Міністерство освіти і наукиУкраїниНаціональний університетУкраїни “КПІ”Факультет соціології. Кафедраісторії
Курсова робота
на тему:
Етнополітика та її особливості врізні періоди життя українського народу
Київ – 2009
Проблема етнічногопоходження та етнічної структури Київської Русі викликала дискусію середісториків. Прихильники теорії спільного етногенезу трьох східнослов’янськихнародів (М. Гуслистий, О. Моця, П. Толочко та ін.) розглядаютьКиївську Русь як моноетнічну державу, утворену єдиною давньоруською народністю.Ця група істориків пов’язує передумови її створення з розпадомдавньослов’янської спільності (середина Ітис. н.е.) та виділенням східнихслов’ян, які в свою чергу складалися із різних союзів племен, відомих в історіїяк літописні племена. Дуліби, бужани, волиняни, деревляни, поляни, сіверяни,дреговичі, в’ятичі, радимичі, уличі, тиверці, хорвати, словени – у процесімасової слов’янської колонізації заселили територію східної Європи: від півднядо півночі, від Карпат до Оки і Волги на протязі V-VІІІст. Різніприродно-географічні та історичні умови, в яких опинилися східні слов’яни(балтський та угро-фінський елементи на півночі та північно-східній території,іранський елементи та тюркський – на півдні), викликали етнічну диференціаціюсхідних слов’ян з одного боку, а з іншого – консолідацію етнічних елементів, щоутворила етнополітичну спільність – давньоруську народність. Завершенням етногенезусхідних слов’ян стало утворення держави – Київська Русь.
Прихильники концепції моноетнічного складуДавньоруської держави, звертають увагу на умовність етнічного поділу східнихслов’ян. Вони стверджують, що східнослов’янські племена щонайбільше вирізнялисяпевними етнокультурниминими особливостями і ступінь такого вирізнення навряд чийшов далі етнічної групи. При цьому не заперечується факт існування«українського» етнографічного масиву у складі давньоруського народу ще доутворення Київської держави, що зберігав особливості впродовж усього періоду їїіснування. Але ж вважається, що початок формування українського народу якетнічної спільності, тобто такої, що самоусвідомилась і вирізняла себе увідносинах з іншими спільностями припадає на другу пол. ХІІ ст. Свідченняміснування єдиної давньоруської народності та етноконсолідуючими факторами вонивважають існування спільної території, мови, спільного — економічного такультурного життя. За словами П. Толочка на «племінно-порубіжнихтериторіях стосовно початків Київської Русі відсутня археологічнаспецифічність».
Такий підхід пояснюється спрощеністю урозумінні етногенетичних процесів, ігноруванням відносної автономності етносуяк соціальної системи. Сучасні українські історики, які є прихильниками автохтонноїтеорії походження українського народу (окремішності українців),М. Брайчевський, М. Смолій, О. Бойко та інші вважають, щовідносна праслов’янська етномовна спільність ніколи не була суцільниммонолітом. На середину І тис. н.е. вона остаточно розпалась на окремі певнімасиви – приетноси. Етнотворчі процеси продовжилися під час розселення східнихслов’ян та утворення територіальних політичних союзів державного типу.Консолідація різних етнічних елементів у тих союзах була по суті формуваннямпервісних народностей, які мали вже сформовану етнічну структуру: єдність мови,культури, господарського життя, а також етнічну самосвідомість, зафіксовану уназвах земель. Як наслідок на території Київської Русі відбувався процесформування декількох етносоціальних організмів – на території України з центрому Подніпров’ї (Київська, Переяславська, Чернігівська, Галицька та Волинськаземлі), на Північному Сході (Новгород-Псковська, Володимиро-Суздальська таРязанська землі), на Північному Заході, на території Білорусії (Полоцька,Мінська, Туровська землі). Ці процеси стали основою формування трьохсхіднослов’янських народностей: української, російської та білоруської. Неможна також погодитися з авторами (В.Почета, В.Мавродін), котрі намагалисяпояснити їх виникнення феодальною роздробленістю, або політичним поділомтериторії їх розселення між різними державами.
Значні мовні та господарсько-культурніособливості дають змогу виділити Південь України в чітко відмінний етнічниймасив. Відокремлення праукраїнців від інших східнослов’янських племен доказуєназва етнічної території та населення України, що відомо з перших століть нашоїери. Сформувавшись у VІІІ-ІХ ст. український етнос виявився здатним досамоорганізації на державному рівні. Результатом його державотворчих зусильстала поліетнічна Руська земля. Оскільки раніше до її складу увійшлипротоукраїнські землі, ядро й столиця цієї держави містилося на СереднійНаддніпрянщині. Отже, Київська Русь утворилася як ранньоукраїнська держава. На60-ті рр. ІХ ст. вона об’єднувала лише полян, деревлян, чернігівську частинусіверян. Протягом Х — початку ХІ ст. до неї увійшли всі східнослов’янські ідеякі неслов’янські племена.
Предметом гострих дискусій вчених залишаєтьсядержавна структура Київської Русі, яка визначала її етнічний склад таетнополітику. Значна частина її дослідників (М. Грушевський,В. Пашута та ін.) вважають, що держава існувала у вигляді своєрідноїконфедераціїції, до якої входило більше 20 різних племен в тому числі інеслов’янських. Відомо, що підпорядковані Києву землі Новгорода, Полоцького,Турівського, Ростово-Суздальського та інших князівств жили своїм особливимполітичним і етнічним життям. Наприклад, Новгородська земля мала свою політичнуструктуру на чолі зі своєрідним парламентом – боярським віче. Крім ільменськихслов’ян на її величезній території мешкали угро-фінські племена.
Інші історики (Б. Рибаков, І. Фрояновта ін.) називають Київську Русь “союзом союзів”. Доказом цієї точки зору є тойфакт, що кордони території союзів племенних князівств збігалися, як правило, зїї поділом на адміністративні одиниці – повіти. До складу боярської думи,дорадчого органу, що діяв при великому князеві входили представники місцевоїплеменної знаті. Ігноруючи їх інтереси, він ризикував позбутися підтримки. Лишепід час проведення адміністративної реформи Володимира (978-1115 рр.), якийусунув від влади місцевих князів, зосередивши її в руках своєї династії, бувзапроваджений більш конструктивний підхід до управління державою – “родиннийсюзеренітет”. Нарешті в другій половині ХІІ ст. починає формуватися Московськекнязівство на основі Володимиро-Суздальської та Ростовської земель, які входилираніше до Черніговського та Переяславського князівств. Відносна самостійністьземель відбивалася на етнокультурних особливостях населення, що викликалопоступову трасформацію землі як політично-територіального утворення в етнічнуземлю.
Незважаючи на розбіжності в оцінці структуриДавньоруської держави, більшість істориків сходяться в одному, що за весьпреіод свого існування вона так і не стала єдиною монолітною державою. Повногоі остаточного злиття східнослов’янських племен у так звану давноруськународність не сталося.
Особливості етнічної структури Київської русівизначав і той факт, що у васальній залежності від неї знаходилися багатонеслов’янських етносів, різних за соціальним і культурним розвитком. Вздовжпівнічно-західних, північних та північно-східних кордонів Русі мешкали: литва,курши, латгали, чудь (ести), печери, пермь, черемиси (марійці), мери, весь,мордва та ін. За часи Святослава була підкорена і входила у сферу впливу КиєваВолжзька Булгарія, населена тюркськими народами. В часи Святослава і Володимирапісля розгрому Хозарії до Києва переселилась чимала кількість купецтва якіудейського, так і мусульманського віросповідання. Це стосувалось і південногостепу, де мешкали торки, берендеї, чорні клобуки. Володимир підпорядкував їхсвоїй владі і розселив на південному порубіжжі для захисту кордону. Всінеслов’янські народи зазнали значного впливу слов’янської культури абоасімілювалися.
