КУРСОВАРОБОТА
«Соціалізмв історії України»
Зміст
Вступ
Розділ І.Соціалістичні та комуністичні ідеї.
1. 1. Соціалізм уновітній українській політичній думці
1.2. Предки з ХІХст.: соціалізм Драгоманова
1. 3. МихайлоГрушевський: якої України ми хочемо?
Розділ ІІ.Націократичні ідеї
2.1. МиколаМіхновський — романтик української iдеї
2.2. Головнi iдеїчинного нацiоналiзму Дмитра Донцова
Розділ ІІІ.Класократична версія
Розділ ІV.Ліберальна ідея в Україні
Висновок
Література
Вступ
П’ятнадцять роківіснує наша нова держава. Проте й досі Україна не набула чітких ознак сучасноїцивілізованої країни. Чи не єдиною характерною рисою національного розвиткустала глибока криза, що охопила усі сфери життя. Основні джерела її походження— це відсутність державної стратегії, концептуальна безпорадність, невиразністьполітичної тактики державотворення. Країна дедалі втягується у незалежність, немаючи адекватної сучасним реаліям політичної філософії.
Владна надбудованад суспільством — Левіафан держави — постає в Україні поза традиціяминаціональної державницької думки ХХ століття, історичним та сучасним досвідомєвропейських демократій. Конструювання української держави здійснюєтьсянепублічними, келійними засобами, у віддаленості від суспільного загалу. Прицьому горішня влада спирається переважно на колишній груповий, по сутінедержавницький досвід, кланово-корпоративне розуміння національних інтересів.
На жаль, авторинаявних публікацій з проблематики державотворення, що з’явилися в Україніпротягом останніх років, здебільшого лише доводять світовому співтовариству,українському суспільству, а подеколи й самим собі історичну неминучість тазначущість самого факту появи на політичній мапі світу незалежної України. Такікниги легко впізнати навіть за стилістикою — вони вкрай обтяженіісторико-філологічним романтизмом, урочисто-епічними інтонаціями. Державасакралізується, панує риторика самозвеличення. Такі поняття, як громадянськесуспільство, демократія, самоврядування, легітимність, права людини опиняютьсяна периферії уваги.
Утім, чи можливо«розбудувати» державу лише на абстрактних обґрунтуваннях патріотичних почуттів,чи достатньо обмежитися успіхом в оприлюдненні патріотизму у власній хаті, прицьому щоразу зазнаючи невдач у розв’язанні нагальних внутрішніх проблем та увідстоюванні національних інтересів на міжнародній арені?
Протягом століттяосновними засобами у визвольних змаганнях українців були пошук зовнішніхсоюзників, підлаштовування під чужі інтереси та геополітичні сценарії.Українським керівним елітам, як звикле, бракувало здатності згуртовуватись наоснові загальнонаціональної державотворчої перспективи, бажання і вмінняусвідомити об’єктивні національні інтереси, зрозуміти суспільні очікуваннязадля того, щоб спрямувати розвиток нації у річище нормального, гідного людинижиття.
Розділ І.Соціалістичні та комуністичні ідеї.
1. 1. Соціалізм у новітнійукраїнській політичній думці
Чи на щастя, чина жаль, у ХХ столітті в Україні найвпливовішою ідеологією був соціалізм. Відперших спроб утворення політичних партій у наддніпрянській Україні на самомупочатку сторіччя, через визвольні змагання 1917–1922 рр. аж до краху СРСР, всіукраїнські (і псевдоукраїнські) уряди в Наддніпрянщині були соціалістичними.Інтеґральний націоналізм Донцова в підрадянській Україні ніколи не мав значноговпливу. Консерватор Липинський на своїй батьківщині був лише самотнім голосом упустелі. У часи Центральної Ради проблеми «буржуазних» міністрів, яка тактурбувала російський Тимчасовий уряд на початку його існування, просто не було,оскільки практично не було несоціалістичних українських політичних діячів уКиєві.
Соціалізм —спроба моделювання не держави, а самого суспільства за допомогою держави. Уцьому сенсі державі відводиться роль інструмента для зламу старих структур. Тав самому своєму осерді соціалістична ідеологія не пропонувала нічогоконструктивного для моделювання майбутньої держави. Вважалося, що армія,поліція — це інструменти класового поневолення, досить знищити старі структуридержавності й самі по собі зникнуть усі суспільні напруги. Це — класичнаідеологічна система ХІХ ст.
Культсоціалістичного інтернаціоналізму в Україні призвів до того, що чималоукраїнських соціалістів боялися навіть думати про моделювання майбутньоїукраїнської державності, оскільки перебували під постійним тиском — яквнутрішнім, так і зовнішнім. Українські та російські соціалісти стояли назасадничо різних позиціях. У програмах українських соціалістичних партійважливе місце займали вимоги національно-територіальної автономії. Саме цівимоги викликали шалений опір російських соціалістів, які традиційно сприймалиУкраїну як невіддільну частину Росії. Тому так легко записували українців достану контрреволюціонерів, дрібнобуржуазників тощо. І як наслідок — українціпочали на всі боки відхрещуватися від звинувачень в сепаратизмі, самостійництвій лякатися навіть тіні незалежної української держави.
Навіть такийрадикально націоналістично настроєний український політичний діяч, як МиколаМіхновський, писав у своєму проекті програми Української Народної партії (цейпроект стане основою виникнення у 1917 р. Української партіїсоціалістів-самостійників) про «чистий світлий храм соціалістичного устрою» ідекларував солідарність українців з «іншими знедоленими народами» .
Симптоматично, щостудентська група, яка спершу взяла за свою ідеологічну платформу положеннярадикальної націоналістичної праці Міхновського «Самостійна Україна», пережилаеволюцію до ортодоксального марксизму. Після розколу Революційної українськоїпартії (РУП) у 1904 р. більшість її членів відхилила всі національні вимоги йувійшла в РСДРП як автономна частина під назвою Українська соціал-демократичнаспілка, щоправда, зі своїми партійними органами керівництва, але уже безвласної платформи.
Більш«націоналістична» решта цієї групи, яка у 1905 р. переорганізувалася під назвоюУкраїнська соціал-демократична робітнича партія, у 1906 р. виявила бажанняувійти до РСДРП, запропонувавши проект, у якому погоджувалася з усіма пунктамипрограми РСДРП і тільки в кінці, уже в примітках, висунула вкрай мляву,невиразну вимогу українських соціал-демократів навіть не до автономії України,а тільки мати право ставити й обговорювати це питання в рамкахзагальноросійського політичного руху. Це, звісно ж, викликало категоричнувідмову більшовицького центру на чолі з Леніним. Об’єднання не відбулося черезнібито «дрібнобуржуазнo-націоналістичний характер» партії, як тлумачиться уповному зібранні творів Леніна. Насправді ж тільки повна відмова від будь-якихнаціональних державницьких вимог («дрібнобуржуазності») могла бути підставою довходження у більшовицьку партію.
Українці напочатку століття являли собою класичний приклад соціально-некомплектногонароду, тобто народу, де чужа домінація отримала структурний характер у томусенсі, що навіть на територіях, де дана група складала переважну більшістьнаселення, майже всі визначальні ролі в суспільному розподілі праці, крімнайменш престижних, були зайняті представниками інших народів.
ПісляВалуєвського циркуляра 1863 року та Емського указу 1876 року підросійськіукраїнці не мали леґального доступу до рідномовних школи та літератури. Інавіть у невеликих містах, де у 1870 році міщани розмовляли місцевимиукраїнськими говірками, на початку століття «переважала мова російська або сумішросійської й української». Навіть у 1917 р. українці ще були переважноселянським народом, мало втегненим у індустріальний розвиток свого краю.
Профспілки таробітничий клас були російськомовними. Так само міська торгівля та панськиймаєток. «Безбуржуазність» — ось те ключове слово, яке домінувало на той час вукраїнській політичній думці. У 1909 році один український активіст говорив, щоукраїнський рух був слабосилим саме через відсутність української буржуазії. АВ.Винниченко у 1917 році вихваляв «безбуржуазність» як чинник єдності народу взмаганні за соціальну і національну справедливість 8. Усі українські політичнідіячі визнавали це доконаним фактом.
Лише Ленінстверджував, що кожна нація має пролетарські і капіталістичні (себто ворожі,такі, проти яких соціалісти повинні боротися) елементи.
По суті, цяленінська теза була не що інше, як політичне шахрайство. Він собі дозволив визначати,що є «буржуазним» серед чужого народу, таким чином виправдовуючи втручання увнутрішні його справи та необмежене насильство проти таких елементів.
1.2. Предкиз ХІХ ст.: соціалізм Драгоманова
Оскільки великатінь ХІХ століття у формі ідей Михайла Драгоманова була найважливішимсоціалістичним конкурентом марксизму у ХХ ст., очевидно, потрібно починати самез нього. Хоч якось у листі до дочки Драгоманов написав, що «для правильногорозвитку народів їм треба мати державну незалежність», публічно він завждивідстоював федерацію рівноправних слов’янських народів. Напевне, при повнійвідсутності навіть української народної школи будь-яка ідея повної незалежностіУкраїни мала б видаватися безнадійно утопічною.
Для Драгоманованаціональна проблема стояла нарівні з соціальною. У 1880 році він разом зМ.Павликом та С.Подолинським опублікував у «Громаді» напрочуд чітку й стислупрограму, яка моделювала майбутню українську державність. Саме вона булавпливовою аж до кінця Української Народної Республіки. Власне, ця програма йстала ідеологічним її підґрунтям, обумовила первісні успіхи, але й значною міроюспричинилася до її невдачі
Як відзначав ІванЛисяк-Рудницький, учений, який взагалі акцентував увагу на домінуванніліберальних моментів над радикальними і соціалістичними в драгоманівськійполітичній теорії, в центрі візії Драгоманова був анархосоціалізм П.-Ж.Прудона.За Драгомановим, кожна особа, кожна спілка, кожна громада має бути вільною віднасильства згори. Він визнавав право на існування лише за вільними творчимиспілками. Його гасло: «Ціль та зветься безначальство: своя воля кожному йвільне громадянство людей і товариств».
Дві проблеми зцією візією. Вільна асоціація без зафіксованих структур нежиттєздатна, бо немає авторитету бути арбітром для реґіонів і не може мобілізувати ресурси дляспільного захисту від чужих, могутніших політичних об’єднань. Щодо федералізму— це стара ідея, на яку справили свій потужний вплив процеси у США. У 1823 роців Російській імперії утворилося Товариство з’єднаних слов’ян (Общество«Соединённых Славян»), котре проголосило своєю метою з’єднання всіхслов’янських земель на федеративних засадах. Втім, як Ленін писав профедералізм, будь-яка асоціація можлива лише за умов існування спільного бажаннятаких стосунків. Однак розуміння федеративного устрою українськими таросійськими соціалістами мало суттєві розходження. З-за спини великоросіянпостійно визирала знайома тінь шовініста-держиморди, і вони постійнопереходили, як з гіркотою зазначав той же Драгоманов, з «ґрунту демократично-федералістичногона ґрунт офіціяльно-централістичний».
Драгомановвважав, що Україна має бути федерацією вільних громад у рамках міжнародноїфедерації подібних громад на основі аґрарного соціалізму, без армії, з народноюміліцією, де кожен громадянин має власну зброю.
Така позиціямогла бути (і в подальшому таки стала) найважливішою причиною крахунапівдрагоманівської Української Народної Республіки. Брак конвенційнихдержавних структур, засвоєння драгоманівської загальносоціалістичної вимоги,скасування державної армії та утворення «народної міліції», загальне озброєннянароду прямо привело до доктрини Винниченка — Шаповала, датованої 1917 р., пронепотрібність Україні своєї власної армії, що своєю чергою зумовило трагедіюпід Крутами. Адже держава, яка залежить від доброї волі окремих громадян усфері захисту своєї національної безпеки, завжди буде слабшою за державу, якаможе примусити своїх громадян за неї воювати.
