Міністерство охорони здоров’я України Буковинська державна медична академія
Кафедра суспільних
наук та країнознавства
Реферат
на тему:
“Первісні форми
релігійних вірувань”
Виконала:
Студентка І курсу
3 групи
спеціальність
клінічна фармація
Періг О.М.
Викладач:
Білоскурська О.В. Чернівці
2002 р.
/>/>
План
Вступ.
Теорії походження релігійних вірувань.
Форми первісних релігій:
а) анімізм;
б) фетишизм;
в) тотемізм;
г) шаманізм;
д) магія;
е) табу.
4. Висновок.
1. Вступ.
Питання про первісні релігійні вірування — важливе і досить складне в історії релігії. Передусім це стосується часу появи найдавніших релігійних уявлень. З цією проблемою пов’язана також низка питань про інтелектуальні, емоційно-почуттєві та вольові здібності людини, з якими, в свою чергу, тісно переплітається проблема формування уявлень про надприроднє та віри в нього.
Особливо великою розбіжністю думок позначені питання про причини виникнення, процес становлення та форми ранніх чи первісних релігійних вірувань. Причиною цього є майже повна відсутність прямих свідчень щодо цих вірувань, загалом недостатня наукова опрацьованість проблеми і, зрештою, різна світоглядна орієнтованість дослідників. З’ясування ж цієї проблеми може допомогти у вирішенні багатьох запитань, відповідь на які остаточно не знайдено і по сьогодення.
Саме тому мета цього реферату — спираючись на думки різних дослідників та фактичний матеріал, з’ясувати, а точніше, — дійти більш-менш вірогідної гіпотези щодо формування релігійних уявлень у свідомості первісних людей.
2. Теорії походження релігійних вірувань.
Більшість відомостей про первісні релігійні вірування ми отримуємо на основі порівняльного вивчення релігії. Основоположником цього методу був німецький мовознавець М.Мюллер. Його дослідження відіграли вирішальну роль у становленні релігієзнавства як самостійної наукової дисципліни. Мюллер поставив завдання — зрозуміти, що таке релігія, яке підґрунтя вона має в душі людини, які закони вона наслідує у своєму історичному розвитку. М. Мюллер був переконаний, що знання стародавніх мов дає можливість досліднику проникнути в потаємні закутки людської душі і віднайти справжній зміст релігійної віри стародавніх людей, відтворити відчуття і враження, пов’язані в їхній свідомості з іменами богів, міфами і легендами про них. “Так само як людина володіє даром мови незалежно від усіх її історичних форм, — писав М. Мюллер, — вона має здатність вірити незалежно від усіх історичних релігій. Говорячи про те, що релігія відрізняє людину від тварини, ми не маємо на увазі яку-небудь окрему релігію; але ми маємо на увазі розумову здатність чи схильність, що незалежно від почуття і розуму, а іноді навіть усупереч їм, дають можливість людині осягати Нескінченне під різними іменами й у різноманітних формах”(п.9, с.42).
Однак спроба М. Мюллера знайти загальну прарелігію народів не була плідною, тому що її обґрунтування звелося до штучного підтасування фактів для доказу існування в древніх релігіях єдинобіжжя. Французький соціолог Е. Дюркгейм трохи по іншому використовував порівняльно-історичний метод дослідження релігії. Він також намагався відшукати прарелігію як найбільш просту й історично першу форму релігії. Дослідник думав, що для виявлення джерел релігії, що лежать не в індивідуальному, а в історичному розвитку людини, треба звернутися до найдавніших прошарків культури. Дюркгейм припустив, що примітивні суспільства, що дожили до нашого часу, являють собою модель таких стадій розвитку людства. Відповідно до цього, тотемізм, розповсюджений серед австралійських аборигенів, він розглядав як “елементарну“ форму релігії, тобто таку, котра вже не спирається на якісь більш ранні, попередні їй форми. Це — самий початок релігійного життя. Дюркгейм стверджував, що у примітивній релігії об’єктом поклоніння є зображена в релігійному символі сама соціальна спільність.
Австрійський етнограф, лінгвіст і богослов В.Шмідт та його послідовники висунули концепцію прамонотеїзму, згідно з якою всі сучасні релігії беруть свої витоки з так званого “первісного монотеїзму”. В.Шмідт у праці “Походження ідеї Бога”, наводячи численні свідчення про вірування історично відсталих племен і народів, робить спробу довести, що нібито уже в ранніх віруваннях мали місце уявлення про єдиного Бога, а найдавніші фетишизм, тотемізм тощо були “магічними засобами” їхнього виразу. Проте ідея первісного єдинобожжя, яка обмежувала релігію виключно іманентними зв’язками, тим самим фактично знімала питання про її еволюцію, а відтак не потребує якогось історико-культурного виправдання. Саме тому вона піддавалася критиці з боку тих релігієзнавців, які вважали, що задовго до появи теїстичних уявлень релігія існувала у формах, які не знали віри в богів, тим більше — в єдиного Бога.
Представники еволюціоністської школи Е.Тайлор, Г.Спенсер та інші фактично вперше розгорнуто поставили питання про історичність форм релігії, при цьому вважаючи її найдавнішою формою, “мінімумом” релігії, анімізм як віру в безплотних сутностей-духів. Але уявлення Е.Тайлора, Г.Спенсера та ін. щодо анімістичного “мінімуму” релігії не сприйняли ті, хто вважав, що вони некоректні, бо анімізм не є її найдавнішою формою, оскільки пов’язаний з вірою в душу не як духовну сутність, а як чуттєво-надчуттєву істоту.
Відомі, крім зазначених, ще й інші спроби визначити “мінімум” релігії як вихідний стан її розвитку. Так, французький історик релігії Шарль де Брос вважав найдавнішою формою вірувань фетишизм; Дж.Мак-Ленан, Дж.Фрезер, Е.Дюркгейм та багато інших — тотемізм; чимало хто з дослідників ще й досі переконаний, що анімізм був вихідною формою релігійних вірувань.