Інтегровані в державну структуру неслов’яньські етноси об’єктивно сприяли етнонаціональним процесом, щовідбувалися у самому слов’янському середовищі.
Є підстави розглядати консолідаційні процесичасів Київської Русі як процеси обмеженої дії. Населення Київської Русівизначалося переважно за приналежністю до тієї чи іншої землі – «смоляни»,«чернігівці», «кияни», «судальці», тощо. Уявлення про Русь чи «Руську землю» яквсю територію давньоруської держави зберігалися тоді у сфері церковного життята у її зовнішньополітичних відносин з судідніми країнами. Таким чином,територіальна єдність давньоруської території мала відносний характер.
Під спільною давньоруською мовою, що булазначною мірою штучною, чужою для простого народу, можна розуміти лишеписемно-літературну мову, яка виконувала державні функції й була спільною длявсієї території Київської Русі паралельно з церковнослов’янською мовою. Ународному мовленні у різних місцевостях виникли різноманітні діалекти, якіподілили згодом східнослов’янську мовну територію на великі діалектні зони.Спільні риси для східнослов’янських мов – не є підтвердженням тези проіснування давньоруської мови.
Єдність давньоруської культури в Київській Русібула умовною. Фактично існували дві культури – одна з них – офіційна,наднаціональна, створювана державницькими структурами. Ця культура не моглапривести до формування єдиного етносу. Та справжня народна культура виявляласяв народних звичаях, обрядах, побуті, фольклорі. В кожному регіоні люди малисвої культурні традиції.
Разом з тим не можна заперечувати того, щодавньоруська держава справляла суттєвий вплив на еволюцію етнічних процесів усуспільстві. Єдність господароського розвитку, законодавства, економічні,політичні та культурні зв’язки між окремими князівствами поступово приводили достирання етнографічних відмінностей, формуванню спільності нового типу.По-перше, це виявилося у залученні київськими князями населення усіх земельРусі розв’язання загальнодержавних проблем закрема організації боротьби іззовнішньо – політичною загрозою. По-друге, — у створенні й запровадженніцентральною владою єдиної для всього населення релігії. Церква сприялапоширенню для всього населення давньоруської держави християнськихморально-етичних норм та літературної мови, зміцнювала авторитетвеликокнязівської влади, виправдовувала її поширення на іншого-етнічні землі,що було важливим фактором об’єднання поліетнічного населення країни в єдинуспільність.
Таким чином, становлення етнічної структуриКиївської Русі було складним і суперечним процесом. Це багатогранне явище, якевключає в себе взаємодію соціально-економічних, політичних, культурних таетнічних чинників, які обумовили основні закономірності й особливостіетнокультирних процесів у державі. Тенденції утворення і збереження в її межахкількох протонарадностей супроводжувалися одночасно тенденціями формуванняєдиної етнокультурної спільності. Ці процеси не набули свого повногозавершення.
З утворенням давньоруської держави пов’язана іїї назва – Русь. Щодо походження етноніма Русь (самоназви етнічної спільності)вже протягом 200 років проводиться жвава дискусія. Були спроби пояснити цюназву як запозичення і шукати її витоки то в Скандинавії (норманська теорія) тосеред іраномовних народів. Ряд вчених вважають цей етнонім споконвічномісцевим, Рось, Роська, Росавка, Роставка, Роставиця. ІсорикиР. Іванченко, археологи П.М. Третьяков, Б.О. Рибаковстверджують, що в VІ-ІХ ст. на правих притоках Дніпра жило східнослов’янськеплемя росів. Відбуваються спроби довести прямий зв’язок між виникненням назвРусь та Україна.
Давній літопис, інші джерела стосовно ранньогоперіоду Київської Русі локалізують Русь в її вузькому значенні в районіСереднього Подніпров’я, на землі розселення полян, сіверян, древлян – які сталиядром Київської Русі. Згодом Руссю стали називати всі східнослов’янські землі,що входили до складу Давньоруської держави. З ІХ ст. топонімічне і етнонімічневузьке поняття «Русь» поступається більш широкому його розумінню, як поняття,що означало народ (руський) і як державу – Київську Русь. Відбуваєтьсяпоступовий перехід від етноніма до політоніма. У ІХ ст. назва Русь як країна інарод згадується арабськими, візантійськими письменниками і вона була широковідома за межами держави. У ранньому середньовіччі назви русь, руськийвживалися як самовизначення українців і, як вважають лінгвісти є чистоукраїнським. Поняття «росіяни» або «російці» характерні для пізніх і більшпівнічних груп східнослов’янських племен. Термін руський є в назві російськогота білоруського народів.
Характерною особливістю етнічної історіїУкраїни є міжетнічна толерантність Київської Русі. Цьому сприялабагатоетнічність складу її населення. Ще на ранніх етапах формуванняукраїнського етносу відбувалося вбирання іншоетнічних субстратів, не тільки узапозиченні елементів матеріальної і духовної культури, а і поповненні(асиміляції) слов’янсько-українського населення іншими етносами. До створенняКиївської Русі в ІІ-ІХ ст. це були готи, гуни, авари, болгари, угри-мад’яри. Вскладі Руської держави об’єднувалися угорські, фінські, балтійські, татарськіплемена, які були компонентами суперетнічної цілісності. Так, союз з торкамибув традицією Києва і волинських князів, а союз з половцями – князівЧернігівських. В 1111 р. західний половецький союз був розгромлений ВолодимиромМономахом і ввійшов до складу Руської землі, зберігши свою автономію. Слідзгадати про роль варязького елемента. Династія Рюриковичів варязькогопоходження протягом кількох поколінь повністю ослов’янилася і, не вплинула наслов’янську етніку.
Міжетнічній толерантності сприяли зв’язкиКиївської Русі з іншими державами. Показовими в цьому плані були «торжища» наКиївському Подолі, відкриті археологами, що являли собою колонії для купців яксхіднослов’янських так і земель скандинавських, візантійських, німецьких,польських, чеських, сирійських тощо.
Етнічна група євреїв належить в Україні дооднієї з найдавніших і найчисленніших груп, розміри якої в окремі історичніперіоди різко коливались, як і форми розселення. Євреї оселялися у грецькихколоніях, у Хизарському каганаті, до складу якого в ІХ – Х ст. входили землівід устя Дніпра до Аральського моря. Після його занепаду вони мешкали у Х –ХІІІ ст. в Київі, Чернігові, Володимеро-Волинському, Перемишлі, займалисяторгівлею та лихварством. Євреї були особливою етнічною відокремленістю відукраїнського населення. Цей фактор, а також конкурентна борьба міжслов’янськими та єврейськими купцями стали причиною різних обмежень цьогоетносу у правих періодичного вигнання з українських міст. З часом вониотримували дозвіл на повернення, що пояснюється їхнім значним впливом нарозвиток економіки Київської Русі. Після татаро-монгольської навали євреїмасово селилися на територію Галицько-Волинського князівства, продовжували житина українських землях у складі Великого князівства Литовського. Масоваеміграція євреєв відбулася після заключення люблінської унії 1569 р.
Початок розселення греків на території сучасноїУкраїни пов’язан із заснуванням грецьких колоній у Північному Причорноморії з VІІ ст. до н.е. Подальша історія формуваннягрецької діаспори обумовлена тісними економічними, культурними та релігійнимиконтактами Київської Русі з Византією, яка стала спадкоємницею античної Греції.Перші митропологи, майстри, що будували та оздоблювали церковні собори булигреками. Вони селилися компактними групами, засновуючи громади у Києві, Ніжені,де займалися торгівлею та частково ремеслом.
