ХЕРСОНСЬКЕТЕРИТОРІАЛЬНЕ ВІДДІЛЕННЯМАЛОЇ АКАДЕМІЇ НАУКІСТОРИКО-ГЕОГРАФІЧНЕ ВІДДІЛЕННЯ
СЕКЦІЯ“ІСТОРИЧНЕ КРАЄЗНАВСТВО”
Унікальна прив’язаність танезгасаюча пам’ять...
(спогадипро затоплені села в 50-тих роках)
науково-дослідницька робота
учня11 класу
Золотобалківської
загальноосвітньоїшколи
І-ІІІступенів
КоломоєцьЮрія Івановича
керівник
КоломоєцьРаїса Аркадіївна
Зміст
Вступ. I Розділ. Характеристикасіл Нововоронцовського району, які зникли внаслідок затоплення.
1.1 Леонтіївка
1.2 ГирлаМалі і великі
1.3 ЗолотаБалка II Розділ. Селарайону, які зникли як неперспективні
2.1 Ленінське III Розділ. Зустріч з леонтянами 2006 року
3.1 До рідного порога
3.2 СинВисновок
Додаток
Література
Вступ
Селомоє, для мене ти єдине.
Безмежненебо і таврійський степ.
І хочкуди далеко я полину,
Язавжди пам’ятатиму тебе.
Село! Мій вишневий солов’їний краю, моя зірка ясна! Ти длямене ніжний дотик шовкової травиці на отчому подвір’ї. Ти – земля моїх дідів іпрадідів, які дбайливо тебе обробляли. Ти високе небо, розписане лебединимикрилами!
У своїй роботі яхочу розповісти про села, які зникли у зв’язку з будівництвом Каховської ГЕС іутворенням Каховського водосховища. Села, що були на самому березі Дніпра, так,що заливи доходили аж до селянських дворів, перестали існувати у п’ятидесятих –тоді, коли збудували Каховську ГЕС і води рукотворного моря покрили їх. Жителіцих сіл розбрелися по всіх усюдах – хто в сусідні села переселився, а хтоподався у світи, відірвані насильно від рідного порога, шукаючи кращої долі.
Дніпро. Плавні.Острівці з пишною рослинністю, родючим ґрунтом, заливчики, вкриті лататтям, углибинах яких риби видимо-невидимо… Схиляються до прозорої води верби йосокори, полощуть у ній свої віти, бродять по піщаному березі чайки, курличутьнад водою… Хто з старожилів не пам’ятає цю неповторну красу?
Розповідь продеякі села, які знаходилися поряд з нашим селом Золота Балка і піде в моїйроботі. Леонтіївка, Гирла Малі і Великі та Золота Балка, Дудчани, які такожмайже повністю були затоплені. Крім того на території нашого району є села, якізникли, як неперспективні.
Гортаючи сторінкигазет, усе частіше в Україні з’являються дані про села, які зникають. Застатистикою щороку зникають 74 села з карти нашої країни. А ось іще замітка вгазеті “Сільські вісті” від 13/10 – 2005р., що Чернігівська обласна рада знялаз обліку 5 населених пунктів області через те, що у них ніхто не проживає.Основним чинником є складна соціально-економічна ситуація, високий рівеньбезробіття, демографічна криза.
Саме в цьому ябачу актуальність своєї роботи. Адже взяти наше село, скільки пустих хатинокстоїть, з кожним роком зменшується кількість учнів у школі, за 2005 рікнародилося лише п’ятеро дітей. Навіть сумно уявити, що буде з нашим прекраснимселом через якісь 10, 20 років.
І Розділ
Характеристика сілНововоронцовського району, які зникли внаслідок затоплення
1.1Леонтіївка
На території нинішньої Херсонської областіНововоронцовський район є найбільш цікавим у плані вивчення українськогокозацтва. Це зумовлено його розташуванням, що охоплює близько 65 км узбережжяДніпра і не більше як 20 км до останніх Запорізьких Січей, що були розташованіблизько Покровки і Чортомлика. Дуже скупі відомості про заселення цього краю,який відомий як буферна зона між Запоріжжям та татарським Кримом. Але все-такиз того матеріалу, який дійшов до нас у вигляді народних переказів та записоктаких відомих іноземців, які відвідували і проживали на Україні деякий час, якфранцуз Гійом ле Васер де Боплан (1650 – 1651рр.) в “Описі України”, послаВенецької республіки Альберта Віміні в рукописі “Реляція” про походження ізвичаї козаків, ми знаємо, що тут осідали “біглі” від гніту польських панів,литовських та руських князів селяни, а також заснували зимівники запорозькікозаки.
Упродовж Дніпрана видних точках (в основному це були могили давніх часів, які, як свідчитьархеологія, неодноразово досипалися), виставлялася сторожа, яка могла вбудь-який час подати сигнал тривоги, сповістивши про наближення чи пересуванняворожих загонів.
Супроти однієї найбільш вигідної, з військової точки зору, могили і був заснований козацькийзимівник, який, напевне, був пов’язаний із сторожовим постом запорожців. Хтобув першим засновником зимівника невідомо, можливо, він тут був не один, алеостанній зимівник був на ім’я запорожця Леонтія, від якого і пішла назва селаЛеонтіївка.
Перші історичніархівні довідки свідчать, що село Леонтіївка у 1776 році вже існувало. І якщоза сусідні села з півночі – Золота Балка, а з півдня – Михайлівка (Мазикіно) вдовідках та інших документах стверджується, що вони були власністю поміщиків, іселяни-кріпаки були завезені з Полтавської губернії та з Далекої Росії – тоЛеонтіївка значиться вільним селом. У ті далекі часи після перемоги над Турцієюта зруйнуванням Запорозької Січі у 1775 році неймовірно важко було відстоюватисвої права і землі. Адже відомо, що графи, полковники, поручики Росії наділялисявеликими земельними наділами. Та, незважаючи на це, стиснута з усіх боківЛеонтіївка аж до 1917 року залишалася вільним селом.
І тут зринаєлегенда про велику медаль, яка по переказах корінних жителів була надана селу ібула собі таким талісманом чи оберегом поневолення (і дуже дивним в історіїцієї легенди є те, що медаль та ще є, має знайтися на місці колишнього села).
Про те, яким булосело у ХІХ столітті можна судити із записів відомого українського таросійського етнографа і письменника Афанасія Чужбинського. Він пише, що внизпісля села Золота Балка, біля самого Дніпра, стоїть гарне село Леонтіївка, вякому проживають наполовину державні селяни та вільні моряки. Пише, що першіживуть заможно, а другі – бідні, а ще – дуже гарні голоси і пісні, що їхспівають леонтіївці.
Пізніше вархівних справах показано, що в селі була школа, млин, магазин, коптильня, погосподарствах числились коні, воли, птиця. Національний склад становить 98відсотків українців, декілька сімей росіян, а також одна єврейська сім’я.Найбільш достовірною пам’яткою було кладовище. Ще в 60-тих воно було зруйнованеі прочитувались прізвища жителів, які вже тепер мало кому відомі. Це такі, якКоробка, Ляховець, Печериця, Ткаченко, Богуш, Клименко, Довгий, Яценко,Пухальський, Пузир. Сама найімовірніша версія села є та, що після зруйнуванняЗапорозької Січі у 1775 році частина запорожців осіла у цій місцевості.Найбільше ця лінія простежується за прізвищем Богуш. Нащадки відомого наЗапоріжжі лицаря Якима Богуша були хліборобами, вільними і заможними, протягомпівтора століття, аж до червоного терору 1930 року, коли їх разом іще з п’ятьмасім’ями було насильно вивезено до Вологодської області.
У 1953 році узв’язку із спорудженням Каховської ГЕС і затопленням низовини села Леонтіївка,людей було виселено. Уданий час це село являє собою безлюдне узбережжя, ізскель якого виглядають залишки фундаментів колишніх осель, а після тимчасовоговідступу води знаходять уламки посуду, ножі, сокири, фрагменти других побутовихречей тощо. Такі ж речі можна відшукати і на місцях колишніх кріпацьких сілБажанівки та Михайлівки. Але знахідки з села Леонтіївка відрізняються тим, щознайдені речі належать вільним селянам – нащадкам запорожців. Посуд тут більшдорогий і гарний: вази, пляшки (штофи) і скляні та металеві шкатулки, та різназброя від списа до 4-ри ствольного пістоля.
Ще довго післязруйнування Січей відчувався дух волі козацького удальства в цій стороні. Недля показу зберігалися шаблі та пістолі в таких острівцях волі і незалежностіяк село Леонтіївка.
На жаль, ми малознаємо про життя та помисли наших предків. Унікальним явищем сьогодні єпостійна прив’язаність леонтян до рідного краю. Уже скоро буде п’ятдесят роківз часу виселення села, але кожного року в останню неділю травня, на старомуцвинтарі (що якось передбачливі предки розмістили на високім березі навпротисела) з’їжджаються вже друге, а то і третє покоління леонтян на вшануванняпам’яті своїх предків.
