Соціально–політичне становище в Західній Україні 1945-1950 роки

МІНІСТЕРСТВООСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ВІННИЦЬКИЙДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ МИХАЙЛА КОЦЮБИНСЬКОГО
КАФЕДРАІСТОРІЇ УКРАЇНИ
Курсоваробота
натему:
«Соціально– політичне становище в Західній Україні
(1945-1950рр.)»
 Виконала:
студентка2-Г курсу
ЮзвакОксана
Перевірив:
доцент.Лисий А.К.
Вінниця2009

Зміст
Вступ.
Розділ 1. Соціальне становище в Західній Україні в1945– 1950
1.1 Індустріалізація та колективізація сільськогогосподарства
Розділ 2. Радянізація Західної України в 1945 – 1950роки
2.1 Придушення національно – визвольного руху
2.2 Масові репресії радянського режиму проти населення ЗахідноїУкраїни. Операція «Вісла»
Висновки
Джерела талітература
Додатки

Вступ
 
Актуальність проблеми Війна принеслабагато втрат в Україні. У важких умовах жила більшість населення України.Досить складним залишалося внутрішньополітичне становище, особливо в Західнихрегіонах, де з поверненням радянської влади з небаченою силою спалахнулаборотьба з ОУН- УПА. Насамперед, тоталітарного режиму, прискоренарадянізація західних областей після вигнання німців, масові репресії протимісцевого населення призвели до спалаху громадської війни. Спираючись назначну підтримку місцевого населення, боротьба ОУН-УПА.
Розглядаючи це питання, треба передусім звернутиувагу на те, що в повоєнні роки в Україні, як і в цілому в Радянському Союзі,склалися відповідні умови для істотної перебудови соціально-економічної таполітичної систем. Це завершення, головним чином, індустріалізації і перехід(можливий з урахуванням світового досвіду та НТР) до нового постіндустріальногоетапу розвитку суспільства; розуміння деякими ставниками партійної та урядовоївлади необхідності демонтажу репресивної системи, а головне — зміни в духовнійколи зміцнилися позиції православної церкви, у морально психологічному настроїсуспільства, яке очікувало на демократичні зрушення на тлі зростання авторитетурадянського народу, який переміг у найжорстокішій війні та з великим труднощамивідновлював зруйноване господарство. Аналізуючи ситуацію у повоєнні роки назахідноукраїнських землях, треба порівняти її із ситуацією в цьому регіоні у1945 — 1950рр., знайти спільні риси і відмінності, які були викликанінаслідками Другої світової і Великої Вітчизняної воєн.
 Зокрема, спільним було те, що після війни, як інапередодні, було продовження насильницької колективізації, цьому сприяли 10 тисяч представників інтелігенції, якібули прислані сюди для ліквідації неписьменності, вирішення проблем охорониздоров'я, організації бібліотек, хат-читалень, клубів тощо. Водночас, і нацьому бажано детально зупинитися, протидія цим заходам радянської влади, якінесли і чималу користь для людей, з боку націоналістичного підпілля і УПА малазначний агресивний характер. Як правило, молоді фахівці, які прибули сюди зназваними цілями, не належали до партійного щ комсомольського активу, а воякиУПА чи інших націоналістичних формувань їх нищили безжалісно і страшнимиметодами, таким чином провокуючи владу до все нових каральних акцій. Упіслявоєнні роки УПА і її союзники знищили понад 40 тис. громадян, присланих зарознарядкою для допомоги місцевому населенню у подоланні наслідків війни і допартійного активу належало не більш як 5 % кількості. Отже, слід наголосити, щоневинна кров проливалася не тільки радянською владою, а й УПА, вояки яквимагають урівняти себе в правах з воїнами Радянської котрі воювали зфашизмом..
Метою дослідження є висвітлити цей надзвичайноскладний період нашої історії, для його кращого засвоєння слід визначити етапи радянізаціїв Західній Україні. Вони почалися фактично в 1946 р. і тривали до самої смертіСталіна, зокрема включаючи репресії проти військових, соціальне становище тавідбудова економіки .
Об’єктом і предметом дослідження є соціальнета політичне становище Західної України в 1945 – 1950 роки .
Хронологічні рамки охоплюють 1945-1950роки тобто післявоєнний період нашої історії, коли у досить складних ісуперечливих умовах почалася післявоєнна відбудова народного господарства,могутнє патріотичне та національне піднесення України.
Структура курсової роботи відповідаєпоставленій меті та розв'язанню основних завдань дослідження. Роботаскладається із вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури і списку вживаних скорочень.
Історіографія проблеми Зазначена проблема активно досліджувалась та вивчалась врізних аспектах істориками, політологами та письменниками. Цікаве Дослідженняпровів Володимир Литвин, який охарактеризував становище українців в західнихобластях та всіх регіонів України в (1946-1955 р.р .)[1].
Унарисі доктора історичних наук, професора Грачака та кандидата історичних наук,доцента В.В Палька розповідається про минуле стародавнього слов'янського містаУжгорода, про його славне радянське сьогодення: господарське, наукові ікультурно – мистецьке життя, про чудових людей, які гідно примножують славусвого міста [2].
 Висвітлюєтьсябагата про події історія міста з часів його заснування до наших часів.Документи розповідають про історичні шляхи розвитку міста, національно –визвольну і революційну боротьбу городян, про возз’єднання західноукраїнськихземель з Радянською Україною, бойові і трудові подвиги трудящихсоціалістичного Ровно їх досягнення в комуністичному будівництві [3].Велике значення мають збірники документів і матеріалів Львова міститься великакількість інформації щодо економічного та політичного життя Західної України [4].
Сергійчуквисвітлює тенденційну інформацію про діяльність українських націоналістів,особливо про національно – визвольний рух на західно – українських землях уповоєнний час.
Спробавідновити історичну правду про події, що відбулися там після приходу Червоноїармії в 1944 році дозволяють у першу чергу ті свідчення самої ж компартійноїсистеми які протягом десятиліть були заховані в спец фондах під грифом « Цілкомтаємно », а також документи ОУН, до яких не мали доступу дослідники .
Цейзбірник дає можливість широко ознайомитися з ними, відчути весь трагізм десятиповоєнних літ[5].
Такимчином, жодне історичне дослідження не може обійтися без порівняння різнихтеорій окремих дослідників.

1.1     Індустріалізація та колективізація:
В австрійські і польськічаси Східна Галичина мала дуже слабку промисловість, в якій було зайнято небільше 4 відсотків населення. Тому «соціалістичні перетворення»починалися з прискореного насадження в краї промисловості. Одночасно ззакінченням війни, 7 травня 1945 р. ЦК КП(б)У і уряд УРСР прийняли постанову«Про заходи по відбудові і дальшому розвитку господарства Львівської,Станіславської, Дрогобицької, Тернопільської, Волинської, Чернівецької областейна 1945 р.». Було взято курс на відбудову і реконструкцію традиційнихгалузей нафтогазової на Львівщині, лісової, лісопильної і лісохімічної — врайоні Карпат, легкої — на Буковині, соледобувної — на Закарпатті [6].
Особлива увага надавалася перетворенню Львова навеликий промисловий центр. Першу постанову з цього приводу ДКО прийняв ще вгрудні 1944 р [7]. У законі проп'ятирічний план відбудови і розвитку народного господарства СРСР на 1946-1950рр. завдання перетворення Львова на великий індустріальний центр виділялосяокремим рядком.
У 1945-1946 рр. у Львові були розміщенідемонтовані в різних регіонах СРСР заводи-електроламповий, телеграфноїапаратури, інструментальний, сільськогосподарських машин. У 1949 р. дав першупродукцію завод автонавантажувачів. Розгорнулося будівництво великогоавтобусного заводу.
