Курсова робота на тему:
Політична криза лейбористської партії 1931 р.
ЗмістВступ
Розділ 1. Історія виникнення таосновні ідеологічні засади лейбористської партії Великобританії
Розділ ІІ. Діяльність 1-го та2-го урядів лейбористської партії
Розділ ІІІ. Причини тапередумови політичної кризи лейбористів 1931р.
Висновки
Список використаноїлітератури
Вступ
Актуальність. Напротязі декількох століть історія Англії була невідривно пов‘язана з двомаполітичними партіями: консервативною і ліберальною. Саме ці провідні силикраїни визначали зовнішньополітичний курс Британської монархії та основнізасади внутрішнього розвитку. Але на початку ХХ ст. під впливом низки економічнихфакторів погіршилось положення робітничого класу. Це в свою чергу призвело допосилення руху робітників про що свідчило створення лейбористської партії.Прототипом лейбористської партії був створений в 1900 р. Комітет робітничогопредставництва, який в 1906 р. був перетворений в зазначену партію. На початкусвого існування партія являла собою союз різних політичних сил, таких якНезалежна робітнича партія, Соціал-демократична федерація та ін. На сучасномуетапі історичного розвитку вона є провідною політичною силою Англії й більшевідома, як соціальна партія. Саме тому тему курсової роботи вважаю актуальноюта своєчасною.
Наукова новизнакурсової роботи полягає в тому, що на базі досягнень вітчизняної історіографіїта аналізу доступних джерельних матеріалів соціально-економічна політикалейбористської партії Англії в І пол. ХХ ст. вперше розглядається як предметспеціального й комплексного історичного дослідження. Автором подано загальнухарактеристику зазначеної партії, з урахуванням її ідеологічних особливостей,стратегічних засад і політичних переконань.
Мета роботиполягає в спробі розглянути діяльність лейбористських кабінетів в І пол. ХІХст. та виявити причини кризи на основі комплексно-історичного аналізурізноманітної літератури та джерел.
Для досягненняпоставленої мети в дипломній роботі передбачається розв’язати такі завдання:
— вивчити,проаналізувати й систематизувати існуючу наукову літературу за темою курсовоїроботи та виявити наявні історичні джерела;
— виділитиголовні етапи діяльності лейбористської партії в Англії в означений період;
Предметомкурсової роботи є діяльність лейбористських кабінетів в обумовлений період .
Об’єкт роботи — діяльністьцієї політичної партії як визначальний фактор розвитку Англії.
Хронологічні межізазначеної роботи дають змогу розглянути найбільш важливі події та окреслитиосновні тенденції діяльності лейбористських урядів в епохусуспільно-економічних і політичних змін.
Теоретико-методологічноюосновою дослідження є загальні принципи об’єктивності, історизму, пріоритетуфактів та загально людських цінностей, які передбачають об’єктивний опис іаналіз подій. Основним методом дослідження був порівняльно-історичний.
Історіографія. Історіясоціально-економічного й політичного розвитку Англії, як провідної світовоїкраїни, завжди цікавила вчених.
На особливу увагузаслуговує такій дослідник радянських часів, як Л.Є.Кертман. У своїй книзі«Географія, історія і культура Англії» автор розглядає громадськуісторію монархії в гармонійному зв’язку з розвитком економіки і національноїкультури. Не останнє місце в книзі підводиться історії виникненнялейбористської партії, її боротьбі за владу.
Т. Мортон в праці“Історія Англії” теж розглядає загальні засади внутрішньої та зовнішньоїполітики лейбористських урядів та зазначає основні причини кризи.
Не лишився невисвітленим і такій процес в історії Англії, як робітничій рух. Так, РожковБ.А. в праці “Англійській робітничій рух (1859-1900”) подає яскраву картинуборотьби трудящих за свої політичні і економічні права, а також активізаціюробітничого руху і його структурне оформлення. І в цьому випадку найбільшрадикально налаштованими виявились ліві сили країни. Саме під тиском радикалівбуло прийнято ряд законів про охорону здоров’я і безпеку праці (особливо відомимє акт 1880р., що встановив відповідальність підприємців за виробничійтравматизм).
Історик Н.А.Акимкіна в праці «Очерки политической системи Великобритании»систематично виклала політику англійських урядів протягом ХІХ-ХХ ст. Воназвернула увагу на політичні та економічні передумови виникнення лейбористськоїпартії.
Наступнийдослідник радянського періоду — Виноградов К.Б. Його праця „У истоковлейбористской партии (1889-1900)” описуються соціально-економічні та політичніпередумови виникнення зазначеної партії, перші її ідеологи та стратегічнізасади.
Також принаписанні курсової роботи дули задіяні наступні праці. Ерофеев Н.А. „Очерки поистории Англии 1815-1917”, Иванова Л., Вискова А. И „Всемирная история”,Кертман Л.Б. „Борьба течений в английском рабочем и социалистическом движении вконце Х1Х – начале ХХ в.”, Овчаренко А. „Новая история. 1871-1917”, ПоповаЕ.И., Татаринова К. И. „Новая и новейшая история 1870-1976”, Юровский К. „Новаяистория стран Европы и Америки”.
Серед сучаснихдосліджень представлені: Б. Гончар, М. Козицький, В. Мордвінцева, А. Слісаренко- „Всесвітня історія”, Крип’якевич І. „Всесвітня історія”, Григорьева И. „Новаяистория стран Европы и Америки”, Кривогус І. „Новая история стран Европы иАмерики” та ін..
Джерельну базудослідження складають різноманітні історичні джерела присвячені економічномуположенню Англії в цілому і окремо діяльності урядів і кабінетів. Першу групуджерел складають звернення, резолюції, виступи, заяви які нерідко набували силузакону. Другу групу джерел складають статистичні відомості про економічнестановище країни в І пол. ХХ ст.
Практичнезначення курсової роботи визначається тим, що теоретичні розробки, що викладенів роботі можуть бути використані учнями і студентами для підготовки допрактичних завдань. Також зміст роботи може стати основою для написаннядоповідей, рефератів.
Розділ1. Історія виникнення та основні ідеологічні засади лейбористської партії Великобританії
Лейбористськапартія Великобританії, — одна з двох провідних партій країни і найвпливовішапартія Соціалістичного Інтернаціоналу; по складу — переважно робоча партія;очолюється правими реформістами; проводить політику, яка відповідає інтересаманглійської буржуазії.
