Зміст
Вступ
1. «Магдебурзькеправо» — причини появи й суть
1.1 Походження й поняттямагдебурзького права
1.2 Особливостімагдебурзького права на Україні
2 Міста й городяни
2.1 Міста, загальнахарактеристика
2.2 Привілеї містам
2.3 Юридики
2.4 Городяни
3 Міське самоврядування
3.1 Міське самоврядуванняна основі магдебурзького права
3.2 Діяльністьсамоврядування
3.3 Ратуша, як органсамоврядування
3.4 Литовський статут
Висновок
Список використаноїлітератури
Вступ
Булоб помилкою вважати, що Україна в минулому була «правовою пустелею».Із часу «Правди Ярослава» у цю історію вписано чимало яскравихсторінок. Причому цей одне з найбільших правових джерел тодішньої Європи не мігз'явитися на порожнім місці. Він з'явився як результат широкого розвиткуторговельних відносин у Древній Русі — ішла жвава торгівля із Заходом і Сходом.Причому в ті часи відбувався обмін не тільки товарами, але й, безсумнівно,правовими ідеями. «Російська Правда», що відомий історик В.О.Ключевский назвав «кодексом торговельного капіталу», робила свійвплив і за межами Київської Русі. Її норми, наприклад, у незмінному видіввійшли в інше відоме джерело права — Литовський Статут. Однак часи мінялися,мінялася, у слід за політичної, і правова ситуація в Україні. Вийшло так, щопісля рятування від татаро-монгольської навали тут на багато міст і селапоширило свій вплив так називане «німецьке право», а якщо точніше — це було Магдебурское право. Саме йому Україна зобов'язана пожвавленням свогогосподарського розвитку протягом декількох сторіч[1, c.225-226].
Магдебурскоеправо — це насамперед право міського самоврядування й ринкових відносин умістах. Деякими своїми якостями це право становить інтерес і для сучасногоюриста. Головне в ньому те, що воно носило комплексний, універсальний характер,тому що у взаємозв'язку регламентувало багато видів відносин — тутрегламентувалися торгівля й ремесла, діяльність цехів і купецьких гільдій,відносини власності й оподатковування. Думаеется, що системність регулюваннятакого роду відносин, що втримується в Магдебурзькому праві, зберігає своюцінність у наші дні.
Магдебурзькеправо — пішло від феодального міського права німецького міста Магдебург.Зложилося в 13 столітті з різних джерел, у тому числі із привелегий данихархієпископом Вахманом міському патриціату (в 1188р.), саксонського зерцала,постанов суду шеффенов Магдебурга й ін. Магдебурзьке право носило універсальнийхарактер, тобто трактувало різні види правовідносин: діяльність міської влади,суду, його компетенцію й порядок судочинства, питання земельної власності«у межах міста», порушення права володіння, захоплення рухомогомайна, установлювало покарання за різні види злочинів і т.д.
Особливемісце займали норми, що регулювали торгівлю й ремесла, діяльність цехів ікупецьких гільдій, порядок оподатковування. Магдебурзьке право з'явилосяюридичним закріпленням успіхів городян у боротьбі з феодалами за самостійність.Воно надавало місту право на самоврядування й власний чуд, право земельноївласності й звільнення від більшої частини феодальних повинностей. Магдебурзькеправо виникло наприкінці XІІІ століття в Німеччині й майже відразу ж поширилосяна території Бєларусі, що на той момент перебувала в складі Великого КнязівстваЛитовського. Розташування білоруських земель у центрі Європи сприяло їхньомурозвитку в руслі світового економічного, політичного й культурного процесів. Утой час Бєларусь освоїла багато придбань Заходу, у тому числі й організаціюжиття міста на основі самоврядування, сполучаючи норми магдебурзького права ізтрадиціями самоврядування, які існували в Полоцьку й у Вітебську й інших древніхмістах у часи Київської Русі.
1. «Магдебурзьке право» — причини появи й суть
Однезі сложнейших завдань будь-якого державного будівництва — пошук рівноваги міжвладною вертикаллю й місцевим самоврядуванням. Останні півтора десятка років цятема викликає безперервні дискусії й в Україні. Прихильники полярних концепційзаймаються «перетяганням каната», посилаючись, у числі іншихаргументів, і на уроки історії, зокрема, на действовавшее сотні років тому вукраїнських містах Магдебурзьке право.
Щобзрозуміти причини виникнення Магдебурзького права, досить глянути наекономіко-політичну ситуацію в Європі на початку позаминулого тисячоріччя.Країни роздирали внутрішні протиріччя між «феодальною вольницею» іправлячими будинками. Глави держав і церква, намагаючись централізуватидержава, прагнули знайти підтримку. І вона була знайдена. Центри ремесла йторгівлі — міста — завжди зацікавлені в сильній центральній владі, що припускаєвідсутність поборовши з боку місцевих феодалів, безпека торговельних шляхів і т.д.Але й зажадали вони за свою підтримку чимало — місцеве самоврядування, щоввійшло в історію за назвою Магдебурзького права.
Магдебурзькеправо юридично закріплювало права й волі громадян, а також їхнє право насамоврядування. Крім самостійного управління міста, наділені Магдебурзькимправом, мали податковий і судовий імунітет, правом власності на землю,торговельними пільгами, минулого звільнені від феодальних повинностей.Магдебурзьке право встановлювало порядок обрання влади, регламентувало їхні функції,основні норми карного й цивільного законодавства, правила судочинства йоподатковування.
Одназ основних особливостей керування «магдебурзьким» містом — поділміських влада в особі так називаного магістрату на адміністративну й судову. (Унімців цей поділ було чітким, в Україні — як водиться, не дуже).
Великаувага магістрат приділяла економічній діяльності — збирав податки, стежив заторгівлею, правильністю мір і ваг, визначав організацію ремесел і торгівлі вмісті.
В епохурозквіту Магдебурзького права (XV-XVІ вв.) у його систему входили близько 1,5тис. європейських міст. Загальний товарообіг між ними досягав 10 млн гульденів,що до європейської «революції цін» було колосальною сумою. Оцінити жзагальні доходи міст просто неможливо.
ДИНАМІКА
виробництва міцних спиртних напоїв на магістратських винокурнях у Києві після одержання ними Магдебурзького права
/>
Причини«вгасання» практики Магдебурзького права так само прості, як і причинийого появи. ДО XVІ-XVІІ вв. на місці держав, що роздирають феодальнимипротиріччями, виникли абсолютні монархії. Центральні влади прагнули до повногоконтролю над фінансовими потоками, торгівлею й виробництвом. З'явилися«трансгосударственные» торговельні компанії. Крім того, епоха Великихвідкриттів і потік золота, що заюшив слідом за ними, у Європу викликали«революцію цін», активний розвиток банківської системи, а також змінаполітики інвестування (гроші активно вкладалися у виробництво, розвивалисямануфактури). Економічна основа «магдебурзького» міста — торговельніпривілеї й цеховий пристрій виробництва — виявилася підірваною. До того ж«магдебурзьку» систему споконвічно підточували внутрішні протиріччя.Наприклад, ще в 1365 р. польський король Казимир ІІІ заснував Верховнийапеляційний суд у Кракові, заборонивши звертання до Магдебурга, де до цьоговирішувалися всі господарські суперечки між «магдебурзькими» містами.
Алеце не виходить, що досвід Магдебурзького права пройшов безвісти. Він ліг в основунинішнього територіально-адміністративного європейського самоврядування. Українах ЄС рішення місцевих виборчих органів влади значать для громадяннабагато більше, ніж рішення центральних державних органів. А основні гроші, щонадходять від платників податків, акумулюються в руках муніципалітету, щообирає.
1.1Походження й поняття магдебурзького права
Магдебурзькеправо (лат. jus theutonіcum magdeburgense), феодальне міське право. Зложилося внімецькому місті Магдебурзі в XІІ — XІІІ століттях з різних джерел, у томучислі із привилей, виданих архієпископом Вихманом міському патриціату (1188),Саксонського зерцала, постанов суду Магдебурга й ін. Мало універсальнийхарактер, тобто трактувало різні види правовий відносин: діяльність міськоївлади, суду, його компетенцію й порядок судоведения, питання земельноївласності «у границях міста», порушення володіння, захопленнянерухомості, установлювало покарання за різні види злочинів і т.д. Особливемісце займали норми, які регулювали торгівлю й ремесла, діяльність цехів ікупецьких гільдій, порядок оподатковування. Магдебурзьке право з'явилосяюридичним закріпленням успіхів городян у боротьбі з феодалами за самостійність.Воно давало місту право на самоврядування й власний суд, право земельноївласності й звільнення від більшої частини феодальних повинностей. Магдебурзькеправо було перейнято багатьма містами Східної Німеччини, Східної Пруссії,Сілезії, Чехії, Угорщини, Польщі[2, c.55].
З XІстоліття Магдебурзьке право поширилося на міста Великого князівстваЛитовського. Жителі міст, які одержували Магдебурзьке право, звільнялися відфеодальних повинностей, від суду й влади воєвод, старост й інших державнихслужбових осіб. У приватновласницьких містах Магдебурзьке право не звільнялогородян від залежності й влади феодалів, однак залежність не мала рис примуса.На основі Магдебурзького права в місті створювався виборний органсамоврядування — магістрат. Із введенням Магдебурзького права скасовувалася діямісцевого права, але не заперечувалася правомірність користування місцевимизвичаями, якщо дозвіл справи не передбачалося Магдебурзьким правом. У судовійпрактиці магістратів Бєларусі разом з Магдебурзьким правом використалися нормизагальнодержавного права — Статутів ВКЛ, суднових статутів столиці — Вільно, і власноїюридичної практики [3, стр.443].
