/>Вступ
Вивчення історії державиі права південно та західнослов’янських країн створює передумови для найкращогорозуміння теорії держави і права, зокрема історії держави і права України,державне право зарубіжних країн, міжнародне право. Актуальність обраної темидослідження полягає у досить значній вазі вивчення процесів становленнядержавності та законодавства зарубіжних країн для процесу державотворення унашій країні. Вивчення основ політичного та правового устрою дозволяютьзрозуміти характер впливів, що здійснювали західнослов’янські країни, зокремаПольща, на Українську державу.
Історія держави і правазарубіжних країн розкриває конкретні процеси розвитку державно-правовихінститутів і явищ, що протікають у хронологічній послідовності та проявляютьсяв певному історичному просторі. А це означає, що при вивченні процесіввиникнення державності та законодавства доводиться мати справу з величезнимобсягом інформації, яка стосується державно-правового розвитку багатьохзарубіжних країн, охоплює проміжок часу що стосується раннього феодалізму.
Загибель Західноїримської імперії, останньої світової рабовласницької держави, знаменувала собоюкінець епохи Стародавнього світу і початок нового періоду – Середньовіччя. Назміну рабовласницькій державі і праву приходили новий суспільно-політичний лад,нове феодальне право. Нові форми суспільного життя і організації державноївлади визначали відтепер генеральну лінію історії людства. Цей вступ до періодуСередніх віків був пов'язаний з розвитком феодальної земельної власності, яка зцього часу обумовлювала характер суспільства.
Незважаючи на значнурізноманітність конкретних форм становлення феодальних відносин і державності врізних країнах, можна, проте, виокремити два основних шляхи переходу дофеодалізму, які були відомі історії.
Перший з них притаманнийтим народам, у яких виникнення феодального суспільства і феодальної державивідбувалося в процесі безпосереднього розкладу родоплемінного устрою, ї хочатут з являлося рабство, рабовласницький устрій не набував значного розвитку, поступаючисьмісцем феодальним відносинам, що актив-йо формувалися в цей час. Саме на такийшлях вступила у своєму розвитку більшість народів Європи, в тому числіпівнічно-германські і слов'янські племена.
Другий шлях бувхарактерний для тих країн, де становлення феодалізму відбувалося в надрах вжеіснуючого тут рабовласницького суспільства через тривалу еволюціюрабовласницького суспільно-політичного ладу, поступове визрівання феодальноїдержавності та права, посилення політичної влади феодалів. Таким, наприклад,був розвиток багатьох азіатських країн – Китаю, Індії та ін. Подібний шлях буввластивий і для Візантії.
Зрозуміло, що різні шляхипереходу до феодалізму обумовили і конкретно-історичні форми соціальноїстратифікації і специфіку правового становища окремих груп населенняфеодального суспільства в тих чи інших країнах. Але у всіх без виняткуфеодальних державах існували панівні верстви феодалів, які були суб'єктамиправа приватної або державної власності на землю, і пригнобленіфеодально-залежні селяни, які вели дрібне господарство і були змушені у зв'язкуз системою позаекономічного примусу віддавати значну частину отриманого нимипродукту представникам панівної верхівки.
Соціальна і правоваструктура населення у феодальних державах визначалась особливою складністю.Так, у багатьох країнах поряд з основними станами, а також у їх складі,існували численні групи населення, які відчутно різнилися між собою за своїмправовим статусом.
Мета даного дослідженняполягає у намаганні розкрити всі особливості процесів становлення державностіта законодавства, що протікали на південно та західнослов’янських землях.
Предметом даногодослідження виступають загальні закономірності та специфічні риси походженнядержави і права у південно та західнослов’янських народів, сутність та особливіформи держави і права, їх розвиток і функціонування, занепад і загибель однихдержав та державно-правових систем і заміна їх іншими.
Об’єкт дослідження –процеси виникнення державності та законодавства у південно тазахіднослов’янських країнах у їх взаємозалежності, взаємопроникненні тавзаємовпливі один від одного.
Хоч як своєрідноскладалася історія окремих народів, держав і систем права, в їх розвиткупроступає багато спільних рис, загальних закономірностей. І одним із основнихзавдань історії держави і права зарубіжних країн є розкриття загальнихзакономірностей державно-правового розвитку. Адже конкретні факти про формиправління і державного устрою або правових інститутів, що діють у тій або іншійкраїні, важливі і корисні лише тоді, коли в них можна побачити властивостіпевної історичної системності, коли вони допомагають зрозуміти процесидержавно-правового розвитку, що протікають впродовж століть. Отже, головнимизавданнями даного дослідження виступають:
1. Характеристикапроцесу становлення в ранньофеодальних слов’янських державах суспільно –економічних відносин, виникнення міст та місцевого самоврядування.
2. Окресленняголовних засад політичного устрою перших державних об’єднань та проблемпов’язаних з причинами та наслідками феодальної роздробленості.
3. Визначенняособливостей становлення законодавства у ранньофеодальних слов’янських державахта головних його засад.
Враховуючи вище зазначенізавдання слід наголосити, що головним завданням є формування діалектичногопідходу до права, поваги до загальнолюдських та демократичних цінностей,гуманного ставлення до громадянина і особистості.
Щоб пізнати об'єктивнізакономірності, необхідно, використовуючи порівняльно-історичний метод, виявитизагальне і особливе в розвитку різних слов’янських держав або систем права.Лише тоді історія держави і права західнослов’янських країн постане перед намине як безкрайній калейдоскоп дат, подій та інститутів, а як закономірна змінапевних державних форм і систем права, властивих усім народам, які знаходятьсяна тій чи іншій стадії розвитку. Тільки на такій основі з'явиться можливістьдля глибокого всебічного вивчення історії держави і права зарубіжних країн.
Використанняпорівняльного методу дає можливість викласти матеріал не за окремими країнамичи державами, а узагальнено, групуючи його за державно-правовими інститутами, умежах певного періоду або регіону. Такий метод набуває особливої важливості.
Передусім літературнийдоробок з даної проблематики складають загальні праці. Вказані роботи висвітлюютьвідповідно історію певної країни – Болгарія, Польща, Чехія, Словаччина, абовсіх разом, подаючи інформацію розвитку держав південно та західнослов’янських народівв різні періоди історії.
Здійснення системногоаналізу всього існуючого літературного доробку у комплексі з об’єктивноюоцінкою подій із зазначеної проблематики, використовуючи порівняльний аналіздасть можливість досягти мети даного дослідження.
1. Становленняранньофеодальних слов’янських держав 1.1 Формування і розвиток феодальних суспільно-економічнихвідносин. Сутність сюзеренітету – васалітету
Приблизно в той же час,коли виникали перші державні об’єднання на теренах Західної Європи, утворюютьсяфеодальні держави у країнах Центральної, Південно-Східної та Східної Європи.
На Балканськомупівострові на основі об'єднання союзу «Семи слов'янських племен» зпротобулгарами вже в VII ст. виникає Перше болгарське царство, а в ІХ–Хстоліттях тут перемагає феодальний лад.
