Міністерствоосвіти і науки України
Національнийуніверситет ім. В. Н. Каразіна історичний факультет
кафедраісторії України
МісцеКиївської Русі в історії українського народу
Курсоваробота
Харків2010р.
Зміст
Вступ
Розділ 1 Історіографічний оглядконцепцій походження державно політичного утворення Київська Русь
Розділ 2 Політична історія КиївськоїРусі
Розділ 3 Соціально-економічна історіяКиївської Русі1
Висновки
Список літератури
Додаток
Вступ
Актуальністьроботи. Давньоруська держава, або як її ще називають – Київська Русь, булаоднією з могутніших держав Європи IX-XIII ст. Вона відіграла велику роль вісторії слов'янських народів, сприявши їх суспільно-політичному, економічномута культурному розвитку. Її історичним центром було середнє Подніпров’я, деіснували певні традиції політичного життя. Через те, що центром новоїсхіднослов’янскої держави був Київ, в історичній літературі вона отримала назвуКиївська Русь.
Займаючивеличезну територію[1] – від Балтики до Чорногоморя, і від Волги до Карпат, Русь являла собою історично важливу контактну зонуміж Арабським Сходом і Західною Європою, Візантією і Скандинавією, що обумовилошвидке її входження в загальноєвропейську історико-культурну спільноту.Вивчення історичної спадщини даного періоду є необхідним для розумінняподальшого розвитку українських земель.
Щодо практичноїактуальності нашого дослідження зазначимо наступне. Київська Русь як державнеутворення є знаковою віхою у історії українського народу. Протягом своєї епохиКиївська Русь переживала різні часи: від розквіту до повного занепаду, їїісторія дала багато яскравих прикладів єднання, розумного правління, бажанняпіднести свою державу до високого світового рівня, що не завадило б і нашимтеперішнім державним діячам.
Історіографічнабаза роботи. Вивченню історії Київської Русі присвячено значну кількістьнаукових досліджень. В працях російських та українських істориків кінця XVIII[2]– першої половини XIX ст., як-то В. М. Татищева, М. М. Карамзіна, М. П.Погодіна, М. О. Максимовича та ін. була розгорнута широка аспектація думок щодорозвитку першої східнослов’янської держави. У XX ст. їх традиції булопродовжено радянськими істориками Костомаров М. І., Ключевський В. О., РыбаковБ. А[3],їх наукові інтереси лежали перш за все в площині соціально-економічних питань.За часів незалежності історіографія дослідження давньоруської проблематикипоповнилась новими іменами Толочко П., Греков Б. Д., Тихомиров М. М… Сучаснідослідники розглядають проблему під новим кутом зору, застосовують міждисциплінарніпошуки.
Джерельна база.Протягом тривалого часу основним джерелом вивчення історії Київської Русі булилітописи. Основу давньоруського літописання становить „Повість минулих літ”начебто укладена Нестором Літописцем у Печерському монастирі у 1110 р[4].З розвитком Київської Русі у народі зростав інтерес до минулого, продовжувалаіснувати багата давня і виникали нові зразки усної народної творчості: обрядовіпісні, перекази, замовляння, епічні та міфічні зразки фольклору.
Особливе значеннямали билини — епічні пісні, що відображали життя народу, його героїчну боротьбуз чужоземцями, зокрема таких постатей воїнів-багатирів, якими були ІлляМуромець, Добриня Никитич, Альоша Попович та ін. Справжнім творцем билин, як іінших жанрів фольклору, були народні маси. Усна народна творчість мала великийвплив на виникнення і розвиток історичної літератури, зокрема літописання. Якнаслідок у ХІ-ХІІ ст. Київська Русь стає відомою в усіх кінцях світу. Вищеназвані джерела доповненні матеріалами археологічних розвідок складаютьджерельний комплекс, що дозволяє провести наше дослідження.
Об’єктомдослідження курсової роботи є Київська Русь, хронологічні межі які охоплюють IX– XIII ст. Нижня межа дослідження пов’язана з появою державного утвореннявідомого під назвою Давньоруська держава. Верхня межа обумовлена політичнимзнищенням Давньоруської держави спричиненим монголо – татарським вторгненням.
Територіальнімежі дослідження – територія Київської Русі яка охоплювала землі від Балтики йПівнічного Льодовитого океану до Чорного моря, від Волги до Карпат.
Метою даної роботиє всестороннє дослідження історії Давньої Русі, в її політичних, соціальних,економічних аспектах, визначення місця нашої держави в тогочасній європейськійспільноті.
Виходячи зпоставленої мети визначено основні завдання дослідження:
- висвітлитиісторичні концепції щодо епохи історичного спадку Київської Русі;
- дослідитиполітичний устрій держави утворення Київської русі;
- дослідитисоціально-економічний ти культурний розвиток Київської Русі;
- визначенняособи розвитку держави і її місце в історії українського народу та Європейськоїспільноти.
Структура роботи відповідає меті із завданнямдослідження і побудована за проблемним принципом. Робота складається зі вступу,трьох розділів, висновків, списку джерел і літератури. У першому розділірозглянуто історіографічне походження державно-політичного утворення. У другомурозділі ми розглядаємо політичну історію Київської Русі. У третьомудосліджували соціально-економічну історію Київської Русі. Увисновках підводяться підсумки дослідження.
Розділ 1. Історіографічнийогляд концепцій походження державно-політичного утворення
У IX ст. врезультаті тривалого внутрішнього розвитку склалась одна з найбільших держав вЄвропи — Русь. Існування київської Русі охоплює період з IX по 40-і роки XIIIст. Політична форма держави на першому етапі розвитку( до 30-ті роки XII ст.) єранньофеодальною монархією з елементами федералізму. В 30-ті роки XII ст. Русьвступила в період феодальної роздрібненості, що характеризується подальшимрозвитком продуктивних сил і виробничих відносин, кристалізацію окремихкнязівств. Видозмінюючи свою федеративну структуру, Київська Русь проіснуваладо 40-х років XIII ст. і впала під ударами монголо-татарських завойовників.
В працяхісториків В. М. Татищева, М. М. Карамзіна, М. П. Погодіна, М. О. Максимовичарозгорнуто широкий розвиток Київської держави. Згідно істориків, Русь булаєдиною державою, що забезпечувалася єдністю князівського роду який володівкраїною.
