ЗМІСТ
Вступ
1. Політичні сили в Україніпісля повалення самодержавства
2. Центральна Рада та її Універсали
3. Корніловський заколот ібільшовизація Рад
4. Жовтневий переворот в Петроградіта ситуація в Україні
5. Проголошення УНР, боротьба завладу з більшовиками
6. Проголошення Радянської УНР вХаркові та І-а Українсько-радянська війна
7. Поняття «громадянська війна» та«інтервенція»
Висновки
Списоквикористаної літератури
Вступ
Боротьба за державність Українинаприкінці 1917—1920 pp. відбувалася в умовах запеклої громадянської війни таіноземної інтервенції. У цій боротьбі можна виділити кілька етапів.
На першому — етапі національнуреволюцію очолювала Центральна Рада. В листопаді 1917 p. було проголошеноУкраїнську Народну Республіку (УНР).
Другий етап — це правління з кінцяквітня 1918 p. гетьманщини в умовах окупації України австрійськими танімецькими військами.
Особливою проблемою в національномудержавному відродженні було утворення в західних регіонах України в жовтні 1918p. Західної Української Народної Республіки (ЗУНР).
І нарешті, майже паралельно з утвореннямЗУНР на більшій частині України, починаючи з листопада 1918 p., проходиловідновлення УНР на чолі з Директорією і об'єднання її з ЗУНР. Це також буввизначний етап в національно-державному будівництві. На жаль, наприкінці 1920 —на початку 1921 p. процес національного державного відродження був перерванийперемогою об'єднаних радянських збройних сил, встановленням радянської влади набільшій частині України та окупацією західноукраїнських регіонів Польщею,Румунією, Чехословаччиною.
1. Політичні сили в Україніпісля повалення самодержавства
Революційнаукраїнська партія.
Наприкінці XIXст. провідну роль у боротьбі за українську державність стали відіграватипредставники молодої генерації національно-визвольного руху, які об'єднувалисяв нових національних політичних організаціях.
29 січня (11лютого) 1900 року в Харкові група студентської молоді на «Раді чотирьох»проголосила заснування Революційної української партії (РУП). Біля її джерелстояли студенти Харківського університету Дмитро Антонович, Боніфат Камінський,Левко Мацієвич, Михайло Русов, відомі в українському патріотичному русі завдякисвоїм батькам, колишнім українофілам.
За пропозицією Д.Антоновича харківський адвокат М. Міхновський виробив програму новоствореноїпартії. Улітку 1900 року вона була надрукована у Львові під назвою «СамостійнаУкраїна» і таємно поширена на українських землях, що перебували в складіРосійської імперії.
«СамостійнаУкраїна». У «Самостійній Україні» М. Міхновський, спираючись на тисячолітнютрадицію української державності, обґрунтував історичні права України насамостійне існування та сформулював найближчу вимогу на шляху до цього —«повернення нам прав, визначених Переяславською конституцією 1654 року зрозширенням її впливу на цілу територію українського народу в Росії». Удержавній самостійності України автор убачав головну умову існуванняукраїнської нації. У програмі наголошувалося, що «третя українська інтелігенціястає до боротьби за свій народ, до боротьби кривавої і нещадної. Вона вірить усвої національні сили, і вона виповнить свій обов'язок. Вона виписує на своємупрапорі сі слова: «Одна єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна відКарпатів по Кавказ» ».
Наприкінці«Самостійної України» автор висловив готовність розв'язати цю проблему забудь-яку ціну. Він зазначає: «… Ми візьмемо силою те, що нам належить поправу, але віднято в нас теж силою… Хто на цілій Україні не за нас, той протинас. Україна для українців ».
Зміни в програміРУП. Проте в процесі подальшого організаційного оформлення та практичноїдіяльності новостворені українські політичні партії почали поступово відходитивід проголошених раніше радикальних патріотичних гасел і трансформуватися впартії соціал-демократичного спрямування. З часом з'ясувалося, що керівництвоРеволюційної української партії у своїх ідейних переконаннях усе ж віддавалоперевагу марксистському соціалізмові, а гасло самостійності України вважалодругорядним політичним завданням. Наприкінці 1902 року програмні документипартії були скорек-товані. У друкованому теоретичному органі РУП — місячнику«Гасло» — зазначалося, що кінцева мета боротьби «полягає в ідеалі самостійноїУкраїнської Республіки робочих мас з усуспільненням засобів продукції,націоналізацією землі і диктатурою пролетаріату...».
На початку 1903року керівництво РУП офіційно відмовилося від своєї першої програми —«Самостійної України», — посилаючись на «брак соціалістичного світогляду» вобґрунтуванні ідеї державної незалежності України.
