Племіннаструктура суспільства епохи бронзи
В другій половиніIII тис. до н. е. на території України розпочався бронзовий вік. Йогохарактерна особливість — істотне поширення виробів з бронзи — першого штучноствореного людиною металевого сплаву. Опанування новою технологією дало змогузначно урізноманітнити асортимент знарядь праці та зброї. А проте бронза незамінила цілком каменю,— речі з нього використовувалися протягом усьогобронзового віку. Розвиток ливарної справи неможливий без відповідних знань інавичок, отже, з'явилися професійні майстри високої кваліфікації. На Українівідомі великі центри стародавньої металургії (Донецький басейн) таметалообробки (Карпато-Дунайський регіон).
Незважаючи напіднесення ремісничого виробництва (зокрема бронзоливарного), основнимигалузями господарства племен бронзового віку були землеробство (лісостеп) таскотарство (степ). Загальне економічне пожвавлення великою мірою сприялозростанню чисельності населення й нагромадженню суспільного багатства. Сталисявеликі зміни в соціально-політичному житті. Пронеси, що зароджувалися ще заепохи енеоліту, набули тепер характеру визначальних. Розвиток виробництва таобміну, а також постійна боротьба за території зумовили стійкі консолідаційнітенденції на всіх рівнях суспільної організації, які, поступово набираючи силу,привели врешті-решт до утворення великих союзів племен на чолі з вождями.Зростання питомої ваги скотарства спричинилося до певного соціально-майновогорозшарування серед общинників. Через його відносно невелику — порівняно ізземлеробством — трудозатратність частика чоловічого населення вивільнилася згосподарської сфери й спеціалізувалася на грабіжницьких набігах.
Протягомбронзового віку на території України існувало кілька етнокультурних груп. їхнімархеологічним еквівалентом були культури: ямна, катакомбна, багатоваликовоїкераміки, зрубна (Степ), шнурової кераміки, тшинецько-комарівська,білогрудівська, бондарихінська (Лісостеп і Полісся).
В числінайбільших об'єднань Східної Європи рубежу енеоліту та початкового етапубронзового віку — давньоямна культурно-історична спільність. У межах Українивона займала степове й лісостепове Лівобережжя та Правобережжя. Племена, щовходили до її складу, об'єднувалися спільними типами господарства, в якомупереважало скотарство, та поховального обряду (яма під курганом). Крімчисленних курганів, виявлені й сліди тимчасових стоянок пастухів, а такожзалишки великих поселень. Одне з них, розташоване поблизу с. Михайлівка наХерсонщині, мало потужні кам'яні оборонні стіни. Це був, мабуть, племіннийцентр.
Найвиразнішимиетнографічними рисами матеріальної культури ямників були глиняний посудяйцевидної форми, оздоблений відбитками шнура і гребінця, та кістянімолоточковидні шпильки. В ряді поховань другої половини III тис. до н. е.відкриті залишки дерев'яних візків. У Надпорожжі виявлені спеціалізованімайстерні з виготовлення кам'яних сокир-молотів. Населення давньоямноїкультурно-історичної спільності займалося й металообробкою, однак вона ненабула великого поширення.
На початку IIтис. до н. е. місце давньоямної заступила катакомбна культурно-історичнаспільність (назву отримала від специфічної поховальної конструкції — катакомби,тобто ями з підбоєм). Протягом першої половини II тис. до н. е. на територіїСхідної Європи (в тому числі й України) відбувалися складні міграційні процеси,чим зумовлювався загальний рухливий спосіб життя. Від катакомбників незалишилося довготривалих поселень: дослідникам відомі лише тимчасові стійбищапастухів. Це свідчить про кочівницький характер скотарства, яке становилооснову господарства цієї спільності. Разом з тим велика кількість зброї впохованнях чоловіків — ознака зрослої ролі військової справи. І не дивно, бо втой час власність на переважну частину худоби зосередили в своїх руках окреміпатріархальні сім'ї, і це багатство потребувало постійної охорони.
