Російська імперія на початку XXст.
План
1. Політичні,економічні і соціальні протиріччя
2. «Робітниче питання»
3. Опозиційні рухи
4. Криза 1900-1903 рр.
1. Політичні, економічні і соціальні протиріччя
При розгляді політичного становища в європейських державахпочатку XX ст. відразу впадають в очіспецифічні особливості Російської імперії. У той час, як повсюди в Європідержавна влада розвивалася в напрямку парламентаризму та виборних структур.Російська імперія залишалася останнім оплотом абсолютизму, а влада государя необмежувалася ніякими виборчими органами. У Зведенні законів Російської імперіївидання 1892 р. урочисто проголошувався обов'язок цілковитої слухняностіцареві; влада його визначалася як «самодержавна й необмежена».
Абсолютні прерогативи царя обмежувалися лише двома умовами,означеними в основному правовому документі імперії: йому ставилося в обов'язокнеухильно дотримуватися закону про престолонаслідування та сповідуватиправославну віру. Будучи наступником і спадкоємцем візантійського імператора,цар-самодержець отримував владу безпосередньо від Бога. З цієї точки зорубудь-яка спроба відмови від верховної влади ставала святотатством. У 1907 г. Д.Мережковський писав, що в той час, коли будь-який інший імператор міг силою обставинперетворитися на конституційного монарха, православний государ був позбавленийтакої можливості. Подвійна природа його влади перешкоджала будь-якій еволюції,прирікала самодержавство на застій. Непорушність принципу царської влади робиланеможливим введення конституційного ладу. Звичайно, самодержавство моглопровести реформи зверху, але в його наміри ніколи не входило створеннябудь-якого конституційного органу, який неминуче став би оплотом організованоїопозиції.
У керуванні країною цар спирався на централізований і сувороієрархі-зований бюрократичний апарат, який виник ще у XVIII сторіччі: міністрів і радників,призначених ним самим, і консультативні органи, до яких входили вищіпредставники двору та бюрократії. Державна рада була законодорад-чим органом, ачлени її, чиновники вищого рангу, призначалися довічно. Думки, висловлюванічленами Ради при розгляді законів, ніяким чином не обмежували свободи рішеньгосударя. Виконавчий орган самодержавної держави — Рада міністрів, створена зачасів Олександра І, — мала також консультативні функції. Що ж до Сенату,заснованого ще за Петра І, то в кінці XIX ст. він фактично перетворився на орган, виконуючий функції Верховногосуду. Сенатори, які призначалися майже завжди довічно особисто государем,повинні були обнародувати закони, роз'яснювати їх, стежити за їх виконанням іконтролювати законність цій представників влади на місцях.
Як і в минулому, вищі державні чиновники у переважнійбільшості були спадковими дворянами. Аристократ ія також займала ключові посадив провінції, і, передусім пост губернатора, відповідального за збір податків таохорону державного майна. Аристокра пя проводила свій вплив і через інститут «предводителівдворянства», які обиралися дворянськими зборами на місцях ізатверджувалися царем. Цей інститут, створений за Катерини II, являв собою одночасно виборчий органдворянського самоврядування та основну ланку адміністративної системи. Єді і назначна зміна даного інституту стосувалася його родового складу, що булоджерелом можливого непорозуміння між представниками вищих верств бюрократії тачастиною земельної аристократії. Зниження частки представництва землевласниківвідбувалося паралельно із збільшенням частки міських і промислових власників.Поміщики середньої руки все рідше обирали адміністративну кар'єру, оскількичиновництво, зі слів одного поміщика з Пензенської губернії, переродилося «наклас позастанових інтелектуалів» і стало тією «непереборною стіною,що розділила монарха та його народ».
Зрештою «великі реформи» царя-визволителя ОлександраII, спричинені наполегливоюнеобхідністю пристосувати до вимог сучасної держави юридичні та адміністративніінститути країни, призвели черговий раз до зміцнення вікового союзу міжпрестолом і дворянами, не призвівши на відміну від реформ Петра І до рішучихзмін у суспільних зв'язках. Обмеженим і суперечливим характером реформпояснюється повернення назад, до реакції, яке сталося після вбивства ОлександраII. Щоб придушити сплеск опозиції новихверств суспільства — представників ліберальних професій, студентів, купецтва йпідприємців, далеких від традиційних соціальних структур, — яким царськийабсолютизм відмовляв у будь-якій участі в політичному житті, — Олександр III (1881-1894 рр.) встав па шлях «коптрреформ».Протягом усіх грипаді ія ги років його царювання політиці реставраціїсамодержавства були підпорядковані всі галузі життя: університети булизакликані до порядку й поставлені під урядовий нагляд, в ліцеях була проведена «чистка»від усякого роду педворянських елементів — «дітей крамарів, слуг та інше»,посилилася цензура, посилилася русифікація Польщі, Фінляндії, владаадміністрації на місцях була зміцнена введенням інституту земських начальників,також із дворян. Законодавчі акти від 12 червня 1890 р. (відносно земств) і від11 червня 1892 р. (відносно міських дум) обмежили повноваження цих органів, щобули встановлені ще за часів «великих реформ» Олександра II. Із усіх заходів, зроблених з метоюзміцнення самодержавства, найбільш непопулярним став, без сумніву, Указ від 14серпня 1881 р., згідно якого можна було відмі-, нити, оголосивши «частковий»або «повний» надзвичайний стан, і без того куці гарантовані закономправа й притягти до військового суду трибуналу винних у політичних злочинах.
Вступ на престол Миколи II (1894 р.) пробудив надії тих, хто, які раніше прагнув, беручи за зразок суспільні цінності сучасних промисловорозвинених країн, до реформ, таких, як відділення релігії від держави, гарантіяосновних свобод, наявність виборних органів влади, національний суверенітет. Наадресу царя надходили прохання, в яких земства висловлювали надію на поновленняі продовження реформ, проведених в 60 — 70 рр. 29 січня 1895 р. Микола II у своїй промові перед представникамиземств категорично відмовився від будь-яких поступок і, назвавши їх «безглуздимимріяннями», заявив: «Нехай всі знають, що Я, присвячуючи всі Своїсили благу народному, буду охороняти начало самодержавства так само твердо йнеухильно, як охороняв його Мій незабутній, покійний Родитель». На рубежістоліть у царської влади була лише одна насущна політична задача — у будь-якийспосіб зберегти самодержавство.
Подібно тому, як політична система Російської імперії значновідрізнялася від західної, розвиток капіталізму в країні мав свою специфіку.Якщо в інших європейських країнах промисловість розвивалася природним шляхом інезалежно від держави, то в Росії з часів Петра І вона знаходилася повністю підконтролем держави і розвивалася дуже нерівномірно, насамперед в залежності відстратегічних задач уряду. Економічні досягнення самодержавній державі давалисятяжко; вони виснажували народ, не дозволяючи Росії подолати відсталість інаблизитися до найбільш розвинених країн Західної Європи. Протягом всієї першоїполовини XIX ст. уряд з острахом дивився нарозвиток промисловості та його неминучий наслідок — «виразку пролетаріату».Тільки зазнавши жорстокої поразки в Кримській війні, яка виявила всю небезпекуекономічного відставання, царський уряд усвідомив насущну необхідністьпромислового та військового розвитку. Суперництво з європейськими державамизмушувало російське самодержавство передусім створювати широку мережу залізницьі фінансувати важку промисловість. Таким чином, залізничне будівництво (тількиза період з 1861 по 1900 р. було побудовано та введено в експлуатацію 51 600 км залізниць, причому 22 тис. з них були введені в експлуатацію протягом одного десятиріччя, з1890 по 1900 р.) дало значний імпульс розвитку всієї економіки загалом і перетворилося на рушійну силу індустріалізації Росії. Однак протягом трьохдесятиріч, почилаючи із дня звільнення селян, зростання промисловостізалишалося загалом досить скромним (2,5 — 3% на рік). Економічна відсталістькраїни була серйозною і іерешкодою на шляху індустріалізації. Аж до 1880 р.країні доводилося ввозити сировину і обладнання для будівництва залізниць. Нашляху до реальних змін стояли дві основні перешкоди: перша — слабкість інестійкість внутрішнього ринку, зумовлена дуже низького купівельноюспроможністю народної маси, особливо селянства; друга — нестабільністьфінансового ринку і банківської системи, що виключало можливість серйознихкапіталовкладень.
