МІНІСТЕРСТВООСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ДОНЕЦЬКИЙДЕРЖАВНИЙ ІНСТИТУТ ШТУЧНОГО ІНТЕЛЕКТУ
ФАКУЛЬТЕТФІЛОСОФІЇ І РЕЛІГІЄЗНАВСТВА
КАФЕДРАРЕЛІГІЄЗНАВСТВА
КАТЕГОРІЯЧАСУ В МІФОПОЕТИЧНИХ УЯВЛЕННЯХ МЕСОПОТАМІЇ ТА ЄГИПТУ ІІІ ТИСЯЧОЛІТТЯ ДО Н.Е.
Курсоваробота
СтудентаІІ курсу
групиФіР 04
ХаліковаР.Х
Науковийкерівник –
ас.І.Г.Луковенко
Донецьк- 2006
ЗМІСТ
ВСТУП
РОЗДІЛ 1. Категорія часу в граматикахдавньоєгипетської, шумерської та аккадської мов
РОЗДІЛ 2. Зв’язок категорій часу та простору вкультурних традиціях Давніх Єгипту і Месопотамії
2.1. Використання однакових морфем у просторовому йчасовому значенні
2.2. Збіг часу та простору в уявленнях про центр світу
РОЗДІЛ 3. Конкретність та емоційне наповнення часу вкультурних традиціях Давніх Єгипту і Месопотамії
3.1. Конкретність сприйняття часу
3.2. Емоційність сприйняття часу
РОЗДІЛ 4. Уявлення про долю та його зв’язок ізкатегорією часу
РОЗДІЛ 5. Відомості про календарі Давніх Єгипту іМесопотамії
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
ВСТУП
Кожна культурахарактеризується наявністю певної кількості ґрунтовних понять, які складають особливупарадигму мислення та світосприйняття, що буде унікальною саме для цієї окремоїкультури. Серед таких понять можна назвати „час”, „простір”, „Бог”, „центр”тощо. Вони є архетипічними й незмінними в межах існування окремої культури чицивілізації, проте можуть досить істотно змінюватися протягом загальної історіїлюдства. Це може призводити до того, що представники однієї культурноїпарадигми можуть не розуміти, або неправильно розуміти представників іншоїтрадиції. Причому йдеться не лише про нетотожність основних фундаментальнихпонять, але також і про набуття старими поняттями нового значення протягоміснування однієї культурної традиції, а ще скоріше – в процесі засвоєння їхіншою традицією. Цей момент є дуже важливим під час наукового дослідження певноїкультури представниками зовсім іншої традиції. Таке дослідження завжди маєспокусу ототожнення світосприйняття представників досліджуваної культури звласним сприйняттям дослідника. В такому випадку значення основних понять, щояк раз і мають схарактеризувати особливості окремої традиції, частопідмінюються значеннями, які вкладає в ці поняття дослідник. Категорія часу єоднією з таких ґрунтовних категорій, тому значення, яке в неї вкладали люди врізні часи та в різних традиціях, буде значною мірою характеризувати загаломсвітоглядові явища, які характеризують ту чи іншу культуру протягом їїісторичного розвитку. І вчений, що досліджує культуру певного народу, дляповного її розуміння має звернутися до проблеми сприйняття часу та її вирішенняцим народом.
Наступна роботаприсвячена розглядові особливостей світосприйняття давніх Єгипту й Месопотамії,а саме відношення представників цих культур до категорії часу, а такожнерозривно пов’язаних із нею категорій простору та долі. Ця тема може не матиособливого значення для суто історичного дослідження, проте вона є надзвичайноактуальною для дослідження культурологічного, адже ці три категорії булифундаментальними не лише для мешканців Єгипту та Месопотамії, а дляпредставників багатьох традиційних суспільств Давнього світу. Тож можнасказати, що досліджуючи них, можна з’ясувати, як загалом відбувався процескультурного розвитку під час існування великих цивілізацій Давнього світу. Такедослідження передбачає всебічний розгляд питань, що стосуються сприйняття часута суміжних категорій. Зокрема, це стосується розгляду категорії часу в мовахдосліджуваних народів та психологічних причин, що зумовили саме таке становищев граматиці. Крім того, потрібно розглянути співвідношення категорії часу такатегорій простору й долі, адже ці дві останні були не просто пов’язаними зпершою, а й становили чи не найголовніші фундаментальні культурні архетипи всуспільствах Єгипту й Месопотамії, принаймні на досліджуваному етапі, тобто вІІІ тисячолітті до н.е. Саме цей період в розвитку даних цивілізацій булообрано об’єктом дослідження в наступній курсовій роботі. Адже в цей часвідбувається становлення традицій, що зумовлюватимуть подальший розвитокцивілізацій, які відчули на собі вплив єгипетської цивілізації Давнього царствата шумеро-аккадської. Відповідно, предметом дослідження будуть письмові,археологічні тощо свідоцтва, які пояснюють ставлення єгиптян та месопотамцівІІІ тисячоліття до н.е. щодо вказаних категорій. Метою роботи є якомога точнішеприпущення того, яким же було ставлення давніх єгиптян та месопотамців допроблеми часу. На жаль, не можна поставити мету вирішити це питання остаточно,адже нема однозначних письмових пам’яток, в яких ішлося б про таке ставлення.Тому будь-яке припущення в цій сфері буде лише припущенням, більшою чи меншоюмірою аргументованим.
Якщо розглядатинаукову літературу з відповідного питання, то її можна об’єднати в кілька груп.Перша, найнечисельніша, – це спеціальна культурологічна література, щостосується певною мірою сприйняття часу мешканцями Єгипту й Месопотамії. Сюдиможна включити книги „Духовна культура Вавілонії: людина, доля, час”І.С.Клочкова, „Духовний світ народів класичного Сходу: історико-психологічнийметод в історико-філософському дослідженні” А.Л.Вассоєвича, „Напередодніфілософії: духовні пошуки давньої людини” під редакцією подружжя Франкфортівтощо. Можливо, до цієї групи можна віднести книгу „Категорії середньовічноїкультури” А.Я.Гуревича, яка також значною мірою присвячена проблемам сприйняттячасу й може слугувати джерелом методології при проведенні дослідження.Наступною групою будуть лінгвістичні та календарні дані, що дозволяють робитиприпущення відносно стану культури, спираючись на відповідну інформацію зграматики та календарних систем. В цьому напрямі можна відзначити роботи „Вступдо єгипетської філології” та „Єгипетська мова” М.А.Коростовцева, „Аккадськамова” Л.А.Ліпіна, „Історія календаря та хронологія” С.І.Селешникова, „Календарі хронологія” І.А.Климишина та подібні. Третьою, допоміжною групою є загальноісторичніта загальнокультурологічні дослідження, наприклад „Історія Давнього Сходу”Б.А.Тураєва, „Дзеркало традицій” М.Ф.Альбедиль, „Космос та історія” М.Еліадетощо. Вадою цього переліку може стати той факт, що значна його частина буластворена в середині чи навіть у першій половині ХХ століття, тому не відображаєбагатьох нових відкриттів, проте з загальними висновками цих робіт погоджуютьсязначною мірою й сучасні сходознавці. Тому, якщо висновки цих дослідників непротирічать новим даним археології та лінгвістики, то з ними можнапогоджуватися та спиратися на них як на авторитетні дослідження.
Роботаскладається з п’яти основних розділів, у яких простежується з різних кутів зорута в різних аспектах проблематика часу в культурних традиціях давніх Єгипту йМесопотамії. Перший та останній розділи присвячені відповідно лінгвістичному такалендарному дослідженням. Другий стосується взаємозв’язку категорій часу тапростору, третій продовжує його та пояснює конкретність та емоційністьсприйняття часу. Четвертий розділ присвячений ще одній важливій категорії, асаме категорії долі в її сприйнятті мешканцями Єгипту й Месопотамії ІІІтисячоліття до н.е.
РОЗДІЛ1. Категорія часу в граматиках давньоєгипетської, шумерської та аккадської мов
Для пересічної сучасноїлюдини час є певною абстрактною довжиною, яка характеризується однорідністю таєдиним напрямком руху, і яку можна виміряти рівноцінними одиницями. Цезакономірно відображено в граматиках багатьох сучасних мов, зокремаукраїнської, де існують чіткі категорії часу дієслів, а саме минулий,теперішній і майбутній часи дієслів. Під граматичним часом розуміють відношеннячасу даної дії чи стану до моменту мови. Але наявність у граматиці тієї чиіншої мови категорії часу – явище не необхідне. Тож не буде дивним, якщо заневідповідних до наших уявлень про час так само не будуть відповідати нашим і „відповідні”категорії в мовах носіїв цих уявлень.