У другій половиніII — на початку І тис. до н. е. степову територію Лівобережної України заселилиплемена зрубної культури (назва походить від звичаю ховати померлих удерев'яних зрубах) північноіранського етносу, які прийшли сюди із СередньогоПоволжя. Всі риси їхньої матеріальної культури свідчать про осілий спосібжиття. Поселення (деякі площею до 3—4 га) розташовувалися на надзаплавнихтерасах понад річками. Основні господарські заняття зрубників — скотарство йземлеробство, а також металообробка (нерозвинута).
Заключна стадіябронзового віку південних районів України загалом позначена завершеннямпереходу до кочівницьких форм скотарства, його ефективність дедалі більшезростала внаслідок поліпшення видового складу стада, вдосконалення засобівпересування й використання пасовиськ. Дальшого розвитку набула соціальнаструктура, яка характеризувалася військово-політичною організацією суспільства,зародженням станово-класових відносин.
Дещо інакшевідбувався історичний прогрес у бронзовому віці в лісостеповій зоні України.Тоді як степовики тяжіли до східних районів, племена Лісостепу підтримувалипостійний контакт із населенням західних територій. У другій половині III —першій половині II тис. до н. е. на величезних просторах Східної та ЗахідноїЄвропи проживали носії культур шнурової кераміки, або бойових сокир. На думкуархеологів і лінгвістів, вони належали до однієї з груп індоєвропейців —предків слов'ян, балтів і германців. У межах України виділяється кілька культуршнурової кераміки; найпоширенішою з них була середньо-дніпровська.
У середині II —на початку І тис. до н. е. на основі культур шнурової кераміки склалиськультури пізнього періоду бронзового віку, в тому числі тшинецько-комарівська,білогрудівська, бондарихінська. Основу їхньої господарської діяльностістановили землеробство, приселищне скотарство, рибальство, мисливство, а такожремісниче виробництво, зокрема бронзоливарне.
За темпамисоціального розвитку лісостепова зона дещо поступалася степовій, але обидвівони перебували під дією загальних закономірностей. їхні суспільні відносиниґрунтувалися на патріархальній сім'ї та племінній організації.
Бронзовий вік наУкраїні—завершальна стадія первіснообщинного ладу, який пройшов тривалий шляхрозвитку від первісної общини на базі екзогамних шлюбних відносин довоєнно-потестарних племінних об'єднань. У ньому зародилися й визріли всіпередумови для виникнення станово-класових відносин — панівних на наступномуісторичному етапі.
Становлення ірозвиток державотворчої традиції на території України: кіммерійці, скіфи,сармати
З відкриттям іпоширенням заліза в історії стародавнього населення України розпочалася новаепоха, позначена докорінним зламом старих соціально-економічних структур. Нацей час припадають завершення процесу розкладу первіснообщинного ладу і початокпереходу до станово-класового суспільства. Поява додаткового продуктуспричинилася до створення досить міцних, ієрархічно добре організованихвоєнно-політичних об'єднань, що, в свою чергу, сприяло виділеннювійськово-аристократичної верхівки суспільства. В її руках відтепер зосереджуєтьсязначна влада, а отже, й можливість шляхом данницьких відносин відчужувати тапривласнювати певну частину суспільного додаткового продукту, трансформуючийого в престижні цінності (скарби золотих і срібних коштовностей, багатевбрання тощо). Ясна річ, надзвичайно піднеслося значення торговельних контактівіз сусідами, які в обмін на традиційну продукцію степів (зерно, худоба та ін.)постачали тогочасним кочовим народам Півдня України — кіммерійцям, скіфам,сарматам — витвори своїх ремісників, зокрема і в першу чергу—предмети розкошідля аристократії. Тож зрозуміло, що степовики прагнули до мирних стосунків зантичними містами-державами Північного Причорномор'я, і рідко коли політичнаситуація тут загострювалася аж до воєнної конфронтації. Починаючи з VII ст. дон. е. історичний процес І тис. до н. е. на території України позначений впливомдавньогрецької цивілізації—як у матеріальному, так і в соціально-економічному йдуховному аспектах. Це відбилося в прискоренні формування у кочовиківстаново-класового суспільства, в зародженні державотворчої традиції.