Київська вільнагромада РУП запропонувала свій власний «Нарис програми Революційної українськоїпартії», автором якого був М. Порш. Цей документ з деякими змінами бувзатверджений як нова програма партії на другому з'їзді РУП у 1905 році. У ньомунаголошувалося на необхідності повної автономії України у внутрішніх справах іззабезпеченням рівноправності національностей, що її населяють. Крім того,зазначалося, що в інтересах класової боротьби пролетаріату України та іншихчастин Російської держави автономія України на цьому етапі важливіша за їїсамостійність, яка є «ідеалом», тобто справою далекого майбутнього.
Як цілком слушнозауважив американський історик Т. Гунчак, з появою нової програми закінчивсяперший період змагань Революційної української партії — період роздоріжжя йпошуку шляхів, і почався другий — період безпосередньої злуки з Українськоюсоціал-демократичною робітничою партією.
З програми«Самостійна Україна» Революційної української партії 1900 р.
Над нами виситьчорний стяг, а на йому написано: «Смерть політична, смерть національна, смертькультурна для української нації?» Се не є самі слова: зміст їм відповідає. Колиж в Української держави відібрано право бути державою, то поодинокі члениколишньої республіки позбулися усіх елементарних прав людини. Колишнійукраїнський республіканець має менш прав, ніж нинішній найостатнішиймосковський наймит. Правительство чужинців розпоряджається на територіїколишньої Української республіки наче в завойованій свіжо країні! Висмоктуєостатні сили, висмикує ліпших борців, здирає осатаній гріш бідного народу. Урядовціз чужинців обсіли Україну і зневажають той люд, на кошт якого годуються.Непокірливі тубольці погорджуються невимовне, а небезпечні з них засилаються наСибір. Законами Росийської імперії зневажається право свободи совісти,погорджується право свободи особистої, ганьбиться навіть недоторканністьтіла...
… Просвітазанедбана, культура знівечена й темрява панує скрізь по Україні! Через 247років по Переяславській конституції «вільний і рівний» Українець відіграє щегіршу ролю ніж колишній їлот, бо в їлота не вимагали принаймні інтелектуальної«данини», бо від їлота не вимагали любови й прихильності до своїх гнобителів,бо їлот розумів свій гніт. Українець же тільки відчуває його. Така то є логікаподій і такі її наслідки. І от посеред таких лихих обставин ми зійшлися докупи,ми згромадилися ув одну сім'ю, перейняті великим болем та жалем до тихстраждань, що вщерть наповнили народну душу, і — хай навпаки логіці подій — мивиписали на свому прапорі: «ОДНА, ЄДИНА НЕРОЗДІЛЬНА, ВІЛЬНА, САМОСТІЙНА УКРАЇНАВІД ГІР КАРПАТСЬКИХ АЖ ПО КАВКАЗЬКІ».
Українськанародна партія
З позицій повноїдержавної самостійності України виступала створена в 1901-1902 pp. підкерівництвом М. Міхновського та О. Макаренка Українська народна партія (УНП).її головний програмний документ отримав назву «Десять заповідей». «… Поки щене пізно, — зазначалося в програмній заяві УНП, — поки ще московськіорганізації слабі і нечисленні, поки ще вони всю увагу покладають на здобуттясвоєї політичної волі з-під п'яти самодержавства, а польські організаціївибираються з-під національного утиску, ми мусимо утворити свої організації дляборотьби за свої права. Тільки національно-українська робітнича організаціяможе врятувати Україну від недолі, що вже насунулася і страшить смертю.… Усісили, усю працю, усі жертви віддамо виключно за самостійну Україну».
У статті«Робітнича справа в програмі Української народної партії» (1902 рік) позиціюполітичної організації викладено так: «Українська народна партія хочезорганізувати, приготувати частину українського народу, що стогне під неволеюмосковською у Росії, до здійснення великого національного ідеалу: єдиноїнероздільної самостійної демократичної України освічених робочих мас, дозаснування тієї великої держави національної, в яку увійдуть усі частиниукраїнського народу».
Українськасоціал-демократична робітнича партія
Ще в січні 1904року Центральний комітет РУП видав заяву, у якій підтвердив, що партіяостаточно перейшла на соціал-демократичні позиції. Одна частина рупівців, щонамагалася перетворити партію на автономну організацію Російськоїсоціал-демократичної робітничої партії (РСДРП), створила Українськусоціал-демократичну спілку, яка згодом приєдналася до меншовицького крилаРСДРП.
У 1905 роціосновна частина РУП утворила Українську соціал-демократичну робітничу партію(УСДРП), яка в політичній сфері обмежувалася лише гаслами автономії України.