У VIII-Х століттяхз'являються перші сербські князівства, серед яких найбільш відомі Рашка таЗета. У XII ст. сербські землі об'єднуються в єдине князівство, яке в 1217 р.перетворюється на королівство.
Поява держави напольських землях датується скоріше всього Х століттям, підтвердженням чому єкнязювання Мешка І (960 – 992 рр.). з династії П'ястів. Він об'єднав під своїмкерівництвом Мазовію, Помор'я і Сілезію, населені племенами мазовшан, віслян іпоморян. За його правління було прийняте і християнство. Згідно легенді,семирічний Мешко осліп і прозрів лише після того, як йому обрили голову. Цебуло витлумачено як свідчення того, що у його королювання Польща буде осяянавеликим світлом. Однак, на перших порах він терпів поразку за поразкою,розважаючись з наложницями замість того, щоб будувати державу. Лише післяприйняття християнства та одруження на дочці богемського короля Болеслава (цейшлюб облаштувала римо-католицька церква) справи відразу пішли на краще.Щоправда, уже за правління Мешка папа призначив для Польщі двох архієпископів,заснував 7 єпископств та безліч церков. З цього часу Польща стає однією знайрелігійніших країн світу, де духовенство активно втручається у питаннявнутрішньої і зовнішньої політики.
Дружина Мешка І не булавеликою, вона налічувала близько 3 тис. воїнів. Дружинники одержували відкороля утримання (зброя, коні, харч, одяг, гроші), але не денні володіння, якце було у Західній Європі. Його наступник Болеслав І Хоробрий (992–1025)включив до складу Польської держави Словаччину, Моравію, Чехію. Болеслав бувтестем київського князя Святополка Окаянного (1015–1019), братовбивці, чиєправління проходило у боротьбі з новгородським князем Ярославом, майбутнімЯрославом Мудрим. Надаючи допомогу Святополку, Болеслав зайняв Київ, пізнішеполяки аж до 1031 р. скуповували Червенські міста, тобто сучасну ЗахіднуВолинь і Галичину. Після усобної боротьби, що розпочалася по смерті Болеслава,на польський трон не без допомоги Ярослава Мудрого зійшов Казимир Одновитель.
Найдавнішою державою слов'янна території сучасної Чехії було т зв. князівство Само (623–658 рр.) – об'єднаннячесько-моравських племен, назване за іменем свого творця. Після розпаду цьогокнязівства на початку ІХ ст. виникло Великоморавське князівство. Так маємо твір« Про звернення баварів та хорутан», що створений в оточенні Зальцбурзькогоархієпископа і є єдиним джерелом про першого князя та землі, що стали ядромВеликої Моравії. Зокрема у документі говориться: «В цей час прийшов до Ратібодадеякий Прибіна, вигнаний Моймиром, князем мораван на Дунаї… Король дав Прибініяк бенефіцій частину Нижньої Паннонії біля річки Зали. З тих пір він почав тутжити та будувати місто в болотах у річки Сали. Для нього колись архієпископАдалрам в його власних володіннях за Дунаєм в місті, що називалося Нітра,освятив костьол.» Останнє проіснувало до 906 р., коли впало під ударамиугорців. Ще до остаточної загибелі Великоморавської держави з її складувиділилося Чеське князівство (896 р.) зі столицею в Празі. Правлячадинастія Пржемисловичів намагалася відстояти незалежність Чехії. Князь ПржемислІ прагнув обмежити сепаратизм феодалів.
Ранньофеодальна монархія –це період виникнення і становлення феодального суспільства, феодальної державиі права. Як ранньофеодальну монархію можна характеризувати історію феодальноїБолгарії (VII–XIV століття) та Сербії (XII–XIV століття), а також перший періоду розвитку феодальної Польщі (ІХ–XIV століття) та Чехії (Х–ХІУ століття).
У Болгарії в IX-Хстоліттях селянство складалося з трьох подібних груп; баштинників, якізберігали свою батьківську ділянку землі і особисту волю, париків – кріпаків,що відбували панщину і несли інші повинності, і отроків-рабів, посаджених наземлю. Такі самі групи існували в XII–XIII століттях у Сербії і відповідноназивалися: себри, меропхи та отроки (раби). В Чехії у IX–XI століттях це буливільні «дедичі», покріпачені «седляки» і отроки-раби. Так само розвиваласяфеодальна залежність селянства в Польщі.
За рахунок злиття староїродоплемінної аристократії і нової знаті, яка отримувала від короля земельніпожалування за військову та іншу служби, відбувалося формування соціальноїверхівки суспільства – феодалів-землевласників. Дуже рано до них приєднується ідухівництво, земельні володіння якого швидко зростають.
Водночас відбувалася консолідаціяпанівної верстви феодалів. У процесі згуртування землевласників в окрему групувиникає особлива форма взаємовідносин між ними у виглядісюзеренітету-васалітету. В результаті формується своєрідна ієрархічна драбиназа розрядами феодалів. Кожен розряд фіксував титул або ранг. Права, привілеї,обов'язки феодала визначалися тією сходинкою, яку він займав на цій ієрархічнійдрабині.
В основу зв'язків міжсюзереном (господарем) і васалом (слугою) були покладені поземельні відносини,а саме – наділення сюзереном (сеньйором) своїх васалів за службу землею. Річ утім, що великі феодали аж ніяк не прагнули зберегти за собою, залишити у своємубезпосередньому користуванні якомога більше землі. Їхня суспільна вага і силавизначалися значною мірою кількістю слуг-васалів. Тому феодал, як правило,зберігав за собою лише частину земельних угідь, що становили його домен(маєток), а решту земель передавав як винагороду за службу своїм васалам.
Взаємовідносини міжсюзереном і васалом оформлялися у вигляді договору, який укладався публічношляхом урочистого обряду в присутності всіх васалів даного сюзерена. Таківасальні договори фіксували основні правила та обов'язки сторін. Сюзерен порядз наданням земельного володіння повинен був забезпечити васалу захист, радитисяз ним, вирішувати його суперечки з іншими васалами і т.д. Головним обов'язкомвасала була вірність своєму сюзеренові і військова служба, строк якої з XI ст.складав сорок днів на рік. Васал також брав участь у судових та інших зборахсюзерена, зустрічав і пригощав сюзерена у своїх володіннях, робив грошовівнески (викуп сюзерена із полону, подарунок на честь посвячення сина сюзерена влицарі та ін.). Згодом васальні відносини стали переходити в спадщину за умовивиплати спадкоємцем певної суми грошей (рельєфу).
Подібна феодальнаградація існувала і серед німецьких феодалів: герцог, князь, граф, лицар тощо,що була притаманна і західнослов’янським країнам, особливо Чехії. Правовийпам'ятник Німеччини XIII ст. «Саксонське зерцало» нараховує сім таких рангів (військовихщитів), на які підрозділяються німецьке дворянство і духівництво; король,єпископи, абати, світські князі, сеньйори, їх васали тощо.
У Німеччині діялакласична формула васалітету: «Васал мого васала не мій васал». Це значило, щовасал повинен був зберігати вірність тільки по відношенню до свогобезпосереднього сюзерена, від якого він отримав землю і якому він давав клятвувірності.
