Економічніреформи 50-х-60-х рр. в СРСР:плани тареальність
Вступ
ЕкономікаСРСР в 50–60-х рр. ХХ ст. характеризувалась рядом реформ, які повинні булимодернізувати промисловість країни та вивести державу з кризи післявоєннихроків. Саме М.С. Хрущов розпочав реформування економки, що сталоновим етапом економічної історії Радянського Союзу.
Актуальністьтеми полягає в тому, що в результаті економічних реформ М.С. Хрущоваекономіка СРСР розвивалася неоднозначно. На початку реформ економікахарактеризувалась підйомом промисловості та сільського господарства, проте вжев 60-х роках реформи показали свої негативні наслідки. Волюнтаристські заходита авантюри реформування економіки показали свої результати. Вивчення причинцих наслідків є дуже актуальним, тому що в період сучасного економічногорозвитку треба користуватися досвідом минулих реформ, знаходити позитивні рисита не допускати промахів, які були допущені М.С. Хрущовим та радянськимкерівництвом. Зараз Україна знаходиться на перехідному етапі, і саме томувивчення цього періоду є важливим для того, щоб не повторити цих помилок.
Об’єктом даної роботи єекономічні реформи М.С. Хрущова. Предмет курсової – це передумовиреформування економіки СРСР, характерні риси та наслідки економічних реформ,рівень життя населення.
Мета курсової роботи– дослідити економічні реформи 50–60-х років та їх наслідки.
Завдання дослідження:
– розкрити передумови економічного реформування в СРСР, рівеньекономічного розвитку та рівень життя населення до економічних реформ;
– дослідити основні методи та заходи реформування промисловостікраїни та системи управління економікою;
– визначити основні етапи та напрями економічного реформуваннясільського господарства;
– визначити основні наслідки реформування промисловості тасільського господарства, розкрити рівень життя населення в 50–60-х рр. якосновний показник економічних реформ М.С. Хрущова.
Хронологічнимирамками курсової роботи є період з 1953 р., тобто з початкомправління М.С. Хрущова, до 1964, тобто до його відставки.
Географічнимирамками дослідження є територія Радянського Союзу.
Методологіядослідження. При написанні курсової роботи були використані наступні принципита методи дослідження, а саме: принцип проблемного викладення матеріалу, якийдопоміг визначити основні напрями економічного реформування, принципхронологічної послідовності, що допомогло визначити основні етапи економічнихреформ, принцип системності, за допомогою якого матеріал дослідженнярозподілено по розділам, принцип науковості та інші. Крім того, в дослідженнівикористано методи аналізу та синтезу матеріалу, систематизації та історичногопорівняння.
Джерельнабаза курсової роботи складає статистичні данні розвитку економіки в50–60-ті рр. ХХ ст., а саме «Основные показатели экономического и социального развитияСССР за период 1950–1970-х гг.» [1] та «Среднегодовые показатели экономического исоциального развития СССР» [2]. В цих документах подаються данні пропоказники економічного росту промисловості після реформ М.С. Хрущова. Ціданні є корисними для об’єктивного підтвердження наслідків реформуванняекономіки в 50–60-х роках.
Історіографіятеми. Дана проблема займала увагу як радянських істориків, так ісучасних російських та вітчизняних науковців. В курсовій роботі буливикористані праці радянських авторів, серед яких можна визначити багатотомнупрацю «Историясоциалистической экономики» [6], збірник статистичних даних з радянськоїекономіки «Народноехозяйство СССР за 70 лет» [10] та колективну працю «История СССР» заредакцією К.О. Самаріна [7]. В даних працях міститься величезний фактичнийматеріал, в якому приводяться данні підйому економічного виробництва. Автори непридають уваги дослідженню негативних наслідків економічних реформ, розглядаютьдану тема однобічно, з точки зору радянського керівництва та комуністичної ідеології.
Особливемісце серед праць радянських дослідників займає праця Д. Валового«Экономика абсурдов и парадоксов» [3], в якій розглянуто недоліки та негативніриси реформ М.С. Хрущова. Автор негативно визначає реформи в сільськомугосподарстві, називаючи їх абсурдними, розглядає суперечливі заходи відноснореформування системи управління.
Середсучасних досліджень економічної історії СРСР періоду 50–60-х рр. можнавизначити працю російських істориків А.К. Соколова та В.С. Тяжельникової «Курс советской истории1941–1991 гг.» [15], в якій автори розглянули процеси економічногореформування промисловості та сільського господарства, визначили позитивні танегативні наслідки економічних реформ та їх вплив на рівень життя населення.Автори вважають, що головною причиною невдач економічних реформ буланепослідовність та необдуманість проведення багатьох реформ.
Проблемиекономічного реформування розглядаються в численних статтях російськихісториків, серед яких можна визначити роботи О.І. Пижикова «Советское послевоенноеобщество и предпосылки буржуазных реформ» [11], «Н.С. Хрущев: политик иреформатор» [12] та І.В. Русінова «Аграрная политика КПСС в 50-е – первойполовине 60-х гг.: опыт и уроки» [13]. Автори розглядають окремі аспектиекономічних реформ, зазначаючи про їх неефективність на початку 60-х років.
Середпраць українських істориків можна визначити монографію М.К. Юхименка«Економічна історія» [16] та статті С.В. Кульчицького «Загострення кризирадянського ладу» [8] та «Спроби реформ (1956–1964)» [9]. Автори розглядаютьпроблеми економічних реформ з позиції України, приводять порівняння всесоюзногорозвитку економіки та економічного розвитку України, як однієї знайрозвинутіших в економічному відношенні союзних республік. Автори вважають,що економіка СРСР після реформ промисловості та системи управління піднялася нановий рівень, але невдалі реформи в сільському господарстві спричинили новуекономічну кризу.
Отже,дана проблема добре розглянута в історіографії. Сучасні історики визнаютьнеоднозначність та суперечливість економічних реформ М.С. Хрущова,визначають позитивні та негативні наслідки реформ.
Практичнезначення курсової роботи полягає в тому, що матеріал даного дослідженняможе бути використаний як додатковий при підготовці студентами до практичнихзанять з історії СРСР та новітньої історії України.
Структуракурсової роботи. Курсова робота складається з вступу, трьох розділів,висновків та списку використаної літератури.
1.Реформи М.С. Хрущова в промисловості та системі управління
Радянська економіка після смерті Сталіна являла собою осередокскладних і взаємозалежних протиріч. Гігантська модернізація почата в 1930-х йпродовжена в 1950-ті роки змінила вигляд величезної країни, але не привела доістотного поліпшення життя людей. Виявлялися, звичайно, катастрофічні наслідкивоїни.
Не менше значення мали й протиріччя закладені в самій економічніймоделі розвитку, і проблеми зросли як сніжний кім рік у рік у міру її втілення.Твердий централізм, прив'язка до московських директив будь-якого мало-мальськизначимого рішення ніяк не відповідали зрослій складності виробництва,породжували й консервували регіональні протиріччя, вели до вибудовування часомбезглуздих господарських зв'язків. Економіка не могла гнучко реагувати назагальносвітові тенденції в розвитку технологій і науково-технічного прогресу.З держпланівських кабінетів було важко вловити всі перспективні напрямкирозвитку, тому прорив відбувався на тих галузях, де вдавалося зосередитифінансові, технологічні й людські ресурси. Економічний розвиток продовжувавбути залежним від ідеологічних установок.
Гонка озброєнь спричинила істотне прискорення розвиткувоєнно-промислового комплексу і в країнах Заходу. Ще з останніх років війни уСША і Великій Британії стали розвиватися нові галузі хімії, кольоровоїметалургії, приладо- і машинобудування. Поява їх засвідчила початокнауково-технічної революції. В міру поширення її на інші країни світовегосподарство стало набувати іншого вигляду. Рівень видобутку вугілля і виплавкисталі перестав бути основним показником економічної сили держав. Індустріальнесуспільство стало перетворюватися на постіндустріальне.
Однак суть протиріч полягала в самому варіанті модернізації. Орієнтаціяна невичерпні природні багатства країни, величезну територію й дешеву робочу силу,що не навчилася протистояти примусовій праці, дозволяла будувати плани поекстенсивному типу розвитку, рік у рік що відтворював і консервував радянськусистему. Економіка СРСР у своїй стартовій основі здобувала сировиннуспрямованість, що було викликано як фетишизацією пріоритетного розвитку групи«А», так і об'єктивними потребами розвитку військово-промислового комплексу.Останній, у свою чергу, постійно підживлювався ідеологією – фактором«капіталістичного оточення», на якому будувалася сталінська посилкаізольованого розвитку, «холодною війною» і хрущовським «брязканням зброєю»,головним в арсеналі якого був ракетно-ядерний потенціал.
