Конституційні погляди Станіслава Севериновича Дністрянського

Конституційніпогляди Станіслава Севериновича Дністрянського
 

Вступ
Темою свого науковогодослідження я обрав «Конституційні погляди Станіслава СевериновичаДністрянського».
Актуальність моєї роботи випливає із завдань сучасної історико-юридичної науки, пов’язаних із необхідністю глибокого вивченняі всебічного узагальнення історичного минулого України. Проголошення державної незалежності України сприяло введенню донаукового обігу багатьох фактів, імен, явищ, які з тих чи інших причин тривалийчас зовсім випадали з поля зору вчених або діставали неповну чи необ’єктивну оцінку. У тому числі донедавнапоза увагою залишалася велика та багатогранна наукова спадщина видатногоукраїнського теоретика права та держави, конституціоналіста, політичного тагромадського діяча академіка Станіслава Севериновича Дністрянського (1870–1935),його багаторічна й плідна праця на ниві вітчизняної науки і освіти. Грунтовопроаналізувавши ідеї відомих європейських теоретиків права та українськихмислителів, С. Дністрянський одним із перших у юриспруденції запропонував соціологічно-правовийпідхід до розуміння понять «Конституція», «держава», «демократія».
Мотивом дообрання теми даного дослідження стало те, що під час вивчення історіїстановлення і розвитку української конституції я знайшов посилання на те, щоодним із авторів Конституції Української Народної Республіки 1918 р. є С.С.Дністрянський. Мене зацікавила ця особистість, яка поряд з іншими відомимиукраїнськими діячами (М.С. Грушевським, В.К. Винниченко та ін.), формувалаконституційні засади майбутньої самостійної української державності.
Відомості про творчийшлях С.С. Дністрянського містяться у працях такихвидатних вітчизняних вчених як В.М. Кампо, А.Ф. Коваль, О.М. Мироненко,Н.В. Стецюк, Ю.С. Шемшученко та інші. Але у цих працях його ім’я татворча діяльність щодо проблем світового та вітчизняного конституціоналізму згадуєтьсяфрагментарно відповідно до конкретних проблем, що досліджувались у працяхназваних вчених, а як самостійна наукова проблема конституційні погляди С.С. Дністрянського не розглядалася, що і вплинуло на обрання темимоєї науково-дослідницької роботи.
Мета і завданнядослідження. Метою науково-дослідної роботи єпоглиблення історико-правових знань про конституційні погляди С. Дністрянськогота визначення його внеску у розвиток національної української історико-правовоїнауки.
Досягнення поставленоїмети науково-дослідної роботи вимагало вирішення наступних основних завдань:
– дослідити життєдіяльность відомого українськоготеоретика конституціоналізму С.С. Дністрянського;
– проаналізувати історію та основи загальнотеоретичних поглядів видатноговченого С.С. Дністрянського;
– дослідити особливості розуміння вченим поняттяконституції;
– охарактеризувати поняття державної влади та самоуправи(самоврядування);
– розкрити сутність демократії та її майбутнього за С. Дністрянським.
Об’єктом дослідження є наукова діяльність С.С.Дністрянського.
Предметом дослідження є питання теоріїконституції, поняття держави та демократії у працяхС.С. Дністрянського.
Методи дослідження. При проведеннідослідження використовувалися як загальнонаукові, так і спеціальні методинаукового пізнання. Насамперед це діалектичний метод із структурно-системнимпідходом до вивчення матеріалу, порівняльно-правовий, історичний та інші методи.

1.Дністрянський С.С. – правознавець, відомий український теоретикконституціоналізму
 
СтаніславСеверинович Дністрянський – видатний український вчений-правознавецьєвропейського рівня, доктор права з 1894 р., дійсний член ВУАН з 1927 р.,один із перших політологів, редактор, публіцист, політичний діяч.
Народивсявін 13 листопада 1870 р. у Тернополі у сім'ї директора учительськоїсемінарії. У 1888 р. закінчив з відзнакою Тернопільську гімназію, якаславилася високим рівнем знань. Того ж року вступив на юридичний факультетВіденського університету, який успішно закінчив у 1893 р. Через рікотримав науковий ступінь доктора права і політичних наук. Протягом 1895–1896рр. на стипендію австрійського Міністерства релігії та освіти поглиблювавзнання в Берлінському та Лейпцігському університетах. Володів слов'янськимимовами, а також німецькою, французькою, латинською і старогрецькою.
З 1898 р.працював у Львівському університеті доцентом цивільного права, згодом –завідувач кафедри цивільного права. З 1901 р. був у цьому ж університетінадзвичайним професором та 1907–1918 рр. – звичайним професором. З 1899 – дійснийчлен НТШ, голова юридично-статистичної комісії НТШ, редактор журналу «Часописправнича» (згодом – «Часопис правнича і економічна» (1900–1909, 1912) та «ПравничогоВісника» (1910, 1911, 1913), започаткував серію «Правнича бібліотека» (вийшлочотири томи). Водночас головував у Товаристві українських правників [10, 5].