Небагато щаблівналічувала феодальна ієрархія в країнах Центральної та Південне-Східної Європи.Так, у Болгарії феодальна знать, так звані «боляри», мала своїх васалів – «болярмалих». Подібні взаємовідносини між феодалами існували і в Чехії, де пани,владики, земани становили щаблі васальної ієрархії. Подібна градація була і вСербії. Характерна для Західної Європи система сюзеренітету-васалітету (король –герцог – граф – рицар-шевальє) у Польщі не склалася. Усі дворяни з точки зоруправа були рівні між собою, усі зобов'язані службою королеві (а не своємусюзерену, як це було у Західній Європі). Королі постійно надавали, а потім підтверджувалиправа феодалів. Так у грамоті короля Яна Люксембургського, що став на чеськомупрестолі і почав нову династію, підтверджуються права моравських феодалів: « Мибажаємо права та звичаї князів, панів, лицарів, клирикыв, які вони отримали віднаших попередників, вважати дійсними, охороняти та незмінно підтримувати».1.2Міста та місцеве самоврядування
Розвиток феодальногосуспільства, і передусім відокремлення ремесла від землеробства, створили в Х–ХІстоліттях передумови для відособлення міста від села. Міста стали центрамитоварного виробництва і торгівлі у феодальному суспільстві. Виникаючи на земляхсвітських чи духовних феодалів або на землях королівського домена, містапідпадали під юрисдикцію феодальних сеньйорів. Вони вважалися власністюфеодалів і були зобов'язані відбувати різноманітні повинності на користь своїхсеньйорів. Це викликало напружену боротьбу між містами іфеодалами-землевласниками, яка визначила основний напрям політичного розвиткусередньовічних міст.
Починаючи з XI–XIIстоліть, міста виборюють чи купують собі деяку автономію, більшу або меншузалежно від обставин. Угода, яку місто укладало з феодалом-землевласником,встановлювала між ними зв'язок подібний тому, що існував між сеньйором та йоговасалом.
Виявом політичноїавтономії, яку здобувало місто, ставало право обирати свої власні органиуправління, видавати правові акти, Здійснювати суд над городянами. Сеньйорпередавав місту ці права за одноразовий викуп, або в обмін на щорічну сплатупевної суми грошей. Зовнішніми ознаками міського самоврядування були башта здзвоном як символ права скликати міські збори; ганебний стовп і шибениця, щосвідчили про право чинити суд; міська печатка з зображенням герба міста яквираз права приймати свій статут. Управління в такому самоврядному містіздійснювали міська рада та виборний мер.
Церковні феодали в Польщімали тісніші зв'язки з папою, ніж з королем, що не перешкоджало єпископамвтручатися у внутрішні феодальні усобиці. Міста перебували у повній владімагнатів. Магнати часто порушували навіть автономію тих міст, яким королямибуло надане Магдебурзьке право.
Важливим було і здобуттямістами торгових привілеїв, що дозволяли їм економічно розвиватися. Так уторговому привілеї м. Кракова говориться: « Ми, Казимир, божою милістю корольПольщі… намагаючись [ще більше примножити] користь, благоустрій та щастя містанашого Кракова та його мешканців, про успіхи яких слава іде по світу, зароздумами нашими та раді баронів наших постановили та утверджуємо на вічнічаси, що всі купці, що приїжджають з яких-небудь королівств, держав, провінцій,земель…, які бажали б у згаданому місті виставити напоказ, продати або скластисвої товари, можуть це вільно робити».
Найбільш важливимзавоюванням міст було визнання вільного стану за всіма городянами. У ці часиіснувало прислів'я: «Повітря міста робить людину вільною». Якщо кріпаковівдавалося прожити один рік і один день в стінах міста і за цей час господар незаявляв про свої права на нього, він отримував назавжди повну свободу.Характерною рисою міського життя був цеховий устрій міських ремісників. Цех буввиробничою і політичною корпорацією, спілкою майстрів однієї професії,створеною для боротьби з конкуренцією і для взаємодопомоги. Кожний ремісничийцех мав свій статут, прапор і герб. На чолі цеху стояли виборний магістр істаршини, існував цеховий суд. У разі потреби скликалися загальні зборимайстрів.
Цехові статути регулювалине тільки ремісниче виробництво, а й життя членів цеху. Тут діяв принцип: «Коженчлен цеху повинен жити не краще і не гірше від іншого». Тому цех стежив за тим,щоб майстри не працювали більше звичайного часу, не тримали більшої кількостіпідмайстрів та учнів, щоб вироби відповідали встановленому цехом стандарту і т.д.Купецькими об'єднаннями були гільдії, які також мали свої статути і своїхстаршин. Специфічною рисою європейського середньовічного міста був цеховийустрій, коли ремісники однієї професії обов'язково входили до певного цеху, акупецтво об'єднувалося в гільдії.
Таким чином, з усьоговище сказаного постає цілісна картина процесу становлення ранньофеодальнихдержав у південно та західнослов’янських народів. Це явище пов’язано передусімз певними особливостями розвитку вище згаданих країн.
Певну тенденцію можнапомітити у впливі процесу формування та розвитку суспільно – економічнихвідносин та особливостей сюзеренітету – васалітету на становлення та характер державнихвідносин.
В умовах ранньофеодальноїмонархії проходить утвердження феодальна система. Відбувається розвитокфеодальної власності на землю. Вільний від усяких обов'язків і повинностей алодпоступався місцем бенефіцію – умовній службовій власності на землю, таспадковому феоду, власник якого теж повинен був служити своєму сюзерену.Одночасно відбувається соціальне розшарування, формування панівної верствифеодалів-землевласників і пригнобленого феодально-залежного, а потім іпокріпаченого селянства.
Велике значення на процесстановлення держав та укріплення влади мали особливості розвитку міст та місцевесамоврядування. Будучи визначним чинником у процесі державотворення влада намісцях значно допомагала центральній владі наводити лад у державі.
2. Політичнийустрій перших державних об’єднань 2.1 Формування структури державного апарату
Період ранньофеодальноїмонархії – це час становлення феодальної державності. Загальною закономірністюбуло виникнення в більшості країн Європи монархічної форми правління – феодальнихкоролівств.
Більш різноманітними булидержавні структури в країнах Центральної та Південно-Східної Європи.
У Чехії в IX–XI століттяхмонархія в основному повторювала західноєвропейські зразки. На чолі Чеськоїдержави стояв князь. Важливі двірцеві посади заміщалися за рахунок князівськихдружинників. Найбільш важливими серед них були посади керуючого князівськимипалатами (палатія), верховного скарбника (комірника), керуючих князівськимиволодіннями (владаря), стайнями (маршалка) тощо. Усі вони складали князівськураду. Інколи князь скликав двірцеві з’їзди. В краях (жупах) влада була укаштелянів.
Приблизно Х-ХІ століттямидатується ранньофеодальна монархія в Польщі. Вища влада тут також належалакнязю. При Болеславі Хороброму (992–1025 рр.) верховна влада перетворюється накоролівську. Існувала королівська рада із великих земельних магнатів(можновладців), інколи, як і в Чехії, скликалися з'їзди світських і духовнихфеодалів. Центральний апарат управління (воєвода, канцлер, комірник, скарбник)складався з осіб, призначених королем. На місцях управління округамипередавалося намісникам, управління містами – правителям замків.
