ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ПЕНСІЙНОГО СТРАХУВАННЯ
В УКРАЇНІ У 1920-Х РР.
Запровадження нових методів господарювання в періодНЕПу, в основі яких лежав госпрозрахунок, мали своїм наслідком суттєве скороченняштатів на підприємствах та установах. Приватні ж підприємства, що лише виникали,не могли задовольнити попиту на робочі руки. За постановою Південного бюро ВЦРПСта УпНКП від 14 листопада 1921 р. після осіб, що звільнялися за власним бажаннямта порушників трудової дисципліни в першу чергу звільненню підлягали престаріліта інваліди праці. За даними НКСЗ УСРР на 1 листопада 1921р. в Україні нараховувалося183 750 пенсіонерів усіх видів, з них у 210 закритих установах собезу перебувало37 516 осіб [1, с.10]. В таких умовах,перед владою гостро постало питання про забезпечення даних категорій населення.Було очевидним, що це завдання є непосильним для собезів із їх обмеженими матеріальнимиресурсами.
В резолюції VІ конференції КП (б) У (9-13 грудня1921 р.) на доповідь В. Чубаря «Промисловість в умовах нової економічної політики»з цього приводу зазначалося: "…зміна умов праці, пов’язана із посиленням йогоінтенсивності, збільшення кількості нещасних випадків та захворюваності нагальнодиктують необхідність запровадження страхування робітників від нещасних випадків,хвороб і т.п." [2, арк.25]. Важливим кроком по вирішенню даного питання бувдекрет РНК УСРР від 10 грудня 1921 р. «Про соціальне страхування робітниківі службовців», запроваджений у вигляді особливого «Положення про соціальнезабезпечення трудящих та їх сімей на випадок тимчасової і постійної втрати працездатності,який започаткував основи пенсійного страхування. Пункти 16-21 вказаного положеннястосувалися забезпечення інвалідів праці, яким передбачалася виплата пенсії, незалежновід причин виникнення інвалідності. Розміри такої пенсії визначалися ступенем інвалідності,що виражався у диференціації на 5 груп. Законом передбачалася також виплата пенсіїпо втраті годувальника у разі смерті чоловіка, непрацездатності дружини чи наявностіу неї дитини до 12 років. Право на пенсію визнавалася за непрацездатними чи малолітнімичленами сім’ї та родичами по прямій лінії [3, ст.59].Слід наголосити, що пенсійне забезпечення в порядку соціального страхуванняза декретом передбачалося лише для інвалідів із числа робітників та службовців,інші категорії населення обслуговувалися за системою соціального забезпечення. Звіснона виплату пенсій не могли розраховувати селяни [4, с.334].
При запровадженні в життя основ пенсійного страхуваннянайважливішим було визначення фінансових джерел на виплату пенсій в нових економічнихумовах. Не менша проблема виникла з питанням експертизи та контролю при втраті працездатності.НКСЗ УСРР вимагав повернення йому функції визначення ступеня втрати працездатності,які на початку 1921 року були передані НКОЗ. Свої вимоги соцзабез обґрунтовувавнеможливістю здійснення контролю за обсягом пенсійного забезпечення в залежностівід фінансових можливостей соцстраху. Крім того, в нових економічних умовах НКСЗрозглядав кожного пенсіонера не тільки з точки зору призначення йому того чи іншогодержавного забезпечення, але й можливостей щодо використання його неповної праці[5, с.13].
Відповідно до діючого законодавства, право на страховезабезпечення у інваліда праці виникало незалежно від причин, що викликали втратупрацездатності. За статтею 187 КзпП УСРР пенсії призначалися у випадку постійноївтрати працездатності (інвалідності) через каліцтво, захворювання чи старість [6,ст.176, 187]. Одразу ж зауважимо, що Кодекс не проголошував страхування старості.Престарілі могли отримувати пенсію лише при наявності інвалідності.
За радянським законодавством під інвалідністю розумілитривалу, стійку, більш-менш постійну втрату працездатності. Питання про початокнастання інвалідності, її характер, ступінь втрати працездатності вирішувалося лікарськоюекспертизою. Зважаючи на це, у положеннях законодавства була відсутня норма прочас настання інвалідності, надаючи право страховій практиці в кожному окремому випадкувстановлювати момент припинення тимчасової непрацездатності та настання інвалідності[7, с.100].
