План
Вступ
РозділІ. Історичні умови і визначальні фактори культурного розвитку України в другійполовині ХІХ ст.
І.1Національні культурні організації і рухи в умовах реакційної урядової політики
І.2Освіта
І.3Природничі науки
І.4Гуманітарні науки
І.5Особливості літературного процесу
РозділІІ. Мовна ситуація в Україні у другій половині ХІХ ст.
ІІ.1Наслідки Емського указу
РозділІІІ. Загальна характеристика діяльності «Просвіт» та виникнення новихформ культурно-освітньої роботи
РозділІV. Розквіт та основні напрями розвитку народної творчості. Професійнемистецьке життя
ІV.1Музика
ІV.2Театр
ІV.3Образотворче мистецтво
ІV.4Архітектура
Висновки
Списоквикористаних джерел та літератури
Додатки.Циркуляр міністра внутрішніх справ Валуєва про заборону української мови (18липня 1863 р.)
Вступ
На духовній іматеріальній культурі українського народу відбилася надзвичайна драматичністьйого історичного буття. Суть, роль і визначальні етапи еволюції національноїкультури і національної свідомості і досі залишаються науково не осягнутоюсферою об'єктивного вивчення в Україні.
Актуальністьтеми. Творення, збереження і розвиток культури єголовним змістом історичного процесу. І сьогодні, коли Україна стала на шляхдержавотворення і демократизації суспільства, що супроводжується соціально-економічнимита політичними зрушеннями, руйнуванням стереотипів та виробленням новихпідходів, визначення напрямів розвитку культури, її орієнтацій, пріоритетів єнайважливим завданням. Його успішне розв’язанняможливе лише на основі вивчення та осмислення набутого, критично засвоєногодосвіду, з урахуванням найціннішого в ньому. У зв’язкуз цим особливої актуальності набувають проблеми філософського, історичного,етнологічного та мистецтвознавчого осягнення художньо-культурної сфери життянароду, нації, суспільства як в далекому історичному минулому, так і в новий тановітній часи.
Актуальність дослідженнязумовлюється й тим, що досі дуже мало спеціальних робіт, де б узагальнюваласяісторія розвитку культури України періоду розвитку капіталістичних відносиндругої половини XIX ст., хоча є праці, що містять цінні дані та узагальнюючітвердження про культурну ситуацію на Україні в зазначений період.
Об’єктомдослідження є культурна ситуація в Україні періоду розвиткукапіталістичних відносин (Друга половина ХІХ століття).
Предметдослідження –визначальні фактори культурного розвитку у зазначений період, функціонування народноїтворчості та мистецького життя у контексті розвитку культури України другоїполовини XIX ст. Оскільки охопити всі аспекти цього явища в одному дослідженнінеможливо, переважна увага надається мовній ситуації в Україні, виникненнюнових форм культурно-освітньої роботи та розвитку народної творчості, якнайпоказовішим для даного періоду.
Хронологічні межідослідження охоплюють події другої половини XIX ст., період, відомий в історіїУкраїни як національно-культурне відродження.
Метаі завдання дослідження: на основі аналізунаукової літератури, періодики, спираючись на досягнення попередників,дослідити особливості розвитку культурних процесів в період формуваннякапіталістичних відносин у суспільстві; виявити, проаналізувати і узагальнитиособливості культурної ситуації в Україні у другої половини XIX ст.
У відповідності зпоставленою метою визначаємо такі завдання:
· Розглянути вплив відомих указів щодо заборони українськоїмови на стан духовного життя населення;
· Проаналізувати діяльність нових духовних осередків у справірозбудови національної культури.
Методологічну ітеоретичну основу дослідження становлять загальні науково-дослідницькі принципиоб’єктивності, історизму,системний підхід як всебічний і логічний аналіз структурних елементів у їхвзаємозв’язку і взаємозалежності,що дозволяє адекватно розглянути історичні реалії.
Українськанаціональна культура постала як узагальнене вираження творчого потенціалународу, його світорозуміння, релігії, моралі, художнього мислення, науки йфілософії. Вона відіграла вирішальну роль у формуванні української національноїідентичності та в національному самоутвердженні українського народу. Гіднемісце в цьому процесі належало національно-культурному відродженню, яке маломісце в другій половині XIX ст.
Практичнезначення одержаних результатів. Матеріали курсового дослідженняможуть бути використані у підготовці фундаментальних праць з історії України,історії культури України.
Структура роботизумовлена логікою дослідження, його метою і основними завданнями, а такожпрагненням автора представити культурну ситуацію в Україні другої половини ХІХст., як цілісне історико-культурне явище. Робота складається із Вступу, чотирьохрозділів і Висновків, списку використаних джерел та літератури та додатків.
Розділ І. Історичні умови і визначальні факторикультурного розвитку України в другій половині ХІХ ст.
У кінці XVIII ст. територія України була розділена міжАвстрійською (увійшло 20% площі) і Російською (80%) імперіями. До цього часузавершилася ліквідація української державності. В обох імперіях розгалуженийбюрократичний апарат повністю контролював всі сторони життя суспільства. УРосії у XIX ст. особливу роль починає відігравати поліція, 3-є відділенняВласної Його Імператорської Величності канцелярії, жандармерія. Широкимиправами наділяється цензура. Вживання української мови зберігається виключно ународному середовищі. Тобто на рубежі XVIII-XIX ст. у розвитку українськоїкультури склалася кризова, критична ситуація. Власне стояло питання про саме їїіснування. Тут можлива історична аналогія зі станом української культури у XVIст., коли значна частина найбільш освічених вищих феодальних шарів українськогосуспільства відмовилася від національної культури, православ'я, ополячилася. Втих умовах роль духовного лідера українського суспільства взяло на себекозацтво. Однак до кінця XVIII ст. козацька старшина стала частиною російськогодворянства і втратила колишню роль. У XIX ст. в Україні поступово складаєтьсяновий соціальний шар суспільства — національна інтеліґенція. Поява в її особікультурної еліти і збереження національних культурних традицій в народному середовищізробили реальним українське культурне відродження.
Рідкоколи спостерігався такий захоплюючий, різноманітний і широкий розквіт новихідей, як у XIX ст. До того часу вже давно завершився розпочатий в епохуВідродження відхід від поглядів, згідно з якими світ можливо було збагнути лишез точки зору Божої волі. Освічені європейці утвердились у переконанні, що розумлюдини цілком здатний аналізувати й спрямовувати людське життя. Ця впевненістьу можливостях інтелекту привела до небаченого розмаїття нових ідеологій.Власне, у цей час ідеологія — тобто система поглядів, що претендує на поясненняминулого й теперішнього світу й на роль дороговказу до кращого життя вмайбутньому,— постає як рушійна сила історії. [1, 36-37]
Тіснопов'язаною з цими подіями була поява інтелектуалів, або інтелігенції, як уСхідній Європі називали подібну соціальну групу. Неперевершена в обгрунтуванніта поширенні ідей, у мобілізації мас на їх утілення, на авансцену політичних ікультурних змін у Східній Європі виходить інтелігенція. І однією з найбільшзахоплюючих концепцій, що їх висунули інтелектуали XIX ст., була концепціянації (національної свідомості). Вона являла собою цілком новий спосіб не лишетлумачення суспільства, а й впливу на його поведінку. На Україні, як і в іншихкраїнах, виникнення цієї концепції, поза всяким сумнівом, свідчило пронаближення сучасної епохи, бо з усвідомленням національної належності прийшлиідеї та питання, які й сьогодні лишаються з нами.І.1 Національні культурні організації і рухи вумовах реакційної урядової політики
Паралельно з розвитком літературного процесу і мистецтва, по мірістановлення української інтелігенції в її середовищі виникають різнінаціонально-культурні організації і рухи. Їх створення відбувалося занесприятливих політичних обставин, вимагало особистої мужності, твердості.
У 40-і роки центр українського культурного життя знаходився уСхідній Україні, що виражалося насамперед у вже описаному літературномупроцесі. У Києві приблизно в 1845 р. виникає нелегальне Кирило-Мефодіївськебратство — не культурна, а політична національна організація, перша в історіїУкраїни, і, що характерно, створюють її видатні діячі вітчизняної культури(М.Гулак, М.Костомаров, П.Куліш, В.Білозерський, Т.Шевченко). Мета товариствапідкреслена назвою — слов'янська єдність, створення федерації слов'янськихдемократичних республік. Ідеї організації — рівність людей, необхідністьзнищення кріпацтва — пронизували творчість його організаторів. Розгром братствав 1847 р. важко відбився на всьому розвитку української культури, а традиціяполітичної боротьби була перервана аж до 90-х років XIX ст. [3, 52-55]
Всю другу половину XIX ст. активність національної інтеліґенціїрозгортається майже виключно в сфері “культурництва”. У кінці 50-х років наПравобережжі серед дворянства та інтеліґенції, в тому числі польської,складаються групи молоді, які гаряче співчувають українському народу, поважаютьйого культуру. Вони і в побуті переходили на народну мову. Одним з лідерів рухустав В.Антонович, у майбутньому визначний історик. Прихильників таких поглядівстали називати “хлопоманами”, тобто “любителями народу”. Як розвиток тих женастроїв в 1859 р. студентами і молодими викладачами Київського університетустворюється напівлегальна культурно-просвітницька організація “Громада”. Своюмету вона бачила в просвіті народної маси, для чого організовувалисябезкоштовні недільні школи, видавалися дешеві книги. Була створена Тимчасовапедагогічна школа, де готували вчителів для сільських шкіл. Всі викладачіпрацювали в ній безкоштовно. У київській “Громаді” брав участь М.Драгоманов — історик, політичний діяч, П.Чубинський — етнограф, поет, автор слів гімну “Щене вмерла Україна”. Подібні громади виникли в багатьох містах.