Подібно до ЗахідноїЄвропи, королівська влада у Польщі з розвитком феодалізму намагається зміцнитисвоє становище, Боротьбу за централізацію держави, розпочату Пшемиславом ІІ,продовжили Владислав Локеток (в 1331 р. відбив наступ німецькиххрестоносців Тевтонського ордену) та Казимир III (1333–1370). За Казимира IIIВеликого були розширені кордони держави, зокрема до Польщі після 1340 р.насильно включено Галичину. Шлюбом з дочкою угорського короля та співпрацею зримським святійшим престолом в організації хрестового походу 1345 р. наЛитву Казимир III зумів зміцнити міжнародне становище держави. Це дозволилопровести внутрішні реформи. Розпочалося будівництво укріплених замків, чиїгарнізони очолювали каштеляни. Шляхта була примушена служити в королівськомуополченні. Знаті дозволялося формувати власні загони. Певну кількість воїнівмала виставляти своїм коштом церква. Для забезпечення потреб тилувикористовували міщан та селян. Цей же король провів уніфікацію польськогоправа, про що піде мова далі. Однак, саме за його королювання шляхта зуміладещо обмежити королівське право на вибір спадкоємця престолу. За Будзінськимдоговором 1355 р. престол міг переходити лише по чоловічій лінії. ОскількиКазимир III мав лише дочок, це означало б кінець його династії і новебезкоролів'я. Намагаючись запобігти такому розвитку подій, Казимир IIIдомовився (можливо, ще в 1339 р.) Зі своїм зятем Людовіком Угорським проперехід польської корони у руки останнього, якщо тільки у майбутньому уКазимира не з'явиться спадкоємець чоловічої статі – син. Перебування ЛюдовікаУгорського на польському престолі (1370–1384) проходило в умовах постійноїзагрози бунту можновладців. Намагаючись забезпечити їх лояльність, король йшовна значні поступки. В 1374 р. він був змушений видати т. зв. Кошицькийпривілей. За умовами останнього, феодали звільнялися від податків на користькорони, за винятком символічних 2 грошів з ділянки землі чи будівлі. Шляхтамала призиватися у військо лише у випадку «сильного нападу ворогів», тобто зслужилого класу ставала привілейованим.
Згідно Кошицькогопривілею, рицарство урівнювалося в правах з магнатами у питаннях володінняземлею та звільнення від повинностей. Посада каштеляна ставала нежиттєвою,призначатися на неї могли лише представники місцевої знаті. Під контролькаштелянів таким чином переходили 23 міста, що раніше були оплотом королівськоївлади. Одночасно скасовувався обов'язок феодалів брати участь у будівництві новихта ремонті старих замків. Умовні тримання земель (на умовах служби королю)знаті були замінені на спадкові. Нарешті, знать звільнялася навіть відобов'язку приймати на постій короля і його військо. З метою зберегти особистувладу в Польщі Людовік Угорський зробив серйозні поступки місцевій знаті ішляхті, що це практично унеможливило подальший перехід достаново-представницької, а згодом – і абсолютної монархії у цій країні. Віднинірозвиток Польщі пішов по особливому, відмінному від решти Західної і ЦентральноїЄвропи, руслі. Король, залишившись без грошей і власного війська, був змушенийпостійно звертатися до шляхти з проханнями про підтримку. На території Польщіпоступово оформлюються до 60 місцевих самоуправлінських органів – сеймиків.Сеймик – це з'їзд усієї місцевої шляхти (більша частина якої перебуває наслужбі у магнатів), який вирішує не лише питання місцевого життя, але й участірегіону у житті загальнодержавному. З депутатів, обраних на місцевих сеймиках,формується нижня палата загальнодержавного Сейму. Саме у Сейму, у сеймиків (таще у міст) просить король гроші на потреби центрального управління, зовнішньоїполітики, кварцяного війська. До них він звертається у випадку необхідностіформування ополчення для ведення великої війни.
Про роль сеймиків в життіпольського суспільства того часу говорять «Нешавські статути»: « Не будевстановлюватися ніяких нових законів та вказівок земянам, щоб вони виступали навійну без згоди загальних з’їздів, і повинні збиратися в окремих землях.»
Законодавче праводворянства на скликання своїх сеймиків було отримане в 1454 р. колиКазимир IV Ягеллончик був змушений прийняти т. зв. Нешавські статути. Але ще доцього королівська влада у Польщі пережила кілька дошкульних ударів. Шлюб дочкиЛюдовіка Угорського з Великим литовським князем Ягайлом (1385 р.)обернувся сходженням останнього на польський престол. Згідно Кревської унії,новий король (Ягайло прийняв ім'я Владислава II) зобов'язувався приєднатиЛитовське велике Князівство до Польщі, перенести спільну столицю до Кракова,перевезти туди ж литовську скарбницю, перейти разом з своїм народом укатолицизм. Тобто не король складав свої умови польській знаті, а вонадиктувала йому свої. Фактично ж. у 1385 р. магнати вибороли собі правообирати короля. Казимир IV, син Владислава-Ягайла, зійшов на польський престолв складній зовнішньо- і внутрішньополітичній обстановці. В Нешавських статутах1454 р. він був змушений погодитися з тим, що жодне важливе рішеннякоролівська влада не могла прийняти без скликання генерального з'їзду шляхтичів– Сейму. Пізніше цей же порядок буде підтверджений Мельницьким і Радомськимпривілеями. Кешавські статути вилучали з юрисдикції королівського суду деякікатегорії карних злочинів, здійснених дворянами. Цим же документом шляхтаурівнювалася з магнатами в праві на заміщення певних державних посад.
Успіхи політикиоб'єднання привели в Польщі до створення єдиної держави. Але централізованогоПольща так і не стала. Королівська влада залишалася слабкою, її обмежувалирізного роду договори і зобов'язання. Німецька колонізація польських міст сталапричиною того, що король не отримав підтримки міщан. Це було на користьпольському дворянству – шляхті, яка фактично стала господарем становища. Осьчому про станово-представницьку монархію в Польщі можна говорити лише збагатьма застереженнями.
Дещо подібне відбувалосяі в Чехії. Керівне становище в чеських містах, як і в Польщі, належалонімецькому патриціату. Чеські королі були змушені шукати собі підтримки лише збоку дрібного і середнього дворянства. Тому станово-представницька монархія вЧехії не набула свого повного розвитку.
При характеристиціполітичного устрою ранньофеодальних слов’янських держав та їх політичногоустрою обов’язково слід враховувати впливи на них інших країн, що існували втой час.
Так Візантія мала значнийвплив на політичний розвиток народів Південної та Східної Європи. Зокрема, такідержави, як Болгарія та Сербія, сприйняли численні візантійськідержавно-правові інститути.
У IV–VII століттяхВізантійська держава успадкувала основні риси пізньої римської імперії. Державуочолював імператор, у руках якого була законодавча, виконавча і судова влада.Централізований характер імперії різко відрізняв Візантію від сучасних їйфеодальних держав Європи.
