ПланВступРозділ1. Зовнішньополітичні орієнтири «Сталінської епохи» СРСР1.1 Поворотдо холодної війни1.2 ПланМаршалла1.3Доктрина Жданова1.4Сталінізація країн центрально-східної Європи після другої світової війни та її наслідкиРозділ2. Доктринні засади зовнішньої політики СРСР 1950-1960 роки.2.1«Хрущовський» погляд на зовнішньополітичні орієнтири2.2Доктрина «Л. Брєжнєва»Розділ3. Нові засади зовнішньої політики СРСР — нове політичне мислення3.1Криза старої зовнішньої політикиВисновкиСписоквикористаної літератури
Вступ
Дозакінчення другої світової війни радянська зовнішня політика підійшла збазовими доктринальними настановами, які було сформульовано Леніним, а потімоформлено й закріплено в роки правління Й. Сталіна. Її основу становило розумінняісторичного процесу як протиборства та зміни суспільно-економічних формацій: капіталізмприречений, на зміну йому неминуче прийде комуністична формація як підсумокрозвитку людства. Міжнародні відносини — похідними від цього процесу і являютьсобою специфічну форму класової боротьби — основної рушійної сили всіх явищ тапроцесів у міжнародному житті. Класовий підхід передбачав орієнтацію на«світову революцію» та її підтримку Радянським Союзом. СРСР проголошувавсяоплотом усіх сил миру, демократії та соціального прогресу йому відводиласяавангардно-революційна роль у світовій історії, особливе, месіанськепризначення. З існуванням старої, капіталістичної формації пов'язуваласянеминучість нових війн, отже, запобігання війнам вважалось можливим лише черезліквідацію імперіалізму.
З цихфундаментальних витоків радянської зовнішньої політики бере початок відвертанесумісність головних принципів, що їх постійно декларувало радянськекерівництво, — пролетарського інтернаціоналізму та мирного співіснування державз різним соціальним ладом. Такий концептуальний дуалізм, утілюючись упрактичній політиці, посилював класову двополюсність міжнародних відносин вумовах; коли керівні кола капіталістичних країн і без того скептично ставилисяде ідеї «мирного співжиття». Становище загострювалося тим, що тоталітарний соціалізмсталінського гатунку не був схильний до конструктивного міжнародногоспілкування. Пануюча в Радянському Союзі психологія «фортеці в облозі»,замкненість позбавленого демократії суспільства, ізоляція від інших народів,настороженість і підозрілість, — усе це давало підстави ініціаторам «хрестовихпоходів» проти соціалізму представляти радянську державу як уособлення образуворога.
Досвідформування й діяльності антигітлерівської коаліції під час другої світовоївійни важко переоцінити: він довів можливість взаємодії держав з різнимсуспільним устроєм. Проте цю взаємодію навряд чи можна охарактеризувати якстратегію мирного співіснування. Спільні дії СРСР, США, Великобританії та іншихсоюзних держав розгорталися не в мирні часи, а в умовах війни й диктувалисяімперативом досягнення спільної мети — розгрому фашистської Німеччини тамілітаристської Японії. У повоєнні роки двоїстість у підході Радянського Союзудо проблем мирного співіснування та пролетарського інтернаціоналізму зберегласяй навіть посилилася. Глибинні зрушення у співвідношенні сил на світовій арені,небувале зростання міжнародної ваги СРСР розцінювалися як сприятливі умови дляпослідовного втілення в життя ідеї пролетарського інтернаціоналізму таневпинного розширення меж «радянської імперії», створення у Східній Європі й наДалекому Сході єдиного «табору», керованого з Москви. Все це відсувало мирнеспівіснування на другий план, і воно розглядалося лише як тактичний засіб длядосягнення сталінської стратегічної мети — «усунення неминучості війни шляхомзнищення імперіалізму».
Актуальністьзапочаткованого дослідження зумовлена ще й тим, що існуючі на сучасному етапінаукові праці, присвячені еволюції зовнішньополітичних доктрин керівництва СРСРпісля другої світової війни, розкривають далеко не усі аспекти такої взаємодії.Це пояснюється певною закритістю архівних документів, які стосуються цієїпроблематики, варіативністю двосторонніх стосунків з різними країнами, щовимагає подальшого ґрунтовного, цілісного і об'єктивного дослідження.
Метаі завдання дослідження: проаналізувати основні події історії налагодженняі розвитку міждержавних взаємин протягом 1945-1991рр., визначити основнізакономірності та тенденції становлення стратегічного партнерства таналагодження міждержавних зв’язків.
Метоюпродиктовані основні завдання:
· висвітлити історико-політичні передумови та чинники налагодженняспівпраці СРСР з соціалістичними та капіталістичними державами в новихгеополітичних умовах, які встановилися після другої світової війни;
· дослідити основні тенденції процесу становлення і розвиткуполітичних зв'язків, механізми формування й реалізації відносин та їхтрансформацію на рівень стратегічного партнерства;
· показати місце зовнішньої політики СРСР у структурі міжнароднихвідносин та значення стратегічних відносин СРСР для забезпечення миру йстабільності у Центрально-Східній Європ та світіі;
· проаналізувати еволюцію зовнішньополітичних доктрин СРСР з плиномчасу після другої світової війни.
Об'єктомдослідження є історія міжнародних відносин і зовнішньої політики СРСР в новихгеополітичних умовах, які встановилися в світі після закінчення другої світовоївійни і змінювалися протягом років до його розвалу у 1991 році. Предметдослідження становлять головні напрями та пріоритети зовнішньополітичнихвідносин між СРСР та країнами «дружніх» та «ворожих» таборів., визначенняосновних закономірностей і тенденцій зародження та розвитку міждержавнихстосунків, їх місце в структурі міжнародних відносин.
Методидослідження. В основу роботи покладено проблемно-хронологічний і порівняльнийметоди, які дозволили належним чином структурувати дослідження та показатиеволюцію зовнішньополітичних поглядів керівництва СРСР. Для проведеннявсебічного наукового аналізу проблеми також використано такі методи, як системнийпідхід, структурний аналіз, метод актуалізації, діахронний (методперіодизації). Методологічними засадами послужили загальнонаукові принципиоб'єктивності та історизму.
Хронологічнірамки дослідження охоплюють період від 1945 р. до 1991 року. Нижня хронологічнамежа знаменує закінчення другої світової війни і становлення зовнішніх зв’язківСРСР з державами світу з точки зору розподілення світу після неї. Верхня межаозначена подіями 1991 року, які завершили існування СРСР.
Розділ 1. Зовнішньополітичні орієнтири «Сталінської епохи» СРСР
Восновоположній промові перед виборцями 9 лютого 1946 р. Й. Сталін так окресливситуацію і завдання СРСР на повоєнний період: перемога у війні означає перемогурадянського суспільного ладу, який є більш життєздатним і стійким порівняно знерадянським суспільним ладом; кризи, катастрофи й війни є наслідком розвиткусвітового капіталізму, і нові війни є неминучими; Радянський Союз має бутиготовим до нової війни й гарантувати свою безпеку за допомогою нарощуванняекономічної могутності (ставилося завдання збільшити виробництво чавуну в 10разів, виплавку сталі — в 15, видобуток нафти — в 4 рази, і все це протягомнайближчих трьох п'ятирічок). Рефреном цього виступу була реанімаціятрактування мирного співіснування як тимчасового мирного перепочинку переднеминучою сутичкою з капіталістичним оточенням.
1.1 Поворот до холодної війни
У ході Великої Вітчизняної війни Радянський Союз поніс колосальнілюдські й економічні втрати, але його військова й політична могутність,авторитет у світі незмірно збільшилися. Комуністичні партії в рядізахідноєвропейських країн увійшли в уряди.
Якщо під час війни союзники намагалися переборювати розбіжності вім'я загальної боротьби з фашизмом, то після катастрофи гітлерівської Німеччиниоснова для єдності країн — учасниць антигітлерівської коаліції зникла,змінившись взаємною недовірою й підозрілістю. Червона армія перебувала в центріЄвропи, а Радянський Союз зштовхнувся з американською монополією на атомнузброю.
Принципова протилежність позицій радянської Росії й західнихдержав виявилася вже у вересні 1945 р. під час зустрічі міністрів закордоннихсправ СРСР, США й Великобританії. Каменем спотикання стало питання прозаключення миру з колишніми союзниками Німеччини. Англія й Америка відмовилисяобговорювати мирні договори з Румунією й Болгарією, поки там не будутьсформовані демократичні уряди. СРСР розцінив вимоги Лондона й Вашингтона пропроведення вільних виборів у балканських країнах як прагнення привести до владиантирадянські сили.
Зіткнення через Болгарію й Румунію, як і бажання Радянського Союзувстановити комуністичний режим у Польщі, остаточно переконало Захід у тому, щоМосква вважає зайнятий під час війни регіон сферою свого панування. Крайнєневдоволення західних політиків викликала й радянська політика на Ближньому йСередньому Сході. На Потсдамській конференції Сталін висунув територіальніпретензії до Туреччини й наполягав на спільної радянсько-турецькій обороніЧорноморських проток.
Мова йшла про приєднання деяких східних районів Туреччини доВірменії. Навіть Молотов визнавав згодом, що вимога встановити радянськийконтроль над Протоками «була несвоєчасна, нездійсненна справа». За йогословами, «в останні роки Сталін трошки став зазнаватися, і в зовнішній політицідоводилося вимагати те, що Мілюков вимагав — Дарданелли». Спроби натисків наТуреччину тривали в 1946 і 1947 р.
Не менше роздратування Заходу викликала допомога СРСРкомуністичним повстанцям у Греції. У Потсдамі Сталін запропонував також увестирежим опіки над колоніальними володіннями Італії. Одержавши мандат на керуваннячастиною італійських володінь, СРСР зміг би створити плацдарми на Середземнеморе й у Східній Африці.
Ще один конфлікт виник навколо Ірану. У той час як англійськівійська покинули цю країну по закінченні війни, вивід радянських військзатримувався. В Іранському Азербайджані й Курдистані за підтримкою СРСР булипроголошені автономії, що відмовилися підкорятися тегеранській владі; почавсярозділ землі між селянами.
Великобританія й США доглянули в цих подіях підготовку СРСР дорозчленовування Ірану й до захоплення позицій на нафтоносному Середньому Сході.Захід навіть виніс іранське питання на розгляд ООН. З боку США пішла негласнапогроза застосувати ядерну зброю, якщо СРСР не буде поважати територіальнуцілісність Ірану.
