ЛіліяЩербін,
аспірант кафедри всесвітньоїісторії Прикарпатського національного університету ім. Василя Стефаника, м. Івано-Франківськ
Ставлення кадетів до українськоїдержавності в період Центральної Ради (березень-липень 1917 р.)
У статті аналізується ставлення конституційно-демократичноїпартії до українського національно-визвольного руху в період березня-липня 1917р. Автор стверджує, що саме заперечення кадетами автономії України зумовило липневуурядову кризу, оскільки вони розглядали українське питання як загрозу розпаду"єдиної і неподільної" Росії.
Лютнева революція стала важливим випробуванням дляконституційно-демократичної партії. Політичні події вимагали вже не тількитеоретичних розробок вирішення суспільних проблем, а рішучих практичних кроків,спрямованих на їх розв'язання. Ахіллесовою п'ятою для кадетів стало національнепитання, зокрема українське, яке зумовило вихід міністрів-кадетів з Тимчасовогоуряду у липні 1917 р.
У радянській історіографії заперечувалось українське питанняяк фактор виходу міністрів з Тимчасового уряду, який зумовив липневу кризу.Урядова криза пов'язувалась з військовими невдачами, прагненням кадетіввстановити єдиновладдя [1]. Незгода кадетів з політикою уряду в українськомупитанні розглядалась як формальний привід виходу міністрів, як чинник тиску наполітичних суперників — есерів і меншовиків [2]. Сучасні дослідники, приділяючизначну увагу процесу переговорів Центральної Ради і Тимчасового уряду, позаполем свого наукового зору залишають проблему ставленняКонституційно-демократичної партії до українського питання після Лютневоїреволюції, ті партійні внутрішні суперечності і дебати, які точились навколопозиції щодо української державності [3].
Мета статті — висвітлення позиціїконституційно-демократичної партії до українського питання протягомберезня-липня 1917 р. в умовах розбудови української державності іпереговорного процесу між місцевими і центральними органами влади.
Після Лютневої революції кадети взяли активну участь уформуванні органів нової влади. Вони отримали 5 місць у Тимчасовому урядіпершого скликання (березень-квітень 1917 р), 3 місця у коаліційному уряді(квітень-липень 1917 р.). Активною була партійна діяльність: організовували мітинги,демонстрації, проводили з'їзди, які мали на меті з'ясувати позицію партії дореалій нового формату. На VII з'їзді (25-28 березня 1917 р.) були внесені змінидо програми конституційно-демократичної партії щодо державного ладу: Росіяповинна стати демократичною парламентською республікою. Тимчасовий урядвизнавався єдиною законодавчою і виконавчою владою.
В умовах зростання національно-визвольного руху на просторахРосійської імперії, зокрема українського, 9-12 травня 1917 р. відбувся VІІІз'їзд конституційно-демократичної партії, на якому значна увага приділяласьнаціональному питанню. На цьому з'їзді Ф. Ф. Кокошкін зачитав доповідь«Автономія і федерація», в якій наголосив на тому, що при вирішенніпитання про автономію треба розрізняти два пов'язаних між собою, але водночас іокремих принципи: принцип децентралізації (обласне питання) і принципсамовизначення національностей (національне питання). Децентралізація може бутизасобом національного самовизначення, але вона не є єдиним методом для цього іслугує для задоволення інших потреб народного життя [4].
Простір Росії і різноманітність її місцевих умов викликаютьпотребу не тільки децентралізації управління, але й законодавства у формімісцевої автономії, тобто надання місцевим представницьким зібранням участі узаконодавстві з питань місцевого господарського і культурного життя.
Децентралізація законодавства в Росії не може бути здійсненашляхом об'єднання кожної з головних національностей в особливі автономніодиниці, бо при нерівномірній чисельності окремих народів і розмірів територій,які вони займають, така національно-територіальна автономія: 1) мала б своїмфактичним наслідком встановлення всередині великих національно-територіальниходиниць, наприклад Великоросії та України, не децентралізації, а, навпаки,централізації; 2) зробила б неможливою організацію зв'язку між окремиминаціонально-територіальними одиницями ні на засадах єдиної держави, ні назасадах правильно організованої федеративної держави і тому призвела б доруйнування державної єдності Росії і до запровадження не федерації (союзноїдержави), а конфедерації (союзу держав) [5].