Обумовлена цими обставинами логіка економічного розвитку робилавсі інші галузі «пасинками» соціалістичної економіки. Товарів народногоспоживання постійно не вистачало, їхнє виробництво було виразно розраховане напокупця-аскета. Інфраструктура країни – засоби зв'язку й комунікації, дорожнямережа – розвивалася «по самому залишковому» принципу й з істотними перекосами.Так, якщо будівництву залізниць приділялася належна увага, то автодороги являлисобою вбоге видовище. В 100–200 км від Москви найчастіше не булоелектрики. Газові плити були відсутні навіть на окраїнах столиці.
У сталінські часине надавалося великого значення новим тенденціям у розвиткові світовоїекономіки. Вирішивши проблеми, пов'язані з поділом влади, новекомпартійно-радянське керівництво у 1954 р. звернуло на них увагу іпоставило перед ученими завдання визначити місце, яке займав Радянський Союз заосновними напрямами науково-технічної революції. Вчені проаналізували півторадесятка основних напрямів і виявили, що в усіх, за винятком одного-двох, СРСРвідстає від країн-лідерів. Економічна перебудова другої половини 50-х років зазадумом, була покликана вирішити проблему демократизації керування: розширитигосподарські права союзних республік шляхом передачі в їхнє ведення питань, якіраніше вирішувалися в центрі, наблизити управління до «місць», виробити новий господарськиймеханізм, скоротити управлінський апарат і ін.
Проблема науково-технічної революції була поставлена, якполітична, на розгляд пленуму Центрального комітету КПРС. У липні 1955 р.пленум ЦК заявив: «Ми стоїмо на порозі нової науково-технічної і промисловоїреволюції, яка далеко випереджає за своїм значенням промислові революції,пов'язані з появою пари і електрики» [12, 73].
Вираз «стоїмо на порозі» стосувався, звичайно ж, тількиРадянського Союзу. У високорозвинутих країнах Заходу науково-технічна революціявже ціле десятиліття була реальністю.
Радянська командна економіка не мала внутрішніх стимулів дляпідвищення технічного рівня, але відзначалася величезними мобілізаційнимивластивостями. Для тих, хто нею керував, не існувало жодних утруднень уперерозподілі капіталовкладень на галузі, які вважалися пріоритетними. Проблемаполягала в іншому – суспільство сподівалося, що держава нарешті зверне увагу напідвищення частки фонду споживання у національному доході. Після довгихдесятиріч матеріальних нестатків люди бажали жити краще. У державної партії незалишалося аргументів, які б виправдовували наявність «тимчасових труднощів».Кошти на прискорений розвиток наукових досліджень і нових галузей промисловостітреба було знаходити тільки шляхом перерозподілу фонду нагромадження.
Розв'язуючи проблему прискорення науково-технічного прогресу, М. Хрущовприйняв кілька принципових рішень, які визначили характер розвитку економіки навесь подальший період існування радянської влади.
По-перше, було скорочено фонд нагромадження, щоб забезпечити фінансовимиресурсами активну соціальну політику. По-друге, змістилися акценти в розвиткуоборонного потенціалу. Скорочення чисельного складу армії (на початку 60-х рр.офіцерський корпус зменшився на 200 тис. чоловік) дозволило спрямувати більшересурсів на ракетно-ядерну зброю і пов'язану з нею космічну програму. По-третє,щоб не починати створення нових галузей «з нуля», було вирішено закуповуватиновітню техніку за кордоном.
У ці роки в промисловості країни й на транспорті широковпроваджувалися технічні нововведення. Як відомо, у ході Другої світової війнипочалася третя науково-технічна революція (НТР), що підрозділяють на два етапи:1945 – середина 60-х рр. і середина 60-х – кінець 80-х рр. Лідерами першогоетапу сучасної НТР були США й СРСР.
Зміщення акцентів на ракетно-ядерну зброю і космічну програмуперевело гонку озброєнь переважно в цю площину. Наявність атомних і водневихбомб стала остаточним аргументом у поточній політиці. Тому зросла загрозазагибелі людства в страхітливій війні. Запуском першого супутника у 1957 р.Радянський Союз показав, що він раніше від США завершив роботи зі створенняміжконтинентальних ракет, здатних перенести ядерну зброю в будь-яку точкуземної кулі.
Радянська воєнна промисловість розвивалася переважно в глибиннихрегіонах Росії. Лише окремі підприємства розміщувалися безпосередньо в Україні.Зокрема, у Дніпропетровську швидко розбудовувався найбільший у світіракетобудівний комплекс із десятками тисяч науковців, інженерів, робітників.
Імпорт сучасного устаткування і технологій дав можливістьРадянському Союзу подолати відставання від розвинутих держав у перспективнихгалузях промисловості. Разом з тим імпортна залежність від країн НАТОприв'язала СРСР до свого противника. Керівники НАТО ретельно стежили, щобтехнічний рівень воєнно-промислового комплексу СРСР не зростав за рахунокімпортної техніки і технології. Здебільшого це вдавалося. Але в добу М. Хрущоваімпортна залежність ще не впадала у вічі. США поки що відставали у космічнійпрограмі – «лакмусовому папірці» для визначення результативностіракетно-ядерної гонки. Навесні 1961 р. саме радянська ракета доставила наорбіту першого космонавта.
На розвиток промисловості, як і на розвиток сільськогогосподарства, вплинуло різне бачення економічного розвитку країни Маленковим іХрущовим – основними ідеологами реформування країни. У серпні 1953 р.Маленков виступив із програмою економічних реформ, суть яких полягала взм'якшенні соціальної напруженості в суспільстві за рахунок перенесення центраваги на розвиток легкої й харчової промисловості (групи «Б») і сільськогогосподарства. Ціль зміни народно-господарських пропорцій складалася в значномуполіпшенні постачання населення товарами першої необхідності в найближчі 2–3роки. З такою політикою спочатку всі були згодні, оскільки частка групи «А» узагальному обсязі промислового виробництва в 1953 р. становила 70% і врозвитку народного господарства був істотний перекіс. За планом 1953 р.зростання виробництва товарів для народу повинен був обігнати випуск засобіввиробництва на 2%. У цілому розвиток групи «Б» у першій половині 1950-х роківвідрізняла позитивна динаміка. Нприклад, продукція харчової промисловостівиросла в 1,6 рази. Люди практично відразу ж відчули істотне поліпшення рівня іякості життя[15, 132].
Однак при знятті Маленкова з посади саме його економічні ідеї, уяких бачився відступ від «праведної» лінії й навіть «правий ухил» булипоставлені йому в провину. У пресі почалася кампанія проти «окремихекономістів», які проявляли небезпечну недооцінку розвитку важкої промисловості.Підсумок цієї кампанії був підведений у доповіді Хрущова на XX з'їзді.«Протиставлення легкої промисловості розвитку важкої індустрії» припинилося,частка групи «Б» почала рік у рік скорочуватися. Перекіс народно-господарськихпропорцій досяг небезпечних меж на початку 1960-х років, коли виробництвозасобів виробництва підійшло до 75% [15, 133].
Хрущов орієнтувався у своїй промисловій стратегії на два основнихфактори: науково-технічний прогрес і адміністративні реорганізації. Розвитокнауково-технічного прогресу в Радянському Союзі здобуває військово-промисловуспрямованість, оскільки опирається на істотний заділ, створений у попередніроки. Його технологічною основою став надвисокий рівень розвитку фізики, що уці роки займає лідируюче становище у світі, а також інших точних наук. В 1954 р.у підмосковному Обнінску дала перший струм атомна електростанція, що означалопояву нової галузі промисловості – ядерної енергетики. Слідом за першою атомністанції стали будуватися по всій країні. В 1950-ті роки були побудованіСибірська, Зеландско-Воронезька, Білоярська АЕС. В 1959 р. був спущений наводу атомний криголам «Ленін», призначений для проведення караванів судів поВеликому Північному морському шляху й водам Арктики. У ці ж рокиВійськово-Морський флот одержав на озброєння перші атомні підводні човни [9, 103].
Успішно розвивалася й електроенергетика, що перетворила «скоренняводної стихії» у символ часу. У грандіозне пропагандистське шоу булоперетворене перекриття Волги 30 жовтня 1955 р. при будівництвіКуйбишевської ГЕС. У ці ж роки були уведені в дію такі гіганти, якСталінградська й Каховська електростанції. Спроектовані ще по «сталінськомуплані перетворення природи» ударними темпами вводилися в лад гігантськіелектростанції, які повинні були скласти базу енергетичних систем в окремихрайонах країни, а пізніше ввійти в єдину енергетичну систему СРСР. Уведення цихстанцій у дію дав швидкий результат: виробництво енергії досягло в 1955 р.170 млрд кВт. / год, перевищивши рівень 1950 р. на 87% при плані 80% [1, 49]. Такий«енергетичний бум» дозволив радикально підвищити енергооснащеність праці у всіхгалузях, що на практиці означало скорочення частки ручної праці.