У розпал іранської кризи в березні 1946 р. колишній англійськийпрем'єр-міністр У. Черчілль виступив в американському місті Фултоні з мовою, уякій затверджував, що Радянський Союз насаджує в Східній Європі прокомуністичнітоталітарні режими. У властивій йому образній манері Черчілль заявив, що Москваперегородила Європу залізною завісою. «Я не вірю в те, що Радянська Росія жадаєвійни. Те, чого вони хочуть,- це плодів війни й безмежного поширення своєївлади й своїх доктрин». Для протидії цьому, на думку Черчілля, потрібно буловстановити міцний союз Великобританії й США. «Якщо населення Співдружностінацій, що говорить англійською мовою, додати до США й урахувати, що будеозначати подібне співробітництво на морі, у повітрі, у галузі науки йпромисловості, то не буде існувати ніякого хибкого й небезпечногоспіввідношення сил».
Надалі, уважав Черчілль, погрозі радянської експансії випливалопротиставити загальноєвропейську єдність, «від якої не може бути відлученажодна країна». Це означало заклик включити Німеччину в західну систему безпеки.
Звичайно, мова відставного політика не могла вважатися вираженнямофіційної позиції Лондона й Вашингтона — тим більше, що й президент Трумен, ілейбористський уряд Англії відмежувалися від заяв Черчілля. Проте Сталінреагував досить болісно. Він затверджував, що «установка Черчілля є установкана війну, заклик до війни зі СРСР». Протягом багатьох років радянські авторирозглядали промову Черчілля у Фултоне як оголошення холодної війниРадянськомуСоюзу.
Погрозу застосування атомної зброї Сталін коментував зовніспокійно, заявивши, що атомні бомби «призначені для залякування». Однак в 1946р. радянські війська були виведені з Ірану й Маньчжурії. Втім, при цьомуТегерану були нав'язані угоди про визнання автономії Іранського Азербайджану йпро спільну зі СРСР розробку нафтових родовищ у Північному Ірані. У відповідьуздовж ірано-іракської границі розташувалися британські війська.
Наприкінці 1946 р. іранська влада ввела війська в Курдистан і вІранський Азербайджан і ліквідували автономії. Слідом за тим була розірванарадянсько-іранська угода про видобуток нафти.
В Америці протягом 1946-1947 р. поступово складалося переконання,що політика СРСР носить агресивний і експансіоністський характер, причомуворожість до демократичних країн стала розглядатися як невід'ємна властивістьрадянської політичної системи. Звідси випливав висновок, що Москві потрібнодати зрозуміти «у першу чергу дипломатичними засобами, а якщо потрібно, то й задопомогою військової сили, що її нинішній зовнішньополітичний курс можепривести Радянський Союз тільки до катастрофи».
У березні 1947 р. Трумен звернувся до Конгресу із проханнямсанкціонувати американську допомогу Греції й Туреччини. У своєму виступіпрезидент США проголосив так звану «доктрину стримування».
Холодна війна між недавніми союзниками почалася.1.2 ПланМаршалла
У червні 1947 р. державний секретар США Дж. Маршалл висунув планнадання Америкою економічної допомоги потерпілим від війни країнам Європи задопомогою надання кредитів і поставки товарів. Країни, що приймають допомогу,повинні були надати дані про стан своєї економіки, про валютні резерви, проплани використання одержуваних засобів. На підставі цих відомостей Конгрес СШАухвалював рішення щодо масштабів допомоги.
Маршалл стверджував:
«Наша політика спрямована не проти якоїсь країни або доктрини, апроти голоду, убогості, розпачу й хаосу».
Із проханням про надання допомоги за планом Маршалла звернулися нетільки західноєвропейські держави, але й ряд країн Східної Європи. РадянськийСоюз спочатку також виявив зацікавленість в одержанні кредитів. Однак радянськекерівництво не влаштували запропоновані умови. Через те, що Москва оголосила пропозитивний баланс радянського бюджету, американці схильні були в обмін накредити зажадати від СРСР допомоги східноєвропейським країнам сировиною йпродовольством. Але головне, Кремль вважав неприпустимим передачу СШАінформації про ресурси одержувачів допомоги або складання будь-яких економічнихпрограм для країн, що беруть участь у плані Маршалла. На думку радянськогокерівництва, американська допомога повинна була надаватися на основі заявоксамих європейських країн.
Деякі радянські економісти затверджували, що США збираються надатидопомогу Європі у своєкорисливих цілях, щоб звільнити внутрішній ринок відзайвих товарів напередодні нової економічної кризи, а тому не мають правависувати свої умови.
На сесії Генеральної Асамблеї ООН улітку 1947 р. Молотов заявив:
«Стає усе більше очевидним для всіх, що проведення в життя плануМаршалла буде означати підпорядкування європейських країн економічному йполітичному контролю з боку США й пряме втручання останніх у внутрішні справицих країн. Цей план є спробою розколоти Європу на два табори й завершити…утворення блоку ряду європейських країн, ворожого інтересам демократичних країнСхідної Європи, і в першу чергу Радянського Союзу».
У результаті СРСР відмовився від участі в плані Маршалла й змусивприйняти таке ж рішення Албанію, Болгарію, Угорщину, Польщу, Румунію,Фінляндію, Чехословаччину і Югославію. Особливо твердий тиск було при цьомузроблено на чехословацький уряд, який включав тоді не тільки комуністів, але йпредставників інших партій.
Повернувшись зі СРСР, глава зовнішньополітичного відомстваЧехословаччини Я. Масарик, син першого президента Чехословаччини, з гіркотоюсказав: «Я їхав у Москву як вільний міністр, а повернувся як сталінськийлакей». Заходу не вдалося за допомогою плану Маршалла послабити вплив СРСР найого сусідів. Але звалилися й надії східноєвропейських країн зміцнити своюекономіку. Розрив у рівні життя між Західною й Східною Європою став швидкозбільшуватися.
Відмова СРСР від участі в плані Маршалла стала ще одним великимкроком на шляху до розколу Європи й затяжної холодної війні, свідченнямрадянського прагнення перетворити країни Східної Європи у своїх сателітів.
Подібна політика Кремля була на руку американським правим, щозаперечували проти надання кредитів і економічної допомоги Радянському Союзу.Як визнавали пізніше деякі вашингтонські політики, якби СРСР прийняв планМаршалла, США, можливо, змушені були б відмовитися від своїх пропозицій. Алерішення Сталіна дозволило представити ініціатором протистояння саме РадянськийСоюз.
У вересні 1947 р. на нараді представників ряду компартій секретарЦК ВКП(б) Жданов заявив, що в підсумку другої світової війни виникло новерозміщення сил на міжнародній арені й зложилися два табори: імперіалістичний,антидемократичний на чолі зі США й антиімперіалістичний, демократичний на чолізі СРСР.
Протистояння двох систем було закріплено офіційно.
Увересні 1946 р. посол СРСР у США М. Новиков на запит міністра закордонних справСРСР В. Молотова підготовив аналітичний огляд «Зовнішня політика США в повоєннийперіод», яку можна назвати «довгою телеграмою» Новикова за аналогією з «довгоютелеграмою» Кеннана (лютий 1946 р.). В огляді констатувалося, що повоєнназовнішня політика США характеризується прагненням до світового панування, іробився висновок, що США готуються до війни з Радянським Союзом, який є в очахамериканських імперіалістів головною перешкодою на шляху США до світовогопанування. Аналітичний огляд Новикова відповідав віянням та настроям укремлівських коридорах влади і сприяв виробленню курсу на конфронтацію із США.Впевненість сталінського керівництва в правильності обраного курсупідживлювалася оприлюдненими навесні 1947 р. «доктриною Трумена»тавлітку того ж року «планом Маршалла», які було сприйнято й кваліфікованов СРСР як ворожі інтересам країн Східної Європи, насамперед Радянського Союзу.1.3 Доктрина Жданова
Посиленнярадянською правлячою верхівкою конфронтаційного навантаженняполітико-доктринальних настанов, які визначали конкретні цілі та дії радянськоїдипломатії, а також бачення сучасного світу, яскраво виявилися в «доктриніЖданова», що її було сформульовано в доповіді секретаря ЦК ВКП(б) А.Жданова на нараді дев'яти комуністичних і робочих партій у вересні 1947 р. вПольщі. «Доктрина Жданова» базувалася на концепції «двох таборів», якісформувалися у світі після другої світової війни. Згідно з доповіддю,«імперіалістичний та антидемократичний табір» на чолі зі США ставить передсобою мету зміцнення імперіалізму, боротьбу з соціалізмом та демократією,встановлення американського світового панування; «антиімперіалістичний тадемократичний табір» на чолі з СРСР веде боротьбу проти загрози нових війн таімперіалістичної експансії, за зміцнення демократії та викоренення залишківфашизму. Поступки політиці США та імперіалізму прирівнювалися до «мюнхенськоїполітики», яка призвела до заохочення гітлерівської агресії. За такоїпостановки питання місця для політики «мирного співіснування», яка, втім,традиційно згадувалася в доповіді, практично не залишалося.
Ключовеположення знайшло відбиття в заключній декларації наради: «Сформувалисядві протилежні політичні лінії: на одному полюсі політика СРСР і демократичнихкраїн, спрямована на підрив імперіалізму й зміцнення демократії, на іншомуполюсі політика США й Англії, спрямована на посилення імперіалізму й удушеннядемократії… Таким чином, утворилися два табори — табір імперіалістичний іантидемократичний, що має своєю основною метою встановлення світового пануванняамериканського імперіалізму й розгром демократії, і табір антиімперіалістичнийі демократичний, що має своєю основною метою підрив імперіалізму, зміцненнядемократії й ліквідацію залишків фашизму». Тим самим проголошувався розколмиру на два конфронтуючих політичних табори, насаджувався дух холодної війни.
Всікомпартії повинні були послідовно орієнтуватися на Радянський Союз ібеззастережно підтримувати його зовнішню політику. Доповідь Жданова містиланаступний не опублікований у той час пасаж: «Оскільки на чолі опору новимспробам імперіалістичної експансії стоїть Радянський Союз, братні компартіїповинні виходити з того, що, зміцнюючи політичне положення у своїх країнах,вони одночасно зацікавлені в зміцненні міцності Радянського Союзу, як головноїопори демократії й соціалізму. Цю політику підтримки Радянського Союзу, якпровідної сили в боротьбі за міцний і тривалий мир, у боротьбі за демократію,компартіям варто проводити чесно й відкрито ».
Нанараді були піддані різкій критиці італійські й французькі комуністи за їхніспроби дистанціюватися від Москви, від досвіду більшовицької партії і йти докорінних перетворень у своїх країнах особливим національним шляхом. Тим самимробилося попередження компартіям країн народної демократії проти будь-якоговідходу від радянської моделі. Представники ВКП(б) домоглися ухвалення рішенняпро створення Інформаційного бюро комуністичних і робочих партій, представленихна нараді. Воно повинне було розміщатися в Белграді й видавати газету «Заміцний мир, за народну демократію!».