І все ж було б несправедливим, якби не підкреслити, що сучасне релігієзнавство в аналізі первісних релігійних вірувань спирається на серйозні наукові дослідження вірувань народів світу, представлені працями Дж.Фрезера, Л. Моргана, Л.Штернберга, С.Токарєва, Д.Брінтона, Ф.Джевонса, Ю.Францева та багатьох інших вчених. Саме ці праці й склали фактологічну основу наших уявлень про час, причини та передумови виникнення вірувань про первісні форми релігійності та місце останньої у світосприйнятті людини первісного суспільства.
3. Форми первісних релігій.
Одним із найбільш розповсюджених вірувань первісної людини буванімізм(від лат. anima— душа), що виявлявся у вірі в різноманітних духів, душу як двійника тіла, носія життя людини, а також тварин і рослин. Матеріали про ці вірування зібрав і описав англійський етнолог і релігієзнавець Е.Тайлор у книзі “Первісна культура”. За Тайлором, теорія анімізму розпадається на два головних догмати, що складають частини одного цільного вчення. Перший зних стосується душі окремих істот, здатної продовжувати існування після смерті. Іншої — решти духів. Аніміст визнає, що духовні істоти керують явищами матеріального світу і життям людини та впливають на них у цьому і потойбічному житті. Оскільки анімісти вважають, що духи спілкуються з людьми і що вчинки останніх приносять їм радість чи невдоволення, то рано чи пізно віра в їхнє існування повинна привести природно і, можна навіть сказати, неминуче до дійсного вшановування їх чи бажання їх умилостивити. Таким чином, анімізм у його повному розвитку включає вірування в “керівні” божества і підлеглих їм духів, у душу й майбутнє життя, вірування, що переходять на практиці в дійсне поклоніння.
Анімізм слід розглядати у тому сенсі, наскільки він складає древню і нову філософію, що у теорії виражається у формі віри, а на практиці у формі вшановування.
Характер вчення про душ у примітивних суспільствах можна з’ясувати під час розгляду його розвитку. Очевидно, мислячих людей, що перебувають на низькому ступені культури, більш за все цікавили дві групи біологічних питань. Вони намагалися зрозуміти, по-перше, що складає різницю між живим і мертвим тілом, що складає причину сну, екстазу, хвороби і смерті. Вони задавалися питанням, по-друге, що таке людські образи, які з’являються у снах і баченнях. Розглядаючи ці дві групи явищ, древні дикуни-філософи, імовірно, насамперед зробили “очевидний” висновок, що в кожної людини є життя і є привид. Те й інше, безперечно, перебуває в тісному зв’язку з тілом: життя дає йому можливість почувати, мислити і діяти, а привид складає його образ, чи друге “я”. І те й інше, таким чином, віддільне від тіла: життя може піти з нього і залишити його непритомним чи мертвим, а привид видається людям осторонь від нього.
Таким чином, відповідно до теорії Е. Тайлора, анімістичні вірування розвивалися у двох напрямках. Перший ряд анімістичних уявлень виник у ході міркувань древньої людини над такими явищами, як сон, бачення, хвороба, смерть, а також переживань трансу і галюцинацій. Будучи не в змозі правильно пояснити ці складні явища, “первісний філософ” виробляє поняття про душу, що міститься в тілі людини і залишає його час від часу. Надалі формуються більш складні уявлення: про існування душі після смерті тіла, про переселення душ у нові тіла, про загробний світ. Другий ряд анімістичних вірувань виник із властивим первісним людям прагненням до уособлення й одухотворення навколишньої дійсності. Древня людина розглядала всі явища і предмети об’єктивного світу як щось подібне собі, наділяючи їх бажаннями, волею, почуттями, думками. Звідси виникає віра в окремо існуючих духів грізних сил природи, рослин, тварин, що у процесі складної еволюції трансформувалася у політеїзм, а потім і в монотеїзм.
Поняття про особисту душу, чи духа, у примітивних суспільствах може бути визначене в такий спосіб. Душа є тонкий, нематеріальний людський образ, але своєю природою чимось подібна до повітря чи тіні. Вона складає причину життя і мислення тієї істоти, яку вона одухотворяє. Вона незалежно і нероздільно володіє особистою свідомістю і волею свого тілесного господаря, здатна залишати тіло і швидко переноситися з місця на місце. Здебільшого невловима і невидима, вона виявляє також фізичну силу і з’являється переважно як привид, відділений від тіла, але подібний до нього. Вона здатна входити в тіла інших людей, тварин і навіть речей, опановувати ними і впливати на них.
Найбільш характерна риса уявлення про душу — це її пасивність. Душа людини уявляється як слабка, безпомічна істота, що легко піддається нападам з боку чаклуна чи злого духа. Цей пасивний характер душі найкраще свідчить про походження самої ідеї душі. Душа — це невидиме уразливе місце людини, об’єкт злої магії, здобич для злих духів.--PAGE_BREAK--
Хоча це визначення не може мати загального застосування, воно у будь-якому разі досить широке, щоб бути прийнятим за норму, що змінюється в силу більших чи менших розходжень між окремими народами.
На думку багатьох дослідників термін “анімізм” не можна привласнювати якій-небудь певній, ранній чи пізній, формі або ступеню розвитку релігії, оскільки “навіть поверхневе знайомство з історією релігій показує, що анімістичні уявлення, тобто віра в душі й у духів, присутні в усіх без винятку релігіях, починаючи від найпримітивніших і аж до найбільш розвинутих “світових” релігій. Мало того, аж ніяк не можна сказати, щоб анімістичні вірування були найбільш характерні для ранніх стадій розвитку релігії, а на пізніх стадіях зберігалися б лише як пережиток, як це припускають прихильники “анімістичної теорії”. А з усього цього випливає, що анімізм ніяк не можна розглядати як визначену форму релігії. Навпаки, це невіддільна складова частина всякої релігії, особливо найбільш складних і розвинених релігій”(п.5, с.381).
