КУРСОВА РОБОТА
Селянські податки на Україні в ХІХ – поч. ХХ століття
Вступ
Актуальність теми. Розв'язання потреб державотворення вУкраїні на сучасному етапі немислимі без вивчення й узагальнення набутогодосвіду, об'єктивного і неупередженого аналізу позитивних і негативнихмоментів, пов'язаних зі становищем українського селянства. Ця проблема маєважливе наукове і практичне значення. Актуальність її випливає з тих обставин,що відродження українського села вимагає об'єднаних зусиль не лишеаграрників-практиків, учених-економістів, політиків, а й професійних істориків.Адже творче використання досвіду минулого допомагає уникати зайвих помилок, аврахування історичних уроків гарантує здійснення державного курсу беззапровадження ризикованих економічних експериментів, соціальних катаклізмів івиснаження ресурсів.
Необхідність поглибленого вивчення різних аспектів діяльностіселянства ХІХ-XX ст., коли воно було основним виробником сільськогосподарськоїпродукції в Україні та Росії, а в країні діяли ринкові механізми, має длясьогодення практичне значення.
До того ж рівень розвитку історичної науки вимагає уточненняі доповнення офіційної концепції висвітлення подій ХІХ – початку XX ст.,особливо в такому специфічному і багатонаціональному регіоні, як ПівденьУкраїни. Використання сучасних методів дослідження, введення до наукового обігунових архівних матеріалів дозволяють значно ширше і об'єктивніше висвітлитиекономічне, політичне та соціальне становище селянства України доби в ХІХ –початку ХХ ст.
Науковановизна курсової роботи полягає в тому, що на базі досягнень вітчизняноїісторіографії та аналізу доступних джерельних матеріалівзміниподаткової політики царського уряду щодо селянства України розглядаються якпредмет спеціального й комплексного історичного дослідження.
Метароботи полягає в спробі вичленити головні види селянських податків наукраїнських землях на основі комплексно-історичного аналізу різноманітноїлітератури та джерел.
Длядосягнення поставленої мети в курсовій роботі передбачається розв’язати такі завдання:
- вивчити, проаналізувати й систематизувати існуючу науковулітературу за темою курсової роботи та виявити наявність історичних джерел;
- висвітлити основні види селянських податків на Україні в ХІХ – на початкуХХ ст.;
- вичленити вплив податкової політики царського уряду на економічнестановище українських селян;
Предметомкурсової роботи є основні види селянських податків на Україні в ХІХ – на початкуХХ ст.
Об’єктроботи – вплив податкової політики царського уряду на економічне тасоціальне становище українських селян.
Хронологічнімежі зазначеної роботи (ХІХ – початок ХХ століття) дають змогурозглянути основні види селянських податків на Україні в ХІХ – на початку ХХст. Вибір хронологічних меж обумовлений тим, що реформи 60-х років ХІХ ст.внесли істотні зміни в економічне та соціальне становище селян України. Якнаслідок, змінилась податкова політика уряду щодо цього прошарку населення.
Теоретико-методологічноюосновою дослідження є загальні принципи об’єктивності, історизму,пріоритету фактів та загальнолюдських цінностей, які передбачають об’єктивнийопис і аналіз подій.
Історіографія питання. У ході написання даної роботи була використана різноманітналітература.
Це були книги з історії України, нариси з розвитку різнихверств населення, зокрема селянства, енциклопедична література, періодичнівидання та збірники документів. Але не зважаючи на різноманіття праць, присвяченихозначеній темі, у історіографії немає загальної теорії цього питання.
Над проблемою селянських податків наУкраїні працювати такі дослідники, як Губарев В.К. «История Украины», Дорошенко Д.«Нарис історії України», Кормич Л.І., Багацький В.В. «Історія Українивід найдавніших часів до ХХІ ст.», Єфименко А.Я. «Історія українського народу»,Борисенко В.Й. «Курс української історії з найдавніших часів до ХХ ст.», Мельник Л.Г.,Гуржій О.І. «Історія України: курс лекцій. Від найдавніших часів до кінця ХІХст.», Рубльов О.С., Реєнт О.П. «Україна крізь віки», Румянцев В.А. «ИсторияУкраины. Всемирная история» та багато інших вчених.
Так Дорошенко Д. В своїй праці «Нарисісторії України» особливу увагу приділив політичній боротьбі українськогоселянства проти національного та економічного гноблення.
Наступні діячі української історичноїнауки – Кормич Л.І., Багацький В.В. в дослідженні «Історія Українивід найдавніших часів до ХХІ ст.» описують економічне та політичне становищеселян в цілому та зокрема, питання оподаткування українського селянства.
Єфименко А.Я. в компелятивному зводіісторії України під загальною назвою – «Історія українського народу», звертаєувагу на еволюцію селянської верстви населення на українських землях.
Рубльов О.С., Реєнт О.П. вбагатотомній праці «Україна крізь віки» звертають увагу на соціально-правовийстатус селянства в ХІХ – ХХ ст. Автори надають аналіз нормативних документів,що регулювали життя і діяльність українського селянства.
Борисенко В.Й. в праці «Курсукраїнської історії з найдавніших часів до ХХ ст.» теж повертається до питанняправового регулювання селян на землях України та надають опис установ, щорегулювали питання податкової політики.
Вивчення історії оподаткування,еволюції впливу податків на соціально-економічну сферу життя є однім з найбільшважливих питань російської історії. Таке вивчення знаходить своє відображення впрацях И. Янжула, С. Вітте, В. Озерова И, та інших.
Також при написанні курсової роботибули використані праці з історії Росії загального характеру. Це такідослідження, як История России (ІХ–ХХ) під редакцією А. Дворниченко, В. Измозика;История России (ІХ – ХХ в.) Я. Перехова та інші.
Практичнезначення курсової роботи визначається тим, що теоретичні розробки, викладенів дослідженні можуть бути використані учнями й студентами для підготовки допрактичних занять. Також зміст роботи може стати основою для написаннядоповідей, рефератів, різноманітних виступів.
