СОЦІАЛЬНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СІМЕЙЧЕРВОНОАРМІЙЦІВ, “ЖЕРТВ КОНТРРЕВОЛЮЦІЇ” ТА БІЖЕНЦІВ В УКРАЇНІ (1919-1922РР.):ІСТОРИЧНИЙ АСПЕКТ
Система соціальногозабезпечення є історично зумовленою організаційною формою обслуговуваннянепрацездатної та знедоленої частини суспільства, яка в усі часи сприялазміцненню громадського миру, спокою і суспільного порозуміння. Функціонуваннясоціального інституту допомоги є критерієм гуманності тієї чи іншоїсуспільно-політичної системи, її дієспроможності, а з другого боку, набуваєознак універсальної категорії для визначення історичних форм та якостіповсякденного життя великих груп людей.
У історичній літературіінститут соціального забезпечення залишається недостатньо висвітленоюпроблемою. В радянській історіографії пріоритетною була тема становлення тазміцнення радянської влади, яка подавалась яскраво наголошуючи на перевагахсоціалістичного ладу. Справжнє повсякденне життя соціальних груп, особливоупродовж 30-х рр., залишалось поза увагою істориків, а деякі проблеми(жалюгідне матеріальне становище народу, відсутність належних умов життя,мізерні матеріально-фінансові видатки знедоленим тощо) належали до розрядузаборонених.
Тому тільки в 90-х рр.з’явились перші статті, які висвітлюють деякі аспекти історії соціальногозабезпечення в Україні, зокрема Б.Андрусишина, О.А.Мельничука та інших1.Метою даної публікації є висвітлення процесу соціального забезпечення сімейчервоноармійців, „жертв контрреволюції” та біженців, що є складовою частиноюдослідження загальної проблеми виникнення та функціонування системи соціальногозабезпечення в Україні в 20-30-х рр.
Перша світова війназавершилася, але тривала громадянська та національно-визвольна боротьба УНР вУкраїні, відтак до тисяч поранених солдат “імперіалістичної” долучилися жертвинових соціально-гуманітарних катастроф. Упродовж першої половини 1919 р. органирадянської влади в Україні запроваджували декретування соціальної допомоги “солдатЧервоної армії”: продовольчими пайками, одноразовими грошовими видачами. Так,15 лютого 1919 р. червоноармійцям тилових частин видавали одноразово 150 крб.,для діючих – 250 крб., а їхнім родинам “пайкову допомогу” з розрахунку 60 крб.на одного члена сім’ї2. Забезпечення червоноармійців відбувалося вармії згідно норм військового часу, а органи собезу мали справу з категоріямиінвалідів війни та їхніми родинами. Функція соціального захисту стосувалася недемобілізованих і абсолютно працездатних солдат, а виключно інвалідів різнихгруп. 28 лютого 1919 р. РНК УСРР ухвалила декрет “Про видачу пайка солдатам ічервоноармійцям”, 30 квітня – “Про забезпечення солдат робітничо-селянськоїЧервоної Армії харчуванням”, 28 червня – “Про забезпечення сімей солдат староїармії та флоту, що не повернулися з полону”3. Солдатські добові івидача пайка всім категоріям військовослужбовців свідчили про належну турботупро них та саму армію, її боєздатність і про забезпечення лояльного ставленнядо неї населення.
Упродовж лютого-червня1919 р. РНК УСРР видала три декрети з аналогічними назвами – “Про забезпеченнячервоноармійців та їх сімей”: перший з’явився 28 лютого, другий – 30 травня,третій – 26 червня. Згідно першого, родинам червоноармійців надаваласядопомога: 100 крб. на місяць при наявності одного непрацездатного члена; 120крб. – при двох; 180 крб. – при трьох; 240 крб. – при чотирьох; 300 крб. – відп’яти і більше. Їх звільняли від квартплати, всіх видів оподаткування, крімнатурального4. Декрет від 30 травня зобов’язував місцеві органисобезу та влади виплачувати “пайкову допомогу” сім’ям червоноармійців зурахуванням кількості непрацездатних, але не більше тарифної ставки оплатипраці даної місцевості. Наприкінці червня 1919 р. робітникам і службовцям,мобілізованих до лав Червоної Армії, вирішили видавати матеріальну допомогу урозмірі двотижневого заробітку, а селянам-червоноармійцям 150 крб. за рахунокказни5.