Нанараді Інформбюро компартій в Угорщині в другій половині листопада 1949 р.лінію на всебічне викриття американського імперіалізму було продовжено йрозширено. Секретар ЦК ВКП(б) М. Суслов заявив, що правлячі кола США йВеликобританії, які очолюють імперіалістичний табір, проводять політикуагресії, політику підготовки та розв'язування нової війни, спрямовану назавоювання світового панування. Таким чином, створювалася вкрай спрощенакартина світу: з одного боку — постійно «агресивний» та «кривавий» імперіалізм,який здійснює активну підготовку до війни з СРСР, з іншого — «прогресивний»Радянський Союз, який неухильно виступає за «мирне співіснування».
Й.Сталін, який правив Радянським Союзом до березня 1953 р., до кінця своїх днівдотримуючись чорно-білого бачення світу, незмінно підкреслював запеклість таабсолютну непримиренність суперечностей між капіталізмом і соціалізмом,принципову несумісність систем і фатальну неминучість нової війни, доки СРСРперебуває «у капіталістичному оточенні». Ці погляди дістали відображення востанній роботі Й. Сталіна «Економічні проблеми соціалізму в СРСР» (1952).Знову обґрунтовуючи тезу про історичну зумовленість та неминучість загальноїкризи й розпаду світової капіталістичної системи, И. Сталін підкреслював, щодоки зберігається імперіалізм, залишається в силі неминучість війни. Звідсивисновок: «щоб усунути неминучість війни, треба знищити імперіалізм».1.4 Сталінізація країн центрально-східної Європи після другоїсвітової війни та її наслідки.
Сталінське керівництво прагнуло після війни створити радянськусферу впливу по всьому периметру границь СРСР, у першу чергу в Європі. Цезавдання включало прихід до влади дружніх Радянському Союзу урядів, тобтозабезпечення надійної безпеки для СРСР. Але не тільки. Кремль домагався такожвстановлення близьких йому за духом соціально-політичних режимівпрокоммунистической орієнтації. Сталін ще під час війни звертав увагуюгославського політичного діяча М. Джиласа на її особливий характер: «Хтозаймає територію, той і встановлює свій власний громадський порядок».
Докінця другої світової війни Червона Армія перебувала на території Польщі,Чехословаччини, Угорщини, Румунії, Болгарії, Східній Німеччині й СхіднійАвстрії; вона взяла участь у звільненні Югославії й Албанії. Сталін прагнув такчи інакше включити ці країни (можливо, крім Австрії) у радянську сферу впливу,встановити в них «просовєтські» й прокомуністичні режими. Необхідно враховуватисоціально-політичну кризу в країнах Східної Європи, тягу значної частининаселення до глибоких перетворень. У більшості східноєвропейських держав довійни (тим більше під час війни) існували ті або інші різновиди авторитарнихрежимів, тому просте повернення до довоєнної демократії було неможлива.Звичайно, політична ситуація в країнах Східної й Південно-Східної Європи буларізною: найбільшим впливом комуністи користувалися в Югославії, Албанії йБолгарії, найменшим — в Угорщині й Польщі, де існувало досить сильнеантикомуністичне підпілля.
Відмовакерівників США визнати радянську сферу впливу, і в першу чергу радянськедомінування в Польщі, Румунії й Болгарії, викликала перші зіткнення міжколишніми союзниками — провісники холодної війни. Спроби американськогокерівництва змінити політичну ситуацію в цих країнах у свою користь натрапилина тверду протидію Кремля.
Однієюз основних причин прагнення керівництва США не допустити закріплення радянськоїсфери впливу були побоювання її подальшої консолідації й розширення. У цілому,з погляду американських фахівців з міжнародних справ, поділ Європи на сфери впливубув б програшним для США. Радянський режим по своїй суті був здатний створити усвоїй сфері впливу монолітний блок, що не вдавалося західним демократіям.Вашингтон орієнтувався на більше виграшний для себе варіант системипіслявоєнних міжнародних відносин, хоча реально й не міг запобігти наступномурозколу Європи. Боротьба принципово різних концепцій післявоєнного пристроюстала однією з передумов холодної війни.
Сталінвикористовував для закріплення радянського панування в Східній Європі твердінедемократичні методи. Опорою цієї політики стали сили Червоної Армії йрадянських органів Наркомату внутрішніх справ. Маючи на увазі присутністьЧервоної Армії на території Польщі, Сталін заявив керівникам польськихкомуністів наприкінці вересня 1944 р.: «На вашій стороні тепер така сила,що, якщо ви скажете, що 2х2=16, ваші супротивники підтвердять це. Але так будене завжди… Якщо партія не використовує нинішній період, не візьме владу вруки, то партії не буде. Єдиний шлях – взяти відповідальність на себе. Нерахуючись ні із чим...» З липня по грудень 1944 р. органи Червоної Армії йпредставники НКВС репресували 30 тис. бійців підпільної Армії Крайовой (АК), щоорієнтувалася на емігрантський лондонський уряд. Наприкінці березня 1945 р.радянські органи заарештували 16 видних військових і політичних керівниківпольського підпілля, що виступали й проти нацистів, і проти комуністів. В 1947 р.радянськими органами МВС були арештовані на території Польщі близько 2,5 тис.людей і інтерновані більше 2,7 тис. бійців АК «у порядку очищеннятилу».
Увсіх країнах Східної Європи становлення нових політичних режимів проходило повказівках Кремля, а в державах, що були союзниками гітлерівської Німеччини, приповному контролі радянської військової адміністрації й численних радників зМоскви. У витоків створення нової системи держбезпеки перебували видніпредставники НКВС, що реалізовували радянську модель «наведенняпорядку» твердими репресивними засобами.
Напершому етапі Сталін домагався формування в країнах Східної Європи коаліційнихурядів, у яких комуністи грали б важливу роль, зокрема контролювали б органивнутрішніх справ, службу безпеки й збройні сили. Потім представникинекомуністичної опозиції витіснялися із урядів шляхом сфабрикованих судовихпроцесів і фальсифікованих виборів. В 1947 р. були викриті в Угорщині, Румуніїй Словаччині «антиреспубліканські й антидемократичні змови», якінібито мали місце. Впливових політиків, що протидіяли комуністам, забрали зполітичного життя, а деяких стратили. Цей процес переходу влади в рукикомуністів був завершений лютневими подіями 1948 р. у Чехословаччині, де такожбуло покінчено з режимом парламентської демократії.
Звичайно,соціально-політичні перетворення в країнах Східної й Південно-Східної Європиздійснювалися з різною швидкістю й мали свою специфіку. Найбільше інтенсивновони здійснювалися в Югославії й Албанії (сполучення внутрішніх і зовнішніхфакторів), у Польщі, Румунії й Болгарії, яким посилено нав'язували перетворенняпо радянському зразку; найбільше уповільнено – в Угорщині й Чехословаччині. Невдаючись у більше докладний аналіз, можна відзначити, що до весни 1948 р. увсіх розглянутих країнах були встановлені комуністичні прорадянські режими, якібагато в чому копіювали тоталітарну модель сталінського СРСР.
Одночасновідбувалися важливі соціально-економічні перетворення по радянському зразку:націоналізація великої промисловості, введення планування, створенняцентралізованої державної системи в економіці, аграрна реформа.
Радянськекерівництво на чолі зі Сталіним завзято здійснювало свою концепцію встановленняй зміцнення режимів народної демократії і їхніх зімкнень у єдиний табір. Цьомусприяло й те, що Радянський Союз уклав з рядом цих держав обопільні умови продружбу, взаємну допомогу й післявоєнне співробітництво. Ще до завершення війнивідповідні договори були укладені СРСР із Чехословаччиною (12 грудня 1943),Югославією (11 квітня 1945) і Польщею (21 квітня того ж року). Післяратифікації мирних договорів з колишніми союзниками гітлерівської Німеччини в1948 р. СРСР уклав договори про дружбу, співробітництво й взаємну допомогу зРумунією (4 лютого), Угорщиною (18 лютого) і Болгарією (18 березня).
Всіці договори були однотипними. Вони відзначали прагнення обох сторін розвивати йзміцнювати дружні відносини, боротися за зміцнення загального миру йміжнародної безпеки. Сторони брали зобов'язання вдосконалювати взаємніекономічні й культурні зв'язки в дусі дружби й співробітництва. Вони домовилисябрати участь у всіх міжнародних діях, що мають метою забезпечення миру йбезпеки народів, і спільно вживати всі залежні від них міри до усуненнябудь-якої погрози поновлення агресії з боку Німеччини або іншої держави, якаоб'єдналася б з нею. У випадку залучення одного з договірних держав у воєннідії з Німеччиною, що відновила б свою агресивну політику, інший учасникдоговору зобов'язувався негайно надати жертві агресії військову й іншу всюможливу допомогу. Досить важливим було зобов'язання сторін консультуватися міжсобою по всіх важливих міжнародних питаннях, які зачіпають їхні взаємніінтереси. На настійну вимогу Сталіна до договорів, що не містили подібногозобов'язання, у лютому 1948 р., були погоджені спеціальні додаткові протоколи.
Тимсамим стала оформлятися система договірно-правових відносин між країнами, щоутворили соціалістичний табір у Європі. Центром цієї системи стала Москва, наяку й орієнтувалися країни народної демократії в міжнародних відносинах. Такимчином, СРСР очолив групу країн, які згуртовано виступали в зовнішньополітичнійсфері.
Розділ 2. Доктринні засади зовнішньої політики СРСР 1950-1960 роки
Післясмерті Й. Сталіна в березні 1953 р. у внутрішній та зовнішній політиці СРСРвідбулися багатопланові зміни.
«Холоднавійна» в 1947—1953 р. не раз приводила світ до порогу справжньої («гарячої»)війни. Обидві сторони проявляли завзятість, відмовлялися від серйознихкомпромісів, розробляли військово-мобілізаційні плани на випадок глобальногоконфлікту, що включали можливість нанесення першими ядерного удару посупротивнику.
Відносиниз капіталістичними країнами складалися суперечливо. З одного боку, вдалосятрохи знизити рівень конфронтації. В 1955 р. був підписаний державний договір зАвстрією, припинений стан війни з Німеччиною, в 1956 р. — з Японією. В 1959 р.відбувся перший візит радянського керівника в США. М. С. Хрущов був прийнятийпрезидентом Д. Ейзенхауером. 2.1 «Хрущовський» погляд на зовнішньополітичні орієнтири
Уособленнямпереходу Радянського Союзу від ролі великої держави, збройної звичайною зброєю,до ролі глобальної наддержави з'явився Микита Хрущов. Він спробував з малогорозбігу взяти велику висоту, що означає перетворення у світову державу. Йогоризикована спроба завдала шкоди нормальному підйому, однак намітила цілі, дояких його спадкоємці будуть наполегливо прагнути у своїх діях, опираючись набільш солідну базу й більшу послідовність. В роки правління М. Хрущова теоретико-політичніпринципи й норми, що визначали зовнішню політику Радянського Союзу, зазналиістотного переосмислення й трансформації. Переломним у цьому сенсі став XXз'їзд КПРС (лютий 1956 р.), зовнішньополітичні положення якого було розвинутона XXI з'їзді партії (січень—лютий 1959 р.) і закріплено в новій програмі КПРС,прийнятій XXII з'їздом партії в жовтні 1961 р.