На думку Ф. Кокошкіна, національності, які наполягають нанеобхідності федерації в Росії за національним принципом, хочуть у майбутньомудержавному домі Росії облаштувати для себе ту чи іншу кімнату, пристосовану доїх вимог. Але вони ігнорують проблему державного устрою в цілому: «Щостосується всієї будівлі, то це ваша справа, будуйте як хочете і як вмієте,дайте тільки нам таку кімнату, яку ми хочемо» [6].
Згідно з доповіддю Ф. Кокошкіна децентралізація Росії малаґрунтуватися на наданні органам самоуправління вищих самоуправних одиниць(губерній або областей) автономних прав у певних сферах господарського ікультурного життя, при умові визнання за загальнодержавними законамипереважаючої сили над місцевими, і на забезпеченні за державною владою праваконтролю над місцевим законодавством у формі «veto». Вищимсамоуправним одиницям треба надати право укладати між собою строкові ібезстрокові угоди для здійснення спільних завдань та утворювати для цьоготимчасові або постійні союзи. Зміна кордонів губерній або областей повинназдійснюватись відповідно до загальнодержавного законодавства [7].
На основі виступу Ф. Кокошкіна були внесені зміни до § 12,24, 25 програми кадетів: при збереженні загальнодержавного статусу російськоїмови у державних установах, армії, флоту передбачалось використання місцевихмов відповідно до національного складу населення, зокрема при здобуттіпочаткової освіти; вищим територіальним самоуправним союзам (губернським абообласним земствам) надавались права провінційної автономії (видання місцевихзаконів) у певних сферах місцевого господарського, культурного інаціонально-культурного життя, із гарантуванням для загальнодержавної владиможливості припиняти введення в дію законів, які порушують встановленізагальнодержавною конституцією межі автономії; при прийнятті конституціїРосійської республіки права місцевої автономії надаються органам самоврядуваннягуберній і відповідних їм територіальних одиниць (нині існуючих областей).Конституція повинна відкрити закономірний шлях до задоволення побажаньмісцевого населення щодо об'єднання територіальних одиниць у більші союзи,поділ їх на менші одиниці та зміну їх кордонів [8].
Таким чином, вирішення національного питання звелось партієюдо розширення місцевого самоврядування, тобто «провінційноїавтономії», заперечення політичної автономії. Такі корективи щодонаціональної проблеми викликали дебати на засіданнях з'їзду.
М. М. Могилянський відзначив, що немає жодної українськоїпрогресивної партії, котра б у своїй програмі не поставила вимогинаціонально-територіальної автономії, і якщо кадети у свою програму цієї вимогине внесуть, українці не будуть їх підтримувати. Він запропонував внести в § 25програми вказівку на автономію України в такому значенні, в якому цей параграфвказував на автономію Польщі [9].
Представник Київського обласного комітету П. Е. Бутенкозастеріг стосовно виступу Ф. Кокошкіна, що «будинок побудований красиво,але на його фронтоні напис: той, хто бажає національного розвитку, заходячи вцей дім, залиш надію назавжди» [10]. На його думку, якби юрист виголосивсвій виступ у Києві, його б сприйняли б як великоросійського націоналіста.
Представник з Полтави Я. К. Імшенецький підкреслив, що,незважаючи на велике національне піднесення, український народ завжди заявляє,що ні про яке відокремлення від Росії не може бути й мови. З цим усвідомленнямнародної спільності треба рахуватися, цінувати його, і з цією метою треба вказатиукраїнському народові шлях до здійснення його національних вимог. За йогоспостереженнями, гасло «автономія України» незрозуміле для широкихверств населення, але вони інстинктивно відчувають, що в них є якісь ширшінаціональні вимоги, і вже не миряться лише з дозволом читати книги українськоюмовою. Небезпека роз'єднання і розпаду держави стосовно України нереальна, боне можна розділити територію України та Росії таким чином, щоб в Україні незалишилось багато росіян, і навпаки. При спільному проживанні народів неможливоспорудити і культурну стіну між ними [11].