Наприкінці II —на початку І тис. до н. е. у степах Північного Причорномор'я розселилисякіммерійці — найдавніший народ, назву якого донесли до нас писемні джерела,зокрема «Одісея» Гомера. Етнічність кіммерійців остаточно нез'ясована. Є певні підстави стверджувати, що вони належали до однієї з групіраномовного населення. Провідною галуззю їхнього господарства було кочовескотарство, дуже висока ефективність якого давала змогу створювати значний додатковийпродукт. Без цього не могли б існувати військові кінні загони згаданого народу,котрі здійснювали далекі грабіжницькі походи аж у Передню Азію. Кіммерійціпершими на території України освоїли технологію залізного виробництва ізболотяних руд, а також металообробку, яка дозволила кардинально поліпшитиозброєння кінних дружин.
Поряд зекономічними в кіммерійському середовищі відбувалися важливісуспільно-політичні процеси. Спостерігався перехід від військової демократії достаново-класового суспільства на базі рабовласницького способу виробництва.Відчужуваний додатковий продукт нагромаджувався в руках знаті й «царів»(вождів міжплемінних союзів).
Військово-політичнеоб'єднання кіммерійців проіснувало до VII ст. до н. е. і розпалося під натискомскіфських племен. Згодом кіммерійці, ймовірно, розчинилися в скіфськомусуспільстві.
Звернемося тепердо історії раннього залізного віку в лісостеповій зоні України. На початку 1тис. до н. е. тут продовжували жити місцеві землеробсько-скотарські племена.Дніпровське Правобережжя населяли носії чорно-ліської культури. Постійназагроза нападу з боку кіммерійців спонукала чорнолісців будувати величезніукріплення. Одне з них, досліджене О. І. Тереножкіним у Чорному лісі наКіровоградщипі, й дало назву культурі.
Густа мережапоселень свідчить відповідно про велику густоту населення. Чорнолісці займалисяземлеробством, менш інтенсивно — бронзоливарним, залізоробним та залізообробнимвиробництвом. Під натиском кіммерійців окремі групи цього народу переселилися вIX ст. до и. є. на Лівобережжя Дніпра в басейни Ворскли, Орелі й Самари.
На територіїЗахідної України з кінця II тис. до н. е. розселилися фракійці, а також племеналужицької археологічної культури. На Волині в перших століттях І тис. до н, є.мешкали племена милоградської культури, які у VI ст. до н. е. перемістилися насучасну територію Південної Білорусії. Середнє Подесення й Посем'я населяли вцей час юхнівські племена. В Гірському Криму й на кримському узбережжі Чорногоморя з IX ст. до а. є. відомі племена кизил-кобинської археологічної культури(ототожнюються з таврами). Вважається, що таври прийшли на півострів черезТамань і Керченську протоку з гірських районів Західного Кавказу.
У середині VIIст. до н. е. у південноукраїнських степах з'явилися іраномовні племена скіфів,витіснивши звідси, а частково, як ми вже згадували, асимілювавши кіммерійців.До меж Скіфії увійшла також лісостепова зона України. Скіфськими землямипротікали Борисфен (Дніпро), Гіпаніс (Південний Буг), Тирас (Дністро), Танаїс(Дон) та інші ріки.
Давньогрецькийісторик Геродот у своїй "Історії" навів загальну картину розселеннянародів Скіфії та її сусідів. У пониззі Південного Бугу жили калліпіди («прекраснокінні»),вище їх —алазонн, далі на північ, між Дніпром і Дністром — скіфи-орачі. Всі цітри групи племен займалися землеробством (за Геродотом, скіфи-орачі вирощувализерно на продаж грецьким колоніям, головним чином Ольвії). Степовими просторамиЛівобережжя й Правобережжя Дніпра володіли скіфи-кочівники а царські скіфи. Насхід від Дніпра, в Лісостепу, мешкали скіфи-землероби.
