Реферат на тему:
Українськілегенди таперекази про гадів
Українськілегенди та перекази приділяють увагу порівняно небагатьом видам гадів, але урозвинуті незрівнянно докладніше легенд і переказів про риб. Вони стосуються:гадюки, вужа, полоза, ящірки, жаби і черепахи.
Гадюка(звичайна гадюка — Vipera berus, Coluber berus, prester, chersea, melanis,scytha, thuringicus, cocruleus, Vipera ceilonica, squamosa, orientalis,Communis, limnea та ін.), що зветься в Літинському повіті ще гадюкою-падалицею,походить від диявола, «що видно по її зубах» (Старобільський повіт). Та, крімцього вірування, яке виникло під впливом оповіді Біблії про гріхопадіння нашихпрабатьків, є ще легенда з циклу «Обходів апостольських», яка розповідає такепро походження гадюки. Одній жінці схотілося злякати, чи що, Спасителя запостолом Петром, а може, просто тільки жартома позбиткуватися з них. ЙшовСпаситель з апостолом Петром після того, як їх хотів було налякати чоловік,якого Господь перетворив за це на ведмедя*, коли дивляться — лізе рачки голажінка, та прямісінько їм під ноги, й нумо сичати, висолопивши язика: ссс…ссс… ссс...
Господьпрокляв її й каже: «Віднині ти будеш новою тваррю на землі й на весь свій віклазитимеш на череві й без одежі». Жінка полазила гадюкою й розплодила згодомгадюк од себе по всьому світу (Старобільський повіт). У той час, як усі іншітварі з любов'ю ставляться до своїх дітей, гадюка щоразу, після того яквиплодить гадюченят, обів'ється разом з ними на суку, і тоді почне їх поглинатиодне за одним. Яке гадюченя впаде на землю і встигне втекти, те тільки йзалишиться жити. Якби вона не зжирала своїх гадюченят, то гадюк розвелося бсила-силенна. Це вже так Бог дав. Та настануть такі часи, що всього намножитьсянезлічима кількість — і звіра всякого, і людей, — і їстимуть тоді звір звіра, алюди — людей.
Гадюкидуже отруйні і страшенно люті. Кажуть, що гадюка, вкусивши людину, відразу жквапиться до води; і якщо лиш вона приповзе до води раніше, ніж прийде той,кого вона вкусила, то вже нібито ніяк не можна порятуватися від смерті. Томурадять усім, кого вкусила гадюка, якомога швидше бігти до ріки або найближчогоколодязя і занурити вкушене місце у воду (Літинський повіт). У Старобільськомуповіті кажуть, що коли гадюка вкусить людину, то треба її зразу ж убити,відірвати голову й прикладати її до ранки, аби врятуватися; а якщо не вб'єш,тоді вона полізе до води і нап'ється, після чого, якщо вдруге вкусить гадюка цюж саму людину, вона неодмінно помре. Дуже дієвим також засобом від укусу гадюкивизнають трикратне прочитання назад молитви Господньої.
Якщодо ранки, що утворилася від укусу гадюки, прикласти ясеневу паличку й потімзберігати її в себе, тоді уникнеш обмов і наклепів (Старобільський повіт).Втім, гадюка сама уникає нападати на людину і з першого разу ніколи не кусає,якщо людина на неї наступить, і каже: «Це вона не бачить». Коли потім наступитьудруге, гадюка каже: «Це вона жартує». І лиш коли вже наступить утретє, вонакаже: «Це він дратує», — і тоді вкусить. Така поведінка її пояснюється тим, що«після хреста» (після свята Здвиження, 14 вересня — за старим стилем. — Ред.) гадюка до весни(навесні гадюки з'являються «на Варуха, як земля руха»; — мабуть, тут помилказаписувача приповідки, — треба: «на Руфа», апостола із 70, пам'ять якого святкуєтьсяЦерквою навесні, 8 квітня — за старим стилем. — Ред.), а не пророка Варуха, пам'ятьякого святкується восени, 28 вересня — за старим стилем. — Ред.), упродовжусієї зими, живуть у вирії (вирій гадючий — не той, що пташиний: пташиний вирій— на теплих водах, «за пущами і за багатирями», а гадючий — в Руській землі),куди допускаються тільки ті, що не мають провини, які не вкусили нікого за літо— ні з людей, ні з тварин. Гадюку, яка вкусила людину, не приймає земля, і томувона лазить до пізньої осені й чекає, щоб її хтось убив. При цьому, хто взагалівб'є гадюку, тому Бог пробачить сорок гріхів.