(Див.Додаток с.32 – 33 )
ЖивиВкраїно! Згинь сумна імла,
Щостала нам в’їдатись в душу й тіло.
Ми щерозправим сильні два крила
Ізлетимо над тим, що наболіло.
НадіяКущій
м.Херсон
Зустріч з Ляховцем МихайломФедоровичем
і його односельцями
Ми сиділи з Ляховцем Михайлом Федоровичем на ґанку йогобудинку, По подвір’ю декілька разів ліниво пройшовся кіт. З собачої будки ненадоїдливо погавкував на чужих з вулиці невеликий, і по всьому видно, з добримноровом песик. Чистенька оселя, доглянуте подвір’я з декількома фруктовимидеревами і квітами, маленький город, не заперті на ніч ворота – все на виду. Нажиття пенсії вистачає, хоч, звісно, малувата, та й здоров’я Михайла Федоровича вже не те, що було у молоді роки.
(Див.Додаток )
Зітхнувши, Михайло Федорович замовк і довго дивився в бікдніпровського берега. Туди, де колись стояла його батьківська хата, пройшлайого молодість, де точилися жорстокі бої за звільнення цієї таврійської милоїсерцю землі. Спогади – лиш мить, пам’ять він збереже назавжди.
Ляховець МихайлоФедорович народився 23 серпня 1926 року в селі Леонтіївка Нововоронцовськогорайону Херсонської області, що у 1956 році навіки поховане під товщеюКаховського водоймища.
Леонтіївка.Зеленим островом з гарними будинками, квітучими садами виділялась вона середпросторих подніпровських ланів.
Село Леонтіївканалежить до тих рідкісних на Україні сіл, в якому можеш прожити все життя й такдо кінця не знатимеш усього. Не зможеш охопити цього дивовижного світу, з йоготравами, вітрами, барвами дня і ночі, дощами, звуками весен і тишею зим.
Село тягнулосявздовж Дніпра, воно розлягалося між плавнями, хат у ньому ніхто ніколи нелічив, людей здається теж. Воно розкинулося вільно серед левад, у якізаскакувала щовесни Дніпровська розклекотіла спінена вода.
З переказів дідіві прадідів відомо, що сюди стікались селянські сім’ї, які прагнули волі: — йнасправді, Леонтіївка не належала жодному з поміщиків, що володіли навколишнімиселами. Трохи пізніше багато сімей знайшли тут прихисток під час столипінськоїреакції, після першої революції.
З часом селорозрослося, будівлі підійшли до дніпровських плавнів. Під час весняних повенейі злив селяни зазнавали великих збитків: з городів змивало родючий шар ґрунту і з ним усе посаджене і посіяне. А для жителів села городи були основним джерелом існування, бо орної землі вони майже не мали.
1920 рік. Наступ врангелівців. Селоопиняється у фронтовій зоні. Тут дислокується дивізія латишських стрільців, щедеякі частини Червоної армії. Починаються кровопролитні бої.
У травні в селівідбулися загальні збори жителів, на яких вирішили одночасно прийняти довиконання подвірну продрозверстку на землю, худобу, картоплю і виконати її взалежності від кількості наявних лишків. Створилась комісія з найбіднішихселян, котрі були зобов’язані у триденний строк провести продрозверстку подворах (здали по два пуди з десятини землі).
Після розгромуврангелівських військ почалася відбудова селянських господарств. Ця роботавелася у дуже важких умовах: не вистачало продуктів харчування, палива, тягла,поля заростали бур’янами. Жителі села намагались засіяти якнайбільшу кількістьземлі, щоб ліквідувати продовольчу кризу. А селян чекав новий іспит. Засухамайже повністю знищила посіви зернових. Почався голод.
1921 рік. Голод. У Леонтіївці жителіїли тільки курай і вербові бруньки, ловили рибу. Була організована їдальня дляголодуючих, у Малих Гирлах відкрився дитячий будинок для сиріт. Лише у п’ятисімей хліб був без сурогатів – курай, рогоза, вербові бруньки, щавель, просянаполова, кора дерев. Це була страшна картина.
1922 рік. У селі до голоду додалося щеодне нещастя – епідемія холери. Розносили її люди, що блукали з місця на місцяу пошуках їжі. В селі почалася чистка дворів, вулиць від сміття. Відкриласьїдальня для голодних, здешевлюються ціни на базарі.
1923 рік. Широкого розмаху набулаборотьба з неписемністю. Ходили від хати до хати, записували у лікбез імолодих, і старих. Дуже багато у селі було таких, що не вміли бодай написатисвоє прізвище. В селі відкрито товариство “друзів лікнепу”, яке провело облікнеписемного населення. Була відкрита хата-читальня. Тут відбувалися лекції наполітичні, антирелігійні та медичні теми.
***
Цейсніг, як сон пройшов – розтане,
Селолежить в тумані.
Голоднийрік, голодний день.
Іде –не йде, повзе по мертвих.
М.Будянський
Основними продуктами харчування нашого села вважається хліб(зерно), картопля, молоко, м’ясо. Коли в сільському дворищі є всі чотирипродукти, сім’я розкошує. Якщо ж родина має в себе лише один продукт з отихчотирьох, то вона все-таки житиме і місяць, і два, і навіть ряд років, зтруднощами, хворобами, а таки житиме… Що таке хліб (зерно)? Це і крупи, іборошно, і коржі, і лапша, і т.д., це також десятки страв – варених, печених,смажених. Отак і молоко, і м’ясо.
Картопля у нашихселах родить слабо. Вона є додатком до хліба. М’яса і молока теж не матимемобез зерна, як фуражу. Отже, все у нашому селі упирається в хліб (як харч і яккорм). Якщо ж уявити собі, що хліб, у широкому розумінні цього слова, протягомчотирьох – п’яти років вимітали майже під мітлу із села, то про яке ж м’ясо чимолоко може йти мова! Та й сама худоба, особливо корови й молодняк, забирались,знищувались. Внаслідок чотирирічної руйнівної акції наше село на початоктридцять третього року залишилося без хліба, молока, м’яса, опинилося підзагрозою голоду.
Край у нас бувбагатий, але тільки до 1929 року. А потім упродовж чотирьох літ, те багатствовесь час ловили, вбивали і їли. Дрохв, стрепетів, перепелів, посмітюх такуріпок били палицями в осінню чи весняну ожеледицю, коли в них змерзалиськрильця. Ховрахів, хом’яків, кротів, тушканчиків за допомогою лопати чи відраводи вилучали з нірок. Їжаків шукали в старих загатах та канавах. А зайцівнищили мисливці та активісти, хто мав рушницю.
Ось так і вийшло,що в нашім краї спільними зусиллями (і згори, і знизу) спустошили все – і льохита комори, і хліви та повітки, і двори та городи, і садки та поля, і засіки тагорища… Одне слово довели ту всеоб’ємну пустоту до ідеальної. Хоч лягай тапомирай… І воно так і сталося.
Якщо де в кого йлишилися найсокровенніші запаси крупи, висівок, гороху та квасолі, то всеретельно переховувалося у потаємних місцях, недоступних навіть найзнаменитішійу ті часи ключці – щупові. Період голоду над Леонтіївкою наступив якраз усічні, тобто, коли корови не дояться. Та й з кормами було сутужно. Крім сухоїсоломи – нічого. Вимирали цілими дворами, кварталами. В селі померлих звозилидо кладовища підводами. Хоронили, а вірніше вкладали загиблих у братні ями.
Деякий спад тогострахітливого голоду намітився з кінцем зими та настанням весняної відлиги.Закінчилися суворі зимові холоди, котрі було примножили число конаючих. Укоморі колгоспу з’явилося пшоно, крупа, олія.
12 серпня 1990року поблизу села Золота Балка спорудили Курган Скорботи. Там освятили місцевічної пам’яті землякам своїм (села Золота Балка, Леонтіївка, Бажанівка,Анастасіївка, Великі Гирла, Малі Гирла), які залишили життя земне у пекельнихмуках. На Кургані Хрест здійнявся – символ розп’яття українського народу.
Життясела після голодомору 1932-1933 років
(спогади жителів селаШкуропат Фекли Тимофіївни та Артименко Олени Йосипівни)
Щоб якось вижити, жителі села створили колгосп “Калініна”.В нього ввійшли села Леонтіївка, Бажанівка, Анастасіївка та Михайлівка. Уколгоспі були створені виробничі бригади, з’явилася колгоспна ланка як формаорганізації праці всередині бригади. Ланка мала постійний склад, за неюзакріплювалася земля і реманент на весь виробничий сезон. Водночас колгоспоснащувався сільськогосподарською технікою. Трактористами і комбайнерами буливчорашні селяни, які після короткотермінових курсів сідали за кермо сучасноїмашини. Першими трактористами і комбайнерами були: Максименко Федір,Картушинський Іван Петрович, Шиховцов Харитон Устинович, Калениченко АндрійГаврилович.
Шоферами працювали: Кучеренко Федір Іванович, Іващенко ПавлоЮхимович.
