РЕГІОНАЛЬНІ ОСОБЛИВОСТІ ПОЛІТИКИ КОРЕНІЗАЦІЇ ВУКРАЇНІ
(НА МАТЕРІАЛАХ ВОЛИНІ, КИЇВЩИНИ І ПОДІЛЛЯ)
Національнаполітика коренізації, що була введена радянським урядом у 1923 р. якзагальносоюзна політика, в УСРР, поза всякими сумнівами, набула специфічнихрегіональних особливостей. Сталося це передусім під впливом двох факторів.Перший з них полягав у помітній етнічній строкатості України. Другий бувчастково похідним від першого і являв собою спробу керівництва республіки(принаймні, його частини) все-таки враховувати цю строкатість і відповідноформувати дещо відмінну парадигму етнополітики в кожному з регіонів. Насцікавлять у цьому відношенні два аспекти:
1) наскількитеоретично об’єктивною була ця політика в регіонах України;
2) наскількиоб’єктивною вона була у світлі офіційної (і неофіційної) статистики практичнихзвершень, суспільної реакції етнонаціональних спільнот. Наразі пропонуємоособливості коренізації на матеріалах Київщини і східних (радянських) частинВолині і Поділля — тих обширів України, які завжди представляли специфічнийетнонаціональний простір для державної етнополітики в різні періоди українськоїісторії.
Аналіз останніхпублікацій з нашої проблематики переконливо засвідчує її актуальність. Середбагатьох дослідників, які присвятили проблемі свої наукові пошуки, розвідкияких є дотичними до неї, варто відмітити передусім загальнотеоретичнумонографію “Українізація" 1920-30-х років: передумови, здобутки,уроки", видану колективом авторів (до його складу ввійшли В. Даниленко, Я.Верменич, П. Бондарчук, Л. Гриневич, О. Ковальчук, В. Масненко, В. Чумак) заредакцією В. Смолія 1; а також праці В. Нестеренка2, Л.Місінкевича3, А. Сурового4, І. Боголюбової5,О. Геройської 6, Г. Журбельної 7, Ф. Винокурової8,П. Натикача9. Доводиться констатувати, на жаль, дефіцит розвідок,присвячених коренізації Київщини. Ймовірно, це пов’язано з тим, що власне містоКиїв і Київщина фігурують в історіографії як предмет загальних дослідженьнаціональної політики радянської влади в Україні, тому й архівні (центральні йобласні), і краєзнавчі київські матеріали використовуються виключно якматеріали республіканського значення.
Попереднєдослідження регіональних особливостей “української” коренізації дає нампідстави концептуально виділяти в її контексті чотири етнополітичних регіониУСРР: Волинсько-Києво-Подільський (колишні Волинська, Київська і Подільськагубернії), Північно-Полтавський (колишні Чернігівська і Полтавська губернії, атакож Сумський округ Харківської губернії), Донецько-Криворізький (колишніКатеринославська, Донецька губернії і Харківська без Сумського округу) іПівденно-Західний (територія колишньої Одеської губернії). Не слід забуватитакож, що частина південних земель радянського Поділля і північно-західнихобширів Одеської губернії (Первомайського округу) увійшла в жовтні 1924 року дотериторій Молдавської автономії, тобто не входила до складу УСРР. Занайзручніші просторово-географічні межі у дослідженні регіональних особливостейнаціональної політики більшовицького режиму в Україні вважаємоадміністративно-територіальний поділ Української СРР станом на кінець 1925 року(41 округ, 706 районів), незважаючи на те, що адміністративний устрійреспубліки змінювався упродовж усього часу коренізації. Такої методичноїзауваги потребують, насамперед, встановлення і узгодженість територіальних межнашої розвідки. Хронологічно ж політику коренізації будемо визначатип’ятнадцятиріччям 1923-1938 років, хоча, відомо, наприклад, що українізаціябула припинена ще в 1932-1933 роках, а задоволення радянською владоюетнокультурних потреб деяких національних меншин у другій половині 30-х роківлише розпочалося.
Методологічна базадослідження спонукає до плюралізації підходів, тож за їхню основу було взятоздобутки як кількісних, статистичних методів, так і широкого спектру іншихнаукових методів (від аналітико-синтетичних, аналогічно-гомологічних доузагальнюючо-абстрактних), які дозволяють всебічно інтерпретувати кожне зопрацьованих джерел.
В основудослідницького пошуку покладено також методологію французької “школиАнналів", яку до недавнього часу витісняв економічний детермінізммарксистської історіософії; котра сьогодні є надзвичайно продуктивною длядосліджень локального контексту, й інноваційні концепти якої власне пов’язані зподоланням методологічної кризи сучасної української історіографії.Дослідницький інструментарій французької школи і сучасних її послідовниківзастосовується нами з метою не тільки локалізувати політику коренізації певнимрегіоном, але й — запобігти однобічному висвітленню її культурно-національнихособливостей у руслі офіціальної політики, статистики практичних звершень;надати дослідженню гуманістичної спрямованості, поставивши в його фокус якщо неконкретну людину, то, принаймні, певне середовище людей (в даному разі — українську націю і національні меншини УСРР). Зредукованою виглядала б методологіярозвідки без застосування методів сучасних етнополітології йетнодержавознавства (системного підходу, структурно-функціонального аналізупроблеми, біхевіористського (поведінкового) трактування джерельних свідчень, зогляду на об’єктивну доцільність вивчення поведінки окремих осіб,етнонаціональних груп і спільнот під впливом різних обставин, тощо).
Слід наголосити,що національна політика радянської влади в Україні розглядається нами вширокому контексті, не звужуючись до мовно-культурної характеристики проблеми.За основні принципи дослідження послужили передусім положення, відстоюванніавторами колективної монографії “Українізація" 1920-30-х років:передумови, здобутки, уроки". Одне з них полягає в усвідомленні сучасниминауковцями потреби розмежовувати в коренізації національну реформу [виділення — З.Н., С.Ш.], якапроводилася центром, і національно-культурний рух мас, підпорядкованийзавданням національного відродження, що, безперечно, розпочалося, незважаючи напрагнення партії провести в національній реформі лише фасадну її частину10.Не варто також забувати і це друге положення, що національна політикаукраїнізації в Україні здійснювалась у контексті загальних лібералізаційнихзаходів радянської влади в умовах непу11. Не останню роль буловідведено в ній і своєрідному рекламуванню радянського ладу перед світовоюспільнотою, як “переконливого” антиподу етнополітичним заходам колишньоїРосійської імперії або ж на противагу національній політиці щодо українців,здійснювану урядами Польщі, Румунії і Чехословаччини.
Особливостірадянської національної реформи 20-30-х рр. у Волинсько-Києво-Подільськомурегіоні обумовлювалися декількома причинами. Передусім території Київської іПодільської губерній відрізнялися від інших надзвичайною суспільно-політичноюнестабільністю: з часів Української Центральної Ради і аж до 1923 року тутширився найбільш завзятий і перманентний антирадянський повстанський рух12;на Волині ж більшовики були занепокоєні “польською контрою". Незаперечно,іншою причиною, що спонукала радянську владу до особливої політики в регіоні,була його надзвичайно строката етнонаціональна структура: округи Волині,Київщини і Поділля репрезентувалися фактично усіма можливими у радянському переписінаціональностями. Значно підсилювала таке розмаїття релігійна ідентичність:судячи тільки з офіційного моніторингу, який вдалося провести радянськомуурядові, станом на 1 липня 1925 року на вказаний простір припадало 46,84% відзагальної кількості релігійних громад УСРР і 43,14% від загальної кількостіїхніх членів. У регіоні концентрувалося 72,29% громад католиків (від усіх пореспубліці) і 71,74% автокефальних громад України13. Надзвичайносолідний контингент складали тут також іудеї. Нестабільності в цій частиніПравобережжя більшовики боялися найбільше, — отже, відповідної увагипотребувала і національна політика, проголошена ними в квітні 1923 року підесенційно малозрозумілою попервах назвою “коренізації” (надалі дефініції“коренізація” і “українізація" вживатимуться як генетично тотожні).
