Реферат на тему:
Становлення українськоїінтелігенції.
Важко всебічноосмислити виникнення й поширення на Україні, як і в усій Європі XIX ст., новихідей, не зупинившись на появі нової категорії людей, які ці ідеї народжували. УСхідній Європі цих «нових людей» називали інтелігенцією — слово, що з’явилосьспочатку в Росії, а згодом і в усій Східній Європі, слово"інтелігенція" у широкому розумінні означало тих порівнянонебагатьох, що мали вищу освіту. Але у вужчому й історично вагомішому значенніпід інтелігенцією малися на увазі люди, які з ідеологічних переконаньприсвятили себе покращенню культурного, соціального і політичного становищамас, тобто селянства.
Інтелігенція —це соціальний прошарок населення професійно занятий розумовою працею, розвиткомта поширенням культури та освіти у суспільстві.
Ще в XVIII в.одержали правове оформлення прошарки міських станів, що не вміщалися в основнірамки феодальних станів. У «Наказі» Катерини II говорилося про«середній рід» людей, що «вправляються в ремеслах, у торгівлі, умистецтвах і науках». Саме у XVIII ст. абсолютистська централізованаросійська держава, особливо за часів Петра І і Катерини II, вперше звернулаувагу на цілеспрямоване відтворення кадрів інтелігенції. Підготовкаінтелектуальних кадрів стала об'єктом соціальної політики. Цей процес вийшовз-під тотальної опіки церкви. Головними постачальними верствами інтелігенціїстали шляхта, козацька старшина, дворянство. Однак для української інтелігенціїXVIII ст. традиційно вважається нещасливим. Саме в цей час відбулася майжеповна її русифікація.
Водночасприскорився процес «одержавлення» інтелігенції, підпорядкування їїдіяльності інтересам і вимогам держави. Одна з головних ознак цієї епохизбільшення чисельності інтелігенції, урізноманітнення її професійних функцій,збільшення реєстру її інтелектуальних професій. Протягом XVIII ст. бувзроблений ще один важливий крок у розвитку інтелігенції — вона почалавідокремлюватися в специфічну соціальну верству. З'явились окремі особи, якіпов'язували своє існування виключно з інтелектуальною працею, для яких вонаставала єдиним засобом заробітку, особистої кар'єри-тощо. Вони відривалися відсвоїх станів, класів і в цьому значенні «декласувались», формувалинову, окрему соціальну верству.
Тривалоформування національної інтелігенції. На відміну від попередніх часів вона упершій половині XIX ст. дістала окремий соціальний статус, розширилисясоціальні джерела її формування, підвищився інтелектуальний рівень. У межахРосійської держави місце інтелігенції в соціальній структурі суспільствавизначало Положення про міста 1785 р. Згідно з ним вона звільнялася відтілесних покарань, мала право на володіння фабриками, заводами, могла втретьому поколінні клопотатися про присвоєння чину дворянина. Соціологічним жезмістом термін "інтелігенція" почав наповнюватись у другій чверті XIXст. У цей час так називали освічених людей, що займались інтелектуальною діяльністю,результати якої ставали товаром і мали духовну або матеріальну цінність:письменників, художників, артистів, викладачів, учителів, лікарів, інженерів.До рівня інтелігенції своїм інтелектом підносились окремі особи й безспеціальної освіти.
На початку XIXст. ініціатива щодо продукування нових ідей та орієнтації суспільства належалацарському урядові. Проте під кінець століття імперська еліта з усієюочевидністю почала втрачати впевненість, цілеспрямованість і здатністьпристосовуватися до обставин. Водночас джерелом суспільного руху, розкутогозавдяки величезним змінам 1860-1890-х років, ставали ширші верстви суспільстваі особливо інтелігенція — його добровільний оборонець. Зіткнувшись ізпасивністю й навіть обструкцією уряду, інтелігенція стала поступово переходитивід простого висунення пропозицій до самоорганізації й намагань мобілізуватисуспільство.