Ідейний центр “громадівського” руху виявився у Петербурзі. Сюди вкінці 50-х років після заслання повернулися кирило-мефодіївці. В.Білозерськийдомагається дозволу і на гроші меценатів в 1861 р. починає видавати першийрегулярний український літературний і суспільний журнал “Основа”. У ньомуспівробітничають Костомаров, Куліш, Драгоманов, публікується спадщина Шевченка.У цей час зав'язуються тісні контакти з передовою російською громадськістю.Навіть з боку уряду робляться деякі ліберальні кроки: Кулішу доручаютьперекласти українською мовою закони про скасування кріпацтва, за державнийрахунок видаються українські підручники. [16, 164-166]
Ситуація кардинально змінюється в 1863 р. після антиросійськогоповстання в Польщі. Український національно-культурний рух жорстокопридушується. Прокотилася хвиля арештів, Полтавська і Чернігівська громади булиповністю розгромлені, журнал “Основа” закрився. Особливою непримиренністювідрізнялася позиція міністра внутрішніх справ Російської імперії Валуєва. Вінпідписує сумно відомий указ, що забороняє друкувати українською мовоюнавчальну, наукову і релігійну літературу на тій підставі, що “никакогоособенного малороссийского языка не было, нет и быть не может”. Післянетривалого “перепочинку” на початку 70-х років, відміченого активізацієюісторичної науки і літератури, про що вже йшла мова, антиукраїнська політикабула продовжена. У 1876 р. в місті Емсе царем Олександром II був підписанийуказ, яким заборонялося: друкувати і ввозити в межі імперії книги українськоюмовою, ставити спектаклі і навіть писати тексти до музичних нот українською.Однозначної заборони української художньої літератури на “малоросійській” мовіне було, але цензура таких книг не пропускала, навіть з російських творіввикреслювалися українські слова.
Імперська великоросійська політика привела до того, що українськийцентр в 60-70-і роки XIX ст. перемістився в Західну Україну. В Австро-Угорщиніпісля революції 1848 р. формально нерівність української мови було усунено, уЛьвівському університеті відкрили кафедру української мови і літератури. Напрактиці польське домінування зберігалося, в 1859 р. навіть спробували ввестилатинський алфавіт в “русинську” писемність. У таких умовах значна частинамісцевої інтеліґенції побачила порятунок в тісному союзі з Росією, причому не здемократичними, а з урядовими реакційними колами. Склалася теорія і про єдністьмови. Описана течія отримала назву “москвофільства”.
“Москвофілам” у національному культурному русі протистояли“народовці” — однодумці і продовжувачі справи громад. Їх журнал “Правда” з 1867р. починає відігравати роль загальноукраїнського видання. З 1868 р. своюісторію веде товариство “Просвiта”, що займалося виданням книг, журналівукраїнською мовою. Багато відомих діячів української культури переїжджають зіСхідної України в Західну. У Львівському університеті активно працюєМ.Грушевський. Часто буває тут П.Куліш. З Женеви підтримує зв'язокМ.Драгоманов. З'являються свої лідери, передусім І.Франко. У 1873 р. у Львовізасновується згадане вище “Літературне товариство ім.Шевченка”, перетворене в1892 р. в наукове. У 90-і роки воно видає солідне періодичне видання — “Лiтературно-науковий вiсник”, що друкував авторів і розповсюджувався і наЗаході, і на Сході України. [16, 166]І.2 Освіта
Вирішальною передумовою формування української національноїрізночинної інтеліґенції став розвиток освіти. У XIX ст. нові потребиуправління й економічного розвитку, особливо з появою капіталістичних відносин,примусили уряд спеціально займатися питаннями освіти. Що стосується України, тона її території власна традиція широкої шкільної освіти була перервана. Якщо напочатку XVIII ст. практично кожне українське село мало початкову школу, то дойого кінця, після закріпачення селян, вціліли лише одиничні школи, які утримувалисяна кошти батьків. У XIX ст. система освіти почала розвиватися у рамкахзагальнодержавної російської політики.
При Олександрові I створюється система освіти, яка складається з 4рівнів, узгоджено пов'язаних між собою. Наймасовішою формою були церковно-парафіяльнішколи, де навчали читанню, письму, арифметиці і Закону Божому. Але навіть на цішколи припадало всього 1 учень на 200 жителів України. Другим рівнем булидвокласні, пізніше трикласні повітові училища. Повноцінну середню освіту давалигімназії, але вони носили яскраво виражений становий характер. У них навчалисямайже виключно діти дворян і чиновників.
У стані справжнього занепаду перебувала освіта у Західній Україні.Уряд Австро-Угорщини проводив колонізаторську політику. У Закарпатті навіть упочаткових школах навчання велося угорською мовою, у Галичині — німецькою іпольською, на Буковині — німецькою і румунською. Формально у 1869 р. тут буловведене обов'язкове навчання дітей віком від 6 до 14 років, однак переважначастина населення (від 55 до 75%) залишалася неписьменною. [14, 62-67]
Буржуазні реформи 60-х років в Росії порушили і сферу освіти,реформа тут була проведена у 1864 р. Відповідно до неї всі типи шкіл, якііснували раніше, проголошувалися загальностановими й отримували назву початковихнародних училищ. Важкі матеріальні умови не дозволяли більшості дітей селян іробітників здобувати освіту, тому в кінці 90-х років у різних губерніях питомавага письменних коливалася від 15 до 28%, до того ж все навчання йшлоросійською мовою. І все ж кількість шкіл в Україні зросла з 1300 на початкустоліття до 1700 у другій його половині.
Серед випускників шкіл дуже повільно, але все ж збільшувалосячисло людей, пов'язаних з народним середовищем і українською культурноютрадицією. Принципову роль у цьому процесі відіграло відкриття університетів. У1805 р. за ініціативою українського вченого, винахідника, культурного тагромадського діяча В.Каразіна було відкрито Харківський університет, який заразносить ім“я свого засновника. Навчання тут проходило російською мовою, однакуніверситет став перетворюватися на центр саме української культури. Йогоректором був П.Гулак-Артемовський — відомий український поет. Тут видавалися“Український вісник”, “Український журнал”. Звідси вийшло багато видатних діячівукраїнської культури: Г.Квітка-Основ'яненко — автор перших українськихповістей, М.Костомаров — видатний історик, О.Павловський — автор першоїукраїнської граматики, А.Павловський – український математик і багато інших.
У 1834 р. був відкритий Київський університет, першим ректоромякого став відомий український вчений — М.Максимович. Він заохочував і особистобрав участь у збиранні українського фольклору, вивченні пам'яток старовини. У1865 р. відкрився університет у Одесі, у 1898 р. – Київський політехнічнийінститут, 1899 – Катеринославське вище гірниче училище (нині Національнагірнича академія України). На західноукраїнських землях основними центраминауки були Львівський (заснований 1661 р.) і Чернівецький (1875 р.)університети, заняття в яких велися польською і німецькою мовами. [14, 72]І.3 Природничі науки
Розвиток університетської освіти сприяв прогресові природничихнаук. Великі відкриття в галузі математичного аналізу і математичної фізикибули зроблені М.Остроградським. Фундатором сучасної фізичної хімії ставМ.Бекетов, який очолював кафедру хімії Харківського університету. Фундаторшколи російських доменників М.Курако багато років працював на металургійнихзаводах України. У 1886 р. в Одесі зоолог І.Мечников і мікробіолог М.Гамаліязаснували першу вітчизняну бактеріологічну станцію. Д.Заболотний і В.Високовичзробили вагомий внесок у вивчення та лікування важких інфекційних захворювань.З Україною пов'язаний значний період життя основоположника військово-польової хірургіїМ.І.Пирогова. Тут він намагався зробити більш демократичною систему освіти,став опікуном навчального округу в Одесі, потім у Києві. Крім того, слідназвати геніального українського винахідника М.Кибальчича, який вже в ті часизапропонував ідею літального апарата (ракети) для польоту в космос (його іменемвже в ХХ ст. названо кратер на Місяці).