Робота складається з вступу, трьох основних розділівта загальних висновків.
1. Фінансова реформа царського уряду другої половини ХІХ ст.
До закінчення Кримської війни в дворянськійпубліцистиці з¢явилися численніпроекти ліквідації кріпосного права і буржуазної перебудови країни. Автори цихпублікацій домагалися деякого відновлення державного і суспільного ладу Росіїпри збереженні непорушності монархічної влади і максимальному огородженнідворянських інтересів. Частина цих проектів була присвячена також реформіфінансової системи країни.
Так,наприкінці 1854 р. із запискою по питанню про державні фінанси виступивліберально-дворянський діяч передреформної епохи слов¢янофіл А.Й. Кошелєв.Найближчим приводом до складання цієї записки було бажання Кошелєва вказатинові джерела державних засобів, необхідних для ведення Кримської війни. Узаписці Кошелєва відзначена крайня напруженість російського бюджету, рістдержавного боргу і розлад грошової системи. На думку автора, ні шляхомпідвищення податків, ні за рахунок звичайних позик підвищити державні доходи неудасться, а розраховувати на одну тільки емісію паперових грошей украйнебезпечно: така міра може привести до повної фінансової і грошової катастрофи.Вихід з положення, що створилося, Кошелєв бачив у випуску позики особливоготипу, забезпеченого всім надбанням держави. При цьому засобу на сплатувідсотків повинні були вишукувати виборні дворянські представники, скликані царем.Кошелєв зовсім не стосувався загальних основ миколаївської фінансової системи ібачив панацею від усіх зол у пожертвуваннях дворянства.
Крімцього проекту, Кошелєв у спеціальній записці, складеної в 1850 р., доводивнеобхідність скасування відкупної системи і введення замість її податку на виноі пиво.
Щебільш помірний проект, що нітрохи не торкався принципових основ дореформенихфінансів, був опублікований Ю.А. Микшевичем у журналі «Російський Вісник» у1859 р. Автор цього проекту ставив перед собою лише завдання знайти шляхидля ліквідації бюджетного дефіциту і зміцнення російських державних фінансів.Підкреслюючи напруженість бюджету платників податків, Микшевич відзначав, щодомогтися збільшення державних доходів за рахунок підвищення податків не удасться.Величезна заборгованість Росії, на думку автора, робиланеприпустимими івисновок нових позик. Єдиний вихід з положення, що створилося, Микшевич бачив упродажі державного майна, у першу чергу казенних земель і лісів. Цінність цьогомайна дорівнювала величезній сумі в 4 млрд. руб. Продаж казенних земель ілісів, за словами Микшевича, могла б значно поправити справи державногоказначейства.
Більш розгорнутим був проект дворянського економіста Л.В. Тенгоборського.Автор висунув ряд заходів, спрямованих на збільшення продуктивних сил країни,вважаючи, що разом з тим виростуть і податки. Він наполягав на заміні виннихвідкупів акцизами, установленні п'ятипроцентного збору з доходів від капіталів,внесених у банківські установи [1,36].Тенгоборський указував, що необхідно різко скоротити державні витрати, що йдутьна непродуктивні цілі, особливо кошторису військового і морського міністерств.
Зчасу Кримської війни необхідність перетворення застарілої фінансової системикраїни стала настільки очевидної, що це змушено були визнати й урядові кола.Найбільше детально розроблений проект перебудови бюджетної справи і усієїфінансової системи, що збігався з загальними основами майбутньої реформи, бувпредставлений самим міністерством фінансів на розгляд Олександра II незабаромпісля закінчення війни. У проекті підкреслювалася недосконалість російськихфінансів і кредиту, неймовірна податкова обтяженість населення, громіздкість ідорожнеча державного апарата, шкода відкупної системи, що загрожуєзростання державної заборгованості. У ньому висувалася пропозиціяреорганізувати податкову систему країни, скасувати винні відкупи, збільшитимитний прибуток, ввести акцизні збори. Щоб скоротити державну заборгованість,пропонувалося стати на шлях продажу державного майна, а також залученняприватнопідприємницької ініціативи до будівництва залізниць. Разом з тим упредставленому документі намічені були заходи, спрямовані на зменшеннядержавних витрат за допомогою боротьби з розкраданнями, деякого скороченнявідомчих штатів і т.п. [2,67].
Пропозиціїна поліпшення бюджетної справи, висунуті в проекті міністерства фінансів,цілком збігалися із широко розповсюдженими в той період судженнями пронеобхідність увести бюджетна і касова єдність і упорядкувати кошторисна справа.Усі ці урізані заходи широко обговорювалися в ліберальних колах дореформеноїРосії ще з часів Сперанського.
Докінця Кримської війни царський уряд приступило до підготовки фінансової ікредитної реформи.
У1859 р. були засновані дві комісії: одна при державному контролі – дляскладання правил про порядок рахівництва, звітності і ревізії, інша, приМіністерстві фінансів – для перегляду податей і зборів. Працями першої комісії,керівником якої був В.А. Татаринов, була здійснена корінна реформа уформальному ладі державного господарства Росії.
Малопліднимивиявилися заняття інший заснованої в 1859 р. комісії – по переглядуподатей і зборів, незважаючи на більш ніж 20-літнє її існування і численні томиїї праць, її невдача значною мірою порозумівається загальними умовами тогочасу, коли їй приходилося працювати. Податкова система найтіснішим образом зв'язаназ усіма сторонами суспільного і державного життя, а вони усі знаходилися вперехідному стані. Тимчасовий характер прийнятих заходів, відсутністьвизначених поглядів на майбутнє, боротьба старих початків з новими вносилиперехідний характер і в саме економічне життя народу, а тому важко було взагалізнайти тверді підстави для податкової реформи, тим більше що самі права іположення різних класів населення далеко ще не визначилися [3, 112].