У РосійськійУкраїні інтелігенція виступала як за національний розвиток, так і за соціальнусправедливість. Плутанину і розмежування серед українців викликало питання проте, на що слід звертати пильнішу увагу — на проблеми національні чи соціальні.Однак, попри болючі невдачі, український рух продовжував зростати, доки аж напочатку XX ст. він був готовий поширитися поза межі своєї традиційно вузькоїсоціальної бази.
Основнісоціально-економічні та соціокультурні фактори, які сприяли остаточномуформуванню інтелігенції в окрему соціально-професійну верству були спільні дляінтелігенції як української, так і російської. Безумовно, вирішальним крокомстало скасування кріпацтва і серія реформ, які спричинили розвитоккапіталістичних відносин в імперії. Інтелектуальна праця стала товаром попит наякий постійно зростав, а також основним джерелом заробітку для тисяч людей,головною формою їхньої виробничої діяльності, формою життєдіяльності. Розвитоккапіталізму сприяв прискоренню процесу декласування дворянства (в 1877 — 1905рр. дворяни Півдня України, наприклад, продали 50% своїх земель), завдяки чомузріс приплив його представників до інтелігенції. Але, на відміну відпопереднього періоду, перехід до інтелігенції означав уже остаточний вихід ізсередовища свого класу для більшості його представників. Станова ієрархіянівелювалась інтелігенцією. Одночасно різко зросла, особливо наприкінцістоліття, кількість тих верств у складі інтелігенції, які раніше майже невизначали її соціального обличчя — середніх верств міста і заможного селянства.
На рубежістоліть Україна (або, за термінологією економічної географії того часу, ПівденьРосії) була одним із найбільш розвинених економічних районів імперії. Тутзосереджувалося 20% всієї гірничодобувної та обробної промисловості, добувалося65% усього вугілля, виплавлявся 51 % чавуну і сталі. У 1904 р. Україна давалаблизько половини загальноросійського збору озимої та ярової пшениці.Розширювалася мережа залізниць, ускладнювалася інфраструктура виробництва. Цізміни спричинили зростання попиту на кадри інтелігенції. Інтелектуальна працястала одним із найважливіших елементів капіталістичного виробництва,забезпечення його нормального розпитку.
В умовахкапіталізму зростання попиту на висококваліфікованих спеціалістів сприялорозвиткові системи вищої спеціальної освіти. Протягом XIX ст. в Україніз'явилося три університети — Харківський, Новоросійський (Одеса) і Київський.Розвивалися нові галузі освіти — технічні. В Харкові у 1850 р. відкрилисяветеринарний, а в 1885 р. технологічний (механічне та хімічне відділення)інститути. У 1898 р. в Києві відкрився політехнічний інститут (механічне,хімічне, будівельне та агрохімічне відділення), у 1899 р. — вище гірничеучилище в Катеринославі. Отже, у другій половиш XIX ст. в Україні діяла доситьрозгалужена система вищої освіти. За своїм рівнем вона, звичайно, відставалавід західної, але цілком відбивала рівень суспільно-економічного розвиткуцарської Росії.
Кадриукраїнської інтелігенції готувалися в основному через навчальні заклади.Високоосвічених спеціалістів випускали два місцеві університети. Якщо в 1805 р.у Харківському університеті навчалося 57, то в 1820 р. — 195 студентів. Усьогож протягом першої половини XIX ст. цей заклад закінчило 2800 чол. У Київськомууніверситеті студентський контингент протягом 1834- 1841 рр. збільшився з 62 до651 чол. До 1861 р. з нього вийшло 1500 вихованців.
Серед студентівуніверситету переважали вихідці з дворянства. Незначну кількість інтелектуалівдавали Волинський (1818) та Рішельєвський в Одесі (1817) ліцеї, Ніжинськагімназія вищих наук (1820) тощо. Випускників гімназій налічувалося 2000 осіб.
