Містами України. Історія. Природа. Мистецтво
Вінницька область
Цей регіон знаходиться в Центральній Україні, у межах краю,що має співучу назву – Поділля. Подільська земля охоплювала територію сучаснихВінницької та Хмельницької, центральний і південний схід Тернопільської таневелику частину Івано-Франківської областей. Ще в Галицько-волинському літописі(кінець XIII – початок XIV ст.) вона згадується під назвою «Пониззя». Найменування«Поділля» починає зустрічатись у пізніших документах XIV ст.
Поверхня Вінницької області являє собою хвилясту рівнину. Їїпівнічно-східна частина зайнята Придніпровською височиною, південно-західна – Подільськимплато. Територію регіону, так би мовити, по діагоналі з північного заходу напівденний схід перетинає Південний Буг (до речі, на ньому розташованімісто-курорт Хмільник, відоме як оздоровниця на базі радонових вод, і самаВінниця), з південного заходу обіймає Дністер, а всього на ній – 204 річкипротяжністю більше як 10 кілометрів кожна. Земна поверхня тут почленованаглибокими річковими долинами, подекуди – ярами та балками.
Південній частині області каньйоноподібні долини річокПридністров'я взагалі надають вигляду гірської місцевості. Скажімо, річкаЛядова на ділянці між селами Нижчий Олчедаїв та Яришів і річка Мурафа поблизусіл Буша й Бука тинка несуть свої води на глибині 110 метрів, долина річкиНемиї від села Озаринці до впадіння в Дністер має глибину 90 метрів.
Річка Русава на шестикілометровому відрізку між селами Вилата Стіна, спадаючи на 20 метрів, стає справжнім гірським потоком. Місцевості поблизусела Стіна долина Русави (глибина цієї долини тут сягає 80–85 метрів), яри, щопідступають до неї, відшаровування вапняків, виходи гранітів, мальовничі ліси,річкові пороги в місцях виходу кристалічних порід і мініатюрні водоспадинадають справді неповторної краси.
Додамо, що область належить до лісостеповоїфізико-географічної зони. Природна рослинність регіону, подібно до іншихрегіонів українського Лісостепу, представлена передусім залишками лугів і Хмільник.Вежа замку фортеці (1534) степів. Також досить поширеними тут є дубові,грабові, липові, ясеневі, кленові та в'язові ліси.
Більш-менш інтенсивне заселення території сучасної областіпочалось у добу пізнього палеоліту з освоєння долини Дністра, а в періоднеоліту охопило й південно-бузький басейн. З-поміж кількох сотень археологічнихпам'яток пізніших часів – стоянок, поселень, могильників – заслуговує на окремузгадку насамперед ранньоскіфське городище поблизу міста Немирова. Це поселеннявиникло в епоху бронзи, коли, за свідченням фахівців, особливо яскравопроявлялася залежність характеру будівництва від природних умов. Тут, як івсюди в зоні Лісостепу, головними будівельними матеріалами були дерево таглина. Це поселення невелике за розмірами; розпланування його – колове іззагоном для худоби в центрі. Серед жител переважали землянки й напівземлянки.
Ще цікавішим об'єктом є залишки також розташованого білясучасного Немирова скіфського поселення доби раннього залізного віку. Цевеличезне городище площею близько 1000 гектарів, розміщене на зручному для оборонипідвищенні із включенням у його зону джерел питної води. Поселення мало тризахисні лінії, висота валів яких досягала 5–9 метрів, завдяки чому городищедістало назву Великі Вали. До цього комплексу входили поряд із невеликимидодатково укріпленими житловими осередками – акрополями – також суттєво більшіза розмірами вільні території, що не мали забудови і призначалися, ймовірно,для захисту населення й худоби під час військових нападів.
Для південно-західної частини краю було притаманнимвикористання зручних природних об'єктів для розміщення поселень, монастирів,храмів тощо. Наприклад, у крутосхилах дністровської долини поблизу села ЛядоваМогилів-Подільського району природні процеси утворили два яруси великих гротів.Вони використовувалися людьми для проживання ще за часів палеоліту. Тутіснували не лише окремі стоянки первісної людини, а й цілі печерні міста. А вXI ст. у цих гротах був створений уперше в краї скельний християнськиймонастир, що з перервами проіснував до наших часів.
В іншому місці – в ущелині піщаникової скелі понад річкоюБуша біля однойменного села видатний український історик, археолог і етнограф ВолодимирАнтонович (його разом із Миколою Костомаровим і Михайлом Грушевським шанобливоназивають «батьками української історіографії») відкрив залишкидавньослов'янського печерного храму VI–VII ст.
Як зазначено у «Повісті врем'яних літ», між Південним Бугом іДністром жили уличі. Що стосується державної приналежності території регіону,то у Х–XIII ст. вона входила до складу Київської Русі, з 1199 р. – доГалицько-волинського князівства. Краєм пролягав вельми умовний кордон міжволодіннями, з одного боку, слов'ян, з другого – печенігів із половцями. 1240 р.ці землі зазнали Батиєвої навали, після чого більш аніж століття перебували ускладі Подільського улусу, під контролем ханів Золотої Орди.
1362 р. ординці були витіснені з краю литовськимифеодалами на чолі з великим князем Ольгердом, який призначив намісником усьогоПоділля свого небожа – князя Федора Коріатовича (Корятовича). Саме останній того-такиабо наступного року заснував Вінницю (хоча в цьому місці поселення наскелястому правому березі Південного Бугу виникло ще наприкінці XIII ст.).Початок місту поклав дерев'яний замок-фортеця на високому лівому березі ріки.Він мав подвійні дубові стіни та шість веж із бійницями. Фортецю оточувавглибокий рів, через який було перекинуто міст.