Прогадючий вирій в Олександрівському повіті розповідають таке. Пішла одна дівчинав ліс і провалилася в їхній вирій. Коли вона провалилась, гадюки раптом якзасичать, а найбільша гадюка як засичить на них, — ті одразу так усі йпринишкли. І лежить там, — каже дівчина, — сірий камінь. І ось яка з них непідповзе, то щоразу й лизне і лизне той камінь. А найстарша гадюка отак весьчас і в'ється навколо дівчини та все кланяється їй і показує, щоб і вонализнула той камінь. «Я, — каже дівчина, — довго кріпилась, цілих дев'ять днів,а потім-таки лизнула. І раптом, — каже, — відчула в собі такий приплив сили, щоі їсти зовсім перехотілося». Коли потім настав час вилазити з вирію, найстаршавигнулася дугою, і дівчина легко й вільно вилізла по ній на світ. А втім, післятого вона недовго вже й жила.
УСтаробільському повіті записано такий варіант цієї оповіді. На Здвиження всігади злазяться докупи, до однієї ями..., і лижуть там кам'яний стовп, чим іживуть цілу зиму, аж до весни. Тому на Здвиження не можна ходити в ліс, бопровалишся до гадюк у яму. Якось пішов отак один чоловік і потрапив-таки доних. Гадюки так і обпали було цього чоловіка, щоб кусати його. Та тут найстаршаяк засичить на них, — він назад; почали лизати камінь і його штовхають туди ж.Полизав і він камінь, і раптом почав розуміти по-гадючому. Прожив той чоловік зними в ямі аж до самої весни, бо звідти сам він ніяк не міг вилізти: надто жглибока вона була.
Усвій вирій гадюки лізуть «під чесного хреста» (напередодні свята Здвиження) непоодинці, а цілими величезними гуртами; перед веде найстарша гадюка, якійбеззаперечно підкоряється решта. Ця гадюка — з великими золотими рогами, і внеї, як мовиться, царський чин. Є й у деяких інших гадюк золоті роги, тількималенькі, й чин у них менше царського (у Старобільському повіті гадюку зчервоними ріжками називають цариця-голиця). Гадюк із золотими рогами особливобагато нібито можна бачити тоді, коли вони лізуть у вирій. Отож дехто навмиснейде в цей час рано вранці в ліс, аби роздобути собі гадючі золоті роги, бо уволодаря їхнього буде багато грошей, і взагалі він стане щасливим. Роги цібережуть, як зіницю ока, й нізащо не продадуть нікому. Добути їх можна так.Коли угледять гадюку із золотими рогами, то кладуть червоний суконний пояс(нині таких поясів немає вже — їх ніхто не носить, хіба що рідко де-не-депобачиш) або суконну червону стрічку поперед неї в тому напрямку, куди воналізе (гадюка не звертає ніколи вбік і не повертається назад). Долізе вона допояса чи до стрічки і почне потихеньку пищати; тоді почне пищати дужче, далі —ще дужче, і якщо хтось стоїть поблизу, то вона так пищить, що навіть оглушуєйого: їй не хочеться скинути роги, а дітися ніде. І доти пищить все й пищить,доки, нарешті, не покладе їх на пояс чи на стрічку (Сумський повіт).
Якимиб не були отруйними і страшними через це гадюки, але той, хто знає «таке слово»(певне слово), може чинити з ними все, що схоче. Косили в полі косарі.Тільки-но посідають вони, бувало, обідати, один одразу ж і понапускає гадюк,які давай лазити тут же, «по табурі». Косарі підхоплюються, нажахані, зі своїхмісць, а той хизується, походжає та похваляється собі, Ось один дивився якось,дивився та й каже: «Нумо, поглянемо, що ти таке відаєш?» Узяв повсть, розстеливїї на землі, поставив на неї того косаря й каже: «Стій же, не зрушуй з місця,інакше тобі буде смерть». Тоді — як свисне! Раптом, не знати звідки — котитьсяколесо. Докотилося і давай жалом (це була величезна змія) то в одне око, то вдруге — ось-ось виколе їх зовсім. Вистояв він так, ні живий ні мертвий, апотому, як змія зникла з очей, і каже: «І онукам, і правнукам закажу ніколи непохвалятися своєю хоробрістю перед гадюками» (Олександрівський повіт).
Якщохтось прислужиться гадюці, вона не залишиться невдячною.