Селяни поступово звикали працювати в умовах колгоспноїсистеми, яка до найменших дрібниць регламентувала виробництво, вказувала де іколи що сіяти, як обробляти, коли і в який спосіб збирати врожай. За таких умовселяни поступово втрачали вироблені століттями риси: хазяйновитість,ініціативність, працелюбність.
(Див. Додаток с.34)
У селі була відкрита школа. Першим директором леонтіївськоїпочаткової школи був Баган Петро Максимович, учителями працювали Митюк ІванІванович та Марія Селіфанівна. Школа розміщувалася у той час у звичайнійсільській хаті і була чотирикласною. В основному діти вчилися взимку і допочатку польових робіт. Після закінчення школи йшли учитись далі взолотобалківську семирічну школу.
Спогади Ткаченко ЛюбовФедорівни
1927року народження
До війни головою колгоспу був Іващенко Гнат Григорович, амій батько, Бережний Федір Гурович, працював агрономом. Багато бачила я гарнихлюдей, але такого, як батько, не бачила. Голова у нього була темноволоса,велика, і великі розумні сірі очі… Весь у полоні сумного і весь у той же часз якоюсь внутрішньою культурою думок і почуттів. Скільки він працював на землі,скільки хліба накосив. Як вправно робив, який був дужий і чистий. Жарт любив,точене слово і шанобливість. Декілька разів поранений на фронті, з опаленоюдушею не повернувся він додому. Його “ура” – патріотичні настрої, розбились обскелю смерті і насильства.
У довоєнний часодержало широкий розвиток сільськогосподарське виробництво, розвивалась освіта,культура.
У передвоєнніроки значно зміцнилась матеріально-технічна база колгоспу, будувались новіжитлові будинки. Було споруджено приміщення лікарні, школи, бібліотеки, будинкукультури.
Напередодні нашестя
Їхали чи йшли настеп з піснями і повертались з ними, — згадує господар Михайло ФедоровичЛяховець. І хоч яке важке життя було у повоєнні роки, але все ж знаходили мичас для веселощів і для нехитрих розваг. Люди якось ріднішими себе відчували,ділили все навпіл – і радість, і горе.
А справжня бідаприйшла у ці краї тоді, у 41-му році. Михайлу Федоровичу виповнилося тоді лишеп’ятнадцять років. Про фашистів він наслухався ще до початку війни, тому крімстраху й огиди нічого більше до них не відчував.
Війна. У цьомуслові – біль і розпач матерів, стогін поранених, плач сиріт. Це чорна ганебнасторінка в історії людства, події, від яких мимоволі здригнешся і тихенькопомолишся, щоб такого більше ніколи не сталося.
22 червня 1941року повідомили нам про початок війни. Навколо всі стояли і плакали. Матипригорнула мене до себе, немов намагаючись переконати нас і себе в тому, що всебуде добре.
Я навіть нездогадувався, що станеться через місяць...
На заході йшлитяжкі бої. У фашистів було багато танків, артилерії, авіації.
У далекому щетоді від фронту селі Леонтіївка спішно йшла підготовка до опору ворогові.Проводилась евакуація окремих груп населення, будувались оборонні споруди.Докладались зусилля, щоб зібрати весь урожай зернових, овочевих культур тавивезти вглиб нашої території, аби все це багатство не дісталося ворогові. Уселі керівники господарства (голова колгоспу Іващенко Гнат Григорович20.12.1987р.н.) організували евакуацію техніки та худоби. Але це вдалося лишечастково, бо ворожі війська швидко наближались.Спогади жительки села ЛеонтіївкиМазуренко
СоломіїМикитівни
01.08.1897року народження
З великими труднощами довелося проводити евакуацію худоби.Через бомбардування переправи в м. Нікополі овець і коней було перебито,розігнано (переправа через село Михайлівку не могла справитись із великимпотоком людей, техніки). Залишились лише корови. Дорога була тяжкою інебезпечною. Через річки переправлялись плавцем і корови, і люди. Коровихворіли, та все ж деяку частину їх вдалося врятувати, загнавши їх аж уСтавропольський край. Там доглядали їх аж до кінця війни. В евакуації місцевавлада вишукала можливості для забезпечення нас житлом, постачалапродовольством, одягом. Жителі села з розумінням та співчуттям ставилися донас, допомагали усім, чим могли.
Я працювала нафермі. Робота доярки не з легких. Наш робочий день розпочинався рано-вранці.Часто цілий день перебували на фермі, додому приходили пізно ввечері. Я жила всім’ї, де крім нас було ще шість душ. Вони ділилися з нами всім: хлібом таіншими продуктами. Ворожнечі між нами не було.
Спогади Ткаченко Любов Федорівни
1927року народження
На толоці літньоїпори 1941 року розважалися леонтіївські парубки і дівчата. Раптом з безхмарногонеба до них долинув якийсь дивний звук. А через хвилину – другу в бік селаОсокорівка почав швидко знижуватись великий літак, який зник за невеликимпагорбом і швидко вибухнув. Вибух, а затим суха стрілянина налякала частинумолоді. Дівчата з криком побігли до берега: краще втопитися, аніж потрапити дорук ворога живими, а хлопці дременули до місця літака. Все трапилося дуже швидко,тому ніхто не помітив, як майже одночасно з падінням літака, неподалікприземлився парашутист. Він і розповів про все, що трапилось з літаком таіншими членами екіпажу: “Ми втратили орієнтир під час польоту на румунськутериторію, пошкоджені зенітним вогнем, залетіли аж до вас та втратили висоту.Мені вдалося вистрибнути з літака на парашуті, інші троє врізались у землюразом з літаком.”, — а стрілянину, як з’ясувалося, зчинили боєприпаси, яківибухнули від пожежі у загиблому літаку.
Залишки трьохгероїв обережно зібрали, ховали їх на кладовищі в Нововоронцовці з воїнськимипочестями. Попрощатись зі своїми товаришами прибули льотчики із Сімферополя. Натабличках з’явилися імена перших загиблих воїнів: Шульга Б. А., Шепель А. З.,Швачко А. Л.
– Наївними митоді були, — посміхаючись, перебирає думки в пам’яті Олександр Афанасійович, — через дівчат топитися хотіли і зовсім не знали, що рівно через рік нас усіхзахочуть втопити у дніпровських плавнях фашисти. Так, в окупованому ними нашомуселі довго ходили чутки про те, що фашисти збираються зігнати всіх жителівЛеонтіївки в одне місце і там порішити. Тоді натерпілися ми справжнього страху.
Нашестя. Під гнітом фашизму.
Ті жителі села,які не встигли евакуюватись раніше, тепер намагались добратись до переправчерез Дніпро біля села Михайлівка нашого району та переправи в місті Нікополі.Але було вже пізно. Німецька авіація буквально висіла над переправами.Залишився один вихід – плавні. Це могли зробити небагато людей: не булодостатньої кількості плавзасобів, для багатьох у плавнях не було підготовленоївідповідної бази. А як же з сім’ями? Усі знали, що плавні навесні заливаютьсяводою. Треба перебиратися на великі гряди, а далі що?
У серпні 1941року передовий загін німецьких мотоциклістів увірвався до села. Жителі села, акрім них було багато з інших місць, які не змогли вчасно евакуюватись ізалишились у селі, поховались у хатах, сараях, інших місцях.
Через деякий часслідом за мотоциклістами прибули перші роти і батальйони німецьких і румунськихзагарбників. Голодні, вони швидко розбіглися по селі, заскакували на подвір’я,у хати, і першими їх словами були: “Бабка, млєко, яйка, курка”. Загрожуючиавтоматом, кричали: “Шнель, шнель”, тобто швидше давай їсти. Господаркиплакали, розводили руками, мовляв, немає чого дати. Фашистські виродки самівдиралися в сараї, ловили курей, якщо птиця не давалася їм у руки, строчили завтоматів. Все, що було їстівне – забирали. Всі кращі будинки реквізували напостій солдатів, їх мешканців викидали просто на двір.
Через два тижніпередові частини військ, трохи підгодувавшись і привівши себе в порядок,виїхали далі, залишивши в селі румун та їх прибічників.
За ці два дні вселі з’явилась окупаційна влада і місцеве начальство, тобто, староста, поліція,дільничні.
Особливо відзначавсянелюдською жорстокістю місцевий офіцер – комендант Циммерман.
Увели примусовіроботи в полі, на фермах та інших об’єктах. Хто не підкорявся німецькійокупаційній владі, того чекав арешт, концтабір або висилка на примусові роботидо Німеччини.
Місцева влада вособі поліції робила все, щоб залучити на свій бік якнайбільше молоді,насаджували сліжку один за одним, тому люди боялися провокацій. Тяжко булонавіть вільно вдихнути повітря. Порівняно невелике село повністю охопило пильнеоко жандармерії і поліції.
Окрема частинамолоді в той час була палкими прихильниками українських націоналістів. Алетаких була мізерна купка (керівником була вчителька школи Митюк МаріяЄпіфанівна, за що одержала 10 років сталінських таборів). Здебільшого вонибрали участь у художній самодіяльності, а також намагалися залучити до своєїорганізації юнаків і дівчат.