Слід вказати такожна ще дві обставини, що обумовлювали етнополітичну ситуацію в регіоні.По-перше, території Волині, Київщини і Поділля споконвічно складалиетногенетичний для українців ареал. Тож ці землі є питомо корінними дляукраїнського народу. Друга обставина полягала у тому, що на Волині, Київщині іПоділлі не відбулося на момент запровадження коренізації скільки-небудьінтенсивної урбанізації й індустріалізації (у цьому відношенні виділявся лишеКиїв). Відсутність великих індустріальних центрів означала зменшення часткиросіян у регіоні, які завжди більше тяжіли до промислових центрів республіки. Вкомплексі ці дві обставини відкривали широкі можливості для українізаціїВолинсько-Києво-Подільського регіону і скасування старого імперськогодисбалансу у відношенні народ — мова.
Одну з доктринбільшовицької національної реформи в республіках складала, як відомо, апаратнакоренізація, тобто укорінення на етнічному ґрунті нової (звісно ж, радянської)політичної верхівки на рівні партійних, державних, місцевих, профспілковихорганів, а також підготовка “національних за формою радянських за змістом"кадрів установами піонерії і комсомолу. Власне перед українцями відкривалисянечувані раніше можливості соціальної мобілізації. Знання української мовиокреслювало для них відразу дві перспективи: передусім долався комплексменшовартості українства в цілому; до цього додавалася реальність службовоїкар’єри українця, котрий знав мову. Як слушно підмітив Б. Кравченко, “адміністративнареформа, що скасувала старі губернії і розташувала нові регіональні центризначно ближче до села, відкривала нові можливості для географічної тапрофесійної соціальної мобільності української сільської інтелігенції танапівінтелігенції”14. Тож у Волинсько-Києво-Подільському регіоні длясамореалізації українця в нових умовах існувало цілком реальне підґрунтя:простір був переважно українським за етнічним складом, і незважаючи на те, щоне доводиться говорити про цілковиту монолітність регіону (у зв’язку з широкопредставленими тут нацменшинами), головне — він не був настількизрусифікованим, як решта міст і сіл України. Відсутність російської конкуренціїне знімала, однак, інших перешкод, що стояли на шляху українізації місцевогоапарату. Серед них — небажання центральних органів залишати на керівних посадахв окраїнах “петлюрівські елементи", свідома або неусвідомлена нівеляціядержслужбовцями важливості оволодіння українською мовою, загальноімперськаспадщина неписьменності і малограмотності тощо.
В цілому апаратнаукраїнізація регіону отримала схвальну оцінку радянської статистики: у 1926році Волинь і Київщина фігурували в документації як зразкові у цьому відношенніобласті15. Так само, як стверджує В. Нестеренко, більшістьслужбовців Подільського краю за рівнем “українізованості" значновипереджала своїх колег із східної та південної України16. Вдоповіді ВУЦВК про роботу серед нацменшин республіки відмічалося зразковепристосування місцевого радапарату до їх обслуговування у Вінницькому, Тульчинському,Проскурівському, Бердичівському, Київському округах17. Черкаськийокруг повідомляв про 80-відсоткову українізацію окружного апарату і100-відсоткову районного і селищного18. Про здобутки переведенняроботи місцевих державних структур на українську мову красномовно свідчитьтакий факт: у звітах ІХ-го Всеукраїнського з’їзду рад (1926 р) містився списоквідповідальних радянських працівників, котрі могли зробити доповідь українськоюмовою (з 833 службовців республіканського списку Волинсько-Києво-Подільськийрегіон нараховував 298 позицій, що разом з Північно-Полтавським регіоном, відякого такі доповіді могли зробити 328 працівників, свідчило, знову ж таки, прозразкові для інших регіонів показники апаратної українізації) 19.
В 1926 р., судячиз даних офіційної статистики, апарат колишньої Волинської губернії бувукраїнізований на 68%, Київської — на 75%, Подільської — на 80%20.Це в умовах, коли на 1 січня 1926 р. середній відсоток українців в окружнихпарторганізаціях цих губерній, згідно даним тієї ж офіційної статистики,складав лише 54,38%21.
Звісно ж, робота зукраїнізації місцевого адмінресурсу не обходилась і без певних ускладнень. Їхпричинами були як об’єктивні, так і суто суб’єктивні фактори. Про це можнасудити з перевірки українізації всіх установ Уманського округу, що булаздійснена наприкінці 1925 і 1926 років. Окрім результатів мовної ревізії,резюме перевірки містило також щорічний відсоток неперевірених службовців(відповідно 36,2% і 21,1%). Пояснення було досить характерним для багатьохтодішніх округів: “значна кількість співробітників залишилася неперевіреною…переважно через об’єктивні обставини (відрядження, робота на периферії [виділення — З.Н., С.Ш.] тощо) ”22.“Об’єктивність” цих відряджень, щоправда, варто піддати сумніву, оскільки середпричин алібійованого уникнення перевірки могла бути звичайна неготовність донеї. Доволі частими були також клопотання різноманітних владних структур щодовідстрочки іспитів з української мови для своїх працівників, хоча, слідзазначити, цей показник більш характерним був все-таки дляДонецько-Криворізького регіону23.
На думку сучаснихдослідників, досить ефективною була українізація комсомольських організаційреспубліки24. Очевидно, юнацька амбіція зробити кар’єру в умовахнаціональної реформи більшовиків, що підкріплювалася потребою в нових кадрахкорінної нації, відіграла в цьому не останню роль. Волинсько-Києво-Подільськийрегіон відкривав у зв’язку з цим великі перспективи. Інакше, чим можна тодіпояснити пожвавлення піонерського руху, котрий у переважній більшості готував,як відомо, майбутніх членів ЛКСМУ. Активним рухом піонерії в роки українізаціївідрізнялася, наприклад, сучасна Черкащина25, а в плані Вінницькоїокружної комісії нацменшин на 1925-26 роки стояло навіть відкриття у м. Вінниці6-тижневих курсів підготовки вояків єврейських піонерських загонів26.Зростання соціальної мобільності, національної самосвідомості українськоїмолоді під час проведення радянської національної реформи є незаперечнимфактом. Поряд з цим болісною була й реакція молодого покоління України наповорот в економічній реформі наприкінці 20-х років. Це красномовно засвідчуєучасть юнаків і дівчат в антирадянських виступах (лише у 1929 р. за звинуваченнямиу цій діяльності органами ДПУ в УСРР була заарештована 2221 особа юнацькоговіку27). Молодь активно брала участь в антиколгоспному русі, т. зв.“волинках”, “бабських бунтах”, що доволі часто переростали за змістом нанаціональні виступи. Небажання молодих українців йти в колгоспи, тоді яквідкривалися нові можливості самореалізації у зв’язку з національною реформою,було цілком природним. Саме тому вони стали поповнювати ряди тих(“націоналістичних”, за визначенням спецслужб) організацій, що сповідувалинаціональні цінності. В цьому контексті варто, мабуть, згадати т. зв. “Спілкуукраїнської молоді” і її, щоправда, сумнозвісну роль в інспірації судовогопроцесу над видатними діячами з когорти старої української інтелігенції посправі т. зв. “Спілки визволення України". Волинсько-Києво-Подільськийрегіон, слід зазначити, був самим дошкульним як для спецслужб в планірозгортання молодіжного національного руху: раз-пораз їхніми органами“викривалися” антирадянські підривні організації, створені за ініціативиукраїнської молоді (“Народна партія визволення України" на Вінниччині28,“Комітет визволення України" на Київщині, Уманщині, Білоцерківщині29та т. ін).