У період 1950–1970 р. у країні була здійснена коріннаперебудова паливного балансу: зріс видобуток нафти й газу, їхня частка взагальному обсязі енергоресурсів підвищилася в три рази – з 19,7 до 60,2% [1, 49]. Длятранспортування цих коштовних видів палива були побудовані трубопроводи надалекі відстані й самі більші діаметри у світі з високою пропускною здатністю.Завдяки мережі трубопроводів, що з'єднала всі райони, за винятком ДалекогоСходу, у країні була створена Єдина маневрена система нафто- і газопостачання.
Істотний розвиток одержав морський транспорт, по тоннажі якогоРадянський Союз вийшов на п'яте місце у світі. Радянський флот був наймолодшимза віком судів. Таке досягнення НТР, як винахід реактивного й турбогвинтовоголітака, знайшло широке застосування в нашій країні – вся авіація булапереведена на реактивні двигуни, повітряні лінії стали обслуговуватисявисокошвидкісними літаками, СРСР різко розширив мережу міжнародних авіаліній. Уці роки здійснена технічна реконструкція залізниць – переклад на електровозну йтепловозну тягу. З 1958 р. у СРСР припинений випуск паровозів. Одержаврозвиток автомобільний транспорт, зросли масштаби автодорожнього будівництва.Все це обумовило кардинальні зміни в структурі транспортної системи – у нійстали провідні прогресивні засоби пересування. Приналежність транспортнихзасобів державі забезпечувала їхню взаємодію, транспортна система була єдиноюдержавною системою.
На цей період доводиться інтенсивний розвиток телебачення,спочатку чорно-білого, з 60-х років – кольорового. Розширюється мережаретрансляційних станцій, завдяки чому збільшується масштаб телемовлення, унього утягується все більше число регіонів і республік. В 1970 р. вступилав лад Останкінська телевізійна вежа.
У широких масштабах ішло освоєння нових районів і родовищ кориснихкопалин. Країна урбанізувалась. Зростало національне багатство у вигляді тисячнових підприємств, сотень нових міст і селищ.
Освоєння нових земель, будівництво міст і підприємств створювалинові робочі місця, що, у свою чергу, забезпечувало здоровийсоціально-психологічний клімат у державі, упевненість в одержанні роботи,житла, мінімальних побутових і соціально-культурних благ і послуг, упевненістьу завтрашньому дні.
Величезне значення мало зміну стратегії капітального будівництва.Якщо раніше гроші вкладалися у відновлення промислових об'єктів і будівництвонових гігантів індустрії, то з початку 1950-х років різко зросла частка коштівна реконструкцію й технічне переозброєння вже існуючих підприємств. Мабуть,уперше нових промислових об'єктів передбачалося побудувати в 2 рази менше, ніжу попередній, четвертій п'ятирічці. Розміщення промисловості ставало більшераціональним, наближеним до джерел сировини. Це створювало передумови дляширокого впровадження наукових досягнень, які в істотній мірі опиралися науспіхи військово-промислового комплексу й пов'язаних з ним галузей. Навиробництво все більший вплив робив високий рівень розвитку фізики, хімії,нетрадиційні технічні рішення. Основні успіхи були пов'язані з ростоменергооснащеності, освоєнням високих і надвисоких швидкостей, тисків,температур.
Позитивний вплив зробила й орієнтація на економічні важеліуправління. Стосовно до промислових підприємств був уведений диференційованийрежим кредитування, коли одержання кредитів було прямо пов'язане з виконаннямвиробничого плану й інших економічних показників роботи. Позитивну роль зігралой розширення прав Совмінів союзних республік у виробленні регіональноїстратегії розвитку.
І об'єктивно йсуб'єктивно реформа була спрямована на модернізацію громіздкої командно-адміністративноїсистеми керування економікою.
Найбільш резонансною реформою М. Хрущова в галузі економікибула радикальна Децентралізація управління промисловістю. Намагаючись підвищитиефективність виробництва, він вирішив відмовитися від «прив'язки» майже кожногобільш-менш великого підприємства до Москви, де розміщувалися галузеві центриуправління – міністерства. Технічна неможливість передбачити з одного центрувсі нюанси виробничого процесу була цілком очевидною.
У лютому 1957 р. пленум ЦК КПРС визнав необхідним ліквідуватибільшість галузевих міністерств і організувати замість них територіальні радинародного господарства – раднаргоспи. Незабаром після цього Верховна Рада СРСРприйняла закон про ліквідацію 10 загальносоюзних і 115 союзно-республіканськихміністерств. Замість них було створено 103 раднаргоспи, у тому числі в Україні –11. У відання українських раднаргоспів перейшло 2,8 тис. підприємств, яківиробляли абсолютну більшість промислової продукції республіки [9, 105].
Найбільшими в Україні були Київський (5 областей, 8,5 млн. чол.населення), Харківський (З області, 5,6 млн. чол.) і Львівський (4 області, 4,1млн чол.) раднаргоспи [9, 105]. Місцева політична еліта вперше отрималаможливість контролювати економічний потенціал, за що була вдячна ініціаторуреформ. Різко підвищився престиж секретарів обкомів в областях, дерозміщувалися ради народного господарства. Партійні бонзи інших областей почализакидати М. Хрущову прохання утворити у них окремі раднаргоспи. У травні1960 р. президія Верховної Ради УРСР утворила ще три раднаргоспи – Кримський,Полтавський і Черкаський (у складі останнього – дві області: Черкаська іКіровоградська).
Реформатори були переконані, що неефективність промисловості,несприйнятливість до науково-технічного прогресу відійдуть у минуле, якщоцентралізоване керівництво замінити територіальним. Побудова управлінняпромисловістю по горизонталі аніскільки не змінювала господарського механізму, якийзалишався неринковим. Як і раніше, підприємства не могли працювати самостійно,тому що ринку засобів виробництва не існувало. Кожний етап технологічногопроцесу був розписаний у виробничих планах, виконання яких контролювалосячиновниками. Різниця полягала тільки в тому, що вони розосередилися по всійкраїні, а не сиділи в одному центрі.
Хрущов прорахував доцільність такої реформи як політик. Вонапослаблювала позиції московської бюрократії, яка підтримувала суперниківпершого секретаря у президії ЦК К.ПРС. Відповідно, й посилювала позиціїмісцевих господарників, тісно пов'язаних із партійним апаратом, який перебуваву жорсткій залежності від Хрущова.
Консерватори виступили проти реформи не тому, що вона не обіцялареальних результатів. Вони відчули, що з їхніх рук вислизає економічна влада.Не випадково спроба державного перевороту сталася через місяць після прийняттяВерховною Радою СРСР. закону про децентралізацію управління промисловістю.
Суть директивного управління не змінилася з появою раднаргоспів,але якість його погіршилася. Планова економіка неминуче ставала більшхаотичною, коли отримувала командні імпульси не з одного, а з багатьох центрів.Тому через кілька років розпочався повзучий процес відновлення структурцентралізованого управління в іншій формі. Цей процес підтримувався Хрущовим,який уже встиг перетворитися на вождя. У своїй новій якості М. Хрущов небув зацікавлений у послабленні економічної влади цілком лояльних йомучиновників центральних відомств.
У 1960 р. в трьох найбільших республіках – Росії, Україні іКазахстані – були утворені центральні раднаргоспи. Українська рада народногогосподарства керувала місцевими раднаргоспами, кількість яких на той час зросладо 14. Черговий етап концентрації управління відбувся наприкінці 1962 р.Число економічних районів у віданні Укрраднаргоспу скоротилося до семи. Булоутворено Раду народного господарства СРСР, яка мала контролювати виконанняпланів розвитку промисловості раднаргоспами всіх республік. Нарешті, в 1963 р.була утворена Вища рада народного господарства СРСР, покликана керувати усімаорганами управління народним господарством: Раднаргоспом СРСР, Держпланом СРСР,Держбудом СРСР, комітетами, створеними замість ліквідованих міністерств.Система управління стала ще більш розгалуженою і забюрократизованою, ніж буладо реформи.
Однак уже через короткий період виявився вплив негативнихтенденцій нової системи управління: швидко росло місництво, губилася галузеваперспектива розвитку і єдина науково-технічна політика. Пошуки причин збоївекономічної реформи привели до повернення до методів натиску й диктату.
У 1959 р. було проведено позачерговий ХХІ з’їзд КПРС, на якомубуло схвалено семирічний план розвитку народного господарства СРСР на 1959–1965рр., складений з урахуванням нової системи управління промисловістю. Значнаувага в ньому приділялася піднесенню і дальшому розвиткові оборонноїпромисловості. У машинобудуванні основна увага зосереджувалася на розробленніта впровадженні нових зразків техніки, здійсненню комплексної механізації таавтоматизації виробництва.