Аж до революції1917 року федералізм Драгоманова, де все починається з самоорганізації знизу, ймарксизм з його національною байдужістю й схилянням перед великими державамибули єдиними серйозними конкурентами серед українських соціалістів. СамДрагоманов ставився дуже критично до централізму Маркса, звинувачуючи «німцяКарла Маркса» за те, що в Інтернаціоналі, а особливо в Раді, головне слово булоза державами, а не за народами. «Так, — пише Драгоманов, — в ній був відділ(секція) й секретар генеральний за Росією, хоч в Росії десятки країн і людськихпород одна до одної неподібних». Це був для Драгоманова приклад найтяжчогогріха: «Інакше кажучи, та «спілка» (Перший інтернаціонал. — Авт.) почала працюне знизу вгору, а згори вниз».
Драгоманов ізШвейцарії підтримував близькі контакти з українськими радикалами, насамперед уГаличині, особливо з двома молодими соціалістами Михайлом Павликом та ІваномФранком. Та якщо Павлик одразу став і до кінця залишився політичнимприхильником Драгоманова, то Франко пережив марксистський період і повернувсядо драгоманівської ідеї центральної ролі селянства в становленні соціалізму всередині 80-х рр. ХІХ ст. Павлик дивився на марксистську «утопію» як напрограму створення поліцейської держави й вважав, що вона могла знайтиприхильників тільки серед державних націй, що гасло «Пролетарі усіх країн, єднайтеся!»фактично перетворилося на «Нації Російської й Німецької імперій, зросійщуйтесяі зґерманізовуйтеся!» Коли 1890 р. у Львові сформувалася перша українськаполітична партія — Русько-українська радикальна партія — це була коаліція, дляякої старші прихильники Драгоманова — Франко, Павлик і Северин Даниловичнаписали програму мінімальну, а молоді марксисти — Євген Левицький, МиколаГаневич і Володимир Охримович написали програму максимальну. Тодішні оглядачіне могли не помітити суперечностей між загальними фразами програми максимальноїпро науковий соціалізм та програми мінімальної, яка запропонувала ряд реформ,щоб перешкодити пролетаризації селян.
На першому з’їздірадикальної партії марксист В’ячеслав Будзиновський та молодий Юліан Бачинський(майбутній автор памфлета «Україна irredenta») вперше виступили за політичнунезалежність української держави, Франко та Павлик виступили проти. Та навітьколи на кінці 1895 р. Українська радикальна партія офіційно прийняла програмуборотьби за політичну незалежність українського народу і як перший крок доцього — вимогу розподілу Галичини на західну (польську) та східну (українську)частини, Франко обстоював ту позицію, що політична самостійність аж ніяк неозначає повного відокремлення України від Росії, що самостійність можлива всоюзі з Росією, якщо остання прийме федеративну структуру.
У контекстірозгляду соціалістичних моделей української державності важливо підкреслити, щонайголовнішими критиками створення в 1914 р. як державницького центру в екзині
Спілкивизволення України (СВУ) були навіть не більшовики і навіть не Ленін, хоч вінпостійно тримав його під прицілом, а самі українські соціалісти.
Найжорстокішимкритиком СВУ був Лев Юркевич, який пояснив, що він і його товариші «не ворогиідеї самостійности України», але «наші російські товариші тільки тоді бивиявили себе справжніми інтернаціоналістами, коли б їхні організації і преса наУкраїні признали разом з нами необхідність боротьби за визволення нашого народуі щоб вони разом з нами при кожній нагоді давали відсіч проявам національногопоневолення».
Тобто Юркевичсамй існування України, як державного утворення, поставив у пряму залежністьвід того, наскільки сліпо і вірнопідданськи будуть підтримувати силиукраїнської революції революцію російську. Він так вірив у справедливістьміжнародного соціалізму, насамперед російського, що навіть звернувся доТроцького-Бронштейна з ідеєю проведення міжнародного інтернаціоналістичногосоціалістичного суду над членами СВУ з єдиною метою, аби ті не мали права називатисебе соціалістами.
Логіку Юркевичаможна зрозуміти тільки в контексті його поглядів на майбутнє України.Кого-кого, а його аж ніяк не можна було запідозрити в проросійських симпатіях,але створення СВУ в буржуазному оточенні Австро-Угорщини, переговори СВУ збуржуазними Центральними державами, тобто з імперіалістами, навіть сам складСВУ, до якого входили аж ніяк не «представники трудящих», а патріотичнонастроєні вихідці дворянства, він вважав зрадою соціалістичних ідеалів та «ідеїживого мужицького народу».
Сама ідея «живогомужицького народу» утопічна. Таке одномірне суспільство можливе, але тільки вколоніальних умовах, коли всі інші місця в соціальному розподілі праці займаютьчлени іншої національної групи.
Просто нема й неможе бути «мужицького народу» ще і тому, що селу потрібні промислові товари.
А коли місто, детакі товари зроблені, споглядає на село з позиції сили та власноговерховенства, коли існує різниця мов між містом та селом і місто виступає щодосела як представник колонізаторської сили, виникнення суперечностей неминуче.
Без достатньоавторитетного арбітражу між ними можливі такі ж конфлікти, які були в Україніпід час визвольних змагань.
Лев Троцькийборотьбу Юркевича з СВУ, звісно, підтримав. У своєму листі-відповіді він пише,що кара революційного суду могла б стосуватися таких «авантюристів», які«засідають у віденській поліції або на австрійському автомобілі виїжджають у приймальнудо турецького візира». Чим же так розлютили представники СВУ Лева Троцького?
Чи не тим, що самеу зв’язку з Туреччиною пов’язаний найбільший успіх цієї організації, якадомоглася офіційної заяви уряду Туреччини про повну підтримку майбутньоїнезалежної України.
Повертаючись дотакої особи, як найреволюційніший та найсоціалістичніший серед українців ЛевЮркевич, який активно боровся проти будь-яких спроб організації самостійногоукраїнського державотворчого центру, треба сказати, що і йому не принеслиуспіху безкінечні нав’язування своєї співпраці Леніну, Троцькому,Мануїльському.
Більшовики поставилисядо його ідей насторожено і вороже, категорично відкинули всі його пропозиціїпро спільні дії, від нього ж відвернулася більшість українських патріотів.
1.
2. 3. Михайло Грушевський: якоїУкраїни ми хочемо?
МихайлоГрушевський — не просто символ української державності, він у критичному1917-му став абсолютним втіленням української національної і державницькоїідеї. Голова Української Центральної Ради, перший Президент УНР, людинавиняткового інтелекту і працездатності, рівного якій по значенню й авторитету вУкраїні початку ХХ століття не було. Саме йому — кабінетному ученому, філософу,історику, теоретику літератури і мистецтва, письменнику, етнографу, довелосявзяти на свої плечі вирішення практично усіх питань, пов’язаних із зародженнямта існуванням Української Народної Республіки.
Як і більшістьукраїнських соціалістів, Грушевський дивився на Україну як на країну насампередселянську. Для нього поняття українства і селянства були майже синонімами. Вінвважав, що в Україні інша база соціальної революції, ніж в Росії чи на Заході,що вона пішла іншими шляхами і з іншого боку підійшла до розв’язання соціальнихпроблем, а отже, соціальна і політична роль селянства буде визначальною вУкраїні дуже довго, а може, і завжди. І поскільки «перед цими будучимипоколіннями селянства лежить велика місія репрезентувати Українську НароднуРеспубліку, Велику Україну перед світом — єдину поки що державу трудящого люду,що має послужити взірцем, школою для інших демократій світу, які будутьпосилати колись своїх дітей до неї — вчитись, жити, працювати і керуватидержавою з участю трудящого люду», то найперше завдання української державиполягає в тому, аби забезпечити обов’язкове навчання селянських дітей, повсюдневпровадження аґрономічних шкіл, а публіцистика, література, аґітація живимсловом повинні підняти в селянства почуття самоповаги, виховати справжніх«господарів землі».
Грушевськийвважав, що завдання провідників українства полягає в тому, щоб гасити,нейтралізувати всяку обопільну ворожнечу, робити все для розвитку різноманітнихкультур в Україні, не загострювати відносин ґвалтівною українізацією, але й непоступатися принципом української державності і становищем української мови якмови державної.
Грушевський,висуваючи «ґрандіозні завдання» перед Україною, тут же застерігає, що «мивідкидаємо поліційно-бюрократичний устрій і хочемо оперти наше правління нашироких основах самоврядування, залишаючи адміністрації міністерські тількифункції загального контролю, координування й заповнювання тих прогалин, якіможуть виявитися в діяльності органів самоврядування. Впливи бюрократії такимчином будуть дуже обмежені». Тобто Грушевський, сам того не відаючи, на самомупочатку існування держави обмежив її можливості як інструменту оподаткування,перерозподілу соціальних благ і виконавця соціальних програм. Така позиція малаби призвести і, звісно, призвела до повсюдної анархії, виникнення різноманітних«незалежних республік», врешті-решт — до некерованого хаосу в новостворенійдержаві.
Грушевський невідкидав повністю роль армії, але вважав нормальною формою охорони державивсенародну міліцію. На армію він дивився як на явище перехідне, тимчасове, якев будь-яку мить буде готове перейти від армійської до міліцейської системи.Утримання постійної армії він вважав «марнуванням часу», стверджував, що требавсе зробити, щоб в якомога коротший час втиснути всю «технічну підготовку,доведену до рівня сучасних вимог, а потім усе далі здійснювати через учбовізбори, організовані в різні пори року так, щоб вони найменше відтягали живісили краю від продуктивної праці».
Велику увагу усвоїх працях приділяв Грушевський майбутньому територіальному устрою України.Будучи переконаним федералістом, Грушевський думав над тим, яка модельтериторіального устрою дасть найкращі можливості для справжнього демократичногосамоврядування. Він вважав, що існуючий поділ на повіти та губернії непридатний для такого завдання. Повіт — замала одиниця, щоб в її рамках можнаорганізувати ширшу самодіяльність громадянства у всіх сферах життя, а губернія— надто механічне і штучне утворення, надто велике, яке фактично розпадаєтьсяна окремі частини, органічно не пов’язані одна з одною. Грушевський вважав, щооптимальним варіантом може бути утворення округів з населенням приблизно домільйона чоловік, спроможних організувати «справу санітарну, і шляхів, ісільськогосподарську, і земельну, і промислову, і культурну. У своїм районівона буде спроможна організувати і сіть середніх шкіл, і якісь вищі школи,добрий музей і порядний театр — все те, чого звичайне повітове місто своїмизасобами зробити неспроможне». Такий територіальний устрій дасть можливістькожній окрузі посилати до Всенародних зборів України не менше десяти депутатів,таким чином стануть можливими і пропорційні вибори, і партійне групування. Зіншого боку, оскільки округа достатньо невелика, то всі її частини будутьпов’язані і між собою, і з своїм центром, всі громадські, політичні й культурнісили будуть на виду й на обрахунку, і все суспільне будівництво відбуватиметьсяза активної участі й під контролем громадянства. Грушевський запропонував плантакого устрою, виходячи з уже усталеного на той час економічного і культурногорайонування, а також з історичних обставин і історичних назв, нехтувати які вінвважав справою небезпечною, поскільки вони складалися «не капризом дипломатівчи урядовців, а виростали з умов географічних, природних — ці умови незмінюються так легко».
Грушевський, якзасвідчує цей документ, не боявся небезпеки місцевої ідентичності, навпаки, вінвважав, що самоусвідомлення усіх гілок українства як нащадків історичнихукраїнських племен деревлян, полян, сіверців, волинян тощо, розмаїття культур ідух місцевого патріотизму дадуть могутній імпульс для розвитку цих реґіонів.
