Завоювання Північної Африки арабами-мусульманами

Вступ
 
Актуальність роботи: полягає в тому, що дана тема є важлива та актуальна і насьогодні, так як процес завоювання арабами – мусульманами Північної Америкивніс суттєві зміни в подальший розвиток даного регіону, що відобразилися врізних сферах життя північно африканського суспільства.
Мета роботи: дослідити і проаналізувати стан Північної Африки напередодні, під час іпісля завоювання арабами. Виявити позитивні і негативні сторони даного процесу.
Завдання: полягає в тому, щоб спробувати з’ясувати характер відносин в ПівнічнійАфриці до арабського завоювання і в перші століття після нього. Проаналізуватизміни, що проходили в північноафриканському регіоні в VІІ – XІІ ст.
Історіографія: вивченням даної теми займається велика кількість істориків,професорів і вчених. Найбільше інформації про історію Північної Африки часіварабського завоювання і після нього надає автор підручника «СредневековаяСеверная Африка» Матвеев В.В.; Рубель В.А. у «Історії середньовічного сходу»;Жюльен Ш.А. в «Истории Северной Африки»; Борисов в підручнику «Арабскоесредневековье и ислам».
Про вплив арабів мусульман у сфери економіки, соціальну і культуринайкраще надають інформацію: Миллер А.Ф. «История ислама»; Климанович П.І.«Ислам»; Бартольд «Ислам». Загальну інформацію про період завоювання можнадізнатись з праць: «История Востока» в шести томах; «История стран Азии иАфрики в средние века».
Більшість інформації можна дізнатися саме з літератури російськихісториків, вчених і професорів, а саме: Васильєв Л.С; Зарин В.А; Матвеев В.В;Заходер Б.Н; Климович Л.І.
Ще одним джерелом є арабська література: Абд Дур Рахмана ибн Абдал-Хакама, Абу Амина Биляля Фимпса і Хилала ас-Саби.
Та все ж основними джерелами залишаються радянські письменники: БарановаН.П; Бартольд В.В; Беляев Е.А; Большаков О.Г; Борисов В.М; Семенова Л.А;Семенов В.Ф; Чистякова Т.А.
З іноземних авторів можна виділити роботи Миллера А.Ф; Ботфорта К.Е;Жюльєна С.А.
З сучасних українських авторів, що описав історію середньовічного сходу єРубель В.А.
Розділ 1.Вторгнення арабів-мусульман на територію Північної Африки 1.1 Військовіуспіхи перших халіфів
Зовнішні завоювання були початі ще за Мухаммеда. Та після його смертіхаліфи надали їм більш широкий розмах [25; 143].
За часи халіфа Омара ібн аль-Хаттаба (634 – 644) халіфат став імперією. У640 р. 4 тис. вояків арабського племені акк на чолі з Амром ібн аль-Асомвдерлися до Єгипту, який вони називали «країною, найбагатшою добром інайслабшою у битвах та війні» [35; 349].
Візантійці спочатку зупинили агресора, але халіф Омар відрядив на фронтще 4 тис. вояків, а в тилу ромеїв повстали копти. Генеральна битва відбуласяпоблизу оазиса Геліополіс. Два тижні тривала серія боїв, у ході яких візантійцібули розбиті вщент. У вересні 642 р. (після дев’яти місяців облоги) впалаОлександрія. В полум’ї пожежі згоріла найбільша в світі Олександрійськабібліотека, але арабів не вразило. Шестимільйонний Єгипет ста провінцієюхаліфату, а в 649 р. на правому березі Нілу Амр заклав свою резиденцію – містоФустат (сучасний Каїр). Халіф Омар наказав з’єднати каналом Червоне море зНілом, щоб по цьому шляху перевозити єгипетську пшеницю в Аравію і в потрібниймомент швидко перекинути війська з Медини в Єгипет. Араби відновили канал, щоіснував ще при фараонах [25; 146].
На захоплених землях араби заснували нові міста, а всі завойованідержавні землі проголошувалися власністю халіфа (ісламської держави).Мусульманам володіти землями на завойованих територіях Омар заборонив,вважаючи, що так вони втратять свою войовничість і степову доблесть. На новихпідданих-немусульман наклали харадж (земельний податок) і джизью (подушнуподать) на користь халіфату. Ці повинності виявлялися більшими, аніж закят йушр (земельний податок з мусульман). За підданими іновірними зберігалося їхнємайно, храми й право на богослужіння, а якщо іновірець приймав іслам (для цьоготреба було визнати, що нема бога, крім Аллаха, а Мухаммед – посланець Аллаха, іпройти обрізання), то він ставав абсолютно рівним своїм завойовникам, здобувавподаткові пільги і статус панівного етносу у халіфаті. Проте спочатку бажаючихприйняти іслам серед іновірців було мало, оскільки «новий мусульманин» одразувтрачав право на володіння землею у захоплених краях [25; 150].
За час правління Омара халіфат перетворився на найбільшу державу регіону[35; 352].
При наступнику Омара Османі ібн Аффані (644 – 656) хвиля завоюваньпоширилась ще далі, почалася нова хвиля грандіозних зовнішньополітичнихуспіхів: араби завершили завоювання Лівії і Тріполітанії, продовжили завоюванняв Пн. Африці, до 648 р. війська увійшли до Карфагену [35; 352].
Правління Муавії ібн абу Суф’яна закріпило багато змін в структуріХаліфата, а стабілізація внутрішнього положення дозволила розпочати завоюванняна Заході Північної Африки.
У 661 році єдиним халіфом усіх арабів залишився Муавія ібнАбу Суф’ян з роду Омейлдів (Умайлдів), який заснував династію, що правилаарабами майже століття (661 – 750). Столицею Халіфату став Дамаск [35; 356].Для створення такої могутньої держави велику роль відіграли арабськізавоювання, що здійснювалися в декілька етапів. Перший етап проходив під часправління трьох перших «праведних» халіфів – Абу Бекра (632 – 634), Омара (634– 644), Османа (644 – 656). Омейяди продовжували завойовницьку політику своїхпопередників. Війська дамаських халіфів здійснювали періодичні набіги на новітериторії [35; 356].
На початку 80-х років м. Кайруан, засноване арабами в 679 р.було зайнято берберами, а міста Тріполі і Фазан звільнились від влади арабів, акінцевим пунктом західних кордонів халіфата стало м. Барка. Арабські феодалміцно закріпились лише в Єгипті. Використовуючи ресурси цієї багатої провінції,вони продовжували свої завоювання. В 689 р. почались походи в Кайруан іКарфагенську область. Арабським військам вдалося просунутись вглиб Туніса [25;152].
Міжусобна війна, що розгорілася у Візантії, сприяла подальшимуспіхам арабів. Візантія зберігала своє панування лише в прибережних районахПн. Африки, але берберські племена, що населяли внутрішні райони і лишеформально визнавали владу Візантії, виявили арабам великий супротив. Загрозаарабського завоювання виявилась вагомим зовнішнім фактором, що прискорилопроцес об’єднання берберських племен. На протязі наступних трьох років арабизаволоділи Пн. берегом Африки. В 710 р. арабські війська підійшли до вузькоїпротоки, що відокремлювала Африканський континент від берегів Іспанії [25;153].
У Пн. Африці з’являється покоління арабів, для яких ці країнибули батьківщиною, збільшується кількість завойованих, що прийняли іслам [22;120]. При Омейядах було утворено п’ять намісництв. В перше входили Іран, Ірак,Сх. Аравія, Хорасан і Середня Азія. Друге – Хіджаз, Ємен, Центральна Аравія.Третє – Арменія, Азербайджан, Сх. частина Малої Азії. Четверте – Єгипет, Лівія,Тріпай, а в п’яте – Зх. Африка і Іспанія. Намісники Єгипту здійснювали верховнувладу над Пн. Африканськими областями, до утворення окремогопівнічноафриканського намісництва. Необхідним була єдина державна мова,обов’язкова для всіх областей, що входили в халіфат, заселених різниминародностями і племенами. Арабська і стала загальнодержавною мовою [25; 156].
Також були створені військові округи. Мусульман-неарабівобдурили обіцянками про рівність усіх мусульман, але з арабами в правах незрівняли, надавши їм статусу мавалі («клієнтів») і здираючи харадж; сотні тисячнемусульман, які чинили опір агресії, обернули на рабів (лише в ПівнічнійАфриці Муса ібн Нусейр перетворив на рабів 300 тис. візантійців і берберів).Невгамовне марнотратство халіфів Дамаска розорило скарбницю і вони почаливводити додаткові побори. Мусульманам офіційно дозволили володіти землями позаАравією. Так поряд із савафі (державною землею халіфа) на нових землях з’явивсямульк (приватні володіння) та ікта (спадкові земельні ділянки, що підлягалидержавному оподаткуванню, але їх можна було продавати), але верховним власникомвсієї землі і води в імперії вважався халіф. Після падіння в 750 р. династіїОмейядов до влади прийшли халіфи з роду Аббасидів, які правили до 1258 р.Аббасиди отримали в управління велику державу, в склад якої входили Пн. Африка,Аравія, Передня Азія, Ірак, Іран, великі території в Закавказзі і СереднійАзії. Столицею халіфата став заснований в 762 р. Багдад.
Період найбільшої політичної могутності халіфата було першестоліття правління династії (2 пол. VІІІ – 1 пол. ІХ ст.) [3; 25].
При Аббасидах халіфат не збільшив своїх кордонів, проходивпроцес остаточного включення в склад мусульманської держави деякихважкодоступних областей, що знаходилися передусім лише в формальній залежності[22; 128].
В кінці ІХ ст. з’явилися перші ознаки розпаду Халіфату. В 788– 789 рр. правнук Алі, Ідріс, що втік після придушення його повстання в Мецціна захід Халіфату, утворив незалежну державу на території сучасного Марокко, щопоклало початок династії Ідрісидів [22; 128].
Аббасиди ставили головною ціллю халіфів зміцнення центральноївлади, їх основні реформи були направлені на найбільшу централізаціюуправління, на розширення політичної і соціальної опори династії. З ІХ ст.фактично закріпилась одноосібна влада намісників над територіями, щоуправляються, з’явилися цілі династії правителів, наприклад, Тулуніди в Єгипті,Тахіріди, Саффаріди і Саман іди в Ірані і Середній Азії [22; 129].
Велику роль відігравала армія. Військо Аббасидів досягало 160тисяч і складалось з найманців: хорасанців, берберів і тюрків. Воно вимагалодуже великих витрат казни, тому почали формувати полки з рабів-зінджей [35;371].
При Аббасидах державною релігією було визнано сунітськенаправлення ісламу. Професійну армію почали формувати з гулямів («юнаків») –рабів, яких тисячами купували або захоплювали в землях Африки, Східної Європита Центральної Азії, виховували фанатиками ісламу й халіфату, навчали воювати,караючи за боягузтво й даруючи за вірну службу матеріальний і соціальнийдобробут. Гулями-гвардійці (тюрки, слов’яни, бербери, негри та ін.), непов’язані з місцевим населенням, були зобов’язані своїм привілейованим статусомвиключно халіфові, особистими рабами якого вони вважалися. Крім гулямів, з якихформували гвардійську кінноту, збереглися й загони чистих найманців (насампередіз прикаспійських горців дейлемітів) [35; 372].
Династично-релігійні чвари та соціальні катаклізми підірвалидержавну єдність халіфату. Від Аббасидів відпав Магриб (династія Ідрісидів, 788– 974). Лише формально залежними стали деякі еміри («намісники»), в тому числіАглабіди Тунісу і Алжиру (800 – 909). Вони номінально визнавали свою залежністьвід халіфа, іноді надсилали йому частину податкових зборів, але стали абсолютнонезалежними в питаннях внутрішнього управління та частково зовнішньої політики. 1.2 Визвольніантиарабські повстання напідкорених територіях
Основним складником історичного процесу в Пн. Африці в VІІІст. були хариджитські повстання. Почавшись в Пн. Африці в VІІІ ст., руххариджитів продовжувався до середини Х ст. Військові дії, які вони вели, послаблюваливладу омейядських і аббасидських халіфів в цих країнах, а пізніше і в місцевихправителів, що прийшли їм на зміну. І, звичайно, такі дії не могли не впливатина весь процес розвитку [30; 169].
Відомостей про хариджитів і в джерелах досить мало. Та деяківідомості все ж є відомі [22; 118].
Великі завоювання арабських халіфів збагачували їх,головнокомандуючих, намісників областей, представників старої і нової знаті.Також існувало і невдоволення в самому феодальному класі, що призвело досуперечок через престолонаслідування. Після смерті Мухаммеда через відсутністьнаслідників по чоловічій лінії виникли деякі суперечки та після цього мекканціпровели кандидатуру Абу Бекра. Після смерті Абу Бекра в 634 р. влада перейшладо Омара тим самим відсторонивши від вирішення всіх важливих питань місцевенаселення Медини, яким просто оголосили про волю халіфа. В 644 р. Омарасмертельно ранив один з персидських рабів. Наступником став Осман, що походив звеликого і багатого роду Омейядів племені курейги. Вожді Омейядівпершопочатково були супротивниками Мухаммеда, але потім перейшли на йогосторону і після прийняття ісламу займали високі пости в новій державі. Османпочав просувати членів свого роду на найвищі військові і державні посади, щопризвело до звеличення і збагачення його роду. Це викликало серйозненевдоволення в колі арабських феодалів, що не належали до Омейядів. Невдоволеніпочали гуртуватись навколо Алі і інших претендентів на престол [30; 170].Прихильники і наслідувачі Алі отримали назву шиїтів (від слова «шиа» –«група»). Розповсюджувалась думка. Що престол халіфа за правом належить Алі, якнайближчому родичу – зятю і двоюрідному брату Мухаммеда і що Осман обранийнезаконно. Поступово пропаганда прихильників Алі стала знаходити відгук і середнаселення завойованих областей. В 656 р. невдоволені зібралися в Медині підвиглядом паломників з завойованих областей. Повсталі увірвались в будинокОсмана і вбили його. Халіфом було проголошено Алі. Незабаром відбулися серйознізміни в таборі Алі. Не всі прихильники були згодні з категоричним твердженнямпро закріплення прав на престол халіфа за однією сім’єю. Багато хто вважав, щохаліфом може бути обраний будь-який правовірний мусульманин незалежно від йогородинних зв’язків з сім’єю пророка. Прихильники цієї ідеї, близько 12 тис.чоловік, відокремились від війська Алі, відмовились підтримувати його івисунули лозунг «нема халіфа інакше як волею бога і народа». Їх стали називатихариджитами («ті, що вийшли»). Хариджити обрали свого халіфа. Хариджитів переслідуваливсюди, до них застосовувались суворі міри, репресії. Ідеї хариджизма отрималивелике поширення на території завойованих країн саме тому, що в питанні пропрестолонаслідування в халіфаті позиція харидижтів була найбільш радикальною.Вони вважали, що посада халіфа повинна бути доступна кожному членумусульманської общини, «навіть рабу-негру», якщо він цього заслуговує. Кожнахариджитська община могла мати свого халіфа, імама чи еміра. Деякі з нихвважали, що мусульманин не може бути рабом, а всі хто прийняв іслам рабиповинні бути звільненими. В питаннях ритуальних релігійних правил хариджитивизнавали лише дві (Коран і сунну пророка) основи ісламу. Хариджити невизнавали і етнічну нерівність. Між мусульманами (арабами і неарабами) повиннаіснувати повна рівність в усьому. Вже до початку 80-х років VІІ ст. всередовищі хариджитів виділилося декілька груп і течій: азракитів, суфридів,байка ситів, ібадидів [14; 25].