Більшістьінженерної інтелігенції готували вузи Росії, що не могло не позначитися на їїставленні до української культури. Звідти виходили інженери цукрової,винокурної, паперової та інших галузей промисловості, інженери-картографи тощо.
Однією зелітарних груп української інтелігенції були викладачі вищих навчальнихзакладів. їхнє місце в соціальній структурі суспільства визначали «Табельпро ранги» 1722 р. та інші законодавчі акти. Згідно з ними ректор бувдійсним статським радником (IV клас), професор — статським радником (V клас) іт. д. Місцеві власті не довіряли національним кадрам і тому при формуванніпедагогічного контингенту віддавали перевагу випускникам петербурзьких імосковських вузів або іноземцям. Якщо в XVII — частково XVIII ст. Українапомітно впливала на становлення культури Росії, то тепер ситуація змінилася.
Ініціаторстворення Харківського університету Василь Каразін закінчив Гірничий інститут уПетербурзі, а перший ректор Київського університету Михайло Максимович — Московський університет. У 1805 р. з 19 професорів Харківського вузу 13 булиіноземними, а 6 — вітчизняними спеціалістами. Педагогічні кадри поповнювались інезначною кількістю випускників місцевих вузів. Абсолютна більшість викладачівпоходила з дворян, що не завжди адекватно позначалось на їхній соціальнійпозиції.
Кількістьпедагогічно-наукових кадрів була незначною. У Харківському університеті,наприклад, протягом 1832-1857 рр. працювало в середньому 28 викладачів звисоким матеріальним статком. У 1863 р. ординарний професор одержував 3 тис,екстраординарний професор — 2, доцент — 1,2 тис. крб., ще й«квартирні» та «столові» на рік (учитель — 60 крб, а то йменше). Високе соціальне становище й відповідне йому матеріальне забезпечення,поєднання викладацьких і наукових функцій в одній особі забезпечили Російськійдержаві небачений в інших країнах злет наукової думки. Видатні досягненнявикладачів цього періоду пов'язані з іменами М. Максимовича, професора ботанікиР. Траутфеттера, хірурга М. Пирогова, зоолога К. Кесслера та ін. Вони булидосить популярними не тільки серед інтелігентів, а й серед простого народу.Люди обожнювали хірурга професора Київського університету В. Караваева.
Численний загінінтелігенції становили вчителі середніх і початкових навчальних закладів. їхготували Київська академія, духовні семінарії, педагогічні інститути приХарківському (з 1811) і Київському (з 1834) університетах. Спеціальнупедагогічну освіту давала Петербурзька учительська семинарія (1783), у якійнавчалися українці, що потім поверталися на батьківщину. У 1816 р. цій учбовийзаклад було перебудовано у Головний педагогічний інститут з метою підготовкивикладачів для вищої школи. Всього в Україні в міністерських школах у 1834 р.працювало 1459 вчителів. Найменшу їх кількість мали Волинська й Подільськагубернії. Частину вчителів з метою русифікації краю направляли в Україну зчисла випускників навчальних закладів Петербурга й Москви.
На Україніпроблема підготовки вчителів знаходилася в полі зору громадськості. ОпікунОдеського учбового округу, учений-хірург, суспільний діяч і просвітник Н. І.Пирогов в кінці 1857 р. докладав в міністерство освіти про брак викладачів вприходських та повітових школах. За його ініціативою для вишукуванняможливостей підготовки вчителів в Одесі був створений спеціальний комітет, щонезабаром ухвалив рішення про установу при Ршіельевськом ліцеї семінарії дляпідготовки вчителів. Комітет розробив проект положення про вчительськусемінарію, який, проте, не здійснився через небажання міністерства освітивідкривати учбовий заклад, де готувалися б викладачі для навчання вихідців знароду.