Тимчасом податкова система страждала досить тяжкими недоліками, і в суспільнійсвідомості засувалися основні риси найважливіших її перетворень. Метою їхставилося полегшення податкової ваги для нижчих, найбідніших класів населення,що виносили на собі майже весь державний бюджет, а засобами – скасуванняподушних податей, соляного податку і відкупів, перетворення паспортної системи,залучення до обкладання вищих, неподатних класів. Незважаючи на постійніфінансові утруднення, що затримували всяке безпосереднє зменшення державногодоходу, у царювання Олександра II була здійснена частина цієї програми, почастипо вказівках податкової комісії. Одним з ініціаторів реформування податковоїсистеми був міністр фінансів граф Михайло Христофорович Рейтери. Поставивши начергу питання про скасування подушної податі, з розподілом тягаря її між усімастанами, і передавши спосіб дозволу цього питання на обговорення земських збіру 1871 році. Рейтери проте двічі збільшив подушну подать із сільськихобивателів: у 1862 році на 25%, у 1867 році на 50 копійок. У 1863 році, у видахполіпшення побуту численного і найменш забезпеченого міського стану, буласкасована подушна подать з міщан, замість якої був уведений податок на нерухомімайна в містах. У тому ж році видано було нове положення про мито за правоторгівлі і промислів, що значно обклало дрібну торгівлю. У 1868 році положенняце поширено на Царство Польське, а в 1870 і 1873 роках узагалі посиленеобкладання торгівлі і промислів.
Самеістотне перетворення системи податків, що діяла, виразилося в заміні виннихвідкупів акцизом на вино. Винні відкупи – найбільш огидне породженняфеодально-кріпосницького господарства і права – необхідно було ліквідувати впершу чергу. Ліквідацію відкупної системи самодержавство також використовувалодля того, щоб заспокоїти те широке, справді народний рух, що напередодніреформи вилилося у форму «питних бунтів». У 1860 р. царський уряд створивспеціальну комісію для розробки проекту про скасування винних відкупів івведенні акцизної системи. Головою комісії був призначений ліберальний діячперіоду 50–60-х років А.П. Заблоцький-Десятовський; до складу її ввійшличиновники міністерства фінансів і винокурних заводчиків [4, 70].
Необхідністьскасування винних відкупів диктувалася і чисто фіскальними інтересами. Вже вперший рік дії акцизної системи (1863 р.) питні доходи скарбниці склали138 млн. руб. замість 126 млн. руб., отриманих від відкупників у 1862 р. Унаступні роки ці доходи скарбниці безупинно росли і до 1878 р. склали вже198 млн. руб. [5,42].
Російсько-турецькавійна 1877–1878 р. знову висунула питання про реформу податкової справи. Уданому випадку кола, що панували, керувалися не бажанням вивести селянськегосподарство з того стану убогості і розвалу, до якого воно прийшло завдякинепосильним податям і зборам. Шляхом відновлення податкової системи вонипрагнули підвищити доходи скарбниці і зміцнити фінанси Росії.
У1879 р., на зміну податкової комісії, була заснована нова комісія дляобговорення припущень про скасування подушних зборів, чим виражався намірпокінчити з ними остаточно. У 1880 р., під впливом суспільної думки,відмінний один із самих тяжких для населення податків – податок на сіль. Виданонові статути про збори за право торгівлі і промислів, про гербовий збір, проакциз на цукор, змінений митний тариф, приєднаний до загального державнимидоходам державний земський збір, з чого виник особливий державний поземельнийподаток, установлений збір зі страхувань, з пасажирських квитків і вантажіввеликої швидкості і т.д. Унаслідок зробленого в першу половину царюванняпідвищення подушної й оброчної податей і що збільшення питного податку, податковийтягар, що лежав на селянському населенні, не тільки, однак, не зменшилося, алезначно зросла: подушна й оброчна подать, з питним і соляним податком, у 1856 р.дали 142,9 мільйона карбованців, або 40,4%, усіх звичайних доходів, у 1881 р.(без соляного податку) – уже 313,9 мільйона карбованців, або 48,2%. Крім того,селянська реформа викликала виникнення викупних платежів, що дуже незабаром, увиді невідповідності, що виявлялося, між ними і прибутковістю наділів,виявилися новим тягарем для селянського населення.
Доцього часу податкова комісія розробила свій черговий проект так називаногорозрядного податку, що у 1878 р. був представлений у міністерствофінансів. Даний проект не скасовував подушної податі, а лише доповнював неї,увівши податок на все інше населення країни, що мало доход понад 200 руб. урік. Платники цього податку розділялися на 25 розрядів, у залежності відрозмірів нерухомого майна. Розрядний податок повинний був підвищити дохіднінадходження в скарбницю, але проект його був вороже зустрінутий дворянами іцарськими міністрами. Поміщики кричали про несправедливості пропонованогопроекту, по якому основним об'єктом обкладання було нерухоме майно, аторговельне населення, отже, звільнялося від такого податку. У результатіпроект розрядного податку не був прийнятий, а сама податкова комісія на початку80-х років була розпущена.
Але,всіляко обгороджуючи поміщиків від несення самої незначної частки податковоготягаря, уряд разом з тим змушено було реагувати на руйнування селянства, щоприйняло наприкінці 70-х років масовий характер, і на прогресуючий рістнедоїмок. Великий матеріал, що характеризує зубожіння селянського населення в зв'язкуз непосильним податковим гнітом, був зібраний комісією Валуєва. Дворянськіпредставники, притягнуті до роботи в цій комісії, були змушені проти свогобажання констатувати зубожіння селянства. За даними комісії Валуєва, уТверській губернії, наприклад, з десятини поміщицької землі стягувалося від 7до 23 коп. податей і зборів у рік, у той час як колишні поміщицькі селяниповинні були платити викупні платежі і податі від 2 руб. 21 коп. до 3 руб. 33коп. с десятини, тобто в багато разів більше. Така ж картина крайньоїнерівномірності обкладання спостерігалася у всіх губерніях, розглянутихкомісією Валуєва [6,65].