У даному випадкунас цікавитимуть мови, якими спілкувалися мешканці Єгипту та Месопотамії у ІІІтисячолітті до н.е., а саме давньоєгипетська, шумерська та аккадська. Взагалі,дослідження цих мов пов’язане з чисельними складнощами. Наприклад, „донині вграматиках мова давніх єгиптян стоїть перед нами в вигляді приголосних кістяківколись повнозвучних речень”[2, с. 473]; не завжди вдається вченим правильноперекласти та інтерпретувати тексти, а для деяких мов цих текстів дуже небагатотощо. Та попри всі складнощі вивчення та трактування давніх семіто-хамітськихмов, а також шумерської, певні закономірності простежити все-таки вдалося. Прицьому виявилося, що „граматичні категорії часу були чужі дієслівній системісеміто-хамітських народів, принаймні попервах” [2, с. 432], а також, що„категорія граматичного часу шумерській мові повністю чужа” [26, с. 30], інавіть що „семітське дієслово не має часу в європейському значенні. Замістьпотрійного поділу дії чи стану по відношенню в часі на минуле, теперішнє чимайбутнє, семіт користується подвійним поділом за закінченістю на завершене йнезавершене” [25, с. 49 -50]. І цей перелік можна продовжити. Проте всіприклади свідчитимуть про єдине: більшість дослідників уважають, що й удавньоєгипетській, і в аккадській, і в шумерській мовах не була, принаймні напочаткових етапах, присутня категорія граматичного часу. Більшість, але не всі.Наприклад, у статті А.І.Єланської „Закон пропорції в коптській і категорія часув давньоєгипетській мові” стверджується, що принцип часу є одним із головних уєгипетській дієслівній системі протягом усієї історії розвитку мови. Але їїтеорія має одну ваду – тут категорія часу в давньоєгипетській виводиться зпропорційності часів у коптській. При чому „за період мовного розвитку існувалодві пропорції: одна – давня, побудована за допомоги форм теперішнього (sdm. f) та минулого (sdm. n. f), в давньо- та середньоєгипетській,інша – нова, створена на ґрунті самого минулого часу (sdm. f – sdm. n. f), у ново-, пізньоєгипетській такоптській” [7, с. 147]. Але не дуже коректно проводити прямі аналогії щододавньоєгипетської та коптської, адже давній та новий етапи розвитку єгипетськоїмови якісно різні. „Ні в кого не викликає сумнівів, що вже всередньоєгипетській мові з’являється в зачатковому вигляді категорія часу вдієслова. Для вираження різних часів використовуються деякі окремі форми тазвороти. В новоєгипетській тенденція тих чи інших форм дієслова передавати часстає (порівняно з середньоєгипетською) більш відчутною. Цей процес врешті-рештзакінчується появою категорії часу в коптського дієслова” [11, с. 146]. І хоча цитованапраця М.А.Коростовцева була опублікована на 12 років раніше за статтюА.І.Єланської, з цим автором згодні й сучасні єгиптологи, наприклад,А.Л.Вассоєвич, який каже, що „відсутність у граматиці часових категорій – явищедостатньо архаїчне, яке неодмінно змінюється на появу таких категорій” [2, с.472]. При цьому слід зазначити, що з архаїчності давньоєгипетської мови цівчені не намагаються вивести примітивність її носіїв, а навпаки, стверджують,що мова склалася раніше за історичний період розвитку народу, а останнійпристосував до сталих мовних норм усе більш абстрактні уявлення (наприклад,прийменник r-s;, буквальне значення якого „доспини”, використовувався пізніше в значенні „після”, як у часовому, так і впросторовому сенсі). Але навіть якщо світосприйняття єгиптян Давнього царства йбуло не примітивним (про що свідчать такі знахідки, як Мемфіський богословськийтрактат тощо), то робити зміни в граматиці вони не поспішали.
Що стосуєтьсялітературних пам’ятників, які відносяться до Месопотамії ІІІ тисячоліття дон.е., то вважається, що до середини тисячоліття в них переважала шумерськамова, а потім „населення південної частини Месопотамії приблизно до 2350 рокуговорило в основному шумерською, в той час як у центральній і північній частиніНижньої Месопотамії поруч із шумерською звучала також і східносемітська мова;вона ж переважала і в Верхній Месопотамії” [8, с. 54]. При цьому й ушумерській, і в східносемітській-аккадській мовах можна простежити схожі явища.Наприклад, шумерські дієслова, не маючи категорії часу, розрізняються завидами, а саме пунктуальним (також перфектив або Praeteritum) і курсивним (також імперфектив або Praesens-Futurum). „Пунктуальний вид виражаєоднократно-закінчену дію (без різниці – в теперішньому, минулому чимайбутньому); в курсивному виді дія (також незалежно від часу) характеризуєтьсяяк тривала чи як така, що триває в момент розповіді. Також, напевне, можевиражатися дія, що взагалі ще не починалася” [26, с. 30]. Слід зазначити, щовивчати особливості шумерської мови почали вже люди, що спілкувалисьаккадською. Саме аккадськими є позначення hamtu („стрімкий, миттєвий”) і marû („жирний, повільний”), щостосуються шумерських дієслів пунктуального та курсивного видів відповідно. А.Л.Вассоєвичробить із цього приводу слушне зауваження, що аккадці могли дати їм такі назвиза аналогією до власних уявлень про час, тобто в аккадській граматиці такожіснували відповідні категорії. Стосовно аккадського дієслова так само існуєдумка з боку дослідників, що „замість поділу на минулий, теперішній і майбутнійчаси розрізнялося лиш чи завершена дія на момент повідомлення (розповіді), чине завершена” [13, с.92]. Аналізуючи месопотамські тексти прогнозуючого,медичного та законодавчого напрямків, Вассоєвич звертає увагу, що в умовномупідрядному реченні зазвичай використовується форма hamtu, а в головному присудок належить до marû. Ці особливості побудовиречень виводяться з особливого месопотамського ставлення до долі. Віра в долю,вважається, в цьому регіоні була настільки сильною, що не важливо було, колисталася чи станеться та чи інша подія, але вона має обов’язково вести догарантованого наслідку. Наприклад, у тексті: „šumma(DIŠ) mīl(ILLU) nap-ti/taina(AŠ) māti(KUR) innamir(IGI)iršarru(LUGAL) kiš-šu-taippuš(DU)uš” („Якщо потік нафти в країнібуде знайдено – цар зробиться всемогутнім”) не принципово, чи знайшли в країніпотік нафти в минулому, чи знайдуть у майбутньому, чи знаходять у теперішньомучасі. Головне – що цей факт обов’язково вестиме до необхідного наслідку – цармає зробитися всемогутнім. „Жодного „часу” в європейському змісті слова вданому пророцтві взагалі не відображено” [2, с. 437]. Отже головною категорієюсеред психологічних чинників, що зумовили відсутність у аккадській (і, скорішеза все, – шумерській) мові чітких часових характеристик, є категорія долі. Доречі, далі пан Вассоєвич робить припущення, що в давньоєгипетській відсутністьчасових категорій була також пов’язана зі схожими уявленнями про долю. Протевадою цієї гіпотези може стати той факт, що він наводить для її підтвердженнятексти, що віддалені від Давнього царства на тисячу років, зокрема папірусд’Орбіні. Адже „характер кожного народу далеко не постійний і є наслідкомісторичного розвитку” [11, с. 226]. Уявлення єгиптян про долю („шой”) моглозмінюватися протягом етногенезу й таки змінювалося, що буде показано вспеціальному розділі. Не є безсумнівною теорія про те, що уявлення про „шой”були раніше просто приховані в народі, не визнані офіційною ідеологією, як кажецей дослідник. Проте й відкидати цю гіпотезу остаточно не варто, адже неможливоїї остаточно спростувати. Тут ми маємо справу з тим випадком, про якийМ.А.Коростовцев казав, що „наука досі не в змозі відповісти на питання, чомусаме виникли специфічні особливості тієї чи іншої мови” [11, с. 233].Врешті-решт, єдиного підходу до описуваної проблеми серед дослідників нема йдосі. А культурний розвиток у Давньому Єгипті проходив, безперечно, в зовсімінших умовах, ніж у Месопотамії, тому проводити прямі аналогії не виявляєтьсядостатньо справедливим.
РОЗДІЛ2. Зв’язок категорій часу та простору в культурних традиціях Давніх Єгипту іМесопотамії
2.1.Використання однакових морфем у просторовому й часовому значенні
„Просторове”розуміння часу знайшло своє вираження в давніх шарах багатьох мов, і більшістьчасових понять на початку були просторовими
А.Гуревич
В розділі програматичну категорію часу в мовах досліджуваних культур було наведено як приклад єгипетськийприйменник r-s; („після”), що міг уживатись як ізобставинами часу, так і з обставинами простору. Це може здатися дивним, і отчому: давньоєгипетська мова була дуже конкретною. Ще А.Гардінер помітив, щонайхарактернішою рисою єгипетської на всіх етапах розвитку була реалістичність,орієнтація на зовнішній вигляд предметів і явищ, відсутність абстрагування.М.А.Коростовцев у своєму дослідженні єгипетської на предмет архаїчності такожробить висновок, що „багатство лексики слугує для вираження подробиць іконкретності, які невідомі більш розвиненим мовам, а не для передаванняабстрактних понять” [11, с. 228]. Отже, на архаїчному етапі розвитку вдавньоєгипетській мові було дуже багато слів, які передавали відтінки значеньтого чи іншого предмета чи явища, що мало місце через несхильність єгиптянвиводити абстрактні поняття, які охоплювали б усі відтінки. Із розвитком мовиці слова стануть синонімами, проте на момент Давнього царства архаїчність щезберігалася. Можливо, це явище було пов’язане з переважною домінантою лівоїпівкулі головного мозку в розв’язанні інтелектуальних завдань, як це припускає,наприклад, В.В.Іванов [3, с. 8-9]. Дійсно, саме для лівої півкулі властивесприйняття окремих особливостей предметів, побудова кількісних та схематичнихобразів.