Член Центрального комітету (далі — ЦК) П. П. Гронський назвавусі сумніви українців помилковими. Перебуваючи в Галичині і в Карпатах, ораторпереконався, що місцеве населення чудово розуміло солдат-великоросів.Український народ, — зазначив він, — є народ російського походження, і навітьрусини в Галичині називають себе «русью», старою назвою, яказустрічається в «Слові о полку Ігоревім», і примушує українцівзалишатися в орбіті російського великого племені, де вони займають рівне зусіма місце. На його думку, спасіння українців в союзі з великоросами [12].
Петербуржець Є. О. Дубосарський закликав партію вжити заходівдля попередження розвалу на окраїнах, висловлюючи надію на те, що всі народи Росіїзаговорять однією мовою — мовою вимоги єдиної держави при широкому задоволеннінаціональних домагань [13].
Представник Москви А. В. Кріммер відчув сепаратистські ноткив словах М. Бутенка. Він вважав, що мріяти треба не про окремі кімнати, не промешканців окремих номерів мебльованих кімнат, а про один купол великої Росії,під яким будуть жити не територіально роздроблені, а об'єднані спільноюкультурою народи Росії [14].
VII і VIII з'їзди партії П. Мілюков за значенням прирівнювавдо організаційних з'їздів 1905 р. і 1906 р., оскільки вони визначили ставленнякадетів до поворотних історичних моментів [15]. У нових історичних умовахпозиція партії повинна базуватись на принципах єдності влади, ліквідаціїдвовладдя і спроб різних організацій конкурувати із законним і визнаним країноюурядом, сили влади і права застосовувати цю силу, ведення війни до переможногокінця і підписання мирного договору. Лідер кадетів зазначив, що партія будедокладати всіх зусиль, щоб попередити шкідливі центробіжні тенденції, якіз'явилися в умовах розрухи. Кадети визнають вимогу створення місцевихсамостійних органів і передбачають введення автономії з правом законодавства здеяких питань. Однак вони проти негайного створення національних територій зтими розширеними правами державної автономії, на яких наполягали різні народи[16].
Історик Д. Яневський вважає, що взаємовідносини між центром — Петроградом — і так званими «національними районами» не могли незагостритися внаслідок рішень щодо права на автономний устрій та інші праванаціональностей, ухвалених з'їздом кадетів [17]. З цією думкою важко непогодитись, адже, займаючи провідні місця в органах влади, свої програмніпринципи вони ставили в основу державної управлінської політики. Цепростежувалось і у ставленні кадетів до політизації суспільного життя наУкраїні, до процесу формування українських органів влади.
Яскравим прикладом ставлення російських кадетів до прагненьукраїнців стала реакція урядової комісії у складі лібералів на делегаціюЦентральної Ради, яка на чолі з В. Винниченком у травні 1917 р. відвідалаПетроград, маючи на меті представити на розгляд уряду свої вимоги і,насамперед, автономію України. Голова уряду кн. Львов, відмовившись розглядатипрохання делегатів, передав їх на розгляд спеціальної урядової комісії, до якоїувійшли Д. Щепкін, С. Урусов, С. Котляревський, М. Лазаревський [18].Закінчилися зустрічі комісії з делегацією заявою урядовців, що потрібен час навирішення питання, тобто безрезультатно. Своїми враженнями від перебігустоличних переговорів поділився В. Винниченко: «В цій комедії в кадетськихпрофесорів під час захоплення дебатами мимоволі з-під строгої наукової мантіївизирнуло їхнє сите, жадне, буржуазно-класове тіло. Вимірюючи територіюмайбутньої автономії України, вони торкнулись Чорного моря, Одеси, Донецькогорайону, Катеринославщини, Херсонщини, Харківщини. І тут від одної думки, відодної уяви, що донецьке і херсонське вугілля, що катеринославське залізо, щохарківська індустрія обніметься в них, вони до того захвилювались, що забулипро свою професорську мантію, про свою науку, про високі Установчі Збори,почали вимахувати руками, розхристались і виявили всю суть свого руськогогладкого, жадного націоналізму» [19, с.167-168].
