Радянський Союз у війні
(1941 — 1945)
План
1. НАЦИСТСЬКИЙНАПАД НА СРСР
2. ПОВОРОТ У ВІЙНІ (літо 1942 — літо 1943)
3. РОЗДУМИ ПРО КРУТИЙ ПОВОРОТ
4.ДО ПЕРЕМОГИ (ліго 1943 — травень 1945 р.)
1. НАЦИСТСЬКИЙ НАПАД НА СРСР
Скориставшись затишшям на Заході, фашистська Німеччиназосередила проти СРСР 70% своїх збройних сил, а також війська своїх союзників:Угорщини, Румунії, Фінляндії. Загалом армія агресора нараховувала біля 5 млн. чоловік,зведених у 190 дивізій, 4 тис. танків і 5 тис. літаків. Розрахований на«блискавичну війну», план «Барбаросса» засновувався на узгоджених діях чотирьохармійських груп. Фінляндське угруповання під командуванням генерала фон Дітля іфінського фельдмаршала Маннергейма було націлене на Мурманськ, район Білогоморя та Ладогу. Задачею групи «Північ» (командуючий — генерал-фельдмаршал фонЛеєб) було взяття Ленінграда. Найбільш потужна група «Центр» на чолі згенералом-фельдмаршалом фон Боком наступала безпосередньо на Москву. Задачеюгрупи «Південь» під командуванням генерала-фельдмаршала фон Рундштедта булаокупація України. Дислоковані в західних військових округах частини ЧервоноїАрмії значно поступалися за чисельністю, були набагато гірше підготовлені йоснащені. Наступаючі перевершували їх по живій силі в 1,8 рази, по танках -в1,5 рані, по артилерії — в 1,3 і по сучасних літаках — в 3,2 рази. Радянськівійська були розтягнуті по величезному фронту довжиною в 4500 км при віддаленнівід передових рубежів до 400 км. Щільність військ в цій смузі була дуженерівномірна, а оборонні лінії мали широкі розриви. Велика частина військ, і,передусім танкові підрозділи, розташовувалася на відстані від 80 до 300 км від кордону. На необладнаних аеродромах базувалася авіація. Нерозвиненість комунікацій інедостача транспортних засобів посилювали уразливість оборонних позицій.
Здійснення плану «Барбаросса» розпочалося на світанку 22червня 1941 р. бомбардуванням з повітря і наступом сухопутних військ. Пануваннялюфтваффе було повним; за першу добу війни вона знищила 1200 літаків, з них 800на землі. За лічені дні німецькі армії просунулися на кілька десятківкілометрів; вже 28 червня пав Мінськ. Знищивши охоплюючим маневром білостоксько-мінськийвиступ і взявши у полон 320 тис. радянських бійців і командирів, війська фонБока вийшли на підступи до Смоленська. На північно-західному напрямі в серединілипня фон Леєб досяг Ковно і Пскова. Група фон Рундштедта на південно-західнійдільниці зім'яла війська Будьонного, яким довелося здати Львів і Тернопіль,Загалом за три тижні боїв німецькі війська просунулися на 300-600 км у глибину радянської території, окупували Латвію, Литву, Білорусію, правобережну Україну і майжевсю Молдавію. Німецький наступ було припинено лише в районі Смоленська, дерадянські війська тримали оборону з 16 липня по 15 серпня. Смоленська битвапринесла тимчасову, але дуже важливу стратегічно і психологічно затримку вреалізацію плану «блискавичної війни» на центральній дільниці радянсько-німецькогофронту. Радянське командування отримало можливість розгорнути частини, щопідходили з глибокого тилу, маючи на увазі, передусім зміцнення обороннихрубежів Москви. У цей момент важливу роль зіграло рішення Гітлера не кидати всісили проти радянської столиці: 23 серпня фюрер зажадав від своїх військ не лишевзяття Москви, але й оволодіння економічними ресурсами України та Кавказу.
Незважаючи на заминку в центрі, німецький наступ швидкорозвивався на флангах. На північному заході були взяті Тихвин і Виборг, 9 вересня був блокованийЛенінград. На південному заході 19 вересня був оточений Київ. Через відмовуСталіна дозволити військам генерала Кирпоноса відступити від міста, в полонпотрапило більше 650 тис. чоловік. Взявши Київ, німецькі армії розгорнулинаступ на Донбас і Крим і 3 листопада підійшли до Севастополя.
24 вересня командуючий групи армій «Центр» вніс останнікорективи до плану операції «Тайфун» — наступу, який повинен був завершитисяштурмом і взяттям Москви. Для проведення цієї операції фон Бок мав у своємурозпорядженні 75 дивізій, в тому числі 14 танкових, і приблизно 1500 літаків.Перша лінія радянської оборони була прорвана між Ржевом і Вязьмою 5 жовтня;наступного дня був взятий Брянськ. У боях під Вязьмою був знищений цвітмосковської інтелігенції, який бився у дивізіях народного ополчення. Просуваннянімців на кілька днів затримала друга лінія оборони під Можайськом — за цей часдо Москви з резерву були терміново перекинуті сибірські дивізії. 10 жовтнякомандуючим Західним фронтом був призначений Г.Жуков. Після того, як 12 жовтнянімці зайняли Калугу, уряд, почав евакуацію в Куйбишев органів державногоуправління і дипломатичного корпусу. 14 жовтня частини вермахту увійшли до Калініна.Почуття приреченості Москви породило паніку, яка охопила багатьох жителівстолиці і досягла своєї кульмінації 16 жовтня, десятки тисяч москвичівнамагалися в безладній втечі покинути Москву. Деяка подоба порядку відновилася,коли населенню стало відомо, що Сталін і уряд як і раніше в Москві. 19 жовтня вмісті було введено облоговий стан.
Німецькому наступу, що поновився 16 листопада протистояло вжевсе населення, від малого до старого, яке піднялося в єдиному пориві, щонагадував героїчні години 1812 р. І хоча німецьким військам вдалося 28листопада форсувати канал Москва — Волга і 5 грудня вийти до московськогопередмістя Химки. намічені терміни операції були зірвані. Діями партизан булапорушена доставка необхідної кількості спорядження і зимового одягу. Підсумком операції«Тайфун» стала повна і дуже важка (160 тис. убитих, поранених і взятих в полон)її невдача: 6 грудня радянські війська перейшли у контрнаступ, спираючись насвіжі резерви і нові формування створених у вересні гвардійських частин. Напівдні від Москви радянські війська повернули Калугу та Орел; на півночі — Калінін. На деяких дільницях фронту просування досягло 120 км тільки за грудень. Наступ, який продовжувався весь січень, захлинувся в наступному місяці,частково через перебої з постачанням. До березня фронт стабілізувався по лініїВеликі Луки — Гжатськ.
Битва за Москву означала невдачу і кінець «бліцкригу»:Німеччина зрозуміла, що її очікує виснажлива війна. Гнів Гітлера обручишся нагенералів, у грудні — січні були зміщені 35 з них, в тому числі фон Рундштедт іГудеріан. Проте, положення СРСР залишалося важким: військова катастрофа першихп'яти місяців війни привела до окупації ворогом життєво важливих регіонів, вяких у мирний час проживало 40% населення країни, вироблялося 68% чавуну, 58% — сталі, 40% — залізничного обладнання, 65% — вугілля, 84% — цукру і 38% зерна.
Сьогодні, як ніколи раніше, у величезній кількості радянськихпублікацій піднімається довгий час заборонене питання про причіпні катастрофиперших місяців війни. Всі поки підтверджують те, що писав у 60-х рр. А.Некріч(«Червона Армія»): вся відповідальність за військові поразки СРСР в 1941 р. лежитьна керівництві партії, і, передусім на Сталіні. Що відповідальність становлятьнаступні чотири аспекти: військові концепції, що повністю не відповідалиситуації; глобальна помилка в оцінці нацистської загрози в червні 1941 р.;збиткова (дуже відстаюча і неповна) політика в області озброєнь; глибокадезорганізація командного складу внаслідок чисток 1937 — 1938 рр.
Військові концепції Сталіна будувалися, виходячи з трьохідей: Радянському Союзу ніколи не доведеться вести бойові дії на своїйтериторії; готуватися слід до наступальної війни; будь-яка агресія проти СРСРбуде негайно зупинена загальним повстанням західного пролетаріату. Як наслідок,вся радянська військова тактика і розташування військ виходили із задачнаступальної війни. Так, прикордонні укріплення на лінії 1939 р. (так звана«Сталінська лінія») були демонтовані, хоча новий кордон був ще не готовий.Війська були розквартировані за багато сотень кілометрів від кордону. Все це дозволилонімцям із перших днів війни дуже швидко просуватися вглиб радянської території.
Одним із найважливіших прорахунків Сталіна, визначаючих йоговідповідальність, була відмова приймати всерйоз численні донесення, які зпочатку 1941 р. попереджали про швидке фашистське вторгнення в СРСР. Одні з нихнадходили від радянських військових, що повідомляли Сталіну про зосередження назахідному кордоні 120 німецьких дивізій (доповідь Генштабу від 6 червня), пропорушення повітряного простору СРСР німецькими літаками (більше 150 з січня почервень). Інші приходили від секретних агентів (таких, як Зорі є, який,починаючи з 15 травня «видавав» з Токіо дату 22 червня), з британських (13квітня Черчіль попередив по дипломатичних каналах Сталіна про неминучістьнімецького нападу) і американських джерел. До самого вторгнення Сталінперебував в упевненості, що ці повідомлення були не чим іншим, як англійськими«провокаціями», направленими на те, щоб примусити його відкрити другий фронт іполегшити тим самим положення Англії у війні. Чутки про агресивні наміриНімеччини відносно СРСР оголошувалися в зробленій за його вказівкою заяві ТАРС(14 червня) «вигадкою кіл, зацікавлених у розширенні війни» та «абсолютнопозбавленими піде гав» .