І.4 Гуманітарні науки
У багатьох європейських країнах в кінці XVIII – на початку XIX ст.починає зростати інтерес до національної історії. Можна пригадати величезнупопулярність романів Вальтера Скотта у Британії, багатотомної “Історії ДержавиРосійської” М.Карамзіна в Росії. Починається збирання фольклорних матеріалів,перші публікації з'являються в Англії, потім у Німеччині (наприклад, казкибратів Грімм). Виходять і перші слов'янські збірники. Відомо, який інтересвикликали у О.Пушкіна “Пісні західних слов”ян”.
В Україні в уже сформованому тоді середовищі різночинськоїінтеліґенції ця тенденція знайшла широкий відгук. Першу збірку українськихнародних пісень видав князь М.Церетелі у 1819 р. — “Досвід збирання старовиннихмалоросійських пісень”. Три збірки підготував і видав ректор Київськогоуніверситету М.Максимович. І.Срезневський, крім збирання фольклору, почавактивні публічні виступи з обґрунтуванням самостійності, повноправностіукраїнської мови. Він писав, що українська мова не поступається чеській своїмбагатством, польській — мальовничістю, сербській — милозвучністю.
Дослідником, який по'єднав високий професійний рівень, прогресивніполітичні погляди, розуміння українських національних інтересів, активнугромадянську позицію, став історик Микола Іванович Костомаров. Його світоглядскладався під час навчання у Харківському університеті. У 1845 р. Костомаровстає професором кафедри російської історії Київського університету. Тоді ж вінбрав участь у створенні і діяльності нелегального Кирило-Мефодіївськоготовариства — першої української політичної національної організації. Післярозгрому братства був арештований, рік просидів у Петропавловській фортеці, 9років провів у засланні в Саратові. Тут написав одну з основних своїх робіт — “Богдан Хмельницкий и возвращение южной Руси России”. Пізніше завідувавкафедрою історії Петербурзького університету. Костомаров писав вірші, історичнідрами, повісті українською, а наукові праці – російською мовою. Підсумком йогодослідження стали 16 томів “Исторических монографий” і 6-томна “Русская историяв жизнеописаниях ее главнейших деятелей”. М.Костомаров захищав принципоб'єктивності в історичній науці: “Істинна любов історика до своєї вітчизниможе виявлятися тільки в суворій повазі до правди”.
Вихід української історичної науки і всього українознавства наякісно новий рівень пов'язаний з ім'ям професора Київського університетуВ.Б.Антоновича. По-перше, він розгорнув небувалу джерелознавчу діяльність:проводилися етнографічні експедиції, публікувалися фольклорні збірки,організовувалися археологічні розкопки, збиралися статистичні дані. Центромцієї роботи стало створене у 1872 р. Південно-Західне відділення Російськогогеографічного товариства. У 1874 р. у Києві з великим успіхом пройшовАрхеологічний з'їзд. По-друге, В.Антонович у власних наукових роботах поглиблюєй ускладнює проблематику досліджень. Роль народної маси в історії (одне з дослідженьприсвячене гайдамакам), проблеми церкви, становлення міст — спектр йогоінтересів був дуже широким. І, по-третє, Антонович виховав плеядуукраїнознавців, створив цілу наукову школу. Так, учнем Антоновича бувМ.С.Грушевський. [16, 169-170]
Михайло Сергійович Грушевський до сьогодні є найвизначнішоюфігурою в українській історіографії. Він народився у місті Холм у ЗахіднійУкраїні, гімназію закінчував у Тифлісі, навчатися в університеті приїхав доКиєва. У 1894 р. за рекомендацією В.Антоновича Грушевський отримав кафедрувсесвітньої історії у Львівському університеті. Тут він бере активну участь нетільки в педагогічній, науковій (в 1897 р. він очолив Наукове товариство ім.Шевченка – першу наукову українську організацію академічного типу), але і в суспільномужитті. Грушевський — один з організаторів Національно-демократичної партіїГаличини, пізніше — “Товариства українських поступовців”. Головні подіїполітичної долі Грушевського розгорнуться у ХХ ст.: арешт і заслання у Росіїпід час Першої світової війни, обрання головою Центральної Ради у 1917 р.,еміграція, повернення до СРСР, робота в академічних дослідницьких інститутах.Величезна наукова спадщина М.С.Грушевського, яка з кінця 30-х років зазналагоніння і стала практично недоступною, повернулася до читачів вже за наших дніві з кінця 80-х років суттєвим чином вплинула на сучасну українську історичнунауку. Його багатотомна “Історія України-Руси” — фундаментальний узагальнюючийсистематичний курс історії України, який базується на власній періодизації іконцепції.
На рубежі XIX-XX ст. в українській історіографії працюють вже неодиночки, висувається ціла плеяда талановитих вчених.
Визначною подією в українському науковому житті ХІХ ст. стаєзаснування завдяки спільним зусиллям інтеліґенції Наддніпрянщини та Галичини у1873 році “Літературного товариства ім. Шевченка”, яке через кілька років підназвою “Наукове товариство ім. Шевченка” по суті перетворилося у першувітчизняну академічну наукову організацію. З 1892 р. почав виходити головнийдрукований орган Товариства – “Записки Наукового товариства ім. Шевченка”. З1895 р. М.Грушевський став редактором “Записок Наукового товариства ім.Шевченка”, а з 1897 р. – головою Наукового товариства ім. Шевченка. За час йогоголовування було видано близько 800 томів наукових праць, зокрема 112 томів“Записок”. Про масштабність та авторитетність роботи Товариства говорить плеядавчених, які працювали в його рамках, мали за честь бути його членами:М.Грушевський, І.Франко, І.Крип'якевич, а згодом видатні постаті світової науки– А.Ейнштейн, М.Планк, А.Мазон, Д.Гільберт.
Особливе місце і в українській історії, і в українськійісторіографії належить Михайлу Петровичу Драгоманову. Великий політичний діяч,просвітник, філософ, Драгоманов як історик головну увагу приділяв питаннямновітньої історії. Багато років він провів у політичній еміграції. З 1877 р.під його керівництвом друкарня “Громада” у Женеві була єдиним центром виданнялітератури українською мовою. На основі історичного аналізу Драгомановприходить до найважливішого висновку — національні проблеми українці можутьвирішити тільки разом з соціальними. Драгоманов багато зробив для залучення доісторії України уваги західноєвропейських вчених. Він був членом Паризькогоетнографічного товариства, почесним членом Британського наукового і багатьохінших товариств. Останні роки життя працював у Болгарії.
Підводячи підсумки, можна сказати, що за сторіччя вітчизнянаісторична наука пройшла шлях від поодиноких досліджень у рамках історії Росіїдо самостійної повнокровної наукової дисципліни. Осмислення минулого — обов'язкова умова і складова становлення національної самосвідомості.І.5 Особливості літературного процесу
У ситуації рубежу, яка вище вже була охарактеризована, колиукраїнська мова зберігалася тільки в усному мовленні, і пізніше — в умовахурядових заборон і переслідування — процес становлення української літературноїмови набув особливої важливості і особливої складності. М. Грушевський писав:“Мова вирішила долю українського відродження, відновивши розірваний зв”язок міжінтелігенцією і народом...” Звідси — й особливості української літератури XIXст. – народні теми творчості, реалізм і демократизм.
Суперечливість духовного життя України того часу відбилася втворчості письменника, лінгвіста, історика, публіциста П. Куліша. Це ім'я майжена півсторіччя незаслужено було забуте, але зараз викликає пильний інтерес.Прихильник культурно-національного відродження, Куліш болісно шукав шляхи донього: від нелегального Кирило-Мефодіївського товариства — до літературноїдіяльності у петербурзькій “Основі”, від союзу з галицькою громадськістю — донадій на польську допомогу. Безперечним є значення його етнографічної збірки“Записки о Южной Руси”, історичного роману “Чорна рада”, тритомної історичноїпраці про національно-визвольну війну під керівництвом Б. Хмельницького“История отпадения Малороссии от Польши”.
Демократичний напрям в українській прозі розвивала Марко Вовчок(М. Віленська). Її збірка “Народнi оповiдання”, повісті “Iнститутка”,“Кармелюк” приголомшують трагічною правдивістю картин кріпацького гніту,вражають образами простих людей. Російською мовою розповіді переклавІ.Тургенєв. Т. Шевченко у вірші “Марку Вовчку” звертається до неї як допродовжувачки справи свого життя. [6, 231-236]
Твори знаменитого українського байкаря Л.І.Глібова в руслідемократичних настроїв того часу в алегоричній формі зображали безправ'япростих людей, свавілля поміщиків, лицемірство, святенництво.
С. Руданський закінчив медичний факультет Петербурзькогоуніверситету і працював лікарем в Ялті у Криму. Популярність йому принесли“співомовки” — сатиричні невеликі вірші, діалоги. Тільки після його передчасноїсмерті Олена Пчілка та інші письменники зібрали й опублікували його чудові, встилі народних пісень, ліричні вірші.