По-перше,йшлося про ревізію сталінської теоретичної схеми, згідно з якою світова війна єнеминучою, доки існує капіталізм. Стверджуючи, що єдиним джерелом воєнноїнебезпеки, як і раніше, залишається імперіалізм, М. Хрущов заявляв провиникнення реальної можливості запобігти світовій війні, виключивши її з життясуспільства на основі зростаючої переваги сил соціалізму над силамиімперіалізму, сил миру над силами війни в сучасних умовах. Це означалоостаточну відмову від тези про фатальну неминучість війни.
По-друге,М. Хрущов рішуче відійшов від сталінського трактування мирного співіснування якзбройного перемир'я, відсутності стану війни між двома непримиренноантагоністичними системами. Мова йшла не лише про їх співіснування, а й пронеобхідність поліпшення відносин, зміцнення взаємної довіри та співробітництва.Ленінський принцип мирного співіснування оголошувався генеральною лінієюзовнішньої політики Радянського Союзу, завданням номер один у міжнароднихсправах. У новій програмі КПРС підкреслювалося, що «мирне співіснуваннясоціалістичних і капіталістичних держав є об'єктивною необхідністю розвиткулюдського суспільства. Війна не може й не повинна слугувати засобом вирішенняміжнародних проблем. Мирне співіснування або катастрофічна війна — лише так поставленопитання історією». Разом з тим програма визначала мирне співіснування як«специфічну форму класової боротьби» між соціалізмом та капіталізмом усвітовому масштабі. Ця теза стійко повторювалася в партійно-державнихдокументах СРСР аж до XXVII з'їзду КПРС (лютий—березень 1986 р.). Такетрактування мирного співіснування означало, що радянське керівництво, як іраніше, покладало в основу зовнішньої політики класовий підхід та реалізацію«класових інтересів» міжнародного пролетаріату у всесвітньому масштабі.Ключовими моментами виступів радянських лідерів того часу залишалися ідеї пронеобхідність всебічного зміцнення «табору соціалізму», світової соціалістичноїсистеми, а також усілякої підтримки національно-визвольного руху колоніальних ізалежних народів як «інтернаціонального обов'язку» КПРС і СРСР.
По-третє,нове радянське керівництво почало відходити від сталіністського сприйняття СШАяк «найнепримиреннішого та найлютішого ворога». У доповіді на XX з'їзді КПРС М.Хрущов закликав покласти в основу радянсько-американських відносин п'ятьвідомих принципів мирного співіснування, розвивати між СРСР і США дружністосунки для зміцнення миру в усьому світі. М. Хрущов неодноразово підкреслювавособливу спільну відповідальність двох великих держав — СРСР і США — зазапобігання ядерній катастрофі та врегулювання конфліктів у різних «гарячихточках» Землі.
Хрущовбув першим державним діячем Росії, що намагався робити світову політику. Вінзазнав краху, тому що йому не вистачало засобів для проведення такої політики,і він при цьому, не маючи достатнього прикриття, піддав ризику Радянський Союз.Його динамічний наступ на Америку увінчався успіхом в Індії, на Близькому Сходій у Берліні, однак на Кубі призвів до сенсаційного оголення слабостейРадянського Союзу. Проба сил, свідком яких світ став восени 1962 р., звичайнорозглядається як кінець холодної війни у власному розумінні слова, однак процесядерного озброєння почався ще до цієї конфронтації.
Коли Хрущов в 1957-1958 р. захопив керівництво партією й урядом,уже стала вимальовуватися перспектива боротьби на два фронти — Китай на сході йАмерика (включаючи частину, що перебуває під її впливом, Європи й Азії) назаході. Необхідна була кругова оборона, що вимагає таких озброєнь, якідозволяли б протистояти усьому іншому світу й тим самим були б доситьпереконливим засобом залякування. Хрущов спробував, опираючись на проробленуСталіним підготовчу роботу, вирішити проблему безпеки за допомогою потужногопотенціалу ядерної зброї міжконтинентальної дальності в сполученні з іншимизасобами ядерного нападу, безпосередньо загрозливій Західній Європі і Японії.Ціль полягала в тому, щоб, проводячи під прикриттям залякування, створюваногоядерною зброєю, наступальну політику, ліквідувати кільце оточення, створене підкерівництвом Америки. Спонукуваний цим устремлінням, він намагався натискати наАмерику й Західну Європу всюди, де тільки в Радянського Союзу вистачало на цесил. Безсумнівно, він вважав подібну політику «оборонною», оскільки вонапереслідувала стратегічну мету відбивання зовнішніх погроз. Однак засобиреалізації цієї політики припускали наступальні маневри й тим самим вели достворення прямої погрози безпеки іншої сторони. У випадку успіху збільшилася бсфера радянського впливу у світовому масштабі, а авторитарний соціалізмрадянської моделі був би розповсюджений на інші країни. Хрущов був зазбереження розмежування з Європою, однак вважав, що на зміну самоізоляції, наяку прирік Росію Сталін, повинна прийти нова, динамічна епоха «мирнихзавоювань», під час якої тривав би ріст «соціалістичного табору», поки віннарешті не поширився б на більшу частину світу й поки світова революція не булаб реалізована без війни. Радянському ж Союзу приділялася роль утриманнясупротивників революції від ефективного опору, використовуючи погрозу війни йдемонстрацію військової міцності.
У часи Хрущова технічна розробка ракет далекої дії, розпочата щеза Сталіна, просунулася настільки, що можна було сподіватися, що в найближчіроки за допомогою цієї зброї вдасться знайти здатність ефективного залякуванняу відношенні не тільки Європи, але й США. Однак утримання ракетних військ інеобхідність подальшого вдосконалення керованих ракет вимагали дуже багаторесурсів. Хрущов прагнув розв'язати цю проблему за допомогою радикальногоскорочення суднобудівної програми військово-морського флоту, а такожвиробництва далеких бомбардувальників, вважаючи, що їхнє завдання візьмуть насебе ракети. Було зроблене переоснащення наявних кораблів, на якихвстановлювалося ракетне озброєння для ведення морського бою на більшихдистанціях; була збільшена чисельність підводного флоту, що також був оснащенийракетами для нанесення далеких ударів і придушення кораблів супротивника. Потімпочалася реалізація програми будівництва сучасного надводного океанського флоту,озброєного керованими балістичними ракетами.
Зрештою Варшавський пакт, у якому домінували радянські збройнісили, досяг у Центральній Європі переваги над НАТО як по звичайних озброєннях,так і в області оснащених ядерними боєголовками ракет середньої дальності вЄвропі.
Перед Хрущовим в 1953-1958 р. відкрилася єдина у своєму роді заісторію СРСР перспектива — можливість одним великим стрибком перебороти значнетехнічне відставання від американців в області озброєнь. У серпні 1953 р. зросійського літака вперше була скинута воднева бомба, а 4 жовтня 1957 р.запуском першого штучного супутника Землі був покладений початок космічній ері.Ця подія мала неоціненний пропагандистський ефект для Радянського Союзу. У томуж році росіянам вдалося успішно провести перше випробування міжконтинентальноїракети — балістичного снаряду, що мав дальність польоту понад 6000 км і міг використовуватися як засіб доставки ядерної зброї.
Незабаром СРСР обігнав США в цій сфері, тому що знайшли два вірнихтехнічних рішення, що визначили розвиток ядерного арсеналу Росії до 90-х рр.:по-перше, радянське ракетобудування було орієнтовано на важкі ракети, здатніпереносити великий ядерний заряд; по-друге, перевагу було відданоміжконтинентальним ракетам наземного базування. У результаті росіянизабезпечували собі перевагу у вигляді більш корисної ваги, яка закидалася, імогли запускати більше число високоточних боєголовок і доставляти до цілеймогутніші ядерні заряди, ніж американці з їх порівняно легкими ракетами. У силуцих переваг радянської ракетної зброї для СРСР виявилися більше вигіднимизаключені зі США угоди про взаємне обмеження стратегічних озброєнь, оскількидосягнуті домовленості дозволили під дахом угод про ОСО (1972 і 1979 років)домогтися посилення російських ракет і, формально не порушуючи передбаченихцими угодами обмежень, створити реальну погрозу американськимміжконтинентальним ракетам у їхніх підземних шахтах.
Програма розгортання виробництва ракет, почата Радянським Союзом,давала СРСР як більш слабкій державі дві переваги: вона служила цілямполітичної демонстрації й виконувала поставлену Хрущовим стратегічну метузабезпечення мінімального залякування у відношенні Америки, тому що давалазасоби для створення достовірної погрози нищівного удару по великих містах іпромислових центрах Сполучених Штатів. Незважаючи на ці переваги, радянськіміжконтинентальні ракети були недостатньо точні й надійні й до того ж уразливідля ударів супротивника: перед запуском було потрібно кілька годин на підготовку,тому що їх необхідно було заправити рідким пальним. У цей період підготовки їхдо запуску вони були прив'язані до одного місця й беззахисні: їх можна булознищити навіть звичайними бомбами. Для цього американські ВВС завжди тримали дооднієї третини своїх міжконтинентальних бомбардувальників піднятими в повітря,вони могли завдати удару по СРСР і Китаєві з більше близької відстані, ніжрадянські міжконтинентальні бомбардувальники й ракети по території США.
Ця взаємна уразливість на два десятиліття стала для обох сторінзагальною основою їхньої відносної безпеки, що забезпечувалася застрашливоюпогрозою відплати за допомогою зброї, проти якої не було засобів захисту. ОднакРадянський Союз у той час не обмежився своїми планами виробництва ракет далекогой середнього радіуса дії, за допомогою яких він міг загрожувати американцям іїхнім союзникам у Європі й підривати обороноздатність НАТО, а почав готовитипереоснащення своїх військово-морських, сухопутних і військово-повітряних силна ракетну зброю з ядерними боєголовками.
Лише із прийняттям цих програм озброєнь почалося сходженняРадянського Союзу на позиції «наддержави» — такої великої держави, що маєздатність використовувати свої збройні сили в усьому світі, причому більш ніжна одному театрі воєнних дій одночасно, з метою вирішити військовим шляхомрезультат конфлікту у свою користь. Правда, Радянська Росія вже навіть після1943 р. розглядалася на Заході як світова держава: ще під час війни Черчілльвизнав, що СРСР, як союзник займає 2-е місце після Америки. Однак ні встратегічному, ні у військовому й технологічному відношенні Радянський Союз щене був великою державою, здатною вести воєнні дії по усьому світі. Зміни почаливідбуватися лише поступово із середини 50-х рр., і пройшло ще майже два десятиліття,перш ніж Радянський Союз дійсно перетворився у військову йвійськово-технологічну «наддержаву», що стоїть на одному щаблі зі СполученимиШтатами.