До останнього моменту Сталін відмовлявся дати наказ проприведення в бойову готовність і перегрупування військ, про початокмобілізації, на яких наполягало вище військове керівництво. Навіть прифронтовімости не були заміновані. У день вторгнення командуючі атакованих прикордоннихвійськових округів протягом кількох годин не отримували відповідей на своїзапити. Тільки через чотири години після початку агресії нарком оборони,нарешті, дав необхідний наказ про обмежені дії у відповідь. Поширенню плутаниниі паніки в чималій мірі сприяли суперечливі накази і туманні, вичікувальнівказівки, що віддавалися в ці вирішальні години. Увечері 22 червня, колинімецька армія, форсувавши Німан, оточила Брест і рухалася на Львів,командування РСЧА(Робітничо-Селянська Червона Армія) направило у військадирективу про «перехід у наступ» — самогубний наказ, який посилав у неминучеоточення сотні тисяч чоловік. Німецьке нашестя — в цьому одностайні всісвідоцтва, — здавалося, повністю позбавило Сталіна волі і дієздатності. Лишечерез дванадцять днів, 3 липня, він виявився спроможним виступити із зверненнямдо народу. На цілий тиждень навіть ім'я його зникло з газетних смуг.Створювалося враження, що реально на чолі держави, яка втратила управління в тідні знаходилися нарком оборони С.Тимошенко та начальник генштабу Г.Жуков.
Незважаючи на досягнутий у 30-і рр. безперечний прогрес,оснащення Червоної Армії сучасним озброєнням страждало через відсутністьпродуманої політики в ній сфері. Постійне втручання Сталіна в питання вибору новихтипів озброєнь часто призводило до негативних результатів. Нехай навітьвійськовий бюджет виріс з 1934 по 1939 р. в 7 разів — армія за цей період збільшиласяз 900 тис. до 5 мли. чоловік після прийняття закону про загальний військовийобов'язок. Що ж до військової промисловості, то до кінця 1941 р. перевага в нійвіддавалася масовому виробництву морально застарілої техніки, «поставленої вплан» багато років тому (винищувачі 1-16, що сильно поступалися німецькимМе-109, легкі танки БТ-5, БТ-7, Т-26 і Т-27, середні — Т-28, важкі — Т-35). Всеце були моделі «вчорашнього дня», що й довели перші дні війни. Тільки в першомупівріччі 1941 р., під впливом уроків фінської кампанії, виробництво новихзразків почало рости, — передусім, завдяки тиску Жукова і замнаркома оборони Шапошникова.Запізнілі зусилля принесли лише частковий ефект: сучасними винищувачами (Як-1,Лаг-З, Миг-3; випуск останніх становив 84 штуки в 1940 р. і 1950 — в першійполовині 1941 р.) і танками (середні Т-34, важкі КВ) вдалося озброїти всього15% авіаційних і 25% танкових частин. У своїх мемуарах військові керівникизгадують, що відмовив Сталін і в підтримці, необхідній для виробництва рядустворених кращими конструкторами нових видів озброєнь, таких, як реактивнийміномет Костикова.
Неможливо також нехтувати тією роллю, яку в розгромі 1941 р.зіграла дезорганізація командного складу РСЧА після чисток 1937-1938 рр. Місцезнищених репресіями досвідчених воєначальників зайняли молоді командири, підначало яких у перші місяці війни були поставлені ті з «вичищених», когозвільнили з таборів, щоб кипу пі в пекло битв. У результаті на команднихпосадах в армії часто виявлялися або свіжоспечені випускники прискорених курсіввійськових шкіл (на початок війни менше 10% командирів мали вищу військову освіту,75% з них, включаючи політробітників, займали свої пости менше року), або люди,фізично і психологічно зламані.
Військова катастрофа 1941 р. і окупація ворогом величезноїтериторії відразу ж поставили фундаментальну економічну проблему: щобпродовжувати опір, необхідно було врятувати вцілілий промисловий потенціал і доприходу ворожих військ евакуювати в тил основні виробництва і частинунаселення. З перших днів війни евакуація і перехід підприємств на військовевиробництво відбувалися відносно організовано. Незважаючи на розгубленість, вжечерез два дні після вторгнення уряд приступив до дій по збереженнюпромисловості, яка виявилася під загрозою. 24 червня було створено очоленуЛ.Кагановичем, а потім М.Шверником Раду по евакуації, яка повинна булазабезпечити евакуацію населення, промислових і продовольчих ресурсів, а з 25грудня до її ведення була віднесена і координація транспортних перевезеньвантажів, що підлягали евакуації. Перебазування промисловості на схід булоздійснене Радою за угодою з Держпланом у два етапи: літо — осінь 1941 і літо — осінь 1942 рр. Найбільш важливим і важким був перший етап, коли органи, щокерували евакуацією, ще не мали необхідного досвіду і, крім того, були вимушеніпостійно змінювати свої плани відповідно до військових дій, розвиток якихЧервона Армія не контролювала. Операції по евакуації в Білорусії були перерванівже в серпні через повну окупацію республіки. У Ленінградській областіевакуація, яка почалася в липні, була зупинена у вересні блокадою. З липня пожовтень продовжувалося перекидання промислових підприємств України. Операції попереміщенню цілих заводів та їх пуску на новому місці були виключно складними(тільки для перевезення металургійного комбінату «Запоріжсталь» зДніпропетровська в Магнітогорськ було потрібно 8 тис. вагонів). Введення в діюзаводів, багато з яких були перепрофільовані (наприклад, ленінградський заводім. Кірова і харківський завод по виробництву дизелів були злиті з челябінськимтракторним для випуску танків), у Поволжі, Сибіру, Казахстані та Середній Азії,на Уралі, який став арсеналом Червоної Армії, здійснювалося в надзвичайноважких умовах: евакуйовані робітники працювали по13-14 годин на добу,вимушені до того ж тулитися в поспішно збитих бараках і миритися з поганимпостачанням. Загалом, увівши в дію чверть рухомого складу залізниць,керівництво країни зуміло за п'ять місяців, в липні — грудні 1941 р.,перебазувати в інші райони 1530 великих підприємств.
З театру військових дій і з прифронтових районів було евакуйованабіля 7 млн. чоловік в 1941 р. і 4 млн. в 1942 р. Всі працездатні евакуйовані,здебільшого жінки, були негайно залучені до роботи на виробництві. Цим багато вчому був зумовлений вражаючий підйом радянської промисловості, що повністюперейшла на випуск озброєння, який розпочався з 1942 р. Хоча діяльність Рада зевакуації не перешкодила німцям захопити безліч заводів, які вони використалиабо зруйнували, все ж його зусилля істотно скоротили втрати в промисловомупотенціалі СРСР.
Всі державні інститути і структури — наркоматі, армія інавіть партія, працювали під керівництвом Державного Комітету Оборони (ДКО) — надзвичайного органу, який володів всією повнотою влади, здатного оперативноприймати рішення з будь-яких державних і господарських питань, пов'язаних ізведенням війни. Створений 30 червня за подобою до встановленої Леніним в періодгромадянської війни Ради робітничо-селянської оборони, ДКО очолювавсябезпосередньо Сталіним; в нього спочатку входили також Молотов, Берія, Маленкові Ворошилов. Затверджені документи (більше 10 тис. за чотири роки війни) малисилу закону. ДКО не мав свого апарату, здійснюючи свої владні функції через усііснуючі урядові органи. Інформацію з військових питань ДКО отримував відутвореної 10 липня Ставки Верховного головнокомандування, що включала в себеСталіна, Молотова і пай видніших воєначальників: Тимошенко, Ворошилова,Будьонного, Шапошникова, Жукова. Зайнявши пости наркома оборони (19 липня) іВерховного головнокомандуючого (8 серпня), Сталін, таким чином, зосередив усвоїх руках всю владу.
