Міністерствоосвіти і науки України
Педагогічнийліцей
«ПрезидентствоЛ. Джонсона. Боротьба з бідністю»
Виконала
Учениця 11 б-п класу
Вербова Яніна
Кіровоград2010
Вступ
Вопитуваннях суспільної думки про діяльності й особистість президентів,починаючи з Франкліна Д. Рузвельта, Ліндон Б. Джонсон постійно займає одне з останніхмісць. Більшість американців вважають 36-го президента одержимим владою іхитрим опортуністом, який намагався домінувати і маніпулювати. Травматичніподії затьмарили його президентство, що почалися з насильницької смерті ДжонаФ. Кеннеді і супроводжувані студентськими безладдями і важкими расовимихвилюваннями. Воно закінчилося убивством афро-американського борця за цивільніправа і лауреата премії світу Мартіна Лютера Кінга і Роберта Ф. Кеннеді, що бувнадією молодого покоління. Далека війна в джунглях перекреслила обіцянку світу,волі і добробуту, дана Джонсоном, — В'єтнам став Немезидою Америки, а президент- зрадником «американської мрії». Майже цілком забуті йогосоціально-законодавчі досягнення і заслуги в області цивільних прав.
Перша спроба президентства
Навиборах 1960 року політичні спостерігачі відводили Джонсонові гарні шанси нависування кандидатом на посаду президента від демократів. Однак розрахунок нате, що він буде вичікувати і сподіватися, поки різні претенденти взаємновиключать один одного і наприкінці він залишиться єдиним фаворитом, невиправдався. Коли 5 липня 1960 року за кілька днів до початку демократичногоконвенту він виставив свою кандидатуру, було вже занадто пізно. Не він, а ДжонФ. Кеннеді став виразником надій внутрішньо роз'єднаної конфліктами партії. Щобзавоювати голосу на Півдні, Джонсон був змушений задовольнятися почесним, алеполітично не впливовим другим місцем віце-президента при Кеннеді.
«Я – президент!»
УбивствоКеннеді відразу вивело Джонсона в центр влади. 22 листопада 1963 року йогомашина йшла прямо за автомобілем Кеннеді, коли були зроблені смертельніпостріли в президента. Співробітники служби безпеки кинули його на статьавтомобіля, що з божевільною швидкістю випливала за умираючим Кеннеді в лікарню.У 14 годин 39 хвилин, близько двох годин по тому, після трагічних подій,Джонсон був приведений до присяги на борті військового літака. Першою дієюнового президента, приведення до присяги якого одним показалося дивною зайвоюпоспішністю, а іншим — забезпеченням американської дієздатності, був наказ:«Злітаємо нагору». Як і переважна більшість американців, віе бувглибоко вражений подіями в Далласі. Стосовно вдови і колишніх співробітниківКеннеді поводився тактовно і великодушно. Більшості успішно запропонувавзалишитися в уряді. Але особисту участь сполучив з тонким чуттям на людейвлади.
Перші кроки
ПопулярністьКеннеді, його міф і атмосфера заціпеніння після убивства можна було відмінноперетворити в політичний капітал. Нарешті з'явився привід стати рівним ідеалуФранкліну Д. Рузвельтові. Програма Джонсона полягала в кадровій і політичнійбезперервності. Понад це він рішуче виступив за зміцнення і розширення існуючоїсоціальної політики. Так, у своїй першій урядовій заяві 8 січня 1964 року вінпроголосив " беззастережну війну проти бідності".
Якніякий інший президент до нього, Джонсон розбирався в законодавчих процесах іслабких і сильних сторонах американської урядової системи. З часів Рузвельтабув прибічником активного федерального уряду і сильного інституту президента.Не тільки зовнішню політику він розглядав як вотчину президента: у внутрішнійполітиці надавав Конгресу функцію політичного засобу виправлення, влади, щоправить з ініціативи президента. Техаський шкільний учитель, що добрався за довгіроки в Конгресі до рівня лідера більшості, розглядав свій уряд як родину, яксвою власність. У цій сфері особистої влади, де всюди панувало скорочення«ЛБД», він правил безмежно. Він доводив себе і своїх співробітниківдо крайності, контролював всі урядові справи й особисто стежив за кожнимполітичним процесом. За перші два роки президентства він затьмарив всі іншіконституційні органи — один став пануючим політичним фактором.