Після апаратноїукраїнізації центральною для партійної верхівки була українізація системиосвіти. Особливих орієнтирів вимагала вона на місцях. Тож не дивно, що іджерела фінансування дошкільних закладів УСРР з 1921 по 1929 р. зростали восновному за рахунок коштів місцевих бюджетів, профспілкових і громадськихорганізацій30. Задоволення культурно-освітніх потреб населенняВолинсько-Києво-Подільського регіону, слід відмітити, не відставало відтутешніх показників апаратної коренізації. Хоча існували і проблеми. Невідомо,як сприймати у зв’язку з цим наступну інформацію — в одному з офіційнихповідомлень було зазначено, що у переважно аграрних округах УСРР лише частинаПравобережжя (Вінницький, Коростенський, Кам’янецький округи) задовольняланаселення (дані 1926 р) українською школою “більше потрібного рівня”31.Ймовірно, останню тезу радянської статистики слід застосовувати з означенням“більше запланованого рівня", адже навряд чи бодай одне, найґрунтовніше,більшовицьке дослідження могло максимально врахувати справжні мовні потребимісцевого населення.
Найсуттєвішимирезультати мовної українізації, слід погодитися, були в школах соцвиху (в1929/30 навчальному році понад 97% школярів-українців республіки навчалосярідною мовою) 32. Однак, вони все ж не могли компенсувати тогорівня, який надавала до цього українцям регіональна мережа “Просвіт",цинічно ліквідована наприкінці 1923 року33. Не зважаючи на певнітруднощі, система шкільних закладів Волині, Київщини і Поділля практично на100% була українізована: особливі досягнення були на районному рівні. Значноскладніше відбувалася українізація професійно-технічних закладів, передусімчерез відсутність досвідчених педагогів-українців34.
Внаслідок цьогонеоднозначно склалася ситуація з українізацією вищої освіти. Прикметним є,наприклад, той факт, що в перші роки українізації найбільш “українські"Подільська і Волинська губернії із замовлених державою місць для студентівпедінститутів разом отримували 8,8% від загального їх числа по всіх 9 губерніяхУкраїнської СРР35. Якісні показники регіону були набагато кращими закількісні: у нечисельних вищих навчальних закладах Волинської губернії станомна 22 березня 1924 р. викладання на 90% велося українською мовою і на 10% — російською36. Значно погіршився стан вищої освіти регіону(більш-менш він може бути виправданий за рахунок лише київських закладів) у30-х роках. Під час згортання коренізації було завдано удару і по колишніхкоренізаційних ресурсах. Скажімо, в 1934 р. було поновлено в статусі класичнихуніверситети в Києві, Харкові, Одесі, Дніпропетровську. Натомість,Кам’янець-Подільський університет не отримав такого статусу: очевидно, йшлося,як слушно примітила Н. Полонська-Василенко, про спробу витіснити з нормативнихкурсів стару українську професуру37. Зрештою, вочевидь наявним у30-х роках був загальний занепад освітніх і етнокультурних інституцій регіону.З матеріалів перевірки Вінницької області в 1933 р. дізнаємось, наприклад, що в23 її районах не було жодної бібліотеки38. Подібна ситуація склаласятакож в інших сферах української освіти і культури: по всій вертикалі регіону йїї структурних підрозділах.
Якщо вести мовупро боротьбу більшовиків з безграмотністю, яка так чи інакше стосуваласяпроцесів українізації на Волині, Київщині і Поділлі, то важко дати їй якусьоднозначну оцінку. Приміром, у 1927 р. найменше, після Старобільського округу(на крайньому сході УСРР!), письменних нараховувалося в Тульчинському іМогилівському округах Поділля39. Натомість, Шевченківський іКиївський округ перевиконували план ліквідації неписьменності на місцях40.
На середину 20-хроків активізувався український літературний процес. Київщина, Поділля і Волиньвкрилися мережею філій і гуртків відомих літературних організацій “Плуг",“Гарт”, “Молодняк”41. На 1925 рік “Гарт" планував роботу намовах національних меншин42, однак смерть його засновника В.Еллана-Блакитного призвела до розпаду організації. Активізація українськоголітературного процесу була пов’язана з відомою тоді дискусією, що зав’язаласяміж провідними вітчизняними літераторами, прихильниками українізації, з одногобоку та партійним керівництвом і псевдокритичними колами, з іншого (слідзазначити, канву останніх сповідувала творчість і переважної більшості“плужан”). Основна проблема дискусії полягала у небажанні консервативноїчастини республіканських критиків визнавати за українською культурою статуссамодостатньої, більш того, статус культури високого, європейського зразку.Відмітимо, що історію української літератури радянські і партійні діячіпроходили на курсах вивчення української мови і українознавства додатково, івивчення її за обов’язкове не вважалося43. Українізація ж у сенсінаціонально-культурного руху, який виник стихійно, незалежно від офіційногокурсу партії, певна річ, компенсувала таку нівеляцію українознавчих знань.Учасники саме цього руху підживлювали літературну дискусію, надавали концепціїсамодостатності української культури більш переконливих аргументів на відмінунадуманій і культивованій консерваторами тезі про природну вищість російськоїмови і культури. Літературні організації Київщини, Поділля і Волині, а такожвидатні їх представники відіграли в цьому відношенні провідну роль.