Він вважав себепереконаним федералістом, цілковито в дусі соціалістичної ідеології, якусповідував. Він рішуче відкидав будь-які звинувачення в сепаратизмі інаціоналізмі, але вважав, що майбутня українська держава повинна будуватися наоснові домінуючого українського національного елемента.
Грушевський ійого соратники мислили ґлобальними масштабами. Будучи переконанимисоціалістами, вони брали, як бачимо, відповідальність не лише за Україну, а йза долю усієї колишньої російської імперії, всіх її народів. 21–28 вересня 1917р., виконуючи квітневу постанову Українського Народного Конґресу провстановлення зв’язків з народами Росії, що домагалися, як і український народ,перебудови Росії на федеративних засадах, Центральна Рада провела у Києві такзваний «З’їзд народів». У ньому взяли участь представники татарів, грузинів,латвійців, литовців, євреїв, білорусів, естонців, молдаванів, бурятів, донськихкозаків, а також представник Тимчасового уряду.
На з’їздівідзначалося, що ідея федералізму глибоко запала в громадянство численних наційРосії і що з ґрунту федералізму колишні в’язні російської тюрми народів моглизійти лише в бік цілковитої самостійності. Спеціальною постановою з’їздвисловився за докорінну перебудову російської держави на принципахдецентралізації, федеративного устрою, демократизму, визнання рівності правусіх народів, а у тих випадках, коли національності, як, наприклад, євреї,розпорошені по всій державі, за надання їм екстериторіально-персональноїавтономії. З’їзд також висловився за рівноправність усіх мов, скликаннякрайових Установчих зборів на демократичних принципах.
З’їзд також обравРаду Народів, якій було доручено керувати спільною боротьбою всіх народів за«храм волі народів» — російську федерацію. Головою Ради було призначено МихайлаГрушевського. Федералістичні традиції в українській політичній думці того часувиявилися досить живучими і стійкими. Українським соціалістам довелося пройтидовгий і трагічний шлях розчарувань, аби позбутися своїх ілюзій стосовноможливості жити самостійним і демократичним життям у рамках однієї російськоїдержави. Вони переоцінили інтернаціоналістські тенденції соціалістичноїідеології і недооцінили живучість та аґресивність російського національногоміфу щодо України. З’їзд Народів ніяких наслідків не мав і не міг мати,російські радикально настроєні політики швидко просувалися до прийняття ідеїцентралізованої російської держави, і в цьому пункті не було практично ніякоїрізниці між ленінською проповіддю «зближення і злиття націй» та гаслом «єдиноїі неділимої» білого генерала Денікіна.
Все ж Грушевськийзробить ще одну відчайдушну спробу після жовтневого перевороту у Петроґраді.
У ІІІ УніверсаліЦентральної Ради, написаному ним особисто, проголошувалося: «Не відділяючисьвід Республики Російської і зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашійземлі, щоб силами нашими помогти всій Росії, щоб вся Російська Республика сталафедерацією рівних і вільних народів». Центральна Рада не виступила протибільшовицького уряду, але й не визнала його офіційно як представницький урядРосії, врешті, для такого визнання й не було ніяких підстав, якщо виходити зтвердої федералістської позиції Центральної Ради і її голови.
6 грудняГенеральний Секретаріат звернувся до Ради Народних Комісарів і до крайовихкомітетів, які репрезентували різні реґіони Росії з нотою, в якій пропонувалосявжити негайних заходів по створенню соціалістичного уряду Росії на такійплатформі:
«Заключеннязагального демократичного миру та скликання в своїм часі ВсеросійськихУстановчих Зборів. У разі вашої згоди Генеральний Секретаріят просить невідмовити і негайно повідомити безпосереднім проводом, до якого реченця вашіпредставники могли б прибути до Києва для участи в нараді, яка скликаєтьсяГенеральним Секретаріятом з вище вказаною ціллю».
З цієї пропозиціїУНР також нічого не вийшло, поскільки Росія на той час уже стояла на порозігромадянської війни, поділена на різні ворожі табори, сповнені смертельноїненависті один до одного. Українська Центральна Рада для реалізації свогомрійницького проекту об’єднати те, що за своєю суттю не піддавалося дооб’єднання, практично не мала прихильників у Росії. Усе, чого вона домоглася,це накликала на себе гнів ленінських червоних ґвардійців.
Відповідь Леніна— ультиматум (19 грудня), а через шість днів група більшовиків створює«Народний секретаріат УНР» в Харкові та отримує військову допомогу «старшогобрата». Через місяць більшовики уже в Києві. Врешті беззахисна Україна змушенабула, укладаючи мирну угоду з Центральними державами, просити їхньої допомогипроти більшовицької інвазії.
Втім держава,створена Четвертим Універсалом, була уже на першій своїй стадії приречена,поскільки цей Універсал відстоював есерівську позицію щодо аґрарної реформи, аце унеможливило виконання Берестейської угоди щодо продажу хліба німцям.Закономірно, що німці, які мали реальну військову силу в Україні, шляхомгетьманського перевороту перебрали на себе владу політичну. Пізніше самГрушевский ще раз поставить свої соціалістичні ідеали вище державності. У 1920р., коли російськомовні більшовики боролись проти Директорії УНР на чолі зПетлюрою, він написав листа секретарю ЦК КП(б)У Косіору з наївним проханням добільшовиків України передати владу українським партіям, які стояли нарадянській платформі.
Розділ ІІ.Націократичні ідеї
2.1. МиколаМіхновський — романтик української ідеї
Першим, хтовiдкрито заявив про колонiальний статус України у складi Росiйської iмперiї таправо її народу на самовизначення, був харкiвський адвокат Микола IвановичМiхновський. 1900 року вiн виголосив промову «Самостiйна Україна», яка того жроку була видана у Львовi окремою брошурою. Проблеми взаємовідносин України таРосiї вперше в новiтнiй iсторiї розглядалися в нiй з позицiй державностi.«Українська мрiя» у вигляді питання про звiльнення нацiї з’явилася свiтовi. Iхоча публiкацiя мiстила в собi бiльше запитань, нiж вiдповiдей щодо того, якимишляхами мусить іти Україна до незалежностi, сама постановка проблеми висунулаїї автора на одне з чiльних мiсць на українському полiтичному небосхилi.
Мiхновський вемоцiйнiй формi характеризує утиски українського народу в царськiй Росiї. «Якимправом,— пише вiн, — росiйське царське правительство поводиться з нами на нашiйвласнiй територiї, наче з своїми рабами?.. На пiдставi якого права на всiхурядах нашої країни урядовцями призначено виключно росiян (москалiв) абозмоскалiзованих ренеґатiв? На ґрунтi якого права з наших дiтей готують пошколах заклятих ворогiв i ненависникiв нашому народовi? Через що навiть уцерквi панує мова наших гнобителiв? Яким правом правительство росiйське здертi знас грошi витрачає на користь росiйської нацiї, плекаючи i пiдтримуючи їїнауку, лiтературу, промисловiсть i т.д.? I, нарештi, найголовнiше, чи має правоцарське правительство взагалi видавати для нас закони, унiверсали таадмiнiстративнi засади?».
Вiдповiдаючи нацi запитання, автор доводить, що Росiя порушує майже всi статтi Переяславськоїугоди 1654 року, зводячи нанiвець українську автономiю. З цього робитьсялогiчний висновок про те, що невиконання договору однiєю стороною позбавляєiншу юридичного обов’язку дотримуватися його положень. А отже, «единаянеделимая Россия» для України не iснує.
Окреслюючипершочерговi завдання нової української iнтелiґенцiї, яку М.Мiхновський вважаврушiйною силою нацiональної революцiї, вiн констатував: «Часи вишиваних сорочок,свити та горiлки минули i нiколи вже не вернуться… Українська iнтелiґенцiястає до боротьби за свiй народ, до боротьби кривавої i безпощадної. Вона вiритьу сили свої i нацiональнi, i вона виповнить свiй обов’язок...».
Звичайно, вданому разі Мiхновський багато в чому видавав бажане за дiйсне. Анi українськийнарод, який не пройшов перiоду станової стратифiкацiї i мав досить туманнеуявлення про власнi iнтереси, анi iнтелiґенцiя, що перебувала в основному вполонi соціалiстичних iдей і звикла обслуговувати iмперський режим, вважаючисебе частиною загальноросiйської демократiї, — всі вони на той час не булиготовi до полiтичної боротьби за нацiональнi права. До того ж радикалiзм автора«Самостiйної України», що подекуди межував з шовiнiзмом, стояв на перешкодiпопулярностi його думок. Заяви типу: «Усяк, хто на цiлiй Українi не за нас, тойпроти нас. Україна для українцiв, i доки хоч один ворог-чужинець лишиться нанашiй територiї, ми не маємо права покласти оружжя», — вiдштовхували вiдукраїнської iдеї, в iнтерпретацiї Мiхновського, iншi нацiональностiполiетнiчного суспiльства.
БрошураМiхновського була першою спробою оформити скривдженi нацiональнi почуттяукраїнцiв у рамках полiтичної програми. Власне, її важко назвати програмою, бопитання тактики і стратегiї полiтичної боротьби окресленi в «СамостiйнiйУкраїнi» дуже побiжно. Скорiше, ми можемо розглядати твiр Мiхновського якдзеркало тих переживань, якi нуртували в свідомості молодих українців,окрилених ідеями нацiонального визволення напередодні революційних потрясіньпочатку ХХ століття. Звiдси — переважаючий вплив емоцiйного чинника, певнийбрак неупередженого аналiзу, виразнi шовiнiстичнi акценти.
Але всi цiочевиднi вади документа не можуть вплинути на загальну позитивну його оцiнкущодо чіткої постановки питання про незалежну українську державу. ЗаслугоюМ.Мiхновського перед українською державнiстю слід вважати те, що вiн публiчнозаявив про законне право українського народу самостiйно вирiшувати своїпроблеми.
Головним ворогомУкраїни М.Мiхновський вважав Росiю. Вiн застерiгав захоплених соцiалiстичнимиiдеями землякiв, що навiть у разi повалення самодержавства Україна залишиться вколонiальному станi, якщо не вийде зi складу iмперiї пiд час революцiї.М.Мiхновський пропонував йти до незалежностi протореними шляхами захiднихкраїн, використовуючи творчi потенцiї нацiоналiзму європейського типу.
Проте вiн не бравдо уваги того, що, скажімо, у Нiмеччинi та Iталiї XIX століття нацiоналiзмвзагалі поєднувався з боротьбою за загальнолюдськi права i свободи, якiставилися на перше мiсце. До того ж населення цих країн було переважномононацiональним. Цi суттєвi чинники були проiгнорованi i нацiональна iдея увикладi М.Мiхновського не знайшла на початку столiття широкого визнання середукраїнства.
В серединi 20-хрокiв ці iдеї трансформувалися у рух, що виник на захiдноукраїнських землях,якi увiйшли до складу Польщi. Його iдеологiєю став «iнтеґральний», або чиннийнацiоналiзм, автором якого був Дмитро Донцов.
2.2. Головнiiдеї чинного нацiоналiзму Дмитра Донцова
На початку своєїполiтичної та публiцистичної дiяльностi Донцов вiддав данину соцiалiстичнимiдеям i навiть входив до української соціал-демократичної партії. Але ще передПершою свiтовою вiйною у його творчостi з’явилися виразнi антиросiйськiтенденцiї, які зміцнювалися паралельно із відштовхуванням Донцова від товаришівпо партії. Вiн наголошував на небезпецi для України наслiдувати прикладпiвнiчної сусiдки й закликав українство повернути очi на Захiд.