1.2 Особливостімагдебурзького права на Україні
Конкретна дата введення Магдебурзького права уКиєві не відома. Однак більшість істориків та юристів пов'язують її з грамотоювеликого князя литовського Олександра від 1494 р. З цього документа вбачається,що Олександр підтвердив киянам права, надані останнім його батьком, ігарантував «збереження містского права… по лавному. как бьіло завеликого князя Вітовта». І хоча у грамоті термін «Магдебурзькеправо» не вживається (його, очевидно, замінено поняттям «місткеправо»). Великий князь через п'ять років (1499 р.) у зверненні докиївського війта нагадав киянам: «Есмо дали вам право немсцкое»[4, c.504].
Проякий конкретно нормативно-правовий документ («лист доброй пам'яті отцаиашего..») йшлося у рескрипті князя Олександра, коли саме його видано і узв'язку з чим? Ці питання віддавна цікавили юристів: та істориків України,Польщі та Литви. На мій погляд, сьогодні вже можна з'ясувати цю прогалину нашоїминувшини. Йдеться, поза сумнівом, про «Жалувальну грамоту» короляПольського і великого князя Литовського Казимира від 2 травня 1457р.,адресовану литовському, руському та жмудському духовенству, шляхті, рицарству,боярам і местичам (княжим намісникам). Але ж на той час найбільші міста іторговельні центри Польщі (Краків, Варшава, Гданськ. Торунь та ін.)королівськими рескриптами вже отримали Магдебурзьке право і користувалися всімапривілеями, які воно надавало місцевим магістратам, купецтву та шляхті. І самеці мотиви, які фактично надавали Києву магдебурзькі привілеї, знаходимо уКазимировій грамоті 1457 р.: володар зобов'язується "… не казнитиниименьи, а ни ленязьми, ни нятством. ни її кровью"; проголошуєєвропейську модель в; відкритого судочинства «очи-в-вочи»; запевняє,шо надалі кримінальну відповідальність нестиме лише безпосередній«винуватець». На відміну від норм середньовічного права, н вжекаратися не будуть. Більш того, Казимир декларував шляхті та боярам праводобровільного виїзду «з наших земель князьвства великого для лепшогоисшастиа набьітья, а любо учинков рьітсрьских, до каждьіх земель, сторон,только вумєняючи стороньінеприятельское». Разом з тим монарх визнав їхнє право на утримання власнихмаєтків і земель, вільну торгівлю та широкі можливості для підприємницькоїдіяльності, розвитку промислового виробництва та розбудову «городов нашихновьіх потреб- ч ньіх, а старьіх поправлсння».
Деяківчені вважають, що на територію нинішньої України Магдебурзьке право прийшло в1356 р., коли їм був наділений Львів. В 1374р. до нього приєднався Кам'янець, в1432 р. — Луцьк, а в 1497 р. — Київ. У нинішній столиці України з'явилисяколонії греків, вірменів, генуэзців, мали свої торговельні представництва(двори) турецькі, польські й московські купці. На центральний щорічний ярмарокзбиралися 10-15 тис. купців.
Середпам'ятників правової культури України значне місце займають збірникимагдебурзького права, що діяли в містах, які звільнялися від керування й судуфеодала й користувалися правом самоврядування (виникло в місті Магдебурзі).Магдебурзьке право встановлювало порядок виборів і функції органів міськогосамоврядування, суду, купецьких об'єднань, цехів, регулювало питання торгівлі.Опіки, спадкування, визначало покарання за різні види злочинів.
Українськіміста одержували магдебурзьке право від литовських князів, польських королів,російських царів, а також українських гетьманов. Першим це право на Україніодержали міста: Санок (1339р.), що був у Галицько-Волинському князівстві; Львів(1356р.); Київ (протягом 1494-1497р.); Станіслав (1663р.), ниніІвано-Франківськ. Пізніше магдебурзьке право одержало більшість міст України:Вінниця, Глухів, Дубно, Житомир, Козелец, Лубни, Полтава, Чернігів й ін.
Фактичнезастосування магдебурзького права в Україні припинилося після поширення в ній в1783 р. «Установи для керування губернією Всеросійської імперії» 1775р. і створення загальноросійської судової системи. Указом 1831 р. Микола Іскасував магдебургсоке право по всій Україні, крім Києва, де воно збереглося до1835 р. у містах Західної України, які після першого розділу Польщі в 1772 р.відійшли до Австрії, застосування магдебурзького права було припинено в 1786 р.
ВXVІІст. Поряд з місцевим звичаєвим правом, польсько-литовським законодавством імагдебурзьким правом з'явився документ, що підтверджує політичну й правовуавтономію України в складі Російської держави. До складу цього документаввійшли: Березневі статті (Перяславские договори або Договір БогданаХмельницького) 14 березня 1654 р., зазначені до них статті Богдана Хмельницького(статті Війська Запорізького) 21 березня 1654 р., подані росіянинові паную, іцарські укази до них.
Основною перевагою, що є в українськихмістах, було право на власне винокуріння. Київські міщани, наприклад, малидозвіл торгувати «пивом, медом, вином і горілкою, при цьому строго платячимісту оброк». Вигода була чимала: за даними різних джерел, у серединіXVІІІ століття від винокуріння міський магістрат одержував 100-150 тис. золотихмонет. Винокурні були розкидані навколо всього Києва. Хроніки говорять, щотільки на Куренівці й Приорке (тоді пригородах) в 82 хуторах справно диміли 62винокурні. У результаті, в XVІІ-XVІІІ вв. міський бюджет на 67,5% формувався зарахунок відрахувань від власного виробництва спиртного. Крім того, конкурентамидержавної «акцизної монополії» виступали й монастирі. Наприклад, з1725 р. по 1766 р. у Києві працювали близько 20 монастирських винокурень, якіздавали в оренду міщанам (монастирський устав забороняв ченцям винокуріння)[14, c.84].
Природно, це викликало невдоволенняцентральної влади, що розглядала доходи від продажу спиртного як власнумонополію. В 1764 р. імператриця Катерина ІІ веліла «завугільні шинкивикорінити...». Фактично були скасовані й всі інші вільності.
В 1782 р. указом Олександра ІМагдебурзьке право в сильно урізаному виді (пільги по торговельних митах) буловідновлено для жителів Подолу. На честь цієї події в 1802- 1808 р. на гроші,зібрані магістратом, на дніпровській набережній звели Тосканскую колону(архітектор — Меленский). На її меморіальній дошці значиться: «Ретельністюкиївського громадянства за твердження прав древния сіяючи столиці всеросійськимімператором Олександром Й...». Пам'ятник зводився потай від імперськоївлади, але за згодою генерал-губернатора міста Фенша. Однак подарунокімператорові не знайшов розуміння ні в нього самого, ні у вдячних жителів. Вуказі від 7 листопада 1802 р. імператор заявив: «Я здивований, що пропропозицію сем від вас повідомлений я не був». Генерал-губернаторпоплатився своєю посадою, а київські міщани були обурені «розкраданнямзасобів» при будівлі колони.
Все це означало одне — Магдебурзьке право до цьогочасу перетворився в чисту фікцію. І дійсно, як свідчать джерела, коли в 1834 р.магдебурзькі права для Києва були скасовані, в економіці міста змін невідбулося.
Щодо причин поширення, ролі ізначення Магдебурзького права в Україні, то переважна більшість істориків,зокрема: В.Антонович. Ф.Леонтович, М.Владимирський, М.Грушевський. Р.Лащенко,Л.Окіншевич, І.Крип'якевич, оцінювали його, здебільшого, негативно, і лише МДовнар-Запольський заперечував думку про негативне значення даного права якзапозиченого, «чужого права», шо немало жодного «грунту» вмістах України. Він зазначав, шо історики перебільшують негативні сторони життяміської громади за німецьким правом і «що питання це слід розглядати більшвсебічно». Сприяючи, з одного боку, утвердженню в українських містахіноземців, Магдебурзьке права, на думку М.Довнар-Запольського, одночасновпливало й на більш швидке економічне зростання міст [7, c.318-320].
Історична оцінка поширення Магдебурзькогоправа, його ролі і значення в Україні не могла, очевидно, і не може бутиоднозначною. І хоча німецьке право і не відіграло тієї ролі для українськихміст, шо на Заході, однак воно сприяло виділенню міського населення в окремийсуспільний стан, доступ до якого був обмежений. Міста звільнялися від владимісцевих правитслів-землевласників і набували нового правового статусуя. Вониотримували самоврядність, судову незалежність і податковий імунітет, право власностіна землю, пільги щодо торгівлі і ремесла. Магдебурзьке право регламентувалопроцедуру обрання міських представницьких органів влади, визначало їхповноваження і функції, встановлювало норми цивільного і кримінального права.Вносячи певні риси західноєвропейського міського устрою в організаціїсамоврядності українських міст, дане право стало одним із важливих чинниківкультурного і правового зближення України із Західною Європою, створило правовуоснову становлення і розвитку місцевого самоврядування в Україні.