М. І. Костомаров розглядавРусь як федерацію князівств, засновану на спільності походження, єдності мови,віри, побуту і князівського роду.
М. Грушевський1у своїй праці „ Історія України-Руси” присвятив два томи Київській Русі. Вінпоказав всю суперечливість її історичного розвою. М.М. Покровський вважав, щоРусь була феодальною державою, політична структура якої впродовж X-XIII ст. незазнала кардинальних змін.
У працях Б. Д.Грекова2, С. В. Юшкова. М. М. Тихономирова,Б. О. Рибакова, В. Й. Довженка створена нова концепція історії Русі,розвиток якій визначався феодальною системою. Щодо державного устрою то тутпогляди істориків розійшлися.
Б. Д. Грековпов’язував розклад Київської Русі з економічним занепадом середньогоПодніпров’я, що спостерігається з середини XII ст. С.В. Юшков крім економічногочинника, причиною держави вважав міжусобиці князів. Коли у 1169 війська АндріяБоголюбського взяли столицю Русі, Київська держава остаточно припинила своєіснування.
М. М. Тихомиров[5]визначає процеси дроблення Київської Русі на окремі князівства, і підкреслював, що вона і у XII-XIII ст. продовжувала бути значною міжнародною силою на сходіЄвропи. Згідно з Б.О. Рибаковим що час з 1132 по 1241 рр. потрібно називатиперіодом феодальної родробленості, а початковим етапом феодалізму,кристалізації самостійних князівств-королівств.
В. Й. Довженокпідкреслював, що феодальні землі-князівства не являли собою нічього нового дляРусі XII-XIII ст., а виникли з утворенням Київської Держави і були їїструктурними одиницями. На його думку єдність Русі трималась на міцнихекономічних з’язках, матеріальної і духовної культури.
З поглядів В.Т.Павлушко і Л. В. Черепніна Давньоруська держава, політична система якоїзаснована на знаті та різних форм данини народів, проіснувала до 30-х років XIIIст.
Знаменитийросійський вчений Михайло Ломоносов[6] першим угледів внорманській теорії акцент на німецькому впливі і натяк на нездатність слов'яндо державного будівництва. Він виступив з гнівною відповіддю німецьким ученим інамагався обгрунтувати першочергову роль слов'ян. Зауваження Ломоносова лягли воснову так званої антинорманської теорії і поклали початок дискусії, що триваєдо цього дня.
У XIX — напочатку XX ст здавалося, що норманісти близькі до перемоги, адже серед них булибільшість західних і цілий ряд видатних російських істориків. Не дивлячись наце, переконаними антінорманістамі залишалися два ведучих українських історика —Микола Костомаров і Михайло Грушевський. Зате справжній контрнаступ розвернувсяв радянській історичній науці 1930-х років. Норманська теорія проголошуваласяполітично шкідливою, бо вона “заперечувала здатність слов'янських народівстворити незалежну державу”. Сам Нестор-літописець (легендарний чернець XI вукладач “Повісті тимчасових років”) був оголошений тенденційним і суперечливимавтором. При цьому його новоявлені критики намагалися спертися на даніархеологічних розкопок, нібито що не підтвердили скільки-небудь значноїскандінавської присутності в Київській Русі. Звідси робився вивід: КиївськуРусь заснували самі слов'яни.
Насоціально-економічний, суспільно-політичний і культурний розвиток Русінорманни, таким чином, не зробили великого впливу. Вони виступають не творцямиросійської державності, як це намагаються довести деякі історіки-норманністи, алише учасниками тих якісних змін в суспільно-політичному житті Русі, які булипідготовлені багатовіковим соціально-економічним розвитком східногослов'янства.
Згідно жантинорманської теорії, “Русь” походить від назви річок Рось і Русна вЦентральній Україні. Є у розпорядженні антінорманістов і ще однієї гіпотези:“Русь” пов'язана з кочовим плем'ям роксоланов, назва якого походить відіранського “rhos”, що означає “світло”. У всіх перерахованих гіпотез є серйознінедоліки, і жодна з них не отримала загального визнання.
В усякому разі влітописних джерелах, що дійшли до нас, слово “Русь” спочатку з'являється якназва народу, а саме варягів (скандінавів), потi—землі полян (ЦентральноїУкраїни), а згодом — і всього політичного новоутворення — Київської Русі.Попутно відзначимо, що вже в 1187 р. в літописах з'являється і термін“Україна”, але для позначення саме лише околиць Київської Русі. Коротше кажучи,історики так до цих пір і не прийшли до згоди ні з питання про походження слова“Русь”, ні по ширшої проблеми скандінавських або слов'янських заслуг встворенні Київської Русі.
Розділ 2. Політичнаісторія Київської Русі
У IX-X кінці ст.відбувається процес об’єднання східнослов’янських племен навколо Києва ізміцнення ранньофеодальної держави на Русі.
КиївськаРусь[7]– ранньофеодальна держава з монархічною формою правління. Протягом IX-XIII ст.влада пережила складну трансформацію. На етапі становлення Давньоруськоїдержави утворилася дружинна форма державності: на ґрунті княжої дружинисформувався примітивний апарат управління, судочинства та збирання данини. Уцей час дружина виконує не тільки роль війська, а й радників. Центральноюфігурою цієї форми державності є князь, який більше виявляє себе яквоєначальник, а не як державний діяч. У добу піднесення Київської Русіформується централізована монархія: вся повнота влади дедалі більшезосереджується в руках князя, дружина відходить від державних справ, а нарішення князя впливає лише частина старших дружинників та вихідців зі староїплемінної аристократії – бояри.
Уперіод феодальної[8] роздрібненості відбуласяще одна зміна форми державного устрою: одноосібна монархія поступилася місцемфедеративній монархії. Тепер долю Русі вершив не великий князь, а групанайвпливовіших князів, що шукали компромісних рішень на своїх зібраннях(«сеймах»). Цю форму правління історики називають «колективним сюзеренітетом».