У 1907–1918 рр. обранийпослом австрійського парламенту, очолював тут «Український клуб» – об’єднанняукраїнських депутатів. Засновник (1909 р.) професійної спілки юристівГаличини та Буковини «Товариство українсько-руських правників». Станіслав Дністрянськийодним з перших підтримав проведенняреформи австрійського приватного права. Як депутат парламенту, він 1917 р.очолив підкомісію для перероблення положень Книги загальних цивільних законів,виступивши з новаторськими пропозиціями щодо вдосконаленнянорм тогочасного законодавстваз урахуванням інтересів держави,народу й суспільства. Після проголошення в грудні 1918 р.Західно-Української Народної Республіки СтаніславДністрянськийбрав активну участь у державотворчих процесах,зокрема 1920 р. розробив проект Конституції ЗУНР [10,7].
У1919–1934 рр. Дністрянський С.С. перебував в еміграції: спочатку у Відні,пізніше – у Празі. У Відні видав «Цивільне право» (1919 р.) – австрійськийцивільний кодекс українською мовою, доповнений законами та розпорядженнямиЗУНР. Після окупації Польщею західноукраїнських земель і ліквідації українськихкафедр у Львівському університеті, виступав разом з О. Колессою, І.Горбачевським та іншими українськими вченими ініціатором заснуванняукраїнського університету поза межами України [1, 5].
СтаніславСеверинович, один із засновників Українського Вільного університету, був уньому першим деканом факультету права і політичних наук (1921 р.),ректором (1921–1922 рр.) і проректором (1923 р., 1933–1935 рр.). Водночаспрацював у Німецькому університеті в Празі (1929–1933 рр.) та празькій Вільнійшколі політичних наук (1928–1930 рр.), співпрацював з Українською господарчоюакадемією у Подебрадах та Українським науковим інститутом у Берліні. 1927 р.був заочно обраний дійсним членом Всеукраїнської академії наук по кафедріцивільного права і політики. У 1933 р. переселився до Ужгорода, де й помер5 травня 1935 р. від серцевого нападу після однієї з публічних лекцій. УТернополі на будинку, де народився вчений, встановлено меморіальну дошку збарельєфом (1989 р., скульптор – Іван Мулярчук, архітектор – СергійДирявко) [10].
Дністрянський С.С. ввійшов до історії українського правознавства,як відомий український теоретик конституціоналізму. Він створив власнуконцепцію держави і права, викладену у кількатомному незавершеному курсі«Загальна наука права і політики» (1923 р.) та у працях: «Чоловік і йогопотреби в правній системі. Розвідка з австрійського права» (1900 р.),«Звичаєве право та соціальні зв'язки» (1902 р.), «Про природу звичаєвогоправа», (1904 р.), «Природні засади права» (1911 р.), «Генеза таоснови права» (1923 р.), «Погляди на теорії права та держави» (1925 р.),«Нова держава. Інавгураційний виклад ректора УВУ», «Соціальні форми права»(обидві 1927 р.) та ін. Вчений підкреслював соціальний характер норм іприродних засад права, доводив первинність права порівняно з політикою,стверджував, що політика утворюється на основі наявних норм суспільного життя.
Великим є доробок С.С. Дністрянського в галузі конституційногоправа, проблеми якого висвітлено у працях «Реформа виборчого права в Австрії»(1906 р.), «Самовизначення народів», «Статут для Галичини», «Україна імирова конференція», «Державно-правне становище Східної Галичини в минулійдобі» (всі 1919 р.), «Зв'язок і сполука народів» (1920 р.),«Будівництво держави і бюрократія» (1921 р.). Основою конституційнихпоглядів Дністрянського було відстоювання свободи людини, права українськогонароду на самовизначення у межах етнічної території, демократичного республіканськогоустрою, пріоритету суверенітету нації над суверенітетом держави. Ценайяскравіше відбилося у Конституційних проектах С.С. Дністрянського.
Широке визнання принесли Дністрянському його цивілістичні праці:«Полагода шкоди з огляду економічного і соціального» (1897 р.),«Австрійське право облігаційне» (1901–1909 рр.), «Австрійське право приватне»(1906 р.), «Причинки до реформи приватного права в Австрії» (1912 р.),«Цивільне право» (1919 р.), «Річеве право» (1923 р.). В них, зокрема,відстоювалася ідея реформи австрійського права, приведення його у відповідністьдо нових суспільних відносин, узгодження інтересів держави, народу, суспільства,окремих соціальних груп. Дністрянський також обґрунтував концепціюзобов'язального (облігаційного) права як окремої підгалузі австрійського цивільногоправа. Проблемам авторського права, питанням матеріальної і «духовної»власності присвячена у праці «Берненська унія і наше відношення до неї» (1900 р.).До цивілістичного циклу належать монографії «Причинки до історії і теоріїміждержавного приватного права» і «Провідні думки в історії і теоріїміждержавного приватного права» (обидві 1923 р.).
Окреме місце займають праці Дністрянського із сімейного права:«Заручини в австрійськім праві» (1899 р.), «Право родинне після викладівпрофесора Дністрянського» (1901 р.), «Нові причинки до теорії заручин вновітнім праві» (1905 р.), «Правове відношення родичів до дітей» (1906),«Причинки до науки про до-смертщину подруга» (1911 р.). Вчений наголошувавна розмежуванні міжродинних і суто майнових відносин. Розглядаючи питання трудовогоправа, Дністрянський вказував, що трудовий договір не зводиться до простоїкупівлі-продажу робочої сили, що відповідальність власника підприємства передсвоїми працівниками суттєво відрізняється від звичайної цивільноївідповідальності. Він також був одним з ініціаторів створення і унормування українськоїправничої термінології. Він також є визнаним основоположником національно-державницькогонапряму в українській політології, автором політичної концепції української держави,в якій, зокрема, розмежовувалася національна ідея і націоналізм.