Трохи пізніше, 1383 р., великий князь Вітовт наказавзаснувати на берегах річки Мурашка поселення Княжа Лука, яке згодом дісталоназву Карачова Пустинь, а з 1579 р. – Шаргород. У цьому місті збереглисяруїни замку, уперше зведеного у XIV ст., а неподалік, до речі, розташовується городищечасів Київської Русі.
Важливою фортецею на кілька століть стало захоплене литовцями1362 р. поселення Хмільник. Це було зумовлено його розміщенням поблизу сумнозвісногоЧорного шляху, яким здійснювали регулярні навали татарські й турецькі орди.Укріплення Хмільника періодично руйнувалися, одначе кожного разу досить швидковідновлювалися.
У середині XV ст. автономія Східного Поділля (відповіднаісторична область, яка займала територію теперішньої Вінницької і частинуХмельницької областей, також відома під назвою «Брацлавщина») була скасована, і1466 р. утворено Брацлавське воєводство, що включало Брацлавський, Вінницькийта Звенигородський повіти. Адміністративним центром його до 1598 р. бувБрацлав, згодом–Вінниця.
Унаслідок того, що населення краю постійно страждало відспустошливих турецько-татарських нападів, на Брацлавщині у XIV – першійполовині XVI ст. існувала дуже незначна кількість відносно великих поселень:лише два міста і чотири містечка. Після укладення Кревської унії 1385 р. украї поступово посилювався польський вплив. Остаточно ж Брацлавське воєводство відійшлодо Польщі після Люблінської унії 1569 р.; у складі цієї держави воно перебувало,з кількома тривалими перервами, аж до другого її поділу.
На Брацлавщині в першій половині XVII ст. виникла великакількість – близько 100 – міст і містечок. У середині XVII ст. на територіївоєводства було не меншяк 500 міських і сільських поселень. Внутрішнійустрій більшості міст у ці часи спирався на норми магдебурзького права ізсамоврядуванням і розселенням жителів за національною ознакою по дільницях.
На Брацлавщині з'явилися нові міські осередки з прямокутнимиринковими майданами й ратушами, рівними ділянками та будинками по «червонихлініях» площ і вулиць – Янів, Літин, Ямпіль тощо.
Місто Шаргород, фактично засноване 1585 р. на місціпоселень, про які йшлося раніше, розташувалося на високому мисі при злиттірічок Ковбасної та Мурашки. З північного, напільного боку його захищавпрямокутний оборонний комплекс, що складався з чотирьох башт і мурів (імовірно,це був замок, пізніше перетворений на монастир). З південно-східного боку мисубуло розташовано укріплений двір князя Я. Замойського. У рядове розплануванняміста було вписано муровані будівлі костелу, синагоги й церкви. Першою з цихтрьох споруд 1589 р. була збудована синагога оборонноготипузключоподібними стрільницями для ведення верхнього бою, що влаштовані ваттику хвилястого абрису, складеного з окремих ланок – забраних у стовпчикикриволінійних щитів і наріжних циліндричних веж. Фахівці підкреслюють, що цянепересічна споруда має великий (близько 15х15 метрів) молитовний зал,перекритий дев'ятьма квадратними, в плані зімкненими склепіннями на попружних арках,які спираються на восьмигранні стовпи й грубі стіни. (Тут доречно згадати, щоШаргород у XVI–XIX ст. був центром такого напрямку юдаїзму, як хасидизм.)
З-поміж споруд, що з'явились у східній частині Подільськогокраю протягом першої половини XVII ст., насамперед заслуговує на згадку бароковийкостел, зведений 1603 р. у Хмільнику. У Вінниці в цей період було збудованоєзуїтський та домініканський монастирі, засновано єзуїтський колегіум і зведенокомплекс фортифікаційних споруд, що пізніше дістав назву «Мури».
У ході Національно-визвольної війни українського народу ізсередини XVII ст. на Східне Поділля поширився полково-сотенний устрій. З 1648 р.тут існували Брацлавський (22 сотні) та Кальницький (пізніше – Вінницький; 19сотень) полки, населення яких брало участь у боротьбі українського народу. Улистопаді 1649 р. Богдан Хмельницький, повертаючись із-під Зборова,зупинився у Вінниці. А на початку 1651 р. військо поляків, які порушилиперемир'я, майже два тижні штурмувало це місто. Оборона Вінниці ввійшла дочисла славних сторінок історії українського народу.
Невмирущою славою під час Національно-визвольної війни вкрилисебе захисники поселення Буша, яке тоді було великим містом-фортецею (нині – селоЯмпільського району). Тут восени 1654 р. шеститисячний загін козаків підпроводом сотника Гречки героїчно бився з удесятеро більшим польським військом.Коли неминучість поразки стала очевидною, захисники Буші почали вбивати одинодного, щоб не зганьбити себе потраплянням у полон. Дружина сотника Мар'янаЗавісна, вбивши свого чоловіка, підпалила запаси пороху в льосі; вибух поховавнебагатьох захисників фортеці, котрі ще лишалися живими. Як символ незламностіукраїнського духу стоїть у Буші фортечна вежа, відновлена в середині XIX ст.