 Багато нових підприємств,переважно дрібних, було споруджено в інших областях. Всього на кінець четвертоїп'ятирічки в західних областях вже працювало 70 великих заводів і фабрик зкількістю робітників на кожному з них понад 300, а також сотні дрібних ісередніх підприємств. Якщо українська промисловість у 1950 р. перевищиладовоєнний рівень тільки на 15 відсотків, то валова продукція всіх західнихобластей зросла за цей час на 115 відсотків, зокрема, по Львівській області — на241 відсоток. В Закарпатській області промисловість збільшила випуск продукціїв 10,5 разів [8]. Галузеваструктура промисловості західних областей зазнала якісних змін.
Продукція машинобудування і металообробкиперевищила в четвертій п'ятирічці довоєнний рівень у Волинській області в 20разів, Тернопільській — у 18., Ровенській — в 12, Львівській — в 19 разів.
 Разом з промисловим устаткуванням до західноукраїнськихміст прибували робітники та інженери, в основному з Росії. Зокрема, в четвертійп'ятирічці до Львова прибуло 20 тис. робітників і 2 тис. інженерно-технічнихпрацівників.Це свідчить:
ІЗ ЗВІТУ НАРКОМАТУ ЛЕГКОЇ ПРОМИСЛОВОСТІ УРСРРАДНАРКОМОВІ УРСР ПРО РОЗВИТОК РЕСПУБЛІКАНСЬКОЇ ТА МІСЦЕВОЇ ПРОМИСЛОВОСТІ ВЗАХІДНИХ ОБЛАСТЯХ УКРАЇНСЬКОЇ РСР ЗА 1945 р.
17 січня 1946 р. По м. Львову
а) Швейну фабрику № 1 — організовано і введено вексплуатацію. Вся наявна виробнича площа використана для встановлення 6пошивних агрегатів на 104 машини. На двох агрегатах шиють плановий асортиментвідповідно до виробничої програми. Решта використовується знавчально-виробничою метою — для навчання учнів ФЗУ;
б) На швейній фабриці № 2 (по вул. Казимирівській) підготовлено до експлуатації два поверхи — 4 і 5. Тепер провадиться монтажшвейних агрегатів на 50 машин. Затримка з відбудовою цього корпусу булавикликана труднощами з будматеріалами (цемент, скло), ремонтом опалювальноїсистеми.
в) Фабрику головних уборів реорганізовано і єпотрібні установки для виробництва чоловічих, жіночих і дитячих фетровихкапелюхів, а також агрегат на 14 машин для виробництва кашкетів,кепі з загальною потужністю, за двозмінної роботи, до 300 одиниць кепі і 200одиниць капелюхів на суму до 1 млн, крб. в незмінних цінах.
г) Взуттєву фабрику організовано на початку ц. р.Потрібні підготовчі роботи для організації фабрики масового пошиву взуття —ремонт і пристосування приміщення, підведення газу, електропроводка, одержанняустаткування — проведено. Оскільки устаткування одержано із запізненням, атакож в зв'язку з ремонтом устаткування в умовах браку кваліфікованих кадрівмеханіків-монтажників, строки встановлення взуттєвого потоку затягнулися.Все-таки потік на 1000 пар взуття за зміну на початок цього року встановлено і конвеєрпущено 15 січня ц. р. На фабриці встановлено також швейний агрегат на 26 машин— для заготівельного процесу і закінчується монтаж розкрійного і штампувальногоцехів також потужністю 1000 пар взуття за зміну.
д) Шкіргалантерейна фабрика організована ідосягла визначеної потужності 0,6 млн. крб. в незмінних цінах. В IV кварталі 1945 р.фабрика випустила продукції на суму до 100 тис. крб.
є) Шорно-клеєва фабрика також діє.
На шкіргалантерейній і шорно-клеєвій фабрикахдодатково встановлено агрегати на механічному приводі — на 20 машин нашкіргалантерейній і на 12 машин на шорній.
є) Панчішно-шкарпеткову фабрику організовано.Будинок відремонтовано. Усе виділене на визначену на 1945 р. потужність — 2,5тис. пар виробів устаткування (100 панчішно-шкарпеткових агрегатів) — одержаноі встановлено. Значну частину (64 автомати) випробувано. Встановлено тимчасовуфарбівню.
ж) Трикотажна фабрика діє, маючи тепер потужністьдо 240 т білизни і 180 т верхнього трикотажу. Виділені фабриці для доведення довизначеної потужності (300 т верхнього трикотажу) 25 фангових машин не переданофабриці, бо не одержано. Замість 25 фангових машин фабриці повинно бутизавезено з-за кордону 14 веретен.
з) Склозавод № 1 відбудовано і введено в дію злипня ц. р., виробляються електроколби. Нині на заводі ведуться роботи повідбудові печі № 2 для виробництва термосів .
и) При взуттєвій фабриці завдяки доставціневеликої кількості металорізного устаткування встановлено механічну майстерню.З виділених для цього 10 верстатів 9 заряджені, чекають відправлення.
По західних областях :
1. Організація трьох нових швейних фабрик (Луцьк,Ровно, Тернопіль), розширення виробництва на 7 швейних фабриках, організаціямережі майстерень індпошиву.
 За минулий період в усіх обласних центрах, атакож деяких районних західних областей організовано швейні виробництва: масовішвейні фабрики або комбіновані — індивідуально-масові.
 Організовано і тією чи іншою міроювведено в експлуатацію чотири швейні фабрики масового виробництва, дві фабрикиголовних уборів, 15 масово-індивідуальних. Вказані підприємства є в такихпунктах:
у м. Львові — швейна фабрика масового пошиву № 1,фабрика головних уборів;
у м. Станіславі — швейна фабрика;
у м. Чернівцях — швейна фабрика, фабрика головнихуборів, і в стадії організації велика фабрика масового пошиву — швейна фабрика№ 2 у м. Львові.
 Комбіновані швейні фабрикиіндивідуально-масового виробництва організовані в таких місцях: Бібрка,Винники, Золочів, Городок (Львівська область), Стрий, Борислав, Судова Вишня,Самбір, Комарно та ін. (Дрогобицька область), Володимир-Волинськ, Ковель(Волинська обл.), в Чорткові, Луцьку, Ровно щойно організовані таківиробництва...[9]
 Розширення виробництва масовогопошиву взуття. Організація мережі індпошиву взуття.
 Масове виробництво взуття організовано на такихпідприємствах західних областей: у Львові, Станіславі, Тисмениці, БогородчанахСтаніславської області, Дрогобичі, Роздолі Дрогобицької області. Мережуіндпошиву взуття, як і швейного, організовано в усіх обласних центрах ЗахідноїУкраїни, а також у деяких районах, де вони діють значною мірою як комбінованеіндивідуально-масове виробництво: Бібрка, Винники, Городок, Золочів (Львівськаобласть), Комарне, Судова Вишня, Борислав та ін. (Дрогобицька область), Ковель,Володимир-Волинськ (Волинська область) та ін.[10]
 Доведення потужності трикотажних підприємствзахідних областей з випуску панчішно-шкарпеткових виробів до 11,2 млн. пар,білизни трикотажної — до 865 тис. одиниць, верхнього трикотажу — до 1400 тис.одиниць.
 Трикотажно-панчішні підприємства західнихобластей, передбачені [планом] відбудови і організації в цьому році у Львові — панчішнаі трикотажна, Станіславська ватно-трикотажна, чернівецькі діють. Відбудованотакож Коломийську гардинну фабрику.
Минулого року чернівецькі трикотажні фабрики ввелив дію 341 панчішний автомат, 6 котонових машин, 58 шкарпеткових машин; Львівськатрикотажна — 45 фангових, один прядильний верстат[11]
 Завезення ділової деревини наУкраїні в розмірі 47,6 млн. кубометрів за рахунок збільшення лісозаготівель узахідних областях при обмеженні лісорубання в східних областях України. Широкорозгорнути лісо відновлювальні роботи, забезпечивши за 1946—1950 рр.лісонасадження на площі 252 тис. га і проведення робіт по ущільненнюрозріджених лісонасаджень і впровадженню швидкоростучих порід лісу [12]
 Відбудувати і збудувати нові підприємствапромисловості будматеріалів, у тому числі цементні, скляні, цегельні,вапнякові, черепичні заводи, заводи металоконструкцій, заводи стандартнихбудинків, буддеталей, санітарної техніки, м'якої покрівлі, високо витривалогогіпсу, і забезпечити створення для підприємств промисловості будматеріалівсталої місцевої паливно-енергетичної бази...[13]
 Перетворити місто Львів у великий індустріальнийцентр України.