Та все ж ученомувдалося здійснити свою ідею. За наполяганням Н. І. Пирогова (у той час опікунаКиївського учбового округу) в 1862 р. на громадські кошти при Київськомууніверситеті була відкрита педагогічна школа. До кінця року вона випустила 16вчителів. В 1869 р. школа була переведена в Коростишев і перетворена вКоростишевську семінарію. В 1893 р. в село Великі Дедеркали Кременецькогоповіту Волинської губернії переведена Острозька вчительська семінарія. Кадриготувалися також в Глухівському вчительському, Феодосійському педагогічному іНіжинському історико-філологічному інститутах. Останній, заснований в 1875 р.на базі ліцею князя Безбородько, випустив до 1900 р. 321 фахівця. ДляЛівобережжя і Слобожанщини викладачів готувала вчительська семінарія в містечкуВолчанськ Харківської губернії.
Крім спеціальнихпедагогічних учбових закладів, з 1865 р. відкривалися курси при училищахповітів Санкт-Петербурзького, Московського, Харківського, Одеського іКазанського учбових округів. Деякі з них, наприклад при Симбірськом іХарківському народних училищах, добилися добрих результатів в підготовцівчителів.
Щоб прискоритипідготовку вчителів, земства організовували річні курси. Від декількох десятківдо 300 чоловік навчалися на курсах в містах Миргороді, Полтаві, Лубнах,Богодухове, Ізюм, Глухове. Курси діяли без спеціальних планів і програм, зосновами педагогіки і методики слухачі знайомилися всього лише на декількохспеціальних уроках. Подібні заходи робилися з метою поправити положення в областіосвіти і підготовки педагогічних кадрів, але вони не могли істотно змінитиситуацію.
Про те,наскільки гострою була проблема освіти на Україні, свідчить такий факт: на 1січня 1869 р. в Київській, Волинській і Подільській губерніях діяло 475 початковихшкіл, в яких навчалися 10337 учнів. Якщо врахувати, що населення цих губернійскладало 5 840 тисяч чоловік, то одна школа приходилася на 12,2 тисяч, а 1учень — на 532 чоловіка. Тому в початкових школах і навіть гімназіяхпедагогічні посади часто посідали люди, що не мали спеціальної освіти: ті, щоекстерном здали в інституті іспити, на звання вчителя; різного роду урядовці,що не мали права на викладання. Вчителями приходських шкіл булицерковнослужителі і особи, звільнені з інших служб. Наприклад, в 1889 р. 1308вчителів Чернігівської губернії по освітньому цензу розподілялися таким чином:4 люди (0,3%) закінчили вищі учбові заклади; 163 (12,5 %) — вчительськіінститути або семінарії; 680 (52 %) — середні учбові заклади; 433 (33,1 %) —після здачі спеціального іспиту одержали право викладання; 28 (2,1 %) — не малиправа на викладання.
Незначним бувпрошарок технічної інтелігенції. Поряд з освіченими інженерами траплялосячимало талановитих винахідників без спеціальної освіти. Серед них і механік О.Варфоломєєв, який в 50-х роках винайшов парову машину, що нічим не поступаласязарубіжним.
До появи вищихтехнічних учбових закладів на Україні інженерно-технічні кадри готувалися вМоскві і Петербурзі. Московський межовий інститут за 1837-1897 рр. випустив 1614фахівців, частина яких працювала на Україні губернськими і повітамиземлемірами, членами межових комісій. Випускники Петербурзького технологічногоінституту обслуговували цукровий завод і паперову фабрику Чернігівської, цукровізаводи Київської, Подільської, Полтавської і Харківської губерній.Загальноросійським центром підготовки кадрів був також Петербурзький інститутінженерів шляхів сполучення.
Відкриття в 1885р. Харківського практичного технологічного інституту з механічним і хімічнимвідділеннями з'явилося першим кроком уряду по створенню в Україні кадрівнаціональної технічної інтелігенції. З 1885 по 1910 рр. інститут підготував1557 фахівців, у тому числі 1094 на механічному і 463 на хімічному відділеннях.В 1898 р. в Києві відкрився політехнічний інститут з інженерно-будівельним,механічним, хімічним і сільськогосподарським відділеннями. Через рік булозасновано Катеринославське вище гірське училище, яке готувало техніків погірській і заводській спеціальностям (з 1900/01 учбового року і інженерів).