До кожного декрету булипідготовлені інструкції, якими передбачалося забезпечення сімей червоноармійцівматеріальною допомогою та квартирами. Інструкція до декрету від 26 лютого лишезвільняла від квартплати, до декрету від 30 травня також, а також від 28червня, тому ніхто їх не забезпечував квартирами6. Влітку 1920 р.,тобто рік після ухвалення інструкції, на Волині налічувалося 10 тис.червоноармійців, родини яких одержували “грошовий пайок”7, хоча вінне мав реального продовольчого змісту.
Пайок, який називалиофіційно “продкартка “Красная Звезда” (назва запозичена від НКСЗ РСФРР – Авт.),виконував більше політичну, ніж соціально-побутову функцію, тому що державанамагалася у такий спосіб досягнути добровільної мобілізаціїробітничо-селянської молоді до Червоної армії. НКСЗ УСРР звертав увагу місцевихорганів на те, щоб не забували також і солдат старої армії, тобтовикористовували своєрідний виховний момент.
Чисельність сімейчервоноармійців, які підлягали соціальному забезпеченню системою НКСЗ, залежалавід вичерпності їх виявлення та активності самих заявників.
Чисельністьчервоноармійських сімей у містах майже у 2,5 рази виявилася меншою відсільського контингенту, але разом засвідчувала спільне соціальне джерело –робітничо-селянське походження. Південні губернії вирізнялися з-поміж інших,тому що саме вони тривалий час були тиловими, але вражає Донецька губернія, уякій зосередилася третина загальної кількості червоноармійських родин. Це можнапояснити відносною стабільністю суспільства після завершення громадянськоївійни, а їх незначна питома вага у західних губерніях політичною орієнтацієюнаселення (служба у війську УНР, повстанських загонах тощо). 30 липня 1921 р.,за попередніми підрахунками місцевих органів собезу, до списку на отриманнягасу записалося 257.523 родини червоноармійців, у яких налічувалося 760.506осіб9.
Для упорядкуванняобслуговування червоноармійських родин НКСЗ запровадив 5 тарифних поясів.Наприклад, до першого потрапили міста Харків, Луганськ, Одеса, Таганрог, Суми,30-кілометрова смуга навколо Харкова, до другого – Катеринослав, Чернігів, дотретього – Бахмут, Горлівка, до четвертого – Дебальцево, Бердянськ, до п’ятого– Синельниково, Слав’янськ, а Київ – поза всякими поясами. Продпайок видаваликожного першого числа за місяць наперед.
Перший пояс вважавсямаксимальним, а другий становив 90%, третій – 85%, четвертий – 75%, п’ятий –65% тарифної ставки10. Однак, беручи до уваги відсутністьпродовольчих резервів влітку 1921 р., продпайки не мали ні грошового, а тимпаче повного задоволення харчами. Голод у південних губерніях вніс суттєвукорективу до фонду матеріального забезпечення. Наркомпрод скасував продовольчезабезпечення сімей червоноармійців, про що йшлося у телеграмах з Чернігова,Бахмута, Миколаєва, Катеринослава. 3 грудня 1921 р. він підтвердив своє рішеннявідповідним циркуляром: “До всіх Продкомгубів, копія Губпродінспеції,Держплану. Постачання родин червоноармійців непередбачено. Терміновопризупиніть будь-яку видачу продуктів для цієї мети”11. Українськаекономічна рада при РНК УСРР виділила НКСЗ 30.000 пайків для забезпечення сімейчервоноармійців лише у тих районах, які постраждали від посухи12.