Поступальному розвитку економіки СРСР сприяла економічна реформа1965 р. Вона виразилася, з одного боку, у централізації керування народнимгосподарством шляхом ліквідації раднаргоспів і відтворення галузевихміністерств. З іншого боку, відроджувався госпрозрахунковий принцип веденнягосподарства на підприємствах, створювалися фонди матеріального стимулювання,уводилася плата в бюджет за використовувані підприємствами основні виробничіфонди, підприємствам надавалися більше широкі права в області планування й ін.Всі ці заходи були покликані сприяти підвищенню зацікавленості трудовихколективів у кінцевих результатах виробництва, у підвищенні рівняінтенсифікації праці й економіки країни в цілому.
Таким чином,промисловість СРСР в 50–60-х рр. ХХ ст. перейшла на новий етап, позначений звпливом науково-технічної революції та з реформами М.С. Хрущова. Промисловістькраїни в ці роки підвищилась, З’явилися нові галузі виробництва. Реформипромисловості мали значний успіх, але проводились неоднозначно. Багато з них небули доведені до кінця. Залишалася диспропорція між розвитком тяжкої та легкоїпромисловості. Легка промисловість відставала, що призвело нестачу товарівнародного споживання. Незважаючи на це, СРСР в ці роки став могутньоюіндустріальною країною.
2. Реформування сільського господарства
В дуже тяжкому становищі знаходилось сільське господарство. Традиційнийсільський уклад життя був зруйнований, колгоспно-радгоспна економіка животіла,не маючи серйозної матеріально-технічної бази й стимулів до продуктивної праці.Колгоспники, що перебували в повній залежності від держави, своєю працеюпродовжували оплачувати всі тріумфи модернізації країни. Біля двох мільйонівчоловік щороку тікали із села. Там назрівала небезпечна ситуація. Кризасільського господарства переростав у продовольчий. По всій країні не вистачалом'яса, молока, цукру. Усе сильніше відчувався дефіцит зерна. «Остаточне рішеннязернової проблеми в СРСР», озвучене Маленковим на XIX з'їзді партії, виявилосячерговим пропагандистським міфом. Зернових на душу населення вирощувалинабагато менше, ніж до революції. В 1952 р. колгоспи здали навіть насіннийфонд. М'яса виробляли менше, ніж в останньому доколгоспному 1928 р.,відсутність худоби на селянських подвір'ях, особливо в Росії, ставало нормою.
Село разом з тим залишалася донором промисловості. Розвитоксільського господарства нових територій (Прибалтики, України й Молдавії),інвестиції в бавовницькі господарства Середньої Азії й колгоспи Закавказзяздійснювалися за рахунок російського Нечорнозем'я. Нееквівалентний обмін міжмістом і селом збільшувався непомірними податками й відрахуваннями, якістановили більше половини колгоспних доходів, що пояснювало постійнузбитковість колгоспного господарства.
Неефективна колгоспно-радгоспна економіка сполучалася знепомірними податками на селянські подвір'я, які не тільки давали основнийдохід сільським жителям, але й істотно випереджали колгоспно-радгоспний секторпо виробництву всіх видів сільськогосподарської продукції, крім зернових.Економічний натиск на село збільшувався соціальним тиском і прямоюдискримінацією сільського населення, що було «прикріплене» до колгоспів черезвідсутність паспортів і не мало навіть відносної волі пересування.
Необхідність якнайшвидшої зміни сільськогосподарської політикиусвідомлювалася всіма спадкоємцями Сталіна, по-різному, однак, що розуміли сутьперетворень на селі. На початковому етапі «колективного керівництва», щоспівпали з гострою боротьбою за владу, дослідники виділяють два основнихваріанти нового аграрного курсу. Їхніми ідеологами були Маленков і Хрущов, якіпо-різному визначали пріоритети сільськогосподарського розвитку. Суть заходів,запропонованих Маленковим у серпні 1953 р., полягала в зниженні податків,припиненні адміністративного тиску на особисте підсобне господарство йнаділенні селян елементарними соціальними правами (першочерговою мірою була,звичайно, видача паспортів). Ні про які додаткові інвестиції мова не йшла.Передбачалося «включення» економічного механізму: через різке зниженняобов'язкових податкових виплат колгоспи зможуть направляти отриманий прибутокна поліпшення машинно-тракторного парку, розширення виробництва, соціальнусферу та ін. Крім того, вважалося, що вільний розвиток особистого підсобногогосподарства дозволить досить швидко впоратися з недостачею продуктів. Такимчином, на основі економічних важелів вільно й природно повинні були розвиватисяй колгоспно-радгоспна економіка, і селянське господарство.
Хрущов уявляв собі вихід із сільськогосподарської проблемипо-іншому. Його основна ідея складалася в «індустріалізації» сільськогогосподарства: перетворенні колгоспів у великі господарства зі своєюмашинно-тракторною базою, а селян – у робочих радгоспів. У результаті цьогопраця сільського жителя повинна була, на думку Хрущова, максимально наблизитисядо праці городянина й стати вільною від «дрібнобуржуазних пережитків». Ці ідеїбули вже відомі по проектах «агроміст», вони сполучили в собі соціальні ілюзіїй привичний адміністративно-бюрократичний стиль управління сільськимгосподарством[15, 136].
Гострота ситуації й загальна занедбаність положення перетворилиаграрну політику в одне із ключових питань навесні – улітку 1953 р.Першочергові заходи були сформульовані на сесії Верховної Ради СРСР у серпні1953 р. Вони зводилися до підвищення закупівельних цін насільгосппродукцію, збільшенню капіталовкладень в аграрний сектор економіки йрадикальній зміні відносини до підсобних господарств. З підсобних господарствбули «списані» недоїмки по обов'язкових держпостачаннях, а сільгоспподаток бувзменшений в 2 рази [15, 136].
Це було ядром нової господарської політики, остаточно сформульованоїна вересневому пленумі в 1953 р. Тут уперше було прямо сказане про тяжкеположення на селі. Був декларований перехід від адміністративно-бюрократичногоуправління сільським господарством до економічних методів. Економічназацікавленість повинна була стати основним стимулом розвитку колгоспноїекономіки, опиратися на істотне розширення господарської самостійностіколгоспів і радгоспів. По суті, уперше після непу було визнано необхіднимпідвищити матеріальну зацікавленість селян у підвищенні продуктивностіособистого підсобного господарства. У цьому напрямку були зроблені практичнікроки, що відразу ж полегшили становище на селі. Так, в 1952–1958 р.відбулося різке підвищення державних закупівельних цін, які виросли на пшеницюв 6 разів, а на велику рогату худобу в 12 разів. В 1954 р. був скасованийподаток на корів і свиней, що перебувають у власності селян, а з 1958 р.припинялася обов'язкова здача сільгосппродукції з особистого підсобногогосподарства. Це дало прекрасний результат: сільське господарство вперше післяпроведення колективізації стало рентабельним, був відзначений винятково високийріст обсягів виробництва, валова продукція якого до 1958 р. виросла натретину. Доходи колгоспників продовжували зростати до 1957–1958 р.
Однак намічена програма була проведена не повністю. Її реалізаціяпроходила вкрай суперечливо з кількох причин. «Аграрна лібералізація», як ізміни в інших областях, збіглися з боротьбою за владу між Маленковим іХрущовим. У цій ситуації конкретні господарські рішення ставали коштамиреалізації особистих амбіцій. Винятково важливе значення для визначення типусільськогосподарської політики мав січневий 1955 р. пленум ЦК, на якомулінія Маленкова була піддана критиці, а сам він обвинувачений Хрущовим успробах завоювати «дешеву популярність» у народі. Хрущов узяв гору, але йогоположення у владі ще не було монопольним. Йому треба було винятково швидкодомогтися відчутних зрушень, насамперед у продовольчому питанні. Ставка нанегайний успіх природно привела його до звичного адміністративно-бюрократичногокерівництва сільським господарством. Домігшись монопольного положення увизначенні економічної політики країни, Хрущов, як і більша частина тодішніхкерівників, не був готовий до перегляду суспільних відносин і розширеннютеоретичних побудов. І якщо використання економічних механізмів ще якосьуписувалося у звичну соціологічну схему, те матеріальна зацікавленість, тимбільше як головний важіль сільськогосподарської політики, постійно вступала впротиріччя з уявленнями про власність і породжуваної нею психологією. Заходищодо підйому сільського господарства Хрущов сформулював у січні 1954 р. удоповідній записці в ЦК. Він робив ставку на різке збільшення врожайності, упершу чергу, зернових культур. З його погляду, необхідно було істотно розширитипосівні площі, розоравши степу Північного Казахстану, Сибіру й Уралу, а такожзмінити структуру посівів за рахунок збільшення питомої ваги кукурудзи.