Боротьба за правомати власну культуру включала в себе вимогу українців і національних меншинзадовольняти їхні естетичні потреби. В умовах проголошеного партією курсукоренізації це ставало більш-менш можливим. Однак, практична реалізація цьогокурсу виявилась вочевидь непослідовною і несправедливою у відношенні доукраїнського населення регіону. Наприклад, на Черкащині в середині 20-х роківпрацював лише один український театр (із сезоном в 1 місяць), тоді як театрівросійської драми було тут три (два із сезоном по 4 місяця, один із сезоном в 5місяців), театрів єврейської драми — один (але із сезоном у 1,5 місяця) 44.Дещо відмінною була ситуація з мистецькою освітою: навіть дані ВсеукраїнськогоКомітету працівників мистецтва за 1932 р. зафіксували в регіоні (без Житомира)37,4% від усіх учнів мистецьких спеціальностей України45. В першіроки українізації широкою мережею художніх установ репрезентувалося Поділля46,переважна більшість районів Київщини, Волині. Більш-менш серйозно в контекстіукраїнізації була поставлена пам’яткоохоронна справа. Оптимально вона буланалагоджена на Київщині: з 42 окружних інспектур, заведених в УСРР у зв’язку зпершим укладеним радянською владою реєстром пам’яток, 16 припадало на київськіінспектури47. В 1927-28 роках Шевченківський окрвиконком якпам’ятники загальнореспубліканського значення, взяв під охорону Богданівськуцеркву в с. Суботів, Святославову башту поблизу с. Мошни, Мотроненський таМедведівський монастирі, колишній палац Понятовського з парками в 63 десятини вмісті Корсунь, Бутурлинський графа Понятковського в с. Таганча, парк збудівлями — “зелений будиночок", млин Шервуда та грот в м. Кам’янка48.Більш-менш розвиненою видавалася і екскурсійна справа Київщини: наприклад, лишев 1924 р.1217 учнів і 96 учителів шкіл Уманського, Шевченківського,Білоцерківського і Київського округів змогли відвідати інші регіони України, — що, з огляду на фінансові складнощі відбудовчого періоду, було досить непоганимпоказником. Упродовж 1927-1928 рр. місто Київ відвідало 820 тисяч екскурсантів49.Округи Київщини і Поділля були досить добре представлені музеями, про щокрасномовно свідчить не одне джерело50. Хоча про стан багатьохмузейних приміщень не доводиться говорити позитивно, в цілому краєзнавча справабула налагоджена у зв’язку з українізацією нормально. Як слушно відзначив В.Нестеренко, “краєзнавча робота багатьма науковцями справедливо вважаласянайширшою базою українізації, бо вона давала можливість встановити тіснийзв’язок між викладачами та студентами вузів із селянством”51.
Певнихособливостей набула національна реформа в регіоні у зв’язку з коренізаційнимкурсом партії у відношенні до інших етнічних груп, що становили чималу часткусеред місцевого населення. Специфіка Волині, Київщини і Поділля не могла нетурбувати партійних керівників. Найбільш відчутною була, звісно ж, потреба впартійних діячах, котрі володіли б мовою національних меншин. У телеграмі ЦК КП(б) У Київському, Подільському і Волинському губкомам і Польбюро у Києві від 10жовтня 1923 р. під грифом “цілком таємно” йшлося про завоювання симпатійпольського населення Правобережного регіону за рахунок посилення комуністичноїпропаганди польською мовою. При цьому зазначалося, що комуністів-поляків, які бзнали мову й побут польської нацменшини, не вистачає, — до того ж, існуєопозиція в особі католицького духовенства52.19 жовтня 1923 р. всімгубкомам (а особливо — Подільському, Волинському і Одеському) надійшла черговавказівка від партії “у зв’язку з міжнародною ситуацією і виконанням рішень ХІІз’їзду… звернути увагу на роботу серед нацменшостей,… забезпечитисяпрацівниками головним чином по роботі серед німців та поляків”53.Про те, що Волинсько-Києво-Подільському регіонові приділяли особливу увагу,можна судити по відрядженнях сюди з самої Москви порівняно великої кількостіпольських партпрацівників54.
Попервах успіхибули косметичними, — і не тільки по відношенню до коренізації апарату місцевихуправлінських структур. Політпросвіта Польбюро Подільської губернії на кінець1924 року заявила, що спеціально польської роботи на селі проведено не було55.Інакше, щоправда, було з роботою серед єврейського населення: Євбюронаголошувало на широкій участі єврейських учителів у політпросвітній роботіПоділля, особливих “успіхах” антирелігійної кампанії року56. Огляднімецьких колоній Волині наприкінці 1924 р. засвідчив цілковиту українізаціювертикалі влади в регіоні, — однак, німці, які до цього були піддані імперськійрусифікації, розуміли (причому, надзвичайно погано) лише російську мову, — тожбуло прийнято рішення до підготовки працівників німсекції, котрі знали букраїнську мову, діловодство в німецьких сільрадах тимчасово вести російськоюмовою57.
З огляду нанезадовільний стан обслуговування освітніх потреб національних меншин регіону,наголос був поставлений на підготовку нацменівських педагогічних кадрів. У 1925р. для перепідготовки польського вчительського контингенту було організовановсеукраїнські курси у Києві (на 80 осіб), місцеві — у Бердичеві (на 25 осіб), Кам’янці(на 20 осіб), Шепетівці (на 20 осіб); а також направлено 11 осіб дляперепідготовки в Москву. Тоді ж відбулися польські педнаради: Всеукраїнська,губернські (Волинська, Подільська, Київська), і окружні (у Бердичеві,Шепетівці, Житомирі і Коростені) 58. Можна стверджувати, що Наркоматосвіти УСРР мав більш-менш чіткі орієнтири в ситуації з упровадженнямнаціональної реформи в округах Волині та Поділля, оскільки в своєму клопотаннідо ВУЦВК (вересень 1925 р) щодо шкіл соцвиху, поруч з позитивною оцінкоюукраїнізації цих установ у регіоні, ним ставилася також вимога поширення тутмережі шкіл соцвиху, необхідної для обслуговування потреб національних меншин59.З огляду на явну нестачу політпросвітних закладів нацмен у регіоні позиція НКОщодо нього була вельми послідовною.
З метоюнав’язування “інородцям” радянської ідеології зрозумілою їм мовою — регіониУкраїни були вкриті за вказівками центрального уряду мережею клубних закладів.Ще в 1921 р. клуб було визнано найкращою формою зосередження агітаційної роботипартії серед національних меншин. Клуб вважався осередком, до якого “тяжіє всеживе і здорове з того, що є в кожній колонії нацменшини”60. Поручстояла робота в сільбудах і хатах-читальнях. Однак, про оптимальний підхід донацменроботи навіть у цих установах навряд чи доводиться констатувати.Черкаський округ обслуговував станом на 1 січня 1926 р. сільбудами іхатами-читальнями лише єврейську меншину (відповідно цих установ було 4 і 7), втой час як сусідні Уманський, Вінницький і Київський округи задовольнялипотреби ще й польської меншини (мали відповідно 4, 14 і 14 польських гуртківпри сільбудах) 61. Нацменівська політпросвіта регіону на 1926-27роки складалася лише з 5 відділень (2 польських і 3 єврейських) у Житомирі,Бердичеві, Києві (по 120 курсантів у кожному) 62.
Попри нестабільнуроботу серед основних меншин регіону, слід відмітити, що увага радянськихорганів була прикута все-таки і до менш чисельних етнічних груп. Серед таких наВолині і Київщини послідовно свою мовно-культурну ідентичність відстоювали чехи(84,8% з них вживало рідну мову, 66,4% були нею письменними) 63. Тожна початку 1926 р. чеською мовою обслуговувалися по 2 хати-читальні уВолинському, Коростенському, Київському, Шепетівському і Бердичівському округахі один сільбуд у Волинському окрузі64.
Зарадисправедливості слід відзначити постійну увагу, приділену радянською владоюнавіть найменш чисельним етнічним групам України. Наприклад, Київське Губбюронацмен проявило турботу про таку, здавалося б, дріб’язкову справу як промисел зчищення взуття ассірійцями на вулицях Києва. Після того, як комунальний відділміста спочатку встановив для них непомірну плату за місце, а згодом зовсімзаборонив цей промисел, бюро клопотало про поновлення їх у такому праві,додавши, що це єдине, чим вони можуть займатись65. Однак, прорівність у відношенні радянської влади до різних меншин констатувати недоводиться: чи можна говорити про рівність обслуговування польських ієврейських меншин регіону, якщо тільки в київському “Будинку НародівСходу" в суперечках між китайцями і корейцями влада зайняла позицію перших(маючи на увазі їхню попередню службу в Червоній Армії) і надала їм більшіпорівняно з корейцями пільги проживання в місті66.