Представленийще Кеннеді, але застряглий у Конгресі закон про цивільні права він зміг видатипротягом найкоротшого часу. Закон про цивільні права 1964 року, що дав,нарешті, афро-американцям на півдні виборче право і ввів рівноправністьчоловіків і жінок, по праву визначається як важливий крок по шляхурівноправності статей і етнічних і релігійних меншостей з часів Білля про права1791 року. Гнітюча перемога на виборах над архіконсервативним республіканцемБаррі Голдуотером у листопаді 1964 року — Джонсон переміг з більшістю в 15 млнголосів (61,1% виборців) — дала йому можливість здійснити мрію всього йогожиття: виконати надію, що плекається ще з учительських часів, поліпшити умовижиття всіх американців. На відміну від свого попередника вмів спритнообходитися з Конгресом. Майстерно завойовував опірних сенаторів і вичікував потрібногомоменту, щоб представити законопроект. Не даремно 89-й Конгрес ввійшов вамериканську історію як «конгрес здійснення». Своїми намірами Джонсонреагував на постійно зростаючий натиск із боку ліберальної Америки,афро-американського руху за цивільні права, жіночого руху і протестуючихстудентів. Джонсон не тільки не плив за течією суспільного розвитку, анамагався впливати на нього і керувати ним..
Зовнішня політика
Взовнішній політиці Джонсон орієнтувався на напрямок Кеннеді. Він обережновиступав за краще співробітництво з Радянським Союзом. Усупереч значному опорув Конгресі, але до радості американських фермерів він надав Москві великікредити на закупівлю зерна: у 1968 році підписав договір про нерозповсюдженняядерної зброї, а наприкінці свого президентства працював над вступом упереговори про обмеження атомного озброєння (ОСВ-1). Однак введенняамериканських військ у Домініканську Республіку, що трясеться політичнимикризами, (1965 рік) показав його, як традиційного поборника політики стримуванняі привів до втрати симпатій до США в Латинській Америці. Джонсон інтерпретувавзаклик до реформ як спробу керованого Кубою комуністичного підриву. Його відомеяк «Доктрина Джонсона» обґрунтування участі у воєнних діях говорило,що Сполучені Штати повинні скрізь захищати своїх громадян (2 травня 1965 р.).Американо-німецькі відносини усе більше обтяжувалися проблематикою валютноїкомпенсації. Відхилена вимога Джонсона до федерального уряду під керівництвомЛюдвіга Эрхарда як винагороду за розміщення американських військ посиленозакуповувати озброєння в Сполучених Штатах, щоб стабілізувати співвідношенняобмінного курсу між доларами і маркою ФРН, сприяло скиненню канцлера восени1966 року. У шестиденній війні (5-10 червня 1967 року) адміністрація Джонсона всталана сторону Ізраїлю й у такий спосіб сильніше, ніж уряд Кеннеді, відхилилося віднейтральної лінії, якої намагався дотримувати Ейзенхауер у близькосхідномуконфлікті.
Йогозакостеніле мислення «друг — ворог» і побоювання того", що вінпротистоїть, світовій комуністичній змові, стали для Джонсона фатальними. Несоціальна, а зовнішня політика стала центром його президентства. Кричущіпомилкові рішення й інформаційна політика, що навмисно ховала масштабамериканської активності у В'єтнаму, вилилися в 1967 і 1968 роках у важку кризусуспільства з безладними і кривавими зіткненнями. Після убивства президента НгоДинь Дьема в листопаді 1963 року в'єтнамськими військовими, котрі складалися взв'язку з агентами ЦРУ, у Південному В'єтнамі загострилося внутрішньополітичнеположення. Національний фронт звільнення (НФО), союз з комуністів іорієнтованих на реформи буржуазних сил, міг політично і військовою силою узятивладу і грозив узяти під свій контроль країну, керовану військовими хунтами, щозмінюються. Джонсон відреагував на це відсиланням чергових військових радниківі озброєнням південно-в'єтнамських військ. Дотепер не з'ясований військовийінцидент у Тонкійській затоці, у якому американські військові кораблі булиобстріляні південновєтнамськими морськими з'єднаннями, він використовував 7серпня 1964 року як привід, щоб провести через Конгрес без всякої опозиції вжепідготовлену резолюцію про Тонкійську затоку. Це рішення дало президенту правозастосовувати «підходящі засоби», щоб відбивати напад на американськічастини. Зрозуміла Конгресом як рішення про оборону в окремому випадку,Тонкійська резолюція представляла для Джонсона і його найважливіших радників,міністра закордонних справ Діна Раска, міністра оборони Роберта Мак-Намари ірадника по безпеці Макджорджа Банді свого роду «повноваження бланко»і функціональний еквівалент оголошення війни. Число американських солдатів уПівденному В'єтнамі постійно росло в наступні роки і досягло навесні 1968 року550 000, хоча наприкінці 1964 року там знаходилося 23 000 американськихвійськових. Громадянська війна в Південному В'єтнамі придбала міжнароднийхарактер і стала війною Сполучених Штатів проти комуністичного ПівнічногоВ'єтнаму на чолі з Хо Ши Мином і його пособниками на Півдні. Масованібомбардування, у яких на Північний і Південний В'єтнам було скинуто в три разибільше вибухових речовин, чим у другій світовій війні (всього 7,5 млн тонн),повинні були принести перемогу над комуністами. Сотні тисяч чоловік цивільногонаселення були убиті, цілком зруйнувалися інфраструктура й економіка Півночі,але проти партизанської тактики НФО і легендарного генерала В Нгуен Зіапа, як іпроти недовіри сільського населення, засобу ведення звичайної війни булинеспроможні.