Отримавши чергову відмову уряду щодо автономії України,оскільки Тимчасовий уряд не є правочинним вирішувати надання такого статусу, аЦентральна Рада не є представником всього населення України, 10 червня 1917 р.Центральна Рада проголосила І Універсал. Цей документ викликав реакцію різногохарактеру: від щирого, патріотично-ейфоричного захоплення українців до осуду,гнівного заперечення російським суспільством.
У кадетській газеті «Речь» проголошення ІУніверсалу розцінювалось як «виконання ще однієї ланки німецького планурозкладу Росії, прямий злочин проти закону, який вимагає проти себе негайногозастосування суворих законних покарань» [20].
У Державному архіві Російської Федерації міститься цікавийдокумент — запис наради членів конституційно-демократичної партії з питаннящодо ставлення до І Універсалу Центральної Ради. Серед учасників наради були П.Новгородцев, Ф. Родічев, Я. Імшенецький, П. Гронський, І. Демидов, Д. Гримм, О.Мануйлов, В. Вернадський, Ф. Кокошкін, З. Френкель, М. Некрасов, А. Шингарьов.Документ не датований, але за змістом можна припустити, що засідання присвяченесаме обговоренню проголошення І Універсалу.
Ф. Кокошкін підкреслив, що «незадоволення викликаєтериторіальний аспект і права Ради, компетенція якої безмежна, хоча навіть вштатах є обмеження певними сферами. А тут вся влада належить парламентськомууряду». Він застерігав, що проект неприйнятний: «Ми перед історичноюмежею, здаємо свої позиції. Вимога України тільки (курсив у документі — Л. Щ.) перша: зараз інші народи поставлять питання в тій же формі ібудуть вимагати поступок в таких самих виразах» [21]. Серед майбутніхвимагачів назвав Литву, Грузію, Естонію, Латвію, мусульман. На його думку,«треба прийняти документ, який визнає повноту права національної культури,самовизначення, мови — негайне запровадження в діловодство місцевих установ нарівних правах із загальнодержавним визнанням і здійснення автономних місцевихустанов у місцевостях, заселених українцями, управління повинно здійснюватисяТимчасовим урядом через місцевих людей, які користуються довірою місцевогонаселення (не організації) і можуть об'єднати декілька губерній і створитиорган, повністю залежний від Тимчасового уряду, — генеральний комісарз радою із 7 осіб, із ширшими повноваженнями, ніж звичайно, прирозбіжностях комітету і ради питання вирішуються урядом.Далі йти не можна: це порушення навіть перед українським народом, боРада ніким не вибрана» [22].
Пропозиція Ф. Кокошкіна не влаштувала П. Новгородцева, томущо все одно створюються форми обласної автономії. Він запропонував визнати Радутільки громадською організацією.
Ф. Родічев у питанні відновлення Росії покладав надію навоєнні успіхи: «пропала єдність Росії, але, якщо будуть успіхи армії, миповернемося. Українці вже тепер тверезіють. Поступку можна забрати назад, коливони одумаються» [23].
Я. Імшенецький вважав, що "уряд не здатен подолатиреволюційний акт. Він шкідливий, але немає сил виправити хід подій, як михочемо" [24].
П. Гронський наполягав на тому, що «ця нісенітниця неможе бути визнана як акт уряду. Це нічого з точки зору державного права,але якщо на цей шлях переговорів стали, то треба домовлятися про цей документ івнести редакційні виправлення, оскільки в даній формі — документ зовсім неприйнятний.Треба наполягати, щоб Універсал відповідав документу: не говорити провідповідальність. Все приймати — нижче гідності уряду» [25].
Отже, кадетів лякала можливість втрати України, фактпроголошення автономії розглядався як явище негативне, тимчасове,малоприйнятне.