Збудувати і ввести в дію в місті Львовіавтоскладальний завод, електроламповий завод, завод телеграфної і телефонноїапаратури, скляний завод, трикотажну фабрику, підприємства харчовоїпромисловості, а також відновити і збільшити потужність міської електростанції[14].
 Забезпечити якнайшвидшу відбудовуй розвиток усіх галузей народного господарства й культури Закарпатської областіУкраїни[15]. Передбачитипершочергову відбудову й розвиток сільського господарства, особливосадівництва, виноградарства, тваринництва і бджільництва, а такождеревообробної, лісохімічної та харчової промисловості. Організуватипромисловість по видобутку бурого вугілля і збудувати нові підприємства легкоїпромисловості.
Подати державну допомогу селянським господарствамЗакарпатської області України сільськогосподарськими машинами, добривами ікредитом…
Голова Президії Верховної Ради СРСР М. Швернік
Секретар Президії Верховної Ради СРСР О. Горкін
Москва, Кремль. 18 березня 1946 р.
 Також були проводені заходи щодо розвиткународного господарства Закарпатської області на 1946 рік [16].
 Перші роки визволеного народу Закарпаття булиспрямовані на ліквідацію засад капіталістичної експлуатації іфеодально-поміщицьких пережитків[17].
Були конфісковані поміщицькі землі, безземельнимі малоземельним селянам було передано безкоштовно 59200 га землі. Понад 1000 селянських господарств, що задихалися від безземелля в гірських округах,одержали достатні земельні наділи в родючих долинних округах.
 Націоналізовано великупромисловість, транспорт, засоби зв'язку, банково-кредитову систему, великіторговельні підприємства, учбові заклади, установи охорони здоров'я та культури[18].
Робітники, селяни та інтелігенція Закарпаттяпровадять значну роботу по ліквідації шкоди, заподіяної німецько — мадьярськимизагарбниками.
Велику допомогу надає їм в цьому РадянськаУкраїна, увесь Радянський Союз.
 Навесні 1945 р. було завезено вЗакарпаття для продовольчих потреб населення 96 000 ц зерна, з яких 32 000 цбезкоштовно. Крім того, було виділено селянам безкоштовно 87 600 ц посівногоматеріалу.
Також подано допомогу в 1946 р. насіннимматеріалом бідняцько-середняцьким господарствам — понад 1000 ц. Великаматеріальна допомога надається промисловості завозом сировини, палива ідопоміжних матеріалів.
 Внаслідок проведенихорганізаційно-відбудовчих заходів відновило роботу 250 підприємств, в якихпрацює понад 20 тис. робітників.
Приступлено до утворення підприємств легкоїпромисловості, якої раніше було в Закарпатті, організовано артілі промисловоїкооперації.
В 1945 р. підприємства Закарпаття випустили майже' на 20 млн. крб. продукції і лісоматеріалів, меблів, хімікатів, металовиробів,цигарок, спирту і т. ін[19].
 На 1946 р. програма виробництвазначно збільшується величезна організаційна йматеріальна допомога, яка повсякденно надається Радянським урядом ібільшовицькою партією господарському, і культурному будівництву Закарпатськоїобласті, знаходить живий відгук у трудящих Закарпаття. Робітники, селяни та інтелігенція Закарпаття активновключилися в будівництво радянських органів влади, беруть творчу участь увідбудові й розвитку господарства і культури області.
Своє схвалення політики Радянського уряду, якийзабезпечив реалізацію їх національних і соціальних сподівань, своє довір'ябільшовицькій партії трудящі Закарпаття продемонстрували на виборах у ВерховнуРаду СРСР, що відбулися 19 лютого 1947 р[20].
 З метою забезпечення всебічного розвиткугосподарства Закарпатської області і зростання добробуту її населення РадаМіністрів УРСР і Центральний Комітет КП(б)У постановляють:
В галузі промисловості
1. Рада Міністрів УРСР і Центральний КомітетКП(б)У вважають основним завданням міністерств і центральних організацій«УРСР, Закарпатського обласного виконавчого комітету і обласного комітетуКП(б)У в галузі промисловості — відновлення та забезпечення нормальноївиробничої діяльності всіх націоналізованих підприємств і дальше розгортанняпромислового виробництва для задоволення місцевих потреб на основіякнайповнішого використання місцевої сировини та створення надійної власноїпаливно-енергетичної бази.
2. Затвердити на 1946 р. загальний обсягпромислового виробництва по республіканській та місцевій державнійпромисловості Закарпатської області в сумі 42,7 млн. крб. (в незмінних цінах1926/27 р.) і по промисловій кооперації в 10,6 млн. крб. (в незмінних цінах1932 р.), а також випуск основних виробів .
У Львівській і Волинській областях геологивідкрили невелике родовище вугілля — з промисловими запасами близько 1,5 млрд.т. У 1949 р. були закладені перші вугільні шахти Львівсько-Волинського басейну.Одночасно почалося спорудження найбільшої в західних областях ДобротворськоїДРЕС потужністю 700 тис. кВт. Розгорнулося будівництво потужної ТереблеріцькоїГЕС в Закарпатській області.
У 1950 р. було відкрите найбільше в СРСРРоздольське родовище сірки. Побудований на його базі гірничохімічний комбінатпоклав початок створенню у Прикарпатті великої хімічної промисловості.Соціалістичні перетворення усільському господарстві починалися звідбудови державних МТС.
Одразу після вигнання окупантів на ці цілі буловиділено понад 100 млн. руб., в результаті чого навесні 1945 р. розгорнули своюдіяльність 152 МТС[21].
 За постановою РНК УРСР від 4березня 1945 р. були створені невластиві для цього регіону земельні товариства,а при них — супряги. Супряги надавали допомогу безкінним господарствам вобробітку землі. Земельні товариства створювали зерноочисні і злучні пункти,громадські кузні.
 У 1944 р. почали працювати ініціативні групи зселян для відновлення довоєнних і організації нових колективних господарств [22].На початку 1945 р. в регіоні налічувалося 24 колгоспи, а ще через рік — 177. У1946 р. виникли перші колгоспи в Закарпатті. В ці роки організація колгоспівздійснювалася на майже добровільних засадах. Селяни заохочувалися до вступу вколгоспи різноманітними пільгами. Широко практикувалися поїздки селянськихделегацій у добре налагоджені господарства східних областей з метою пропагандидосягнень колгоспного ладу.
 У середині 1948 р. в Кремлівирішили, що підготовчий період слід завершувати. Селянські господарства раптомвідчули колосальний тиск держави, особливо по податковій лінії, якийпідштовхував їх до об'єднання в колгоспи. Через рік, на початок липня 1949 р. вколгоспи об'єдналося 60 відсотків господарств, ще через рік — 91 відсоток. Набазі поміщицьких маєтків і монастирських господарств було створено до 30радгоспів і дослідних станцій[23].
 Процес індустріалізації у«возз'єднаних» землях мав свої особливості.
По-перше, значно вищі, ніж у східних регіонахУРСР темпи промислового розвитку. Якщо 1940 р. підприємства західних областейстановили 4,7% загальної кількості підприємств України, то 1949 р. — вже 12,6%(у важкій промисловості — відповідно 8,1 і 16,8%).
По-друге, суттєві якісні зміни в традиційнихгалузях західноукраїнських областей. Якщо раніше лісова промисловість краювивозила за межі регіону майже всю лісову сировину в непереробному абонапівпереробному вигляді, то тепер її продукція стала базою для розвиткумісцевих галузей — деревообробної, паперової, хімічної (Ужгородськийдиктово-меблевий і Мукачівський меблевий комбінати, Свалявський лісохімічнийзавод, картонна фабрика у Львові та ін.).