Отже,розвиток державності Київської Русі відбувався у двох напрямах: від системиуправління, що випливала з військової організації, до цивільних форм правліннята під посилення централізму, до децентралізації. Основними елементамимеханізму політичної влади в Давньоруській державі були князь, боярська рада тавіче (збори міського населення).
Великийкиївський князь був головним носієм державної влади, гарантом функціонуваннявсіх органів управління, репрезентантом країни на міжнародній арені, символомдержавної стабільності. У його руках було зосереджено всю повноту законодавчої,виконавчої, судової та військової влади. У своїй діяльності князь спирався навійськову підтримку дружини та ідеологічну – церкви. Дружина являла собоюпостійне військо, що виконувало роль апарату примусу. Вона формувалася назасадах васалітету і складалася зі старшої (бояри, великі феодали) та молодшої(«отроки», «діти боярські», «пасинки») дружин. За свою службу старші дружинникиодержували землі, а молодші – частину військової здобичі або плату.
Певноюмірою на політичні рішення князя[9] впливали поради тапідтримка боярської ради. Цей дорадчий орган походить від давньослов'янськоїради старійшин. За часів Київської Русі до боярської ради входили старшідружинники, міська еліта та представники вищого духовенства, з якими князьобговорював питання оголошення війни та миру, укладення угод, видання законів,вирішував важливі адміністративні, фінансові та судові справи. У разівідсутності князя або після його смерті рада ставала основним органом влади, укомпетенції якої були не тільки питання внутрішньої та зовнішньої політики, а йобрання та встановлення влади наступного князя. Володіючи правом «вето»,боярська рада неодноразово змінювала плани великих князів, чим підтверджувалана практиці реальність прав та автономію князівських васалів, з яких вонаутворювалася. Проте залежність цього дорадчого органу від князя призвела дотого, що він не був юридично оформлений і не став повноцінним державнимінститутом з чітко визначеними функціями.
Важливігромадські та державні справи вирішувало віче[10] — народні зборидорослого чоловічого населення. Цей орган влади логічно продовжує слов'янськутрадицію племінних зборів.
Удобу посилення монархії та централізму віча занепали, а в період ослабленнякнязівської влади знову відродилися. В літописах перші згадки про них датуються1016 р. (Новгород), 1068 р. (Київ), 1097 р. (Володимир-Волинський). Правоскликати віче мали князь, митрополит або ж самі жителі міста. Віче мало доситьширокі права: оголошувало війну і укладало мир, виганяло або ж запрошувалокнязя, розпоряджалося фінансовими та земельними ресурсами, усувалоадміністрацію, чинило вічовий суд. Механізм прийняття рішень був граничнопростим — голосування не проводилося, а підтримка або ж запереченнявисловлювалися гучним криком. Володіючи правом затвердження важливих державнихрішень, віче все ж мало обмежену самостійність і рідко виступало іззаконодавчими ініціативами.
Князь,боярська рада, віче[11] – це носії різних формдержавності; основні елементи трьох моделей управління — монархічної,аристократичної та демократичної. Домінувала переважно князівська влада, але вперіоди її ослаблення на перші ролі висувалися боярська рада і віче. Механізмполітичної влади Давньоруської держави характеризується не тільки співпрацею, ай суперництвом і протистоянням його елементів, що, безумовно, надавало динамікисуспільному розвитку. Проте боярська рада і віче (на відміну від князя) нестали постійними органами влади з чітко окресленими функціями.
Першим князем був Олег[12] (882-912).Завоювавши у 882р. Київ і підкоривши собі полян, він силою поширив своєволодіння (право збирати данину) на сусідні племена. Найважливішими із якихбули древляни. Олег княжив у Києві 30 років, виявивши хист мудрого володаря італановитого полководця. Він прагнув віднайти нових способів посилення влади.Адже, здобувши Київ силою, Олег зіткнувся з непокорою місцевих князівств яківизнавали законною владу Аскольда. На початку свого правління князю довелосявоювати з деревлянами і сіверянами.
Там же, підкоривши їх, новий київський князь почаврозширювати межі своїх володінь.У 885 р. він приєднав землі радимичів, пішов упохід проти уличів та тиверців. На початку Х ст. Олег домовився про участь уйого військових походах князів хорватів, тиверців і волинян. До складуКиївської держави увійшли також племінні союзи словенів і кривичів. Крім того,Олег підкорив і північні несловянські народи.
Обєднуючи землі навколо Києва[13], Олег діяв доволі розважливо.Так, встановивши зверхність над сіверянами, він наклав на них легку данину Дотого ж приєднані Олегом племінні союзи були здебільшого данниками хозарів, алеОлег поклав цьому край, завоювавши ці племена. Мудрістю були позначені стосункикиївського князя із сусідніми володарями. Із варязькими воєводами він уклавмирну угоду, внаслідок якої впродовж тривалого часу київські князі залучаливарязькі дружини до спільних військових походів.Олег розважливо уникнувпротистояння з племенами угрів, які близько 898 р. підійшли до Києва. Князь давїм змогу безборонно пройти повз свої землі, і вони покочували далі.
Досить тривалий час (протягом 15 перших років князювання) Олег уникавзбройних сутичок із Візантією — за думкою В. Власова, він збирав сили длярішучого й вельми важливого для Руської землі походу. Такий похід протиВізантії Олег і справді здійснив у 907 р.
Наступник Олега князь Ігор[14] ( 912-945 ). Ігоркнязював не так вдало, як його попередник Олег. З початку свого князювання Ігорутверджував свою владу над підлеглими племенами. Перший проти нього повсталидревляни та уличі. Кілька років в нього пішло на те, щоб знову примуситисплачувати данину.
Лише після відновлення влади у своїх землях Ігор[15]змог узятися за широкомаштабні далекі походи.Коли у 941 р. розпалася мирнаугода з Візантією, укладена ще Олегом, Ігор вирушив у морський похід наКонстантинополь. Для нього це закінчилось катастрофою. Візантійці спалилируський флот, змусивши Ігоря[16] до поспішної втечі.Внаслідок цього у 944р. він був змушений укласти угоду з Візантійськимімператором. Князювання Ігоря закінчилося повстанням древлян. Древлянивлаштували засідку, в якій загинув Ігор зі своєю дружиною.