Для пошуку компромісного рішення до Києва прибула урядоваделегація: О. Керенський, І. Церетелі, М. Терещенко. Наслідком переговорів28-30 червня 1917 р. стали Декларація Тимчасового уряду, у якій Генеральнийсекретаріат визнавався вищим органом для управління крайовими справами, і ІІУніверсал Центральної Ради.
На засіданні ЦК кадетів 2 липня обговорювалось ставленняпартії до українського питання. Нарада відбувалась за участю представників відукраїнських комітетів, зокрема Київського. Беручи до уваги побажання населенняУкраїни, промовці вказували, що автономія може бути проголошена після скликанняУстановчих Зборів. У зв'язку з невизначеними територіальними кордонами областіі межами самої автономії кадети вважали передчасним прийняття загальногопринципу, бо «він може створити прецедент для інших народів Росії і такимчином розпочати визнання принципу розчленування Росії і передрішеннязагальнодержавного ладу» [26].
На засіданні була прийнята резолюція такого змісту: «1)для розвитку програми партії прийняти принцип обласної автономії України; 2)створити комісію при Центральному Комітеті для розробки із внесенням вУстановчі Збори законопроекту обласної автономії із збереженням державноїєдності Росії і при суворому забезпеченні загальнодержавних інтересів»[27].
Цей документ кадети принесли 2 липня на засідання Тимчасовогоуряду, на якому обговорювався текст угоди з Центральною Радою. Резолюція малазасвідчити їхнє позитивне, в принципі, ставлення до автономії України. Однакпід час голосування кадети висловились проти угоди, і міністр народної освітиО. Мануйлов, міністр державної опіки Д. Шаховський, міністр фінансів А.Шингарьов вийшли з уряду. П. Мілюков зазначав, що «визнати без змінбезформну та юридично неграмотну декларацію Терещенка і Церетелі вони не могли.Після голосування кадети вийшли із складу Тимчасового уряду, мотивуючи це тим,що постанова з українського питання вносить хаос у відносини між урядом ікрайовим органом і відкриває Раді майже законні способи здійснення явочнимпорядком української автономії» [28].
У своїх спогадах лідер кадетів писав, що міністри-кадетизаймались своєю справою і ніяких конфліктів не шукали. Але конфліктна ситуаціясклалась для них як для кадетів з національного питання. На його думку, деякінароди, насамперед Фінляндія та Україна, прагнули скористатися російськоюсмутою для повного відокремлення від Росії. Фінські юристи до цього ішлиобережніше і тонше. «Фанатики українського руху на чолі з професоромГрушевським вибрали шлях фактичного захоплення головних позицій. Цим шляхом,користуючись необізнаністю російської влади з питанням, українські політикидобились значних досягнень, наділяючи свої місцеві установи державними правами.Але документ зраджував інтереси Росії і, крім того, був юридичнонеграмотним» [29].
У своєму заклику, опублікованому 6 липня 1917 р., ЦККонституційно-демократичної партії пояснив причини виходу своїх представниківзі складу Тимчасового уряду. Серед них: неспроможність уряду забезпечити вкраїні єдину авторитетну владу, розбіжності у багатьох питаннях внутрішньої ізовнішньої політики між представниками партії і більшістю урядовців. Останнім іособливо яскравим прикладом стало прийняття урядом у готовому вигляді, безнадання можливості зробити зміни, угоди з українською Радою, укладеної трьомачленами Тимчасового уряду, які їздили для попередніх переговорів у Київ.
Щодо українського питання, то ЦК визнає необхідністьвипрацювання проекту обласної автономії України для внесення в Установчі Збори.Але ЦК вважає, що «негайне створення місцевої влади, відповідальної передмісцевою громадською організацією і покликаної функціонувати з невизначенимиповноваженнями і на невизначеній території, а також завчасне вираження урядомспівчуття проекту обласної автономії, зміст якого залишається уряду невідомим,є недопустимим і небезпечним прецедентом, який робить зрозумілим волевиявленняУстановчих Зборів і основні риси майбутнього державного ладу Росії. ЦК вважає,що його однодумці в уряді, позбавлені можливості впливати на зміст акта іпривести його у відповідність з вимогами основних начал державного права та зінтересами Росії, не можуть нести відповідальність за цей крок і за йогоможливі наслідки» [30].