І. Нечуй-Левицкий створив у вітчизняній літературі жанрсоціально-побутової повісті. Письменник, який багато років працював учителем вшколах і гімназіях практично по всій Україні, чудово знав всі шари українськогосуспільства: життя селян після ліквідації кріпацтва, побут робітників, проблемивзаємин інтеліґенції і народу (“Кайдашева сiм”я”, “Микола Джеря”).
На революційно-демократичних принципах базувалася творчість ПанасаМирного (П.Я. Рудченко). Автор новаторських соціально-психологічних романів іповістей про народне життя, він підняв українську прозу до високого рівняхудожньої досконалості. Романи “Хiба ревуть воли, як ясла повнi?” (спільно з І.Біликом), повісті “Лихi люди”, “Лихо давнє i сьогочасне”, “Голодна воля”, п'єса“Лимерiвна” та інші його твори — це величезна художня епопея, яка відображаєжиття українського народу протягом майже всього XIX ст., особливо упісляреформений час. Новим для української літератури в творчості П.Мирногобуло те, що головна увага приділялася внутрішньому світу героїв, їхпереживанням, мотивам вчинків, еволюції поглядів.
Служінню ідеалам трудового народу присвятив творчістьреволюціонер-демократ П.А. Грабовський, який помер на засланні у Тобольську.Розглядаючи літературу як “живу творчу силу суспільного руху”, він створивпрекрасні революційні вірші (збірки “Пролiсок”, “З Пiвночi”, “Кобза”).
У 70-і роки приходить до літератури І. Франко. Людинарізносторонньо обдарована, він проявив себе в поезії і прозі, драматургії іпубліцистиці, новелістиці і літературній критиці, історії й етнографії,філософії і політиці. Син селянина-коваля з-під Дрогобича, який насилу отримавможливість закінчити школу і гімназію, І.Франко так формулював своє кредо: “Яксин селянина, вигодуваний твердим мужицьким хлібом, я відчував себезобов”язаним віддати свою працю цьому простому народові”. Своєму принципуФранко слідував і в літературно-видавничій діяльності (альманах “Друг” уЛьвові), і в політичній боротьбі (декілька разів був арештований засоціалістичні погляди, брав участь в заснуванні Української радикальноїпартії), але найбільш вражаюче і послідовно — в літературній творчості: ліричнізбірки “З вершин i низин”, “Зів”яле листя”, історична повість “Захар Беркут”,гостросоціальний “Борислав смiється”, поема “Моїсей”, психологічна драма“Украдене щастя”. І.Франко багато зробив для зближення літературного процесу вЗахідній і Східній Україні, для розширення контактів з європейськимилітературами (був обраний членом багатьох наукових товариств, перекладавБайрона, Гейне, Гете. а також визначних поетів і письменників різних часівіталійської, французької, англійської, норвезької, чеської, словацької,польської, російської, німецької, давньогрецької, давньоримської,давньоіндійської та інших літератур світу). [6, 240-241]
Яскравим явищем української літератури була творчість ЛесіУкраїнки (Л.Квітка-Косач). Вона розірвала коло традиційної самобутньоїтематики, збагатила українську поезію, драматургію образами світової історії,глибокими художніми узагальненнями, картинами зіткнення філософських, етичнихідей. У її вихованні, освіті яскраво проявилися національні традиції, якісклалися до 70-х років. Батько — учасник руху “Громад”, друг М.Драгоманова,мати — письменниця Олена Пчілка. І.Франко писав, що після шевченківського “Поховайтета вставайте” Україна не чула такого сильного, гарячого поетичного слова. Зразючою мужністю Л.Українка протистояла особистій трагедії — вже в дитинстві їїспіткала важка, невиліковна тоді хвороба. Вимушена подовгу жити на Кавказі, вЄгипті, Італії, вона ніколи не замикалася на лікуванні, вивчала історію,культуру, традиції країн, куди привела її доля. Від лірики письменниця йде допоем (“Давня казка”, “Самсон”, “Роберт Брюс”), і вінчають її творчістьдраматичні поеми (“У катакомбах”, “Касандра”) та поетичні драми (“Лiсовапiсня”).
У 90-х роках починається творчість М.М.Коцюбинського. У цей періодвін поступово звільнявся від культурницьких ілюзій і утверджувався нареволюційно-демократичних позиціях. Він розвинув жанр психологічної новели іпродовжив традицію соціальної повісті. Вже в ранніх своїх творах показуєблагородство простих трудівників, пробудження в них почуття власної гідності,їх прагнення до свободи.
Таким чином можна виділити такі етапи розвитку українськоїлітератури в ХIX ст.:
· 40-50-і роки XIX ст. – творчість Т.Шевченка й оформленняукраїнської літературної мови, головне місце у тематиці займає реалістичнезмалювання народного життя;
· друга половина XIX ст. – широка палітра літературних жанрів,поглиблення соціального, поява психологічного аналізу, збагачення проблематики,ускладнення образного ряду, особливо у творчості І.Франка, Л.Українки,об'єднання літературного процесу в Західній та Східній Україні.
Розділ ІІ. Мовна ситуація в Україні у другійполовині ХІХ ст.
Заголовкомдля даного розділу може послужити висловлювання Лесі Українки з її відкритоголиста до французьких поетів: «Ганьба вільним поетам, що перед чужинцямидзвонять ланцюгами добровільно накладених кайданів. Неволя ще огидніша, коливона добровільна». Прикро, що слова про духовне рабство, написані поетесоюбільше 100 років тому, є для українців, актуальними й донині.
Усілякіокупанти, що хотіли осісти на українській землі, винищували не тільки мову, алей інтелектуальну еліту, яка, звісно, є найвищим репрезентантом будь-якогонароду.
Требавідзначити, що поневолювачі були особливо жорстокими й безпощадними допредставників письменства, позаяк останні – обереги національної самобутності. Небули винятками Австро-Угорщина, Річ Посполита чи царська Росія. Кожен іззайманців розумів, що час, а радше – невирішене національне питання, призведедо розпаду їхньої імперії.
АніАвстро-Угорщина, ані Річ Посполита не відзначалися, м'яко кажучи, толерантністюдо української мови. У Польщі з великими труднощами вдавалося вибороти обмеженефункціонування української мови.
Однакособливою жорстокістю супроти українства вирізнялася царська Росія. Вартолишень згадати сумнозвісні документи тих часів: Валуєвський циркуляр (1863 рік)/>про заборону української мови, в тому числі й у друкуванні книг. (Див.Додаток І)
Якприклад незгасаючого імперського нахабства та крайнього шовінізму звучали словаміністра внутрішніх справ Росії Валуєва: «Ніякої окремішної малоросійськоїмови не було, нема і бути не може».
Другийдокумент – Емський указ (1876 рік) – доповнення до Валуєвського циркуляру, бувспрямований на цілковите й безповоротне знищення української мови, зокрема вцарині культури. А саме: заборонялося ввозити з-за кордону українські книжки,робити українські переклади, ставити театральні вистави тощо).ІІ.1 Наслідки Емського указу
Окрім хвилі негативних емоцій, указвикликав і низку довготривалих негативних – з погляду урядових інтересів –наслідків. Уся українофільська культурна активність набула тепер характерусимволічних маніфестацій і притягальних властивостей забороненого плоду.Видавнича діяльність перемістилася за кордон, у Галичину та Женеву, кудипереселився М. Драгоманов. Туди ж відсилалися і гроші, які Громада активно збиралау Південно-Західному краю. Поступово Галичина перетворилася в українськийкультурний П’ємонт, надійно захищений австрійським кордоном від впливуПетербурга. Указ підривав і позиції проросійськи орієнтованих галицькихрусинів, яких уряд збирався підтримувати передбаченими в указі таємнимисубсидіями «Слову».
Отже, уряд укотре «наступив на граблі».Зовсім недавно, по свіжих слідах польського повстання, віленськігенерал-губернатори М. Муравйов і К. фон Кауфман у своїх спробах покласти крайпоширенню польської книги у Західному краї не зупинялися навіть перед знищеннямлатинських шрифтів у друкарнях. Результатом стала масова контрабанда польськихкниг з Галичини та Царства Польського, тож заборону видавати і продаватипольські книги у північно-західних губерніях уже в 1869 р. довелося відмінити.Неважко було здогадатися, що за наявності української видавничої бази уГаличині, а про це йшлося навіть у матеріалах самої Наради, Емський указ маваналогічні наслідки.