Після смертіІгоря до влади прийшла Ольга [17](945-962). Скоро післятого як був мир з Візантіє, відбулась одна з подій історії Русі Х ст. –древлянське повстання 945 р. Причиною якого стала спроба Ігоря запровадити взбір данини. Повсталі древляни убили Ігоря й вирушили на Київ. Однак Ольгазуміла обхитрити їх і згодом розгромила.
Тому Ольга впроваджуєперші в Київській Русі «реформи», чітко встановлюючи землі, з яких через певніпроміжки часу мала збиратися означена кількість данини.
Вона такожстежила за тим, щоб її підлеглі не позбавлялися всіх засобів до існування йвідтак могли знову сплачувати данину. У зовнішніх зносинах вона віддає перевагудипломатії перед війною. У 957 р. Ольга їде до Константинополя для переговорівіз Візантійським імператором. Переговори виявилися не вдалими. Але так якімператор зустрівся з Ольгою, це свідчить про зростаюче значення Києва.
Святослав[18](962-972). Святослав був князем-воїном. Безперервно воюючи, Святослав полюблявграндіозні і славетні справи. Його правління ознаменувало вершину ранньоїгероїчної доби в історії Київської Русі.
У 964 р.двадцятидворічний шанолюбний Святослав розпочинає війну на сході. Його метою єпідкорення вятичів- східнослов’янського племені. Це призводить до гостроїсутички з хозарами. У цій битві Святослав завдає поразки Хозарам і знищуєстолицю Ітіль. Тоді він вирушає на завоювання Північного Кавказу. Ці походимали перспективні наслідки.
Після смертіСвятослава Київська Русь уперше зазнала того, що згодом розвинеться в постійнувиснажну слабість .
Володимир Великий[19]( 980-1015 ). Зайнявши Київський престол у 980 р. Володимир започаткував новудобу в історії Київської Русі. Він упровадив далеко конструктивніший підхід доуправління державою. Володимир Великий – правитель, котрий утвердив мир на Русіпісля тривалої боротьби за владу. Успадкована від Святослава держава за часівйого правління була не лише об'єднана, остаточно централізована, а й розширена.За часів правління Володимира Київська держава сформувалася як імперія, доскладу якої увійшли різні народи. Володимир — перший наш князь, якого можнаназвати монархом Русі.
Дуже важливуреформу провів Володимир у внутрішніх відносинах. він не тільки привів узалежність від себе землі, що входили до Російської держави, але і поставив їху більш тісний зв’язок з Києвом.
Найголовнішимдосягненням Володимира було впровадження на Руських землях християнства[20].Як свідчить хрещення Ольги, християнство було започатковане в Києві.Прийняттяхристиянства й саме його візантійського різновиду насамперед пояснювалосяполітичними причинами. Будучи видатним політиком, Володимир вмів оцінитиполітичне значення християнства для своєї державної системи, хоча самого його,як бачимо, до водохрещення привели чисто політичні комбінації. Християнствобуло найважливішої складовою частиною візантійської культури, суспільної ідержавної організації Візантії, і Володимир, прагнучи до зближення, доуподібнення своєї держави до візантійської, природно, побажав уподібнити його із цієї важливої сторони якнайближче. У 988 р. Прагнучи якнайшвидше охреститисвій народ, Володимир наказав загнати киян у притоку Дніпра р. Почайну і тамвсіх разом охрестити.
Прийняттяхристиянства[21] мало позитивні наслідкидля внутрішнього життя країни. В суспільстві Київської Русі з’явилась активнодіюча установа, що не лише забезпечувала духовне і культурне єднання, а йсправляла великий вплив на культурне і господарську життя. Завдяки епохальномувибору Володимира, Русь стала пов’язаною з християнським заходом. Цей зв’язок зумовивїї історичний, суспільний і культурний розвиток. Володимир Великий прилучивРусь до європейського політичного й культурного життя, зробивши її невід’ємноюскладовою процесу формування європейської цивілізації.
Ярослав Мудрий[22](1034- 1054 ). Дуже рано Ярослав розпочав політичну кар’єру. Період князюванняЯрослава позначився піднесенням Давньоруської держави. Ярослав продовжуваврозширювати кордони. Завдяки його підтримці швидко зростала церква, заснувалисямонастирі. Ярослав докладав багато зусиль для збереження територіальноїцілісності та єдності Руської держави. Він почав будувати міста по Русі йостаточно здолав печенігів. За часів Ярослава Мудрого на Русі було заснованоперші монастирі- Свю Юрія, Св. Ірини та Києво-Печерський монастир, які сталивеликими церковними і культурно-освітніми центрами. Одним із провіднихнапрямків політикі Ярослава було поширення книжності й освіти.
За йогорозпорядженням було створено школу і бібліотеку при Софіївському соборі, якаславилась на всю Європу. При бібліотеці було зібрано перекладачів, якіпереклали давньоруською мовою багато книг. У Сіфії Київській діяли бібліотека ішкола, а також було створено приміщення для перекладання творів з іноземнихмов. Піднесенню культури за Ярослава сприяли його заходи щодо утвердженняхристиянства. Також було засновано митрополію.
Свідченням княжоїтурботи про церкву стало те, що у 1051 р. він уперше призначив митрополитомкиївським русина Іларіона
За часів Ярославабула розпочата кодифікація давньоруського права так званої «Правди Ярослава»,що становить найдавнішу частину кодексу «Руська Правда»[23].
Також розвинутоюбула зовнішня політика. Він уникав війн, загалом підтримуючи з європейськими країнамидобрі відносини. У зовнішній політиці Ярослав використовував усі можливідипломатичні ходи, з-поміж яких чільне місце посідали міждинастичні шлюби.
Важливу роль векономіці Київської Русі відігравала торгівля, рівень розвитку якої визначавсястаном сільскогосподарського й ремісничого виробництва. Активно розвивалася торгівляв межах усієї країни. За Володимира та Ярослава Русь карбувала власну монету-срібник і золотники.
Державний ладРусі в цей період характеризувався типовими рисами феодалізму. Влада на Русізосереджувалася в руках феодалів. Окремим класом було духівництво, якеподілялось на біле і чорне. Руські селяни поділялися на два підкласи: вільнихта рабів. На Русі існував спеціальний інститут –віче, загальне зібрання міськоїмаси вільних городян. Розвиток феодальних відносин супроводжувався соціальноюдиференціацію поселень.