Її очолили Д.Антонович, В. Винниченко, С. Петлюра, М. Порш, які намагалися зберегтирівновагу між національними та соціалістичними пріоритетами, досить суперечливопоєднуючи націоналізм із марксизмом. Вони, зокрема, вважали, що партія має бутивиключно національною, складатися виключно з українців.
Це, певна річ, ажніяк не узгоджувалося з відомим марксистським гаслом «Пролетарі всіх країн,єднайтеся!».
Як бачимо,напружена ідейна боротьба та пов'язані з нею хитання та розколи в РУП наочнозасвідчили ціннісні орієнтири представників українського ліворадикального руху,що намагався поєднати в собі як націоналістичні, так і соціалістичні тенденції.Деякі його речники, скажімо, М. Міхновський, рішуче виступали за домінантунаціональних цінностей, не відмовляючись при цьому від соціалістичного ідеалу.їхні опоненти, такі, як М. Меленевський, навпаки віддавали перевагусоціал-демократичним гаслам, уважаючи розв'язання національного питаннявторинним проти першорядних соціально-економічних проблем. Треті, а таких середукраїнських соціал-демократів була більшість, прагнули органічно поєднатинаціональні й соціальні цінності. Це, без сумніву, було привабливим для багатьох,але саме такий підхід стримував розробку чіткої концепції та вибір конкретноїстратегії політичної діяльності, яких так бракувало керівництву УСДРП під часреволюційних подій 1905-1907 pp.
Українськадемократично-радикальна партія
Поряд з національнимипартіями соціалістичного спрямування в Україні поступово став розвиватисяліберально-демократичний рух. Проте, на відміну від радикалів, ліберали почалиоформлятися в політичні організації дещо пізніше — практично напередодніРосійської буржуазно-демократичної революції 1905-1907 pp.
Так, у середині1904 року з ініціативи молодих членів українських громад була створенаУкраїнська демократична партія (УДП) на чолі з поміркованими громадівськимидіячами О. Лотоцьким і Є. Чикаленком та Українська радикальна партія, якуочолили Б. Грінченко і С. Ефремов. Обидві партії, нечисленні складом, займалипослідовні ліберально-демократичні позиції, обстоюючи ідею встановлення вРосійській імперії конституційної монархії, яка надала б Україні автономію.Принципових програмних розходжень між ними не існувало, тому 1905року вонизлилися в Українську демократично-радикальну партію (УДРП), яка, як і їїпопередники, обстоювала лише ідею автономії України в складі Росії.
2. Центральна Рада та її Універсали
I Універсал
10 червня (23 — за новим стилем) 1917 — проголосив автономію України («однині самі будемотворити наше життя»). Це була відповідь УЦР Тимчасовому урядові на йогонегативне ставлення до автономної України. Згідно з І Універсалом, «неодділяючись від всієї Росії… народ український має сам порядкувати своїмжиттям», а закони повинні бути ухвалені Всенародними Українськими Зборами.Автором І Універсалу був В. Винниченко. По проголошенні автономії 28 червня1917 створено Генеральний Секретаріат.
Умови І Універсалу
Проголошенняавтономії України в складі Росії;
Джерелом влади вУкраїні є український народ;
УправлінняУкраїни має здійснювати всенародні українські збори (сейми або парламент);
Українські збориприймають закони, і тільки ці закони діють на території України;
Висловлюваласянадія, що неукраїнські народи, що проживають на території України, разом зукраїнцями будуть будувати автономний устрій.
І Універсалоголошено на Всеукраїнському Військовому З'їзді;
II Універсал
3 липня (16 — зановим стилем) 1917 — зафіксував наслідки домовленостей між УЦР і Тимчасовимурядом: останній визнавав УЦР і Генеральний Секретаріат як крайовий органУкраїни і водночас Генеральний Секретаріат ставав органом центрального уряду.Зі свого боку, УЦР визнавала Всеросійські установчі збори, а до їх скликаннязобов'язувалася не робити самовільних кроків до здійснення автономії України.
Умови ІІУніверсалу
Центральна Радамає поповнитися представниками від інших народів, які живуть на Україні;
ПоповненаЦентральна Рада утворює Генеральний Секретаріат, склад якого затверджуєТимчасовий Уряд;
Центральна Радапочинає розробку закону про автономічний устрій України, який має бутизатверджений установчим збором. До затвердження цього закону, УЦРзобов'язується не здійснювати автономії України;
Формуванняукраїнського війська здійснюється під контролем Тимчасового Уряду.
II Універсалпроголошено на сесії Української Центральної Ради.