То був страшнийчас для мешканців села. Одних вивозили до Німеччини на примусові роботи, іншімали виживати тут.
На власнітериторії, землі, жителі перетворилися в людей “третього ґатунку”. Їхнє життярегламентувалося різними наказами і правилами, порушення яких каралосяконцтаборами (село Михайлівка) або розстрілом.
Обпалені війною.
СпогадиЛяховця Михайла Федоровича, “остарбайтера”
1. Прізвище, ім’я, по батькові: Ляховець Михайло Федорович. 2. Рік народження: 23 серпня 1926 року. 3. Місце народження: Херсонська область, Нововоронцовський район, село Леонтіївка. 4. Де проживали до початку війни: Село Леонтіївка. 5. За яких обставин залишилися на окупованій території? Ми нікому не були потрібні. 6. Чи були ваші родичі у частинах Червоної Армії? Батько Федір Савелійович, який повернувся із фінської війни і був мобілізований на початку війни, загинув 12 вересня 1941 року. 7. Ваші враження про перші дні війни: Ніхто не думав, що війна дійде до нас. Навколо всі стояли і плакали. Батьки намагалися нас і себе переконати, що все буде добре. 8. Ваші враження про переддень окупації: Допомагали копати окопи. Війська відступали через село Михайлівку (там була переправа, але вона не могла справитись з таким потоком людей, військової техніки). В селі залишилися тільки старі, жінки і ми, діти. Мародерства не було, правда магазин і комору розібрали. Німці в село ввійшли без бою, населення старалось менше попадати їм на очі, ніхто не знав, що буде далі. 9. Ваші спогади про встановлення нового порядку у Вашому населеному пункті: Німців пізніше замінили румуни. Провели облік населення, централізованого постачання продуктів харчування не було (кормився хто як міг. Уже пізніше, хто ходив на роботу, то видавали по 13 кг. ячнєвої муки). В школу ходили в молодші класи, а лікарні в нас не було. 10. Коли були відправлені до Німеччини?
Нас, однолітків 1926 року, забирали в Німеччину, п’ятеро втекло, а двоє поїхало. Переховувалися разом із Митюком Юрком. А у 1943 році зробили облаву в селі та забрали всіх і тримали в лагері села Михайлівка. П’ятого лютого 1944 року погнали пішки до міста Миколаєва (до села Велика Олександрівка гнали австрійці, а потім калмики й козаки верхом на конях). Біля Великої Олександрівки була спроба тікати. Вже за селом у полі незібраної кукурудзи нас побачили якісь вершники. Ними виявилися німецькі прихвосні – калмики. Розповідали, що це були якісь звірі з людськими обличчями і в людській одежі, жорстоко побивши нас – утікачів нагаями, знову повернули до колони. Від м. Миколаєва до м. Одеси везли на машинах, а потім поїздом. Скільки їхали до Німеччини, Михайло Федорович не пам’ятає. Але дорога здавалася безкінечно довгою.
Везли нас гірше худоби. Людей натрамбували стільки, що й стояти було тісно. І на весь вагон одне маленьке заґратоване віконечко. Спека стояла неймовірна. Задуха. А поїзд гуркоче без упину. Людям ні їсти, ні пити (зупинка на кілька хвилин на станції Перемишль, щоб набрати води). Куди їдемо, ніхто не знає. І ця невідомість лякала всіх.
Привезли нас у місто, вокзал, читаємо напис: “Дахау”. Відправили у санітарний блок, одержав номер 5900. знову посадили в поїзд. Привезли нас у місто Мюнхен, у табір 17 (будівельний, розбирали руїни після бомбардування). 11. Розкажіть про умови утримання в таборі: Жили в бараках, обнесених кількома рядами колючого дроту під напругою, спали на трьохярусних нарах. Мучив голод, на день давали черпак якогось варива, 50-100 грамів хліба. Весь час бомбили. 12. Коли ви були звільнені і ким? 30 квітня 1945 року американськими військами (додому не пускали, ми пішли пішки до міста Хемнін, де були наші). 13. Як відбувалося повернення? У м. Хемнін був призваний до лав Радянської Армії в запасний полк важкої артилерії, місце розташування полку – місто Дрезден. Служив у Чехословакії, Австрії, Угорщині, Середній Азії (місто Фергана), закінчив службу на афганській границі м. Термез. Дома опинився 6 листопада 1950 року. Репресованим не був.
Довгожданий 1944-ий
Фронт все ближче і ближче підступав до наших місць. Осінь ізима в ту пору видалися несприятливими для проведення операцій наших військпроти німецько-фашистської армії.
18 лютого буран посилився. Через ожеледицю і снігові заметирух автотранспорту майже припинився, а маневр військ до неймовірності ставтяжким. Ускладнилася доставка всього неохідного військам..., не дивлячись нанеймовірні труднощі, наші війська продовжували, хоч і маленькими темпами,просуватись вперед. Ніщо – ні стихія, ні відчайдушний опір німців не моглизупинити воїнів.
Бої за звільнення села Леонтіївки були затяжними йзапеклими. Вісім діб з перемінним успіхом для обох сторін: то нашізакріплюються і почнуть наступати, то німці натиснуть вогнем. Багато селянськиххат перетворились на суцільні руїни. При звільненні села загинуло багато нашихбійців і офіцерів. Їх зносили в одне місце і ховали. Доставляли снаряди длянаших аж у Хрещенівку. Жителі села готові були терпіти будь-які труднощі,тільки б ворога з нашої землі прогнати швидше. Отак і діждались світлого ірадісного дня Перемоги...
Визволення
Звільнення району від німецько-фашистських загарбниківзв’язано з так званою Нікопольсько-Криворізькою операцією 3 і 4-го Українськихфронтів. Ця операція була проведена з 30 січня по 29 лютого 1944 року.
На початку лютого 1944 року основні сили 5-ої ударної арміїпід командуванням генерал-лейтенанта А. А. Гречкіна зосередилася на лівомуберезі Дніпра і вели жорстокі бої за розширення відвойованих плацдармів, готуючисьдо форсування ріки.
Переправа радянських військ велась в надто складних умовах.Відступаючи, гітлерівці знищували всі засоби форсування. На Дніпрі почавсяльодохід, котрий перешкоджав наведенню понтонних мостів і обмежував роботупоромів.
Не дивлячись на великі труднощі, протягом перших п’яти днівз 7 по 12 лютого 1944 року три стрілецькі корпуси 5-ої ударної армії були направому березі Дніпра, зайнявши плацдарм між Золотою Балкою та Гаврилівкою, 9-ий стрілецький корпус (командир генерал-майор О. І. Бєлов)закріпився в районі села.
Протягом 13 лютого німці контратакували в районі селаЛеонтіївки 14 разів, 14 лютого 5-а ударна армія відбила 8 контратак.
25 лютого 38 німецьких літаків бомбили бойові порядки 5-оїударної армії в районі села.
26 лютого 1944 року 5-а ударна армія перейшла в наступ.Протягом дня вона відбила 5 контратак ворога і заволоділа селом Леонтіївка.
Відбудова. Відродження
Окупанти підривають іспалюють промислові споруди, житло, готуючись до втечі. Заклали міни, бомби,снаряди, щоб затримати просування наших військ. Жах і мерзоту сіяли відступаючіфашисти. Все було розорено, розграбовано. Скільки всього необхідновідроджувати, зводити, будувати, створювати заново.
Весна 1944 року. Ще йшлавійна. Але військові, які тимчасово знаходились в селі, по мірі можливостейвиділяли колгоспові коней (вибракувані армійські коні), сприяли в ремонті тогочи іншого реманенту (фашисти поспішно залишали, кидаючи всю техніку і все те,що не могло рухатись по розкислих ґрунтових шляхах). Цього було мало.Доводилось більш міцним жінкам надівати на себе шлейки і тягти борону, щоб хочтрохи загорнути в землю зерно, яке вручну розсипали старі діди й бабусі, бомолодих і дужих чоловіків не було, вони були на фронті.
Яким міг бути врожай. Алевін був. На пункт “Заготзерно” с. Малі Гирла тягнулися візки, запряженікоровами, жінки везли цей добутий потом і мозолями хліб.
Відразу розпочаласьвідбудова народногосподарських та соціальних об’єктів. Насамперед почалилагодити телефонний та радіозв’язок. Для цього використовували трофейнінімецькі кабелі.
З березня 1944 рокупрацювала сільрада, яка почала свою роботу з перепису населення (доЛеонтіївської сільської ради входили села Леонтіївка, Бажанівка, Анастасіївката Михайлівка). Головою сільської ради була Тіменко Марія Андріївна, а потім їїзмінив Молчанов Григорій Якович.
Для відбудови народногогосподарства введено самооподаткування. Всі жителі села вносили по 20карбованців з двору. Роботи було багато, але люди працювали зранку до пізньоговечора.
Завгосп займався закупівлеютварин в інших областях: телят, лошат, щоб розводити в господарстві.