Час від часу,впродовж усієї кампанії коренізації, з’являлися спроби перевести на мовинацменшин діяльність деяких важливих місцевих установ. У Києві та по регіону в1927р. було започатковано обслуговування нацмену у відділеннях ЗАГСу на рідніймові; в Бердичеві, Умані і Петровському районі Києва було організовано єврейськівідділи міліції67.
Проте, однією знайактуальніших проблем для національних меншин регіону була проблема їхньоїучасті у виборах, адже основна їх частина розуміла, що проголошена радянськоювладою національна реформа повинна була адекватно відреагувати поряд зкультурними і на політичні виборчі нюанси. А основний “нюанс” полягав у тому,що за Конституцією УСРР від 1919 р., яка носила класовий характер, переважаючачастина національних меншин республіки була позбавлена виборчих прав. Влада,взявши до уваги це питання, зволікала до 1925 року. Виборча кампанія 1925-26років була, мабуть, найвдалішою з точки зору забезпечення прав національнихменшин в УСРР за весь міжвоєнний період. Саме цього року переважна більшістьінонаціональних громадян радянської України змогла висловити своє волевиявленняна виборах. На початку 1926 р. Київський міськвиборчком почав навіть клопотатипро виділення в окрему виборчу дільницю східних народностей республіки68,що перебували, як відомо, в Києві під наглядом спеціальної інституції — “Будинку Народів Сходу". Однак, подальший розвиток подій засвідчив, щовиборча ініціатива нацменшин була значною мірою мінімізована. Вибори 1926-27рр. у Волинсько-Києво-Подільському регіоні зафіксували, наприклад, обмеженнявиборчих прав у єврейських сільських радах тільки Вінницького округу від 38,4%до 50%, у польських сільських радах Бердичівського округу на 6,2%,Кам’янецького — на 4,3%, Проскурівського — на 1,8%, Вінницького — на 1,3%69.Прискіпливе ставлення місцевих органів радянської влади до виборчих правнацменшин зменшилося, здавалося б, з упровадженням колективізації (адже одним зобов’язків колгоспу було упокорення інородців села), однак, новаадміністративно-територіальна реформа 1930 р., котра ліквідувала округи і ввелапонад 500 адміністративних одиниць, унеможлививши цим самим нацменроботу врегіонах, вкотре підірвала реалізацію виборчого права меншин. До речі, занашими спостереженнями, на заваді, яку заподіяла нацменроботі новаадміністративна реформа, на ІІ-й Всеукраїнській нараді з роботи середнаціональних меншин (листопад 1930 р) наголошували представники лише відВолинсько-Києво-Подільського регіону70. Отже, з деякимизастереженнями, можна вести мову і про більшу сумлінність працівників місцевогонацменапарату.
Позитивно всучасній історіографії оцінюється запровадження та діяльність (у межахадміністративно-територіальних одиниць нацменшин України) судових органів увигляді так званих “національних камер", в яких діловодство здійснювалосярідною мовою71. Волинсько-Києво-Подільський регіон у клопотаннях проце займав передові позиції, а в 1925 році Вінницький і ряд інших виконавчихкомітетів принципово поставили перед ЦК Нацменшин питання про необхідністьвидання судових кодексів і збірника юридичної термінології на єврейській мові72.
Ліквідацію процесукоренізації національних меншин в Україні слід вважати такою, що дещоприпізнилася порівняно з форсованою кампанією по згортанню українізації. Так,наприклад, лише у вересневій серії постанов політбюро ЦК КП (б) У 1935 р. почалосясвідоме і цілеспрямоване скорочення прав польської меншини. В документах“особливої папки" знаходимо інформацію про:
1) реорганізаціюІнституту польської культури в Києві (його роль зводилася фактично до підборупольських літературних й історичних матеріалів для агітаційно-пропагандистськоїдіяльності компартії);
2) ліквідаціюпольського педагогічного інституту й утворення замість нього польськоговідділення при Київському педінституті, в якому тільки в поточному роціпланувалося скорочення місць для польських студентів з 700 до 100;
3) скороченнямережі польських шкіл, кількості видань і тиражу польських газет;
4) чистки спільноз НКВС сільрад польських національних районів тощо73. При цьомупланувалося замінити польські освіту, кадри і діловодство українськимивідповідниками радянського ґатунку. Практична непослідовність підходіврадянської влади щодо національного питання, поряд з безперервними заявамисвітовій громадськості про його позитивне вирішення в СРСР, були вельмиочевидними. Наприклад, серед названих урядовими установами районів Київської іВінницької областей, в яких мала проводитися ліквідація польських шкіл,найчисельнішу меншину складали саме поляки74. В доповідних запискахдо ЦК КП (б) У за 1934 р. зустрічаємо інформацію про т. зв. “полонізацію”українців в районах Київської і Вінницької областей75. Однак, якбуло відомо з інших тогочасних повідомлень, примусова полонізація “відбувалася”з точністю до навпаки. Зокрема, один із польських вчителів, посилаючись назаляканість, “малосвідомість" польського населення, офіційно відстоював улисті до редакції “Трибуни Радзецької" думку про те, що спецкомісії імісцева влада примушують етнічних поляків визнавати за рідну мову українську,наслідком чого стали ліквідація польських шкіл і переведення польських дітей наукраїнську мову навчання76. Доказом такого стану речей може служититакож те, що польський педагогічний технікум Проскурова, організований у1932-33 рр., тривалий час не міг розгорнути свою роботу через відсутністьприміщення під нього77. Тож фактично з 1935 року коренізація булаприпинена і серед нацменшин УСРР, хоча її проведення і було дещо пролонговане вчасі. Заходи, проголошувані в 1937 р. у справі реалізації прав національнихменшин, в тому числі в Волинсько-Києво-Подільському регіоні78, більшніж косметичними, а то й суто пропагандистськими, не назвеш.
Пожвавилися,набули нових форм внаслідок коренізації і міжнаціональні відносини регіону,зокрема українсько-єврейські. Характерна у цьому відношенні етнонаціональнакартина вимальовувалася, наприклад, за даними національного складу Черкаськогоокругу станом на 1 січня 1926 р.: в регіоні серед міського і сільськогонаселення переважали українці і євреї. Відповідно до новогоадміністративно-територіального поділу (1925 р), згідно дещо застарілихдемографічних показників (1923 р) українці в містах Черкаського округустановили 57,36%, євреї — 33,39%, росіяни — 7,72%, поляки — 0,77%, німці — 0,17%. Причому, єврейське населення домінувало в м. Златопіль (58,98%),складало потужні конклави у Шполі і Золотоноші (відповідно 41,9% і 38,35%).Найбільший відсоток росіян у краї належав Черкасам і Смілі (відповідно 12,94% і10,44%). Якщо взяти до уваги, що найбільш “українське" місто округу Канів(80,25% населення міста становили українці) за соціальним складомрепрезентувалося 64,89% професій ремісничої і кустарної промисловості, а унайбільшому єврейському місті Златопіллі (в якому 58,98% населення становилиєвреї) відповідний фаховий контингент складав 55,64% (що було власне другимпоказником по округу після Канева), очевидною видається місцеваукраїнсько-єврейська конкуренція у цій галузі народного господарства79.З огляду на українсько-єврейське економічне протистояння, відповідних змінзазнавала і національна політика більшовиків у кожному з таких регіонів усьогоВолинсько-Києво-Подільського простору: окрім політичної і етнокультурної, до їїсфери включалася соціально-економічна компонента. І якщо в умовах непу подібнадо описаної конкуренція стимулювалася більшовиками, то наприкінці 20-х у 30-хроках, в умовах його згортання, радянська влада відмовилася від неї, — про що ісвідчать якраз масові насильницькі переселення євреїв у цей період (наприклад,за 1929-1930 рр. тільки з Умані було переселено до Біро-Біджану, Херсону,Кривого Рогу, Одеси, Криму, Євпаторії і Запоріжжя 163 єврейські родини80).Всього по Україні було переселено в цьому році 12 тисяч євреїв, а на 1931 р.було заплановано вже 7 тисяч родин81.