З перших же часів радянсько-німецької війни стало ясно, щорозрахунки Гітлера на міжнародну ізоляцію СРСР не виправдалися. У день початкуфашистської агресії Черчілль, незважаючи на своє категоричне неприйняттякомунізму, заявив:
«Всякий, хто б'ється проти Гітлера, — друг Англії; всякий,хто воює на його стороні, — ворог Англії». Переговори радянського уряду зВеликобританією та США завершилися підписанням 12 липня 1941 р. радянсько-англійськоїугоди про співпрацю, згідно з якою обидві сторони зобов'язалися не укладатисепаратний мир з Німеччиною. 16 серпня додалася економічна угода про торгівлю ікредити. Першими спільними діями стала окупація Ірану, а також тиск наТуреччину і Афганістан, з метою домогтися їх доброзичливого нейтралітету. Увересні Сталін звернувся до Англії з проханням про пряму військову допомогу:відкритті у Франції другого фронту або навіть направленні в Архангельськ 25-30дивізій! На необхідності відкриття життєво важливого для СРСР другого фронтуСталін наполягав від самого початку переговорів із західними державами; згодомця вимога стане все більш наполегливою і перетвориться для Сталіна ірадянського народу на пробний камінь їх ставлення до західних союзників.Підкреслюючи, що мільйони радянських солдат загинули на «єдиному справжньомуфронті цієї війни», Сталін перетворив вимогу другого фронту з визнання власноїслабкості в елемент торгу: через небажання задовольнити Радянський Союз увійськовому плані, Англія і Америка намагалися задовольнити Сталіна економічно,а потім і політично. Першим об'єктом і жертвою цього заспокоєння призначенобуло стати Польщі. Вже в липні 1941 р. британський уряд дав зрозуміти, що дляцієї країни він не буде вимагати повернення кордонів 1939 р. ПрезидентРузвельт, за підсумками поїздки в Москву свого радника Гопкінса і згідно іззаконом про ленд-ліз, дав згоду надати СРСР першу безпроцентну позику в 1 млрд.долл. 1 жовтня 1941 р. Гарріман, Бівербрук і Молотов підписали в Москві трьохстороннюугоду про постачання в СРСР озброєнь, військового спорядження і продовольства.Постачання (400 танків, 500 літаків щомісяця, а також стратегічна сировина,зокрема алюміній) почалося відразу ж. Перші танки і літаки західноговиробництва з'явилися на фронті в кіпці листопада, в розпал битви під Москвою.Допомога союзників доставлялася головним чином північними морськими конвоямипід охороною королівського ВМФ. Хоча дуже багато кораблів було потопленонімцями, з жовтня 1941 р. по червень 1942 р. СРСР отримав 3 тис. літаків, 4тис. танків, 20 тис. різних транспортних засобів. Щоб показати своє щиребажання співробітничати з демократичними державами в післявоєнномуурегулюванні, Радянський Союз приєднався до Атлантичної хартії і Декларації 26держав (названих Об'єднаними Націями), підписаної 1 квітня 1942 р. уВашингтоні. Радянський уряд уклав також угоди з представниками окупованихнацистами країн, які перебували в Лондоні. 18 липня 1941 р. радянський посол вАнглії Майський підписав з Бенешем радянсько-чехословацький договір провзаємодопомогу, який анулював мюнхенську угоду. Після непростих переговорівпольський генерал Сікорський дав 30 червня своя згоду на укладеннярадянсько-польського договору про взаємодопомогу, доповненого 14 серпнявійськовою конвенцією про створення в СРСР польської армії під командуваннямгенерала Андерса. Декларацію «про досягнення міцного і справедливого миру»Молотов і Сікорський підписали 4 грудня у вже натягнутій атмосфері, затьмаренійвідомостями про зникнення 15 тис. польських офіцерів, інтернованих ЧервоноюАрмією в 1939 р. (в лютому 1943 р. німці знайдуть у ровах поблизу Катинськоголісу 4 тис. трупів). У Лондоні Майський увійшов у контакт і з французькимКомітетом національного визволення, який 27 вересня 1941 р. був офіційновизнаний СРСР.
2. ПОВОРОТ У ВІЙНІ (літо 1942 — літо 1943)
Навесні 1942 р. Сталін, здійснивши нову помилку в оцінціситуації, директивою від 8 квітня наказав командуючим ряду фронтів перейти унаступ, примусити вермахт витратити свої резерви і забезпечити, таким чином,перемогу над Німеччиною вже в 1942 р. Однак розрахунки на швидке виснаженнянімецьких військ виявилися повністю необґрунтованими, а тактика Генеральногоштабу, побудована на поєднанні оборони і наступу одночасно на кількох напрямах,привела до катастрофічних результатів. З квітня по жовтень 1942 р. ЧервонаАрмія зазнала серії важких поразок. У квітні — червні радянські війська незмогли, незважаючи на неодноразові спроби, розблокувати Ленінград. У травнінімецький наступ на Керч прийняв драматичний оборот для радянських військ, якібезладно відступили на Таманський півострів, втративши 175 тис. чоловікполонених і велику кількість техніки. Некомпетентність генерала Козлова і політкомісара Мехліса (одного з основних винуватців дезорганізації Червоної Армії в1937 р.) дозволила германо-румунським військам під командуванням фон Манштейназосередити свої сили проти Севастополя, який було взято 2 липня 1942 р. після восьмимісячногоопору, який затримав німецьке просування на Кавказ. У той момент, коли німці рушилина Керч. Сталін ухвалив авантюристичне рішення про наступне районі Харкова зметою розбити німецьку армію на південному крилі радянсько-німецького фронту.Незважаючи на те, що при обговоренні плану цієї дуже небезпечної операції, якастворювала ризик обходу радянських військ противником з флангів і їх оточення,в Генеральному штабі були висловлені критичні зауваженню. Сталін відкинув усізаперечення і схвалив задум командуючого Південно-Західним фронтом Тимошенко.Наступ розпочався 12 травня. Вже 17 травня стала очевидною необхідність негайнозупинити просування на Південно-Західному фронті через прорив німців наПівденному фронті. Проте, Сталін вирішив продовжувати наступ, незважаючи напопередження Хрущова, члена Військової ради Південно-Західного фронту. Урезультаті німецьким дивізіям, які атакували з півночі і з півдня вдалося вкінці травня об'єднатися і замкнути кільце оточення, до якого потрапили 240тис. бійців і командирів Червоної Армії. Оволодівши стратегічною ініціативою,28 червня німці почали великий наступ на схід від Курська, прагнучи оточити ізнищити війська Брянського, а потім Південно-Західного і Південного фронтів ітим самим розчистити собі шлях до кавказької нафти. 2 липня радянська оборонабула прорвана на стику Брянського і Південно-Західного фронтів на глибину до 80 км. 12 липня німці зайняли Воронезьку область, а 19 липня увійшли до Ворошиловграду. Інша лініяоборони Червоної Армії була прорвана 15 липня між Доном і Північним Донцем. 24липня радянські війська залишили Ростов і відійшли за Дон. Таким чином, закілька тижнів німецькі війська просунулися на відстань біля 400 км. Наслідком військових невдач Червоної Армії стало різке падіння порядку у військах. Порушеннядисципліни і паніка набули таких масштабів, що командування було вимушеневидати за підписом Сталіна знаменитий наказ № 227 від 30 липня «Ні крокуназад!». Цей наказ закликав до опору і засуджував широко розповсюджену тезу проте, що величезні простори Росії надають широкі можливості для відступу. Вінвимагав, нарешті, відновити залізну дисципліну у військах.
Тим часом сп'янілий від перемог Гітлер повторив помилку,зроблену ним під час наступу на Москву, призначивши своїм арміям (директива №45 від 12 липня) два головних напрями удару: Каспій і Кавказ, з одного боку, і Сталінград- з іншого. (Це місто німецьке командування розраховувало взяти без особливихзусиль, а потім розвинути наступ вниз по Волзі до Астрахані). У серпні німцізробили стрімкий кидок на кавказькому напрямі через Кубань, де не зустрілисерйозного опору. 5 серпня вони зайняли Ставрополь, 11 — Краснодар, 4 — Новоросійськ. Продовжуючи наступ, передові частини вермахту досягли ВеликогоКавказького хребта і встановили прапор зі свастикою на вершині Ельбрусу.Зупинити їх вдалося тільки на лінії від Туапсе на Чорному морі до Орджонікідзеі Грозного, взяти який німці так і не змогли.
Однак основний удар німецька армія зробила в напрямі Волги,де метою номер один був Сталінград. Користуючись своєю перевагою, передусім уповітрі, німецькі війська за підтримки румунських та італійських частинпродовжили наступ у липні та серпні, атакуючи одночасно з південного заходу іпівнічного заходу. 23 серпня шоста армія фон Паулюса вийшла до Волги зпівнічного заходу, отримавши можливість тримати Сталінград під своїм вогнем. Уцій критичній ситуації — втрата міста дозволила б німцям міцно закріпитися полінії Волги — для керівництва і координації дій в Сталінград був направленийЖуков, призначений заступником Верховного Головнокомандуючого; таким чином,уперше військовий став другою особою в державі. Це висунення, цілком імовірно,було пов'язане з літніми поразками, які ще раз показали некомпетентністьполітичних комісарів типу Мехліса, що часто приводили до грубих промахів іставили військове командування у скрутне становище. 9 жовтня інститутполітичних комісарів в армії був скасований і відновлено єдиноначальність.
12 жовтня німці розпочали операцію, яка, як вони сподівалися,повинна була стати вирішальним штурмом Сталінграду. Однак, бої продовжувалисякілька місяців. Битви йшли за кожний будинок, за кожний заводський цех — спочаткув окраїнних кварталах, потім в центральній і південній частинах міста; влистопаді в центральній частині міста лінія фронту проходила менш ніж в двохкілометрах від Волги. 15 жовтня німці вийшли до ріки з півдня, втративши 70тис. чоловік і не маючи в своєму розпорядженні вже переваги в танках і літаках.Через три дні німецьке командування було вимушене дати своїм військам наказ доприходу підкріплень перейти до оборони.
Тепер вже радянські війська мали очевидну перевагу вартилерії і танках, велика частина яких була сконцентрована в бронетанковихчастинах. Дуже розтягнуті комунікації німецьких військ (як і в грудні 1941 р.під Москвою) ускладнювали організацію зв'язку і постачання. Розроблений Жуковимплан розгрому німецьких військ враховував слабкість їх позицій між Доном іВолгою, тоді як радянські війська утримували стратегічні висоти і плацдарми напівденному березі Дону. Він передбачав використання сил трьох фронтів — Південно-Західного, Сталінградського і Донського — для оточення німецьких армійміж Волгою і Доном.