На теренах України вірмени відомі з найдавнішихчасів. Вирадовха Х – VХІІ ст.урізних її регіонах, в основному в Західній, Правобережній Україні, Кримуутворюються вірменські колонії. Найбільшими вони були у Львові,Кам’янці–Подільському, Володимирі, Луцьку, Станіславі, Язлівці, Броди.Важливим стимулом для переселення вірменів на українські землі, в основномуторгово-ремісничого населення, були сприятливі умови для господарськоїдіяльності, а також надання їм права мати свій суд, самоврядування церкву.Вірмени відігравали певну роль у піднесенні економіки середньовічних міст.Вірменські кущі брали участь у торгівлі України з країнами Близького Сходу,Балканського півострова, займалися благодійницькою діяльністю.
Караїми – невилика релігійно-етнічна група –потомки тюркських племен, входили до складу Хазарського каганату, після йогозанепаду розсилилася у степах Приазов’я та Криму у ХІІ – ХІІІ ст. З 1362 р.після походу великого литовського князя Вітовта на крим вони були оселені вТроках (поблизу Вільнюса, Луцьку, Галичі, пізніше вони розсилилися по іншихмістах Литви, Волині, Поділля. Ще один невеликий етнос, розселений переважно вкриму – кримчаки. Разом з країнами кримчаки найменш численні етноси сучасноїУкраїни.
Румуни почали оселятися серед українців ще зХІІІ ст. Поступово вони освоїли територію Північної Буковини, Закарпаття.Угорці з давніх часів проживали на території Закарпаття. Перші поселення чехівз’явилися на українських землях з’явились ще в ХІІІ ст. на півночі Галицькогокнязівства. Згодом у ХІV – ХV ст. вони перемістилися до Львова і кордонів зМолдавою. Таким чином, наявність в Київської Русі значної кількості етносівсвідчить про її політичний характер. Давні історичні традиції мирногоспівіснування різних народів на території України є основною для формуванняетнополітики сучасної української незалежної держави.
На відміну від Київської Русі Галицько-Волинськекнязівство було моноетнічним. Історики вважають його чисто українськоюдержавою. Особливістю його етнічного розвитку було втручання іноземців вміжусобні війни між князями Волині та Галичини, участь у внутрішніх конфліктахміж боярством та князем. Боротьба за об’єднання галицько-волинських земельнабувала характеру визвольної боротьби за незалежність українських земель.
У той час джерела згадують про іноземнихпоселенців в деяких найбільших містах: вірмени, чехи, угорці, німці та ін.Помітну частину населення Галицького, а пізніше Галицько-Волинського князівствскладали молдовани. Пізніше, з XVIст. відбулось масове переселення їх наукраїнські землі – на Лівобережну Наддністрянщину та Буковину, як наслідокрепресій турецьких завойовників та посилення експлуатації з боку власнихгосподарів.
Кількість поляків на українських землях значнозбільшилось починаючи з XIVст. на хвилі захоплення Польщею Галицько-Волинськогокнязівства. Польська окупація Галичини й частини Волині почалася у 1340р. тазавершилася у 1366 р. Масове переселення відбулося на зламі XVII — XVIII ст. якнаслідок поразки Польщі у війні з Туреччиною та посилення феодального гнобленняпольських селян. Вони заселили Правобережжя, зокрема Волинь, Поділля, ЗахіднуКиївщину, а також Східну Галичину.
Спочатку поляки обережно впроваджували змінисеред своїх нових підданих. Казимир називає ці землі «Королівством Руським».Поряд з латиною вживалася й руська мова, карбувалася своя монета. Але ж вже у1341р. Казимир звернувся до папи Бенедикта ХІІ, щоб той звільнив його відузятих перед православними зобов’язань зберігати їхні давні обряди, привілеї татрадиції. У 1375р. у Львові було засновано архієпископство, стали виникатимонастирі, які обслуговували католицьке населення, що швидко зростало. Це була польська,німецька, чеська та угорська шляхта, котра дістала землі в Галичині, а такожнімецькі купці та майстри, запрошені польськими монархами для розвитку міст якумови отримати. Багато галицьких бояр перейняли католицьку віру, особливо після1431р., рівний з поляками статус. До середини XVст. після реорганізаціїГаличини в Руське воєводство, тобто провінцію Польського королівства івпровадження тут латини як офіційної мови мало що залишилося від колисьнезалежного Галицького князівства. Для українців це означало підпорядкуваннячужій нації з іншою релігією та культурою. Незважаючи на певні позитивнінаслідки цього процесу, згодом із нього виріс гострий релігійний, соціальний таетнічний конфлікт.
Іншим було становище українських земель уВеликому Литовському князівстві (Волинь, Східне Поділля, Київщина,Чернігівщина, Переяславщина) – литовсько-руський державі. В цій державі власнелитовський елемент становив одну десяту населення. Частка ж руських (українціві білорусів) була переважаючою. Етнічні переваги литовського елементу випливалилише з того, що в ній родоначальником правлячої династії був литовський князьГедимін (1316-1341 рр.). На західних і південно-східних землях Русі династіяГедиміновичів вважала себе одночасно спадкоємницею Рюриковичів, що ґрунтувалосьна її родинних зв’язках з давньоруськими княжими родами і швидко проявлялась вкультурі, побуті, навіть в іменах. Ольгерд посадив на удільне княжіння у Києвісина Володимира (1362-1392 рр.). Останнього змінив онук Ольгерда ОлелькоВолодимирович (1440-1455 рр.). Успіхи литовських князів на українських земляхпояснються тим, що вони не порушувалим місцевогоукладу життя. Руські(українські) обряди ставали на спробу до литовського великого князя, а руськідружини посилювали його війська Розвиніша культура українців та білорусів малавеликий вплив на литовців. Вони запозичмли в Русі державний устрій, право,податкову та військову організацію. Норми «Руської Правди» дістали поширення натериторії всієї литовсько-руської держави і одержали і одержали розвиток влитовських статух. Мовою управління, суду, культурної творчості з самогопочатку була тодішня літературна руська мова, що мала великі писемні традиції.У XІV — XV ст. в ній помітні два відгалуження: староукраїнської істаробілоруських мов, що розвивалися на давній літературній традиції і живилисянародною мовою відповідних територій. Таким чином об’єднання земель навколоЛитви створило умови для подальшого формування української народності.
Як Литовсько-Руську державу розглядали Великекнязівство практично всі відомі українські історики, серед них –М. Грушевський, О.Є фименко, Д. Дорошенко та ін. Суперечливуточку зору щодо етнічного характеру Литовсько-Руської держави зайняли авторимонографії «Українська народність. Нариси соціально-економічної і етнополітичноїісторії» (К., 1990), в якій наголошували, що «Україна була насильнорозчленована й загарбана іноземними феодалами, а українська народністьпозбавлена можливості створити свою державність і опинилась під загрозоюасиміляції». Йшлося також про те, що українське населення зазнавало вЛитовській державі «соціального гноблення та політичних обмежень». У такомупідході помітним є намагання ототожнювати «іноземний гніт» з соціальнимгнобленням. Але це не одне й те ж. Коли говорять про політичний характерЛитовсько-Руської держави, то не забувають про її класовий характер. Як у всіхфеодальних державах, так і Литві носієм суверенітету була панівна феодальнаверхівка суспільства на чолі з великим князем. Українські ж селяни, так само якбілоруські становили лише соціальний ґрунт, звідки піднімалася державаГедиміновичів, яка була одночасно і державою Острозьких, Сангушків,Чарторийських і Дубовицьких, Вишневецьких та інших феодальних родів та знаті.Поліетнічний характер Литовсько-Руської держави означав поліетнічний складвсієї верстви, яка творила апарат управління і користувалась благами власноїдержави. Звичайно, панівне і рівне становище національної верхівки створювалопозитивні умови життя всього народу, особливо у сфері освіти, мови, релігії, народногоі професійного мистецтва.