На основi цьоговисновку Донцов пропонує пов’язати геополітичне майбутнє України з Нiмеччиноюта Австро-Угорщиною. Зокрема, напередоднi очевидного конфлiкту цих держав зРосiєю та її союзниками вiн закликав (у разi поразки останнiх) до створення вмежах Австрiйської iмперiї «Українського коронного краю».
Донцов постiйнозастерiгав українських полiтикiв вiд захоплення соціалістичними iдеями, щонадходили з передреволюцiйної Росiї. «Рiвнiсть рабiв перед сильним володарем iпаном, — писав вiн після подій революцій 1917 року, — уходила за рiвноправнiстьвiльних громадян, i леґенда про «демократичну Росiю» робила формальнеспустошення серед вульґарно думаючої маси. До того прилучалася нова леґенда —про Росiю — носительку полiтичного i суспiльного поступу. Iмпульсивна гра сил уварварськiй, неукермованiй суспiльности, природний вибух незадоволення удеспотично правленiм краю — бралося за прояву колосальної духовної енерґiї,безладне шамотання зламаного деспотичною хворобою органiзму — за ознаку йоговiдпорности й великої життєвої сили». До речі, задавно намальовану Донцовимкартину ми, фактично, можемо спостерігати й сьогоднi.
Вступаючи в третєдесятилiття XX сторiччя, Україна опинилася в дуже складнiй ситуацiї. Галичинабула у складi Польщi, в якiй режим Пiлсудського проводив жорстоку полiтику щодоукраїнської етнiчної меншостi. Значнi українськi територiї вiдiйшли до Румунiїта Чехо-Словаччини. Українська «державнiсть» у всiм вiдомому виглядi постала вформi УРСР. Звичайно, говорити про те, що ця псевдодержава могла самостiйновирiшувати питання створення громадянського суспiльства й повноцiнної нацiї мине маємо жодних пiдстав.
Нелегку кризупереживала українська державницька iдея в середині 20-х років. На думкуДонцова, її демократична модель була скомпрометована непослiдовною, великоюмiрою руїнницькою полiтикою Центральної Ради, а монархiчна — такими ж дiямигетьманського уряду Скоропадського. Необхiдно було знайти новi iмпульси дляреанiмацiї волi українського народу до суверенностi. Цi iмпульси малинародитися в умовах, коли дедалi бiльшого поширення набували iдеїтоталiтаризму, що їх уособлювали насамперед росiйський бiльшовизм, iталiйськийфашизм та нiмецький нацiонал-соцiалiзм. Політичні успiхи цих радикальних рухiву своїх країнах давали змогу сподiватися, що внесення їхніх основних постулатiвдо стратегiчних концепцiй будь-якої нацiональної iдеї матиме позитивнiнаслiдки. Ставку на це зробив i Д.Донцов, який з 1921 року проживав у Львовi.Квiнтесенцiєю його теоретичних розробок став вiдомий твiр «Нацiоналiзм».
Як і раніше,публіцистично застосовуючи ідеї філософського ірраціоналізму — Шопенгавера,Гартмана і особливо Ніцше, а також інших філософів — до України, автор«Нацiоналiзму» закликав раз i назавжди вiдмовитись вiд рацiонально осмисленогосвiтосприйняття. Натомiсть пануюче мiсце в ньому мала посiсти воля до життя.Виявлення волi, інтерпретував Донцов ідеї «філософії волі», «це ніщо iнше, якнасолода розросту, виступлення поза власнi границi». Бо «експансiя — не тiлькисамоутвердження власної волi до життя, а й заперечення її в iнших» 8.
Звiдси виводилисядвi першi пiдстави чинного нацiоналiзму: «змiцнювати волю до життя, до влади,до експансiї» та «стремлiння до боротьби та свiдомiсть її конечности».
Донцов накреслюєяк наступну вимогу вольового нацiоналiзму — романтизм та догматизм у сприйняттiпропонованої iдеологiї. Перший має «живитися леґендою «останнього бою»,запереченням того, що є i захоплюючою картиною катастрофи, що принесе нове».Другий — «з’явиться в супроводi категоричного наказу, безоглядного послуху».
Об’єднуючи цiпоняття, Донцов зазначає: «iлюзiонiзм є синтезом обох: вiн протиставляє«змисловому» — iррацiональне,… доказам — голу афiрмацiю,… вiн не дискутує,…хоче здiйснити iдею неiснуючу i принципiально протилежну конкретнiй». — Все цеумотивовує «його войовничість, антипацифiзм».
Тому одними зголовних вимог чинного нацiоналiзму до його послiдовникiв Донцов вважавфанатизм i аморальнiсть. На його думку, нацiональна iдея мусила бути«аморальною», тобто не мала керуватися принципами загальнолюдських цiнностей.Здiйснювати ж аморальну полiтику має фанатик, що «узнає свою правду заоб’явлену, загальну, яка має бути прийнята iншими. Звiдси його аґресивнiсть i нетерпимiстьдо iнших поглядiв».
П’ята —«синтетична» вимога проголошеної доктрини полягає у пiднесеннi до рiвня державноїполiтики iмперiалiзму. «Iмперiалiзм, — заявляє Донцов, — це не тiльки здирство,а й одночасно виконання громадських справ у громадських iнтересах нацiями,покликаними i управленими до того. «Є вищi i менш вартi народи, ті, що вмiютьправити iншими (i собою), i народи, що цього не вмiють… Право сильних расорганiзувати людей i народи для змiцнення iснуючої культури i цивiлiзацiї» .
Вищезгадане правоДонцов пропонує здiйснювати через «творче насильство iнiцiативної меншостi»,яка має пiдпорядкувати собi власний народ та змусити його до аґресiї протиiнших. Це — шоста з вимог, на яких побудував свою теорiю автор «Нацiоналiзму».Вiн певен, що «цей засiб (насильство) не є з тих, що можуть бути, а можуть i небути. Аґресiя, через яку нова iдея приходить до життя, не є припадкова, вонаiманентна кожнiй «теологiчнiй» релiгiознiй або нацiональнiй iдеї».
Розділ ІІІ.Класократична версія
Твореннянаціональної української державності було змістом життя та найвищою політичноюцінністю для В’ячеслава Липинського (1882–1931) — видатного українськогомислителя. Він жив у той час, коли ідея національної державності була напериферії політичних інтересів української інтеліґенції. Вихована намарксистських підручниках, сприйнявши народницьку та просвітницьку ідеології(важко собі уявити соціального мислителя на межі ХІХ і ХХ століть, якогооминуло б захоплення марксизмом) українська інтеліґенція бачила в державінасамперед «машину придушення», продажну і всевладну бюрократію, що всілякопригнічує народні маси. Політичним вектором часу було гасло «земля та воля».
Коли усі булифедералістами та соціалістами, Липинський виступає як самостійник та монархіст.Його політичні ідеї та переконання суперечили духові часу, творили образромантика-утопіста, політика-ізгоя, який захищає монархію. Тоді як«проґресисти» висловлювалися за демократію та республіку, він оживлює такіпоняття, як лицарська честь і гідність, коли на слуху в усіх були доцільність іутилітаризм, коли скрізь точилися розмови про свободу і рівність, він обстоювавієрархічну структуру суспільства.
Така позиціялицаря від політики призводила до того, що Липинський часто опинявся вполітичній ізоляції, не знаходячи спільної мови з соціалістами, націоналістамиабо комуністами. Він гостро переживав невідповідність свого світогляду змодними на той час ідеями політичного істеблішменту, «потойбічність» і«нереалістичність» своїх ідеалів, ідентифікуючи себе із Дон-Кіхотом у політиці.
Обґрунтовуючитеоретичні питання державного устрою, Липинський виходить з універсальної передумови,яка ототожнює поняття нації та держави. Історія, вважає він, не знаєбездержавних націй та ненаціональних держав.
Варто одразу жзаперечити Липинському. На відміну від етносу, як стверджують сучасні історики,«нація»— дитя французької революції (1789) і розвинулася вона в Західній Європіпротягом ХІХ століття. Історично держави виникали без допомоги нації, а декотрінації сформувалися без благословіння власної держави. Як відомо, імперії, щосклалися в період занепаду античного світу та під час середньовіччя, мали усіознаки державного утворення, проте не були мононаціональними чимонокультурними. Тим часом міста-держави рідко охоплювали носіїв однієїкультури, ареал її поширення був значно більшим. Інакше кажучи, стародавнігреки були, можливо, єдиною нацією, проте не мали державного устрою. Отже,універсальне підґрунтя Липинського є обмеженим.
Будівництводержави не може бути працею лише одного політика, вона має опиратися на певнусоціальну базу. Побудувати національну державу, вважає Липинський, можна тількив тому разі, коли в суспільстві є соціальні сили, верстви, класи, що кревнозацікавлені в її існуванні. До такого класу Липинський звертається у своїйголовній політичній праці «Листи до братів-хліборобів» (1926 р.). «Земельнийклас хліборобський, — пише він, — люди зв’язані органічно поміж собою однаковимспособом існування — єсть одинокою групою людей на Україні, яких будуччиназалежить від того, чи буде чи не буде Україна».
Безумовно,сільськогосподарський виробник-власник зацікавлений в існуванні власноїдержави, яка забезпечувала б йому стале, ґарантоване володіння земельноювласністю. Липинський має рацію, коли стверджує, що аґрарне суспільство маєпотребу в державі і створює її, але він помиляється, називаючи таку державунаціональною. В аґрарному суспільстві усе постає проти приведення політичнихкордонів у відповідність з культурними (що є характерною ознакою національноїдержави): і брак суспільної грамотності та розходження поміж книжною і народноюкультурами; і відмінність між розмовною та церковною мовами.
Становий характераграрного суспільства спричиняється до того, що його вищій верстві вигідноусіляко вирізняти, загострювати і підкреслювати усі визначальні особливі рисипривілейованої групи.
Принцип ієрархії,що її прихильником був Липинський, не сприяв, а ставав на заваді створеннюєдиної культури, яка вимагала б оформлення у єдиний національний політичнийорганізм: одна культура — одна держава.
На думку відомогоанглійського дослідника проблеми націоналізму Е.Геллнера «За умов аграрноголаду намагатися на усіх рівнях суспільства запровадити єдину вчену верству іоднорідну культуру із заданими нормами, закріпленими письмово, було б марноюсправою».
Соціальний класдля Липинського — лише підвалина, на якій починається державне будівництво,його справжніми будівниками є невеликі соціальні групи, національнааристократія, еліта. Для Липинського еліта — активна меншість, яка створюєдержави і нації.
У певнийісторичний період будь-яка державна нація, вважає Липинський, має в собі певнугрупу людей, яка є засадою її державного існування.
У своєму вченніпро еліту Липинський виходить із макіавелістської традиції європейськоїсоціологічної думки, в особах таких соціологів, як Парето, Моска, Михельс. Вонивважають, що невіддільним атрибутом соціальної системи є наявність найвищогопривілейованого стану суспільства.
На думкуЛипинського, історично еліту утворюють вихідці із чужих племен. Скажімо, вукраїнському суспільстві носіями елітарної культури є аж ніяк не самі українці,а поляки. Поляки, асимілюючися з «українською народною масою», стимулюютьпроцес відокремлення її в масі руських племен. Саме цей процес «І єстьсобственно українство, Україна».
Липинськийстворив власну типологію національних аристократій, що розрізняються способамиорганізації своєї влади: олігархію, класократію і демократію. Дляхарактеристики демократії чи олігархії Липинський знаходить досить точніформулювання і визначення. Що стосується класократії, улюбленої дитиниЛипинського, такого собі соціологічного фантому, то тут йому соціологічнепередчуття зраджує.
Класократія дляЛипинського є найбільш придатною для України формою організації керівної еліти.На відміну від марксизму, який головною класотворною ознакою вважає ставленнядо власності, Липинський, визначаючи поняття класу, має на увазі певнийорганічний колектив із загальною традицією, загальними психічними переживаннямита фізичною спорідненістю. Здається, що, окреслюючи поняття класу, Липинськийговорить не про клас, а про зовсім іншу соціальну спільність, скажімо, рід,плем’я.
