План
Вступ
Розділ 1. Інститутгетьманства та генеральної старшини в політичній системі Української козацькоїдержави XVII ст.
1.1 Науковадослідженість визначеної проблематики
1.2 Характеристикаінституту гетьманства, як уособлення верховної влади
1.3 Генеральна таСтаршинська ради — ограни політичної влади Української козацької держави в XVIIст.
1.4 Роль генеральноїстаршини в структурі політичної влади Гетьманату
Розділ 2. Структураадміністративного поділу та судова і виконавча влада Української козацькоїдержави у XVII ст.
2.1 Структураполкового та сотенного управління
2.2 Органивиконавчої та судової влади Української козацької держави XVII ст.
Висновки
Список використаноїлітератури
Вступ
Актуальністьтеми. У період становлення і розвитку соціальної, демократичної, правовоїУкраїнської держави історичне минуле відіграє важливу роль. Чимало відповідейна питання про те, яким бути сучасному державотворенню, можна знайти в історіїукраїнського козацтва, вивчаючи зокрема, політичну систему козацької держави,організаційні структури, інститут гетьманства, генеральної старшини, органисудової та виконавчої влаади, досвід у міжнародній діяльності тощо.
Еволюціясучасного механізму державної влади нашої країни пройшла довгий і складнийшлях. Розвиток одного з складових елементів цього механізму – інституту главидержави – розпочався ще в епоху ранньофеодальної держави Давньої Русі в особікиївських князів. Наслідуючи традиції княжої доби та керуючись прагненням досамостійного державного життя, український народ створив у XVII ст. свою власнудержавну організацію – козацьку республіку, на чолі адміністративного устроюякої знаходився гетьман. Його посада логічно уособлювала традиції князівськоговрядування. Неабиякий інтерес становлять і органи судової а виконавчої влади таінститут генеральної старшини української козацької держави.
Правильнерозуміння історичних закономірностей і процесів становлення Українськоїдержави, врахування набутого досвіду має велике значення не лише для сучаснихнауковців, але й урядовців. За умов становлення незалежної Української держави,її активної інтеграції до світового співтовариства значно посилився інтерессуспільства до минулого українського народу.
Томувивчення і узагальнення козацької спадщини, проблемний аналіз формування тарозвитку політичної системи української козацької держави в XVII ст.:гетьманської влади, її найближчого оточення, а також судової та виконавчоївлади, означеного періоду розширяє наше уявлення про козацтво як виразниканаціонального духу та державотворчі процеси ранньомодерної України, чим іобумовлюється актуальність теми.
Об’єктомдослідження є політична система української козацької держави XVII ст., як вияввлади нового типу.
Предметомдослідження є процес виникнення і функціонування гетьманства, генеральноїстаршини, органів судової та виконавчої влади в середовищі українськогокозацтва в умовах перебування вітчизняних земель під іноземним поневоленням.
Хронологічнімежі дослідження визначаються XVII ст. Саме на цьому етапі у козацтва активноформуються організаційні структури, виникає влада гетьмана, яка поступовоперетворюється з військової в адміністративно-військову владну посаду.
Метадослідження полягає в тому, щоб на основі комплексного вивчення науковихджерел, з’ясувати процес становлення політичної системи Української козацькоїдержави XVII ст.
Дляреалізації зазначеної мети поставлені конкретні завдання дослідження:
проаналізуватиджерельну та історіографічну базу дослідження; на цій основі з’ясувати ступіньнаукової розробки теми;
проаналізуватифункції та еволюцію інституту гетьманства в Україні в XVII ст.;
датихарактеристику Генеральній та Старшинській радам, як органам політичного устроюУкраїнської козацької держави в XVII ст.;
охарактеризуватисклад та функції генеральної старшини;
проаналізуватиособливості та функції органів виконавчої та судової влади, а такожадміністративного поділу і управління Української козацької держави в XVII ст.
Науковановизна роботи полягає у тому, що в ній:
проведенодослідження політико-адміністративного устрою Української козацької держави вУкраїні XVII ст.;
визначеноі проаналізовано становище та функціонування інститутів гетьманства,Генеральної та Старшинської ради, Гнеральної страшини, органів виконавчої тасудової влади в Українській козацькій державі XVII ст.
Практичнезначення дослідження полягає у можливості використання основних положень роботипри підготовці наукових праць узагальнюючого характеру з історії України;розробці лекцій і проведенні семінарських занять; написанні наукових курсовихта дипломних робіт з історії України, у тому числі з історії українськогокозацтва та українського війська, історії розвитку державності України тощо.
Структуракурсової роботи обумовленна її метою та науковими завданнями. Роботаскладається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел талітератури, який налічує 30 найменувань.
Розділ 1. Інститут гетьманства та генеральної старшини вполітичній системі Української козацької держави XVII ст.
1.1 Науковадослідженість визначеної проблематики
Незважаючина те, що українська історична наука займається цими проблемами вже понад двохстоліть, дослідники лише наближаються до її розв’язання. Вперше питання прогетьманів українського козацтва порушили у своїх працях П. Симоновський, О. Рігельман,В. Рубан, а також Д. Бантиш-Каменський та М.Маркевич [7, 24]. У своїхсинтетичних розвідках вони навели короткі відомості про боротьбу гетьманськоговійська з Кримом і Туреччиною у ХVI-XVII ст. Але ці праці насамперед містилинагромадження історичних матеріалів та фактів.
Якісноновий етап у справі наукового дослідження військового устрою українськогокозацтва (в т.ч. і деяких питань діяльності козацьких гетьманів) розпочинаєтьсяз середини ХІХ ст. Зокрема, проблему ґенези козацтва розкривають у своїх працяхВ.Антонович та М. Костомаров [1], [13, 48]. Так, М. Костомаров залишив розвідкупро гетьмана І. Свірговського. Зберегли свою цінність дослідження І. Каманіна,Д. Багалія, І. Новицького та Є. Барвінського [13, 48].
Найгрунтовнішимиі фактологічно найбільш наповненими й на сьогодні залишаються монографії М. Грушевського,Д. Яворницького [8], [30]. Зокрема Д. Яворницький в «Історії запорозькихкозаків» вперше широко використав описи поїздок на Січ магната С. Зборовськогоі австрійського посла Е. Лясоти, проаналізував на стосунки козаків змосковським урядом [30, 176].
Вивченняісторії українського козацтва продовжували радянські вчені К. Гуслистий і В. Голобуцький[13, 49], [4]. Однак лише з середини 80-х рр. ХХ ст. починають з’являтисяпраці, в яких знайшли об’єктивне відображення окремі аспекти ґенези козацтва.Зокрема, окремою верствою «військового прикордонного населення» вважає козацтвоЯ. Дашкевич, виводячи його появу з геополітичного становища України [13, 49].Зазначається, що в середині XVII ст козацтво перебирає на себе функціїпривілейованого суспільного стану.
Вцілому негативне ставлення до козацтва простежується в російськійісторіографії. Так, видатний історик С.М.Соловйов пояснював причини його появивідходництвом людей через різні обставини на південне прикордоння у пошукахлегкої здобичі [13, 49]. Українське козацтво до середини ХУІІ ст. він оцінювавяк антидержавний руйнівний елемент.
1.2 Характеристика інституту гетьманства, як уособлення верховноївлади
Гетьманствоє самобутня національна форма організації вищої влади в Україні в умовах їїсамоврядування (автономії) у складі Польщі та Російської імперії (ХVІ — ХVІІІст.). Термін «гетьман» широко вживався, починаючи з ХV – ХVІ ст., у багатьохєвропейських мовах і позначав керівників військового рівня. В Україні «гетьманами»називали демократично обраних народних ватажків козацького війська. У ХVІ ст.прославився серед населення і козаків неспольщений православний князь ДмитроВишневецький, знаний в народі як Байда. Він організував козаків, побудувавши заДніпровими порогами на острові мала Хортиця 1553-1554 рр. укріплений табір,названий Запорізькою Січчю [3, 38].
УЗапорізьких козаків гетьман є найвища посадова особа. Хто його вибирає чи призначає?На це питання читкою інформації немає через те, що запорожцям бракувалополітичної культури. У правовому устрої закон визначає, кому належить верховнавлада. Що ж стосується запорожців, то у них це не було всебічно обґрунтовано. Водному випадку вона належала до козацького війська, в іншому – належалагетьману. Однак у них не було жодної інституції, де б це було чітко зафіксованоі яка б регулювала цей процес.