Досить показовою є реакція на Емськийуказ галицької преси. Польська «Газета Народова» із задоволенням скористалася зцієї ситуації для пропаганди ідеї польсько-українського союзу проти Росії.Підкресливши, що «руський народ [...] ніколи не розплинеться в монголізмі»,газета зробила однозначний і бажаний для себе висновок: «Бути русином і бути вдобрих стосунках з Москвою надалі не можна». Тут же давалися практичнірекомендації: «Хто заборонить закордонним русинам писати і друкувати, оминаючицензуру, або спроваджувати чисто руські твори з-за границі без дозволу урядовоївлади? Тимчасово цей удар буде сильний для русинів – але благотворний назавжди.[...] Байдужі перетворяться на фанатиків, сплюхи спроможуться на чуда. Яквелика пожежа, як морська буря, національне переслідування викликає чудодійне захоплення.Діти стають героями, розважливі мужчини прагнуть пальми мучеництва… [...]Щирим галицьким русинам не потребуємо говорити, що тепер пора їм робити!»[12,37-38]
Незграбність і контрпродуктившстьЕмського указу стають особливо очевидними, якщо оцінити ті перекреслені нимперспективи, які відкривала більш гнучка тактика О. Дондукова-Корсакова. Отже,початковий розрахунок київського генерал-губернатора, що українофілидорожитимуть наданими їм легальними можливостями і перевагу отримає поміркованаорієнтація, виявився правильним. У 1872-1873 pp. M. Драгоманов закликавгалицьких українофілів до стриманості, настоюючи на пріоритеті легальноїукраїнофільської діяльності у Києві. Він виступав за паралельне використанняукраїнської та російської у початковій школі, підкреслюючи корисність вивченняросійської мови. Майбутнє України, принаймні, на досить тривалу перспективу, М.Драгоманов вбачав у федеративному союзі з Росією. Ця позиція пояснювалася нетільки недосяжністю незалежності в сучасних йому умовах – М. Драгоманов говоривпро наявність спільних інтересів як щодо реформування Росії, так і в спільнійколонізації малозаселених просторів Сибіру, Уралу та Далекого Сходу. Середлідерів українофілів ця тенденція виражена не тільки М. Драгомановим – нагадаємопро незмінну обережність В. Антоновича, про претензії деяких членів Громади доП. Чубинського за його надто вірнопідданські декларації. Та й більшість рядовихучасників руху не були радикальними. Пізніше М. Драгоманов, не схильнийзгадувати, що сам донедавна був настроєний досить помірковано, писав, що йомупісля повернення з-за кордону у 1873 р. не сподобалася у київських українофілів«уступчивость официальному миру и заигрывание с консервативными кругами, а вмолодежи даже вражда к «радикалам», как тогда звали социалистов»[12, 39-40].
Перехід під час царювання Олександра Шдо політики русифікації у масштабі всієї імперії означав фактичноінтелектуальну капітуляцію перед проблемою формування російської нації.Завдання ж русифікації імперії як єдиного цілого можна було вважати хоч трохиреалістичним (і то лише на віддалену перспективу), тільки погодившись ізофіційною тезою про абсолютне превалювання росіян серед населення Російськоїімперії, тобто декларативно включаючи малоросів і білорусів разом з великоросамидо складу єдиної загальноросійської нації. А це, зі свого боку, передбачалоігнорування уроків попереднього царювання, події якого виразно продемонструвалиполітичній еліті, що над досягненням мети об’єднання східних слов’ян в єдинунацію потрібно довго та наполегливо працювати. Ці уроки і були проігноровані,коли примусове навернення до православ’я – улюблений засіб К. Победоносцева,який так і не зрозумів механізмів націоналістичної політики, – перетворилося устрижень русифікаторських зусиль влади. Не дивно, що головним результатомнедиференційованої та невмілої русифікаторської політики двох останніх царюваньстали лише гігантські православні собори сумнівної архітектурної вартості,де-не-де збережені, як у Хельсінкі, де-не-де згодом знесені, як у Варшаві.
Розділ ІІІ. Загальна характеристика діяльності«Просвіт» та виникнення нових форм культурно-освітньої роботи
Духовневідродження української нації можливе лише на базі глибоких змін у всіх сферахбуття – у свідомості, культурі, економіці тощо. Саме тому проблему відродженнянаціональної самосвідомості нинішніх поколінь українців і формування цієїсвідомості у майбутніх можна назвати і морально-етичною, іпсихолого-педагогічною, і суспільно-політичною. Ось чому сьогодні особливоїактуальності набуває проблема формування історичної самосвідомості українськогонароду.
Вагомийвнесок у процес формування самосвідомості українського народу зробила масованаціонально-культурницька громадська організація “Просвіта”. Просвітяни завждиопікувалися духовним надбанням нації, були провідниками ідей Українськоїдержавності, віковічних цінностей народу, доклали неабияких зусиль для того,щоб Україна стала незалежною, демократичною державою. Тому особливоїактуальності набуває вивчення діяльності “Просвіти”.
«/>Посвіта» — українськекультурно-освітнє товариство, засноване у Львові групою народовців 08.12.1868 р.Основним завданням товариства стало сприяння просвіті українського народу вкультурному, національно-політичному та економічному напрямках. За своєюструктурою «Посвіта» спочатку була одноступеневою організацією — ГоловнийВідділ у Львові. Статут 1870 року надавав можливість засновувати філії уповітах (перша філія відкрита в с. Бортники у 1875 році). На початку 1890-х рр.«Просвіта» отримала можливість відкривати власні читальні. Структуру: головнийвідділ, філія, читальня товариство зберегло до кінця свого існування. [10, 21]
Новоутвореніфілії керували просвітнім рухом в повітах, засновували читальні та допомагали вїх роботі. Діяльність філій координував головний відділ у Львові І йогоконцелярія. На кінець ХІХ століття власні читальні діяли у 65% українськихнаселених пунктах Галичини.
Діяльність«Просвіти» регламентувалася статутами, які затверджували загальні зборитовариства. Визначальними в його роботі були статути прийняті у 1870 р., 1891р.і 1924 р… Перший статут скасував планований раніше науковий характердіяльності товариства і дозволив поширити свій вплив на райони; другий скерувавроботу на піднесення економічного добробуту українського села, і в 1924 р.товариство повернулося до культурно-освітньої праці. Головами «Просвіти» буливизначні постаті Галичини: А. Вахнянин (1868-1870 рр.), Ю. Лаврівський (1970-1973рр.), В. Федорович (1873-1877 рр.), 0. Огоновський (1877-1894 рр.), Ю. Романчук(1896-1906 рр.). [10, 25-26]
Вагомемісце займала «Просвіта» не тільки в культурному, але й політичному життіГаличини, особливо в кінці ХІХ ст. Найбільш суттєвого політичного забарвленнянабуло товариство за часів головування лідера галицьких народовців Ю.Лаврівського, котрий намагався дійти порозуміння між українцями і поляками,народовцями і москвофілами. «Просвіта» виступала представником народовськогонапрямку в справах погодження українських партій, була ініціатором створенняпресового органу народовців — газети «Діло» (1880 р.), а також політичноїорганізації Народна Рада (1885 р). У 1869 р. «Просвіта» добилася допомоги зкраєвих фондів на видання українських книжок, спричинилася до заснуванняукраїнських шкіл в умовах затвердження галицьким сеймом польської мовиякурядової (1868 р.), надсилала петиції у справі заснування кафедри українськоїісторії у Львівському університеті.
Залишаючиза собою культурно-просвітницьку функцію, «Просвіта» дала початок численнимекономічним, фінансовим, спортивним та іншим інституціям. Велика заслугатовариства в розвиткові економіки краю. Поклавши собі за мету поліпшитиматеріальний рівень життя українців, як необхідну умову їх культурногорозвитку, товариство «Просвіта» заснувало при читальнях крамниці, кооперативи,молочарні, ощадно-позичкові каси, проводило заходи для піднесення агротехнічноїкультури, забезпечувало друкованою продукцією теоретичні та практичнінародногосподарські програми. Для здібної молоді товариство призначалостипендії та влаштовувало стажування в Європі.
Великогозначення протягом усього часу існування «Просвіта» надавала видавничійдіяльності, як основі поборювання неграмотності та ширення просвіти середукраїнського населення Галичини. Перша книжка під назвою «Зоря» вийшла в 1889р. тиражем 2 тис. прим. За 60 років «Просвіта» видала близько 1000 назв видань,в основному, популярного змісту. З 1877 року товариство видавало щомісячнікнижечки, які розсилало в обмін на членські внески. При допомозі урядовихдотацій «Просвіта» з 1869 р. до 1876 р. готувала та видала 22 підручники дляукраїнських гімназій (загальний тираж 15100 примірників), що дало поштовх длярозвитку української національної освіти. [10, 28-35]
В1878 у «Просвіти» виходить перший український молитовник, написаний народноюмовою. Високим рівнем підготовки вирізнялися серійні видання товариства. Дляширення просвіти і розвитку теорії та практики української книжкової справи, товариство«Просвіта» видавало 7 періодичних органів: «Письмо з «Просвіти» (1876-1879 рр,1891-1894рр.), «Читальня» (1894-1896рр.) Редакторами книг і періодичних видань«Просвіти» були відомі громадські і культурні діячі. Зокрема, Ю. Романчук, Ом.Партицький, Я. Весоловський, І. Франко, С. Шах, В. Левицький (Василь Лукич), П.Огоновський, К. Левицький та інші. Художньої цінності книгам «Просвіти» додаютьілюстрації художників Ю. Панкевича, І. Труша, П. Ковжуна.