Лейбористськапартія виникла в 1900 році під назвою Комітет робочого представництва якфедерація профспілок і соціалістичних організацій. Створення Лейбористськоїпартії відображало прагнення робітників до незалежної класової політики. Протебіля керівництва Лейбористської партії опинилися праві діячі, що спиралися на робочуаристократію.
До1918 Лейбористська партія не мала оформленої програми і парламенті слідував,головним чином за Ліберальною партією. В період 1 світової війни більшістькерівництва зайняла шовіністські позиції; декілька лідерів Лейбористськоїпартії увійшли до коаліції керівництва.
Вумовах підйому робочого руху, що почався, у Великобританії Лейбористська партіяв 1918 проголосила своєю кінцевою метою побудови соціалізму. В основу Лейбористськоїпартії були реформи_ концепції соціалізму до — «Фабіанське суспільство»і Незалежної робочої партії. Теоретики Лейбористської партії заперечуваликласичну боротьбу і відстоювали вчення про поступове, повільне реформуваннякапіталістичного суспільства за допомогою буржуазної держави при співпраці всіхкласів. В 1921-1922 Лейбористська партія стала самою опозиційною партією парламенті,а в 1924 її лідер ДЖ. Р. Макдональд сформував перший Лейбористський уряд, якийпроіснував 10 місяців і прагнув проводити буржуазну політику дещо більшгнучкими методами… В 1929 Макдональд очолив другий лейбористський уряд, якийіснував два роки.
Воно,теж як і перше Лейбористський уряд в області зовнішньої політики проводилополітику придушення антиімперіалістичних виступив в Індії і інших колоніях.Проте з друг половин 1930, у зв'язку з світовою економічною кризою, воноперейшло на економічні і соціальні права трудящих. В серпні 1931 року уряд буввимушений піти у відставку. Частина лідерів Лейбористської партії (Макдональд,Сноуден, Томас) увійшла до складу національно коалістичного уряду, блокувалася зконсерваторами створила Національно-лейбористську партію. В 1932 році зЛейбористської партії вийшла що стояла тоді на лівих позиціях Незалежна робочапартія. В рядах Лейбористської партії було утворено ліве угрупування — Соціалістична ліга. Боротьба в подальші роки з програмних питань принесла лівійтечії усередині Лейбористської партії деякі успіхи; це знайшло віддзеркалення впрограмі Лейбористської партії «За соціалізм і мир» (1934). Переддругою світовою війною лейбористська партія не прийняла ніяких реальних заходівпроти політики «заспокоєння» фашистських агресорів, яку проводила Консервативноюпартією, а деякі її лідери активно підтримували цю політику.
Лібералізмформувався, підтверджувався в різних соціально-політичних і національно-культурнихумовах. Як правило, виділяють дві історичні ліберальні традиції, що склалися:англо-саксонську і контентально-європейську. В XIX в перша асоціювалась з вільноюторгівлею інтернаціоналізмом, розвитком конституційних норм і зміцненнямдемократичних цінностей Великобританії. З самого свого виникнення вонапоступово знаходила підтримку з боку виборців і вплив в суспільстві, поки вдругій половині XIX в не перетворилася на одну здвох ведучих політичних партій країни. Послідовно виступаючи за вільну ринковуекономіку і реформу політичної системи, в якій розширення виборчого правазаймало центральне місце, ліберали добилися істотних успіхів з ухваленнямвиборчих законів 1867 і 1884 рр., і особливо коли був прийнятий закон прозагальне виборче право. Проте з появою на політичній арені в перші десятиріччя XIX в. Лейбористської партії, якапривертала на свій бік робочий клас ліберали сталі поступово втрачати своїпозиції. В 1940-1945р.р. вони востаннє приймали участь в урядовій коаліції Щостосується континентально-європейської традиції, то в ній акцент робився напроцеси національної консолідації і відома від всіх форм економічного, політичногоі інтелектуального авторитаризму. Через більшу різноманітність історичних умовтут в кожній з країн лібералізм знайшов власне забарвлення. Поступово в ньомувиділилися два що змагаються між собою течії — помірних і прогресистів. Останнів ньому виділялися дві протилежні між собою течії — помірних і прогресистів. Останнітакож характеризувалися різноманітністю ідеологічних позицій яке, виявилося вназвані їх партій від лібералів до радикалів. Лібералізм став одним змобілізуючих сил національно-державного об'єднання.
Розділ 2. Діяльність 1-го та 2-го урядів лейбористськоїпартії.
Вступаючиу війну, англійська буржуазія розраховувала втопити робочий рух хвиляхшовінізму, зламати опір робочого класу надзвичайним законам і військового часу.Насправді ж вона отримала лише тимчасовий передих від гострих класовихконфліктів. И 1915 р. вони поновилися і, поступово наростаючи, придбали вже до1917 р. масштаби, що наближають до вищих точок передвоєнного підйому.
Позбавленнюантивійськового руху і взагалі активізації англійського робочого класу сприялаЛютнева революція в Росії. Англійські робітники прагнули використовувати революційнийдосвід пролетаріату Росії, Ліве крило Британської соціалістичної партіїзакликало робітників розвернути боротьбу за мир, хоча і не змогла ще висунутигасло революційного виходу з війни. Під антивійськовими гаслами пройшлиПершотравневі демонстрації 1917 р., причому посилання на " російськийдосвід" звучала майже у всіх мовах ораторів.
ПеремогаВеликої Жовтневої соціалістичної революції надала на англійський робочий класневимірний глибокий вплив котрий позначився на всій подальшій історії англійськогоробочого руху. Гарі Поллі, що працював у той час на одній з крупних верфей впередмісті Лондона, згадував згодом, що «коли революції прийшли вісті проросійську революцію, якнайглибше хвилювання охопило кожного революційногоробочого.
Антивійськовівиступи англійських робітників перепліталися з боротьбою проти дорожнечі, заробітників контроль над промисловістю і розподілом продуктів, за підвищеннязарплати і офіційне визнання руху шоп-стюардів. Страйки ставали все жорстокіше,які б мотиви їх не викликали, все зв'язувалися з боротьбою за мир. В страйках1918р. брало участь понад 1100 тис. робітників — більше, ніж в будь-якій зпередвоєнних і військових літ з 1912р.
Втакій обстановці англійська буржуазія пішла на значні економічні та політичніпоступки. Важливою політичною поступкою була реформа виборчого права, прийнятапарламентом в лютому 1918 р. Три парламентські реформи XIX в(1832, 1807, 1884), помірнорозширюючи склад виборців, залишили без політичних прав не тільки всіх жінок,але і бідняків — чоловіків. Нова реформа була важливим кроком вперед, оскількивона вперше ліквідовувала майновий ценз. Всі чоловіки, 21 роки, що досягли,отримали виборче право. Залишався лише порівняно невеликий ценз осілості — 6місяців. Виборче право надавалося також жінкам, але тільки починаючи з30-річним віком. Кількість виборців відразу виросло з 8 млн. до 21 млн.людина.