Загалом науковий доробок Станіслава Дністрянського складає понад170 праць з проблем державного, цивільного, сімейного, а також авторськогоправа, окремих питань теорії та історії держави і права. Сьогоднінаукова спадщина вченого вже стала невід’ємною складовою історії українськоїполітичної та правової думки [7].

2.Теорія конституції С.С. Дністрянського
 
2.1Історія та основи конституції
Досліджуючикатегорію «конституція», С.С. Дністрянський звертається до аналізу світовихздобутків у розвитку конституціоналізму. Він виходить з того, що категорія «конституція»наповнювалася сучасним змістом протягом тривалого часу, чому сприялитеоретико-правові погляди видатних мислителів XVI–XVIII ст. (Гуго Гроцій, ШарльЛуї Монтеск’є, Вільгельм Лейбніц, Христіан Вольф, Джон Локк, Жан-Жак Руссо, таін.). Власне, сам термін «конституція» в XVIII ст. відродив відомий французькиймислитель та письменник Монтеск’є Шарль Луї де Секондат, який вжив цей термін уназві однієї з глав всесвітньо відомого твору «Про дух законів» (1748 р.).У цій главі – «Про конституцію Англії» (фр. de la constitution d’Angleterre) – Монтеск’єШ.Л. виклав власне бачення ідеальної моделі поділу влади у державі [9]. Він ділитьдержавну владу на три гілки: першу – законодавчу, другу – виконавчу та третю –судову. Всі три влади мусять бути відділені одна від одної, причому одна владаповинна бути обмежена другою, так щоб жодна з них не мала можливостінадолужувати свої сили. Теорія Монтеск’є належить до головних основ будучихКонституцій [1].
12 червня1776 р. вийшла перша кодифікація згаданих державних принципів у Вірджинії,де народний збір проголосив урочисто «права людини». Там зазначено одразу увступі, що всі люди вільні і незалежні, що кожна людина вже від народження маєприродні права, а саме: право користуватися життям і повною свободою, право назасоби для життя, тобто на посідання та власність, прагнути до щастя та повноїбезпеки. Для забезпечення і охорони громадян встановлюється правління. Прицьому слід утворити таку форму, яка всім громадянам дасть запоруку повноїбезпеки і охоронятиме їх від злої управи. Тому більшість громадян має правозмінити або й цілком усунути правління, якщо воно не виповнить свого завдання.Державна влада має ділитись на законодавчу та виконавчу владу. Вона повиннапрагнути до справедливості та ніколи не забувати про основні природні права. Дотаких прав належать особова, свобода преси і свобода віросповідання. Такий єкороткий зміст першої Конституційної грамоти. Всі конституційні грамотиамериканських держав мають подібний зміст. Вони починаються, звичайно,проголошенням основних прав людини і суверенності народу. Між основними правамилюдини бачимо, крім свободи особистості, власності і освіти, право на свободнупресу, на свободу переселення та вільний заробіток і свободу звання, свобіднеправо зборів і товариств, не згадуючи тих політичних прав, які відомі були вжев Англії, почавши від Magna Carta libertatum. За тим відбувається поділ владина три категорії та обмеження, як законодавчої так і виконуючої влади черезосновні принципи Конституції. Громадяни мають запоруку, що ані законодавча, анівиконуюча влада не змінить загальних постанов Конституційної грамоти.
Завершенняусіх тих прав почалось в Конституції сполучених держав Північної Америки.Конституційна грамота сполучених держав з 17 вересня 1787 р. затвердилавсі основні суб’єктивні права людини, перевела повну суверенність цілого народуна демократичні та республіканські основи, приймаючи систему поділу влади тазабезпечуючи найширшим верствам населення безпосередній вплив на державну владуне лише шляхом загального виборчого права, але й шляхом народних зборів [9].
Французькаконституція з 3 вересня 1791 р. перейняла принципи революції, проголошеннівже 26 серпня 1789 р. Найважливіші з тих принципів є такі:
1.Люди приходять на світ вільні та лишаються вільними і мають рівні права.Суспільні різниці можуть лише залишити з метою загального добра.
2.Метою кожної політичної сполуки є збереження природних та невід’ємних людськихправ. Ці права є: свобода, власність, забезпеченість та опір проти всякогоутиску.
3. Основасамоврядування закладена в народі. Ні корпорації, ні особи не сміютьвикористовувати більше влади, ніж призначено народом.
4.Свобода – це право все те робити, що іншому не шкодить. Тому не можна визначатиприродним правом людини ніяких інших меж, крім тих, що всім іншим членамсуспільства запоручують ужиток тих самих прав. Ці границі може визначити тількизакон.
5.Закон може заборонити тільки такі діяння, які можуть бути шкідливі длясуспільства. Чого закон виразно не заказує, того не можна заборонити, та ніколине можна приневолювати робити, чого закон не приписує.
6.Закон є виразом загальної волі та всі громадяни мають право брати участь утворінні загальної волі особисто або через заступників. Закон повинен бути длявсіх рівний як для тих, кого він кого охороняє, так і для тих, кого карає. Всігромадяни є рівні перед правом, всі мають рівне право, відповідно до своїхздібностей, приймати публічні уряди та становище. При цьому вирішують тількиїхні чесноти та таланти.
7.Нікого не можна ні ображати, ні в’язнити, тільки у випадках зазначених закономта не інакше, ніж у формі приписаній законом.