Отож цікавимвидається той факт, що за наявності великої кількості слів на позначення різнихвідтінків явищ одним і тим самим словом позначали відповідні часові тапросторові відношення. Для пояснення такого вживання просторової морфеми вчасовому значенні можна звернутися до даних культурології Месопотамії. Спостерігаючивідповідний феномен у месопотамській традиції, І.С.Клочков каже, що „уявленняпро тривалість будувалося в вавілонян за допомоги просторової тривалості.Свідомо, чи скоріше підсвідомо час розумівся як певний особливий простір, прощо свідчить застосування дієслів, що передають рух у просторі, для позначенняспливання часових явищ, а також використання одних і тих самих прийменників іприкметників для локативних і темпоральних указівок” [10, с. 27]. Наприклад,дієслово alāku („йти”) мало значення насампередпросторового пересування, проте могло вживатися також у темпоральному. Так самоприйменники adi („до”), ina („у”), ištu („від”), прикметник rūqu („далекий”, „давній”) тощо. Клочковробить висновок, що таке просторове сприйняття часу робило його позиціїміцнішими. Минуле й майбутнє в такому розумінні схожі на простір, що лежитьпоза полем зору. Їх не можна безпосередньо побачити, проте вони існують. І цеповинно було змусити людей не залишати в минулому нічого поганого (тобтостимулювало їх не грішити, бо всі їхні гріхи залишалися в реальному минулому ймали певні наслідки), а також надавало можливість якось побачити майбутнє (тобтолегітимізувало спроби передбачити долю, а до неї в Месопотамії завжди ставилисяз особливим інтересом). Але можна спробувати знайти ще глибше пояснення зв’язкучасу й простору, що й буде зроблено в наступному підрозділі.
2.2.Збіг часу та простору в уявленнях про центр світу
Лінійнийчас не переважає в людській свідомості, — вона підкорена циклічному сприйняттюжиттєвих явищ, бо саме час, що повторюється, лежить в основі міфологічнихуявлень.
А.Гуревич
Більшість ученихпогоджуються з тим, що властиве сучасній людині лінійне сприйняття часу не єхарактерним для представників примітивних і традиційних суспільств, де маламісце дихотомія сакрального часу й часу емпіричного. Саме ця міфічнаконструкція, на думку, наприклад, М.Ф.Альбедиль, „пізніше була доповнена, апотім переросла в циклічну модель: час сприймався як здатний до повернення,неоднорідний” [1, с. 131]. Скоріше за все, й у Месопотамії, й у Єгипті всередині ІІІ тисячоліття до н.е. також була поширена ця модель сприйняття часу,що пов’язувала зі справжнім буттям і надавала цінності лише тим епізодам убуденному житті людини, які співпадали з архетипічними діями, що відбувалися затворення світу. „Предмет або дія набувають значущості, й, відповідно, стаютьреальними, тому що вони тим чи іншим чином причетні до реальностітрансцендентної” [24, с. 13]. Цій думці можна, на перший погляд, протиставитислова І.С.Клочкова про те, що месопотамці сприймали час лінійно, а ідеяциклізму, перш за все ідея вічного кола творення – існування – загибелі світу,була чужою для вавілонян. Але цей дослідник має на увазі циклічність на зразокіндійської теорії йуг. Дійсно, в Месопотамії, як і в Єгипті, не було такогоциклізму, а було, здається, щось змішане у сприйнятті часу. Наприклад, пролінійну концепцію часу можуть свідчити переліки царських династій, що булидосить типовими для Месопотамії. До речі, М.Еліаде також стверджує в праці„Архетипи й повторюваність”, що лінійно-історичний підхід, який надаєбезпосередньої реальності власне буденним подіям, формувався саме в семітичномусередовищі Близького Сходу, у зв’язку з пророцтвами зокрема євреїв [23, с.100-101]. Про циклічне сприйняття часу в єгипетській та месопотамськійтрадиціях може свідчити, наприклад, особливе ставлення до святкування Новогороку. „Ідея творення, щоденний схід сонця й початок нового річного циклузливаються й досягають своєї кульмінації під час святкувань Нового року” [4, с.37]. Люди в цей час відтворювали дії богів, які спричинили виникнення світу,розігравали космічні битви, декламували епос (у Месопотамії) про виникненнясвіту тощо. Новий рік слугував офіційним початком правління нового царя, а вМесопотамії, коли відлік часу вже починають робити за сходженням на престолнового царя, навіть рахувати починали не від моменту сходження, а з наступногоповного року, тобто після Нового року.
Отже, можемостверджувати, що для давньоєгипетського та давньомесопотамськогосвітосприйняття властиве, принаймні значною мірою, уявлення про дихотоміюархетипічного акту творення й періодичного акту відтворення цього творення.Звернімося знову до М.Ф.Альбедиль: „Саме там відбувається акт творення світу, із цього місця, центру, як із невидимого джерела, ллється потік життя, зароджуютьсяй набувають сили космічні ритми, а тому центр світу володіє максимальною,найвищою сакральністю, й, таким чином, ціннісно він гранично значущий” [1, с.131]; і ще: „Саме в тім особливім місці, яке сприймається як центр світу,колись був освячений і перетворений даний простір-час, і тому саме в ньому, якніде, гарантовано причаститися до сакрального” [1, с. 131-132]. Злиття в центрісвіту простору й часу дуже чітко можна простежити на прикладі єгипетськоїверсії початку світу: бог сонця з’явився з вод хаосу і створив горбик суходолу,на якому він міг би стояти. Цей первісний горб, від якого почалося створеннясвіту, співвідносився з сакральним місцем у храмі Геліополіса, проте не лише зним, а з усіма сакральними місцями, зокрема храмами. Еліаде пропонував таківисновки щодо центрального місця у Всесвіті:
- СвященнаГора – місце, де зустрічаються Небо й Земля – знаходиться в центрі світу.
- Коженхрам чи палац – і, ширше, кожне священне місто чи царський палац – є „священноюгорою”, й таким чином також стає Центром.
- ЯкСвітова Вісь місто чи священний храм розглядаються як місце входу на Небо й підЗемлю.
Розгляд цихпунктів щодо Месопотамії говорить за те, що її мешканці також характеризувалисвої храми як місця, що тотожні центру світу. Наприклад, коли цар міста мавотримати розпорядження від бога-володаря щодо подальших дій, він проводив ніч ухрамі, чекаючи на контакт. Отже можна говорити, що для мешканців Єгипту йМесопотамії мав дуже високий авторитет образ центру світу, а в цьому архетипізазвичай співпадають сакральний час і сакральний простір. Оскільки ж длятогочасних людей сакральне мало більше екзистенціальне значення, ніж профанне,можемо казати, що це злиття могло стати психологічною причиною тотожностічасових і просторових категорій, що й проявилося в мові як переданнятемпоральних відношень через локативні терміни.
РОЗДІЛ3. Конкретність та емоційне наповнення часу в культурних традиціях ДавніхЄгипту і Месопотамії
3.1.Конкретність сприйняття часу
Існує версія, щов давній Месопотамії не існувало абстрактної категорії часу не тільки вдієслівній системі мови, а й в усій культурі [10, с. 13-21]. Для МесопотаміїІІІ тисячоліття до н.е. не можна визначити поняття, яке перекладалося букраїнською як „час” у тому його значенні, яке це слово має в нашій мові. Наприклад,поняття ūmē („дні”), яке часто перекладають, як „час”, здебільшого можнаперекласти в первинному значенні. Так само слово adannu („термін”), що також перекладають як „час”, мало, скорішеза все, значення чогось наперед обумовленого, як у темпоральному, так і влокативному сенсі, тобто місця чи моменту після певного проміжку, що булинаперед обумовлені. Досліджуючи цей феномен, І.С.Клочков доходить висновку, що„в аккадській мові нема самого поняття „час”, точніше, нема абстрактноготерміна „час”, а ще точніше, безумовне значення „час” не доведене щодотермінів, які деколи так перекладають” [10, с. 14]. Це явище характеризує щеодин із боків архаїчного ставлення до часу, яке властиве було досліджуваномукультурному середовищу, а саме конкретність сприйняття цього явища. Давнімесопотамці сприймали час не як абстрактну тривалість, а в нерозривному зв’язкуз подіями, їх учасниками, а також місцем дії. На даному етапі мешканці Дворіччяне мали єдиної хронологічної системи на зразок нинішніх. Приблизно з серединиІІІ тисячоліття до н.е. й до кассітского періоду має місце традиція називатикожен рік за найяскравішою політичною чи релігійною подією, якою вінвідзначився, наприклад, 30-й рік перебування при владі Хаммурапі мав назву muugnimNIMki(„рік, у який він уразиввійсько Еламу”). Якщо рік не мав якоїсь визначної події, його могли назвати завизначною подією року, що минув. Для цього в шумерській існували спеціальніпозначення: mu…(рік, коли...), muùs-sa…(рік після того, коли...), а також muús-sa-bi…(рік після року після того, коли...).Тільки в другому тисячолітті до н.е. з’являться методи датування за рокамиправління того чи іншого правителя, або після певної події (перша спробакерманича Ларси Рім-Сина установити моментом відліку завоювання Іссина непродовжилася після його смерті). Перша загальна ера – селевкідська – почнетьсявзагалі вже в елліністичний період, а саме з 1 діоса (7 жовтня) 312 року дон.е. за македонським датуванням, а за вавилонським – з 1 нісана (3 квітня) 311року (в Месопотамії була традиція починати відлік з Нового року, тобто з 1нісана). Ні про що таке в першій половині ІІІ тисячоліття не можна й казати.