Влада візантійськогоімператора була великою, але не безмежною. По-перше, не було спадковостіпрестолу. Новий імператор обирався сенатом, народом Константинополя (населеннястолиці збиралося на константинопольському іподромі) та армією. По-друге,існував дуже впливовий орган, що включав верхівку суспільства, – сенат.По-третє, величезну роль у державі відігравала Візантійська Православна Церква.
У VIII–X століттяхвідбувається посилення імператорської влади і припиняються вибори імператорів,втрачає свій вплив сенат. У цей час за імператором закріплюють грецькі титуливасилевса і автократора (самодержця). З XI ст. утверджується перехід престолу вспадщину. Однак надалі, у зв'язку з розвитком феодальних відносин,імператорська влада починає слабнути.
Для державного ладуВізантії була характерною наявність величезного бюрократичного апарату, якцентрального, так і місцевого, з розподілом чиновництва на ранги.
Неабияке значення малоте, що Болгарія виникла на території колишньої візантійської провінції. А в1018–1187 рр. вона взагалі перебувала під владою Візантії. Дуже схожою була ідоля Сербії.
Спочатку на чоліБолгарського царства був хан (князь), який мав титул «івічі» (великий). Йомудопомагала рада знаті. Інколи скликалися збори усього народу. Від часів князяСимеона (893 – 927 рр.) для позначення монарха стали використовуватисявізантійські титули – кесар, василевс. Впливовим органом стає постійна рада – синкліт,народні собори (збори) втрачають свою роль.
Особливого значення вуправлінні набирає логофет (перший міністр), фінансами відав протовестиарій,великий воєвода здійснював керівництво військом.
У Сербії деякий часзберігалися пережитки племінної демократії. Князь був передусім воєначальником,функціонувало віче. Із своїх дружинників князь призначав воєводу, скарбника,конюшого та ін.
Починаючи з XIII ст.,відбувається посилення князівської влади. У 1217 р. сербський князьотримує королівський титул. Серед королівських слуг виділяєтьсяканцлер-логофет.2.2Причини та наслідки феодальної роздробленості
У політичній структуріранньофеодальної монархії з визріванням феодальних відносин відбуваютьсясерйозні зміни. Економічна роз'єднаність, що виникає з розвитком великогофеодального землеволодіння і безперервних роздач земель васалам, спричиняла іполітичну роздробленість. Щодалі сильнішими ставали відцентрові сили,відбувалася політична дестабілізація, поривалися зв'язки центру з периферією.Спершу єдині держави починають розпадатися на самостійні та напівсамостійніодиниці, великі феодали відмовляються визнавати верховну владу короля, вважаючисебе повністю самостійними і незалежними. Фактично влада короля обмежується вці часи рамками його власного домена. Так розпочинається феодальнароздробленість.
З 1056 р. Чеськадержава стає політичне роздробленою, держава зрештою розпалася на удільнікнязівства. Чеські князі були вимушені визнати себе васалами Німецької імперії.В 1419 р. князь Чехії отримав королівський титул, а князівство відповідностало королівством. Залежність від Німецької імперії в певні періоди історіїстановила суто номінальний характер, оскільки номінальною була сама владанімецького імператора. В кінці XII ст. князь Оттон Зноймський робить спробузміцнення королівської влади та обмеження свавілля місцевих феодалів. Однак,саме за Оттона Зноймського бенефіції були закріплені за феодалами в якостіспадкових володінь, а духовенство звільнене з-під юрисдикції світськоїкнязівської влади. На початку XIV ст. династія Пржемисловичів обірвалася ічеським князем став Ян Люксембургський. Нова династія була вимушена піти напоступки магнатам. Саме в XIV ст. суттєво зміцнюється становий дворянськийпредставницький орган – снем (сейм). З його допомогою магнати утримують своїправа і привілеї. Так, спроба короля Карла І, який одночасно був і німецькимімператором, у 1355 р. ввести у дію свій судебник, закінчилася тим, щоснем утвердив лише ті статті, що стосувалися прав панів щодо залежногонаселення.
Польща в цей часпереживала період феодальної роздробленості, викликаної тими ж причинами, що йу західних та східних сусідів. У XII ст. вона фактично розпадається нанезалежні князівства. Короля Болеслава III Кривоустого в 1138 р. змусилипідписати статут про надання майже повної самостійності знаті. Після смертіцього правителя Польська держава була розділена між його чотирма синами. Щебільше права знаті та її імунітети були розширені у т. зв. Ленчинськихстатутах: посилюється незалежність від королівської влади І князів церкви,тобто вищого духовенства. Після з'їзду у Божикові (1210 р.) прелативважають себе незалежнимн від світської адміністрації і суду. Канонічне(церковне) право поширюсться на все нові сторони життя. В XIII ст.встановлюється своєрідний звичай на успадкування окремих державних посадпредставниками відповідних родин феодальної знаті. Тоді ж, у кін. XIII ст.,селянство опиняється у залежності від феодалів.
Клас феодалів на цей часподіляється на три основні групи: а) церковні феодали – єпископи, абати крупнихмонастирів; б) магнати – знать, можновладці; в) шляхта – дрібне рицарство.
Яскравою особливістюкласової структури феодальної Польщі був непропорційно високий відсоток шляхти.Якщо у Франції дворяни складали разом з духовенством близько одного процентанаселення, в Іспанії та Португалії – два-три відсотки, то у Польщі шляхтичів(часто-густо безземельних і неімущих) налічувалося аж 12 відсотків відзагальної чисельності населення. Цей прошарок особисто вільного населеннястановив основу збройних сил держави, допомагав вистояти у безкінечних війнах загресивними сусідами: німцями, турками, татарами, росіянами. Однак, чисельнашляхетська верства, користуючись своїми привілеями, робила Польську державупрактично некерованою, що в кінцевому підсумку і призвело до загибеліостанньої.
Існували ще більшнегативні наслідки децентралізації. Так, Болгарія в XIV ст., як і інші країниЄвропи, розпадається на низку феодальних самостійних держав. Знесиленафеодальними чварами Болгарія не здатна була чинити серйозний опір загарбникам,і 1396-го року турки поневолили її. Самостійний розвиток Болгарії припинився.Така ж доля спіткала і Сербію, територія якої 1459-го року була включена доскладу Османської імперії.
Отже, формуванняструктури державного апарату у країнах південних та західних слов’ян мало своїособливості. Це визначалося економічним та політичним розвитком країн.
Певні тенденціїпрослідковуються у влаштуванні вищих органів влади на зразок інших іноземнихкраїн. Адже багато країн південних та західних слов’ян або перебували підвладою іноземних держав, або сильно відчували на собі їхній вплив, зокрема Болгаріята Сербія певні чинники будівництва та розвитку вищих органів влади уновостворених державах запозичили у Візантії, Чехія у Німеччини. Іноземнимивпливами визначалалася певна спрямованість у роботі вищезгаданих органів влади.
Процес феодальної роздробленостібезумовно відіграв негативну роль у державнобудівничому процесі та все ж такидав поштовх новітнім нововведенням на ниві державо та законотворчої діяльності.