За Андрусівським перемир'ям 1667 р. Поділля залишилось ускладі Польщі. Але невдовзі, вже 1672 р., його територію окупувало військоОсманської імперії. Турки утворили тут Подільський ейялет (Сарматськекнязівство) із центром у Кам'янці. Лише після Карловицького конгресу 1698–1699рр. Поділля знову повернулося до складу Речі Посполитої. Однак населення краю,як і всієї Правобережної України, весь цей час вело боротьбу проти іноземних загарбників.Особливо впертий опір чинила Брацлавщина.
Наприкінці польської доби, у 1782 р., для графа С. Потоцького,який 1775 р. переніс свою резиденцію до Тульчина, у цьому місті запроектом архітектора О. Лакруа було створено палацовий ансамбль – певно, найграндіознішийіз подібних комплексів XVIII ст., що розташовувалися на території сучасноїУкраїни. До садиби, крім парку зі ставками, каналами, альтанками йскульптурами, входили різноманітні житлові будинки, театр, оранжерея, лазня,манеж, стайні тощо. Особливе враження на відвідувачів справляли корпуси навколовеличезного курдонера. Центральні осі споруд виділялися портиками з трикутнимифронтонами та ефектною лоджією з іонічними колонами.
Далеко не всі елементи величного ансамблю пощадив час.Зокрема, був утрачений парк. Однак навіть і те, що збереглося до наших днів,усе ще вражає. Після приєднання Правобережної України до Російської імперії(1793) на землях регіону було створено Подільське (7 повітів) і Брацлавське (9повітів) намісництва. Трохи згодом територія сучасної Вінницької області увійшладо складу Подільської губернії (12 повітів) із центром у Кам'янці, створеної1797 р.
Від XIX ст. у Вінниці залишилися пам'ятки, пов'язані зМиколою Пироговим (1810–1881) – видатним хірургом і анатомом, педагогом, громадськимдіячем, засновником воєнно-польової хірургії та анатомо-експериментальногонапряму в хірургії, музей-садиба якого розташована на південно-західній околицісучасного міста. Збереглися будинок, у якому він проживав упродовж останніхдвадцяти років свого життя, і чудовий парк із дуже високою ялиною, котруПирогов посадив власноруч. За кілометр від садиби – церква-усипальниця (1881–1885),у підвалі якої знаходиться забальзамоване тіло М. Пирогова. А в другійполовині XIX ст. Вінниця подарувала Україні та світові Михайла Коцюбинського;нині в будинку, де народився письменник, розміщено йоголітературно-меморіальний музей.
У XIX ст. низку цікавих споруд одержав Немирів – після пожеж1803 р. і 1811 р., що повністю знищували це містечко (у якому, доречі, 1821 р. народився російський поет Микола Некрасов, а протягом 1855–1859рр. проживала українська письменниця Марко Вовчок). Ідеться про чоловічий тажіночий корпуси гімназії (1815), Троїцьку церкву (1876–1881), будинок єпархіальногоучилища (1881) тощо. А мальовнича садиба М. Щербатової (архітектори – Г. Грінерта Е. Крамарж) є одним із нечисленних зразків монументальногопалацово-паркового будівництва другої половини XIX ст. на території України.Серед кількох будівель і розкішного парку, котрий після 1885 р.перетворювали на пейзажний, вирізняється двоповерховий палац, складнерозпланування приміщень якого позначене різними вирішеннями кожного з чотирьохфасадів.
З-поміж архітектурних пам'яток Вінниччини початку XX ст.заслуговують на згадку насамперед вокзал у Жмеринці, який на момент зведення бувнайбільшим на території України, а нині має статус пам'ятки архітектуринаціонального значення, та вельми привабливий палац, споруджений у Хмільнику.На нашу думку, вони певною мірою поповнили скарбницю регіону та всьогоПодільського краю – заповітної «краси України».
Волинська область
Цей регіон розташований на північному заході України, у межахісторико-географічної області, що мала назву, від якої пішло найменуванняадміністративної області України, – Волинь. Волинська земля охоплювала територіюсучасних Волинської та Рівненської, частини Житомирської Львівської йТернопільської областей, а також прилеглі терени, що нині належать Польщі таБілорусі. У Х ст, найбільш відомими центрами Волині стали Буськ, Луцьк(Лучеськ), Червень, Белз, а згодом – Берестя, Дорогичин, Пересопниця, Холм,Кременець та ін. Назву ж край отримав від свого першого політичного центру – містаВолинь (Велинь), городище якого знаходиться поблизу сучасного міста Володимир-Волинський.Саме останнє, що було засноване близько 988 р. великим князем київськимВолодимиром Святославичем і одержало (за іменем славетного фундатора) назву Володимир,уже на початку XI ст. змінило Волинь як політичний центр Волинської землі, а уXII ст. набуло статусу столиці Володимиро-Волинського князівства.
Поверхня сучасної Волинської області являє собою рівнину таподіляється на три частини: північна частина зайнята Поліською низовиною, середня– Волинським пасмом, південна – Волинською височиною, що сильно почленованабалками й річковими долинами. У регіоні є 130 річок довжиною більше ніж 10кілометрів і 224 (!) озера. Територією області проходить частина ГоловногоЄвропейського вододілу, який розмежовує басейни річок Чорного й Балтійськогоморів, зокрема Дніпра (саме тут – поблизу села Голядина Любомльського району – берепочаток Прип'ять, яка є найбільшою за площею басейну, довжиною та водністюправою притокою Дніпра) й Західного Бугу (до речі, останній тече вздовжзахідного кордону області). Більша частина території регіону – так званеВолинське Полісся – перебуває в межах природної зони змішаних лісів.