Етнополітиці Великого князівства Литовськогобуло притаманне толерантне ставлення до інших етнічних груп. Сере дних – євреїскладали близько 10%, поляки – 8% грамоти литовських великих князів визначалистатус євреїв як вільних жителів, надавали їм автономію, візначали рядособистих та майнових привилєїв, окреслені тенденції були домінуючими майжедвох століть.
Проте становище українських і білоруськихнародів у складі Великого князівства змінювалося, особливо під впливом польсько-католицькоїекспансії, що дедалі литовську та колонизувала руську знать. Томупитання етнополітики у Великому князівстві Литовському не може розглядатисяоднозначно, а потребує конкретних оцінок стосовно кожного історичного періоду.Від утвердження Гедиміна великим князем на литовських і західних руських земляхі до Люблінської унії пройшло понад 250 років – життя близько 10 поколінь. Зацей час відбулися суттєві зміни у сферах економічного життя основного масивуукраїнських земель, в системі управління, розвитку мови, в соціальній структурінаселення. Кревська унія 1358 р. яка була першою спробою об’єднання Польщі таЛитви, значно посилила вплив поляків на українських землях. Упродовж другоїпол. XVст. було покінчено з поділом всієї держави, в тому числі України наудільні князівства і запроваджена адміністрація, залежна головним чином відцентральної влади. Найбільший удар відносній самостійності українськоїфеодальної знаті, чимало якої походило з литовських родин, був нанесенийліквідацією у другій пол. XVст. удільних Київського, Волинського, Подільськогокнязівств, якими досі правили Ольгердовичі, Любартовичі, Коріатовичі ісформуванням воєводсько-повітової адміністрації.
Після укладення Люблінської унії 1569 р.українські землі складали значну частину польсько-литовської держави — РечіПосполитої. Із загальної чисельності її населення (7,5 млн. чоловік) українцістановили майже 2 млн., тобто 28%. Поляки складали складали близько половини їїнаселення. До етнічних груп країни також належали також литовці, білоруси,євреї, німці та вірмени. Відносини між ними визначалися передусім становоюсистемою згідно Литовських статутів. Станова залежність людини була не меншважливою категорією самовизначення, ніж віросповідання чи національність.
Характерною особливістю етнополітики РечіПосполитої було надання пріоритету польському населенню. До 1569р. українськазнать Великого князівства Литовського не користувалася такими значними правами,як польська. Унія урівняла у правах українських магнатів з поліськими, але жвони змушені були переймати польські звичаї, закони, мову. Польські законизаохочували навіть зміну віросповідання, передбачаючи, що особа, яка приймаєкатолицизм, автоматично отримує рівні з польською шляхтою права. Завдяки такійполітиці було поставлено під сумнів саме існування українців як окремоїетнічної спільності. Оскільки влада, багацтво та привілеї в Речі Посполитійасоціювались з поляками, то серед українців зростало незадоволення.
Основні засади етнополітики Речі Посполитоївикликали і заключення релігійної Берестейської унії 1569р. Православнієпископи, Гедеон Балабан із Львова, Кирило Терлецький із Луцька, ДионисійЗбируйський із Холма та інші сподівалися, що ставши частиною католицькоїцеркви, православні дістануть повну рівноправність у державі. Йшлося проприпинення дискримінації українських міщан, а також ігнорування інтересівправославної знаті при розподілі службових посад. Самі єпископи бажали отриматирівний з католицькими ієрархами статус і стати членами Сенату. За умов гарантіїзбереження традиційної православної літургії та обрядів, вони приймаливерховний авторитет Риму в усіх справах віри та догми. Укладення унії призвелодо розколу українського суспільства. Більшість православних віруючих сприймалоБерестейську унію як подальше ущімлення національних прав – наступ направославну віру та культуру, тому не підтримувала її у ті часи. На Українірозпочалася безкомпромісні реалізійні конфлікти, що точився на всій територіїаж до Лівобережжя. Особливій опір унії вчинили західноукраїнські православніобщини. Львівська, Галицька і Подільська епархії перейшли на грекокатолицизмлише в 1700 р., Луцька – в 1702 р. Проте вона не виправдала надії польськихправлячих кіл, не стала засобом ополячення українців, а з часом набула риснаціональної релігії, перетворилася в органічну частину народної культуризахідних українців. Дискусія про запровадження унії на Україні, її значення вісторичній науці триває й досі.
І все ж те, що більшість українських земельопинилися в складі однієї держави – Речі Посполитої – для етнічного розвиткуукраїнців мало певне позитивне значення. Це сприяло поглибленню економічнихзв’язків між ними, внутрішній міграції, поширенню визвольних ідей. Водночас цейфактор створював широку загальнонаціональну базу визвольної боротьби, втягуючив неї Київ і Львів, запорозьке козацтво і карпатських опришків, селянські масиі духовенство. Народні збройні виступи збуджували національну свідомість,посилювали почуття спільності історичної долі народу. Виникнення в процесівнутрішнього етнічного розвитку українців унікальної соціальнохї верстви –козацтва, створення Запорізької Січі стала важливим фактором збереженняетнокультури українців, боротьби проти католицької експансії.
У ХV-ХVІ ст. чимало представників українськоїзнаті відігравали видатну роль у захисті української національної сомобутності,православної церкви, національної освіти і культури. Найкрупніший українськиймагнат князь Костянтин Острозький, котрий займав посаду воєводи брацлавського,великого гетьмана литовського був покровителем православної церкви, противникомунії з Ватиканом, захисником церковнослов’янської писемності. Видатну роль вісторії українського козацтва відіграв український князь ДмитроБайда-Вишневецький, з ім’ям якого пов’язано заснування Запорізької Січі. Вчислі перших козацьких ватажків імена князів Заславських, Корецьких,Ружинських. Саме представники української знаті, а також обрусілих литовськихродин очолювали боротьбу проти політичного та католицького релігійного наступу,за збереження політичних та національних прав населення українських ібілоруських земель. Таким чином, незважаючи на посилення іноземного пануванняпротяогом ХІV – першої пол. ХVІІ ст. як наслідок згаданих чинників продовживсяпроцес формування української народності. Це проявлялося перш за все узбереженні самобутності, формуваннні національної самосвідомості, подальшомурозвитку національної культури.
Спрямованість офіційної політики Польщі, щовизначало польські пріорітети в Україні, певною мірою визначила характерпобудови міжетнічних взаємин. З XVI ст. почалося масове переселення євреїв наукраїнські землі, які розмовляли мовою гермонської групи ідноєвропейської сім’ї– ідіш. Роль єврейського компонента в етнічному складі населення посилилась. Які раніше вони не мали прав землеволодіння і, як правило, були орендарямифільварків польських магнатів.