Відповідно до плану «Уран» 19 листопада, повністювикориставши ефект раптовості, радянські війська розпочали наступ. Прорвавши 23листопада позиції гітлерівців, вони взяли в кільце шосту і частину четвертоїтанкової армії загальною чисельністю 330 тис. солдат і офіцерів. З 12 по 19грудня було зупинено наступ армійської групи Гота, яка намагалася в районі м. Котельниковорозірвати кільце оточення. Після відмови фон Паулюса від капітуляції почалосязнищення німецьких військ, деморалізованих і змучених голодом і холодом.Незважаючи на заборону Гітлера, 2 лютого 1943 р. 100 тис. із 330 тис. оточенихздалися в полон, інші загинули. Загалом кілька місяців Сталінградської битвикоштували державам «осі» 800 тис. чоловік.
Розгром німців під Сталінградом надихнув радянських людей нафронті і в тилу, зміцнив престиж військового командування і політичногокерівництва, а також особистий авторитет Сталіна, який поспішив привласнитизначну частину військової слави. Весь пропагандистський апарат бувмобілізований для прославляння організаторського генія Сталіна і партії,проявленого в перемозі, отриманій в місті, що носить ім'я вождя.
Перемога радянських військ під Сталінградом швидко перерослав загальний наступ на величезному фронті від Ленінграда до Кавказу, де німецькіармії, щоб не бути в свою чергу оточеними, відійшли на 600 км на захід від Ростова, звільненого 14 лютого. Протягом місяця радянським військам вдалосяповернути Воронеж, Курськ, Бєлгород, Харків і велику частину Донбасу.Звільнення 17 січня Шліссельбурга дозволило створити десятикілометровийкоридор, який розірвав блокаду Ленінграда, за час якої загинуло 800 тис.чоловік, в основному від голоду і виснаження. Війська Західного фронту підійшлидо Смоленська.
Незважаючи на важкі поразки в березні 1943 р., німецькеверховне командування вирішило знову оволодіти ініціативою. Ця мета повиннабула бути досягнута знищенням «курського виступу» радянсько-німецького фронту,для чого було сконцентровано 50 дивізій, 2000 танків (половина всіх, що були увермахту), 900 літаків. Чисельність військ, зосереджених на цій дільниціфронту, становила 900 тис. чоловік. Тривала підготовка до операції, названої«Цитадель», дозволила радянській стороні створити могутню оборонну систему ізосередити перевершуючи сили: 1330 тис. чоловік, 3600 танків, 2400 літаків. Насвітанку 5 липня почалася Курська битва. У ході її німці зазнали нищівноїпоразки в найбільшій танковій битві другої світової війни під Прохорівною,недалеко від Курська, де на невеликому просторі в бій з обох сторін вступило1500 бойових машин. 23 липня німецький наступ було зупинено на всьому фронті, а3 серпня радянські війська перейшли в контрнаступ по лінії Орел — Курськ — Бєлгород. Курська битва, в якій були знищені німецькі бронетанкові дивізії,озброєні танками найсучасніших моделей («тигр», «пантера»), ознаменувалакорінний поворот у війні. Німецьким військам більше не вдавалося оволодітистратегічною ініціативою до кіпця війни.
3. РОЗДУМИ ПРО КРУТИЙ ПОВОРОТ
Неможливо зрозуміти радянські перемоги кінця 1942 і літа 1943р., не розказавши про титанічні зусилля по перебудові радянської економіки, якабула повністю переорієнтовано до 1942 р. на виробництво озброєння за рахунокскорочення випуску цивільної продукції. У листопаді 1941 р. промисловевиробництво, дезорганізоване німецькою окупацією найважливіших економічнихрайонів і перебазуванням більше 1500 заводів на схід, впало до 52% від рівнялистопаду 1940 р. Однак, по завершенні другого етапу евакуації промисловогопотенціалу (літо 1942 р.) визначився явний підйом економічних показників.Важливу роль у цьому зіграла діяльність Комітету по обліку і розподілу трудовихресурсів, на який була покладена задача забезпечення перебазованих підприємствробочою силою. Гострота проблеми визначалася тією обставиною, що 11 млн.чоловік знаходилося в рядах Червоної Армії. За цих умов у лютому 1942 р. урядпровів мобілізацію міського населення, а в листопаді розповсюдив цю міру і насільських жителів. Протягом тільки цього року 3 мли. чоловік, в тому числі 830тис. юнаків і дівчат, які щойно закінчили школу, були в обов'язковому порядкунаправлені в промисловість і будівництво. Крім того, щоб замінитикваліфікованих робітників, які пішли на фронт, 1 млн. 800 тис. дорослих таюнаків пройшли прискорений курс навчання у фабрично-заводських училищах (ФЗУ).Ці заходи супроводжувалися широкою кампанією «соціалістичного змагання» і«курсу на рекорди», як у кращі часи стаханівського руху, а також введеннямбільш жорстких умов праці і трудової дисципліни (укази від 26 червня 1941 р.про збільшення робочого дня, від 26 грудня 1941 р. про обмеження плинностікадрів і т.д.). У більш широкому плані якісний склад зайнятого в народномугосподарстві населення зазнав за роки війни двох глибоких трансформацій. Часткажінок в народному господарстві стала переважаючою, збільшившись з 37 до 53% відзагальної чисельності працюючих. Жінки виконували майже весь об'ємсільськогосподарських робіт, освоїли безліч професій у промисловості,будівництві і на транспорті. Друга зміна полягала в оновленні робітничогокласу, майже такому ж значному, як у 30-і рр. Враховуючи масові призови в арміюв 1942 р. (З млн. чоловік) і те, що заводи втратили 2,8 млн. робітників, якіпішли на фронт або не встигли евакуюватися з окупованих районів, в кіпці 1942р. на виробництві, ймовірно, залишалося не більше третини робітників здовоєнним стажем. З І943 по 1945 р. З мли. чоловік поповнили ряди робітничогокласу. З 9,5 мли. робітників в 1945 р. не більше 2,5 млн. працювали впромисловості з 1940 р. Незважаючи на такі масштаби оновлення, кваліфікаціяробочої сили, здається, не тільки не постраждала, але, швидше, навіть поліпшиласязавдяки діяльності ФЗУ та інших професійно-технічних установ. За чотири рокивійни продуктивність праці у промисловості завдяки зусиллям робітниківзбільшилася на 40%. Оновлення радянського робітничого класу — друге після того,що відбулося в 1928 — 1935 рр. — зіграло важливу суспільно-політичну роль імало два наслідки: з одного боку. цей процес унеможливив формування колективноїпам'яті у робітників, які вважалися «класом-гегемоном» радянського суспільства;з іншого — через численні можливості просування він надихнув механізмимікросоціальної інтеграції на індивідуальному рівні, що лежали в основісоціального консенсусу в сталінському Радянському Союзі.
У кінці 1942 р. СРСР значно випередив Німеччину у випускубойової техніки не тільки в кількісному (2100 літаків, 2000 танків щомісяця),але багато в чому і в якісному відношенні (модернізований '1-34/85 перевершувавнімецького «тигра», а аналога штурмовика Іл-2, прозваного «винищувачем танків»,німецькій промисловості взагалі не вдалося створити). Свого максимального рівнявиробництво озброєнь досягло в 1944 р. Пріоритет у ньому, мабуть, віддававсямасовому виробництву, що жорстко обмежувало впровадження нових зразків, якевимагало тривалого освоєння, що викликалося необхідністю підтримки загального технологічногопаритету з противником. Важливу роль в промисловому виробництві граловикористання пращ ув'язнених: враховуючи географічне положення більшої частинитаборів, можна передбачити, що на них припала чимала частина роботи по розвиткунеобхідної для евакуйованих підприємств інфраструктури.
У Радянському Союзі завжди існувала тенденція до недооцінкисоюзницького постачання за ленд-лізом. Якщо вірити «Військовій економіці СРСР вперіод Великої Вітчизняної війни» голови Держплану СРСР М.Вознесенського, щовийшла в 1948 р. і містить дані, якими досі користуються радянські історики, цепостачання у вартісному виразі склало не більше 4% від загального обсягувиробництва в СРСР під час війни. Американські ж джерела оцінюють допомогусоюзників в 11-12 млрд. доларів (427 тис. вантажівок, 22 тис. літаків, 13 тис.танків, 2,6 млн. т нафтопродуктів, 720 тис. т кольорових металів, 4,5 млн. тпродовольства і т.д.). Проблема постачання викликала постійне листування нанайвищому рівні, тон якої часто був колючим. Союзники звинувачували СРСР у«невдячності», оскільки в своїй пропаганді він повністю обходив мовчанняміноземну допомогу. Зі свого боку Радянський Союз підозрював союзників у наміріпідмінити матеріальним внеском відкриття другого фронту. Так, «другим фронтом»радянські солдати жартома прозвали американське тушковане м'ясо, яке, щоправда,сподобалося їм.
Насправді ж постачання за ленд-лізом готових виробів,напівфабрикатів і продовольства зіграли економічно дуже важливу роль — в тіймірі, в якій вони дозволили радянській економіці зменшити негативні наслідкиспеціалізації на військовому виробництві, а також не боятися порушенняекономічних взаємозв'язків через неможливість збалансованого зростання.
Не менш істотно, ніж підкорення усього народногосподарськогопотенціалу потребам фронту і матеріальна допомога союзників, на корінну змінуобстановки влітку 1943 р. на користь СРСР вплинуло варварство гітлерівців наокупованих територіях. Навіть в тих регіонах і республіках, які в 30-і рр.жорстоко постраждали від радянського режиму, встановлені нацистами порядкибентежили і виключали найменші наміри до співпраці з окупантами. Почуттяпатріотизму, загострене звірствами і підтримуване спогадами про дійснеполіпшення матеріальних і культурних умов життя, яке відбувалося при радянськійвладі, стало найважливішим чинником духовної єдності радянського народу, тієїсуспільної згоди, яка зіграла головну роль у боротьбі за виживання СРСР. Немаєніяких сумнівів у тому, що в 1944 р. суспільні механізми функціонували набагаточіткіше, ніж в 1937-1938 рр.