Уславлені Шацькі озера (загалом їх близько тридцяти), щознаходяться на північному заході області, за чистоту вод дістали поетичну назву«блакитні очі Волині». Найвідомішим із них є легендарне озеро Світязь, найглибшев Україні: його максимальна глибина становить 58,4 метра, середня – 7 метрів. На території Шацького поозер'я 1983 р. було створено національнийприродний парк. Окрім 22 озер, по його теренах розкидані соснові бори, діброви,вільшаники, березняки, луки, багато боліт, найбільше з яких – «Князь Багон» – відіграєвелику екологічну роль.
Є в регіоні й інші дуже цікаві природні об'єкти. Наприклад,на сході розташоване величезне Черемське болото площею 1091 гектар, яке простягається й на територію сусідньої Рівненської області. Серед цього болотазнаходяться озера Черемське та Редичі. 2001 р. було створено Черемськийзаповідник. У ньому мешкає чимало рідкісних птахів, занесених до Червоної книгиУкраїни (чорні лелеки, сірі журавлі, руді шуліки, тетеруки, глухарі), і звірів,представлених типовими поліськими видами (вовки, борсуки, норки, горностаї,бобри, рисі звичайні; останні зараз на Волині водяться лише тут). Вельмибагатою є й флора заповідника, яка налічує десятки назв рослин, занесених доЧервоної книги (жировник Лезеля, шейхцерія болотна, росичка середня, смілкалитовська тощо).
Перші людські поселення на території сучасної Волинськоїобласті з'явилися в період пізнього палеоліту, близько 15 тис. років тому.Варте окремої згадки поселення бронзового віку Пустинка (у Любомльськомурайоні), ретельно досліджене фахівцями. Це неукріплене поселення площею близько3 гектарів складалося з 15–20 жител, розташованих уздовж річки в один ряд, іподілялося яром на дві частини, центрами яких були круглі в плані культовібудівлі. Центральна частина підвищення залишалася незабудованою.
Володимир-Волинський. Житла, що в плані наближалися допрямокутника, Успенський собор (1156–1160) були напівзаглиблені в землю, інодімали два приміщення; їхні стіни обмазувалися глиною. Поруч із майже кожним ізжител розміщувалася господарська споруда, яку будували здебільшого на палях.
Наприкінці VII – на початку Х ст. на території сучасноїобласті жили слов'янські племена дулібів, бужан і волинян. У Х–XIII ст. вонавходила до складу Київської Русі, у другій половині XII ст. – Володимиро-Волинськогокнязівства, у XIII–XIV ст. – Галицько-волинського князівства. На неї постійнозазіхали войовничі сусіди. Так, Володимир Великий тричі (981, 990, 992) успішнодавав відсіч польським князям. Пізніше, 1018 р., у розпал громадянськоївійни в Київській державі, Польща таки захопила Червенські міста і Белзькуволость. Ці землі 1030–1031 рр. знову відвоював Ярослав Мудрий.
У Володимирі-Волинському на згадку про виконання із самогопочатку існування оборонних функцій залишилися грандіозні земляні вали, а на згадкупро здобуття статусу столиці князівства – величний Успенський собор, який булозведено у 1156–1160 рр. Фахівці зазначають, що архітектура цього соборунадзвичайно близька до подібних чернігівських і київських пам'яток, різницяспостерігається лише у другорядних деталях. До храму ведуть три портали, йогопідлога вкрита керамічними плитками, а стіни розмальовані фресками.
Як відомо, саме волинський князь Роман Мстиславич із роду Мономаховичів1199 р. силою об'єднав Галичину з Волинню. Незабаром, 1202 р., вінздобув Київ, де посадив на престол залежного від себе князя, і фактичнозосередив під своєю владою всі, за винятком Чернігівського князівства, південно-руськіземлі від Карпат і Дунаю до Дніпра. Таким чином було покладено початокГалицько-волинській державі. Згодом, коли 1214 р. західні агресори – польськийкнязь та угорський король – уклали договір про розподіл галицько-волинськоїспадщини, саме місто Володимир з волостю вони залишили за синами РоманаМстиславича Данилом і Васильком. І «збирати докупи» землі, які становилиспадщину їхнього батька, Романовичі почали з того, що утвердилися на Волині, демали прихильність і знаті, і простого люду. Коли брати 1238 р. остаточноздобули Галич, Данило, залишивши за собою Галичину, віддав Волинь молодшомубратові; незважаючи на цей поділ, обидва князівства й далі існували як єдина Галицько-волинськадержава.
Навесні 1238 р. саме на Західній Волині, підДорогичином, Данило Галицький розбив ущент тевтонських рицарів Добжинськогоордену, чим припинив їхню експансію. 1254 р. він уклав військовий союзпроти Золотої Орди з литовським князем Міндовгом і цього та наступного рокуздобув низку перемог над татарами. Коли ж останні перейшли в контрнаступ, тобули розгромлені також на Західній Волині, під Володимиром і Луцьком. Лишечерез зраду литовців не справдилися тоді наміри Данила Романовича рушити на Подніпров'ята визволити Київ. А татари тим часом оговтались і, зібравши величезне військо,повернули та навіть зміцнили втрачені позиції. 1259 р. Романовичі підтиском ординців вимушені були зруйнувати укріплення найбільших фортець:Володимира, Луцька, Кременця, Львова. Не скорився та зберіг свої фортифікаційніспоруди лише Холм, який Данило Романович раніше зробив столицею своєї державита де він 1264 р. був похований.