Щоб досягти компромісу між цими двома поглядами на поняття “анімізм”, я дозволю собі висловити таке припущення: анімізм як певна форма релігії існував на первісних етапах розвитку людського суспільства, згодом увійшовши і ставши невід’ємною складовою частиною інших видів релігійних вірувань.
Ще одним розповсюдженим віруванням первісної людини єфетишизм(від португальського fetiço— чарівний, чудодійний), що полягає у мисленно-фантазійному наділенні деяких предметів і явищ неживої природи надчуттєвими якостями.
Поняття фетишизму як форми релігії оплутане значною неясністю, оскільки різні дослідники надають цьому терміну різних значень. Дійсно, у той час як одні дослідники (Шульце) називають фетишизмом шанування будь-яких матеріальних предметів (включаючи небесні тіла, людей і тварин), інші (Штернберг, Той) схильні обмежувати обсяг цього поняття, включаючи в нього тільки шанування неживих і притім земних предметів. Одні автори при цьому називають фетишем матеріальний предмет, якому віддається шанування (де Бросс), інші відносять цю назву не до самого предмета, а до духа, що перебуває в ньому (Тайлор, Спенсер, Шурц), в той час як треті вважають характерною рисою фетишизму саме невіддільність предмета від духа, що живе у ньому (Вайц, Харузін, Зеленін). Мало того, хоча більшість авторів називають фетишем матеріальний об’єкт культу, є дослідники, схильні настільки розширювати це поняття, що в нього включаються не тільки об’єкти, але і матеріальні приналежності культу (наприклад, церковне начиння, одяг), що самі по собі не є предметом шанування (Францев). Нарешті, для інших дослідників терміни “фетиш”, “фетишизм” означають не який-небудь визначений вид шанованих предметів, а певне ставлення людини до надприродного світу, саме те ставлення, при якому людина вірить у свою здатність примусити надприродні істоти служити собі.
Вперше феномен фетишизації докладно описав французький дослідник Шарль де Брюс у книзі “Культ богів-фетишів”. Він вважав, що фетиші — це предмети неживої природи, що привертали увагу людини якимись особливими рисами. Справді, фетишистські уявлення пов’язувалися не з усіма, а лише з особливими предметами та явищами. Для людини ранньородового суспільства, наприклад, не кожний камінець міг бути фетишем, а лише той, який вражає уяву особливостями форми чи обставинами, за яких його знайшли.
Але неправильним було б за прикладом де Брюса та деяких інших дослідників, вважати фетишизм за віру в надприродні властивості мертвих предметів. Таке тлумачення фетишизму суперечить самій його сутності як уособленню неживої природи. Фетиші — не просто предмети, а, за уявою людини, що їх вшановує, — істоти, наділені власним життям і здатні саме завдяки якимось таємничим, надприродним, надчуттєвим властивостям певним чином діяти на людину та її довкілля, тобто цим предметам приписувалися не притаманні їм властивості (здатність зцілювати, охороняти від ворогів, допомагати на полюванні і т. ін.). Якщо після звертання до предмета людині вдавалося досягти успіху в практичній діяльності, вона вважала, що в цьому їй допоміг фетиш, і залишала його собі. Якщо ж людина зазнала якої-небудь невдачі, то фетиш викидали чи заміняли іншим. Поводження первісних людей з фетишами говорить про те, що вони не завжди ставилися з належною повагою до обраного предмета: за зроблену допомогу йому дякували, за безпорадність “карали”. З цієї точки зору є цікавим африканський звичай катування фетишів, причому не тільки для їхнього покарання, але і для спонукання до дії. Наприклад, просячи про що-небудь фетиш, африканці вбивали в нього залізні цвяхи, думаючи, що після цього фетиш краще запам’ятає звернені до нього прохання й обов’язково виконає їх.
Особлива, прихована сила фетишів, талісманів, амулетів — це так звана мана. Термін “мана” європейські антропологи XIX в. запозичили в аборигенів Полінезії і Меланезії, які називали так силу, що керує природними процесами. Реальний зміст поняття “мана” не зводиться ні до “імперсональної сили”, ні до “надприродного”. Найбільш придатне значення слова — “вища сила”. Людина володіє маною, коли вона щаслива, таланлива і демонструє якісь екстраординарні досягнення, наприклад, як хлібороб, воїн чи вождь.
Щоб змістовніше уявити “механізм” утворення фетишистських уявлень, візьмемо до уваги умови їхньої появи. На основі багатовікового досвіду людина ранньородового суспільства вже виробила уявлення про те, що будь-яка її дія певним чином пов’язана з її власною вольовою діяльністю, її бажаннями, метою. Але, обмежена в знаннях про навколишній світ і про саму себе, людина ще не могла дати розумного пояснення ні природи цього зв’язку, ні причини змін, що відбуваються навколо неї. Абстрагуючи різні прояви власної мислительної і вольової діяльності, люди за аналогією з собою дійшли до думки, що й предмети та явища природи є живими істотами, наділеними розумовими та вольовими якостями, завдяки яким вони є чуттєво-надчуттєвими і можуть вступати в стосунки з людиною і між собою. Таке винесення власних смислів на інші “значення”, власних розумових і вольових якостей на природу вело свідомість людини до уяви про здатність речей цілеспрямовано змінювати свої дії щодо людини, подібно до того, як вона сама змінює спрямованість своїх дій щодо навколишнього світу.
Елементи фетишизму збереглися в релігійному уявленні людей і по сьогодення. Досить оглянути навіть загальним поглядом історію релігій усіх народів, щоб переконатися в тім, що фетишистські уявлення становлять невід’ємну частину будь-якої релігії. Навряд чи є хоч одна з них, у якій фетишистські вірування не займали б більш-менш помітного місця. Фетишизм складає один з найбільш постійних елементів усякої релігії. Це — універсальне явище історії релігійних вірувань.