Жорстокеміжетнічне протистояння періоду національно-визвольної війни українськогонароду проти Речі Посполитої 1648 – 1657 рр. мало глибоке коріння. Протенеобхідно пам’ятати, що етнічне протиборство конфронтуючих сторін булоневід’ємним від соціального антагонізму. Перші перемоги козацького військавикликали небачений вибух активності українського простолюду. Ненависний режимдля українських селян, які тисячами вливалися до козацького війська, бувперсоніфікований в ляхах (під якими розуміли не лише польських, а й українськихпанів) та євреях-орендарях. Помста за національні та релігійні приниження,ненависть до польської тиранії, до католицької віри, небажання більше терпітипольське панування та прагнення «не залишити тепер жодного ляха на світі»спричинили до вигнання та нищення польсько-шляхетського населення українськихземель в період визвольної війни. Небаченою жорстокістю відзначалися і каральніекспедиції польської шляхти. Наслідками їх кривавих рейдів було масовевинищення українського селянства: в очах шляхтичів воно було «бунтівною черню»,яку потрібно було приборкати, навівши на неї жах розправами над «винними йневинними».
Вкривавому польсько-українському протистоянні трагічною виявилася доля євреїв.Причиною спалаху антисемітизму в охопленій козацько-селянською революцієюУкраїні була безпосередня причетність єврейського торгово-посередницькогопрошарку до пануючих структур Речі Посполитої. Польські пани передавали євреямправо на збір податків, різноманітні промисли, оренду корчем та млинів, а часом– навіть православних церков. Тож економічна залежність українського селянствавід євреїв посилювався ще й релігійним приниженням – адже в непоодинокихвипадках неможливо було здійснити релігійну відправу, не заплативши за цеорендарю. Відтак еврей-орендар ніби перемикав на себе епіцентр напруги міжвласником і підданими, а оскільки ця напруга мала ще й національно-релігійнепідгрунтя, то на чужакові-євреєві зосередилась особлива ненависть. Її наслідкомстали криваві єврейські погроми, цілеспрямоване масове винищення єврейськогонаселення без різниці віку і статі. Майже 300 єврейських громад, осілих вУкраїні, припинили своє існування саме в цей час. Втім, це цілком відповідалоетнополітиці козацької держави, яка поставала в ході війни: за умовамиЗборівського договору 1649 р. євреї не мали права мешкати в області козацькогоуправління (на території Київського, Брацлавського й Чернігівського воєводств).
Основноюознакою етнополітичної ситуації в добу Руїни, а особливо Гетьманщини, булопостійне зростання російської присутності та впливу на землях Лівобережжя іСлобожанщини. Впродовж ХVІІІ ст., прагнучи обмежити, а згодом і ліквідуватиукраїнську автономію, уряд Росії дедалі більше посилював контроль надукраїнським суспільним життям, насаджував русифікацію. На українських земляхцаризм відпрацьовував модель інкорпораційної політики щодо окраїннихіноетнічних територій та перетворення самобутнього населення такої територіїшляхом нівелювання його національних особливостей на «етнографічну групу» вуніфікованій масі підданих імперії.
З початкуХVІІІ ст. в російській етнополітиці з’являються нові тенденції. Зацікавившисьпозитивними наслідками заохочення імміграції в Німеччині та Англії, російськийцаризм розпочав діяльність у цьому напрямку. У 1702 р. Петро І затвердивманіфест, адресований до іноземних громадян, що бажали вступити на військовуслужбу в Росії, а також до купців та ремісників. Це фактично заклало основумайбутньої імміграційної політики Росії, де в середині ХУІІІ ст. склалисянеобхідні передумови для переселення іноземних колоністів. Величезні степовіпростори на Півдні і Південному Сході імперії не приносили їй жодної користі.Кріпосне право не дозволяло селянам вільно пересуватися у пошуках землі, і цезатримувало освоєння названих територій. Виходячи з цього, уряд ЄлизаветиПетрівни почав запрошувати сюди іноземних колоністів. В цей час напівденноукраїнських землях з’являються колонії сербів, які просили дозволу переселитисядо Росії, щоб позбутися утисків австрійського уряду. Російська влада вважала,що військові поселення на півдні, зокрема сербські, стануть захистом відтатарських нападів. Уряд всіляко сприяв переходу на ці землі і українськихселян з Правобережної України. Сюди переселялися також росіяни-старообрядці,які в Росії зазнавали гонінь з часів Петра І.
Щеактивніше політику колонізації проводила Катерина ІІ, яка поділяла концепціюакадеміка Шльоцера щодо того, що «…багата, родюча і сильна» Російська імперіяможе стати ще «багатшою, родючішою, сильнішою», але для цього їй потрібні«люди». Вирішення цієї проблеми імператриця вбачала у залученні до Росіїіноземних колоністів. Маніфести 1762 та 1763 рр. запрошували усіх бажаючих зЄвропи, крім євреїв, вільно селитися в Росії. При цьому вони отримували значніпільги. Так, колоністам дозволялося безперешкодно сповідувати свою релігію,вони на 30 років звільнялися від будь-яких податків. Тим, хто бажав жити угубернських і повітових містах, надавали допомогу у створенні фабрик, заводів,мануфактур; при потребі поселенці отримували безвідсоткову позику. Великезначення для переселенців мало також звільнення від усіх державних повинностей,в тому числі і військової. При цьому уряд намагався скеровувати потік переселенцівсаме на незаселені південні землі.Такі кроки російського царизму значноактивізували переселенський потік на південноукраїнські землі. Тож національнийсклад населення тут був строкатий: болгари, німці, греки, «волохи» (молдаванита румуни), вірмени, євреї, що позначилося на протіканні етнічних процесів уназваному регіоні.
ПравобережнаУкраїна як під час Хмельниччини, так і згодом була регіоном найбільш гострогоантагонізму між українським селянством і польською шляхтою. В добу Руїни тутвідбувалося масове винищення українського люду не лише польськими військами, ай російськими. Селяни гинули внаслідок російсько-польської війни, міжусобноїборотьби за владу між гетьманами, які шукали собі союзників поза межамиУкраїни. Страшних спустошень завдавали українським землям союзники П.Дорошенка– турки і татари, які обертали на пустелі величезні території, знищували тазабирали в ясир їх населення. Масового, майже суцільного характеру набуваєеміграція українських селян з Правобережжя.
Закріпившисвою владу на Правобережжі на початку ХVІІІ ст., після багатьох роківшляхетсько-козацького протистояння, польські землевласники повернулися достарих порядків. Відновився соціально-економічний та національно-релігійнийгніт. Як і до Хмельниччини, польське панство ставилося до українськогоселянства як до «хлопів», робочої худоби. Посилювалися гоніння на православнурелігію та духовенство. У відповідь селянство піднімалося на боротьбу протипольської шляхти. Виникає широкий повстанський рух – гайдамаччина. До його активізаціїспричинила діяльність шляхетських «конфедерацій», утворюваних для боротьби зросійським впливом в Польщі та з православ’ям. Конфедерати винищувалиправославне українське селянство, руйнували церкви тощо. Тож дії повстанцівспрямовувалися проти ненависних гнобителів – польського панства, уніатськогодуховенства та євреїв. В свою чергу, після придушення «коліївщини» –гайдамацького повстання 1768 р. – поляки жорстоко розправилися з її учасниками.Зауважимо, що учасники повстання покладали великі надії на допомогу Росії, якадекларувала намір захищати “братів по вірі” від утисків католицької церкви.Російський уряд, з одного боку, був зацікавлений в підтримці православнихПравобережжя і в послабленні Польщі, проте з іншого – боявся поширення антифеодальногоруху на власну територію, тож зрештою і допоміг у його придушенні.
До кінцяХVІІІ ст. малоросійський край, в ході виконання політичних рішеньімператорського двору Катерини ІІ, був інтегрований в державно-політичні,соціальні та економічні структури Російської імперії. Одним з головних чинниківцього стало те, що українська еліта в масі своїй ще задовго до формальноїліквідації Гетьманщини інтегрувалась в соціально-політичні структуриросійського суспільства. Московсько-петербурзькою стала вона і в культурномувідношенні. Тим самим був підготовлений грунт для «м’якого» варіантуінкорпорації гетьманщини в структури Російської імперії.