Усюповноту виконавчої влади в Українській козацькій державі зосереджував у своїхруках виборний гетьман. Він же володів і правом законодавчої ініціативи, яке,щоправда, обмежувалося діяльністю Генеральної та старшинської рад.
Владагетьмана була виборною і формально пожиттєвою. Але, як засвідчив прикладгетьманів І.Виговського, Д.Многогрішного чи І.Самойловича, фактично гетьманськавлада здійснювалася «до ласки войсковой», і в разі виникнення певних обставинГенеральна рада могла позбавити гетьмана влади [3, 42].
Виборнийгетьман зосереджував у своїх руках надзвичайно широке коло владних повноважень:скликав Загальну раду і раду старшини, керував ними, брав участь в обговоренніпитань й ухваленні рішень ради, організовував їх виконання, очолюючиадміністрацію. За підписом гетьмана виходили найважливіші розпорядження інакази-універсали; він також очолював судочинство як вища апеляційна інстанція;організовував і керував фінансами; визначав напрями зовнішньополітичноїдіяльності країни; стояв на чолі війська. Загалом же гетьман як верховнийправитель підпорядковував собі усі суспільні стани та групи козацької України,користуючись правом уставодавства, вищої адміністративної та судової влади: длякозацтва – в ролі безпосереднього глави, для решти станів – як верховнийарбітр.
Усвоїй основі влада гетьмана була обмеженою. На цю посаду Генеральна радаобирала формально пожиттєво, оскільки «Березневі статті» Богдана Хмельницького1654 р. та наступні українсько-російські договори другої половини XVII ст.фіксували положення, за яким перевибори передбачалися лише у випадку смертіволодаря гетьманської булави. Але фактично, як засвідчила доля І. Виговського,І. Брюховецького, Д. Многогрішного та інших позбавлених гетьманства рішеннямГенеральної ради чи внаслідок заколоту правителів, вибори здійснювалися «доласки войсковой» [5, 26].
Історичніджерела містять чимало переконливої інформації про те, що влада гетьмана Б.Хмельницького із середини 1650-х рр. наближалася до необмеженої, еволюціонуючив бік монархічної форми правління. Як зарубіжні спостерігачі, так і мешканціУкраїни бачили в особі Хмельницького «їх країни начальника» і володаря» [14, 295].Становлення авторитарної форми правління призводить до того, що Хмельницький«володіє всім один, що накаже, то всім військом і роблять» [14, 295]. Йдетьсявже не лише про ігнорування інституту Загальних рад, а й думки старшин, котрі«гетьманові вимовити не можуть» про своє ставлення до тих чи інших процесівдержавного життя [14, 295].
Одназ найважливіших прерогатив ради – обрання старшини – відтепер повністюзосереджується в руках гетьмана, котрий призначає своєю волею не лишеполковників, а й сотників. Він же володіє правом на життя і смерть будь-якогомешканця держави, незалежно від посади, у тому числі представників генеральноїстаршини, якщо хто-небудь з них дозволив собі проігнорувати його розпорядження чизаперечити щодо впроваджуваного ним політичного курсу.
Післясмерті Б. Хмельницького його наступник І. Виговський, щоб залучити на свій біквищу козацьку старшину, невдоволену тим, що гетьман «володів усім один, щонакаже, то всім військом і роблять», на Корсунській генеральній раді 1657 р.запевнював її, що «без вашої військової ради жодних справ не буду робити» [14,295]. Однак, як слушно зазначають політологи, в часи суспільнихмакрореформувань, загострень суперечностей між різними верствами й громадянськимисилами внаслідок зламу традиційних соціальних структур, як правило, всуспільстві формується потреба в лідері харизматичного типу, уособленні всієївлади в одній керівній особі – як засобі толерантного співіснуваннярозшарованих верств і спільнот [13, 50]. Реагуючи на суспільні тенденції, І.Виговський уже навесні 1659 р., відправляючи послів на Варшавський сейм, що мавратифікувати Гадяцьку угоду 1658 р., доручив їм домагатися, аби після йогосмерті один з братів – Данило – без жодних виборів успадкував ВеликеГетьманство і Київське воєводство», а другий брат – Костянтин – «успадкував бипільне гетьманство», щоб у такий спосіб «на Україні не доходило до вибухузаворушень...» [14, 296].
Упізніші часи авторитарні тенденції й прагнення до трансформації виборноїгетьманської влади в спадкову монархічну виразно відбилися в політиці Д.Многогрішного, І. Самойловича та І. Мазепи, кожний з яких намагався зосередитиу своїх руках якомога ширше коло владних прерогатив та ще за життя визначитисвого наступника. Навіть гетьман П. Дорошенко, котрого дослідники називаютьнайпослідовнішим традиціоналістом, що свято дотримувався давніх козацькихзвичаїв та порядків, за інформацією джерел, не лише прагнув «довічногогетьманства» і передачі його «після нього сину і внуку його неодмінно», а йвиношував плани «стати удільним князем», «удільним паном і володарем всієїУкраїни», домогтися «незалежної ні від кого монархічної влади» [14, 296].
Втім,саме право вільної гетьманської елекції було одним з ключових понять узагальненогообразу «козацьких прав і вольностей». Витоки традиції його правовогозастереження сягають часів розбудови політичних взаємин Війська Запорозького зпольськими королями першої чверті XVII ст., а у своєму концентрованому виглядіцю норму було легітимізовано договором гетьмана Богдана Хмельницького зросійським монархом Олексієм Михайловичем 1654 р. Зокрема, в одній зі складовихчастин «Березневих статей», а саме в «Жалуваній грамоті Олексія Михайловичагетьману Богдану Хмельницькому і всьому війську Запорозькому про збереженняїхніх прав і вольностей» застерігалося: «А буде судом Божим смерть случитцагетману, и мы, великий государь, поволили Войску Запорожскому обирати гетманапо прежним их обычаем самим меж себя. А кого гетмана оберут, и о том писати кнам, великому государю, да тому ж новообраному на подданство и на верность верунам, великому государю, учинити, при ком мы, великий государь, укажем» [17, 171].Тобто в цьому випадку йшлося про право вільної, нічим і ніким не обмеженоїелекції, з наступним повідомленням про її результати в Москву та обов'язковимскладанням новообраним регіментарем присяги цареві у присутності йогоуповноваженого.
Прагнучивпровадити монархічну модель організації владних відносин у Гетьманаті,Хмельницький навесні 1657 р. учинив спробу легітимізувати свої нововеденняавторитетом російського царя та московського патріарха. Однак інтересиросійської правлячої династії в Україні насправді зумовлювали принципово іншийалгоритм розвитку політики Москви щодо моделі владної системи Гетьманатувзагалі та форм проведення гетьманських виборів зокрема. Уже реагуючи наклопотання Богдана щодо затвердження царем і благословення патріархом фактувизнання Юрася Хмельницького офіційним спадкоємцем гетьманства, повноважнийпредставник царя в Україні окольничий Ф. Бутурлін зауважив: «По смерти гетманабуде тому слову відміна, те все буде на волі твоїй великого государя: кого ти,великий государ, пожалуєш бути над Військом Запорозьким гетьманом, той ібуде...» [14, 297].
Загостренняі розрив українсько-російських відносин за років гетьманування ІванаВиговського не дав змоги московському керівництву реалізувати свої амбітнінаміри відразу по смерті Богдана Хмельницького. Однак уже при поверненніВійська Запорозького, очолюваного його сином Юрієм, під царську зверхністьвосени 1659 р. у сфальсифікований царськими дипломатами текст договору 1654 р.було внесено принципове доповнення, що зобов'язувало новообраного регіментаря ВійськаЗапорозького для обрання на гетьманство їздити до Моски на аудієнцію до царя.Таким чином, відтепер впроваджувалася своєрідна процедура інавгурації, котраобов'язково мала проходити в Москві, у царських палатах.
Утім,фактично і Юрій Хмельницький, і його легітимний (з погляду визнаннялегітимності московським керівництвом) наступник Іван Брюховецький під різнимиприводами таки зуміли ухилитися від упровадження цієї правової вимоги вполітичне життя Гетьманату. А вже договір Війська Запорозького з царем 1669 р.(«Глухівські статті») був вільний від неї, містячи натомість у собі норму: «имобирати гетмана по их праву, и чтоб с своего госу-дарского милосердия пожаловал,велелі дати в войско гетману войс-ковыя клейнота» [28, 573]. Щоправда, водночасзалишалась у силі норма, зафіксована в «Нових статтях» Юрія Хмельницького 1659р., котра забороняла Війську Запорозькому зміщувати за будь-які проступки, завинятком лише зради царя, гетьмана з його уряду без відповідного царськогодозволу: «А самим однолично гетмана, без указа царского величества, непеременять...» [28, 574].