Про відповіднурису давньоєгипетської культури свідчить, посилаючись на дослідження Леві-Брюлята Гатчета, М.А.Коростовцев. За його твердженням, на давньому етапі архаїчністьмови дійсно обумовлювала наявність багатьох конкретних термінів, що позначаливідтінки значень. Та про це вже згадувалося. Зараз треба продемонструватиподальший розвиток цієї думки. Далі вчений нагадує, що „категорія перебування –перебування в просторі й відстань – має в уявленнях багатьох народів таке жосновне значення, які для нас мають категорії часу та причинності” [11, с. 228].Саме для позначення відтінків просторових відношень у давньоєгипетській мові єбагато слів, і безпосереднє значення для деяких із них ще не встановлене.Наприклад, на перший погляд здавалися синонімічними поняття hr-tp(„під головою”) та tp-m;c(„біля скроні”), але післяпоглибленого дослідження Б.Ганн установив, що перший прийменник має спеціальнезначення „перебувати біля людини, що лежить”, а другий – „бути біля людини, щорухається”. Якщо брати дієслова руху, то можна виділити спеціальні значеннятакож далеко не для всіх слів, що в подальшому стануть синонімами. Наприклад, šm– „іти”, iw– „приходити”,h;j– „йти вниз” тощо. Якщо згадати, щотаке архаїчне вживання слів на позначення різних відтінків понятьвикористовувалося через конкретність мислення, а категорія часу була нерозривнопов’язана чи навіть розчинялася в категорії простору, то стає очевидним, щоєгипетська в ІІІ тисячолітті до н.е. не знала не тільки абстрактної категоріїчасу, а й абстрактної категорії простору. „Виникає цікава ситуація: з одногобоку, існує досить розвинена система вимірювання, а з іншого – архаїчнеуявлення (якщо не повна відсутність поняття) про об’єкт вимірювання” [10, с.14]. Але нічого дивного тут нема, якщо згадати все, що було вище сказано, аджетакий об’єкт вимірювання, як час, є абстрактною категорією, а такі категорії небули властиві конкретним уявленням давньомесопотамської та особливодавньоєгипетської культури. На пізнішому етапі ці традиції набули більшабстрактних уявлень, і тоді слова, що раніше позначали відтінки значень, стаютьсинонімами. Проте на даному етапі можна спостерігати саме таке явище.
3.2.Емоційність сприйняття часу
Міфологічне(або міфопоетичне) розуміння світу характеризується якісною неоднорідністю якчасу, так і простору
А.Гуревич
Можна виокремитище одну особливість категорії часу в її сприйнятті представниками цивілізаційдавніх Єгипту й Месопотамії, а саме його неоднорідність, емоційнузабарвленість. Ця риса тривалий час привертає увагу дослідників. Наприклад, щеподружжя Франкфортів стверджувало, що „міфопоетична концепція часу подібно доконцепції простору, не кількісна й абстрактна, але якісна і конкретна. Міфопоетичнадумка не знає часу як однорідної тривалості або як послідовності якісноіндиферентних миттєвостей” [4, с. 34].
Люди завжди булинебайдужими до таких проявів часу в природі, як зміна сезонів року, рухнебесних тіл, періодичні повені тощо. Проте давню людину цікавило, як частозазначають, не питання „Як?”, а питання „Чому?”. Під цим кутом зору людинабачила будь-який процес, будь-яку зміну як наслідок утручання чиєїсь волі. Іякщо через чиюсь хворобу чи загибель міг підпасти під підозру чаклун або шаман,то проявами часу в природі, кліматичними, метеорологічними процесами, сходом ізаходом Сонця тощо переважно займалися вищі сили власноруч. Якщо народ уважавсвоїм покровителем єдиного Бога, то цей Бог зазвичай дарував людям стабільніумови для існування, як, наприклад, Ягве, колизаключає заповіт із Ноєм, обіцяє, що „надалі в усі дні землі сівба і жнива,холод і спека, літо і зима, день і ніч не припиняться” [Бут. 8, 22]; проте цейже Бог міг за власним бажанням зашкодити звичайному спливанню часу чи викликатипевні надзвичайні метеорологічні умови, як той самий Адонай, коли пролив „наСодом і Гоморру дощем сірку й вогонь від Господа з неба і знищив міста ці, і всюоколицю цю...” [Бут. 19, 24-25]. Якщо над людьми стояло кілька богів, як,наприклад, у Месопотамії, то ці функції могла виконувати й рада богів, назразок ради Ануннаків. „Для мешканця Месопотамії, відповідно, космічний порядокне здавався чимось даним, скоріше він ставав чимось, що досягнуто – досягнутозавдяки безперервній інтеграції багатьох індивідуальних космічних воль, кожна зяких така могутня, така страшна” [4, с. 161]. Ще один варіант установлення часуй буття взагалі – двобій космічної сили проти хаотичної. Наприклад, боротьбабога Ре зі змієм Апопом у єгипетській традиції (шумерськийколективно-демократичний пантеон каже в подібному випадку про битву війська Тіаматіз військом Енліля). Ця боротьба призводить до творення світу, і з неюзливаються добовий та річний цикли, коли боротьба призводить до сходу сонця йпочатку Нового року відповідно. Проте емоційне сприйняття світу призводило дотого, що людина була безпосередньо втягнена в розвиток цих космічних подій,мала виконувати заповіт, укладений із Богом, відтворювати дії богів у щорічнихритуалах тощо. Якщо дії людини відповідали архетипічним, то вони мали цінністьі мали шанси на успіх. „Це навмисне узгодження космічних і соціальних подійясно говорить про те, що для давньої людини час був не нейтральною йабстрактною системою відліку, а скоріше послідовністю стадій, кожна з яких малаособливу цінність і важливість. Подібно до того, як це було з простором,існують особливі „області” часу, що не досяжні для безпосереднього переживанняй суттєво стимулюють спекулятивну думку. Це – далеке минуле й майбутнє” [4, с.38-39].
Остання думкавимагає спеціального освітлення. Про сумісність категорій часу та простору вжейшлося, і треба лише пояснити, чому і як сприйняття далекого минулого ймайбутнього відрізнялося від сприйняття подій, що відділяла від моменту розмовиневелика відстань. І.С.Клочков пропонує розглядати три різновидимесопотамського ставлення до часу, а саме виокремлення історичного, „периферійного”та міфічного часу. „Історичний час – це минуле, про яке народ зберігав відноснодостовірні дані, куди вели тверді генеалогічні та династичні лінії, час, якийсприймали більш-менш так само, як свій… „Периферійний” час – це минуле накраї суспільної пам’яті, спогади про нього смутні; послідовність і зв’язокподій люди вже погано собі уявляли. Це час незвичайного… І, нарешті, міфічнийчас – час, що лежав за межами народної пам’яті, час богів; тут часто взагалі неможна сказати, що одна міфічна подія відбулася раніше за іншу” [10, с. 25]. Отжеміфічний час був цілковито сакральним, нормативним і до нього занурювалися людипід час святкових ритуалів. Власне, це не є час як процес, тут немапослідовності подій, але є їхня абсолютна цінність. Історичним уважавсязазвичай час на кілька династій у минуле, а „периферійним” – час, коли вжепочалося царювання на Землі, але до того моменту, коли починалася реальнапам’ять про події. „Периферійний” час – це момент дії культурних та епічнихгероїв, але він відрізняється від міфічного, бо не є настільки сакральним, аподії в ньому відбуваються вже в послідовності, що схожа на історичну. Тутрозглядається минуле, бо в традиціях мешканців Месопотамії, як і Єгипту, сакральнийстатус мало саме абсолютне минуле, час, коли влада належала богам, закони булинайсправедливішими, а життя найкращим і найдовшим. Щодо останнього, то можнапродовжити наводити приклади з Месопотамії. Свідоцтвом підвищеної сакральності „периферійного”часу порівняно з історичним може слугувати велика тривалість життя в людей, щотоді жили. Тут можна згадати легенду про великий потоп, що була дуже популярноюсеред семітичного населення Месопотамії, проте ще Дж.Дж.Фрезер казав, що вНіппурі знайдено табличку кінця ІІІ тисячоліття до н.е., де йдеться про потоп,а розповідь шумерською, тобто мовою, що на той час була вже мертвою [20, с. 76].Тобто вже за розквіту шумерської цивілізації, в першій половині ІІІ тисячоліттядо н.е. легенда про потоп існувала. І з потопом у месопотамців були пов’язанідуже своєрідні уявлення: „допотопні часи оточені в давньомесопотамськійтрадиції ореолом таємничості й сакральності: це був час богів, божественнихгероїв і керманичів, найвеличніших мудреців і перших людей, із котрими пізнішій не намагалися зрівнятися” [10, с. 27]. Якщо взяти „Шумерський царськийсписок”, можна побачити, що за 241200 років Месопотамія бачила тільки вісьмохкерманичів, отже кожен із них правив за цими даними кілька десятків тисячроків. Після потопу ще певний термін триває цей „периферійний” час, але йогоякісні характеристики вже набагато нижчі, ніж це було раніше – царі правлять небільше кількох тисяч років. „Починаючи з восьмої післяпотопної династії йдутьуже порівняно правдоподібні терміни, за єдиним винятком” [10, с. 23]. Щодоєгипетської культури, то найбільш значущим свідоцтвом сакральності минулого, асаме недосяжного абсолютного минулого, буде, звісно, те, що в цей час на землі бувкерманичем солярний бог, який і слугує ідеалом царя, і „жоден фараон не мігрозраховувати на те, щоб досягти більшого за створення таких умов, „які були зачасів Ре, на початку” [4, с. 39]. Проте кожен фараон був сином Ре, якому тойдовірив владу над обома Єгиптами, тому він повинен був робити все, щоб гіднонаслідувати славу божественного батька. Титул „Син Ре” йде вже з часів Давньогоцарства, разом із іншими легітимізуючи владу фараона та його божественнепоходження.