Скіфію оточуваличисленні народи, етнічно не споріднені з прийшлими кочовиками. В межахлісостепової та поліської зон України, за Геродотом, локалізувалися неври,меланхлени («чорноризці»), андрофаги («людоїди»), гелони,будини та ін.
Археологічнимистарожитностями, що лишилися від названих народів, є скіфські кургани. VI—IVст. до н. е. (південні райони України), пам'ятки підгірцівського типу (КиївськеПодніпров'я), величезні городища лісостепових племен на Київщині, Черкащині,Полтавщині.
Наприкінці VI ст.до н. е. в причорноморських степах формується могутнє державне об'єднання начолі зі скіфами, до складу якого увійшло місцеве населення степових ілісостепових регіонів. Верховна влада в Скіфії належала царям і заможнійплемінній верхівці; столиця знаходилася на Нижньому Дніпрі (поблизу сучасногом. Кам'янка Дніпровська).
За своїмхарактером скіфська держава була великою мірою експлуататорсько-паразитарною,оскільки за основний метод одержання додаткового продукту мала експлуатаціюсусідніх землеробських племен та грабіжницькі військові походи. В "Історії"Геродота є розповіді про насильства, що їх скіфи чинили на загарбанихмісцевостях, зокрема протягом 28 років — у Передній Азії. Так само вониповодилися і на території нинішньої України. З визиску місцевого землеробськогонаселення Лісостепу вони мали величезні багатства, економіка ж самих землеробівпід тягарем зовнішньої експлуатації занепадала. Так, уже з кінця V ст. до н. е.припиняється життя на поселеннях басейну Тясмина.
ПричорноморськаСкіфія, за Геродотом, поділялася на три царства — басілеї; одне з них очолювавголовний цар, а два інших—молодші царі (ймовірно, сини головного). Спадковавлада передавалася за традиціями мінорату від батька до молодшого сипа.Суспільство (без найвищої аристократії) складалося з трьох станово-кастовихгруп — общинників, воїнів, жерців. На думку фахівців, ці соціальні відмінностімогли зумовлюватися відмінностями етнічними,— адже в етнографії відомі випадки,коли владні або якісь інші функції в багатоетнічному суспільстві цілкомзосереджував у своїх руках один з етносів
Розквіт скіфськоїдержавності припадає на VI—IV ст. до н. е. і виявляється, зокрема, у феноменіцарських курганів. Однак шлях до завершення процесу класоутворення заступавпринцип колективного користування землею, що консервував родоплеміннівідносини. Ряд дослідників пропонують кваліфікувати кочівницьке суспільство яктаке, в котрому співіснували тенденції двох формацій — первинноїпервіснообщинної та вторинної класової.
Скіфи створиливисоку матеріальну культуру. Вона увібрала в себе досягнення місцевих племен,передових цивілізацій Сходу, Кавказу і особливо Греції, а пізніше — і Риму. Всвою чергу, Скіфія справляла істотний вплив на економіку, суспільний устрій,матеріальну культуру, ідеологію землеробського населення лісостепової України.Л проте, як ми вже наголошували, тривала експлуатація з боку кочовиківврешті-решт виснажила господарські ресурси Лісостепу, і це стало однією зголовних причин загибелі Скіфії.
З кінця III ст.до н. е. розпочався заключний період її історії. Під натиском сарматів основначастина скіфів відійшла в Нижнє Подніпров'я й у Степовий Крим. Була засновананова столиця із грецькою назвою Неаполь, тобто Нове місто. Залишки цього містаможна тепер побачити на околиці сучасного Сімферополя. Нове державне об'єднаннявідоме в літературі як Мала Скіфія.