Вторгнення в СРСР не було, за задумом Гітлера, простовійськовою операцією. Воно переслідувало особливі цілі, чітко визначені йогобаченням майбутнього Німеччини: знищивши більшовизм і зруйнувавши Радянськудержаву, завоювати на сході життєвий простір для німецьких колоністів. Ці ціліобґрунтовувалися переконанням Гітлера у специфічно єврейській природібільшовизму і його глибокою ненавистю до всіх слов'янських націй. Віковий, надумку Гітлера, конфлікт між Німеччиною і слов'янським світом робив Росію,незалежно від її політичного устрою, постійним джерелом загрози для німців.Нарешті, його переконання в неповноцінності слов'янської раси служило ще однимдоводом за безповоротне знищення в Росії будь-яких форм політичної організації.У рабів не буває держави.
А.Розенберг, теоретик «східної політики», який очолив з 17липня 1941 р. міністерство у східних справах, що управляло окупованимитериторіями на Сході, вносив у ці міркування певний нюанс. Прибалт запоходженням, він знаходив глибокі расові і культурні відмінності між народамиСРСР і розраховував на їх невдоволення політикою інтеграції націй в унітарнудержаву, яка проводилася більшовиками. Розенберг пропонував ізолювати росіян наїх «історичній території» в межах Московії за допомогою кордону неросійськихнацій (Україна, Прибалтика, Кавказ), дозволивши останнім державні структури,жорстко контрольовані Німеччиною. Нарівні з точкою зору Гітлера, який відкидавбудь-які поступки якому б то не було з народів СРСР, і «селективною політикою»Розенберга в адміністрації і дипломатії Німеччини існувала третя тенденція, щомала протягом деякого часу успіх завдяки підтримці генерала Йодля. На думку їїприхильників, потрібно було відділити радянську владу від народу і використатипроти режиму політичне і соціальне невдоволення громадян, і, передусім селян. Зцими трьома підходами до проблеми «східних територій» нацисти експериментувалипочергово і непослідовно.
Перші місяці війни, відмічені стрімким просуванням німецькихармій, укріпили Гітлера в переконанні, що швидка перемога робить зайвою які бто не було пошуки підтримки населення. Відносно доброзичливе відношення,зустрінуте у населення перших завойованих районів, якими стали приєднані доСРСР в 1939 р. області України і Білорусії, захоплення мільйонів полонених, щорозгубилися в перших боях, здавалося, цілком підтверджували тезу, згідно з якоюСхід був населений неповноцінними людьми, звиклими підкорятися насильству збоку переможця. Та ж ідея «освячувала» фанатичні акції по масовому знищеннюєвреїв і комуністів, які здійснювалися айнзацгрупами — спеціальними командами,створеними для цієї мети в 1941 р. Єврейське населення, особливо численне вБілорусії і деяких районах України, методично знищувалося в концентраційнихтаборах або на місці (50 тис. трупів були виявлені у ровах Бабиного яру підКиєвом). Радянські євреї склали одну з найчисленніших (1050 тис.) груп із 6мли. євреїв, знищених фашистами в різних країнах. Негайного розстрілу всіх політробітниківвимагав «наказ про комісарів». Полонені комуністи опинялися перед дилемою:зізнатися в своїй партійній приналежності і бути відразу страченими або жприховати її, а потім тримати відповідь перед партією. Радянськівійськовополонені (не менше 70 тис. за перші три тижні війни; більше 2 млн. докінця 1941 р.; 5,75 млн. з початку війни до 1 травня 1944 р., згідно знімецькою статистикою) зазнавали особливо жорстокого ставлення. Біля 3,3 млн. зних загинули внаслідок масового винищування і голоду в таборах зі значно гіршимрежимом, ніж для полонених з інших країн.
Управління окупованих територій, затверджене літом 1941 р.,також відображало відмову Гітлера розглядати будь-яке розв'язання проблеми,крім «повної колонізації». Практикувалися три форми адміністративноїорганізації захоплених районів СРСР: приєднання до інших держав (районБіло-стоку в Західній Білорусії був приєднаний до Східної Пруссії; ЗахіднаУкраїна — до «Польського генерал-губернаторства»; «Трансмістрія», між Дніпром іБугом, — до Румунії); цивільна адміністрація (Остланд — прибалтійські держави,Білорусія і Україна); військова адміністрація. Під владою останньої знаходилисявсі захоплені території Росії, Криму і Кавказу. У будь-якому випадку на всіадміністративні пости призначалися представники окупаційної влади. У районах зцивільною адміністрацією колишні структури управління були збережені тільки всільській місцевості на рівні села й повіту. Ніякого розширення їх прав непередбачалося навіть після закінчення війни.
Невдача «бліцкригу», що відсунула закінчення війни наневизначений термін, зробила необхідним внесення деяких коректив у гітлерівськуполітику «повної колонізації». Однак через жорстокість окупантів іреквізиційний характер економічної політики, що проводилася ними, зробленіпоступки — дуже обмежені — не принесли бажаного ефекту. Дуже показово у зв'язкуз цим їх відношення до захоплення селянами колгоспних земель і худоби, щовідбулися в багатьох місцях після відходу радянської влади. Ідея заохоченняцього процесу руйнування колгоспів видалася деяким фашистським ідеологам цілкомвідповідною їх ідеї руйнування радянського режиму зсередини. 26 лютого 1942 р.німецька адміністрація обнародувала аграрний закон, який відміняв все радянськезаконодавство в цій області і перетворював колгоспи по типу традиційноїгромади. Природно, німецька адміністрація залишала за собою право встановлюватиобсяги постачання, за виконання яких громада несла колективну відповідальність.Застосування цього закону в різних регіонах не було однаковим. Так, на Українінімці утрималися навіть від найменших спроб деколективізації із страхудезорганізувати різкими змінами виробництво в цій найбагатшій аграрній областікраїни. У Білорусії, яка грала другорядну роль у виробництвісільськогосподарської продукції, приватна власність була поступово відновлена.В окупованих районах Росії зміни найчастіше обмежувалися збільшенняміндивідуальних наділів при збереженні колгоспних структур. У гірських районахКавказу, де переважало скотарство, німецькі власті відразу ввели приватнувласність. Однак диференційоване застосування аграрних реформ не справило населянство очікуваного ефекту. Його стриманість пояснювалася не тількибезперечним патріотизмом, але й зростаючими масштабами грабежів, яким німецьківласті піддали сільські райони. З осені 1942 р. продовольчі реквізиції німцівпостійно зростали, а довільні і абсолютно нереалістичні квоти, що призначалисяБерліном, нагадували селянам про найгірші часи першої п'ятирічки; непослідовнікроки по деколективізації, що робилися окупантами, губилися на цьому фоні. До економічногограбежу додався грабіж людських ресурсів: зростаючі потреби рейху в робочійсилі привели до масової примусової відправки працездатного населення вНімеччину (більше 4,2 млн. чоловік в 1942-1944 рр., згідно з німецькоюстатистикою). Щоб не бути відправленими у Німеччину, багато селян йшло впартизани. З осені 1942 р. аграрна політика Німеччини на окупованих територіяхпотрапила у безвихідь. «Реформи» послабили і навіть знищили в деяких районахструктури колективного господарювання, але вони не створили пової системи — цілісної і здатної задовольнити селянство, та не поліпшили сільськегосподарство. Виробництво зернових поменшало в порівнянні з попереднім рокомвже в 1942-1943 рр. і наполовину впало в 1943-1944 р., тоді як німецькіреквізиції збільшилися вдвічі.
Невдача цієї політики, яку можна було передбачувати вжевлітку 1942 р., на якийсь час (літо 1942 — початок 1944 рр.) надихнулаприхильників «східної політики» Розенберга, заснованої на етнічномуроздробленні СРСР. Кілька народів різної чисельності стали випробувальнимполігоном для ідей Розенберга. Прибалтійські країни, де німецька культуразавжди була в пошані, вирішено було залучити до німецької долі. Однак умовицього возз'єднання не були сприятливими для національного розвитку прибалтів, яківважалися частково русифікованими та євреїзованими (особливо литовці). Цеозначало, що значну частину населення Латвії та Литви потрібно було переміститина схід і замінити німецькими колоністами. Прибалтійське населення під часвійни все ж користувалося привілейованим статусом, який допускав існуваннянаціональних урядів, природно, прогерманських, але підтримуваних частиноюнаселення, що бачило в них хоч якийсь захист від окупантів. На початку 1944 р.місцеві власті домоглися від німців, які бажали знайти в цих районахдобровольців для своєї армії, поступок в культурній та національній областях.Однак ці поступки, які залишали без відповіді основне питання про політичнуавтономію, не могли за великим рахунком задовольнити сподівання прибалтійськихнародів, які були сильно прив'язані до своєї історичної традиції, а з іншогобоку, розуміли, що вони не зможуть звільнитися від радянського напування, неспираючись на Німеччину.