Отже,з формально-правового боку вирішення проблеми гетьманської елекції покладалосяна волю Війська Запорозького, але з обмеженням на користь царя правапозбавлення гетьманської булави та скликання елекційної ради. Крім того,де-факто утвердилася практика проведення елекційних рад за обов'язкової участіповноважних представників царя – окольничого чи боярина в другій половині XVIIст. та, відповідно, таємного радника чи вищого офіцерського чину російськоїармії в першій половині XVIII ст., причому зазвичай виряджалися вони в Українув супроводі царського війська.
Тенденціядо посилення гетьманського авторитаризму зумовила активну протидію з боку вищоїстаршини, яка часто-густо отримувала дієву допомогу з боку російської влади.Зокрема, авторитарні прагнення Д. Многогрішного та І. Самойловича стали однієюз головних причин усунення їх від влади.
Крімтого, протягом усієї другої половини ХVІІ ст. політичний курс Москви виразнотяжіє до обмеження гетьманських прерогатив на свою користь та перерозподілу їхз-поміж вищої козацької старшини. Зокрема, уже «Переяславські статті» ЮріяХмельницького 1659 р., крім вимог щодо зобов'язання новообраного гетьмана їхатидо Москви, аби з рук царя отримати булаву, хоругву і жалувану грамоту нагетьманство, позбавляли його права самостійно розпоряджатись українськимвійськом, без санкції царя воювати з сусідніми країнами чи надавати їхнімправителям військову допомогу. Також «без рады и совіту всей черни» гетьман немав права призначати на полковницькі й старшинські уряди та позбавляти старшинвлади. Окрема стаття обмежувала його компетенції у судовій сфері, виводячиз-під гетьманської юрисдикції в карних справах цілу низку старшин, які малиособливі заслуги перед царем [27, 42].
«Глухівськістатті» 1669 р. позбавили гетьмана права на ведення зовнішньополітичноїдіяльності, а також передбачали його підсудність російській владі. «Конотопськістатті» 1672 р. для того, аби старшина надалі не зазнавала від гетьмана «неволіі жорстокості», закріплювали положення, що забороняли українському правителюодноосібно, без ради зі старшиною, карати козацьких урядовців, провину якихвідтепер мав обов'язково засвідчити Генеральний суд. Аналогічна вимогаставилась і при позбавленні регіментарем старшин урядування. «Коломацькі статті»1686 р. обмежували прерогативи гетьмана у сфері поземельних відносин,забороняючи регіментареві без узгодження з Москвою відбирати у власників наданіраніше гетьманською владою і підтверджені царськими грамотами рангові ґрунти тапромисли.
Вищиморганом влади вважалася військова рада, але гетьман і генеральна старшина вміломаніпулювали нею, і значення останньої поступово зменшувалося. Гетьмана обиралина все життя. Спроби становлення гетьманської династії не вдалися. Маються наувазі вибори по смерті Б. Хмельницького гетьманом Ю.Хмельницького тільки черезте, що він був сином Богдана. Але далі династична ідея не пішла. Гетьманськедостоїнство лишалося виборним. Перший орган верховної влади в Україні –козацьке військо. Другий орган верховної влади – Рада. Вона є відгуком в умовахЗапорізької Січі вічевої влади. Її також можна було порівняти із сеймом. Але навідміну від сейму чи сьогоденної Верховної Ради представників не вибирали, азбиралася ніби вся громада. Періодичних зборів не було. Вона збиралася занеобхідністю тоді, коли треба було гетьманові, чи більшості козаків.
В. Антоновичнаголошує на тому, що не відомо до кого належала головна державна функція [1,64]. Жодна з трьох перелічених рад не мала установленного закону: збиралисязадля потреби та на змову. Кожна рада мала однакову силу після звичаєвогоправа, яке поєднує в собі матріархальні та патріархальні порядки, які набуваютьобов’язкового статусу. Тобто звичаєве право ґрунтується на традиції, звичаї; нанаданні законного вигляду давнім звичаям, традиціям, що склалися в минулому.Головна державна функція не була чітко визначена, про неї можна було всякодумати, всяко її тлумачити.
Особистогетьман очолював генеральний уряд, козацьке військо і всю старшинськуадміністрацію. Як голова судової влади він затверджував присуди генерального іполкових судів з найважливіших справ. Гетьман рекомендував до виборів абоособисто призначав старшинську адміністрацію.
Відімені козацького війська і всієї України він проводив дипломатичні переговори йукладав міжнародні угоди, призначав послів й інших дипломатичних представників,забезпечував зміцнення міжнародного становища України. Риси монархічногопанування були особливо виразними за правління Б.Хмельницького, І.Самойловича.Проте в політичній системі гетьманської влади досить сильними були ідемократичні переваги.
Козацькамаса не схвалювала монархічного характеру гетьманської влади. За її ініціативибуло позбавлено булави чимало ватажків, які втратили опору старшини абокозацьких низів.
Доінституту гетьманства належала уся адміністрація краю. Адміністративні функціїгетьмана відображалися в універсалах. До атрибутів адміністративної владиналежала ще одна важлива функція: право роздавати землі. Ця адміністративнафункція була дуже важливим привілеєм гетьманської влади.
Доінституту гетьманства, крім воєнної та адміністративної влади, належала ще йфінансова влада: йдеться про право збирати податки з торгівлі, із промислів таремесел. Усі вони йшли у військову касу. Фінансова діяльність велася безпевного порядку. Дуже довго не відрізнялись власне гетьманські гроші від грошейвійськових. Усі вони лічилися вкупі. Гетьманські фінанси від військового скарбустали відрізнятися лише при Данилі Апостолі. Тоді булла встановлена посадагенерального підскарбія, по-сучасному – міністр фінансів.
Гетьмані вся козацька старшина не діставали пенсії, а брали платню натурою. В Українібули маєтності, доходи з яких йшли на пенсію гетьманів.
Такимчином, можна підсумувати, що інститут гетьманства сприйняв від інституту княжоївлади пріоритет світської влади над церковною і розвивав царське тадемократичне начала княжої влади, з іншого – їх контролювала громадськість і,насамперед, запорізьке військо. Адміністративне, військові, суддівські та іншігілки гетьманської влади розвивали кращі традиції княжої влади і творчо сприймаютьсяінститутом президентської влади.
1.3 Генеральна та Старшинська ради – ограни політичної владиУкраїнської козацької держави в XVII ст.
Уході революційного переоблаштування українського суспільного життя в серединіXVIІ ст. демократичні засади, що до того існували на Січі, було перенесено натерени, які підлягали владі Війська Запорозького та його гетьмана. У результатіцього найвищим розпорядчим органом у державному житті Гетьманату стала Генеральнарада — загальнокозацьке зібрання, що ухвалювало рішення, які були обов’язковимидо виконання як козацькою старшиною, козацтвом, так і представниками іншихсоціальних станів, що проживали в межах козацької держави.
Прерогативаскликання Генеральних рад належала гетьману або за його відсутності –генеральній старшині. Процедура збору ради мала такий порядок: за наказомгетьмана Генеральна військова канцелярія розсилала універсали з відповідниминаказами до полковників і полкової старшини, які своєю чергою інформувалинижчий, сотенний рівень козацької адміністрації.
Досередини XVIІ ст. до участі в Генеральних радах допускалися представники лишекозацького стану. З початком революції, коли Військо Запорозьке почало себеусвідомлювати в якості загальнонаціональної політичної еліти, на ради почализапрошувати представників вищого православного духовенства — митрополитів,єпископів, настоятелів великих православних монастирів, протопопів важливихкозацьких центрів. Часто, особливо, коли на обговорення виносилися питанняширокого суспільного значення, до участі в радах допускалися представникиміської адміністрації — війти, бурмістри, лавники тощо. У залежності відхарактеру взаємин гетьманської адміністрації зі старшиною Запорозької Січі, доучасті в Генеральних радах запрошувалися або не запрошувалися представникинизового козацтва [3, 76-77].
Дослідникивідзначають той факт, що Генеральна рада не мала чітко визначених нормпредставництва. Під час військових походів, коли Військо Запорозьке перебувалов стані мобілізації, коло учасників рад було широким, практичнозагальноосяжним. В інших випадках гетьман і старшина практикували запрошення доучасті в роботі Генеральних рад лише представників від полків. Обов’язковоюумовою правомочності ради була участь в її роботі представників від усіхкозацьких полків. Скликання ж ради без запрошення або без прибуття в силурізних обставин делегації того чи іншого полку майже завжди породжувало гострийполітичний конфлікт.