Частину медичнихпрацівників поставляли Україні навчальні заклади Москви, Петербурга, а такожміста Західної Європи. Медиків з вищою освітою вперше почав готувати в УкраїніХарківський університет. Професія лікаря була такою популярною, що в окремі рокиполовина його студентів училася на медичному факультеті. Тільки за 1835 — 1863рр. з університету вийшло 717 лікарів. Але основним центром підготовки медичнихкадрів з 30-х років став Київський університет. Із 1845 р. він щорічно випускаву середньому по 48 лікарів. Підготовка місцевих лікарів була гіршою, ніжвипускників західноєвропейських навчальних закладів.
Підготовкуветеринарних лікарів започаткував Харківський університет. Починаючи з 1805 р.при ньому діяла кафедра ветеринарії, а з 1835 р. ветеринарна школа. До 1873 р.їх закінчило 200 осіб, діставши досить ґрунтовні знання. Майже 80 % випускниківпоходило з дворян, купців і міщан.
Відбувалосьактивне формування творчої інтелігенції. Центром музичної культури ставХарківський університет, де тривалий час працювали талановиті педагоги І.Вітковський та І. Лозинський. Всі врочисті й наукові зібрання супроводжувалисягрою на різноманітних музичних інструментах. Композиторами та музикантамивиступали переважно самі студенти.
Змінювалосяставлення властей до музики й музикантів. Якщо спочатку на них дивилися як налюдей, котрі мали тільки розважати аристократію, то приблизно на середину XIXст. у них почали вбачати й носіїв національної та світової культури. Середплеяди українських музикантів важливе місце посідав композитор іпоет-перекладач Петро Ніщинський, який Із 1857 р. працював у Петербурзі. Післяздобуття музичної освіти в Києві й стажування в Італії Семен Гулак-Артемовськийвиступав на сценах Петербурга й Москви. Крім них, було чимало інших талановитихкомпозиторів і музикантів, чиє мистецтво пробуджувало в народу прекрасніпочуття й любов до національної культури.
Формувалась ітеатральна інтелігенція. Багато акторів, співаків, музикантів не малиспеціальної освіти, але успадкували найкращі професійні досягнення своїхпопередників. У 1828 р. уряд заборонив купувати кріпаків для театрів. Соціальнестановище акторів не було закріплене законодавче. Театральну освіту оперніартисти могли здобути тільки в Московській театральній школі та в Петербурзькомутеатральному училищі. Але відсутність власних театральних закладівкомпенсувалася добре поставленою художньо-естетичною й музичною освітою вуніверситетах і гімназіях.
Найкращі силиукраїнської інтелігенції перебували в опозиції до царських властей і піддавалиїх критиці. Інтелектуали першої половини XIX ст. не одразу відійшли від своїхпопередників у ставленні до захисту інтересів народу. На початку століття уїхній діяльності ще спостерігається прагнення відновити місце та роль усуспільстві козацької старшини. Але з плином часу інтелігенція дедалі більшепереймалася інтересами не окремих верств, а всього суспільства, хоча на певнихетапах переважали інтереси тих чи інших соціальних груп населення. Незважаючина малочисельність і роз'єднаність, українська інтелігенція першої половини XIXст. справила визначальний вплив на піднесення національної свідомостіукраїнського народу.
Протягом другоїполовини XIX ст. інтелігенція остаточно сформувалася в окрему соціальну групунаселення з власними професійними ознаками та правами. Ряди інтелігенціїпоповнювали переважно випускники вищих і середніх спеціальних закладів,кількість яких у другій половині XIX ст. значно збільшилася. За даними перепису1897 р., в Україні налічувалося 24 тис. осіб з вищою і близько 17 тис. зсередньою спеціальною освітою. Це становило приблизно 0,2 % всього населення.Причому порівняно з іншими регіонами Російської імперії Україна мала доситьвисокий відсоток інтелігенції. На 1887 р. із загальної кількості інтелігенціїРосії в Україні працювало: учителів — 22,7%, медичних працівників -19,0,адвокатів і нотаріусів — 22,5, діячів науки, літератури і мистецтва -13,6%.