Друкований орган херсонських кадетів українське питанняназвав однією з причин розколу у складі уряду. Не маючи на те повноважень,Церетелі і Терещенко привезли незадовільну за формою і змістом угоду з Радою.А. Шингарьов від імені міністрів кадетів заявив, що вони не можуть підписатицей документ, оскільки порушать клятву донести всю повноту влади і довестиРосію цілою і неушкодженою до Установчих Зборів, тому складають повноваженнячленів уряду. «Українське питання не було тільки приводом, але справжньоюпричиною, останньою краплею, яка переповнила чашу терпіння і змусила нас вийтиз кабінету. Вирішення українського питання мало б значення для вирішення національногопитання взагалі в Росії. Тоді б з'явилась низка подібних вимог від іншихнаціональностей», — заявляв кадетський екс-міністр. Його лякало те, щопідписаний у Києві документ стане причиною появи копій, за якими вони змушенібудуть оплатити ці векселі. Хоча уряд і являв собою спаралізований організмчерез суперечності між більшістю і меншістю, момент розпаду настав зукраїнського питання, яке стало останньою ланкою в ланцюзі конфліктів.«Якщо раніше б не було інших конфліктів, то українське питання було б достатньоюпричиною для нашого виходу», — підводив висновки А. Шингарьов [31].
Гострій критиці піддав декларацію барон Б. Нольде, відомийюрист, головний експерт конституційно-демократичної партії з міжнароднихвідносин: «Нашвидкоруч, між двома поїздами, три російських міністри іпроф. Грушевський домовились про утворення української держави». На думкуБ. Нольде, «ні України, ні її Ради в російському праві до поїздки трьохміністрів не існувало» [32]. Декларація Тимчасового уряду від 2 липня таУніверсал Центральної Ради від 3 липня нав'язали не тільки Раду Україні, але йУкраїну Росії. Російський юрист здивований розмахом політичної творчості цихдокументів, «в яких не тільки новизна і сміливість, а безсумнівнийодносторонній акт державно-правового обману, в якому, з одного боку,відчувається досвідчена рука старого європейського політичного борця,вихованого у школі тонких політичних формул і складної політичної боротьби (М.С. Грушевський— Л. Щ.), а з іншого, недосвідчений і нічим не вишколений»революційний ентузіазм" [33]. Найбільше невдоволення у Б. Нольдевикликав розподіл влади між Росією та Україною, оскільки він ґрунтується наповній ліквідації повноважень Росії, а також процес поповнення Ради новимичленами.
Український дослідник В. Солдатенко розцінює українськепитання, спосіб його розв'язання О. Керенським, М. Терещенком та І. Церетеліскоріше як привід, а не причину для рішучого кроку кадетів. На його думку,урядову кризу зумовили політичні амбіції кадетів, оскільки вони «булипроти розв'язання такої важливої справи без попереднього погодження зними» [34]. Історики О. Рент і О. Рубльов вважають, що саме результатикиївських переговорів спричинили міністерську кризу [35].
Дослідник М. Якупов липневу політичну кризу називаєцентральною подією у відносинах кадетів з українським рухом. Вихідміністрів-кадетів із Тимчасового уряду в зв'язку з українським питаннямвикликав залишення лав партії деякими кадетами-українофілами, звів стінунепорозуміння між ЦК і Київським комітетом партії народної свободи. Липневакриза підірвала авторитет партії кадетів у масштабах усієї країни і послабилаїї позиції в самій Україні. Він робить висновок, що політична криза липня 1917р. стала кризою ідеології кадетської партії, яка в своєму розвитку відставалавід розвитку суспільної свідомості [36].