III Універсал
7листопада(20.11-за новим стилем) 1917 — проголосив Українську НароднуРеспубліку (УНР), формально не пориваючи федеративних зв'язків з Росією, ідемократичні принципи: свободу слова, друку, віровизнання, зборів, союзів,страйків, недоторканість особи й помешкання; оголосив національну автономію дляменшостей (росіян, поляків, євреїв), скасував смертну кару, як також правоприватної власності на землю й визнав її власністю всього народу без викупу,установив 8-годинний робочий день, оголосив реформу місцевого самоврядування,визначив 9 січня 1918 днем виборів до Українських Установчих Зборів, які малибути скликані 22 січня 1918.
Умови ІІІУніверсалу
Українапроголошується Українською Народною Республікою, не відділяючись від Росії;
До установчихзборів у України вся влада належить УЦР та Генеральному Секретаріату;
Скасовуєтьсяправо приватної власності на землю;
УЦР починає мирніпереговори з Німеччиною та її союзниками;
Впроваджуютьсядемократичні свободи: свобода мови, свобода друку та ін.;
Запроваджується 8годинний робочий день;
Встановлюєтьсядержавний контроль над виробництвом;
На грудень призначаютьсявибори до всеукраїнських установчих зборів.
IV Універсал
9 січня (22 січняза новим стилем) 1918 — проголосив УНР «самостійною, ні від кого незалежною,вільною суверенною державою українського народу», а виконавчий орган,Генеральний Секретаріат — Радою Народних Міністрів. Він замінив постійну арміюміліцією, доручив провести вибори народних рад — волосних, повітових імісцевих, установив монополію торгівлі, контроль над банками, підтвердив законпро передачу землі селянам без викупу, прийнявши за основу скасування власностіі соціалізацію землі. Доручив Раді Народних Міністрів продовжувати розпочатіпереговори з центральними державами і довести до підписання миру; закликав усіхгромадян УНР до боротьби з більшовиками.
Умови IVУніверсалу
УНР проголошуєтьсянезалежною, вільною суверенною державою українського народу;
З усіма сусіднімикраїнами УНР прагне жити у мирі та злагоді;
Влада в Україніналежить народу України, від імені якого, допоки не зберуться українськіУстановчі збори, буде правити ЦР;
Піддано жорстокійкритиці політику більшовиків, яка веде до громадянської війни;
УЦРзобов'язується вести боротьбу проти прибічників більшовиків в Україні;
УЦРзобов'язувалась негайно почати мирні переговори з Німеччиною;
УЦР плануєпровести земельну реформу в інтересах селян;
Держава маєвстановити контроль над торгівлею та банками
III і IVУніверсали поставлено на голосування членами Малої Ради, чим надано їм значеннязаконопроектів.
Директорія УНР незберегла практику оголошення Універсалів. Замість Універсалів почали видаватидекларації.
3.Корніловський заколот і більшовизація Рад
Після провалуМосковської наради центром контрреволюційної змови стала Ставка Верховногого-ловнокомандуючого генерала Корнілова, який повинен був за допомогою спеціальновідібраних військових частин підняти заколот і «відновити порядок»,тобто розгромити революційні сили в Петрограді, Кронштадті й у всій країні.Великі надії Корнілов покладав на допомогу військових сил Південно-Західного таРумунського фронтів, якими командували генерали А.Денікін і Д. Щербачов, атакож штабів Київського й Одеського військових округів. Денікін, начебто длядопомоги Північному фронтові, відправляв із Південно-Західного фронту підПетроград частини так званої «дикої дивізії» та 3-го кінного корпусу.Коли 25 серпня Корнілов направив на Петроград 3-й кінний корпус генералаКримова, революційні сили столиці закликали робітників і солдатів до зброї йорганізовували розгром заколотницьких сил.За прикладом Петрограда демократичніорганізації створювали скрізь у країні революційні комітети, революційні штаби,комітети порятунку революції, комітети дії. Під їхнім безпосереднімкерівництвом робітники та солдати ізольовували й знешкоджували осередкикорнілівців, контролювали рух ешелонів і не пропускали до Петрограда війська,що рухалися на допомогу заколотникам. У Києві ввечері 27 серпня, коли булоодержано з Петрограда повідомлення про корнілівський заколот, на екстреномузасіданні виконавчих комітетів рад робітничих і військових депутатів за участюпредставників різних партій було створено Комітет охорони революції, до якоговвійшли представники Генерального Секретаріату Центральної Ради, головивиконавчих комітетів рад робітничих і військових депутатів, командуючийвійськами КВО, начальник міліції, представники Центрального бюро профспілок ілівих політичних партій. Комітет охорони революції взяв у свої рукибезпосередньо організацію відсічі контрреволюційним силам. За рішеннямвиконкому ради робітничих депутатів і особливого комітету охорони революціїбули заарештовані начальник штабу Київського військового округу Оболєшев,відомий монархіст В.