На нижчих ступенях культури часто зустрічається соціальний інститут, відомий під ім’ям тотемізму(мовою індіанців-оджибве ot-totemозначає — його рід) — віра в існування родинного зв’язку між групою людей і визначеним видом тварин чи рослин.
Тотемізм тісно пов’язаний з господарською діяльністю первісної людини: збиранням плодів, полюванням. Тварини і рослини, що давали людям можливість існувати, ставали об’єктом поклоніння. У тотемізмі відбилися також особливості соціальних відносин у первісному суспільстві, засновані на принципі кревного споріднення. Усвідомлюючи це споріднення, люди переносили його на навколишню природу. Тотем ( тварина чи рослина) вважався предком роду, його родоначальником. З ним була пов’язана низка міфів, що описували його життя і подвиги, приписів, що дозволяли його убивати лише за умов дотримання певного релігійного дійства, обрядів, що піддобрювали тотем і сприяли його розмноженню. Пізніше на основі тотемізму виник культ тварин.
Зазначимо дві основні риси тотемізму. Перша — виділення в ролі головних об'єктів поклоніння тотемних духів, тобто двійників тотемів. Не самі тотеми, а їхні двійники були головним об'єктом поклоніння в цій релігійній системі. Тотемам поклонялися настільки, наскільки вони були вмістилищем тотемних духів. Це поклоніння виявлялося через молитви (прохання), танці, табу, жертвоприношення, виготовлення і вшанування зображення тотемів, спеціальні тотемні свята. Особливим способом поклоніння були обряди уподібнення тотему. Під уподібненням розуміється прагнення зовні бути схожим на тотема хоч би однією якоюсь рисою. Так, окремі жителі Африки, намагаючись бути схожими на антилопу-зебру, вибивали собі нижні зуби.
Друга риса — дозвіл убивати і з'їдати тотема тільки за умови дотримання особливих релігійних процедур. Важливим було одне: вбити і з'їсти за правилами, тобто так, щоб не нашкодити тотемному духові. Так, індіанці-шевенези (Канада) ще на початкуХХ ст. виконували такі процедури над тілом забитого “родича-оленя”: ставили перед мордою забитого посуд з їжею, танцювали мисливський танець, гладили тіло, дякували оленеві за те, що він дав себе забити, просили вибачення і бажали щастя духові оленя в країні померлих.
Тотемна тварина — це священна тварина клану, кров якої символізує єдність клану, єднання його зі своїм божеством; ритуальне умертвіння і поїдання тотемної тварини — цей прототип усякого жертвопринесення — є не що інше, як укладення “кревного союзу” клану з його божеством. У тотемізмі людина переносить на всю природу риси свого суспільного устрою: природа тут поділяється на групи, суспільства на зразок людських спільнот.
Первісні люди, поділені на клани чи племена, повинні були неминуче вірити в те, що всі предмети, одухотворені і неживі, організовані за подобою того єдиного суспільства, про яке людина мала уявлення, тобто у формі людського суспільства; звідси мала виникнути думка про подібність видів тварин і рослин з родами і кланами людей: ці види тварин і рослин і були тотемами.
Бернгард Анкерман правильно підкреслював, що “психологічною передумовою тих специфічних відносин між соціальною групою і тотемом, почуття єдності між обома, що складає найхарактернішу рису тотемізму, була відсутність індивідуалізму, той колективізм роду, на ґрунті якого не могло ще розвинутися уявлення про індивідуальну душу, чому тотемізм і не можна виводити з анімістичних ідей” (п.5, с.53).
З точки зору Е. Дюркгейма, тотем — ця елементарна форма божества — є символом первісного клану, у його особі клан вшановує самого себе. “Бог клану, тотемний принцип, не може бути нічим іншим, як самим кланом, але гіпостазованим і представленим у зображеннях під чуттєвими видами рослини чи тварини, що служить тотемом”(п.5, с. 55). Це і є бог, на думку Дюркгейма; і найранніша форма суспільства — первісний клан — усвідомлюється своїми членами як перша форма божества, як тотем клану.
Які власне об’єкти тотемних вірувань? Насамперед, це тотемні тварини і рослини, цілком реальні і матеріальні предмети; це аж ніяк не фантастичні образи; фантастичний елемент вірувань полягає тут лише в уявленні про споріднення, що нібито існує між даним тваринним чи рослинним видом і людською групою, а також у вірі у взаємний магічний зв’язок людини з його тотемом. Але тотем — не єдиний і, можна, мабуть, сказати, не головний об’єкт тотемних вірувань. При розвинутій формі останніх у центральноавстралійських племен набагато більше релігійне значення, велику “святість”, мають матеріальні емблеми тотемних груп — “чуринги” та інші предмети. І, нарешті, тотемізм має свою систему міфологічних образів: це уявлення про “тотемних предків”.
У міфології австралійців вони наділені фантастичними зооантропоморфними рисами, чи, вірніше, уявлення про них неясні і безформні. Немає ніяких підстав вважати цих тотемних предків, як це робили Герберт Спенсер і його послідовники, справжніми людьми, обожнюваними після їхньої смерті. Культ предків як форма релігії — явище набагато пізніше; і якщо й існує якийсь генетичний зв’язок між цим культом і тотемізмом, то він полягав лише в тім, що уявлення про “тотемних предків” послужили одним з тих ідеологічних елементів, з яких згодом, у зовсім іншу історичну епоху, складалися образи вшановуваних предків.
Уявлення про тотемних предків є не що інше, як міфологічна персоніфікація почуття єдності групи, спільності її походження і наступництва її традицій. “Тотемні предки” — релігійно-міфологічне схвалення звичаїв громади. Вони — надприродні засновники тотемних обрядів, виконуваних членами групи, заборон, дотримуваних ними” (п.5, с72-73).