Не обходилася, дотого ж, радянська етнополітика в регіоні й без відвертих парадоксів. Наприклад,українізація і нацменробота в профспілках Вінницького округу зафіксуваладискримінацію українців з огляду на їх недопуск у провідні профспілки краю(йшлося навіть про штучну євреїзацію місцевих профспілок). З іншого боку, союздрукарів Вінницького округу, який повністю складався з євреїв, категоричновідмовлявся переходити на єврейську мову діловодства82.
У випадку зкоренізацією, безперечно, слід враховувати конфесійні відносини, що мали місцев регіоні на той час. Поза всякими сумнівами, партія була стурбована розвиткомавтокефального руху, особливо з приводу проведення богослужіння українською(зрозумілою для селян) мовою83. В 20-х рр., слід зазначити, забільше зло вважалася не національна чи мовна, а саме релігійна ідентичність;сепаратистською і контрреволюційною вважалася будь-яка “українська"самостійна церква. В 30-х рр. у цьому відношенні вже не існувало ніякоїрізниці, а тому священиків шельмували за богослужіння українською мовою, амирян-українців — за сприяння контрреволюційній “попівщині”. Так співпали учасі всі радянські засоби етноцидної щодо української нації кампанії(лінгвоцид, ліквідація національних церков, шельмування українськоїінтелігенції тощо). В 1932-1933 рр. до них додався ще один засіб — штучностворений голод (геноцид), направлений на ліквідацію індивідуальних селянськихгосподарств, що були особливо притаманні, як відомо, українським селянам...
Попри загальнийосуд більшовицькою пропагандою релігійного світосприйняття, їй довелосярахуватися з церквами і віруючими верствами населення регіону, віддавши клір,його паству і все, що їм належить, під контроль відповідних установ. Восени1923 р. спостереження цих органів за релігійним рухом в Україні рясніли наповідомлення про так звані “дива" — про появу хрестів на сільських дорогахі перехрестях (Калинівський хрест, Галичанські хрести — від с. ГаличанціМогилівського округу), відновлення ікон, куполів та т. ін., — в основному вПодільській і Київській губерніях84. В умовах відсутності більш-меншеквівалентного відповідника (або хоча б замінника) духовно-релігійногосвітогляду в комуністичній ідеології, “обновленський” рух влада намагаласявзяти під свій контроль85. Тож, під час відчайдушних спроббудь-якими засобами розколоти автокефальний рух в Україні, одним із методів “висвячення"українців у віруючих нового (радянського) штибу було запровадження богослужінняукраїнською мовою у так званій “Живій Церкві”86 — відомій радянськійустанові, яка функціонувала на перспективу з утопічною далекоглядною метоюповністю ліквідувати релігійне світосприйняття серед громадян СРСР. Зовсімшвидко “Жива Церква” стала набувати визнання. Наприклад, 23 січня 1924 р.відділ релігії і культу Шевченківського виконкому по закінченні черговогоз’їзду духовенства і мирян постановив визнати цілком “православним" і“канонічним" обновленський рух у церкві87. Часто в такихцерквах службу вели звичайні партійці, перевдягнені в рясу, що викликало масуневдоволення місцевого населення88. Розуміли важливість українізаціїцеркви і синодальні общини. З метою перехопити “українізаторську"ініціативу в автокефалістів благочинний синодальних общин Медведівського районуЧеркаського округу Степан Кравченко наполягав перед ІІІ Всеукраїнським собором,що мав відбутися навесні 1928 р., на обранні в новий Пленум Синоду хоча бполовини членів, які б знали українську мову, виданні на місцях українськоюмовою Євангелії, прихідських уставів, українського Богослужебника; наукраїнізації і спрощенні змісту журналу “Український Благовісник”89.Розкол і постійне цькування автокефального руху з боку більшовиків, призвели,проте, до його поступового розпорошення і остаточної ліквідації наприкінці 20-хроків. Із зникненням основного в Україні конфесійного конкурента, здавалося б,мали зітхнути з полегшенням інші церковні громади. Проте, урядом булозаплановано знищення всіх “забобонних" установ, а тому досить швидкорозпочалася кампанія по усуненню будь-яких ідеологічних конкурентів радянськоївлади взагалі. В умовах сталінського режиму кампанія набирала прискоренихтемпів.
Масова міграціяримо-католицьких священиків за кордон розпочалася з моменту остаточноговстановлення більшовицької влади в Україні. Ті, що залишилися, усвідомлювали іпередчували свою нелегку в радянській країні долю. Однак, такий внутрішній станкатолицьких ксьондзів не завадив їм (передусім завдяки непорушній позиціїкиївського прелата Т. Скальського) продовжити обслуговування обрядових потребсвоєї пастви. Масові гоніння католицького кліру в Волинсько-Києво-Подільськомурегіоні розпочалися в 1926 р. (саме в цьому році Т. Скальського заарештували івивезли до Москви). Внаслідок карально-репресивної дії органів держбезпеки,чисельних слідчих фабрикацій, регіон у 1927 р. нараховував 73, у 1934 р. — 25,а в 1936 р. — 7 душпастирів РКЦ. Гоніння, були дещо припинені в 1931 р., а зпочатком масового голодування 1932-1933 рр. розгорнулися з новим“ентузіазмом". Новими були і мотиви справ слідства: католицьких священиківзасуджували за отримання й переховування грошових субсидій дляконтрреволюційної роботи в УСРР. Насправді ж, кошти, які вони отримували,надсилалися Європою виключно як гуманітарна допомога і належали голодуючомуселянству України. Послідовно реалізований план ліквідації римо-католицькогокульту дав зрештою свої результати: з вересня 1937 р. в Україні не було жодногоксьондза або душпастиря католиків, усі костьоли були закриті90.
До всього вищезазначеного слід додати, що радянський уряд максимально користався зміжконфесійних чвар у регіонах республіки. Часто такі чвари носили такожміжнаціональний характер. Керівники антирелігійної пропаганди констатували: “втих місцях, де національна ворожнеча, національні питання стояли гостро, — західна і південно-західна частини України, — там у найбільш загострених формахвиявлявся антирелігійний рух”91. Зрештою, це, а також фронтальнийнаступ влади і спецслужб на церковне життя в Україні наприкінці 20-х — у 30-тіроки, призвело до ліквідації фактично всіх церковних громад як уВолинсько-Києво-Подільському регіоні, так і загалом по республіці.