Шульгін та ін. Активно виступили проти контрреволюції йробітники, солдати та матроси в усіх основних адміністративних центрах України– Харкові, Катеринославі, Одесі, Полтаві, Чернігові. Діяльну участь у боротьбіпроти заколотників узяли широкі солдатські маси, насамперед у Житомирі таБердичеві, де знаходився штаб Південно-Західного фронту. У Житомирі, деперебувала частина штабних установ фронту, 28 серпня солдати виставили своїкараули, зайняли пошту, телеграф, залізничну станцію та почали арешти генераліві офіцерів – учасників змови. У Бердичеві обурені солдати 28 серпня оточилиштаб фронту, а 29 серпня заарештували головнокомандуючого фронтом Денікіна, начальникаштабу генерала Маркова, генерал-квартирмейстера Орлова та багатьох іншихгенералів і офіцерів. Отже, завдяки рішучим діям солдатських мас спроба піднятизаколот штабом Південно-Західного фронту та надіслати сили на допомогуКорнілову була придушена. Корніловський заколот та його розгром зумовилизменшення авторитету Тимчасового уряду, який не зумів ні попередити заколот, ніорганізувати рішучу відсіч заколотникам. Посилився вплив більшовиків у радах,почалася так звана “більшовизація рад”. Ради вимагали передати їм всю повнотувлади. Більшовики, які в другій половині липня 1917 р. взяли курс на збройнеповстання на своєму VI з’їзді, розпочали активну підготовку до поваленняТимчасового уряду. А народне господарство країни на осінь 1917 р. було у станірозрухи: зростало безробіття, безперервно зростали ціни на товари першоїнеобхідності, трудящі маси голодували.
4. Жовтневийпереворот в Петрограді та ситуація в Україні
Жовтневий переворот(у радянській історіографії Велика Жовтнева соціалістична революція) — події вРосії, внаслідок яких владу захопили більшовики. Жовтневий переворот докоріннозмінив хід історії на територіях колишньої Російської імперії та значним чиномвплинув на хід світової історії.
Хронологіяперевороту
16 жовтня запропозицією Троцького був створений Військово-революційний комітетПетроградської Ради (ВРК).
21 жовтня намітингу в Смольному була прийнята резолюція про підтримку ВРК гарнізоном, післячого ВРК зажадав від командування військовим округом Петрограду підкорятися йогонаказам. У відповідь Тимчасовий уряд зажадав, щоб ВРК розпустився, обіцяючи утакому разі відмовитися від переслідувань.
Відбуваєтьсяісторичне закрите засідання вождів більшовиків, на яке Ленін прибуває таємно вгримі робітника. За пропозицією Леніна було вирішено виступити точно в деньвідкриття II з'їзду Рад — 25 жовтня, щоб поставити з'їзд перед фактом, щовідбувся, не розкриваючи при цьому своїх планів заздалегідь.
24 жовтня (у нічна 25-е) загони матросів, прибулі з Кронштадта за наказом ВРК, займаютьтелефонну станцію, телеграф і Державний банк. Війська гарнізону залишилися вказармах. Незначний опір чинили лише загони юнкерів.
25 жовтня (у нічна 26-е) озброєні загони ВРК, не зустрічаючи опору охорони, пройшли в Зимовийпалац і заарештували членів Тимчасового уряду. Керенський утік до Гатчини задопомогою.
Народженняавтономії
Після падіннясамодержавства влада на місцях перейшла до різних органів місцевої самоврядування.У Києві центром влади стала міська Дума, із складу якої був виділенні Виконавчийкомітет, який став представником Тимчасового уряду в Києві і фактично виконуваввсі владні функції.
4 квітня буластворена Українська Центральна Рада. Спочатку Рада була лише одній у ряді іншихнаціональних об'єднань — «Радою об'єднаних єврейських організацій» і «Польськимвиконавським комітетом».
Проте незабаромРада стала вести самостійну політику. Проводячи широку агітацію середсільського населення і спираючись на військові частини, укомплектованіукраїнцями, Рада добилася фактичного визнання Тимчасовим урядом своєїлідируючої ролі. Це положення було закріплене 2 липня 1917 під час візиту доКиєва міністрів Тимчасового уряду М. І. Терещенко та І. Г. Церетелі. На нарадіз представниками Центральної Ради і Виконавчого комітету міської Думи булирозмежовані повноваження влади — Центральна Рада стала законодавчим центромавтономної провінції. Тоді ж на нічному засіданні були визначені географічнірамки, на які поширювалася влада Ради.
Дії Терещенко іЦеретелі, особливо визначення географічних меж юрисдикції Центральної Ради,привели до урядової кризи в Петрограді: всі міністри-кадети на знак протестувийшли із складу Тимчасового уряду.