На початку VІІІ ст. в результаті гонінь на хариджитів вцентральних областях халіфату, особливо в Іраці і в західних провінціях Ірану,де діяли омейядські намісники Убайдуллах ібн Зійяд і ад-Хаджжадж ібн Юсуф, вонипочинають рятуватися в віддалених від центру частинах халіфату, а зокрема у Пн.Африці. В Кайруані з’являються перші хариджитські проповідники – ібадит Саламаібн Саід і суфіт Ікріла. А через 20 років в Тріполітанії вже була значна групаібадитів, що складалася з берберів хаввара. Таким чином спочатку були найбільшпоширені в Пн. Африці суфрицький і ібадитський варіанти хариджизма. Згодомсуфрити загинули в битвах і ібадити стали головними представниками хариджизма впівнічноафриканському регіоні [22; 119].
Принципи хариджицького вчення стали основними, згідно одномуз принципів істіраді хариджити повинні були вбивати всіх віровідступників –всіх мусульман нехариджитів. До таких відступників відносились імами іправителі, що відступили від правил Корану. Після захоплення Іфрикії Абдаллахомібн Садом її жителі продовжували бути слухняними і найбільш покірними до тогочасу, поки до них не проникли люди з Іраку. Від завоювань Іфрикії Абдаллаха ібнСада ібн Абу Сарха в 647 р. до початку правління халіфа Хішама в 723 р.відбулася більшість подій, що пов’язані з підкоренням Пн. Африки [30; 170].
Дуже швидко хариджицьке вчення поширилося Північною Африкою.Центрами хаджизма стали м. Тріполі, де до хариджизму навернулись бербери,хаварра, гірський масив Джерело-Нафуса, що знаходиться в Пд. Заході відТріполі. Де жило берберське плем’я нафуса, а також рівнини Високих плато,райони Сиджилмаса і Танжера в Марокко. Через 20 років після початку проповідейпройшли перші виступи харидижтів: в Тріполі і в Сиджиямасі. Хариджицькіповстання проходили в 739 – 741 роках в Марокко, згодом в 741 – 750 роках вІфрикії. Після появи хариджицьких імамів (в 2 пол. VІІІ ст.) продовжувалисявійськові сутички хариджитів з арміями халіфата. Війна, що тривала декількадесятиліть, склала стереотипи ставлення до берберського населення Пн. Африки збоку арабських намісників, їх чиновників і їх війська – стереотипи, які полягалив тому, що на берберів дивились, як на джерело прибутків, рабів. Влада в центрірозглядала так само всю Пн. Африку. До цього додалося презирливе відношення доберберів арабів, які згідно зі звичаями суспільства, організованими зародо-племінними ознаками, пишалися своїм родом, плем’ям і вважали своє плем’янайкращим і найхоробрішим. Варто відмітити, що не дивлячись на навернення віслам берберів не зробило їх рівними з арабами-мусульманами, так що і післязавоювання в прийнятті берберами ісламу вказані стереотипи продовжували діяти.Свідченням цього є відомості Ібн Ідарі і аб-Табарі. Намісники вимагали п’ятучастину майна лише від тих берберів, які не дотримувалися ісламу, що і призвелодо численних постань. Результатом цих дій стало постання Майсари. В 739 роціпочалося повстання берберів в Пн. Африці, що було викликане збільшеннямподатків, поведінкою феодальних правителів провінції і багаточисленнимивимогами чиновників. Особливе невдоволення в народних масах викликало поширенняподатку на тих, хто прийняв іслам. В Пн. Африці було чимало хариджитів, щовтекли зі східних областей і поки там йшли завойовницькі війни, вони вільновели свою проповідницьку діяльність: «вільні вибори» халіфів, проти узурпаторівОмейядів, що незаконно зайняли халіфський престол. Їх пропаганда як найкращевідповідала настроям берберів, що потерпали від феодального гніту, невдоволенихподатковою політикою Омейядів. Всією країною пронеслася хвиля повстань.Поступово міські повтання об’єднались і прийняли характер війни.
Одне з джерел пояснює першу причину вимог до берберськогонаселення; «А причиною повстання Майсари було те, що халіфи на Сході любилиновинки з Магрибу і посилали ці новинки до амила Іфрикії. А аміли посилали їмкрасивих берберських дівчат. Коли ж справа перейшла до Ібн ал-Хабхабу(намісник, в правлінні якого діяв Омар ібн Абдаллах ал-Мураді), він зажадав їхзначно більше. Тоді бербери виступили проти свого аміла, вбили його і всі разомповстали проти Ібн Хабхаба». Ще одне джерело розповідає про вбивство намісникаІязида ібн Абу Мусліма за 20 років до цього. Діяльність Іязида ібн Абу Муслімаприводиться, як приклад жорстокого відношення до берберського населення.
Джерело Ібн Ідарі говорить: «Після Омара ібн Абд ал-Азізахаліфатом став керувати Іфриксю Іязида ібн Абу Мусліма, який був начальникомйого варти. В 720 р. він прибув в Іфрикію в якості її намісника. Він бувлюдиною жорстокою і недалекоглядною. Його охороняли бербери. Одного разу вінпіднявся на кафедру, щоб виголосити промову і сказав: «Я вирішив, щоб кожен охоронецьнаписав на своїй руці своє ім’я, як це роблять царі ромеїв зі своїмиохоронцями». І він наказав написати кожному на правій руці своє ім’я, а налівій слово «охоронець» для того, щоб за цим його можна було відокремити відінших людей і вони будуть виконувати накази швидше. Почувши це охоронцідомовились його вбити. Вони сказали: «Він вирішив порівняти нас з християнами».І коли він вийшов зі свого будинку, вони вбили його в молебні. Безсумнівно, щоневдоволення охоронців викликало не порівняння з християнами, а з рабами, якихтаврували, щоб потім впізнати. А таке для людей не лише вільних, але іпривілейованих (хоча вони і були берберам) було недопустимо» [30; 187].
Ат-Табарі вказує на спробу перевести в Пн. Африці прийнявшиіслам представників підкорених народів на сплату хараджа, що викликало ті жсамі наслідки, що і в Іраці. В цей самий рік був вбитий Ісезид ібн Абу Муслім вІфрикії, а він був її намісником. Причиною цього було те, що він вирішиввчинити з жителями Іфрикії згідно зі звичаєм ал-Хаджжаджа ібн Юсуфа ввідношенні людей ісламу, які жили в містах. Після його вбивства правителем булопоставлено намісника, що був над ними до нього. Це був Муххамед ібн Іязид. Вінбув у війську Іязида Ібн Абу Мусліма [30; 189].
Ще одне джерело характеризує ставлення до берберів влади намісцях. Згідно з ним, бербери відправляли делегацію до халіфа Хімама зпроханням розібратися з їхніми скаргами на намісника і амілей, її очолювавМайсара. Джерело говорить: «Хариджити внесли в середовище жителів Іфрикіїнезгоду, що існує до цього часу» [30; 190]. Вони домагалися, щоб їх вислухали,але це виявилося важким завданням і тоді вони пішли до ал-Абшару. З претензієюна те, що їх емір ходить в походи разом з ними, але коли до нього потрапляєздобич, то він віддає її в розділ без їх участі. Коли вони повернулися вІфрикію, то повстали проти аміла халіфа Хішама, вбили його і заволоділиІфрикією [15; 25].
З фактів приходу делегації в столицю до халіфа можназрозуміти, що берберське населення ще вірило в можливість знайти справедливість,обирало діяти мирно.
В 740 р. намісником Пн. Африки була розпочата великаекспедиція в Сицилію. Велика частина війська була залучена в цю експедицію, щослугувало сигналом для загального повстання, що охопило райони від Танжера доТлемсена. Повсталі відмовлялись визнавати владу халіфів [30; 191].
Війська з сицилійського походу були терміново відізвані, зСирії та Єгипту було надіслано майже 30 тисяч добре озброєних військових.Повстанська армія складалась з погано озброєних, напівроздягнених берберів. Алевони нанесли своїм супротивникам поразку, заманивши їх вглиб країн івідокремивши кінноту від піхоти. Згодом повстанці рушили в Кайруан двомаарміями. Кайруанському наміснику вдалося роз’єднати їхні сили і нанести їм в742 р. завершальний удар [30; 192].
Повстання берберів мало великі наслідки – воно відіграловажливу роль в зміщенні династії Омейядів, послабивши її військову могутність ізалишивши державну казну без значних податкових надходжень.
За своїм розмахом берберське повстання було найбільшим за всюісторію халіфату [30; 180].
Оцінка хариджитських повстань має значення для характеристикивсього історичного процесу історичного розвитку в Пн. Африці, тому вонанеобхідна.
Народні повстання охоплювали і інші провінції халіфату.Повстання почалися навіть в Сирії і Середній Азії.
Хариджити в Пн. Африці не лише боролися проти жорстоких інеприйнятних форм експлуатації. Вони намагалися створити суспільство застародавнім зразком, на принципах первісної демократії. Весь рух мав релігійнуформу, і нове суспільство сприймалось як релігійна община.
На чолі хариджитських общин були або місцеві релігійніавторитети, або особи, що були наступниками пророка, його родичів чиприхильників, або вожді місцевих напівкочових племен, що намагалися забезпечитисобі владу в невеликій області.
Таким чином, хариджитські повстання призвели, по-перше, довідсторонення влади халіфських намісників; по-друге, до проявів ініціативинародних мас, на чолі яких інколи знаходилися вихідці з простих станів народу,а не лише племінні вожді. Але і в одному, і іншому випадку це призводило доутворення харижитиських держав. Їх поява спостерігається в середині VІІІ ст.
Отже, араби за два століття завоювань захопили чималітериторії у Північній Африці. Основними причинами військових успіхів, отриманихарабами, були економічний занепад і різке загострення соціальних протистоянь вцих державах.
Кінець VІІІ – початок ІХ ст. ознаменувались повстаннями, щовідбувалися в Єгипті і Пн. Африці.
Розділ 2.Становище арабських північноафриканських держав у ІХ–ХІІ ст. 2.1 Утвореннясамостійних держав на території Північної Африки
Головною причиною виникнення нових держав в Пн. Африці слідвважати загальний хід історичного розвитку в тих районах, де не було впливукультурних центрів прибережних районів чи воно було мінімальним. Ці райони булиізольовані, райони високих плато, західні області Магрибу. Там існувалатенденція – намагання вождів до закріплення своєї влади. Це складало такісоціально-політичні організми, які в подальшому могли б розвиватися в напрямкускладання ранньокласових держав. Подібні організми повинні бути виділені, якпротодержави [30; 190].
Після виступу Мабсари повстання хариджитів продовжувалисьперіодично протягом 32 років, і влада на Сході часто відправляла війська на їхпридушення. Вони отримували перемогу не щоразу, але після кожного повстаннятериторія під владою халіфів в Пн. Африці зменшувалась. Велике значення прицьому мав той факт, що проти арабського джунда виступали кочівники зената, щозаселяли в той час Південні території цивілізованих областей. Вже поразка в 741році означала кінцеву втрату Далекого Магрибу. Після цього до хариджицькогоруху приєдналось все населення до самого Туніса. Воно припинило підкорятися представникамхаліфату і постійно їх тривожило. Кайруан потрапив до берберів.
Коли Аббасиди захопили владу, вони намагались повернутивтрачені землі. В 760 р. в Африку був надісланий з військом Ібн ал-Амас, а в772 р. – Іязид ібн ал-Хатім. Але жодному з них не вдалося помирити владубагдадських халіфів далі області Заб. Всі області, розміщені на захід відмерідиану Бужи, стали незалежні і на їх території виникло доволі багатоберберських держав, населення яких не підкорялося арабам, хоча і залишалисямусульманами. Вже в 744 р. правнук Укби ібн Нафі, Абд ар-Рахман іблн Хабіб,переправився в Африку з Іспанії і заволодівши Іфрикією вигнав Олийядськогонамісника. Правління його і його сім’ї продовжувалося до 757 р. Згодомуправління Іфрикією і Кайруаном на протязі року і двох місяців знаходилося вруках берберів варфаджума, які були хариджитами-суфритами. Після цьогохариджити-ібадити з Джебель-Нафуса прогнали варфаджума, які булихариджитами-суфритами. Після цього хариджити-ібадити з Джебель-Найфуса прогналиварфаджума і були володарями Триполітанії і Іфрикії на протязі двох років.Вождь ібадитів Нафуса Абу-ін-Хаттаб призначив намісником в Кайруан водного зібадитів, Абд ар-Рахман ібн Рустема, який був в Кайруані з 758 р. по 761 р.вигнаний звідти новим аббасидським намісником, Абд ар-Рахман ібн Рустем втік вЦентральний Магриб і на Високому плато заснував місто Тахарт, де в 762 р. бувобраний імамом ібадитської общини і став засновником Рустемідської династії,яка налічувала вісім імамів і проіснувала до початку Х ст. [25; 42].