На Кавказі німців цікавили, передусім, нафтові ресурси, а неможливості колонізації. У довгострокових планах нацистів цьому регіону булавідведена роль проміжного плацдарму для подальшої експансії в напрямінафтоносних районів Іраку та Ірану. Німеччина намагалася уникнути опору з бокукавказьких народів і навіть привернути їх на свою сторону, розробивши з цієюметою досить ліберальну політику, яка залишала можливість місцевої ініціативи.Остання проявилася у зв'язку з відходом Червоної Армії в формі антирадянськихповстань трьох гірських мусульманських народів: карачаївців, кабардинців табалкарців. Німецька армія визнала права місцевих комітетів, які отрималирелігійну, політичну та економічну автономію. Кавказький досвід укріпив вБерліні «мусульманський міф», використовуючи який інший мусульманський народ — кримських татар — одержав підтримку від німців і зміг створити в 1942 р. вСімферополі Центральний мусульманський комітет. Проте, німці навідрізвідмовилися від падання кримським татарам автономії, якою користувалисякавказькі горці, із страху перед відродженням натюркістського руху, зломленогорадянською владою на початку 20-х рр. Цей неспокій був тим більшеобґрунтованим, що на ділі основним результатом нацистської політики в Кримубуло відродження татарських національних організацій.
За задумом теоретиків «східної політики», підтриманимиукраїнськими емігрантами і націоналістами, в національному розпаді СРСРнайважливішу роль могла зіграти Україна — за умови визнання Німеччиноюукраїнських національних сподівань. Однак, враховуючи життєву важливість цьогорайону для економічних інтересів рейху і великогерманського колоніальногопроекту, Гітлер не став перетворювати Україну на дослідну лабораторію дляперевірки ідей Розенберга. У цьому регіоні, який доброзичливо (принаймні. вйого західній частині) зустрів німецькі війська, окупація, покликана створитиумови для майбутньої германізації цієї території, населеної, передусімслов'янами, прийняла дуже жорсткі форми. Численні втрати понесла місцеваінтелігенція, запідозрена в пропаганді націоналізму. Переслідування євреївздійснювалося з такою жорстокістю, що спричинило засудження у населення,традиційно настроєного швидше антисемітські. Вже до 1942 р. німці майжевтратили там усяку довіру.
Непослідовна, розірвана різнонаправленими тенденціями,незмінно ігноруючи інтереси місцевого населення — за винятком відношення докавказьких горців — гітлерівська «східна політика» терпіла крах. Розвитокпартизанського руху свідчив про рішучість чинити опір окупації у населення, якемало багато причин для невдоволення радянським ладом (особливо в сільськихрайонах, що пройшли через примусову колективізацію і викликаний нею голод). Довідносної стабілізації фронту після битви за Москву опір на окупованихтериторіях був дуже слабким. Населення зайняло вичікувальну позицію, і бійці,які залишилися у ворожому тилу і уникли полону, виявилися в цих районах,приголомшених масштабом поразок, в ізоляції. Перші партизанські загони, щостихійно сформувалися з цих солдат і комуністів, які пішли в підпілля, почалидіяти в Тульській та Калінінській областях взимку 1941-1942 рр. До ЗО травня1942 р., коли в Москві був створений Центральний штаб партизанського руху, опірна окупованих територіях залишався здебільшого поза всяким контролем з боку нетільки радянського військового командування, але й партії. Жорстокість окупантів,відправлення населення в Німеччину посилили партизанський рух, який у великіймірі залежав від ставлення до нього місцевого населення. Починаючи з осені 1942р., партизани встановили контроль над рядом районів, передусім в Білорусії,північній частині України, в Брянській, Смоленській і Орловській областях. Доцього часу Центральний штаб партизанського руху, прагнучи встановити тіснувзаємодію між партизанами і регулярною армією, налагодив перекидання внімецький тил зброї і організував підготовку кількох сотень командирівпартизанських загонів. Значення партизанських операцій зросло до кінця 1942 р.,коли німецькі комунікації виявилися сильно розтягнутими. Для їх охорони іборотьби з партизанським рухом тільки в жовтні 1942 р. з фронту були зняті 22 німецькідивізії. Діючи як допоміжні сили Червоної Армії, партизанські групи здійснилиза шість вирішальних місяців, з жовтня 1942 по березень 1943 р., 1,5 тис.диверсій на залізницях, значно сповільнивши доставку німецької бойової технікина фронт. До осені 1943 р. з ладу було виведено більше 2 тис. км залізничнихшляхів. Німці зробили марну спробу за допомогою масштабної каральної операції зучастю десяти дивізій знищити білоруських партизанів (яких нараховувалося до100 тис. чоловік), що базувалися в лісах півдня республіки. Не зумівширозгромити партизанську армію, гітлерівські карателі спалили кілька тисячбілоруських сіл, прагнучи позбавити партизанський рух його бази.
Незважаючи на незаперечний військовий внесок партизан, щовідволікали на себе до 10% німецьких сил на Східному фронті,військово-політичне керівництво так і не змогло повністю відмовитися віднедовіри до руху, який певний час розвивався без усякого контролю і до того жбув неспростовним свідком політичного вакууму, створеного в 1941 р. в цілихрайонах безладною втечею радянської цивільної та військової влади. Колирегулярна армія увійшла в «партизанські краї», партизани, що чекали негайногозарахування в її ряди, були замість цього відправлені в тил для належного«перевиховання».
Поразки перших місяців війни, численні спроби німцівдестабілізувати радянський режим, використовуючи політичне, національне ісоціальне невдоволення населення, безумовна необхідність впливу на патріотичніпочуття не могли не вплинути на деякі аспекти сталінської ідеології. Російськіцінності, національні і патріотичні, реабілітовані у другій половині 30-х рр.,з новою силою прозвучали в промові Сталіна, переданій по радіо 3 липня 1941 р.Відмовившись від слова «товариші», яке звучало дуже пореволюційному, Сталінобрав традиційне звернення до народу, яке протягом віків закликало донаціонального єднання: «Брати і сестри! Смертельна небезпека нависла надВітчизною». Посилання на великий російський народ «Плеханова й Леніна,Бєлінського й Чернишевського, Пушкіна й Толстого, Глінки й Чайковського,Горького й Чехова, Семенова й Павлова, Рєпіна й Сурикова, Суворова й Кутузова»міцно зайняли своє місце в ідеологічному контексті «священної війни». Приймаючи7 листопад 1941 р. парад військ, які відправлялися прямо на фронт, Сталінзакликав їх надихатися в битвах «мужніми образами наших великих предків — Олександра Невського, Дмитра Донського, Кузьми Мініна й Дмитра Пожарського,Суворова й Кутузова». Відновлення традиційних цінностей в армії, остаточнавідмова від інституту політ комісарів на користь принципу єдиноначальності буликроками в тому ж напрямі. Разом з тим послідовно проводилася думка про те, щосаме російський народ — перший серед рівних — несе основний тягар ВеликоїВітчизняної війни. Щоб нейтралізувати адресовану неросійським меншинамнацистську пропаганду, підкреслювалися історичні зв'язки, що об'єднували Росіюз іншими народами, прославлялися такі історичні особистості, як БогданХмельницький, який приєднав Україну до Росії. У радянських і партійних апаратахреспублік у ці роки знову почали просуватися національні кадри.
Другий аспект ідеологічної еволюції режиму за роки війниполягав у зближенні з Російською православною церквою, нерозривно пов'язаною знаціональною історією. Поворот значною мірою був викликаний позицією, зайнятоюсамою церквою. У перший же день війни митрополит Сергій у своєму пастирськомупосланні благословив народ на «захист священних рубежів Батьківщини». Реакціярадянської влади не примусила себе чекати: у вересні 1941 р. були закритіантирелігійні періодичні видання, розпущений «Союз войовничих безбожників». У1942 р. митрополити Олексій та Микола були запрошені до участі в роботі Комісіїз розслідування фашистських злочинів. 9 листопада 1942 р. «Правда» опублікувалавітальну телеграму митрополита Сергія Сталіну: «Я вітаю в Вашій особі богообраноговождя… який веде нас до перемоги, до процвітання в мирі і до світлогомайбутнього народів...» 4 вересня 1943 р. три вищих ієрархи Російськоїправославної церкви були прийняті Сталіним у Кремлі, що підвело рису під рокамирозриву між державою та церквою (в цьому випадку, як і в інших, поворот у війнідозволив Сталіну відступити від своєї політики так, що ніхто не запідозрив йогов капітуляції перед обличчям безвихідної ситуації). Під час зустрічі Сталін давзгоду на обрання патріарха, який би зайняв престол, що був порожнім з 1924 р.Скликаний через три дні Помісний собор — перший з 1917 р. — обрав патріархоммитрополита Сергія, який фактично очолював церкву протягом сімнадцяти років. Внаступному місяці урядом була створена Рада у справах релігій під головуваннямГ.Карпова. Після смерті патріарха Сергія 15 травня 1944 р. патріарший престолзайняв ленінградський митрополит Олексій, обраний 2 лютого 1945 р. на соборі,який одночасно ухвалив нове Положення про управління Російською православноюцерквою. У серпні 1945 р. церкві було дозволено придбавати будівлі та предметикульту. Зближення з православ'ям супроводжувалося заходами по урегулюваннювідносин з ісламським духовенством. У жовтні 1943 р. в Ташкенті було створенеЦентральне управління мусульман. Впровадження муфтія, що засвідчило в очахправовірних добру волю радянської влади відносно ісламу, порушило німецькіплани в Криму і на Кавказі.