З1869 року при централі «Просвіти» функціонувала наукова бібліотека, яка післяпередачі в 1909 році значної частини фондів Бібліотеки НТШ реорганізована впублічну бібліотеку. Велика кількість книг поступала із Наддніпрянської Українишляхом книгообміну та доброчинних пожертв. Власні бібліотеки мали понад 50%читалень «Просвіти». Одночасно з виданням популярної літератури «Просвіта»організувала в регіоні широку мережу книгорозповсюдження. Книги розсилалисяпоштою, вперше була організована виїздна торгівля, проводилися виставки-ярмаркиукраїнської книги. Незважаючи на власні матеріальні труднощі, велику кількістькнижок «Просвіта» поширювала як благочинну допомогу, а також розсилала увіддалені місця компактного проживання українців.
Розділ ІV. Розквіт та основні напрями розвиткународної творчості. Професійне мистецьке життяІV.1 Музика
Поетична і музична обдарованість українського народу була основоювисокого рівня розвитку музично-пісенної творчості. У XIX ст. як і ранішепобутують землеробські пісні календарного циклу, а також колядки, веснянки, колискові,весільні. Широкою популярністю користувалися пісні-романси “Їхав козак заДунай”, “Вiють вiтри”, “Сонце низенько”, а також створені на вірші Шевченка“Думи мої, думи”, “Заповiт”. З народного середовища висувалися талановитіспіваки-кобзарі (Остап Вересай, Іван Кравченко-Крюковський, Гнат Гончаренко,Терентій Пархоменко, Михайло Кравченко, Андрій Шут та ін.).
Значного поширення набуло сімейне музикування, любительськиймолодіжний розважальний спів. Центрами розвитку музичної культури були духовнінавчальні заклади, гімназії, приватні пансіони, університети, в яких вивчаласянотна грамота і теорія музики. Багато хто отримував професійну музичнупідготовку в церковних хорах.
Музика, спів міцно увійшли в повсякденне життя як міського, так ісільського населення. За жанрами пісні були різноманітними: ліричні,жартівливі, романси, виконувалися вони соло, дуетом, хором, під акомпанементбандури, скрипки, гітари, фортепіано. Переважно це були авторські твори, якізгодом розповсюджувалися і ставали народними.
Концертну діяльність в містах України розгортали самодіяльніколективи. Традиційними серед інтеліґенції великих міст булилітературно-музичні вечори. Влаштовувалися добродійні концерти, особливо підчас проведення великих контрактових ярмарок. Однак часто така діяльністьнаштовхувалася на адміністративні заборони. Наприклад, в 1867 р. у Києві буввипадок, коли влада дозволила концерт за умови, що тексти пісень будуть звучатифранцузькою мовою.
Високого рівня досягла майстерність партесного (багатоголосого)співу. У XIX ст. хоровий спів поступово виходить за рамки чисто культового.Загальнофілософський зміст канонічних образів залучав до храму немало світськихслухачів. З великими концертними програмами виступали хори Київської академії,Переяславської семінарії. Розвиток своїх національних традицій гальмувався,оскільки перевага адміністративно надавалася іноземним авторам.
Одночасно з народною і церковною традиціями в XIX ст. складаєтьсясвітська професійна музична культура. С.С. Гулак-Артемовський на початку 60-хроків створює першу українську оперу “Запорожець за Дунаєм”. Перлиноюукраїнської вокальної класики стали “Вечорницi” П.І. Нищинського. Вони малюютьшироку музичну картину народного життя, знаменитий чоловічий хор “Закувала тасива зозуля”, тема якого — страждання козаків у турецькій неволі, їх прагненнядо свободи. Мелодичним багатством, співучістю, драматичною напруженістюпривабила слухачів опера М.М. Аркаса “Катерина” за однойменною поемою Т.Г. Шевченка.Композитори широко використовували багаті традиції українських народних пісень,обробляли їх. П.П.Сокальському належить глибока теоретична праця “Русскаянародная песня, великорусская і малорусская, в ее строении мелодическом иритмическом...”. [7, 341-342]
Цілу епоху в музичному житті України складає творчість М.В.Лисенка- великого українського композитора, блискучого піаніста-віртуоза, талановитогохорового диригента, педагога, музикознавця й активного громадського діячадемократичного напряму. Він є основоположником української класичної музики.
ІV.2 Театр
Становлення українського національного мистецтва (театр, музика,образотворче мистецтво, архітектура) дещо відставало від літературногорозвитку. Так, театральне мистецтво в більшій, ніж література, мірі залежитьвід політичного режиму, фінансових можливостей, підготовленості аудиторії. До1861 р. продовжував існувати кріпосний театр, і не тільки у садибах, але і вмістах. У 1828 р. офіційно було заборонено купувати до театру кріпаків, але іпісля цього кріпосні актори продовжували входити до складу деяких театральнихтруп. У 1789 р. театр був побудований у Харкові, але в ньому йшли тількиросійські п'єси.
Першими українськими постановками були “Наталка Полтавка” в 1819р. і пізніше “Москаль-чарiвник” в Полтавському любительському театрі. Вонистали можливими завдяки щасливому збігу обставин: підтримка генерал-губернатораМалоросії М.Репніна, керівництво трупою І.Котляревським, гра геніального актораМ.Щепкіна, тоді ще кріпака. Професіональна ж українська трупа була створенатільки на початку 80-х років. Організаційними питаннями в ній займався МихайлоСтарицький, режисурою — Марк Кропивницький. Обидва були також драматургами. Їмвдалося об'єднати талановитих акторів: брати Тобілевичі (псевдоніми: Івана — Карпенко-Карий, Миколи — Садовський, Панаса — Саксаганський), М.Заньковецька,А.Затиркевич, інші. Пізніше трупа декілька разів розділялася, але, що цікаво,всі чотири оформлені колективи продовжували працювати яскраво, мали великийуспіх в Україні, на півдні Росії (тому що трупи були пересувними). [14,112-115]
Великий знавець української мови, М.Старицький писав комедії (негасне популярність “За двома зайцями”), драми (“Не судилося”, “БогданХмельницький”). Вони змальовували реалістичні картини сільського, міськогопобуту, передавали типові національні характери. Але ні Старицький, ні близькиййому Кропивницький не виходили за рамки так званої “етнографічної драматургії”.Творцем української соціальної драми став І.Карпенко-Карий (Іван Тобілевич). Уоснові його п'єс (драми “Бурлака”, “Безталанна”, комедії “Сто тисяч”, “Хазяїн”)лежать глибокі психологічні конфлікти, гострі соціальні протиріччя.ІV.3 Образотворче мистецтво
Якщо в літературі, театрі вже сама мова визначала їх національнийобраз, то в таких сферах, як образотворче мистецтво, архітектура, виробленнянаціональних форм було більш проблематичним. Так, в східноукраїнських земляхможна говорити про певну українсько-російську єдність в образотворчомумистецтві. Справа в тому, що протягом майже всього XIX ст. в Російській імперіїголовним центром освіти була Академія мистецтв у Петербурзі. Найбільшіможливості для виставок, замовлень також були в столиці імперії. Можна привестибезліч прикладів переплетення творчості, доль українських і російськиххудожників.
В.Тропінін залишався кріпаком навіть вже будучи відомимхудожником, багато років він жив і працював у Подільському маєтку своїхдобродіїв. Саме тут відбувається становлення майстра, він детально знайомитьсяз іконописною традицією. Тропінін говорив, що Україна замінила йому Академію.Він пише безліч портретів (“Дівчина з Поділля”, “Хлопчик з сокирою”, “Весілля вселі Кукавці”, “Українець”, “Портрет подільського селянина”), демократизм іреалізм яких були новаторськими. Після звільнення Тропінін жив у Москві.Знаменитий портрет О.С.Пушкіна його роботи. І.Сошенко, який залишився післяАкадемії в Петербурзі, у своїй творчості не забував Україну (наприклад, “Продажсіна на Дніпрі”, “Ріка Рось біля Білої Церкви”, “Хлопчики-рибалки”).