У полі та на тваринницькихфермах працювали переважно жінки, старики і діти.
(Див. Додаток с.35)
Збирати і молотити зернокомбайном – це була виснажлива праця. Пшеницю збирали у снопи, а потім відстогу до стогу жінки та підлітки котили комбайн руками. Так про це розповідаєТкаченко (Бережна) Любов Федорівна, 1927 року народження.
Техніка нікчемна, частодоводилося ремонтувати. Були поля, що заросли високими бур’янами і окопи на цихже полях, і розкладені трупи в бур’янах. Були й морози ранньої осені, бопрацювали до тих пір, поки плуг міг брати землю. Радчук Ніна Карпівна,03.01.1915р.н. на той час працювала бригадиром на тракторній бригаді.
Одним із першочерговихзавдань, поставлених перед нашим народом у 1944 – 1945 роках, була відбудовазруйнованих фашистами медичних, освітніх закладів. Люди розбирали завали іремонтували, споруджували лікарні, школи.
Відновив роботуфельдшерсько-акушерський пункт села. Заклад був напівзруйнованим,інструментарій розграбовано, та Погоріла Віра Дмитрівна, Хімчук МайяТерентіївна та Кучеренко Олександра Лаврентіївна знайшли вихід зі скрутногостановища і надавали необхідну медичну допомогу жителям села.
У селі запрацював магазин.У ньому працювала Печериця Уляна Федорівна, 24.07.1903 року народження.
У селі школа була зовсімзруйнована, дітей вчили в уцілілих жилих будинках. Працювати доводилось у дужескладних умовах: не було програм, підручників, зошитів, будь-якої наочності.Замість парт учні сиділи за довгими дошками, на принесених саморобних стільцях.Писали на газетах, на будь-якому папері. Але вчились наполегливо, крім цього щей працювали в позаурочний час на колгоспних полях. У школі працювали ШишкоОлександра Денисівна, Шрам Єфраксинія Іванівна, Дяченко Галина Омелянівна.
Ось так, не шкодуючи сил,здоров’я і навіть життя, працелюбний народ підіймав його з руїн. Нехай упам’яті нащадків не згасає ваш героїзм та мужність, стійкість та відданістьрідній землі.
З Волги – наДалекий Схід
Іван Гнатович Іващенко,14.03.1922р.н., уродженець села Леонтіївка, у 1938 році закінчив 7 класівЗолотобалківської семирічної школи і працював у колгоспі “Калінін” довійськового призову. У серпні 1941 року виїхав до міста Мелітополь наформування.
Перше бойове хрещенняодержав за оборону міста Мелітополь. У бою його легко поранило в ногу. Післяцього частина, в якій служив Іван Гнатович, відступала аж до Волги. Післяжорстоких та виснажливих боїв частину відправили на формування і за наказомВерховного Головнокомандуючого відправили на Далекий Схід, де вона влилася у40-у стрілецьку дивізію, яка стала на охорону державного кордону від японськихсамураїв.
Після початку війни зЯпонією, Іващенко Іван Гнатович брав участь у звільненні Північної Кореї іміста Пхеньяна у складі Першого Далекосхідного фронту.
По закінченню воєнних дійвін ще певний час служив у Кореї. Демобілізувався у листопаді 1946 року.Нагороджений орденом Великої Вітчизняної війни ІІ ступеня, медалями.Повернувшись додому, працював у колгоспі до виходу на пенсію. Проживає зараз уселі Михайлівка.
Радісний день
9 травня 1945 року – ДеньПеремоги над фашистською Німеччиною. Це – свято загальнонаціональної гордості,а разом з тим загальнонаціональної скорботи за втраченими долями, занездійсненими надіями.
Однією з найбільшихтрагедій є війна. Якою б не була вона за кількістю жертв чи масштабамируйнувань, війна завжди відлунюється тяжким болем у людських душах.
Будь-яка війна – цекатастрофа для людства, це ганьба цивілізації, це насилля над людиною. Вона єтрагедією як для переможених, так і для переможців, бо нехтує найбільшоюцінністю на землі – людським життям.
Засуджуючи війну, ми неприховуємо гірку правду. Неналагоджене життя, невпевненість у завтрашньому дні,страшні злидні, самогубства, відчай – це жахи, які залишає по собі кривавам’ясорубка. Попереду – ніч і темрява. І тільки маленький вогник кращихлюдських якостей може зруйнувати самотність і відчай. Ми не зможемо зупинитивійну, але ми можемо ненавидіти її і протиставити їй непереможну людськугідність.
Голод 1946 –1947 років
Початок відбудовчогоперіоду співпав з голодом 1946 – 1947 років. Трагедія повторювалась.
Хліб завжди був і єосновним продуктом харчування. Тому в народі він святий. Його так гарно називають:паляниця, хлібина, коровай, калач… І місце хлібові в господарстві відведененайпочесніше: на столі, на вишиваному рушнику, під іконами. Лежав він високий,білий та пишний, і був гордісю господині, показником її вміння випікати хліб,бо не кожній це вдавалося. Найбільшою бідою для людей був неврожай на хліб.
А 1946 року був великийневрожай, почався голод, люди пухли, вмирали. Врятувало їх те, що домішували доборошна лободу, картоплю, буряк, листя липи, жолуді.
СпогадиЛяховець Феодори Денисівни, жительки села Леонтіївка, 28.11.1902 рокународження
Сільськогосподарськийподаток нещадно душив нас. Вирощувати городину, мати сад, виноградник, триматиптицю, худобу було вкрай невигідно. Зима була малосніжною, а весна і початокліта – найпосушливішими. Зерно в колгоспі не видавалось зовсім. Ходили по поляхі зрізували та збирали колоски. За це багато жителів села були ув’язнені відсеми до десяти років з конфіскацією майна. Голод було подолано лише після жнив1947 року, коли зібрали новий урожай. Хліб одержали ті, хто виробив мінімумтрудоднів (на трудодень отримали по 1 кг зерна). Жертвами голоду ставали жхворі, вдови з дітьми, інваліди війни, люди похилого віку.
Рівень життята побуту населення
Ціною незвичайних зусильжителів села на кінець четвертої п’ятирічки вдалося досягти рівня довоєнноговиробництва. Але в селі збереглося встановлене ще до війни обмеження упересуванні жителів. Люди не мали паспортів для того, щоб влаштуватись нароботу в місті, або переїхати; потрібна була відпускна довідка з колгоспу.
У 1951 році у Леонтіївціотримали високий врожай городніх культур: по 400ц огірків з 1 га, по 108цпомідорів з 1 га, колгосп став учасником другої районної сільськогосподарськоївиставки, що відбулася 21 жовтня 1952 року.
Держпоставки –достроково
Трудящі села Леонтіївкавзяли на себе зобов’язання достроково розрахуватися з державою по всіх видахпродукції тваринництва.
Ініціаторами виступилиМикола Горлов і Сергій Брага, які першими виконали держпоставки продукціїтваринництва. Брага Сергій Іванович здав державі у рахунок 1952 року 40,7 кгм’яса (кроликами). Приклад передовиків наслідують Лук’янов Іван, Яценко Сергій,Ляховець Федора – вони також розрахувались з державою по здачі молока, м’яса іінших продуктів.
Газета “Ленінський шлях” 2 вересня 1951 року
БудівництвоКаховської ГЕС
Вересень 1950 року – РадоюМіністрів СРСР прийнято рішення про будівництво Каховської ГЕС. Перш за все,передбачалось створення на Дніпрі могутньої греблі з електростанцією,Каховського водосховища (моря) і Південноукраїнського каналу. Його водипотрібні були для зрошення посушливих таврійських степів. План Каховської ГЕСне давав відповіді на питання: чи доцільно, економічно вигідно розпочинатибудівництво, в ході якого буде затоплено тисячі гектарів родючих чорноземів ібагатющі дніпровські плавні, будівництво порушить екологічну рівновагу великогорегіону, а люди змушені будуть переселитися з насиджених місць.
У зв’язку з будівництвомКаховської гідроелектростанції рівень Дніпра підніметься і вода затопитьнинішні береги, де розташовані поселення.
1951 року розгорнулосябудівництво Каховської гідроелектростанції. Активну участь в її спорудженнівзяли комсомольці і молодь Леонтіївки. В селі створили механізований лісгосп,завданням якого було викорчовувати дерева і підготувати чашу майбутнього Каховського водосховища до затоплення. Із зони затоплення були переселені всіжителі села. Для них до 1957 року спорудили житла в селах Золота Балка,Михайлівка та Осокорівка. У 1960 році жителі села на новому місці почаликористуватись електроенергією Каховської ГЕС.
Дніпровськіплавні
Плавні – це не безмежніліси північного чи західного районів України. Дніпровські плавні – це порівняноневелика територія з безліччю річок, озер, боліт, де єдиним способомпересування влітку були човни, де гарячої пори роїлися мільярди комарів таіншої нечисті, від якої не було життя. Єдиним продуктом харчування була риба тав деяких місцях ягоди. В плавнях населення садило городи, пасло худобу.