Внаслідокподілів території Речі Посполитої у 1772, 1793 та 1795 рр. 90% території та 85%населення етнічних українських земель відійшли до Росії. Характер цієї подіїбув суперечливим, а наслідки – неоднозначними. З одного боку, створилисяоб’єктивні передумови для консолідації української нації, з іншого – посилилисяасиміляторські тенденції з боку Росії щодо українських земель. До того ж зліквідацією Польщі як держави не була розв’язана проблема українсько-польськогопротистояння. “Польський фактор” ще довго залишався визначальним в доліукраїнців Правобережжя. Адже польська шляхта не втратила своїх привілеїв, правна українського селянина, володарювала безмежно і безконтрольно, надійнозахищена царською адміністрацією, армією, поліцією. Тільки повстання 1830-1831рр. «невдячних поляків» дещо змінило відношення царської влади до українськогоселянства – як опори в боротьбі з опозиційністю шляхти.
На початкуХІХ ст. Російська імперія являла собою конгломерат різних етносів, для неї ветнополітичному відношенні були характерні повна безправність неросійськогонаселення, його насильницька асиміляція, пріоритет принципу “поділяй івладарюй” у всій етнонаціональній політиці царизму. Спрямування і змістполітики царизму в сфері міжетнічних відносин зводилися до наступної мети:збереження цілісності монархії, русифікація всіх народів на грунті гасла МиколиІ «Один закон, одна мова, одна віра». Саме це гасло було в основі ставленнявлади до українців, яких розглядали лише як гілку росіян, а їх мову – якмісцевий діалект російської. І хоча після реформ 60-х рр. ХІХ ст., наслідкомяких стала певна лібералізація суспільного життя, умови длянаціонально-культурної діяльності українців значно покращилися, свобода такоїдіяльності була відносною.
Першимсерйозним ударом по українському рухові став таємний циркуляр міністравнутрішніх справ Валуєва (1863 р.), в якому стверджувалося, що «ніякоїмалоросійської мови не було, немає і бути не може». Суть циркуляру полягала взабороні наукових, релігійних та педагогічних публікацій українською мовою.Вирішального удару йому завдав викликаний боязню українського сепаратизмуЕмський указ Олександра ІІ (1876 р.), що категорично забороняв не тількипублікувати, а й ввозити українські книжки, користуватися українською мовою насцені і т. ін.
Поясненнятаким діям монарха, який вважався досить ліберальним і навіть мав намір«дарувати» народові імперії конституцію, можна, зокрема, знайти у заповітіОлександра ІІ, написаного у вересні 1876 р. Імператор заповідав своєму синовіоберігати єдність монархії, рішуче боротися проти всього, що могло загрожуватицій єдності, особливо проти окремішнього національно-культурного розвиткурізних народностей, який розглядався шкідливим і недопустимим.
Як опору впроведенні великодержавницької політики на окраїнах царизм розглядав насампередросіян. Міграція росіян в Україну стала помітно зростати ще з другої половиниХУІІ ст., а після зруйнування Запорозької Січі і ліквідації гетьманщиниросійська експансія набула характеру добре спланованої довготривалої політики,що продовжувалась протягом двох століть. В результаті наприкінці ХІХ – напочатку ХХ ст. росіяни становили понад 8% населення України. Більшість з нихпроживала у містах Півдня та Слобожанщини. Царизм цілеспрямовано підтримував ізахищав інтереси росіян, надавав їм різноманітні привілеї, особливо дворянам,поміщикам, військовим і чиновникам.
На Правобережжіпісля приєднання до Росії, як вже зазначалося, продовжували бути переважаючимипольські політичні і культурні впливи (до польського повстання 1830 р.). Післяцього в рамках урядової політики, спрямованої на послаблення цих впливів,почався масовий наплив росіян – переважно освічених службовців, військових,працівників освіти. Та, як і раніше, Правобережжя, де проживали українці,поляки, росіяни, євреї, представники інших націй, було зоною підвищеноїміжетнічної напруги.
На державнуетнополітику на Правобережжі суттєво вплинуло польське повстання 1863 р., післяякого політика царизму набула більш реакційного характеру. За участь уповстанні чи за співчуття до його ідей місцеві чиновники за наказомСанкт-Петербургу почали конфісковувати у польської шляхти маєтки. Ця кампаніяпроводилася з метою «зменшення польського впливу» у регіоні. З цією ж метоюзакривалися польські заклади освіти та культури, театри, монастирі,запроваджувалася в життя ціла низка обмежень політичних і економічних правпольського населення.
З метоювідновлення занедбаного господарства краю царський уряд визнав доцільнимзалучати сюди переселенців, які б мали достатні кошти. Одночасно у цьомурегіоні заборонялося продавати, дарувати, здавати в оренду маєтки полякам ієвреям. Таким чином, ці землі досить часто здавалися в оренду німецькимколоністам. Як росіяни, так і німці звільнялися від сплати податків при купівлінерухомості в західних і південно-західних губерніях імперії. Банки надавали їмпільгові позики на придбання польських маєтків. Ці та ряд іншихполітико-правових та економічних причин сприяли зростанню числа німецького таросійського населення краю.
В результаті напочаток 1880-х рр. на Правобережжі мешкало майже 100 тис. німецьких колоністів,і це був найвищий показник серед усіх регіонів імперії. При цьому лише кожнийчетвертий з них прийняв російське підданство. Спеціальна урядова комісія здослідження масштабів іноземної колонізації дійшла висновку, що такаконцентрація іноземних колоністів, які навіть не є російськими підданими, маєнегативні наслідки не лише в політичному, а й у військово-стратегічномузначенні. Практично з цього часу починається активна протидія іноземнійколонізації Правобережної України, що стимулює еміграцію німецьких колоністів зтериторії краю. Таким чином, періоди заохочення припливу іноземців змінювавсяперіодами стримування.
Отже, політикацарського уряду щодо іноземних поселенців не була однозначною, а малаздебільшого диференційований, кон’юнктурний характер. Та загалом центральнавлада і місцева адміністрація вбачали своє завдання в тому, щоб шляхомзбільшення кількості колоністів в Україні послабити український рух, зробити їхсвоїми союзниками в боротьбі проти польського впливу.
Друге місце зачисельністю після корінних жителів – українців, на Правобережжі займали євреї.Правовий статус євреїв в Російській імперії мав помітні особливості, а саме –адміністративне встановлення території їх розселення, що само по собі булоодним з виявів політики антисемітизму. Починаючи з Катерини ІІ, російськіімператори видали низку законодавчих актів, котрими визначалися місцевості, замежами яких євреї не мали права поселятися. Поступово була окреслена своєрідна«смуга єврейської осілості», існування якої законодавчо утверджувалосяПоложеннями про євреїв 1804 та 1835 рр. Згодом в цій політиці намітилися певніпослаблення, продиктовані економічними інтересами держави. Починаючи з 1859 р.для окремих категорій єврейського населення робилися винятки і їм надавалосяправо постійного проживання поза «смугою осілості». Спочатку таке правоотримали купці І гільдії, згодом воно поширилося на євреїв з вищою освітою,ремісників. Загалом же «смуга єврейської осілості» проіснувала в Україні аж доповалення самодержавства.
Аналогічно додолі українства, яке опинилося у складі Російської імперії, складалася доляінших неросійських народів, що проживали на українських землях. Післяприєднання у 1783 р. до імперії Криму імперська етнополітика на цих земляхпризвела до суттєвих змін їх етнонаціонального складу. Становище кримськихтатар, як державоутворюючої нації Кримського ханства, змінилося, оскільки наних було поширено статус «інородців». Царизм здійснював широку програмуборотьби з ісламом, руйнування мечетей, закриття національних шкіл, нищенняпам’яток культури, зміни етнічного складу Криму за рахунок збільшення тамросійської присутності та заохочення переселення туди німців та інших народів.