Для подолання цих перешкод була потрібна значна і послідовнадопомога з боку держави. Вона прийняла конкретні форми в 1880-их рр., а повноюмірою розгорнулася в 1890-их рр. Продовжуючи справу, розпочату йогопопередниками — Ройтерном, Бунті, Вишнеградським, С.Вітте, міністр фінансів з1892 по 1901 р., зумів переконати Миколу II в необхідності проведенняпослідовної економічної програми розвитку промисловості. Ця програма складаласяз чотирьох основних напрямків:
жорстка податкова політика, яка вимагає значних жертв з бокуміського, але особливо сільського населення. Важке податкове обкладенняселянства, постійно зростаючі непрямі податки на товари широкого споживання(насамперед державна монополія на горілку) та інші заходи гарантували протягом12 років бюджетні надлишки й дозволяли вивільнити необхідний капітал длявкладення в промислове виробництво та розповсюдження державних замовлень напромислових підприємствах;
суворий протекціонізм, який захищав ті сектори вітчизняноїпромисловості, що лише почали розвиватися, від іноземної конкуренції;
фінансова реформа (1897 р.). стабільність, яка б гарантувалай платоспроможність рубля. Була введена система єдиного забезпечення рублязолотом, його вільна копвертованість, жорстка впорядкованість права емісії -врезультаті золотий рубль на рубежі століть перетворився на одну із стійкихєвропейських валют. Реформа також вплинула на розширення іноземних капіталовкладень,чому в чималій мірі сприяв розвиток банківської справи, причому деякі банкинабули першорядного значення (наприклад, Російський банк для зовнішньоїторгівлі, Північний банк, Російсько-Азіатський банк);
звернення до іноземного капіталу. Воно проводилося або увигляді безпосередніх капіталовкладень в підприємства (іноземні фірми в Росії,змішані підприємства, російські цінні папери котувалися на європейських біржах,їх придбавали іноземці), або у вигляді державних облігаційних позик,поширюваних на британському, німецькому, бельгійському, але головним чиномфранцузькому ринках цінних паперів. Частка іноземного капіталу в акціонернихтовариствах, згідно з оцінками різних джерел, варіювалася від 15 до 29% відзагального капіталу. Насправді більш показовими представляються сумикапіталовкладень по галузях і їх ріст за десятиріччя з 1890 по 1900 р.Радянський дослідник Лященко приводить наступні цифри: сума іноземнихкапіталовкладень у вугільну промисловість збільшилася в п'ять разів і досягладо 1900 р. 70% всіх капіталовкладень; в металургії зони збільшилися в 3,5 рази,склавши 42% загальних сум вкладеного капіталу до того ж 1900 р. Серед іноземнихінвесторів французи та бельгійці складали більшість, їм належало 58%капітальних вкладень, в той час як німці володіли лише 24%, а англійці — 15%.Із сказаного можна зробити висновок про те, що приплив іноземного капіталу ставдля Росії того часу масовим явищем.
Таке становище, природно, призвело до серйозної політичноїполеміки, особливо в 1898-1899 рр., між графом Вітте і тими діловими колами,які успішно співробітничали з іноземними фірмами, з одного боку, і з іншого — такими міністрами, як Муравйов (іноземне відомство) та Куропаткін (військове),підтриманих поміщиками. Вітте прагнув прискорити процес індустріалізації, якийдозволив би Російській імперії наздогнати Захід. Прагнення до індустріалізаціїі прозахідні настрої йшли поруч. Противники Вітте завдавали ударів унайвразливіші, з їх точки зору, місця: опора на закордон неминуче ставила Росіюв підлегле становище до іноземних вкладників, що в свою чергу створювалозагрозу національній незалежності. У березні 1899 р. Микола II вирішив суперечку на користь Вітте.Останній переконав царя в тому, що стабільність політичної влади в Росіїгарантувала її економічну незалежність. («Тільки нації, що розкладаютьсяможуть боятися закріпачення їх прибуваючими іноземцями. Росія не Китай!»)
Приплив іноземного капіталу зіграв значну роль у промисловомурозвитку 1890-х рр. Однак, він же намітив і його межі: варто було в останні місяці1899 рр. статися згортанню європейського фінансового ринку, викликаномузагальним подорожчанням грошей, як тут же настала криза в гірничодобувній,металургійній та машинобудівній промисловості, що контролювалися значною міроюіноземним капіталом або виконували державні замовлення. Та все ж результатиекономічної політики Вітте були вражаючими. За тринадцять років (1887-1900 рр.)зайнятість у промисловості збільшилася в середньому на 4,6°/). Загальна довжиназалізничної мережі подвоїлася за дванадцятирічний термін (1892-1904 рр.). За ціроки було завершене будівництво Транссибірської залізниці, що значно спростилоподальше освоєння регіону, були прокладені нові залізничні гілки, які малишвидше стратегічне, ніж економічне значення. Так, наприклад, будівництво гілкиОренбург — Та-шкент, заплановане угодою з урядом Франції з той період, коливнаслідок інциденту у Фашоді зіпсувалися відносини між Францією таВеликобританією, мало в першу чергу забезпечити зв'язок між європейськоючастиною Росії та Середньою Азією з розрахунку на можливі спільні військові діїпроти британських колоній. «Залізнична лихоманка» сприяла розвиткунадійної сучасної металургійної промисловості з високою концентрацієювиробництва (одна третина промислових робітників була зайнята на 2%підприємств). За десять років виробництво чавуну, прокату її сталі потроїлося.Видобуток нафти збільшився у п'ять разів, а Бакинський регіон, освоєння якогорозвернулося з 1880 р., до кінця 1900 р. давав майже половину світовоїпродукції нафти.
Промисловий злет 1890-х рр. повністю перетворив багато якіобласті імперії, викликавши розвиток міських центрів і виникнення нових великихсучасних заводів. Він па тридцять років уперед визначив обличчя промисловоїкарти Росії. Центральний регіон навколо Москви набув ще більшого значення, таксамо як і район навколо Санкт-Петербурга, де зосередилися такі промисловігіганти, як Путилівські заводи, що нараховували більше 12 тис. робітників,металургійні та хімічні підприємсі ва. Урал же, навпаки, прийшов того часу в занепадчерез свою соціальну та технологічну відсталість. Місце Уралу зайняла Україната південь Росії. Розробка запасів залізняку Криворіжжя та кам'яного вугілля вДонбасі дозволили Україні вийти на одне з перших місць в імперії. Булаздійснена також деяка раціоналізація роботи промисловості: в європейськійчастині Росії так звана Катерининська лінія вже з 1885 р. зв'язала вугільнішахти Донбасу і рудне родовище у Криворіжжі, що сприяло створенню в цьомурайоні великого вугільно-металургійного комплексу. У районі Лодзі, наросійській території Польщі, приблизно в рівній пропорції були представленіважка та переробна промисловість. У портових містах Балтики (Рига, Ревель,Санкт-Петербург)розвивалися галузі промисловості, для яких була потрібна робочасила більш високої кваліфікації, такі, як точна механіка, електрообладнання,військова промисловість. У портах Причорномор'я розвивалася хімічна й особливохарчова промисловість. Багатогалузевою стала промисловість Москви. Як і ранішепровідним залишалося текстильне виробництво в районі верхньої течії Волги,
Небувалий підйом економіки в кінці XIX ст. сприяв накопиченню капіталів, алеодночасно з цим і появі нових соціальних прошарків з їх проблемами і запитами,невластивими самодержавному суспільству, переважно селянському і дворянському.Він породив серйозний дестабілізуючий чинник в жорсткп'і і нерухомій політичнійсистемі, не потерпілій від політичних заворушені,, що прокотилися Європою в1789-1848 рр. Сама ж система була абсолютно пспідго товленою до будь-яких змін.До цієї все більш гострої суперечності між продуктивними силами, які переживалиактивний розвиток і застарілими суспільними інститутами додалася те однасуперечність, породжена подвійністю соціально-економічної структури:промисловий капіталізм в декількох передовий галузях і в обмеженому числірегіонів та архаїчні структури (які значного мірою можна охарактеризувати якфеодальні) на селі.