Жовтень 1917
На відміну відПетрограду та Москви, в Києві за владу конкурували не дві, а три політичнісили: Тимчасовий уряд в особі Виконавчого комітету міської Думи, більшовики іЦентральна Рада. Тимчасовий уряд, серед всіх військ київського гарнізону мігрозраховувати лише на юнкерів військових училищ і деякі окремі частини,більшовиків підтримували військові частини, що розміщувалися в заводі«Арсенал». Ці сили були приблизно рівні, тому результат подій визначиличастини, що знаходилися під контролем Центральної Ради, та в яких переважалиукраїнці.
Окрім незначнихепізодів, озброєних зіткнень не було — сторони обмежилися з'ясуванням своїхсил. Оцінивши ситуацію, Центральна Рада направила вірні частини проти силТимчасового уряду. Після цього війська вірні Тимчасовому уряду капітулювали. Врезультаті влада в Києві перейшла до Центральної Ради.
9 листопада Радаопублікувала 3-й Універсал, що підводив підсумок подіям: Українапроголошувалася «Українською Народною Республікою» із збереженням федеральногозв'язку з Росією. Крім того в Універсал були включені декларативні заяви промайбутні соціальні реформи: відміну права власності на землю і введення8-годинного робочого дня.
5.Проголошення УНР, боротьба за владу з більшовиками
7 листопадаУкраїнська Центральна Рада виступила зі своїм Третім універсалом, якимпроголошувалося створення Української Народної Республіки (УНР) як автономноїдержавної одиниці Російської Республіки. Але про Росію під владою більшовиківне йшлося. УНР планувала вступити у федеративні відносини з тими державами, якісформуються на руїнах імперії і, звичайно, без більшовицьких урядів.
Юрисдикція УНРпоширювалася на дев'ять українських губерній, включаючи Донбас, Харківщину,Південь, у т. ч. Таврію (без Криму). Що ж до приєднання до УНР як «частиниКурщини, Холмщини, Вороніжчини, так і суміжних губерній і областей, дебільшість населення українське», то Універсал відкладав це питання на майбутнєі передавав «зорганізованій волі народів».
Проголошення УНРстало видатною подією в житті українського народу. Це був черговий етап урозвитку Української революції. Рішення Центральної Ради відбивало настроїбільшості населення України. Основна частина українських селян,солдатів-українців, національної інтелігенції, службовців підтримувалаЦентральну Раду та українські національні партії, що входили до її складу. Навиборах до Всеросійських Установчих зборів, які відбулися в Україні в листопаді1917 р., українські національні партії одержали близько 75% голосів.
Отже, наприкінціжовтня — на початку листопада 1917 р. в Україні, за винятком хіба що деякихрайонів Донбасу, співвідношення сил було на користь Центральної Ради, яка,відповідно до пануючих серед населення настроїв, проголосила утворенняУкраїнської Народної Республіки.
Особливожорстокою була боротьба трьох політичних сил за владу в Києві. Збільшовизованимвійськовим частинам і червоногвардійським загонам, загальна чисельність якихстановила 6500 чол., протистояли війська, об'єднані під командуванням штабуКиївського військового округу: разом близько 10 тис. юнкерів, курсантів шкілпрапорщиків, солдатів і офіцерів частин гарнізону, вірних Тимчасовому уряду, і18 тисяч солдатів і офіцерів зукраїнізованих військових частин ЦентральноїРади. Запеклі бої точилися три дні, 29-31 жовтня.
СпочаткуЦентральна Рада зайняла позицію доброзичливого нейтралітету щодо більшовиків,вважаючи «контрреволюційний Тимчасовий уряд» своїм головним противником. Відпетроградського жовтневого перевороту і спроб поширити його в УкраїнуЦентральна Рада відмежувалася лише 27 жовтня, коли стало зрозумілим, щорозгромом сил Тимчасового уряду більшовики не обмежаться і домагатимуться всієїповноти влади в Україні. Генеральний Секретаріат виступив з відозвою «До всіхгромадян України», яка негативно оцінювала переворот у Петрограді йпопереджала, що Рада рішуче боротиметься з будь-якими спробами підтриматипетроградське повстання в Україні.
В умовах, колисили більшовиків і Тимчасового уряду знекровлювалися, війська Центральної Радизберегли високу боєздатність і взяли під контроль у Києві всі ключові пункти, утому числі пошту та телеграф. Влада в столиці України перейшла до рукЦентральної Ради.