У роки громадянськоївійни органи соціального забезпечення працювали під гаслом: “Все для сімейчервоноармійців!”. Це гасло було політичним заходом, який не мав реальногоматеріального наповнення. Неп та загострення економічної ситуації певним чиномдезорганізували роботу місцевих органів соціального забезпечення, яківишукували джерела для допомоги сім’ям червоноармійців. Держава такожнамагалася знайти резерви. За січень–жовтень 1921 р. Наркомпрод видав 810.586пудів хліба, 79.935 пудів крупи та 131.800 пудів овочів, а на грошовий пайоквитратили близько 2 млр. крб.13. Забезпечення родин червоноармійцівзалишалося пріоритетним для держави. “Констатуючи, що не виключена можливість(поза як ми продовжуємо перебувати в оточені капіталістичних держав) виступуЧервоної Армії, – зазначалося в одній з підсумкових статей про роботу серпневоїнаради обозів 1921 р., – тези відзначають, що соціальне забезпечення сімейчервоноармійців і надалі залишається завданням надзвичайної політичноїважливості”14. Найоптимальнішою формою їх забезпечення вважали“твердий пайок”. Кількість сімей червоноармійців в містах становила 90.547, всільських районах – 214.226, але НКСЗ вирішив скоротити їхню чисельність на30%, спираючись на поліпшення матеріального становища внаслідок запровадженнянепу15. Така оцінка була надто умоглядною та абстрактною. У 1920/21р. лише 12% сімей червоноармійців забезпечили паливом16, а в селахпро них просто забули, перекладаючи тягар на комбіди та комнезами. Перспективистворення собезами виробничих підприємств з метою забезпечення родинчервоноармійців виявилися також мало оптимістичним. “Організація виробництва,простіше кажучи, створення якого-небудь підприємства, навіть самого дрібного, –зазначав І. Цекиновський, – вимагає значних матеріальних і грошовихресурсів, яких у собезу немає”17. Підприємливість окремих керівниківгубернських чи повітових відділів собезу, яким вдалося заснувати промисловізаклади, не вирішували нагальних потреб соціального забезпечення.
11 листопада 1921 р.при НКСЗ відбулася міжвідомча нарада з представниками Наркомзему, ПівденбюроВЦРПС та Наркомфіну, на якій йшлося саме про надання допомоги родинамчервоноармійців в умовах непу. Нарада ухвалила наступне рішення: 1. а) Вважати,що сім’ї червоноармійців, виходячи з фізичних, побутових, соціальних та іншихумов, що ускладнились для багатьох з них за нової економічної ситуації,становлять з себе мало пристосовану і мало придатну для господарськоїдіяльності групу; б) Внаслідок цього розраховувати на можливість застосуваннядо неї принципу самозабезпечення на засадах господарської самодіяльностінедоцільно, відтак весь тягар їх забезпечення має взяти на себе держава; 2.Допомога повинна надаватися виключно знедоленим з належним правом; 3. а) Вважати,що у зв’язку з грошовою системою, яка постала, найдоцільніше перейти на грошовусистему надання допомоги з обов’язковим натуральним забезпеченням за рахунокгрошової допомоги; б) Розмір забезпечення повинен відповідати мінімуму життєвихпотреб, тобто повинен досягати мінімального заробітку для середньої сім’ї з 3-хосіб; 4. Натуральне забезпечення становлять: а) Для міського населення –продовольчий пайок за твердою нормою, постачання паливом та іншими натуральнимивидатками (мануфактура, взуття, одяг тощо), б) Стосовно забезпечення сільськогонаселення, форма натуральної допомоги має бути переважно у вигляді державногопостачання предметами широкого вжитку: реманентом та знаряддями праці. Центрваги повинен бути зосереджений на господарській допомозі місцевих органіввзаємодопомоги на селі; 5. Вважати необхідним і надалі звільняти родиничервоноармійців від всіх державних податків, за виключенням прибуткового,промислового і натурального; 6. Варто підтримувати всяку можливість використатигосподарську ініціативу і самодіяльність, спрямованих на поліпшення становищародин червоноармійців; 7. З метою вичерпного обліку і дійсно фактичногозабезпечення, всі види грошової і натуральної допомоги повинні бутизаброньовані відповідно планових заявок18. Питання раціональноговикористання існуючих матеріальних засобів з метою забезпеченнячервоноармійських сімей набуло особливої політичної ваги, тому Наркомпрод іЦентральна комісія допомоги червоноармійцям, що демобілізувалися хворими,пораненими та інвалідами війни, вирішили терміново “розверстати” по губерніяхпродукти. До цієї справи долучалися і місцеві органи влади. Так, восени 1921 р.Харківський губземвідділ створив комітет – губкомчервоза (губернський комітетчервоноармійського господарства), котрий займався сільськогосподарськимвиробництвом (сіяв, збирав хліб, заготовляв паливо, лісобудівельний матеріал,забезпечував реманентом та худобою). На його піклуванні перебувало 9195 сімейсолдат Червоної армії, з них надано безпосередню допомогу – 7828 родинам: оброблено1478 дес. землі, перевезено 1066 кубометрів дров, видано паливом 5295 кубів,59000 одиниць цегли для забудови, 7070 стовбурів лісу, 376 листів скла, 126аршин мануфактури, відремонтовано реманент для 83 сімей, передано 971 головвеликої рогатої худоби, 178 возів полови для годівлі худоби і грошовий пайок на266.234 крб.19. НКСЗ та губернські відділи проводили недільникидопомоги сім’ям червоноармійців, забезпечуючи їх хлібом, худобою, реманентом,лісобудівельними матеріалами20.
Грошова допомога буламізерною, сума якої не задовольняла потреб навіть однієї губернії, а натуральнасправді мала споживчий виразник, тому що мануфактура йшла на виготовленняодягу. Упродовж першої половини 1922 р. Одеський губсоцвідділ надавдопомогу 589 родинам червоноармійців та 366 пропалим без вісти, виділивши 295пудів хліба, 24 пуди макарон, 24 пуди олії, а Катеринославський губсоцвідділзменшив обслуговування червоноармійських сімей на 65%, тому що бракувало харчів21.За 1921 р. Запорізький губсоцвідділ задовольнив 2545 заявок у місті та 8375сімей в губернії22. На Поділлі грошовий пайок для сімейчервоноармійців видали 782 родинам з 1395. А в Катеринославі органи собезузасіяли 22 дес. та 2233 дес. по губернії, тому що 800 пудів борошна, одержаноговід Наркомпроду, дозволило протягом місяця видавати по фунту хліба на однуособу23. За “червоним пайком” в Мелітопольському повіті чекало 2475родин, а в Миколаївському губсоцвідділі 9203 сім’ї, але вони не з’являлися загрошовим пайком, тому що він був мізерним24. В Одеській губернії,яка була уражена голодом, налічувалося 1 червня 1922 р. 7245 сімей, але їхзабезпечували переважно у голодуючих районах – Одеса, Вознесенськ, Тирасполь25.