Відповідно до КЗпП УСРР 1922 р. правом на отриманняпенсій з інвалідності користувалися робітники та службовці, що працювали за наймомта втратили працездатність під час роботи або протягом одного року з дня її припиненнячи в період отримання допомоги із безробіття. При цьому для отримання пенсії з інвалідностічерез старість застраховані мали відпрацювати за наймом на різних підприємствахта установах не менше 8 років. Обіжником НКСЗ від 29 листопада 1922 р. застерігалося,що до стажу роботи у наймах не зараховувалася „служба в жандармських та поліцейськихуправліннях, в царській армії та в рядах служителів культу“ [8, арк.48]. Фактично вимога необхідного стажу роботиу наймах була викликана прагненням виключити із кола застрахованих осіб, інвалідністьяких була не пов’язана із професійною роботою за наймом. Практичні незручності змушувалистрахових працівників висловлюватися за відміну такого стажу, оскільки його не існувалоі для інших інвалідів праці [9, с.22]. Проте НКЮ СРСР своїм обіжником від 19 вересня1923 р. наказував народним судам посилити пильність при винесені постанов про встановленнястрахового стажу з тим, щоб „не допустити призначення пенсій особам, які немають на це прав“ [10, с.57].
Право на пенсії по втраті годувальника визнавалосяза членами їх сімей, що не мали достатніх засобів для існування та знаходилися наутриманні застрахованих. В якості утриманців виступали: неповнолітні діти, братиі сестри, до досягнення ними 16 років; непрацездатні батьки та інший із подружжя;працездатні члени сім’ї, які мали дітей до 8 річного віку [6, ст.189]. При поміщенніінвалідів праці, що мали право на пенсію до інвалідних установ, члени їх сімей,що знаходилися на утриманні теж забезпечувалися як сім’ї, що втратили годувальника[9, с.39]. За обіжником НКСЗ від 30 листопада1922 р. пенсій позбавлялися члени сімей: осіб самостійної праці; осіб, що взялина себе виконання зобов’язань комерційного та виробничого характеру; осіб, що відбувалипокарання у виправних установах, концентраційних таборах та інших місцях ув’язнення;служителів культів. Виплата пенсій припинялася, якщо було відомо, що сім’я має будь-якийпромисел, прибуткове господарство із застосуванням найманої праці [9, с.40].
Із ускладненням фінансового становища соцстрахусоюзне керівництво змушене було відступати від проголошених основних принципів соціальногострахування. Незважаючи на те, що ст. 191 КЗпП УСРР 1922 р. проголошувала правона забезпечення усіх найманих працівників, обіжником НКП СРСР від 27 березня 1925р. управлінням соціального страхування союзних республік пропонувалося зняти іззабезпечення осіб не пов’язаних із промисловістю і тих, за яких роботодавці заборгувалисплату страхових внесків. При цьому зауважувалося, що „від таких заходів немають постраждати пролетарські елементи“ [11, с.16].З 1 січня 1930 р. під час проведення кампанії по усуспільненню селянськихгосподарств було проголошено про поширення пенсій з інвалідності на осіб, які працювализа наймом у сільському господарстві [12, с.97].
Страхування на випадок інвалідності та втрати годувальникатого часу знало дві основні форми забезпечення: грошове (пенсії) та натуральне(утримування в спеціальних інвалідних установах). В практиці страхових організаційв Україні поєднувалися обидві форми. Однак, якщо в період здійснення страхуванняорганами НКСЗ (до лютого 1923 р.) на першому місці було натуральне забезпечення,то після переходу у відання НКП більшість інвалідів забезпечувалися грошовими пенсіями[13, с.12].