3. Етапиформування та розвитку законодавства 3.1 Особливості становлення законодавства
Феодальне право Франції,Англії, Німеччини та країн Центральної і Східної Європи повною мірою відбилоусю своєрідність феодального суспільства в окремих європейських країнах, аразом з тим і загальні закономірності, притаманні розвитку феодального прававзагалі.
Історико-правова науканаголошує на низці характерних рис феодального права, що відрізняють його яквід рабовласницького, так і від буржуазного права. Для феодального праваєвропейських країн вони такі:
а) основне місце уфеодальному праві посідають норми, які регулюють поземельні відносини;
б) феодальне правостановить право-привілей. Воно закріплює нерівність різних феодальних станів.Права людини визначаються залежно від того, яке місце вона посідає у феодальнійієрархії;
в) феодальне право, маючистановий характер, не знало чіткого розподілу на галузі права. Воно складалосяз денного прана, церковного (канонічного) права, міського (магдебурзького)права та ін.;
г) феодальному правупритаманний партикуляризм, тобто роз'єднаність права, відсутність єдиного правана всій території держави. Звідси характерною рисою феодального права єпанування правових систем, заснованих на місцевих звичаях. Винятком була лишеАнглія, де на всій території держави діяло «загальне право», яке базувалося насудовому прецеденті;
ґ) феодальне право єправом сильного, «кулачним правом». Це зумовлено тим, що в руках феодалівоб'єднувалася земельна власність з політичною владою над залежним населенням, ітому вони мали змогу змушувати селян до виконання різного роду повинностей іпридушувати всілякі виступи проти експлуатації;
д) значний вплив направовий розвиток релігійних догматів приводив до того, що церковні настановисамі перетворювалися на норми права. Наслідком такого явища стала появаособливого церковного (канонічного) права;
е) своєрідністю правовогорозвитку Європи стало сприйняття, поновлення основних положень римського права.З розвитком у європейських країнах товарно-грошових відносин римське право, якедавало готові рішення для регулювання торгового обороту, було поновлене іпочало застосовуватися в Італії, Німеччині, Болгарії та інших країнах. Рецепціїпідпадало передусім приватне право Стародавнього Риму.
Джерела феодального праване залишалися незмінними протягом усього феодального періоду. В умовахранньофеодальної монархії спочатку діяло звичаєве право. Звичаї мали племіннийхарактер, кожний одноплемінник підпадав під дію звичаїв свого племені незалежновід того, де він знаходився.
У Болгарії, Польщі,Сербії та Чехії основним джерелом права протягом тривалого часу залишавсязвичай. Правові звичаї були покладені і в основу перших записів слов'янськогоправа. Певний вплив на розвиток феодального права Болгарії та Сербії зробилоправо сусідньої Візантії.
Найвідомішим пам'ятникомфеодального права в Болгарії є «Закон судний людям», складений у 865 р.Поряд з ним у Болгарії діяли церковні збірники права, жалувані грамоти(хрисовули) болгарських царів, а також окремі збірки візантійського права.
Джерелом польськогофеодального права була Польська Правда XIII ст., або, як її ще називали «Ельблонськакнига». Написана вона німецькою мовою як посібник для суддів-хрестоносців уХІІІ ст. На цей час частина польських селян уже була повністю закріпачена. Іншучастину становлять напіввільні селяни-кмети. У обов'язки останніх входилокосіння панського сіна протягом трьох днів у сінокіс та участь їх дружин узборі зернових під час жнив у панському маєтку. Заможні кмети ще поповнюютьстан дрібного рицарства – шляхти, тобто остаточного розмежування між класами щене відбулося. Віра (грошовий викуп) за убивство кмета, німця-колоніста чиприїжджого складала 30 гривень, життя шляхтича і купця оцінене в 50. Запереховування грабіжника або вбивці село колективно сплачувало штраф (круговапорука). Право XIII ст. захищає не лише життя, але й майно заможних класівсуворіше, ніж простолюду. Так, крадіжка коня оцінюється штрафом у І 2 гривень,але, якщо кінь князівський, штраф зростає до 70. Крадіжка з будинку селянина чирицаря-шляхтича карається однаково – 12 гривень, але з князівського підвалу – уже50. За вбитого, знайденого на території села чи міста, якщо убивця невідомий,несеться колективна відповідальність. Після смерті бездітного рицаря його майнопереходить до дружини, після смерті кмета – до пана, а дружині зостається лишепостіль.
Серед офіційнихкодифікацій привертають увагу Статути Казимира Великого, що були видані у 1347 р.На початку XIV ст. була складена Рожмберзька (Розенберзька) книга – приватний записдіючого чеського права.
Першою відомою пам'яткоючеського права вважаються статути Конрада Оттона (1186–1192), повний текстцього документа не зберігся. В статутах зафіксовані пережитки звичаєвого права,такі як ордалії, «божий суд». Феодал може виставити на поєдинок залежних віднього людей. Якщо під час такого поєдинку чи інших випробувань холоп помирав,за його життя феодал сплачував 200 динаріїв сім'ї покійного (своєрідна віра).Загалом статути Оттона передбачали більш суворі покарання за аналогічнізлочини, ніж тогочасне законодавство Київської Русі, Польщі чи Західної Європи.Так, крадіжка у знатної людини каралася смертною карою з конфіскацією майна.Характерно, що духовенство вилучалося з-під юрисдикції королівської влади.
Стосовно пізнішого чеськогофеодального права дослідники сходяться у тому, що усі відомі кодифікації носятьприватний характер. Тобто судді складали ці своєрідні посібники, щоназивається, для власного користування чи передачі особистого досвіду учням.Офіційної, тобто освяченої авторитетом держави, загальнообов'язкової збіркизаконів не було (чи, принаймні, не виявлено), її появі опиралося дворянство,головним чином, його верхівка – пани. Відсутність офіційної кодифікаціїдозволяла чинити суд, залежно від власних уподобань та інтересів.
Найбільш об'ємноюприватною кодифікацією вважається «Книга старого пана з Роземберга», датованаXIII ст. Вона включає у себе 240 статей. «Ряд земського права» (XIV ст.)налічує 93 статті.
В 1400 р. булоукладене «Тлумачення чеського права, написане паном Андрієм з Дуби». У 1507 р.Вікторій Корнеліус уклав «Дев'ять книг про права землі чеської». Як відомо, здругої половини XI ст. Чеське князівство (а згодом королівство), потрапило увасальну залежність від Німецької імперії. Ця обставина зумовлювала паралелі учеському і німецькому праві. Іншим фактором, що чинив свій вплив на чеськеправо був авторитет римської католицької церкви та середньовічного канонічногоправа.
Наступна стадія врозвитку феодального суспільства знайшла своє відображення в сербському «Законникублаговірного царя Стефана» 1349-го року. Такий же характер мали приватніпам'ятники земського права феодальної Чехії – «Ряд земського права» (XIV ст.) і«Виклад чеського земського права» пана Ондрія із Дуби (XIV–XV століття).
Протягом усьогоСередньовіччя велику роль відігравало міське право. Воно було різновидомзвичаєвого права.