Наступник Василька Романовича на волинському престолі – йогосин Володимир (1270–1289) – залишив по собі пам'ять як покровитель просвіти,культури й мистецтва, котрий значні кошти виділяв на спорудження храмів ізамків, розбудову міст. Галицько-волинський літопис убачає в ньому «книжника івеликого філософа, якого не було перед ним у цілій землі», вихваляє його залюдяність, щедрість, лагідність до підлеглих, особливо вбогих. Коли наприкінціXIII ст. завдяки зусиллям князя Лева Даниловича було відновлено єдністьГалицько-волинської держави, син останнього Юрій І переніс її столицю доВолодимира-Волинського, іменуючи себе «королем Русі та князем Володимири'».Його сини Андрій і Лев правили спільно і, підкреслюючи спадкоємність традиційКиївської держави, титулувалися «князями всієї Русі»; вони вели запеклуборотьбу проти ординців. Наступний правитель, Юрій II Болеслав, видав своюдочку за Любарта – сина великого литовського князя Гедиміна – та, не маючивласних синів, оголосив, що після його смерті Любарт стане спадкоємцем «уВолодимирі, Луцьку й усій Волинській землі»; Юрій II пав жертвою боярськоїзмови, померши 1340 р. унаслідок отруєння на бенкеті уВолодимирі-Волинському. Влада останнього галицько-волинського князяЛюбарта-Дмитра вже фактично поширювалася лише на територію Волині.
Луцьк. Верхній замок Любарта (кінець ХІІІ – ХVІІІ ст.):Владича башта
Про високий культурний рівень та видатні мистецькі досягненняГалицько-Волинської держави нагадує побудована у Володимирі-Волинському наприкінціXIII – на початку XIV ст. Василівська церква, що не має аналогів у світовійархітектурі. Ця вельми приваблива споруда являє собою багатопелюсткову ротонду.До речі, такий тип храму на руських землях після монголо-татарського нашестямайже зникає, Василівська церква є геніальним винятком.
Восени 1349 р. Польща, попередньо домовившись з Ордою,здійснила похід проти Галицько-волинської держави, у результаті якого більшістьїї міст і теренів була захоплена, а сама держава припинила існування. Шляхомзбройної боротьби князь Любарт до 1352 р. спромігся повернути під своювладу Волинську землю, яка за умовами укладеного перемир'я відходила доВеликого князівства Литовського. 1366 р. Польща захопила додатково частинутериторії Західної Волині з містами Холм і Белз. У складі Литви Волиньзберігала статус удільного князівства до 1392 р., коли до влади в державіприйшов князь Вітовт, який рішуче проводив курс на її централізацію. 1445 р.статус Волинського князівства, що поширювалося й на Східне Поділля, булопоновлено, проте після смерті поборника особливої ролі руських земельСвидригайла 1452 р. Волинь остаточно перетворилася на звичайну провінцію.
У спадок від княжої та литовської доби ми отримали вражаючізамки Луцька. За описами 1545 та 1552 рр» його міські укріплення – Окольний, абоНижній, замок – спочатку були дерев'яними. До середини XVI ст. більше якполовину споруд цього замку замінили мурованими. Під час їх зведення ефективновикористовувалися природні захисні рубежі – річка Стир, її рукави та заболоченазаплава. Міські укріплення проходили майже паралельно відрізкам береговоїлінії, органічно поєднуючись із князівським Верхнім замком, або замком Любарта.Останній, збудований наприкінці XIII – протягом XIV ст., належить донаймогутніших замків Волині. Він розташований на пагорбі між річкою Стир та їїрукавом Глушець. Цей замок складався з трьох масивних башт – В'їзної, Стирової (Свидригайлової)та Владичої – й оборонних мурів, усі його
Володимир-Волинський.Палати єпископів (ХVІ ст.) укріплення були вимурувані з цегли. Нині він єдомінантою ансамблю архітектурних пам'яток міста, які 1985 р. були об'єднанів історико-культурний заповідник «Старий Луцьк».
У Волинській області, у селіЗимне, розташований, такби мовити, «зразковий» Святогірський монастир-фортеця кінця XV ст. Спеціалістипідкреслюють, що саме в цей період у розплануванні вітчизняних монастирівфортецьз'явились елементи регулярності: відрізки оборонних мурів між баштами сталипрямолінійними, а пристосовані до флангового обстрілу башти відносно рівномірнорозміщувалися вздовж мурів. Указані принципи втілено у Святогірськомумонастирі, форма плану якого – близька до прямокутника трапеція, узгоджена зрельєфом місцевості. Незвичним є розташування Успенської церкви. На противагутрадиції, цей оборонний храм поставлено не в центрі монастирського двору, а найого межі, у створі оборонного муру. Таке розміщення церкви характерне длязамкових комплексів, а для монастирів-фортець воно є унікальним.
Після Люблінської унії 1569 р. всю територію Волинізахопила Польща. Тут було створено Волинське воєводство, яке складалося зЛуцького, Володимирського і Кременецького повітів. Луцьк став йогоадміністративним центром.
На терені Волинської області найпомітнішими спорудами такомплексами XVI ст. є ренесансні палати єпископів у Володимирі-Волинському, замок(1564) у селі Олика Ківерцівського району, Михайлівська церква (1567) у селіГішин Ковельського району, Загорівський монастир у селі Новий ЗагорівЛокачинського району; XVII ст. – єзуїтські костел (1610) і колегіум таХрестовоздвиженська церква в Луцьку, Троїцький храм (1635–1640) у селі Олика,Успенська церква із саркофагом і мармуровим бюстом визначного політичного йцерковного діяча А. Киселя в селі Низкиничі Іваничівського району; XVIIIст. – церква Різдва Богородиці в Камені-Каширському, монастир тринітаріїв уЛуцьку, кілька храмів у Володимирі – Волинському та Покровська церква в селіМетельне Ківерцівського району, яка являє собою найдосконаліший витвірволинської школи народного дерев'яного зодчества.