8.Закон може визначати тільки такі покарання, що є очевидно та необхіднопотрібні. Нікого не можна інакше покарати, ніж на основі такого закону, якийухвалений та оприлюднений перед виконанням вчинку, з тим, що цей закон слідвиконати в приписаній формі.
9.Нікого не можна торкати через його особливі релігійні погляди, оскількивиявлення цих поглядів не суперечить законам публічного ладу.
10.Вільний обмін думок і поглядів належить до найважливіших прав людини, коженгромадянин може вільно говорити, писати, друкувати, але має обов’язок увипадках, означених законом, відповідати за використання тієї свободи.
11.Для забезпечення людських та громадських прав мусить бути публічна влада, томувона слугуватиме меті загального добра, а не меті тих осіб, яким її довірено.
12.Для утримання публічної влади та для покриття податків на адміністрацію державизаводяться загальні податки; при чому треба поодинокі податки розділити рівнона всіх громадян, відповідно до їх платоспроможності.
13.Така суспільність, що не забезпечує цих прав або не проводить поділу власності,не має Конституції.
14.Власність є непорушним і святим правом, тому нікому не можна її забирати, крімтих випадків, коли цього потребує загальна публічна потреба признана законно.Але навіть у цьому випадку лише за умови попередньої справедливої винагороди[1].
Нацих загальних принципах, зазначає С.С. Дністрянський, побудовані всіКонституції Європи. Теорія Конституції мусить тому опиратися на згаданихпостановах французької Конституції.
2.2Поняття Конституції за С.С. Дністрянським
 
Конституція– основний закон держави, акт вищої юридичної сили, який закріплює основиправового статусу особи, а також організацію публічної влади в державі [4]. Це– сучасне розуміння конституції. Але у такому розумінні вона з’явилася лишепісля буржуазних революцій лише 18 сторіччі. А до цього вона пройшла дужезначний шлях еволюційного розвитку, на звертає увагу С.С. Дністрянський.
Термін«конституція» відомий з часів Стародавнього Риму. Так тоді називали один ізвидів правових актів імператорів. Такі акти не мали нічого схожого на сучасніконституції, хоч і повною мірою стосувалися власності органів управління тощо,тобто питань, які нині регулюються конституціями. Першою державною конституцієюсучасності вважається конституція США 1687 р. яка поклала початокофіційному визнанню доктрини конституціоналізму і реальному здійсненню цієїдоктрини [9]. На сьогодні у світі діє понад 200 конституцій, а також існуєпонад 300 конституцій суб’єктів федерацій і автономних утворень. Конституціїстали найважливішим здобутком національної політико-правової думки, втілилинайкращі здобутки державотворення, а у ряді країн нормативно закріпили перемогив революціях, війнах за незалежність тощо [6].
Термін«Конституція України» є похідним він іншої історично сформованої юридичноїкатегорії «конституція», яка виникла задовго до зародження самого конституційногоправа як галузі права і вживалася у різних значеннях в багатьох сферахсуспільного життя. Сучасного значення термін «конституція» почав набувати лишев XVII ст., що ознаменувалося бурхливим розвитком конституційних ідей уВеликобританії, Франції та інших тогочасних країнах Західної Європи, а також уПівнічній Америці. Його етимологічне походження викликало чимало науковихдискусій у всі часи. Справедливою видається думка С.С. Дністрянського про те,що кожна держава мусить мати певну форму, в якій вона регулює суспільний лад,але система державного ладу «була інша в грецькій «поліс» та римській civitasстаровинних віків, інша в монархічній германській державі середніх та початкунових віків, і знову інша в конституціоналізмі найновіших віків» [2].
Конституційніпроекти С.С. Дністрянського справедливо вважаються пам'ятками українськоїполітико-правової думки початку ХХ ст. Вони були складені С.С. Дністрянським зметою уконституціонування західноукраїнських земель, які входили доАвстро-Угорської імперії. Перший з проектів написано у жовтні 1918 р.після обрання Української Національної Ради як політичного представництваукраїнського народу в Австро-Угорщині. Рада проголосила Галичину, ПівнічнуБуковину й Закарпаття складовими цілісної української держави і постановиларозробити її конституцію. С.С. Дністрянським було підготовлено проект «УстрійГалицької Держави». Перший проект тимчасових основних законів, виготовлений увіденському парламенті професором С. Дністрянським «для покликання у життяГалицької Держави» (1918 р.). Цей акт мав визначити загальні засадиновопосталої держави, її устрою. Вказувалося, що «Галицька Держава обіймає усізлучені землі, поселені споконвіку українським народом у межах дотеперішньоїАвстро-Угорської монархії». В основу державності закладалося право українськогонароду на самовизначення. Польському, єврейському та німецькому населеннюгарантувалася «народна самоуправа». Державними мовами пропонувалося визнатиукраїнську, польську та німецьку, а українську водночас визнати «внутрішньоюурядовою мовою». В проекті передбачалося широке коло конституційних прав ісвобод, першим з яких було названо «право плекати свою народність і мову».Декларувалися свобода віри, науки, думки, преси, свобода зібрань і організаціїтовариств, безпечних для держави, свобода зміни місця проживання, правовнесення прохань або скарг, а також поштова і телеграфна таємниця. На чолідержави мала стояти Народна Рада, тобто обрана у жовтні 1918 р. УкраїнськаНаціональна Рада під трохи зміненою назвою. Передбачалося, що вона розширитьсвій склад за рахунок представників Угорської (Закарпатської) України таделегатів від національної меншин Галицької держави. Народна Рада мала обратипровідника, двох його заступників та державного секретаря, а також старшину (президію)з 9 осіб і виконавчий орган з урядовими функціями – Народну Управу.