По-третє, поява нових галузей промисловості:машинобудівної та приладобудівної — на Львівщині; взуттєвої та трикотажної — уПрикарпатті; рибопереробної — в Ізмаїльській області та ін[24].
По-четверте, відкриття в західноукраїнськомурегіоні значних родовищ корисних копалин: 1946—1949 рр. у Дрогобицькій областірозвідані Угерське, Більче-Волицьке та Рудковське газові родовища, що мали нелише республіканське, а й союзне значення. У 1948 р. завершено будівництвонайпотужнішого в ті часи в СРСР та Європі магістрального газопроводу Дашава — Київ,а 1951 р. західноукраїнський газ почала отримувати Москва.
 Помітний прорив у промисловомурозвитку західноукраїнських земель супроводжувався і негативними чинниками.Скроєна за сталінською моделлю індустрія краю переймала й успадковувалатрадиційні її вади: диспропорційний розвиток, що виявлявся у відставанні легкоїта харчової галузей промисловості, домінування кількісних показників надякісними, відсутність закінченого технологічного циклу, залежність від союзногоцентру та ін.
 Економічна модернізація потребувала значноїкількості освічених кваліфікованих робітників. Тому велика увага під часперетворень у західноукраїнських землях приділялася питанням освіти. Активнаборотьба з неграмотністю, розширення мережі початкової та вищої освіти давализмогу радянській владі не тільки завойовувати симпатії західних українців, а йстворювати передумови для появи нового поколіннязахідноукраїнської інтелігенції, спираючись на яку можна було б значно посилитисвій вплив на місцеве населення.

 2 .Радянізація західних областей України .
 
2.1 Придушення національно – визвольного руху.
 
Нові радянські райони (Прибалтика, ЗахіднаУкраїна і Західна Білорусія, Північна Буковина і Бессарабія) після війни сталипредметом особливої уваги всіх органів радянської влади — від каральних допропагандистських. „Здобутки“ довоєнної радянізації випарувалися зприходом окупантів [25]. З приходомЧервоної армії у 1944 р. почалася друга хвиля інтеграції західних областей врадянську політичну і соціально-економічну систему[26].
 Пам'ятаючи ленінську настанову (»соціалізм— це облік"), власті розпочали з постановки на облік всього наявногонаселення. З цією метою було здійснено перепис робітників та службовців[27].У містах і районах створювалися облікові групи, очолювані відповідальнимипрацівниками парткомів, НКВС і НКДБ. Під час постійних перевірок виявляли«дезертирів виробництва», «незаконно заброньованих», людейбез паспортів і військових білетів, підозрюваних у зв'язках з окупантами або знаціональним підпіллям.
 Населення західних областей, як могло,бойкотувало вибори до
Верховної Ради СРСР, що відбувалися в лютому 1946р [28].Проте за межами цієї території бойкоту ніхто не помітив. Письменник А.Дімаров,який тоді працював у газеті «Радянська Волинь», розповідав, якпроходили вибори: «Рано о восьмій у супроводі яструбків почали приходитилюди. Лейтенант не дарма лазив на горище. Він просвердлив над обома кабінами подірці, посадив над кожною по енкаведисту з добре потовченою крейдою вбляшанках. Зайде дядько до кабіни, стане щось писати в бюлетені, а із стелійому на шапку чи голову вже сиплеться крейда. Вийде, проголосувавши на двір, атут енкаведишники: — Ану, наклонись! Чиста шапка чи голова — чеши, чоловіче,додому, а якщо посипана крейдою — паняй до машини!» [29].
 Щоб ця картинка з натури стала до кінцязрозумілою, слід вказати, що у виборчому бюлетені друкувалося тільки однепрізвище — кандидата від «блоку комуністів та безпартійних». Щобпроголосувати за рекомендованого цим блоком, не треба було заходити в кабінудля таємного голосування: узяв бюлетень і тут же вкинув його до урни [30].Та якщо виборець бажав закреслити прізвище кандидата в депутати і написати інше— вже за своїм вибором, він обов'язково мусив зайти в кабіну. З Партійні організаціїзахідних областей в перші післявоєнні роки поповнювалися тільки за рахуноквихідців зі східних областей УРСР та інших регіонів СРСР. У 1947 р. сталоможливим приймати в партію місцеві кадри, у тому числі вихідців з КПЗУ Протеперевага завжди надавалася приїжджим. Зокрема, у 1948 р. в Тернопільськійобласті було прийнято в КП(б)У 1008 осіб, з них місцевих —тільки 215 (21відсоток).
 У партійних органах західнихобластей налічувалися буквально одиниці представників місцевого населення. Так,в 1949 р. в Чернівецькій області в апаратах міськкомів, окружкомів і райкомівКП(б)У працювало 4 комуністи місцевого походження, Дрогобицькій — 10,Тернопільській — 15, Станіславській — 9 .
 З кінця 1944 р. мельниківціта бульбівці згорнули бойову діяльність. Після цього національно-визвольнийрух у західних областях репрезентувала УПА, яка перебувала під цілковитимконтролем ОУН(Б) [31].
У листопаді 1945 р. серед усіх повстанців булапоширена інструкція ОУН «Надрайонним провідникам до виконання», якасвідчила про зміну тактики боротьби. Від провідників вимагалося посилитиполітичну роботу в масах. УПА розглядалася тепер не тільки як військовийінструмент, а як революційно-політична армія, покликана «на своїх прапорахі своїми політичними діями нести у народну масу слово нашої правди,демонструвати насамперед наше існування і закликати народ до боротьби[32].
 Відмова УПА від відкритих боїв і перехід дотерористичної і диверсійної діяльності стурбували компартійно-радянськекерівництво. У нього викликало занепокоєння й те, що націоналісти належнимчином оцінили небезпеку діяльності агентури НКВС-НКДБ в своїх лавах і звернулиособливу увагу на виявлення і знищення таких агентів.
 У західних областях була посиленапрактика постійної перевірки працюючих в державних установах, на промисловостіі транспорті з метою виявлення людей, опозиційно настроєних до радянської влади[33].
 Найдійовішою формою ліквідації запілля ОУН і УПАбула визнана депортація населення, яке прихильно ставилося до повстанців. Першамасштабна депортаційна акція була здійснена ще у квітні 1945 р., коли буловислано на схід понад 9 тис. сімей (23,6 тис. осіб) членів ОУН і бійців УПА Одночасномасова база повстансько-підпільної боротьби підривалася масштабними примусовимимобілізаціями населення, переважно молоді, на відбудову об'єктіввугільної і металургійної промисловості Донбасу та Придніпров'я.
 Активні дії військ НКВС і НКДБ проти повстанцівпочалися з кінця 1945 р., щоб, як казав М.Хрущов, „паралізувати діїбандитів і забезпечити нормальний хід виборчої кампанії“. За два зполовиною місяці проти боївок націоналістів було проведено майже 16 тисячоперацій. У боях брала участь 52-а армія генерал-полковника К.Коротєєва і 13-аармія генерал-полковника М.Пухова. Армійським гарнізонам допомагали 3593винищувальні батальйони (»яструбки") загальною чисельністю понад 63тис. бійців[34].
 В українській зарубіжній історіографії зима1945-1946 рр. розглядалася як найбільш тяжка. Сотник В.Чав'як(«Чорнота») пізніше згадував: «Ця облавна зима буланайстрашнішою. Нас як звіра шукали по слідах. Коли не падав сніг, ми не моглипереходити навіть вночі. Голодували, мерзли. Майже не розкладали ватри, бо занами пильнували літаки*30. Ми спали навіть у тріскучі морози під смереками,вкривалися смерековими гілками.