На рубежі XIX—XXст. разом із загальними змінами в соціальній структурі населення спостерігалисявідповідні зміни в соціальному обличчі інтелігенції. Це стосувалося, передусім,соціальних джерел її формування. Продовжувався процес демократизації складустудентства, що, у свою чергу, спричинило подальшу демократизацію складуінтелігенції. Суттєво змінився іі соціальний склад. Якщо раніше вонаформувалася переважно вихідцями з дворян, то на початку XX ст. їх відсотокзменшився до 20-25. Більше стало вихідців із різночинців, що відповідним чиномпозначалося на соціальній позиції інтелігенції.
У трьохуніверситетах України в 1855—1878 рр. частка вихідців з дворянства зменшилась з65,3 до 39,4%. На початку XX ст. ця тенденція посилилась. Так, уНоворосійському університеті протягом 1903—1916 рр. частка дітей дворян ічиновників серед студентів зменшилась з 46 до 23,1%. Водночас кількістьвихідців із середніх верств міста зросла до 41,6%, а вихідців із селянства з 2до 5,5%. На останній показник слід звернути особливу увагу. Селянство, якправило, заможне, почало брати участь у формуванні інтелігенції. На початку XXст. 40% орендного фонду належало заможним селянам. Саме вони мали можливість (ібажання) посилати своїх дітей навчатися, підтримувати їх матеріально і в такийспосіб впливати на соціально-структурні зміни у складі інтелігенції. ДляУкраїни, де селянство складало абсолютну більшість населення, це мало великезначення з точки зору формування національної інтелігенції, пов'язаної знародом.
Процесвідтворення інтелігенції через систему вищої освіти за рахунок буржуазних ідрібнобуржуазних верств міста і села відбувався особливо інтенсивно серед тихгруп спеціальностей, які безпосередньо були пов'язані з капіталістичнимрозвитком суспільства. Соціальний склад студентства трьох вищих технічнихзакладів України на початку XX ст. змінювався таким чином: у Харківськомутехнологічному інституті кількість вихідців із дворян зменшилась у 1894 — 1904рр. з 40 до 32%; навпаки, кількість вихідців із міщан збільшилась з 41 до 44%,селян — з 7 до 11%. У Київському політехнічному інституті з 1898 до 1913р.частка дворянських дітей зменшилась з 47,7 до 36.2%, вихідців із міщан — з 34,6до 27.0%, але значно збільшилась кількість селянських дітей — з 5.9% до 16,3%.У Катеринославському гірничому училищі протягом 1900 — 1909 рр. частка дворяндещо зменшилася — з 15 до 14%, кількість міщан зросла з 26 до 33%, селян —з 13до 18%.
Суспільнийрозвиток виштовхував з надр феодальних станів усе більшу кількість вихідців, щозалишалися поза становими рамками. Прошарок різночинців завжди відрізнявсячисленністю. Для купецького і духовного станів станові права не булипотомственими. Якщо син селянина міг вийти зі свого стану «нагору»,«виписавшись» у купці, тобто оплативши гильдійне свідчення, чи«приписавшись» до міщанського суспільства у містах, то сини купцівставали міщанами, сини духовних осіб, що не побажали продовжити батьківськуслужбу у церкви, ставали різночинцями. «Різночинцями, — писав Плеханов,-стають усі ті люди, діяльність яких не укладається в станові рамки». Такимчином, фактично різночинцями ставали не тільки діти купців і духовних осіб, щоформально вийшли зі свого стану, але і діти міщан і селян, якщо вони втрачализв'язок з економічним корінням, із заняттями і побутом свого стану. Різночинецьбув «продуктом розкладання, покидьком різних соціальних груп», — писав В. В. Боровський.