6. Проголошення РадянськоїУНР в Харкові та І-а Українсько-радянська війна
ПомилкиЦентральної Ради в сфері державотворення, непослідовність у вирішеннісоціально-економічних питань викликали розчарування мас. Обіцяючи негайнорозв'язати всі проблеми, поставлені життям, задовольнити всі вимоги робітниківі селян, більшовики почали готувати в Києві нове повстання, очолюване утворенимними військово-революційним комітетом. Повстання було зірване військамиЦентральної Ради, які 30 листопада оточили казарми збільшовизованих частин,роззброїли їх і під вартою в ешелонах відправили до Росії. Провалом закінчиласьі спроба захопити Київ силами 2-го гвардійського корпусу, який перебував підконтролем більшовиків і був спрямований ними на Київ. Поблизу Вінниці корпусперехопили сили 1-го Українського корпусу генерала П. Скоропадського, у складіякого було 60 тис. солдатів і офіцерів. «Якщо більшовики не з'явились в Києвіще у листопаді 1917 року, то це сталося тільки завдяки Першому Українськомукорпусові», — писав пізніше у «Спогадах» П. Скоропадський.
За нових умовтактика більшовиків в Україні стала гнучкішою. Вони почали враховуватиреальність — існування суверенної української держави — УНР, уряд якоїпідтримувала більшість населення. Більшовики взяли курс на скликанняВсеукраїнського з'їзду рад, спроможного об'єднати незадоволених політикоюЦентральної Ради і здійснити внутрішній переворот — проголосити на терені УНРбільшовицьку владу. З'їзд запланували на початок грудня.
КонфліктЦентральної Ради і Раднаркому РСФРР досяг апогею. 4 грудня було опубліковано«Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Українськоїради». 3-5 грудня у Києві працювала обласна нарада більшовиківПівденно-Західного краю. Ультиматум Раднаркому примусив нараду закликати своїхприбічників до рішучої боротьби проти Української Центральної Ради.
Але надії наВсеукраїнський з'їзд рад, який сам зібрався в Києві, не виправдалися. Більшістьделегатів становили селяни, що перебували під впливом українських есерів. Зацих умов члени РСДРП(б) залишили з'їзд, звинувативши есерів у фальсифікаціїскладу його делегатів. Насправді селянська частина з'їзду значно реальнішевідбивала пануючі на той час в Україні настрої, ніж невелика група більшовиків,що покинули його. Таким чином, провалилася спроба здійснити мирний переворот,обрати новий, підконтрольний більшовикам орган, який би замінив УкраїнськуЦентральну Раду і проголосив в УНР більшовицьку владу.
Посилення тискуРаднаркому РСФРР на Центральну Раду вилилося в «Маніфесті до українськогонароду з ультимативними вимогами до Української ради» від 4 грудня 1917 р.,підписаний В. Леніним і Л. Троцьким. У маніфесті містилося принципової вагиположення: «… Ми, Рада Народних Комісарів, визнаємо Народну УкраїнськуРеспубліку, її право зовсім відокремитися від Росії або вступити в договір зРосійською республікою про федеративні і тому подібні взаємовідносини міжними». Однак це положення зводилося нанівець усім подальшим змістом документа.Виявляється, Раднарком визнавав не реально існуючу УНР, якою керувалаЦентральна Рада. «Раду як повноважного представника трудящих і експлуатованихмас Української республіки» Раднарком визнати відмовився, тому що Рада ігнорує«радянську владу в Україні». В цьому і полягає суть ультиматуму: щоб бути визнаноюРаднаркомом, Центральна Рада повинна визнати радянську (більшовицьку) владу,тобто саморозпуститися. Після цього мала з'явитися радянська УНР, яку урядРосії готовий був визнати. Маніфест містив і конкретні вимоги: «… сприятиреволюційним військам у справі їх боротьби з контрреволюційнимкадетсько-каледінським повстанням», не пропускати військових частин з фронту наДон або в інші райони з ворожими Раднаркому урядами, «припинити спробироззброєння на території України радянських полків і робітничої Червоноїгвардії».
У разіневиконання ультиматуму протягом двох діб, попереджував Раднарком, вінвважатиме Центральну Раду в стані відкритої війни «з радянською владою в Росіїі на Україні». Рада відмовилася виконати вимоги уряду Росії, цілком справедливооголосивши їх грубим втручанням у внутрішні справи УНР.