Керівництву КП(б)У вдалося домогтися згоди Кремляна продовження терміну використання регулярних військ проти УПА. Увесняно-літній кампанії 1946 р. органами МВС-МДБ, внутрішніми та прикордоннимивійськами було проведено понад 42 тис. операцій. Крім того, винищувальнібатальйони здійснили у 1946 р. майже 17 тис. операцій. Безпосереднім наслідкоммасованого наступу на УПА стало припинення її бойової діяльності в усьому краї[35],за винятком Карпат і Полісся. У переважній більшості районівповстанці перейшли до підпільної боротьби.
 У лютому 1947 р. у зв'язку з підготовкою виборівдо Верховної Ради УРСР і місцевих рад М.Хрущов знову домігся розквартируваннявійськових гарнізонів у кожному населеному пункті, щоб прикрити всі виборчідільниці. З метою паралізації повстансько-підпільного руху за січень-березеньцього року сили МВС-МДБ провели понад 12 тис. операцій. На підставі агентурнихрозробок органи МВС здійснили спецоперації, спрямовані проти керівних центрів і кадрівОУН. В цей час, за даними МДБ У РСР, у західних областях перебувало у підпіллі113 керівних працівників проводів і налічувалося 219 підпільних осередків ОУНчисельністю 1558 осіб [36]. За оцінками чекістів,операції і спецоперації початку 1947 р. призвели до того, що в підпіллі ОУНзапанувала повна розгубленість. Повідомлялося, що посилилася тенденціядобровільної здачі повстанців і підпільників органам радянської влади абоперехід їх на територію Польщі[37]. Під час ліквідаціїзаступника референта СБ проводу ОУН Карпатського краю І.Синенка в районі селаНова Гута на Станіславщині було захоплене інформаційне повідомлення»Ромба", датоване березнем 1947 р. «Ромб» повідомляв, щонаселення дивиться на підпільників як на «засуджених до смерті»,співчуває їм, але пов'язувати свою долю з ними не бажає.«Більшість населення, — писав він, — особливо особи старшого віку, бажалиб жити в таких умовах, як зараз, але тільки щоб їх ніхто не чіпав і не турбував[38].
 Населення бачило, що колосальна військова міцьнаддержави у кожну хвилину може бути обернута проти повстанців: радянська владапереконувала у цьому під час виборів, беручи у військові кліщі кожний населенийпункт[39]. Одночасновоно на собі відчувало весь жах цього тиску. Користуючись відомим „хто нез нами, той проти нас“, чекісти пропонували людям повідомляти про всіхпідозрілих, а багатьох з них просто вербували у свою інформаторську мережу направах „секретних сотрудников“ (сексотів). Той, хто не погоджувався,одразу потрапляв до категорії „бандпособників“ і депортувався разом зсім'єю в Комі АРСР, на Урал та в інші острівці ГУЛАГу.
 У повстанців західних областей України булисприятливі чинники для боротьби: підтримка місцевого населення, наявністьорганізації, що існувала з 1929 р. і проявила себе в боях з різноманітнимипротивниками, лісиста і гориста місцевість, в якій вони чудово орієнтувалися.Вони були загартованими в боях, національно свідомими патріотами, вихованимисамою дійсністю, що їх оточувала, у відразі до комуністичної доктрини іпрактики. Тим не менш, сили були надто нерівні, а умови підпільно-партизанськоїборотьби постійно ускладнювалися. Розуміючи, що основна перевага визвольногоруху — у зв'язках з оточуючим населенням, МВС-МДБ звернуло головну увагу натих, хто змушений був залишатися в селах, на їх близьких та рідних. Чекістивзяли на озброєння гітлерівські методи боротьби з партизанським рухом,щоправда, у м'якшій формі: відповідальність за диверсії та інші операціїпідпільників покладалася на жителів найближчого села; їх не розстрілювали, якгітлерівці, а депортували[40].
Ситуація, в якій діяли підпільники, добрепоказана в уже цитованому вище інформаційному повідомленні „Ромба“: Сіткасексотів діє акуратно. По території неможливо пройти, щоб після себе незалишити слідів. Про перебування в селі (квартирування) не може бути й мови.Сексоти видресирувані так, як церковні собаки. До кожного приїжджаючогопідпільника вони діловито приглядаються з усіх боків. Бункери в селі можутьбути тільки у сексотів, про яких знають органи МДБ. Підпільники, котріквартирували або квартирують по селах, є агенти більшовицької поліції… Неможе знаходитися в селі місце заховування підпільника, про яке б не зналиоргани МДБ-МВС. Зв'язок між сіткою сексотів і працівниками МДБ-МВС організовановиключно добре .
У лютому 1947 р. було прийняте рішення про те,щоб покласти остаточне придушення підпільно-повстанського руху на органи МДБУРСР. Загальне керівництво каральними діями в західних областях Сталін поклавна Л.Кагановича, направленого в Україну на посаду першого секретаря ЦК КП(б)Уберезні 1947 року.
Чекісти зробили ставку на розширення іпоглиблення агентурно-інформаційної роботи, проникнення в структури ОУН,знищення керівних центрів і кадрів, посилення каральних санкцій проти»банд-пособників". За цей рік було вивезено на схід 26332 сім'ї понад77 тис. осіб, тобто утричі більше, ніж за 1944-1946 рр. Проте покінчити зпідпільно-повстанським рухом не вдалося. .
У 1948 р. МДБ УРСР, проводячи івійськово-чекістські операції, почало активніше використовувати спецгрупи. Новатактика пов'язувалася з іменем міністра державної безпеки УРСРгенерал-лейтенанта М.Ковальчука, який в роки війни очолював одне з фронтовихуправлінь контррозвідки «Смерш» («Смерть шпионам») і маввеликий досвід боротьби з німецькою агентурою в тилу радянських військ.
1948-й рік приніс із собою різку активізаціюповстанського руху[41]. Раніше уньому брали участь в основному професіонали — випробувані бійці, котрі боролисяза ідею і не думали про те, що за всіх умов не зможуть стати переможцями. Тепердо них почали приєднуватися ті, хто бажав раніше, як вказувалося у повідомленні«Ромба», тільки одного: «щоб їх ніхто не чіпав і нетурбував». Справа в тім, що влада різко активізувала процес колективізаціїсільського господарства у західних областях. Протестуючи проти силових заходів,селяни йшли в ліс. Національно-визвольна боротьба стала переплітатися зсоціальною.
Упродовж 1948 р. повстанці й підпільникиздійснили понад 1440 акцій (за даними самих повстанців). За радянськими даними,в січні-квітні 1948 р. було зафіксовано 505 проявів діяльності ОУН і УПА. Буловстановлено пожвавлення антирадянської діяльності на території Київськоїобласті, де з'явилися рейдуючі бої УПА.
Між МВС і МДБ існувала конкуренція, яка часомдоходила до протистояння на різних щаблях ієрархії обох каральних відомств. Мабуть,тільки цим можна пояснити виняткову відвертість документу, надісланогоМ.Хрущову 15 лютого 1949 р. із середовища МВС. Мова йде про доповідну запискувійськового прокурора військ МВС Українського округу Г.Кошарського «Профакти брутального порушення радянської законності в діяльності т.зв. спецгрупМДБ»[42]. Вказуючи нате, що МДБ УРСР та його управління в західних областях «з метою виявленняворожого українсько-націоналістичного підпілля широко використовують так званіспецгрупи, що діють під виглядом бандитів УПА», Кошарський далі писав:«Як свідчать факти, грубо провокаційна і нерозумна робота ряду спецгруп ідопущені їх учасниками свавілля й насильство над місцевим населенням не тількине полегшують боротьбу з бандитизмом, а, навпаки, ускладнюють її, підриваютьавторитет радянської законності й незаперечно завдають шкоди справісоціалістичного будівництва у західних областях України»[43].Кошарський робив висновок, що «дії т.зв. спецгруп МДБ мають яскравоуособлений бандитський, антирадянський характер і, зрозуміло, не можуть бутивиправдані ніякими оперативними міркуваннями [44].