Досить рано у великихмістах почали складатися норми, які регулювали правові відносини в галузіремесла і торгівлі всередині міської общини, а також між містом і зовнішнімсвітом. Норми міського права фіксувалися в хартіях сеньйорів, міських статутах,статутах купецьких гільдій та ремісничих цехів. Застосовувалося це право вміських судових органах. Крім цього, кожна купецька гільдія і кожен ремісничийцех мали свій власний суд.
Дуже часто містазапозичали правові норми один в одного. У Німеччині, наприклад, зразком ставалиміські статути Кельна, Магдебурга, Любека та інших великих торговельнихцентрів. Магдебурзьке право, зокрема, набуло поширення в Сілезії, Галичині,Польщі, а через неї і в Україні.3.2Головні засади законодавства ранньофеодальних країн
Досить значна на той часкількість галузей права давала можливість досить чітко впорядковувати життяранньофеодальних держав.
Для права феодальноїземельної власності були властиві такі риси:
1. Ієрархічна структураземельної власності. Система сюзеренітету-васалітету приводила до того, щоземля виступала як власність двох і більше феодалів, які займали місця нарізних щаблях станової шкали. Практично це означало наявність якбезпосереднього власника, так і власника вищого, котрі були пов'язані між собоювасальними відносинами.
Винятком з цього правилабула Польща. Річ у тім, що феодальне землеволодіння в Польщі було, як правило,алодіальним. Маєтки належали шляхті на праві власності, вищого сюзерена тут небуло. Ці землі король не мав права відбирати, а також надавати новіпожалування. Таке право перейшло від короля до сейму. З часом шляхта отрималаправо власності не тільки на землю, але й на земні надра.
2. Становий характерземельної власності. Це було право лише двох станів – дворянства і духівництва.
3. Обмеження врозпоряджанні феодальною земельною власністю. Реалізувати право розпоряджанняземельною власністю на практиці було надзвичайно важко. По-перше, слід булоодержати дозвіл від сеньйора – вищого власника. По-друге, існувало правородового викупу, відповідно до якого родичі феодала «протягом одного року іодного дня» мали право викупити відчужену землю.
4. Особливий порядок спадкуванняу вигляді майорату. Спадкоємцем феодальної земельної власності визнававсятільки старший син феодала.
Сімейне право розвивалосяпід сильним впливом церкви. Шлюб і сім'я регулювалися в основному нормамиканонічного права. З ІХ ст. існує твердження, що шлюб є особливим таїнством,подібним хрещенню. Звідси походила заборона розлучення і позашлюбних зв'язків.У Візантії розлучення визнавалося, але кількість приводів до цього була різкоскорочена. Не допускався шлюб між близькими родичами. Шлюбний вік був доситьнизьким: для чоловіка – чотирнадцять років, для жінки – дванадцять.
Особисті стосункиподружжя також визначалися канонічним правом: зверхність чоловіка, безумовнепідкорення йому дружини, спільне проживання тощо. Однак майнові стосункиподружжя були різними не тільки в окремих країнах, а навіть у різних регіонах,як це було, наприклад, у північній та південній Франції. В одному випадку діяврежим спільності майна подружжя, яким розпоряджався чоловік, в іншому разііснував роздільний режим майна.
Як правило, жінка немогла розпоряджатися майном без дозволу чоловіка. Середньовічне право вважалодійсним лише спадкування за законом. Злочинам і покаранням у правісередньовічних держав належало особливе місце. При цьому поняття злочину іпринципи покарання не залишалися незмінними.
Багато спільного зСалічною Правдою мала Польська Правда. Злочин тут також визначався як образа, апокарання – як відшкодування за заподіяну шкоду. Тому найбільш поширеним видомпокарання був штраф.
Подібно до германського,польське право того часу також у спірних випадках вдається до ордалій – випробуваньпоєдинком, розпеченим залізом чи водою. Пан може для судового поєдинкувиставити свого кмета. Крім грошових штрафів застосовуються ще й Інші засобипокарання – кваліфікована смертна кара та вигнання. Ув'язнення як самостійнийвид покарання відсутнє.
Як уже згадувалося,систематизацію польського права провів король Казимир III Великий. Для МалоїПольщі близько 1347 р. було створено т. зв. Віслицький статут, для ВеликоїПольщі у 1346–1347 рр., – Петраковський. Цими актами було систематизованоправові норми служби в ополченні, становище духовенства, відносини поміщиків зселянами тощо. Велика увага зверталася на право власності. Зокрема,обмежувалося право «мертвої руки». Селяни отримували право відходу відпоміщика, але не більше 2 на село. Поміщик, який приймав селян понадустановлену норму, мусив повернути решту «з усіма речами». Власник помістя бувсамостійним у своєму володарюванні.
Злочини починаютьрозглядатися як порушення Закону Божого, а покарання – як відплата. Так, першемісце серед злочинів у сербському Законнику Стефана Душана надавалося злочинампройти християнської віри та проти держави. За зраду було передбачено покаранняне лише злочинця, а і його родичів.
Певні особливості буливластиві візантійському праву, норми якого були запозичені болгарами. Яксвідчить Еклога, боротьба велася передусім з державними злочинами. Учасниківзмови, повстання проти імператора слід було «негайно покарати на смерть».Досить часто в законах згадуються такі покарання, як страта, калічення, тілесніпокарання.
Змагальний процесзастосовувався і в Болгарії. Усі спори розглядалися тут з «послухами»(співприсяжниками), кількість яких коливалася від трьох до семи у «малих спорах»і доходила до десяти у «великих спорах». Польська Правда основними доказамитакож вважала свідків, присягу, ордалій у вигляді занурення у воду. Таким самебув судовий процес в Сербії та Чехії.
Поступово розвиваєтьсяновий вид процесу – слідчий. Його елементи з'являються вже у франків. При розглядісправ селян у сеньйоріальних судах поряд з традиційними доказами стализастосовуватися тортури. Слідча (інквізиційна) форма процесу утверджується вцерковних судах, а з XIII ст. використовується в королівських судових органах.
До XV ст. обидві формипроцесу існували паралельно. В Німеччині приватноправовий принциппереслідування починає доповнюватися звинуваченням і покаранням від іменідержави. Змінюється система доказів, заборонено судовий двобій. Але навіть увідомому правовому документі Німеччини – «Кароліні» ще зберігалися деякі рисиобвинувально-змагального процесу.
Слідчий (інквізиційний)процес у «Кароліні» був основною формою розгляду кримінальних справ.Обвинувачення пред'являлося суддею від імені держави. Слідство велося заініціативою суду і не було обмежене строками. Судочинство характеризувалосятаємним і переважно письмовим розглядом справи.
Першою стадією процесубуло розслідування, починалося воно з дізнання – збирання інформації про злочині злочинця. Після цього відбувалося загальне розслідування, яке полягало укороткому первинному допиті обвинуваченого щодо обставин справи з метоюуточнення даних про злочин. При цьому діяла «презумпція невинності». Далінаставало спеціальне розслідування – докладний допит звинуваченого і свідків,збирання доказів винності підозрюваного та його спільників.