На початку ХХ ст.національна політика самодержавства щодо неросійських народів, які проживали натеренах підросійської України, була успадкована від політики попередніхдесятиліть і грунтувалась на концепції обмежувального, заборонювальногозаконодавства, супроводжувалась реакцією, насиллям і репресіями. Як тількивиникали труднощі у вирішенні внутрішніх та зовнішніх проблем, наростало невдоволеннядіями царизму, підносився національно-визвольний рух, царизм намагавсяперенести вину за це на “інородців”, звинувачуючи їх у сепаратизмі,автономізмі, вдавався до шовіністичних гасел на зразок «бий жидів – рятуйРосію». Національне питання залишилося гострим і нерозв’язаним і післяреволюції 1905 – 1907 рр., коли Державна Дума не зуміла схвалити закони прогромадянські права «інородців», а царська влада все ще ігнорувала вимогинеросійських народів. Тим не менш революційні події 1905 р. призвели до частковоїлібералізації суспільно-політичного життя, що являла собою реакцію царизму нанаціонально-визвольний рух. Одним з його виявів стало утворення Українськоїдумської громади у І та ІІ Державних Думах, її вимоги щодо надання автономіїУкраїні, запровадження української мови в школах, судах та місцевихадміністративних органах. В 1905 р. був прийнятий закон, який частково послабивантипольську політику, зокрема, дозволив викладання польською мовою внавчальних закладах. Скасовувались подібні обмеження і щодо інших національнихмов.
Однак післяпоразки революції відбувається наступ реакції. Царський уряд, намагаючись взятиреванш за вимушені поступки, на які довелося піти в період революційногопіднесення, вдається до посилення великодержавницьких, шовіністичних настроїв уросійському суспільстві. На українців було навішено ярлик «інородців», а зарозпорядженням П. Столипіна в 1910 р. були закриті українськіпросвітницькі організації, припинена україномовна видавнича діяльність,заборонена українська преса – тобто були втрачені всі здобутки років революції.Один з циркулярів міністерства внутрішніх справ оголошував боротьбу з«українським сепаратизмом» важливим державним завданням. Побудована на насиллі,національна політика здійснювалася таким чином, аби перешкодити порозумінню ісолідарності українців з іншими поневоленими народами, не допустити створенняєдиного антисамодержавного фронту.
Отже, аналізнаціональної політики Російської імперії дозволяє зробити однозначний висновокщодо її русифікаторського характеру і асиміляторської спрямованості. Царизм нетільки духовно нищив українську націю, забороняв українське слово, але йжорстоко переслідував будь-які прояви українського руху взагалі. Обмежувальніта заборонні заходи влада проводила і щодо євреїв, німців, поляків, кримськихтатар, представників інших народів, які проживали в Україні та в Криму.Русифікуючи Україну, влада прагнула послабити західноєвропейський вплив,зокрема, австро-угорський, польський, всіляко заохочувала збільшення тутросійського елементу: управлінсько-чиновницького, фінансового, освітянського,церковно-православного.
Післявходження західноукраїнських земель до складу імперії Габсбургів становищеукраїнців, порівнюючи з тим, яким воно було за Польщі, дещо покращилося: і зточки зору соціального стану, і з точки зору релігійної толерантності.З’явилися певні умови для духовного, культурного піднесення українства. Дляукраїнських уніатів у 1774 р. у Відні, а згодом у Львові створено духовнусемінарію. Відкривалися народні школи з українською мовою викладання. УЛьвівському університеті було створено декілька українських (русинських)кафедр.
Щоправда,польська шляхта зуміла вплинути на уряд, залякуючи його загрозою українськоїприхильності до Росії, і вже з початку ХІХ ст. відновила свій вплив. Припинилиіснування вищеназвані кафедри, шляхта домоглася введення польської мови вукраїнських школах. Українська інтелігенція в цей час була занадтомалочисельною, до того ж більша її частина орієнтувалася на поляків як на більшкультурну націю. Отже, починаючи з ХІХ ст., становище українців Галичини ускладі імперії потрібно розглядати через призму українсько-польських стосунків.
Докардинальних змін етнополітики Австрійської імперії спонукала революція1848-1849 рр. Проголошуються демократичні свободи, Австрія стала конституційноюмонархією. Українці сформували Головну руську раду (ГРР), першу представницькугромадсько-політичну організацію.
В умовахреволюції влада пішла назустріч ряду вимог, висунутих ГРР. Так, висловлюючивпевненість у «щирій і вірній» схильності українського народу в Галичинікайзерівському дому та монархії”, кайзер дозволив запровадження української(русинської) мови у всіх народних школах в місцевостях, де переважалоукраїнське населення. Щодо вищих шкіл, уряд вважав, що «оскільки українськамова на нинішньому рівні свого розвитку не придатна ще повністю для викладаннябільшості наукових предметів», вона вводитиметься у вищих школах в міру їїрозвитку. Тим не менш уряд погодився на відкриття у Львівському університетікафедр української мови і літератури.
Заснуванняукраїнських громадських осередків, преси та видавництв стало можливим завдякисприятливій позиції Відня, котрий в скрутний для нього революційний часпідтримав українську спільноту, намагаючись приборкати небезпечний польськийреволюційно-ліберальний рух. Адже ГРР висувала лише вимоги підтвердження правукраїнської церкви нарівні з іншими обрядами, поширення української мови вадміністративному житті та освіті Галичини тощо. Ідеї національного визволенняна той час ще не оформилися у певну політичну програму. Національно-політичнийсвітогляд та практичні кроки обмежувалися вимогою поділу Галичини на дві окремінаціональні частини – українську та польську, а згодом – створення окремогоукраїнського Коронного краю, куди б увійшла українська Галичина, Буковина зЛемківщиною та Закарпаття.
Такідосить обмежені вимоги виглядали дисонансом у порівнянні з прагненнями іншихслов’янських народів імперії, перш за все з більш політично зрілим польськимрухом, який жадав надання полякам національної автономії в межах всієїГаличини, а згодом і відновлення польської держави в кордонах 1772 р. Ігноруючиукраїнський національний рух, польські політичні сили фактично поглиблювалиісторичне протистояння двох народів, штовхаючи український загал під захистурядового табору, з яким він довгий час був вимушений пов’язувати хоча бмінімальні гарантії для національного поступу. Тим не менш українці домагалися,і небезуспішно, щоб їх визнавали не як частину польського населення, а як автохтоннийрусинський народ на території Східної Галичини.
Революційніподії 1848 р. знаменували собою переломний момент в історії західних українців.Якщо спочатку в Галичині, найбільшому ареалі української меншини, Відень вміломаніпулював регіональною «українською картою» у боротьбі проти польськогосепаратистського руху (інші землі – Буковина та Закарпаття, виходячи знезначної кількості місцевого українства та їх мізерної ролі всуспільно-політичному житті держави взагалі не бралися до уваги), то починаючиз середини ХІХ ст. українське питання стає частиною європейської геополітики,до якої причетні в першу чергу Австрія та Росія. Намагаючись приборкати або йзнищити український національний рух, зовнішні чинники своїм досить суттєвимвпливом на перебіг подій призвели до швидкого розколу цього руху на ворогуючіміж собою уламки – «народовців» та «москвофілів». Зазначимо, що ні народовці,які ідентифікували себе як частину українського народу, більшість якого живе вНаддніпрянській Україні, ні москвофіли, які визнавали себе частиною 50-млн.великоруського народу, не виявляли сепаратистських настроїв, навпаки, весь часпри нагоді заявляли про свою відданість імперії. Але через те, що спрямуванняобох напрямів громадсько-політичної думки стосувалось позаавстрійського світу,центральний уряд ставився до них в цілому упереджено. Через це офіційний Віденьнамагався, хоча і без особливого успіху, живити ідеї т.зв. «рутенства» –вдячного Габсбургам 3-мільйонного «галицько-руського» народу, окремішнього яквід росіян, так і від малоросів.