Урезультаті реформи 1862 р. і поміщики, і промислова буржуазія виявилисязвільненими від сплати прямих податків, у той час як селянство повинне було,крім викупних платежів, вносити як і раніше подушну подать і виконуватичисленні земські повинності. Зростаючі, незважаючи на строгість стягнень,недоїмки в селянських платежах робили усе більш і більш очевидним, що ціплатежі, не відповідаючи не тільки прибутковості землі, але і загальноїсукупності засобів селян, є для них руйнівними. Наприкінці царювання ОлександраII факт виснаження платіжних сил і загального зниження добробуту селянськогонаселення був визнаний самим урядом і поставлений на чергу питання про зниженнявикупних платежів, але дозвіл він одержав тільки в наступне царювання.
2. Основні видиселянських податків на Україні (1861 – поч. ХХ ст.)
Реформа 1861 р. і як її – швидкий розвиток капіталізму всільському господарстві – привели до істотних змін у земельних відносинах.Значна частина поміщицьких маєтків, зокрема на Україні, перебудовувалась іпереходила па капіталістичний шлях. З розвитком капіталізму в сільськомугосподарстві швидко відбувалась диференціаціяселянства. Розвитоккапіталізму руйнував ідеалізовану народниками сільську общину з її натуральнимгосподарством, перетворюючи селянина у товаровиробника, підпорядкованого ринку.Внаслідок розвитку товарно-грошових відносин більшість сільського населеннярозорялась, незначна меншість багатіла і перетворювалась у сільську буржуазію.
Після реформи 1861 р. економічне становище основної масиселянства дедалі гіршало. Головними причинами зубожіння селянства булималоземелля, злиденні наділи, передача селянам гіршої землі, відробітки, орендапоміщицької землі на кабальних умовах, непосильні податки, викупні платежі,мирські збори, натуральна повинність, дроблення дворів внаслідок сімейнихрозділів тощо[7; 67].
Занадільну польову й присадибну землю, одержану внаслідок реформи, на селянУкраїни покладалися повинності у вигляді грошей (оброк, чинш) і «здольщини»(панщина). За землі під садибами на Правобережжі і Лівобережжі селяни щорокусплачували по 5,1 крб. і більше з десятини. За згодою між поміщиком і селянамицю повинність можна було заміняти відробітками. За умовами, виробленими поміщиками,з десятини польової землі встановлювався такий оброк: у Чернігівській губернії(в залежності від місцевості) – від 1,4 до 2,5 крб., у Полтавській – від 2 до2,5 крб., у Харківській – від 1,8 до 2,8 крб. У Київській, Подільській іВолинській губерніях, територія яких була поділена на дев'ять місцевостей,селяни сплачували оброк від 1,35 до 3,3 крб. за десятину або відробляли панщинувід 8,5 до 20 днів. В Катеринославській, Херсонській і Таврійській губерніяхвідробляли 40 чоловічих і ЗО жіночих днів панщини за душовий наділ.
Грошову повинність можна було за згодою поміщика замінюватиоплатою хлібом. Строки сплати оброку встановлювались за домовленістю міжселянами і поміщиками і записувались в уставні грамоти. Поміщики мали правовимагати від селян сплати оброку за півроку наперед.
Сума грошового оброку, або панщина, що її мали сплачувати абовідробляти поміщикам кріпосні селяни, встановлена в уставній грамоті, малалишатись незмінною протягом 20 років. На Лівобережжі України панщина («здольщинна»повинність) визначалась робочими днями. Так, за десятину польової землі селянивідробляли чоловічими пішими днями в Чернігівській губернії – від 12 до 21 дня,Полтавській – від 16 до 21 дня і Харківській – від 12 до 19 днів (в залежностівід місцевостей, на які було поділено кожну губернію). Це становило величезнукількість робочих днів. Громада селян, яка одержала 300 десятин землі,відробляла понад 6000 робочих днів панщини.Характерно, що колишнікріпосники поділяли панщинні дні на літні і зимові, перші з яких становили 3/5,а другі – 2/6 загальної їх кількості.
Селян і після реформи до переходу на викуп примушували працюватина поміщика. Закон, захищаючи інтереси поміщиків, не допускав ніяких послабленьі вимагав, щоб селяни беззаперечно виходили на роботу навіть тоді, коли нарядна роботу було зроблено неправильно.
В Катеринославській, Херсонській і Таврійській губерніях панщинувідробляли чоловіки і жінки, причому чоловічі дні поділялись на кінні і піші.Виконували їх селяни за круговою порукою (при общинному землеволодінні). Приподвірному землеволодінні кожний хазяїн двору відповідав за повинності з своєїділянки.
Одержавши жебрацькі наділи, селянство було прикуте не лише до цихнаділів, а й до сільської общини, до поміщицької землі [8; 102].
Щодо Правобережної України, то тут і після реформи залишилисьспецифічні кріпосницькі відносини – так звані сервітути. Селянам надавалося правопасти худобу після збору хліба, збирати хмиз па землях поміщиків, поміщиктакож мав право випасу худоби па землях селян. Па правобережній Українісервітутами (з поміщицькими маєтками) була зв'язана майже половина селянськихдворів.
Щоб забезпечити сплату податків і зборів, селянство було зв'язанекруговою порукою. Законодавчим актом заборонявся вихід із сільської общини.Крім податків, на плечі селянства великим тягарем лягли натуральні повинності:підводна, дорожна, етапно-арештантська, постоєва і т. п., а також витратина утримання нижчої адміністрації.
Умови,що створилися на селі в зв'язку з розвитком капіталізму, примушували значнукількість селянства залишати село і йти на заробітки. Щоб запобігти цьому,царський уряд, крім />/>кругової поруки,вишукував інші заходи для прикріплення селян до общини (громади). Запроваджуваласяпаспортна система, яка обмежувала пересування селян. Селянствопідпорядковувалося нагляду поліції та численного «селянського» начальства.