ВизначенняЛипинським класу з певними поправками може стосуватися селянства, одначеселянства ще не заторкнутого капіталізмом, який розкладає громаду. Якщо дляМаркса здебільш головним універсальним класом був робітничий клас, то дляЛипинського відповідно до його романтичних настановлень, його світосприйняття,таким класом було селянство, або, як він його називав, хліборобський клас.Рільництво для Липинського — це мистецтво і цим воно відрізняється від сучасноїтрафаретної фабричної промисловості. Праця біля землі — це передовсімудосконалення індивідуальних здібностей хлібороба, а наймит — помічникгосподаря, а не додаток до машини.
Промисловий клас,що до нього Липинський зараховував і робітників, і підприємців-капіталістів,жодною мірою не вписувався в поняття «органічного» класу. Зневажливе ставленняЛипинського до промислового класу базувалося незначною роллю цього класу всоціальній структурі українського суспільства. Україна для Липинського — ценасамперед потужний клас хліборобів, у межах якого існують суперечності міжбагатими і бідними, але не боротьба. У хліборобах Липинський вбачає головногоносія державної ідеї, до них він звертається зі своїм політичним проектом.
Проте чи існувавєдиний хліборобський клас як головний інструмент державного будівництва вУкраїні? Чи справді суперечності між безземельним селянином і поміщиком булинастільки незначними, що ними можна було б знехтувати?
Липинський, яквідомо, сам був поміщиком, і свої уявлення про селянське життя і сільськогосподарськупрацю він черпав не з аґрономічної літератури. Звідки ж виникає така крайняідеалізація хліборобів? Тут ми стикаємося зі світоглядним парадоксом:політичний проект не має конкретного адресата. Точніше, адресат виявляєтьсяутопічним, отож завдання політичного будівництва може здійснити тільки новийклас. Необхідно, «щоб з останків хліборобського дворянства і хліборобськогоселянства постала нова провідна українська хліборобська верства», «створеннятакої нової хліборобської, провідної авторитетної верстви це, на тепер,найважливіша, кардинальна проблема нашого класу», — резюмує Липинський.
Логічнезавершення свого вчення про еліту Липинський вбачав у ідеї «надлюдини», людини— державного символа, який вивершував би собою органічну ієрархію соціальногосвіту і втілював у собі єдність нації і держави. Поза сумнівом, ідея гетьмана уЛипинського є прямим втіленням його романтично-патріархальних переконань.Липинський уявляє державу як велике хліборобське господарство, так само, якгосподарство, воно (держава) мусить мати господаря. Розуміючи усі недолікимонархій (перед його очима стояло беззаконня і свавілля царськогосамодержавства), Липинський хотів бачити в Україні втілення ідеальної монархії— гетьманату.
В історіїукраїнського народу Липинський вирізняє два періоди під час правління гетьманаБогдана Хмельницького, коли виникла можливість появи спадкоємного гетьманства.Виборне гетьманство для Липинського — це неможлива за своєю сутністюдемократична диктатура, це ідея українського Наполеона. Виборність не дастьможливості гетьману бути над класовими і партійними зіткненнями, залишатисянезалежним у своїй політиці від групового інтересу. У практичній політиціЛипинський намагався замкнути ідею гетьманства на реальній людині. Такоюлюдиною став Павло Скоропадський — царський генерал, нащадок виборноголівобережного гетьмана Івана Скоропадського. Тим часом людина, з якоюЛипинський зв’язував свої ідеї національної монархії, мало надавалася на рольнаціонального українського лідера. Скоропадський народився у Вісбадені, вчивсяу Пажеському корпусі у Москві, служив у Кавалерґардському полку, привілейованійчастині російської армії, очевидно, до 44-х років нічого не знав проукраїнський національний рух. 29 квітня 1918 року Скоропадський справді ставгетьманом України, перейнявши владу у Центральної Ради, проте його владаопиралася не на масову підтримку хліборобського класу, а на баґнети окупаційноїавстрійсько-німецької армії і впала разом з її відступом.
Особисті стосункиавтора українського монархізму із гетьманом та його оточенням також не булибездоганними, і в останні роки життя Липинського завершилися повним розривом.Цілком можливо, якби не передчасна смерть Липинського, він переоцінив би своїпогляди на роль гетьманства у побудові національної держави.
Своїм утвореннямнаціональна держава зобов’язана певному типу особистості — «воїну-продуценту».Для Липинського це такий тип людини, який володіє однаковим хистом і дотворення, і до ратної праці. Сам Липинський, будучи землевласником, служив укавалерії, однаково добре володіючи шпаґою і аґрономічною наукою. Тому такийтип особистості не був для нього неможливим, він знаходить його в історії, колинамагається розібратися у джерелах европейської державності.
Так, скажімо,армія Вільгельма Завойовника, який підкорив Анґлію, започаткувала, на думкуЛипинського, анґлійську державність. За висловом Липинського, вона «вросла вземлю», тому що складалася не з кочових воїнів-грабіжників, а з осідлих упівденній Франції норманів. Таким чином учорашні воїни перетворилися нарільників. Подібний процес відбувався і в Україні. «Українська класократіянародилася пізніше. Це було реєстрове городове козацтво гетьмана Хмельницького.І тут велика аналогія між 60-тисячною та зареєстрованою армією ВільгельмаЗавойовника і так само 60-тисячною та зареєстрованою армією Богдана. Шаблеюлицарскою одвоювавши Україну, вона так само зразу ж осіла в землю, стала армієюлицарів-продуцентів землевласників».
Ототожнюючипоняття держави та нації, Липинський знімає проблему утворення національноїдержави, замінивши її проблемою утворення держави взагалі.
Закони життялюдей в суспільстві вимагають однакової культури. Виникає необхідність удорогій тотальній системі освіти, яка існує переважно тільки за рахунок державита якій доручено процес соціалізації індивіда. Зрештою тільки держава (аботрохи ширший сектор, який включає також деяку частину «суспільства») можевинести на своїх плечах тягар відповідальності, одночано здійснюючи контроль заякістю продукції у цій найважливішій галузі — виробництві соціально сприятливихлюдських істот, спроможних виконувати потрібну для суспільства роботу. Це стаєодним із головних завдань держави. Суспільство необхідно гомогенезувати, ікерувати цією операцією можуть тільки центральні власті.
Якщо поява стандартизованоїкультури є головною умовою створення національної держави, тоді для того, щобця умова стала елементом дійсності, потрібен соціальний агент, який можливеперетворює на дійсне. Чи є «воїн-продуцент», як вважав Липинський, творцемнаціональної держави? Існує декілька типів формування національної держави.Ернест Геллнер, на якого ми посилалися раніше, зауважував три головні:централізація, уніфікація і «національне будівництво».
Централізацію,скажімо, здійснювали у династичних державах із центрами в Лондоні, Парижі,Мадриді і Лісабоні, коли місцеві діалекти, які не дуже відрізнялися від мовичиновників, замінили стандартизованою мовою державного апарату. Носіями цьогопроцесу націоналізації виступала не аґрарна верства, а вже існуючий державний апарат.До того ж, насаджувана централізована культура не спиралася на селянську, абула спрямована проти неї.
Уніфікацію, якзасіб створення національної держави, здійснювали там, де вже існував високийступінь стандартизованої культури, і завдання полягало у тому, щоб цій культурінадати єдиного політичного статусу. Це передбачало об’єднання дрібних абосередніх держав у результаті війни чи дипломатичної боротьби. Лідерами у цьомупроцесі виступали дипломати і солдати, а не мислителі і поети. Як бачимо, справдівідкривалася можливість для появи такого типу особистості, що його Липинськийназвав «воїном-продуцентом» і якому лише й належить функція утворення держави.
«Національнебудівництво» здійснюється там, де вимога нової державності обґрунтовуєтьсятільки культурною своєрідністю певної території. Тут ще немає культури із чітковираженою формальною основою, як і немає держави, що захищає цю культуру. Наперший план висувається не воїн чи державний діяч, а постатьактивіста-пропаґандиста, інтелектуала, який з ентузіазмом і пристрастю вивчаємову, культуру та історію гнобленої нації. Саме така ситуація характерна длянаціонального руху в Україні. На початку та наприкінці ХХ століття, тобто коливиникла можливість створення незалежної національної держави, в політичномужитті на перших етапах виявлялися найбільш активними не воїни-продуценти, алюди, зазвичай, з гуманітарно-філологічною освітою — письменники, поети,історики, журналісти.
Поняття територіїє центральним у вченні Липинського про націю. До Липинського панувала думка,започаткована ще Гердером, про націю як певну мовну групу, націоналізмсприймався як лінґвістичний політичний рух. Липинський, навпаки, вважав, щоусвідомлення власної території і прагнення мати на ній власну державу єчинником, який спрямовує національний рух. Націоналізм і соціалізм — це неідеологія території, а ідеологія громади, це почуття людей одного класу, одноївіри, навіть якщо вони живуть на іншій території. Така екстериторіальнаідеологія, на думку Липинського, руйнівна для нації, що створює новудержавність, оскільки вона призводить до протиставлення і боротьби різнихетнічних груп, що населяють цю територію. Україна, вважав Липинський, завждибула осередком екстериторіальної віросповідальної солідарності, незважаючи нате, як вона називалася: православ’ям чи католицизмом, комуністичною чисоціалістичною ідеологіями, щиро російською чи «вшехпольскою», — суть її булаодна — служити могутньою зброєю в руках метропольних націй.
Майже всісоціологічні поняття Липинського являють собою пряму проекцію інтересівполітичної боротьби на галузь соціологічного знання. Це стосується його вченняпро територіальну свідомість як визначальний момент національної ідеології.Соціологічні постулати, розроблені Липинським, не є універсальними, свій статуссоціологічних постулатів вони отримують лише під кутом зору придатності допевної політичної мети.
Перед соціологієюЛипинський ставить кардинальне завдання: «Якою має бути соціальна теорія, абипобудова незалежної української держави стала можливою?» Через те Д.Чижевськийпомилявся, стверджуючи, що Липинський «дає не лише філософію українськоїполітики, а — політики взагалі». Липинський — філософ саме «українськоїполітики». Поняття території або територіальної ідеології як визначальногоелемента в побудові української державності вироблено ним не в результатізастосування об’єктивних універсальних правил для того, щоб дійти висновку:«територіальна свідомість є обов’язковою умовою для конструювання єдностібудь-якої нації», а тому, що інші ідеї не дадуть бажаного успіху в політичнійборотьбі.
Скажімо, уявленняпро націю, популярне серед німців або французів, не тому не може бутипридатним, що неправильне, а тому, що ми маємо справу з іншими культурними таісторичними особливостями, з іншими формами політичної боротьби. Німці, вважаєЛипинський, розробляють поняття нації, відштовхуючись від поняття про загальнерасове походження, зводячи його до «природного факту». Таке розуміння нації вколоніальних умовах України, з періодичною міґрацією людей на її території,цілком абсурдне. Не можна прикласти до українського уявлення про націюфранцузький тип, що ґрунтується на «вільній національній самодетермінації»,оскільки він у силу історичних умов виродиться в анархію.
У «Листах добратів-хліборобів» В.Липинський аналізує причини, які призвели до знищенняукраїнської державності в формі УНР та гетьманщини. Особлива увага при цьомунадається висвітленню ролі української інтеліґенції в державотворчих таруйнівних процесах тієї доби, а насамперед — оцінки різних форм державногоустрою, що практикувались у тогочасній Україні.