2. Міста йгородяни
2.1Міста, загальна характеристика
Уперіод раннього середньовіччя міста римського походження, що служили центрамиремесла й торгівлі, прийшли в занепад. Тому все господарське життя ЗахідноїЄвропи зосередилося в маєтках, де ремесло було складовою частиною загальноїселянської праці. І хоча в Європі зберігалися міські населені пункти, однаксоціально-економічне положення їхніх жителів майже нічим не відрізнялося відположення сільського населення, оскільки міста були поглинені феодальнимимаєтками. Городяни, так само як і сільські жителі, трудилися на ріллях,вирощували худобу, виконували повинності на користь феодалів. Система керуванняв європейських містах була набагато менш развитой, чим у багатих торговельнихмістах Візантії й країн Сходу.
Зкінця XІ століття почалося економічне відродження європейських міст, викликаненасамперед об'єктивним процесом суспільного подолу праці. Головними причинамивідділення ремесла від землеробства стали ріст продуктивності сільського господарства,збільшення обсягів виробленої сировини й продовольства, що дало можливістьчастини населення відмовитися від заняття сільським господарством. Крім того,держава й церква розраховували на створення в містах своїх опорних пунктів, атакож на грошові надходження від їхніх жителів, тому вони всіляко підтримувалирозвиток міських поселень.
Поряд звідродженням старих міст, заснованих ще в часи Римської імперії, виникали новіміські поселення, як правило, на перетинанні сухопутних і водних транспортних шляхів,у стін феодальних замків і великих монастирів. Там починали розвиватисяремісниче виробництво й торгівля, що помітно підвищувало економічний іполітичний статус міст. Поступово мінялася їхня роль: з адміністративних ірелігійних центрів вони перетворювалися в центри економічного й культурногопрогресу.
Слідзазначити, що населення міст було нечисленним, у середньому від 10 до 35 тисячжителів; були й більше дрібні, у яких проживало від 1 до 5 тисяч чоловік. Якправило, всі міста мали свій центр, що включав ринкову площу, міський собор іратушу. Довкола нього розташовувалися передмістя, де за принципом сусідстваселилися ремісники однієї або суміжних професій. У Середні століття містаоточували кам'яні або дерев'яні стіни й глибокі рови, заповнені водою. Міськіворота на ніч защіпалися, а мости через рови піднімалися. Вулиці булинебруковані, неосвітлені, криві й вузькими, тому що кріпосні стіни заважалимісту рости вшир — вулиця повинна була бути «не ширше довжини списа».Дерев'яні будинки зводилися впритул друг до друга, верхні поверхи видавалисявперед, поступово замикаючись нагорі, тому сонячне світло майже не проникав увікна будинків. [9. с.93-96. ]
Алеварто враховувати й те, що феодал не шукав засобів до того, щоб перетворитиміста в придаток свого маєтку, тому що дуже незабаром зрозумів вигоду підтримкиекономічної діяльності міста як центр товарного виробництва й обміну. Більшетого, в інтересах її поліпшення він нерідко відмовлявся від одних феодальнихповинностей, натуральну форму інших заміняв грошової, тим самим створюючистимул для розвитку міст.
Феодальнадержава з містам і певні адміністративні функції. Самі великі міста сталиадміністративними центрами воєводств і поветов.
Малиммістам і містечкам приділялася роль адміністративних центрів волостей,войтовств, володінь феодала. Строго говорячи, поняття «адміністративнийцентр» до міст Бєларусі феодальної епохи застосовно досить відносно йумовно. Роль адміністративного центра певної території місту надавало лише те,що він служив місцем перебування органів влади, судових установ, що становилаланки державного керування або влади приватного власника даної території[6.стр.19].
Посиленнядворянства в Литовському князівстві супроводжувалося занепадом стародавніх містЗахідної Русі. У старій Київській Русі області зі своїми волостными містамистановили цільні землі, які підкорялися рішенням віча старших міст. Тепер ізвведенням господарских урядів обласне місто відірвалося від своєї області;місце віча заступив призначуваний великим князем воєвода з підручними йомустаростами, кастелянами й іншими державцами; земско-городовое керуваннязамінене було коронним. У той же час подгородные землі, що перебували вобщинному користуванні міст, роздані були великими князями в приватне володінняіз зобов'язанням ратної служби. Служиві землевласники, бояри й земяне, щоколись входили до складу міських суспільств, тепер шляхетскими своїмипривілеями відокремилися від міщан (місце по-польському місто, посад),торгово-промислового міського населення, і почали залишати міста, селячись усвоїх вотчинах і выслугах, жалуваних маєтках. Стародавні області вічовихросійських міст поступово розкладалися на князівські й панские вотчини, ізнесилене вічове місто залишалося самотнім серед цих далеких і часто ворожихйому власників, що розкрали його споконвічну волость; голос його вічазамикалися в його стінах, не доходячи до його пригородів. Великокнязівськіурядники, воєводи, кастеляны й старости пригноблювали городян. Щоб вивестиміста Західної Русі із занепаду, польсько-литовські государі давали їм німецькегородовое самоврядування, магдебурзьке право, що в XІІІ й XІ вв. проникнуло вПольщу разом з німецькими колоністами, що наводнювали тоді польські міста. Ще вXІ в. це самоврядування уведене було в містах Галицкой землі, що приєднана буладо Польщі королем Казимиром Великим в 1340 р.; з половини XV в. магдебурзькеправо поширилося й в інших містах Західної Русі. По цьому праву міщаниодержували деякі торговельні привілеї й пільги по відправленню казеннихповинностей і звільнялися від підсудності воєводам й іншим урядовим урядникам.По магдебурзькому праву місто управлялося двома радами, або колегіями, лавою,члени якої (лавники — присяжні) під головуванням призначуваного королем війта(німецьке Vogt) робили суд над городянами, і радою з обраними з городян радцами(ратманами) і бурмистрами на чолі їх, які завідували справами по господарству,торгівлі, благоустрою й благочинию міста.
Стародавніобласті, або землі Київської Русі, що тягли до своїх старших міст, як дополітичних центрів, у Литовській Русі розбилися на адміністративні округивеликокнязівських урядників, що об'єдналися не місцевими осередками, азагальним державним центром. Нарешті, самі старші міста областей, через своївіча обласні мири, що представляли свої, перед князями, відірвані були від цихмирів великокнязівською адміністрацією й приватним землеволодінням, а замінавічового ладу магдебурзьким правом перетворила їх в узкосословные міщанськісуспільства, укладені в тісну рису міської осілості, і позбавила земськогозначення, участі в політичному житті країни. Панування шляхти, довічні, а помісцях і спадкоємні уряди й магдебурзьке право — такі три новини, принесені вЛитовську Русь польським впливом. Люблинская унія своїми наслідками повідомилапосилену дію й четвертої новини, раніше подготовлявшейся польським впливом, — кріпосному праву.
2.2Привілеї містам
Усоціально-економічному розвитку міст серйозне значення мали жалувані грамоти, уяких верховна влада надавала їм права й гарантії, що забезпечували їхняжиттєдіяльність як центрів ремесла й торгівлі, а також установлювали місце йположення городян як стану феодального суспільства.
Рядзаохочувальних привілеїв і пільг містам сприяв економічній діяльностінаселення. Природно, що чим більше помітної ставала роль міст в економічномужитті держави, тим наполегливіше виступали городяни з вимогою політичнихгарантій у суспільстві.
У жалуванихграмотах незмінно присутні торговельні привілеї, надання права користуванняземельними ділянками, загальними вгіддями, звичайно за певну плату,регламентація державних повинностей городян, звільнення з-під влади йпідсудності великокнязівської й приватновласницької адміністрації, установленнямісту права власної судової й адміністративної влади, тобто самоврядування.Незмінною деталлю преамбули в кожній грамоті присутня запевняння про бажаннявеликого князя литовського, що видавав містам привілею, місто «у мерілепшой поставити», сприяти росту числа жителів, установити в ньому«справедливі й добрі порядки» і тим сприяти його добробуту.
У другійполовині XVІ — першої половинеXVіі в. вступна частина грамоти розширюється. Уграмотах Могильову, Мозиреві за 1577 рік говориться, що надання місту привілеївдопоможе «збільшити доход скарбниці Великого князівства Литовського… Непідлягає сумніву, що де міщани убожіють, там зменшуються доходи й прибуток, аде міщанам забезпечені більші права й більше справедливий порядок, у таке містостікаються люди, у ньому краще живеться, таке місто краще захищене й доходиростуть».
Заохочувальніпривілеї містам оформлялися у вигляді грамоти на магдебурзьке право. У неївключалися всі види правий, гарантій і заохочень. У грамотах переважають триголовні області життя городян: торгівля, міська адміністрація і юрисдикція,побори й податки. Заохочувальні грамоти містам стали постійною рисоювнутрішньої політики держави. Головною турботою цієї політики було стимулюванняекономічного життя міста. Натуральні повинності городян або скасовувалисябезоплатно, або замінялися грошовим побором. Правилом було перше. Тим самимверховна влада визнавала своєрідність і самостійність міського життя.
Уміру росту зацікавленості в містах магнаты-городовладельцы доводили це«визнання» до надання знову, що оселилися городянам, особистої волі.Причому, серед міщан під магдебурзьким правом власник міста хоче бачитизаможних людей. Таким чином, заможний селянин одержував можливість,переселившись у місто, знайти особисту волю.