З1966 року війна стала пануючою над усіма темами американських засобів масовоїінформації. З дня в день телебачення транслювало картини жахливих подій умільйони американських квартир. Власні втрати зростали (до 1969 року понад 23000 загиблих), і твердження Джонсона, що США йдуть по вулиці переможців, звучалояк насмішка. Довіра до оптимістичних заяв президента цілком зруйнувалосянавесні 1968 року. Якщо незадовго до цього головнокомандуючий генерал ВільямУестморленд ще велів «світло наприкінці тунелю», то настання в лютому1968 року довело непохитну бойову силу супротивника. Триваючими тижнями запеклібої за утримувані до цього американськими і південнов'єтнамськими військамиміста, а в першу чергу бою на охоронюваній території американського посольствав Сайгоне, глибоко потрясли американське населення. Для НФО це було військовоюневдачею — очікуване повстання в містах не відбулося, втрати в живій силі буливеличезні, і з тих пір війна координувалася винятково Північним В'єтнамом.Політичний вплив на Сполучені Штати було, однак, дуже серйозним. Апострофа сенатораВільяма Фулбрайта " Зарозумілість влади" підірвала авторитетСполучених Штатів у світі, впевненість американців у свої сили і перекреслилабажання Джонсона ввійти в історію великим президентом.
Боротьба з бідністю
Джонсоні його популярна дружина «леді птах» в успішні роки «великогосуспільства» також енергійно виступала за поліпшення умов життя біднихамериканців.
Л.Джонсоном була проголошена програма створення «великого суспільства»,виконання якої було покликане амортизувати прояв соціальної напруженості вкраїні, стимулювати розвиток економіки шляхом забезпечення відповідного рівнязайнятості, споживання та ін.
Центральноюі найбільш багатообіцяючою ланкою програми була «боротьба збідністю», викликаної до життя значним зростанням кількості американськихгромадян, що живуть нижче рівня бідності (згідно з офіційними даними, їхналічувалося в 1964 р. 36,4 млн. осіб, або близько 20% населення країни), дочисла яких були віднесені перш за все кольорові американці, особи похилоговіку, молодь, яка не мала постійної роботи, низькокваліфіковані тасільськогосподарські робітники, багатодітні сім'ї та сім'ї без батьків.
Програмабула прийнята в період економічного процвітання Америки і соціального бродіння,потужного руху за громадянські права, студентських заворушень, антивоєннихвиступів проти ганебної війни у В'єтнамі. Її прийняттю сприяла демократичнабільшість в обох палатах конгресу, підтримка профспілок, Національної радиселян і інших громадських організацій. Проти виступила велика частина ділових кілСША, тому що здійснення програми «боротьби з бідністю» (що вимагаєбагатомільйонних державних витрат) передбачало перерозподіл коштів, отриманихвід найбільш заможної частини населення, оподатковуваної високими податками, накористь нужденних, оподатковуваних низькими податками.
Проведенняпрограми в життя почалося з прийняття в 1964 р. Закону про економічніможливості, яким передбачалися заходи з професійної підготовки та навчанняголовним чином молоді, особливо безробітної, в рамках створюваних «трудовихкорпусів», «молодіжних корпусів за місцем проживання»; видачіпільгових позик бідують фермерам і сільськогосподарським робітникам і пр.
У1965 році було видання законів про початкову та середню шкільну освіту, а потімпро вищу освіту, покликаних сприяти підвищенню освітнього рівнямалозабезпеченої молоді. У тому ж році були введені програма«медікейт», що передбачає оплату медичних рахунків одержувачівдопомоги з бідності, за бортом якої залишалися, однак, ті, хто такої допомогине отримував (тобто третя частина всіх будинків), і програма«Медікер» — допомоги пенсіонерам в оплаті їх рахунків через хворобу.
