Загальні основи аграрної політики

Тема 1.

Аграрна політика, її предмет і завдання

Практичне значення аграрної політики.

Методологія і методи аграрної політики

Історія аграрного розвитку України і складність сучасної аграрної політики

1. Аграрна політика – це одна із складових частин економічної політики, сферою впливу якої являється сільське господарство і пов’язані з ним господарчі сфери.

Аграрну політику визначають як діяльність держави, спрямовану на створення господарсько-фінансових і політичних умов в аграрному секторі, яка реалізується шляхом впливу на економічні процеси, що відбуваються через форми і методи ,найбільш впливові в області аграрної економіки.

Аграрна політика представляє собою упорядковану діяльність держави і санкціонованих нею суспільно-правових інститутів по формуванню культурних, соціальних, правових і економічних умов життя сільського населення.

Найважливіші сфери аграрної політики:

Аграрний ринок;

Інвестиційна, кредитна, фінансова, науково-технічна і технологічна діяльність;

Податкова система;

Соціальне середовище;

Цільові і структурні перетворення.

В рамках аграрної політики формується аграрне законодавство, а від нього залежить аграрна структура.

Аграрне законодавство – це правові норми, які поряд з існуючими звичаями визначають процеси в сільському господарстві і житті сільського населення.

Сфера аграрного законодавства:

Відносини землеволодіння;

Трудові відносини;

Аграрний кредит;

Податкообкладання;

Права і звички, які наслідуються;

Товарорух в сільському господарстві;

Умови навчання і консультування;

Соціальне забезпечення

Значення аграрного законодавства заключається в тому, що воно регулює правові земельні відносини і закріплює статус селянина – статус володаря землі, що надає йому економічну незалежність і забезпечує соціальну захищеність.

Аграрна політика поруч із іншими науками дозволяє людині пізнати і вивчити оточуючий світ.

Кожна наука вивчає визначене коло питань, так, аграрна наука має свій предмет пізнання.

Об’єктом аграрної політики виступають поточні процеси в аграрній економіці.

Предметом аграрної політики являється система державних і суспільних міроприємств і прагнень, які визначають умови функціонування сільського господарства.

Суб’єктами аграрної політики являються:

Міністерство економіки

Міністерство аграрної політики

Державний комітет по земельних ресурсах

Державний комітет по водному господарству

Державний комітет лісового господарства

Відповідні управління і департаменти міністерств і комітетів

Аграрна політика володіє визначеною самостійністю і активно впливає на аграрну економіку: вона або пошвидшує або гальмує розвиток. Позитивний вплив на аграрну економіку здійснює науково-обгрунтована аграрна політика.

Слід відмітити взаємозв’язок між ними:

По-перше, єдність, тісні взаємозв’язок і взаємодія між ними;

По-друге, первинність аграрної економіки і вторинність аграрної політики;

По-третє, зворотній активний вплив аграрної політики на аграрну економіку.

Аграрна політика породжується аграрною економікою і:

входить в сферу політичних відносин, адже вона представляє собою відносини з діяльністю держави – органа політичної влади;

підпорядковується законом аграрної економіки, які здійснюють управління виробництвом, розподілом, обміном і споживанням сільськогосподарської продукції;

являється концентрованим завершенням аграрної економіки.

Основні завдання аграрної політики:

Розкрити систему явищ, процесів і законів в аграрній сфері, з метою вирішення комплексу економічних і соціальних питань розвитку АПК у процесі його трансформування.

Вплив на аграрне законодавство (в ринкових умовах аграрної сфери держава повинна захищати права виробників і споживачів, функціонуючих на аграрному ринку відповідними законами: вільне господарювання на землі, врегульовані відносини з приводу землі, право власності на результати праці).

Забезпечення продуктами харчування за економічно виправданими цінами; забезпечення промисловості сировиною; забезпечення участі сільського господарства в загальній динаміці доходів; вирішення проблем охорони навколишнього середовища.