До здійснення своєї програми Хрущов приступився наприкінці лютого –початку березня 1954 р., домігшись на черговому пленумі ЦК рішення проосвоєння цілинних і перелогових земель Північного Казахстану, Сибіру, Алтаю йПівденного Уралу, а також деяких районів Поволжя й Північного Кавказу. Із цьогомоменту почалася «цілинна епопея», що стала одним з найбільш яскравих подійрадянської післявоєнної історії, черговою «легендарною сторінкою подвигуленінського комсомолу» та виражала весь спектр ілюзій і протиріч того часу.«Цілина» – явище комплексне, оскільки економіка тут була тісно переплетена зідеологією й комуністичним прожектерством, трудові будні із пропагандистськимпафосом, а дійсна історія цілини довгі роки підмінювалася міфом. Як другийсекретар ЦК КП Казахстану в цілинній епопеї добре виявив себе Л.І. Брежнєв, щоподілився на початку 1980-х років своїми спогадами, рекомендованими дляобов'язкового вивчення всьому дорослому населенню країни.
Істотне розширення площі орних земель збіглося із загальносвітовоюпрактикою того часу. Однак освоєння цілини почалося без усякої попередньоїпідготовки, при повній відсутності інфраструктури – доріг, зерносховищ,кваліфікованих кадрів, не говорячи вже про житло й ремонтну базу для техніки.На ударну «битву за хліб» відправляли всі вироблені в країні трактори йкомбайни, мобілізували студентів на час літніх канікул, відправляли в сезоннівідрядження механізаторів. Це вело до високої собівартості цілинного хліба, щобула набагато вище, ніж у центрі Росії. Природні умови степів не приймалися вувагу: не враховувалися піщані бурі й суховії, не були розроблені способиобробки ґрунтів і адаптовані до цього типу клімату сорти зернових. У результатіврожайність на цілині була в середньому нижче загальносоюзної. Освоєнняцілинних земель перетворилося в чергову кампанію, нібито здатну відразувирішити всі проблеми із продовольством. Процвітали аврали й штурмівщина. Курсна освоєння цілинних і перелогових земель консервував екстенсивний тип розвиткусільського господарства. Величезні ресурси були зосереджені на втіленні цьогопроекту: за 1954–1961 р. цілина поглинула 20% всіх вкладень СРСР усільське господарство. Через це аграрний розвиток традиційних російськихрайонів землеробства залишився без змін і застопорився. Освоєння цілини йшлофорсованими темпами: якщо за два роки передбачалося розорати 13 млн. га, те вдійсності розорали 33 млн. га. На цілині тільки в перші два роки було створено425 зернових радгоспів, аграрні гіганти створювалися й пізніше. Завдякиекстраординарному зосередженню коштів і людей, а також природним факторам новіземлі в перші роки давали надвисокі врожаї, а із середини 1950-х років – відполовини до третини всього виробленого в СРСР хліба. Однак бажаноїстабільності, всупереч зусиллям, домогтися не вдалося: у неврожайні роки націлині не могли зібрати навіть посівний фонд, у результаті порушення екологічноїрівноваги й ерозії ґрунтів в 1962–1963 р. справжнім лихом стали курнібурі. Освоєння цілини вступило в стадію кризи, ефективність її оброблення впалана 65% [13,37].
Ідея кардинальної зміни структури зернових, у першу чергу зарахунок збільшення посівів кукурудзи, у свідомості радянських людей нерозривнопов'язана з особистістю Хрущова. Мотивуючи необхідність різкого збільшенняпосівів кукурудзи, Хрущов апелював до американського досвіду, побачивши в ньомучерговий «рецепт відразу від всіх хвороб». «Кукурудза, товариші, – підкреслюваввін в одному зі своїх виступів, – це танк у руках бійців, я маю на увазіколгоспників; це танк, що дає можливість переборювати бар'єри, переборюватиперешкоди на шляху до створення достатку продуктів для нашого народу». Ставкасаме на кукурудзу пояснювалася тим, що крім зернового качана вона має ще стеблоіз зеленою масою, якому можна використовувати на корм худобі. «Монокультура»,таким чином, розглядалася як умова «прориву» і у виробництві зерна, і утваринництві.
Дійсно, ніколи так завзято не проводилася політика партії на селі,як у роки «кукурудзяної епопеї» – з 1955 по 1962 р. «Царицю полів»кукурудзу в примусовому порядку саджали абсолютно скрізь, аж до північнихрайонів Архангельської області. За ці роки площі під кукурудзу були збільшенібільш ніж в 2 рази й досягли до 1962 р. 37 млн. га, перевищивши загальнуплощу розораних цілинних і перелогових земель [13, 38]. Тверда регламентаціязверху, беззаперечні вказівки, де й що сіяти, привели до того, що посіви пшеницій жита в традиційних землеробських районах скоротилися, а загальний збірзернових знизився. «Кукурудзяна епопея» – самий яскравий приклад економічногофетишизму й волюнтаризму, але не єдиний. У ці ж роки повсюдно й ретельновпроваджувалися «рятівні» для підвищення продуктивності сільського господарстваквадратно-гніздовий метод посадки рослин, безприв’язне утримання корів іроздільне збирання хлібів, а також проводилася ліквідація чистих парів.
Американський досвід не давав спокою новому радянському лідерові.В 1957 р., виступаючи в Ленінграді, Хрущев сформулював надзадачу моменту: «Наздогнатий перегнати Америку по виробництву м'яса, молока й масла на душу населення!».Це була чистої води політична авантюра, ціль якої полягала в тому, щобпродемонструвати усьому світу переваги соціалізму після недавніх подій вУгорщині й Польщі. Економічний волюнтаризм відгукнувся серйозними наслідкамидля розвитку тваринництва. Виконання одіозних закликів найчастіше оберталосятрагедією: забивали все поголів'я худоби, ширилися масштаби приписок, звичайноюсправою ставала фальсифікація статистики. Заручниками ситуації часто ставалимісцеві партійні керівники. Так, секретар Рязанського обкому Ларіонов, прилюднопообіцявши в короткий строк «наздогнати й перегнати Америку», розпорядивсязабити все поголів'я в області, включаючи молочних поросят. Одержавши за«небувалий успіх» зірку Героя соціалістичної праці, Ларіонов застрелився.
Однак Хрущов продовжував реалізовувати свої ідеї на селі. Суть їх,як ми вже відзначали, зводилася до створення великих господарствіндустріального типу з потужною машинно-тракторною базою. Всясільськогосподарська техніка ще із часів колективізації була зосереджена в МТС,де існувала своя ремонтна база, працювали трактористи й комбайнери, що обслуговуваликілька прилеглих господарств. Система МТС була, звичайно, далека віддосконалості й мала потребу в реформуванні. Але прийняте Хрушовим рішенняпоклало початок новому етапу руйнування колгоспно-радгоспної системи, щоозначало остаточну відмову від курсу вересневого пленуму 1953 р. іпозитивну динаміку сільськогосподарського виробництва. У березні 1958 р.був прийнятий закон про реорганізацію МТС і продажу техніки колгоспам.Відповідно до його, господарства повинні були в примусовому порядку за один ріквикупити в МТС всю техніку, що найчастіше вже застаріла й була зношена, зависокими цінами. Відразу всі господарства, за рідкісним винятком, стализбитковими. Це привело до зниження оплати за трудодень. Ні про яке економічнестимулювання праці колгоспників мова більше не йшла. Держава моментальноповернула собі всі кошти, вкладені в розвиток села за попередні роки.Виробництво сільськогосподарської продукції різко впало, а її приріст склав засемилітку 1959–1964 р. тільки 15% замість запланованих 70%. Всуперечпрогнозам, кваліфіковані кадри механізаторів не йшли працювати в збитковіколгоспи, а намагалися влаштуватися в райцентрі або їхали в місто [3, 215].
Адміністративне «зміцнення» колгоспно-радгоспної системи зновупішло по вже пройденому шляху злиття декількох господарств в одне. Важливо врадгоспі розуміти, що тепер мова йшла про вже укрупнені недавно господарства. З1957 р. щороку ліквідувалося близько 10 тис. досить великих господарств.Паралельно без усякої на те необхідності йшло перетворення колгоспів урадгоспи, у результаті якого на практиці досягалося «злиття двох форм власностів одну». На початку 1960-х років «безперспективними» були названі тисячі сіл ісіл, більша частина яких перебувала в російському Нечорнозем'ї. «Колгоспнийлад» був сильно підірваний: з 91 тис. колгоспів, що існували в 1955 р., до1963 р. залишилося лише 39 тисяч [3, 216].