Зазначалося, що провідник Ради є водночас провідником Галицької держави. НаНародну Раду покладалося здійснення законодавчої влади, а її старшинарозглядалась як орган для «верховних постанов та верховного нагляду». НароднаУправа як «начальний виконуючий орган держави» мала складатися з окремих управ:внутрішньої, «заграничної», військової, культурної, «оборотової», судової начолі з начальниками, які призначалися Народною Радою. Громадам надавалася повнаавтономія у вирішенні місцевих справ. Водночас скасовувалася «різниця міжсамостійним та відпорученим кругом ділення громади». Вибори громад, рад повиннібули проводитися на основі загального, рівного, прямого і таємного голосування.У конституційному проекті передбачалося видання окремих законів провідповідальність посад, осіб, про скасування обмежень у праві на полювання тариболовлю, про тимчасове збереження чинності австрійських законів та ін. Ідеямирного конституційного переходу Галичини, Північної Буковини та Закарпаття відАвстро-Угорщини до Галицької держави, отримання «законної свободи» виявиласянездійсненною. Тому 1.11.1918 р. владу Української Національної Ради буловстановлено збройним шляхом, а 9.11.1918 р. новоутворена держава отрималаназву Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР). Роль «малої конституції» уній виконував «Тимчасовий основний закон про державну самостійність українськихземель бувшої Австро-Угорської монархії» від 13.11.1918 р.
Наприкінці 1920 р. на замовлення уряду ЗУНР в еміграції С.С.Дністрянський підготував другий проект Конституції ЗУНР. На відміну відпопереднього, в ньому передбачалося об'єднання ЗУНР з Великою Україною наоснові права народів на самовизначення. Проект складався з 3 частин: 1. Державата право (зі вступом і розділами «Людські та громадянські права» та «Народніправа»); 2. Державна влада (з розділами «Основи державної влади», «Організаціянародної волі» і «Виконування народної волі»); 3. Самовизначення народів.
Майбутню західноукраїнську державу вчений уявляв як самостійну іправову унітарну напівпрезидентську демократичну республіку. Громадянамгарантувалася «натуральна, особиста, політична та економічна свобода». Всісвободи визнавалися необмеженими, за винятком економічної, «яка не можеперешкодити державній владі у переведенні справедливого розділу дібр». Державамала опікуватись «економічно слабшими», обмежуючи з цією метою у разінеобхідності індивідуальну свободу. Загальний економічний порядок державиповинен ґрунтуватися на приватній власності, яка водночас мала «підпорядковуватисясуспільним обмеженням з огляду на добро загалу, бо в'яжуться з кожною власністюсуспільні обов'язки». Вчений вважав за можливе збереження родових, станових,шляхетських привілеїв за умови, що їх не братимуть до уваги при поділідержавних посад. Усі громадяни визнавалися рівними щодо права суду.Проголошувалося рівне право кожної людини на державну охорону. На першому етапідержаного будівництва передбачалося скликання Установчих зборів, які малиузаконити остаточний текст конституції (затвердити конституційну грамоту),здійснити адміністративно-територіальний поділ (на громади, повіти, округи),прийняти виборчі закони та ін. акти, зокрема про податки і аграрну реформу.Вибори до Установчих зборів повинні були проходити на основі загального,прямого, рівного і таємного голосування по трьох національних куріях – українській,польській та представників ін. національностей. Після завершення роботиУстановчих зборів найвищим законодавчим органом влади ЗУНР мала стати Народнапалата, обрана на 4 роки шляхом загального, прямого, рівного і таємногоголосування. Обрані до неї посли (депутати) поділялися на 3 національні курії:українська, польська та інших національностей. Кожна з курій наділялася правомвето щодо винесеного на ухвалення Народної палати закону, якщо він порушувавнаціональні права народності. Такий закон мав передаватися на розгляддержавно-судового трибуналу або на «народний збір» (референдум). До компетенціїпалати належало прийняття рішень з найважливіших питань держави (війни та миру,верховного нагляду за адміністрацією, судочинства). Проект передбачав утворенняу складі палати кількох спеціальних комісій, у т. ч. «легсілативної комісії»для підготовки законопроектів. Палата мала також право висувати політичнізвинувачення проти президента республіки, вищих державних. функціонерів.
Безпосередня демократія реалізовувалася через загальні аболокальні народні збори (референдуми). Дорадчим органом мали бути народні комори– виборчі організації, які могли вимагати від державної влади врахування їхніхрішень. Функції надзвичайного органу покладалися на Загальну народну раду, якамала скликатися у виключних випадках для прийняття найважливіших державнихрішень (внесення змін до конституції, встановлення обмежень конституційних правна період війни тощо). Половину складу цього органу делегувала Народна рада, арешту – окружні заступництва, народні комори і загальний народний збір(референдум). Виконавчу владу представляли державні органи на чолі зпрезидентом республіки, обраним безпосередню населенням на 4 роки. Перші виборипрезидента мали відбутися одночасно з виборами до Установчих зборів, наступні –одночасно з виборами до Народної палати. Президентом міг бути кожнийгромадянин, українець за походженням, не молодший 35 років і не позбавленийцивільних та політичних прав, без обмежень щодо віросповідання. Президентреспубліки одночасно проголошувався верховним головнокомандувачем, мав правопризначати і звільняти членів Ради держави, вищих урядовців, а також правовпродовж 10 днів після ухвалення закону Народною палатою публічно опротестуватицей закон і направити його на розгляд загальних народних зборів.