СпогадиЛяховця Олександра Федоровича
Одного серпневого дня,рано-вранці, я з двома товаришами були вже на річці Татарка, що до появиКаховського водосховища протікала неподалік села Леонтіївка. Сіли в човен іпотихеньку попливли вниз за течією, спішити було нікуди.
По той бік річки кількачорногузів походжали понад берегом, вихоплюючи з води жаб чи в’юнів, якциркачі, підкидали їх вгору, ловили в повітрі, і здобич враз опинялась уживоті. А окремо походжали дві чаплі. Це були гурмани, ловили тільки срібненькурибку або золотистого карасика. А вода тихо-тихо пливе, жодного подиху вітру...
Проїхавши з кілометрапівтора, повернули на річку Басарка. Глибина тут метра два, ширина – чотири чип’ять. Круті береги. Тут у норах жили соменки.
З річки Конки виїхали вГлуху Підпільню. Тихо їдемо, понад берегом. Розбуджені невеликі щуки, що спалибіля самого берега, спросоння кидаються вглиб річки.
В’їжджаємо в Межовий жолоб.Річка неширока і покручена, як гадюка. По обидва боки ростуть могутні верби.Високо вгорі, розправивши свої метрові крила, плавно планує плавневий орел.
Нарешті добралися доСкарбного. Це була широка і могутня річка зі швидкою течією.
Їдемо далі. ПосерединіСкарбного грає риба. А он, вдалині над поверхнею води з’явилась голова якогосьчудовиська. То – господар глибин і швидкої течії – сом.
Ось і острів Комаров.Швидко наловили риби. Де пообідати? Вирішили на стрілці Скарбного з Бочками. УСкарбного швидка течія. У Бочках – зовсім тиха. Швидко зібрали хмиз, почистили рибу. Розпалили вогонь. Риба зварена. Затовкли старим салом і часником. Додалилавровий лист, сіль, кріп. Поруч були городи золотян. Там росли смачні огірки,помідори, зазеленіла своїми косами цибуля. Ну що ж? Прийшлось трохи “позичити”з цього городу смачної чистої в екологічному розумінні продукції.
Так, все це було колись. Невернеться. Під товщею вод Каховського водоймища поховане навіки неоціненнебагатство.
ЛеонтіївськаМадонна
Інна Іванівна волею своєїдолі приїхала на роботу в Леонтіївку у 1950 році. Народилася Рубцова ІннаІванівна 28.11.1929 року у місті Фергана в сім’ї військового (Батько РубцовІван Іванович, 1910 року народження). Мама померла, коли їй було два роки.Виховала друга дружина батька Рубцова Галина Василівна, а допомагала їй бабуся– Кулик Марія Євстафіївна. Скільки всього пережито – словами не описати: холод,голод, війна (евакуація, місто Ульянівськ, жили на квартирі Грачова МиколиІвановича, він був майстром по золоту), розруха і відбудова технікуму післянімецької окупації (у 1945 році батько проходив службу в Житомирі і там у 1947 роціпісля закінчення школи поступила у фельдшерсько-акушерський технікум,директором працював Словак Ісак Мойсейович). Тяжка, інколи непосильна праця,збирання снарядів, — все це перенесли молоді дівочі плечі. Вже тоді батькорозгледів у ній не лише красу й доброту, а це була її природна обдарованість, ай розум і вміння спілкуватись з людьми. І їй знову усміхалася доля – післязакінчення технікуму у 1950 році, приїхала працювати за направленням вНововоронцовський район, село Леонтіївку. Спочатку працювала акушеркою, а з1951 року завідуючою сільської лікарні. Вона була здібним, енергійнимспеціалістом.
Сьогодні, листаючи сторінкисвого життя і переглядаючи фотографії, вона пригадує патріотичні піші походи поМихайлівці, Бажанівці, Анастасіївці, Леонтіївці і закінчуючи Нововоронцовкою,її можна було побачити у Великих і у Малих Гирлах. Тоді це було нормою, а якщотраплялося, що підвезуть кіньми від села до села, то це вже було щастям.
Життя йшло. На її шляхузустрівся гарний, добрий, красивий, культурний, інтелігентний чоловік –фронтовик Ляховець Михайло Федорович. Сталося так, що їхнє чисте і світлекохання супроводжувало їх все життя (вони одружилися 25.12.1950 року). І все вжитті йшло паралельно: улюблена справа, домашні сімейні турботи.
Все як і повинно бути.Вдвох із коханим чоловіком вони виростили і вивчили двох дітей: Віктора іЗінаїду. Вони подарували подружжю Ляховців чотирьох онуків: два хлопчики і двідівчинки. А онуки Сергій і Олександр – двох правнуків: Дмитрика і Катерину.
Сім’я – діти, внуки,правнуки. Що треба ще для жіночого щастя? При зустрічі Інна Іванівнапосміхається, а очі випромінюють тепло і добро. Не віриться в її поважний вік.
***
у 1956 році село ЛеонтіївкаНововоронцовського району Херсонської області було навіки поховане під товщеюводи Каховського водоймища. Залишилась тільки висока могила. Біля неї жителісела зустрічаються кожного року. На цьому місці стоїть знак “Тут було селоЛеонтіївка”.
1.2 ГирлаВеликі і Малі
Воістину райськимикуточками були місця, де у XVI – XVII століттях ставили свої зимівники сімейнізапорізькі козаки, а з припиненням існування Запорізької Січі у 1734 роціоблюбували їх для постійного проживання.
Села Малі і Великі Гирлаутворились у цих благословенних місцях правобережжя нижнього Дніпра. Розміщалисьвони біля самого берега, на високій Дніпровій кручі, а розділяла їх високалугова балка і широкий вигін – тирло, куди приганяли худобу на водопій.
Ось як описує свої рідніМалі Гирла Надія Митрофанівна Панченко, яка нині живе у Запоріжжі: “Село булодуже красиве, потопало в зелені. Хати стояли в два ряди біля підніжжя горивздовж берега Дніпра і один ряд над кручею. За селом починалась крута гора і наїї узвишшя тягнулась лугова балка, з обох боків укрита різноманітними кущами,шипшиною. Десь із середини балки текло джерело з чистою і надзвичайно смачноюводою. Люди із задоволенням користувались цією природною криничкою. Навесні підчас паводка балка майже вся і наше село під саму кручу затоплювалось прибулоюводою.
До травня вода поверталасьу свої береги і починалась благодатна пора. На піщаному березі стояли врядчовни – кожен житель Малих Гирл мав човен. Жили у нас тільки виробничники – доколгоспу ми не мали ніякого відношення. Кожна сім’я тримала одну корову, козу,два десятка курей, одного-двох підсвинків, городи саджали лише в плавнях. Рибуловили вудками, а навесні, коли плавні звільнялися від води, рибалили у їхзатоках сітками. Карась, щука, лини, коропи, судак – риби було багато. Загроші, виручені від її продажу купували у колгоспників пшеницю для птиці іхудоби, борошно на хліб. Хліб випікали у Фирсівці, або купували у продуктовомумагазині, а в роки війни пекли самі.
У селі Малі Гирла було 64хати і в кожній жило по 4 – 5 чоловік. Була у нас і початкова чотирикласнашкола. Старші діти ходили у Фирсівку, у семирічну школу. Клуб хороший був,молоді в ньому кожного вечора – повно. Приходили з Великих Гирл та ЗолотоїБалки. Молодь цих трьох сіл організувала у клубі сильну художню самодіяльність.Пам’ятаю, в 1940 році ми їздили в Нововоронцовку на конкурс і зайняли другемісце по району. Я також танцювала і співала, багато було у нас талановитихдівчат та хлопців. У 1945 році ми поставили п’єсу “Запорожець за Дунаєм”,запам’яталась ця постановка, робота над нею, той гарний, піднесений настрій навсе життя.
До війни мій батько і братпрацювали в лозпромартілі. Виготовляли прекрасні меблі з лози: ліжка, дивани,стільці, столи, етажерки. Лозу заготовляли у плавнях, варили її у великомукотлі, знімали кору. Я також почала працювати а артілі в 1943 році – лакувалаготові меблі. До війни всю продукцію відправляли в місто Херсон, а у війнувозили по навколишніх селах і продавали. Виручку використовували на зарплатуробітникам і закупку заготовок.
Про сусідні Великі Гирла язнаю мало. Хати там розміщались так, як і в нас, у три ряди вздовж берегаДніпра, але на горі було багато будівель. Населення було значно більше, діяликолгосп, початкова школа. Та мені здається, що там було не так цікаво, як унас, у Малих Гирлах. Адже село знаходилося вже навпроти відкритого Дніпра ітаких місць купання, як у нас, там не було.
У нас текла мілкувата річкаГирло. Залив виходив у Дніпро, звідки заходили до нас на пристань пароплави –один йшов із Запоріжжя на Херсон, інший – у зворотному напрямку. Біля пристаністояв невеличкий базарчик. Ми, діти, за дорученням батьків носили тудипродавати пасажирам пароплава кавуни, дині, помідори, огірки. Все це швидкорозкуповувалось, і ми були щасливі підраховувати, хто скільки вторгував. Життякипіло.”