Головним джерелом існування селян в багатьох місцевостях булизаробітки у містах, на польових роботах у поміщиків, в економіях, у куркулів, атакож на фабриках, заводах, залізницях і т.д. Ось чому значна частина селянстваопинилась у становищі не хліборобів, а сільськогосподарських робітників іробітників взагалі.
Податки, у царській Росії були основним джерелом прибутківдержавного бюджету. Розподілялися вони дуже нерівномірно не лише серед станів,а й серед самого селянства. Чим заможніше було господарство, тим меншу часткустановили податки в його бюджеті. Особлива несправедливість була в тому, що прирозподілі податків і зборів виходили не з прибутковості господарства, а «здуші». Податки, які мав сплатити селянин, і порядок їх сплати встановлювалиськазенними палатами, які розсилали по волосних правліннях окладні листи,складені на підставі даних останньої ревізії.
Волосні правління до цих окладних листів додавали ще збори наземську пошту і на утримання волосного правління, а сільські сходи на підставіцих документів розкладали податки і збори між платниками, додаючи ще збори навитрати громади (сільські збори): на заробітну плату сільському і церковномустаростам, вчителю школи, пастухам і т.д.
Селянство платило шість видів податків і зборів: державнийпоземельний податок, викупні платежі, земські збори, обов'язкове страхування,подушну подать (до її скасування у 80-х роках) і мирські збори [9; 78].
Найбільшимиі найтяжчими податками були викупні платежі і мирські збори. Викупні платежі вокремих місцевостях становили 2,5 крб. і більше з десятини. Розмір мирськихзборів коливався від 50 коп. до 2 крб. і вище з десятини, але здебільшого цізбори брали подушно. Розподілялися податки між волостями дуже нерівномірно.Значно більші податки доводилось сплачувати колишнім поміщицьким селянам. Так,вони сплачували викупні платежі, тим часом, як, наприклад, козаки ЛівобережноїУкраїни, об'єднані у волості, їх не платили.
Для переважної більшості селянства викупні платежі булинепосильними. Вже через десять років після реформи це мусила визнати навіть і«Валуївська комісія». Вона відзначила, що платежі селян перевищуютьприбутковість селянських господарств і що селяни сплачують їх за рахуноксторонніх заробітків. Селяни, які вийшли з кріпосної залежності, несливеличезний фінансовий тягар. За землю, споконвічно їм належну і нимиоброблювану, їх примушували сплачувати поміщикам величезні гроші. Оскількиселянство не мало чим сплатити кріпосникам за землю, уряд царської Росії, щобзабезпечити інтереси поміщиків, повністю сплатив їм вартість землі відповіднодо затверджених викупних актів, але не готівкою, а процентними паперами, якіпоступово погашались. Державний борг перекладався на селян. їх примушувалисплачувати не лише номінальну ціну землі, а й проценти на капітал на протязі 49років. У зв'язку з цим сума капітального боргу, збільшувалась у три рази. Такимчином, царська держава виступала і в ролі боржника (щодо поміщика), і в ролікредитора (щодо селянства), а також брала на себе функції по збору з селянствавикупних платежів, які з нелюдською жорстокістю стягувала з селян адміністраціяволосних установ, мирові посередники і поліція.
Всього селянство України за 49 років повинно було сплатити заземлю і своє звільнення понад 490 млн. крб. (замість 166, 8 мли. крб.), з якихдо 1906 р. було сплачено 382 млн. крб.
З року в рік збільшувались і земські збори, які йшли на утриманняземських управ, повітової і сільської поліції, прокладання і ремонт шляхів,утримання і будівництво шкіл, лікарень тощо. Характерно, що при визначеннізборів взагалі, і земських зокрема, чиновники і волосні правління не зважали натяжкі економічні умови селянства.
Внаслідокнепосильних платежів нагромаджувались недоїмки, які царський уряд стягав задопомогою волосної адміністрації, поліції і навіть війська. Примусове стягненняземських і інших зборів нерідко викликало селянські заворушення.
На початку XX ст., особливо під час першої російської революції1905–1907 рр. і в наступні роки, під впливом і керівництвом робітничого класупосилюється боротьба селянства проти поміщиків, буржуазії [10; 308].
Селянство царської Росії боролось проти соціально-політичногогноблення і залишків кріпосництва, за знищення поміщицького землеволодіння,непосильних податків, зборів, різних повинностей, які важким тягарем лягали наплечі селян. Боротьба селян інколи переходила у відкриті виступи, якіздебільшого зазнавали поразки.
Порівнюючи селянські платежі з поміщицькими, ми бачимо, що селянисплачували податки в кілька разів більші, ніж поміщики.
За даними Центрального статистичного комітету, в середньому уРосії на десятину селянської землі припадало платежів 3 крб. 93 коп. У багатьохвипадках селянські землі були оподатковані вище, ніж поміщицькі, в 11 і навітьбільше раз. Лише перша буржуазно-демократична революція 1905–1907 рр. примусилацарський уряд частково зменшити ці грабіжницькі платежі. Зокрема, з 1906 р.викупні платежі було зменшено наполовину, а з 1907 р. стягнення викупнихплатежів припинялося зовсім.
Податки з селянського господарства були такі великі, що нерідкоперевищували не тільки прибутки з господарства, а й частину заробітків селян настороні. Це видно з порівняння суми податків з прибутковістю господарства. Так,середній врожай з десятини у Полтавській губернії, за підрахунками земських статистиків,становив 48 пудів. Таким чином, середнє господарство, наприклад, з 6 десятинамиземлі при 6 чоловіках сім'ї (при трипільній системі) одержувало (без зерна напосів) 160 пудів зерна. З них 120 пудів йшло на забезпечення сім'ї хлібом.Лишалось 40 пудів, які можна було продати за 24 крб. (по 60 коп. за пуд).Податки ж становили 23 крб. 58 коп. Таким чином, грошей ледве вистачало насплату податків [8,36].