Зазвичай,на Генеральній раді головував гетьман або в тому випадку, коли йшлося лише пройого обрання — хтось із представників вищої козацької старшини, найчастіше —генеральний обозний.
Зарозпорядників на радах виступали генеральні осавули, котрі слідкували задотриманням козаками порядку та фіксували результати їхнього волевиявлення.
Генеральніради як обов’язковийполітичний інститут доволі регулярно діяли на початковомуетапі Визвольної війни, згодом їх значення суттєво понизилося. Причиною цьомубула передовсім неефективність обговорення та вирішення важких питань за умовискупчення надзвичайно великої кількості учасників. А тому з кінця XVIІ ст. заГенеральною радою було залишено лише функції гетьманського обрання [7, 78].
Вміру того, як занепадало значення Генеральної ради, все більш важливим елементомполітичної системи Гетьманату ставала старшинська рада. На перших порахстаршинська рада виступала в ролі дорадчого органу при гетьманові, на якомуготувалися питання для розгляду на Генеральній раді. З часом, коли відбуваласяконсолідація верстви козацької старшини, цей інститут ставав обов’язковиматрибутом політико-державної структури України. Угоди гетьмана та ВійськаЗапорозького з російськими царями 1672, 1674 та 1686 р., які виступалиодночасно й своєрідними конституційними актами для внутрішньополітичного життяконституювали обов’язкову участь вищої козацької старшини в політичному життіГетьманату саме через діяльність інституту старшинської ради.
Відчасів гетьманування Б.Хмельницького на обговорення учасників старшинських радвиносилися питання зовнішньої політики, оголошення військових походів іукладення миру, визначення узгодженої кандидатури на обрання гетьманом,регулювання податкової політики, розпорядження спільно з гетьманом земельнимфондом держави, призначення на вищі полкові уряди тощо.
Доучасті в старшинських радах обов’язково запрошувалися полковники, генеральністаршини і досить часто – полкова старшина. В окремих випадках зафіксованопроведення старшинських рад у розширеному складі, коли до участі в нихдопускалися «всі козацькі урядники» чи «всі начальні люди» [8, №4, 24].Найнижчими козацькими урядовцями, що запрошувалися на старшинські ради, булисотники. Присутність на них козацьких отаманів чи виборних від полків джерелане фіксують. Разом з тим, збереглися відомості про запрошення на старшинськіради представників міської адміністрації найбільш важливих міських центрівГетьманщини.
1.4 Роль генеральної старшини в структурі політичної владиГетьманату
Доінституту гетьманства належав великий ряд урядників – генеральна старшина. Вонаявляла собою політичну еліту українського суспільства, найвищу виборнувійськову та цивільну адміністрацією, виконавчий орган державного управління,рада при гетьмані у XVII ст. До генеральної старшини належали:
Генеральнийобозний – фактично друга особа після гетьмана, керівник артилерії у війську, якправило, призначався наказом гетьмана;
Генеральнісудді – два члени генерального військового суду, який очолював сам гетьман. Довійськового суду входили ще й деякі генеральні старшини;
Генеральнийпідскарбій – завідувач державним скарбом;
Генеральнийписар – державний канцер, тобто праведник генеральної військової канцелярії,хранитель державної печатки. Він часто виконував функції керівника закордонноговідомства;
Генеральнийбунчужний – головний охоронець символу гетьманської влади – бунчука, під часвійни командував за дорученням гетьмана окремими частинами, виконував окремідипломатичні функції;
Генеральнийхорунжий – головний охоронець військового прапора. Як і генеральний бунчужний,займався й іншими військовими та адміністративними справами;
Генеральніосавули – два члени генеральної старшини для надання допомоги гетьману увійськових справах і керівництва козацьким військом [19, 97].
Значнозростало значення генеральної старшини в часи міжгетьманства. Зокрема, засвідченнями Самовидця, гетьман Б. Хмельницький перед смертю, передаючи владусинові Юрію, віддав його під опіку генерального писаря І. Виговського,генерального обозного Т. Носача та генерального судді Г. Лесницького [14,302-303]. Аналогічно в березні 1672 р., коли Д. Многогрішного скинули згетьманства, владу до виборів нового гетьмана також було зосереджено в рукахгенерального обозного, двох суддів і писаря.
Наієрархічних сходах старшинських урядів найближче до гетьмана стояв генеральнийобозний. Цей інститут був відомим на Запорожжі уже з початку XVII ст. Відперших визвольних змагань козацтва середини XVII ст. та становлення Українськоїкозацької держави, генеральний обозний є обов'язковою і доволі важливою ланкоюдержавного і військового управління Гетьманату. На уряд, який увінчувавслужбову ієрархію Війська Запорозького, як правило, обирали найавторитетніших інайдосвідченіших командирів. Зокрема, з-поміж відомих нам майже 20 старшин, що обіймалипосаду генерального обозного упродовж 1648-1687 рр., четверо – Петро Дорошенко,Іван Безпалий, Петро Забіла, Михайло Радкевич – перед тим очолювали іншігенеральні уряди, а саме: генеральних суддів і осавулів.
Вадміністративній практиці Гетьманату склалася традиція, згідно з якою, навідміну, скажімо, від генеральних писарів, суддів чи осавулів, яких могло бутидвоє чи навіть більше, посаду генерального обозного обіймав лише одинурядовець. Щоправда, в разі тривалої відсутності генерального обозного в Україній неможливості через це виконання ним своїх функціональних обов'язків,вочевидь, практикувалося «наказничество». Принаймні, відомі на сьогодніісторичні джерела фіксують під 1663 р. факти титулування колишньогомиргородського полковника Павла Животовського «наказним генеральним обозним»,тоді як «повний» генеральний обозний Іван Цесарський очолював делегацію ВійськаЗапорозького, відправлену гетьманом І. Брюховецьким до Москви [19, 98].
Уроки Визвольної війни суттєво розширилися повноваження та, відповідно, зрісвплив генерального обозного. Його функціональні обов'язки насамперед полягали вкеруванні Генеральною військовою артилерією. Обозний мав не лише командуватиартилерією під час бойових дій, а й організовувати її матеріальне забезпечення,формувати і подавати на затвердження гетьмана та генеральної старшини штат Генеральноївійськової артилерії – осавула, хорунжого, писаря, пушкаря, гармашів та ін. Нагенерального обозного було покладено й таку важливу функцію, як ведення реєструкозацького війська.
Надзвичайноважливу роль відігравали генеральні обозні під час проведення Генеральних рад.Зазвичай саме обозний виступав розпорядником таких зібрань, і саме він навиборчих радах подавав новообрано му гетьману знак його влади – булаву [14, 303].
Приблизнотаку саму роль, як генеральний обозний у військових справах, у цивільнихвідігравав генеральний писар. Адже саме він за своїми обов'язками стоявнайближче до гетьмана і був найбільш посвячений у справи поточної внутрішньоїта зовнішньої політики. Як правило, у Війську Запорозькому був один генеральнийписар, але інколи й двоє. Саме двоє писарів було на початкуНаціонально-визвольної війни і таку саму кількість регламентували «Переяславськістатті» 1659 р., що містили вимогу «при гетьмані бути з обох боків Дніпра по 1судді, по осавулу і писарю» [14, 303]. Після розпаду України на два Гетьманативтратило свою актуальність і це положення.
Науряд генерального писаря обирали осіб, які мали певний канцелярський досвід.Наприклад, з-поміж 26 урядників, що впродовж середини – другої половини XVIIст. обіймали посаду генерального писаря Війська Запорозького, майже половина –12– перед тим служили канцеляристами Генеральної військової канцелярії. Саме цейшлях службового зростання пройшли такі відомі козацькі адміністратори, впливовіполітичні й державні діячі, як Іван Груша, Остап Голуховський, ІванЛомиковський, Карпо Мокрієвич, Василь Кочубей та інші.