 Незважаючи на те, що військовий прокурор наводиву своїй записці конкретні вражаючі факти „діяльності“ спецгруп середмісцевого населення, його записка не мала жодних наслідків. ОбранаМ.Ковальчуком тактика застосовувалася все ширше. Кількість чекістських спецгруппід виглядом боївок ОУН і УПА дедалі більше зростала, а здійснювані нимизлочини акуратно фіксувалися як операції оунівського підпілля. У доповіднійзаписці від 23 грудня 1949 р. на ім'я Л.Мельникова інспектор ЦК КП(б)У Бережнийписав: „Побиття, грабунки і знущання над місцевим населенням з бокупредставників влади і органів МДБ в Тернопільській області носять масовийхарактер » .
 Як згадував генерал-лейтенант МДБ П.Судоплатов,Сталін у зв'язку з убивством Я.Галана у листопаді 1949 р. висловив невдоволення“роботою органів безпеки щодо боротьби з бандитизмом в ЗахіднійУкраїні» і наказав зосередити зусилля на розшуки та ліквідації ватажківбандерівського підпілля [45]. У зв'язку зцим чекісти активізували провокаційну діяльність своєї агентури в боївках ОУН іУПА. Були розроблені плани компрометації командарма Р.Шухевича передзарубіжними центрами ОУН і УГВР, а його заступника В.Кука — перед Шухевичем.
 Одночасно з посиленням тиску на підпілляМ.Ковальчук запропонував запровадити амністію для всіх, хто добровільновідмовиться від боротьби. Проект відповідного наказу (раніше амністіяоголошувалася тільки законодавчим органом влади) міністр надіслав до політбюроЦК КП(б)У. 28 грудня 1949 р. політбюро ЦК схвалило постанову «Про наказміністра держбезпеки УРСР № 312 „Про непритягнення до карноївідповідальності учасників залишків розгромлених українських націоналістичнихбанд у західних областях Української РСР, які добровільно зголосилися доорганів радянської влади з повинною[46]. 30 грудняКовальчук оголосив свій наказ. З повинною явилися сотні нелегалів.
 5 березня 1950 р. загинув головнийкомандир У ПА, голова Генерального секретаріату УГВР і провідник ОУН в УкраїніРоман Шухевич. Чекістам вдалося встановити місце його перебування в селіБіло-горща на Львівщині. За словами П.Судоплатова, які відповідають дійсності,після смерті Р.Шухевича рух опору в Західній Україні одразу пішов на спад.
 Після загибелі Р.Шухевича пост головиГенерального секретаріату УГВР і головного командира УПА зайняв Василь Кук(“Леміш», «Юрко», «Коваль»). Він керувавборотьбою боївок ОУН і УПА до травня 1954 р., аж поки не став жертвою черговоїоперативно-розшукової операції чекістів.
 Загальні результати протистояння узахідних областях України були оголошені на засіданні президії ЦК КПРС 26травня 1953 р., де розглядалася записка Л.Берія. З 1944 по 1952 рр. радянськісилові органи піддали репресіям у різних формах майже 500 тис. осіб. Зокрема,було заарештовано 134 тис, вбито 153 тис, вислано довічно за межі України 203тис. о Зі свого боку, українське підпілля вчинило 14,5 тис. диверсій ітерористичних акцій, в ході яких загинуло, за офіційними даними, не менше 30тис. працівників компартійно-радянського апарату, військовослужбовців,представників цивільного населення (як місцевих, так і прийшлих)[47].
 Розгортанню наступу на УГКЦ сприяли і смертьмитрополита А. Шептицького (листопад 1944 р.), і повоєнне загострення відносинЗаходу і Сходу, що поступово переросло в «холодну війну». Намагаючись знайтиспільну мову з пануючим режимом і уникнути кровопролиття в західноукраїнськомурегіоні, наступник Шептицького митрополит Й. Сліпий надсилає в грудні 1944 р.до Москви делегацію УГКЦ. Цю делегацію прийняв голова Ради в справах релігійнихкультів при Раднаркомі СРСР полковник державної безпеки І. Полянський. Під часзустрічі представники УГКЦ ознайомили його з життям церкви, проголосилизвернення Й. Сліпого «До духовенства і віруючих», де містилися заклики добандерівців «вернутися з неправильного шляху»; передали 100 тис. крб. у фондЧервоного хреста на оборону країни. Демонструючи свою лояльність до режиму,один з представників греко-католиків все ж зауважив, що в західному регіонібудь-які зміни необхідно «робити обережно». Не бажаючи вступати у конфлікт зУГКЦ під час війни, сталінське керівництво пообіцяло греко-католикам вільневідправлення богослужінь[48].
Ліквідація Української греко-католицької церквибула частиною плану, спрямованого на організацію всебічної енергійної відсічінаступаючому Ватикану і зміцненню радянської влади в західноукраїнських землях.Ця ліквідація стала можливою через ослаблення в повоєнний період греко-католицькоїцеркви; загострення відносин між Заходом і Сходом, яке переросло в «холоднувійну», смерть лідера УГКЦ А. Шептицького.
Отже, суть повоєнних суспільних перетворень узахідних областях України полягала в продовженні та завершенні соціалістичноїперебудови «возз'єднаних» земель[49] Шляхомактивної «радянізації» планувалося відтіснити «старе» (звичаї, релігію,організацію праці, суспільні структури, лідерів та ін.) і ствердити «нове» зметою «органічного» приєднання цього регіону до складу СРСР.
 Ліквідація греко-католицької церкви,насильницька колективізація, масові депортації викликали опір діям влади з бокумісцевого західноукраїнського населення. Організуючим ядром і ударною силоюцього опору стали формування УПА. її діяльність у повоєнний період умовно можнаподілити на два етапи, що суттєво відрізняються один від одного тактичноюлінією. Якщо змістом першого етапу (1945—1946) було відкрите протистояннявеликих з'єднань, ар'єргардні бої, то на другому (1947— 1950) — починаєпереважати підпільна боротьба, удари невеликих бойових груп, затухаючаактивність[50].
Після закінчення Другої світової війникерівництво УПА вважало, що зіткнення Заходу і СРСР неминуче, і тому своєосновне завдання вбачало в тому, щоб не дати змоги радянській владі швидкозакріпитися в західноукраїнському регіоні На цьому етапі загони УПА тримали підсвоїм контролем досить значну територію — майже 150 тис. км2, наякій намагалися створити альтернативні радянським органам владинаціонально-державні структури. Формування повстанців мали у своєму складікавалерійські та артилерійські частини. Активність УПА була ще досить високою:так, за перше півріччя 1945 р. було здійснено 2207 збройних акцій (відплатнихактів, диверсій на залізниці та шосейних дорогах, напади на районні центритощо). У відповідь сталінський режим провів 9238 каральних операцій, під часяких було вбито 34 тис. повстанців і 46 тис. захоплено в полон. У кривавомупротистоянні загинули лідери ОУН—УПА — командувач УПА член Центрального проводуОУН Клим Савур (Д. Клячківський), Карпович — перший заступник командувача іначальник штабу УПА, Кремінь — заступник командувача УПА-«Захід» та ін. Такі втративимагали суттєвої зміни тактики. Спочатку під тиском обставин великі з'єднанняділяться на малі групи, які принципово уникають фронтальних боїв, повертаютьсядо типово партизанських форм боротьби (засідка, наскок, саботаж, прорив та ін.)[51].
 Наприкінці 1946 р. Українська Головна ВизвольнаРада приймає рішення про докорінну реорганізацію УПА, суть якої полягала вдемобілізації частини повстанців, відправці певної кількості вояків на Захід іорганізації підпілля з найстійкіших і найвитриваліших людей. За висловом одногоіз ідеологів ОУН—УПА, у цей час розпочався перехід «від форм широкоїповстанської боротьби до форм боротьби глибоко підпільної».
 Зрозумівши ілюзорність своїх сподівань нарадянсько-американську війну, ОУН і командування УПА на початку 1947 р.переходять до тактики партизанської війни невеликими групами, широкоїпідпільної боротьби, саботажу, антирадянської пропаганди, індивідуальнихтерористичних акцій проти представників правлячого режиму.