Він підкреслює:«Українська демократична інтеліґенція, що творила головні кадри так званогосвідомого українства в часах передвоєнних і належала до всяких так званихвільних російських професій, себе в ролі будівничих української державиабсолютно уявити не могла і тому ідея своєї держави, збудованої якимись іншимиукраїнськими класами, була їй як не ворожа, то в найкращім разі абсолютно чужа.Натомість, хотіла вона використати виключно для себе одиноку ролю, до якої вонапо природі своїй почувала себе здатною, — ролю посередників між російськоюдержавою й українськими народними масами, яких перші прояви національноїсвідомости вона намагалась у тій цілі всіма силами опанувати».
В.Липинський зісторичним сумом констатує: «Побили ми себе самі. Ідеї, віри, леґенди проодну-єдину, всіх Українців об’єднуючу вільну й незалежну Україну провідникинації не сотворили, за таку ідею не боролись і тому, розуміється, така Україназдійснитись, прибрати реальні живі форми не змогла».
У 1920 році віннапрочуд точно окреслив загальну соціально-психологічну атмосферу, якасупроводжувала кризу української державності періоду національно-визвольніхзмагань у 1917–1918 роках. «Соціяльна пролетарська революція для збудуваннянового соціяльного ладу, або всенаціонально-всекласова революція для збудуванняспільної й усім класам потрібної держави й нації,— справедливо зазначав він. —Все, що посередині, це політично й економічно: грабіж, а ідеольогічно:фарисейство й деморалізація. Тільки на ідейно й морально чистих підставах моженародитись нова творча українська віра». Точність цього формулювання мивідчуваємо кожен день на собі, бо, на жаль, Україна знову опинилася якраз«посередині».
Які ж рецепти дляподолання перманентної для України кризи державності залишив нам В. Липинський?Перш за все він радить змінити методи державного будівництва.
«Історія наша,—пише Липинський,— вже сотні разів нас навчила, що наша демократія, всі оціканцеляристи і писарі по фаху, демагоги по тактиці й кар’єристи по духу… наодне були тільки здатні: знищити власну українську державно-творчуаристократію, а з нею й українську державу… Але збудувати щось нового, свогона тім порожнім місці українська демократія ніколи не змогла. Не тому,розуміється, щоб між нею не було людей, які по своїй індивідуальній вартості незмогли б місце старої вирізаної аристократії зайняти, а тому, що дух між нимипанував руйнуючий, завидющий, злобний, а разом із тим облесливий, брехливий ірабський. Тому, що всі ці, поодинці іноді й гарні, здібні й чесні люде всіразом творили руйнуюче тіло, якому на ім’я — демократія».
Тут маємо справуз емоціями послідовного державника стосовно руїнницької діяльності доморощенихдемократів. І Липинський, і його однодумці робили марні спроби співпрацювати зЦентральною Радою, допомагати їй будувати нову Україну. Більше того,В.Липинський вважав найліпшим для нашого народу скористатися в цьомубудівництві етнополітичним досвідом справді демократичної країни — США.Застерігаючи від культивування соціалістичних та націоналістичних настроїв усуспільстві, в тих же «Листах» він писав: «Цементом політичним, спаюючиммісцевих українських людей в боротьбі за власну державу, ми хочемо матипатріотизм — любов до спільної Батьківщини, а не Ваш соціялізм, зненавистьмісцевих бідних до місцевих багатих, і не Ваш націоналізм — зненависть місцевих«Українців» до місцевих «не-Українців»… Тільки тоді, коли державникиукраїнські всіх місцевих класів і всіх місцевих націй переможуть агентів, якихметрополії мають на Україні теж у всіх місцевих класах і всіх місцевих націях(також у «нації українській»!) — зможе повстати Держава Українська. І тільки вУкраїнській Державі — тільки в процесі співжиття мешканців України наодмежованій державно території — може витворитись з них Українська Нація. Так,наприклад, як повстає на наших очах Американська Нація з процесу співжиттярізних націй і різних класів на території Сполучених Держав».
Можна сказати, щоВ.Липинський був демократом настільки, наскільки національна демократіявідповідала інтересам побудови незалежної України. Якщо ж взяти до уваги, щогра у демократію призвела до чергового краху державницької ідеї, станезрозумілим неґативне сприйняття Липинським цієї моделі державного устрою.
Природно тому, щоз таких самих позицій оцінював він діяльність соціалістів та націоналістів,нерідко ставлячи між ними знак рівняння. Ані перші, ані другі, вважавЛипинський, ніколи не зможуть побудувати суверенну Україну. Обґрунтував він цетвердження у такий спосіб: «Ви — соціялісти і націоналісти — творити Українухочете… поділом горизонтальним. Ви хочете відділити «чужі» верхи від«українських» низів і винищити верхи низами. При чім Ви не ріжнитесь між собоюні психікою, ні методом, ні темпераментом, а тільки чисто словесним, зверхнімгаслом. Соціялісти хочуть знищити на Україні верхи низами під гасломсоціяльним: «бий панів, бо вони буржуї», а Ви — націоналісти — хочете зробитите саме, тільки під гаслом племінно-національним: «бий панів, бо вони неУкраїнці». І ціль та самісенька: владу на Україні при помочі «соціялістичного»чи «націоналістичного» народу захватити в свої, інтеліґентські руки. Тому тотак легко з соціялістів Ви станєте націоналістами і з націоналістів«зміновіховцями». І тому то одні і другі Ви засуджені як Українці на загибель.Придумати щось таке, щоб підняти масу і на її спині виплисти наверх — ось на щоскеровані всі Ваші умові потуги. І тому Вас б’ють і завжди бити будуть. Тому небачити Вам незалежної Вашої соціялістичної чи націоналістичної України. Її нездобуде Ваш соціялізм чи націоналізм, а дисципліна, організація і, головне,ублагородження Вас самих і провідників».
У цій перспективіВ. Липинський аналізує роль українських зовнішньополітичних орієнтацій таїхнього співвідношення з внутрішньою політикою. «Орієнтацією серед політиків наУкраїні». — пише він, — (без огляду на їх національну приналежність)називається спосіб знайти собі поза межами України союзника, запевнити його всвоїй безмежній відданості і, одержавши в той спосіб його ласкаву допомогу,захопити з цею допомогою владу над своїми земляками».
З’ясувавши такимчином головну помилку зовнішньої стратегії українських політичних партій, В.Липинський окреслює свою точку зору на це питання. «Якби нас було не 40 мільйонів,—читаємо у «Листах»,— а 1 міліон, і якби ми жили в якихось пустинних горах, абоболотах, а не на найкращій в Європі землі, то, «діставши» відповідну сумуфранків, марок чи стерлінґів та трохи «вже готової» поліції, можна б було відбіди завести у нас свій державний лад і порядок. Але маючи землю, за яку власнеб’ються між собою ті зовнішні сили, яких ми для політичного визволення тієїземлі хочемо вжити, і маючи замість свідомої, зорганізованої нації сорокміліонів національно неусвідомлених, а політично збаламучених ріжнимидемагогами, взаємно себе ненавидячих і ненавидячих усяку владу одиниць,розбитих зверху на сотні ворогуючих «партій», а знизу на тисячі воюючих міжсобою «республік» — трудно допустити, щоб у сучасній виснаженій і хворій Європізнайшлась поза нами сила, яка б, всуперіч нам самим, збудувала для нас на нашійземлі державу і зорганізувала нас в модерну європейську націю. Ніхто нам незбудує держави, коли ми самі її собі не збудуємо і ніхто з нас не зробитьнації, коли ми самі нацією не схочемо бути».
Отже, цілкомвиразно пропонувався пріоритет внутрішньої політики над зовнішньою, пріоритет,такий звичайний для Заходу і такий незрозумілий в Україні.
«Від об’єднаннята зорганізування українського хліборобського класу, — підкреслює В.Липинський,— залежить об’єднання та зорганізування цілої Української Нації». Ця тезаЛипинського мала солідне підґрунтя у тогочасній дійсності. Всі інші соціальніверстви населення України в той період не мали достатньо сил, щоб виконатиоб’єднуючу місію. Автор «Листів» вкрай точно визначив і одну з головнихперешкод, які могли затримати подібний хід подій: «Тільки знищення приватноївласности на землю може розвалити хліборобський клас,— пише Липинський, —вийнявши з хліборобства його душу, усунувши момент творчости з праці хлібороба,що ціею своєю індивідуальною працею перетворює, культивує свій власний участокземлі. Тільки соціялізація землі може знищити нашу теперішню класовусвідомість...». Не важко побачити, що більшовики потягли саме за цей кінецьмотузи. Проте головними загрозами українській державності В.Липинський вважавтакі форми суспільного устрою як охлократія і демократія.
Як вже вказували,вирішальне значення в житті кожної держави В.Липинський надавав діяльностіпровідної верстви — національній аристократії. Він пояснював, що вживає «словоаристократія для означення фактично правлячої в даний момент і в даній націїверстви, однаково — чи це буде анґлійський лорд, чи російський совнарком, чиякісь «вибрані народом» демократи». З цієї позиції він тлумачить і охлократію,і демократію, спираючись при цьому значною мірою на Платона.
Охлократія, заЛипинським, — «це метод організації такої нації, яка в процесі свогопримітивного матеріяльного і расового розвитку, або під впливом попередньогоматеріяльного і расового розкладу, ще не витворила міцно складених по способусвоєї матеріяльної продукції і своєму расовому спорідненню класів, і якаділиться тільки на політично безформенну, економічно і расовонездиференційовану юрбу (охлос, звідси: охлократія) та тих, що правлять цієюбезкласовою юрбою при помочі своєї озброєної і міцно внутрі спаяноїорганізації. Набирається оця правляча охлократична аристократія шляхом виучки,або з прийшовших ззовні кочовників, або з місцевих здекласованих і матеріяльнонепродукуючих, расово і економічно неоднородних елементів».
Нарешті,демократія для нього «означає метод організації аристократії такої нації, якапід впливом неорганічного та хаотичного матеріяльного розвитку і під впливомсвоєї чи чужої колоніяльної експанзії, класово і расово настільки вжеперемішалась, що природні угруповання працюючих людей, якими являються фізично,духово і матеріяльно споріднені класи, вже серед неї розпались; де вибився наверх расово неусталений і психічно незрівноважений тип мішанця-метиса та, замістьподілу на органічно спаяні класи, появився хаотичний конґломерат демократично«рівних» індивідуумів-одиниць, взаємно собі зовсім чужих, взаємно себененавидячих і зв’язаних в одне національне ціле тими останками національної ідержавної організації, що була витворилась під пануванням колишньої, розложеноїдемократією, класократичної чи охлократичної аристократії».
Безперечно,узагальнення автора «Листів» стосувалися насамперед України. Він мав відвагупершим піти проти й досі модних націонал-патріотичних леґенд про ледь не«одвічність української нації», довести, що для її відродження простонебезпечно «бундючитися своєю «древністю», а натомість нічого не робити длястворення привабливої для продукуючих верств суспільства нації і держави.
Без власноїдержави, на думку Липинського, Україна на віки буде засуджена на злиденнувеґетацію на грані між буттям і небуттям. Саме цю тезу з поміж інших вирізняєЛисяк-Рудницький, поціновуючи спадщину В.Липинського: «При своєму теперішньомустані (маються на увазі 20-і роки. — Авт.) Україна не тільки поневолена,окупована, але й «бездержавна», себто внутрішньо недозріла до самостійногоіснування. Української нації в повному значенні цього слова ще немає: є тількиматеріал, що з нього може повстати нація. Тому державницька політична діямусить бути спрямована передусім на переборювання внутрішніх органічнихслабкостей українства. Липинський дотримувався засади, що «Бог сотворив народиздатними до оздоровлення». Звідси випливає примат внутрішньої політики надзовнішньою, «організації» над «орієнтацією».