Важливовідзначити, що міста в XVІ — першій половині XVІІ в. не втратили перспективподальшого розвитку від зміни вічового ладу магдебурзьким правом, вони скорішевипробовували ряд утруднень тому, що «магдебурзька реформа» виявиласяполовинчастої, урізаної, того, що вона не усунула феодального засилля в містах.І все-таки значення жалуваних грамот в економічному й соціально-політичномужитті міст дозволяє укласти, що перехід до магдебурзького права зіграв уїхньому розвитку позитивну роль. Однак варто враховувати й те, що уряд уміській політиці діяло виходячи насамперед з інтересів панівного класу, — воно найменшебуло схильне випереджати події й робило лише те, що диктували час й обстановка.Не привілею верховної влади визначали розвиток міст, а, навпаки, спрямованістьеволюції самих міст формувала політикові верховної влади. І якщо протягом XVІ йпершої половини XVІІ століть спостерігалося розширення різного роду привілеїв,те це можна пояснити насамперед ростом міст, посиленням їхньої ролі векономічному й соціальному житті держави[6. стр.21-30].
2.3Юридики
Монопольнийхарактер власності феодалів на землю, їх економічних і політичних привілеїввпливав на формування й розвиток міста. Володіння феодалів не обмежувалисямежами маєтків. Їм також належали цілі міста. Але й ті міста, які не перебувалиу власності феодала, виявлялися в орбіті його володінь і влади. Досягалося цешляхом придбання ділянок землі, що входили в межі міста або належали їм, хоча йрозташованих за міською рисою у вигляді передмістя, окремої слободи. Власністьфеодалів у містах випадала з-під юридичного контролю й впливу правового статусуміста, як і сам феодал. Вона й одержала назву юридики.
Юридикистають, так сказати, постійно діючим фактором економічного й політичного життяфеодального міста головним чином тому, що панівний клас включає місцеві ринки,дрібнотоварне виробництво в ті сфери, використання яких сприяє росту йогодоходів. У цьому насамперед вся суть такого явища як юридики.
Системаюридик не локалізувалася межами Східної Європи, зокрема Великим князівствомЛитовським. Вона була добре відома й країнам Західної Європи. Правда,сеньйоральний режим в історії західноєвропейського міста склав етап йогоранньої історії — XІ — XІ вв. За ним пішов період боротьби проти сеньйорів замуніципальні волі, у результаті якої міста затвердили свою станово-політичнуавтономію.
Перші звісткипро юридике в містах України ставляться до XV століття.
Верховнавлада санкціонує юридики твердженням їхніми своїми грамотами, зовсім не зогляду на, як позначиться на місті й на її власних інтересах множення юридик.Тільки грамоти королеви Бони Гродно містять єдине свідчення спроби відокремитиприватну власність феодала від приватної влади над городянином.
Як ніотрывочны дані, вони цілком виразно свідчать про те, що в містах юридики являлисобою постійне явище протягом усього розглянутого періоду.
У чому причиниустремління городян у юридики? Документи одностайні у визначенні головної з них- втечі від податкового тягаря. Оскільки вдома й ділянки феодалів непіддавалися оподатковуванню, прагнення городян звільнитися від поборівпередачею права власності на свій будинок і земельні ділянки феодалові,залишаючись при цьому розпорядником проданої нерухомості, було цілком природнимвиходом з положення.
Питаннямпершорядної важливості є питання про заняття населення юридик. Документинезмінно вказують, що на юридиках духовних і світських феодалів живуть купці,торговці, ремісники. Запису книг раді Бреста неодноразово називають цеховихмайстрів, подмастерьев, навіть цехмистров. Єдиною групою землеробськогонаселення на юридиках були городники.
Юридикив містах не досягли того ступеня автономності, що грозила перерости всамоізоляцію усередині міста.
Документичітко виявляють прагнення власників юридик сконцентрувати у своїх міськихволодіннях ремісниче й торговельне населення. Звідси можна укласти, що оскількиформування юридик проходило й за допомогою переселення кріпаків у міста,юридика сприяла процесу урбанізації, а це дає можливість, з огляду на умовирозвитку міст у Мові Посполитой, зробити висновок про позитивну роль юридик упроцесі розвитку міст як центрів ремесла й торгівлі. Юридики протягом XVІ — першої половини XVІІ в. залишалися важливим фактором соціально-економічногожиття украниских міст. Вони наклали свою печатку й на структуру міськогонаселення[6. стр.30-54].
2.4Городяни
Міськенаселення з XV століття йменувалося міщанством. Міщанство включало у свій складрізні категорії громадян: ремісників, торговців-купців, домовласників й ін.Юридичне оформлення міщанства в особливий стан феодального суспільства знайшловідбиття в державному законодавстві Великого князівства Литовського — Статутах.Так, уже в першій статті першого розділу Статуту 1529 р. міщанство виділялосяяк особливий об'єкт права: "… міщан карати не хочем...". Однак нетільки Статути визначали правовий стан міщанства. Воно конкретно регламентувалосявеликокнязівськими грамотами на магдебурзьке право[4. c. 83-84].
Населенняміст формувалася за рахунок швидких селян, а також з ремісників, переселенихфеодалами в місто. Серед жителів міст близько 80% минулого білоруси. Отут жилитакож росіяни, українці, литовці, поляки, євреї, німці, татари. Більшу частинунаселення становили ремісники й торговці. Крім них у містах була великакількість міських низів (плебсу )[3. с.136].
Збереженідокументи дозволили цілком чітко констатувати поповнення міського населення зарахунок селянства. Разом з тим у більших містах у числі жителів були вихідці змалих міст і містечок, що належали приватним власникам.
Реалізуючибажання скористатися містом для поповнення своєї кишені, феодал не відмовлявсявід можливості «перемкнути» частина своїх підданих на працю в сферідрібного товарного виробництва й обміну. Інвентарі дають досить прямих інепрямих свідчень того, що в структурі міського населення постійну групустановили жителі, переселені їхніми феодальними панами й сохранявшие при цьомусвою особисту залежність.
Городянин-кріпаквиступає в феодальному місті зовсім чітко. Невірно бачити в цьому фактіособливість всього Великого князівства Литовського. Це — особливість епохи.Так, дослідник феодальних міст В.А. Франконии Єрмолаєв прийшов до висновку, що«все населення франконских міст XVІ століття можна розділити на трикатегорії: на особи, що не перебувають у феодальній залежності й не несучихніяких феодальних повинностей; на особи, особисто вільних, але, що перебуваютьу феодальній залежності від міста або інших сеньйорів і несучої відповідноїповинності; на особи, що перебувають у кріпосної залежності».
Подібну ізцієї можна вважати структуру населення білоруського міста XVІ — першої половиниXVІІ в. Таким чином, кріпосний городянин — фігура постійна для феодальногоміста. Але влаштувавшись у місті такий кріпак здобувало можливість зняти ізсебе тягар натуральних повинностей, замінивши їхнім грошовим оброком.
У соціальнійструктурі міського населення переглядає ще одна група, існування якої викликанеяк ростом фольварочно-барщинной системи, так і розвитком товарно-грошовихвідносин. Група ця позначена в джерелах термінами «люзные»,«гультяи». Обидва терміни мають через що розорилася й збезземеленучастину селянства. Протягом XVІ — першої половини XVІІ в. місто залучило більшумасу селянства, що розорилося, і вони утворили постійну групу міськогонаселення. Конституція 1620 року прямо називає «люзного» міськимжителем. Відповідно до цієї конституції, до «люзным» — городянставилися ті, «які будинків своїх не мають і не найнялися на рік».
Для того, щоббути повноправним городянином, перебувати під захистом міського самоврядування,користуватися привілеями, які надавалися місту, складатися в цеху, а виходить,мати право займатися ремеслом, вести торгівлю на міському ринку, необхідно буломати певну нерухомість. Обов'язковим мінімумом був власний будинок, або, яктоді говорили, «оселость свою мети». У цехових уставах обмовлялося,що для вступу в цех майстер, крім знання свого ремесла, повинен «у місцібути добрі оселым». Отже, «люзный» городянин не мав необхідногомайнового мінімуму, щоб стати повноправним городянином. І проте«люзные», «гультяи» заповнюють міста. Вони наймають житловеприміщення в городян й у документах фігурують за назвою «каморники».Ті з них, які займаються перепродажем товарів, продуктів, позначені в джерелахтерміном «перекупники»; працюючі по найманню — «найманці»,«молодці», «паробки»; пошедшие в служіння названі«слугами». Але в місті поселявся не що тільки розорився селянин.Число городян поповнював і селянин, що володів відомими матеріальнимиможливостями, які дозволяли йому влаштуватися в місті як повноправномугородянинові. Позбавлені такий можливості, але обладавшие ремісничою професією,виявлялися в сфері бюргерських і цехових з, хоча й не мали «своєїоселости», тобто власного будинку й двору, живучи на положенні«каморника». Про таких майстрів — членах цеху повідомляє ряд міськихдокументів. Очевидно велико в місті було й число жебраків.
Відома феодальномумісту й група городян, що розорилися. За даними про збір«позлотового» побору з міських будинків Вітебського повета в 1601 р.,з 1143 будинків 295, або 26%, названі «бідними халупами». З 253ремісників, що сплатили цей податок, 81 — «бедные», а 23«гірші», перші платили 15 грошів, другі 12. Про велику чисельністьбідних городян якоюсь мірою може свідчити сам факт їхнього оподаткування[8,c.115].