Хрущов в 1958-1962 р. намагався зробити на світ враження вибухамиводневих бомб, щоб домогтися від західних держав політичних поступок у Європі,а в 1956 р. Булганин уже відкрито пригрозив Англії, Франції й Ізраїлю ядерноювідплатою у випадку продовження ними суецької війни. Після берлінських криз1958 і 1961 р. США зробили висновок про необхідність посилення американськихвійськ у Німеччині й складування тактичної ядерної зброї в Європі в значнихрозмірах, щоб мати можливість більш ефективно захистити Європу від нападу зіСходу, не прибігаючи при цьому до запуску американських ядерних ракет протиСРСР. Це було конкретне втілення розробленої вже в 1957 р. концепції оборонноїстратегії «гнучкого реагування», тобто гнучкої реакції з обмеженимвикористанням ядерної зброї малої потужності проти військових цілей.
СРСР продовжував розвивати своє ядерне озброєння, однак наприкінці1950-х рр. зштовхнувся з рядом труднощів, у той час як з 1960 р. технічнонабагато більше сучасна американська програма виробництва ракет «Мінітмен»починає змінювати на користь США реальне співвідношення сил між ракетнимивійськами стратегічного призначення обох держав. Варто сказати, що американці,прийнявши російський виклик у виробництві ядерних озброєнь, переоцінили розмахі темпи російського виробництва міжконтинентальних ракет. Американці напідставі ядерних випробувань, проведених у СРСР, зробили висновок про те, щоРадянський Союз по виробництву озброєнь зі швидко зростаючим розривом обганяєАмерику й незабаром досягне такої переваги, що виникне погроза російськогообеззброючого удару по Америці. Однак після повторного огляду всіх даних прорадянські озброєння стало ясно, що погрози російської переваги в областістратегічних озброєнь не існує й що тисячі міжконтинентальних ракет «Мінітмен»цілком достатньо, щоб зберегти потенціал залякування у відношенні Росії й Китаюна наступне десятиліття. Відповідно були скорочені у Вашингтоні й проекти вобласті озброєнь.
До осені 1962 р. обоє суперника в боротьбі за світове пануванняуникали прямої конфронтації. Однак у жовтні 1962 р. виникла погроза зіткненняміж обома наддержавами на Кубі, після того як Хрущов пішов на ризикконфронтації в узбережжя Америки. Ніколи ані до, ані після цього небезпекатретьої світової війни не була настільки загрозливо близькою, і лише в останніймомент обидві держави відступили від краю прірви. Згодом пам'ять про кубинськукризу й у Вашингтоні, і в Москві робила страшний і стримуючий вплив щораз, коливиникала можлива погроза військової конфронтації. Для радянських керівників,які під впливом Хрущова рвалися до позицій світової держави, політичні урокикубинської кризи були гірким протвереженням: Москва виявилася перед неприємнимвибором між поразкою й відступом, побачивши межі своїх можливостей. почавшиспробу розмістити на Кубі — в 70 милях від берегів Флориди — російські ракетисередньої дальності й бойові літаки з ядерною зброєю, Хрущов ступив занадтодалеко. Карибський басейн завжди був районом панування американців на морі й уповітрі. За тринадцять днів кризи американці сконцентрували на морі й на сушісили чисельністю близько 200 тис. чоловік, щоб якщо буде потреба захопити Кубу.США не тільки повністю панували на морі й у повітрі, але й мали гнітючувійськову перевагу у звичайних збройних силах на місці конфлікту. РадянськийСоюз, розмістивши на Кубі системи середньої дальності, міг приблизно подвоїтичисло своїх ядерних ракет, здатних досягти американської території. Однак ценічого не міняло в американській перевазі в області стратегічних озброєнь, щопо міжконтинентальних ракетах і ракетам морського базування досягало співвідношення5:1, а по міжконтинентальних бомбардувальниках — 3:1. Кубинська ракетна кризазавершилася повним успіхом Америки.
Відповідно до офіційної радянської версії, представленої Хрущовиму грудні 1962 г, причиною несподіваних дій радянського керівництва послужилозвернення кубинського уряду із проханням про розміщення радянських ракет длязахисту від загрожуючої американської агресії. Однак, як видно, цяінтерпретація не відбиває реального ходу подій. Реальною причиною кубинськоїкризи є кілька факторів. По-перше, політичний конфлікт із Китаєм, у результатічого після 1961 р. Радянському Союзу доводилося брати до уваги на майбутнєможливість війни на два фронти. При такій перспективі довелося б по-новомуперерозподіляти збройні сили між Європою й Азією. Виникала необхідністьдодаткових зусиль в області оборони: фактор Китаю почав мінятиглобально-стратегічні задуми Радянського союзу. Те ж саме стосувалося й Японії,що була однією з опор американської світової держави. Крім того, післяберлінської кризи були посилені американські війська в Європі. Внаслідок усьогоцього радянські керівники бачили Росію потрапившою у небезпечне положення, якеприпускає війну на два фронти: на Заході — з Західною Європою, яка володіє ядерноюзброєю, і до того ж прикривається американською ядерною парасолькою, і на Сході- з Китаєм, який почав процес ядерного озброєння. Таким чином, початеамериканцями нарощування озброєнь і сформована в 1962 р. міжнародна ситуаціявиглядали, з погляду Москви, загрозливо для СРСР. Дії Хрущова були наступальнимходом на периферії Північної Америки з метою створити ефективну відповіднупогрозу або принаймні зробити враження на президента Кеннеді. Тому кубинськакриза була не просто епізодом, а першим проявом швидко наростаючої конкуренціїміж двома світовими державами в області перегони стратегічних озброєнь.
Непросторозвивалися відносини й із країнами соціалістичного табору. В 1955 р. бувстворений військово-політичний союз країн — учасниць Варшавського Договору(СРСР, Польща, Угорщина, Румунія, ГДР, Чехословаччина, Болгарія, Албанія), щозобов'язалися координувати свою оборонну політику й виробляти єдину військовустратегію. На противагу нарешті з'явився НАТО. Урегулювавши свої протиріччя зЮгославією, СРСР заявив про готовність зважати на національні особливості країнсоціалізму. Але вже в 1956 р. радянське керівництво відступилося.Антикомуністичне повстання в Будапешті було подавлене за допомогою радянськихзбройних сил. Із цього часу СРСР повернувся до надзвичайно твердої політикистосовно соціалістичних країн, жадаючи від них твердої прихильності радянськіймоделі соціалізму. Тим часом критика культу особистості Сталіна не булапідтримана керівництвом Китаю й Албанії. Китайська комуністична партіяпретендувала на лідерство у світовому комуністичному русі. Конфлікт зайшов такдалеко, що Китай висунув до СРСР територіальні претензії, а в 1969 р.спровокував військові зіткнення в районі острова Даманський.2.2 Доктрина «Л. Брєжнєва»
Прихіду жовтні 1964 р. до керівництва партією і державою Л. Брежнєвата його«команди» не вніс кардинальних змін в концептуальні основи зовнішньої політикиСРСР. Як і раніше, її двома головними «китами» залишалися мирне співіснування іпролетарський, соціалістичний інтернаціоналізм. Водночас у теоретичнійінтерпретації та практичному втіленні цих принципів виявилися певні новації.
По-перше,на відміну від М. Хрущова, який проголосив мирне співіснування генеральноюлінією зовнішньої політики СРСР, Л. Брежнєв уже в доповіді 6 листопада 1964 р.продемонстрував інший підхід: на перше місце він поставив завдання згуртуваннясоціалістичних країн, надання підтримки національно-визвольній боротьбі народівАзії, Африки, Латинської Америки, і лише потім йшлося про політику мирногоспівіснування. У такій самій послідовності перелічувалися зовнішньополітичніпріоритети Радянського Союзу у виступах Л. Брежнєва на партійних форумах допочатку 80-х років.
По-друге,з ім'ям Л. Брежнєва пов'язана поява концепції, яку на Заході назвали «доктриноюобмеженого суверенітету». Цю доктрину, яка розвивала принципи«братерської взаємодопомоги» та «соціалістичного інтернаціоналізму», булосформульовано в період підготовки та здійснення в 1968 р. військового втручанняСРСР та його союзників у події в Чехословаччині з метою обгрунтуватиправомірність цієї акції. В ряді виступів влітку—восени 1968 р. Л. Брежнєвнаполегливо «просував» тезу, згідно з якою ніхто не вправі втручатися ззовні впроцеси побудови соціалізму в країнах «соціалістичної співдружності». В разі жвиникнення загрози соціалізмові в тій чи іншій країні відповідальність за долюсоціалізму в ній лежить на всіх членах «співдружності», і передусім наРадянському Союзі. В узагальненому вигляді «доктрина обмеженого суверенітету»дістала відображення в тезі «Захист соціалізму — інтернаціональний обов'язоккомуністів», яка заходила в суперечність із такими основоположнимидемократичними принципами спілкування між народами і державами, як правокожного народу на самостійний вибір шляху розвитку своєї держави та поважанняїї суверенітету.
По-третє,розвиваючи прагматичні тенденції політики М. Хрущова, радянське керівництво вперіод правління Л. Брежнєва взяло курс на подолання високого рівня міжнародноїнапруженості та конфронтації, характерного для часів «холодної війни», іполітику розрядки міжнародної напруженості, яка справила благотворнийвплив на міжнародні відносини в другій половині 60-х—70-ті роки. Радянськасторона визначала розрядку як стан міжнародних відносин, протилежний тому їхстанові, який прийнято називати «холодною війною», як подолання «холодноївійни», готовність розв'язати розбіжності та спори не силою, а мирнимизасобами, за столом переговорів, як певну довіру та вміння рахуватися іззаконними інтересами один одного. Разом з тим радянська концепція розрядкитакож мала класовий аспект. На XXV з'їзді КПРС Л. Брежнєв стверджував, щорозрядка жодною мірою не скасовує і не може скасувати або змінити законикласової боротьби, що розрядка є шляхом створення більш сприятливих умов мирногосоціалістичного й комуністичного будівництва.
Розділ 3. Нові засади зовнішньої політики СРСР — нове політичнемислення3.1 Криза старої зовнішньої політики
Суттєвий вплив на розвиток міжнародних відносин на зламі70— 80-х років продовжував здійснювати Радянський Союз, у внутрішньомурозвитку, зовнішній політиці та геополітичному становищі якого виразноназрівали серйозні зміни.