Головна тенденція образотворчого мистецтва другої половини XIX –рух до реалізму – з найбільшою силою прозвучала у творчості членів “Товариствапересувних художніх виставок”. Найзнаменитіший живописний портрет Т.Шевченканаписаний ініціатором створення та ідейним керівником товариства передвижниківІ.Крамським. Ідея правдивого відображення життя народу, критиканесправедливості була співзвучна українському мистецтву. Багатохудожників-передвижників були родом з України: М.Ге, О.Литовченко, М.Ярошенко.Микола Ге написав чудовий портрет свого друга — історика М.Костомарова.Тематика творів зближує з передвижниками художника К.Трутовського (“Бандурист”,“Український ярмарок”, “Шевченко над Дніпром”). [14, 116-120]
Родом з-під слобідського Чугуєва був великий російськийхудожник-реаліст І.Рєпін. Він часто приїжджав на батьківщину, не раз гостював умаєтку Качанівка українських меценатів Тарновських. У свій час тут не раз буваві Шевченко, в цій сім'ї збереглося безліч рукописів поета. У Качанівці Рєпінстворив перші етюди до знаменитої картини “Запорожці пишуть листа турецькомусултану”. Художник скористався рядом порад українського історикаД.Яворницького, який передав йому деякі речі козацьких часів, текст самоголиста, позував для фігури писаря. Рєпін писав: “В історії народів і пам'ятникахмистецтва… мене приваблювали завжди моменти вияву загального життя городян,асоціацій; найбільше в республіканському ладі, звичайно,… І наше Запоріжжямене захоплює цією свободою, цим піднесенням рицарського духу”.
Видатним майстром побутового жанру був М.Пимоненко. Більшість йогоробіт, написаних на теми селянського життя, відрізняються щедрістю,емоційністю, високою живописною майстерністю: “Святочні ворожіння”, “Весілля вКиївській губернії”, “Проводи рекрутів”, “Свати”, “Жнива”, “По воду”,“Ярмарок”, інші. Пимоненко – автор близько 715 картин і малюнків. Він один зперших у вітчизняному малярстві поєднав побутовий жанр і поетичний українськийпейзаж. Однак стосунки Пимоненка з українською національною інтеліґенцією складалисянепросто. Йому ставили за провину відсутність чіткої національної програми,іноді дуже грубо критикували майстра, який заснував у Києві художню школу.
Поєднання мистецтва з усвідомленою національною ідеологією впершевідбувається в творчості С.І.Васильківського. Випускник Петербурзької Академії,він повернувся з тривалої зарубіжної поїздки, володіючи прекрасним професійнимрівнем. Свою майстерність він повністю віддає Україні: пише пейзажіПодніпров'я, Поділля, Слобожанщини, архітектурні пам'ятники, жанрові картини,історичні полотна (зокрема “Козаки в степу”, “Козача левада”, портретТ.Шевченка). Одночасно він вивчає і збирає пам'ятки старовинного українськогомистецтва. У 1900 р. Васильківський спільно з художником-баталістом М.Самокишемстворює альбом “З української старовини” (1900 р.), коментарі до акварелейВасильківського пише історик Д.Яворницький. Визнанням художньої, науковоїцінності альбому є його перевидання в наші дні. Свою історичну колекцію ібагато картин С.Васильківський залишив рідному Харкову.ІV.4 Архітектура
В архітектурі в XIX ст. на зміну пишноті і розкутості українськогобароко прийшов стриманий, академічний стиль класицизму. За будівництвом містнаглядали спеціальні комісії і комітети. Громадські споруди будувалися зурахуванням їх призначення — головною метою архітектора стало не створеннязовнішньої привабливості, а внутрішній комфорт (висока стеля, вентиляція,освітлення).
Перехід від бароко до класицизму відбився і на плануванні міст.Обов'язково виділяється адміністративний центр з площею, на якій розміщувалисяпомпезні будівлі урядових установ, квартали були прямокутними, композиціїансамблів, окремих архітектурних комплексів, палацово-паркового ландшафтуносили відкритий характер.
У другій половині XIX ст. стильова єдність класицизму руйнується.Складна епоха утвердження капіталізму відбилася і в архітектурі: з'являютьсянові матеріали, нові замовники. Складається напрям, який отримав назву“еклектика” (змішування). У київських фасадах того часу можна побачити іготику, і Ренесанс, і романський стиль, багато будівель в “цегельному стилі”(головна прикраса — нештукатурена цегельна кладка). Пошук все більшоїрізноманітності викликав інтерес і до візантійсько-російських традицій. Воничітко простежуються у будові найбільшого у Києві кафедрального Володимирськогособору, який споруджувався понад 20 років (1862-1886) за проектами І.Штрома,П.Спарро, А.Беретті. Участь у розписах собору В.Васнецова, М.Врубеля зробилособор видатним явищем у монументальному образотворчому мистецтві. Першимпроектом у власне українському стилі вважають прийнятий в 1903 р. проектбудівлі Полтавського земства архітектора В.Кричевського. Розписи цієї будівлівиконав художник Васильківський.
Майстерність і талант українського народу виявилися у створенніпалацово-паркових ансамблів. Їх автори, як правило, нам невідомі. Народнімайстри створили видатні шедеври архітектурного зодчества: палац Розумовськогов Батурині в живописній місцевості над Сеймом, палац Галагана в Сокирницях наЧернігівщині, до якого прилягає лісопарк площею 600 десятин, парк “Олександрія”на березі Росі в Білій Церкві, знаменита “Софіївка” в Умані, де рукамикріпаків, без використання якої-небудь техніки були насипані гори, викопаніставки.
Аналіз розвитку різних сфер української культури дозволяєпрослідкувати, як складалися долі українського відродження в другій половиніXIX ст. Пояснити його закономірності допомагає відомий теоретичний висновокнімецького вченого Гердера про основні етапи, які проходили європейськінаціональні рухи. На першому етапі, як було показано, невелика групавчених-інтелектуалів збирала історичні документи, фольклор, предмети старовини,побоюючись, що самобутність їх народу може зникнути. Другий, або культурницькийетап став етапом відродження української мови, виникнення національноїлітератури і мистецтва. Це готувало етап створення політичних організацій, щовисувають національні вимоги, аж до утворення незалежної держави. [14, 126-131]
Висновки
Українськийнарод належить до тих слов'янських і неслов'янських народів Східної таЦентральної Європи, які впродовж XIX ст. змагалися за національне відродження.У сучасній вітчизняній і зарубіжній культурологічній літературі утвердиласьдумка, що українці ввійшли у процес національного відродження відносно пізно іне досягли на той час кінцевої мети національних рухів — політичноїнезалежності. Тому вони продовжили цю діяльність у XX ст.
Національневідродження — важливий чинник сучасного політичного життя і в багатонаціональнихдержавах, і в міждержавних зв'язках. Головна передумова національноговідродження — проголошення державного суверенітету будь-якого народу, втому-числі українського. Це не реставрація нації і не реанімація всього того,що було в її історії. Сутність відродження виявляється в модернізації нації, їїоновленні у системі реалій сучасного життя, поступі загальнолюдськоїцивілізації.
Народницькийперіод національно-культурного відродження (1840—1880 pp.) знаменний тим, щосаме у цей час в середовищі передової демократично налаштованої інтелігенціївикристалізовувалася концепція про Україну як «етнічнунаціональність». Характерні риси періоду:
1) керівництво національним рухомпереходить до нової інтелігенції;
2) центрами українського національноговідродження стають Харківський і Київський університети.
Поступукраїнської культури в цей період, як і життєдіяльність тогочасного суспільствазагалом, мав складний, суперечливий характер. Царський уряд усіляко перешкоджаврозвиткові української культури, зокрема не допускаючи її у навчальні заклади,театри, державні установи.
Школав Наддніпрянській Україні — від початкової до вищої — слугувала знаряддямрусифікації. Цьому сприяла і загальна військова повинність, введена з 1872 р.,бо українців засилали на службу переважно за межами України.
Придушенау рідному краї, українська література була змушена шукати притулку в іншомумісці, головним чином у Галичині, де на початку 60-х років пожвавивсянаціональний рух. Українці гуртувалися в товариства, влаштовували збори й віча,пропагували українську мову та культуру.
Зв'язкидіячів культури Галичини й Наддніпрянщини були плідними. Як відомо,наддніпрянці, що не мали можливості вільно друкуватися в Росії, ширококористувалися допомогою галицьких письменників і суспільних діячів, насампередІ. Франка. Речником літературного життя довгий час у Галичині був часопис«Зоря», в якому активну участь брали представники Наддніпрянської України. З1898 р. він був реорганізований у «Літературно-науковий вісник». Упродовж80—90-х років українською мовою було перекладено чимало творів світовоїлітературної класики.
Отожпопри утиски й переслідування процес консолідації української нації стававдедалі відчутнішим. Об'єктивні соціально-економічні зрушення, пов'язані з перебудовоюсуспільства на ринкових засадах, ставили на порядок денний реформування й іншихсфер тогочасного суспільства. Це були вимушені кроки з боку офіційної влади, щомали обмежений характер, але вони певною мірою сприяли розвиткові культуриукраїнського народу.