Діставшивідставку, поверталися два солдати зі служби додому — один верхи на коні, адругий безкінний. Застала їх ніч у степу. Прокидаються вони вранці, й бачать:облягла їх навкіл змія — така величезна, як гора. Сидять вони в цьому страшномуколі й плачуть. Коли зненацька змія відкинула трошки отак убік хвостика. «Ну, —каже піший солдат до другого, — ти — з конем, то драпай, може, втечеш». Щойнотой виїхав, змія знову замкнула коло. Потім розвернулася вся й ну кланятися йпищати — от-от мало не забалакає та весь час кличе солдата за собою. Солдатякось уже там подав їй знак, що згоден. Ось змія полізла собі, а він за нею, занею. Прилізла до нори і як запищить! А з нори як вискочить друга змія, й давайвони битися. Солдат прицілився і вправно зніс голову тій, яка вискочила з нори.Друга змія давай тоді кланятися йому та дякувати. Потім швидко поповзла йназдогнала десь крамаря (торговця красним товаром), вбила його й пригналасолдатові коня з возом (Олександрівський повіт).
Такрозповідав сам солдат про свою щасливу пригоду; але нічка темна, треба думати,повідомила б менш поетичну, зате більш вражаючу повість про вдавано-чудеснупояву в нього коня з возом, навантаженим крамом.
Гадюкиіноді є знаряддям кари Божої. Одна мати часто ходила провідувати свою заміжнюдочку, і своїми відвідинами, зрештою, набридла тій. Якось раз прийшла вона втакий час, коли дочка спала. Прокинувшись і побачивши матір, дочкарозсердилась, вилаяла її й сказала: «І чого тільки вона тут вештається!» Матипішла зі сльозами, а дочка знову заснула. І сниться їй, наче хтось каже: «Підив сад і візьми там два сувої полотна». Прокинулась вона, пішла в сад — ісправді побачила два сувої полотна. Взяла вона їх, повісила собі на плечі йпонесла. Раптом з тих сувоїв полотна утворилося дві гадюки, які вп'ялися злійдочці в груди і геть приросли до неї, так що було несила їх одірвати. Так вонай померла з гадюками. II, кажуть, міг би вирятувати від гадюк лише такийчоловік, який протягом усього життя не їв м'яса по понеділках і вівторках (Старобільськийповіт).
Літературнимджерелом цієї оповіді є східні оповідання «Римських діянь» («Севіа Котапогат»),а також оповідь, вміщена в одному руському рукописі, де роль змій перенесено нажабу, а карі піддано не злу дочку, а злого сипа. Зміст оповіді цієї, що маєзаголовок «Про те, як шанувати батьків і не зневажати їх», такий. Жив уНімеччині багатий чоловік, що мав єдиного сина. У тій же місцевості жив іншийчоловік, вельможний, в якого була єдина донька. І запропонував він томубагатому чоловікові видати за його сина свою дочку, але за умови, що багатій щеза життя надасть синові в повне розпорядження все своє майно. Багатій прийнявпропозицію, записав на сина все своє майно і одружив його з донькоювельможного. Але син недовго після цього шанував своїх батьків: на четвертийрік, з намови дружини, він одселив батька й матір в окремий будиночок,збудований біля воріт його дому, й видавав їм так мало на утримання, що вонизмушені були терпіти голод і нестатки в усьому. Якось мати, сидячи проти віконсинового дому, побачила, що в сина смажили гусака на обід. Вона сказала про цестарому своєму чоловікові. Старий пішов у господу сина. Угледівши його, синзвелів сховати гусака. Батько повернувся до себе в будиночок ні з чим,оплакуючи свою ганебну старість. Коли батько пішов, син знову звелів поставитигусака до вогню. Та коли зібрались було зняти гусака, на ньому опиниласястрашна, здоровенна жаба, завбільшки з самого гусака. Син узяв якесь знаряддя йхотів було ним скинути жабу; але жаба, лишивши гусака, стрибнула йому наобличчя і так уп'ялася в нього, що несила було відірвати її.