 У сучасній історичній літературі зустрічаєтьсязгадка про те, що завершення війни ОУН-Б зустріла під гаслом, проголошеним Р.Шухевичем: «Домагатися, щоб ні одне село не визнало радянської влади. ОУН маєдіяти так, щоб усі, хто визнав радянську владу, були знищені. Не залякувати, афізично знищувати! Не потрібно боятися, що люди проклянуть нас за жорстокість.Хай із 40 мільйонів українського населення залишиться половина — нічогострашного в цьому немає». За офіційними даними оунівці здійснили 14,5 тис.диверсій і терористичних актів, у яких загинуло майже 30 тис.військовослужбовців, працівників державних та охоронних органів, місцевихжителів. Тактична лінія УПА, курс на масовий опір західноукраїнського населеннярадянській владі давав привід сталінському керівництву для широкомасштабнихкаральних акцій у регіоні. Тому під колесами репресивної машини опинились нелише повстанці. Свавілля, беззаконня, провокації стали нормою поведінкиспецвійськ у Західній Україні.
 Загибель командувача УПА Р.Шухевича (5 березня 1950 р.) стала своєрідним поворотним пунктом — після неїфактично закінчився організований опір на західноукраїнських землях, хочаокремі невеликі загони УПА та рештки підпілля діяли ще до середини 50-х років[52].
 Отже, у повоєнний період тактична лінія УПАзазнає певної трансформації. Якщо на початку переважають форми широкоїповстанської боротьбі.
(контролювання певної території, створенняальтернативних радянським органам влади національно-державних структур,діяльність великих формувань, які охоплюють кавалерійські та артилерійськічастини), то на початку 1947 р. тактика боротьби змінюється. Чинниками, які визначалиці зміни, були: переростання повоєнного протистояння між СРСР і Заходом у«холодну війну»; значні втрати У ПА в протиборстві з радянськими військами;загибель повстанських лідерів; певні успіхи радянської влади в суспільнихперетвореннях у західноукраїнському регіоні; політика сталінського режиму нарозкол лав повстанців[53].
2.2 Масові репресіїрадянського режиму проти населення Західної України. Операція «Вісла»
Відновлення радянської влади в західних областяхУкраїни супроводжувалося посиленням репресивного тиску на місцеве населення.Основною метою репресій було створення сприятливих умов для «радянізації» краю,експлуатації його демографічного та природного потенціалів; насильне залученнянаселення до радянської системи господарювання; руйнація національних структурсамозахисту, духовним осередком яких була Українська греко-католицька церква;максимальне звуження соціальної бази збройного опору, очолюваного ОУН—УПА;остаточне утвердження на місцях органів радянської влади[54].
Наприкінці війни й у повоєнний періодрозгалужений сталінський репресивний апарат, що діяв у західноукраїнськихземлях, широко використовував вже апробований у попередні роки арсеналрепресивних акцій[55]. Арешти,вбивства, конфіскації майна, масові депортації, запровадження системизаручництва — далеко не повний перелік форм і методів репресивного тиску намісцеве населення[56]. Своєріднимсигналом до початку репресій стало розпорядження НКВС СРСР від 7 січня 1944 р.,у якому зазначалося: «… усіх виявлених пособників на території Українизаарештувати з конфіскацією майна і відправити до Чорногорського спецтабору»(Красноярський край). З наближенням фронту до західноукраїнських земельрепресивна діяльність радянського режиму посилюється[57].Зокрема, у березні 1944 р. з'являється нове розпорядження НКВС СРСР, у якомувказувалося: «Сім'ї, у складі яких є оунівці, що перебували на нелегальномустановищі, а також сім'ї засуджених оунівців взяти на облік і виселити дотилових областей. 15 травня 1945 р. М. Хрущов провів у Львові нараду ізсекретарями обкомів КП(б)У і начальниками управлінь НКВС. У своїй доповіді вінвимагав рішучих каральних акцій проти сімей повстанців, а також рекомендувавзастосовувати «нові методи роботи», суть яких полягала у створенні взахідноукраїнському краї атмосфери «кругової поруки» та взаємної підозри[58].У кожному селі мали бути відібрані заручники із заможних селян, які мусилиповідомляти офіційну владу про наміри та дії повстанців. Водночас їх суворопопереджали, що вони несуть відповідальність за будь-яку подію, що станеться натериторії сільської ради. Крім цього, місцеві радянські активісти мали стежитиза заручниками і в разі їхньої неблагонадійності заарештовувати і виселяти.Хрущов вимагав організовувати збори селян, на яких оголошувати імена тих, хтодопомагає повстанцям, і застосовувати проти них репресії.
Основними жертвами репресивних акцій були, як правило,члени сімей оунівців і «бандпособників», куркулі з сім'ями, старазахідноукраїнська інтелігенція, священики греко-католицької церкви. Про масовийхарактер репресій свідчить той факт, що лише протягом 1946—1948 рр. у східнірайони СРСР було депортовано майже 500 тис. західних українців[59].
 Сталінське керівництвовикористовувало репресії в західноукраїнських землях і як засіб державногопримусу, і як метод покарання. Основною метою каральних акцій було створеннясприятливих умов для тотальної «радянізації» Західної України[60].
Операція «Вісла» — це завершальний етап процесупереселення українського населення із території Закерзонні (Лемківщина,Посяння, Підляшшя, Холмщина). Початок цьому процесу було покладено 9 вересня1944 р. угодою між польським Тимчасовим комітетом національного визволення таурядом УРСР, відповідно до якої українське населення, що проживало вЗакерзонні, мусило добровільно переїхати до Радянської України. Цю масштабнуміграцію можна поділити на три етапи:
І етап — «добровільнепереселення» (вересень 1944 — серпень 1945 р.). У цей період поселах почали свою роботу переселенські комісії, створені з представників УРСРта Польщі, які проводили агітацію за переселення. Проте місцеві жителі непоспішали залишати обжиті місця та зароблене важкою працею майно, крім того, вонибоялися колективізації та сталінських репресій, які вже мали місце в ЗахіднійУкраїні наприкінці 30-х — на початку 40-х років[61].Саме тому в русло добровільного переселення потрапляли переважно люди,господарства яких були знищені війною, малозаможні, або ж ті, хто зазнав чибоявся репресивних дій з боку підпільних польських формувань. Тому до 1 березня1945 р. в Україну із Закерзоння переселилася лише 81 тис. осіб.
IIетап — «насильницькадепортація» (вересень 1945 — серпень 1946 р.). З другої половини 1945 р.добровільне переселення майже припиняється, більше того, почався процеснелегального повернення українців, які відчули важку руку сталінського режиму,на старі місця проживання. Відповіддю польської сторони на небажання українцівзалишати свої домівки та землі предків став відкритий терор. Спочаткуінструментом репресій були збройні формування Армії Крайової, вояки якої грабувалита палили українські села, вбивали їхніх жителів. Проте навіть цих жорстокихдій виявилося замало, щоб зламати опір українців, які не бажали переселятися вУРСР. Саме тому восени 1945 р. головний уповноважений уряду УРСР у справахевакуації порушив клопотання перед польським урядом про «надання військовоїдопомоги в прискоренні масової депортації населення»[62].Відповіддю Варшави на це «прохання» став наказ трьом польським дивізіямпримусово відселити українське населення з 50-кілометрової прикордонної смугина територію УРСР. Процес відселення супроводжувався вбивствами,пограбуваннями, мародерством. Під тиском таких «аргументів» на залізничнихстанціях збиралися натовпи бажаючих переїхати на територію УРСР.
 Акція насильницької депортації, що розпочалася увересні 1945 р., закінчилася у серпні 1946 р. Внаслідок цього в УРСР булопереселено 482 тис. осіб — 96,8% українського населення Закерзоння[63].