З уявленням про тотемних предків пов’язана й інша ідея, широко розповсюджена знов-таки серед центральноавстралійських племен, — ідея перевтілення (реінкарнації). Тотемні предки вважаються вічно втілюваними у своїх живих “нащадках”, тобто в членах тотемної групи. Особливо розвинуте це повір’я в аранда, у яких кожна людина одержує тотемне ім’я того з міфічних предків, що нібито запліднив його матір і через неї в ньому втілився. Усі люди, відповідно до цього повір’я, — живі втілення тотемних предків.
Тотемізм як форма релігії, описаний мною, без сумніву, значною мірою пояснює явища зоолатрії у первісному суспільстві.
Тоді ж, у ранньородовому суспільстві, виникає й інша форма чуттєво-надчуттєвого типу вірувань, що дістала назву шаманізму(евенкійською мовою шаманозначає несамовитий) — це віра в особливо могутні надприродні можливості стародавніх професійних служителів культу (шаманів).
Найбільш типова особливість шаманізму — застосування методів екстатичного спілкування з надприродним світом і у зв’язку з цим виділення особливих осіб, яким приписується здатність такого спілкування. продолжение
--PAGE_BREAK--
Звичайний ритуал дії шамана — це так зване камлання — несамовитий танець зі співом, ударами в бубон, громом залізних підвісок і т.ін. Камлання розглядається як спосіб спілкування з духами, що досягається двома шляхами: або духи вселяються в тіло шамана (чи в його бубон), або, навпаки, душа шамана вирушає в подорож у царство духів. У дійсності зміст камлання полягає в гіпнозі свого оточення і в самогіпнозі, завдяки якому шаман не тільки змушує глядачів вірити у свої надприродні здібності, але, звичайно, вірить у них і сам, переживаючи під час камлання галюцинації. На думку цілого ряду спостерігачів, шаманське камлання дуже нагадує істеричний припадок, та й
узагалі шамани, зазвичай, нервові, схильні до істерії люди. Ціль шаманських обрядів загалом полягає в лікуванні людей чи тварин, а також у боротьбі з різними іншими нещастями та ін.
Не можна погодитися з традиційною і чисто ідеалістичною точкою зору, відповідно до якої в основі шаманізму лежить віра в духів і саме шаманізм зародився з потреби людини знешкодити, умилостивити і здобути заступництво цих духів. Навпроти, самі уявлення про шаманські духи є закономірним породженням шаманізму і його характерних рис. Що ж лежить в основі шаманізму?
Шаманізм не належить до числа найранніших форм релігії. У народів середньої ступіні дикості він перебуває як би в стадії зародження. Отже, формування шаманських вірувань і обрядів відбувалося при наявності вже цілком сформованих у свідомості людини уявлень про надприродне.
“Шаман має зі знахарем те спільне, що обоє вони виділяються із середовища громади як фахівці з лікування хворих. Але знахар на відміну від шамана має примітивні знання в області народної медицини. Шаману ж приписується здатність спілкуватися з духами. Однак ця уявлювана здатність, та й самі уявлення про шаманські духи є факт явно похідний. Це своєрідна релігійно-міфологічна інтерпретація якихось об’єктивних факторів. Не тому займає шаман у громаді особливе положення, що йому приписують здатність спілкуватися з духами; навпаки, йому тому і приписують таку здатність, що він займає особливе положення в громаді” (п.5, с.278-279).
Шаман — це насамперед нервова, істерична людина, схильна до припадків, іноді епілептик. Момент шаманського “покликання”, суб’єктивно усвідомлюваний як голос духів, що вимагають від людини вступу в шаманську професію, є об’єктивно нервове захворювання, що, до речі, у своїй більшості трапляється з людиною в період статевого дозрівання. Саме камлання шамана має велику схожість з істеричним припадком. Щоб не бути голослівним, приведу кілька фактів шаманізму серед різних народів Сибіру.
Шаманами в чукчів звичайно “стають нервові, легко збудливі люди”. У коряків кандидатами в шамани були “нервові молоді люди, схильні до істеричних припадків”.У гіляків “дійсні шамани майже завжди — люди, що страждають різними видами істерії, придбаної чи, що найчастіше, успадкованої. Це індивіди, що найлегше піддаються гіпнозу й автогіпнозу”.
На алтайських шаманів їх “покликання” сходить раптово, як хвороба, і виявляється у вигляді тремтіння і слабості організму, тиску в грудях, гарячкового ускакування і вигукувань, в епілептичних судомах та ін.
Звичайно, нервово-істеричний характер шамана є значною мірою результатом його професії, тому що, починаючи з періоду підготовки і протягом усієї своєї діяльності, шаман спеціально і свідомо культивує в собі подібні якості. Але це означає тільки, що шаманська професія підсилює нервово-патологічні особливості характеру людини, самі ж ці здібності передують вступу людини в професію шамана. Поява ознак нервового захворювання звичайно розглядається як заклик духів, якому людина не повинна пручатися.
Фактично для дикунського розуму немає нічого більш природного, ніж приписати екстаз духовним агентам. Конвульсивні жести і нескладні вигуки натхненного шамана видаються ознаками того, що його воля відсутня і його тіло опанувала деяка дивна істота. Тому вважається, що дух говорить його вустами і спрямовує його дії.
Саме тут, вочевидь, і варто шукати реальну основу шаманських вірувань. Погляд на шаманське покликання як на заклик духів, не коритися яким обранець не владний, є, по суті, лише суб’єктивним вираженням того об’єктивного факту, що людину мимо її волі спіткала нервова хвороба. Будучи суб’єктивним усвідомленням цього захворювання, ідея “обраності”, настільки характерна для шаманізму, є і його ідеологічною інтерпретацією. Цей погляд схожий на широко розповсюджене уявлення про кожного нервовохворого як про одержимого злим духом. Шаман відрізняється від звичайного нервовохворих лише тим, що не просто одержимий духом, а вступає з ним у постійний зв’язок і може за бажанням викликати і відпускати його, змушувати собі служити.