Притулки для інвалідіввійни мали централізоване постачання, хоч і мізерне, але адресне. До нихпотрапляли колишні солдати першої світової війни та червоноармійці. 1 травня1922 р. в УСРР діяло 342 притулки для інвалідів, у яких перебувало 19548 осіб,у тому числі 3872 інвалідів війни26. За даними НКСЗ, у 1921 р. було369 установ для інвалідів, у яких налічувалося 36082 особи, з них у майстерняхта підсобних господарствах працювали 987, а в УСРР тоді було понад 184 тис.інвалідів праці та війни27. Значна частина колишніхвійськовослужбовців, які повернулися додому, не подавали заяв на оформленняпенсій, тому що за ордени і заслуги не платили, а символічна допомогарадянського собезу пригнічувала їхню гідність. З другого боку РНК УСРР ще увересні 1920 р. заборонив жебракування28, тому десятки тисяч каліквтратили шанс вижити. Будинки притулку для інвалідів не мали належногоопалення, забезпечення білизною, одягом, санітарного обладнання. Наприклад, вОдеській губернії налічувалося “інвалідів Червоної армії – 663, старої армії –273”29, які оформили пенсію, але не одержували її. В Харкові, де діяло11 будинків для інвалідів, їхніми послугами користувалися 78 інвалідів Червоноїармії та 135 “старої” армії30, тобто до них потрапляли покалічені нафронтах Першої світової та громадянської воєн.
Економічна скрутапочатку 20-х рр. та виснажливий голод, котрий вразив переважно південнігубернії України31, негативно вплинули на функціонування всієїсистеми соціального забезпечення. Оптимістичні настрої і революційний пафос,притаманні для початку її становлення, набули виразнихнігілістично-песимістичних ознак у висловлюваннях та позиції керівних місцевихорганів державної влади. Система, яка звеличувана ідеями соціальної рівності ідержавної турботи про знедолених почала дискредитувати її саму. Упродовж першоїполовини 1922 р., коли в роботі собезів виявилися труднощі, почали з’являтися“ліквідаторські” тенденції, про що йшлося у періодичних виданнях32.9 червня 1922 р. президія Полтавського губвиконкому проголосувала за ліквідаціюсобезів, тому що їх переводили на утримання місцевих органів влади33.За рік до запровадження непу, тобто весною 1920 р., член президії Київськогогубвиконкому Ліфшиць заявив: “Вважаю необхідним ліквідувати собез тепер, позаяквін не задовольняє самих мінімальних потреб і лише підриває авторитетрадянської влади”34. Соціально-економічні наслідки війни тареволюції виявилися катастрофічними, відтак силами і засобами системи НКСЗ тайого місцевих органів їх було не вирішити. Вона, крім інших категорійнаселення, допомагала голодним дітям, похилим, інвалідам, сім’ямчервоноармійців у 1921–1922 рр.35.
До соціальної категоріїнаселення, який органи НКСЗ надавали матеріальну допомогу, належали “жертвиконтрреволюції і бандитизму”. Для координації організаційної роботи булозасновано спеціальний підвідділ “помжеркор” (помощь жертвам контрреволюции –Авт.), а також при місцевих органах собезу. Його підопічними були службовцірадянських установ та різні групи населення. У липні 1919 р. уповноважений НКСЗсклав доповідь для наркома М.Р.Зубкова про руйнівні наслідки перебуванняЧервоної армії на Волині, де “військові радянські частини проходять через селаі все буквально грабують”36. Відділ соціальної допомоги НКСЗ 9серпня 1920 р. зробив запит до Південно-Західного фронту про надання інформаціїстосовно розграбованих міст і сіл Волині, Поділля, Київщини, Чернігівщини,Катеринославщини, Херсонщини з метою відправлення туди продовольчих ісанітарних потягів37. Відділи соціального забезпечення невідшкодували матеріальних збитків, а надавали посильну екстрену допомогужертвам “єврейських погромів”, білогвардійського терору і контрреволюції, тобтомирному населенню. Вона видавалася у разі втрати працездатності, засобівіснування, майна, житла, худоби. Існували два види допомоги: термінова ідовготривала. Перша завершувалася наданням продуктів харчування, одягу, друга –влаштуванням до інвалідних будинків, оформлення пенсій, стаціонарним лікуванням38.
У серпні 1920 р. НКСЗпередбачив умови соціального забезпечення сімей – “мобілізованих, полеглих іпереміщених партією комуністів”, яким видавали продукти, промтовари зрозподільників ЄСТ (єдиних споживчих товариств – Авт.), але за списками собезівзасвідчених партійними комітетами39. Сільських комуністів, які маливласне господарство, не обслуговували, відтак вони боролися виключно “за ідею”.Для загиблих на “партійній роботі в тилу” видавали матеріальну допомогу напохорони (від 10 до 20-разової місячної зарплати), а грошову допомогу затвердими цінами40.