Малі і Великі Гирлапоглинули води Каховського водосховища, а їх жителі роз’їхались хто куди.
1.3 Золота Балка
Для кожного з наснайсвятішими є слова: Матір, Батьківщина. Адже Батьківщина – це не тільки нашакраїна, а й рідна домівка і те місце, де народився і виріс, де минули найкращіроки твого життя. Для мене це село Золота Балка:
Скільки сіл у районі,
Назви різні кожен знає,
А красивої такої,
Як у нашого немає
Знаю гарну я легенду
Про село чудове наше.
Ви послухайте уважно,
Я про нього вам розкажу.
Золота Балка – селоНововоронцовського району, розташоване на березі Каховського водосховища.Засноване в кінці XVIII століття на місці запорізьких зимівників. На картахXVII – XVIII століть показана Золота Долина, так як тут проходив французькийінженер-мандрівник Боплан, шукаючи місце для будівництва укріпленої фортеціРечі Посполитої проти запорізьких козаків, виявив урочище і назвав його ЗолотаДолина. Назва походить від того, що запорожці ховали тут золото. Згідно іншоїлегенди – в давніх поселеннях в долині знаходили золото. До наших днів дійшлаще одна версія. До будівництва Каховської ГЕС біля нашого села була дуже гарнаприрода: плавні, Дніпро, річечки, острівці і родючі чорноземні ґрунти.
Більшу частину села ЗолотаБалка поглинули води Каховського водосховища, вода забрала і чарівні куточкинаших плавень. І тепер лише спогади старожилів можуть свідчити про минулу красута багатство нашого краю. Моя бабуся часто розповідала про природу села. Передплавнями розкинулись широкі родючі землі – левади. Кожної весни левадизатоплювалися водою. З плавнів вода приносила “топливо”, як тоді називали, — цегілки дерев, а іноді і цілі дерева, міцні трав’янисті рослини, люди їх збирали,щоб взимку обігрівати свої житла.
Десь всередині червня водавідступала, залишаючи родючий мул на леваді і на підставах до плавень. Цябезліса площа використовувалася під різні сільськогосподарські угіддя: тутвирощували овочеві культури, картоплю, косили сіно, випасали худобу.
Поволі висихали тимчасовіозерця і вже можна було бачити буйні ліси плавень. Тут переважали найбільшвологостійкі породи дерев: вербові, осокорові, в’язові. Чагарникові зарослі –це сіра лоза, шелюга, жостір, калина, ожина та ін. Широко розвинена була вплавнях і лучна рослинність: осока, житняк, пирій стоколосий, молочаї,кукотина. В прибережній частині зустрічалися осока, рогоза, водяна стрілка,очерет, тілоріз, болотяна папороть та інші.
У плавнях було багато видівцінних лікарських трав: алтейник, валеріановий корінь, дурман, блекота, костірпроносний, ромашка, полин, шипшина. Плавні мали дуже важливеприродогосподарське значення, бо природні ліси є водоохоронними захисниками, щооберігають водойми від заболочення, ґрунти – від ерозії. Ліси плавень людивикористовували як будівельний матеріал та на дрова, а також виготовляликошики, плетені меблі з лози. А з комишу, який утворював цілі зарослі,виготовляли комишеві плити, мати, плели ліси-паркани та інше.
Багатство плавень врятувалобагато людей під час голодомору 1932 – 1933 років. Копали водяні горіхи,їстівні корінці, сушили, перетирали на муку і пекли “линдики”. Вони тамувалиголод.
Під час Великої Вітчизняноївійни у плавнях ховалися партизани, хоч, на жаль, їх видали ворогам, одногобуло розстріляно, а іншому вдалося втекти. Було багато озер, які заросликуширями, квітучим білим лататтям, а поверхні озер вкривала суцільним килимомзелена ряска. А яка водилась тоді риба! Окуні, карасі, в’юни, щуки, лящі, та йрозміри їх були не аби які. Моя прабабуся дуже любила ловити рибу і сітками, іневодом, а потім сушила і на повітрі, і в печі, і було чим смакувати.
А скільки водилосьводоплавних птахів: качки, гуси, чирки, чаплі, які давали цінне пір’я. А якечисте повітря – прохолодне, прозоре, наповнене духмяним різнотрав’ям. Уверховіттях дерев розносився гучний спів соловейка.
У дніпровських плавняхводилися і тварини: куниця кам’яна, норка, видра, єнот, нутрія, тхір,заєць-русак, лисиця. Вони давали цінне хутро.
Затоплення плавнів, а такожсіл проходило з 1951 по 1954 рік. Наша сім’я остання залишила те село ЗолотаБалка, яке було засноване у XVIII столітті і поселились нагорі. Багатозолотян, залишивши рідні місця, роз’їхались по білому світу, а дехто, як і нашасім’я, залишились у Золотій Балці.
На превеликий жаль, незберігся цей чудовий дарунок природи ні для нас, ні для наших нащадків, і, як внароді кажуть, що поробиш – маємо те, що маємо; плавні, села вже не повернеш.Каховське водосховище вже не висушиш.
ІІ Розділ
Села району,які зникли як неперспективні
2.1 Ленінське
Де зараз розкинулисямальовничі села Шевченківської сільської ради, до Великої Жовтневої революціїне було жодного будинку. Вся ця земля належала княгині Святополк-Мирській,маєток якої знаходився у селі Золота Балка.
І лише після революції вцих багатих степах почали виникати поселення. Так, у 1923 році з’явилося селоХрещенівка, в якому налічувалося 94 двори з 524 жителями. Тоді ж виникло селоПокровка з 28 дворами і 161 жителем. Уже пізніше у 1927 – 1928 роках з’явиласьПетрівка і Шевченівка, а також виселок Ленінський.
До 1929 року жителі цихнаселених пунктів вели одноосібне господарство. На обробіток землі не вистачалотяглової сили. Всі будинки були покриті соломою, не було електроосвітлення,радіо, кіно. На всі села була лише одна початкова школа і два вчителі.
У 1929 році тут почаласяколективізація. Більшість селян вступали до колгоспу добровільно, бо розуміли,що громадський обробіток землі дасть більшу користь.
За ініціативою комуністаМамалиги Н. Є. у Шевченівці в 1929 році було засновано першу артіль “Робочабригада”, до складу якої ввійшло 50 сімей. Ця артіль мала 25 коней, декількаплугів. Пізніше колективне господарство дістало назву артілі імені Т. Г.Шевченка. Головою її було обрано К. Г. Колінька. Першими активістами позміцненню господарства були П. П. Свинаренко, Н. Є. Мамалига, П. К. Горб, І. Є.Бондаренко та інші.
Пізніше організувалиськолгоспи і в Шевченівці, і в Хрещенівці, і в Петрівці.
Усі ці села до 1933 рокувідносились до осокорівської сільради, відстань до якої була п’ятнадцятькілометрів. Згодом створили Шевченківську сільраду. До неї ввійшли Шевченівка,Хрещенівка, Петрівка та виселок Ленінський. Тоді ж було засновано партійну такомсомольську організації.
Колгоспний лад швидко почавзміцнюватись. На ланах з’явилися трактори та інший сільгоспінвентар. Різкопідвищилась врожайність, помітно зріс добробут у трудящих, їх культурнийрівень, велася робота по ліквідації неписьменності. У Петрівці та Хрещенівцібуло збудовано початкові школи та семирічну – у Шевченівці.
У той час були вжемедпрацівники, агротехніки, ветпрацівники. В кожному селі зводились клуби,жителі мали змогу дивитися кінофільми, займатись в гуртках художньоїсамодіяльності.
У 1941 році мирну працюлюдей порушили німецько-фашистські загарбники. Разом з тисячами радянськихгромадян на боротьбу з ворогом піднялись і жителі сіл Шевченківської сільради,37 чоловік з них загинули в боях.
З серпня 1941 року поберезень 1944 року села знаходились під фашистським ярмом, колгоспнегосподарство було зруйноване, школи та приміщення складів – спалені. Немалоюнаків та дівчат було вивезено до Німеччини.
Минав час. Поступовозаліковувались рани, нанесені війною, відроджувалась економічна могутністьгосподарства. У 1950 році два колгоспи було об’єднано в одну сільгоспартіль“Маяк” з центром у Хрещенівці. У ньому налічувалося 4661 гектар орної землі.Виросли нові тваринницькі комплекси, олійний цех. Є тракторний та автомобільнийпарки. На ланах широко застосовуються передові технології, добрива.
ІІІ Розділ
Зустріч злеонтянами 2006р.
До рідногопорога
Село Леонтіївка, щорозкинулося на самому березі Дніпра так, що заливи доходили аж до селянськихдворів, перестало існувати у п’ятидесятих – тоді, коли збудували Каховську ГЕСі води рукотворного моря покрили його разом з іншими прибережними селами. Йогожителі розбрелися по всіх усюдах – хто в сусідні села переселився, а хтоподався у світи, відірваний насильно від рідного порога, шукаючи кращої долі.