Шаман, на відміну від звичайного неврастеніка й істерика, має здатність штучно регулювати припадки хвороби. Шаманське камлання є з фізіологічної точки зору не що інше, як штучно викликаний і свідомо регульований нервово-істеричний припадок. По суті, і вся підготовка шамана до своєї професії — підготовка звичайно дуже тривала — полягає у тренуванні здатності викликати і припиняти припадки, тобто влаштовувати камлання. Це уміння шамана і знаходить своє фантастичне відображення у свідомості його оточення, яке вірить у те, що шаман не тільки служить духам, але і розпоряджається ними. “У шаманських віруваннях народів Сибіру це виражається в розходженні духу — заступника шамана (головний дух, що обрав шамана на служіння собі) і духів-помічників (другорядні духи, яких дух — заступник шамана дає йому як би в служіння)” (п.5, с.282).
/>Як будь-яка форма релігії, що закономірно виникає на визначеному ступені суспільного розвитку, шаманізм задовольняв якісь суспільні потреби, хоча й задовольняв її помилковим, перекрученим чином. Ця потреба в даному випадку була пов’язана, в першу чергу, з лікуванням хвороб, у меншій мірі — з обслуговуванням мисливського промислу й інших господарських потреб. В основі; отже, і тут лежить безсилля древнього мисливця чи хлібороба перед довколишніми стихіями природи. Це безсилля в даному випадку привело до наділення надприродними здібностями осіб, певним чином виділених у громаді,— шаманів.
Поряд з тотемізмом і табу значне місце в життєдіяльності первісної людини посідаламагія (від грецьк. μαγεια — чаклунство, чарівництво) — сукупність уявлень і обрядів, в основі яких лежить віра в можливість впливу на людей, предмети і явища об’єктивного світу за допомогою визначених дій.
Магія — єдність релігійної свідомості і дії, в ній немов би в концентрованому вигляді проявляється загальна характеристика релігії як специфічного практично-духовного способу входження людини в світ. Мотивований текст, логіку його магічних дій можна виразити в такий спосіб: якщо на звичайні предмети та явища можна впливати практично, то з таким же успіхом практично можна впливати у бажаному напрямі й на незвичайне, надприродне, тобто на фетишів, тотемів, душ і духів. Тому магія доповнюється іншими видами родоплемінних релігій, як-то анімізм, фетишизм і тотемізм.
Відомі різні види первісної магії: промислова, землеробська, військова, лікувальна, любовна, шкодоносна та ін. Вони полягали в заклинанні мисливських; пасток, чаклунських процедурах на полі, спробах навести причину (тобто зіпсувати здоров’я, наслати морок), приворожити, в чаклуванні над зброєю, над хворим, у різного роду замовляннях тощо. Але в кожному випадку вона була або фетишистською, або тотемістичною, або анімістичною, або ж, нарешті, пов’язаною з вірою в духів. Адже магія, як сплав чаклунського дійства і віри в можливість через нього вплинути на надприродне, відбула становлення і розвиток як складник первісної релігійності в цілому та як “мова” розглянутих вище форм чуттєво-надчуттєвих та демоністичних вірувань.
При дослідженні магічного мислення тубільців Полінезії Дж.Фрезер помітив дуже цікаву закономірність. Виявилося, що тубільці використовують магію в землеробстві при посадці бульбових рослин, врожай яких буває мінливий, але магія не застосовується при культивуванні плодових дерев, що дають стійкий, стабільний врожай. У рибальстві магічні прийоми практикуються при промислі акул та інших великих і небезпечних риб, при лові ж дрібної риби магія вважається зайвою. Побудова човнів завжди супроводжується магічними обрядами, при зведенні ж будинків магія не використовується. Це дозволило Дж.Фрезеру зробити висновок, що магічні уявлення виникають тоді, коли людина не упевнена у своїх силах, коли вона зіштовхується з проблемами, вирішення яких залежить не стільки від самої людини, скільки від безлічі привхідних факторів. Саме це і змушує його покладатися на допомогу таємничих сил і виконувати магічні дії.
За Фрезером, магічне мислення ґрунтується на двох принципах. Перший з них говорить: подібне породжує подібне, або наслідок схожий на свою причину. Відповідно до другого принципу, речі, що раз прийшли у зіткнення один з одним, продовжують взаємодіяти на відстані після припинення прямого контакту. Перший принцип може бути названий законом подібності, а другий — законом контакту. З першого принципу, а саме з закону подібності, маг робить висновок, що він може виконати будь-яку бажану дію шляхом простого наслідування їй. На підставі другого принципу він робить висновок, що все те, що він проробляє з предметом, зробить вплив і на особу, що один раз була з цим предметом у контакті (як частина його тіла чи інакше). Гомеопатичноючи імітативною магією можна назвати чаклунські прийоми, засновані на законі подібності. Контагіозноюмагією можуть бути названі чаклунські прийоми, засновані на законі контакту.
Перший вид магії найкраще позначити терміном гомеопатична, тому що альтернативний термін — магія імітативна — не виключає чи навіть має на увазі свідоме наслідування, що значно звужує сферу дії магії. Адже чаклун упевнений, що принципи, які знаходять практичне застосування в його мистецтві, керують також неживою природою. Іншими словами, він допускає, що закони подібності і зіткнення поширюються не тільки на людські дії, але мають загальне застосування. Як система природних законів, тобто сукупність правил, що “визначають” послідовність подій у світі, вона може бути названа магією теоретичної. У якості ж приписів, які люди повинні наслідувати, щоб досягти своєї мети, вона може називатися магією практичною. Разом з тим, варто мати на увазі, що первісний чаклун знає магію тільки з її практичної сторони. Він ніколи не піддає аналізу розумові процеси, на яких ґрунтуються його дії, ніколи не розмірковує над абстрактними принципами, що містяться в них. Магія є для нього мистецтвом, а не наукою; сама ідея науки відсутня у його нерозвиненому розумі.