Унаслідок трьох поділів Речі Посполитої (1772, 1793, 1795)Волинь, за винятком Кременецького повіту, була приєднана до Російської імперії.Її терени в період до 1795 р. входили до складу Ізяславського, потім, до 1797 р.,– Волинського намісництва, з 1797 р. – Волинської губернії, центром якоїспочатку був Новоград-Волинський, а з 1804 р. – Житомир (обидва містаналежать до сучасної Житомирської області).
В архітектурі російський період не приніс регіону особливихдосягнень. На нашу думку, можна згадати хіба що модерний вокзал у Ковелі (1907 р.,архітектор – О. Вербицький). Однак Україна має бути вдячна чарівній Волинськійземлі хоча 6 за те, що вона з народженої 1871 р. дівчинки Лариси Косачвиплекала геніальну поетесу Лесю Українку. Людина, чия душа не затремтить відурочистого хвилювання в мить, коли обабіч шосе Ковель – Луцьк з'являться обрисимузею-садиби, що дістав у народі зворушливу назву «Білий будиночок», є чужоюдля української культури. А втім, автор упевнений, що серед читачів його книжкитаких осіб немає. І, покидаючи територію Волинської області, більшість із насподумки чи вголос промовлятиме пам'ятний із дитинства рядок Лесиного вірша:«Прощай, Волинь! Прощай, рідний куточок!»
Дніпропетровська область
Цей регіон розташований на південному сході України, убасейні середньої й нижньої течії Дніпра. Його поверхня являє собою хвилястурівнину з розвиненою долинно-балочною мережею. Північно-західна частина областізайнята Придніпровською височиною, яка на півдні поступово переходить уПричорноморську низовину; на сході розташована Придніпровська низовина. Урічковій системі регіону панує Дніпро; у межах області знаходяться частиниДніпродзержинського, Каховського та Дніпровського водосховищ. Принагіднезгадаємо, що останнє, утворене 1932 р. греблею Дніпровської ГЕС,дозволило створити умови для наскрізного судноплавства по Дніпру від гирла доКиєва і вище. Загалом на території області – 145 річок протяжністюбільше як 10 кілометрів, що належать до басейну Дніпра. Майже всятериторія області розорана, природна ж різнотравно-типчакова ітипчаково-ковилова рослинність зустрічається на схилах балок і річкових долин.Регіон належить до степової фізико-географічної зони. Відносно великі лісовімасиви – Самарський бір (дубово-сосновий) та Дібровський ліс (дуб, берест,ясен, клен, липа).
1990 р. на території Дніпропетровського таПетриківського районів, на лівому березі Дніпровського водосховища біля гирларічки Оріль було створено Дніпровсько-Орільський природний заповідник (до ньогоувійшла також і акваторія Дніпра 50 метрів завширшки). Його піщана поверхнявкрита заплавними лісами. Переважають дубово-кленові ліси, певна частка площзайнята лісами з верби білої, тополі білої, осокора та зільхи. До Червоноїкниги України занесено 25 видів рідкісних тутешніх рослин. У заповіднику живутьлосі, олені, козулі, дикі кабани, вовки, лисиці, зайці, єнотоподібні собаки, ондатри,куниці, видри, горностаї, 149 видів птахів, характерні представники іхтіофауни(тобто місцеві риби). До території заповідника безпосередньо прилягаєМиколаївський степ – дітянка, що являє собою, як зазначають фахівці, ціннийзразок різнотравнотипчаково-ковилових степів.
У місті Кривий Ріг є яскрава пам'ятка природи загальнодержавногозначення – величні Скелі Мопра (також їхню назву подають як «Скелі МОПРа»).Загадковий другий елемент цього найменування – не що інше, як абревіатураросійської назви нині призабутої «Международной организации помощи борцамреволюции», яка існувала в СРСР у 1922–1947 рр. Зв'язок шедеврів природи йутворень радянського періоду вітчизняної історії посилює те, що скелірозташовані в парку ім. газети «Правда» та в селищі колишнього рудника МОПРа.Сюди є сенс завітати всім, хто поціновує незвичні, неповторні краєвиди:запевняємо, що ви довго перебуватимете під сильним враженням від побаченого.Додамо, що в межах цього міста є ще 14 пам'яток природи, ландшафтний заказник «ПівнічнаЧервона Балка», ботанічний сад і два парки – пам'ятки садово-паркового мистецтва.
Територію сучасної Дніпропетровської області люди почализамешкувати ще в епоху раннього палеоліту. А поселення епохи мезоліту Ігрень-8 єодним із постійних поселень, де в цю добу з'являються землянки та напівземлянки– категорія споруд (як житлових, так і господарчих), що пройде через усю давнюісторію вітчизняної архітектури. Це поселення розташовувалося вздовжрічки по краю тераси; його протяжність становила близько 600 метрів. Тутвідкрито десять напівземлянкових жител площею до 50 квадратних метрів кожне, якігрупувались у три осередки.