До 777 р. Абд ар-Рахман був визнаний імамом всіх ібадитівМагрибу і опинився на чолі великої держави. Його сину і насліднику Абдал-Ваххабу до кінця століття вдалося підкорити всі берберські ібадитськіплемена. Його влада простягалась від Тріполі до Тлесмена і від берега моря, дезнаходилися міста Марса Фаррух і Марса-ель-Хараз (між Азревом і Мостаганемом)до оазисів Уед-Рір і Уаргла. Області Заб і Ходна, разом з горами Аурас, якітакож були заселені ібадитами, з’єднували західні території рустемідськоїдержави з областями Південного Тунісу і Північно-західної частини Тріполітанії.З’явилася нова держава-община хариджитів-ібадитів і найбільше з ібадитськихдержав [30; 190].
Держава хариджитів-ібадитів зі столицею в Тахарті буланайбільша на території Алжиру. На чолі держави була сім’я рустемідськогопоходження. Рустеміди вважалися керівниками ібадитів всього Магрибу [22; 222].
До моменту складання хариджитських держав в Пн. Африці ісламякщо і не закріпився, то знаходився в процесі закріплення. Тут також склалисястереотипи відносин з владою, і ці стереотипи мали за приклад систему, щосклалася на основі установ, введених разом з ісламом. Держава Рустемідівбудувалася на основі ідей хариджитів, основних принципів іслама і соціальнихзв’язків родо-племінного ладу. Це прослідковуєтсья на прикладі організаціїібадитської держави в Тахарті. Коли ібадити оселились в Тахарті, їх керівникизібрались для вирішення питнаь про те, як керувати їх общиною і державою.
Рустемідська держава на початку її існування в другійполовині VІІІ ст. Правління Абд ар-Рахмана блуло золотим віком ібадитів. Вінбув справедливим, розумним і кмітливим. Багато областей імама Рустемідівстраждали від нападів кочівників і напівкочівників, що і вплинула на масовепереселення арабських кочових племен в Пн. Африку в ХІ ст. Ібадитський імаматмав багато міжнародних зв’язків і в Тахарті почали прибувати посольства.Відновились торгові зв’язки з Суданом і з заходом Пн. Африки із Сходом. Купціусіх країн приїжджали в Тахарт і вели там торгівлю [30; 194].
В ібадитській общині велике значення надавалося розподіленнюзгідно з демократичними ідеями, серед бідних розподілялися предмети харчуванняі одяг, що дозволяло підтримувати рівень їх благоустрою і тим самим –послаблювати протиріччя між багатими і бідними станами суспільства. Існувалоорганізоване оподаткування і апарат управління, судді (хади). Їх діяльністьзосереджувалась головним чином на громадських справах, передусім пов’язаних зконфліктами в торгівлі. У сферу діяльності суддів не входили відносини міжплеменами, так як в цьому випадку конфлікти вирішувалися самими племенами.
Поява інституту поліції (асхаб алі-гмурта) було ознакою появидержави. Начальники чи офіцери поліції – асхаб амшурта здійснювали керівництвополіцейськими діями. Поряд з офіцерами поліції названі люди, що оточували їх чиздійснювали разом з ними обходи (таіфуна бікі). Не виключено, що це булидобровольці [30; 195].
Аміли-чиновники, що здійснювали владу в провінціях і намістах.
Збирачі податків (ахлу-с-садака) збирали садаку чи умр, атакож дзизью і харадж.
В державі Рустемідів збереглась така ж податкова система, щобула встановлена намісником халіфів [30; 196].
В 784 – 785 рр. було зафіксовано факт виступу протиРустемідів. Не було пов’язано з приходом до влади нового імама. В державіРустемідів на протязі майже 130 років влада належала династії, що переходилавід батька до сина. Обрання імама проходило на нараді з шести осіб призначенихімамом Абд ар-Рахманом.
Після ліквідації держави Рустемідів в 908 – 909 рр. нукарити(«противники») стали найбільшою течією серед ібадитів. Їм належали всітериторії на Пд. Туніса і Алжира від Джебель-Нафуса до Тахарта [2; 146].
Однією з особливостей імаму була концентрація його сил,влади, економічних можливостей, населення в самому Тахарті і його найближчійокрузі. Коли Рустемідам разом з імамом Абу-ін Йаказаном і їх прихильникамидовелося залишити Тахарт, вони також зупинилися в місті під назвою Асекдал.Влада імама здійснювала лише в окрузі міста. Інша ж територія знаходилась підвладою імамів пише в тій мірі, в якій це збігалося з політичними настроямиплемен. В історії рустемідського імамата були випадки, коли об’єднання племенставали сильнішими імама і його прибічників і імаму доводилось покидати Тахарт[2; 150]. В містах рустемідськаого імамату, як в інших країнах Пн. Африки – вцей же час і пізніше – існували один чи два великих міських центри і великакількість дрібних міських поселень. Великий центр був один – столиця Тахарт, ав східній частині володінь Рустемідів-Пріполі в ті періоди, коли він знаходивсяпід владою нафуса. Дрібних міст було багато. Для їх визначення використовувалитерміни: хісн – укріплення, кала – укріплення, ксар – замок [30; 197]. Манзіль– жилище, маудіа – місце, такі – укріплені поселення були на території Пн.Африки доволі багато чисельні. В Пн. Африці в період завоювань і якийсь часпісля них, простежувався ріст числа міст [30; 211].
В період правління Аллаха рустеімдський імамат переживавперіод процвітання. З’явилися власні помістя (дмія) поза містом і гром.відводили річки (ва аджару ал-анхура). Володіння земельною власністю набуловеликого значення [30; 212].
Раби (абід, гілман) були у власності племен, які їх купували.Вони брали участь в роботах, пов’язаних з основною діяльністю племен – вирощуваньтварин.
В рустемідській державі проходив процес перетвореняварварської держави в державу ранньофеодальну [30; 212].
Розрізняли два види торгівлі: локальну і караванну. Далекакараванна торгівля пов’язувала імамат зі Сходом і державами Судану. Зі Сходу вТахарт «йшли каравани, наповнені різними багатствами». За час існування імаматуторгівля з Суданом розширилась і набула регулярний характер.
В правління Абу-н-Ілкзана проходили конфлікти між племенамихаввара і луата, в які були втягнені і жителі Тахарта, в результаті чого імауАбу-н-Іякзану і його брату Абу Бакру ібн Аллаху довелося покинути Тахарт.
Нажаль, не вдалося встановити причини боротьби одних племен зіншими. Для впливу на племена імами прикладали або силу, або підкуп.
Більшість населення сповідувала ібадитське вчення іслама.Друга частина сповідувала християнство. Ймовірно, що на території імамату жилиі суніти.
Згідно з етичним критерієм населення розділялось по племенам.В Тахарті населення було змішаним. В ньому були наступні групи. Племена мазатаі садрата, племена хавара і луата. Важливу роль при Рустемідах відігравалоплем’я нафуса. В Тахарті жило плем’я мармаджана. На західних і південнихокраїнах проживали чи періодично відвідували ці райони племена Зената, матмата. Згадувалось також плем’я зуага.
Існувала також окрема група арабів, що склалась, коли частиниаглабідського джунда перейшли в імамат Рустемідів і отримали дозвіл тамзалишитися [30; 220].
Невеликі групи виділяються по політичному критерію: це впершу чергу самі Рустеміди. До цієї групи належали сам іслам, його сім’я,близькі і далекі родичі, його мавали і раби.
Групу чужинців (аджам) складали бербери мармаджана, басрійці,Гафійці, кайруанці. Чужинці мали свого керівника і навіть власний ринок.
Серед племен найвпливовішими були хавара, луата, нафуса. Самевони згадуються в якості головних учасників всіх важливих подій в країні.
Ще одна група – це воїни. В арабському тексті для їхвизначення використовують різні слова. Іноді це джунд, іноді – аджнад, абоаскал. Також можливо виділити наступні ступені ієрархії.
1.   Імам – голова держави, першийсеред рівних, офіційна особа, що вступає на пост в результаті виборів.
2.   Знатні люди (вуджух) – групадуже невизначена. Цим словом іноді називаються і племенні вожді і виборнікерівники груп, і просто багаті люди.
3.   Племенні вожді (руаса) –керівники племен, члени знатних родів в племенах. Вони перебували в Тахарті непостійно, а періодично, кожне літо і мали в розпорядженні великі багатства івійськовий потенціал.
4.   Люди більш-менш прості,об’єднані в групи.
5.   Прості люди, не об’єднані нів які групи і були соціально нижче осіб попередньої групи. Вони називалися«ан-нас», тобто «люди» не прості землероби і члени племені.
6.   Залежні люди – раби і слуги.
Існує і інший поділ: на аристократію (хасса) і простих людей(амма). Це той поділ, який вживається в арабських джерелах для всіхмусульманських країн.
В категорію хасса в цьому випадку входили перші три групи, ав категорію амма – три останні [30; 221].
Таким чином можна сказати, що ступінь розвитку державиРустемідів був невисокий особливо в порівнянні з найбільш розвиненими районамиПн. Африки. В той же час вона не поступалася державам Марокканського Заходу.
Рустемідська держава ібадитів Тахарта займала домінуючеположення в центральній частині Пн. Африки, але зовсім не було єдиним великим,вже не говорячи про дрібні. На території Марокко виникли і існували двідержави: алідська держава Ірисів і держава берберів племені бергвата [30; 222].
Після повстання в танжері Майстри ал-Хакіра західні територіїназавжди вийшли з влади халіфів. Ситуація на заході нічим не відрізнялась відтієї, що існувала в центрі і в східних районах. Населення багатьох областейМарокко, організоване в землеробітничі общини, було розкидане поважкодоступних, часто високогірних поселеннях і розвивалося в ізоляції. Тутбула присутня майнова і соціальна нерівність, а також виділення аристократіїплемен і общин. Хариджитський рух на заході Пн. Африки мав не такий широкийрозмах, як в центрі і на сході. Звичайно, і тут існували хариджитські центри:д-ва бергавата, той же Танжер, держава суфритів мікнаса з головним містомСіджиммасою, заснованим в 728 – 729 рр. [18; 120].
Поява і поширення Алідів в Пн. Африці пов’язують з ім’ямІдріса – нащадка Алі ібн Абу Таліба. В 786 р. Ідріс брав участь в великомуповстанні Алідів в Аравії. В трьох милях від Мекки воно було розбите, а йогоучасники розсіяні. Сам Ідірс втік спочатку в Фустат, а згодом і до Марокко.Тут, в області Зерхун, він вступив в контакт з берберським племенем ауреба.Його члени жили на території області з давнім осілим землеробством і булиземлеробами. В 780 – 790 рр. Ідрісу була подарована в дружини дочка одного звождів ауреба. Це свідчить про ступінь поширення ісламу і про його міцнеположення навіть тут, так як такий шлюб був обумовлений намаганням встановитизв’язки з сім’єю пророка.
В цьому ж році Ідріс був обраний імамом. До сьогоднішньогочасу немає остаточного пояснення причин здобуття Алідами важливого політичногозначення в суспільстві північноафриканського Заходу. Але на деякі факторивказати все ж можна.
По-перше, це відношення до аббасидського халіфату, характерполітичнх поглядів Алідів і їх прибічників [18; 123].
По-друге, алідська опозиція була новою в порівнянні зхариджитською. Аббасидські намісники здійснювали рішучі кроки і енергійнізусилля, щоб знову затвердитися в Центральному Магрибі, а звідти вони моглизагрожувати і Марокко.
Можливо, що алідське тлумачення ісламу більше підходилоберберам Західного Магрибу. Хариджизм зберігав демократичні традиціїпершопочаткового ісламу і до ісламські уявлення про всезагальну рівність, щовідобразилася в постулаті всезагальної рівності перед Аллахом. Умови існуванняв VІІ – ІХ ст. в Марокко в найбільшій мірі підходили ідеї ісламу, виголошені вінтерпретації Алідів [18; 127].
Держава Ідріса спиралася в основному на берберські племена.До Ідріса приєдналися племена зуага, луата, садрата, гайаса, нафза, мікнаса,гумара та інші. Всі ці племена жили на території Північного Марокко.
Свідчення про внутрішнє життя держави Ідрісидів ще менше, ніжпро державу Рустемідів. Відомо, що Ідріс І здійснив декілька невеликих походівна території Марокко для підкорення невеликих областей. Можливо, в зв’язку зцими походами, а можливо і ні, двоюрідний брат Ідріса Сулейман затвердився вТлемсоні. За іншими свідченнями в 789 – 790 роках Ідріс направив проти Тлемсенавелику військову експедицію, домігся союзу з племенем заграва і його вождемМухаммедом ібн Хазіром, який незадовго до нього в 786 р. – поклав державіплемені бану іфрен, заснованому хариджитом суфітом Абу Коррой [30; 226].
В 791 році Ідріса було отруєно, а його наступником став Харунар-Рашид, а його наступником став вільновідпущеник на той час, доки не вирісйого син – Ідріс ІІ.
Держава Ірисів головними рисами нагадувала державуРустемідів. Так само, як і там в державі Ідрісів основою життя були настановиісламу. Велике значення мали відносини між племенами і між племенами.
Як і в державі Рустемідів, влада в державі належала одному зпредставників сім’ї Ідрисидів [30; 226].
До числа заслуг Ідріса І (789 – 793) відносять заснуванняміста Феса.
В 789 р. Ідрісом І було побудоване невелике містоберберського типу, укріплене селище, ксар, як і інші міста, які засновувалиарабські завойовники, це місто було побудовано за зразком військово-оборонноїсистеми.
Згодом на цьому місці при Ідрісі ІІ (793 – 828) виріс кварталандалузців – в 808 р., а на протилежному боці річки – квартал кайруанців – в809 р. Царське місто ал-Алійя знаходилося в місті андалузців. Там знаходивсяарабський махзен і карбувалися монети. Поділ на такі частини Феса повторюваврозділ інших міст Марокко на квартали. Фес був дуже вдало розташований наперетині головних шляхів країни: зі сходу на захід і з півночі на південь [18;130].
За п’ятого правителя з числа Ідрісів територія і могутністьідріської держави дуже збільшилась, а Фес розрісся і набув нові пам’ятки ічудові будівлі.
Інститут махзена виникає на початку ІХ ст. і традицієюналежить двору Аглабітів.