Міста КиївськоїРусі поділялись на дитинець і посад. Основний контингент городян становиликнязі, великі землевласники, дружинники, ремісники, торговці, челядники,служителі культу. За часів правління Ярослава Мудрого його княжіння пройшло безвнутрішніх конфліктів.
Володимир Мономах[24]( 1113-1125 ). До того як зійти на престол, він відіграв визначну роль увідновленні порядку в країні. Мономах став одним із організаторів. Гучну славу завоювалиВолодимирові Мономаху його переможні походи на половців. Особливо вдалими булипоходи 1103, 1107, 1111 рр. Вони стали найвизначнішими сторінками у тривалійборотьбі Києва зі степовими кочовиками. Після смерті Всеволода кияни повсталивимагаючи, щоб Мономах зайняв престол, хоч він і не був спадкоємцем. ВолодимирМономах став великим князем київським у похилому віці, 1113 р., йомувиповнилось шістдесят. Головною метою князювання Володимира Мономаха полягала узміцненні великокнязівської влади та посилення державної єдності Русі. У йоговолодіннях був не тільки Київ, Переяслав і Новгород, а й Турово-Пінська земля,якою він заволодів пізніше. Для налагодження мирних відносин між руськимикнязями він використовував шлюбні відносини.
ДіяльністьМономаха сприяла стабілізації внутрішньополітичного становища. За йогоправління практично всі правителі повністю залежали від великого князя. Вумовах політичного затишшя почали зміцнювати економічні зв’язки між різнимидавньоруськими землями.
Наприкінці свогокнязювання Володимир[25] подумав про долюсуспільства. Він бажав передати величезний досвід нащадкам, прагнучи, щобвони взяли з нього найкраще й не повторювали помилок. Так було створеноМономахом „ Повчання дітям”. У „Повчанні” він описує походи війни, не приховуєпоганих вчинків, яких припустився у своєму житті.
Невдовзі понаписанні «Повчанні дітям» Володимир Мономах помер. Роки його правління вважаютьсяв історичній літературі часом найвищого піднесення об’єднувальних тенденцій уКиївській Русі. Однак високий рівень економічного розвитку і відповідних йомусуспільних відносин одну з найбільших держав Європи до епохи феодальноїроздробленості.
Розділ 3.Соціально-економічна історія Київської Русі
київськарусь князь
Давньоруськадержава із центром у Києві[26] відкрила новийфеодальний період в історії східних слов’ян. Головну особливість цього ранньогоетапу становила данина форма робочого населення. Політична могутність івійськова потуга Давньоруської держави трималися на міцному фундаменті:розвинутій і багатій економіці.
Землеробство іскотарство не тільки були спроможні прогодувати населення країни, а й вироблялипродукти харчування й сировину на експорт. Промисли забезпечували потребидержави, їх продукція користувалась постійним попитом у країнах Півдня іЗаходу. Міста були заселені переважно ремісниками, вироби яких користувалисяпопитом на Русі й за рубежем. Спустошливі вторгнення кочовиків причорноморськихстепів, виснажливі, майже безперервні громадянські війни між князями хоч ізавдавали шкоди, але не могли підірвати економічного життя Русі. Надторозвиненими були продуктивні сили держави, а її люди відзначалисьпрацьовитістю, витривалістю й були здатні до прогресивних змін у виробництві.
У господарствісхідних слов’ян періоду Київської Русі[27] X — початку XIIст. Провідною галуззю було землеробство і скотарство. Землеробство і скотарствоне тільки були спроможні прогодувати населення країни, а й виробляли продуктихарчування й сировину на експорт. Промисли забезпечували потреби держави, їхпродукція користувалась постійним попитом у країнах Півдня і Заходу. Міста булизаселені переважно ремісниками, вироби яких користувалися попитом на Русі й зарубежем. Спустошливі вторгнення кочовиків причорноморських степів, виснажливі,майже безперервні громадянські війни між князями хоч і завдавали шкоди, але немогли підірвати економічного життя Русі. Надто розвиненими були продуктивнісили держави, а її люди відзначались працьовитістю, витривалістю й були здатнідо прогресивних змін у виробництві.
В часи КиївськоїРусі інтенсивно розвивалось ремесло[28]. Ремесло в державномужитті давньоруського суспільства відводилось важливе місце. У давньоруськихмістах були головні центри ремісничого виробництва. Чорна металургія булапровідною галуззю ремесла. Разом з землеробством вони становили основуекономічного розвитку країни.
Давньоруськіміста здійснювали зв'язок з чорною металургією не тільки через ринок абовідчуження общинних домників на користь феодалів. З металу ковалі виробляли різноманітнігосподарські знаряддя, зброю, предмети побуту та ін. Високотехнологічнадосконалість була властива давньоруським емалям. Ця техніка запозичена Руссю вХ-ХІ ст. Центрами виробництва емалей були Київ, Новгород, Галич. Майстерні цихміст виготовляли вироби з срібла й золота: браслети, персні, поясні бляшки,князівські діадеми, хрести.
Гончарневиробництво виробництво поставляло на ринок великий асортимент продукції. Намежі Х-ХІ ст. почали виробляти поливяні вироби. Значне місце на Русі, середматеріалів була кістка. З неї виготовляли ручки дзеркал, гребінці, наконечникистріл, писала, ґудзики.
Високого рівнярозвитку досягла будівельна справа[29]. Для будівництвавиготовляли цеглу, а також використовували дерево, граніт, мрамур, шифер.
Дуже важливу рольв економіці Київської Русі відігравала торгівля, рівень розвитку якоївизначався станом сільськогосподарського й ремісничого виробництва. Торгівлязначною мірою визначала господарське обличчя давньоруських міст. Торгівля[30]міст IX-XIII ст. розгорталася в умовах панування натурального господарства іслабкої потреби в товарах, що привезли. Тому торгівля з країнами іноземців буладолею в основному великих міст, дрібні міські пункти були пов'язані лише з найближчоюсільськогосподарською округою, будучи для неї центрами ремесла і торгівлі. Умісто поступали і деякі продукти сільського ремесла. У інших великих давньоруськихмістах торговіще також було основним місцем торгівлі.