Якщоніхто не побачить гадюки протягом дванадцяти років, то в неї виросте дванадцятьголів, а якщо ніхто не побачить тридцять років, то вона виросте завбільшки зкобилу (Старобільський повіт). Якщо гадюка, яка живе в землі, не виходить насвіт Божий упродовж тридцяти років, і до того ж, якщо протягом усього цьогочасу ніхто не потривожить її в лігвищі й гадюка не чутиме жодного звуку, то знеї виросте полоз (Вінницький повіт), або жовтобрюх. Так обставив народпоходження полоза, мабуть, тому, що нині вкрай рідко зустрічається на територіїУкраїни (у степах Новоросії і в недоступних скелях понад Дністром). Полоз(Егух) належить до підродини псевдоногих (Воіпе), саме до удавових змій і, якусі удавові, неотруйний. У народних українських легендах він набув фантастичнихрозмірів і характеру. М. Левченко говорить: «У Херсонській губернії я чув проних (полозів) доволі багато оповідей: наприклад, мені показували старовиннумогилу, де в норі жив полоз, який викрадав ягнят, а в одній брошурі мало не проторгівлю в Новоросії на початку цього (XIX) століття розповідається, що увисочезних бур'янах у степах Новоросії, доки не почали розводити у незліченнійкількості шпанських овець, водились такі величезні полози, які нібито волівдушили; однак за достовірність такого свідчення не ручаюсь. Мені лише раз ужитті випало бачити живого полоза; це було в степу, в Ананьївському повіті; зміялежала кроків за 15 від шляху, яким я їхав; прокинувшись від стукоту коліс могоекіпажа, вона підняла голову на аршин від землі. Коли я наказав зупинитися, щобближче роздивитися, то змія поповзла, і в цей час я мав змогу добре їїрозгледіти: завдовжки вона видалася, за окоміром, понад 5 аршинів; головазавбільшки із зігнуту кисть руки дорослого чоловіка; тулуб завтовшки з руку.Кольору сірого з жовтавим полиском, наче змащена оливою. Трапляються такі зміїнайчастіше понад Бугом, серед скель. Найбільші екземпляри бачили на островіБерезані, або Ада, що в Чорному морі, неподалік Очакова»*. На Україні говорять,що полювати на полоза треба погідної, сонячної днини, і якщо він поженеться залюдиною, то тікати слід проти сонця, яке засліплює полоза своїм блиском. Убитиполоза можна тільки в тому разі, якщо куля влучить у білу цятку під горлом. УКишиневі жив один каліка-жебрак, ноги якого були поламані полозом. Жебрак цейраніше був чабаном. Сидів він якось у курені біля хворої вівці, зненацька нанього напав полоз, обвив його й неодмінно задушив би, якби чабану не пощастиловбити полоза ґирлиґою. Здихаючи, полоз так бив хвостом по землі, що на цілийлікоть вибив яму.
Розповідаютьтакож, ніби полоз схопив у полі одного молдаванина, обгорнув його хвостом іпочав тягти за собою. Дорогою трапився другий полоз, який удавився рукою мерця,вив і всіляко намагався вивільнити своє горло. Молдаванин вийняв руку з йогогорла. Полоз знову тоді потяг його в печеру, дав лантух з хлібом й мішечок згрішми як винагороду за допомогу, надану полозові, що удавився рукою мерця, івідпустив.
Мабуть,тут ми маємо справу з варіантом наведеної вище оповіді солдата, де йдеться прогадюку. Таких фантастичних легенд про змій у давнину було дуже багато; чималоходить їх у народі й дотепер. У більшості цих оповідей полоз змальовується яктакий, що все пожирає і все знищує.
Назву«гадюка» в загальному значенні цього слова на Україні вживають ще й тоді, колимова йде про вужа. Частіше за інші види тут зустрічаються: вуж чотирисмуговий(Coluber quaterraiatus, Elaphis cervone, Coluber, Tropido- nomus, Ntrixelaphis, Elaphis quaterrcliatus), водяний вуж (Tropidonotus), звичайний вуж,або вужак (Tropodonotus natrix, Coluber natrix, scutatus, ponticus, minutus,niger, Natrix torquata, persa, Tropidonotus ater, persicus, scutatus,torquatus, minax, murorum). Цього порівняно безневинного плазуна шанують ународі і кажуть, що де плодяться вужі, там буде щасливе життя — багатство(Харківський, Проскурівський, Житомирський та інші повіти). Хто вб'є вужа, томузапишеться сорок гріхів (Старобільський повіт). Хоч улюбленою здобиччю вужа єжаби, та він не проти того, аби поласувати й молоком, якщо йому вдалосяраз-другий скуштувати його. На цьому спостереженні ґрунтується дуже поширене наУкраїні повір'я, ніби вужі ссуть вим'я корів і взагалі дуже люблять молоко, хочу таких оповідях часто багато терпить і сама природа вужа. Так, однірозповідають, що це — звичайний великий вуж; живе він у хаті, десь підприпічком. Коли дітям дадуть молока, виповзає й він і також лізе до миски. Дітиженуть його, б'ють ложками по голові; та вуж лиш пищить і не заспокоюєтьсядоти, доки йому не дадуть напитися молока.
Дехтоговорить, що вуж цей — з руку завтовшки й куций, мов обрубаний, як колода, звеликою круглою головою, подібною до дитячої. Живе він надворі, й коли ссекорову, то обвивається навколо однієї з її задніх ніг. Якщо таку вподобанувужем корову продати, то за нею іде й вуж, свиснувши при цьому так голосно, щоті, хто чув цей свист, неодмінно оглухнуть.