Подальшому розвитку країни заважав низький рівеньпромислового споживання сільського населення та нерозвинений споживчий ринок вмісті. Розвиток промисловості значною мірою залежав від державних замовлень інедостатньо стимулювався внутрішнім ринком. Основною суперечністю розвиткуекономіки країни став колосальний розрив між сільським господарством з йогоархаїчними способами виробництва і промисловістю, що спиралася на передовутехнологію.
Окремі радянські історики наполягали, що скасуваннякріпацтва, яке вони називали «буржуазною реформою», викликалоприскорений розвиток капіталізму на селі. Тим самим вони лише повторювали тезуЛеніна, яку він висунув у 1900 р. в роботі «Розвиток капіталізму в Росії».Насправді ж, якщо брати до уваги ті умови, за яких було знищено кріпацтво, йогоскасування не стільки сприяло розвитку капіталізму, скільки консервувалоархаїчні, можна сказати феодальні економічні структури. Крім того, юридичнезвільнення селян не диктувалося насущною економічною необхідністю.Промисловість далеко не завжди була зацікавлена в скасуванні кріпацтва:наприклад, металургія — одна з найбільш динамічних галузей промисловості — використовувала кріпаків і декрет про звільнення селян загрожувавдезорганізувати її роботу.
Скасування кріпацтва було викликане страхом перед бунтами імасовими збуреннями селян. Селянські смути, викликані Кримською війною, всебільш численні і небезпечні, змусили уряд вирішити селянське питання. Реформа1861 р. звільнила селян лише з юридичної точки зору, не давши їм економічноїнезалежності. Самодержавство постаралося всіма силами зберегти інтереси тапривілеї помісного дворянства. Звільненим селянам доводилося викуповуватиземлю, яку вони обробляли, часто за завищеними цінами, що на піввіку впередприрікало їх на боргову кабалу. До того ж наділ, що викуповувався, був, якправило, меншим від того, що вони обробляли раніше. Земельні ділянки, так звані«відрізки», відходили поміщикам і перемежовувалися із селянськимиземлями, створюючи таку мішанину, що частіше за все селяни за різне відробляннявимушені були орендувати ці ділянки у поміщика, щоб придати хоча б видимістьцілісності своїм володінням. Клаптева плутанина селянських наділів іпоміщицьких угідь стала характерною рисою російського сільського пейзажу,селянам доводилося звертатися до поміщиків за дозволом на проїзд через їхземлі. Юридичні засоби підкорення зникли, однак економічна залежність селян відпоміщика збереглася і навіть посилилася.
Через значний приріст селянського населення (за 40 років на65%) нестача землі ставала все більш відчутною. 30% селян склали «надлишок»населення, економічно непотрібний і незайнятий. До 1900 р. середній наділселянської сім'ї знизився до двох десятин, це було набагато меншим від того, щовона мала в 1861 р. Становище ускладнювалося відсталістю сільськогосподарськоїтехніки, недостача засобів виробництва ставала справді драматичною. Третина селянськихдворів була безкінною, ще третина мала лише одного коня. Російський селянинотримував найнижчі урожаї зернових в Європі (5 — 6 ц з га).
Зубожіння селянського населення супроводжувалося посиленнямфіскального тиску. Податки, за рахунок яких у значній мірі йшов розвитокпромисловості, лягали на селянство важким тягарем. Економічна кон'юнктураскладалася в умовах падіння цін на сільськогосподарську продукцію (ціни назерно знизилися наполовину між 1860 і 1900 рр.) і зростання цін на землю іорендної плати. Потреба в готівці для сплати податків і ринкова економіка населі (нехай і дуже слабо розвинена) змушували селянина продавати частинунеобхідної для внутрішнього споживання сільськогосподарської продукції. «Мибудемо менше їсти, але будемо більше експортувати», — заявив в 1887 р.міністр фінансів Вишиеградський. Ця фраза була сказана аж ніяк не для красногослівця. А ще через чотири роки в перенаселених родючих губерніях країнивибухнув страшний голод, який забрав десятки тисяч життів. Він розкрив усю глибинуаграрної кризи. Голод спричинив обурення інтелігенції, сприяв мобілізаціїгромадської думки, приголомшеної нездатністю влади запобігти цій катастрофі,тоді як країна експортувала щорічно п'яту частину урожаю зернових.
Знаходячись в рабській залежності від застарілоїсільськогосподарської техніки, від влади поміщиків, яким вони продовжуваливиплачувати високу орендну плату і вимушені були продавати свій труд, селяни вбільшості своїй терпіли ще й дріб'язкову опіку громади. Громада встановлювалаправила й умови періодичного перерозподілу земель (в суворій залежності відкількості їдоків у кожній сім'ї), календарні терміни сільських робіт і порядокчергування культур, брала на себе колективну відповідальність за виплатуподатків і викупних платежів кожного із своїх членів. Громада вирішувала,видати або відмовити у видачі паспорта селянинові, щоб він міг покинутиназавжди або на деякий час своє село в пошуках роботи в іншому місці. Стійкістьгромадських традицій перешкоджала появі нового селянства, яке відчувало б себеповноцінним господарем землі. Закон від 14 грудня 1893 р., прийнятий зініціативи прихильників громадського укладу, які вважали, що, оскільки вінгарантує селянинові мінімум землі, то стане і рятівним заслоном протирозростання «виразки пролетаріату», ще більш ускладнив вихід селян згромад і обмежив свободу володіння земельними ділянками. Щоб стати повнимвласником, селянинові треба було не тільки повністю розрахуватися за землю, алей отримати згоду не менше двох третин членів своєї громади. Ця міра різкопригальмувала звільнення селян від пут громадського землеволодіння, яке лишенамітилося в 1880-х рр.
Збереження громадських традицій мало також інші наслідки — воно затримало процес соціального розшарування в селі. Почуття солідарності, належностідо однієї громади заважало зародженню класової свідомості у селянської бідноти.Тим самим певною мірою гальмувався процес пролетаризації найбільш знедолених.Навіть після переселення в місто селяни-бідняки, що стали робітниками, невтрачали повністю зв'язок із селом, принаймні, протягом одного покоління. Заними зберігався громадський наділ, і вони могли повернутися в село на часпольових робіт. (Однак, починаючи з 1900 р. практика ця помітно скоротилася,особливо серед петербурзьких і московських робітників, яким вдалося перевезти вмісто і свої сім'ї.) У противагу цьому громадські традиції сповільнилиекономічне розкріпачення і найбільш багатої меншості сільського населення, такзваних куркулів. Звісно, куркульство почало викуповувати землі, брати в орендуінвентар, використовувати на сезонних роботах селян-бідняків, давати їм гроші вборг, щоб вони могли протриматися до майбутнього урожаю. Для того, щоб швидшедомогтися переходу до сучасних форм господарювання, необхідно було не лишепослабити тиск з боку громади, але й замінити сільських лихварів більш або меншналагодженою банківською системою. Розширення залізничної мережі повинне булоактивізувати товарообмін, що призвело б до рішучого збільшення міськогоспоживчого ринку. Однак більшість російських міст все ще являла собоюнагромадження бідного передмістя навколо убогих торгових центрів, населенняяких збільшувалося в зимовий сезон у зв'язку з напливом селян, які шукалитимчасову роботу, і меншало з приходом весни, коли вони повертітися в село.Сільським виробникам нікому було продавати свою продукцію. На рубежі ХІХ-ХХстоліть у Росії, по суті, не існувало тієї верстви суспільства, яку можна булоб назвати сільською буржуазією.