Враховуючи німецькі прагнення до деколективізації — дуже обережної- сільського господарства, радянський уряд постарався забезпечити собіпідтримку селянства. Ця задача була особливо важкою. Якими б не були наміридержави, їй було необхідно вилучати (що, природно, владі популярності недодавало) все більшу частину урожаю в економічній обстановці, яка сильноускладнилася через скорочення числа колгоспників, реквізиції армією більшоїчастини коней, повне припинення виробництва тракторів та іншоїсільськогосподарської техніки, що привело до падіння продуктивності праці всільському господарстві майже на 40%. Для компенсації неймовірно низькихзакупівельних цін, які не покривали й чверті собівартості майже всієї продукціїколективних господарств, скорочення розмірів натуральної оплати праніколгоспників до 75%, місцевій владі, сильно ослабленій до того ж відходом нафронт більшої частини з 200 тис. сільських комуністів, довелося дозволитивелику свободу в реалізації селянами продукції їх підсобних господарств. Вумовах карткової системи і зростаючої нестачі продуктів колгоспний ринокпомітно активізувався, забезпечуючи 50% споживання продовольства городян (проти20% напередодні війни) і 90% грошових прибутків колгоспників. У такій ситуаціїбайдужість селян до колективної праці не могла не рости, і участь селянства успільних зусиллях країни забезпечувалася за допомогою ставки на особистіінтереси колгоспника. Це було визнанням слабкості політики, що проводилася зпочатку 30-х рр. і великою поступкою селянству.
Ослаблення політичного та ідеологічного контролю зарадиекономічної ефективності спостерігалося і на промислових підприємствах.Припинення різного роду «політичних зборів» в робочий час супроводжувалосяпередачею організаційних і кадрових питань у виняткове ведення технічнихкерівників. Подібним чином, хоч і з деяким запізненням, події розвивалися і вармії після ліквідації інституту політичних комісарів. На службу патріотичній інаціональній пропаганді були мобілізовані всі літературні і художні форми.Ідеологічний контроль був пом'якшений, багато які письменники, поети ікомпозитори, до війни вимушені мовчати, отримали можливість публікувати своїтвори при дотриманні єдиного критерію — їх патріотичної спрямованості. Відомепослаблення політичного та ідеологічного контролю проявилося також в масовомузалученні в партію з серпня 1941 р. «усіх, хто відзначився на полі бою». Зароки війни в партію вступили 4 млн. радянських громадян, в основному військовіз діючої армії, приваблені лозунгами патріотизму і боротьби за свободуБатьківщини. На початку 1945 р. ВКП(б) нараховувала більше 5,7 млн. членів.
Затвердження ідеології, що великою мірою робить ставку наідеї патріотизму і народності, супроводжувала зростаюча персоніфікація вищоївлади на вершині державної ієрархії. Початок цьому процесу поклала концентраціявсіх повноважень, цивільних і військових, в руках Сталіна. Замінивши 6 травня1941 р. Молотова на посту голови Ради Народних Комісарів, Сталін уперше з 1917р. об'єднав традиційно розділені партійну і державну владу. З початком війнивін очолив ДКО, Ставку Верховного Головнокомандування і Народний комісаріатоборони, а потім надав собі титули Маршала та Генералісимуса. Виправляючиположення, яке спочатку сильно похитнулося (багато в чому через власніпомилки), Сталін зумів, завдяки перемогам Червоної Армії, особливо під Сталінградом,і зростанню своєї популярності на міжнародній арені, стати втіленнямновознайденої національної гордості. Його особистість ототожнювалася з вищоюцінністю — Батьківщиною, і солдати йшли в бій з криком: «За Батьківщину, заСталіна!» Не побувавши жодного разу у військах на фронті або в тилу, він зумівпримусити народ повірити в свою непогрішимість, розсіяти сумніви і гіркотупопередніх років, звалити на підлеглих відповідальність за довершені помилки.
Нарешті, останній аспект еволюції в ідеологічній і політичнійсфері, який привернув в той час загальну увагу, полягав в очевидномувідмежуванні радянського керівництва від ідеї світової революції і в скасуванніКомінтерну — основного знаряддя підривної політичної діяльності СРСР, щоодностайно засуджувався в передвоєнні роки міжнародним співтовариством. 15травня 1943 р. Сталін розпустив цю організацію, яка, як він пояснив, «виконаласвою місію». Цей акт був покликаний позбавити ґрунту твердження нацистськоїпропаганди про прагнення Москви втручатися в життя інших держав і навітьбільшовизувати їх, об'єднуючи різні течії руху опору в окупованих країнах.Через кілька місяців революційна пісня «Інтернаціонал», що з 1917 р. служилагімном СРСР, була замінена гімном у славу Батьківщини і Сталіна. РозпускаючиКомінтерн, Сталін, звичайно, поступався тиску, який чинився на ньогосоюзниками, але разом з тим він вже думав про післявоєнну перспективу і прагнувусунути з шляху європейських компартій, які стояли в багатьох країнах передреальною перспективою приходу до влади, перешкоду, якою могло б статиобвинувачення в тому, що вони є агентами Москви.
Ідеологічним змінам, що відбулися в роки війни, булопризначене більш або менш тривале життя. Так, нові відносини між державою іРосійською православною церквою, упор на всенародну єдність навколо ідеїрадянської Батьківщини, спадкоємиці великої російської держави (ця тема вжевизначилася до війни), зростаюча персоніфікація влади стануть стійкимиелементами ідеології в післявоєнний період. У інших аспектах еволюція виявиласябільш ефемерною, наприклад, в ослабленні ідеологічного контролю надінтелігенцією і економічного — над селянством. Війна примусила часткововідмовитися від волюнтаристських методів у господарській сфері, що проявилося взростанні ролі вільного ринку і терпимості по відношенню до дрібнотоварноговиробництва. Цьому «дрейфу у бік консенсуального правління» (Ж.Сапір), якийсклав нарівні з націоналізмом і патріотизмом один із основних елементівнаціональної згоди під час війни, було призначено закінчитися з поверненням домиру.
вітчизняна війна радянський союз
4. ДО ПЕРЕМОГИ (літо 1943 — травень 1945 р.)
У кінці 1943 р., після перелому на радянсько-німецькомуфронті, що відбувся під Курськом, висадки англо-американського десанту в Італіїі повалення фашистського режиму Муссоліні, почалася радикальна зміна політичноїі військової обстановки у світі. Тепер, коли перемога стала реальноюперспективою, союзники вирішили посилити координацію своїх дій і визначитися внамірах відносно післявоєнного устрою Європи. З цією метою для підготовкизустрічі глав трьох держав у жовтні 1943 р. в Москві була проведена нарадаміністрів закордонних справ. Три союзні держави підтвердили свою рішучістьвести війну до беззастережної капітуляції противника і продовжити в мирний часспівпрацю, що почалася в 1941 р. Було вирішено створити Консультативну комісіюдля визначення умов капітуляції противника і Консультативний комітет по Італії.Радянська сторона, яка визнала генерала де Голля як «представника всіх вільнихфранцузів», домоглася виключення з обговорення проекту, згідно з яким звільненафранцузька територія повинна була керуватися Командуванням союзних військ. Незважаючина свої коливання, Великобританія дала згоду на зміцнення радянсько-чехословацькихвідносин, яке виразилося в укладеній договору про співпрацю, підписаного з Бенешем12 грудня 1943 р. в Москві. З цієї нагоди Сталін відмітив, що солідарністьслов'янських народів завжди була присутньою в історії Росії.
На Тегеранській конференції, що проходила з 28 листопада по 1грудня 1943 р., Черчілль, Рузвельт і Сталін, який погодився нарешті, виїхати накілька днів за межі СРСР, вперше зібралися разом. Вже на цій зустрічі, зап'ятнадцять місяців до більш відомої Ялтинської конференції, почалосявизначення майбутнього післявоєнної Європи. Вправно граючи на почутті провинизахідних союзників з приводу давно обіцяного відкриття справжнього другогофронту, що постійно відкладався і на розбіжностях між США та Великобританією,Сталін домігся потрібних йому рішень з ключових питань:
— обіцянки англо-американської висадки у Франції не пізнішеіранця 1944 р.;
— перенесення кордонів Польщі на захід до Одеру і визнання,нехай для початку неофіційного, західними союзниками «лінії Керзона» якмайбутнього східного кордону Польщі;
— визнання радянських домагань на Кенігсберг, який ніколи вісторії не належав Росії;
— визнання анексії прибалтійських держав як акту, зробленого«згідно з волею їх населення».
В обмін на ці поступки СРСР погодився оголосити війну Японіїне пізніше, ніж через три місяці після закінчення війни в Європі.
Після цього дипломатичного успіху Радянський Союз, збройнісили якого відтепер перевершували вермахт у всіх відношеннях, розпочав у січні1944 р. новий наступ, у ході якого 27 січня була остаточно знята блокада Ленінграда,що тривала майже 900 днів. У місті залишалося не більше 550 тис. жителів, числож жертв перевалило за мільйон, дві третини якого склали померлі від виснаження.У січні ж був звільнений Новгород. У лютому лінія фронту проходила вже в 250 км на захід від Ленінграда. У ході весняного наступу, який розпочався 15 березня, на Півдеінно-Західномуфронті в квітні-травні були звільнені вся правобережна Україна і Крим. Напівдні 30 березня радянські війська вийшли до Чернівців і румунського кордону.10 червня Червона Армія розгорнула повий наступ на Північному фронті, зайнялаВиборг і на початку липня перейшла фінський кордон. 23 червня широкомасштабнийнаступ на захід розпочався під командуванням маршала К.Рокоссовського відразу натрьох фронтах. 4 липня був звільнений Мінськ, а наступного дня радянськівійська перейшли польський кордон 1939 р. За кілька тижнів Червона Арміязайняла біля чверті польської території і 1 серпня вийшла до передмістя Варшавина правому березі Вісли, пройшовши за п'ять тижнів 600 км.