На початку Х ст. в 918 р. Ідріс вступив в війну з союзникомФатимідів, вождем мікнаса Масала ібн Хаббусом. Його військо складалося звільноотпущенників (мавали), воїнів з племен ауреба і інших берберськихнародів. Військо складалося з арабських воїнів – це дружина, найбільшпідготовлене і привілейоване військо. За дружиною йшли мавали, люди, які булипов’язані з правителем особистими зв’язками. Потім йшов махзен – плем’я ауреба,непрофесійна частина війська. За ауреба слідувало вже непривілейованеополчення. І після цих племен були племена-союзники.
З подібним військом Ідріс І здійснив похід проти небажаючихприймати іслам язичників, іудеїв і християн, набіг на область Тамесна,заволодів містом Шеллою (Сале), областю Гадла в 789 р., на наступний рікзавоював м. Масину. Приєднав область Газа [30; 229].
За Ідріса ІІ кордони держави були розширені до р. Шеліф наСході і до Сус ал-Акса на Півдні. Після цього походу брат Ідріса Сулейманзатвердився в західній частині Центрального Магрибу, опираючись при цьому наТлемсен. Після смерті Ідріса ІІ його син Мухаммед, за порадою поділив всюдержаву Ідрісів між собою і своїми сімома дорослими братами. Такий розподілзберігся до останньої четверті Х ст., коли в 974 р. останні Ідрісиди буливідправлені в Кордову, але загибеллю династії вважається кінець першої половиниХ ст. Переможний рух Фатимідів по Пн. Африці в цей час привів до військовоїпоразки цієї алідської династії [30; 230].
Другою великою «державою» на території Марокко була державаБергвата. Вона виникла в середині VІІІ ст. в області Тамесна, між ріками БуРегрег і Умм ар-Рабія. Створив цю державу один з учасників повстання Мабсари наім’я Таріф. Його син Саліх став засновником нової релігії, що спиралася натеоретичні і ритуальні положення ісламу, але з додатком християнських догм. Цядержава берберів проіснувала до ХІІ ст., коли вона загинула від Альмохадів.«Держава» бергвата об’єднувала племена бранес, зуага, мат мата, маг мага,матуара, бені бураг, бені ватер. Наступник Саліха, його син Ільяс. Йогоправління тривало 50 років. Його син і наступник Юнус проповідував нову релігіювідкрито. Він наказав вбити всіх, хто відмовляється її прийняти. Засвідченнями, було вбито 7770 осіб. Юнус правив 44 роки, а після його смертівлада перейшла до його племінника Абу Гуфайру Ахмеду [19; 340].
Крім держав Ідрисидів і бергвата на заході Пн. Африкиіснували і інші, більш дрібні.
В горах в районі Гелуан невелика теократична держава булазаснована проповідником на ім’я Ха-тім, який проголосив себе пророком і, таксамо як Саліх, дав своїм послідовникам новий Коран на берберській мові.
Невелика держава була також в Сеуті, де закріпилосяберберське населення.
Ще одна держава існувала на Рифському березі створена волюомейядського халіфа ал-Валіда в 709 – 710 роках арабським воєначальникомСаліхом ібн Мансуром. Центром було м. Пмсаман, а згодом Нокур, заснований всередині ІХ ст. Держава Нокура була джерелом ісламізації на заході Пн. Африки.Вона загинула в 917 р. під час наступу військ Фатимідів. Підтримкою династіїбули бербери Гомера і санхаджа [19; 347].
Подібні «дрібні» держави виникали і в інших районах Пн.Африки. Ібадитська «держава» існувала в Тріполі і знаходилася під владою вождівхаввара. Бербери нафуса заснували «державу» в Габесі на території Туніса. Тамсамо в Тунісі створили свою державу в м. Беджа бербери санхаджа.
Ще одна хариджитська «держава», суфійська, виникла вТменсені, де берберське плем’я Магіла з групи бені іфрен проголосило халіфомсвого вождя Абу Курру.
Політичні кордони в ІХ ст. були такими. За кордонами округівАлександрії починались території Барки і Лівії, підконтрольні аббасидськимхаліфам. Вони простягались на захід до гір Джебель-Нафусі. Місто Тріполі(Атрабумус) ще знаходилось під владою Аббасидів, а м. Габес вже мало аміла,поставленого Аглабідами. Там само знаходився імамат хариджитів нафуса. Післянього, далі на заході і півночі, йшли території Аглабідів, в склад яких входилиІфрикія і Заб. Головним містом Аглабідів був Кайруан, а резиденція правителівбула розташована в замах по сусідству з Кайруаном, а потім в Ракка. ДержаваАглабідів була в ІХ ст. однією з найбільших в Пн. Африці. Біля західних і Пд.західних кордонів держави Аглабідів знаходилось володіння декількох племен. Їхцентром було м. Маккор, в якому жило арабське плем’я бені дамба, а навколодекілька берберських племен. Далі на захід знаходилась територія бану барзал,потім володіння Алідів.
Значна за площею була держава Алідів, що знаходилась натериторії сучасного Алжиру і Пн.-Сх. Марокко. Салітіпас – резиденція сілідськихправителів [19; 350].
В кінці VІІІ ст. серед емірів Пн. Африки виділявся Ібрахімібн аль-Аглаб, який допоміг халіфським військам навести лад в районі Кайруан,але в обмін вимагав права спадкового управління цим округом і сусіднімиобластями, обіцяв сплачувати халіфу щорічну данину. Харун ар-Рашид був змушенийзгодитись з цією пропозицією і в 800 р. закріпив за Ібрахімом області, щовимагались. Так в Пн. Африці виникла ще одна арабська династія, яка управлялапровінцією Іфрикією зі столицею в Кайру ані. Територія цієї провінціїпростягалась від Тріполі до сучасного Алжиру [30; 240].
Аглабіди визнавали верховну владу багдадських халіфів ідотримувались всіх необхідних формальностей. В п’ятничній молитві урочистозгадували ім’я халіфа, саме це ім’я містилося на всіх монетах, що карбувалисяпри дворі нових правителів. Зі свого боку Аббасиди підтримували Аглабідів, і засто років ні один із халіфів не посягнув на їх права.
Аббасидські халіфи розглядали аглабідські області, як надійнеприкриття від посягань не лише берберів, а і візантійців. Аглабідам вдавалосяутримувати сильні берберські племена в залежності або ж підтримувати з нимидружні стосунки, використовуючи племінні ополчення до постійних набігів наСицилію.
У своїй внутрішній політиці аглабідські правителі намагалисязакріпити центральну владу, жорстоко розправляючись з повстанцями. Їхналежність до сунітського ісламу забезпечувала для них великий вплив на довірупри дворі багдадських халіфів, богослови суніти підтримували Аглабідівавторитетом релігії [30; 240].
В управлінні державою Агалбіди притримувались аббасидськогозразку. Вони ввели посаду візиря, головнокомандувача, начальника поштовоїслужби, головного судді-каді та інші. На державні і військові посади призначалинезалежно від походження. Незважаючи на численні міжусобні війни і внутрішнічвари, Аглабідам вдавалося підтримувати регулярне надходження податків в казну.Разом з податками, що були передбачені мусульманським законодавством, вониввели нові, не освячені релігією, податок на торгові операції, на підвізпродуктів харчування. Все населення платило поземельний податок. Великі податкичасто призводили до повстань, або голоду в країні. Але все ж будувалися мечеті,палаци, дороги, багато чисельні водосховища і акведуки, а в кінці ІХ ст.недалеко від Кайруана була збудована нова столиця – Раккада.
Аглабіди приділяли багато уваги укріпленню кордонів і брегівсвоєї держави. Старі візантійські будівлі були відновлені і підсилені.Одночасно була зроблена спроба зміни старого війська. Це військо було складенеза племінним принципом і розквартироване по гарнізонам. Часто між окремимигарнізонами виникали сутички, проходили військові повстання [30; 245].
Аглабіди створили гвардію з рабів-негрів, що повністюзалежали від емірів. Крім того, були створені найбільш небезпечні прикордоннігарнізони. Аглабідьскі еміри зудували сильний флот і перетворили свою державу ввелику морську державу. Основними об’єктами нападу були острови Сицилія,Сардинія і Корсика.
В результаті набігів на Сицилію вона була захоплена. В кінціІХ на початку Х ст. в державі посилилися міжусобиі, починаються повстанняберберських племен. Повсталі бербери племені кітама змогли захопити Раккаду,столицю Аглабідів, і міста Тахерт, Сиджильмасу – центри дрібних самостійнихкнязівств. Це вирішило швидке падіння династії Аглабідів.
З перелічених держав і протодержав найбільш великими заплощею, найбільш впливовими в Пн. Африці були держави Аглабідів, Рустемідів іІдрісидів вони досягли найбільшого рівня економічного розвитку і стали об’єктомдослідження./>
 
2.2 Магриб у Х–ХІІ ст.
З часів арабського завоювання (647 – 703) історія країн Пн.Африки була нерозривно пов’язана з історією країн Близького і Середнього Сходу.В Х ст. країни Пн. Африки переживали період розквіту. Підйом відбувався всільському господарстві, що було пов’язано з переворотом в землеробстві,викликаним іригаційним будівництвом [22; 225].
В Х – ХІ ст. країни Магрибу являли собою передусімсуспільство міщан. Саме в цей період зареєстровано високий рівень урбанізації.
Ремісниче виробництво знаходилося на доволі високому рівні,особливо виготовлення тканин і коврів. Міста Іфрикії вивозили шовкові тканини,шерстяні плащі, лляний одяг, вироби зі скла, шкіри, дерева, різноманітнихметалів. В Тунісі, Сусі, Махдії з Х ст. існували великі суднобудівні верфи;виготовляли зброю, доспіхи, добували залізо, мідь, олово, свинець, ртуть, вдеяких районах срібло і золото (Сиджильмако).
Ще в другій половині ІХ ст., скориставшись глобальнимпосбалленням Багдадського халіфату, фактично незалежним володарем Єгипту сталатюркська династія Пулунідів (868 – 905), яку заснував генерал – гулям Ахмед ібнГулун (868 – 884). На початку Х ст. Аббасидам пощастило ненадовго повернутисобі пряме управління над Єгиптом, еміром якого призначили ферганського іхшида(«князь»). Проте в 935 р. іхшид Мухаммед ібн Тугидж (935 – 946) знову здобувфактичну незалежність від Багдада, спираючись на колосальну армію (понад 400тис. вояків, з них 8 тис. рабів-гвардійців). Він показав себе енергійним,норовливим та примхливим володарем. Славився як меценат і релігійно терпимиймусульманин, полюбляв філософські диспути, підтримував поетів та архітекторів.Але його спадкоємець (Абу Хасан Алі) виявився психічно недоумкуватим.Всесильним регентом при дворі Іхшидів став темношкірий раб – абіссінець, євнух(!) Кафур (946 – 968), якого Мухаммед свого часу купив за 10 динарів.
Після смерті в 968 р. Кафура ніщо вже не могло врятуватиприречену іхшидидську династію, коли в Єгипет вдерлися армії Фатімідів [19;25].
Держава Фатімідів (909 – 1171) виникла в Іфрикії (сучаснийТуніс) в результаті переможного повстання берберських племен проти аббасидськихнамісників Аглабідів. Це повстання було результатом таємної пропагандишиїтсько-ісмаїлітських емісарів з її лозунгами справедливості і всезагальноїрівності. Засновниками династії Фатілідів став ісламізований перськийєврей-ісмаїліт, один із лідерів ісмаїлітської общини Убейдаллак, який напочатку Х ст. розгорнув ісмаїлітську пропаганду серед беберів Північної Африки.Свій родовід він вивів від Фатіми (дочки Пророка) та її чоловік аАлі (четвертогохаліфа) через імама Джафара ас-Садика. Однак бербери, невдоволені тим, що арабипрезирливо ставляться до них як до мусульман «другого сорту», не сталиперевіряти цю брехливу генеалогію, а охоче виступили проти чорнопрапорнихарабо-аббасидських військ під білими фатімідськими прапорами. У 909 р.Убейдаллаха звільнили, а в 910 р., захопивши Туніс, він проголосив себеаль-Махді (месією, що прийшов встановити царство справедливості на землі),імамом і халіфом. Аббасиди остаточно втратили Північну Африку, де запанувавісмаїлітський «анти халіфат» Фатімідів, основною бойовою силою якого спочаткувиступали берберські племена Кітама й Санхаджа. У 969 р. фатімідська армія начолі з генералом Джаухаром (колишнім рабом, поводирем якому символічно служивчорний пес), захопила Єгипет. Фатімідський халіф Аль-Муізз (953 – 975) ставволодарем всієї Північної Африки. Столицею ісмаїлітського халіфату булоперенесено до Каїра (аль-Кахіра – «Місто перемоги»). Протягом наступнихдесятиліть ісмаїліті захопили Палестину, частково Сирію, а на початку ХІ ст.встановили своє панування в Ємені [35; 383].
Панівною ідеологією в державі Фатімідів проголосилиісмаїлізм, проте сунніти, шиїти-імаміти, християни та іудеї зберегли правосповідувати власні культури.
Розквіт ісмаїлітського халіфату припав на правління халіфааль-Азіза (975 – 996). Шалені гроші витрачалися на двір, армію, поетів імузикантів, науку та дорогі пропагандистські компанії, а простолюд жив узлиднях. Навіть бербери припинили підтримувати Фатімідів, бо прихід новихволодарів, з якими були пов’язані великі релігійні сподівання, не поліпшивжиття цих людей. Тому дедалі більше ставало в армії мамлюків-рабів-гвардійцівна зразок багдадських гулямів переважно з тюрків, слов’ян (серби, хорвати іболгари виборювали в ті часи домінування на Балканах, із радістю продавалибранців-мусульман та чорношкірих суданців) [35; 348].
Переломним моментом в історії держави Фатімідів було довгеправління халіфа ал-Мустанжира (1036 – 1094), саме цей час держава переживаєперіод занепаду.
Починаються повстання підкорених народів і ослабленняцентральної влади, що призвело до зменшення території.
З 1048 р. в Іфрикії затвердилась самостійна династія Заридів,що визнала авторитет Аббасидів. Фатіміди направили в Іфрикію племена бедуїнівхілал і сулайм, що спустошили її територію, але встановити свою владу незмогли. З середини ХІ ст. весь Магриб був підпорядкований снітам Альморавідам,які через століття змінила друга арабська династія – Альмохади [35; 384].