Майжеодночасно парламент провів реформу народної освіти, що вводила обов'язковебезкоштовне навчання до 14 років. Це був великий крок вперед. Уряд вів такождопомогу для демобілізованих солдат, виплачуване аж до їх пристрою на роботу.Революційний підйом позначився і на положення в лейбористській партії. Напартійній конференції 1918 р. був прийнятий новий статут, що вводив разом з колективниміндивідуальне членство. Тепер для вступу до лейбористської партії необов'язково полягати в тредюніоні або соціалістичної організації. Тим самимшироко відкривались двері партії для дрібної і середньої буржуазії. Але здругого боку, в місцеві організації сталі вступати представники лівоїінтелігенції і робітників. В більшості випадків місцеві лейбористськоїорганізації підтримували ліве крило партії.
Головнановина статуту 1918 р. була сформульована в пункті 4-у: партія визнавала своєюкінцевою метою «забезпечення працівникам фізичної і розумової праці повногопродукту їх праці і найбільш справедливого розподілу на основі суспільноївласності на засоби виробництва». Вже в програмі, прийнятій дещо пізніше, але втому ж 1918 р., не дивлячись на гучне найменування — Лейбористи і новийсоціальний порядок, йшлося лише про націоналізацію залізних доріг, вугільноїпромисловості, прибуткових компаній, а не про узагальнення всіх засобіввиробництва.
8серпня 1918 р. війська Антанти прорвали фронт, оточувало і незабаром знищили 16німецьких дивізій і перейшли в останнє настання. Німеччина програла війну, ібуло 11 листопаду 1918 р. підписано перемир'я.
НаПаризьку мирну конференцію котра почалась в січні 1919 р., Англія прийшла якодна з могутніх держав-переможниць. Більш того, в порівнянні з основнимисоюзниками Францією і США. Англія знаходилась в більш вигідному положенні,оскільки ще в ході війни поклопоталася про захоплення німецьких колоній.
Одинз небезпечних конкурентів Англії, що висунули в кінці XIX., Германія не представляла більше небезпеки… Залишаючисьнейтральними до весни 1917и р., стала Англія; в 1919 р. її борг складав 850млн.ф. ст. Це означало, що позиція Англії як світового кредитора були якщо невтрачені, то значно ослаблені. В 10 разів виріс і внутрішній борг; до кінцявійни він складав 6,6 млрд.ф.ст., а відсотки по позиках важким тягарем налягалина бюджет. Купівельна спроможність фунта стерлінгів впала в давши разу.Ллойд-Джордж і Бонар Лоу хотіли б зберегти як молодші партнери в коаліції і лейбористів. Але Гендерсон і інші лідери віддали перевагу іншім шляху. їх тактику в умовахреволюційного підйому можна охарактеризувати тією формулою, яку в цей періодпереманили зрадники з керівництва німецької соціал-демократії: «Очолити, щобобезголовити».
Відповіднодо цієї задачі лейбористи висунули на парламентських виборах в грудні 1918 р.програму радикальних реформ, яка не відповідала вимогам широких мас робочогокласу, хоча і не зачапала основ капіталістичної системи. Йшлося пронаціоналізацію землі і «життєво важливих галузей» промисловості, про введенняособливого податку на крупний капітал ( щоб розрахуватися з військовимиборгами); окрім того партія вимагала відміни військової повинності. Оскільки щопочалася ще весною 1918 р. інтервенції проти Радянської Росії лиш усилювалавідчуття класової солідарності англійського робочого класу з революційнимросійським пролетаріатом, лейбористська передвиборна програма вимагаланегайного висновку англійських військ з Росії. Наприкінці, в програмі відстоювалосяправо народів Ірландії і Індії на незалежність. Якщо в 1910 р. лейбористиотримали 400 тис. Голосів в 1918г.- майже 2.400 тис; такий з результатіввеличезного у всіх поглядах і настроях англійського робочого класу. В новомупарламенті лейбористська фракція у складі 60 чоловік та зайняла положенняофіційної «опозиції його величності». Некоаліційні ліберали(прихильники Аськвіта) які находились в опозиції, отримали всього 26 місць.Міцна більшість завоювала коаліція, майстерно що зіграла на недавній перемозі іна не дуже конкретних гаслах Ллойд-Джорджа: «Зробимо Англію країною, гідною їїгероїв» і «Німці заплатять за все» (тобто за обіцяні соціальні реформи).
Буржуазіїбув потрібен Ллойд-Джордж, вже неодноразово доказавши своя демагогічнамайстерність, і саме Ллойд-Джордж сформував в січні 1919 року новий коаліційнийкабінет (1919-1922). Пост військового министра зайняв У. Черчилль, а міністразакордонних справ лорд Керзон. Разом з прем’єр — міністр і Бонар Лоу вонисклали те пануюче угрупування, яке узяло на себе нелегку функцію порятункуанглійського імперіалізму.
Періодреволюційного натиску англійського робочого класу співпав з роками післявоєнноїекономіки. Цим полегшувалося висунення таких чисто економічних тренованій, якпідвищення зарплати, поліпшення умов праці та інш… З цих питань буржуазіїневажких було погодитися на поступки, оскільки доходи в умовах короткочасногопромислового підйому швидко росли. На робочий клас йшов значно далі затрадиційні тред-юніоністські гасла. Ідеї націоналізації уряду галузейпромисловості, хоч би і капіталістичною державою, суб'єктивно сприймалисяробітниками як гасла соціалістичного характеру.
Одночасноцентральне місце в боротьбі робочого класу займав захист молодої Радянськоїреспубліки. В історичній боротьбі двох систем, що почалася, англійськийробочий клас став на сторону першої країни соціалізму. В таких умовах навітьчисто економічний страйк влився в загальний потік антикапіталістичної боротьби пролетарів.
Встрайках 1919 р. брало участь більше робітників, ніж коли-небудь раніше, 2600тис. людина; навіть полу тара мільйонний пік 1912 р. був перевершений. В 1920р. бастувало близько 2 млн. робітників. Вже одні ці цифри говорять проневиданих масштабів боротьби робочого класу.