Крім того, існувавсоціальний прошарок, що не міг бути ніким іншим, як різночинцями. Це дітичиновників і офіцерів, що вислужили особисте почесне громадянство чи особистедворянство на нижчих ступенях табелі про ранги (оберофіцерські діти), дітиособистих почесних громадян, що одержали це звання по освітньому цензу і т.п.
Таким чином, уXIX ст. основним джерелом формування української інтелігенції стає прошарокрізночинців, який активно поповнявся в той час вихідцями з різних станів.— Цевідбувалося завдяки бурхливому розвитку капіталістичних відносин, і розпаду, нацьому ґрунті, звичної станової системи.
Аналізуючи змінив соціальній природі інтелігенції в другій половиш XIX — початку XX ст.,неможливо обійти питання щодо матеріально-побутових умов її існування, взагаліжиттєвого стандарту інтелігентних верств населення. Якісь середні показники тутпрактично неможливі, оскільки майнова диференціація різних професійних групінтелігенції була досить значною, а на початку XX ст., коли деякі інтелігентніпрофесії стали масовими (наприклад, учителі), вона ще більше посилилася.
До заможних групінтелігенції можна віднести приватних лікарів та юристів, більшість технічнихспеціалістів, вищих чиновників міністерства освіти, відомих літераторів, митцівтощо. Середній життєвий рівень мали учителі гімназій, більшість лікарів,викладачів вузів. На нижчих щаблях матеріального добробуту перебували сільськівчителі, дрібні службовці тощо.
Високий життєвийрівень технічних спеціалістів спостерігався здебільшого в районах, денаприкінці ХТХ — початку XX ст. відбувався інтенсивний розвиток індустрії,пов'язаний із застосуванням іноземного капіталу, наприклад, у Донбасі. Втім, ісеред них спостерігалися значні коливання у рівні заробітку. Так, у 1913 р.рівень заробітної платні інженерів у машинобудуванні в різних районах коливавсярід 900 до 4800 крб. на рік, фабричних інспекторів — від 1500 до 6000 крб.Обстеження, проведене серед випускників Київського політехнічного інституту у1913р., показало, що середній річний заробіток інженерів становив 2620 крб.незалежно від місця робот і тривалості виробничого стажу. До цього слід додатиможливість інженерів на виробництві мати долю в прибутках, різного роду дотації(«роз'їздні», «квартирні» гроші) тощо.
Серед тієїчастини інтелігенції, яка в основному перебувала на державній службі, відносновисоким був життєвий рівень професури вузів. Якщо брати до уваги тільки однеджерело заробітку — заробітну платню, — то у 1913 р. ординарний професор вузуотримував у середньому 6000 крб., екстраординарний — 3600—4200 крб., асистентивузів — 1800 крб. нарік. На той час це були досить значні суми. Крім того,додатковий прибуток давали гонорари за статті, книги тощо, хоча слід зауважити,що нерідко наукова література видавалась без гонорарів авторам, а то й за їхвласний кошт.
Життєвий рівеньосновної маси інтелігенції, перш за все учительства, був значно нижчим. Якщоміністерські чиновники від освіти, директори гімназій, шкільні інспектори малиоклади не менші, а іноді й більші професорських, то середньорічний заробітокземських учителів, скажімо, в Полтавській губернії, наприкінці XIX ст. складав200 — 240 крб. Згідно з даними перепису початкових шкіл Російської імперії,проведеного в 1911 р., середня заробітна плата вчителя на селі сягала 343 крб.на рік, а в місті — 528 крб. Стільки ж одержували й більшість лікарів, особливоміських. Втім, такі заробітки давали можливість цим групам підтримувативідносно високий життєвий рівень, вищий, ніж у більшості населення імперії.Можна вважати, що основна маса інтелігенції змикалася за своїм життєвимстандартом а тими верствами міста, які на Заході характеризуються як «середнійклас».