Нарешті,дехто твердить, що вуж цей являє собою якесь особливе чотириноге, подібне докішки, покрите, як і всяка взагалі гадина, лускою, до того ж — з довгим, як уящірки хвостом і з головою, схожою на дитячу. Живе він десь у гноївні, поблизувподобаної корови, і коли не ссе її, то спить. Корова, яку вподобає вуж,надзвичайно добротна і дає вдвічі, а то й більше за інших молока. Якщо такоговужа вбити, то здохне й корова, бо й вона, зі свого боку, також любить його іскучає за ним більше, аніж за телятком; або ж її почнуть ссати інші вужі іостаточно зіпсують (Старобільський повіт). М. Грінченко записала в Харківськійгубернії таку оповідь про ссання вужем корови в однієї молодиці. Молодиця оцяне знала зовсім, що вуж ссав її корову, й пішла якось раз доїти. Раптом бачить —він обгорнувся навколо однієї із задніх ніг корови і ссе її. Молодиця вдарилавужа, й він ураз поліз собі в льох, де, виявляється, жив. Молодиця, подоївшикорову, процідила молоко й понесла його в льох. Коли вона зійшла в льох, вужупав на неї зі стелі льоху, обгорнувся навколо тіла і почав її ссати. Що вонапотім не робила, до кого не зверталася за допомогою, — не відвалюється від неївуж. З ним так і померла, — і лиш тоді вуж відпав. Корова також перевеласязовсім.
Цій подібні до них оповіді про вужів мимоволі наводять на думку, що у виглядівужа в давнину уявлявся домовик. За свідченням Герберштейна, у Литві шанувализмій гивоїтів, тримали їх в оселі, приносили їм у дарунок молоко, сир, яйця йкурей. Кромер говорить, що в Польщі дозволяли вужам і взагалі зміям селитися вдомівках під піччю й шанували їх, як пенатів. Греки утримували змій вАфінському акрополі і в багатьох інших містах, оскільки уявлення про родинних іродових пенатів за давніх часів поширюване було на цілі міста та області.
Уявленняпро вужа, як про чотириногого, могло виникнути зі спільного вірування наУкраїні про змій, за яким вони мають нібито приховані ноги — випускають їхтільки тоді, коли потрібно буває тікати, якщо загрожує небезпека. Ніг цихніхто, звісно, не бачив, та якщо — кажуть — кинути змію у вогонь, то вонапокаже їх. Ось чому дітлахи, тільки-но знайдуть змію, одразу ж намагаютьсяобкласти її вогнем — певні, що вона, рятуючись від них, неодмінно покаже своїтаємничі ноги.
Міжіншим, про це є на Україні ціла низка легенд, першоджерело яких — книжніапокрифічні сказання про Ноя; але про ці легенди мова попереду, у розділі провсесвітній потоп. (Очевидно, цей розділ автор мав намір опублікувати в 2-мутомі. — Прим.). Легенди, подібні до цих, ще дужче закріпили в народі ту повагудо вужів, яка коренилася на культі змії взагалі, що безсумнівно був у всіхдавніх арійських народів, зокрема і в слов'ян. Перше місце у розвитку культузмій слід одвести давнім грекам, які поважали їх, як дочок землі, матері всьогоживого, що стали згодом її символами. Змій поміщали у храмах Аполлона іАсклепія. В часи занепаду в Аполлоновому храмі, в Епірі, були віщі змії, взалежності від апетиту яких робилися пророцтва. Асклепій, син Аполлона, боглікарства й цілитель хвороб, був навчений зміями мистецтва молодити старих івоскрешати мертвих: якось раз змія обвилася навколо його посоху; Асклепій убивїї, але виповзла друга змія, тримаючи в роті невідоме зіллячко, доторком якогой воскресила вбиту (Асклепій тому завжди зображувався із посохом, обвитим змією;є й особливий вид вужа — Ескулапів вуж, Coluber Aesculapii, flavescens та ін.).Культ змії з Стародавньої Греції перейшов до римлян. За часів республіки, законсулів Фабія й Брута, у Римі лютувала чума. Аби відвернути епідемію, римлянивідрядили до Епідавра посланців за зображенням Ескулапа. Посланці повернулися йпривезли вужа, який сам уповз на їхній корабель, і в якому римляни визналивтіленого бога. На тому місці, де привезений вуж виліз на берег, булоспоруджено храм Ескулапові. (донині ще, кажуть, можна бачити там зображеннявужа в садах одного монастиря, присвяченого святому Варфоломію.).