Розмір пенсійного забезпечення інвалідів напрямузалежав від ступеню втрати працездатності. В період соціального забезпечення обсягвтрати працездатності виражалася у відсотках. Така система давала більш точні розрахункипри яскраво виражених зовнішніх ознаках інвалідності, однак зовсім не підходилапри складних захворюваннях внутрішніх органів чи комплексних хворобах. Тому, припереході до соціального страхування радянське законодавство, на відміну від прийнятоїу капіталістичних державах відсоткової системи визначення розміру непрацездатності,встановлювало групи інвалідності описовим шляхом, через віднесення їх до певнихгруп, в залежності від збереження ними загальної професійної та спеціальної працездатності.Така класифікація називалася „раціональною“, до неї пристосовувалася івиплата пенсій. В основу нової системи оцінки ступеня втрати працездатності покладавсявисновок експертної комісії [14, с.168]. Відповідно до інструкції НКСЗ від 1 листопада 1922 р. всі інваліди, в залежностівід ступеня втрати працездатності, їх попередньої професії та характеру посильноїдля них роботи поділялися на 6 груп. Вказаний розподіл був занадто умовним, черезщо було важко інколи простежити різницю між групами інвалідності. А тому належністьінваліда до тієї чи іншої групи залежала від рішення експертної комісії, тобто відпрактичної діяльності органів соціального страхування.
Відповідно до законодавства, інваліди перших трьохгруп забезпечувалися в порядку соціального страхування, шляхом видачі їм пенсійу грошовому виразі. Інваліди ІV-VІ груп отримували допомоги, передбачені для безробітних.За постановою УпНКП УСРР від 23 квітня 1923 р. органи соціального страхування, уразі згоди інвалідів, могли замінити грошові пенсії чи допомоги натурою, шляхомпоміщення їх в інвалідні установи (будинки для інвалідів, притулки, колонії, майстернітощо) або ж включення до складу інвалідних виробничих чи виробничо-споживчих, кооперативнихта інших об’єднань, що утримувалися за рахунок страхових органів. У випадку гострихзахворювань, які були пов’язані із тимчасової втратою працездатності та при материнствізастраховані пенсіонери забезпечувалися допомогами із тимчасової непрацездатності[9, с.24].
На відміну від інших форм соціального страхування,КЗпП (ст.188) не встановлював норм страхового забезпечення з інвалідності. Їх розміривизначалися практикою органів соціального страхування. В залежності від стану місцевихстрахових коштів (фонду Б) губернські управління соціального страхування могли збільшуватирозміри пенсій, але не більше 70% вартості бюджетного набору продуктів та предметівпершої необхідності. При наявності в інваліда інших доходів, що перевищували середнійзаробіток, пенсія зменшувалася на розмір такого перевищення [9, с.25]. Така практика аж ніяк не укладалася із загальнимипринципами соціального страхування, за яких кожна особа, за яку сплачувалися страховівнески мала право на забезпечення у разі соціального ризику.
З 1925 р. нормативні актиз питань застосування законів СРСР і постанов РНК СРСР щодо пенсійного забезпеченняробітників, службовців і членів їхніх сімей входили до компетенції Союзної радисоціального страхування. Її постанови і правила посіли провідне місце в пенсійномузаконодавстві. З метою створення єдиних для СРСР норм і умов забезпечення, пошириласяпрактика прийняття загальносоюзних нормативних актів у сфері пенсійного страхування.Так, 28 серпня 1925 р. ЦВК і РНК СРСР затвердили перший загальносоюзний закон пропенсії за соціальним страхуванням — Положення про забезпечення в порядку соціальногострахування інвалідів праці та членів сімей померлих або безвісно відсутніх застрахованихта інвалідів праці [4, с.340].
Окрім того, постановою НКП СРСР від 16 жовтня 1926р. усю територію СРСР за розмірами пенсійного забезпечення було поділено на 5 тарифнихсмуг. Більшість території України, окрім східних промислових округів, потрапилидо 5-ї найнижчої тарифної смуги із мінімально встановленим розміром пенсії [15,арк.174]. Із січня 1928 р. НК РСІ СРСР надав право союзним республікам самостійнорозподілити округи за тарифними смугами для призначення пенсій по соцстраху [16, арк.77].