Природно,що малоземельні господарства не мали змоги не тільки поліпшувати своєгосподарство, купувати реманент тощо, а дуже часто не були спроможні навітьсплатити податки.
Особливо важко було малоземельним і середнім господарствам уневрожайні роки. Для сплати податків селяни змушені були за безцінок продаватичастину свого майна, в тому числі і тяглову силу. Тому після неврожайного рокубагато селян не могли поставити на ноги своє занепале господарство, обробитиземлю і мусили здавати її в оренду місцевим багатіям за безцінок з тим, щобтільки сплатити податки.
Зубожіння селянства приводило до того, що переважна більшістьселян не могла своєчасно сплачувати податки і збори, внаслідок чого недоїмкирік у рік збільшувались і досягали великих розмірів. Так, лише по трьох видахподатків Куп'янського повіту, Харківської губернії, вони становили 319 776крб., з них 103 118 крб. губернського і повітового земського збору, 164 658крб. викупних платежів і 51910 крб. боргу продовольчого капіталу. Продовольчікапітали складались з коштів, які сплачувало селянство замість зсипки зерна вмагазини для запасів хліба на випадок неврожаю або іншого стихійного лиха.
Кругова порука не могла запобігти безперервному збільшеннюнедоїмок і забезпечити оплату різних зборів та грошових повинностей, які зкожним десятиріччям збільшувались і лягали величезним тягарем на пригнобленіселянські маси. Кругова порука в багатьох випадках сприяла процесу зубожіння ірозорення селянства. Несучи відповідальність за сплату податків і недоїмок,громада часто відмовляла селянинові-недоїмнику у видачі паспорта, побоюючись,що селянин не повернеться, і тоді податки та недоїмки за нього буде платити«мир».
Цим громада примушувала селянина, який намагався поліпшити тяжкестановище заробітками, залишатися на своєму жебрацькому наділі, який незабезпечував його існування і не давав змоги сплатити недоїмки [11; 79].
Ставши недоїмником, іноді внаслідок нещасного випадку селянин убільшості випадків не міг вивести своє господарство із скрутного становища. Вінзмушений був залазити в борги, продавати частину свого майна, здавати забезцінок в оренду землю і за безцінок продавати свою робочу силу, тобто ставатинаймитом і, нарешті, не маючи змоги вести господарство, – залишати село.
Майно, худоба, земля таких селян потрапляли до рук сільськоїбуржуазії. Закон надавав сільським і волосним правлінням право вживати щодо недоїмниківнайсуворіших заходів.
На підставі законодавства про селян сільське правління абоволосний старшина мали право накласти арешт на зароблені селянином гроші;призначити йому опікуна, щоб він не міг самостійно розпоряджатися своїм рухомиммайном, продати його продовольчі запаси, лишивши йому норму на три місяці;продати все, аж до одягу та білизни і, нарешті, втручатися у сімейне життяселянина, позбавляючи голову сім'ї права на старшинство у сім'ї.
Покаранню різками, яке принижувало гідність людини, підлягали всіселяни, і не лише за вироками волосних судів, а й. «на розсуд» начальства.
Певні рішення приймалися і щодо землі недоїмника. Ділянки землі недоїмниківздавали в оренду стороннім особам (не селянам) формально на «обмежений» строк,фактично ж цим позбавляли селянина землі назавжди.
Отже, що інше міг робити селянин, який ставав фактично жебраком,як не лишати село і йти на заробітки, але й тут злощасний закон застерігав, щодля звільнення з громади треба, щоб за сім'єю селянина не було ніяких недоїмокі щоб окладні збори було сплачено до 1 січня наступного року. Залишалось абопотай іти на заробітки у місто, на фабрики та заводи, або стати батраком умісцевого куркуля чи поміщика, а іноді й просто жебракувати.
Крім податків і зборів, селяни України, як і Росії, відбувалинадто тяжкі натуральні повинності, які лягали не меншим тягарем на їх плечі,ніж податки. З усіх станів царської Росії одні лише селяни зобов'язані булиремонтувати шляхи і мости, гасити пожежі в державних і поміщицьких лісах,супроводжувати арештованих, відкопувати на залізницях занесені снігом поїзди,надавати допомогу при поводі, охороняти церкви, забезпечувати підводами для роз'їздівчиновників, поліцію тощо [12; 97].
У небагатьох випадках селянам дозволялось замість натуральнихповинностей сплачувати гроші. На грошові можна було перевести лише такіповинності, як наймання сторожів, охорона церков, волосних правлінь тощо. Такіж повинності, як шляхова, караульна, ремонт мостів, гатей, супроводження іохорона арештованих виконувалися силами і засобами селян.
Розмір повинностей наперед не встановлювався. Відбували їх за вимогоюмісцевої влади і поліції в міру потреби, а «потреба» ця була надто велика. Лишечастину повинностей, таких, як охорона при магазинах для запасів хліба,церквах, волосних правліннях і на околицях сіл, можна було облічити, а такіповинності, як ремонт транспортних, воєнно-маршрутних, поштових шляхів, гатей,мостів, ремонт громадських будинків тощо, облікувати було важко.
Найтяжчою для селян була шляхова повинність, яку часто-густо требабуло відбувати у гарячу літню пору. Хоч шляхами користувалося все населення,особливо поміщицькі і приватновласницькі економії, фабрики і заводи, якірозбивали шляхи своїми важкими вантажами, – ремонт шляхів уряд здійснював зарахунок селян.
Переважну кількість натуральних повинностей селяни відроблялинавесні, тобто під час сівби; виконувати повинність їх виганяли за десять,двадцять п'ять і навіть за шістдесят верст від села.
У тих місцевостях, де майже всі чоловіки йшли на заробітки, як цебуло в деяких волостях Київської губернії, губернське в селянських справахприсутствіє, як виняток, дозволило відбувати шляхову повинність з підряду,розкладаючи цю суму грошей на селянську і поміщицьку землі.