Занісшисвященних змій Асклепія у середню Європу, римляни разом з тим, цілком природно,занесли й поширили тут і легенди про їхнє цілюще значення, які, за посередництвомлітературного впливу лікарських порадників, «травників» і «зільників» прониклитоді і в епічну народну поезію. Принаймні основні класичні уявлення знайшлисобі повне відображення у віруваннях усіх слов'янських народностей. Так, у«Номоканоні, сиріч законоправильнику», виданому Захарією Копистенським у Києві1624 року, зустрічається і пряме свідчення, що українські знахарки прикладализміїну шкіру до очей або зубів у випадку хвороби. У Старобільському повітілиновище гадюки носять на шиї, а також підкурюються ним од лихоманки; в іншихмісцях хворих на лихоманку підкурюють засушеною змією (також — кажаном, гніздомремеза — рід синиці — Parus pendulinus, засушеною жабою). Особливо цілющезначення приписують голові змії. Іноді тримають вдома якусь кісточку абочерепашку, що нагадує формою й розмірами зміїну голівку, вірячи, що вониприносять у дім здоров'я. Такі повір'я зустрічаються в казках, піснях та іншихнародних творах — українських, великоруських, словенських, чеських, болгарськихі сербських. На думку австрійських сербів, змії саме й навчили людей лікування,оскільки вони володіють знанням цілющих трав. В одному старовинному лікарськомупораднику про траву попутник (Plantago major L.) говориться: «Розповідав,мовляв, венеціянин, торговий чоловік; випало йому дорогою їхати з крамом навозах важких, і змія, мовляв, лежить на шляху, і через неї переїхав віз, і тутїї затерло, і вона, мовляв, померла. І друга змія приповзла й принесла в ротіпопутник та па неї поклала, і змія, мовляв, ожила й поповзла». В розділі«Українські легенди та перекази про надприродних істот» ми навели вже легендупро те, як один чоловік потрапив до песиголовців і, змушений готувати їм дляїжі змій, скуштував цього їдла й сам, і відразу ж почав розуміти силу трав. Надодаток наводимо тут ще одну подібну до попередньої легенду, записану вОлександрівському повіті. Жив собі один пан, і був у нього кучер. Якось раз тойпап поїхав з кучером у ліс і спіймав гадюку. Привіз він спійману гадюку й почавїї варити. Варив він її, варив, а тоді воду, в якій варив, вилив на траву —трава так і зайнялася раптом полум'ям. Став він тоді варити знову. Через якийсьчас знову вилив воду на траву, трава й цього разу спалахнула. Давай він варититу гадюку втретє. Вилив воду — трава не горить. Взяв тоді пан зварену гадюку йпочав її їсти. їв, їв — все з'їв, самі лиш кісточки позалишалися. А кучер усете бачив, що робив пан. — «Ну, — думає собі, — якщо пан їв гадюку й не помер,посмокчу я хоч кісточки — для чогось він та їв же її!» Посмоктав кучер кісточки— й байдуже. Невдовзі потому пан знов їде з кучером у ліс. Коли прислухаєтьсяоце кучер і Господи, Боже Ти мій! Вся трава, чує він, говорить! Одна каже: «Яось від того», друга: «А я оце від того». Та: «Я від ось такої хвороби», а та:«А я від ось такої». Збоку отак стоїть буркун (Melilotus coerulea Lam.) і каже:«А я від гилі, я від гилі» (Hernia scrotum). Кучер, як почув усе це, мимоволіпосміхнувся; пан побачив його посмішку й питає: «Чого ти, Іване, смієшся?» —«Та так собі», — відповідає кучер.
«Та,ні, — каже пан, — мабуть, ти щось знаєш?» — «Та ні ж бо! їй-богу, так собі!» —«Ану сплюнь, — каже пан, — на лівий бік». Кучер тільки-но сплюнув — і всезмовкло, і він уже не чув, що говорять трави.
Зящірок на Україні зустрічаються здебільше так звана звичайна, або прудкаящірка (Lacerta agilis, Seps caerules- cens, argus, ruber, Lacerta vulgaris,stellata, arenicola, stirpium, laurentii, exigua, cherconensis, sylvicola,cloniensis, paradoxa); на півдні Росії трапляється ще, втім, і зелена ящірка(Lacerta viridis, bilineata, strigata, bistriata, chloronata, schreberi, qu-inquevittata, elegans, smaragdina, seps viridis, Padarcis cyaino- lema). Сіраящірка (самиця прудкої) відома в народі під назвою «хлоп'ячої», а зелена(самець тієї ж прудкої) — під назвою «дівчачої», причому кажуть, ніби«хлоп'яча» ящірка кусає дівчат, а «дівчача» — хлопців. Коли побачать навеснівперше ящірку, то відбивають у неї хвоста, зберігають його й носять на шиї відлихоманки. Якщо на відбитий у ящірки хвіст не наступити ногою, поки він зовсімзастигне, то з нього виросте гадюка. В руки брати ящірку вважається гріхом, аколи хто візьме, то мусить мити їх водою доти, доки не піде кров(Старобільський повіт). У Канівському повіті розповідають, немов одна жінкапроковтнула якось під час сну ящірку. Ящірка всередині в неї розчинилась. Колипотім знахарки стали лікувати цю жінку, то вона виблювала і ящірку, і їїдитинчат (Канівський повіт).