Серед останніх був ГеоргійІванович Ткаченко, представник великого роду Ткаченків. Його доля закинула встолицю України. Став робітником. Одружився, і нині гілка роду, що веде відСергія Степановича, справедливо вважає себе киянами.
Зате сам Сергій Степановичне забуває, звідки пішов у світ, його тягне до отчого порога, до тієї землі, щодавала йому сили й снаги з перших кроків на ній.
Кожного року, колиЛеонтіївні збираються останньої неділі травня на традиційну зустріч (Див.Додаток с.36 – 39), він поспішає сюди, щоб зустрітися зі своїми земляками,торкнутись серцем рідної землі, ставши на пагорбі над Дніпром., поглядом,затуманеним тихою сльозою, долинути до того місця на водному плесі, де колисьстояла їх дідівська хата. Там, у цьому тихому й гарному колись селі,народжувались, жили, ділячи між собою радощі і горе, помирали три поколінняТкаченків. Тут продовжували б свій родовід і представники четвертого покоління,до якого належить Сергій Степанович, якби їх не відірвали силоміць від рідноїземлі.
Життя кожного з поколіньцього великого роду представляє в собі інтерес хоча б тим, що їх доля і історіяє маленькою часточкою історії нашого краю.
Син
Найбільш болючі спогадиСергія Степановича пов’язані з війною. Тоді він був уже підлітком. І перед тим,як наші мали форсувати Дніпро, фашисти налагоджували біля села Михайлівкапереправу. Вище рвали лід (був лютий), а їх, хлопчаків, змушували витягуватикригу, щоб не порвала понтон. Витягували голими руками, і ті, зранені гостримльодом, синіли від невимовного холоду.
Але найважче, найболючішезгадувати не те. Довелося йому разом із ровесниками пережити трагедію – 5лютого, за кілька днів до визволення рідного села їх попхали у товарні вагони іповезли у Німеччину. Опинились вони аж у Хемніці, далі у Радеберзі. Працювалина залізобетонному заводі. Обірвані, взуті у колодачах з дерев’янимипідошвами, як проходили по бруківці, то їх вицокування роздавалось далекоюлуною. Чи то час давався взнаки, бо йшлося до капітуляції Німеччини, чи простоживою залишалась доброта й після такого довгого часу тотальної жорстокості, аледеякі німкені тихцем кидали їм хліб, підгодовуючи виснажених голодом і працеюхлоп’ят з невідомої України...
Дуже багато жаху довелосяпережити напередодні самого визволення. Особливо як бомбили американці місто.“Заховаємось у підвалі, перехрестимось, пообнімаємось та й чекаємо… Може,прийде смерть, а може, й обмине...”.
Радеберг визволялиамериканці. Проте ніхто не поспішав переправляти хлопців додому. Різніперевірки, пересортування. Тут у німецькому місті 17 червня 1945 року йомувиповнилось 18 років. І звідти його мобілізували на військову службу.
Служив в артилерії до 1951року. Повернувся додому – а тут руйнація, затоплювати село будуть.
А скільки у неволі ходивснив рідним селом, вулицею, хатою, як мріяв, що колись повернеться сюди!
Назавжди...
Самому довелося розбиратибудинок з тесаного каменю, збудований дідом за 1000 золотих. Душа невитримувала. Вирішив податися подалі, аби не ятрити собі серце. І подався. Абипотім чи не щороку повертатися. Роки трохи пригасили біль від утрати. Але щем удуші залишився назавжди. Поки буде жити, кличе і буде кликати до себе те місце,де народився і виріс, де стільки пережив. Кличе батьківський поріг, якого вженемає. Кличе людська пам’ять.
Висновок
У моїй пам’яті частозринають спогади бабусі про села, які знаходились поруч із нашою ЗолотоюБалкою: Леонтіївка, Анастасіївка, Бажанівка, Гирла Великі і Малі...
Тему моєї роботипідказали ще статистичні дані на території України щорічно зникають 74 села.Була замітка, що Чернігівська обласна рада у 2005 році зняла з обліку 5населених пунктів області через те, що у них ніхто не проживає. Основнимчинником є складна соціально-економічна ситуація, високий рівень безробіття,демографічна криза.
Мене зацікавиластаття в газеті “Вісті” за 14 квітня 2001 року Іллі Миколайовича Довгого з с.Михайлівка, який багато років працює в українському товаристві охорони пам’ятокархеології козацької доби на території Нововоронцовського району, “Леонтіївка –відлуння козацької вольности”, в якій він розповів про заснування села. (Див. Додаток с.40, 41) Особливий науковий інтересдля наукових працівників представляли малюнки геральдичних знаків (Див. Додаток с. 42), відтворені з уламківпосуду, знайденого на місці села Леонтіївки. (Див. Додаток с. 43)
Я зустрічався з нашими односельцями, які проживали в с.Леонтіївці: Ляховці Михайло Федорович та Олександр Федорович, Інна Іванівна,Ткаченко Любов Федорівна, а вони в свою чергу розповідали спогади іще старшихлюдей, яких вже немає з нами. Їхні розповіді були про розвиток життя селян, їхборотьбу з фашистами, відбудову села, а також його затоплення.
Вересень 1950 року – РадоюМіністрів СРСР прийнято рішення про будівництво Каховської ГЕС. Перш за всепередбачалось створення могутньої греблі з електростанцією Каховськоговодосховища (моря) і Південноукраїнського каналу, його води потрібні були для зрошенняземель посушливих таврійських степів. План Каховської ГЕС не давав відповіді напитання: чи доцільно, економічно вигідно розпочинати будівництво, в ході якогобуде затоплено тисячі гектарів родючих чорноземів і багатющі дніпровськіплавні, будівництво порушить екологічну рівновагу великого регіону, а людизмушені будуть переселитися з насиджених місць.
Жителі з великою радістю, ззахопленням розповідали про своє село, яке, як вони вважали, належало до тихрідкісних навіть на Україні сіл, в якому можеш прожити ціле життя й так докінця не знатимеш усього. Не збагнеш цього дивовижного світу з його травами,вітрами, барвами дня і ночі, дощами, звуками весен та тишею зим.
Тому у кожного з нашихспіввітчизників чути голос смутку за своїм рідним гніздечком, своїм селом. Алеяк не сумно, це вже наша історія. Багато людей залишили свої насиджені місця іназавжди покинули свою маленьку Батьківщину, а дехто оселився у сусідніх селах:Золота Балка, Михайлівка, Осокорівка.
Про це йдеться в першомурозділі моєї роботи.
Але на території нашогорайону є села, які зникли з карти, як неперспективні: Фирсівка, Ленінське,Майське, Ганнівка.
Та навіть якщо взяти нашесело Золота Балка, скільки стоїть пустих будиночків, які залишили люди упошуках роботи, кращого життя. В нашому селі у 2005 році народилось лишеп’ятеро дітей, а померло дванадцять чоловік. Зменшується кількість учнів ушколі з кожним роком. І страшно уявити, що буде з нашим прекрасним селом черезякісь 10 – 20 років.
І саме в цьому я вбачаюактуальність своєї роботи. І в майбутньому я планую продовжити роботу над темоюзатоплених сіл, а ще більше уваги звернути на неперспективні села нашогорайону.
Люблю тебе, моє диво-село!Люблю, коли пестять тебе промені сонця, мов матуся дитя своє люблю. Люблю тебезавжди… і вірю, що буде щасливою твоя доля!
Література 1. Білявський Г. О. Основи екологічних знань. “Підручник”, — К.: “Либідь”, 1995р.,-225с. 2. Грибовський З. Біля моря Каховського.-Д.:1973р.,-53с. 3. Газета “Вісті”, 22 квітня 1996р. 4. Газета “Вісті”, 28 липня 1999р. 5. Газета “Вісті”, 14 квітня 2001р. 6. Газета “Ленінський прапор” 15 жовтня 1966р. 7. Історія міст і сіл Української РСР – Київ, 1972р. 8. Ляшенко Г. Це було у нашому краї. – “Ленінський шлях”, 1987,-№107. 9. Мятяш М. Дно нинішнього рукотворного моря дійсно колись було золотим. “Вісті” – 2003р. 10. Охорона природи. Посібник для учнів старших класів загальноосвітніх шкіл за редакцією Бровдія В. М. – К.: “Генез”,-1997р.,-с.32-40. 11. Філіпченко В. Плавні були легенями нашого краю. – “Вісті”, — 2003р. 12. Фізична географія УРСР за редакцією Маринича О. М. – Київ: “Радянська школа”. 1989р. – с.80-90. 13. Херсонщина – Фотоальбом-К.: “Мистецтво”, 1978р.-200с. 14.
Спогади жителів села Леонтіївка:
Артименко Олени Йосипівни
Ляховця Олександра Федоровича
Ляховця Михайла Федоровича
Ляховець Федори Денисівни
Мазуренко Соломії Микитівни
Шкуропат Фекли Тимофіївни
Ткаченка Сергія Степановича