Верхівкуміського населення становили багате купецтво, ремісничі майстри, що стояли начолі цехів. Ця частина городян тримала у своїх руках всю владу в місті. Великакількість описів майна, заповідальних актів дозволяє скласти загальне уявленняпро структуру власності міських багатіїв. Основні її елементи — будинку,крамниці, товари, наявні суми, боргові зобов'язання, орні, сінокісні вгіддя йфольварки. Можна з повною впевненістю сказати, що багатство купця, цехмистраспочивало на двох підставах: товарному виробництві й обміні й феодальномугосподарстві.
Перерозподілчастини коштів зі сфери товарного виробництва й обміну в сферу землеволодіннязі споживчими цілями диктувалося також чисто життєвими міркуваннями: прагненнямзабезпечити себе необхідними продуктами на випадок неврожаю. А випадкиподібного роду були дуже частими й неминучими через низький рівень землеробствай малої продуктивності сільськогосподарського виробництва. У той же час товарневиробництво й обмін залишалися в цілому слаборозвиненими. Їхньої можливостідуже часто залежали від стану й можливостей зовнішнього ринку. Тривалі йприватні війни, постійні спалахи феодальних междуусобиц усередині країни, щоввійшли в побут Великого князівства Литовського, надовго переривали торговельніоперації купецтва й ремісничих майстрів, збільшували ризик додатка засобів утоварно-грошову сферу. Надлишок, що створився подібним чином, коштівперетерплював чисто феодальне перетворення, «застигаючи» уземлеволодінні.
Немаловажноюобставиною для формування структури власності багатої міської верхівки булопоповнення числа городян із середовища дрібнопомісного військово-служивого шару- бояр. Улаштувавшись у містах, бояри, не залишаючи меча, обзавелися безміном іремісничим інструментом. Серед міської верхівки була й шляхта.
Середній шаргородян становили головним чином ремісничі майстри, торговельна частинажителів, що володіла крамницями, ларьками на ринках. У цей шар входилиподмастерья, учні із числа повноправних городян, що були членами родинремісничих майстрів і повторявших шлях, пройдений їхніми батьками. Загальнучисельність середнього шару городян у великих містах правомірно визначити вмежах 40-50% всіх жителів, з огляду на, що частина їх становило духівництво,чини феодальної й урядової адміністрації[ 6. стр. 54-72].
Найбільшбагатими городянами були купці, власники ремісничих майстерень, великідомовласники, лихварі, представники білого й чорного духівництва. Всі вони малиу своєму розпорядженні численну прислугу. У містах жили великі феодали іздружинниками, а також представники королівської й синьориальной адміністрації.Згодом, у міру розвитку науки й культури, тут з'явилися лікарі, юристи,художники, артисти, викладачі шкіл й університетів[9. с.93-96.].
Отже,з повною підставою можна укласти, що протягом всієї феодальної епохи селянствосформувало міське населення у всій його структурі — від патриціїв до плебеїв,від багатіїв-купців і цехмистров до учнів і найманців — «людейработных», «молодців», «паробков».
Зрозвитком міст, посиленням їхньої економічної ролі, а з іншого боку, зрозширенням станових привілеїв панівного класу міське населення усе більш наполегливодомагалося від верховної влади станових прав і гарантій, без яких йому грозиладоля кріпака .
Панівнийклас і державна влада уступали в міру того, як переконувалися в перспективностіпоповнення джерел своїх доходів за рахунок економічної діяльності міст інеможливості ефективної експлуатації міста на тих же принципах, що й кріпакаселянства. На цій основі зароджувалася система прав і привілеїв, у яких міськенаселення конституювалося в стан феодального суспільства в будь-якій феодальнійдержаві, у тому числі й у Великому князівстві Литовському.
Принципстанових гарантій і привілеїв, на якому спочивала соціальна організаціяфеодального суспільства, став вихідним пунктом й у суспільно-економічному йполітичному розвитку феодального міста. Найважливішим у системі привілеїв булоправо міст на організацію самоврядування[6. стр. 54-72].
3. Міське самоврядування
3.1 Міськесамоврядування на основі магдебурзького права
Проф. Д. І.Багалей характеризує міське самоврядування в лівобережної Малороссії в 1-оїполовині XVІІ в. наступним чином: магдебурзьке право даровалось тут у видахчисто економічних, для збільшення числа ремісників. Усякий, хто мав у містімайно або який-небудь промисел, був під відомством городового магістрату. Начолі міського керування стояв війт, іноді призначений королем (довічно), інодівиборний. Бурмистри, радцы й лавники вибиралися із середовища поспольства, злюдей, знаючих у магдебурзькому праві. По грамоті 1625 р. у Стародубе вониповинні були бути католиками, у Чернігові ж і Ніжині це не було потрібно. Уперший раз вибір урядників робив війт із поспольством, потім війт, урядники йпоспольство. Війт із лавниками й бурмистер з радцами могли судити не тількимісцевих міщан, але й всіх приїжджих при зіткненні їх з місцевими обивателями,навіть у тяжких карних злочинах, як каліцтво, насильство, убивство й т.п.Судочинство повинне було відбуватися по магдебурзькому праві, у Чернігові йНіжині — мовою польському, у Стародубе, по грамоті 1625 р. — протягом перших 20років на польському, потім на латинському мові. Апеляційний порядок для різнихміст був різний, але останньою інстанцією у всякому разі був король. Міста, щокористовувались магдебурзьким провом, мали більш-менш значну земельнувласність; поверх того, для поповнення різних витрат, начебто платні міськимурядникам і служителям, був уведений цілий ряд міських податків: торговельнемито із усякого роду привізних товарів, ваговое від ваги, помірнє від міри,мостове; потім місто одержувало доходи від віддачі в наймання міських гостинныхдворів, лазень, резницких крамниць, млинів, воскобоен, броварень, солодовен,перевозу; у міську скарбницю йшов також податок з купців і ремісників, згідно зїхніми доходами. У витраті всіх цих зборів давався щорічний звіт перед уійтом івсім поспольством. У містах засновувалися торги і ярмарки; міщани одержувалирізні пільги щодо торгівлі й промислів: вони могли вільно курити пальник,варити пиво й мед, торгувати навіть заморськими винами; вони звільнялися, далі,від багатьох натуральних повинностей, начебто підводний, постойной, сторожовий;військову повинність вони зобов'язані були відбувати, хоча й вона поступовоскорочувалася; так, в 1633 р. переяславские міщани були звільнені від явки вобоз і зобов'язані були брати участь тільки в посполитом рушенье. При з'єднанніз Росією в 1654 р. Малороссия одержала підтвердження ненарушимости своїх прав;в 1665 р. були видані містам жалувані грамоти на магдебурзьке право. У грамотахцих, однак, не були зазначені закони, які повинні були визначити сутність магдебурзькогоправа; це робилося життям, практикою [18, c.15].
У справах«кримінальних» рішення представлялися на твердження вищої інстанції,який спочатку були звичайно полковий суд і полкова канцелярія, сюди жподавалася й апеляція. У половині XVІІІ в. всі магістрати були звільнені відюрисдикції полкових судів і підлеглі суду генеральному, куди й направлялисяапеляції на рішення магістратських судів. На війта приносилися скарги у вищийсуд, на урядників — у магістратський. Сфера відомства магістратського судупоширювалася на міщан і посполитых, що жили в місті; чолобитниками на останнімогли бути й особи інших станів. Крім міських урядників, у магістратському судізасідали також і представники козацького уряду, напр. у Стародубе — полковник,полковий суддя, полковий сотник. Там, де полковники зловживали своєю владою — напр. у Стародубе — козацький уряд впливав на рішення магістратських судів.Цьому сприяла й та неясність, невизначеність, що існувала в самому понятті йзмісті магдебурзького права у Малороссии.
Першоюметою, якої домагалися городяни у всіх країнах феодальної епохи, було правоорганізації міського життя на основі самоврядування. Зразком для городянслужили норми права міста Магдебурга. Жалувані грамоти на магдебурзьке правопроголошували три принципи: скасування действовавших раніше звичаїв,литовського, російського права; скасування влади й суду над міщанами державцев,поміщиків, воєвод і всіх інших чинів великокнязівської адміністрації на місцях;установа самоврядування — раді, що обирає городянами.
Органивеликокнязівської влади, зокрема, великокнязівський суд, зберігають за собоюправо розбору справ міщан лише як апеляційна інстанція на рішення органівміського суду. Але й при цьому у всіх грамотах обмовляється, що розбір такоїапеляції буде вироблятися відповідно до норм магдебурзького права.
Те,що міста до магдебурзького права мали свій суд і своє право, підтверджуютьджерела. Можна лише припустити, що місцеве право видиме мало враховувалоспецифічні потреби й діяльність городян, нове положення самого міста як центраремесла й торгівлі. У противному випадку важко зрозуміти сам факт замінимісцевого із чужоземним, з огляду на настільки типову феодальній епосіприхильність традиції, старовині.
Отже,досягнутий рівень міського життя виявився в суперечності із традиційнимиправовими нормами. Видимо, цей конфлікт назрівав протягом тривалого часу й,природно, раніше інших гострота його позначилася у великих містах. Тільки взміні соціальної структури населення й у рівні, що змінився, економічної діяльностіміст як центри ремесла й торгівлі можна знайти реальний ґрунт для твердження вмістах України магдебурзького права. Надання містам самоврядування було,безсумнівно, визнанням за ними певної суспільної сили, важливої ролі в доляхдержави. Воно склало цілий етап його соціально — економічної історії[6.cтр.78-84].