У1864 р. була здійснена реформа освіти. Усі типи початкових шкіл дістали назвупочаткових народних училищ. На терені освіти чимало корисного робили земства.Наприкінці XIX ст. в Україні працювало вже 127 гімназій та 19 училищ. Булозасновано кілька вищих навчальних закладів — Новоросійський університет (1865р., м. Одеса), Чернівецький університет (1875 р.), Харківський, Київський таЛьвівський політехнічні інститути тощо.
ВУкраїні того часу працювали такі видатні вчені, як хімік М. Бекетов, математикФ. Бредихін, фізіолог І. Сеченов, медики М. Гамалія, М. Скліфосовський, біологІ. Мечников та ін. Вагомий внесок у розвиток української освіти та наукизробило Наукове товариство ім. Т. Г. Шевченка у Львові. Відомі вчені М.Костомаров, О. Лазаревський та інші багато зробили для формування концепціїукраїнської історії. Плідно працювали в цьому напрямі й представники молодоїгенерації істориків — О. Єфименко, Д. Багалій, Д. Яворницький, М. Грушевський.
Поприпереслідування української мови після появи Валуєвського циркуляра 1863 р. таЕмського указу 1876 р. українське мовознавство продовжувало розвиватися. Чималазаслуга в цьому належала П. Житецькому, О. Потебні, П. Чубинському, Б.Грінченку. Значний вплив на розвиток української літератури справляли І.Франка, В. Стефаник, О. Кобилянська, Марко Вовчок, Панас Мирний, П.Грабовський, М. Коцюбинський, Леся Українка, П. Куліш, О. Пчілка, О. Кониський.Вийшли в світ повісті й оповідання І. Нечуя-Левицького, В. Винниченка.
Розвитокукраїнської культури цього періоду важко уявити без драматургії. М. Старицькийнаписав «Тараса Бульбу», «За двома зайцями», М. Кропивницький — «Доки сонцезійде, роса очі виїсть», І. Карпенко-Карий — «Бурлаку», «Сто тисяч», «Хазяїна»та ін.
Розвивалосятеатральне мистецтво. У 1864 р. у Львові почала свою діяльність перша вГаличині українська професійна трупа «Руська бесіда» на чолі з О. Бачинським. У1882 р. М. Кропивницький створив у Єлисаветграді першу на Лівобережній Українінаціональну професійну трупу за участю М. Заньковецької, М. Садовського, А.Максимовича та ін. Наприкінці століття виникли трупи М. Садовського, П.Саксаганського, І. Карпенка-Карого. Діяло кілька десятків українсько-російськихтруп. У 1891 р. в Києві був організований перший постійний російський театр М.Соловцова.
Своїдосягнення мала й українська музична культура. С. Гулак-Артемовський створивпершу українську оперу «Запорожець за Дунаєм». Цілу епоху в музичному життіУкраїни становить творчість М. Лисенка, який обробив понад 600 зразківукраїнського музичного фольклору. Він був автором музики до п'єси І.Котляревського «Наталка Полтавка», творцем народних музичних драм «ТарасБульба», «Різдвяна ніч», «Утоплена» та ін.
Важливоюскладовою української культури другої половини — кінця XIX ст. було образотворчемистецтво, зокрема твори С. Васильківського («Степ на Україні», «Ранок» таін.), академіка М. Пимоненка («Проводи рекрутів», «Сінокіс», «Ярмарок»).Домінуючим напрямом в архітектурі був еклектизм — поєднання елементів різнихстилів. У другій половині XIX ст. в Києві споруджено будинки Міської думи (О.Шімме), політехнічного інституту і 1-ої гімназії (О. Беретті), Володимирськийсобор (Г. Штром, П. Спарро, О. Беретті), в Одесі — новий оперний театр.
Отже,незважаючи на спротив влади, в українському народі визрівали й діялипатріотично налаштовані сили, в усіх сферах суспільства поступово, але невпиннорозвивався процес національного самоствердження.
Список використаних джерел та літератури
1. Грицак Я. Нарис історії України.Формування модерної української нації ХІХ-ХХ століття.—К.:Ґенеза.— 1996;
2. Грушевський М.С. Нарис історіїукраїнського народу. — ДО.: Лыбидь, 1991.-398 с.;
3. Ісаєвич Я. Україна давня і нова. — Львів, 1996;
4. Історіяукраїнської культури / За загал. ред. І. Крип’якевича. — 4-те вид., стереотип. — К.: Либідь,2002. — 656 с.;
5. Історіяукраїнської культури. Енциклопедія в 5-ти т., т.4.—К.: Либідь.—2005;
6. Історія української літератури. КінецьХІХ — початок ХХ ст.: У 2 кн. Кн. 1: Підручник/ За ред.проф. О.Д. Гнідан. —К.: Либідь, 2005;
7. Історія української музики: У 6 т. — Київ, 1989. — Т. 1;
8. Ковальчук О.В. Украiнськенародознавство. — ДО.: Освiта, 1992.- испр. і перераб. /Гл. ред. М.Д. Аксенова.- М.: Аванта, 1999.- 704с.;
9. Культура українського народу: Навч. посіб. / В.М. Русанівський,Г.Д. Вервес та ін. — Київ, 1994;
10. Нарис історії «Просвіти».— Львів: Просвіта.— 1993;
11. Онопрієнко В.І. Історія українськоїнауки ХІХ – ХХ століть: Навчальний посібник. —К.: Либідь—1998, 304с.;
12. Савченко Ф. Українськенауково-культурне самовизначення 1850-1876 p.p. // Україна. Київ, — 1929,Січень – лютий;
13. Українська культура. Лекції заред… Д.Антоновича.— К.: Либідь.— 1993;
14. Українська культура. Історія ісучасність.— Львів: Світ.—1994;
15. Хрестоматія з історії Української РСР. —К, 1961. — Том II. — С 275—276.
16. Шевчук В.П. Історія українськоїдержавності: Курс лекцій: Навчальний посібник. — К.: Либідь, 1999, с 480.Додатки Циркуляр міністра внутрішніх справ Валуєвапро заборону української мови (18 липня 1863 р.)
Давновже йде суперечка в нашій пресі про можливість існування самостійноїмалоруської літератури. Приводом для цієї суперечки були твори деякихписьменників, які відзначалися більш або менш чудовим талантом або своєюоригінальністю. За останній час питання про малоруську літературу набуло іншогохарактеру, внаслідок обставин чисто політичних, що не мають ніякого відношеннядо інтересів власне літературних. Попередні твори малоруською мовою булирозраховані лише на освічені класи південної Росії, а тепер прихильникималоруської народності звернули свої погляди на масу неосвічену, і ті з них,які прагнуть здійснити свої політичні задуми, взялися, під приводом поширенняграмотності і освіти видавати книги для початкового читання, букварів,граматик, географій і т.д. В числі подібних діячів було багато осіб, прозлочинні дії яких проводилась слідча справа в особій комісії.
ВС.-Петербурзі навіть збираються пожертви для видання дешевих книг напівденноруському наріччі. Багато з цих книг надійшли вже на розгляд вС-Петербурзький цензурний комітет. Немало таких же книг буде представлено і вКиївський цензурний комітет. Цей останній відчуває деякі утруднення з розглядомзгаданих видань через такі обставини: навчання в усіх без винятку училищахпроводиться загальноруською мовою і вживання в училищах малоруської мови нідене допущено; саме питання про користь і можливості вживання в школах цьогонаріччя не тільки не розв'язане, але навіть порушення цього питання прийнято більшістюмалоросіян з обуренням, яке часто висловлюється в пресі. Вони досить грунтовнодоводять, що ніякої окремої малоруської мови не було, немає і не може бути, іщо наріччя їх, яке вживається простолюдом, є та ж російська мова, тількизіпсована впливом на неї Польщі, що загальноруська мова так само зрозуміла длямалоросів, як і для великоросів, і навіть значно зрозуміліша, ніж теперстворювана для них деякими малоросами, і особливо поляками, так званаукраїнська мова. Особам того гуртка, який намагається довести протилежне,більшість самих малоросів докоряє в сепаратистських задумах, ворожих Росії ізгубних для Малоросії.
Беручидо уваги, з одного боку, теперішнє тривожне становище суспільства, яке хвилюютьполітичні події, а з другого боку, маючи на увазі, що питання про навчанняграмотності на місцевих наріччях не дістало ще достатнього розв'язання взаконодавчому порядку, міністр внутрішніх справ визнав за необхідне, надалі допогодження з міністром народної освіти, обер-прокурором св. синода і шефом жандармівщодо друкування книг малоруською мовою, дати по цензурному відомствурозпорядження, щоб до друку дозволялись тільки такі твори цією мовою, якіналежать до галузі красного письменства; пропускання ж книг малоруською мовоюяк духовного змісту, так навчальних і взагалі призначених для початковогочитання народу, припинити… Це розпорядження було передано на височайшегосударя імператора розгляд і його величності бажано було удостоїти оноємонаршого схвалення.
Хрестолштіяз історії Української РСР. — К, 1961. — Том II. —С 275—276.