Ініціатор київських переговорів І. Церетелі пояснюваввиникнення кризи тим, що керівники кадетської партії перейшли на позиціївеликодержавного шовінізму та російського націоналізму. Висунувши гаслоборотьби з автономістськими прагненнями народів Росії, «вони сподівалисяпробудити націоналістичні інстинкти в російських народних масах і знайти середцих останніх в царині національного питання більше співчуття, ніж у питанняхсоціального законодавства чи аграрних законів, де їх класова позиціявідштовхувала від них широкі трудящі верстви російського народу» [37].
Резолюція ЦК кадетів від 2 липня була затверджена якпостанова на ІХ партійному з'їзді (23-28 липня 1917 р.), на якому зновуактуалізувалось українське питання [38]. Доповідачем з цієї проблеми був П.Мілюков, який підкреслив, що такі самочинні відокремлення від Росії до рішенняУстановчих Зборів не є правильним вирішенням національного питання, томупозиція України викликала протести в середовищі кадетів. Він заявив, що «нашітовариші і ЦК, який схвалив їх спосіб дій, вважали, що у всякому випадкувирішувати українське питання таким чином, як воно було вирішене, тобто шляхомсанкції явочним порядком утворених установ невизначеної компетенції, установ,які захопили невизначену територію і перебували у невизначених відносинах зцентральними установами й вимагали санкції тільки для того, щоб викликати такийсамий явочний розвиток, що цей спосіб вирішення одного з найбільшихнаціональних питань Росії навряд чи правильний, що він може, у випадку якщотаким способом явочного порядку будуть вирішувати свої національні питання іншінаціональності держави, спричинити вирішення шляхом доконаних фактів такогопитання, яке може бути вирішено тільки Установчими Зборами одночасно для всієїРосії» [39]. Показовим є той факт, що у пресі був опублікований скороченийваріант промови Мілюкова, пом'якшений, а архівна справа містить весь текстдоповіді, де висловлювання про українське питання набагато різкіші.
27 липня 1917 р. на вечірньому засіданні ЦК закладенопринципи організації комісії з українського питання. До її складу мали входитичлени ЦК і представники губернських комітетів партії (по 2 з кожного комітету)таких губерній: Київської, Волинської, Подільської, Бессарабської, Херсонської,Таврійської, Полтавської, Чернігівської, Харківської, Катеринославської і відКубанської області. Щодо участі представників партії в Центральній Радівирішено визнати можливою участь партійних організацій від тих губерній,комітети яких вважають необхідною таку участь, насамперед Київського обласногокомітету, але роботу членів партії в Генеральному секретаріаті визнанонеможливою [40].
Таким чином, події Лютневої революції, поваленнясамодержавства змусили конституційно-демократичну партію внести корективи досвоєї програми і, зокрема, змінити пункти, що стосувались національногопитання. Однак зміни не містили вимог автономного устрою України, як на тесподівались кадети-українофіли та українці, враховуючи піднесеннянаціонально-визвольного руху, який вже не обмежувався тільки культурнимивимогами, а висував гасло політичної автономії. У березні 1917 р. кадетивизнали достатнім надання органам місцевого самоврядування права провінційноїавтономії, тобто можливості подання спільних клопотань з питань їх компетенціїдо центральних установ та видання нормативних актів у сферах господарської такультурної діяльності. Факт утворення Центральної Ради, проголошення ІУніверсалу негативно оцінювались кадетами як події передчасні, незаконні,небезпечні для цілісності Росії. Характерна для лібералів риторика про рівністьправ націй на культурно-національне самовизначення була замінена закликами прозбереження єдності і неподільності Росії, що було притаманне до Лютневоїреволюції насамперед російським партіям націоналістичного спрямування.Вагомість України для збереження цілісності Росії підтвердила липнева урядовакриза, причиною якої став вихід з коаліції міністрів-кадетів, котрі непогодились з принципом автономії України. Ставлення партії до українськогопитання протягом березня-липня 1917 р. засвідчило декларативність усіхпопередніх національних вимог кадетів. Український рух розглядавсяконституційно-демократичною партією як реальний чинник розпаду Росії,небезпечний каталізатор загострення внутрішніх протиріч у державі.