16-22 червня 1921 р.відбулася перша Всеукраїнська нарада “помжекорів”, яка розглянула організаційніта функціональні проблеми їхньої діяльності. Вона визнала доцільним створенняорганізаційно-господарських форм для матеріального самозабезпечення цієїкатегорії постраждалих. Вперше було з’ясовано поняття “бандитизм” – “одноосібнівипадки пограбування та вбивства і групові наскоки банд з метою пограбунку тавбивства”, а також “поняття про контрреволюцію в вузькому значенні” — постраждалі від нашестя білогвардійської армії, місцеві збройні виступи з метоюзахоплення влади, виступи “місцеві на національному грунті”41. Длябезпритульних дітей Наркомсобез влаштовував дитбудинки, надавав екстренудопомогу, але перекладав подальше піклування про них на установиНаркомохоронздоров’я та Наркомосу.
Отже, судячи зсоціально-вікових груп, які були віднесені до категорії “жертв контрреволюції”,помітним джерелом поповнення юрб безпритульних дітей виявилися погроми,побутово-кримінальний бандитизм. Кількість дорослих “жертв” свідчить просоціальну ціну політико-революційних експериментів в українському суспільстві.Протистояння різних політичних сил спричинило та поглибило соціо-гуманітарнуситуацію в Україні, яка, крім всього, зазнала найбільших руйнівних наступівпісля першої світової та громадянської воєн. Восени 1921 р. Наркомсобезнамагався просто одягнути людей, тому просив у Наркомпрода виділити 40 тис.аршин білизни, 462 аршина сукна, 186 дюжин ниток, а також понад 400 тис. пудівкартоплі для утримання відповідних установ42. У зв’язку з цим“помжеркори” почали займатися господарською діяльністю, влаштуванням підопічнихна підприємствах, створенням виробничих артілей та кооперативних товариств.Відділи допомоги “жертвам контрреволюції” не підтримували ідеї запровадженнягрошового пайка, схиляючись до натуральних форм допомоги (відновлення житла,надання одягу, лікування, влаштування калік до інвалідних будинків).“Помжеркори” спиралися на губернські та повітові відділи, але питання реальноїдопомоги з’ясовувала міжвідомча комісія з представників раднаргоспу, губчека,парткому та виконкому. Все-таки “комжеркори” були посередниками між ключовимиорганами державної влади та відповідним соціальним контингентом, не маючивласних фондів.
Виявленням “жертвконтрреволюції” займалися повітові комісії, спираючись на “Інструкцію длягубернських і повітових комісій допомоги жертвам контрреволюції”, видану НКСЗ уквітні 1919 р. Вони мали на увазі передовсім наступні категорії населення:радянських працівників, членів партії і політично амністованих, тобтозвільнених з полону “білогвардійських банд”, політичних біженців з районів, окупованихбілогвардійцями, політичних емігрантів, трудових елементів міста і села43.Одночасно з’ясовували обсяг матеріальної допомоги. До кошторису зараховувалинаступні статті витрат: на відбудову зруйнованих господарств, на продовольчіпайки та громадське харчування, на забезпечення одягом і взуттям, на відкриттямісць у гуртожитках, в інвалідних будинках, притулках, на підтримкубезробітних, на лікування, на здійснення дезинфекції та санітарного нагляду, наодноразові допомоги, пенсії, пайки, на викуп із в’язниць (організація втеч), наутримання штату установ собезу. Зведений кошторис ухвалювала Центральна комісіядопомоги жертвам контрреволюції при НКСЗ УСРР, яка не видавала аванси такредити, без належної документації та вичерпної інформації. Для того, щобз’ясувати “жертву контрреволюції”, вона мала відповісти на 39 запитань:прізвище, вік, адреса, де, коли і як постраждав, до якої партії належав, якупартійну посаду мав, зазнав політичних репресій, професія, фах, інвалідність,джерела існування, майновий стан, обсяги збитків, соціальне становище батьківдо 1917 р., склад сім’ї, кількість непрацездатних тощо44.