Засвоїм становищем генеральний писар найближче з-поміж інших старшин стояв докерівництва зовнішньої політикою Української держави. Особливо великий вплив нанапрями зовнішньополітичної діяльності держави мав генеральний писар гетьманаБ. Хмельницького Іван Виговський. За свідченнями сучасників, він «абсолютновсім рядить, не доповідаючи, – відправляє послів» [14, 304]. Винятковийособистий вплив Виговського на гетьмана (восени 1651 р. польський посолповідомляв у Варшаву, що «Виговський опанував серце і розум Хмельницького ікерує ним, як батько сином») сприяв тому, що уряд генерального писаря набувнадзвичайної ваги, й іноземні спостерігачі завжди називали «українськогоканцлера» другою, після гетьмана, за силою впливу особою Війська Запорозького.Щоправда, після смерті Хмельницького такий порядок не зберігся, і генеральнийписар зрівнявся з іншими генеральними старшинами. Після складання обов'язківгенерального писаря для адміністративної практики Гетьманату другої половиниXVII ст. найтиповішим є переміщення на уряд генерального судді.
Задовгодо Національної революції середини XVII ст. у Війську Запорозькому існував іуряд військового судді. В Українській козацькій державі, як правило, було двоєгенеральних суддів, хоч нерідко документи фіксують прізвище лише одногоурядовця, що дозволяє гіпотетично стверджувати про поширеність і такогоодноособового виконання повноважень. У тому ж випадку, коли генеральних суддівбуло двоє, один з них виступав «першим» («старшим»), а інший – «другим», тобтонижчим за своїм службовим рангом. Серед іншого, це відбивалося і на розмірахпожалувань, якими цар обдаровував козацьких старшин за певної нагоди.
Аналізперсонального складу цієї групи вищих козацьких урядовців переконує у тому, щона уряд призначали авторитетних та заслужених козаків, які перед тим посідаличільні місця в козацькій ієрархії [6, 33].
Прямимобов'язком суддів був розгляд і винесення вироку по цивільних справах. Длявирішення карних справ скликали суддівську колегію –Генеральний військовий суд,в якому головував гетьман або один із генеральних суддів. Досить поширеною булапрактика виїзних колегій Генерального суду.
Військовимклейнодом генеральних суддів була «комишина», або «ліска судейська чорнагибанова, просто в сребло оправная» [6, 34], атрибутом влади – також печаткавійськова суддівська, необхідна «для запечатованія укончоных… справ» [6, 34].
Як ідля решти генеральних старшин, діяльність генеральних суддів не обмежуваласявиконанням лише їхніх прямих функціональних обов'язків. Часто-густо вонивиконували різноманітні доручення гетьмана, наприклад, очолювали посольства дочужих країн (зокрема, генеральний суддя С. Богданович-Зарудний – посольства доМоскви в 1652 та 1654 рр.). Хоча діяльність військового характеру була доситьдалекою від функцій генеральних суддів, проте вони все ж брали в ній активнуучасть. Зокрема, функції наказного гетьмана в походах у різний час виконувалигенеральні судді А. Жданович, І. Самойлович та П. Животовський.
Прогенерального підскарбія перші звістки доходять із часів гетьманування Б.Хмельницького. До функціональних обов'язків генерального підскарбія належалипитання, пов'язані з обкладанням і збиранням податків, організацією зберіганнянатуральних зборів. Він визначав дозорців по полках, встановлював термінисплати податків, контролював їх надходження до Генерального військового скарбу.
Зважаючина те, що найприбутковішими були збори з млинів, генеральний підскарбій самецьому промислу приділяв найбільшу увагу. До його прерогативи належало правовидачі дозволу на побудову нових млинів, контролю за дотриманням правил їхкористування.
Охарактеризованівище інститути генеральних старшин, а саме: генеральних обозного, писаря,судді, а в пізніше – і підскарбія, дослідники зараховують до складу «вищої»групи гетьманського уряду. Відповідно до «нижчої» генеральної старшини належалигенеральні осавули, хорунжий та бунчужний.
Урядосавулів, яких завжди у Війську Запорозькому було двоє, існував на Запорожжі зкінця XVI -початку XVII ст. З початком революції генеральні осавули входять доскладу генеральної старшини, і так само, як і генеральний обозний, найтіснішепов'язуються з військовими справами. Набагато частіше, ніж іншу генеральнустаршину, осавулів призначали командирами окремих частин козацького війська.Зокрема, відомо, що впродовж другої половини XVII ст. з числа генеральнихосавулів наказними гетьманами призначалися: Демко Лісовець (двічі), ВасильТомиленко, Іван Скоробагатько, Іван Богун (двічі), Парфен Нужний, АртемМартинович, Демко Пиляй, Яків Кіндратович Лизогуб, Тиміш Шуліка (двічі), МатвійГвинтовка (двічі), Іван Лисенко (двічі) [6, 35].
Підчас військових походів, в яких генеральний осавул не виступав як наказнийгетьман, він відповідав за організацію караульної служби. В мирний часгенеральний осавул частіше за інших генеральних старшин виконує різного родуполіцейські функції, проводить судові розслідування та приведення до виконаннявироків Генерального військового суду. Активно залучалися генеральні осавули йдо виконання дипломатичних місій. Досить політичною була їхня роль під часпроведення Генеральних рад, на яких вони виступали як розпорядники.
Навідміну від першої групи генеральної старшини, бунчужний і хорунжий малинадзвичайно вузьке коло чітко окреслених функціональних обов'язків. Ізформального боку функції генерального хорунжого полягали в охороні військовоїкорогви (стягу), а бунчужного –гетьманського бунчука, які в урочисті моментивиносилися перед козацьким військом. Уряди генеральних бунчужного та хорунжогоз'явилися в середині XVII ст. і тривалий час існували як посади двірські, а невійськові. Але згодом, навіть після того, як вони закріпилися серед урядівгенеральних, особи, що їх обіймали, й надалі були зобов'язані «находиться пригетмані перемєно для порученія им случающихся діл и приказов… как сіядолжность… точного преписанія не імєит» [14, 305].
Близькимидо функцій генерального осавула були обов'язки генерального бунчужного ігенерального хорунжого. Як і осавулам, їм також нерідко доручають командуватиокремими військовими командами та підрозділами, проводити судові розслідування,засідати у Генеральному військовому суді, бути присутніми при виконанні судовихвироків. Крім того, практикувалось і залучення генеральних бунчужних тахорунжих до виконання різноманітних дипломатичних доручень (хоч випадкивиконання ними важливих дипломатичних завдань чи керування повноважнимипосольствами до іноземних правителів не були типовими).
Загаломже, з наявного у джерелах фактичного матеріалу випливає, що як генеральнийбунчужний, так і генеральний хорунжий не були надто прив'язані до виконаннячітко обумовлених функціональних обов'язків, як це мало місце у випадку зіншими генеральними старшинами.
Появацієї категорії вищих козацьких урядників була пов'язана з ускладненням функційгетьманського проводу в умовах стрімкого еволюціонування козацької державностісередини XVII ст. Тривалий час ієрархічно як бунчужний, так і хорунжий невходили до складу генеральних старшин, це були посади гетьманські або двірські.Свідченням доволі невисокого соціального статусу «гетьманського бунчужного»може слугувати розмір річної платні, передбаченої угодою з російським царем1654 р. – на рік 50 польських злотих, тобто так само, як полковим писареві чихорунжому. Натомість генеральний суддя отримував ушестеро, а генеральний осавулувосьмеро більше грішми та, крім того, мав право на користування прибутками зодного млина. Грошова платня полкового осавула перевищувала учетверо (не беручидо уваги прибутків з млина), а платня сотника чи писаря Генеральноговійськового суду вдвічі платню гетьманського бунчужного.
Вієрархічній драбині Війська Запорозького аж до початку XVIII ст. урядгенерального хорунжого все ж стояв нижче за уряд генерального бунчужного.Причини такого становища дослідники вбачають передовсім в особистості вельмиенергійного старшини, до того ж родича гетьмана І. Самойловича, майбутньогогенерального осавула і полковника переяславського Леонтія Полуботка, котрий,упродовж 1672-1677 рр. обіймаючи уряд генерального бунчужного, неодноразовопризначався наказним гетьманом та виконував важливі доручення гетьманськогопроводу. Проте, на думку Горобця В.М., ієрархічна перевага генеральногобунчужного над генеральним хорунжим простежувалась і в попередні десятиліття,коли хорунжі взагалі не потрапляли до переліку старшин, яким була передбаченагрошова платня [14, 305]. Крім того, навіть згадки про них у джерелах зустрічаютьсянабагато рідше, аніж про генеральних чи військових бунчужних.
Перебуванняна уряді генерального бунчужного слугувало своєрідним трампліном для успішногопросування службовою драбиною Війська Запорозького. Зазвичай бунчужнимпризначали козаків, що перед тим перебували на не надто високих посадахполкової чи сотенної старшини.