До інтелігенціїпримикали й відносно численні верстви так званої напівінтелігенції — дрібнихслужбовців залізниць, пошти й телеграфу, кредитних та комерційних закладівтощо. В Україні їх налічувалося близько 160 тисяч чоловік. Заробітна плата, авідповідно, й життєвий рівень цих груп, як правило, залишалися нижчими, ніж убільшості інтелігенції. За своїм соціальним станом це був «інтелектуальнийпролетаріат».
З XIX ст.українці, поділені між двома імперіями, — Російською і Австро-Угорською, булинайчисленнішою етнічною групою в Європі, що не мала своєї державності. УРосійській Імперії, якій належало приблизно 9/10 усієї етнічної української території,проживало, за даними перепису 1897 р., 25,3 млн. українців.
Підкоривши іприєднавши велику кількість народів і народностей, російський царизм проводивполітику, яка мала сприяти поступовому злиттю національних окраїн в єдинудержаву шляхом денаціоналізації і насильницької русифікації. Щодо українців цяполітика виходила із впевненості про тотожність українського і російськогонародів, і якщо віра в них була одна-православна, то й мова і все інше малобути однаковим. Суть цієї політики влучно охарактеризував Микола 1: «Одинзакон, одна мова, одна віра».
Таким чином, навсіх етапах свого становлення інтелігенція підлягала утискам з боку влади. Нестало виключенням і XIX ст. Найбільш виразними актами протидії діяльностіінтелігенції були горезвісний Валуєвський циркуляр (липень 1863р.), якийзабороняв видавати українською мовою педагогічну, церковну, наукову літературуі підручники, та Емський указ (1876 р.), що забороняв українське слово,закривав Південно-Західний відділ Російського географічного товариства.Заборонялося писати, співати та грати на сцені українською мовою.
Для українськоїнаціональної інтелігенції XIX ст. знаменне й тим, що в цей час вона сталаосновною рушійною силою національного відродження, а також тим, що відбувся їїполітичний дебют в особі Кирило-Мефодіївського товариства. З цього часу вонастає провідною політичною силою нації. На постійні спроби уряду підпорядкуватиїї діяльність інтересам держави значна частина інтелігентів відповідалавідвертим або прихованим опором, постійно перебуваючи в опозиції до влади.
Висновки
Таким чином,можна сказати, що саме XIX ст. стало переломним етапом у зміні соціальноїприроди інтелігенції. Головними рисами її розвитку можна вважати, по-перше,інтенсивний кількісний ріст; по-друге, зміну соціальних джерел формування,демократизацію її складу (феномен різночинної інтелігенції); по-третє,колосальне зростання її впливу в суспільно-політичному та економічному життісуспільства; по-четверте, її остаточне оформлення в окрему, специфічну соціально-професійнуверству. Остання риса визначалася головним напрямом соціального розвиткуінтелігенції того часу і була пов'язана з розвитком капіталізму в Російськійімперії і, зокрема, в Україні.
Списоклітератури
1. Борисенко В. Й. Курс української історії:3 найдавніших часів до XX ст.- К.: Либідь, 1998.- 616 с.
2. Грицак Я. Й. Нарис історії України:формування модерної української нації. ХІХ-ХХ ст.: Навчальний посібник.- К.:Генеза, 1996.-360 с.
3. Соціальна і національна структураміського населення Правобережної України (друга половина XIX ст.) // УІЖ№10,1993 р.
4. Интеллигенция и революция XX век./ подред. Гусева К. В. — Москва, 1985.
5. Касьянов Г. Українська інтелігенція нарубежі ХІХ-ХХ ст.: соціально-політичний портрет.-К.: Либідь, 1993.-176 с.
6. Рибалко І. К. Історія України. В 2-х т.:Част.2: Від початку XX с. до лютого 1917 р. — Харків: Основа, 1997. — 336 с.
7. Сарбей В. Г. Україна крізь віки. В 15т.- т. 9. Національне відродження України. — К.: Альтернативи, 1999.- 336 с