У виконанні покладених на президента функцій (насамперед, упитаннях національних, зовнішньополітичних та військових) йому мала допомагатиПрибічна рада з 6 членів: 4 українців, 1 поляка та 1 представника іншихнародностей. Трьох її членів повинні були делегувати національні курії, іншихдобирав президент. У структурі державної виконавчої влади передбачався такийорган, як Державна канцелярія, очолювана канцлером. Рада формувала 6департаментів (або міністерств) для ведення справ держави. При кожному з нихпередбачалося утворити «радні колегії» з 6 осіб – по 3 від уряду та Народноїпалати [5].
С.С. Дністрянський наполягав на відокремленні юстиції відадміністрації. Державну юстицію мав очолювати голова, якого призначував тазвільняв президент. Самостійною структурою був Державний судовий трибунал.Важливе місце у проекті конституції приділялося організації органів місцевоївлади в округах, повітах і фомадах. У них передбачалися свої виборчі представницькіоргани (заступництва) та «локальна самоуправа». Компетенція окружногозаступництва мала охоплювати всі справи, які потребували однакового й спільноговпорядкування у межах округу та не були охоплені законами держави. Заступництваповітів і фомадів наділялися власною «питомою легіслативою». Окрему складовупроекту становили норми про самовизначення народів у державі. Встановленняпринципу «національного ключа», тобто співвідношення 4:1:1 (4 українці, 1 полякта 1 представник ін. народностей), на думку вченого, повинно було сприятиутвердженню права українського народу як природного власника національноїтериторії на повне самовизначення на своїй землі і водночас забезпеченню правінших народностей. Крім утворення 3 національних курій, встановлюваласякультурна автономія національних меншин, що виявилося, зокрема, у поділішкільної ради на національні секції, вживанні рідної мови в урядових установах,судах, громад, житті [8].
Конституційні проекти С.С. Дністрянського були втіленням передовоїполітично-правової української думки періоду боротьби за національнудержавність. Вони справили значний вплив на практичну діяльність органівдержавної влади ЗУНР, сприяли розвитку українського конституціоналізму. Томупроекти конституції С. Дністрянського вважаються складовою частиною скарбницінаціональної конституційної думки [3, 6].
2.3Державна влада та самоврядування
 
Держава, на думку Дністрянського, є вищим типом органічнихсуспільних зв'язків. Народ як окремий органічний суспільний зв'язок вищий задержаву і має свою організацію з власними цілями. Але до органічних суспільнихзв'язків належить лише такий народ (нація), в основі якого лежить національна свідомість,що нівелює всі ін. етнічні та релігійної відмінності й сприяє формуваннюнаціональної ідеї. Коли держава підтримує народ у досягненні його мети, вонивиступають разом, а в іншому випадку народ веде боротьбу з державою за своєсамовизначення. Цим обґрунтовувалося, зокрема, право українського народу насамовизначення на своїй етнічної території.
Упитанні відношення між центральною владою держави та самоврядуванням поодинокихадміністративно-політичних одиниць відрізняють три групи.
Уновітній державі існує побіч центральної влади самоуправа громад та іншихкомунальних зв’язків (повітів, провінцій або губерній і т.д.). Тому, щобпізнати суть конституції, треба поглянути у відношення між центральною владоюдержави та самоуправою поодиноких адміністративно-політичних одиниць.
Розглядаючиближче це питання, відрізняють три групи. До першої групи належать ті держави,що зорганізували систему нової супремації центральної державної влади надорганами самоуправи, до другої групи – ті держави, що намагались створитигармонію між центральною владою та локальною самоуправою через взаємну допомогута вирівняння сфери впливів. А до третьої групи належать ті системи, якіпризнали локальним самоуправам по принципу становища, незалежне від центральноївлади.
Першагрупа характеризується повною централізацією цілої влади в державі. Сюдиналежать французька система та система всіх тих держав, які пішли за Францією.Цей режим опирався на те, що ціла адміністрація концентрувалась в руках Коронита коронних органів, між тим локальній владі було надано деякі фінансові праваі поодинокі привілеї. Взагалі у цьому спостерігається характер сильноспеціалізованої одиничної держави. Щойно французька революція перервала цейстарий режим. З теорією «прав людини» проведена теорія так званих «основнихправ людини», яких громада та інші локальні одиниці домагалися від держави.Головою французької локальної адміністрації є державний урядниковий префект.Він держить всі нитки цієї адміністрації в своїх руках, ціла системаназивається префектною системою. Цю систему прийняли Італія, Румунія, Греція.
Додругої групи відносять англійську та прусську системи. Цілком іншим шляхом, ніжу Франції, розвивалось питання локальної самоуправи в Англії. Тут почином всієїадміністрації є англійський «selfgovernment» (самоуправа), тобто поняттялокальної самоуправи, яке виросло якраз на англійському ґрунті. Вона повсталавже в середніх віках на аристократичних станових основах та концентрувалася втак званих графствах і в становищі так званих мирових суддів. Ці останні малиголовний вплив на всю внутрішню адміністрацію. Але ця система не могла довго утримуватися.Змагання до утворення спільної німецької Держави мусили її змінити. З хвилеюзаснування Німецької Держави підпорядковано комунальну самоуправу під спільнийдержавний інтерес. Мета її, одначе, та сама, як в Англії – а саме: гармонія міжцентральною та локальною владою для спільного загального добра.