Щодож статусу самого інституту генеральних бунчужних у службовій ієрархіїГетьманату, то з кінця XVIII ст. відбувається його пониження порівняно зінститутом генеральних хорунжих. Свідченням цього є вже хоч би те, що в цей часстратегія службового зростання генеральних старшин передбачає переміщення зуряду генерального бунчужного на уряд генерального хорунжого, а не навпаки.
Протягомдругої половини ХVII ст. існувало три способи сходження на старшинські уряди, асаме: через обрання на Генеральній або Старшинській раді та гетьманськепризначення. З формального боку, за традиціями Січі, під час нових гетьманськихвиборів весь склад генеральної старшини йшов у відставку. Однак, як свідчитьісторичний матеріал, здебільшого генеральні старшини зберігали за собою своїпосади. Владу втрачали тільки ті з них, хто скомпрометував себе в очахросійської влади або надто тісно був пов'язаний із попереднім, уже скинутим згетьманства правителем. Зокрема, кардинальна зміна корпусу генеральної старшинивідбулася на виборчій раді 1659 р., коли до складу гетьманського уряду Ю.Хмельницького увійшли одразу два нових генеральних судді, два писарі та осавул[9, 48].
Такимчином, найближчим до гетьмана в ієрархічній побудові козацької адміністраціїстояв генеральний обозний. В його функціональні обов’язки входило керуванняГенеральною військовою артилерією, органызацыя її матеріального забезпечення таформування складу військової старшини Генеральної військової артилерії —осавула, хорунжого, писаря, пушкарів та гармашів. На генерального обозноготакож покладалося завдання ведення компуту — реєстру козацького війська.
Привирішенні цивільних справ надзвичайно важливу роль відігравав генеральнийписар. Він, як правило, не втручався у справи військові, але був найбільшепосвячений у проблеми внутрішньої та зовнішньої політики.
Урядгенерального судді, як правило, посідали дві особи. Прямим їхнім обов’язком буврозгляд і винесення вироку з цивільних справ. Для вирішення карних справскликалася суддівська колегія — Генеральний військовий суд, в якому головувавгетьман, або однин з генеральних суддів. Керівництво фінансовою сферою державиперебувало в розпорядженні генерального підскарбія. До його компетенції входиловизначення порядку встановлення і збору податків, органызація зберіганнянатуральних припасів, призначенням митарів у полках.
Доскладу нижчої входили генеральні осавули, хорунжі та бунчужні. На відміну відперших, формальне коло їхніх службових повноважень було значно вужчим. Так,формально завдання генерального хорунжого полягало в охороні військової корогви(стягу), а бунчужного — гетьманського бунчука, які в урочисті моментивиносилися перед військом, але на практиці її доручалося й виконання важливихполітичних, дипломатичних та військових місій. Вони їздили на чолі посольств,командували окремими військовими підрозділами, проводили судові розслідуваннята засідали в Генеральному військовому суді.
Розділ 2. Структура адміністративного поділу та судова і виконавчавлада Української козацької держави у XVII ст.
2.1 Структураполкового та сотенного управління
Адміністративнийподіл Української козацько-гетьманської держави дублював структуру війська:територіальні одиниці відповідали ієрархії бойових підрозділів, забезпечуючимаксимально швидку мобілізацію козацького стану. Політико-адміністративнасистема Війська Запорозького не була козацьким новотвором, оскількитериторіальний поділ середньовічного суспільства, зазвичай, скрізь відповідавпотребам оперативної мобілізації збройного люду. Новаційний же підхід уряду Б.Хмельницького при закладенні нової адміністративної структури українськихземель полягав у тому, що козацькі полки і сотні мали значно менші території,ніж воєводства і повіти Речі Посполитої, а тому й адміністративним органам булолегше ними управляти. Перевагою нової адміністративної мережі стало те, щонакази з Чигирина швидко доходили до місцевих урядників. При становленні полково-сотенногоустрою Української козацької держави використовувався досвід функціонуванняреєстрових козацьких полків, формування яких розпочалося ще на початку XVIIст., а на переломі 1625-1626 рр., під час складання гетьманом МихайломДорошенком козацького реєстру, було зафіксовано 6 військово-територіальниходиниць з центрами в Чигирині, Білій Церкві, Переяславі, Корсуні, Каневі таЧеркасах [21, 32].
Ізвибухом Української революції середини XVII ст. процеси розбудовиполково-сотенного устрою суттєво інтенсифікуються. Уже впродовж літа 1648 р.створюються полки на Лівобережній Україні, Київщині, Чернігівщині таБрацлавщині, а восени — у північній частині Правобережжя (Київське воєводство),південно-східній Волині, східній і центральній частині Подільського воєводства,на півдні Галицької землі Руського воєводства [21, 33]. На середину 1649 р.загальна кількість полків становила понад 20 військових одиниць, що спиралисяна відповідні територіально-адміністративні округи.
Згідноз умовами Зборівського договору 1649 р., Українська козацька держава втратилатериторію Барського, Зв'ягельського, Любартівського, Миропільського,Остропільського та Могилевського полків. Козацьке військо у кількості 40 тис.вояків відтепер мало базуватися на теренах 16 полків: Чигиринського,Білоцерківського, Корсунського, Черкаського, Уманського,Брацлавського, Кальницького, Канівського, Київського, Переяславського,Кропивнянського, Миргородського, Полтавського, Прилуцького, Ніжинського таЧернігівського [14, 315]. Окремі козацькі полки як певнітериторіально-адміністративні округи та військові одиниці, наприклад,Борзненський та Овруцький, було переформовано у відповідні сотні Чернігівськогота Київського полків.
Несприятливийдля Українського Гетьманату розвиток міжнародних процесів зумовив ситуацію, заякої з кінця 1650-х рр. його територія, головним чином, невпинно танула.Зокрема, наприкінці 1650-х було втрачено контроль над землями Волинського,Турово-Пінського та Білоруського полків. Після поразки визвольних змаганькозацтва на Правобережжі та зречення П.Дорошенком гетьманської булави польськавлада поступово ліквідувала Білоцерківський, Брацлавський, Корсунський, Канівський,Могилевський, Паволоцький, Вінницький, Уманський, Черкаський та Торговицькийполки. Лише в ході колонізаційної діяльності правобережного козацтва,очолюваного Семеном Палієм і його соратниками, впродовж 1684-1685 рр. буловідновлено адміністративну структуру на Правобережжі, в результаті чогоспочатку постали Фастівський і Богуславський полки, а згодом – Корсунський іБрацлавський [21, 38].
Територіїполків поділялись на сотні, кількість яких суттєво різнилася. Згідно з РеєстромВійська Запорозького 1649 р., вона коливалася від 8-ми сотень у Чернігівськомуполку до 23-х у Білоцерківському та 22-х – у Брацлавському.
Зачасів громадянських війн та іноземних вторгнень 50-60-х рр. XVII ст. кількістьсотень значно скоротилась на теренах Правобережного Гетьманату і стала дещоменшою на Лівобережжі. Згідно з інформацією 1672 р., тобто часу остаточноїстабілізації на землях Лівобережного Іетьманату, тут налічувалося 117 сотень,тоді як Реєстром Війська Запорозького 1649 р. зафіксовано існування 124 [14,317].
Адміністративніцентри сотень були у містах і містечках, іноді – великих селах. У великихкозацьких центрах, переважно полкових містечках, розташовувалася не одна, адві-три і більше сотень (зокрема за Реєстром 1649 р. у Ніжині було аж п'ятьмісь ких і одна полкова сотні [14, 317]).
Назвасотні переважно походила від назви населеного пункту, де був сотенний центр, алеіноді, особливо на ранніх етапах існування козацької держави, – від прізвища чиімені (рідше) сотника чи організатора сотні.
Представникамивійськової адміністративної влади на території полку і виконавцями дорученьгетьмана, генеральних та старшинських рад були полковники. Прерогативиполковника охоплювали широке коло адміністративних, військових, судових іфінансових повноважень. Полковники забезпечували мобілізацію ввіреного їмвійськового підрозділу, здійснювали всю повноту розпорядчих функцій на підвладнійїм території. Насамперед вони розпоряджалися земельним фондом (так званірангові маєтності) колишньої королівщини та земель, залишених шляхтою.Полковники розподіляли ці землі між старшиною і козаками як плату за несенняними військової служби. Вони також організовували фінансову справу, справлятиподатки до військового скарбу, віддавали в оренду підприємства, що належали довійськового фонду, збирали орендну плату. Повноваження полковників упоземельних і фінансових справах ставили під їхній контроль також міськегосподарство і давали змогу втручатись у внутрішні справи міст.