Внутрішняторгівля була повсякденним явищем.
Поряд ізвнутрішньою торгівлею широкого розвитку набула міжнародна торгівля. Зовнішняторгівля в цілому обслуговувала потреби феодалів і церкви; лише у голодні рокихліб становився товаром, що доставляється заморськими купцями.
Зовнішня торгівля[31]зосереджувалася в містах, і притому найбільш значних, але товари, що привезли,хоч і в обмежених розмірах, доходили і до села. У великій мірі село булопостачальником експортних товарів: мед, віск, хутра, льон, доставлялися в містоз села, яке таким чином втягувалося в торгівельний зворот, хоча ці предмети іпоступали на ринок не шляхом безпосереднього продажу, а у складі оброку абодані. Основними торговельними контрагентами Київської Русі виступали Візантія,Волзько-Камська Болгарія, Хозарія, країни Арабського Сходу, скандинавські,центрально- й західноєвропейські держави. Головними платіжними засобамивнутрішньої й зовнішньої торгівлі Русі IX—XI ст. були іноземні монети —переважно арабські срібні куфічні дирхеми. За часів Володимира (978-1015)почали карбуватися руські монети з срібла і золота. Активні торговельнівідносини та операції сприяли становленню в Давньоруській державі грошовоїсистеми. Перші монети на території України, головним чином, римські, з'явилисяв II-III ст. З часом східні слов'яни запровадили власну специфічно місцевугрошову одиницю – куну (хутро куниці або білки). Зі зростанням обсягу торгівліз'являється нова лічильна одиниця — гривня, яка в XII ст. дорівнювала 50кунам. Згодом м'які хутряні гроші поступаються місцем твердій валюті — гривням, що являли собою зливки срібла вагою 160--196 г. Лише наприкінці XIIIст. з'являється карбованець — срібний зливок, вагою 1/2 гривні. За часівВолодимира Великого почали карбувати золотники і срібляники — перші вітчизнянімонети. Проте, незважаючи на появу металевої валюти, хутро було загальнимціновим еквівалентом майже до XIV ст., тобто часу, коли почалося систематичне,масове карбування монет.
За доби Київськоїрусі в соціально-економчній[32] сфері розпочався процесстановлення феодальних відносин –формується система приватного землеволодіння,інтенсивно відбувається диференціація феодально залежного населення.Відокремлення ремесла від землеробства, концентрація ремісників у «градах»,активізація обміну та торгівлі сприяли становленню грошової системи.За добиКиївської Русі в соціально-економічній сфері розпочався процес становленняфеодальних відносин — формується система приватного землеволодіння,ускладнюється ієрархія панівного класу, інтенсивно відбувається диференціаціяфеодально залежного населення. Провідною галуззю економіки цього часу було сільськегосподарство, розвиток якого спирався на традицію та досвід попередніхпоколінь. Дедалі енергійніше йшов пошук нових технологій обробітку
У Київськійдержаві сформувалась і досягла високого рівня культура[33].Вона представлена фолькльорними, писемними та речовими пам ятниками, що збереглисядо нашого часу. Культура Давньої Русі розвивалась в епоху ранньофеодальногосуспільства. Одній з передумов для розвитку культури було поширення письменностіі освіти… Археологічні та інші джерела дають можливість визначити часопанування неупорядкованим письмом — IX ст. Так, раннє ознайомлення, на Русі зписемністю засвідчує літописне повідомлення про знахідку першовчителем Кирилому Корсуні Євангелія і Псалтиря, написаних «руськими письменами».Також дослідження показали, що договір Олега з Візантією написаний болгарськоюмовою, але справлений у Києві, а договір Ігоря – тодішньою праукраїнськоюмовою. У давніх слов’ян у IX ст. після прийняття християнства з’явилося двіазбуки[34]: глаголицька ікирилицька. Поява і розвиток писемності сприяли поширенню освіти на Русі. КнязьЯрослав запровадив обов’язкове навчання для молоді станів. Шкільною справоюзаймалась церква, що надало освіті певної однобічності. Наприкінці X та XI ст.київські князі сприяли сприяли поширенню писемності і освіти серед князів,бояр, духовенства. Ярославом Мудрим було засновано бібліотеку при Софіївськомусоборі в києві, а Володимир Мономах написав повчальні твори. Писемністьпоширювалась і серед простих людей… Крім Софіївської бібліотекіи в іншихмістах існували монастирські і приватні бібліотеки. Багату бібліотеку мавКиєво-Печерський монастир.
У періодКиївської Русі розвивалась оригінальна література[35].Оскільки Київська Русь прийняла християнство то й за греко-візантійськимзразком перші церковні книги були візантійського походженням.
В першу чергупереписувалась і перекладалась біблійна література. Біблійні книги булиобов’язковою церковною літературою. До Київської Русі потрапила незначначастина біблійних книг із Моравії та Болгарії перекладених на слов’янську мову.Особливу увагу приділяли Псалтирю, який використовувався як підручник длянавчання письма. Набув поширенню також Паралійник, Євангеліє які були основнимджерелом утвердження церковної ідеології. Найдавнішими євангеліями, переписаніна Русі була кирилична частина Реєітського євангелія Анни Ярославни (першаполовина XI ст.), Остромирове євангеліє (1092р.).
Широкоюпопулярністю на Русі користувалися твори Кирила Туровського. Його «Притчапро людську душу і тіло» засвідчує опозицію автора до діянь АндріяБоголюбського. У «Слові про царя» автор закидає сильним світу, щовони піклуються лише про своє тіло, але не про душу.
Прикладомвисокого книжного письма є "Ізборники"[36](1073, 1076 рр.), створені для великих київських князів Ізяслава та СвятославаЯрославичів. В них, крім фрагментів Св.Письма і писань отців Церкви, тежзнаходяться деякі історичні відомості і показник «ложних» і«праведних» книг. Книга відкривається розворотом, на лівому аркушіякого зображений князь Святослав з сім'єю, на правому — Спас на престолі. Натретьому аркуші — зображення орнаментованого триглавого храму, далі — чотирипортретні мініатюри. На берегах книги — знаки зодіаку. Крім історичних творів,до нас дійшли також твори інших жанрів. Вершино літературної творчості було„Слово о полку Ігоревім”, яке було написане 1185 році в Києві. В „Слові” широкопредставлено народну символіку, міфологію та звичаї. Народ відтворювавісторичні події також у казках, билинах, піснях.