Дотретьої групи належить у першому ряді бельгійська система. Вона основується насамоуправі локальних комун, причому державній владі припадає осібний кругподілу. Бельгійська система виросла на демократично-правовій основі, опираючисьна «pouvior municipal» французької конституції. Національний конгрес піднісзгадане pouvior municipal до значення четвертої влади в державі побічзаконодавчої, виконуючої та судової влади. Державні уряди не мають принциповогоправа втручатися в коло ділення органів самоуправи. Лише тоді, коли є небезпекадля публічного добра, можуть державні уряди вимагати затвердження поодиноких адміністративнихактів самоуправи через державну владу або можуть їх знести, оскільки опираютьсязаконам. Тобто, центральна влада має лише опосередкований вплив на самоуправу ітільки в окремих випадках.
Надругому ряді Швейцарська система. Вона відрізняється від бельгійської тим, щоостання опирається головним чином на самоуправи міст, між тим коли перша стоїтьв основному на самоуправі сільських громад.
Вкінці, до третьої групи належить система північних держав Америки. Першіколоністи американських північних держав були дрібні селяни. Вони мешкали тіснопобіч себе. Невдовзі настала дуже жива торгівля та живий промисел у всіх селахта поміж ними, так що не було часу, щоб виробилась різниця між аграрнимселянством та промисловим міщанством. Тому не було різниця між містом та селом– бо навіть з найменшої оселі могла повстати невдовзі торгівля і промисловемісто.
Такимчином бачимо побіч зв’язкової центральної влади цілком окрему системупоодиноких держав, а в їх об’ємі окрему та самостійну управу поодиноких комун,почавши від громади. Всі вони мають повну самоуправу, і як вони ні в чому неторкаються центральної зв’язкової влади, так центральна влада не порушує ні вчому їхньої самоуправи. Місцеве самоврядування в конституційномупроекті вчений ставить на рівень одного з провідних інститутів демократичногоконституційного ладу. Обґрунтував його найбільш суттєві, вихідні положення,сформував правову систему (округ, повіт, громада). Вперше визначив рольтериторіальної громади як природної асоціації громадян (сіл, міст) та нормативнозакріпив демократичний порядок формування органів місцевого самоврядування.Законодавче розмежування С.С. Дністрянським компетенції органів місцевогосамоврядування (округ, повіт, громада) створило конституційні гарантії, які унеможливиливтручання органів держави у сферу повноважень місцевого самоврядування. Наконституційному рівні вперше встановлено право держави регламентувати питаннямісцевого самоврядування у законодавчому порядку та водночас обов’язок держави надавати всебічну підтримкуй допомогу місцевому самоврядуванню.

3.Демократія та її майбутнє за С.С. Дністрянським
Демократія (з грец. демос+кратія=народ+влада=влада народу) – форма правління в державі, при якій єдинимлегітимним джерелом влади в державі визнається її народ. При цьому управліннядержавою здійснюється народом або безпосередньо (пряма демократія), абоопосередковано, через обираних представників (представницька демократія) [10].
Добафранцузької революції витворила побіч ідеї держави ідею народу, побіч поняттядержавного авторитету, поняття народного авторитету. В боротьбі протисуверенності держави Ж. Бодена прийнялась теорія суверенності народу Ж.Ж. Руссо.Від доби ренесансу опинились індивідуум і народ в таборі проти середньовічної таабсолютистичної держави. Індивідууми боролись за права людини, народ – за правополітичної участі в державній справі. У французькій революції і одиниця і народотримали перемогу, здобувши les droits de l’homme (за права людини) дляіндивідуумів, та la souverainete du peuple (народний суверенітет) для народу.Хоча із тієї боротьби вийшла переможена держава, вона не перестала існувати,Ала мусила признати людині певні права особистості і політичні, а такожпризнати участь народу в правлінні державою, ставлячи конституції держави напідставах демократичних з volonte generale (генеральний) на чолі народу. Не безпричини говорить творець цієї конституції Ж.Ж. Руссо про volonte generale,яка виразно відрізняє від volonte des tous (воля всіх), бо вже по йогоконцепції народ не є звичайною сумою громадян, але колективом вищого ступеня,що тільки в цьому характері заслуговує на вирішальну роль у державі. Коли ж вінговорить про суверенність народу, протиставляючи її суверенності держави, тобтосуверенності, він мав на думці те саме засідаюче ставлення народу в державі,яке в минулому прислуговувало монархові чи іншому суверенові. Тому задержавозначення «суверенності» в правному становищі народу, хоч ця суверенність, якана його думку, мала принести народу вже принципово інакше закінчення, ніжраніше суверенність абсолютного володаря. Французька революція внесла принцип«панування», що характеризував середньовічну добу і абсолютизм стародавньогорежиму, вона завела принцип народоправства і підпорядкування вимогам загальногодобра. Річ не в справжній суверенності, тобто в найвищій владі народу, а вавторитеті народу висловлювати свою volonte generale в державі. Це справжнєзначення теорії Ж.Ж. Руссо, яку перейняла французька революція. Уфранцузькій революції з перемоги індивідуума та народу в державі вийшов яксинтез закон, що мав призначення визволити одиницю та народ, в’яжучи державу і всіхв державі народною волею, бо народна воля набула тепер форму закону.