Історична місіяУкраїни, за В.Липинським, полягає в тому, щоб стати синтезатором західнихєвропейських та східних еліністично-візантійських культур. Реалізацією цьогонадзвичайно складного завдання Українська держава започаткувала б новуісторичну епоху на Сході Європи і забезпечила б щасливіше життя не тільки длясебе самої, але і для всіх сусідніх народів. Цю ідею автор «Листів» називав«українським месіянізмом».
Розділ ІV.Ліберальна ідея в Україні
Сьогодні набуларозголосу сентенція, сформульована Френсісом Фукуямою: лібералізм яксвітоглядна та політична концепція приречений на перемогу. З огляду на значнийвплив лібералізму у світі (надто на Заході та в межах безпосередньогоамериканського впливу), а також на розповсюдження та популяризацію ліберальнихуявлень в посткомуністичній Україні, згадане положення стало майже аксіомою длябагатьох українських політиків та науковців.
Під ліберальнимиідеями маються на увазі прагнення до свободи, демократії, гуманізму. Лібералізмґрунтується на визнанні пріоритетності прав особи, яка є вищою цінністюпорівняно з колективом, нацією, суспільством та державою. Цей світоглядзакріплює визнання святості та недоторканості приватної власності, ґарантіїправ та свобод особи.
Лібералізм як політико-економічнаконцепція додає до цього необхідність поділу влади, такої організаціїекономічного господарювання, яка ставить на перше місце свободу та природніздібності особи тощо.
Зважаючи насучасне розуміння ідей лібералізму та демократії, доцільно встановитиспіввідношення між цими поняттями. Зазвичай терміни лібералізм та демократіясприймалися як взаємопов’язані. Саме тому з’явилося словосполучення ліберальнадемократія. Нині, коли відбувся процес оновлення не лише ліберальної, а йконсервативної, соціал-демократичної концепцій, проблема їх співвідношення зпоняттям демократії знов актуалізується та набуває нових рис.
Історія свідчить,що ліберальні ідеї в Україні здебільшого залишалися всупереч, сказати б,скоростиглому і автоматичному оптимізму Фукуями, приречені на неуспіх.
Коли в другійполовині ХІХ та на початку ХХ століття українські громадсько-політичні діячілише починали приміряти ліберальні ідеї до українських реалій, ліберальнадумка, як така, вже складала низку розвинених концептуальних модифікацій,теоретичних шкіл та практикуючих ліберальну ідеологію партій.
В українськійполітичній думці ліберальна (демократична) ідея була завжди підпорядкованасоціальній та національній ідеям.
Можна вирізнитидві спроби рецепції ідей лібералізму в Україні: перша пов’язана з намаганнямиМихайла Драгоманова перенести західноєвропейські ліберальні уявлення наукраїнський ґрунт у другій половині ХІХ століття та поєднати їх з соціальною танаціональною ідеями; друга — з діяльністю представників російської ліберальноїтечії в Україні на початку ХХ століття.
Перша спроба буланевдалою передусім через відсутність організаційних засад для популяризаціїідеї. Що стосується ХХ століття, то причини загибелі паростків лібералізмузагальновідомі: досить потужна партія конституційних демократів зникла зполітичної арени після перемоги більшовиків. Носіями ліберальних ідей ще певнийчас залишалися деякі представники партії кадетів, що працювали в системіУкраїнської Академії наук. Але ліберальна модель в Україні ніколи не набувалазакінченої форми.
Входженнятеоретичних уявлень лібералізму в сучасну українську політичну думку пов’язаненасамперед з формуванням партій, які позначають себе як партії ліберальноїорієнтації.
Ліберальнийнапрям в українській суспільній думці накреслив, фактично, Михайло Драгоманов.Перебуваючи під впливом декабристів та представників анґлійського лібералізму,він обстоював концепцію суспільства, що ґрунтується на ідеї об’єднаннягармонійно розвинутих особистостей. Шлях до цього ідеалу — федералізм ізмаксимальною децентралізацією та самоврядуванням громад і областей. У листі доІвана Франка М.Драгоманов так викладає своє розуміння моделі нової українськоїдержави: «Принципи сучасної всесвітньої цивілізації найбільш одповідніпоступові: лібералізм в його найпослідовнішій формі, федералізм — в справахдержавних, демократизм — в справах соціальних з найтвердішою ґарантією —асоціацією в справах економічних, раціоналізм — в справах письменництва,наукових». Підхід М.Драгоманова полягав у необхідності пов’язати українськийнаціональний рух та його програму з європейськими ліберально-демократичнимиконцепціями. Проте значною мірою його світобачення мало виразнесоціал-демократичне забарвлення. Загалом, аналізуючи суспільно-політичне життядругої половини ХІХ століття, необхідно брати до уваги тогочаснуідейно-політичну «моду» на соціалізм.
Згодомпротоліберальні ідеї Драгоманова перейняли Михайло Павлик, Іван Франко, БогданКістяківський. Відомий учений, громадський діяч Іван Лисяк-Рудницький про молодогоФранка писав: «У перший період він став соціалістом, але яскравогодрагоманівського ліберального й персоналістського складу». З 1895 рокусвітогляд І.Франка еволюціонує, і вже до 1905 року він формулює власнуконцепцію українського демократичного націоналізму (національної демократії).
Ліберальні ідеїнабули нового життя у період теоретичної дискусії доби першої російськоїреволюції (1905 р.), зокрема, у зв`язку з критикою більшовицької ідеології узбірнику «Вехи». Серед помітних українських громадських діячів-теоретиківлібералізму ключове місце посідає Богдан Кістяківський, син професора праваКиївського університету Олександра Кістяківського — активного діяча «Староїгромади» та журналу «Основа».
БогданКістяківський, навчаючись у Київському університеті, відчув на собі значнийвплив ідей М.Драгоманова. Значну частину своєї наукової діяльності вінприсвятив редаґуванню та виданню багатотомної праці М.Драгоманова «Політичнітвори». У творчості Б.Кістяківського, першого українського фахівця в галузі філософіїправа, тривалий час визначальною була проблема співвідношення соціальної таліберальної ідей. 1902 року він друкує статтю «Російська соціологічна школа такатегорія можливості», яка ознаменувала його рішучий перехід на позиціїлібералізму. Микола Василенко схарактеризував світоглядну змінуБ.Кістяківського як рішучий злам: адже той перший перейшов від марксизму доідеалізму. Про необхідність поєднання соціальної ідеї з ліберальною йдеться вроботі «Держава правова та соціалістична» (1906 р.), де право розглядається вконтексті соціальних наук і де обґрунтовується розуміння філософських засадправової держави. Своє тлумачення ліберальної концепції пропонували такожМихайло Туган-Барановський та Максим Славинський.
ФундаториУкраїнської Академії наук Володимир Вернадський, Михайло Туган-Барановський таАгатангел Кримський значною мірою сприяли поширенню ліберальної ідеї в Україні.З-поміж міркувань Туган-Барановського, які йшли у річищі лібералізму, вартовідзначити думку про здатність науки розв’язувати соціальні проблеми (стаття«Вплив ідей політичної економії на природознавство та філософію»).
Водночас доситьсуттєвим було обґрунтування важливої ролі приватної власності в системіекономічних відносин. Позиція М.Туган-Барановського в цьому питанні вирізняласьтакож від різного роду соціалістичних підходів. «Сучасне людство, — писав щодоцього Туган-Барановський, — не може обійтися без цього стимулу господарськоїенерґії… Тому повне припинення дії приватно-господарської системи було брівнозначне економічному, культурному і взагалі соціальному занепадові».Михайло Туган-Барановський спробував проаналузвати проблему вагомості роліособистості в політекономічному контексті.
«Правда, – пишевін, — що інтереси різних суспільних класів різні, і, стоячи на точці зорукожного з цих суспільних інтересів, доводиться висувати на перший план різнізавдання теоретичного дослідження. Але є можливість піднестися над цієювідмінністю інтересів, знайти таку точку зору, з якої практичні висновки наукиповинні бути обов’язкові і для всіх суспільних груп, незалежно від їх приватнихінтересів».
Такимвизначальним принципом вчений вважав людську особистість. «Центральною ідеєюсучасної свідомості, — стверджував він, — є сформульована Кантом ідея верховноїцінності і, як висновок звідси, рівноцінності людської особистості. Усякаособистість є верховна мета у собі, через що всі люди рівні, як носії святинілюдської особистості. Це і визначає верховний практичний інтерес, з точки зоруякого може бути побудована єдина політична економія: інтерес не робітника,капіталіста або землеволодільця, а людини взагалі, незалежно від приналежностіїї до того чи іншого класу».
Українськаліберальна «перспектива» будується на класичному принципі, на пріоритеті правособи. М.Драгоманов у конституційному проекті під назвою «Вільна спілка» наперше місце ставить ідею формування держави на засадах політичної свободи,витлумачуючи останню як систему прав людини і громадянина, недоторканістьособи, життя, приватного листування, національності (мови); як свободу совісті,друку, об’єднань, носіння зброї, вибору житла і занять, а також право позову напосадову особу чи відомство та спротиву незаконним діям чиновників. Рівністьусіх у громадянських правах та обов’язках, на думку Драгоманова, не може бути скасованажодним законодавчим актом за винятком лише військового стану у країні.
Концептуальнадомінанта такого співвідношення: громадянин — суспільство — держава, постійноприсутня у всіх політологічних працях М.Драгоманова. Невипадково дляобґрунтування цього принципу він активно залучив досвід демократичних країн(див., зокрема, працю «Швейцарська спілка»).
БогданКістяківський, беззаперечно обстоюючи рівність громадян у правах та пріоритетправ особи, вважав, що лише це є передумовою міцного правопорядку. У статті «Назахист права» Кістяківський пише: «головний і найсуттєвіший зміст права складаєсвобода». Щоправда, це свобода зовнішня, відносна, обумовлена суспільнимсередовищем. Але внутрішня, більш безвідносна, духовна свобода можлива лише занаявності свободи зовнішньої; остання є найкраща школа для першої 9.Аналізуючи, скажімо, російську ситуацію, український правник відзначив:«Російська інтеліґенція ніколи не поважала права, ніколи не бачила в ньомуцінності, і з усіх культурних цінностей право було в неї у найбільшомузанепаді».
Державна влада ізвлади сили має стати владою закону — у цьому сенсі важливого значення набуваєсудова влада, надто громадський суд. Ці ідеї Б.Кістяківський висловлює в майжевикінченій концепції правової держави. У праці «Соціальні науки і право» вінпише, що правовий устрій — це складний апарат, у якому частина сил діє чистомеханічно. Проте для приведення в дію цього апарату та для його правильноїроботи необхідна безперервна духовна активність усіх членів суспільства. Коженмає постійно працювати для реалізації права. Надзвичайно актуальна й важливапроблема перехідного суспільства, де нібито можливо йти на обмеження прав тасвобод громадян, вирішується українським правником однозначно: Кістяківськийарґументовано доводить небезпеку таких дій.
Самоврядування —основа демократичного суспільства, вважав М.Драгоманов. Саме тому інститутсамоврядування — це не лише форма децентралізації держави, а й механізмсуспільно-політичного ладу. У концепції Драгоманова ключове місце посідаєгромадянин та громада. Подальша організація влади будується за принципом «знизудогори», де всі інститути самоврядні та діють за схемою: громадянин — громада —волость — повіт — область — держава (лише державні органи не є самоврядними).
Тобто у схеміорганізації місцевого самоврядування закладена так звана громадянська модель,що згодом стає основою Європейської хартії місцевого самоврядування.