Засоби та методи здійснення аграрної політики:

Зниження податкового натиску на сільгоспвиробника;

Фінансово-інвестиційне забезпечення аграрних перетворень;

Створення умов для кредитування сільгоспвиробництва;

Політика державного протекціонізму;

Конкурсне визначення підрядчиків на держзамовлення;

Сприяння у створення інститутів ринкової інфраструктури для АПК;

Підготовка та перепідготовка кадрів для аграрного сектору;

Списання, пролонгація боргів;

Залучення іноземних інвестицій;

Нетрадиційні (компенсації).

Факторами ефективного вирішення проблем АПК є:

рівноправне функціонування сільськогосподарських підприємств різних форм власності;

раціональне використання ресурсів;

впровадження у виробництво новітніх технологій;

сучасні способи відтворення, охорони землі та природних багатств в цілому.

Успіх аграрно-політичних міроприємств залежить від виконання умови, що ці міроприємства повинні бути:

екологічно чистими;

погодженими з економічними факторами (правильними по структурі);

співставними за цілями;

правильними за суттю (технічно послідовні);

своєчасні.

2. Для передбачення – питання методології мають першочергове значення.

Методологія – це наука про методи вивчення процесів і явищ. Методологія допомагає вирішити за допомогою яких наукових способів, прийомів пізнання дійсності можна досягти подальшого розвитку в певній сфері.

Методологія аграрної сфери використовує слідуючи підходи:

суб’єктивний – господар здійснює вибір із різних варіантів;

емпіричний – знання отримуються тільки із досвіду, спостереження, без їх аналізу і розгляду у взаємодії;

раціоналістичний – відкриття законів, які б дозволяли найбільш вірно регулювати виробництво і розподіл сільськогосподарського продукту;

діалектико-матеріалістичний – проводиться об’єктивний аналіз, характеризуються внутрішні зв’язки явищ, які реально існують;

діалектичний – всі процеси явищ постійно виникають, розвиваються і ліквідуються, тобто знаходяться в постійному русі.

Методи – це прийоми дослідження в науці і відтворення їх в системі категорій і законів.

В аграрній політиці використовуються методи:

наукової абстракції –досліджуються первинні сторони явищ і відволікання від вторинних;

аналізу і синтезу - дослідження кожної складової окремо і створення цілісної картини;

індукції і дедукції – перехід від вивчення одиничних факторів до загальних положень і висновків і навпаки.

історичний і логічний – при історичному приймаються до уваги всі явища і випадки; при логічному – відкидаються випадкові явища і процеси.

математичні і статистичні – кількісна сторона процесів і явищ господарського життя, їх перехід в нову якість.

В цілях наукового дослідження аграрної діяльності важливо, щоб дослідник при вивченні сільськогосподарських процесів відмовився від своїх симпатій і антипатій, особистих вигод і інтересів, адже потрібно викласти істину у тому вигляді, якому вона є.

3. АПК країни – це сукупність галузей, пов’язаних із виробництвом сільськогосподарської продукції, її переробкою, реалізацією та обслуговуванням самого сільського господарства.

Особливості сучасного стану АПК України:

накопичення та загострення суперечностей економічного і політичного характеру;

масова збитковість сільськогосподарських підприємств;

повільні темпи реформування аграрного сектору економіки;

збереження тенденції до звуженого відтворення.

Загальносвітові тенденції розвитку відносин „держава – аграрний сектор економіки”:

Ротаційність сільського господарства.

Посилення регулюючої ролі держави в аграрному реформуванні.

Державне сприяння розширенню місткості аграрного ринку.

Державна підтримка сільськогосподарських підприємств різних форм власності.

Протекціонізм державного сільгоспвиробника.