Заключний періодісторії скіфів характеризувався дальшим розвитком державності й етнічноїконсолідації, зародженням міських форм життя, пожвавленням торговельних ікультурних зв'язків з грецькими містами Північного Причорномор'я. Найвищогорозквіту Мала Скіфія досягла у II ст. до н. е. В перших століттях нової ериспостерігається ще одне піднесення економічної й політичної могутності Малої Скіфії,після чого під ударами сарматів з півночі та римських міст-держав з півдня вонау III ст. н. є, фактично припиняє своє існування.
Отже, розвитокскіфської кочівницької державності не був безперервним й поступально висхідним.її піднесення та занепад визначалися переважно масштабами і характеромзовнішньо-експлуататорської діяльності скіфів.
У III ст. до н.е. в Північне Причорномор'я зі сходу почали проникати іраномовні сарматськіплемена. У II ст. до н. е. вони зайняли межиріччя Дону й Дніпра, на рубежіпової ери — Дніпра і Дністра. Частина сарматів зайшла у лісостеповеПравобережжя, на територію місцевих землеробських племен, у тому числіслов'янських.
Із сарматамипов'язаний великий період в історії Україна. Протягом шести століть вонипанували в степах Північною Причорномор'я. Давні автори відзначалиспорідненість сарматів і скіфів, мова яких належала до північно-східної групиіранських мов. Економічні й культурні зв'язки з грецькими та римськими містамиПівнічного Причорномор'я сприяли поглибленню у сарматів процесу формуваннястаново-класового суспільства, посиленню племінної знаті. Проникнення їх упричорноморські міста і навіть входження в правлячі династії Боспорськогоцарства призвело до сарматизації античної культури.
Від середини IIIст. н. є. сармати втрачають провідне становище в причорноморських степах. У цейчас тут з'явились вихідці з Прибалтики — готи. Вступивши в спілку з місцевимиплеменами, серед яких були й алани (одне з сарматських угруповань), готиздійснювали спустошливі напади на римські міста Північного Причорномор'я. А вIV ст. н. е. у степовій Україні з'явилися нові кочівники — гуни.
Античніміста-держави Північного Причорномор'я
Велику роль вісторії України відіграли античні міста-держави Північного Причорномор'я. Якорганічна частина античної цивілізації, вони жили і розвивались у тіснійвзаємодії з місцевим причорноморським населенням. Останнє, як ми вженаголошували, впродовж цілого тисячоліття відчувало на собі вплив високоїантичної культури, що знайшло свій вияв у прискоренні їхньогосоціально-економічного та культурного розвитку.
Заселення грекамиПівнічного Причорномор'я відбувалося в умовах формування рабовласницького ладуі відносного перенаселення в Греції. Колонії засновувалися, як правило,організовано. їхали сюди в основному безземельні селяни, ремісники, торговці.Уже в перші століття колонізаційних процесів (VII—VI ст. до н. е.) визначилисягрецькі центри, особливо активні у заснуванні колоній. Це насамперед містамалоазійського узбережжя Іонії (зокрема Мілет), а також дорійська колоніяГераклея Понтійська.
В історіїантичних міст-держав Північного Причорномор'я вирізняються два основні періоди.Перший охоплює час з VI по середину І ст. до н. е. й характеризується відносносамостійним життям на базі еллінських традицій і мирними відносинами зіскіфськими племенами. Другий припадає на середину І ст. до н. е.— 70-ті роки IVст. н. е., коли міста-держави поступово потрапляли у сферу інтересів Риму й дотого ж зазнавали постійних руйнівних нападів готів і гунів.
У процесіантичної колонізації у Північному Причорномор'ї утворилися чотири основнихосередки. Перший — це побережжя Дні про-Бузького та Березанського лиманів. Удругій половині VII ст. до н, є. греки заснували на о. Березань (тодіпівострів) поселення Борисфеніду. В першій половині VI ст. до н. е. на правомуберезі Бузького лиману, неподалік від місця впадіння його в Дніпровський лиман(поблизу сучасного с. Парутіно Очаківського району Миколаївської області),вихідці з Мілета заклали Ольвію— згодом одне з трьох найбільших давньогрецькихміст Північного Причорномор'я. її зручне географічне положення сприялоналагодженню тісних торговельних зв'язків із землеробами Лісостепу такочовиками Степу.