Розглядаючивисоке значення для давніх цивілізацій Єгипту й Месопотамії минулого, слідсказати, що мається на увазі саме минуле як процес. Той факт, що найвищоюсакральністю володів момент творення світу, з яким зливалися ритуали, непідлягає сумніву, і про нього вже написано багато літератури. Але йдеться проте, що шумери, як і єгиптяни та месопотамські семіти, дуже високо оцінювалисаме минуле, а не тільки цей момент. „Якщо для сучасної людини „дивитися вмайбутнє” значить „дивитися вперед”, то шумер чи вавілонянин, дивлячись уперед,бачив минуле; майбутнє лежало в нього за спиною” [10, с. 28]. Наприклад, якщовзяти аккадську мову, а на часові категорії в ній дуже вплинули шумерськіуявлення, то бачимо, що минуле аккадською – ūmpāni („дні обличчя”), на відмінувід майбутнього – ahrātu (від кореня `hr, що має значення „бути позаду”).Психологічний перехід до погляду обличчям у майбутнє відбувся десь у середині Ітисячоліття до н.е., „під впливом месіанських учень та есхатологічнихочікувань, завдяки яким і найвища значущість, і головна увага людей булиперенесені з минулого на майбутнє” [10, с. 29]. Можливо, це пов’язане щодоМесопотамії з підйомом престижу єврейської культури, для якої саме властивийнормативний характер майбутнього, а також месіанські настрої.
Можна сказатитакож, що ставлення до минулого як до того, що є попереду, а не позаду,властиве не тільки згаданим традиціям, а було поширене свого часу. Наприклад, уросійській мові зберігся префікс пред-, що надає значення минулого,наприклад, предыдущий, предшественник, предзнаменованиеі т.д. Так самомайбутнє позначалося словом, яке переносило його за спину: потом,наприклад, слово потомство, яке позначає майбутніх нащадків, а аккадською,до речі, перекладається ahrātu, етимологія якого вже визначена вище.
Якщо розглядатикатегорію майбутнього, то також можна сказати, що воно емоційно насичене, а не абстрактно-лінійне.При чому майбутнє, принаймні це можна з точністю говорити про культуруМесопотамії, повністю чи майже повністю під владою минулого. І.С.Клочков навітьназиває майбутнє „минулим, яке ще не прийшло”. Дійсно, з того, що сказано вище,можна вивести, що майбутнє – „це не все багатство можливостей, із яких можереалізуватися та чи інша, а саме те, що пізніше втілиться та стане минулим” [10,с. 30]. Це підтверджується структурою складнопідрядних речень (коли на часовівідтінки навіть не звертається уваги, а важливим є питання: „чи завершивсяперехід передіснування в післяйснування, чи він ще продовжується” [2, с. 439])у гадальних, медичних та законотворчих текстах вавілонян. Такий зв’язокмайбутнього з минулим в уявленнях давніх месопотамців можна пояснити тимставленням до долі, що зумовлювало детермінізм майбутнього через певні дії вмайбутньому. Долі в розумінні її мешканцями Єгипту й Месопотамії й будеприсвячено наступний розділ.
РОЗДІЛ4. Уявлення про долю та його зв’язок із категорією часу
Проблема долі вжезгадувалася вище, коли йшлося про граматичну категорію часу. Тоді було вказано,що ставлення месопотамців, та, за деякими гіпотезами, єгиптян до долі зумовилосвоєрідну побудову речень, у яких „достатньо завершитися першій дії, щоб за неюз неминучістю слідувала друга” [2, с. 438]. Щоправда, для Єгипту це явище зафіксованоздебільшого на пізніших етапах розвитку. Зате якщо говорити про Месопотамію, тотут воно вже зустрічається в текстах на початку ІІІ тисячоліття до н.е. Причомукатегорія долі не просто була щільно пов’язана з категорією часу. Наприклад, надумку І.С.Клочкова, „саме ця категорія відігравала в вавілонській свідомості туроль, виконувала ту функцію, що її виконує в сучасній свідомості категоріячасу” [10, с. 30]. Отже, це була ґрунтовна категорія для культур як шумерів,так і аккадців, тобто месопотамських семітів. І для глибшого розуміння культуриМежиріччя потрібно встановити основні поняття, що стосувалися цієї категорії.
Пригадуючивідсутність абстрактних понять, що позначали час і простір, можна дійтивисновку, що для інших важливих категорій культури так само не було єдинихабстрактних понять. І дійсно, в Месопотамії не знали єдиного принципу долі, щоохоплював би весь Космос та керував ним; кожна річ та особа мала власну долю,яка до того ж складалася з кількох аспектів. Тож дослідження уявлень про долю,напевне, треба починати з визначення головних аспектів, з яких ці уявленняскладалися, а також термінів, якими ці аспекти позначалися.
Першим можнарозглянути шумерське nam(-tar), що дорівнює аккадському šīmtu. Т.Якобсен пише з цього приводу:„Слово nam-tar як nomenagentis з об’єктом, може означати„(хтось чи щось), що визначає долю”. Саме таке значення, як видається,міститься в імені „Янгола смерті”, Намтар. Родовий відмінок, що йде далі, втакому випадку, вказує на об’єкт, тобто особу чи річ, чия доля визначається…однак термін nam-tar може позначувати й самудолю, і в цьому сенсі, напевне, частіш за все це слово й використовується” [10,с. 33]. Якщо префікс nam додавався до якогось поняття, він, здається, слугував длявиведення цього поняття на більш абстрактний рівень, наприклад nam-lugal– „талан царя”, nam-lú-ulú – „талан людини” тощо. Цимпрефіксом засвідчувалося те, що все, що суджене тому чи іншому культурномуінституту, буде властиве й окремій особі, яка до нього причетна. Проте можна сказати,що кожен бог, кожна людина, кожна річ має свою власну долю, так само, як ісоціальні інститути, до яких вони належали. Слово šīmtu має значення„встановленого”, „призначеного”, „долі” а також „смерті, що встановлена”. Вконцепції šīmtuможна побачити зміни протягом розвитку культури. Перше значення цьогослова означало незмінювану природу речі, а друге – майбутнє феномену чи живоїістоти, що встановлюється богом чи богами. „Практично в усіх випадкахустановлення šīmtu пов’язане з актом урочистого проголошення божеством чибожествами певного наказу, що визначає форму, спосіб, мету й межі існуваннятого чи іншого феномену” [10, с. 34-35]. Про зв’язок такогопроголошення-найменування з долею свідчить, наприклад, початок міфу „Енумаеліш”, де в єдиному переліку згадані надання долі та назви. До речі, засвідченням С.Хука, цей міф був властивий лише для семітичних вавілонян таассірійців, а шумерського варіанту, принаймні, не збереглося. Проте, можливо,таке злиття найменування та творення (а šīmtuхарактеризувало не тільки долю, а йсутність об’єкту, про що каже А.Л.Оппенгейм) було властиве сутосеміто-хамітичному світоглядові. Наприклад, якщо брати юдейську традицію, томаємо таку формулу: „Сказав Усесильний: „Нехай буде світло”, і стало світло. Іпобачив Усесильний світло, що воно добре, й відокремив Усесильний світло відтемряви. Й назвав Усесильний світло днем, а темряву назвав ніччю” [Брейшит І,3-5]. У хамітичних давніх єгиптян схожу картину можна спостерігати, коли Атум,називаючи наступних богів, викликає їх до життя [4, с. 71].