Гомеопатична магія ґрунтується на зв’язку ідей за подібністю; контагіозна магія ґрунтується на зв’язку ідей за суміжністю. Помилка гомеопатичної магії полягає в тім, що подібність речей сприймається як їхня ідентичність. Контагіозна магія робить іншу помилку: вона виходить з того, що речі, один раз побувавши в зіткненні, перебувають у контакті постійно. На практиці обидва види магії часто сполучаються. Точніше кажучи, якщо гомеопатична, чи імітативна, магія може практикуватися сама по собі, то контагіозна магія, як правило, пов’язана з застосуванням гомеопатичного принципу. Обидві різновиди магії — гомеопатична і контагіозна — можуть бути позначені єдиним терміном — симпатична магія, оскільки в обох випадках допускається, що завдяки таємній симпатії речі впливають одна на одну на відстані й імпульс передається від однієї до іншої за допомогою невидимого зв’язку.
У залежності від розумових законів, що лежать у їхній основі, можна наочно зобразити обидва різновиди магії у вигляді наступної таблиці: Симпатична магія
/>(закон симпатії)
/>/>/>
гомеопатична магія контагіозна магія
(закон подібності) (закон контакту) Вся система симпатичної магії складається не з одних лише позитивних приписів, вона також містить у собі велику кількість негативних приписів, тобто заборон. Вона вказує не лише на те, як слід чинити, а також на те, чого робити не слід. Сукупність позитивних приписів становить чаклунство, негативних — табу. Фактично, всі уявлення про табу, у будь-якому разі, у своїй більшості, є лише частковими випадками застосування симпатичної магії з її законами подібності та контакту. Хоча, звичайно, ці закони не сформульовані дикуном в словесній формі та не осягнені ним абстрактно, він, тим не менше, вірить, що ці закони регулюють хід природних явищ цілком незалежно від волі людини.
Ціль позитивної магії чи чаклунства — зробити так, щоб бажана подія відбулася; ціль негативної магії чи табу — зробити так, щоб небажана подія не відбулася. Але передбачається, що обидва наслідки (бажаний і небажаний) мають місце відповідно до законів подібності чи контакту. І подібно до того, як бажане явище в дійсності зовсім не є наслідком здійснення магічного обряду, явище, якого страшаться, у дійсності не випливає з порушення табу.
Табу і чаклунство усього лише протилежні полюси єдиної системи. Негативним її полюсом є табу, позитивним — чаклунство. Якщо ми дамо всій цій системі загальну назву теоретичної і практичної магії, то це співвідношення можна подати у вигляді наступної таблиці: продолжение
--PAGE_BREAK--М/>/>/>/>агія
теоретична практична
(магія як псевдонаука) (магія як псевдомистецтво)
/>
/>/>/>
позитивна магія, негативна магія,
або чаклунство або табу
Магія і релігія. Магія — там, де вона зустрічається в чистому вигляді, — припускає, що одна природна подія з необхідністю незмінно настає за іншою без втручання духовного чи особистого агента. Фундаментальне припущення магії тотожно, таким чином, погляду сучасної науки: в основі як магії, так і науки лежить тверда віра в порядок і однаковість природних явищ. У мага немає сумніву в тім, що ті самі причини завжди будуть породжувати ті самі наслідки, що здійснення потрібного обряду, супроводжуване визначеними заклинаннями, неминуче призведе до бажаного результату. Маг не благає вищу силу, не шукає прихильності мінливої і свавільної надприродної істоти, не принижується перед грізним божеством. Але влада його, якою б великою він її не вважав, ні в якому разі не є владою безмежною. Він володіє нею лише настільки, наскільки строго дотримується правил свого мистецтва чи природних законів, як він їх розуміє. Нехтувати цими правилами, переступати ці закони (нехай навіть у найменшому) — значить викликати на себе невдачу і навіть наражати на крайню небезпеку своє життя. Якщо маг і претендує на верховну владу над природою, то ця влада обмежена у своїх повноваженнях і здійснювана в точній відповідності з древнім звичаєм. Так що аналогія між магічним і науковим світоглядом є обґрунтованою. В обох випадках допускається, що послідовність подій зовсім визначена, повторювана і підкоряється дії незмінних законів, прояв яких можна точно визначити і передбачати.
Якщо піддати аналізу приклади симпатичної магії, то виявиться, що вони є неправильними застосуваннями одного з двох фундаментальних законів мислення, а саме асоціації ідей за подібністю й асоціації ідей за суміжністю у просторі і часі. Гомеопатичну, чи імітативну магію породжує помилкове асоціювання ідей подібних, а магію контагіозну — помилкове асоціювання ідей суміжних.
Отже, магія, як виявилося, близька родичка науки. Залишається з’ясувати, як вона співвідноситься з релігією. Відповідь на це запитання, безсумнівно, буде залежати від розуміння природи релігії. За Фрезером, релігія — це “умилосердження й умиротворення сил, що стоять вище людини, сил, що, як вважається, спрямовують і контролюють хід природних явищ і людського життя”(п.2, с.54). Релігія в такому розумінні складається з теоретичного і практичного елементів, а саме з віри в існування вищих сил і з прагнення умилостивити їх і догодити їм. На першому місці, звичайно, стоїть віра, тому що, перш ніж догоджати божеству, треба вірити в його існування. Але “якщо релігія не породжує різного роду релігійні дійства, це вже не релігія, а просто теологія, тому що одна віра без діянь мертва. З іншого боку, не можна назвати релігійною й поведінку, не підкріплену релігійною вірою. Тому вірування і дія рівноважливі для релігії, яка не може існувати без того чи іншого”(п.2, с.54-55). Але не обов’язково і не завжди релігійна дія набуває форми ритуалу, тобто полягає в проголошенні молитов, здійсненні жертвоприношень й інших зовнішніх обрядових дій, ціль яких — догодити божеству. “Прагнучи до умиротворення надприродних сил, релігія визнає за божествами свідомий і особистий характер… Так що релігія — оскільки вона припускає, що світом керують свідомі агенти, яких можна відвернути від їхніх намірів шляхом переконання, — фундаментально протилежна магії і науці”(п.2, с.55).