Уцьому ж році розпочалося здійснення програми субсидування частини витратбідняків на продукти харчування у вигляді продуктових купонів, обмінюваних вмагазинах на невелику кількість дешевих продуктів. У рамках законів прожитловому будівництві і міському розвитку 1965, 1968 рр… були прийняті деякізаходи з надання допомоги малозабезпеченим сім'ям в оренду квартир тафінансуванні будівництва дешевих помешкань.
Булаприйнята також серія законів з регулювання бізнесу, зокрема, з метою скороченнячисла людей гинуть в автокатастрофах, поліпшення охорони здоров'я, зміцненняздоров'я промислових робітників, значно підвищено федеральні асигнування штатамдля боротьби зі злочинами, для створення транспортних транзитних систем.
Здійсненняпрограми вимагало створення нових спеціалізованих агентств. Для сприяннямісцевим органам в їх «війні з бідністю» було створено спеціальнеВідомство економічного сприяння і пр.
Зусилляуряду не призвели до здійснення всіх намічених програм, так як вони не булизабезпечені з самого початку відповідними державними асигнуваннями (недивлячись на підвищення ставок соціального страхування, податку на бізнестощо), які в 1966 р. були обмежені в зв'язку зі збільшенням бюджетногодефіциту, викликаного зростанням ескалації війни у В'єтнамі, посиленнямінфляції.
Завданняпобудови «великого суспільства», вільного від бідності та безробіття,таким чином, не було вирішено. Послідувала услід за цим циклічна кризаперевиробництва 1973-1975 рр., що ще більше загострила у США проблемузайнятості. Тільки за офіційними даними, в 1975 р. в Америці було 8,3 млн.повністю безробітних.
Разомз тим слід зазначити, що соціальні програми «боротьби з бідністю», щоз'явилися прямим продовженням соціальних реформ Ф. Рузвельта, так само як інині діють численні соціальні програми, визначили постійну дію загальної, хочаі неоднорідною тенденції у зміні суспільних відносин, що виражається не тількив підвищенні соціальної захищеності бідних верств американського суспільства, вполітиці вирівнювання рівнів доходів населення, а й у зростанні часткиколективних форм власності, зміцнення економічної незалежності та правовоїохорони особистості.
Цьомусприяє усвідомлення необхідності цілеспрямованої соціальної політики допомогибідним, слабо захищених верств населення не тільки його правлячими колами, а йбільшістю американського народу. Якщо в 1935 р. в Конгресі США велися запеклісуперечки навколо прийняття законів про введення в країні системи соціальногострахування, то згодом ці питання в конгресі вже не піднімалися, а диспутизводилися до того, як краще забезпечити платоспроможність системи — за рахуноквведення нових податків або скорочення численних посібників.
Висновки
Історичніописи намагаються зараз справедливо оцінити його особистість і справи йогожиття. Як соціальний реформатор Ліндон Б. Джонсон поряд з Авраамом Лінкольном іФранкліним Д. Рузвельтом відноситься до великих президентів Сполучених Штатів.Однак людина, що майже двадцять років як сенатор, віце-президент і президентзначною мірою формувала долю своєї країни, назавжди залишиться несимпатичноюфігурою. Його ім'я залишиться нерозривно зв'язаним з американською катастрофоюу В'єтнамі. Як і в'єтнамська війна, Джонсон був довгий час витиснутий зколективної пам'яті Америки, і навіть його заслуги зазнавали критики вконсервативній Америці 70-х і 80-х років
Використана література
1. Буряков Ю. та Ін. ВсесвітняІсторія (1939-2001). 11 клас. — К: Генеза, 2001. — §8-9.
2. Бердичевський Я., ЛадиченкоТ., Щупак І. Всесвітня історія. 11 клас. — Запоріжжя: Прем'єр, 2000. — §10.
3. Ладиченко Т. ВсесвітняІсторія. 11 клас. — К.: «А.С.К.», 2002, 2003. — СС.75-80.
4. Гісем О. та ін. Всесвітняісторія XX ст. Для тих, хто готовиться до іспитів. — К.: НІка-Центр,1999. —§50.
5. Гісем О. Всесвітня історіяXX ст. (кінець XIX — початок XXI ст.). Повний курс. — Кам'янець-Подільський:Абетка. — 2003. — С.