Ще один аспектуявлень про долю можна пов’язати з шумерським терміном me та його аккадським аналогом parşu. Meмає значення „буття”,„міра існування”тощо та пов’язане з дієсловом me(„бути”). Обидві категорії протягом історії змінювали своє значення, щозначно ускладнює й без того складне досліджування їхніх значень. Meспочатку, ймовірно, усвідомлювалосяяк своєрідний містичний принцип існування кожної окремої речі; пізніше цюмістичну силу почали сприймати незалежно від самого явища, як істоту, що цимявищем керує. Доречно згадати, що концепція nam(-tar) також могла стосуватися якогосьдуха-демона, що керував долею того чи іншого феномену. Meбули певною мірою незалежні відбогів. Бог міг володіти ними, і з цим пов’язана тема Таблиць me(або аккадських „Таблиць долі”)яксимволу контролю над світом, проте бог не мав влади якось змінити me, тому що на цих Таблицях„усі майбутні події записані як раз і назавжди дані” [10, с. 39]. Основнимсвідоцтвом про me длянас є міф про Інанну та Енкі. Там ідеться про те, як Інанна хитрощами відбираєв батька me, щоб передати блага, що несеволодіння ним, своєму місту – Уруку (Ереху). Протягом цього міфу кілька разівзгадується перелік різнихme, проте з більш як сотні зараз удалося розпізнати не більшесімдесяти, в тому числі Енство, Священна корона, Пастушество, Царська влада,Правда, Сходження до нижнього світу, Військовий штандарт, Зброя, Музика,Писемність, Ковальство тощо. Загалом ці me, за свідченням С.Хука [21, с. 24],уособлюють блага цивілізації, та власне, повна назва міфу вказує на те, щойдеться про передання мистецтва цивілізації від Еріду Уруку. „В даному випадку meуособлюють усе необхідне дляповноцінного життя городян: моральні норми з їхніми антиподами, канони мистецтві ремесел, атрибути царів та жерців, еротичні поняття...” [14, с.173]. Слово parşu стосувалося, ймовірно, на початкудіяльності, роботи кожного з богів. Пізніше це слово набуло значення „ритуалу”,„закону” тощо. Воно було пов’язане з Таблицями долі, що були аналогомшумерського me. Єще кілька термінів, що пов’язані з долею, жеребом, наперед накресленим тощо,проте їхні значення точно не встановлені й вони, можливо, не були такимиважливими, як те, що тільки-но було розглянуто.
Щодонезмінюваності долі можна сперечатися. З одного боку, доля проголошуваласяпаралельно з найменуванням-творенням феномену та мала зберігатися назавжди. Зіншого боку, маємо чисельні звернення месопотамців до своїх особистих духів-охоронцівіз проханнями щодо зміни цієї долі. Проте інститут таких духів остаточноскладається трохи пізніше, в кінці ІІІ тисячоліття до н.е., коли особистий богпочинає відігравати дуже суттєву роль у житті людини [4, с. 271-275]. Авзагалі, боги могли в деяких випадках змінювати долю людини, наприклад, як це сталосяз Утнапіштимом, якому було надане безсмертя. І все ж боги змушені булирахуватися з me,проти якого навіть вони, з усією своєю силою не могли багато вдіяти.
Якщо досліджуватиставлення до долі давніх єгиптян, то треба згадати застереження М.А.Коростовцевай розмежувати в історії Давнього Єгипту кілька періодів, що мали різнікультурні парадигми. „Для духу раннього періоду було загалом характернепідкорення приписанням. Однак індивідуумові належало виказати себе гідним черезсвої дії та через свободу вибору в межах загального закону. Дух пізньогоперіоду був духом самого лише підкорення приписанням, і індивідуум бувзобов’язаний проявляти покору, слідуючи тому, що прирекли боги” [4, с. 107].Отже на добу Давнього царства в людині виховувалося почуття особистої гідності,що доповнювалася відчуттям маат, тобто правосуддя чи належного порядку. Цевідчуття дозволяло й навіть надихало виступити на свій захист, якщо результатправедних дій був незадовільним на погляд особи, що ці дії робила. Так РамзесІІ після невдалої битви звертається до Амуна: „Що з тобою, мій батько Амуне?Хіба ж батько забуває свого сина? Хіба я робив щось без твого відому?” Йогопромова не свідчить про будь-яку покірливість долі чи задумам богів, вонасповнена обурення через те, що особиста поведінка фараона не булавинагородженою в даній окремій ситуації. І така непокірливість долі та відчуттясправедливості були властиві не лише фараонові, якщо вірити текстам, а простимлюдям також. Та чи були тоді прості люди, це питання треба розглянути. Здається,цей народ був значною мірою носієм того, що Л.М.Гумілев називає пасіонарністю,тому й мало місце все те, що відбувалося на території Єгипту в ІІІ тисячоліттідо н.е. Дійсно, теорія Гумілева якнайбільше співвідноситься з єгипетськиметносом Давнього царства. Адже група, що знаходиться під впливом пасіонарності,перебуває якраз у стані підвищеної активності, форми якої можуть бути різними.„Тут і гордість, що стимулює жагу до влади та слави в віках, пиха, яка штовхаєна демагогію та творчість; жадоба, що народжує скнарів, користолюбців тавчених, які накопичують знання замість грошей...” [5, с. 49]. Щоб довести цюрису давніх єгиптян, можна скористуватися прикладом Дж.Вілсона. Він порівнюєдва поховання сановників, один із яких жив приблизно за 2400 років до н.е., адругий – десь за 600 років до н.е. Бачимо, що перша людина була сповненоюжиття, прихильною до нього, тому на стінах гробниці багато малюнків, щозображують активне життя посадовця, його участь у громадських та політичнихпроцесах, полюванні тощо. Навпаки, другий зображений у молитві до бога мертвих,а стіни містять ритуальні та магічні тексти тощо. Тобто все свідчить процілковиту сконцентрованість на світі мертвих. Якщо продовжувати тему гробниць,то бачимо, що саме Давнє царство дало світові величезні кам’яні споруди,піраміди. Цей час був добою підйому енергії, жаги діяльності та досягнень. Цейперіод приносить і спалах теологічної думки, яка знайшла своє відображення в„Мемфіському богословському трактаті”, і наукової, що засвідчена медичнимитекстами того часу. При цьому причини такого явища, як стрімкий зрістцивілізації, досить незрозумілі. Як пише Дж.Вілсон, „це була революція, раптовийрозквіт повільного розвитку, що відбувся під впливом якогось незрозумілогостимулу” [4, с. 124].
Повертаючись допроблеми долі, можна погодитися, що людина не була навіть тоді повністю вільноювід божої волі, проте людина Давнього царства не була рабом свавілля свогобога, а могла власними силами прийти до найкращого життя та розраховувати на йогопродовження після фізичної смерті. Менталітет мешканця Месопотамії того часубув майже протилежним, наприклад, він навіть не міг припустити, що після смертібуде мати приємне існування в підземному світі, який був лише блідим відголосомцього. Наприкінці можна сказати, що деякі дослідники, наприклад А.Л.Вассоєвич,уважають, що уявлення про „шой”, тобто напівістоту-напівпринцип, який буввідповідальним за долю, мали місце й на більш ранньому етапі, ніж періодАменхотепа ІV, коли вони впершез’являються в зафіксованому вигляді в текстах. Проте чи це насправді мало місцеза доби Давнього царства, невідомо остаточно.
РОЗДІЛ5. Відомості про календарі Давніх Єгипту і Месопотамії
Про ситуацію зкалендарем у першій половині ІІІ тисячоліття до н.е. відомо дуже мало. „Існуютьсвідоцтва того, що в своєму повсякденному житті та, наприклад, при визначеннідат своїх свят давні єгиптяни користувалися місячним календарем” [9, с. 61],хоча офіційним календарем, і в цьому єгиптяни, напевно, були першими, уважавсявсе ж сонячний. Щодо месопотамських календарів, то вони на цьому етапі булиповністю місячними, або місячно-сонячними. Оскільки місячний варіант календаряє більш давнім, то з нього, здається, треба й почати.