Антирадянськаінтервенція розглядалася правлячими кругами Англії як вирішальний засіб длязбереження капіталістичної системи. Вже в березні 1918 року англійський десантвисадився в Муромське. Англійській війська приєдналися до японськихінтервентів на Дальньому Сході. По закінченню світової війни англійськіінтервенти зайняли Закавказзю і створили маріонеткові буржуазно-націоналістичніуряди в Грузії, Вірменії, Азербайджані. Разом з американськими а французькимиправлячими кругами уряд Ллойд Джорджа Черчилля забезпечував зброєю, грошима, спорядженнямармії. Неважко зрозуміти, як були налякані правлячі круги, коли в такійобстановці Федерація вуглекопів Великобританії від імені більш ніж мільйонасвоїх членів зажадало в ультимативній формі націоналізації шахт і веденняробочого контролю, а також підвищення зарплати і встановлення 7-годинногоробочого дня. В окремих випадки вуглекопи намірювалися почати загальний страйк.Адже вуглекопи входили в потрійний союз, і мабуть, що їх підтримали бзалізничники і транспортники .
Положеннябуло таким серйозним що Ллойд-Джордж, терміново прибув з Парижа. Вінзапропонував створити комісію з шести представників шахтовласників і стількохже вуглекопів при центральному голові Сенки. При цьому уряд обіцяв діятивідповідно до рекомендацій комісії.
Рядовіробітники не повірили Ллойд-Джорджу но вожді Федерації вуглекопів прийняли йогопропозицію і тим самим врятували англійську буржуазію від страшної небезпеки.26 березня !919 р. конференція шахтарів вирішала відкласти страйк до закінченняроботи комісія Сенки, однак того ж дня вона прийняла резолюцію, що вимагаєнегайного припинення інтервенції А в окремому випадку конференція вирішалавдатися до загального страйку.
Влипні 1919 р. тред-юніон текстильників створив в манчестері комітет «Руки гетьвід Росії!», згодом перетворений в загальнонаціональний комітет під тією жназвою. Мітинги і демонстрації проти інтервенції посилилися. 25 липняпотрійний союз, не чекаючи дій керівництва. Парламентського комітету конгресутред-юніонів, вирішив провести серед вуглекопів, залізничників і транспортниківголосування з питання про страйк. Ним у кого не було сумніви верб тому якийбуде результат голосування. Тому Черчель поспішив зробити заяву про те, щовисновок англійських військ добігає кінець. Це була капітуляція уряди переданглійським робочим класом.
Деякийреванш уряд узяв, відмовившись виконати рекомендації комісії Сенки. Комісіявисловлювалася на користь націоналізації але Ллойд-Джордж, всупереч даномувесною обіцянці, заявив, що на це не піде. Правда, інші рекомендації — пропідвищення зарплати і встановлення 7-годинного робочого дня в шахтах — буливиконані. Але в цілому це було поразкою шахтарів — були виконані. Але в цьомуце було поразкою шахтарів, відповідальність за яке падала на лідерів.
Революційнийпідйом продовжувався ,і це примусило Ллойд-Джорджа зайняти більш гнучку позиціюпо відношенню до Радянської Росії. Першим з глав уряду Антанти він вирішиввстановити контакт з Радянським урядом ( в ноябре1919г.) і настояв на відміниекономічної блокади Радянської Росіі ( В січні 12920 р.). Проте Черчиль іКерзон ще раз спробували скрушити владу військовими засобами, цього разу — використовуючи армії білополяків і Врангеля.
Дотого моменту коли боротьба досягла критичної крапки, в Англії була вжесформована комуністична партія. Створення Комуністичної партії булопідготовлено всією історією боротьби течій в англійському робочому русі. Алетільки перемога Жовтневої революції допомогла лівому крилу англійськихмарксистів подолати теоретичні блукання, неясність мети і методів боротьби.
В1919 р. під керівництвом Леніна був заснований Комуністичний Інтернаціонал, іпитання про приєднання до нього відразу став перед всіма, хто вже в основному прийшовдо комуністичного світосприйняття. Британська соціалістична партія ухвалиларішення про вихід з II Інтернаціоналу і проприєднання до Комінтерну.
Великісуперечки викликало питання про те, чи повинна Комуністична партія ввійти доскладу лейбористської партії на правах колективного членства. « Ліві елементи»,систематично викриваючи лейбористських лідерів скриваючи буржуазний характер їхполітики, вважали, що комуністи лише скомпрометують себе в очах революційнихробочих війти в таку партію
Помилкианглійських «лівих» зводилися до сектантства, до відмови від виконання тихзасобів боротьби, які тісніше пов'язували б партію з масами. Якщо ванглійському робочому русі в цілому головним злом понині був правий опортунізм,то усередині того, що формується Комуністична партія і головною небезпекою утой час став «лівий опортунізм».
Перебуванняу влади уряду робочої партії було коротким, але важливим як перший прецедентподібного роду. Втім, у складі лейбористського кабінету на ряді ключових постіввиявилися і «незалежні політики» — міністром військово-морського флоту ставлорд Челмсфорд, лорд-канцлером — лорд Холдейн, лорд-головою Поради — лордПармур. Це пояснювалося особливостями британської моделі виконавської влади, щомає на увазі, що ряд постів в уряді повинні були займати члени Палати лордів.
Неволодіючи більшістю в парламенті, лейбористи не змогли зробити яких-небудьсерйозних кроків в області внутрішньої політики і обмежилися предметами першійнеобхідності. Найбільший резонанс в суспільстві викликав «план посібників збезробіття, розширенням системи соціального страхування, скороченням податківна Уитли», передбачав збільшення державних субсидій на житлове будівництво.Лейбористським урядом був підготовлений новий державний бюджет, заснований навідмові від протекціоністських мит, введених в період війни і післявоєнні роки.Цей проект знайшов підтримку у фракції ліберальної партії, але викликавнесхвалення консерваторів. Новий бюджет передбачав і зростання витрат навійськові потреби, зокрема збільшення фінансування військово-морських івійськово-повітряних сил. У сфері зовнішньої політики Макдональд проявив високуактивність. Британська дипломатія зіграла велику роль в цей період уврегулюванні франко-германського протистояння і ухвалення пакетустабілізаційних заходів відповідно до рекомендацій експертної комісії Дауеса. ВЛізі націй Макдональд підтримав діяльність французького прем'єр-міністра 3.Зррио по упровадженню принципів пацифістів зовнішньої політики. В результатіактивної діяльності британської дипломатії в 1923— 1924 рр. вдалося знятинапряму і у взаємостосунках з найбільшими колоніями. В Лондоні відбуласяконференція по врегулюванню всіх спірних питань. Вона закріпила створенняБританської Співдружності націй, що включала метрополію і домініони на правахвільних і рівних партнерів. При цьому уряд Макдональда продовжив придушеннянаціонально-визвольного руху в Індії, Іраку і Судані. Британська дипломатіявзяла активну участь в Лозаннській конференції 1923 р. по врегулюванню відносинз кемалинською Туреччиною. Конференція підтвердила, зокрема, вдачіВеликобританії по контролю над Суецьким каналом. Різкий поворот в порівнянні зполітикою уряду консерваторів послідував в «російському питанні». Вже в 1924 р.уряд Макдональда визнав СРСР і уклав загальний і торгові договори з радянськоюстороною. Таким чином, лейбористи фактично продовжили зовнішньополітичний курс,запропонований Ллойд Джорджем в перші післявоєнні роки, -— політику, безумовновідповідаючи духу часу, але зухвалу неоднозначну реакцію в політичних кругахВеликобританії.