В ХІ ст. реальна влада в державі переходить від халіфів довізирів з військових. До середини ХІІ ст. в результаті розколу, викликаногоборотьбою за успадкування Халіфата і імамата, єгипетські ісмаїліти виявилисяподіленими на три фракції. До цього часу економічний занепад і анархія в країнідосягли свого піку. Малолітні халіфи ад-Зафір (1149 – 1154) і ал-Фаіз (1154 –1160) не мали і краплини самостійності [35; 386].
До 60-х років ХІ імперія Фатімідів фактично не існувала. ВСирії проходили міжусобиці. Єгипет опинився в руках гвардії, що була набрана знегрів. Нижній і середній Єгипет підкорялися командуючому тюркською гвардією,влада халіфа визнавалась лише на території його палацу. Ємен і Мекка зновуповстання в прикордонних містах. Згодом влада Фатімідів впала і формально.
У 1171 р. Салах ад-дін офіційно ліквідував інститутфатімідських халіфів і поновив у Єгипті панування правомірного сунізму. Післясмерті від серцевого нападу Нураддіна Салах ад-дін сам проголосив себесултаном, заснувавши династію і державу Айюбідів (1171 – 1250). Визнала йогозверхність і Сирія. Крім Північної Африки Айюбідам підкорялися Єгипет, Сирія,Північний Ірак і більша частина Палестини, Хіджаз, Ємен, Нубія. Проте за часиспадкоємців Салах-ад-діна могутня держава почала розпадатися, його синиперегризлися за владу і держава розпалася. У 1250 р. цілковитими володарямиЄгипту стали мамлюки (раби-гвардійці). Останнього айюбідського султана(Муаззама Туран-шаха, 1249 – 1250) гвардійці зарізали. Після цього на територіїМагрибу запанувала мілітаристська диктатура рабської гвардії на чолі ізсултанами – військовими диктаторами, яких мамлюки самі саджали на престол [31;25].
Під владу мамлюків потрапили: Антіохія, Нубія, частково Лівіяі Туніс, Хіджаз.
З приходом турків влада мамлюків похитнулася. Останньогомамлюцького султана Туман бея (1516 – 1517) за наказом турецького султанаСеліма І Явуза повісили на центральній брамі Каїра. Держава мамлюків пересталаіснувати.
Турецьке завоювання не привело до цілковитого краху арабськоїкультури. Лише далекий Магриб зберігав останні традиції арабомусульманськоїдержавності [25; 33].
Варто розглянути також одне самостійне утворення ХІ ст.
Розгром Ідрісидів залишив Магриб політично незахищеним, і цейвакуум в ХІ ст. заповнили арабські племена бедуїнів (зокрема племена білан ісулейм), які покинули перенаселену Аравію в пошуках багатств і нових земель,завершивши цим арабізацію і суннізацію північно-африканськогосередземноморського узбережжя. Бедуїни грабували міста, руйнували канали ігреблі, зганяли з насиджених місць землеробів з числа «невірних». В результатізанепала іригація, а рільники змушені були тікати в гірські ліси «Високогоплато» (сучасний Алжир). Там вони розорали круті схили гір, звівши нанівецьрештки північно африканських реліктових лісів, почалася ерозія грунтів, що призвелодо екологічної катастрофи. Від такої ситуації і тотальної бедуїнізації вигралиараби-мусульмани, а програли волелюбні кочові бербери, які так і залишилисьмусульманами «другого ґатунку». І тоді «володарі Сахари» самі взялися задержавотворення. Очолили цей рух племена верблюд оводів лемтуна, гойдала імессуфа з етнічної групи санхаджа. Релігійно-політичним вождемвійськово-кочової конфедерації став арабський богослов Абдаллах ібн Ясін(фанатичний суніт-малікіт), якого самі бербери запросили, як їхньоговчителя-місіонера й наставника. Своєю штаб-квартирою він обрав укріпленуфортецю (рібат) у гирлі річки Сенегал, звідки і пішла назва творців першоїберберської держави – Аль-Мурабітун («люди з фортеці» – європ. Альморавіди)[35; 398].
Альморавіди пропагували сунітський фанатизм і аскетизм,вимагали очистити іслам від усіх непокоранічних, а тому неприпустимихнадуживань (музика, вино, поезія, лихварство) й закликали до «священної війни»з усіма «невірними».
В 1054 р. берберська верблюжа кіннота, озброєна списами йдротиками, атакувала осілий Магриб. У 1062 р. вони заснували на завойованихземлях свою столицю (Марракеш), у 1069 р. захопили Фес, а в 1086 р. надалидопомогу мусульманам Іспанії, розгромивши християн в битві поблизу Залакки [35;398].
Апогею могутності держава Альморавідів досягла за правлінняЮсуфа ібн Ташвина (1088 – 1106). Він об’єднав Магриб і половину Іспанії підкерівництво своєї династії. Від багдадського халіфа він дістав почесний титул«еміра правовірних». Проте наступний «емір мусульман» Алі ібн Юсуф (1107 –1143) не успадкував здібностей батька. Збільшувалися податки і берберивідвернулись від такої влади, й альморавідська армія стала найманою –професійних головорізів набрали насамперед з мосарабів (арабізованих таісламізованих християн Андалусії). Знову спалахнула війна, в якій берберівочолили Альмохади (аль-Муваххідун – «ті, що зміцнюють абсолютну єдність Бога»)[22; 222].
Рушійною силою альмохадського руху стали племенаберберів-горян Махмуда, з Південного Марокко. Себе ібн Тумарт проголосив«непогрішимим імамом», «еміром усіх правовірних» (емір аль-мумінін) і,звичайно, махді. Наступником ібн Тумарта, що захинув у 1130 р. при облозіМарракешу, став його соратник Абда аль Муміна, що закінчив у 1146 р. підкоренняМагрибу від Атлантики до Тунісу і заснував стабільну династію місцевих халіфів– династію Мумінідів (1130 – 1275). Столицею новоствореного халіфату залишивсяМарракеш [35; 399].
Апогею могутності імперія Альмохадів сягнула за правлінняЯкуба аль-Мансура (1184 – 1199). У державі ввели єдину грошову систему (золотийюсуфі та квадратний срібний дирхил), яка об’єднала Андалусію й Маг риб в Єдинуфінансову спільноту [35; 399].
Втративши Андалусію, халіфи Магрибу за панікували,зневірившись у бойових можливостях берберських племен і релігійному впливікрайнього ісламського монотеїзму. При дворі Альмохадів з’явилася своя рабськагвардія (з негрів) і загони тюркських найманців, а в 1230 р. халіф аль-Мамунсклав з себе титул халіфа, поновив у країні офіційне сповідування сунізму і, визнавширелігійний сюзеренітет Аббасидів, прокляв ім’я махді ібн Тумарта [35; 400].
В 1269 р. Марракеш упав, а останній, тридцятий, альмохадськийволодар Абд аль-Вахид ІІІ Мутасім утік у гори Атласу, де в 1275 р. залишкиАльмохадів були добиті марокканськими арабами.
Нові владики Магрибу повернули столицю у Фес і зновуспробували надати допомогу єдиновірцям Андалусії. Проте виснажлива боротьбаконкуруючих династій (Мерініди, Ваттасиди, Зейяніди, Хафсиди) паралізувалаполітичне життя регіону.
У 1415 р. португальці захопили перший північноафриканськийпорт Сеуту, після чого жертвами їхньої агресії стали Танжер і Маса, в 1497 р.іспанці окупували марокканський порт Мелілью. В Магрибі утворився султанатМарокко на чолі з династією Саадидів – останнього осердка незалежної арабськоїсередньовічної державності [35; 400].
Отже, об’єднавши під своєю владою всю Пн. Африку Альмохадистворили у Магрибі могутню мусульманську імперію. В їхніх володіннях пануваласурова дисципліна, єдина віра і один закон. Їх політика тимьяза (чистки) буладуже жорстокою.
Відсутність єдності у верхах призвела до кінцевого розпадуімперії. На її руїнах утворилися три самостійні держави: Хасидів (1229 – 1574)зі столицею у Тунісі, Зайянідів (1235 – 1551), що затвердили свою владу вТлемсені, і Меринідів (1269 – 1465), які захопили Мараккеш.
Розділ 3.Порівняльна характеристика північноафриканських країн напередодні і після завоювання 3.1Характеристика економічного становища
Арабські джерела мало повідомляють про економічний станПівнічної Африки до арабського завоювання. Про це можна дізнатися лише наоснові небагатьох відомостей, що безпосередньо висвітлюють це. Найбільшевідомостей надає Ібн Ідарі [30; 125].
Згідно з відомостями, в Північній Африці було високорозвиненеі підтримувалося у хорошому стані сільськогосподарське виробництво. ПівнічнаАфрика була однією з найбагатших провінцій Візантійської імперії, що відпалавід неї в останні роки перед завоюванням. Зовсім не випадково візантійськийімператор Констант ІІ, коли арабські війська почали тіснити візантійців в Сиріїі підходити до Малої Азії, пропонував перенести столицю імперії зКонстантинополя в Карфаген.
Основу багатства Пн. Африки складали садівництво, вирощуванняоливок, виробництво зернових. Іфрикія і Магриб були найбагатшими областямисвіту. Ці багатства були набуті шляхом торгівлі продуктами землеробства,головним чином оливковою олією [30; 125].
Коли Абдаллах ібн Саід ібн Абу Сарх захопив Карфаген вперше,перед ним склали захоплені в місті скарби, що складали захоплене у мусульман.Один з жителів Іфрикії сказав: «Багатства з’явились тому, що в жителів морів іостровів немає оливкової олії і зазвичай вони запасалися нею тут.
Карфаген був віддалений від Тунісу на 12 миль. Він був місцемперебування африканського уряду.
Торгівельними і ремісничими центрами були міста Тіхарт іТахуда. Будівлі в м. Тахуда збудовані з каменю і в ньому були багаточисельніринки, мечеть, великі готелі»
Також стародавнім ринком було м. Сабра, що поблизу Тріпай[30; 126].
Араби відмітили, що жителі Пн. Африки їздять головним чиномна конях, що варто розцінювати як свідчення значного розширення коней впорівнянні з іншими тваринами, зокрема з верблюдами, і як ознака багатства [30;126].
Північна Африка мала і інші способи збагачення. Одним з нихбула торгівля її землеробського населення з кочівниками-скотарями Півдня, якіпотребували продуктів землеробської діяльності.
Існувала також і транс сахарська торгівля з Суданом. Самезображення негрів на античних мозаїках, наприклад, в Тімгаді (в тімгадськомумузеї мозаїки), підтверджують існування таких зв’язків задовго до VІІ ст.
Торгівля сприяла накопиченню скарбів в Північній Африці.Свідченнями існування цих скарбів є величезна здобич, яку араби захопили в цій країніна протязі всіх років завоювання. Вони почали її завойовувати відразу післяоволодіння Єгиптом. Перші походи були здійснені в Барку і Тріполі, а засвідченням ал-Балазурі – ще і в Завілу, були переведені Амром ібн ал-Асом вправління Омара І. Барка і Завіла були підкорені, а Тріполі лише пограбоване. ВТріполі були захоплені тюки з товарами, які були продані, а гроші розподілені.В м. Сабра військові Абн ібн ал-Аса захопили все, що в ньому знаходилося. Увсіх походах, як правило, захоплювалися цінності, гроші, майно і полонені [30;128].
Набіги на території Іфрикії в 646 р. в правління халіфаОсмана ібн Аффана, за намісника Єгипту і воєначальнику його джунда Абдаллаховіібн Саіді ібн Абу Сархі. Останній в 645 – 647 рр. відсилав мусульман в кіннінабіги і захоплювали велику кількість полонених і майна. В основному ці походибули направлені в область Пд. Туніса – в Джарід. В 647 р. почалось захопленняПівнічної Африки. На початку походу Абдаллах ібн Саід ібн Абу Сарх розіславнаперед по різним напрямках війська, вони здійснювали напади на селище іневеликі міста і захоплювали здобич.
В 647 р. відбулася битва мусульман і ромейського війська приСубайтулі. Ромеї були розгромлені, а мусульмани захопили багато полонених. Булазахоплена дочка правителя Північної Африки Бітріка Джурджира (патриціяГригорія), а сам він був вбитий.
Також мусульмани захопили і Карфаген, а в ньому величезнукількість багатств, а саме золото і срібло. В цьому ж поході мусульманизахопили багато полонених і велику здобич в Гафсі.
В 653 р. відбувся другий похід Абдаллаха ібн Саіда ібн АбуСарха в Іфрикію. В 662 р. полонені були захоплені в Гадамесі, куди здійснивпохід Куба ібн Нафі. Під час походу Муравії ібн Худайджа, Абд ал-Малік силоюзахопив м. Джагулу, забрав в полон дітей, все майно, що було в місті, адорослих чоловіків вбив.
В 670 р. в Північну Африку був надісланий новий воєначальникУкба ібн Нафі. Йому довелося завоювати країну знову. В 671 р. Укба заснувавперше арабське місто Кайруан.
Під час наступних походів в Забе, Тіхарт, Піанжеру і іншіобласті Марокко араби захопили жінок [25; 225].
Після загибелі Укби і возвеличення вождя берберів Кусейми Пн.Африку довелося завойовувати ще раз. Тоді намісником було призначено Зуххайраібн Кайса, що згодом був вбитий. В Іфрикію було призначено Хассана ібн Нумана,що вивіз з Африки величезну кількість дорогоцінного каміння, золота, срібла,різноманітних товарів, коней, рабів і майна.
Наступник Хассана Муса ібн Ну сайр завоював укріпленняЗагуан. В результаті походу було захоплено 10 тис. полонених.
В ході завоювань араби-мусульмани під гаслом поширення ісламрозкрадали міста і поселення, захоплювали здобич і полонених. Ця практиказалишалася незмінню протягом всього часу, доки йшло завоювання, і ще довгопісля нього. Фактично вона означала занепад виробничих сил країни.