Ще не буливідомі результати Всеукраїнського з'їзду рад, а Раднарком Росії своїм рішенням,прийнятим наступного дня після ультиматуму, 5 грудня 1917 р., ухвалив «вважатиРаду в стані війни з нами». Була створена комісія Раднаркому у складі В.Леніна, Л. Троцького і Й. Сталіна для загального керівництва війною.Командувачем військами Раднаркому у війні з УНР затвердили наркома військовихсправ Росії В. Антонова-Овсієнка. В Гомелі, Брянську і Бєлгороді для стрімкогонаступу в Україну з півночі готувалися загони солдатів, моряків,червоногвардійців. Уранці 8 грудня озброєні артилерією і підтриманібронепоїздами російські червоні війська раптовим ударом з Бєлгорода захопилиХарків. Харків перетворився на головний більшовицький центр в Україні. Тут булостворено штаб групи військ по боротьбі з контрреволюцією на Півдні, начальникомякого В. Ленін і В. Антонов-Овсієнко призначили підполковника М. Муравйова,який відзначився при розгромі військ генерала П. Краснова під Петроградом.Бойові дії планувалося вести за всіма правилами воєнного мистецтва: при штабідіяли артилерійський, продовольчий відділи, служби зв'язку, розвідки, охоронита інші.
7. Поняття «громадянськавійна» та «інтервенція»
Громадянськавійна (1917—1921) — громадянська війна на теренах Росії (у вузькому тлумаченні— в межах Російської республіки, в ширшому — на території колишньої Російськоїімперії), яка розпочалась із падіння Тимчасового Уряду, та захопленнябільшовиками Петрограду. В війні брали участь різні за чисельністю і складомзбройні формування. Найважливіші з них — Червона Армія (створена більшовиками),Добровольча армія (створена офіцерами царської армії), армія УНР (створена длязахисту УНР), Революційна повстанська армія (армія батьки Махна, створена длязахисту інтересів селянства України) та інші.
В російськихісторичних джерелах — Енциклопедіях, підручниках, довідниках — ця війна частозветься розширено: «Громадянська війна та іноземна інтервенція проти РадянськоїРосії». Тобто до поняття Гр.Війна додається (в нього додатково включається):
Продовженнявійськових дій з Німеччиною і Австро-Угорщиною на фронтах 1-ї світової війнипісля жовтня 1917 р.,
Воєннийконфлікт між Радянською Росією та країнами Антанти, а також на Далекому Сході зЯпонією — після складення урядом Леніна сепаратної мирної угоди з Німеччиною вБрест-Литовську на початку 1918 р.; відмови більшовиків сплачувати зовнішнийборг Росії її закордонним кредіторам; розсекречення урядом більшовиків таємнихміжнародних договорів і угод між урядом Російської імперії (царський дімРоманових) і країнами Заходу.
За офіційноюрадянською версією Громадянська війна завершилась перемогою більшовиків тастворенням Радянського Союзу в 1922 році. Але як соціальний конфлікт загально-національногомасштабу, в якому політична партія, що захопила владу, придушувала іншісоціальні класи і верстви населення силою, а іноді і зброєю, конфліктпроїснував у різних прихованих формах по різним оцінкам до другої половини20-го ст.
Висновки
У житті — не так сталося, якгадалося. Центральні і місцеві органи УНР потонули у нескінченних заявах іскаргах на безчинства гостей, які почували себе не «приятелями», аповноправними хазяями. Інакше не можна розцінити, наприклад, накази головнокомандуючогонімецькими військами генерал-фельдмаршала фон Ейхгорна про впровадження наУкраїні законів воєнного часу, смертної кари, німецьких польових судів йнімецького судочинства.
Результати такої «дружби»показали себе дуже швидко. «Будучи в гущі народу, — писав В.Винниченко, —я на свої очі бачив, що дала нашій нації „орієнтація на зовнішнісили“.
У житті, таким чином, все виявилосянабагато складнішим, а ідилічні картини міжнаціональних взаємин не мали шансіву тодішньому розколотому суспільстві. На жаль, М.Грушевський та його соратникине змогли знайти оптимального рішення, і це, врешті-решт, визначило їхню долю.
Списоквикористаної літератури
1. Бойко О.Д. Історія України. – К.,1999.
2. Борисенко В.Й. Курс українськоїісторії. – К., 1998.
3. Семененко В.І. Радченко Л.О.Історія України. – Харків, 2004.
4. Лановик Б. Матейко Р. МатисякевичЗ. Історія України. – К., 2005.
5. Рибалка К.І. Історія України. –Ч.І. – К., 1994.
6. Яковенко Н. Нарис історії України.З найдавніших часів до кінця XVIII ст. –К., 1977.
7. Історія України. Під редакцієюЗайцева Ю. – Львів, 1997.
8. Котляр М. Кульчицький С. Довідникз історії України. – К., 1996.
9. Довідник з історії України. Заред. Підкови І. В. Шуста Р.М. Вид. в 3 томах. –Т.І. –К., 1993; –Т.2. –К., 1995;–Т.3. – К., 2000.
10. Верстюк В.Ф. Дзюба О. М.Репринцев В. Ф. Історія України від найдавніших часів до сьогодення.Хронологічний довідник. – К., 2005.