3.2Діяльність самоврядування
Відповіднодо магдебурзького права, рада на чолі з бурмистрами повинна була збиратися вратуші «не менш одного разу в тиждень, або стільки, скільки буде потрібно».Предметом обговорення на цих засіданнях повинні були служити спільного нтересміста, «множення загального добра», попередження збитку, рішеннявиниклих позовів, установлення мер до попередження дорожнечі на продуктихарчування. Магдебурзьке право також ставило за обов'язок раді вживатипотрібних заходів для попередження в місті розбратів, «захищати вдів ісиріт», викорінити азартні ігри (карти, кістки й ін.). Раді повинні булибути «у всьому слухняні всі ремісники міста». Ті з них, хто порушувавустав цеху, підлягали покаранню, що визначала рада.
Очевидно,що коло діяльності раді був досить великий, але головне місце приділялосяфункціям виконавчої й судової влади. Війтові з лавниками магдебурзьке правовідводить тільки судові функції[6. стр.116].
Захистміського ринку від приватновласницьких юридик рада міст нерідко здійснювалашляхом репресій проти ремісників і торговців, що перебували під владоюфеодалів. У деяких містах рада забороняла їм вести торгівлю й виганяла з ринку,у деяких містах по приписанню раді руйнувалися крамниці, побудовані на міськомуринку приватновласницькими городянами. Відстоювання й розширення привілеївміста відбивало прагнення раді закріпити станові позиції городян.
Порядіз судовими функціями рада несла відповідальність як адміністративний ірозпорядницький орган. Вона спостерігала за веденням торгівлі, виготовленням іпродажем продуктів пекарями, м'ясниками, рибалками, солодовниками. Радавстановлювала ціни на хліб, єдині міри продажу зерна на ринку. Вона зі збірподатків і поборовши, організацію виборів і звітності міського самоврядування,відала міськими доходами й земельними ділянками, установлювала норми й правилавнутріміського життя, призначала й звільняла міщан від виконання тих або іншихобов'язків як посадові особи.
Радастрого стежила за тим, щоб торгівля велася тільки на ринку й категоричнозабороняла торгівлю на вулицях й у будинках. Наприклад, в 1643 році радаПолоцька прийняла 7 вересня спеціальне рішення, у якому пропонувала «абытак Заполочане, Заречане й Кабачане не куповали й не важылисе жадібне мови,збожа всякого й будованья жадібного в будинках, а тільки на ринку» щобуникнути дорожнечі.
Пропочаток торгівлі возвещала вивішена над воротами ринку «торговельнахоруговка». Перше право покупки продуктів і сировини для ремісничоговиробництва надавалося ремісничим майстрам. Доти, поки вони не зроблятьпотрібні закупівлі, ніхто не мав права під погрозою конфіскації здобувати цітовари. Солодовники мали право перших покупців зерна, ковалі — закупівлівугілля, кушніри — хутра й т.д. Разом з тим рада забороняла закуповуватипотрібні для ремесла товари в кількості, що перевищувала виробничі потребимайстра. Таким шляхом вона прагнула не допустити спекуляції продовольством ісировиною, у яких міста завжди гостро бідували.
Настількиж ревно стежила рада за збереженням земельних ділянок, що належали місту. Кожнаспроба феодалів зазіхнути на ці землі зустрічала опір. Розподіл ділянок,передача їх у володіння, у спадщину, купівля й продаж вироблялися тільки здозволу раді. Кожен такий акт заносився в книгу раді з обов'язковою вказівкою,що за отриману або придбану ділянку городянин зобов'язаний нести встановленіповинності й побори на користь міста.
Складнимобов'язком раді був збір податків і поборовши. Її виконували спеціально призначуваніособи.
Умістах вони звалися шафары, бирчие. Крім регулярних щорічних податків, шедших ускарбницю, городянам доводилося мати втрати на постій військових загонів, щорозташувалися в місті.
Небуло більше важкої й часом небезпечного обов'язку, чим обов'язок збирачаподатків. Якщо, наприклад, для виклику міщанина на суд раді досить було«слузі мескому» написати на стіні будинку адресата крейдоюповідомлення про день явки, як це робилося в деяких містах, то збирач податкунастільки простим способом виконати свій обов'язок не міг. У раду вінзобов'язаний був з'явитися, зібравши певну суму грошей, що заздалегідьпідраховувалася. У Києві, наприклад, радою заздалегідь проставлялася сума, щоповинна була дати кожна сотня. При підрахунку 22 червня 1649 р. виявилося, щозамість передбачуваних 1228 коп з восьми сотень зібрано було тільки 500, прицьому бирчие повідомляли, що порожні будинки й бедные виключають взагалі збір288 коп грошів. Рада пояснила такий недобір «недбалством» бирчих, алеостанні заявили, що не змогли стягнути необхідну суму через «бідністьлюдей».
Збираючипобори, формуючи бюджет міста, рада після закінчення строку своїх повноважень,що тривали звичайно рік, представляла звіт. Для вислуховування звіту збиравсявесь склад раді; у містах ще обирали спеціальних представників від кожноївулиці, що входила в юрисдикцію самоврядування. Процедура звіту звалася«слухание личбы». Після твердження звіту війтом міста функції радівважалися закінченими.
Удіяльність раді входили турботи про благоустрій міста, безпеки його жителів.Останнє забезпечувалося головним чином судовими засобами. Суворо карализлодійство, підпали, навіть дрібна крадіжка[ 6. стр.135-137].
Інтересамиблагоустрою й безпеки міського життя пронкнуто спеціальне рішення, прийняте радоюНесвижа 27 вересня 1589р. Як говорить саме рішення, війт, бурмистри, лавники,«вся рада й поспольство» прийняли цей «плебісцит, абоухвалу».
Постановапередбачала ряд заходів щодо благоустрою міста й забезпеченню безпеки. Допершого ставилася заборона пасти худоба в міської міцності, установлення поборуз кожної житлової ділянки для ремонту доріг, міських зміцнень, приписання, щобу кожному будинку був побудований димохід. У протипожежних цілях постановазобов'язувала городян дотримувати обережності, «беручи вогонь усусіда», у кожному будинку мати завжди запас води, очищати димоходи відсажі[ 6. стр.138].
Радутурбувало появу в місті плебейського елемента, про що свідчить вимогу «неприймати в місті гультяев, люзных, а якщо такий з'явиться, то сповістити пронього» міським влада.
Головноюпричиною конфліктів городян з радою були безперервні грошові побори. Раданерідко робила їх незаконно.
Невірнобуло б, однак, пояснювати описану нами ситуацію тільки специфічними умовами, уяких перебували міста України в XVІ — першій половині XVІІ століть.Характеризуючи обстановку, що зложилася в середньовічних містах Фландрії йНімеччини В.В. Стоклицкая-Терешкович відзначає: «Все правління носилохарактер грубої сваволі. Тягар податків ставало всі важче». Украънський патриціатповодився в рідному місті точно так само, як його західноєвропейський сучасникабо попередник у своїх містах[6. стр.139-140].
3.3Ратуша, як орган самоврядування
Історикиі юристи пояснюють магдебурзьке право як найбільш відому в Європі систему міськогоправа й самоврядування. Магдебурзьке право юридично закріплювало права й волігородян, їхнє право самоврядування. Атрибутами міст, що володіють магдебурзькимправом, були виборні магістрат і трибунал, ратуша та інші вільності й привілеї,близькі, у сучасному розумінні, до демократичного.
Слово«ратуша» (польське Ratusz — від німецького Rathaus; у французькомупобуті — Hotel de vіlle, в англійському — Town-hall, Guіld-hall) означає йорган самоврядування, і сам будинок. Звичайно ратуша має зал для зборів іцеремоній на другому поверсі й годинній вежі. Багатство ратуші вказує набагатство й могутність міста. Містом управляв магістрат на чолі з війтом(старостою). Обрані в магістрат призначали на річний строк двох бурмистрів — тодішню виконавчу владу.
Ратуша,герб, печатка, міські ваги… – Київ мав всі атрибути міст Центральної йЗахідної Європи.
Назміну магістратам і війтам прийшли призначувані губернатори. Ратуші скасували,а в ряді місць, у тому числі й Мінську, будинку їх навмисно зруйнували. У нашійстолиці це зробили в 1851 році по особистій вказівці Миколи І.
Длясучасних минчан поняття «магдебурзьке право» — знакове. Міщанамдозволено було рубати ліс на будівлю будинків й їхнє опалення із князівськихлісів на три милі навколо міста, за винятком бортей (дерев, на яких стояливулики із бджолами), а також пасти худоба в тих лісах. Міщани зобов'язані буливибудувати суспільну лазню й ратушу, під которою мали бути крамниці червонихтоварів і хлібні, у самій же ратуші повинна була зберігатися бочка мірна ймедница з городскою печаткою; там же перебувала й камера для очищення товарівпошлиною. Дозволено було міщанам вибудувати на ріці Свислочи млин, але з тієюумовою, щоб вона не зменшувала правильного надходження доходів із млиназамкової — князівської (що тепер зламано, у Нижнього ринку).