Від цієї політики в першу чергу страждали осілі землеробськіобласті, візантійці і романізоване населення. Але було б несправедливозвинувачувати в цьому лише одних арабів-мусульман. В справі занепадуземлеробського населення для них не поступалися бербери, а саме та частина, щопроживала на Півдні країни і являла собою напівкочові племена. І Кусейла, іКахіна були вождями саме таких племен. Політика Кахіна багато в чому сприялазанепаду виробничих сил Пн. Африки. Вони спустошували міста, розорювалисадівництво і робили неможливим подальше вирощування оливок., що призвело доскорочення міського життя. Слід відмітити, що існує точка зору, згідно якої привстановленні влади арабів посилилось і закріпилось міське життя. Але з арабськихджерел, що описують події VІІ – поч. VІІІ ст., дана думка не підтверджується[30; 129].
Кахіна вирішив знищити джерело багатства і розквіту в Пн.Африці, щоб арабам нічіого не дісталося. Він зруйнував землеробство ісадівництво на території Пн. Африки.
Якщо згадати про життя берберів південних районів країни іпівнічних землеробських областей, то можна помітити протиставленнянапівкочівникам-скотарям землеробів і садівників. Саме напівкочівникипотребували пасовищ і в невеликих масштабах вирощували зернові, тому берберисприймали процес занепаду землеробської культури північних областей, як цілкомнормальний і зрозумілий, в ході якого одночасно можна було розширити і ресурсинапівкочового скотарського виробництва.
Характерно, що в заклику до руйнування землеробства неміститься вказівка на необхідність зруйнувати зернове господарство, знищитипосіви, які так необхідні самим напівкочівникам і виробництво яких складаєчастину їх власної діяльності. Тому що їх розорення було б рівнозначне зниженнючастки свого власного виробництва, від якого залежало їх життя.
В результаті здійсненої берберами вирубки дерев залишилосябез засоів до існування землеробське населення ромеїв і афаріка, тобтороманізованих, латинізованих, візантірованих берберів-землеробів. Зменшиласькількість спеціалістів в різних галузях сільського господарства [30; 131].
Відомості про долю населення Пн. Африки в період арабськогозавоювання потребують особливої уваги. Відомо, що мусульмани вивели з Африкивелику кількість полонених, але скільки саме? Зазвичай, у всіх роботах зісторії Пн. Африки названі числа полонених є нвірними. Передусім звертає насебе увагу невелика кількість арабів в порівнянні з числом військових ввізантійських військах і берберських племінних ополченнях. Складення данихчисельності всіх мусульманських військ, відісланих в Пн. Африку за весь періодз 642 по 710 рр., дає суму в 100 тис. грн. Насправді ж їх повинно було б бутибільше, так як в деяких військах число воїнів, надісланих в Африку, невказувалося. Тому скоріш за все дані про число мусульманських військ більш меншвірні, так як автори могли використовувати джерела правильних свідчень [30;132].
Так само є важким визначення справжнього числа полонених.
Практика знищення чоловіків і захоплення в полон іншого населеннявідома з інших джерел, що висвітлюють хід завоювань в інших країнах. Тому вонане є нічим дивним і для Африки, а випадки захоплення дуже великої кількостіполонених були цілком можливі. Полонені з берберів цінувались на Сході за красу[30; 132].
В загальному процес скорочення кількості населення, так самояк і спустошення міст і знищення культури садівництва, були результатом того,що в арабському війську-джунді були кочові і напівкочові арабські племена.
Розглянемо тепер відомості про те, що являла собою здобичкрім полонених. Це були різноманітні предмети і майно, золото і срібло, монети,золоті і срібні предмети (статуї, кубки), дорогоцінне каміння і вироби з нього.Речі цінні не лише матералом, з якого вони вироблені, але і дякуючи пов’язанимз ними характерним моральним навантаженням, як, наприклад, стіл Соломона,виготовлений з різноманітного дорогоцінного каміння і захоплений в Толедо, атакож різного роду товари. Але найчастіше здобич визначалася словом мал –майно, багатство, в тому числі і гроші. Звичайно, згадуються тварини: коні івівці. Вся здобич зносилась в одне місце і ділилась. Після оцінки бажаючий мігвзяти конкретний предмет, заплативши за нього. Після закінчення оцінки здобичділилась на п’ять частин.
Згідно з Кораном і звичаєм, одна частина йшла «Аллаху і йогопророку, його близьким, сиротам, бідним і подорожуючим». Інші чотири ділилисятаким чином, що доля кінного воїна була втричі більша долі пішого. Є відомості,що в Магрибі існував кінтар, спеціально для вивішування великої кількостізолота.
Після завоювання Пн. Африки бербери деякий час сперечалисяодин з одним за володіння Іфрикією і Магрибом так, що в результаті суперечки ціпровінції були спустошені. Іфрикія перетворилася в пустелю [30; 135].
Приведені факти дозволяють прийти до твердження, що доарабського завоювання весь цей регіон переживав якщо не розквіт, топроцвітання. Арабське завоюваня залишило регіон без значної кількості трудовогонаселення і взагалі населення різного віку і статі, і великої кількостіматеріальних цінностей. Дії і протидії арабів і берберів призвели до значногоруйнування виробничих сил і умов виробництва, до посилення рабського фактора вхаліфаті.
Відомості, що до ХІ ст. в Північній Африці не було ні одногокочівника, а араби, що прийшли туди, селились в містах і не впливали нарозвиток життя в сільській місцевості. Дійсно, на перший погляд ця думказдається справедливою. В Єгипті араби заснували Ель-Фустат, в Північній Африці– Кайруан. Кожне з цих міст стало центром ремесла і торгівлі. Але Кайруан засновувавсяяк військова база, в якій могли б бути зібрані і збережені сили і засоби длямайбутніх військових походів і для утримання в покорі населення. Мусульмани, щожили в містах, в першу чергу були не виробничим населенням, а воїнами.
Можна зробити висновок, що відомості про багатство земель Пн.Африки повинні бути дійти до мусульман, для яких набіг був першою частиноюзавоювання і які повинні були жити після перемоги за рахунок експлуатаціїзавойованої країни [25; 44].
Весь процес завоювання тривав до початку VІІІ ст., аконкретно до 711 року. Була підкорена вся Пн. Африка, включаючи і Марокко, іобласті Високих плато сучасного Алжира.
Північна Африка була завойована в результаті походів Укби ібнНафі в 681 – 684 рр., Зухайра ібн Кайса ал-Балаві в 688 р., Хассана ібн Нуманав 701 р. [22; 227].
Довготривалий процес завоювання Пн. Африки, що продовжувався68 років (642 – 710), означав для усього регіону і для його населення знищеннявиробничих сил [22; 228].
В значній мірі постраждало все населення Пн. Африки. Великачастина була вбита в ході війни. Ще одна частина емігрувала за кордон в країниСередземномор’я.
Третя частина населення – мирне населення міст і сільськоїмісцевості – були вбиті, або захоплені в полон [20; 143].
В значній мірі була зруйнована економічна основа існуванняпівнічноафриканського суспільства, його сільське господарство і різні йогогалузі.
Сильно постраждало від завоювання і міське життя Пн. Африки.Деякі міста були зруйновані повністю, інші частково. З цього факта можназробити висновок про занепад ремесла і торгівлі.
В ході завоювань Пн. Африка залишилась без значної кількостісвоїх багатств. Вони були вивезені на Схід і служили для збагачення вищогосоцільного стану Халіфату.
Нашестя сахарських і аравійських кочівників згубним чиномзмінило долю Пн. Африки. Під їх ударами загинула землеробська цивілізаціяраннього середньовіччя. Відтоді розпочався довготривалий процес занепаду Пн.Африки. В середині ХІ ст. вона увійшла в період господарського і культурногорегресу.
Бедуїніація Магрибу призвела до зникнення сотні міст і тисячпоселень. Відбувався процес депопуляції, дезурбанізації населених пунктів.
3.2 Експлуатація і особливості процесу оподаткування підкорених країн
До 642 р., до початку завоювання Пн. Африки, мусульманськаобщина вже завоювала Сирію та Ірак і вже мала деякий досвід відносин знаселенням цих країн. На основі рішень, винесених халіфом Омаром, склалисьголовні положення системи умов, які повинні були дотримуватися при спільномужитті мусульманської общини і населення підкорених країн. Ця система, з одногобоку, відображала аналогічну практику таких же відносин панування і підкорення,яка до часу появи ісламу стала звичаєм аравійських племен. З другого боку, вній відобразилися класові інтереси керівної верхівки мусульманської общини ісуб’єктивні інтереси осіб, що знаходилися на вершині управління. Вонарегулювала характер і розмір оподаткування, якому підпорядковувалися усі членимусульманської общини. Практика цієї системи враховувала рішення пророка і йогохаліфів. Вона стала тією основою, на якій виросла мусульманська юридична наука[20; 145].
В VІІІ ст. з’явилися різні юридичні школи і юридичні твори.Серед них одне з найбільш відомих належало Абу Юсуфу Якубу ібн Ібрахімуал-Ансарі і називалося «Кітаб ал-харадж» («Книга про поземельний податок»). Вньому викладені умови включення в мусульманську общину. Згідно них мусульмани,зустрівшись з іновірцями, повинні були призвати їх до прийняття ісламу ізробити це тричі. Якщо на запитаня була позитивна відповідь, то потенційніпротивники входили в мусульманську общину і отримували ті ж права і обов’язки,що і інші мусульмани [30; 146].
Якщо іновірці відмовлялися приймати іслам, то їм пропонувалипідкоритися мусульманам, зберегти свою віру і платити податок. Якщо вонипогоджувались на це, мусульмани повинні були їх захищати, воювати з ворогами,які на них нападали, звільнивши їх від цієї турботи, щоб вони могли платитихарадж. Така домовленість називалася завоюванням за мирним договором (сулхан).Він означав збереження майна підкореного населення і сплату податків [24; 226].
Але якщо мусульмани отримували відмову, вони повинні буливоювати з не мусульманами. Перемігши їх, вони отримували всю владу надпереможеними. Таке завоювання називалося анватан – здійснене силою. Їх долявирішувала мусульманським воєначальником, який одночасно виконував обов’язкиімама і називався імамом. Частими в цьому випадку були вбивство чоловіків ізахоплення в полон жінок і дітей [24; 227].
Що стосується воїнів, захоплених в полон, то імам мігрозпорядитися вбити їх чи обміняти на полонених мусульман. Взагалі імамвирішував усе. Він міг зберегти переможеним життя, оподаткувавши їх. Якщо вониставали платниками податків, то їм залишали їх землі і вони були зобов’язані платитипоземельний податок – харадж. Таким чином, ця система була основою в системіоподаткування.
Завойовуючи нові території, мусульмани захоплювали здобич іставали господарями. Отримане майно поділялося на дві категорії: власне здобич(ганіма) і фай. Ганіму складало рухоме майно. Саме вона кожен раз після вдалогобою йшла на розподіл воїнам, за виняткоам 1/5 частини на користь центральноївлади на чолі з пророком, а потім халіфом, який нею і розпоряджався. Міжвоїнами вона ділилась в пропорції однієї долі пішому воїну і трьох долейвершнику. Поняття «фай» мало два значення: раніше і пізніше. Узятий в ранньомузначенні фай включав нерухоме майно, головним чином земельні частини і їхрозподіл між воїнами. Пізніше фай означав нерухоме майно, яке повинне було статиздобутком всієї мусульманської общини. Таке майно набувалось не в результатізусиль воїнів, а дякуючи божественному втручанню на користь пророка і йогообщини. Тому таке майно повинно було належати общині, а на практиці – спочаткупророку, а надалі халіфам.
Питання про характер власності на землю було ключовим увирішенні основних проблем суспільного розвитку [30; 150]. Варто зазначити, щоарабам-мусульманам в VІІ ст. була добре відома власність на землю. Невеликічастини хорошої, плодючої і зрошеної землі завжди мали господарів. Зазвичайвони були зайняті садами чи фініковими деревами. Такі землі дуже цінувалися всередовищі наслідників Мухаммеда, але далеко не всі спочатку були їхгосподарями. Тому, коли почались завоювання, дуже багато воїнів забажалиотримати у власність такі наділи, але зустріли опір центральної влади в особіхаліфів Омара і Османа. У випадку розділу земель кожен із воїнів став бивласником більшого чи меншого земельного наділу і отримував би з нього дохід, втой час як державна влада не отримала б нічого. У випадку збереження цілісностіземлі вони залишалися б за державою, а воїни, що її завоювали, не мали б на нійсвоєї частки [30; 151].
Таким чином, визначилися дві тенденції у відношенні до земліу тільки що виниклому арабському халіфаті. Одна тенденція домагаласьвстановлення власності центральної влади на завойованій території івстановлення державної власності на землю. Вона відображала інтереси якцентральної влади, так і аристократичної верхівки мусульманського суспільства.Така форма власності нагадувала спільну власність на землю племені. Другатенденція, пов’язана з фактом володіння окремими особами невеликими земельниминаділами в межах Аравії в доісламську епоху. Вона відображала інтересимусульманських воїнів в залежності від регіонів.
Можна виділити три групи земель за їх призначенням:
1)   землі, що використовувалисьдля обробітку і експлуатації;
2)   міські землі;
3)   землі для пасовищ.
Землі для випасу надавались племенам поблизу деяких міст.
Землі, що потрапили до рук окремих осіб, являли собою післязавоювання незначну частину земельного фонду. Основна ж частина опинилася вруках держави.
Джерела свідчать, що весь Магриб був завойований силою. Колимусульмани захопили Магриб і його райони, то поділили його [30; 153]. Протягомсімдесяти років, доки йшла війна в Пн. Африці, в центр відправлялась 1/5здобичі. Та коли цей процес зупинився, то питання про видатки, що непокривалися прибутками від країни, повинно було вирішитись на користь держави.Існувала також практика отримання землі у власність і отримання земель в якостіфеодального пожалування.
Таким чином, джерела свідчать, що подібно іншим державам уПн. Африці теж була встановлена державна власність на землю, але при цьому малимісце окремі випадки надання земельних наділів на правах приватної власності,на правах пожалування, яке законодавець ал-Маварді в ХІ ст. назвав терміномікта тамлік – «наділ, відданий у власність» [30; 155].
Існують і вказівки на такі наділи. Так, намісник в ІфрикіїХасан ібн ан-Нуман, після того, як одержав поразку від Кахіни, пішов в Барку.«Він перебував там і побудував в Барці замки, які до сьогоднішнього дняназиваються замками Хассана».