Економічний волюнтаризм у сполученні з ослабленням колгоспів іпідривом їхньої матеріально-технічної бази знову погіршив продовольчу ситуаціюв країні. Єдиним виробником сільськогосподарської продукції знову ставалоособисте підсобне господарство, що ніяк не вписувалося вадміністративно-бюрократичне регулювання. Доходи колгоспників, які не малипотребу в партійно-державному втручанні, в 1954–1958 р. постійно росли зарахунок реалізації продукції особистого підсобного господарства. Крім того,потрібно було якось виходити із затіяного пропагандистського галасу із приводузмагання з Америкою, доводити власну компетентність в областісільськогосподарської політики, виконувати рішення XX з'їзду по різкомузбільшенню виробництва м'яса, нарешті, чимось прикрити колгоспно-радгоспнукатастрофу. Виходом став утиск особистих підсобних господарств. 20 серпня 1958 р.була прийнята постанова «Про заборону утримування худоби в особистій власностігромадян, що проживають у містах і робочих селищах». Постанова стосуваласяблизько 12 млн. міських родин, що мали свої господарства. У грудні 1959 р.справа дійшла й до колгоспників. На пленумі ЦК був зроблений висновок, що «особистіпідсобні господарства поступово втрачають своє значення», оскільки колгоспникамнібито вигідніше одержувати продукти з колгоспу. Кампанія по боротьбі з«приватником» звелася до доручення державним органам в 2–3 роки скупити вколгоспників худобу. Це привело до забою мільйонів голів худоби як колишнімивласниками, так і колгоспами, що не мали кормів і умов для утримування різкозбільшеного поголів'я. Статистика виробництва м'яса в країні гріла керівників,у той час як перспективи його подальшого нарощування ставали усе більшетуманними[3, 218].
На початку 1960-х років радянське сільське господарство вступило встадію чергової кризи, викликаного хрущовським адмініструванням. Економічністимули, що довели досить швидко свої переваги, були скасовані, розширеневідтворення сільськогосподарської продукції припинилося. Семирічний план 1959–1965рр. по сільському господарству був провалений. На всіх рівнях владиусвідомлювали необхідність твердого регулювання, перехід до розподілупродовольчих ресурсів був неминучий. Всі місцеві керівники оббивали порогимосковських кабінетів у боротьбі за гарантоване одержання продуктів із центра.
Починаючи з 1958 р., у сільськогосподарському виробництвіпочався спад. Якщо у період від 1950 до 1958 р. обсяг валової продукції сільськогогосподарства зріс на 65%, то з 1958 до 1964 р. – лише на 3%. Таке саместановище склалося загалом по країні [16, 281].
Такий спад був зумовлений низкою причин.
1.Певна децентралізаціякомандної системи не означала ні її знищення, ні її усунення від управліннягосподарством. Вона у цей час ще зберігала свої основні позиції, що призводилодо посилення адміністративного тиску на колгоспи, «урізання» присадибнихділянок та ін.
2.Надпрограми поглинализначну частину матеріальних та людських ресурсів, консервували екстенсивнийхарактер розвитку сільського господарства.
3.Реформи здійснювалисянепослідовно, суперечливо, хвилеподібно, в режимі «вперед – стоп – назад»,несучи на собі значний вплив суб'єктивізму.
4.У 1958 р. булоприйнято рішення про викуп колгоспами техніки МТС, що суттєво вдарило поколгоспних бюджетах. Зокрема, колгоспи України змушені були придбати понад 108тис. тракторів, майже 43 тис. комбайнів та іншу техніку на суму 4,2 млрд. крб[14, 202].
Сільське господарство повинні були врятувати адміністративніреформи. Провівши серію антиколгоспних заходів, в 1962 р. Хрущов почавспробу реорганізації управління колгоспною системою на територіальному рівні. Урайонах були створені колгоспно-радгоспні управління (КРУ), а в областях іреспубліках аналогічні вищі органи. Але й цього здалося мало. Уповаючи навсесильність партійного керівництва сільським господарством, Хрущов передав КСУфункції сільських райкомів партії, а самі райкоми ліквідував. З Москви йобласних центрів для партійного керівництва сільським господарствомнаправлялися парторги ЦК, обкомів і райкомів. В обласних центрах«децентралізація партії» перетворилася в повний абсурд: обкоми КПРС булирозділені по виробничому принципу на промислові й сільськогосподарські. Удеяких містах сільський обком перебував на одній стороні площі, а промисловий –навпроти.
Отже, реформи сільського господарства малисуперечливий характер. На початковому етапі вони мали успіх, проте починаючи зкінця 50-х рр. сільське господарство вступає в кризу. Це було викликановолюнтаристськими реформами М.С. Хрущова. Особливо негативний вплив насільське господарство мали «цілинна» та «кукурудзяна» епопеї, ліквідація МТС таперегони із США. Перегони з США у сільськогосподарських показниках призвело добезглуздих рішень, що негативно позначилось на сільському господарстві.
3.Наслідки економічних реформ М.С. Хрущова
Економічні реформи М.С. Хрущова мали як позитивні, так інегативні наслідки: до позитивних можна віднести децентралізацію управліннянародним господарством, появу нових технологій і розвиток науково-технічноїреволюції, зростання економіки в першій половині 50-х рр. ХХ ст. Протенепослідовність та авантюрність деяких реформ не дали бажаних результатів.
Промислове виробництво продовжувало зростати, хоча й не такшвидко, як раніше. У першій половині 1960-х років його зростання склало 51%, авідповідний показник по сільському господарству – 11%. Найбільш відчутнимнегативним моментом була втрата позитивної динаміки розвитку народногогосподарства. На початку 1960-х років темпи економічного розвитку сталинеухильно знижуватися. Про це свідчить постійне падіння зростання промисловоговиробництва, що склало з 1955 по 1965 р. 34% [15, 140]. Пояснення цього явищавинятково хрущовськими «кампаніями» і адміністративними захопленнями трохиспрощує сформовану ситуацію. Більшою мірою стали проявлятись системні рисиіндустріальної моделі. Ставка на пріоритетний розвиток групи «А» викликалапостійну соціальну напруженість у суспільстві, викликану дефіцитом елементарнихречей. Це у свою чергу вело до порушення грошового обігу, особливо на тліпостійного збільшення заробітної плати. Сам же розвиток засобів виробництвавідрізнявся крайностями й перекосами: з одного боку, процвітали гігантиенергетики й індустріальних монстрів, з іншого боку – убога по організаціїрутинна праця в «непріоритетних» галузях.
Науково-технічна революція, як і індустріальний розвиток у цілому,розвивалася на «магістральних» напрямках, де зосереджувалися кращі кадри йресурси. Однак системних зрушень, що роблять науку невід'ємною частиноювиробничого процесу, а її досягнення – бажаними для виробництва – не відбулося.Впровадження одного винаходу й економічний ефект від нього звеличувалися на всюкраїну, а сотні тисяч запатентованих робіт незатребуваними лежали на полках.
Система директивного планування поступово підходила до вичерпаннюсвоїх можливостей. Вона не могла оперативно й компетентно реагувати набагатоцільовий характер економіки, більше складні умови господарювання йпроблеми постіндустріального розвитку. Саме ця обставина й була в основіуповільнення темпів індустріального розвитку країни. Оскільки мова тоді немогла йти про зміну сформованої системи, пошуки виходу із кризи ішли по лініїїї «удосконалювання».
У діяхполітичного керівництва країни по проведенню перетворень усе більше відчуваласянепослідовність. Були допущені й помилки у визначенні перспектив розвиткурадянського суспільства. Аналіз об'єктивних змін, які відбулися у світі й усерединікраїни привели політичне керівництво до висновку, зробленому на ХХІ з'їзді КПРС(січень-лютий 1959 р.), про повну й остаточну перемогу соціалізму в СРСР.Це положення трактувалося як завершення будівництва в СРСР першої фази комуністичноїформації – соціалізму й вступу країни в новий історичний період розвитку – уперіод розгорнутого будівництва комунізму.
Реформагосподарської системи багато в чому виявилася формальною. Господарськиймеханізм не обновився й продовжував працювати, орієнтуючись на кількісніпоказники. Авторитарно-командні відносини в економіці виявилися незачепленими.Підвищення темпів зростання промислового виробництва не відбулося. Більше того,нові капітальні вкладення давали всі меншу віддачу. Розвиток науково-технічногопрогресу уповільнився.
В областіекономічної. наша країна зробила новий великий крок уперед, зберігши позиціїдругий у світі промислової держави. В 1960 році в результаті успішноїреалізації трьох післявоєнних п'ятирічок основні виробничі фонди зросли впорівнянні з 1940 роком в 3,3 рази. Зроблений національний доход збільшився в4,4 рази, продуктивність суспільної праці в народному господарстві підвищиласяв 4 рази [4,8].