Отже, національнареформа, запроваджена радянським урядом у 1923 р. під гаслом політикикоренізації, у Волинсько-Києво-Подільському регіоні проходила під знакомнаступних особливостей:
1) Українізаціярадянських апарату, партійних і профспілкових організацій, системи освіти, якскладова офіційного курсу, що мала під собою (особливо на локальному рівні)цілком реальні ресурси, загалом завдання національної реформи виконала доситьшвидко;
2)Етнонаціональний фон регіону був сприйнятий владними структурами як об’єктивнадійсність, з якою не можна не рахуватися;
3) За обставинприкордоння влада змушена була діяти виважено і обережно;
4) У зв’язку зпопередніми двома особливостями, істотно змінилася на місцевому рівнізагальнореспубліканська концепція коренізації;
5) В умовахстрокатого етнокультурного симбіозу коренізація регіону в черговий раззактуалізувала питання міжнаціональних відносин, етноконфесійної боротьби тощо;
6) Регіон фактичноне потребував дерусифікації, а, отже, не мав опору (відповідно і впливу) ізсередовища російських кадрів.
Якщо ж розглядатикоренізацію в площині культурно-національного руху, що власне був нею лишеспричинений, а розвивався у самостійному річищі, то тут можна вказати на такірегіональні особливості:
1) Підтвердженийможливістю соціальної самореалізації в нових умовах, значно посиливсянаціональний рух серед української інтелігенції і молодіВолинсько-Києво-Подільського краю;
2) Доланнякомплексу меншовартості українського образу життя призвело на місцевому ґрунтідо появи нових і відродження старих зразків національної культури, — їхньогопоширення серед широких мас населення за посередництва легалізованих державоюукраїнських інституцій освіти, пропаганди й інформації;
3) Комплекснацієвідроджувальних процесів вкотре підняв рівень національної самосвідомостіукраїнців, про що свідчать усі дисидентські рухи цієї частини ПравобережжяУкраїнської СРР;
4) Уряд і органидержбезпеки, у зв’язку з цим, змушені були долати тут найбільш організований імобільний опір українського національного руху в республіці;
5) Окрему проблемудля влади становив етнонаціоналізм національних меншин регіону.
За черговізавдання нових досліджень у цій площині слід поставити передусім вивченнясоціальних мотивів і рецепцій населення регіону щодо політики коренізації,оскільки в даній статті їм було приділено увагу значно меншу, ніж вони на тезаслуговують.
Джерела та література
1. “Українізація" 1920-30-х років: передумови, здобутки,уроки. Колективна монографія / За ред.В.А. Смолія. — К., 2003. — 392 с.;
2. Нестеренко В. Національні відносини на Поділлі в20-30-ті роки ХХ століття: Автореф. дис… канд. іст. наук / — Чернівці, 1998.- 16 с.; Нестеренко В. Українське вчительство Поділля в 1920-1930-ті роки: суспільно-політичнийпортрет // Освіта, наука і культура на Поділлі. Збірник наукових праць. — Кам’янець-Подільський,2003. — Т.3. — С.155-164; Нестеренко В. Українізація на Поділлі у 20-30-х рокахХХ ст. (основні напрями, наслідки, недоліки та особливості). — Кам’янець-Подільський,2003. — 66 с.; Нестеренко В. Українська науково-освітня інтелігенція Кам’янця-Подільськогоу 1930-ті роки // Наукові записки Вінницького державного педагогічного університетуімені Михайла Коцюбинського. — Вип.8. Серія: Історія: збірник наукових праць / Зазаг. ред. проф.П.С. Григорчука. — Вінниця, 2004. — С.180-185;
3. Місінкевич Л. Коренізація і національні меншини Поділляу 20-30-х рр. ХХ ст. — К., 1999. — 73 с.; Місінкевич Л. Національні меншини Поділляв 20-30-х рр. ХХ ст.: Автореф. дис… канд. іст. наук / — К., 2000. — 19 с.;
4. Суровий А. Освітні заклади національних меншин на Поділлів 1920-х роках // Культура Поділля: історія і сучасність. — Хмельницький, 1993.- С.285-287;
5. Боголюбова І. Освітні заклади Проскурова у 20-30-тірр. ХХ ст. // Поділля і Волинь в контексті історії українського національного відродження.- Хмельницький, 1995. — С.82-86;
6. Геровська О. Польські школи на Кам’янеччині в 20-тірр. // Поділля і Волинь в контексті історії українського національного відродження.- Хмельницький, 1995. — С.161-164;
7. Журбельна Г. Єврейські школи на Поділлі в контекстіполітики коренізації // Національні меншини Правобережної України: історія і сучасність.- Житомир, 1999. — С.82-84;
8. Винокурова Ф. Діяльність єврейських органів місцевогосамоврядування у 20-30-ті рр. ХХ ст. на Поділлі // Національні меншини ПравобережноїУкраїни: історія і сучасність. — Житомир, 1999. — С.95-97;
9. Натикач П. Політика “коренізації” на Волині // Волинь- Житомирщина: Іст. — філол. зб. з регіональних проблем. — Житомир, 1998. — Вип.3.- С.72-83;
10. “Українізація" 1920-30-х років: передумови, здобутки,уроки. — С.6-7;
11. Там само. — С.11;
12. Архірейський Д., Ченцов В. Антирадянська національнаопозиція в УСРР в 20-ті рр.: погляд на проблему крізь архівні джерела // З архівівВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. — 2000. — №2-4. — С.21-24;
13. Центральний державний архів громадських об’єднаньУкраїни (далі — ЦДАГО). — Ф.1. — Оп. 20. — Спр. 2007. — Арк.63;
14. “Українізація" 1920-30-х років: передумови, здобутки,уроки. — С.61;
15. Національні відносини в Україні у ХХ ст.: Зб. документіві матеріалів. — К., 1994. — С.131-132;
16. Нестеренко В. Українізація на Поділлі у 20-30-х рокахХХ ст. — С.33;
17. Національні відносини в Україні у ХХ ст. — С.136-137;
18. Відчит Черкаського округового Виконавчого комітетуза 1925 рік Х-му округовому з’їзду рад Черкащини. — Черкаси, 1926. — С.12;
19. Національні відносини в Україні у ХХ ст. — С.142;
20. ЦДАГО України. — Ф.1. — Оп. 20. — Спр.2248. — Арк.70;
21. ЦДАГО України. — Ф.1. — Оп. 20. — Спр.2250. — Арк.66-67;
22. Матеріали до звіту Уманського Округового виконавчогокомітету на ІІІ-й сесії Всеукраїнського Виконавчого Комітету робітничих, селянськихі червоноармійських депутатів Х-го скликання. — березень 1928 р. — Умань, 1928.- С.72;
23. ЦДАГО України. — Ф.1. — Оп. 20. — Спр.2253. — Арк.81;
24. “Українізація" 1920-30-х років: передумови, здобутки,уроки. — С.66-67;