Ще важчою була етапно-арештантська повинність, яку мали виконувативиключно селяни. Для її відбування споряджали селян і підводи не тільки зближчих до етапних шляхів сіл, а й з віддалених за 20–40 верст. Гроші наутримання етапних пунктів вносились у волосні розкладки. Ця повинністьвикликала багато скарг з боку селян, які писали, що вона виконується тількиселянством, тим часом як інші стани її не відбували.
Ще тяжчою стала ця повинність після ліквідації у 1901 р.арештних приміщень при станових квартирах. Цей захід уряду призвів до великихвитрат на перебудову арештних приміщень при волосних правліннях, на їхутримання, причому в багатьох випадках доводилось навіть споруджувати новіокремі будинки-в'язниці. Натуральні повинності щороку збільшувались. Натуральніповинності з 1885 до 1910 р. збільшились майже в три рази. В губернськомумасштабі вони становили мільйони днів [10; 75].
До натуральних повинностей треба віднести також перебування селянна таких «громадських» посадах, як соцькі і десяцькі. Ці обов'язки не тількизабирали багато часу, а й принижували гідність людини. Послугами соцьких ідесяцьких користувалось все начальство – від урядника і волосної адміністраціїдо земських начальників і мирових посередників. Рідко бувало так, щоб ці селянине потрапляли під арешт «за розсудом» численного начальства [11; 207].
Натуральні повинності, які перейшли з епохи феодалізму, були дляселянства важким тягарем не лише економічним, а й моральним.
Таким чином, в ХІХ ст. на Україні існувала велика кількістьрізновидів селянських податків. Це були податки натурального характеру, кількавидів робіт та грошові податки. Ця податкова система, що поширювалась наукраїнських селян не тільки створювала тяжкі умови життя на селі, але йгальмувала процес втілення капіталістичних відносин в аграрний сектор України зодного боку, а з іншого – саме збідніле селянство було основою пролетаріату щоформувався.
3. Волосний бюджет та селянські податки
За законом від 19 лютого 1861 р. всі видатки по утриманнюсільських і волосних установ, які становили величезні суми, покладалися населян. Так, у 1891 р. з 45 млн. крб. загальної суми видатків на волосніпотреби по п'ятдесяти губерніях Європейської Росії – 39,5 млн. крб., або 87,8%всього бюджету, витрачалося на адміністративно-управлінські видатки і лише 5,5млн. крб., тобто 12,2%, – на сільськогосподарські та інші потреби селянства.Лише на утримання сільської і волосної адміністрації і волосного судувитрачалося 16,1 млн. крб., або 35,5% всього бюджету волостей, тоді як наоплату медичного і педагогічного персоналу витрачалося 1,9 млн. крб., тобто 4,3%.
Таким чином, переважна більшість коштів витрачалася на утримання волосногоуправління. Незважаючи на те що волосні установи обслуговували не лише селян, ай інші стани, які не були приписані до волостей, але проживали на їх території,видатки на утримання цих установ сплачувало лише селянство. Прикладом цього можебути Малинська волость, де у 1905 р. було 44,5 тис. душ населення, з яких селян– 26,5 тис, міщан, колоністів, дворян та інших – 18 тис. чоловік.
Волостей, в яких майже половину населення становили міщани, булобагато, проте весь тягар утримання волосних установ лягав на плечі селян.Представники від селян, які брали участь у різних комітетах і нарадах, щорозглядали питання про становище селян і управління селянами, справедливопропонували розподілити видатки поміж іншими станами або віднести їх на рахунокдержави. Проте поки існували волості, це питання не було розв'язане на користьселян.
Поміщики вважали, що селянство неспроможне. брати участь урозв'язанні питань про своє становище. Так, голова Одеського повітовогокомітету про потреби сільськогосподарської промисловості заявив, що участьселян в обговоренні питань про їх становище скоріше заплутала б справу, щопоміщики самі добре знають всі потреби селян і краще розуміють, що требазробити для поліпшення їх становища.
В перші роки після реформи бюджет волостей створювався за рахунокрозкладання зборів з кожної ревізької душі, відповідно до постанов сходів.Наприклад, бюджет Малайської волості у 1863 р. обчислювався так: наутримання волосного правління за розкладкою з кожної ревізької душі припадало 1крб. 60 коп.; на утримання писаря – 16 коп.; на утримання соцького і доглядачамагазина для запасів хліба – 8 коп.; інші видатки – 17 коп., – всього 2 крб. 01коп. з ревізької душі. При наявності у волості 1039 ревізьких душ утриманняапарату волості обходилось селянам в 2088 крб. 39 коп.
В багатьох волостях бюджет, за ухвалами сходів, складався з сум,одержаних з кожного двору (розкладка на двори). З цих коштів одержувала платнюволосна адміністрація. Характерно, що писарі одержували значно більшу плату,ніж старшини, яким вони були підпорядковані. Оклади службових осіб волоснихустанов дедалі збільшувались.
Як волосні, так і сільські видатки поділялися на обов'язкові і необов'язкові.До обов'язкових належали: утримання службовців сільського і волосного правлінь,витрати на роз'їзди, ремонт та наймання приміщень, канцелярські видатки,утримання земської пошти, етапів, приміщень для арештованих, наймання квартирдля урядників і стражників, догляд за інвалідами, стариками і видатки нависилку «порочних» осіб. До числа необов'язкових належали видатки на народнуосвіту, організацію і утримання поштових відділень, бібліотек, купівлю іутримання племінних биків і інших тварин, ремонт церков і т. ін.
Характерно, що такі важливі для селян заходи як народна освіта,організація бібліотек, видатки, зв'язані з поліпшенням господарства селян,відносились до необов'язкових [13; 107].
Отже, і тут при складанні волосних бюджетів політика царськогоуряду була спрямована проти інтересів народних мас.