Приуправлінні ввіреним йому полком полковник спирався на полкову старшину, складякої інституційно майже повністю дублював склад гетьманського уряду – полковийобозний, полковий суддя, полковий осавул, полковий писар і полковий хорунжий,тобто не було лише уряду бунчужного, натомість згадки про інститут полковогохорунжого у джерелах регулярно зустрічаються від середини XVII ст., коли урядхорунжого генерального ще не став таким, що діяв постійно.
Вочевидьблизькими були і моделі службової ієрархії полкового та генерального рівнів,щоправда, позиції полкового писаря, як і полкового обозного, мають значнослабший вигляд, аніж позиції їхніх аналогів у гетьманському уряді
Модельадміністративного устрою полку дублювалась на сотенному рівні, де владніповноваження реалізували сотник, спираючись на сотенну старшину – сотенногоосавула, сотенного хорунжого та сотенного писаря, а також курінних отаманів,які здійснювали безпосереднє врядування козацькими громадами сотні. Кількістьостанніх коливалася від 2-3 до 5-6 осіб. І хоч згадок про них, на відміну відсотенного хорунжого чи осавула, у правових документах, що регулювали розмірищорічної рангової платні, немає, історичні джерела, які відображають хідполітичних процесів, переконують у їхній важливій ролі, можливо, навіть дещобільших владних можливостях, аніж інших козацьких урядників сотенного рівня, завинятком, звичайно, сотника і городового отамана.
Функціональніобов'язки городового отамана передбачали прерогативи адміністрування вполковому центрі або гетьманській резиденції, без зачіпання сфери військової.Втім, таке формальне обмеження не надто послабляло вплив цієї групи козацькихурядовців, і тому інститут городових отаманів зберігався лише у великихкозацьких центрах – полкових містах, де перебувало кілька козацьких сотень, абож у гетьманській резиденції. У реєстрах козацької старшини відомості прогородового отамана, як правило, йшли зразу ж після згадки про сотника полковоїабо першої міської сотні, перед отаманами курінними та іншою сотенноюстаршиною.
Допоміжниморганом низової адміністрації були місцеві ради, які скликалися старшиною дляобговорення і вирішення найважливіших військових, адміністративних та судовихсправ.
Посадияк полкової, так і сотенної старшини формально вважалися виборними. Однак напрактиці на полковництво та важливі уряди полкової старшини гетьман призначавсамостійно чи за згодою Старшинської ради. Вища старшина дражливо ставилася доперебрання цієї важливої функції гетьманами до своїх рук і в боротьбі з цієютенденцією діставала підтримку в російського уряду. Зокрема, уже до«Переяславських статей» 1659 р. було внесено положення про те, аби гетьман «безрады и совіту всей черни» не призначав на полкові уряди та не скидав з них [14,321].
2.2 Органи виконавчої та судової влади Української козацькоїдержави XVII ст.
Центральнимиорганами виконавчої влади Гетьманщини були Генеральна військова канцелярія таГенеральна скарбова канцелярія. Генеральна військова канцелярія протягом усьогочасу існування Української держави слугувала інструментом реалізації постановГенеральних і Старшинських рад, законодавчих ініціатив гетьмана. У канцеляріїрозглядалися найважливіші справи адміністративного та військового характеру –звіти і листування полкової та сотенної старшини, справи міст, прохання іскарги окремих людей, дипломатичне листування, виготовлялися гетьманськіуніверсали, мобілізаційні накази, майнові пожалування, ордери на податковіпільги тощо.
Ужалуваній громоті, наданій Б. Хмельницькому і старшині 27 березня 1654 р.,російський цар Олексій Михайлович закріпив право українського народу судитисяза своїми звичаями: «Их права и вольности войсковіе, как издавна бывали привеликих князех руских и при королех полских, что суживали и вольности своиимели в добрах и судах, и чтоб в те их войсковіе суди некто не уступался, но отсвоих би старшин судились, подтвердити; и прежних би их прав, какови данидуховного и мирского чину людем от великих князей русских и королей полских ненарушить» [24, 17].
Документисудоводства Запорізької Січі, що дійшли до нас, свідчать про демократичнийхарактер козацького суду. Широко використовувалися такі заходи, як взяттявинуватця «на поруку» або зменшення покарання, враховуючи його сімейнестановище [24, 21].
Великакількість джерел, у т.ч. й «Інструкція судам» гетьмана Д. Апостола, свідчить,що судові органи в Україні XVII ст. (зокрема, Запорозької Січі) буликолегіальними. Судді зазвичай обиралися населенням безпосередньо на радах чипризначалися вищою владною структурою. Вважалося за правильне, що обраний суддямає бути «людиною гідною, заслуженою, непідозріливою, совісною, грамотною, вправах винахідливою, із законного подружнього народження, чесного поводження, всловах і справах постійною, не молодшою 25 і не старшою 75 років» [24, 23].
Обранийсуддя складав присягу на вірність службі й суду, клявся розглядати справи посуті без будь-якого упередження, не допускаючи тяганини та «сприятельства», неухиляючися від служби, керуючись законом, а якщо «право мовчало», тобто нерегулювало конкретних відносин – «совістю, прикладом інших прав християнських іпрецедентом». У спірних випадках він повинен був віддавати перевагу нормам зм'якшими санкціями. Суддя обирався для здійснення правосуддя на певнійтериторії, і тому його компетенція поширювалась лише на цей регіон, за виняткомвипадків, коли інші особи, за власною ініціативою, зверталися до даного суду зпроханням розглянути їхню справу.
Судовіустанови в країні у XVII ст. складали певну ієрархічну систему. Потерпілий,який не погоджувався з рішенням вищого суду, міг звертатися до полкового абогенерального суду. Оскаржити рішення магістрацького суду дозволялося гетьману,його правлячій канцелярії чи генеральному суду. Судовій процедурі цього періодувже тоді були властиві певні демократичні принципи, які мали свій подальшийрозвиток. А саме: принцип публічності, принцип безпосередності, усності тазмагальності. Вони відображали демократичне зачинання Малоросії, їїсамобутність, схильність до свободи й справедливості. На судових засіданняхзавжди було багатолюдно [25, 28].
Висновки
Надзвичайноважливе місце в політичній системі Гетьманату посідав інститут гетьманства. Виборнийгетьман мав право скликати Генеральну та старшинську раду, керувати ними.Гетьман очолював козацьку адміністрацію, за його підписом виходили найважливішіукази (універсали). Він очолював українське судочинство, виступаючи вищоюапеляційною інстанцією, керував фінансами та стояв на чолі збройних сил.
Уреальній політиці широта гетьманських повноважень постійно коливалась, торозширюючись, то звужуючись за рахунок компетенцій Генеральної та старшинськоїрад, надаючи тим самим політичній системі Української держави характеру тореспублікансько-олігархічного режиму, то — авторитарного.
Прагненнявищої козацької старшини обмежити владу гетьмана, перебравши частину йогоповноважень до своїх рук, як правило, знаходило підтримку в правлячих колахРосійської держави. Так, договори 1659, 1669 та 1672 р. позбавляли гетьманаправа самостійно, без узгодження з старшинською радою, здійснювати зовнішнюполітику, призначати та звільнювати з урядів вищу козацьку старшину,одноособово виносити ухвали з карних справ тощо.
Допершої половини ХVІІ ст. гетьмана затверджував польський уряд і він вважавсялегітимним. Гетьман визнавався нелегітимним, коли не отримав такогозатвердження. Церемонія затвердження була такою: король виряджав до гетьманапосольство, котре доручало йому клейноди (атрибути) гетьманської влади: бунчук,булаву, хоругв і литаври. Щодо Б. Хмельницького, то його було вибрано гетьманомбез цієї формальності, просто по волі народу. Ніхто його не затверджував аж доЗборівської умови, хоча усі держави і визнавали його повновладним гетьманом.
ПісляБ.Хмельницького гетьмана затверджував російських уряд, котрий на зразокпольського уряду посилав до гетьмана посольство: воно доручало гетьмановібулаву, хоругв, бунчук і литаври.
Вищуланку виконавчої влади Гетьманату та одночасно вищого командного складу ВійськаЗапорозького складали генеральні старшини. Вони ж були обов’язковими учасникамистаршинських рад. На генеральних старшин покладалися й функції оперативноговиконання гетьманських розпоряджень і постанов козацьких рад. Істотно зросталароль інституту генеральних старшин в часи міжгетьманства, коли один згенеральних старшин або їх колегія тимчасово перебирала до своїх рук управліннякраїною, готуючи проведення нових гетьманських виборів.