Вкінці 1924 р. консервативна партія перехопила ініціативу у лейбористів.Використавши радянський галас, що виник навкруги судової справи редакторапрокомуністичної газети Кембелла, вона добилася формування спеціальної комісіїдля розслідування діяльності уряду в період «справи Кембелла». Макдоїальд використовувавце як привід для вимоги розпуску парламенту. На позачергових виборах 1924 р.лейбористська партія виступила з характерним гаслом: «Ми були в уряді, але не увлади». Проте протиставити які-небудь вагомі аргументи опозиції, щоактивізувалася, лейбористи не зуміли. Консервативна партія отримала переконливуперемогу, отримавши 413 місць в Палаті общин. Біля лейбористів опинилася другаза чисельністю фракція — 151 місце, у лібералів — 40. Стенлі Болдуїн очоливновий уряд і залишався на своєму посту до 1929 р. Цей період отримав назву«епоха Болдуіна».
Лідерконсерваторів спробував перш за все ліквідовувати багаторічний розкол в партії.Нова партійна програма «Мети і принципи», прийнята напередодні виборів, багатов чому Відображала погляди опозиційної фракції «молодих торі». її провідноюідеєю став «консервативний реформи» — синтез ефективних ідей консерваторів ілібералів при відмові від самих застарілих орієнтирів обох партій. Подібнолібералам, Болдуін робив ставку на розвиток приватного підприємництва, але припротекційній підтримці держави. Як і колишнє керівництво консерваторів, вінприпускав, що ресурси колоніальної імперії стануть основним джереломекономічного зростання, але не завдяки замкнутій протекціоністській тарифнійсистемі, а в рамках ефективного економічного співробітництва. Ідеїконсервативного реформізму привертали перш за все вихідців з «вищого середньогокласу», підприємницьких кругів, які все більше витісняли в керівництві партіїколишніх торі-аристократів. Болдуіну вдалося заручитися підтримкоюнайперспективніших молодих лідерів партії. Ч. Биркенхед і О. Чемберлен отрималив уряді пости міністрів у справах Індії і закордонним справам. Канцлеромказначейства, тобто міністром фінансів, несподівано став Уїнстон Черчилль,колишній військовий міністр, вже двічі змінюючи ряди ліберальної іконсервативної партії. Цей впливовий пост готували одному із співавторів новоїпартійної програми молодшому брату Остіна Чемберлена Невіллу. Проте Н.Чемберлен був прихильником активної соціальної політики держави, орієнтованоїна шари кваліфікованого пролетаріату, «простої людини, яка добре і довгопрацює». Він вважав це єдиним способом запобігти посиленню лейбористів і,зіткнувшись з нерозумінням в керівництві партії, віддав перевагу скромному постуміністра охорони здоров'я. Вразливим місцем програми «мети і принципи»була відсутність детально розробленої урядової стратегії. Сам Болдуін невідрізнявся далекоглядністю і талантом аналітика. «Він був глибоко алогічний іінтуїтивний і доти промацував проблему, поки смутні хмари його думок незгущувалися до певного висновку», — згадував про Болдуіна міністр колоній Л.Емері. Болдуін старанно будував імідж «нового лідера» — простої, щирої,прямолінійної людини. Все це приносило успіх внутріпартійний боротьбі і увиборчих кампаніях, але було недостатньо для державного управління.
Вобласті економічного регулювання уряд Болдуіна вибрав два основні напрями длясвоєї діяльності — стимулювання промислового виробництва і зміцнення фінансовоїсистеми. Для підтримки вітчизняних виробників уряд скоротив прибутковий податокі податок на надприбуток. Захисні протекціоністські мита були збережені лише усфері прямих зв'язків з колоніями. В іншому британські монополії отрималиможливість вільно участь в конкуренції на світовому ринку. Для вирішення цьогоскладного питання, що викликало особливо гострі дискусії в найконсервативнішійпартії, велике значення мала імперська конференція 1926 р. Відповідно до їїрішень Великобританія і домініони остаточно признавалися «автономнимисуспільствами усередині Британської імперії, рівними по статусу, ні в якомувідношення ні підлеглими одне іншому в якому б то ні було аспекті їх внутрішніхі зовнішніх справ, хоча і з'єднаними загальним підданством короні і вільно щоз'єдналися як члени Британської співдружності націй». Це політичне рішенняістотно змінювало характер економічних взаємостосунків метрополії і домініонів.Природно, що існуючи міцні торгові і фінансові зв'язки (а в 1926 р. близько 1/3британського імпорту і 1/2 експорту реалізовувалося на ринках імперії)забезпечували міцну основу для подальшого збереження економічної єдностіБританської імперії. Проте розвиток цих відносин все більше будувався на основізвичайних ринкових принципів, тобто розглядався вже як сфера зовнішньоторговельноїдіяльності, а не як складова частина економічного організму метрополії. Ключовуроль в рамках розробленої урядом Болдуіна економічній стратегії грало питанняпро активну фінансову політику. Для зміцнення національної фінансової системи вквітні 1925 р. Був введений золотий стандарт фунта стерлінгів (з 1922 р. всвіті існувала так звана Генуезька валютна система із золото — девізним стандартом;девізи — міжнародні платіжні засоби у вигляді банківських векселів, чеків,акредитивів, що підлягають оплаті за рубежем в іноземній валюті, запас якихрозглядався разом із золотом як основа для визначення курсу національноївалюти). При гарантуванні державою саме золотого забезпечення фунта стерлінгіві готовності забезпечити повну ліквідність національної валюти (тобто вільний інеобмежений обмін грошових знаків на золото) британська фінансова система сталарозглядатися міжнародними підприємницькими кругами як вигідна і захищена сферавкладення і обороту капіталів. В найкоротші терміни значно збільшилася притокаіноземних інвестицій, позик, відбулося і зростання емісії цінних паперівбританськими банками, їх прибутки від міжнародних операцій. Загальний ефект відцього «невидимого експорту» склав більше 1 млрд ф. ст. Проте прибуткифінансових кругів обернулися втратами для англійських промисловців.