Терени нинішнього регіону входили до складу Великої Скіфії,розквіт котрої, як відомо, припав на V–IV ст. до н. е. Фахівці підкреслюють, щоз погляду розвитку архітектури кочові племена цього періоду залишили нам успадок практично тільки поховальні пам'ятки. На території Дніпропетровщинb розташована,зокрема, славнозвісна трійка так званих скіфських «царських» курганів:Чортомлик, Товста Могила, Олександропільський курган. Підземна частина всіх цихграндіозних комплексів складалася з глибоких прямокутних у планівертикальних шахт і поховальних камер. Чортомлик, розташований за 22 кілометри напівнічний захід від Нікополя, є одним із найбільших скіфських курганів. Першимйого дослідником (1862–1863) був видатний російський історик і археолог ІванЗабєлін. Розміри кургану справді вражають: на час розкопок він був заввишки – 21метр, діаметром – 350 метрів; насип, що споруджувався у кілька прийомів ізпластин дерну, був укріплений кам'яною, овальною у плані (80 на 90 метрів)крепідою, висота якої досягала місцями 2,8 метра. Існує версія, що центральну могилу можна датувати другою половиною IV ст. до н. е. і що в нійпохований цар Атей, який загинув 339 р. у битві з Філіппом II Македонським.За правління Атея територія Великої Скіфії простягалася від Дону до Дунаю; вінкарбував власну монету, що в ті часи було ознакою політико-економічноїмогутності.
Центральна могила кургану Чортомлик складалася з п'яти камер,які були пограбованіще в давнину. Проте й загальна кількість знахідок археологів сягає 7000одиниць. У першій з камер (№5) було виявлено не тільки залишки похованогочоловіка, а й численні речі: зброю (вістря до стріл, залізний меч, бойовіпояси, ножі), високохудожні твори грецького прикладного мистецтва військовогопризначення (футляр для лука із зображенням епізодів життя молодого Ахілла тапіхви для меча, на яких зображено битву греків з амазонками), різні золотіприкраси, бронзовий посуд, інші побутові предмети. У камері №4 знаходилисядерев'яний саркофаг із похованням жінки, прикрашеної золотими гривною (гривна – цеметалевий обруч, шийна прикраса, відома з бронзового віку), сережками,браслетами, перснями, та поховання служниці зі срібною амфорою, на якійзображено скіфів, що приборкують диких коней, срібним тазом і чотирнадцятьмаамфорами. У камері №3 розміщувалися поховання двох знатних воїнів у повному,дужепишномуозброєнні. У камері №2 поруч із кістяком чоловіка лежали зброя, казан, прикраси,п'ять амфор. У камері №1 було виявлено кістяк собаки та велику кількістьрізноманітних предметів. Нарешті, окремі комплекси утворюють три поховання, уяких було знайдено одинадцять коней у повному вбранні, а поряд булопоховано двох «конюхів».
Інший скіфський курган IV ст. до н. е. – Товста Могила – розташовуєтьсянеподалік міста Орджонікідзе. Він був досліджений значно пізніше від кургануЧортомлик, лише 1971 р., київським археологом Б. Мозолевським, який,до речі, досліджував і Чортомлик – 1979 р. та (разом із Р. Ролле)1981 р. Товста Могила була усипальницею знатної сім'ї, що належала доодного з племен царських скіфів (див. «Вступ»). Цей курган суттєво поступаєтьсяЧортомлику за розмірами: його висота – 8,6 метра, діаметр – 57 метрів.Товста Могила, подібно до Чортомлику, також була пограбована в давнину,однак і під час її вивчення на археологів чекало багато знахідок. Курганбув обведений по колу ровом, у якому виявлено залишки тризни – кісткитварин і уламки посуду. Відкрито центральну й бічну гробниці. Упершій поховано знатного скіфа сорока-п'ятдесяти років, який лежав надерев'яному помості. Його одяг був прикрашений золотими бляшками. У ційгробниці були виявлені срібний ріг-ритон, бронзова булава, зброя тощо. Поруч укоридорі зберігалися численні речі, зокрема близько 600 золотих предметів, серед якихзаслуговує на окрему згадку славетна золота пектораль (нагрудна прикраса). Убічній гробниці поховано жінку двадцяти-тридцяти років у золотому головному уборііз золотимибраслетами і перснями на руках та золотими підвісками біля скронь; поряд із жінкою всаркофазі лежала малолітня дитина. Неподалік було знайдено срібний і склянийпосуд, бронзове дзеркало, а в одній із двох ніш-катакомб для зберігання їжі – бронзовіжаровню й казан.
Третій із найвідоміших скіфських курганів Дніпропетровщини – Олександропільський– подібно до Чортомлику, знаходиться поблизу міста Нікополь і був досліджений уXIX ст. (спочатку – А. Терещенком у 1852–1854 рр» трохи згодом –А. Люценком у 1855–1856 рр.). Він належить до пізнішого періоду – датуєтьсяIII ст. до н. е. Тут у двох камерах-катакомбах розміщені поховання знатнихосіб.