Значного розвиткуКиївської Русі набула архітектура[37]. Разом з християнствомна Русь прийшла монумельтальна культова архітектура. Архітектура міст і сілКиївської Русі представлена насамперед дерев'яними спорудами. Із деревазводились укріплення давньоруських міст — кліті, заборола, башти, а такожцеркви, храми. Перша кам’яна будівля з’явилася наприкінці X ст. Десятиннацерква в Києві, споруджена за приказом князя Володимира Великого. Довгий часвважалося, що першою кам'яною спорудою була Десятинна церква (989-996 рр.).
Новий етапрозвитку архітектури на Русі репрезентують будівлі „міста Ярослава”. У 1037 р.Був побудований Софіївський собор. За прикладом Софії Київської зводилисьодноіменні собори. У другій половині XI ст. будівництво набуває поширення вбагатьох давньоруських містах. У цей час засновуються монастирі і в них зводятьсянові кам’яні храми.
Удругій половині XI ст. культове будівництво[38] набуваєпоширення в багатьох давньоруських містах. У цей час засновуються монастирі йсаме в них зводяться нові кам'яні храми. У Києві — це собори Дмитрівського,Михайлівського, Видубицького, Печерського, Кловського монастирів. Першимвзірцем монастирського храму був Успенський храм Печерського монастиря (1078),будували його грецькі майстри. Володимир Мономах побудував схожий храм уРостові. У Києві близький до Успенського був Михайлівський Золотоверхий храм(1108р.).
НаприкінціXII-XIII ст. монументальна архітектура Київської Русі розвивалася шляхомускладнення зовнішніх форм. Будівлі цього періоду мають висотні композиції йнагадують башти. У цей час на Київщині появляються церкви: Трисвятительська1187, Св. Василія 1190
Починаючи в 30-хроків XII ст. культова архітектура[39] Київської Русі набуваєнових рис. У зв'язку з посиленням політичної ролі удільних князівств зросталиїхні столиці. У кожній розгортається монументальне будівництво, що диктувалосяяк престижними міркуваннями, так і практичними. Кількість культовихмонументальних споруд помітно зростала, але їхні розміри зменшились, аопорядження стало менш вишуканим. Шестистовпні храми поступаються місцем чотиристовпним.Зникають башти, а замість них сходи вбудовують в товщу стін. Розміри хорівстають також невеликими, вони розміщуються тільки над нартексом. Іншою стала йтехніка кладки стін. Відтепер набула поширення тільки порядкова система кладки,видозмінюється і формат та товщина плінфи.
Окремо розглянемоБорисоглібський собор у Чернігові. Шестистовпний, одноглавий храм, прикрашенийпілястрами з наггівколонами і аркатурними поясами та розписаний фресками.Виділяють його серед інших, насамперед, капітелі та кутові камені порталу,виготовлені із вапняку. Вони мають оригінальну різьбу, в якій поєднанозображення фантастичних звірів із плетивом рослинного орнаменту. За характероммалюнка чернігівські капітелі перегукуються з білокамінною різьбоюВолодимиро-Суздальської Русі і Галичини, різьбою по дереву Новгорода.
Зкультовою архітектурою тісно пов’язано такі види давньоруського мистецтва[40],як живопис, художнє різьблення, майоліка.На ранньому етапі розвиткумонументальної споруди поєднували мозаїку та фрески, пізніше запанувала тількифрескове опорядження. У мистецтві Київської Русі, поряд з архітектурою, значногорозквіту набуває монументально-декоративний живопис. Живописні зображення вхрамах були своєрідною Біблією для тих, хто не знав грамоти. Візантійський живописпоширився у Київській Русі в X ст. у формі монументальних стінних розписів(фресок) і мозаїк. Оздоблення Десятинної церкви започатковує київську мистецькушколу. Мозаїки Десятинної церкви не збереглися, а від фресок залишилися лишеуламки.
Мозаїкиі фрески[41] Софіївського собору вКиєві належать до найвизначніших пам'яток українського і світового мистецтва.Вціліла лише третина всього живопису (260 м2 мозаїк і близько 3000 м2 фресок).Мозаїчна палітра нараховує 177 відтінків. Фрески мали як релігійний сюжет, такі цілком світський зміст.
Зсередини XII ст. в самостійних князівствах — Київському, Чернігівському,Переяславському, Галицькому та Волинському — створюються місцеві самобутніхудожні школи. Фресковий розпис повністю замінює настінну мозаїку.
Порядз монументальним живописом на Русі розвивається іконопис. Наприкінці XI ст.склалася київська школа іконопису. Видатним іконописцем Київської Русі бувАлімпій Печерський. Серед ікон XII ст. привертає увагу ікона «Ярославськаоранта» — одна із найдавніших, присвячених Діві Марії. Дослідникивідносять її до київської школи. У XII ст. у зв'язку із постійною зовнішньоюзагрозою навали кочовиків особливо близькими живопису були ідеали військовоїдоблесті. Поширення набули ікони «Георгія-воїна», «ДмитраСолунського», «Архангела», або «Ангела-ЗолотеВолосся». У цей період з'являються ікони із зображенням перших руськихсвятих — Бориса і Гліба. Традиції Києва поширюються на іконописні школиГалицько-Волинського князівства та інших руських земель. Прикладом може бутиікона «Волинської Богоматері» (ХІП ст.), виявлена на Волині вПокровській церкві м. Луцька.
Розвитокживопису[42] підтверджують іпортретні мініатюри, що прикрашали "Ізборник" 1073 р.,«Трірський псалтир» (1078--1087 рр.). На думку дослідників, мініатюри«Трірського псалтиря» виконано у Володимирі-Волинському. На нихзображені князь Ярополк та його дружина Ірина, а також мати Ярополка, Гертруда.Високою майстерністю відзначаються мініатюри «Різдва Христового»,«Розп'яття», «Христос на троні», «Богоматір натроні».