У селі існувало цілком особливе відношення до власності наземлю, що пояснювалося громадським укладом. З цього приводу Вітте помічав, що «горетій країні, яка не виховала у населення почуття законності і власності, а,навпаки, насаджувала різного роду колективне володіння». У селян булотверде переконання, що земля не повинна належати нікому, будучи не предметомвласності, а швидше початковою даністю їхнього оточення, подібно повітрю, воді,деревам, сонцю. Такого роду уявлення, що висловлювалися селянськими комітетамипід час революції 1905 р., штовхали селян на захоплення панських земель, лісів,поміщицьких пасовищ і т.д. Згідно поліцейському донесенню тих часів, селянипостійно здійснювали тисячі порушень законів про власність.
Спадщина феодального минулого також відчувалася і векономічному мисленні землевласників. Поміщик не прагнув впроваджувати технічніудосконалення, які збільшили б продуктивність праці: робоча сила була внадлишку і майже безкоштовною, оскільки сільське населення постійно росло; крімтого, поміщик міг використати примітивний сільськогосподарський інвентар самихселян, які звикли сплачувати борги у вигляді панщини. (Були, звісно, і деяківинятки, в основному на околицях імперії — в Прибалтиці, Причорномор'ї, встепових районах південного сходу Росії, в тих місцевостях, де тискгромадського укладу і пережитки кріпацтва були слабшими.) Помісне дворянствопоступово приходило в занепад через непродуктивні витрати, які в кінцевомурезультаті призвели до переходу землі в руки інших соціальних верств населення.Однак процес цей був значно уповільнений як урядовими заходами на захистпомісного дворянства, наприклад створенням в 1885 р. Державного дворянськогоземельного банку, який видавав позику під 4% річних і без особливого контролю(що дозволяло поміщикам проводити вигідні операції, але зовсім не обов'язково поліпшувалостан їх маєтків), так і шляхом постійного підвищення цін на землю. На рубежістоліття родові поміщицькі землі були ще досить значними. Що ж до селян, вонипродовжували із зростаючим нетерпінням чекати нових наділів за рахунокпоміщицьких земель.
2. «Робітниче питання»
Одним із наслідків економічного розвитку 1890-х рр. сталоутворення промислового пролетаріату. Під впливом перебільшеної оцінки Леніна,який вважав, що пролетарське і напівпролетарське населення міста і села складає63,7 млн. чоловік, радянські історики, як правило, переоцінюють йогочисельність. Насправді ж кількість робітників, зайнятих в різних галузяхсільського господарства, промисловості і торгівлі, не перевищувало 9 мли. Що ждо робітників у повному розумінні слова, їх нараховувалося всього 3 млн., івони становили відносно невеликий відсоток від загальної кількості «перед-промислової»бідноти — прислуги, поденників, дрібних ремісників.
Як би там не було, надзвичайно високий рівень промисловоїконцентрації сприяв виникненню справжнього робітничого класу. Російськийпролетаріат був молодим, з яскраво вираженим розподілом між невеликим ядромдосить кваліфікованих робітників і переважною більшістю робітників, що недавноприбули із сіл і поверталися туди більш або менш регулярно. У робітничомусередовищі одного й того ж міста класова свідомість була далека від єдності;так, наприклад, в Москві залізничники або робітники-металурги заводу Гужонавважали себе робітничою елітою в порівнянні із сезонними робітниками, щонаймалися зимою на харчові або шкіряні підприємства. Те саме спостерігалося і вСанкт-Петербурзі, де путилівці і робітники кораблебудівних верфей, які більшедвох поколінь жили на Виборзькій стороні, вважали себе вищими за робітників,які нещодавно прибули із села. У Баку етнічні розбрати між вірменами, турками,персами, іншими кавказькими народностями створювали перешкоди для будь-якихформ об'єднання робітників. Загалом в нещодавно створених промислових центрахробітниче населення було більш рухливим. Біля третини робітників жили за межамитрадиційних промислових центрів: навколо ізольованих заводів, що стояли вздовжшляхів сполучення, або неподалік від джерел енергопостачання.
Російський пролетаріат зазнавав особливо жорстокоїексплуатації. Робочий день тривав довго (від 12 до 14 годин), заробітна платабула жебрацькою, до того ж нерідко з неї утримували третину в рахунокнезліченних штрафів. Нещасні випадки на виробництві траплялися дуже часто (заодин лише 1904 р. нараховувалося 50 загиблих і 5500 важкопоранених тільки середзалізничників). Умови життя робітників часто не піддавалися опису; так, наУкраїні вони жили в землянках, у великих містах — у похмурих бараках, казармах,розташованих на околицях.
«На щастя, в Росії не існує, на відміну від ЗахідноїЄвропи, ні робітничого класу, ні робітничого питання», — заявив Вітте в1895 р. «Дідусь російської промисловості», як його називали, вважавдостатньою умовою гарантії миру і злагоди добре відношення роботодавця до своїхробітників, простоту і справедливість у взаємовідносинах. Тільки подібнимипатріархальними відносинами можна пояснити примітивність існуючого трудовогозаконодавства. У 1882 р. міністр фінансів Бунті спробував увести зачаткитрудового законодавства: обмеження робочого дня для підлітків молодших 15років, заборону праці дітей молодших 12 років і створення особливого загонуфабричних інспекторів. Але реакція заводських хазяїв була дуже різкою і Бунтідовелося залишити свій пост. Згодом часто виникали розбіжності у відносинах міжМіністерством фінансів, яке було тісно пов'язане із промисловцями і охоче йшлона поступки заводському начальству, і Міністерством внутрішніх справ, пройнятимпатріархальним духом, і прагнучим насамперед до збереження суспільного спокою,але схильним вважати, що можна вирішити соціальні питання авторитарнимполіпшенням життя робітників.
Один за другим видавалися суперечливі закони: в 1885-1886 рр.була проголошена заборона на використання праці жінок і дітей в нічний час;введене правило, згідно якого суми, що стягуються як штрафи, повинні були йтина поліпшення умов праці. Одночасно приймалися закони, що йшли врозріз із цимиположеннями. Незважаючи на оптимістичні заяви Вітте, перші конфлікти вибухнулище до середини 1880-х рр. Найбільш значним був страйк у травні-червні 1896 р.Страйкувало 35 тис. робітників текстильної промисловості Санкт-Петербургу. Вонивисували чисто економічні і соціальні вимоги: скорочення робочого дня,підвищення заробітної плати, скасування штрафів, відкриття вечірніх і недільнихшкіл. Уряд, злякавшись розмаху і тривалості страйку, пішов на поступки. Закон14 червня 1897 р. обмежив робочий день одинадцятьма з половиною годинами ізобов'язав дотримувати режим вихідного недільного дня. Подібно попереднім,даний закон погано дотримувався через відсутність належного апарату фабричноїінспекції; в результаті він не призвів до істотних змін умов життя і праціпромислового пролетаріату, вимоги робітників не знизилися, а, швидше навпаки,зросли.
У принципі всі види робітничих об'єднань і профспілок булипід забороною. Однак, щоб попередити можливі контакти між робітниками і «професійнимиагітаторами», власті вирішили створити офіційні профспілки, які отрималиназву зубатівських від імені С.В. Зубатова, що перейшов, подібно багатьомколишнім революціонерам, на службу до царської охранки. Ідея Зубатова булапростою і цілком відповідала самодержавній ідеології, згідно з якою цар-батечкобув природним захисником робітничого люду. Оскільки страйки та всі інші формиробітничого руху не дозволялися, уряду належало самому взяти в руки турботу про«законні» інтереси трудящих. Таким чином, власті прагнули зміцнититрадиційні вірнопідданські настрої в робітничому середовищі й уникнутипоступового переростання боротьби робітників за свої права в революційнуборотьбу проти існуючого ладу. Насправді ж подібного роду організації, створенізверху, щоб перешкодити проникненню революційних ідей з робітниче середовище,виявилися досить небезпечною зброєю, бо на зміну колишньому типу робітника ізселянського середовища, робітнику 1870-1890-х рр., прийшов новий, більшсвідомий робітник, здатний зрозуміти суть «зубатівщини», як цепоказав страйковий рух влітку 1903 р. на Україні, зокрема в Одесі.