Британськікомпанії, продукція яких володіла високою собівартістю через «важку валюту», невитримували вільної конкуренції з американськими і німецькими монополіяминавіть на внутрішньому ринку. Ціни на британські товари на світових ринкахвиросли після фінансової реформи 1925 р. приблизно на 12 %. Як найменшемодернізовані старі галузі британської економіки прийшли в повний спадок.Видобуток вугілля у Великобританії за період 1913 —1928 рр. скоротився на 17 %при зростанні світової здобичі на 6 %, виплавка чавуну впала на 55 %, призростанні світового показника на 12 %. Унаслідок скорочення текстильноговиробництва частка Великобританії зменшилася в цій галузі з 39 до 34 %. Рівеньбезробіття в 20-х рр. не опускався нижче 10 % працездатного населення. Причомускоротилася і загальна кількість зайнятих. За період 1923—1930 рр. Кількістьробітників у вугільній промисловості скоротилося на 30,8 %, в текстильній — на24,9 %, в чорній металургії — на 21,2 %. Темпи зростання виявилисямінімальними, і до 1929 р. загальний об'єм промислового виробництва досяг лише100,6 % до рівня 1913 р. При цьому виробництво в основних галузях —машинобудуванні, хімічної, автомобільної, авіаційної промисловості — так і невийшло на рівень 1913 р. Продовжувалась і депресія агарового сектора. Якщопосіви зернових в 1923 р. складали 7171 тис. акр., то в 1929 р. — 6137 тис.акр. Як наслідок труднощів, що переживаються британською економікою, протягом20-х рр. Продовжувалося скорочення питомої ваги Великобританії в світовійторгівлі. В 1913 р. об'єм британського експорту складав 15,2 % від світового, ав 1926-1928 рр. — лише 12,5 %. За сумарними даними об'єм експорту досяг лише 87% від довоєнних показників. Складність економічного стану зростання соціальноїнапруженості в країні. Ситуація особливо загострилася після провалу урядовоїпрограми соціального забезпечення, прийнятої в перші місяці перебуванняН.Чемберлена у влади за його ініціативою. Вона включала розширення пенсійнихвиплат, зниження пенсійного віку до 65 років, здійснення додаткової допомогу,мало імущим розширення прав місцевого самоврядування і інші заходи. Післяпочатку політики жорсткої бюджетної економії всі ці реформи були припинені,понижена реальна заробітна платня, в багатьох галузях збільшений робочий день.Відповіддю стало швидке зростання страйкового руху. Поштовхом до ньогопослужило протистояння уряду і профспілки гірників з питання про збереженнядержавних субсидій гірсько-вугільної галузі, що украй політизується. 31 липня 1925р. уряд був вимушений заявити про задоволення вимог робочих, що викликалопосилення позиції лівого крила Конгресу тред-юніонів (сам день 31 липня отримавназву «червоної п'ятниці»). В травні 1926 р. у Великобританії відбулася і першав історії країни загальний страйк. Вимоги, висунуті в її ходу носили переважноекономічний і цілком помірний характер — гарантії проти скорочення заробітноїплатні, збільшення робочого дня. Проте багато учасників страйкового рухувідкрито виражали підтримку лейбористської партії, вимагали розширення практикинаціоналізації збиткових підприємств і навіть введення робочого контролю навиробництві. В урядових кругах не було єдності в питанні про методипротистояння страйковому руху. Разом з прихильниками найжорсткіших, репресивнихзаходів, багато представників консервативної партії вважали, що вирішувати цюхворобливу проблему доцільно правовими і економічними засобами. Вже в 1926 р.було істотно посилено робоче законодавство. В 1927 р. був прийнятий новий законпро промислові конфлікти і профспілки, відповідно до нього оголошувалисянезаконними загальні страйки, покликані примусити уряд до яких-небудь дій, атакож масове пікетування, пов'язане з «залякуванням» кого-небудь. робітники,виключені з складу профспілок за продовження роботи під час страйків,одержували право вимагати відшкодування збитків. Державні службовці могливступати лише в спеціальні профспілки, позбавлені права брати участь вполітичній діяльності і вступати в Конгрес тред-юніонів або лейбористськупартію. Закон також більш жорстко регламентував право професійних об'єднань наформування фінансових Фундацій, призначених для політичної мети.
Втому ж 1927 р. урядом були підготовлено два законопроекти, змінюючи існуючупрактику підтримки не імущих верств населення. Посібники з безробіттяпередбачалося виплачувати лише при доказі з боку претендуючи на них осіб«дійсності пошуків роботи». Виплата допомог для бідних передавалася в сферу діймісцевих органів самоврядування (в рамках графств і округів), а централізована системапоручительств ліквідовувалася. Відповідні закони були прийняті в 1928 і 1929рр. В рамках загальної політики, направленої на підвищення ефективності іраціоналізацію виробництва. Сам процес раціоналізації виробництва набував в цейчас все більш широкого характеру і був пов'язаний із спробами підприємцівмодернізувати технологічну базу традиційних галузей, підвищити їхрентабельність, у тому числі за рахунок більш економного використовуваннятрудових ресурсів і скорочення витрат виробництва. Це часто спричиняло за собоюзменшення кількості робітників при зростанні об'єму праці, а в деяких випадках— скорочення заробітної платні. Для запобігання нової хвилі трудових конфліктівв 1928 р. була створена спеціальна урядова комісія під керівництвом банкіра АльфредаМонда, задачею якої було вироблення загальних принципів державної політики вобласті трудових відносин. В результаті її консультацій з Генеральною радоютред-юніонів були розроблені загальні принципи злагодженої політики примиренняінтересів праці і капіталу, направленої на те, щоб раціоналізація виробництване перетворювалася на додатковий засіб експлуатації робітників.