Доскладу генеральних старшин входили такі посадовці: генеральний обозний,генеральний писар, генеральний суддя, генеральний осавул, генеральнийпідскарбій, генеральний хорунжий та генеральний бунчужний.
Центральнимиорганами виконавчої державної влади виступали: Генеральна військова канцеляріята Генеральна скарбова канцелярія. Генеральна військова канцелярія поєднувала усобі функції кабінету міністрів, зовнішньополітичного відомства та військовогоміністерства. У ній виготовлялися гетьманські універсали, мобілізаційні накази,майнові пожалування, ордери на податкові пільги тощо. Через Генеральнуканцелярію проходило дипломатичне листування, зносини гетьмана з полковою ісотенною старшиною та ін.
Представникамигетьманської адміністрації на місцях виступала полкова старшина. Її очолюваввиборний полковник, який за своїм реальним впливом подеколи вважався навітьбільш важливим, аніж генеральний старшина, принаймні представник нижчої групигетьманського уряду.
Прерогативиполковників охоплювали надзвичайно широке коло функціональних обов’язків усфері адміністративної, військової, судової та фінансової влади, по сутідублюючи на нижчому рівні обов’язки гетьмана.
Виконавчугілку полкового рівня разом з полковниками утворювала виборна полкова старшина:обозний, суддя, осавул, писар, хорунжий. Їхні службові обов’язки повторювалипрерогативи генеральних старшин відповідних звань.
Правозаконодавчої ініціативи полковники поділяли із загальнополковими козацькимирадами. Саме на них відбувалося обрання полковника та полкової старшини, розглядалисяпитання землекористування, оподаткування тощо. Модель адміністративного устроюполку копіювалася на сотенному рівні. Тут владні прерогативи концентрувалися наособі сотника, якому допомагали сотенні осавул, писар, хорунжий, а такожкурінні отамани.
Намісцевому рівні велике значення й надалі зберігали сотенні ради та, особливо,курінні сходки, на яких вирішувалися найважливіші справи життя козацькоїгромади.
Всіпосади як полкового, так і сотенного рівня вважалися виборними, але цей принципнерідко підмінювався призначенням на уряд вищою владною інстанцією. Звходженням Гетьманату в структури Російської держави виборне начало козацькоїадміністрації замінювалося практикою прямого призначення старшин указами Сенатуабо імператорського кабінету.
Отже,механізм функціонування політичної влади, сукупність принципів, методів ізасобів здійснення керівництва суспільством визначають характер політичногорежиму, а останній, згідно з панівною в політології думкою, маркує типполітичної системи. Механізм функціонування політичної влади в козацькійУкраїні дає змогу охарактеризувати політичний режим Гетьманату якреспублікансько-демократичний, що поєднував у собі елементи як прямої, так іопосередкованої демократії і базувався на полково-сотенному адміністративномуустрої. Водночас звертає на себе увагу і той факт, що на різних етапахісторичного розвитку співвідношення владних повноважень головних елементівполітичної системи Гетьманату – Генеральної ради, Старшинської ради, гетьманата вищої старшини (генеральної старшини та полковників) – не залишалосянезмінним, а, навпаки, зазнавало принципових трансформацій. Внаслідок цьогополітичний режим в одних випадках набував ознак, характерних для авторитарногоправління, в інших – олігархічного.
Характернаособливість еволюції політичної системи Гетьманату полягала в тому, щоУкраїнська держава лише дуже короткий час існувала як самодостатній політичнийорганізм. Номінальна васальна залежність від влади російського царя,задекларована в Переяславсько-Московському договорі 1654 р., уже в жовтні 1659р. трансформувалася в більш жорсткі форми залежності, а політична автономіяГетьманату поступилася місцем адміністративній, за якої зберігалосясамоуправління при здійсненні внутрішньої політики та функціонування українськихвладних інституцій на основі власного законодавства та традицій. За таких умовсувереном виступав російський монарх і де-юре його санкція була необхідноюумовою для набуття правової чинності найважливіших ухвал української влади –гетьманської елекції, поземельних відносин, призначення та скинення згенеральних урядів тощо. Хоча в умовах тимчасової лібералізації політичногокурсу Москви щодо України і було можливим перебрання українською владою деякихз цих функцій на себе, загальна тенденція розвитку українсько-російськихвідносин другої половини ХVІІ ст. зумовлювала поступове, але невпинне обмеженняавтономії Гетьманату, звуження прерогатив гетьманської влади та місцевогосамоврядування.
Список використаної літератури
1. Антонович Володимир. Прокозацькі часи на Україні. – К.: Дніпро, 1991. – 104 с.
2. Апанович О.М. ГетьманиУкраїни і кошові отамани Запорізької Січі. – К., 1993.
3. Бойко І.Й. Держава і правоГетьманщини. – Львів, 2000.
4. Голобуцький В. Запорізькекозацтво. – К., 1994.
5. Грозовський І. Козацькеправо // Право України. – 1997. – № 6. – С. 76-80.
6. Грушевський М. Історіяукраїнської козаччини// Вітчизна. – 1989. – №1-11.
7. Гуржій О.І. Право вУкраїнській козацькій державі (Друга половина ХVІІ-ХVІІІ ст.). – К., 1994.
8. Гуржій О. Українськакозацька держава в другій половині XVII – XVIII ст.: кордони, населення, право.– К., 1996.
9. Горобець В. М. До питанняпро еволюцію гетьманської влади в Україні у першій половині XVIIІ ст. // УІЖ. –1993. – №№ 2,3.
10. Горобець В. Політичнийустрій українських земель другої половини XVII – XVIII ст. – К., 2000.
11. Гуржій О.І., Чухліб Т.В.Гетьманська Україна. – К., 2000.
12. Дядиченко В. Нарисисуспільно-політичного устрою Лівобережної України кінця ХVІІ-початку ХVІІІ ст.– К., 1959.
13. Д’яконіхін А.В. Походженнята еволюція гетьманської влади в Україні // Історичні записки: Збірник науковихпраць. Вип. 6. – Луганськ: Вид-во СНУ ім. В.Даля, 2005. – С. 48-53.
14. Запорозьке козацтво вукраїнській історії, культурі та національній свідомості. – К., Запорожжя,1997.
15. Історія держави та праваУкраїни /за ред. П. Музиченка. – Київ. – 1999.
16. Історія України /за ред. В.АСмолія. – К., 1997.
17. Історія українського війська(від княжих часів до 20-х років XX ст.). Львів,1992.— С. 171.
18. Кривошея В.В. Національнаеліта Гетьманщини (Персональний склад і генеалогія). 1648-1782. – К., 1998.
19. Кухта Б.Л. З історіїукраїнської політичної думки. Текст лекцій: Навчальний посібник. – К.: Генеза,1994. – 240 с.
20. Мицик Ю.А. ФеноменУкраїнського козацтва і перспективні напрямки його дослідження// Історія.Матеріали III Міжнародного конгресу україністів. – Ч. I. – Харків 1996. – С.62.
21. Панашенко В.В. Полковеуправління в Україні (середина ХVІІ-ХVІІІ ст.). – К., 1997.
22. Падох Я. Грунтовесудочинство на Лівобережній Україні у другій половині ХVІІ-ХVІІІ ст. – Львів,1994.
23. Панашенко В.В. Соціальнаеліта Гетьманщини (друга половина ХVІІ – ХVІІІ ст.). – К., 1995.
24. Пашук А.Я. Суд і судочинствона Лівобережній Україні в ХVІІ-ХVІІІ ст. (1648-1782). – Львів, 1967.
25. Слабченко М.Соціально-правова організація Січі Запорозької. – К., 1997. – С. 26.
26. Смолій В.А. Феноменукраїнського козацтва в загальноєвропейському контексті // Укр.іст.журнал. –1991. – №5.
27. Українське козацтво: Малаенциклопедія. – К.– Запоріжжя, 2002. – С. 42 – 43.
28. Щербак В.О. Історіяукраїнського козацтва: нариси у 2 т.\ Редкол: Смолій та інші. – Київ.: Вид.дім«Києво-Могилянська академія», 2006. – Т.1. – 800 с.
29. Щербак В. О. Запорізька Січяк фактор консолідації українського козацтва до середини XVII ст. // УІЖ. —1995. — № 5. — С. 66.
30. Яворницький Д. Історіязапорізьких козаків. – К., 1990-1991. – Т.1-3.