Другий центрантичної цивілізації Півдня України склався в районі Дністровського лиману, дерозташовувалися міста Ніконій (поблизу сучасного с. Роксолани Одеської області)і Тіра — на західному березі Дністровського лиману, в північній частинінинішнього Білгород-Дністровського (за середньовіччя тут була зведена фортеця).Географічне положення й особливості господарства Тіри обумовлювали її тісніекономічні, політичні й культурні зв'язки з Ольвією та Істрією.
Третій центрсформувався в Південно-Західному Криму. Головне місто тут — ХерсонесТаврійський (на західній околиці нинішнього Севастополя). Заснували його у422—421 рр. до н. е. вихідці з Гераклеї Понтійської. Протягом усієї античноїісторії Херсонес був великим економічним, політичним, культурним центром, щосправляв помітний вплив на розвиток місцевого тавро-скіфського населення. КрімХерсонесу, в цьому районі Криму розташовувалися також міста Керкинітіда(сучасна Євпаторія) і Калос-Лімен.
Четвертий центрантичної культури в Північному Причорномор'ї виник на Керченському йТаманському півостровах. Тут були побудовані міста Пантікапей (нинішня Керч),Феодосія, Фапагорія (поблизу сучасної станиці Сінна на Таманському півострові),Гермоиаса (нині станиця Тамапська), Горгіппія (тепер Анапа). Всі вони заснованіпереважно в VI ст. до н. е. вихідцями з іонійських міст. У V ст. до н. е. ціміста об'єдналися в Боспорську державу, до складу якої увійшли й місцевіплемена.
За формоюполітичного устрою та адміністративно-територіальною структурою античніміста-держави Південної України були тотожними з грецькими полісами і являлисобою (за винятком Боспору) рабовласницькі демократичні республіки. Політичним,економічним і культурним центром держави було місто, навколо якого знаходиласьхора (сільськогосподарська округа).
Протягом усієїсвоєї історії міста-держави Північного Причорномор'я підтримували тіснікультурні, економічні й політичні копіями з Грецією та Римом. Залежність відметрополії спричинювалася до суперечностей, які подеколи переростали всправлені воєнні конфлікти. Так, причорноморські міста-держави у V ст. до н. е.входили до складу Афінського морського союзу, а згодом брали участь у війнахпонтінського царя Мітрідата VI Євпатора з Римом. Мали місце й зіткнення колонійзі своїми північними сусідами. Відомі, зокрема, війни Херсонеса проти Скіфськоїдержави в Криму. Наприкінці II ст. до н. е. Херсонес змушений був звернутися подопомогу до Мітрідата. Направлене ним військо на чолі з полководцем Діофантемрозбило скіфів та оволоділо їхньою столицею Неаполем.
Натиск північнихплемен на узбережні міста в останні століття до н. е. й перші століття н. є.штовхав їх під протекторат Риму. Тож у ряді пунктів Північного Причорномор'яримляни розташували свої гарнізони, а Ольвія, Херсонес і Тіра увійшли до складуримської провінції Нижня Мезія.
Таким чином,стародавнє різно-етнічне населення території нинішньої України пройшло в своємурозвитку всі основні формаційні етапи: кам'яний (палеоліт, мезоліт, неоліт),мідно-кам'яний, бронзовий, ранній залізний віки. Були створені відповідні циметапам типи суспільно-господарської організації життя; первісна палеолітична тародова общини, племінна структура, станово-класове суспільство. Особливезначення для історичного прогресу на наших землях мала тисячолітня епохаантичної цивілізації Північного Причорномор'я. Давньогрецькі міста-держави справиливеликий вплив на соціально-економічний, політичний, культурний розвиток не лишесусідніх з ними скіфів, сарматів та ін., а й більш віддалених племен, у томучислі слов'янських. Давні традиції зв'язків з культурою Південно-східної Європиперейняла згодом Київська Русь.