Зовнішняполітика уряду консерваторів виявилася більш успішною. Переважання принципівпацифістів в міжнародних відносинах 20-х рр. ослабило значення силових методівполітики. Британська дипломатія відмовилася на якийсь час від традиційноговикористовування суперечностей між континентальними державами. В 1925 р.Великобританія стала учасницею Локарнськой конференції, що поклала початокполітиці заспокоєння держав, потерпілих від крайнощів Версальського мирногодоговору. Приєдналася Великобританія і до міжнародних програм по роззброєнню,але відносно СРСР вона в період правління консерваторів традиційно займаланадзвичайно жорстку позицію. В 1927—1928 рр. відношення двох країн не развиявлялися на межі розриву. Значно скоротилися масштаби економічногоспівробітництва. Хворобливою проблемою для британської дипломатії залишалосякитайське питання, нове загострення якого було викликано зростаннямреволюційного руху в країні в 1925—1927 рр. Зростання національного руху вПівденному Китаї все більше загрожувало інтересам Великобританії в Гонконзі.Вже в 1925 р. англійська поліція і морська піхота була втягнута в озброєнізіткнення з демонстрантами в Шанхаї, Ханькоу, Кантоні. Для запобіганняподальшої ескалації напруженості в 1926 р, британський уряд навіть виступав зпропозицією про перегляд міжнародних домовленостей по Китаю з метою збільшеннягарантій внутрішнього суверенітету країни. Стабільне положення на світовійарені зміцнило в значній мірі репутацію уряду Болдуіна, але не могло повністюкомпенсувати провали у внутрішній політиці.
Розділ ІІІ. Причини та передумови політичної кризи лейбористів1931 р.
Напередодніпарламентських виборів 1929 р. консервативна партія знов виявилася розколенавнутрішніми конфліктами і боротьбою за лідерство в керівництві. Болдуін не змігзапропонувати ніякої нової позитивної програми. Єдиним серйозним передвиборнимкроком уряду стало ухвалення в 1928 р. нового виборчого закону, зрівнюючи правачоловіків і жінок (при збереження цензу осілості в 3 місяці, або володіннянерухомістю, закінчення університету). Було ліквідовано обмеження виборчогоправа для осіб, одержуючи посібник з безробіття. Лейбористське керівництво,навпаки, зуміло підготувати до виборів новий варіант партійної програми«Лейборизм і нація». Він був остаточно позбавлений якого-небудь радикалізму ібільш нагадував програму прогрессистской буржуазній партії. Вимоганаціоналізації була замінена в ній ідеєю створення «суспільних корпорацій»,«керованих на користь суспільства кращими експертами і підприємцями». Зурахуванням цієї трансформації підсумки виборів 30 травня 1929 р. не були дуженесподіваними — 287 місць в палаті общин отримали лейбористи, 260 —консерватори, 59 — ліберали. Таким чином, лейбористи вперше в історії зумілистворити найбільшу парламентську фракцію і претендувати на формування урядунезалежно від позицій інших партій. Проте при визначенні урядового курсу Р.Макдональду довелося враховувати можливість тактичного блоку консерваторів ілібералів, що створював непереборну перешкоду для будь-яких «радикальнихзаходів». Політика другого лейбористського уряду, таким чином, знов могланосити лише консенсусний характер, спираючись на злагоджені дії всієїпарламентської більшості. Не менше важливою обставиною, що зумовила подальшийрозвиток подій, став початок світової економічної кризи.
УВеликобританії кризові явища почали простежуватися з деякому спізненням впорівнянні з світовою динамікою — в перші місяці 1930 р. Криза носила до того жне такий руйнівний характер, як в інших країнах Заходу. Низькі темпи зростаннябританської економіки в колишні роки зумовили і відносно невеликий рівеньпадіння виробництва. Якщо в 1929 р. рівень виробництва склав 100,3 % відпоказників 1913 р., то в 1932 р. — 82,5 %. В результаті британська економіка невиявилася в стані таких глибоких структурних потрясінь, як американська(відповідні показники якої — 180,8 і 93,7 %), французька (142,7 і 105,4 %), німецька(117,3 і 70,2 %). В той же час сумарні об'єми промислового виробництва уВеликобританії, рівень інвестиційної активності виявилися в роки кризинадзвичайно низькими. Це породило гостру проблему безробіття, яке в 1932 р.досягло 25 %. Утворилися цілі «райони депресії», де економічне життя повністюзавмерло. Найбільшу утрату понесли традиційні галузі, що володіли як найменшемодернізованою технологічною базою і низькою рентабельністю виробництва.Скорочення об'ємів суднобудування привело в 1929—1934 рр. до зменшенняморського торгового тоннажу Великобританії на 2,43 млн т. Виплавка сталі тількив 1929—1931 рр. скоротилася з 9,63 млн т. до 5,20 млн т., чавуну — з 7,59 млнт. до 3,57 млн т. Таким чином, британська металургійна промисловість виявиласявідкинута на 70 років тому. Таким же важким було положення в текстильній,вугільній галузях. Ціни на сільськогосподарську продукцію впали в роки кризи на34 %. При загальному зниженні світової торгівлі на дві третини британськийекспорт зменшився в 1929—1932 рр. з 729,3 млн ф. ст. до 365 млн ф. ст. Уряднамагався пом'якшити соціальні наслідки кризи розширенням системи страхуванняпо безробіттю, організацією суспільних робіт, переселенням частинипрацездатного населення з «районів депресії». Згідно із законом про страхування1930 р. віковий поріг, що дозволяє одержувати посібник з безробіття, бувпонижений до 15 років. Термін виплати таких допомог зріс до 12 місяців. Протерезультати цих заходів були невеликі. В той же час в 1931 р. уряд був вимушенийвперше офіційно визнати бюджетний дефіцит і не змогло розширювати соціальнезаконодавство.
Уразливістьбританської фінансової системи була пов'язана не тільки з погіршеннямзовнішньоторговельного балансу в роки кризи і падінням рівня виробництва, але із тією великою роллю, яку придбали в рамках макроекономічної політики держави впопередні роки фінансові важелі. Доходи приватного капіталу і бюджету від«невидимого експорту» стрімко скорочувалися. Зокрема, доходи відкапіталовкладень за межею зменшилися в 1929—1931 рр. з 270 млн ф. ст. до 170млн ф. ст., доходи від міжнародних фінансових операцій — з 65 млн ф. ст. до ЗОмлн ф. ст. Загальний дефіцит бюджету в 1931 р. склав вже 100 млн ф. ст. Дляаналізу проблем бюджетної політики була сформована урядова комісія на чолі звідомим фінансистом Джорджем Меем. її висновки і рекомендації виявилисяневтішні — країна знаходиться на порозі ще більш глибокої фінансової кризи, іситуація вимагає термінового переходу до політики жорсткої економії, згортаннядержавних соціальних програм, суспільних робіт. Робота комісії Мея викликаластрокату дискусію в керівництві лейбористської партії, перевести яку вконструктивне русло Макдональду так і не вдалося. Уряд виявився на межірозколу.