IIIетап — «операція«Вісла» (квітень — липень 1947 р.). Формальним приводом для початку цієїрепресивної акції стала загибель у березні 1947 р. у бою з формуваннями УПАзаступника міністра оборони Польщі К. Свєрчевского. Одразу після цієї події польськимкерівництвом було прийнято рішення про виселення українців і членів змішанихукраїнсько-польських сімей з українських етнічних та прилеглих земель (Посяння,Лемківщини, Холмщини, Підляшшя [64]) і поселенняїх у так званих повернутих західних та північних районах з обов'язковимрозпорошенням серед польського населення. Ці репресивні дії і становилиосновний зміст операції «Вісла». Репресивна акція була скоординованою наміждержавному рівні дією — під час її проведення відділи НКВС та чехословацькоїармії заблокували східні та південні кордони Польщі. За польськими даними,депортовано було 140,5 тис. осіб, ув'язнено в концтаборі Явожно 3800 осіб, авбито понад 650 осіб[65].
 Отже, у середині 40-х років українське населенняЗакерзоння стало жертвою масових насильницьких депортацій, які до серпня 1946р. здійснювалися в напрямку УРСР, а з квітня 1947 р. — у глиб Польщі. Суттюоперації «Вісла» було «очищення» теренів Південно-Східної Польщі відавтохтонного українського населення та цілковита асиміляція українців-переселенціву польському середовищі.

 Висновки
 
 Отже відмова значноїчастини селянства західних областей вступати до насильницьких створюванихколгоспів засвідчувала що Західна Україна не підкорилася більшовицькій владі.Тодішні керівники не бачили іншого виходу, як повторити на західноукраїнськихземлях ганебний досвід «великого перелому» — більшовицької колективізації наприкінці 20-х — на початку 30-х рр.
 Провалилася й акція агітації за « соціалістичнуперебудову західноукраїнського села «з допомогою провідних письменниківУкраїни.
 Протягом 1945 -1950 років загони УПА втратилитисячі вояків, які були убиті і близько 30 тисяч полонених. Суть перетвореньу західних областях УРСР полягала в тому, щоб продовжити і завершитисоціалістичну перебудову «возз'єднаних» земель, тобто, як зазначає історик О.Субтельний, привести західних українців у відповідність з радянською системоюта їхніми співвітчизниками. З цією метою в Західній Україні швидкими темпамимали бути здійснені індустріалізація, колективізація, культурна революція,утвердження влади органів диктатури пролетаріату. Всі ці процеси і малистворити умови для остаточної інкорпорації (включення до складу)західноукраїнського регіону до СРСР.
 Радянізація західних областей України надтодорого обійшлася місцевому населенню і всьому українському народу. Значноюмірою вона здійснювалася силами кадрів, що надсилалися зі східних областей.Відголоски багаторічного жахливого протистояння відчуваються навіть черезпівстоліття, у наші дні.
 Процес відбудови у «возз'єднаних» районах УРСРпроходив набагато складніше, ніж на сході республіки. Це було зумовлено низкоюпричин: значними руйнаціями, завданими фашистською агресією; слабкістюекономічного потенціалу регіону (у промисловості Галичини було задіяно лише 4%населення); особливостями менталітету західних українців, які неоднозначносприймали соціалістичні перетворення, що відбувалися водночас з процесомвідбудови; пасивним та активним опором нововведенням значної частини місцевогонаселення та ін.
 Характер змін, що відбулися в процесі відбудовина території Західної України, неоднозначний.

 Джерелата література
Монографії
 
1. Кудлай О.С Робітничий клас Української РСР у боротьбі за відбудовуі розвиток промисловості в післявоєнний період. К., Наук. думка, 1965 .296с.
2. Варецький В.Л Соціалістичні перетворення у західних областях УРСР. ( В довоєнний період ).К., В-во. Акад. Наук УРСР. 1960 .
3. Вад зарук Л Дорогоа до безсмертя: Нариси / Л. Вад зарук. – Івано– Франківськ: Місто НВ,2003 .-204 с .
4. З історії західноукраїнських земель. Т 1.2.3.К., Вид – во АН.УРСР .Інст. суспільних наук .)
5. Івасюта М. Нарис історії колективізації на Тернопільщині .(1939 –1950 р.р ) К., В – во Акад… наук УРСР, 1958. 115 с.
6. Місця скорботи. Львівська область: Місця знищення євреївЗахідної України – Львів .,-20 с.
. ВегешМ. М Карпатська Україна.Документи і факти: Монографія М.М. Вегеш. –Ужгород: Карпати, 2004. – 432 с.
 7.Історія міст і сіл Української РСР в 26 – тит. Головн. Ред… колегія: ТронькоП.Т (голова ) та інші.
 8. МакарчукС.А. Українська республіка Галичан. Нариси про ЗУНР. – Львів: Вид. « Світ», 1997. – 192 с.
 9. ЛитвинВ.М Україна в першому повоєнному десятилітті ( 1946 – 1955 )/ В.М Литвин;Відп. Ред. В.А Смолій. К.: Вид. дім « Лі – Терра », 2004. – 240 с .
 10. МасловськийВ.И. В борьбе с врагами социализма: Очерки истории классовой борьбы на селе в периодпостроения основ социализма в западных областях Украины 1939 – 1950. – Львов –1984.
 11.Михайлюк О.Г., Кічий О.В .Історія Луцька. – Львів: Світ, Поліщук Я.О.Рівне, мандрівка крізь віки: Нарис історії міста .- Рівне, 1998.
 12. ГранчакІ.М., Пальок В.В.Місто над Ужем. Іст. нарис.Ужгород « Карпати » ,1973 .
 13.Герасименко М.П. Дудикевич Б.К. Боротьба трудящих Західної України завозєднання з Радянською Україною. К., Держполітвидав УРСР. 1960 .
 14.Дудикевич Б.К. Боротьба трудящих Західної України за возєднання з РадянськоюУкраїною. К., 1959.
Збірникинаукових документів і матеріалів
 15. ВегешМ.М. Карпатська Україна. Док. і факти / М.М.Вегеш. – Ужгород: Карпати.2004. – 432 с.
 16.ІсторіяЛьвова в документах і матеріалах: Збірник документів і матеріалів /АНУРСР. Ін– т сусп.наук; Держ. архів Львів. обл.; Упоряд. У.Я .Єдлінська та ін.;Відп. ред. М.В. Брик – К,; Наук – думка .
 17.Соціалістичні перетворення в Західних областях Української РСР
1939– 1979: Збірник документів і матеріалів / Ред… кол .: Д.А Яремчук (відп.ред. ) та інші. – К .: Наук. думка, 1980 – 549 с.
 18.Сергійчук В. І. Десять буремних літ: Західноукраїнські землі у 1944 – 1953р.р: Нові документи і матеріали / В .І. Сергійчук. К.: Дніпро, 1998. -944с.
 19.Історія Львова в документах і матеріалах: Збірник документів і матеріалів. –К .: Наукова думка, 1986. 417 с. – ( АН УРСР ).
 20.Ровно 700 років. 1283 – 1983: Збірник документів і матеріалів. – К.: наук.Думка ,1983. – 196 с.

 Періодичнівидання
 
 21.Нариси історії Львова / Ред… І.П. Крип’якевич. – Львів: Кн. – журнал вид –во, 1956
 22. СлободянюкП.Я. Культура Хмельниччини: Наук. ред… Тронько П.Т. / П. Я. Слободянюк. Хмельницький: Поділля., 1995.
 23.Лемко І. Львів понад усе: спогади Львівщина др. Пол.… 20-го ст. / ІлькоЛемко Вид. 2-ге, доп. – Л.: Піраміда, 2007 .- 188 с.
 24.Історія Львова / Ред… кол. В.В. Секретарюк / Відпов. Ред… та інші. – К .:Наукова думка 1984. – 412 с.
 25.Литвин В.М. Україна в першому повоєнному десятилітті ( 1945 – 1955 ) /В.М.Литвин; Відп. ред. В.А.Смолій. – К .,2004. – 240 с .