Практичне призначення аграрної політики заключається в тому, що вона:

направлена на створення таких економічних відносин, таких форм господарювання, які б забезпечили селянину стійке положення господаря на землі;

сприяє встановленню економічно-обгрунтованих, справедливих відносин між містом і селом, між аграрним і іншими секторами економіки;

демократично регулює економічні процеси;

визначає умови праці і буденності селян, включає міри спрямовані на визнання сільської праці в суспільстві, турботу про сільське населення;

займається вирішенням культурних, соціальних, правових і політичних проблем в аграрній сфері.

Отже, вивчення практики функціонування аграрного сектору веде до знання положення справ, а знання допомагає передбачити правильні дії в аграрній політиці.

Зміст аграрної політики держави в умовах трансформаційної економіки:

проведення земельної реформи;

приватизація об’єктів АПК;

розвиток нових форм господарювання;

реалізація абсолютних та порівняльних переваг країни;

забезпечення умов для становлення сучасних фінансово-економічних, правових та організаційно-інституційних відносин в агропромисловій сфері;

формування ринкового механізму управління АПК;

соціальний розвиток села;

інформаційне забезпечення пропаганди реформ.

Починаючи з 1992 р. в Україні здійснюються:

індустріалізація перетворень

реформування сільськогосподарських підприємств

удосконалення їх внутрівиробничих відносин

активізація між фермерської кооперації

ліквідовано державну монополію на землю

сформовано багатоукладне виробництво

представлена повна самостійність господарчим об’єктам

аграрні підприємства стають дедалі більше ринково орієнтованими

активізується процес кооперації

розширюється кількість аграрних фінансово-промислових груп

створено спеціальний фонд для кредитування організацій АПК на пільгових умовах, механізм державних лізингових операцій

поширення ринкової інформації тощо.

4. Україна, як і інші держави, що утворилися після розпаду СРСР, перебуває в складному становищі. Воно зумовлене спробами усунення деформацій, які виникли, зокрема, внаслідок невдалого експерименту щодо прискореного проведення економічних перетворень. Хоча до останнього часу вся вина за допущені помилки при здійсненні соціалістичних перетворень найчастіше списуються на Й.Сталіна, але справжню причину слід шукати не в особистості, а в базисних основах суспільства.

Для базису 30-х років характерним було переплетіння буржуазних і феодальних виробничих відносин, а також низький загальноосвітній і культурний рівень трудящих – продуктивної сили суспільства. Саме тому виробничі відносини і мислення людей слабо пов’язувались з теорією соціалізму (економічною основою є суспільна власність на засоби виробництва), яка виникла ще в глибокій давнині і активно розвивалася в епоху феодалізму(суспільний спосіб виробництва, оснований на експлуатації безземельних, залежних від землевласників селян. Політична влада при феодалізмі знаходилась у руках землевласників) і зародження капіталізму (суспільний спосіб виробництва, в основі якого – система виробничих відносин між найманими працівниками і власниками засобів виробництва, предметів споживання та інших об’єктів привласнення).

Схематичність і прямолінійність в оцінці розвитку суспільства позначились і на розумінні загального економічного закону відповідності виробничих відносин рівню розвитку і характеру продуктивних сил.

Саме на підставі цього закону було зроблено висновок, що головним завданням побудови нового суспільства є заміна буржуазних виробничих відносин, які ґрунтуються на приватній власності на засоби виробництва, соціалістичними, основою яких є суспільна власність на них. Завдання соціалістичних перетворень визначилося одним положенням: знищення приватної власності, що й було зроблено. А це порушило зв’язок між матеріально-уречевленими продуктивними силами і трудящими, як головним їх елементом. Тобто трудівник продовжував бути власником своєї робочої сили, але не мав засобів виробництва, а держава, якій належала робоча сила, і деякою мірою колгоспи, стала власником засобів виробництва. В результаті засоби виробництва стали нічийними, втратився особистий інтерес у виробників до їх збереження і ефективного використання.