Але, мабуть, самимиістотними з'явилися досягнення у воєнній галузі. Незважаючи на величезнітруднощі, недостачу коштів, було проведено повне переозброєння армії на нову ракетно-ядернузброю, реактивну авіацію й артилерію. Піхота як рід військ зжила себе. Їїзамінили механізовані війська. Головним підсумком військової політикиРадянської держави став зрив планів розв'язання світової термоядерної війни, забезпеченнямирних умов економічного будівництва.
У першій половині60-х років щорічно розглядалися проблеми розвитку сільського господарства.Однак ситуація в цій галузі продовжувала погіршуватися.
В 1961–1962 р. у всіх регіонах став гостро відчуватисядефіцит продуктів. Традиційний список, що довгі роки включав м'ясо, молоко ймасло, розширився за рахунок хліба, усіляких круп, цукру й макаронних виробів.Єдиним виходом із ситуації стало адміністративне «тимчасове» підвищення цін нам'ясо й масло на 25–30%, здійснене рішенням уряду в червні 1962 р. В 1962–1963 р.у більшості міст і робочих селищ були уведені продовольчі картки. По всійкраїні прокотилася хвиля масових виступів робітників. У цій ситуації зовсімбезглуздо звучали заклики обігнати капіталістичні країни по душовому споживаннюпродовольства; у народі говорили, що, мол, «босоніж швидше наздоженемо». Загостренняпродовольчої ситуації сприймалося у всіх верствах суспільства як провалсільськогосподарських кампаній Хрущова [13, 45].
Продовольча ситуація збільшувалася й у результаті кризи цілинногоземлеробства. Починаючи з 1960-х років природна родючість ґрунту виснажилося,повною мірою почали позначатися наслідки бездумного землекористування ударнихроків. Продовольство довелося закуповувати за кордоном. В 1963 р. наекспорт було продане найбільше за післявоєнні роки кількість золота, з якого372,2 т пішли на покриття продовольчих закупівель. Уперше в 1963 р. булизроблені масові закупівлі зерна за кордоном. Перша партія імпортного зерна склала12 млн. т. Після цього імпортне зерно в Росії стало нормою [13, 47].
Недолік продуктів харчування на початку 1950-х роківсупроводжувався вкрай низьким рівнем життя населення. «Підвищення добробутународу» стало, поряд із сільським господарством, другою важливою проблемою, нарішення якої були спрямовані зусилля «колективного керівництва». Уже влітку1953 р. Маленков призвав до підвищення в 2–3 рази продовольчої й товарноїзабезпеченості населення. За три наступні роки були досягнуті безсумнівніуспіхи: люди стали купувати майже в 2 рази більше м'яса й масла, а також одягуй взуття. Після XX з'їзду ця лінія була продовжена: із січня 1957 р.мінімальна зарплата на виробництві, у будівництві й на транспортіпідвищувалася. Був також установлений неоподатковуваний податками мінімумзаробітної плати, а в березні того ж року знижені податки на доходи робітниківта службовців. Припинилися виснажливі внутрішні позики, що носили примусовийхарактер. Це привело до істотного (понад 30%) зростання доходів у найбільш низькооплачуваноїчастини населення. Спеціальним рішенням уряду була підвищена оплата праціпрацівників освіти на 25% і медиків на 23%. Реальні доходи робітників таслужбовців з 1950 по 1958 р. виросли в 1,6 рази. Однак політика«підвищення добробуту народу» проводилася вкрай непослідовно. Досить частообіцянки, дані з високої трибуни, не виконувалися, що дискредитувало Хрущова ійого оточення. Серйозного економічного пророблення питання звичайно непроводилося, оскільки приймалися такі рішення, як правило, у ході візитів покраїні й на «зустрічах із працюючими» [9, 110].
Зміні суспільної атмосфери в країні сприяло скорочення робочогодня до 6–7 годин, а також зниження його тривалості по суботах і в передсвятковідні на 2 години без зменшення заробітної плати.
У липні 1956 р. було радикально реформоване пенсійнезаконодавство. Пенсію по старості тепер могли одержувати чоловіки після 60років і жінки після 55 років. При цьому розмір державної пенсії становив від 55до 100% середньої заробітної плати, що збільшило пенсії по окремих групах в 2 ібільше рази. Справжньою «революцією» у соціальній сфері стало введення пенсійдля колгоспників у липні – листопаді 1964 р. «Колгоспні пенсії» сталиостаннім рішенням Хрущова перед його відставкою [15, 144].
За рівнем розвитку соціальної сфери село традиційно відставало відміста, однак і тут ситуація стала змінюватися на краще. Нарешті відбуласядовгоочікувана відмова від горезвісних «паличок» – трудоднів, по якихнаприкінці року провадилася оплата праці. У березні 1956 р. було ухваленерішення про щомісячне авансування оплати праці колгоспників. Тепер у колгоспахрегулярно видавалися грошові аванси, а додаткова оплата провадилася наприкінціроку за кінцевим результатом праці. До 1958 р. грошові й натуральнівиплати в колгоспах виросли в 1,8 рази, причому грошова форма оплатипереважала. Істотним полегшенням життя на селі стало скасування з початку 1958 р.обов'язкових держпостачань продовольства з особистих підсобних господарств.Однак хрущовське адміністрування призупинило позитивну динаміку: у цілому з1958 по 1963 р. оплата праці в колгоспах з розрахунку на трудодень вирослаз 1,56 коп. до 1,68 коп. і склала на місяць 37–40 руб. по грошовій реформі 1960 р.,що встановила курс нових грошей стосовно старих 1:10 і що викликала, до речі,черговий спалах невдоволення в суспільстві, що справедливо розглядало його якінфляційний захід [15, 145].
Була проведенажитлова реформа. Тільки за період з 1950 по 1966 р. одержали квартири внових будинках або поліпшили свої житлові умови 155 млн. ч. Такий «прорив»дійсно став одним з найважливіших соціальних завоювань цього часу. Але й тутповною мірою виявилися всі риси екстенсивного підходу. Не говорячи вже проелементарну тісноту в нових п’ятиповерхівках, де по нормах того часу двохкімнатнуквартиру давали родині з 5 чоловік, а трикімнатні квартири просто буливідсутні, вся «економія» на ліфтах і сходових прольотах не виправдовуваласячерез різке збільшення довжини комунікацій при більших по площі масивах низькоїповерховості. Тонкі перегородки мали низьку звукоізоляцію, а економія на стінахоберталася високим споживанням енергії, особливо в зимовий час. Кварталиодноманітних типових п’ятиповерхівок одержали пізніше презирливу назву«хрущоб».
У жовтні 1961 р. XXII з'їзд КПРС прийняв третю партійнупрограму. Вона обіцяла радянським людям комунізм через 20 років. Це слововживалося в тому значенні, яке внаслідок праці кількох поколінь компартійнихпропагандистів міцно увійшло в народну свідомість: майбутнє суспільствозагального благоденства.
Для більшої переконливості у тексті програми наводилася величезнакількість цифр з показниками зростання виробництва на 1970 і 1980 рр. Цезробило основний компартійний документ дуже вразливим. Задовго до 1970 р.з'ясувалося, що реальні показники виробництва далекі від запланованих, іпрограму КПРС вилучили з пропагандистського обігу.
Хибність програмних прогнозів була не випадковою. Прогнозиспиралися на той господарський механізм, який склався під час сталінськихсоціально-економічних перетворень 30-х рр. і розглядався в часи М. Хрущоваяк історичний здобуток КПРС. Пропозиції відмовитися від директивного плануваннясуперечили офіційній ідеології. У передз'їздівському обговоренні проектупрограми в Україні взяли участь 790 тис. чоловік, а до засобів масовоїінформації надійшло близько 48 тис. письмових зауважень і доповнень [11, 43].Жодний з опублікованих відгуків не мав пропозицій про реформу виробничихвідносин і, зокрема, побудованого на директивному плануванні господарськогомеханізму.
Незабаром, однак, харківський професор О. Ліберман звернувся до М. Хрущоваз листом, в якому запропонував поєднати директивне планування з об'єктивнимизакономірностями вільного ринку, як це було в добу ленінського непу. Слідвіддати належне Хрущову: не поділяючи поглядів автора, він дозволивопублікувати лист у головній газеті КПРС. У вересні 1962 р. «Правда»надрукувала статтю О. Лібермана «План, прибуток і премія» [3, 110]. Воназапочаткувала плідну дискусію, під час якої відпрацьовувалися положення реформипланування і економічного стимулювання виробництва.
О. Ліберман не мав чіткої моделі економічних перетворень. Йогоідея про поєднання ринку з директивним плануванням була неспроможною в самійоснові (як і неп, на досвід якого вчений часто посилався). Проте до реформуваннярадянської економіки треба було підходити поступово, крок за кроком. Під такимкутом зору пропозиції Лібермана були практичні і завоювали підтримку багатьохучених та господарників.