М. Драгоманов усвоїй праці «Чудацькі думки про українську національну справу» переконує, щосама по собі думка про націю не зможе довести людство до свободи та правди длявсіх. Необхідно шукати чогось іншого — загальнолюдського, що було б вище надусіма національностями та згармонізовувало їх відносини. Проте ця ідея«космополітизму і людства» зовсім не суперечить ідеї національності, а лишетворить її вищий порядок. Подібний підхід сповідували і Б.Кістяківський,В.Вернадський, А.Кримський, висуваючи свої концепції організації українськоїнауки. З огляду на це має сенс процитувати лист В.Вернадського до А.Кримськогона його 70-річчя (у контексті певних звинувачень щодо неукраїнської позиціїпрезидента УАН Вернадського): «Моя наукова робота для мене, а власне і для вас,все… стоїть на першому місці, але культура українського народу рідною мовою,наукова його творчість і думка цією мовою в критичний момент історії насоб’єднала. Ми з Вами обрали… правильний шлях у критичний момент історіїукраїнської наукової роботи».
Особливе місце відеях українських лібералів посідає питання моральності й співвідношення засобівборотьби та мети діяльності. Зокрема, Драгоманов зробив значний внесок впопуляризацію етичних засад політичної діяльності. Його знаменита фраза про те,що політика вимагає чистих рук, стала домінантою руху значної частиниукраїнської інтеліґенції. У проекті статуту українського товариства, що його зіншими авторами готував і М.Драгоманов, зазначено: «Вбивство будь-якої особи(вбивство, що суперечить одному з положень щодо прав людини і громадянина)ніколи не повинно бути завданням ані цілого «Вільного союзу», ні хоч би якогойого відділу...».
Говорячи проголовні характеристики українського лібералізму, слід застерегти, що теоретичнірефлексії в історичному контексті так і не змогли набути виразного, сталогополітико-економічного втілення. Деякі партійні інституції, що діяли в період1907–1917 рр., — Українська демократична партія, Українська радикальна партіятощо не були представниками ліберальної програми у повному її розумінні.
У подальшомупоодинокі носії ліберальних ідей не знаходили в Україні сприятливого ґрунту дляформування організаційної структури. У період новітньої історії серед знанихдіячів лише Іван Лисяк-Рудницький своєю діяльністю та науковою творчістю зберігспадкоємність української ліберальної ідеї. Його тлумачення національної історіїта українських політико-правових традицій включало, окрім традиційного розглядунаціоналізму та комунізму, ще й аналіз ліберальних ідей, котрий він здійснює зпогляду загальнолюдських цінностей.
Хибоюукраїнського лібералізму минулої доби була недооцінка національного в системісвітоглядних засад суспільства та ролі держави у співвідношенні з іншимисуспільно-політичними інститутами. Водночас, ключове місце відводилосяконцепції демократії, особливо певним принципам прямої демократії в організаціїдержавної влади, реґіонального та місцевого самоврядування. Програмні ідеїлібералів здавалися нереальними для українських земель у складі імперськихдержав з тоталітарним політичним режимом. Ці ідеї в Україні завжди сприймалисяяк певна утопія та ніколи не мали широкої підтримки.
За сучасних умовлібералізм стає модною в Україні світоглядною та політико-економічноюконцепцією. Нині близько десяти українських політичних організацій декларують,що взяли на озброєння ліберальні ідеї. Але проблема сучасного українськоголібералізму полягає у використанні морально і політично застарілих концепційкласичного лібералізму. Для України, як і для низки країн посткомуністичногосвіту, характерний «синдром імплантування політичних систем». Певна частинадемократичних сил України, що зорієнтована на ліберальні моделі західногосвіту, свідомо чи вимушено пропонує прищеплювати ці світоглядні засадикраїн-донорів на пострадянський ґрунт. При цьому література, яка перевидаєтьсяі пропаґується в Україні, є здебільшого енциклопедичними посібниками початку тасередини ХХ століття.
За прикладнеадекватності сучасних «ліберальних» структур в Україні усталеним уявленнямпро лібералізм, може правити новостворена «ліберальна» фракція у ВерховнійРаді. Якщо аналізувати програмні документи цієї структури, то вочевидьпобачимо, що більшість ключових понять взято «лібералами» з ідеологіїсоціальної демократії. Цей ідеологічний гібрид прикметно віддзеркалюється й ускладі членів і керівництва цієї фракції. Серед лідерів — Володимир Лановий таЛеонід Кравчук. Якщо перший може бути цілком сприйнятий як політичний діячпроліберальної орієнтації, то Л.Кравчук відомий, насамперед, як уособленняцілком протилежної концепції — «українського державного розбудовництва» —уособлення з класичним номенклатурним родоводом. Серед рядових членів цієї«ліберальної» фракції — також колишні представники комуністичної та соціалістичноїгруп у парламенті.
Цілком зрозуміло,що йдеться про специфічні ідеолого-підприємницькі кооперативи, які експлуатуютьвласне назви (аби розв’язати проблеми фінансування партії за допомогоювітчизняних та зарубіжних промислових і фінансових кіл). Так, Ліберальна партіяУкраїни задекларувала намір змінити свою назву на «Ліберально-трудова партія»,а лідери Партії Демократичного Відродження України та Трудового КонґресуУкраїни свою «ліберальність» маніфестували в назві «Народно-демократичнапартія».
Імплантаціяліберальної ідеї в політико-економічне життя сучасної України значною міроюзабезпечується державними структурами країни. Позиція українського Президентаскажімо на думку лідера «лібералів» Володимира Щербаня, повністю відповідаєліберальній стратегії, що, мовляв, дає підстави підтримувати кандидатуруЛеоніда Кучми на наступних виборах. Але урядова економічна програма передусім«цінна» тим, що, згідно з нею, планується своєрідний «лібералізм для донорів».Саме задля цього в теперішньому уряді на посаді віце-прем’єра залишився ВікторПинзеник, який реально не впливає на прийняття державних рішень, авикористовується насамперед як символ «українського монетаризму». ДляМіжнародного валютного фонду та Світового банку збереження цього економіста ускладі уряду — подається як ґарантія ліберального характеру економічногопоступу України.
Проте дії уряду вгалузі економіки є вкрай непослідовними і непрогнозованими й отож не даютьдостатньо підстав для розуміння логіки у розгортанні економічної програми,проголошеної Президентом. Цілком очевидним є лише те, що надзавданням сучаснихекономічних реформ в Україні стало не утримування та підвищення рівня життягромадян, а утримування рівня карбованця та відповідного рівня інфляції задлязабезпечення систематичного отримання західної економічної допомоги.
Декларативна«ліберальна» орієнтація впливових урядовців сучасної України — ілюзія стосовнобездоганності й універсальності монетаристських засобів реформування економіки,помножена на політико-економічне донорство міжнародних фінансових інституцій,за умов відсутності системи економічних перетворень та традицій економічноголібералізму може призвести до серйозних та непередбачуваних наслідків.
Тому найближчемайбутнє ліберальної ідеї в Україні, мабуть, буде значною мірою пов’язане знаціональною традицією та химерами сучасного українського політичного життя.
Висновок
Закономірно, що здесятками мільйонів селян, двома десятками тисяч інтеліґентів та кількомаіндивідуалами серед інших класів тільки та ідеологія мала шанс отримати масовупідтримку, яка могла дати артикуляцію національним та соціальним домаганнямселянства, котре ще носило на собі залишки кріпацтва. Більш того, з другоїполовини ХІХ століття у Європі взагалі домінував масовий соціалістичний рух,ідеологія якого здавалася найбільш «проґресивною», «модною», у контексті якогопоневолені народи могли сподіватися знайти союзників у спільній боротьбі засвободу та справедливість.
Сьогодні, звідстані часу, приглядаючись до ідейно-теоретичної спадщини М. С. Грушевського,можна тільки подивуватися, як змогли більшовицькі «теоретики» настількивикривити погляди і зміст діяльності цього безумовно переконаногосоціаліста-демократа, великого гуманіста, що надовго саме його ім’я сталосимволом «українського буржуазного націоналізму» і контрреволюційності.
«Провина»Грушевського була в одному — він надто серйозно поставився до ідеї українськоїдержави в рамках федеративної Росії, надто щиро вірив в інтернаціоналізмросійських політиків, вирізнявся від більшовицьких лідерів надто гуманістичнимипоглядами на роль і місце держави, іншими словами, він занадто серйознопоставився до ідей соціалістичного інтернаціоналізму.
Пiдводячипiдсумки свого основного твору, Донцов твердить, повторюючи Ніцше: «мусимоперевести основну переоцiнку вартостей. «Фанатизм», «iнстинктивнi почування»,«емоцiйнiсть» замiсть «розумовостi», дух нацiональної нетерпимостi», — все, щоопльовували в нас, повинно реабiлiтувати свiже i молоде українство» 14. I, слiдсказати, цi гасла, поданi пiд флером боротьби за справді святу мету —визволення батькiвщини, притягали до себе галицьку молодь, яка за авторитарногопольського панування була поставлена в умови, що, по-перше, ускладнювали длянеї одержання вiдповiдної освiти, престижної роботи, обмежували правовийстатус, а по-друге, змушували боротися за свої нацiональнi та загальнолюдськiправа насильницькими методами.
Липинськийусвідомлював історичну безперспективність відокремлення держав, передовсімслов’янських. Так, дослідник його творчості Євген Пізюр зауважує, що вЛипинського виникла ідея утворення у Східній Європі «Спілки трьох Русей».Одначе ця ідея не отримала у нього належної розробки і залишиласямалозрозумілою його дослідникам. Як вважає Пізюр, спілка трьох народів —російського, українського і білоруського — мала б ґрунтуватися на повнійнезалежності цих держав і являла б собою різновид політичного блоку. І тутЛипинський виходить зі свого аґрарного «консервативного аристократизму»,вважаючи, що альянс трьох народів необхідний, оскільки жоден із них неспроможний протистояти ні «номадичному» впливу Сходу (зараз ми сказали бісламському фундаменталізму), ні домінуванню анонімного фінансового капіталу ізСходу.
Література
1. Василенко Н. П. БогданАлександрович Кистяковский // Социологические исследования. 1994.—№ 2, 4, 5.
2. Великий українець: матеріализ життя та діяльності М.С.Грушевського.—К., 1992.
3. Воронкова В. Г., Ясир И. Д.Зарождение и эволюция либерализма в Украине в ХІХ—нач. ХХ века. — Донецк, 1993.
4. Геллнер Э. Нации инационализм.—Вопросы философии.—1989.—№7.
5. Геллнер Э. Пришествиенационализма. Мифы нации и классы.—Путь, 1992.
6. Горкін Л. П. МихайлоТуган—Барановський—мислитель, вчений, громадянин/Туган-Барановський М. І.Політична економія.—К.: «Наукова думка», 1994.
7. Драгоманов М. П. Вибране.—К.,1991.
8. Драгоманов М. ВольныйСоюз—Вільна Спілка.—У кн.: Слюсаренко А.Г., Томенко М.В. Історія українськоїконституції. К., 1993.
9. Лисяк-Рудницький Іван.Історичні есе.—К., 1994.
10. ЛенінВ.І. Повне зібрання творів.—Т.12.
11. МарочкоВ.І. Українська селянська кооперація: історико-теоретичний аспект (1861–1929рр.). —К., 1995.
12. Пріцак О.Слово про Агатангела Кримського//Вісник Академії наук України.—1991.—№6.
13. СосновськийМ. Дм.Донцов. Полiтичний портрет. — Нью-Йорк— Торонто, 1974.
14. СоханьПавло. Б.Д.Грінченко – М.П.Драгоманов: Діалоги про українську національнусправу..—К., 1994.
15. ТоменкоМ. Політичні погляди Михайла Драгоманова та Дмитра Донцова в контекстіформування сучасної української державності//Слово.—1991.—№21.
16. Українськіполітичні партії кінця ХІХ—початку ХХ століття. Програмові і довідковіматеріали.—К., 1993.
17. ЧижевськийД. В’ячеслав Липинський як філософ історії. // Філософська і соціологічнадумка.—1991.—№10.
18. «Шляхперемоги», Київ— Львiв–Мюнхен, 1993.