3.4 Литовський статут
У другій половині XIV ст., після визволенняукраїнських земель від монголо-та-тарського ярма, почався багаторічний процесінкорпорації Подніпров'я і Поділля до складу Великого князівства Литовського.Піл контроль литовських князів перейшла Волинь, а згодом й Київщина. Полісся таСівершина.
Після приєднання до Литви, завдякицілеспрямованій експансіоністській політиці великого князя Вітовта, територіяКиївського князівства значно розширилася, насамперед за рахунок колонізаціїпівденних степових регіонів. Кордони Київщини наблизились до берегів Чорногоморя. Дбаючи про охорону краю з півдня, Вітовт побудував на нових рубежах рядфортець і поселень, заклав кілька митниць. Князь відбудував і зміцнив Канів,заснував Черкаси та Кременчук. На березі Чорного моря було зведено фортецю тапорт Дашів (Очаків) і розбудовано відбиту від татар гавань Хаджи-бей [10, c.144].
Не зважаючи на численні татарські напади іпов'язані з ними людські та матеріальні втрати, роль Києва як політичного,релігійного та торговельного центру Східної Європи неухильно зростала. Підвладою київського князя перебували міста Овруч, Житомир, Переяслав, Канів,Черкаси, Чорнобиль, Остер, Мозир. Більшість з цих міст і поселень — вони називалися«замками господарськими» (тобто володіннями господаря, князя) —виникли ше до ХVІ ст. і дісталися Литві разом з Київщиною інші (Мозир, Остер іПереяслав) приєднані литовцями до Київського князівства за рахунок суміжнихземель. Деякі (наприклад, Черкаси та Чорнобиль), набули статусу міста вже зачасів Великого князівства Литовського.
Кожне з цих міст мало масний адміністративнийустрій і підпорядковувалось київському князеві, який отримав від литовськогоуряду виключне право призначати удільних правителів (намісників, державців істарост). Найбільше повноважень мав місник, влада якого поширювалась не лише намісто а й на округу (повіт), територія якого визначалася князем. Всі мешканціповіту, до якого стану вони не належали, підпорядковувалися намісникові як увійськовому, так і у судовому відношенні. За розпорядженнями київськоговолодаря намісники збирали податки, забезпечували формування та спорядженнявійськових, виконання інших великокняжих повинностей. Водночас удільний князьзалишив за собою керівництво намісниками, командування військовими силами краю,право апеляції до нього після винесення судових вироків намісниками, а такожправо надання у власність або користування земельними ділянками.
Українські, білоруські й частково російські землістановили близько 90 відсотків території Великого князівства Литовського і томузрозумілою стала трансформація литовської меншості у бік руських традиційруського (українського) права. Почалося поступове зближення литовської тасхіднослов'янської сліт, об'єднання економічного і торгового простору колишньоїКиївської Русі і Литовської держави. Перші десятиріччя після приєднання Києвадо Литви, литовські володарі послідовно переймали правові, адміністративні такультурні надбання Русі, визнавали пріоритетність руської мови та православноїрелігії[10, c.144].
Протягом майже 120 років, до 70-х р. XV ст., Київі Подніпров'я входили ло окремих удільних князівств, які, визнаючи верховенстволитовського володаря, практично були автономними державними утвореннями зісвоєю адміністрацією, судовою та податковою системами, митницями, збройнимизагонами. Після смерті київського князя Семена Олельковича (1470 р.) уряд Литвивідмовився визнати спадкоємницьке право княжого ролу Олельковичів на київський престол івирішив надалі запровадити у стольному граді воєводське правління. Першимкиївським воєводою, не зважаючи на рішучий опір киян, великий князь литовськийі король польський (з 1447 р.) Казимир Ягеллончик призначив свого прибічникаМартина Гаштолда. Останній прибув у Київ у супроводі литовського загону і бувготовий здобути право на воєводство штурмом. Однак кияни, як згадує літописець,під загрозою збройної сили «принуж-деньї бивша» підкоритися воєводі.Після введення воєводського правління алмініст-ративно-політична єдністькиївської землі була де-факто розірвана. Казимир, а потім і його наступники,перебрали на себе всі адміністративні та судові права колишнього удільногокнязя, у тому числі й право призначення та контролю діяльності намісників,державців і старост. Таким чином, зв'язок між Києвом та оточуючими його землямибуло порушено, а повіти набрали статусу незалежних земель і перейшли у прямепідпорядкування віденському урядові.
Поступово, протягом XV—XVI ст. на Київшині таінкорпованих Литвою суміжних землях склалися деінтегровані суспільні стани:зем'ян (землевласників та військовиків — опертя княжої влади); бояр (нащадківкняжих дружинників періоду Київської Русі, власників невеликих земельних ілісових угідь, котрі, як й зем'яни, мали нести військову службу), мішан таосновної маси населення — селян або «людей». Останні поділялися назамкових (вони жили на замкових або державних землях, шо перебували у власностівеликого князя), та «людей панських і зем'янських», які працювали умаєтках, котрі належали зем'янам або боярам. Водночас у межах цих, вільних відрабської праці, землевласників і селян формувалось славетне українськекозацтво, яке незабаром стало головною рушійною силою у боротьбі за волю танезалежність нашого краю.
Зупинимося на життєдіяльності і суспільно-правовомустановиші міщанського стану, який об'єднував більшість населення Києва і зачасів литовської, а пізніше польської державності користувався особливимстатусом і відповідними привілеями. Тим більше, шо саме корінні міщани,міськагромада становили кістяк купецького та чиновницького прошарку населення,діяльність якого, в основному, й досліджується у пропонованій публікації.
Домінуюче місце серед київського купецтва зачасів Литовсько-польської держави займали мішани середнього достатку — вихідцііз селянського та козацького стану, які самі скуповували та реалізовувалитовари, власним транспортом (фурами, ком'ягами, галерами), об'єднуючись у валкичи річкові каравани, виїздили за кордон. Помітне місце у економіці тасуспільному житті України займала торгівля Дніпровським га Дунайським шляхами,а також «річкова дорога» у західну та центральну Європу звикористанням системи річок Прип'ять—Буг— Вісла. І слід віддати належнекиївським купцям: завдяки своїй порядності та пунктуальності вони користувалисявисоким авторитетом серед іноземців Про це свідчать «охоронні грамоти, якінадавалися українським торговцям володарями Моравії, Угорщини, Молдови,Туреччини, Криму, а також надання їм товарів у кредит, під „чеснеслово“, часом, навіть, без письмової угоди.
Однак у стольному фалі були й інші купці. Окреміз них нажили солідні капітали на лихварських операціях, шахрайстві танезаконній торгівлі. Одним з таких був Василь Ходика-Керницький, який протягом80-х — 90-х рр. XVI ст. шляхом підступу, облуди, а часом і збройних нападівзаволодів кількома приміськими селами, величезними земельними наділами, лісамита сіножатями, десятком будинків і садів у різних районах Києва. Займаючивпливову посаду райці київського магістрату. Ходика утримував власний збройнийзагін, вояки якого наводили жах на мешканців Київщини. Багаторічна дружбапов'язувала В.Ходику-Керницького з помічником київського воєводи(»підвоєводою"), а пізніше суддею земського суду Яном Аксаком Стрімкакар'єра Я.Аксака — вихідця з бідного шляхетського роду в Овруцькому повіті —пов'язана з його знанням юриспруденції та досягненнями на адвокатській ниві [10, c.146].
Поруч з хабарниками і здирниками з числапольсько-литовського чиновництва, які наживалися за рахунок київськогоміщанства, на шляхах до Києва справжній розбій чинили банди окремихкоролівських службовців. Одним з таких головорізів був коронний стражник СамійлоЛат, який протягом 40-х рр. XVII ст. очолював Канівське та Звенигородськестароства. Користуючись підтримкою краківського гетьмана Конєцпольського. Лашстворив збройну банду з числа волохів, татар та місцевих грабіжників, яказаймалася злирництвом і пограбуванням на дорогах.
Магістрат Києва, намісники навколишніх міст підтиском духовенства, купців і ремісників намагалися боротися зі здирниками. Тавсе ж головним у їх діяльності було відстоювання статусу київської міщанськоїгромади, її права на відокремленість та власне самоуправління, вибори войта імагістрату, незалежне судочинство, вимоги звільнення від військової служби,багатьох податків і зборів, у тому числі безмитної зовнішньої та внутрішньоїторгівлі. Ці права та привілеї кияни одержали шс завдяки окремій грамотівеликого князя Вітовта у середині XV ст. (згадку про неї знаходимо уГустинському літописі та наступних грамотах великих князів литовських).
Фактично втрачена грамота Вітовта стольномуфалові була першим юридичним документом, який надавав місту Києва права тапреференції, шо визначалися Магдебурзьким правом, яке, починаючи з ХІІ—XIIIст… впроваджувалося у Західній Європі, а, відтак, й у Чехії, Моравії,Угоршині, Польщі, Литві. Одержання, пролонгація та дотримання литовськими, апотім польськими монархами положень Магдебурзького права мало принциповезначення для київського міщанства і купецтва. Адже воно, насамперед, надаваломісту власне самоуправління та судочинство, право вільної торгівлі, соліднімитні та податкові та пільги, гарантувало звільнення від військових постоїв тарізних конфіскацій на потребу княжого війська.
Отримавши великокняжі привілеї, міська громада,і, передусім, зем'яни та бояри, швидко розбудовувалися і міцніли. Київ стаєцентром внутрішньої і зовнішньої торгівлі українських земель, місцемрозташування складів, на які з метою подальшої реалізації завозились зерно тапродовольчі товари з усього Подніпров'я.