В одному з донесень поліції в 1901 р. зазначалося: «Здоброго малого робітник перетворився на своєрідного напівграмотногоінтелігента, що вважає своїм обов'язком відкинути релігійні та сімейні устої,дозволяє собі ігнорувати закони, порушувати їх або глумитися над ними».Радянські історики завжди перебільшували рівень класової свідомості іполітичної зрілості російського пролетаріату. Вони особливо наполягали наідеологічних розходженнях між «дрібнобуржуазною», «утопічною»позицією народників і справжньою класовою самосвідомістю робітників ще до появиперших соціал-демократичних груп. По суті справи, нелюдські умови життяробітничого класу, повна відсутність політичних і профспілкових свобод,викликали швидше глухе невдоволення і спонтанний протест, піднімали робітниківна страйки, бунти і погроми, ніж сприяли створенню організованогопрофспілкового руху або зростанню політичної активності. Аж до 1905 р. контактиміж робітничою середою і професійними революціонерами були дуже обмеженими.Проте, в 1902 р. один фахівець з робітничого питання писав, що країна знаходитьсяна вулкані, готовому до виверження в будь-яку хвилину. І дійсно, революція 1905р., на загальний подив, показала силу робітничого класу, який ще в липні 1904р. "Іскра" — офіційний орган Російської соціал-демократичноїробітничої партії — називала аморфною масою, позбавленою будь-якої класової свідомості.
3. Опозиційні рухи
Соціальні та економічні зміни кінця XIX сторіччя сприяли підйому опозиційнихрухів, які ставили в більшій або меншій мірі під сумнів існуючий політичнийустрій. Ліберальний рух був найбільш помітним серед них. Дуже різнорідний засвоїм складом, рух мав дві течії — помірну та радикальну.
Помірні ліберали в більшості своїй були земськими діячами.Незважаючи на те, що система виборів у земствах давала явну перевагупредставникам привілейованого класу, в їхньому середовищі розвивалася опозиція.Навіть найбільш законослухняні земські діячі в провінції, зрештою, обурилисятим, що центральний уряд так різко обмежив їхню роль на місцях. Голод 1891 р.дав вирішальний імпульс розвитку опозиції. Вона сформувалася як реакція противсесилля царської бюрократії, її бездіяльності, проти відсталостісамодержавства, проти економічної політики Вітте. Розгублені власті звернулисядо земських діячів, щоб організувати допомогу голодуючим селянам. Булисформовані групи з вивчення аграрного питання (в 1890-х рр. з'явилася значнакількість серйозних трудів з етнографії, економіки, статистики села).Констатація соціальної нерівності на селі неминуче призвела до бажанняреформувати систему, яка її породжувала. Однак ідеї, що висловлювалисялібералами, відображали властиву їм помірність. Спочатку лібералізм, який мавслов'янофільське забарвлення, в пошуках угоди з "історичною владою"Росії прагнув боротися лише з «бюрократичним спотворенням» її.Прагнучи на словах до відновлення рад, що існували в минулому при государі, ціприхильники повернення до справжнього самодержавства задовольнялися на ділістворенням чисто консультативного органу, задачею якого було швидше «донестиголос народу» до царя, ніж обмежити владу самодержавства.
Таким приблизно було значення знаменитого послання земстваМосковської губернії під час сходження на престол Миколи її. Два роки потомуглава московського земства відомий промисловець Шипов організував під часярмарки в Нижньому Новгороді нараду земських діячів, які подали ще одне проханняподібного роду. Воно було проігнороване, як і попереднє. У 1902 р. під часнеофіційної наради шістдесяти земських діячів, які зустрілися, щоб обговоритипотреби промисловості, Шипов запропонував цілу програму реформ: рівність уцивільних правах, розвиток загальної освіти, пропонувалося розширити праваземств, надати свободу пресі, дозволити участь усього народу в законодавчійдіяльності, відродити ради при государі. Програму вирішено було поширювати повсій країні шляхом організації з'їздів на місцях, що дозволило б виявитинасущні вимоги сільської промисловості. Більше половини учасників цих з'їздівпогодилися із програмою Шипова.
Однак частина інтелігенції вважала помірні позиції, зайнятіШиповим дуже боязкими. За останні два десятиріччя XIX ст. інтелігенція зазнала коріннихзмін. Значно збільшилося в ній число представників ліберальних професій:професорів, викладачів, службовців земств. Інтелігенція стала «третьоюсилою», вона почала гуртуватися в соціальну групу, потенційно готовуслідувати демократичним лозунгам, бо вважала своє теперішнє соціальне іполітичне становище незадовільним.
Професійні об'єднання, що виникали повсюди, культурніасоціації грали для цієї більш радикально настроєної частини населення ту жроль, що й земства, які об'єднували представників помірних кіл. Наприклад,Комітет з розвитку культури, Вільне економічне товариство, Московське правоветовариство та інші дали лібералам можливість спілкування. Вони зрозуміли, що зачисельністю складають тепер певну силу. Так поступово сформувалася справжнямережа політичних організацій, які мали абсолютно легальну основу. Більшістьрадикальних лібералів розділяла ідеї, що обговорювалися з січня 1902 р. вжурналі «Звільнення», який друкувався у Штутгарті під редакцієюколишнього марксиста П.Струве. Подібно багатьом представникам російськоїінтелігенції, Струве у 1890 р. підпав під сильний вплив марксизму. Однакпоступово, спільно з групою так званих «легальних марксистів», Струвепереходить від ідеї класової боротьби, гегемонії пролетаріату і революційногозахоплення влади до еволюційної концепції, з натиском на необхідністьдемократичних реформ, які б гарантували основні свободи і забезпечилиорганізацію парламентської системи шляхом загальних, прямих, таємних виборів івраховували права національних меншин. Ліберали, близькі до Струве запереконаннями, заснували за кордоном організацію «Союз звільнення»,який із січня 1904 р. розповсюдив свою діяльність на Росію. До «Союзу»входили провідні університетські вчені (історик П.Милюков, філософи С.Булгакові М.Бердяєв), члени земств (П.Долгоруков, І.Петрункевич), адвокати(В.Маклаков). Програма партії була набагато радикальнішою, ніж програмаліберального дворянства. «Союз звільнення» вимагав обрання шляхомзагальних виборів конституційного зібрання, яке визначило б подальше життякраїни і долю монархії, провело б широкі реформи, насамперед соціальнезабезпечення робітників і аграрну реформу (включаючи виплату компенсаційпоміщикам за відчуження землі). Будучи противниками насильства, ліберали прагнулидо організації «конституційного» руху. Вони збиралися на численні «політичнібенкети», подібно противникам Липневої монархії у Франції в 1847 р. Задесять років ліберальна течія сильно радикалізувалася. Це сталося внаслідокусвідомлення лібералами своєї сили, в противагу розрізненому революційному рухуі владі, якій належало починаючи з 1900 р. вступити в смугу найгострішоїекономічної та соціальної кризи.