Жаби (водяна зелена жаба,ропуха — Rana esculenta, viridis, fluviatili, calcarata, Relophylax esculentus;різновид її — озерна жаба — var. ridibunda, cachinnans, fortis; сіра, аботрав'яна жаба — Rana temporaria, muta, fusca, cruenta, alpiпа, scotica,flaviventris, platurrhiaus, dybawskii; болотяна, або гостроморда жаба — Ranaagilis, gracilis; плямиста зеленуха, зелена жабка—Dendrobates tinctorius,histrionicus, Calamita, Rana, Hyla tinctoria, Hylaplesia aurat auratus,chocoensis), створені Богом (Літинський повіт) й відіграли важливу роль призакінченні Давидом Псалтирі, за українськими народними легендами. У льохах ікриницях жаби заводяться в тому разі, якщо над льохами й криницями хто-небудьє.
Абиперевести їх у льох, треба розпалити там вогнище й покласти на нього стручковогочервоного перцю (Capiscum amnuum L.). Брати жабу руками не годиться вона можепирскнути і тоді «нападуть» бородавки. Одна жінка — кажуть — взяла жабу в руки;та їй пирскнула прямо в обличчя, і в цієї жінки виросла навіть борода. Кажутьтакож, що жаби, як і миші, передчувають майбутній неврожай і з такої місцевостіперекочовують в іншу, де буде багато вологи і передбачається хороший урожай.Якось раз сила-силенна жаб перекочовувала з однієї місцевості в іншу. Побачивце один чоловік, схопив дрючок і вдарив ним жабу, яка вела перед і яка зветьсяматкою. Матка стрибнула на цього чоловіка і вп'ялась так міцно йому в щоку, щоніхто не міг відірвати її; так цей чоловік і помер, і похований був разом із жабою.Укус зеленухи, яка іноді ганяється за людиною, вважають невиліковним(Старобільський повіт).
Жабидуже часто заводять бійку з вужем, який ними, як відомо, переважно й годується.Хто побачить жабу й вужа, які б'ються, повинен розняти їх палицею і тодізберігати її, мов коштовний талісман: така палиця приносить у дім прибуток(Київський повіт), рятує людину від покарання (Старобільський повіт), розганяєградові хмари, які для цього треба перехрестити нею (Літинський повіт).
Амулетомє також і жаб'яча кісточка, яку здобувають в такий спосіб: кидають жабу вмурашник; коли мурашки об'їдять на ній м'ясо, тоді й беруть з кістяка приворотнузагнуту кістку. Ця кістка вживається в присушках, коли хочуть пробудити вкомусь кохання. Неабияку роль, як ми це вже бачили, відіграють жаби і внародній медицині.
Доситьбагато схожих повір'їв про жаб є також у західноєвропейських народів — уФранції, Австрії, Швейцарії, Шотландії. У класичну давнину їли жаб, щоб булидіти.
Якщожаба «перебіжить дорогу», то слід чекати чогось поганого (Чернігівський повіт).
Воповідях прочерепах (прісноводна — Clemmus; європейська еміда — Emys,orbicularis, lutaria, europaea, meleag- ris, flava, hellenica, Terrapeneeuropaea, Lutremys europaea) відчутний вплив оповідань «Римських діянь» проневдячних і нешанобливих дітей, а також апокрифічних сказань і давніх міфічнихнародних поглядів. У Канівському повіті кажуть, що черепаха створена Богом ужепісля загального створення світу. Одна скнара й хитра дівчина, бажаючиприховати від свого рідного батька приготоване для нього м'ясо, заховала його вглиняну миску й зверху накрила тарілкою. Щоб покарати за таку скнарість дівчину,Бог перетворив заховане нею м'ясо на черепаху. Ось чому черепаха й теперпокрита двома щитами, подібними до тарілок, причому задні й передні лапи іголова дуже нагадують собою руки, ноги й голову дівчини.