Територія Українивиявилася полем не лише політичного протистояння різних партій та угруповань, атакож ареною військових дій, починаючи з 1914 р. і до глибокої осені 1920 р.Тут перебували десятки тисяч біженців, яких переслідували різні політичні сили,а головне господарська руїна, суспільна нестабільність, соціальне походження тамайновий стан втікачів. Переважна більшість ховалася від “червоних, інша від“білих”, друга від “жовто-блакитних”. Проблема соціального забезпеченнябіженців набула в Україні 1919 р. ознак гуманітарної катастрофи, тому що датираду і допомогу у перелюднених містах, особливо на півдні, виявилося справоюнепростою. 17 лютого 1919 р. РНК УСРР видав декрет “Про Головну УкраїнськуКомісію у справах полонених і біженців”, яка перебрала на себе функції колишніхустанов, хоча координуючу роль виконувала Всеросійська Центральна Колегія45.ГУК у справах полонених і біженців перебувала у 1919 р. в Києві, яка малавласну організаційну структуру, завдання і мету. Вона займалася реевакуацієювійськовополонених росіян з-за меж РСФРР, відправкою “ворожих полонених” закордон, надаючи всіляку допомогу: встановлення особистості, надання притулку,оформлення належних документів для ідентифікації полоненого, забезпеченняпайком та транспортуванням на батьківщину. ГУК діяла як самостійна установа ускладі Комісаріату з військових справ, маючи у губерніях штат губернськихкомісарів, а її очолював в Україні А. Литвиненко. 4 березня 1919 р.відбулася “націоналізація всіх благодійних організацій”, а 15 березня вониперейшли у підпорядкування Наркомсобезу, відтак забезпеченням біженцівпереймався відділ загальних допомог та опіки, котрий дублював роботу ГУКпротягом березня–травня 1919 р., а припинив свою роботу лише на початку червня1919 р.46 згідно декрету РНК УСРР від 4 квітня 1919 р. НКСЗ видав“біженський пайок”: 75 крб. при наявності в сім’ї одного непрацездатного, 100крб. – при 2-х, 150 крб. – при 3-х та 200 крб. – при 4-х і більше47.Наркомсобез утримував дитячі притулки, колонії та інші установи длязабезпечення матеріально-побутових потреб біженців, а проблемами освіти,фінансування, господарської діяльності займалися відповідні наркомати. Порядоквидачі пайка біженцю передбачувався “Інструкцією №116” від 21 червня 1919 р.НКСЗ УСРР, яка визнала соціальний статус біженця – особа, що залишилася безмісця свого постійного проживання у зв’язку з війною і зобов’язаласяповернутися на батьківщину48. Він подав заяву про допомогу, а такожзалишав “підписку” про виїзд разом з родиною до дому, відтак не мав дозволу напостійне проживання в Україні, якщо, безумовно, не отримав громадянства. Накожного біженця була заведена облікова картка, до якої записували обсяги тавиди соціально-побутової допомоги.
Таким чином, органисоціального забезпечення надавали посильну матеріальну допомогучервоноармійцям, їхнім сім’ям, колишнім військовослужбовцям “старої армії”,“жертвам контрреволюції”, полоненим і біженцям.