Злиття і з’єднання магії і релігії в різні епохи зустрічається в багатьох народів. Але є підстави думати, що таке злиття не є споконвічним і що були часи, коли в задоволенні бажань, що виходять за межі безпосередніх тваринних прагнень, людина покладалася виключно на магію.
Наприклад, аборигени Австралії, що є найбільш відсталими з усіх відомих нам племен дикунів, повсюдно прибігають до магії, тоді як релігія в змісті умилостивлення й умиротворення вищих сил їм, очевидно, майже невідома. Коротше кажучи, кожен австралієць є магом, і жоден з них не є жерцем, кожний уявляє, що за допомогою симпатичної магії він може вплинути на своїх одноплемінників і на протікання природних процесів, але ніхто і в гадці не мав умиротворення божеств шляхом молитви і жертвоприношень.
На цій підставі можна припустити, що в еволюції людського роду магія виникла раніш релігії; що “людина прагнула підкорити природу своїм бажанням силою чарів і заклинань до того, як стала намагатись піддобрити і пом’якшити замкнуте, примхливе і гнівне божество ніжною, украдливою молитвою і жертвоприношенням”(п.2, с.59).
Якщо припустити, що епоха магії повсюдно передувала епосі релігії, то, природно, підлягають дослідженню причини, що спонукали людство (чи його частину) полишити теорію і практику магії і перейти до релігії. Можна зробити таке припущення: з плином часу первісні люди повинні були помітити, що в дійсності магічні обряди і заклинання не приносять результатів, на які вони розраховані. Це відкриття привело до того, що люди уперше визнали свою нездатність на власний розсуд маніпулювати силами природи, що до того часу вважалися повністю підпорядкованими їхній владі. Природні явища, які люди за допомогою магії намагалися викликати, відбувалися, але відбувалося це без втручання людини: дощ усе так само падав на висохлу землю, сонце все так само здійснювало своє денне, а місяць нічне кругообертання. На землі, як і раніше, народжувалися люди для праць і страждань, і, як і раніше, після короткого перебування на землі вони навічно вирушали до праотців. У такий спосіб люди прийшли до нової системи віри і дії, що вгамувала їхні тривожні сумніви і дала заміну (нехай неміцну) верховної влади над природою, від якої вони були змушені відректися.
Можна припустити, що так, чи приблизно так, найрозумніші з людей зробили великий перехід від магії до релігії. Але навіть у них подібна зміна не могла відбутися раптово. Відбувалася вона, імовірно, дуже поступово і для свого більш-менш повного завершення потребувала багатьох років.
Магію намагалися не раз розглядати як визначену форму релігії. Інші вчені, навпаки, намагалися відмежувати магію від релігії. Однак поняття “магія”, подібно поняттю “анімізм”, є лише загальне, надзвичайно абстрактне позначення дуже різноманітних обрядів і уявлень. І ці обряди й уявлення розрізняються не тільки за ступенем складності, не тільки за змістом, але знов-таки і за походженням: обряди лікувальної магії (знахарства) безсумнівно пов’язані своїми коренями з народною медициною, обряди промислової магії — з технікою мисливського і рибальського промислу, обряди військової магії — з ворожими відносинами між племенами і т.д. З іншого боку, магічні обряди і повір’я, як і анімістичні, відомі на всіх ступінях суспільного розвитку як у відсталих, так і в найрозвиненіших народів.
Отже, система заборон під назвою “табу” охоплювала всі сфери життя і була єдиною формою регламентації, що заміняла все те, що в сучасному суспільстві забезпечується мораллю, релігією, правом.
4. Висновок.
Як бачимо, у ранньородовому суспільстві складається специфічний, суперечливий збіг соціумних та гносеологічних обставин — саме таких, у яких крилася можливість появи релігійних вірувань. Соціумною причиною виникнення останніх став не просто низький, а такий рівень розвитку продуктивних сил і суспільних відносин, який був ще недостатнім для послідовно правильної орієнтації людини в навколишньому світі, але вже достатнім для виникнення у неї вищих, суто людських пізнавальних здібностей. Інакше кажучи, розвиток умов матеріального життя людей приводить до того, що на певному етапі їхньої історії, у ранньородовому суспільстві, складаються й гносеологічні передумови появи релігії. Вони пов’язані, кажучи загалом, із здатністю абстрактного мислення і фантазії в умовах обмеженості знань відриватися від дійсності, уособлювати таємничі сили довкілля, абсолютизувати й догматизувати певні риси пізнавальної діяльності, створювати образи надприродного, викликати віру в його існування та його здатність впливати на людину і її довкілля.
Наявність названих причин та передумов релігійних вірувань з необхідністю привела до віри в існування особливих, таємничих сил природи та уявлення про можливість чаклунського впливу на них. Це були подеколи наївні, не завжди чітко визначені первісні вірування, представлені чуттєво-надчуттєвим, а опісля — демоністичним типами.
Список використаної літератури
К. Леві-Строс “Структурна антропологія”, К., Основи, 1997р.
Дж.Дж. Фрэзер “Золотая ветвь”, 2-е изд., М., Издательство политической литературы, 1986г.
Э.Б. Тайлор “Первобытная культура”, М., Издательство политической литературы, 1989г.
К. Леві-Строс “Первісне мислення”, К., Український центр духовної культури, 2000р.
С.А. Токарев “Ранние формы религии”, М., Издательство политической литературы, 1990г.
М. Элиаде “Словарь религий, обрядов и верований”, М., Рудомино, 1997г.
Г. Бидерман “Энциклопедия символов”, М., Республика, 1996г.
“Мифы народов мира: энциклопедия в 2-х томах” под ред. С.А. Токарева, М., Большая Российская энциклопедия, 1998г.
М. Мюллер “Введение в науку о религии // Классики мирового религиоведения”.— М., 1996г.