На основізапровадженої у 1861 р. нової австрійської конституції уряд об’єднав українськіі польські землі в єдиний коронний край Галичини і Володимирії. Як і іншікоронні краї імперії, він отримав автономію з власним сеймом і урядом. Протевибори до сейму, як і до австрійського парламенту, проводилися за становимпринципом, що забезпечувало перевагу польській шляхті на українських землях (1депутат від 52 землевласників і 1 депутат – від 8764 простих селян). Якрезультат, в Галицькому сеймі українці мали 49 місць з 150 (в 1861 р.).
Отже,центральна влада фактично закріпила за поляками панівне становище в коронномукраї, українці були віддані під повний політичний (отже, й економічний)контроль останніх в обмін на їх лояльне ставлення до Відня. Політика шляхтитепер відверто зводилась до захисту свого привілейованого становища як вКоронному краї, так і в державі в цілому. В 1862 р. польська мова в Галичиністала крайовою урядовою мовою замість німецької. Завдяки вдалим діям польськоїполітики у 1866 р. був торпедований черговий проект центрального уряду щодоподілу Галичини на польську та українську окремі адміністративні частини.Недемократичність виборчих статутів до австрійського парламенту та крайовихсеймів, а також такі фактори, як брак політичного досвіду української еліти, їїконсерватизм, дозволили польському загалу в наступні роки все більше витіснятиукраїнців з владних структур. Катастрофічно зменшувалася українська присутністьв органах місцевого управління, в громадському житті, освіті та культурі. Отже,перспективи розвитку українського національного руху відтепер у великій міріставали можливими лише в умовах відмови поляків від частини набутих монопольнихправ, що лише посилювало польсько-український конфлікт.
Польськіполітичні сили намагалися поширити свій вплив і на представників інших етнічнихменшин. Ряд провідників польського руху висловлювався за «полонізацію» євреїв,що, однак, знайшло осуд з боку не лише українських, а й ряду польськихполітичних партій, які дедалі чіткіше висували ідею національного відродження іздобуття національних прав, боролися за міжетнічне порозуміння.
В 1867 р.Австрія перетворюється на дуалістичну Австро-Угорську імперію. Конституція 1867р. декларувала рівність всіх націй імперії в громадсько-політичній, соціальнійсферах, освіті («всі народності держави рівноправні і кожна народність маєправо на захист і розвиток своєї національності і мови»). Тим не меншукраїнська нація, як і ряд інших, і надалі залишалась у вкрай пригніченомустані. Для неї проголошені конституцією демократичні принципи значною міроюзалишалися фікцією через те, що провідні позиції в громадсько-політичному,економічному житті займали і монопольно володіли ними представники інших націй:в Угорщині – безроздільно угорці, в Галичині – польський політичний провід, іБуковині – німецький, який пізніше «розмили» польський та румунський впливи.
І все ж вБуковині, яка в 1861 р. перетворилася на окремий коронний край, ситуаціяскладалася більш сприятливо. Відсутність вираженої політичної перевагибудь-якого етносу унеможливлювала монополію на владу і в умовах конкурентноїполітичної боротьби давала шанси й українцям, які в 1861 р. увійшли до складуБуковинського сейму. Посилюється боротьба українців з румунами за національнуокремішність, з одного боку, і з германізацією – з другого. З кінця 80-х рр.ХІХ ст. центральний уряд, наляканий активізацією румунського соборницькогоруху, який розпочався після створення Румунської держави, став підтримуватиукраїнську громаду на противагу румунському боярству, а також з метою обмеженнямосквофільського руху.
НаЗакарпатті цісарська влада всіляко підтримувала угорське населення, створювалайому привілеї у господарському і культурному житті, захищала інтересиавстрійців та німців. Після створення дуалістичної монархії українціЗакарпаття, поряд з іншими невеликими національними меншинами, були кинуті напоталу угорській олігархії. Суцільний процес мадяризації поглинув скромніздобутки українського національного руху 50-х рр., і досить швидко «українськепитання» в регіоні взагалі «зникає» аж до 1918 р.
Разом зтим необхідно пам’ятати, що національне питання в Австро-Угорщині, при всійсвоїй подібності з Російською імперією, мало ряд істотних особливостей.По-перше, в Австро-Угорщині жоден етнос не становив переважної більшості і неміг претендувати на великодержавне становище. По-друге, це була конституційнамонархія, яка декларувала низку демократичних свобод і рівність народів.Особливо яскраво це проявилося на початку ХХ ст. Активізація парламентськоїдіяльності українців привернула пильну увагу уряду до проблемипольсько-українського протистояння і змусила Відень справити суттєвий тиск напольську сторону, яка зрештою пішла на поступки. Україні домоглися гарантуванняїм 62 мандатів у сеймі (з загальної кількості 228), ряду посад у краєвихустановах, отримали згоду на заснування у Львові українського університету. Рядзмін, внесених до Крайового статуту, фактично являв собою кроки до поділуГаличини на окремі польську та українську частини. Але початок Першої світовоївійни перервав цей процес.
Видатні постаті:
М. Гуслистий, О. Моця,П. Толочко — українські історики – прихильники теорії моноетнічноїКиївської русі.
М. Брайчевський, М. Смолій,О. Бойко – українські історики, які стверджують, що Київська Русь булаполіетнічною державою гедемін, Вітовт, ольгерд, Свидригайло – представникидинастіїлитовських князів Дмитро байда – Вишневецький – засновник ЗапорізькоїСічі.
Костянтин острозький – український магнат,засновник церковнослов’янської писемності.
Іван гонта та Максим Залізняк – керівники«коліївщини».
Хронологія:
ІХ – 40 рр. ХІІІ ст. – існування київськоїрусі, правління дінастії Рюриковичів.
1340 – 1366 – польська окупація галичини.
1362 – 1569 рр. входження українських земель доскладу Великого Литовського князівства. Правління династії Гедиміновичив.
1375 – заключення кревської унії, першої спробиоб’єднання Литви та Польщі.
1569 – Любленська унія. Утворення уніатськоїгреко-католицької церкви на українських землях.
1648 – 1657 рр – національно-визвольна війнаукраїнського народу під проводом Б. Хмельницького як наслідокентологікиРечи Посполитої.
1702, 1762, 1763 рр. – Маніфест царського урядущодо запрошення до росії іноземних колоністів.
1768 – «коліївщина» — національне повстанняпроти соціально-економічного та національно-релігійного гніту.
1772, 1793, 1795 рр. – поділи території РечіПосполитої. Приєднання Правобережної України до складу Російської держави.
1793 р. – приєднання Криму до Росії.
1863 р. – Валуєвський циркуляр. Заборона публікаціїукраїнською мовою.
1876 р – Єлиський указ. Заборона публікувати тай ввозити українськоі книжки.
1804, 1835 – Положення проєвропеїв,запровадження «слуги єврейської осілості» в Російської імперії.
1907 – 1910 рр. — «столипінська» ресекція,посилення російського великодержавного мовінизму.
1848 – 1849 рр. – революція в Австроросійськійімперії, кардинальні зміни ентиполітики.