Революційні організації на рубежі століть були ще дужероздробленими та слабкими. Після кількох невдалих спроб марксистські гуртки вРосії з'явилися в 1890-х рр. Спочатку проникнення марксистських ідей ішлоповільно й важко, бо ні в історії, ні в національних традиціях не було ґрунту,на якому вони могли б вкоренитися. Маркс та Енгельс, хоч і цікавилися Росією якдеяким особливим випадком, однак не зробили ніяких конкретних висновківвідносно революційних перспектив країни, де пролетаріат був ще дуже слаборозвинений. У 1880-их рр. Г.Плеханов, П.Аксельрод і В.Засулич, покинувшинародницьку організацію «Земля і воля», не тільки видавали в Женевітеоретичні труди з соціалізму, але й створили політичну організацію, покликанурозповсюджувати марксизм в Росії, так звану групу «Звільнення праці».Протягом ряду років діяльність групи обмежувалася боротьбою проти ідеологіїнародництва. Члени групи прагнули довести, що Росії неминуче належить пройтикапіталістичний етап розвитку і тільки тоді пролетаріат зможе стати тією єдиноюсилою, яка скине царизм в ході буржуазно-демократичної революції, а потімвізьме владу і встановить соціалізм. А доти потрібно займатисяпропагандистською та організаційною діяльністю в робітничому середовищі. Дляпочатку вони організували в кількох містах країни підпільні гуртки, якінезабаром були розігнані поліцією. Однак після 1890 р. ситуація змінилася:прискорений промисловий розвиток, поява пролетаріату, перші страйки — все це,здавалося, підтверджувало правильність марксистської теорії і сприялопропаганді їхніх ідей. Голод 1891 р. спростував теорію народників проекономічну рівновагу сільської громади і виявив крайню відсталість російськогосела. Розчаровані народники звернулися в більшості своїй до марксизму, якийсвоєю видимою науковістю, здавалося, міг пояснити події, що відбулися і вказатиальтернативу царському самодержавству.
Серед фундаторів марксистських гуртків досить скоро виділивсямолодий адвокат В.Ульянов, який облаштувався з 1893 р. у Санкт-Петербурзі. У1887 р. він був виключений з Казанського університету за «революційнуагітацію», а в 1891 р. екстерном здав екзамени за юридичний факультетПетербурзького університету. Для Ульянова першорядною задачею стало створеннямарксистської партії, до лав якої могли б вступити робітники, щоб поєднатиборотьбу за свої права з політичною боротьбою. У 1895 р. Ульяиов їде вШвейцарію на зустріч із Нлехаиовим та його соратниками, щоб здійснити злиттястоличних марксистських гуртків з групою «Звільнення праці». Восени1895 р. була заснована нова підпільна організація — «Союз боротьби зазвільнення робітничого класу», перша спроба соціал-демократичної партії.Однак пройшло ще немало років, перш ніж в Росії з’явилася справжня соціал-демократичнапартія. Такий повільний розвиток подій пояснюється багатьма причинами:протидією охранки, недосвідченістю революціонерів, нерозвиненістю робітників, протиріччямив середовищі ідеологів марксизму. У грудні 1895 р. Ульянов був арештований,ув'язнений і через деякий час засуджений до трьох років заслання в Сибір, девін і написав «Розвиток капіталізму в Росії». Однак вплив його начленів «Союзу» в столиці був, природно. дуже обмеженим. Те ж можнасказати і про іншого керівника соціалістів, Ю.Мартова, талановитого журналіста,товариша Ульянова по засланню.
Успіх страйку робітників-текстильників у Санкт-Петербурзі,поступка уряду, який погодився в червні 1897 р. на видання закону, що обмежуєробочий день, сприяли появі нової течії в колах соціалістів, так званогоекономізму. За думкою теоретиків, які виступили на сторінках друкованого органусоціал-демократів «Робітнича справа», необхідно було висунути на першийплан економічні вимоги трудящих, а боротьбу із самодержавством потрібно булозалишити лібералам, віддаючи всі сили боротьбі за. насущні права робітників іпосиленню впливу в масі. Поки йшли суперечки, невелика група маловідомих діячівсоціал-демократичної організації заснувала в Мінську 1 березня 1898 р.Російську соціал-демократичну робітничу партію. Подія ця мала чисто символічнезначення, бо, одразу по закінченні з'їзду, вісьмох із дев'яти фундаторів новоїпартії було заарештовано.
Після повернення із сибірського заслання Ульянов та Мартовпокинули Росію, щоб об'єднатися з групою Плеханова в боротьбі проти економізмув соціал-демократичному русі. Важливим етапом розвитку руху став грудень 1900р., коли Плеханов, Аксельрод, Засулич, Мартов, ГІотресов і Ульянов-Ленін(Ульянов користується цим псевдонімом з 1901 р.) починають видавати в Мюнхенінову газету "Іскра". Ленін, який став незабаром головним редактором "Іскри",з особливою чіткістю формулює в статтях свою концепцію організації партії.Через розповсюджувачів газети, навколо яких організовувалися перші осередкисоціал-демократичної партії, розширилося коло ленінської аудиторії якраз дотого часу, коли економічна криза жорстоко вдарила по робітниках. У 1902 р.вийшов у світ основоположний труд Леніна «Що робити?», де вінсформулював головні напрямки своєї революційної стратегії. Цю роботу можнавважати першим маніфестом більшовизму. У ній Ленін висловлювався за сувороцентралізовану партію, що складається з професіоналів, бо тільки вони зможутьвідвести робітничий клас зі шляху спонтанної профспілкової боротьби, привнесутьу нього справжню соціалістичну і пролетарську свідомість, властиву в повніймірі одним лите ленінцям.
Ця концепція спричинила за собою в 1903 р. відоме розділенняпартії на меншовиків та більшовиків під час II з'їзду Російськоїсоціал-демократичної робітничої партії, що відбувся у Брюсселі — Лондоні(бельгійська поліція заборонила його засідання). Думки делегатів, що голосувалина з'їзді, розділилися з основного питання, а саме з питання про членство впартії (перша стаття Статуту партії). Ленін пропонував сформулювати її такимчином, щоб зобов'язати кожного із членів не тільки слідувати програмі партії,але й брати активну участь у діяльності низових організацій, пов'язаних ізбезпосередньою революційною боротьбою. Дане формулювання протистояло тому, щопропонував Мартов. Мартовський варіант, по суті, повторював статут німецькоїсоціал-демократичної партії: бути членом партії — значить активно служитисправі реалізації її програми і підкорятися центральним органам управління.Суперечка йшла не тільки навколо формулювання, за зовнішньою формою ховалисядві протилежні концепції. По Леніну, партія повинна була стати організацією ізжорсткою структурою, суворо дисциплінованою, з повним підкоренням її членів відверху до низу. Партія, будучи авангардом революціонерів-професіоналів,відбирала кращих і найбільш діяльних; тільки вона могла привести до владиробітничий клас в такій відсталій в економічному і культурному плані країні.Мартов же уявляв собі партію інакше, на європейський манер — як союз широкихкіл різних поглядів, здатний залучити якомога більше число робітників.
Мартовське формулювання отримало незначну більшість голосів(28 голосів, проти 23 за ленінське формулювання). Однак до цієї більшостівходили п'ятеро делегатів Бунду (Загальний єврейський робітничий союз в Росії іПольщі): вони вимагали автономії всередині партії, а не отримавши її, покинулиз'їзд. До того ж двоє делегатів, які представляли «економістів»,наслідували їх прикладу. Таким чином, до кінця з'їзду прихильники Ленінавиявилися в більшості. За всіма ознаками така розстановка сил не повинна булапривести до розколу. Плеханов, який стояв на ленінських позиціях, Мартов і самЛенін залишилися втрьох у керма "Іскри". Розрив, однак, виявивсяостаточним. Ленін був людиною, нездатною на компроміси, коли мова йшла проосновний пункт його концепції; Мартов у свою чергу не міг слідувати шляхом,який здавався йому помилковим з політичної точки зору. Таким чином, починаючи з1904 р. Плеханов зблизився з Мартовим, і більшість редакційної колегії "Іскри"порвала з Леніним. Після кількох невдалих спроб зберегти керівництво газетою,яка була центральним органом партії, Ленін, спираючись па ЦК, де більшістьзберігалася за ним, вирішив заснувати свою власну газету «Уперед!». У1905 р. відбулися паралельно два роздільних з'їзди -більшовиків у Лондоні іменшовиків у Женеві, — що закріпили розкол російського соціал-демократичногоруху на дві партії. Він наочно показав наявність двох принципово різнихстратегічних підходів. З одного боку, стратегію можливого, згідно з якою вРосії потрібно було застосувати «проспективу», намічену Марксом уході вивчення капіталізму і пролетаріату на Заході, і, з іншого — волюнтаристську стратегію, несумісну із західною концепцією.