Виявлення в квітні 1943 р. катинського поховання привело дорозриву відносин між СРСР і польським урядом в Лондоні, який після смерті Сікорськоговнаслідок нещасного випадку (липень 1943 р.) очолював Миколайчик. У відповідьСталін сприяв створенню на території СРСР польського корпусу під командуваннямгенерала Берлина і Союзу польських патріотів, також про радянської орієнтації.Домігшись у Тегерані згоди на визнання по закінченні війни «лінії Керзона» якрадянсько-польського кордону, Сталін вимагав тепер більшого: не тількианексованих ним в 1939 р. польських територій, але й утворення польськогоуряду, який у своїй більшості складався б з про радянських діячів. З цією метоювін сприяв створенню 21 липня в Любліні Національного Комітету Звільнення начолі з комуністом Болеславом Берутом, якому радянські власті доручили цивільнеуправління на зайнятій Червоною Армією частині країни. СРСР не перестававповторювати, що рух Опору, який діяв в окупованій німцями Польщі і дійснокористувався таємною підтримкою переважної більшості населення, існуваввиключно в уяві «лондонських поляків». Польський уряд у вигнанні, бажаючипокласти кінець цим інсинуаціям, пішов на дуже необачний крок, давши наказ прозагальне повстання у Варшаві, до якої вже наближалися радянські війська.Варшав'яни виступили 1 серпня і 62 дні трималися проти кількох німецькихдивізій. Посилаючись на розтягнутість комунікацій і втому солдат, командуванняЗахідного фронту відмовилося дати наказ своїм частинам на форсування Вісли, щобприйти на допомогу повсталим. Тільки у вересні, коли шанси повстання на успіхбули повністю втрачені, радянська авіація доставила повсталим деяку кількістьзброї, щоб нейтралізувати зростаючу критику з боку частини західної громадськоїдумки, обуреної пасивністю радянських військ. Останні повстанці здалися 2жовтня. Варшава була майже повністю зруйнована, а Армія Кранова — крилопольського Опору. — орієнтована на уряд в Лондоні, понесла величезні втрати.
Замість того, щоб сконцентрувати всі сили для прямого кидкачерез Польщу на Берлін, радянське Верховне Головнокомандування восени 1944 р.направило значну частину своїх військ на Балкани, в Угорщину і Австрію, щобвипередити в цій частині Європи англо-американців, які повільно просувалися вІталії. У кінці серпня 1944 р. Червона Армія зайняла Румунію. Король Міхайнаказав арештувати свого прем'єр-міністра І.Антонеску і оголосив війнуНімеччині. Проте радянські війська увійшли в Бухарест як завойовники. 12 вересняРумунія підписала перемир'я, згідно з яким вона отримувала анексовануНімеччиною Трансільванію і поступалася СРСР Бессарабією та Північною Буковиною.Ще 5 вересня про перемир'я попросила Болгарія. 18 вересня прорадянськиорієнтований Вітчизняний фронт узяв владу в Софії. В Угорщині адмірал Хортіробив зусилля звільнитися від німецької опіки, одночасно ведучи подвійну гру. 1І вересня направлена ним в Москву делегація підписала перемир'я. Дізнавшись проце, Гітлер віддав наказ про арешт Хорті і ввів додаткові німецькі війська вУгорщину. Частини Червоної Армії під командуванням маршала Малшювського взяли вжовтні Дебрецен, де розташувався дружній СРСР уряд. Однак спроби радянськихвійськ оволодіти Будапештом, що переслідували цілі, швидше політичні ніж чисто військові,незважаючи на дуже важкі втрати, протягом двох місяців не досягли успіху;гарнізон Будапешту капітулював тільки 11 лютого 1945 р. На початку вересня 1944р. після візиту до Москви радянські війська увійшли в Югославію, де об'єдналисяз югославськими партизанами. На протилежному кінці фронту перемир'я попросилаФінляндія, яка 2 вересня прийняла радянські умови, до речі, враховуючи«особливий інтерес», проявлений США до цієї країни, дуже помірні: передачаКарелії і Петсамо — територій, вже приєднаних СРСР в 1940 р.
Таким чином, вже в жовтні 1944 р. велика частина СхідноїЄвропи перейшла під радянський контроль. У той час як Рузвельт присвятив себепідготовці до майбутніх виборів, Черчілль визнав, що настав момент відвідати Москвуі представити Сталіну план (шифрований!) розділу сфер впливу в Європі. Сталін іЧерчілль запропонували Миколайчику погодитися з кордонами, які вже булиприйняті для Польщі Люблінським комітетом (лінія Нейсе на заході, «лініяКерзона» на сході), і розпочати формування уряду національної єдності. Черчілльвизнав включення до сфери впливу СРСР Румунії. Болгарії та Угорщини. У своючергу Сталін відмовився від домагань на Грецію і, отже, від всякої підтримкикомуністів з Народно-визвольної армії. Невирішеною залишалася проблема югославськогорежиму. У грудні 1944 р. Сталін прийняв нарешті генерала де Голля і Жоржа Бідо.Внаслідок переговорів, які часто ставали напруженими (французькі представникивідмовлялися визнати законність Люблінського комітету), сторони уклали договірпро союз і співпрацю на 20 років.
На початку 1945 р., коли близькість перемоги над Німеччиноювже не викликала сумнівів, союзники вирішили зустрітися, щоб у світлі повоїполітичної і військової ситуації остаточно визначити основні риси післявоєнногосвітового устрою. Ці питання стали предметом переговорів на Ялтинськійконференції (4-11 лютого 1945 р.), під час якої, як і в Тегерані, Сталінвправно грав на протиріччях між англійцями та американцями і на довірі, якувідчував до нього Рузвельт. Протягом тижня був вирішений, частіше за все накористь СРСР, ряд фундаментальних питань, що передусім стосувалися принципівдіяльності ООН, засновницька конференція якої повинна була відкритися 25 квітняу Сан-Франциско. Радянський Союз, який вимагав для себе протягом усіх попередніхпереговорів про формування цієї нової міжнародної організації, що проходили вДумбартон-Окс, 16 місць (по числу союзних республік), заявив, щозадовольняється чотирма, а потім і трьома місцями (РРФСР, Україна таБілорусія). Він також погодився з американською пропозицією про те, що «жоденпостійний член Ради Безпеки не може користуватися правом вето при розглядіконфлікту, в якому він бере участь». На думку Рузвельта, радянська позиція«була великим кроком уперед, який буде позитивно сприйнятий народами всьогосвіту». В обмін на ці поступки, незначні в очах Радянського Союзу, але важливідля американського президента, що бажав до кіпця довести свій проект ООН якнайважливішого елемент а нової рівноваги, реалістичного і мирного, дляпіслявоєнного миру, радянська сторона домоглася бажаних результатів майже повсіх інших пунктах:
— Східний кордон Польщі пройде по «лінії Керзона».Люблінський комітет, до якого будуть додані «інші демократичні польські лідерив Польщі і за кордоном», складе ядро майбутнього уряду національної єдності.Цей уряд займеться найшвидшою організацією вільних виборів. Весь процес будездійснюватися під наглядом — з Москви — комісії, що включає в себе Молотова іпослів США та Великобританії в СРСР.
— Не викликав великих суперечок принцип військової окупаціїНімеччини. За пропозицією Черчілля Сталін погодився на виділення французькоїзони за рахунок англійської і американської окупаційних зон. Навпаки, питанняпро майбутнє Німеччини, про її можливе розчленування, по якому були розбіжностіміж Рузвельтом (за розділ) і Черчіллем (проти розділу), було передане нарозгляд спеціальної комісії.
— Побоюючись можливого затягнення війни з Японією, Рузвельтзапропонував Сталіну дуже вигідні умови в обмін на відкриття СРСР військовихдій проти Японії через три місяці після капітуляції Німеччини: приєднання доСРСР Курильських осі ровів і південного Сахаліну, право на оренду Порт-Артура,інтернаціоналізація порту Дайрен і експлуатація залізничного комплексуМаньчжурії.
— Нарешті, західні союзники визнали обґрунтованістьпред'явлених СРСР вимог по репараціях: 10 млрд. долл. (половина загальногооб'єму репарацій з Німеччини), отримання яких складалося б із вивозу товарів ікапіталів, використання робочої сили. Однак надалі міжсоюзницька комісія, яка працювалав Москві, не змогла досягти угоди на цій основі.
За три тижні до відкриття Ялтинської конференції радянськівійська розгорнули свій останній наступ, виручивши таким чином західнихсоюзників, яких несподіваний німецький контрнаступ в Арденнах захопивзненацька. З перших же днів радянського наступу німецька оборона була прорванана широкому фронті. На початку лютого Червона Армія зайняла Сілезію, а 10березня форсувала Одер. Прикритий військами Рокоссовського на півночі івійськами Конєва на півдні, Жуков 12 квітня кинув двохмільйонне угруповання наштурм берлінського укріпленого району, який захищали 1 мли. німецьких солдат.25 квітня сталася зустріч радянських та американських військ на Ельбі. 30квітня два радянських розвідники встановили Червоний прапор над рейхстагом. 2травня генерал Чуйков прийняв капітуляцію берлінського гарнізону. За межамиНімеччини останні значні бої сталися в Богемії. Оскільки Сталін домігся відамериканців, що їх війська не підуть далі Пльзені, радянські частини увійшли доповсталої Прати, яку щойно залишили німці. За кілька годин до цього в Берліні вприсутності радянських, англійських, американських та французьких представниківфельдмаршал Кейтель підписав Акт про беззастережну капітуляцію Німеччини.