Спеціальне розслідуваннябуло визначальною стадією процесу і закінчувалося винесенням вироку. Церозслідування відбувалося на основі теорії «формальних доказів», яка встановлюваласилу «повних і доброякісних доказів». Разом з тим усі докази та підозри немогли призвести до остаточного засудження. Воно могло бути винесено тільки напідставі «власного зізнання» або свідчення самого звинуваченого («Кароліна»,ст. XXII). Оскільки таке зізнання не завжди можна було отримати добровільно,вирішального значення набирав допит з тортурами.
Формально застосуваннятортур було пов'язане з певними умовами. Так, катування не повіннюзастосовуватися, доки не будуть знайдені достатні докази і «підозри» учиненнязвинуваченим злочину. Достатніми доказами для допиту з тортурами були,наприклад, показання двох «добрих» свідків. Показання одного свідкарозцінювалися як напівдоказ.
Судовий розгляд справипроходив у закритому засіданні. Через те, що суд сам провадив розслідування,збирав докази, остаточний вирок визначався в ході слідства і міг бутиобвинувальним, із залишенням у підозрі і виправдувальним.
Отже, виробленняособливостей феодального права Франції, Англії, Німеччини та країн Центральноїі Східної Європи породило певну своєрідність феодального суспільства в окремихкраїнах Європи. Загальні риси розвитку феодального права європейських країнспрямували законотворчий процес в країнах південних та західних слов’ян унапрямку розміщення закону на службу державі.
Висновки
Знання фактичногоматеріалу при вивченні історії держави і права необхідне й обов'язкове. Безцього не існує і не може бути науки історії. Йдеться не тільки про необхідністьмати чітке уявлення про місце розташування держави або час її існування. Дофактів історії держави і права зарубіжних країн належать найрізноманітнішіявища: правовий статус соціальних груп населення, структура державного апарату,судова система, характер військової організації, джерела права, окремі правовіінститути і т.д.
Історія держави і правазарубіжних країн – методологічна наука, яка дає можливість глибоко пізнатиєдиний, при всій величезній різноманітності і суперечливості, процес розвиткудержави і права. Знання фактичних деталей ще не є достатнім для опануваннякурсом історії держави і права. Факти треба вміти узагальнити і пояснити,визначити їх місце і роль у державно-правовому розвитку. Тому, вивчаючи історіюдержави і права зарубіжних країн, дуже важливо бачити в ній не суму різноріднихфактичних даних, які слід запам'ятати, а насамперед найважливіші закономірностірозвитку держави і права, ілюстрацією і підтвердженням яких є певні факти.Тільки за такої умови можна збагнути весь процес державно-правової історії,простежити, як на історичних проміжках виникали і удосконалювалисядержавно-правові інститути, що функціонують досі. Світовий досвід говорить проте, що історія людства не сума випадкових складових частин, а закономірнийвзаємопов'язаний поступальний процес.
Становлення держави узахідних та південних слов'ян проходило в умовах боротьби проти німецькихрицарів-тевтонів. Саме цією обставиною пояснюється відносна затримкаекономічного і державно-правового розвитку слов'ян та їх пізніший вступ на шляхкапіталізму. Характерний для Західної Європи шлях; від родової демократії доранньофеодальної держави, від феодальної роздробленості достаново-представницької та абсолютної монархій, західні слов'яни так і незмогли пройти в рамках національної державності.
Польський шлях розвиткувзагалі суттєво вирізнявся у загальноєвропейському контексті – тут склаласядворянська демократія, відсоток дворян на порядок перевищувавсередньоєвропейські показники, сам дворянський клас не був чимось закостенілим,а постійно поповнювався за рахунок вихідців з духовенства, заможного селянстваі навіть козацтва. Чехія, на відміну від Польщі, так і не зуміла позбавитисяпротистояння між крупними і дрібними феодалами (панами і владиками). Ослабленнякоролівської влади у цих країнах призвело до втрати національної незалежностіта онімечення частини населення. На правові інститути південно ізахіднослов’янських держав певний вплив здійснювало римське і німецьке право таавторитет римської церкви і канонічного права.
Як відомо, першадавньоруська кодифікація «Руська правда» Ярослава Мудрого, була укладена ще вXI ст. на власній оригінальній основі. Польська «правда» – Ельблонська книга – датуєтьсяХІІІ ст. Статути Конрада Оттона в Чехії – кінцем XII ст. Це не означає, щофеодальний суд у чехів і поляків оформився на 100–200 років пізніше, ніж уКиївській Русі. Складання держави і її установ проходило у східних слов'ян аждо монгольської навали 1237–1240 рр. загалом у більш сприятливій внутрішньо – тазовнішньополітичній обстановці, чим і пояснюється більш раннє завершення першихкодифікаційних робіт («Руська правда», Правда Ярославичів, «Судебник») на сходіслов'янського світу.
Навчити осмисленомурозумінню державно-правових явищтаінститутів, умінню бачити їху взаємодії, суперечливому розвитку можна лише спираючись нанауково-обґрунтовану порівняльну характеристику історії держави і правазарубіжних країн, зокрема країн південно та західнослов’янських народів, шляхомподілувсього державно-правового матеріалу на періоди або етапи, в межахяких розкривається єдина, загальна для всіх держав закономірність.
Методологічно вірнопобудована характеристика допомагає узагальнити попередній шляхдержавно-правового розвитку, краще зрозуміти сутність теперішньої його стадіїта накреслити перспективи подальшого розвитку держави і права.
Список використаних джерел
1. Ванечек В. История государства и права Чехословакии. – М.:«Юридическая литература», 1981. – 504 с.
2. Великая Моравия, её историческое и культурное значение. – М.:Знание, 1985. – 149 с.
3. Виноградова А. К вопросу возникновения городов в Чехии //Учёные записки Института Славяноведения АН СССР. – М., 1954. – Т. 10. – С. 389– 412.
4. Галанза П.Н. Феодальное государство й право Германии. – М.:«Юридическая литература», 1963. – 324 с.
5. Зашкільняк Л.Історія Польщі. – Львів: Знання, 2001. – 789 с.
6. История и культура Болгарии. – М.: Высшая школа, 1986. – 367 с.
7. История Польши. – М.: Высшая школа, 1956. – Т. 2. – 456 с.
8. История Чехии. –М., 1947.
9. Історія держави іправа зарубіжних країн. Хрестоматія. – К.: Видавництво «Академія», 2002. – 678 с.
10. Історія західних тапівденних словян. Курс лекцій / За ред. І. Грінчака. – К.: Знання, 1987. – 425 с.
11. Історія Центрально-СхідноїЄвропи. – Львів: Знання, 2001. – 565 с.
12. Колесницкий Н. Феодальноегосударство (VІ – ХV вв.). – М.: Знание, 1967. -280 с.
13. Корецкий В.М. Лекциипо истории государства и права. – М.: «Юридическая литература», 1947. – 467 с.
14. Королюк В. Древнепольскоегосударство. – М.: Высшая школа, 1957. – 456 с.
15. Краткая история Польши. Сдревнейших времён до наших дней. – М.: Знание, 1993. – 560 с.
16. Краткая историяЧехословакии. – М.: Знание, 1988. – 479 с.