Страховим законодавством визначалася тривалістьпенсійного забезпечення. Так, пенсії з інвалідності та у разі втрати годувальникапризначалися із дня подачі заяви до моменту смерті, відновлення працездатності чидосягнення утриманцем 16-річного віку. Для осіб, зайнятих по догляду за дітьми виплатапенсій припинялася при досягненні останніми 8-річного віку [17, с.124]. Для отримання пенсії застраховані були зобов’язаніпротягом двохрічного терміну після припинення роботи за наймом, настання смертічи оголошення рішення суду про визнання особи безвісти відсутньою подати письмовузаяву в губернське управління соціального страхування, або ж у комітет страховоїкаси за місцем постійного проживання, подавши при цьому відповідні документи. Усідокументи направлялися в комісію по призначенню пенсій при губернському управліннісоціального страхування. Під час обговорення положення про Народний комісаріат праціУСРР на засіданні комісії по розгляду законодавчих положень 26 жовтня 1926 р. булоприйнято рішення утворити при наркоматі Головну комісію у пенсійних справах. ГоловсоцстрахУСРР мав право скасовувати рішення комісії, які були прийняті із порушенням процедури,або за протестом будь-кого із членів комісії [18, арк.7-8].
Отже, радянське пенсійне страхування, як окремийінститут забезпечення робітників та службовців у разі постійної втрати працездатностіостаточно набуває функціональних ознак в період НЕПу. Основну масу забезпечуваних,відповідно до чинного законодавства становили інваліди праці та сім’ї, що втратили годувальника. Причини непрацездатності, здебільш, визначалисязагальним захворюванням, однак із відродженням промисловості та розширенням залученняробітників до роботи на промислових підприємствах суттєво зростає частка пенсіонерівчерез виробничий травматизм та професійне захворювання. Лише із другої половини1920-х рр. запроваджується пенсійне страхування старості та за вислугу років, протевоно стосувалося обмеженого контингенту застрахованих. Протягом вказаного періодуна систему соціального страхування радянським законодавством покладалося виконанняневластивих функцій із виплати персональних пенсій та забезпечення пенсіонуваннягероїв праці.
пенсійне страхування україна
Джерела та література
1. Рохлин А. Собесы, профсоюзы и инвалиды труда // Вестник социальногообеспечения. — 1922. — №1-3. — С.10-14;
2. ЦДАГО України. — Ф.1. — Оп.1. — Спр.61. — Арк.25;
3. СУ УССР. — 1922. — №4. — Ст.59;
4. Сташків Б.І. Теорія права соціального забезпечення: Навчальний посібник.- К., 2005. — 405 с;
5. Семененко Ш. Экспертиза и контроль при утрате трудоспособности// Вестник социального обеспечения. — 1922. — №1-3. — С.12-14;
6. Кодекс законов о труде 1922 г. — Харьков, 1923;
7. Теттенборн З.Р. Советское социальное страхование.- Л.: Тип им. Гуттенберга, 1926. — 136 с;
8. ЦДАВО України. — Ф.2605. — Оп.1. — Спр.813;
9. Сборник постановлений и распоряжений по социальномустрахованию. — Харьков: Уполнаркомтруд РСФСР при СНК УССР, 1923. — 332 с;
10. Вопросы страхования. — 1923. — №38-40;
11. Информационный листок ГУСС. — 1925. — №10;
12. Горбунов А.И., Гутерман Б.Н., Усиков А.Я. Действующеезаконодательство по социальному страхованию СССР и РСФСР. Под ред. проф.Е.Н. Даниловой.- М.: Гострудиздат, 1930. — 774 с; 13. Теттенборн 3. Пенсионное обеспечение инвалидовтруда и членов семейств застрахованных. — М.: „Вопросы труда“, 1927.- 76 с; 14. Баевский И.Л. Справочник застрахованого. Социальное страхование рабочих,служащих, инвалидов, безработных и членов их семей. — М.: Вопросы труда,1923. — 174 с; 15. ЦДАВО України. — Ф.2851. — Оп.1. — Спр.757; 16.ЦДАВО України. — Ф.2851. — Оп.1. — Спр.922; 17. Баевский И.Л. и Эмдин Я.Р.Действующее законодательство по социальному страхованию. (С комментариями). Изд.2-е.- М.: Вопросы труда, 1928. — 582 с; 18 ЦДАВО України. — Ф.2851. — Оп.1. — Спр.709.