джерела ілітература
1. Андрусишин Б. У пошуках соціальноїрівноваги. – К., 1995. – 191 с.; Мельничук О.А., Мельничук О.Ф. Організаціясоціального забезпечення на Поділлі на початку 20-х рр. ХХ ст. // Науковізаписки Вінницького державного педагогічного університету ім. М. Коцюбинського.Серія: Історія. Вип. VI. – Вінниця, 2003. – С.157–162;
2. Шарпатий В.Г. Особливостіфункціонування системи соціального забезпечення в Україні 1920–30-х років:історичний аспект // Там само. – С.63–67; 2. ЦДАВО України. – Ф. 348. – Оп. 1.– Спр. 9. – Арк. 36;
3. ИзвестияВ.Р.К.П У.С.С.Р. – 1919. – 2 марта, №58; 30 апреля, №30; 28 июня, №77;
4. Известия В.Р.К.П У.С.С.Р. – 1919. –26 февраля, №56;
5. Социальное обеспечение. – 1919. –№2–3. – С. 96–99;
6. Тамсамо. – С. 103–106;
7. ЦДАВО України. – Ф. 348. – Оп. 1. –Спр. 127. – Арк. 29;
8. Тамсамо. – Спр. 247. – Арк. 55;
9. Тамсамо. – Спр. 265. – Арк. 3;
10. Тамсамо. – Спр. 223. – Арк. 22;
11. Снятиесемей красноармейцев с гос. снабжения // Вестник социального обеспечения. –1921. – №1. – С. 37;
12. Там само;
13. Цекиновский И. Наши задачи (квопросу об обеспечении семей красноармейцев) // Там само. –1921. – №2–3. – С.8;
14. Там само;
15. Там само. – С. 9;
16. Там само. – С. 10;
17. Там само;
18. Хроника. К вопросу обеспечения семейкрасноармейцев // Там само. –1921. – №2–3. – С. 40;
19. Там само. – С.41;
20. ЦДАВО України. – Ф. 348. – Оп. 1. –Спр. 175. – Арк. 5;
21. Наместах // Вестник социального обеспечения. – 1922. – №8–11. – С. 59, 61;
22. На местах // Там само. – №1–3. – С.28;
23. На местах // Там само. – №5–7. – С.39;
24. Там само. – С. 41;
25. Там само. – С. 42;
26. ЦДАВО України. – Ф. 348. – Оп. 1. –Спр. 40. – Арк. 4;
27. КорнеевИ. Состояние социального обеспечения в У.С.С.Р. в 1921 г. // Вестниксоциального обеспечения. – 1922. – №4. – С. 17;
28. ЦДАВО України. – Ф. 348. – Оп. 1. –Спр. 163. – Арк. 1;
29. Наместах // Вестник социального обеспечения. – 1922. – №5–7. – С. 39;
30. Там само. – С. 40;
31. Голод 1921–1923 років в Україні:Збірник документів і матеріалів – К., 1993;
32. О ликвидаторах и ликвидаторстве //Вестник социального обеспечения. – 1922. – №4. – С. 3;
33. ЦДАВО України. – Ф. 348. – Оп. 1. –Спр. 40. – Арк. 2;
34. Тамсамо;
35. Собесы и голод // Вестник социальногообеспечения. – 1922. – №4. – С. 33–34;
36. ЦДАВО України. – Ф. 348. – Оп. 1. –Спр. 10. – Арк. 13–14;
37. Тамсамо. – Спр. 202. – Арк. 34;
38. Тамсамо. – Спр. 178. – Арк. 15–19;
39. Тамсамо. – Спр. 223. – Арк. 4;
40. Тамсамо. – Спр. 222. – Арк. 20;
41. Материалысъездов и совещаний // Вестник социального обеспечения. – 1921. – №1. – С. 28;
42. ЦДАВО України. – Ф. 348. – Оп. 1. –Спр. 247. – Арк. 56;
43. Социальное обеспечение. – 1919. –№1. – С. 32–36;
44. Тамсамо. – С. 32–33;
45. Там само. – С. 58–59;
46. Там само. – №2–3. – С. 75–76;
47. Известия В.Р.К.П. У.С.С.Р. – 1919. –4 апреля, №12; 48. Социальное обеспечение. – 1919. – №2–3. – С. 84.