Різні обставини сприяли появі в Пн. Африці, як державної, такі приватної власності на землю. Жорстока війна загострила відносини з місцевимнаселенням. Після завоювання араби оселилися в містах. Коли завоювання булозакінчене, то якась частина земель повинна була залишитися без господарів, такяк велика кількість населення виїхала з країни, в тому числі і великіземлевласники.
Крім того, не можна не сказати і про те, що пророк дарувавземлі, а отже така практика була широко відомою. Мухаммед надавав своїмприхильникам землі в якості нагороди. Враховувались і заслуги з поширенняісламу.
Порушення земельних прав осуджувалося, що видно з одногохадіса: «Пророк сказав: «Тому, хто без права візьме п’ядь землі, Аллах повісить(на шию) намисто з семи земель» [25; 44].
В результаті концепція земельної власності в Пн. Африці вперші століття після завоювання (VІІІ – ІХ), ґрунтується на основній в державідержавній власності, яка переважала у всіх без виключення провінціях і областяхрегіону.
Поміж державної власності існувала приватна власність. Їїрозміри були різні. Існували і великі володіння у власності окремих осіб, алеїх кількість була невелика. Можливо, що певна їх частина була надана окремимособам для управління і перетворення ними в спадкову власність.
В деяких регіонах частина земель виявилась безгосподарською.Це в основному території Тунісу, де попередні господарі цих земель залишиликраїну. Всі ці землі, по усій ймовірності, складали цей фонд, з якого і виниклоприватне землеволодіння.
Дрібне приватне землеволодіння існувало і було земельноювласністю общин і окремих дрібних власників. Ця дрібна земельна власність чидрібне землеволодіння були підпорядковані спільній державній власності, щовиявлялося в необхідності сплати спочатку данини, а потім і податків [30; 157].
Протягом VІІІ – ІХ ст. не простежується ознак, які дозволилиб говорити про зміну цієї системи власності на землю, землекористування іземлеволодіння. Але якщо взяти до уваги свідчення більш пізнішого часу, щовідносяться до Х ст. і до території Іфрикії, можна говорити і про тенденціюпереходу державних земель до категорії приватних.
Поряд з цими категоріями земельної власності існувалаплемінна земельна власність, в першу чергу на землі, що не використовувалисядля землеробства [22; 226].
На початковому етапі ісламу і в ході завоювань склались іосновні принципи оподаткування. Податки зазвичай поділяють на встановленішаріатом і світські. Перші сплачували мусульмани, а другі – іновірці. Одним зперших податків в мусульманській общині, який повинні були платити її члени,був закат. Це був податок на прибуток. Він поділявся на чотири категорії: закатна дрібну рогату худобу; на товари, золото і срібло; на рудники і знахідкискарбів; на сільськогосподарську продукцію. Останній варіант заката мав ще йспеціальне визначення «умр» (десятина). В ранньому ісламі мусульмани складалиправлячу військову касту і були зобов’язані платити лише закат. Розмір закатудорівнював у той час 2,5 % ціни майна [30; 158]. Ті люди, які ввійшли вмусульманську державу, зберегли свою віру, повинні були сплачувати більш тяжкіподатки. Оскільки ці люди занходилися під захистом мусульман і сплачували лишеподушний податок дзизью і поземельний податок – харадж [25; 43].
В перші десятиліття мусульмани розглядали Пн. Африку лише якоб’єкт грабунку і отримання данини. Та згодом вингикає думка про постійнеперебування в завойованих країнах і про постійну їх експлуатацію. ЗаснуванняКайруана в 670 р. було важливим пунктом в історії завоювання Пн. Африки. Цеозначало, що керівники Халіфату і їх намісники дійшли до думки про кінцевепідкорення земель і населення цих областей і про перетворення їх в одну змусульманських провінцій. Згодом з’являються ознаки бажання організуватипостійну присутність і постійний контроль над місцевими справами. Зовнішньоюпричиною як усіх завоювань, так і заснованих мір були пропаганда і поширенняісламу, так само як і небажання берберів приймати іслам. Іслам затвердивсясеред берберів лише після завоювання Магрибу [30; 159].
Заснування Кайруану було важливим в історії відносинзавойовників і берберів. Фактично воно означало, що керівники Халіфата і їх намісникиприйшли до думки про кінцеве підкорення земель і населення Пн. Африки іперетворення її в одну з провінцій і про встановлення регулярної експлуатації[25; 44].
Населення Пн. Африки повинно було розглядати мусульман-арабівяк грабіжників кочівників чи напівкочівників. В той самий часбербери-напівкочівники повинні були також бачити в мусульманах ворога.Вважалося, що обидві ці обставини повинні були зробити боротьбу особливожорстокою [25; 45].
До закінчення завоювання Пн. Африки основним способом експлуатації,було захоплення військової здобичі. Ще до закінчення завойовницьких війн, вхаліфаті відбуваються важливі зміни, відомі як реформи Абд ал-Маліка. В 695 р.в Халіфаті почалося карбування власної монети і разом з тим було введенорегулярне оподаткування. В Пн. Африці у 701 р. було встановлено цивільнеуправління. Після смерті Мухаммеда почала складатись нова соціальна структураарабського халіфату. Основою її формування були декілька принципів:
1.   Ступінь близькості кожноїлюдини до пророка;
2.   Належність до якого-небудьплем’я;
3.   Належність до арабів чинеарабів.
Звичайно, ці принципи відображали систему соціального іетнічного поділу населення, що існувала в ту епоху, фактично будувалися нареальних відносинах різних конкретних груп до основного джерела виробництва –землі.
Підводячи підсумки земельних категорій з точки зоруоподаткування, варто зазначити.
Перша з них – державні землі, отримані силою, обкладалисьхараджем. Цей податок накладався не на землевласника, а на землю. Тому хараджзбирався з будь-якого землевласника, навіть з мусульманина. Мусульмани, щопроживали на таких землях, повинні були платити ще й закат (десятину) і умр.
Друга категорія – державні землі, одержані мирно і якіоброблялися попередніми власниками, якеі погодилися підкоритися мусульманам,але в той самий час побажали зберегти свою віру. З цієї землі також збиравсяхарадж, але було можливе переведення його з хараджа на умр, якщо власник такоїземлі переходив в іслам.
Третя категорія – це землі, що знаходилися в приватномуволодінні, власники яких прийняли іслам і підкорилися добровільно. Коли вониставали мусульманами, то отримували всі права мусульман і платили умр.
Відносно соціальної структури, що склалася в Пн. Африці післязавоювання можна відмітити таку систему [30; 163].
Всією країною управляли намісники, яких призначали халіфи.Арабського намісника оточували важливі особи, в числі яких були воєначальники,призначені халіфом, а також вожді окремих племен, що очолювали військових, щовходили в військо – джунд. Сюди ж відносились і окремі особи, що користувалисяособливим авторитетом з різних причин: героїчною поведінкою на війні,близькості до каліфів чи іншим посадовим особам в халіфаті, родинними зв’язкамиз пророком. Іноді ці особи мали наділи землі на правах власності. Такі землі зчасом отримали назву мульк, а ці особи, як було сказано – катаі. Вони отрималиі пожалування [30; 164]. До цих високо посадових осіб знизу примикали дрібнічиновники-бюрократи, кількість яких на початку була дуже невеликою, але з удосконаленнямапарату управління воно постійно зростало. За ними йшли прості члени джунди, щовходили в склад племен або вже втратили такі зв’язки, і Малаві, жителізавойованих країн. При мавалі були раби, захоплені на війні. Нижче знаходилосянаселення, що оподатковувалось, берберське за походженням, але з часом сталомусульманським, землероби і скотарі, яке повинне було платити харадж і виділятив якості податку тварин. Їх землі називались хараджними [30; 164]. На найнижчійсходинці цієї соціальної ієрархії були раби. Частина їх відправлялася напродаж, а частина знаходилась при власниках в якості челяді і прислуги.
Після завоювання і втечі частини землеробів з Пн. Африки, атакож після втечі попередніх великих землевласників залишились незайняті землі.Вони називались савафі, тобто чисті. З цих земель і видавались катаі.
Ще одна категорія – землі мават (мертві), які потребувалипроведення робіт для їх експлуатації частіше за все пов’язаних зі зрошенням.
В більш пізніший час в Пн. Африці склалися ще дві категорії.
Перша – це хабус, що означало, що власники земель передавалиправа власності мечетям і іншим релігійним установам, залишаючи за собою ісвоїми нащадками обробіток землі і сплату податків на користь даної мечеті.
Друга категорія – племінна власність арш. Вона складаласьпоступово, в міру проникненняч в Пн. Африку кочових і напівкочових арабськихплемен.
Такими були ті умови, в яких складалися форми експлуатації вПн. Африці після 70 років, що пішли на завоювання [30; 168].
Отже, основою експлуатації була державна власність на землю.На перше місце виходить сила і влада, керівний стан суспільства продовжував зберігатизагальний характер традицій кочового суспільства, для якого такі форми осілогонаселення були найбільш допустимими.3.3 Стан культури напередодні і після завоювання
Масштабні завоювання, в результаті яких в склад арабськоїдержави були включені народи, що знаходились на різних рівняхсоціально-економічного і культурного розвитку, значні масштаби розселеннязавойовників по всій імперії створили нові можливості для обміну культурнимицінностями, взаємовпливу і взаємного збагачення. Поступово арабська мова сталазагальнодержавною, мовою діловодства, суду, літератури, науки.
Починаючи з VІІІ ст.культура Пн. Африки розвивалась ватмосфері Халіфата. Крім релігійних і окультних наук широке поширення отрималиприродничі науки (математика, космографія, медицина, інженерна справа). Навідміну від Європи, що страждала на голод, в Магрибі спостерігалось відноснепіднесення [22; 227].
Пн. Африка була неоднорідною в мовному, етнічному ірелігійному відношенні. Основну масу населення складали руми («римляни»–латинізовані групи), афаріка (автохтонне населення Іфрикії і прибережнихміст), євреї і представники різних берберських народностей (масмуда, матмата,зената, хаввара, зх і сх санхаджа, кутама), що населяли Марокко, гірські райониАлжиру і Пн. Сахару. В Сиджильмасі було багато харатинів – нащадківчорношкірого населення стародавньої Сахари. Араби та інші арабізовані прибульцізі Сходу складали не більше 7-8 % населення Іфрикії, а в інших районах взагаліще менше [22; 227].
Культура Пн. Африки мала східне коріння і з давніх часів булапов’язана зі Сходом, особливо з Сирією. Тому процес арабізації, що почався тутприблизно з середини VІІІ ст., зовсім не виглядав як втрата регіоном своєїкультурної самобутності. Це був процес культурного збагачення, наближеннямісцевого населення до цінностей більш високої цивілізації. Арабська мовасприймалася передусім міським населенням і представниками вищих станівнаселення [22; 227].
Географічно арабізація раніше за інші райони охопила Іфрикіюі прибережні райони Середнього Магрибу. Більш мляво арабізація відбувалась вМарокко, Забі, Кастилії, в гірських районах і інших місцевостях з компактнимигрупами романського і берберського населення. Тут корінні жителі, особливо вселищі, в ІХ – ХІ ст. продовжували говорити на своїх мовах, зберігали своюписемність. В Іфрикії останні написи на латинській мові відносяться до серединиХІ ст. [22; 227].
До середини ІХ ст. країни Пн. Африки являли собоюхристиянські країни, що знаходились під владою мусульман. Мусульмани складалибіля 10 % населення на початку ІХ ст., 50 % – в середині Х ст. і біля 80 % – докінця І чверті ХІ ст. На відміну від арабізації ісламізація охоплювала в першучергу соціально бідні стани населення, передусім і більш відсталих,периферійних районах. Основну масу мусульман складали плебейські стани міста.За деякими підрахунками, 66 % служителів мусульманського культу в ІХ – ХІ ст.були вихідцями з торгово-ремісничого населення, далі йшли найманці, вчителі таінші. Майже не було вихідців з землеробського населення і представниківінтелігентних професій, службовців державних канцелярій. Серед останніхмусульман було біля 3 % [22; 228].
Для епохи халіфату була характерна багаточисельністьрелігійних шкіл і напрямків. В них відобразились соціальні і політичніпротиріччя. В найбільш розвинених районах, а саме в Іфрикії, більшістьмусульман складали сунніти, що сприймали малікітську школу шаріата.
В 849 р. верховний кадій Кайруану Сахнун ібн Саід (775 – 854)провів релігійну реформу, затвердивши малікізм в якості правлячої релігійноїдоктрини. В народних низах, особливо в Середньому Магрибі і Марокко, великимвпливом користувались різні алідські течії, а саме зейдіти і ісмаїліти, а такожхариджити (ібадити, софрити, нуккарити), які в VІІІ – Х ст. очолювали масовінародні рухи, спрямовані проти феодального гніту і соціальної несправедливості.Значно меншим впливом користувалися ханіфіти, мутазиліти, захіріти іпредставники інших релігійних течій, що виникли в центрі Халіфата. В країнахПн. Африки були прихильники невизначеного монотеїзму, як наприклад, могутнясекта єретиків – бергвата, що мали в якості свого писання берберський Коран, вякому знайшли відображення біблійно-християнські, мусульманські і язичницьківірування. Що стосується африканської християнської церкви, особливокатолицької, то в ІХ–ХІ ст. вона переживала глибокий занепад, була ареною схизмі розколів. Великим впливом користувались багаточисельні і процвітаючієврейські общини. Крім равінітів були караіми (караіти), яким вдалося навернутив свою віру цілий ряд берберських племен Марокко [25; 42].
Найбільш рельєфно релігійний плюралізм відображався вдержавно-політичній структурі Пн. Африки. В епоху Халіфату їй була характернанерозвиненість державних управлінь і інститутів [25; 43].
В епоху феодалізму народи арабських країн зробили великийвнесок в розвиток світової цивілізації. Середньовічна культура Аравії, Сірії,Іраку, Єгипту, Тунісу, Алжіру, Марокко і мавританської Іспанії була важливимпрогресивним кроком в розвитку людства. Крім того, араби зберегли (особливо вобласті науки) і передали наступним поколінням багато цінних досягненьантичності. Культура народів, що населяли Аравійський півострів, відома зглибокої старовини. Античні географи називали південну, землеробську, Аравію«щасливою». Тут ще в першому тисячолітті до нашої ери існували багатірабовласницькі держави.