Наприкінці 1964 р. Інститут економіки АН УРСР провівзасідання, присвячене питанням економічної реформи. У ньому брали участь ученіі представники раднаргоспів, виробничих об'єднань та підприємств України,Москви, Ленінграда, Мінська, Риги, Кишинева. Вчена рада обговорила доповідь О.Лібермана про економічні важелі підвищення ефективності виробництва. На основіїї рекомендацій у промисловості були проведені економічні експерименти.Найбільший з них охопив підприємства багатьох галузей промисловості Львівськогораднаргоспу.
У 1965 р. на 85 підприємствах СРСР була випробувана розробленавченими АН УРСР система преміювання інженерно-технічних працівників. На 90підприємствах апробувалися рекомендації щодо вдосконалення системи преміюванняробітників. Ряд об'єднань промисловості перейшли на роботу за прямими зв'язкамиз магазинами. Вони самі собі складали плани роботи і добивалисянайефективнішого використання ресурсів і відповідного поліпшення якіснихпоказників.
Отже, наслідки економічних реформ М.С. Хрущовабули як позитивними, так і негативними. Хоча країна вийшла з економічної кризипочатку 50-х рр., а економіка країни зростала швидкими темпами на протязі 50-хрр., все ж результати реформ були видні в 60-х роках. Вони характеризувалисьпадінням промислового розвитку, продовольчою кризою та погіршанням умов життянаселення. Незважаючи на вдалі реформи в соціальній сфері, рівень життянаселення СРСР був нижчим за рівень життя західноєвропейських країн. Невдачіреформування економіки М.С. Хрущовим були головною причиною йоговідставки.
Висновки
У серпні 1953 р. було визначено новий курс, який передбачавсоціальну переорієнтацію економіки. З приходом М.С. Хрущова до владипочались реформи в промисловості, системі управління та сільськомугосподарстві, які мали неоднозначний характер.
У промисловості цей період характеризувався радянськоюдецентралізацією і демократизацією управління. Проведені реформи в сферіуправління економіки (утворення раднаргоспів), реорганізації підприємств тазалучення досягнень науково-технічної революції. Розширились права союзнихреспублік. Територіальний принцип управління здійснювався через ради народногогосподарства (раднаргоспи), що створювалися в економічних, адміністративнихрайонах. Прискореними темпами розвивалась легка промисловість.
Радянський Союз разом зі США були лідерами першого етапу третьоїНТР.У ці роки здійснювалися кардинальні зміни у технічному розвитку. Швидкимитемпами розвивались радіоелектронна, атомна, хімічна промисловість,приладобудування. Саме в цей час країна створила свій ядерний і ракетнийпотенціал. Найвидатнішими досягненнями стали запуск першого у світі супутника,а потім – космічного корабля, здійснення першого польоту людини в космос,побудова перших АЕС і морських атомних кораблів.
У СРСР у період 1950–1970 рр. було здійснено докорінну перебудовупаливного балансу: зросло добування нафти і газу. Суттєвого розвитку в СРСРнабув морський транспорт, який за тоннажем вийшов на п'яте місце у світі. Весьповітряний транспорт було переведено на реактивні двигуни. У ці роки здійсненотехнічну реконструкцію залізниць – їх переведено на електровозну і тепловознутягу.
Іншим ключовим напрямком економічної політики стало відродженнярозореного села, вирішення продовольчої проблеми, яка вимагала радикальнихреформ усього процесу сільськогосподарського виробництва. Було підвищено заготівельніціни на сільськогосподарські продукти, зросли капіталовкладення і поставкитехніки селу.
Основними напрямками реформування сільського господарства були:освоєння цілинних земель, збільшення посівів кукурудзи та виробництва м’яса,молока та масла, реорганізація МТС, укрупнення колгоспів. Послабленняколосального державного тиску на село сприяло тому, що у 1953–1958 рр.середньорічні темпи зростання сільськогосподарського виробництва були у вищими.Вагомий внесок у зростання сільського господарства зробило спочатку й освоєнняцілинних земель. Частка капіталовкладень у сільське господарство підвищилась.період найбільшого піднесення в історії колгоспно-радгоспного виробництва вСРСР.
Проте пожвавлення радянського села виявилось нетривалим. На продовженнярозпочатої у 1953–1954 рр. аграрної політики не вистачало внутрішніх джерелфінансування. У 1958 р. проведено реорганізацію МТС із примусовим викупомколгоспами сільськогосподарської техніки. Хоча цей захід дав змогу викачати ізсела деякі кошти, але разом з тим різко погіршив фінансове становище більшостігосподарств.
З 1954 р. (освоєння цілини) розпочалися економічно необґрунтованімасово-політичні кампанії. Серед них: з 1955 р. – максимальне розширенняпосівів кукурудзи, з 1957 р. – «м'ясні» та «молочні» кампанії – наздогнатиСІЛА щодо виробництва м'яса, масла і молока на душу населення. Іншіадміністративні реорганізації – укрупнення колгоспів, перетворення частини зних у радгоспи і т. ін. – також не дали відчутних результатів.
Політика реалізації надпрограм доповнювалась намаганнямиліквідувати присадибне селянське господарство. Як наслідок, середньорічні темпизростання сільськогосподарського виробництва у 1959–1964 рр. знову знизились дорівня початку 50-х років. Освоєння цілини, в яке вкладено величезні інвестиції,хоч і дало спочатку позитивні результати, створило на сході країни нові районисільськогосподарського виробництва, але не змогло вирішити зернової проблемиСРСР.
На початку 60-х років у містах виник гострий дефіцит продуктівхарчування, включаючи хлібобулочні, м'ясні вироби та інші продовольчі товаримасового вжитку. СРСР став регулярно, у зростаючих обсягах, завозити зерно з-закордону.
У ці роки було зроблено суттєвий крок до підвищення рівня життя населення.Здійснено масштабне підвищення заробітної плати, скасовано примусові державніпозики. З травня 1966 р. у колгоспах введено гарантовану оплату праці.Вдвоє підвищено пенсії, а з 1964 р. пенсії вперше стали видаватиколгоспникам.
Отже, наслідки економічних реформ М.С. Хрущовамали позитивні та негативні наслідки. Серед позитивних можна визначитизростання економіки в середині 50-х років, вихід із економічної кризи,використання досягнень НТР та поява нових галузей промисловості. Проте напочатку 60-х років почали виявлятися негативні наслідки. Семирічний план розвиткународного господарства (1959–1965 рр.) не було виконано: постійно знижувалисятемпи промислового розвитку, в скрутному становищі перебували колгоспи,знизився рівень життя населення.
Список літератури
Джерела
1. Основныепоказатели экономического и социального развития СССР за период 1950–1970-х гг./ Народное хозяйство СССР за 70 лет. – М., 1980. – С. 49–50.
2. Среднегодовыепоказатели экономического и социального развития СССР. / Народное хозяйствоСССР за 70 лет. – М., 1980. – С. 51–52.
Література
3. ВаловойД. Экономика абсурдов и парадоксов. – М., 1991. – 432 с.
4. Иваненко М.В. «Хрущевская оттепель», то что было между эпохой Сталинаи «застоем» Брежнего? // Голос Украины. – 2000. – 11 марта. – С. 8–9.
5. Историямировой экономики. / Под ред. Г.Б. Поллиса, А.М. Марковой. – М. 2001.– 727 с.
6. Историясоциалистической экономики. – В 7 тт. – Т.7. – Экономика СССР на этаперазвитого социализма (1960–1970 гг.). – М. 1980. – 720 с.
7. История СССР. / Под ред. К.А. Самарина. – М., 1988. – 516 с.
8. Кульчицький С.В., Лебедєва Ю.Г. Загострення кризирадянського ладу. // Історія України. – 2000. – №8. – С. 3–5.
9. Кульчицький С.В. Спроби реформ (1956–1964). //Український історичний журнал. – 1998. – №2. – С. 102–114.
10. Народноехозяйство СССР за 70 лет. / Госкомстат СССР. – М., 1980. – 720 с.
11. Пыжиков А.И. Советскоепослевоенное общество и предпосылки буржуазных реформ. // Новая и новейшаяистории. – 2002. – №2. – С. 38–43.
12. Пыжиков А.И.Н.С. Хрущев:политик и реформатор. – Новая и новейшая история. – 2000. – №6. – С. 72–79.
13. Русинов И.В. Аграрнаяполитика КПСС в 50-е – первой половине 60-х гг.: опыт и уроки. // Вопросыистории. – 1998. – №9. – С. 35–50.
14. Середницька Г.В. Новітня історія України. – К., 2005. – 336 с.
15. Соколов А.К.,Тяжельникова В.С. Курс советской истории 1941–1991 гг. – М.,1999. – 384 с.
16. Юхименко М.К. Економічна історія. – К., 2004. – 341 с.