25. Культурное строительство в Черкасской области(1917-1980 гг.): Сборник документов и материалов. — Днепропетровск, 1989. — С.42,60-61;
26. Державний архів Київської області (далі — ДАКО).- Ф.112. — Оп.1. — Спр.1147. — Арк.1зв.;
27. Прилуцький В. Опір молоді політиці більшовицькомурежиму та репресивні заходи проти неї в УСРР (1928-1936 рр) // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ.- 2000. — №2-4. — С.85;
28. Там само. — С.83;
29. Там само. — С.84; Архірейський Д., Ченцов В. Вказанапраця. — С.47;
30. Бондар О. Розвиток дошкільної системи виховання УСРРу 20-ті рр. на основі статистичних матеріалів // Історичні і політологічні дослідження.- 2004. — №2 (20). — С.26;
31. ЦДАГО України. — Ф.1. — Оп. 20. — Спр.2251. — Арк.90;
32. Марчук М. Освіта в Україні в роки національного відродження(1917-поч. 1930-х рр.): Автореф. дис… докт. іст. наук / Івано-Франківськ,2003. — С.13;
33. Державний архів Вінницької області (далі — ДАВО).- Ф.254. — Оп.1. — Спр. 195. — Арк.1;
34. Нестеренко В. Українське вчительство Поділля в1920-1930-ті роки: суспільно-політичний портрет. — С.158;
35. ЦДАГО УКРАЇНИ. — Ф.1. — Оп. 20. — Спр.1854. — Арк.25.;
36. ЦДАГО України. — Ф.1. — Оп. 20. — Спр.1844. — Арк.2;
37. Очеретянко В. Обмеження інтелектуальної свободи якодин із засобів формування і функціонування тоталітарної системи в Україні(20-30-ті рр. ХХ ст): Автореф. дис… канд. іст. наук / Харків, 1999. — С.11;
38. ЦДАГО УКРАЇНИ. — Ф.1. — Оп.1. — Спр.422. — Арк.60;
39. Авдієнко М. Народна освіта на Україні. — Харків,1927. — С.74;
40. Культурне будівництво в Українській РСР: 1928 — червень1941. Збірник документів і матеріалів. — К., 1986. — С.111;
41. Кузьмінський А. Національно-духовне відродження20-х років на Черкащині // Тези обласної науково-практичної конференції “Українськенаціонально-духовне відродження 20-х років: освітній, літературний та історичнийаспекти”. — Черкаси, 1993. — С.6; Нестеренко В. Українізація на Поділлі у20-30-х роках ХХ ст. — С.44;
42. ЦДАГО України. — Ф.1. — Оп. 20. — Спр. 2018. — Арк.15.;
43. ЦДАГО України. — Ф.1. — Оп. 20. — Спр.1671. — Арк.120.;
44. ЦДАГО України. — Ф.1. — Оп. 20. — Спр.2268. — Арк.12-15;
45. Культурне будівництво в Українській РСР: 1928 — червень1941. Збірник документів і матеріалів. — К., 1986. — С.152;
46. Нестеренко В. Українізація на Поділлі у 20-30-х рокахХХ ст. — С.43-44;
47. Костюкова О. Розвиток краєзнавчо-екскурсійної справив Україні в 20-х роках ХХ ст.: Автореф. дис… докт. іст. наук / Харків, 2003.- С.11;
48. Культурне будівництво в Українській РСР: 1928 — червень1941. Збірник документів і матеріалів. — К., 1986. — С.46; Культурное строительствов Черкасской области (1917-1980 гг.): Сборник документов и материалов. — Днепропетровск,1989. — С.45;
49. Костюкова О. Вказана праця. — С.14-15; 50. ДАВО.- Ф.254. — Оп.1. — Спр. 195. — Арк.2зв. — 3;
50. Черкаська округа. Матеріали до опису УСРР. — Харків,1926. — С.6;
51. Нестеренко В. Українізація на Поділлі у 20-30-х рокахХХ ст. — С.44;
52. ЦДАГО України. — Ф.1. — Оп. 20. — Спр.1647. — Арк.49-50.;
53. Там само. — Арк.52, 80;
54. ЦДАГО України. — Ф.1. — Оп. 20. — Спр.1841. — Арк.40;
55. ДАВО. — Ф.254. — Оп.1. — Спр. 195. — Арк.11.;
56. Там само. — Арк.12, 28зв.;
57. До історії міжнаціональних процесів на Україні //Укр. іст. журн. — 1990. — № 11. — С.118;
58. ЦДАГО України. — Ф.1. — Оп. 20. — Спр.1841. — Арк.41;
59. ЦДАГО України. — Ф.1. — Оп. 20. — Спр. 2010. — Арк.74;
60. До історії міжнаціональних процесів на Україні //Укр. іст. журн. — 1990. — № 8. — С.91.;
61. Центральний державний архів вищих органів влади іуправління України (далі — ЦДАВО). — Ф.166. — Оп.4. — Спр.974. — Арк.47.;
62. До історії міжнаціональних процесів на Україні //Укр. іст. журн. — 1991. — №2. — С.97.;
63. До історії міжнаціональних процесів на Україні //Укр. іст. журн. — 1992. — №12. — С.101;
64. ЦДАВО — Ф.166. — Оп.4. — Спр.974. — Арк.39, 47;
65. ДАКО. — Ф.112. — Оп.1. — Спр.1155. — Арк.7зв.,11.;
66. Там само. — Арк. 20;
67. Національні відносини в Україні у ХХ ст.: Зб. документіві матеріалів. — К., 1994. — С.186-187;
68. ДАКО. — Ф.112. — Оп.1. — Спр.2226. — Арк.15;
69. Рябошапко Л. Позбавлення представників національнихменшин виборчих прав в УСРР (1920 — середина 1930-х років) // Право України. — 2000. — №5. — С.102;
70. Второе Всеукраинское совещание по работе среди национальныхменьшинств: 27-30 ноября 1930 года: Стенографический отчёт и постановления. — М.- Х. — Минск, Б. г. — С.26, 37, 100, 109;
71. Мазур В. Кооперативний рух у національних районахУкраїнської СРР (1921-1929 рр): Автореф. дис… канд. іст. наук / Харків, 1999.- С.12;
72. ДАКО. — Ф.112. — Оп.1. — Спр.1147. — Арк.18;
73. ЦДАГО України. — Ф.1. — Оп.16. — Спр.12. — Арк.276-280зв.;
74. Там само. — Арк.278-278зв.;
75. ЦДАГО України. — Ф.1. — Оп. 20. — Спр.6453. — Арк.1,4-10;
76. Там само. — Арк.38;
77. ЦДАГО України. — Ф.1. — Оп.7. — Спр.328. — Арк.49;
78. Докладніше див.: ЦДАГО України. — Ф.1. — Оп. 20.- Спр.7089. — Арк.12-14;
79. Черкаська округа. Матеріали до опису УСРР. — Харків,1926. — С.2-3;
80. Звіт про роботу Уманської Міської Ради 5-го скликуза 1929 й 1930 рр. — Умань, 1930. — С.46;
81. Второе Всеукраинское совещание по работе среди национальныхменьшинств. — С.55;
82. ЦДАГО України. — Ф.1. — Оп. 20. — Спр.2253. — Арк.69;
83. ЦДАГО України. — Ф.1. — Оп. 20. — Спр.1772. — Арк.28;
84. Там само. — Арк.37-39, 78, 80-80зв.;
85. Там само. — Арк.63;
86. Там само. — Арк.47зв.;
87. Державний архів Черкаської області (далі — ДАЧО).- Ф. Р.314. — Оп.1. — Спр.2. — Арк.7.;
88. ЦДАГО України. — Ф.1. — Оп. 20. — Спр.1772. — Арк.27-28;
89. ДАЧО. — Ф. Р.314. — Оп.1. — Спр.9. — Арк.24,25-25зв.;
90. Рубльова Н. Ліквідація в Україні ієрархії Римо-КатолицькоїЦеркви (кінець 1917-1937 рр) // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. — 2000. — №2-4. — С.311-330;
91. Лаврик Г. Правові аспекти вирішення релігійного питанняв УСРР (20-ті рр. ХХ ст.) // Український селянин. Збірник наукових праць. — 2003. — Вип.7. — С.46.