Прагнучивстановити інтервали часу більші за добу, чи ще з якихось причин, „астрономиСходу, особливо вавілонські, досягли великих успіхів у вивченні Місяця та,серед іншого, в визначенні часу між двома молодиками. Цей період у подальшомуотримав назву синодичного місяця” [18, с. 93]. Першим днем місяця в такихвипадках проголошувався день, коли можна було побачити перший захід молодогомісяця. Грецькою цей момент називався неоменією, він відбувався в середньомучерез 36 годин після справжнього молодика, який спостерігати безпосередньоможна було лише під час сонячного затемнення. Тривалість синодичного місяця всередньому 29,5 діб, тому використовували чергування місяців із 30 та 29 днями,які називали відповідно повними та порожніми. Якщо вести такий рахунок, місяціможуть припадати на різні сезони, й Новий рік може плавати в часі. Тобто місяців випадку суто місячного календаря могли належати до різних сезонів. І якщокочовим народам, як, наприклад, арабам, це не приносило великих складнощів, то месопотамцям,які були хліборобами й залежали від річних природних циклів, така ситуаціяперешкоджала точно прогнозувати певні щорічні події. Тому виникала потребаузгоджувати місячний календар із сонячним роком, а задля цього зазвичайробиться періодичне додавання ще одного місяця. „Є всі підстави вважати, що вжеблизько 2500 року до н.е. шумери користувалися місячно-сонячним календарем звизначеними, хоча й невідомими нам правилами вставки (інтеркаляції) 13-гомісяця” [9, с. 42]. Назви основних місяців у шумерів, за ніппурським каноном,такі: 1– Barag-zag-gar-ra („Місяць Престолу Святилища”), 2 – Gu4-si-sa2 („Місяць биків, щозапряжені”), 3 – Sig4-gišu5-šub-ba-ga2-gar („Місяць поміщування цеглин у формудля цегли”), 4 – Šu-gar-numun-na („Місяць сівби”), 5 – Izi-izi-gar-ra („Місяць установлення вогнів”), 6 – Kin-dinanna („Місяць жеребу Інанни”), 7 – du6-ku3 („Місяць ЗаповітногоГорба”), 8 – Apin-du8-a („Місяць випускання плугу”), 9 – Gan-gan-e3 („Місяць виходу вбивці”),або Mu-šu-du8 („Звільнення року”), 10 – Ku3-sux(ŠIM) („Священна чистота”), або Ab-ba-e3-da („Місяць Виходу Батьків”), 11 – Ud2-duru5 („Місяць полби”), 12 – Še-gur10-kud („Місяць жнив”). Здається, можнаказати, що це не просто були місяці як певні проміжки часу, адже такаабстракція була б не характерною для шумерської свідомості. Є версія, що„місячна природа Шумеро-Вавілонського календаря з його прив’язкою до змінимісячних фаз також уважається спорідненою передаванню me від одного бога до іншого” [28, с.120]. Треба вказати, що, за шумерськими віруваннями, влада інколи переходилавід одного бога до іншого, і тоді останній тимчасово виконував обов’язкикерманича ради богів. У цей час на землі зазвичай відбувався перехід влади вМесопотамії від одного міста до іншого. Т.Якобсен пише про це: „Час від часубог і місто, що виконувало царську владу, визнавалися нездатними виконувати цюфункцію, хоча б із тієї причини, що божественна асамблея бажала змін” [4, с.251 — 252]. І.Святополк-Четвертинський пропонує визначити, які місяці належалитому чи іншому богу, а точніше – групі богів, спостерігаючи за тим, коливідбувалися ті чи інші жертвопринесення. Він відносить 2, 5, 8 та 11 місяці донебесного рівню Ана, Енліля та Нінурти; 3, 6, 9 та 12 місяці – до земноводногорівню Інанни та Енкі; нарешті, 1, 4, 7 та 10 місяці – до хтонічного рівнюДумузі. Але вивчення шумерського календаря тільки в останні роки стає можливим,тому дані про нього ще дуже нечисленні, а гіпотез навпаки багато.
Про вавілонськийкалендар відомо дещо більше, при чому, скоріше за все, вавілонський календарперебував під впливом шумерського. Він також складався з 12 місяців: 1 – Nisānum („Жертва шляхом лиття”), 2 –Ajjarum („Світлий”), 3 – Simānum, 4 – Du’ūzum („Думузічний”), 5 – Abum („Батько”) / Apum („Очерет”), 6 – Elūlum („Радіти”), 7 – Tašrītum („Першопочаток”), 8 – Arahsamna, 9 – Kislīmum, 10 – Tebētum („Занурення”), 11 – Šabāţum („Знищення вітром”), 12 – Addarum („Сумний”). Так само, як ішумери, вавілоняни ділитимуть рік на 12 місяців і додаватимуть ще один у разіпотреби. Зберігся наказ царя Хаммурапі приблизно датований 1760 роком до н.е.,в якому сказано: „Оскільки рік має ваду, то нехай місяць, який заразпочинається, отримає назву другогоElūlum, а податки Вавилонові нараховуються не на 25 день Tašrītum, а на 25 другогоElūlum” [18, с. 104]. Додатковиймісяць приблизно до середини І тисячоліття до н.е. визначали, не використовуючипевної системи. Можливо, така ситуація була характерною і для шумерів, боінакше логічним було б перейняття відповідної схеми вавілонянами. Місяць увавілонян, як і в шумерів, складався з семиденних тижнів. Подальшевдосконалення календаря призвело до появи більш послідовного та систематичногододавання 13-го місяця, але це вже стосується набагато пізнішого періодуісторії Месопотамії.
Календар давніхєгиптян був пов’язаний із необхідністю передбачення наступного розливу Нілу.Довгі спостереження за небесними явищами встановили, що розлив Нілу співпадає злітнім сонцестоянням. Але більш практичним і легким у спостереженні булоспіввіднесення розливу з моментом геліакічного сходу зірки Сиріус ( Сотіс, абоАнибус), яка з’являлася в 3000 році до н.е. після сімдесятиденного невидимогоперіоду приблизно через 0,4 доби після сонцестояння ( відстань між цимимоментами була різною в різні періоди історії). Період між двома першимигеліакічними сходами Сиріуса було розділено на 12 місяців, кожен із якихскладався з 30 днів. Назви цих місяців такі: 1 – Thoth, 2 – Phaophi, 3 – Athyr, 4 – Chojak, 5 – Tybi, 6 – Mechir, 7 – Phamenoth, 8 – Pharmuthi, 9 – Pachon, 10 – Payni, 11 – Epiphi, 12 – Mesori. Кожен із цих місяців був розділенийна три частини по 10 днів, яким належали десятиградусні сегменти сонячноїекліптики. Місяці було присвячено різним богам пантеону. „Так, Thoth– перший місяць року вдавньоєгипетській релігії – був присвячений богу Місяця й мудрості; місяць Athyr був присвячений богині Хатор, Phamenoth– обожненому цареві Аменофісу. Назвамісяця Pharmuthiпов’язана з єгипетською богинеюЕрмути, Pachon– з єгипетським богом Хонсом і т.д.МісяцьPayniприсвячений„святу долини”, аMesoriприсвячений „народженню сонця”” [18, с. 44]. Пізніше було встановлено, щосонячний рік насправді складається з 365 днів, а ще пізніше, вже в Ітисячолітті до н.е., з’являються спроби ввести вісокос, але вони сприймалисянародом дуже вороже, можливо, через те, що в цей час релігійна консервативністьуже не дозволяла єгиптянам проводити якісь зміни в релігійній системі, акалендар, безперечно, був її важливою складовою частиною. Але на періодДавнього царства, напевно, єгиптяни користувалися сонячним календарем, щонараховував 360 днів у 12 місяцях. Наостанку можна згадати, щодавньоєгипетський календар став основою для коптського, який складається з 12місяців (їхні назви в арабізованому варіанті відповідають єгипетським), післяяких ідуть ще п’ять днів, що мають грецьку назву епігоменів. Коптський рікспівпадає з юліанським і починається 29 серпня (окрім року, що є наступнимпісля високосного, коли Новий рік перепадає на 30 серпня). Рахунок років укоптському календарі ведеться за ерою Діоклетіана, яка почалася 29 серпня 284року н.е. За цим календарем ведеться рахунок років у Судані й Ефіопії.
Отже бачимо, що вдавніх Єгипті та Месопотамії з’явилися свого часу одними з перших, або йпершими в світі. Вони були нерозривно пов’язані з релігійними віруваннями, їмбули притаманні риси конкретності (а в Єгипті – ще й симетрії), що становиливідмінність загалом культурних традицій Єгипту та Месопотамії. Ці календарістали підґрунтям для створення більш пізніх ассирійського, єврейського,коптського, ефіопського та інших календарів.