Глибинною основою цих змін була недосконалістьекономічної системи СРСР, що призводила до дедалі більшого економічноговідставання цієї країни від розвинутих держав Заходу. Спроби політичноїверхівки врятувати ситуацію шляхом косметичних господарських реформ у середині60-х та кінці 70-х років не лише не дали очікуваних результатів, а й прискориливизрівання економічної кризи. Оскільки ж принципи соціально-економічної таполітичної організації радянського суспільства були з самого початку нав'язаній іншим країнам «соціалістичного табору», що входили до складу Ради економічноївзаємодопомоги та Варшавського Договору, то економічна криза тією чи іншоюмірою охопила практично весь цей «табір», призводячи до наростаннядезінтеграційних тенденцій і загального ослаблення ще донедавна доволіпотужного блоку соціалістичних держав — альтернативи західному капіталістичномусвітові.
Внутрішня криза супроводжувалася деградацією зовнішньоїполітики СРСР. Замість тверезої оцінки нової ситуації та своїх реальнихможливостей політичне керівництво Радянського Союзу всіляко намагалосяпродовжувати політику силового тиску на Захід. Всесоюзні з'їзди правлячоїкомуністичної партії (1976,1981,1987 рр.) незмінне констатували у своїхрішеннях «поглиблення кризи» капіталістичного світу і «зростання сили імогутності» СРСР і всього «соціалістичного табору». Як аргументи на користь цихвисновків робилися посилання на успіхи дипломатії соціалістичних країн уГельсінкі (1975 р.), на економічні труднощі західних держав, пов'язані зпідвищенням світових цін на нафту, на падіння останніх фашистських і профашистськихрежимів у Європі (Португалія, Іспанія, Греція) тощо.
Однак західним державам незабаром удалося врегулюватинегаразди в цінах на нафту, і наступне здешевіння цієї стратегічної сировиниболісно вдарило вже по економіці Радянського Союзу як експортера нафти інафтопродуктів. Успіх дипломатії Радянського Союзу і країн «соціалістичноготабору» на Нараді в Гельсінкі також незабаром обернувся новими труднощами вїхньому внутрішньому розвитку і забезпеченні міжнародного престижу. Справаполягала в тому, що зафіксовані в Заключному акті Гельсінкської Наради основніправа людини були для політичного керівництва СРСР та інших соціалістичнихкраїн значною мірою ціною, сплаченою західним державам за їхні поступки в іншихпитаннях. Ця ціна з самого початку стала здаватися Москві надто високою,оскільки принципи Гельсінкі мало вписувалися у комуністичну ідеологічну схему.Уряди соціалістичних країн дедалі виразніше стали виявляти свою нездатністьзабезпечити дотримання прав людини, під чим підписалися у 1975 р. в Гельсінкі,і на цьому ґрунті стали незабаром зазнавати критики на міжнародних нарадах,покликаних стежити за виконанням Гельсінкських угод, — спочатку в Белграді,потім у Мадриді.
З іншого боку, недотримання в СРСР та інших країнах«соціалістичного табору» прав людини призвело до пожвавлення тут політичногодисидентства, що формувало спеціальні спостережні групи за дотриманнямГельсінкських угод. Висновки таких груп, що широко висвітлювалися на Заході іне могли не ставати відомими певній частині населення самих соціалістичнихкраїн, підточували міжнародний авторитет соціалістичного світу і становилизагрозу внутрішній міцності останнього.
Традиційною реакцією на такий поворот подій стали спробиМоскви і урядів інших соціалістичних країн створити нові перепони «ідеологічномупроникненню» Заходу, однак в умовах інформаційної революції кінця XX ст. вонибули вже абсолютно утопійними і бажаного результату не давали, а лише додавалиаргументів до критики СРСР та його партнерів.
Внутрішнє ослаблення СРСР і всього соціалістичногосвіту, чому великою мірою сприяли участь СРСР у гонці озброєнь і конвульсивніспроби всіляко підтримувати військово-політичний паритет зі Сполученими ШтатамиАмерики, з одного боку, і намагання, як і раніше, проводити політику «залізноїзавіси» щодо західного світу, з іншого, підривали результати розрядки іпризводили до нового загострення стосунків зі Сполученими Штатами Америки таіншими західними країнами.
Першим питанням, довкола якого посилилося тертя устосунках радянського керівництва із західними партнерами, стало дотриманняправ людини в СРСР та інших країнах «соціалістичного табору». Політика«залізної завіси» щодо західного світу, постійні гуманітарні проблеми,пов'язані з намаганням Москви обмежити потік еміграції з СРСР, що дедалі посилювався,домінування в Радянському Союзі та його сателітах комуністичної ідеології, щовиходила з доктрини «загнивання капіталізму» й «торжества соціалізму» увсесвітньому масштабі, переслідування на цьому ґрунті політичного дисидентства— все це призводило до охолодження стосунків між західним світом і СРСР не лишена рівні політичного керівництва, а й на рівні громадської думки.
Застій і деградація у внутрішній політиці такою ж міроюнегативно відбивалися на радянській дипломатії. У другій половині 70-х роківРадянський Союз не зміг скористатися сприятливими можливостями для налагодженнястосунків з Китаєм, що виникли у зв'язку зі смертю Мао Цзедуна (1976 р.) ізміною політичного керівництва у цій стратегічно важливій для розвиткуміжнародних відносин країні. Короткий період нерішучості радянськогокерівництва щодо подальшого розвитку стосунків з Китаєм змінився незабаромподальшим погіршанням останніх. Остаточний розрив відбувся у 1979 р., колиспалахнув гострий воєнний конфлікт між двома соціалістичними країнами — Китаємі В'єтнамом — у прикордонній зоні між ними. Радянський Союз надав усебічнудопомогу В'єтнаму, різко засудивши дії Китаю як агресію.
Такою ситуацією вміло скористалися Сполучені Штати,домігшись, на противагу СРСР, помітного поліпшення своїх стосунків з Китаєм. Урезультаті посилилася міжнародна ізоляція СРСР: усі головні центри міжнародноїмогутності — США, Японія, Китай і Західна Європа — опинилися у спільномутаборі, що протистояв йому.
Становище СРСР погіршувалося й негативними процесами, щостали розвиватися в самому «соціалістичному таборі» на фоні поглибленняекономічної й політичної кризи в радянському суспільстві. Дедалі більшевідставання темпів економічного розвитку СРСР і його союзників по ВаршавськомуДоговору й Раді економічної взаємодопомоги від розвинутих західних держав,швидке збільшення розриву в рівнях життя населення країн двох систем викликализростаюче невдоволення громадян соціалістичних держав політикою своїх урядів. Утакій ситуації, бачачи нездатність консервативного керівництва СРСРадаптуватися до нових реалій світового розвитку, уряди окремих соціалістичнихкраїн, зокрема Соціалістичної Федеративної Республіки Югославії, стали шукатишляхів упровадження ринкових відносин в економіку при збереженні соціалістичногосуспільного ладу, беручи в цьому приклад з нового політичного керівництваКитаю. Тенденцію до зближення з Китаєм стали виявляти й соціалістичні Румуніята Албанія. Гостра реакція Москви на таку поведінку своїх партнерів, традиційнаоцінка дій урядів цих країн як проявів «ревізіонізму» й «націонал-комунізму»лише посилювали політичну кризу в соціалістичній системі.
У 1980 р. загальне невдоволення промосковською політикоювлади, що вбачалася однією з головних причин занепаду економіки і падіння рівняжиття населення, вилилося в Польщі у гостру політичну кризу. Москвакваліфікувала це як результат «підбурливих дій імперіалізму» й усілякодопомогла новій польській владі «встановити порядок» у країні. Але ставалоочевидним, що «соціалістичний блок» починав тріскатися по швах.
На тлі зростання розбіжностей у соціалістичній системі йтривожних симптомів щодо її майбутнього розвитку загострювалася криза й уміжнародному комуністичному русі в цілому. Всі спроби Москви скликати ще однуміжнародну нараду комуністичних і робітничих партій не дали результату. Ледвевдалося організувати в Берліні лише зустріч представників європейськихкомпартій (1976 р.). Але заключна заява цього зібрання вже ледве маскуваласерйозні розбіжності серед комуністів. На противагу компартіям соціалістичнихкраїн Східної Європи, які, хоч і не без проблем, але продовжували рухатися уфарватері Москви, три найбільші комуністичні партії Західної Європи —італійська, французька та іспанська (їх Москва називала єврокомуністичними) —заявили про свою окрему позицію і спробували навіть організуватися між собою.Полеміка між партійними блоками зводила нанівець єдність комуністичного рухунавіть у рамках Європейського континенту. Тепер, з утратою комуністичним рухомвсесвітнього, універсального характеру, східноєвропейський союз дедалі більшезводився до простого блоку держав, у якому домінувала одна «наддержава».
Чималий вплив на розвиток дезінтегративних процесів усоціалістичному блоці здійснювало в умовах розрядки послаблення зовнішньої загрози,особливо з боку Західної Німеччини. У перші повоєнні десятиліття можливістьвоєнного реваншу Заходу була одним з найголовніших чинників, що згуртовувавВаршавський політичний блок. Тепер же, коли саме соціалдемократична ФедеративнаРеспубліка Німеччина була однією з найголовніших дійових осіб у процесірозрядки міжнародної напруженості, на перший план у східноєвропейськихсоціалістичних державах стали виступати економічні, соціальні, гуманітарніпитання, невдоволення дріб'язковою опікою Москви. І хоч Радянський Союз, попривласні економічні негаразди, продовжував надавати своїм східноєвропейськимпартнерам широкомасштабну економічну допомогу, насамперед енергоносіями, в очахдедалі ширших верств населення країн Східної Європи він усе більше виглядав якгнобитель, особливо після вторгнення в Чехословаччину.
Стала переживати кризу й політика СРСР щодо країн«третього світу». Добрі стосунки з радикальними режимами молодих держав Азії,Африки і Латинської Америки трималися переважно на багатомільярдній економічнійпідтримці, яку надавав Радянський Союз. Після поразки у стосунках з Китаєм такапідтримка розглядалася Москвою як компенсація у виконанні СРСР ролі центрасвітового революційного і визвольного руху.
Однак Радянському Союзові, що сам переживав далеко ненайкращі часи в економічному розвитку, ставало дедалі складніше відшукуватиможливості для підтримки попередніх обсягів економічних ін'єкцій прорадянськимрежимам країн «третього світу». Цим скористалися Сполучені Штати та їхнізахідні партнери, які, перехопивши ініціативу, стали посилювати свій вплив узгаданих регіонах, завдаючи Москві поразки за поразкою. Та й сама політикаМоскви після серйозного провалу в Єгипті почала давати нові осічки, пов'язанізі складністю прогнозування розвитку національно-визвольного руху. Тактрапилося, зокрема, з перебігом стосунків із Сомалі й Ефіопією: у 1976 р. наХХУ з'їзді КПРС Москва урочисто вітала диктатора молодої сомалійської державиСіада Барре як «товариша по боротьбі», а через п'ять років, на наступномупартійному з'їзді, змушена була з такою ж урочистістю приймати його противника— ефіопського диктатора Менгісту Хайле Маріама (Сіад Барре в цей час вів війнупроти Ефіопії).