Глибокі соціально-історичні процеси, що відбувалися на БлизькомуСході, зокрема, привели до складання нових арабських народностей в країнахПередньої Азії і Північної Африки. У кожній з арабських країн в епохуфеодалізму особливості розвитку суспільного життя, а також місцеві стародавнікультурно-мистецькі традиції наклали відбиток на характер мистецтва. Рисинеповторної своєрідності відрізняють середньовічні художні пам'ятники Сірії,Іраку, Єгипту, Тунісу, Алжиру, Марокко.
Разом з тим культура арабських країн в середні віки мала іпевні спільні риси, обумовлені схожістю шляхів і форм розвитку феодалізму іпов'язаною з цим спільністю ідеології і інших надбудовних явищ. Весь складнийкомплекс соціально-історичних причин, включаючи також процес складанняарабських народностей (а не тільки релігія, як прийнято вважати в традиційнійбуржуазній літературі), визначив відносну художньо-стилістичну єдністьсередньовічного мистецтва арабських країн на Близькому Сході.
Пам'ятники монументальної архітектури в арабських країнахвідрізняються особливими художніми якостями: чіткістю архітектурних форм,специфічним обрисом підковопобіних і стрілчастих арок і куполів, багатствомрізьбленого орнаменту і написів а з певного часу також візерунковою кладкою зрізноколірного каменя.
У 7-8 ст. країни Північної Африки — Туніс, Алжир і Марокко тапівденна Іспанія увійшли до складу Арабського халіфату. Мистецтво цих народіводержало назву «магрибського» або, частіше – «мавританского».
Перші значні пам'ятники арабо-берберської| архітектури булистворені в Північній Африці ще в кінці 7 ст. Серед них найзначнішою є величнамечеть Сиді-укба у Кайруані (Туніс), центрі паломництва в Північній Африці,заснована як соборна мечеть міста, що вважалося «священним містом ісламу».Первинна дуже скромна будівля мечеті неодноразово перебудовувалася; а остаточносклалася до кінця 9 ст.
До мечеті Сиді-укба за типом планування і характером декорублизькі велика мечеть з місті Тунісі, споруджена ще при Омейядах в 732 р., алеперебудована в 9 ст.
Наприкінці 13 ст., після розпаду держави Альмохадів, вМарокко, Тунісі і Алжирі утворилися феодальні держави на чолі з місцевимидинастіями.
У цей період в країнах Магриба продовжується значний підйомекономіки і культури.
Архітектура країн Магриба в 13 – 15 ст. цікава не лишевеликою кількістю побудованих світських і культових будівель, але і появоютенденцій, що характеризують нову стадію в розвитку середньовічної художньоїкультури арабського заходу. У архітектурі, як і в інших видах мистецтва, ставпереважати декоративний початок, що відсунув на другий план тектонічну ясністьформ і конструкцій будівлі.
У Марокко, Алжирі і Тунісі традиції середньовічноїархітектури були органічно використані в процесі формування національних художніх культур.
Про середньовічний живопис Північної Африки і мусульманськоїІспанії відомо дуже мало. Збереглися рукописи ХІІ ст., прикрашені чудовим,незвичайно вишуканим орнаментом, що геометризувався, в забарвленні якогопереважають золото і інтенсивний синій тон.
За часів раннього середньовіччя країни Європи отримувалидорогоцінні тканини виключно з арабських країн Північної Африки і БлизькогоСходу, з Сицилії і мавританської Іспанії.
Висновки
Як висновок є необхідним сформулювати деякі принципи, що склалися в ходідослідження даної теми.
Основні положення цих принципів такі.
1.   Природні умовипівнічноафриканського регіону характеризуються існуванням в ньому двох головнихприроднокліматичних і екологічних зон. Одна з них – зона середземноморськасубтропічна; інша – пустельно-степова зона сухих субтропіків.
2.   Наявність цих двох зонпередбачило появу і існування тут двох головних культурно-господарських типів,а саме: землеробського осілого і скотарського напівкочового і кочового.
3.   Особливість регіону міститьсяв тому кількісному співвідношенні, в якому знаходились природні зони,культурно-господарські типи і зайняте в них населення. В цьому співвідношеннівеличина скотарського елементу була більша, а величина землеробського елементуменша, ніж в інших регіонах, в яких поєднались такі ж кліматичні і екологічнізони і культурно-господарські типи.
4.   Землеробські райони постійновідчували утиски з боку кочової і напівкочової периферії.
5.   Після арабського завоюванняна всіх територіях, що увійшли до складу арабського халіфату були встановленіподаткові форми експлуатації, що теоретично означало встановлення державноївласності на землю.
6.   Механізм експлуатаціїзводився до збору податків і їх перерозподіл державним апаратом. В організаціїцих процесів є ряд моментів, які зближують їх не з феодальним способом виробництваі експлуатації, а з відносинами, що виникли в результаті збору податків.
7.   Збір податків здійснювався, вбагатьох випадках, населенням країни; поводження з населенням країни (і навітьз тими, які прийняли іслам), як з населенням тільки-но підкореної країни;значна норма експлуатації.
8.   Викликані ними, а такожіншими причинами хариджитські повстання, що пройшли по усій території ПівнічноїАфрики в VІІІ – ІХ ст., похитнули владу арабського халіфату в Пн. Африці, звелийого володіння у цьому регіоні до кордонів порівняно невеликої територіально,але важливої в економічному, політичному і стратегічному відношенні провінціїІфрикії і призвели до виявлення тенденції, що виходила з міського середовища,головним чином берберського населення, до створення і організації новихполітичних утворень, які в літературі зазвичай називають державами.
9.   Дві з цих держав малипорівняно великі розміри. Це держави Рустемідів і Ідрісидів. Інші були дужедрібними і, як правило, являли собою місто, місцевість. Одні з них названі вджерелах державами племен, інші цаствами, треті не мали в джерелах спеціальноїкваліфікації, але за описом можна бачити, що це були території, на якіпоширювалась влада чи вплив якогось племені.
10.Належна таким політичнимутворенням соціально-політична структура, що являла собою різні ступеніостаннього етапу розвитку родоплемінних відносин напівкочових скотарськихплемен в співвідношенні їх з осілим населенням підкореного району. Влада в нихналежала племінним вождям, що спеціально відмічено джерелами. Таким чином, ціполітичні утворення, або держави, повинні кваліфікуватися, як ранньокласові іварварські.
11.В цих варварських державахпроходив процес (в одних більш, в інших менш інтенсивний) кристалізаціїкерівного стану племені і перетворення його в панівний клас. Це виявлялосяпередусім в зміні і збільшенні ролі вождів, яких джерела починають називати вжене вождями, а царями, а їх володіння – царствами.
12.Процес утворення панівногокласу в таких державах відбувався одночасно і за рахунок руйнування попередньоїсоціальної структури суспільства, що складалася з родо-племінних зв’язків.
13.В Північній Африці існувала іінша модель соціального розвитку. Прикладом цієї моделі є держава Рустемідів.Виникнувши першочергово, як релігійна община, вона поступово рухалась на шляхупояви майнової нерівності і соціальної диференціації на основі складанняпанівного класу, як з числа керівників общини, так і з числа племінних вождів ізаможного купецтва. Це відобразилося в факті складання соціального станузаможних людей і осіб, що належать до влади, в наявності у таких осіб земельнихволодінь. Тим не менше і цю державу можна кваліфікувати як ранньокласову іварварську з причини переважання авторитарного фактору з причини збереження вйого організації елементів докласового суспільства, на що вказує відсутністьпрофесійного війська, а також характер використання функції, що була направленана докласову общинну взаємодопомогу і рівність, а не на економічневикористання.
Родо-племінні і общинні відносини в державі Рустемідів зберігались івідігравали важливу роль. В цілому соціально-економічний розвиток там буввищим, ніж в дрібних варварських державах, що виникнули при контактахнапівкочівників і землеробів.
14.В меншій мірі відомісоціальні відносини в державі Ідрисидів і інших дрібних варварських державах натериторії Марокко.
15.Провінція Іфрикія, центрарабо-мусульманської влади в Північній Африці, була найбільш розвиненаекономічно і соціально областю регіона. В цей період вона була в меншій мірі залежнавід кочівників. Концентрація в ній військової сили, що отримувала підкріпленняз центру Халіфату, створювала атмосферу, при якій порядок, що існував впровінції, не міг бути зруйнований не в результаті внутрішньої боротьби і не врезультаті дій кочівників і напівкочівників. Навіть хариджитські повстання,після яких на територіях, підвладних Халіфату, зменшилось до кордонів однієїІфрикії, не змогли покласти кінець влади Халіфату. Але збереження цієї владидорого коштувало Халіфату.
16.Зміна політичного статусуІфрикії мало важливі наслідки. Перед новою владою постало декілька серйознихзавдань. Ці завдання в цілому можна охарактеризувати як необхідність налагодитиправильне функціонування всього державного апарату і всього механізмудержавного управління. Однією з головних проблем було управління населеннямкраїни, яке прибуло в країну в складі халіфських військ. Ці люди являли собоюнеспокійну, готову до повстання, озброєну і досить багаточисельну групу.
17.За часів Аглабідів вже першийаглабідський емір Ібрахім І (800 – 812) ввів нову організацію війська, щоскладалось, як правило, з чорношкірих. Це була привілейована частина військовихсил аглабідської держави.
18.Процес формування феодальнихвідносин в аглабідській державі почався, але не був закінчений, так як він бувнасильницьки зірваний релігійно-політичним рухом Фатимідів, що почався в 909 р.
19.Підсумовуючи дослідженнясоціальних і економічних відносин і їх розвитку в VІІ – ІХ ст. в різнихчастинах північноафриканського регіону, можна зробити висновок, що в цю епохуфеодальних відносин в Пн. Африці ще не було.
20.У всіх державах простежуєтьсянаявність рабів і знайомство з інститутом рабства. Але не дивлячись набагаточисельність рабського населення в окремих агломераціях в окремі часи,роль рабовласницького устрою в господарських і соціальних відносинах була дуженевелика.
Хронологічно робота має певні обмеження. Нижне обмеження – це VІІ ст.н.е., коли Пн. Африка була завойована арабами-мусульманами, і розвиток регіонувідбувався за новим шляхом. Верхнє – це ХІІ ст., час, коли в Пн. Африці вжевідбулися зміни, що повністю змінили умови політичного, соціального,економічного і культурного розвитку.
Отже, приклад арабів змінив всю історію регіону, суттєво змінив характеррозвитку північноафриканського суспільства, посиливши значення в загальномупроцесі кочового елементу, правда кочового елементу не в особі самих арабів, ав особі берберських кочових племен. Всі ці процеси деформували загальний процесрозвитку політичних, економічних і соціальних відносин в Північноафриканськомурегіоні.
Списоклітератури
1.   Абд ар-Рахман ибн Абдал-Хакам. Завоевание Египта, ал-Магриба и ал-Андалуса. – М., 1985.
2.   Абу Амин Биляль Филипс.Законы жизни мусульман. – М., 2002.
3.   Арабские страны: История исовременность. – М., 1981.
4.   Баранова Н.П. Всеобщаяистория. – М., 1980.
5.   Бартольд В.В. Ислам. Общийочерк. – М., 1981.
6.   Бартольд В.В. Сочинения в9-ти томах. Том 6. Работы по истории ислама и арабского халифата. – М., 1966.
7.   Беляев Е.А. Арабы, ислам иарабський Халифат в раннее средневековье. – М., 1965.
8.   Большаков О.Г. История Халифата.Ислам в Аравии. – М., 1989 г.
9.   Борисов В.М. Арабскоесредневековье и ислам. – М., 1968.
10.Бортников Н.А. Ближний иСредний Восток. – М., 1968.
11.Босворт К.Е. Мусульманскиединастии. Справочник по хронологи и генеалогии. – М., 1971.
12.Бюттнер Т.Я. История Африки сдревних времен. – М., 1971.
13.Васильев Л.С. История Востокав 2-х томах: Том 1, 2. – М., 1993.
14.Васильев Л.С. История странАзии и Африки в средние века в 2-х томах. – М., 1987.
15.Васильев Л.С. История странзарубежного Востока в средние века. – М., 1957.
16.Всемирная история. РаннееСредневековье. – М., 2001.
17.Жуков Е.М. Всемирная историяв 10-ти томах. Том 2-6. – М., 1958.
18.Жюльен Ш.А. История СевернойАфрики. – М., 1961.
19.Жюльен Ш.А. История СевернойАфрики: Тунис, Алжир, Марокко. От арабского завоевания до 1830 года. – М.,1961.
20.Зарин В.А. История Востока в6-ти томах. Том 2, 3. – М., 1999.
21.Заходер Б.Н. Историявосточного Сердневековья / Халифат и Ближний Восток. – М., 1994.
22.История Востока в 6-ти томах.Том 2. Восток в средние века. – К., 1995.
23.История и экономика странАрабского Востока. Сборник статей. – М., 1973.
24.История стран Азии и Африки всредние века. – М., 1968.
25.История стран Азии и Африки всредние века. – М., 1987.
26.История народов восточной ицентральной Азии. – М., 1986.
27.Кандель Б.М. Историязарубежных стран. – М., 1966.
28.Климович Л.И. Ислам. – М.,1965.
29.Климович Л.И. КоролевствоМарокко: Справочник: М., 1991.
30.Матвеев В.В. СредневековаяСеверная Африка. – М., 1993.
31.Миллер А.Ф. История ислама.Том 3. – М., 2004.
32.Миллер А.Ф. Мусульманскиймир. – М., 1975.
33.Надирадзе Л.И. Хрестоматия поистории халифата. – М., 1968.
34.Очерки истории арабскойкультуры V – ХV в. – М., 1982.
35.Рубель В.А. Історіясередньовічного сходу. – К., 2002.
36.Рубель В.А. Середньовічнийсхід у його сучасній інтерпретації. – К., 1996.
37.Семенов В.Ф. История средних веков. –М., 1975.
38.Семенова Л.А. Из историифатимидского Египта. – М., 1984.
39.Сказкина С.Д. Арабскиестраны: История и современность. – М., 1981.
40.Степанов В.Е., Шевеленко А.Я.История средних веков. – М., 1969.
41.Хилал ас-Саби. Установление иобычаи двора халифов. – М., 1983.