Ще однією принципово важливою нормою Статутустало визнання за правлячою елітою і міщанством (у тому числі й за постійнимимешканцям Києва) звільнення від «плаченья и податку сереб-шизноюзваного». Вперше у кодифікованому юридичному документі Статут зрівнювавправа підданих Литовського князівства — українців, білорусів і литовців — знаселенням корінних польських земель.
Узагальнюючи наведені више документальніматеріали, доходимо висновку, шо Литовський статут та Магдебурзьке право, набазі яких розвивалися зарубіжна торговельна і митна справа у Києві іПодніпров'ї за часів Литовської держави, глибинно вплинули на розвитокекономіки українських земель, стимулювали поширення зв'язків Київщини збагатьма державами світу.
ВИСНОВКИ
ІсторіяУкраїні нараховує не одне тисячоріччя. Вона представляє важливу складовучастину слов'янської, європейської й світової цивілізації. На жаль, в історіїУкраині й на сьогоднішній день є багато «білих плям» і тенденційних,необґрунтованих припущень і тверджень.
Перебуваючи вскладі Великого князівства Литовського, Україна освоювала багато цивілізаційнихдосягнень Заходу. На її території розширювалася низка типово європейських нормправової й політичної культури, зокрема — право організації життя міста наоснові самоврядування. І відбувалося це не випадково. У середньовіччя населеннявеликих міст Бєларусі, особливо західних, було вже політичним, що саме по собі сприялорозвитку культурних контактів. Створюючи вільну громаду, вони керувалися своїм,принесеним з Німеччини, правом, відомим як магдебурзьке. Німецьке право давалоїм значні переваги в порівнянні з іншими городянами.
Щоб допомогтиторгово-ремісничому розвитку міст, залучити в них потік нового населення,великі князі почали наділяти магдебурзьким правом і свої найбільші поселення. Зіншого боку, міщан така організація міського життя за новими правилами такожзалучала, тому що давала можливість звільнитися від суду й контролювеликокнязівської адміністрації або їхнього територіального власника.
З одержанняммагдебурзького права українське місто попадало в нові умови розвитку. Правда,на ділі ніхто не міг дати ніяких гарантій від втручання місцевих воєвод істарост у його життя. Грамота на самоврядування давала міщанам права на вільнуторгівлю в державі зі звільненням від митних поборів, значну площу землінавколо міста, а також право на «заходи» у приватні лісові вгіддя йводи (для випасу тварин, заготівлі дров на будівництво й опалення, полювання йрибний лов). Магдебурзький привілей звичайно дозволяв міщанам збирати прибутоквід міських ваг, крамниць і магазинів, давав права будувати суспільні будинки,а іноді навіть замки.Самоврядування на основінімецького права фактично повністю зняло з міста юридичну й фінансовузалежність від великого князя.В адміністративно-правовомуплані самоврядування на основі магдебурзького права остаточно відокремлюваломісто від села. Давши міщанам юридичні гарантії приватної власності, певнийекономічний стимул, воно створювало сприятливі умови для господарськогорозвитку міста. Це прискорювало розшарування суспільства й формуваннясоціальних шарів. Існує багатопозитивних моментів, які відзначили цей період у житті білоруських міст.Наприклад, відповідно до магдебурзького права замість численних натуральнихповинностей городяни платили єдиний грошовий податок. Вони звільнялися від судуй влади великокнязівських чиновників або феодалів. Це в значній міріобгороджувало від свавілля економічну діяльність і майно городян. Міські владаформувалися на основі самоврядування, правда обмеженого призначенням війта.Але, незважаючи на це обмеження, установлення самоврядування поліпшувало умовиремісничої й торговельної діяльності, послабляло феодальну залежність городян,які були особисто вільними. Таким чином, містастали центрами ремесла й торгівлі, культури, вільнодумства й демократичнихтрадицій. Можна, звичайно, сказати, що насправді організація життя міст невиходило за межі феодальної підпорядкованості, але вона була революційної вплані розвитку виробництва, торгівлі й обміну. І саме магдебурзьке право сталотим перехідним моментом, що підготував фундамент для формування новихекономічних відносин.Щодо причин поширення, ролі ізначення Магдебурзького права в Україні, то переважна більшість істориків,зокрема: В Антонович. ФЛеонтович, М Владимирський Буданов, М Грушевський.Р.Лащенко, Л.Окіншевич, І.Крип'якевич, оцінювали його, здебільшого, негативно,і лише М. Довнар-Запольський заперечував думку про негативне значення даногоправа як запозиченого, «чужого права**, шо немало жодного „грунту“в містах України. Він зазначав, шо історики перебільшують негативні сторонижиття міської громади за німецьким правом і „що питання це слід розглядатибільш всебічно“. Сприяючи, з одного боку, утвердженню в українських містахіноземців, Магдебурзьке права, на думку М.Довнар-Запольського, одночасновпливало й на більш швидке економічне зростання міст.Історична оцінка поширенняМагдебурзького права, його ролі і значення в Україні не могла, очевидно, і неможе бути однозначною. І хоча німецьке право і не відіграло тієї ролі дляукраїнських міст, шо на Заході, однак воно сприяло виділенню міського населенняв окремий суспільний стан, доступ до якого був обмежений. Міста звільнялися відвлади місцевих правитслів-землевласників і набували нового правового статусуя. Вониотримували самоврядність, судову незалежність і податковий імунітет, правовласності на землю, пільги щодо торгівлі і ремесла. Магдебурзьке праворегламентувало процедуру обрання міських представницьких органів влади,визначало їх повноваження і функції, встановлювало норми цивільного ікримінального права. Вносячи певні риси західноєвропейського міського устрою ворганізації самоврядності українських міст, дане право стало одним із важливихчинників культурного і правового зближення України із Західною Європою,створило правову основу становлення і розвитку місцевого самоврядування вУкраїні.Князі намагалися зберігати законодавчіфункції (навіть найдрібніші удільні володарі продовжували видавати статутніграмоти і привілеї) та верховну судову владу (з розвитком судових органів ізапарату княжих тіунів та інших служебників, розділенням функцій судів, наданняммістам магдебурзького права князі виконували функції верховних арбітрів увирішенні суперечок між різними станами і громадами та їх судами, призначалисамих судців, включаючи і війтів у містах, залишалося їх прерогативою).
Списоквикористаної літератури
1) Історія держави і праваУкраїни: навч. посібник для студентів юрид. вузів та факульт. – К.: Вентурі,-1996. –288с.
2) Іванов В.М. Історіядержави і права України: Навч. посібник. –К.: МАУП, -2002. ч.1. –264с.
3) Кузьминець О.,Калиновський В., Дігтер П. Історія держави і права України. Навч посібник. –К.:Україна, -2000. –430с.
4) Музиченко П.П. Історіядержави і права України: Навч. посібник. – 2-ге вид., випр. і доп. –К.:»Т-во Знання", -2000. –622с.
5) Історія держави іправаУкраіни. Частина1. підручник для юрид. вищих навч.закл. і факульт.: у 2 ч./Рогожин В.Д. та ін. За заг.ред.акад.пр.наук України.
6) Сас П.М. Феодальныегорода Украины в конце XV — 60-х годах XVIв. –К., -1989. – 452с.
7) Тимошина Т.М.Экономическая история зарубежных стран: Учебное пособие/Под ред. Проф. М.Н.Чепурина. – М.: Юридический дом «Юстицинформ»,2000. – 496с.
8) Грушевський М. ІсторіяУкраїни-Руси. — Київ, 1994. — Т. 6. –655с.
9) Яковенко Н. Нарис історіїУкраїни з найдавніших часів до кінця XVIII століття. — Київ, -1997.-323с.
10) Павлов А. Литовський статут та Магдербурське право: їх роль урозвитку торгівлі і митної справи на Київщині (XV – XVIIст.) // Право України.–2003. -№10. –с.144-148.
11) Карліна О. Магдербурське право в містах України XV – XVIIст. //Розбудова даржави. –2002. -№1-4. –с.8-18.
12) Кудін С. Німецьке право в Україні в XVIст. // Закон і бізнес.–1999. –19 червня.(№25).
13) Гудулін В. Магдербурське право в Україні // Народна армія. –1998.– 5 червня.
14) Кісемечник В. Про надання ураїнським містам у XІV – XVIIст.Магдербурського права // Право України. –1996. -№9. –с.82-84.
15) Піч Р. Магдербурське право в Україні // Український світ. –1996.-№1 -3. –с.37-39.
16) Бевз М. Магдебурзьке право та урбаністичний уклад приватногоміста-резиденції ХУІІ-ХУІІІ ст. (на прикладі Жовкви) // Самоврядування в Києві:історія та сучасність. Мат. міжнарод. конф., присвяченої 500-річчю наданняКиєву магдебурзького права. — Київ, 2000.
17) Капраль М. Самоврядування Києва та Львова (кінець XV — першаполовина XVII ст.): регіональна специфіка // Самоврядування в Києві: історія тасучасність: Мат. міжнарод. конф., присвяченої 500-річчю надання Києвумагдебурзького права. — К., 2000.
18) Отамановский В.Д. Развитие городского строя на Украине в XIV-XVIIIвв. и магдебургское право // Вопросы истории. — Москва, 1958. — № 3. -с.13-16.