Тоді виникла ідея запровадження кооперації (добровільне колективне об’єднання власності і праці для спільного виготовлення продукції) на західний зразок, але в Україні не було необхідних умов, адже у 1928 р. сільське господарство СРСР мало лише 27 тис. тракторів, 2 зернозбиральних комбайни, 700 вантажних автомобілів. Більшість населення залишалась малограмотною або зовсім не вміла писати і читати.

Економісти-вчені замість примусової колективізації запропонували інший напрямок розвитку сільського господарства: інтенсифікація окремих регіонів, сільське господарство передбачалося залучати до процесу індустріалізації, підвищення товарності, визначалася система заходів у галузі кредиту, ринку, цін, транспорту, тарифів на послуги тощо.

Одначе при проведенні колективізації перемогли екстремістські погляди. Їх грубі помилки позначаються на розвиткові сільського господарства до теперішнього часу.

В Україні з моменту проголошення курсу на колективізацію (червень 1930 р.) у 1932 р. вже було об’єднано 70% бідняцьких і середняцьких господарств.

Бідняки – вели негативне (звужене) відтворення, ворожнечо відносилися до ринку, розраховували на вирівнювання класів і готові були вести атаку на капітал.

Середняки – наймасовіша і найнестабільніша частина селян, які перебігали від бідняків до пошуку сильної руки (куркулів).

Одначе, прискорені темпи колективізації призвели до створення виробничих формувань, здатних функціонувати лише в умовах адміністративно-командної економіки, за допомогою примусових і заохочувальних методів.

При здійсненні колективізації – влада ліквідувала куркулів як клас. Було відмінено Закони про оренду землі і найм праці, дозволялося конфіскувати у заможних селян худобу, машини і інший інвентар.

Здійснюючи соціальну політику керівництво держави пов’язувало успіх сільського господарства з потенційними можливостями бідняцьких господарств. Хоча Кондрат’єв вважав ставку на бідноту безнадійною, переконував, що бідняки – це не перевага, а горе. Слід за рахунок зростання економіки ліквідувати категорію бідняцьких малопотужних господарств. До порад вченого знову не прислухалися, а вони актуальні і сьогодні.

Після завершення колективізації сільське господарство опинилося в становищі зупинки будь-якої діяльності і пануванні бездіяльності.

Колгоспно-радгоспний лад мав обмежені можливості розвитку, таке суспільство могло розвивати виробництво лише до тих пір, поки в трудовій діяльності людей переважали фізичні зусилля, а не творчість.

У цьому випадку фізичні зусилля підтримувалися примусовим впливом держави (адміністративно-командними методами управління). Саме тому коли в світі почався прискорений розвиток НТП, в колишньому СРСР темпи виробництва почали знижуватися. Починаючи з 70-х років сільське господарство України, за всіма показниками значно відстає від країн Західної Європи.

Після цього держава немало коштів вклала у розвиток колгоспів у вигляді неодноразового списання заборгованостей, підготовку кадрів, фінансування меліоративних і ін. робіт.

В результаті допущених помилок сільське господарство України опинилось у безвиході. Особистість селянина була знебарвлена і затиснута суспільними відносинами.

В умовах економічної кризи обсяги сільськогосподарського виробництва скоротились на 30%.

Нині поширюється концепція за якої носієм аграрних відносин повинен стати землевласник-товаровиробник. Для цього створена відповідна законодавча база: прийняті Закон України “Про власність”, “Про селянське (фермерське) господарство”, “Про господарські товариства”, “Про оренду”, та ін.

Питання на семінарське заняття до теми 1.

Який предмет дослідження науки “аграрна політика”?

В чому полягає сутність аграрної політики?

Які конкретні завдання аграрної політики?

Обґрунтуйте поняття “аграрне законодавство”

Назвіть методи пізнання дійсності науки “аграрна політика”

Охарактеризуйте історичні передумови розвитку аграрної політики в Україні

В чому заключається своєрідність і складність сучасної аграрної політики в Україні.