Структурамодерної держави свідомо ставиться на основах народної ідеї та народногоавторитету, де не народ опирається на державу, а держава на народ. Народ, яктакий, є вихідною точкою авторитету, який повинен бути збережений в державі.При цьому повинна настати нова гармонія над інтересами одиниць і суспільнихзв’язків з цінностями, що їх витворює народ. Провідники та інші особи, щостають у керма, повинні бути вкладниками ідей народу та народного авторитету.

Висновки
 
1.Дністрянський С.С. ввійшов до історії українського правознавства, як відомийукраїнський теоретик конституціоналізму, створивши власну концепцію держави іправа.
2.Категорія «конституція» наповнювалася сучасним змістом протягом тривалого часу,та має багатовікову історію. Але всі нинішні Конституції Європи побудовані назагальних принципах французької Конституції 1791 р. Основою конституційнихпоглядів Дністрянського було відстоювання свободи людини, права українськогонароду на самовизначення у межах етнічної території, демократичногореспубліканського устрою, пріоритету суверенітету нації над суверенітетомдержави.
3.Конституційні проекти С.С. Дністрянського були втіленням передовоїполітично-правової української думки періоду боротьби за національнудержавність. Майбутню західноукраїнську державу вчений уявляв як самостійну іправову унітарну напівпрезидентську демократичну республіку, де громадянамгарантувалася «натуральна, особиста, політична та економічна свобода». В основудержавності закладалося право українського народу на самовизначення.передбачалося широке коло конституційних прав і свобод, першим з яких булоназвано «право плекати свою народність і мову». На чолі держави мала стоятиНародна Рада. Проекти конституції С. Дністрянського вважаються складовоючастиною скарбниці національної конституційної думки. Вони справили значнийвплив на практичну діяльність органів державної влади ЗУНР, сприяли розвиткуукраїнського конституціоналізму.
4. С.С.Дністрянський побіч зв’язкової центральної влади вивів цілком окрему системупоодиноких держав, а в їх об’ємі окрему та самостійну управу поодиноких комун,почавши від громади. Всі вони мають повне самоврядування, і як вони ні в чомуне торкаються центральної зв’язкової влади, так центральна влада не порушує нів чому їхньої самоуправи. На конституційному рівні впершевстановлено право держави регламентувати питання місцевого самоврядування узаконодавчому порядку та водночас обов’язокдержави надавати всебічну підтримку й допомогу місцевому самоврядуванню.
5.Структуру модерної держави С.С. Дністрянський бачить на основах народної ідеїта народного авторитету, де не народ опирається на державу, а держава на народ.Народ є вихідною точкою авторитету, який повинен бути збережений державою. Прицьому повинна настати нова гармонія над інтересами одиниць і суспільнихзв’язків з цінностями, що їх утворює народ. Провідники та інші особи, що стаютьу керма, повинні бути вкладниками ідей народу та народного авторитету.
Великийвклад Станіслава Севериновича Дністрянського у становлення ірозвиток українського правознавства вшанований премією, яка заснована у2003 році Тернопільськими обласними організаціями Спілки юристів України і НСПУ.


Списоквикористаних джерел
1. Антологія української юридичної думки:в 6 т. – Т. 4: Конституційне (державне) право / Шемшученко Ю.С. – К.:Видавничий Дім «Юридична книга», 2003. – 600 с.
2. Конституції України: поняття таюридичні властивості. [Електронний ресурс] – Режим доступу: www.niss.gov.ua/book/StrPryor/7/33.pdf/>
3. Мироненко О, М. Історія конституціїУкраїни. – К.: Ін. Юре, 1997. – 60 с.
4. Народний суверенітет в Україні вконтексті класичного конституціоналізму / Кампо В.М. – К.: Парламентськевид-во – 2005. – 204 с.
5. Тернопільська обласна бібліотекадля молоді. Станіслав Дністрянський (1870–1935). [Електронний ресурс] – Режимдоступу:
www.yl.edu.te.ua/index.aspx? res_xml=Online/Famous/sci/sci14.xml&num=3&res_xsl=Online/Famous/sci.xsl
6. Українське державотворення: невитребуваний потенціал: Словник – довідник / Мироненка О.М. – К.: Либідь,1997. – 560 с.
/>7. Унікальний експонат Музеюправової охорони інтелектуальної власності. [Електронний ресурс] – Режимдоступу:
www.ukrpatent.org/atachs/statti2009/2009/38.doc
8. Циклоп – енциклопедії та словники.Конституційні проекти С.С. Дністрянського. [Електронний ресурс] – Режимдоступу:
cyclop.com.ua/content/view/1143/58/1/10/
9. Шемшученко Ю.С. Роль ізначення Конституції України у державотворенні і право творенні: проблемитеорії і практики. // Конституційні засади державотворення і правотворення в Україні: проблеми теорії і практики: до 10 – річчя КонституціїУкраїни і 15 – річниці незалежності України. – К.: Інститут держави і права ім.В.М. Корецького НАН України, 2006. – 334 с.
10. Юридична енциклопедія: в 6 т. / Шемшученко Ю.С.– К.: «Укр. енцикл.», 1998. – Т. 2: Д– Й. – 1999. – 744 с.