Зайве казати, що підтримка Москвою радикальних режимів урізних кінцях світу не без підстав розцінювалася Заходом як реалізаціяцілеспрямованого плану світової експансії, а це призводило до ще більшогоускладнення стосунків СРСР зі США і підриву результатів розрядки. На цьому ґрунтів західних суспільствах зростала недовіра до Радянського Союзу і Варшавськогоблоку.
Серйозним прорахунком зовнішньої політики РадянськогоСоюзу, що остаточно підірвав результати розрядки, стало введення військ уАфганістан.
Афганістан, розташований на південних середньо-азійськихкордонах Радянського Союзу, здавна був об'єктом пильної уваги Москви. Ще напочатку свого існування Радянська Росія підтримала Афганістан у його третійвійні за державну незалежність і першою визнала суверенітет країни (1919 р.). У1921 р. було укладено радянсько-афганський договір, що відкрив смугу тіснихстосунків двох держав, у яких Афганістан продовжував відігравати започатковануще в попередніх століттях роль своєрідного буфера між Російської та Британськоюімперіями в районі Середнього Сходу. У 50-х роках дружній Радянському СоюзуАфганістан примкнув до Руху позаблокових країн, що користувався підтримкоюМоскви.
Радянський Союз постійно підгримував свій вплив уАфганістані, надаючи йому дипломатичну й економічну допомогу (будівництвопромислових підприємств, прокладання шляхів, тунелів, спорудження аеропортів,стипендії для студентів, військові місії тощо). Останній король АфганістануЗахір (1933—1973 рр.) дозволив навіть своєму міністрові Дауду повністю довіритиСРСР озброєння й підготовку армії.
Однак у 1974 р. Дауд, спираючись на підтримку створеноїу 1965 р. комуністичної партії, змусив короля Захіра зректися престолу івстановив у Афганістані свою диктатуру, що викликало значну підозру доРадянського Союзу з боку ряду держав, особливо Китаю, у причетності доперевороту в Кабулі. У 1978 р. в Афганістані стався новий державний переворот,організований на цей раз групою офіцерів, котрі закінчили військові академії вСРСР й називали себе марксистами. Один із них, Таракі, замінив поваленого Даудана посту Президента республіки. Радянський Союз хоч і запевняв у своїйнепричетності до цих подій, надав Таракі значну допомогу фінансами й радниками.
Однак незабаром з'ясувалося, що промарксистськіініціатори перевороту не мали достатньої легітимності в суспільстві із значнимизалишками племінних відносин і мусульманською культурою. Опозиція новомурежимові, що дуже швидко переросла у збройний партизанський рух, без зайвихпроблем знайшла підтримку у сусідньому Пакистані, а також в Ірані, де самезавершилася ісламська революція. Новий державний переворот, організованийсоратником Таракі Аміном (також випускником військової академії в СРСР),ситуацію не врятував.
Боячись, і не без підстав, несприятливого для себерозвитку подій і встановлення в Афганістані ворожого СРСР уряду, Москвазважилася на введення до цієї країни своїх військ (рішення про військовуекспедицію в Афганістан, прийняте 12 грудня, почало реалізовуватися 29 грудня1979 р.). Під час розгортання цих подій Аміна, у свою чергу, було вбито йзамінено на посаді Президента Афганістану Бабра-ком Кармалем.
Радянське військове вторгнення в Афганістан викликалобурхливу реакцію світового співтовариства. 14 січня 1980 р. Генеральна АсамблеяООН 104 голосами проти 18 засудила ці дії як агресію. Навіть традиційно дружняРадянському Союзові Індія приєдналася до цієї резолюції. Стали зникати симпатіїдо СРСР і в інших країнах, що входили до Руху позаблокових держав. ПрезидентСША Картер призупинив ратифікацію договору ОСО- 2; натомість Сполучені Штатистали надавати допомогу руху опору в Афганістані фінансами і зброєю. Таку ждопомогу афганській опозиції надавав і Китай, а Пакистан взяв на себе місіютранзитної країни для постачання опозиційних афганських сил, притулку численнимбіженцям і для проведення нескінченних переговорів між керівниками груп опору.На ґрунті такого співробітництва посилилося зближення США і Китаю. Все це вкрайнегативно позначилося на міжнародних позиціях і міжнародному авторитетіРадянського Союзу.
Що ж стосується самого Афганістану, то всуперечсподіванням Москви, вторгнення радянських військ лише ускладнило ситуацію.Громадянська війна набула характеру боротьби за незалежність проти іноземноїнавали. Радянські війська виявилися не готовими до бойових дій в умовахпартизанської війни в гірській місцевості і стали зазнавати дедалі більшихутрат, безглуздість яких дедалі виразніше ставала зрозумілою радянським людямпопри всі спроби офіційної пропаганди пояснити їх виконанням СРСР свого«інтернаціонального обов'язку». Війна проти визвольного руху деморалізуваларадянські війська. Економіка ж Радянського Союзу, що, як вже зазначалося, й безтого переживала не найкращі часи, стала ще більше виснажуватися величезнимивитратами на війну, якій не видно було кінця.
Ставало чимдалі очевидніше, що вторгнення в Афганістанзагрожувало Радянському Союзові ще більшою поразкою з точки зору міжнародногостановища і внутрішнього розвитку, ніж нею стала свого часу для СполученихШтатів Америки в'єтнамська експедиція.
У зв'язку з таким розвитком подій зовнішні відносиниСРСР на початку 80-х років знову опинилися в атмосфері «холодної війни».Чергові Олімпійські ігри 1980 р. мали відбутися у Москві. Цей вибір булозроблено ще в умовах розрядки, і Москва ретельно готувалася до ігор, плануючивикористати їх для демонстрації тріумфу своєї політики. Але американськийПрезидент Картер в останній момент, у відповідь на вторгнення радянських військв Афганістан, оголосив про бойкот Олімпіади. Ігри відбулися, але без тріумфу,бо в них не взяли участь спортсмени із США, Китаю, Західної Німеччини й рядуінших країн.
Одночасно Картер наклав ембарго на економічні відносиниз Радянським Союзом. А його наступник на посту Президента Сполучених Штатів,Рейган, проголосив програму переозброєння, збільшивши американські військовівитрати вдвічі. Це було зроблено з розрахунку на те, що Москві ставало дедаліважче встигати за Америкою. Нав'язана Сполученими Штатами гонка озброєнь, зодного боку, і виснажлива війна в Афганістані, з іншого, катастрофічнепозначалися на стані економіки і рівні життя населення СРСР, остаточнопідриваючи його потугу й авторитет як світової держави.
Дипломатична ізоляція СРСР супроводжувалася зростаючимне сприйняттям його політики за кордоном в очах громадської думки, особливопісля того, як напередодні Олімпіади 1980 р. в Москві було заарештовано,позбавлено всіх нагород і вислано до м. Горького відомоговченого-правозахисника академіка Андрія Сахарова. Цей і ряд інших аналогічнихарештів, здійснених у самий розпал всесвітньої боротьби за права людини та ще йна фоні війни в Афганістані, сприймалися громадською думкою як ще одна ознакаполітичної не цивілізованості СРСР.
Отже, зовнішня політика СРСР в усіх основних напрямахпереживала дедалі глибшу кризу. Ця криза була складовою частиною і наслідкомзагальної кризи радянського суспільства і настійно вимагала реформуванняостаннього.
3.2Відмова від «доктрини Брежнєва»
У листопаді 1982 р. відбулася зміна вищого політичногокерівництва СРСР, пов'язана зі смертю Леоніда Брежнєва. Однак у країні власненічого суттєво не змінилося, оскільки його місце на посаді Генеральногосекретаря ЦК КПРС зайняв представник тієї ж «команди старців» з Політбюро ЦКпартії Юрій Андропов. Розпочаті ним заходи щодо «наведення порядку ідисципліни» в країні й кілька тучних судових справ проти представниківкорумпованого оточення покійного Брежнєва були чисто косметичними і мали швидшепропагандистський характер в умовах дедалі глибшої економічної та політичноїкризи.
Не відбулося практично жодних позитивних змін і взовнішній політиці Радянського Союзу. Стосунки зі США продовжували погіршуватися,досягаючи іноді критичних позначок, як, наприклад, у вересні 1983 р., коли надостровом Сахалін було збито лайнер корейської цивільної авіації з 269пасажирами на борту, помилково прийнятий за ворожий розвідувальний літак. Невідбулося жодного прогресу ні в афганському питанні, ні в питанні щодо«євроракет», ні в інших вузлових проблемах радянсько-американських стосунків.Дійшло до того, що Президент США Рейган оголосив свого роду хрестовий похідпроти СРСР, назвавши його «імперією зла».
Найбільше ж ускладнило обстановку проголошенняСполученими Штатами плану створення «космічного щита» — орбітальноїантиракетної системи, здатної блокувати найсмертоноснішу зброю. Для Москви цевіщувало або кінець «стратегічної рівноваги», або початок нової, тепер уже гетьфантастичної для тодішньої економіки фази гонки озброєнь.
Правління смертельно хворого Андропова тривало лишетрохи більше року. У лютому 1984 р. йому на зміну прийшов також тяжко хворий73-річний Костянтин Черненко. Ще менший за часом період Черненка (помер уберезні 1985 р.) був позбавлений навіть тих незначних проблисків нововведень,що з'являлися за Андропова. Стара політика СРСР — внутрішня і переживалаглибоку агонію.
Сподівання на краще постали, коли після смерті Черненкапосаду Генерального секретаря ЦК КПРС нарешті посів відносно молодий (54 роки)енергійний Михайло Горбачов, який одразу ж проявив себе як реформатор. Вищіешелони політичного керівництва країни стали поступово заповнювати, на змінупопереднім перестарілим консерваторам, партійні лідери нового покоління, якіназивали себе «дітьми XX з'їзду» (прихильниками традицій хрущовського анти сталінськогопартійного з'їзду 1956 р.).
У галузі внутрішньої політики М. Горбачов висунув гасло«прискорення соціально-економічного розвитку». Це був традиційний намірдомогтися пожвавлення економічного й соціального життя без суттєвої змінигосподарського механізму та суспільно-політичної системи.