Правобережна частина сучасної Дніпропетровської області у Х–XIIIст. входила до складу Київської Русі. Проте найбільший внесок у розбудовуукраїнської державності Дніпропетровщина зробила пізніше, коли на її територіїрозміщувалася легендарна Запорозька Січ. Принагідне зауважимо, що це поняттявживалося у двох значеннях: у широкому сенсі ним позначалися всі землі, якіперебували в управлінні й володінні запорозьких козаків, у вузькому – центральнепоселення, де працювали органи адміністративного управління «вільної козацькоїреспубліки». Останнє за період існування Запорозької Січі, який охоплює трохи більше,ніж два століття (1552–1775), принаймні 190 (!) років перебувало на теренахДніпропетровщини: на острові Томаківка поблизу сучасного міста Марганця, що бувзатоплений водами Каховського водосховища (1560–1593); на острові біля гирларіки Базавлук, що також тепер укритий водами Каховського водосховища (1593–1638);на правому березі Дніпра, на мисі Микитин Ріг, що нині розташований у межахНікополя (1638–1652); на острові в гирлі ріки Чортомлик, притоки Дніпра,поблизу теперішнього села Капулівки Нікопольського району (1652–1709); наберезі ріки Підпільної, притоки Дніпра, за 5 кілометрів від Старої, абоЧортомлицької, Січі (1734–1775). До речі, відтворенням історії козацькоїАтлантиди ми завдячуємо насамперед випускникові Харківського університету, видатномувченому й письменникові, авторові тритомної «Истории запорожских козаков» (1892–1897),першому директорові (1902–1933) Катеринославського історико-краєзнавчого музею,колекцію котрого він зберіг у шалені роки громадянської війни, академіковіДмитру Яворницькому, чий будинок-музей у Дніпропетровську (так само, якісторичний музей, що разом із Дніпропетровським національним університетом ниніносить його ім'я), безсумнівно, вартий відвідання.
У березні – липні 1635 р. з метою ізолювати Запоріжжявід України та перешкодити втечі селян на Січ польський уряд на правому березіДніпра, навпроти Кодацького порогу, збудував земляну фортецю Кодак. Її було спорудженоза проектами та під керівництвом відомого французького інженера й картографа Г.Л.де Боплана згідно з новітньою на той час бастіонною системою. Однак дуже скоро,у ніч з 11 на 12 серпня того-таки 1635 р., січовики на чолі з гетьманомнереєстрового козацтва Іваном Судимою здобули Кодацьку фортецю, зруйнували їїмури й винищили гарнізон. 1639 р. Кодак був відбудований. Восени 1648 р.цю стратегічно вельми важливу фортецю за наказом Богдана Хмельницького булозахоплено козацьким загоном під командуванням одного з його найближчихсподвижників – корсунського полковника Максима Нестеренка, видатного військовогодіяча та дипломата 1630–1650-х рр., і перетворено на опорний пункт українськоїармії. На жаль, цей витвір фортифікаційного та свідок козацького військового мистецтване зберігся до наших днів: 1711 р. за умовами Прутського мирного договоруміж Росією й Туреччиною Кодак зруйнували разом з іншими фортецями півдняУкраїни. Значно стійкішим, зведеним на віки вічні пам'ятником героїчнимукраїнським козакам стали слова, сказані про них мудрим і спостережливимтворцем Кодацької фортеці Г.Л. де Бопланом: «Вони кмітливі і проникливі,дотепні і надзвичайно щедрі, не побиваються за великим багатством, зате дужелюблять свободу, без якої не уявляють собі життя. Задля цього так часто бунтуютьта повстають проти шляхтичів… Вони добре загартовані, легко переносять спеку йхолод, спрагу й голод, невтомні в битвах, відважні, сміливі… Вони високі назріст, вправні, енергійні… Мало хто із козаків умирає від недуги, хіба що углибокій старості, бо більшість з них гине на полі слави».
Саме з теренів нинішньої Дніпропетровщини, з МикитинськоїСічі, Богдан Хмельницький, якого на початку 1648 р. було обрано гетьманомВійська Запорізького, розсилав свої універсали, закликаючи населення України довсенародною повстання. І Жовтоводська битва, у якій українське військо здобулопершу велику перемогу у визвольній війні, відбулася у квітні – травні 1648 р.також на території сучасної Дніпропетровської області.
1654 р. переважна частина земель регіону згідно з«Березневими статтями» була приєднана до Росії, Московської держави. Однак йоготерени ще сто двадцять років, аж до ліквідації останньої Січі, залишалисяпередусім козацьким краєм. На згадку про цей період дійшли до нас святковіцерковні споруди у стилі бароко села (тоді – укріпленого містечка) КитайгородЦаричанського району. Також від XVIII ст. залишилася на Дніпропетровщиніунікальна пам'ятка дерев'яної народної архітектури. Майстер Яким Погребняк ізНової Водолаги, що на Харківщині, спорудив у Самарі (нині – Новомосковськ) у1773–1778 рр. єдиний збережений до сьогодні дев'ятиверхий Троїцький собор. Запереказами, перед початком будівництва він виконав з очерету модель майбутньоїцеркви.
Після ліквідації Запорозької Січі її землі увійшли до складуАзовської та Новоросійської губерній, об'єднаних 1783 р. уКатеринославське намісництво (заснований 1776 р. козаком Лазарем Глобою яксело Половиця, майбутній Дніпропетровськ дістав 1778 р. назву Катеринославна честь Катерини II, а 1783 р. – міські права; у 1796–1802 рр. вініменувався Новоросійськом). 1797 р. ця територія увійшла до складуНоворосійської губернії (з 1802 р. – Катеринославська губернія).
Краса катеринославських споруд кінця XVIII – початку XX ст.промовляє сама за себе. Дорогоцінною архітектурною перлиною є Преображенськийсобор – шедевр геніального А. Захарова. У цій споруді увінчана шпилемдзвіниця, нава та сам храм органічно об'єднані і, на думку фахівців, вражаютьгармонійністю пропорцій. Знову-таки за оцінкою спеціалістів, яскравим зразкомноваторської архітектури раціоналістичного модерну є витвір О. Гінзбурга – театр-клубГромадського зібрання з великою залою засідань і чудовим вирішенням балконів.З-поміж подібних споруд він був найекстремальнішим за незвичністю образу і ставсвоєрідним прологом, архітектурним символом адміністративно-господарськогозлету Дніпропетровська за радянських часів.