З відомості видно, що значна частина коштів витрачалась наобов'язкові видатки: утримання сільського і волосного апарату (30%), найманнясажотрусів, сторожів і пастухів, (22,7%), утримання земської пошти (13,2%),ремонт і утримання приміщень волосного правління й інших будинків (5,5%). Знеобов'язкових видатків значними були видатки, зв'язані з релігійним культом(13,5%), зовсім незначними були видатки на культурні і освітні потреби (5,5%),і жодної копійки не дозволяли витрачати земські начальники і мирові посередникина потреби медицини. Видатки волостей дедалі збільшувались. Так, по тій жеМалинській волості з 1904 до 1910 р. вони зросли більше ніж у два рази, апорівняно з 1863 р. – у п'ять разів. У 1863 р. вони становили 2088крб. 39 коп., у 1904–4437 крб. 24 коп., у 1908 р. – 7544 крб. 91 коп., у1910 р. – 11037 крб. 70 коп.
Значні кошти на утримання волосного і сільського апаратувитрачались і в інших волостях України. Так, селяни волостей Вінницького повітув 1901 р. сплатили понад 100 000 крб.
Отже, лише на оплату службовців волосного і сільського апарату,соцьких і десяцьких витрачалось 29,5% бюджету волостей [14; 123].
По трьох губерніях Правобережної України у 1900 р. з 4053,4тис. крб. на утримання волосного і сільського апарату витрачалося 27,98%, набудівництво, ремонт і наймання приміщень – 12,74% і на утримання земської пошти– 17,25%. Якщо до цього додати видатки на квартири для урядників,шляхово-етапну повинність, наймання приміщень для військ – тобто видатки, непов'язані з потребами селян, то їх сума становитиме 62,01% всього бюджету [15,136].
Мирські збори з селян за дуже незначний час (1891–1895 р.) збільшилисьна 41%, а в таких губерніях, як Катеринославська, Херсонська, Харківська іЧернігівська, – на 53–57%, проте це збільшення йшло не на поліпшення економічногостановища селян.
Утримання волосних управлінь за рахунок селянства цілкомвлаштовувало дворянство і буржуазію, тому вони вважали, що «тягар видатків наутримання волосної адміністрації перекладати на іншістани не слід».
Всі ці податки, збори і грошові повинності посилювали економічнегноблення селян, зумовлювали їх дальше зубожіння.
Висновки
Таким чином в 1862 році російським урядом булапроведена фінансова реформа, яка привела до змін в податковій політиці країни.Це стосувалося й системи селянських податків на Україні.
Працюючи над темо курсової роботи ми побачили що, в ХІХ ст. наУкраїні існувала велика кількість різновидів селянських податків. Це булиподатки натурального характеру, кілька видів робіт та грошові податки. Цяподаткова система, що поширювалась на українських селян не тільки створювалатяжкі умови життя на селі, але й гальмувала процес втілення капіталістичнихвідносин в аграрний сектор України з одного боку, а з іншого – саме збіднілеселянство було основою пролетаріату що формувався.
З розвитком капіталізму в сільському господарстві швидковідбувалась диференціаціяселянства. Розвиток капіталізму руйнувавідеалізовану народниками сільську общину з її натуральним господарством,перетворюючи селянина у товаровиробника, підпорядкованого ринку. Внаслідокрозвитку товарно-грошових відносин більшість сільського населення розорялась,незначна меншість окуркулювалась, багатіла і перетворювалась у сільськубуржуазію.
Найбільшим тягарем для українського селянства булиподатки що йшли на утримання волосної адміністрації. Російський уряд розподіливподатки так, що бюджет волостей формувався в основному за рахунок селян.
Крім податків і зборів, селяни України, як і Росії, відбувалинадто тяжкі натуральні повинності, які лягали не меншим тягарем на їх плечі,ніж податки. З усіх станів царської Росії одні лише селяни зобов'язані булиремонтувати шляхи і мости, гасити пожежі в державних і поміщицьких лісах,супроводжувати арештованих, відкопувати на залізницях занесені снігом поїзди,надавати допомогу при поводі, охороняти церкви, забезпечувати підводами дляроз'їздів чиновників, поліцію тощо.
Література
1. История России (ІХ – ХХ) / Под ред. А. Дворниченко, В. Измозика.– М., 2003. – 530 с.
2. История России (ІХ – ХХ в.) / Я. Перехов. – М., 2002. – 623 с.
3. История СССР (19 – начало 20 в.) / Под ред. И. Федосова. –М.: Высшая школа, 1981. – 462 с.
4. Платонов С. Учебник русской истории. В 2-х томах. – М.: Прогресс,1992. – 400 с.
5. Витте Ю. Воспоминания. – М.: Сдово, 1923. – 688 с.
6. Озеров И. Основы финансовой политики. – Рига, 1923. – 112 с.
7. Борисенко В.Й. Курс української історії з найдавнішихчасів до ХХ ст.: навчальний посібник. – К.: Либідь, 1996. – 616 с.
8. Дорошенко Д. І. Нарисісторії України: в 2 т. Т. 2. – К.: Глобус, 1992. – 271 с
9. История СССР, 1861–1917 г./ В. Тюковкин, В. Корнилов,А. Ушаков. – М.: Просвещение, 1989. – 463 с.
10. Дорошенко Д. Нарис історії України. – Лівів: Світ,1991. – 576 с.
11. Єфименко А.Я.Історія українського народа. – К.: Либідь, 1990. – 512 с.
12. Кормич Л.І.,Багацький В.В. Історія України від найдавніших часів до ХХІ ст.:навчальний посібник. – Х.: ООО «Одисей», 2001. – 480 с.
13. Казарезов В.О Петре Аркадиевиче Столыпине. – М.: Аргопромиздат, 1991. – 96 с.
14. Мельник Л.Г.,Гуржій О.І. Історія України: курс лекцій. Від найдавніших часів до кінця ХІХст. К.: Либідь, 1991. – 576 с.
15. Рубльов О.С., Реєнт О.П. Україна крізь віки. Т. 9. – К.:Видавничиі дім «Альтернатива», 1999.