Однак життя дуже швидко показало угопійність цихнамірів: надто глибокою була загальна криза суспільства. Тому на зміну гаслу«прискорення» незабаром прийшла виголошена на XXVII з'їзді КПРС (1986 р.)формула «перебудови» всіх сторін суспільного життя. Ця формула передбачала вже«широку демократизацію» і «гласність» як основні рушійні сили реформування країни.Курс на перебудову стосувався й сфери зовнішніх зносин Радянського Союзу. Новіпідходи у цій сфері випливали з проголошеної М. Горбачовим тези пронеобхідність «нового мислення». Малися на увазі нові погляди на світ як єдинеціле з тісним взаємозв'язком між його частинами. Саме під таким кутом зорунеобхідно було підходити до вирішення суперечностей і конфліктів, що неминучевиникали через незбіг різних інтересів, оскільки розвиток сучасних військовихтехнологій, насамперед ядерних, призвів до переростання цієї проблеми упроблему виживання людства. З появою і нагромадженням нових озброєнь, доводивМ. Горбачов, «людство втратило і своє безсмертя», бо якщо справа дійде до«ядерного потопу», «другого Ноєвого ковчега вже не буде».
У зв'язку з цим М. Горбачов закликав усіх політиківвідмовитися від традиційних поглядів на війну як на продовження політики іншимизасобами, тому що в сучасній ядерній війні вже не буде переможців. А отже, вміжнародних стосунках необхідно відмовитися від самого образу ворога, оскількив сучасному світі, як в одному кораблі, «навіть противники змушені разом шукатишлях до спільної безпеки». Зіткнення ідей та інтересів мають знаходити свійвихід у мирному змаганні, що передбачає за певних обставин і співробітництво.
У такому контексті ідея перебудови, висунута радянськимполітичним лідером, стосувалася зовнішньої політики не лише СРСР, а й усьогосвіту. «Перемогти повинні всі, інакше всі програють», — писав М. Горбачов усвоїй книзі «Перебудова й нове політичне мислення для СРСР і всього світу», щобула перекладена різними мовами й покликана роз'яснити міжнародномуспівтовариству суть реформи внутрішньої й зовнішньої політики РадянськогоСоюзу.
У руслі концепції «нового мислення» керівництво СРСРвисунуло завдання докорінно переглянути традиційні радянські погляди назовнішню політику. Йшлося про те, що у цій сфері на зміну принципамідеологічної нетерпимості й класової боротьби мали прийти інтереси виживаннялюдства перед загрозою глобальних катастроф. Мирне співіснування країн з різнимсоціально-політичним устроєм мало розумітися вже не як специфічна формакласової боротьби, а як політика взаємних компромісів, зіставлення своїхпозицій з позиціями інших, координація й об'єднання зусиль у вирішенніглобальних проблем. «Сучасні політики, —заявляв М. Горбачов, —мають бути здатнідо сприйняття інтелектуального потенціалу інших країн та інших народів; інакшеїхня діяльність приречена на провінційність, на національну обмеженість або йщось гірше».
Можливості сприйняття нових ідей світовимспівтовариством посилювалися з огляду на те, що вони мали певною міроюуніверсальний характер і стосувалися всіх держав світу — «великих» і «малих»,що були розташовані на різних континентах й належали до різнихсоціально-політичних систем.
Щодо Європи М. Горбачов пропонував будувати всі стосункиміж державами цього континенту, виходячи з ідеї про «спільний дім», і ставивзавдання подолання розколу на дві частини, що склався тут історично. У зв'язкуз цим він заявляв про готовність СРСР переглянути свої взаємовідносини зсоціалістичними країнами Східної Європи в бік забезпечення рівноправнихстосунків, котрі б виключали не лише утиски з боку Радянського Союзу, а йодносторонню радянську гегемонію. Принципове значення в цьому плані малавідмова СРСР від «доктрини Брежнєва», що виправдовувала пряме, в тому числівійськове, втручання у справи країн, котрі входили до сфери радянського впливу.Після часткових виборів у Польщі в червні 1989 р., у результаті яких правлячаробітнича партія була позбавлена монополії на владу, лідери ряду ортодоксальнихкомуністичних режимів стали пропонувати силою повернути ПОРП керівну роль уПольщі. Виступ М. Горбачова в Раді Європи 6 липня 1989 р. остаточно підвівриску під цими спорами. «Будь-яке втручання у внутрішні справи, — заявиввін, — будь-які спроби обмежити суверенітет держав — як друзів і союзників, такі кого б то не було — недопустимі».
Формулюючи завдання радянської зовнішньої політики щодокраїн Азії й Азійсько-Тихоокеанського регіону, радянський лідер докоряв Міністерствузакордонних справ у «надмірній заамериканізованості», зазначивши, що хорошістосунки з країнами АТР «не менш важливі для нас, ніж стосунки зі СполученимиШтатами», хоч «ніхто й не думає заперечувати головну роль, що належить США». Усфері дипломатії М. Горбачов акцентував увагу на необхідності більшоївідкритості й відмови від політичної заангажованості. Метою переговорів,наголошував він, має бути досягнення угоди на умовах взаємної поваги інтересіві поглядів одне одного.
Щодо розвитку взаємин держав у гуманітарній сфері лідерСРСР підкреслював необхідність рішучого повороту в бік реального дотриманняправ людини, заявляючи про недопустимість надалі брати це поняття в лапки.
Такі заяви нового радянського керівництва розтоплюваликригу недовіри до СРСР з боку його близьких і далеких сусідів та створювалисприятливіший клімат для практичної дипломатії й подолання міжнародноїізоляції, пов'язаної з військовим вторгненням Радянського Союзу в Афганістан.
Висновки
Радянськийперіод історії тривав 74 роки. У порівнянні з більш ніж тисячолітньою історієюкраїни це, здавалося б, небагато. Але в ці десятиліття уклалося життя декількохпоколінь. Радянська влада, що з'явилася на світ в кривавій заграві революції йгромадянської війни, припинила своє існування практично без опору, немовпідтверджуючи тим самим, що її історична роль зіграна.
За роки свого розвитку в ХХ ст. радянський соціалізм створивпевного типу економіку, науку, культуру, виробничу й соціальну сферу, системузабезпечення транспортом, житлом, продовольством і т.п. Але на протягомрадянської історії вони не змогли задовольнити зростаючі потреби людей, а приінтернаціоналізації господарського життя, розмиванні границь після смертіСталіна, порівняння виявилося явно не в радянську користь. Звідси — виникла в суспільстві підозра до офіційних гасел про підвищення матеріальногодобробуту народу, що до того ж з кінця 70-х років перестав зростати.
Пануючав Радянському Союзі психологія «фортеці в облозі», замкненість позбавленогодемократії суспільства, ізоляція від інших народів, настороженість іпідозрілість, — усе це давало підстави ініціаторам «хрестових походів» протисоціалізму представляти радянську державу як уособлення образу ворога.
«Холоднавійна» в 1947—1953 р. не раз приводила світ до порогу справжньої («гарячої»)війни. Обидві сторони проявляли завзятість, відмовлялися від серйознихкомпромісів, розробляли військово-мобілізаційні плани на випадок глобальногоконфлікту, що включали можливість нанесення першими ядерного удару посупротивнику.
Післяприходу до влади Хрущова, відбулося певне потепління в міжнародних стосункахСРСР та інших держав. Але довгий час двома головними «китами» зовнішньоїполітики СРСР залишалися мирне співіснування і пролетарський, соціалістичнийінтернаціоналізм.
Початокперебудови ознаменувався різкими змінами в радянській зовнішній політиці. Сутьпроголошеного Горбачовим «нового мислення» в області зовнішньої політикиполягала в наступному: вся людська цивілізація тісно зв'язана, у сучасномусвіті неможливо домагатися своїх цілей силовими засобами, необхідно відмовитисявід конфронтації, заснованої на ідеологічних розходженнях, і зосередитися наспільному рішенні глобальних проблем, які стоять перед людством.
Зап'ять років мир невпізнанно змінився. Припинилося протистояння двох наддержав,зупинилася викликана цим протистоянням смертельна гонка ядерних озброєнь,відійшов в область історії післявоєнний розкол Європи на два ворогуючі табори.Міжнародні позиції Радянського Союзу різко ослабли: країна втратила колишніхсоюзників, втратила колишній вплив. З іншого боку, СРСР позбувся непосильноготягаря перегони озброєнь і протистояння співтовариству розвинених країн.
Список використаної літератури:
1. Бережков В.М. Страницы дипломатической истории.— М., 1984;
2. Волкогонов Д.А. Триумф и трагедия. Политический портретСталина: В 2 кн. — М., 1989;
3. Горбачев М.С. “Годы трудных решений”.— М., 1993;
4. Дмитренко В.П., Есаков В.Д., Шестаков В.А. История Отечества,XX век: Учебное пособие для общеобразовательных учебных заведений. — М.:Издательский дом «Дрофа», 1995. — 338 с.;
5. Дубинский А.М. Советско-китайские отношения в периодяпонско-китайской войны 1937-1945 гг.— М. 1980;
6. Дьяков Ю.Л., Бушуева Т.С. Фашистский меч ковался в СССР. — М.,1992;
7. Земсков И.Н. Дипломатическая история второго фронта в Европе. —М., 1982;
8. Зубкова Е.Ю. Послевоенное советское общество: политика иповседневность. 1945 — 1953. — М.: РОССПЭН, 1999. — 229 с.;
9. Исраэлян В.Л., Кутаков Л.Н. Дипломатия агрессоров. — М., 1967;
10. История России. ХХ век: Учебник / Отв. ред. А.Н. Сахаров. — М.,1996.
11. Милюков П.Н. Воспоминания. — М., 1991;
12. Неизвестная война.— М., 1990;
13. Россия и мир: Учебное пособие по истории: В 2 ч. / Под общ. ред.
14. А.А. Данилова. — М.: Владос, 1994. Ч.1 — 496 с.;
15. Россия и мир: Учеб. кн. по истории: В 2 ч. / Под общ. ред. А.А.Данилова. — М.: Владос, 1994. Ч.2 — 352 с.;
16. Семиряга М.И. Тайны сталинской дипломатии. 1939-1941.— М., 1992;
17. Славинский Б.Н. Советская оккупация Курильских островов и планзахвата северной половины Хоккайдо. //Знакомьтесь — Япония, 1993, №1;
18. Соколов А.К., Тяжельникова В.С. Курс советской истории.1941-1991: Учебное пособие для вузов. — М.: Высшая школа, 1999. — 414 с.
19. Фляйшхауэр И. Пакт: Гитлер, Сталин и инициатива германской дипломатии1938-1939. — М., 1990;
20. Цветков Г.Н. Шестнадцать лет непризнания. Политика США в отношенииСоветского государства 1917-1933 гг. — К., 1971;
21. Черняев А.С. “Шесть лет с Горбачевым”. — М., 1993;
22. Черчилль Уинстон. Вторая мировая война. В 3 кн. — М., 1991;
23. Шишкин В. Полоса признания и внешнеэкономическая политика СССР./1924-1928 гг./.— М., 1983.