Великоюславою користувалися київські ювеліри[43] за своє витонченекарбування, золочення, гравірування, техніку емалі та зерні. Це знаменитікиївські «зміївники», лунниці, колти, оздоблені зерню або емаллю,вироби художнього ремесла Русі, що у значній кількості вивозилися за кордон.Речі, виготовлені у Києві, Галичі, Чернігові та в інших містах, трапляються підчас розкопок в усіх європейських країнах.
київський русь державний політичний
Висновки
Важко переоцінитиісторичне значення Київської Русі. В цей період склалася давньоруськанародність, обєднавша всі східнослов'янські племена в нове, більшвисокорозвинену етнічну освіту.
Це говорить проте наскільки велике значення Давньоруської держави в історії Східної Європи.Але цим не закінчується значення Древньої Русі у вітчизняній і світовійісторії.
Спадщиноюкиївської пори, що дійшла до наших днів і внесла свій вклад до скарбницюкультур всіх сучасних східнослов’янских народів, являються безцінні, багатіперші російські літописи, що є не лише літературними пам'ятками, але ісправжніми історичними працями. Дивовижно яскравий фольклор, великіархітектурні пам'ятники, досконалі художні витвори.
Ця спадщинавитримала всі випробування часу розповсюджувавши вшир і охоплюючи з часом усебільш широкі верстви населення.
Давньоруськакультура зробила величезний вплив на культуру не слов'янських племен інародностей Східної Європи, що як входили, так і не входили до складу КиївськоїРусі. Разом із давньоруською культурою широко розповсюджувалась давньоруськамова.
В періодКиївської Русі у східних слов'ян склалися феодальні стосунки, затвердивсяфеодальний спосіб виробництва, що було кроком вперед по шляху історичногорозвитку в порівнянні з первіснообщинним ладом.
Феодальному суспільномуустрою відповідає феодальна держава. На тому етапі історії східних слов'ян буларанньофеодальна Староруська держава.
Староруськадержава на Сході зіграла ту ж роль, яку на Заході Європи зіграла імперія КарлаВеликого. Воно поклало початок державності не лише слов'янських, але інеслов'янських народів Східної Еропи, що вперше почали своє політичне життя вдержавних формах у межах Київської Русі.
Київська Русьстала стіною на дорозі просування орд степових кочівників, ослабивши їх натискна Візантію і країни Центральної Європи.
Русь зігралавелику роль в стосунках між Заходом і Сходом, виступаючи східним форпостомєвропейського феодального християнського світу. Яскравою і різноманітнійкультурою, багатством своїх земель, могутністю і доблестю своїх наполегливихсил Русь проклала дорогу в ряди могутніх і впливових країн Заходу і Сходу.
Київська Русь — обширна, багата і могутня держава східного слов'янства, країна на територіїякою склалася давньоруська народність, залишила після себе безцінний спадок і зігралавеличезну роль в російській всесвітній історії.
Список літератури
Мицик Ю.А., Бажан О.Г., Власов В.С.Історія України: Навч. посіб. для старшокласників.-Київ: Абрис, 1997.
Ричка В. М Формирование территорииКиевской земли /ІХ — первая треть ХІІ вв./ — Киев, 1988.
Грушевський М.С. Очерк истории украинского народа. – 2-е изд. – Киев: Лыбидь, 1991.
Пашуто В. Внешняя политика Древней Руси.Москва: Наука, 1968
Яковенко Н.М. Нарис історії України знайдавніших часів. Київ: Генеза, 1997
Котляр М. Історія України в особах .–Київ:Україна, 1993
Ричка В. Формирование территорииКиевской земли /ІХ — первая треть ХІІ вв./ — Київ:, 1988.
П.П. Толочко Давня Історія України –книга2.Київ: Либідь, 1995р.
Рыбаков Б.А Давняя Русь: сказания, былины,летописи. Москва: АНСССР, 1963.
Рыбаков Б.А Киевская Русь и русские княжестваXII-XIII вв. Москва: Наука, 1982
Котляр М. Історія України в особах IX-XVIIIст.Київ: Україна 1993р.
Тихономиров М.Н. Дреанерусские города.Москва: Госполитиздат 1956р.
Толочко П.П. Древнерусский феодальныйгород. Київ: Наукова думка 1989р.
Греков Б.Д. Киевска Русь. Москва 1953р.
Грушевський М. Історія України-Руси XI-XIII-Т2Київ: Наукова думка, 1992р.
Романов Б.А. Люди и нравы Древнеу Руси.Львів: ЛГУ, 1947.
Насонов А.Н. Русская Земляи образованиетерритории древнерусского государства- 1951р.
Попович М.В. Нариси історії культури україниКиїв: Артис, 1999р.
Толочко П.П Древний Киев. Київ: науковадумка, 1996р.
Мицик Ю.А. Історія України: Навчальнийпосібник для старшокласників 2005р.
Асєєв Ю. С. Архітектура Київської Русі.- Київ, 1969.
Ричка В. М. Київська Русь: проблеми, пошуки,інтерпретації. Історичний журнал. 2002.
Каргер. М. К. Києво-Печерський Патерик.Київ:1991.
Махновець Л. Є. Літопис Руський. Київ:1989.
Толочко П. П. Історичні портрети. Київ:1990
Довжук І. В. Історія культури України. Луганськ: СНУ ім. Далія, 2009.
Моця О. П. Київська Русь від язичниствадо християнства. Київ: Глобус, 1996.
Мавродин В. В. Образование Древнерусскогогосударства и формирование Древнерусской народности. Москва, 1971
Літопис Руський. Київ: Дніпро, 1989
Повість временних літ. 1989
Гріненко Г. В. Хрестоматія по історіїсвітової культури. Москва: Юрайт, 1998
Історія світової культури. Либідь, 1994
Асеев Ю. С. Джерела. Мистецтво КиївськоїРусі. Київ: Мистецтво, 1979
Історія української культури /За загал. ред. I.Крип'якевича. — Київ: Лібiдь, 1994.
Русские писатели и поэты. Краткийбиографический словарь. Москва, 2000. с Лебедев Е.Н. Ломоносов. Москва, 1990
Додаток
/>
Карта Київської Русіу X ст