Зосередивши свою увагу, передусім на робітничому класі,російські соціал-демократи не надавали великого значення селянству, «святійРусі ікон і тарганів», як писав про неї Троцький. У російському селі бувсильний вплив партії соціал-революціонерів (есерів), що утворилася в 1902 р.після злиття кількох розрізнених партійних угруповань, близьких одне одному запереконаннями. Після повернення із заслання в 1896-1897 рр. діячі народницькогоруху, такі, як К.Брешко-Брешковська, А.Гоц, М.Натансон, за підтримкистудентської молоді — Г.Гершуні в Мінську, В.Чернова в Саратові — спробувалиорганізувати невеликі товариства революціонерів. їхньою найближчою метою булонайшвидше досягнення політичної свободи конституційним шляхом, в перспективі вонимріяли про зміну політичного та суспільного режиму. Есери успадкували віднародників симпатії до селян і схильність до тероризму. Подібно народникам1870-1880 рр., вони вважали селян, на відміну від робітників, справжніминосіями революції і бачили в сільській громаді ядро соціалізму на селі,заснованого на кооперації і децентралізації.
У неонародницькому русі спостерігалися дві хвилі — поколінняесерів початку століття істотно відрізняється від своїх попередників — терористів 1870-х рр. Справа в тому, що есери опинилися під впливом марксизму,хоч багато хто заперечував можливість його застосування в російських умовах.Усвідомивши економічні та соціальні зміни в країні, розуміючи, що активістівруху легше знайти в міському середовищі, есери змінили тактику. Тепер вони вжене робили ставку виключно на селянство і не розглядали тероризм як єдиний засібборотьби. їхня партія обрала цілий ряд шляхів впливу на маси: до них входилапропаганда не лише серед селян, але також серед робітників непромисловихцентрів, організація страйків, повсякденна боротьба проти зростанняоподаткування і бюрократичних зловживань, підтримка стихійних форм боротьби населі. Позиції есерів були особливо міцними в регіоні Поволжя, де живі були щеспогади про Пугачова. Групи їх складалися переважно із дрібних земськихслужбовців, сільської інтелігенції (головним чином вчителів), вони знаходилисяв постійному контакті з селянами, які все ще мріяли про «другу вольницю».
Тероризм як метод боротьби не був знехтуваний есерамиповністю. У них була «бойова організація», до лав якої нерідкопроникали подвійні агенти. Ця організація продовжувала діяти в традиціяхнародницького тероризму 1870-х рр. У 1901-1904 рр. поновилися терористичніакти, жертвами яких стали, зокрема, міністр народної освіти Боголепов (1901р.), міністр внутрішніх справ Сипягш (1902р.), Плеве, що змінив Сипяпна нацьому посту (1904 р.), великий князь Сергій, дядько імператора (1905 р.). Цясерія вбивств мала великий ефект і, безсумнівно, зіграла свою роль в контекстіекономічної, політичної і соціальної кризи.
Однак есерам не вистачало дисципліни, їхні дії відзначалисяне конкретними планами, а скоріше випадковими обставинами. До складу партіївходили різнорідні елементи, і за структурою вона являла повну протилежністьпартії ленінського типу. Які ж були прогнози есерів на майбутнє? Газети партії «РеволюційнаРосія» і «Вісник російської революції» друкувалися за кордоном ірозповсюджувалися в країні нелегально. У них один із лідерів есерів В.Черновтак викладав свої погляди на майбутнє: покінчивши із царизмом, Росії потрібноне йти услід за країнами Заходу шляхом промислового капіталізму, а обрати свійвласний шлях до соціалізму. Для цього необхідно провести, як він вважав, широкуземельну реформу, перерозподіл землі в рівних частках між усіма бажаючими наній трудитися. За умови повної свободи праці незалежні виробники повинні саміприйти до думки про необхідність об'єднатися в колективні господарства, і метабуде досягнута. Місцева адміністрація, розуміючи, що її роль сходить нанівець,зіллється з колективом виробників і зникне сама собою. Звичайно, програмаВ.Чернова містила немало утопічного, багато які аспекти залишалися в тіні — наприклад, що буде з промисловістю? Однак план соціал-революціонерів бувпростим, він відповідав побажанням селянства, і цим пояснювалася широкапопулярність есерів в селах, що прагнули землі та рівності, аж до 1917-1918 рр.
Серед представників неросійських національностей, що населялиімперію, спостерігалася крайня відмінність у поглядах, відмінність, яку міг бивміло використати уряд, зіштовхуючи одних з іншими. Політика ж інтенсивноїрусифікації, яка проводилася урядом, тільки посилювала невдоволення, неприводячи, однак до об'єднання опозиційних рухів. Розподіл відбувався у двохнапрямах: між соціалістами та націоналістами, а соціалісти в свою чергуділилися на прихильників інтернаціоналізму і федералізму. Чи лежав шлях донезалежності через наростаючий повсюди міжнародний революційний рух, або жкожна нація повинна була сама прийти до неї, наполягаючи насамперед на своїхнаціональних правах? Таким було питання. Те, що так точно помітив Отто Бауер вАвстро-Угорській імперії, було вірним і для Росії: тут відбувалося змішаннякласових і національних інтересів. Повсюди національна еліта, як та, що примкнуладо соціалістичної доктрини, так і та, що протистояла їй, стояла перед вибором:повне відділення від Росії, входження до федерації демократичних повноправнихдержав — або ж надати перевагу боротьбі за соціальний прогрес, що приведезгодом до національної незалежності. Прикладом крайньої складності національнихпротиріч могла служити Польща. Ті, хто не розділяв ідей соціалізму, поділялисяна дві групи: одна з них вимагала більшої автономії, посилаючись на ідеїпанславізму, інша -незалежності Польщі. Що ж до соціалістів, то не тільки самаПольська соціалістична партія (заснована в 1892 р. у Парижі) ділилася наприхильників озброєного повстання і прихильників легальних форм боротьби, алеіснувало також «крайньо ліве» крило, очолюване Розою Люксембург. Вонов кінцевому результаті заснувало в 1900 р. другу польську соціалістичну партію-«Пролетаріат». У ній панував дух інтернаціоналізму, її членивідмовлялися вважати першорядними питання про вихід Польщі зі складу Росії,сподіваючись на майбутнє істинне звільнення поляків після створення вільнихсоціалістичних республік у Німеччині, Австрії та Росії. Вони розходилися з «ультралівим» крилом, очолюваним Кульчицьким; він пропонував проект федеральноїдержави, вважаючи, що солідарність трудящих повинна неминуче привести донаціональної та соціальної незалежності. Залишалося вирішити питання про формуавтономії у федеральній державі: чи буде вона політичною або обмежитьсякультурною автономією. Ті ж питання хвилювали соціалістів Вірменії та Грузії.Після жорстокої різанини вірмен в Туреччині вірменська революційна партіядашнаків (Дашнакцутюн) була більше налаштована проти Туреччини, ніж протиРосії. У той же час кримські татари всіляко підкреслювали свою близькість дотурків, і деякі з їхніх вождів, наприклад Ісмаіл-Бей Гаспіралі, намагалисявідродити істинну турецьку культуру в мусульманських областях Російськоїімперії.
В опозиції царському режиму найбільш тісно згуртувалися фіни:вони люто чинили опір русифікації, яку невдало намагалися форсувати в 1899 р.,вводячи замість фінських традицій російські закони, а з 1903 р. насильнозамінивши фінську мову російською в адміністративних установах, які зазналирусифікації.
Ці роздроблені сили опозиції здавалися не такими вже йстрашними. З ними можна було б легко справитися, якби не наступила серйознаекономічна криза, яка посилила невдоволення і активізувала опозицію.
4. Криза 1900-1903 рр.