ВИСНОВКИ
Розгляд різнихнепрямих свідоцтв необхідний задля формування уявлення про сприйняття часу вкультурних середовищах Єгипту й Месопотамії ІІІ тисячоліття до н.е., адже незбереглося спеціальних письмових джерел, у яких розповідалося б про ставленняєгиптян та месопотамців до категорії часу. Таких джерел і не могло бути, аджевказані культури не мали відповідної спекулятивної думки, що дозволяла бпіднятися до такого рівню абстрагування, який свідчив би про наявністьзагальних філософських категорій, якою, врешті-решт, і є час. Навпаки,спекулятивна думка доби Давнього царства та шумерської цивілізації буланадзвичайно конкретною, що призводило до співвіднесення часу не з абстрактноютривалістю, а з її наповненням, тобто подіями, що відбувалися, а також особами,що брали в них участь. Конкретність сприйняття є однією з характерних рис, щобули властивими світоглядові досліджуваних культур. Також можна вказати такурису, як емоційність сприйняття часу. Це позначилося в культурі таким чином, щопевні проміжки часу вважалися більш цінними за інші. І в Єгипті, й уМесопотамії вищою цінністю володіло минуле, від якого значною мірою (Єгипет),чи навіть повністю (Месопотамія) залежало майбутнє. Гранично цінним уважався вобох традиціях – і це властивість світогляду більшості давніх суспільств –момент творення світу, який відбувся в міфічному минулому, але не перестававвідтворюватись у ритуалах, із яких найголовнішим був, напевне, новорічний. Цеставлення до моменту творення світу виходить до надзвичайно високого ставленнядо архетипу Центра Світу, або Світової Вісі, де, в свою чергу, найбільшсакральний час співпадав із найбільш сакральним простором. Можливо, саме це єглибинною причиною зв’язку уявлень про час і простір, яке відзначало особливоєгипетську спекулятивну думку, але значною мірою стосувалося й месопотамської. Апро те, що такий зв’язок існував, можуть свідчити дані граматик єгипетської ташумерської (а під її впливом – і аккадської), а саме той факт, що локативні татемпоральні поняття часто виражалися в мовах однаковими словами. До речі,граматика цієї доби свідчить також про особливе ставлення до детермінізму долі,що позначалося в специфічній побудові речень, коли дієслова не мали часовихвідмінностей, а обмежувалися розрізненням завершеного та незавершеного виду.Тобто в виразі, що позначався складнопідрядним реченням, не згадувалося, якспіввідносяться між собою в часі дієслова головного та підрядного речення.Йшлося лише про те, що за умови наявності однієї дії обов’язково відбуваєтьсятакож і друга. Це явище в граматиці, на думку деяких дослідників, витікає зупевненості давніх людей у незмінюваності долі. Щоправда, незмінюваність долі,можливо, була специфікою суто спекулятивної думки, а в буденній свідомості людисподівалися на те, що змінити долю можна. І тут традиції розходяться. ЄгиптяниДавнього царства вважали, що їхня доля залежить від того, як вони дотримуютьсяправил. І якщо вони цих правил не порушували, а боги все одно ставилися до нихбез поваги, вони вважали себе спроможними домагатися справедливості, або маат.Навпаки, месопотамці цілковито віддавали себе під владу богів і від їхньогобажання (деколи незрозумілого чи навіть продиктованого алкоголем) доля моглазмінюватись. І для покращення долі недостатньо було просто виконувати певні приписання.А треба було ще випросити для себе прихильність богів, а пізніше – принаймнівласного бога (тому „здобути успіх” перекладалося шумерською як „здобутибога”). Останнім свідоцтвом про сприйняття часу обрано відомості про календарі.Ці дані також свідчать про конкретність світогляду давніх єгиптян тамесопотамців. Адже календарі в них створювалися переважно з метою прогнозуватипевні метеорологічні явища та природні цикли, що пов’язані зсільськогосподарською діяльністю. А для ведення довготривалого рахунку років цікалендарні системи не використовувалися, та на ІІІ тисячоліття до н.е. навітьне було такого поняття, як лінійна тривалість років, знов таки черезнесхильність представників досліджуваних культур до абстрагування.
Такими є основнівисновки щодо ставлення давніх єгиптян та месопотамців до часу, що отримані нааналізі, як уже було вказано, непрямих джерел. Тому такі висновки, скоріше завсе, не можуть претендувати на остаточну правдивість. Але єдиною можливістюзрозуміти світогляд представників іншої культури здається саме таке дослідженняпринаймні найголовніших категорій, або парадигмальних архетипів, що зумовлювалиособливості думки тієї чи іншої культури, що є відмінною від нашої. І тому дляпсихокультуролога, тобто вченого, що досліджує особливості духовного розвитку вмежах певної культури, є дуже важливим якомога точніше відтворити сприйняттяосновних категорій спекулятивної (а також побутової) думки, що характеризуваладосліджувану культуру.
СПИСОКВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
1. Альбедиль М.Ф.Зеркало традиций: Человек в духовных традициях Востока. – СПб.:«Азбука-классика», «Петербургское Востоковедение», 2003. – 288 с. – («МирВостока»).
2. Вассоевич А.Л.Духовный мир народов классического Востока: историко-психологический метод висторико-философском исследовании. – СПб.: Издательство «АЛЕТЕЙЯ», 1998. – 539с.
3. В преддвериифилософии: Духовные искания древнего человека / Г.Франкфорт, Г.А.Франкфорт,Дж.Уилсон, Т.Якобсен / Отв. ред. и автор вступительной статьи В.В.Иванов. – М.:Издательство «Наука», Главная редакция восточной литературы, 1984. – 236 с.
4. В преддвериифилософии: Духовные искания древнего человека / Г.Франкфорт, Г.А.Франкфорт,Дж.Уилсон, Т.Якобсен / Отв. ред. Т.Уварова. – СПб.: Амфора, 2001. – 314 с.
5. Гумилев Л.Н. Конеци вновь начало: Популярные лекции по народоведению. – М.: Айрис-пресс, 2003. –384 с.: Ил. – (Библиотека истории и культуры).
6. Гуревич А.Я.Категории средневековой культуры. – М.: «Искусство», 1984. – 318 с.
7. Еланская А.И.Закон пропорции в коптском и категория времени в древнеегипетском языке // Africana. Африканский этнографическийсборник. – Ленинград: Издательство «Наука», 1975. – Т. 103. – С.144 – 148.
8. История древнегомира / Под ред. И.М.Дьяконова, В.Н.Нероновой, И.С.Свенцицкой. – М.: Главнаяредакция восточной литературы издательства «Наука», 1982. – Кн. 1: Ранняядревность. Отв. ред. И.М.Дьяконов. – 390 с.
9. Климишин И.А.Календарь и хронология. – М.: Издательство «Наука», Главная редакцияфизико-математической литературы, 1981. – 192 с. с ил.
10. Клочков И.С.Духовная культура Вавилонии: человек, судьба, время: очерки. М.: Издательство«Наука», Главная редакция восточной литературы, 1983. – 207 с.
11. Коростовцев М.А.Введение в египетскую филологию. – М.: Издательство восточной литературы, 1963.– 279 с.
12. Коростовцев М.А.Египетский язык. – М.: Издательство восточной литературы, 1961. – 103 с.
13. Липин Л.А.Аккадский язык. – М.: «Наука», 1964. – 156 с.
14. Морозов И. Основыкультурологи. Архетипы культуры. – Минск: «ТерраСистемс», 2001. 608 с.
15. Оппенхейм А.Л.Древняя Месопотамия: Портрет погибшей цивилизации: Пер. с англ. – М.: Наука,1980. – 470 с.
16. Перепелкин Ю.Я.История Древнего Египта. – СПб.: Летний сад: Нева, 2000. – 559 с.
17. Петровский Н.С.Египетский язык. Введение в иероглифику, лексику и очерк грамматикиСреднеегипетского языка. Под ред. акад. В.В.Струве. – Л.: ИздательствоЛенинградского ун-та, 1958. – 329 с.
18. Селешников С.И.История календаря и хронология. – М.: Издательство «Наука», Главная редакцияфизико-математической литературы, 1970. – 224 с. с ил.
19. Тураев Б.А.История Древнего Востока. – Минск: Харвест, 2004. – 749 с.
20. Фрезер Дж.Дж.Фольклор в Ветхом Завете: Пер. с англ. – 2-е изд., испр. – М.: Политиздат,1990. – 542 с., ил.
21. Хук С. МифологияБлижнего Востока: Пер. с англ. Л.А.Калашниковой. – М.: ЗАО Центрполиграф, 2005.– 175 с.
22. Цыбульский В.В.Современные календари стран Ближнего и Среднего Востока: синхронистическиетаблицы и пояснения.–М.:«Наука», 1964.–236 с.
23. Элиаде М. Космоси история. Избранные работы: Пер. с франц. и англ. – М.: «Прогресс», 1987. –312 с.
24. Элиаде М. Миф овечном возвращении. Архетипы и повторяемость. – СПб.: «Алетейя», 1998. – 258 с.
25. Юшманов Н.В.Грамматика литературного арабского языка. – изд. 3-е. – М.: Издательство«Наука», Главная редакция восточной литературы, 1985. – 175 с.
26. Языки Азии иАфрики: Изд. осн. Г.П.Сердюченко. В 4-х кн. – М.: Наука, 1979. – Т.3: Языкидревней Передней Азии (несемитские); Иберийско-кавказские языки; Палеоазиатскиеязыки. – 387 с.
27. Якобсен Т.Сокровища тьмы: История месопотамской религии: Пер. с англ. – М.: Восточнаялитература, 1995. – 291 с.
28. Sviatopolk-TshetvertynskiI. The Sumerian-Babyloniancalendar and symbolism of sacrifices // Proceedings of the Conference “Astronomyof Ancient Civilizations” of the European Society for Astronomy in culture(SEAC) associated with the Joint European and National Astronomical Meeting(JENAM). Moscow, May 23 – 27, 2000 / Eds. T.M. Potyomkina, V.N. Obridko. –Moscow: Nauka, 2002. – P. 120 – 129.