Урядлейбористів проявив велику активність у сфері зовнішньої політики, зважившисьна ряд наспілих, але непопулярних в політичних кругах заходів. В повному об'ємібули відновлені дипломатичні відносини з СРСР, ратифіковано рішення проприпинення стягування з Німеччини репараційних виплат. В 1931 р. був прийнятийтак званий Вестмінській статут, остаточно державний суверенітет британськихдомініонів, що закріпив. Відтепер британське законодавство признавалося для нихнеобов'язковим, як і затвердження їх власних законів парламентом метрополії.Вестмінській статут сформував правові основи Британської Співдружності націй.На Лондонській конференції морських озброєннях в січні 1930 р. було розширенеугода п'яти держав, досягнута на Вашингтонській конференції. Було лімітованобудівництво підводних човнів, крейсерів і есмінців. Великобританія погодиласяна рівність з США не тільки по лінкорах, але і по всіх класах військових судів.
Досередини 1931 р. стало очевидне, що уряд лейбористів не має достатнього впливудля активної антикризової політики. Скориставшись конфліктом в уряді з приводурекомендацій комісії Мея і надмірно бурхливими дебатами в парламенті запроектом нового бюджету, Макдональд подав у відставку. Проте партіяконсерваторів не була готова прийняти на себе всю відповідальність за висновоккраїни з кризи. Керівництво її було ослаблена боротьбою фракцій Н. Чемберлена іУ. Черчилля. В цій ситуації з'явилася ідея створення «національного уряду» всіхтрьох партій. Очолити його було запропоноване Макдональду. Згода коштувала йомумісця в лейбористській партії. Більшість її членів, очолювана Гендерсоном,оголосило прихильників Мадональда («націонал-лейбористів») ренегатами івиключило з лав партії. У фракції Макдональда в парламенті опинилося лише 13депутатів-лейбористів з 287. Проте уряд консерваторів, націонал-лейбористів інаціонал-лібералів був створений, і коаліція цих партій виграла вибори в жовтні1931 р. Коаліція отримала 497 місць в Палаті общин, у тому числі 472депутатські мандати опинилося біля консерваторів, 12 — у націонал-лібералів, 13— у націонал-лейбористів. Важку поразку понесла лейбористська партія підкерівництвом Гендерсона. З колишні 287 місць вона зберегла лише 46. Лібералиотримали 72 мандати.
Висновок
Такимчином, лейбористська партія Великобританії це робоча партія, одна із двох провіднихполітичних партій країни й сама впливова партія Соціалістичного Інтернаціоналу.Лейбористська партія виникла в 1900 році під назвою Комітет робочого представництваяк федерація профспілок і соціалістичних організацій. За складом це переважноробоча партія, очолювала очолювана реформістами. Прагнення лейбористськоїпартій відображало прагнення робітників до незалежної класової політики. Укерма партії опинилися праві реформістські діячі, які опиралися на робочуаристократію.
Воснову політики лейбористської партій були покладені реформістські концепціїсоціалізму «Фабіанського суспільства» і Незалежної робочої партій, що ввійшлидо лейбористської партії у якості колективних членів. Теоретики лейбористськоїпартій заперечували класову боротьбу, відстоювали вчення про поступовереформування капіталістичного суспільства за допомогою буржуазної держави й приспівробітництві всіх класів. В 19921-1922 рр. лейбористська партія стала самоювеликою опозиційною партією в парламенті, а в 1924 р. її лідер Дж. Р. Макдональдсформував 1-ший лейбористський уряд, що проіснувало 10 місяців. В 1929 р.Макдональд очолив 2-гий лейбористський уряд. Ці уряди прагнули проводитибуржуазну політику більш гнучкими методами. В області внутрішньої політики2-гий лейбористський уряд провів (до середини 1930 р.) обмежені реформи поборотьбі з безробіттям і по поліпшенню соціального страхування. Однак з 2-гоїполовини 1930 р. у зв'язку з світової економічної кризою воно перейшло в наступна права трудящих. У зв'язку із чим в серпні 1931 уряд змушений був піти увідставку.
Список використаної літератури:
1. АкимкинаН. А. Очерки политической системи Великобританки. – М., 1989. – 270 с. „
2. ВиноградовК.Б. У истоков лейбористской партии (1889-1900) – М., 1965.
3. Всесвітняісторія. Навчальний посібник / Б. Гончар, М. Козицький, В. Мордвінцева, А.Слісаренко. – К., 2002. – 565 с.
4. ГригорьеваИ. В. Источниковеденье новой и новейшей истории стран Европы и Америки: учебникдля Вузов по специальности «история». – М.: Высшая школа, 1984. – 335 с.
5. ЕрофеевН.А. Очерки по истории Англии 1815-1917. – М… 1959.
6. ЖуковЕ.М. Советская историческая энциклопедия в 15 т. — М.: Из-во «Советскаяэнциклопедия», 1968. – 1024 с.
7. ИвановаЛ., Вискова А. И др. Всемирная история. – М.: Высшая школа, 1981. – 360 с.
8. КертманЛ. География, история и культура Англии. – М.: Высшая школа, 1986. – 378 с.
9. КертманЛ.Б. Борьба течений в английском рабочем и социалистическом движении в концеХ1Х – начале ХХ в. – М., 1962.
10. Крип’якевичІ. Всесвітня історія. – К., 1995
11. Новаісторія. Ч.І / Під ред. Нородницького О.Л. – К., 1975
12. Новаяистория стран Европы и Америки / И. Григорьева. – М., 2001. – 720 с.
13. Новаяистория стран Европы и Америки / Под. ред. И.М. Кривогуса. – М.,2003
14. ОвчаренкоА. Новая история. 1871-1917. – М.: Просвещение, 1984.- 544 с.
15. ПоповаЕ.И., Татаринова К. И. Новая и новейшая история 1870-1976. – М.: Высшая школа,1978. – 479 с.
16. РожковБ.А. Английское раблчее движение (1859-1900”). – М.: Просвещение, 1987. – 234с.
17. СмирноваН.А., Єрофеева Н.А., Иоаннисян А.Р. и др. Всемирная история в11т.– М.: Изд. АНСССР, 1968. – 654с.
18. Хрестоматіяз нової історії. – Ч. 2. – К., 1972. – С. 71 – 80.
19. Художественнаялитература в преподавании новой истории 1640 – 1917. – М., 1978 – С. 179 – 187.
20. ЮровскийК. Новая история стран Европы и Америки. – К.: Знання, 1981. – 257 с.