Після економічного підйому 1895-1899 рр. стався значний спадвиробництва, який розповсюдився на Західну Європу і Сполучені Штати. Риноккапіталовкладень різко скоротився і криза сильно вдарила по економіці Росії,оскільки промислові підприємства країни тільки нещодавно встали на ноги іпотребували ще значних банківських кредитів. Щойно побудовані заводи вимушенібули в 1900-1901 рр. різко скоротити виробництво, а то й зовсім зупинити його.Восени 1899 рр. в Санкт-Петербурзі на біржі було оголошено про крах двохвеликих промисловців, що наробило багато галасу і свідчило про прихід важкихчасів. Російський уряд втратив можливість отримувати іноземні позики, наслідкомчого явилося негайне скорочення державних замовлень, і це в країні, де длядеяких галузей промисловості держава була основним замовником, а значить, ієдиним рушійним чинником розвитку економіки. Таким чином, криза виявила крихкістьпромислових галузей, які трималися на державних замовленнях і обслуговувалибудівництво залізниць. Дійсно, промисловість, працююча на поточне споживання,майже не постраждала від кризи. У той час, як для гірської та металургійноїпромисловості настали важкі часи, рівень виробництва текстильної промисловості,наприклад, залишився незмінним. Як би там не було, протягом трьох років більше4 тис. підприємств вимушені були закритися і звільнити своїх робітників. «Оздоровлення»ринку все більш явно йшло шляхом утворення промислових об'єднань (картелів).Так, у липні 1902 р. під тиском французьких і бельгійських металургійнихпідприємств утворився картель по продажу металургійних виробів — «Продамет»,який об'єднав найбільших виробників Донецької області. У 1904 р. були створені «Продвугілля»для продажу вугілля, «Продвагон» для торгівлі залізничним обладнаннямі безліч інших трестів, концернів і картелів. Це було доказом того, що важкапромисловість Росії повністю вступила на шлях концентрації виробництва. У соціальномуплані масові звільнення викликали хвилю безробіття, яка в свою чергу спричинилаповернення в село робітників, які лише нещодавно влаштувалися в місті. Такхвиля кризи докотилася й до села.
1901 р. виявився неврожайним, йому передував 1900 р., доситьпосередній за результатами. Повсюди в селі давало себе знати перенаселення. їбез цього жебрацька оплата сільських трудівників впала ще нижче; традиційназаборгованість селян-бідняків посилилася. Навіть великі поміщики відчули насобі наслідки кризи: світові ціни на зерно знизилися, що помітно вплинуло наїхні прибутки, оскільки внутрішній ринок не ріс. Вітте був усунений зі своєїпосади. Поміщики звинуватили його в розвалі сільського господарства па догодупромисловості, яка не змогла встояти перед кризою, що прийшла із-за кордону.
Позбавлені можливості модернізувати свої господарства,доведені до убогості перенаселенням і низькими врожаями, селяни вимушені булиза високими цінами орендувати землі у поміщиків або захоплювати їх силою. У1902 р., вперше з 1861 р., піднялася ціла хвиля заворушень на селі. На Україніі Середньому Поволжі вибухнули бунти. Відомства царського уряду нарахувалитільки за період з 1902 по 1904 р. 670 «селянських повстань».Зазвичай вони починалися із розгрому поміщицьких садиб, потім селяни займалиполя та угіддя своїх поміщиків, привласнювали собі худобу ісільськогосподарський інвентар.
Тим часом характер російського села поступово мінявся; зпоявою сільських шкіл і розвитком залізничного сполучення життя селян ставаломенш замкненим. Земствам вдалосяввести початкову освіту. Тепер вже 20-25% селян були грамотними і здатнимизасвоювати ідеї, поширювані, згідно з донесеннями поліції, «студентами івсілякими агітаторами, переодягнутими коробейниками, мандрівниками абобродягами». Міністерство внутрішніх справ повідомляло в донесенні від 1902р.: «Селяни охоче читають брошури, передають їх один одному абовлаштовують загальні читання. Це зміцнює в них надію на найшвидший розділпоміщицьких земель, якого вони чекають із нетерпінням». Розширеннюконтактів сільського населення із зовнішньою середою сприяло й те, що всемолоде чоловіче населення (за винятком старших синів у сім'ї) відбувалозагальну воїнську повинність, що відривала їх на шість років від рідногосередовища, а також щорічний відхід мільйонів селян на роботу в місто під час «мертвогосезону». Все це сприяло виникненню нового покоління селян, яке не зналокріпацтва, більш освіченого, більш відкритого, більш незалежного і «фрондерського».
З новим підйомом економічного виробництва, що намітився в1903 р., міські робітники знову прийшли у хвилювання. За один тільки 1903 р.страйкувало більше 200 тис. робітників. Так, нафтовики Баку, доведені докрайності убогістю, отримали часткову перемогу над нафтовими компаніямивнаслідок першого масового страйку. Вони вимагали, передусім, поліпшення умовпраці і підвищення зарплати. У країні, де будь-які форми страйків булизаборонені законом, вимоги нафтовиків переросли в політичну боротьбу: вонипочали боротися за право на страйки, за визнання їх профспілки, за політичнісвободи. Офіційні урядові профспілки виявилися не у справ внаслідок стихійних «пепідконтрольпих»страйків, які охопили південь Росії в 1903 р. (Одесу і Ростов), Зуба гов бувзміщений.
Нарешті, заворушення торкнулися й студентів — спадкоємціврізночинної інтелігенції 1860-1870 рр., — число яких неухильно збільшувалося (в1890-і рр. воно подвоїлося). Наприкінці 1890-х рр. студентство вже не хотіломиритися із «суворим нашийником» вищих учбових закладів, позбавленихвсякої самостійності. Студенти вимагали автономії, в якій уряд, природно, їмвідмовляв. У лютому 1899 р. поліція увірвалася в приміщенняСанкт-Пе-тербурзького університету і розправилася із студентами.
Петербурзьких студентів загрожували віддати в армію простимисолдатами. У відповідь вони почали бойкотувати заняття; протягом ряду років вуніверситеті поновлювалися страйки, які незабаром перекинулися в провінцію. Уберезні 1902 р. відбувся підпільний всеросійський з'їзд студентів, на якомуприхильники ліберальних поглядів і есери виступили один проти одного. Устудентському середовищі утворилося невелике угруповання, що продовжилотрадицію революціонерів-народників максималістського порядку; саме вони йг.отупили до лав «бойової організації» есерів. Незважаючи на суворістьвідбору студентів при прийомі і виключення незадоволених, вищі учбові закладиперетворювалися на розсадник антиурядової агітації.
«Всі класи суспільства прийшли в паніку», — писав усвоїх донесеннях М.Бомпар, посол Франції в Росії в 1904 р.; в країні здійснюютьсяполітичні вбивства, йдуть страйки, селянські бунти, нові верстви суспільства,охоплені ідеями радикалізму і оновленого народництва, перетворилися в опозиціюдержаві. Реакція влади не примусила себе чекати. Репресії почалися з тогомоменту, коли в квітні 1902 р. міністром внутрішніх справ був призначенийПлеве. На всі ускладнення обстановки він реагував політичними таадміністративними заходами. Для придушення селянських повстань і робітничихстрайків було послано армію. Зазнали переслідування євреї (в 1902-1904 рр. вКишиневі та Одесі прокотилися масові погроми), уряд прагнув направити на ниххвилю народного гніву. Всі земські діячі, які хоч трохи підозрювалися улібералізмі, були зміщені зі своїх постів. У 1903 р. Плеве признававсяфранцузькому послу Бомпару: «Мене висунули на цей пост як людину міцноїруки. Якщо я виявлю легкодухість у проведенні репресій, сенсу в моїй діяльностіне буде… Коли я вже почав, треба продовжувати. Я сиджу на пороховій бочці івибухну разом з нею».
Не можна точніше виразити безнадійність становища, в якепоставили самодержавство його непохитність і відмова від будь-яких реформ.