Вол.Менчицем записано таку легенду про походження черепахи. Пішла одного разу матив гості до своєї заміжньої дочки. Підходить до хати, де жила дочка; а дочка,вгледівши матір, схопила мерщій миску, де була смажена курка, побігла йпоставила її в коморі: вони якраз саме у цей час їли з чоловіком смажену курку.Входить мати до хати. її садовлять, приймають. Посиділа мати, збирається йти.Тільки-но мати за поріг, дочка з чоловіком до курки доїдати її. Вносять тукурку, а дочка та накрила її покришкою. До курки — коли там черепаха. Оскількикурку накрито було двома полумисками, то і в черепахи — череп'я (щити) згори ізнизу.
Заваріантом, записаним І. Манжурою, жила колись мати, в якої була заміжня дочка.Раз якось зварила дочка курку в борщі, а на той час та й прийшла до неї мати.Дочка схопила курку й мерщій ховати її. Коли мати пішла, вона до курки,відкрила, — коли вилазить черепаха. І тепер, коли черепаха виплодить череиашат,то — якщо прислухатися — вона мовби квокче.
Нарешті,за варіантом, записаним у Канівському повіті, на черепаху перетворилася самазаклята матір'ю дочка. До однієї молодиці, — розповідає легенда, — прийшлаздалеку в гості її рідна мати. Спочатку молодиця пригощала її, чим Бог послав;а потім бачить, що мати довго не збирається додому, стала годувати її дедалігірше й гірше, — вона була дуже скнарою: весь час, бувало, каже, ніби неманічого, ніби в усьому терпить нестатки, а сама їсть собі, що ласіше, потайкивід матері. Ось якось мати бачить, що дочка зварила собі курку і їсть їїтайкома. Почала мати докоряти їй, а дочка й каже, що то вона не курку, ачерепаху через нестатки свої зварила. Тоді мати закляла її, і дочка самачерепахою стала. Отак вона й лишилася черепахою донині. І тепер черепахуназивають іноді куркою.
Дехтоговорить, що черепахи дуже мстиві і надзвичайно живучі. Напоїв одного разучумак волів, побачив черепаху, побив, потрощив її на м'ясо і погнав собі волівдо возів. Черепаха за ним. Чумаки в дорогу — і вона за чумаками. Цілих три дніповзла: куди піде чумак, який убив її, туди й черепаха за ним. «Давай, — кажутьчумаки, — подивимось, що вона робитиме?» Поклали того чумака долі, накрилиповстю. Черепаха видряпалась на нього, вимочилась, та як гукне! — і тодіпоповзла собі геть. Зняли чумаки повсть з товариша, коли дивляться — він лежитьмертвий.
Черепахуна Україні вважають дуже корисною для корів, і тому часто тримають черепах уночвах з помиями, які дають пити коровам; дають також лизати черепаху корові,причому спостерігали, що після того молоко стає незрівнянно густішим ісмачнішим, і корова дає його значно більше.
Міжіншим, черепасі на Україні приписують надприродне відання — знання всякого зілля,і тому в Ушицькому повіті запевняють, наче вона походить з найхитрішого чорта.Злодії за допомогою черепахи намагаються роздобути собі розрив-траву, передякою не може встояти жоден замок. Для цього треба відшукати гніздо черепахи, девона поклала вже яйця, і пильнувати часу, коли вона піде за кормом. Тільки-новона зникне з очей, одразу ж огороджують гніздо кілочками або невеликим тином.Черепаха, повернувшись і бачачи гніздо своє огородженим, негайно ж відшукує іприносить у роті розрив-траву, від доторку якої огорожа розлітається вмить, якпух од вітру. Тоді намагаються вирвати в черепахи з рота цю траву, вичавити знеї сік і хоч краплю його впустити за шкіру своєї долоні. Від одного доторкутакої долоні до якого завгодно замка він миттю розлітається на найдрібнішішматочки.
Схожіповір'я в Галичині, а також у багатьох місцях Великороси та Білорусії, у чехіві німців є щодо дятла. Щоб дістати розрив-траву, потрібно відшукати гніздодятла і затулити вхід до нього дерев'яним кілочком. Дятел випробує спочаткусилу свого дзьоба, щоб проникнути в гніздо, а тоді вже принесе розрив-траву.Коли він полетить за розрив-травою, слід розстелити перед деревом, де гніздо,червону хустину. Дятел прийме її за вогонь і випустить розрив-траву. Всіподібні до цієї оповіді ґрунтуються на літературних джерелах, саме — на давніх«фізіологах», а також на апокрифічних сказаннях про Соломона. А що стосуєтьсявласне щойно наведеного повір'я про дятла, то давність його засвідчена Плінієм,— ніби дятел може проникнути в будь-яке закрите приміщення, відчинивши замки задопомогою трави.