Р Е Ф Е Р А Тз політології
Тема:“ Зародження української державності ”
П л а н
1. Джерелаукраїнської народності.
2. Зародженнядержавності у східних слов’ян
3. СтановленняДавньоруської держави
4. Державно-політичнийустрій Київської держави
5. Причинирозпаду Київської держави
6. Висновок
Література
1.Джерела української народності.
Процесипоходження народів та виникнення їх держав постійно викликають підвищенийінтерес дослідників, що цілком закономірно. Адже проблеми етногенезу тадержавотворення фундаментальні і визначальні для буття кожного народу.
Особливого значеннясьогодні набуває розв’язання таких складних теоретичних питань, як походженняукраїнського етносу, визначення його місця в колі слов’янських народів,виникнення особливостей мови, своєрідності культури та політичної організації.
Серед розмаїттявироблених раніше й сучасних наукових концепцій та гіпотез етногенезу українцівнайбільш помітними та поширеними є:
- проросійська,що має чітковизначену великодержавну, імперську, антиукраїнську спрямованість, зміст якоїзагальновідомий: окремішнього українського народу ніколи не було, це лишескладова, так звана бездержавна, “малоросійська” частина народувеликоросійського;
- давньоруськоїспільної колиски”-“триєдиної Русі, суть якої полягає у твердженні, що українціразом з росіянами та білорусами виникли з єдиного кореня – давньоруськогонароду, творінням якого була Київська Русь;
- автохтонна, яка проголошує українськийнарод автохтонним на своїй землі ще з часів сивої давнини ( від гр. аутос — сам, хтонес — земля, належний за походженням до даної території, місцевий).
Досліджуючипершоджерела української цивілізації та державотворення, М. Грушевськийнаголошував, що порогом історії українського народу слід вважати IVст.н.е. До цього часу племена, наоснові яких сформувався український етнос, були фактично лише частиною слов’янськоїгрупи племен.
2.Зародження державності у східних слов’ян.
Про існуваннядержавних союзів слов’янських племен на території України свідчать численні пам’ятки,знайдені під час археологічних розкопок сародавнії городищ Подніпров’я,Подністров”. Саме на цій території в IV ст.н.е. об’єдналася в державний союз група слов’янськихплемен – антів
Як повідомлялитогочасні історики, анти являли собою частину словя”н – венедів, що проживалиміж Дніпром і Дністром і далі на схід від Дніпра. Мовою антів була Слов’янська.Культура, звичаї та норми їхнього суспільного укладу мали також чітко виражене слов’янськезабарвлення.
Виходячи з цього, значначастина істориків справедливо вважала антів протослов”янами, або просто слов’янами.Сучасний український історик М. Брайчевський зазначив, що сами себе ці людиназивали полянами, степові сусіди – сармати ( а від них уже і інші народи, щожили південніше) знали їх під назвою антів, тобто “ крайніх,”, тих, що живуть накраю ”, окраїнних людей ”. Цілком можливо, що саме звідси, від цих окраїннихлюдей ”- антів і бере свій початок назва нашої держави і народу.
Як свідчать писемні таархеологічні джерела, анти жили невеликими поселеннями на берегах річок таозер, займалися скотарством та хліборобством. Вони мали військові укріплення нев кожному селі, а спільні — для кількох поселень. На думку вчених, в антів назміну родовій общині прийшла нова, територіальна сільська община, в якійпоступово виділилися окремі заможні сім’ї, що володіли певною власністю. Цяновонароджена племінна верхівка була досить різнорідною. До неї входилипередовсім вожді племен. Вони виділялися з основної маси населення своїммайновим становищем, збагачуючись за рахунок привласнення продуктів працічленів общини у вигляді данини. За свідченнями візантійських істориків, у антівзначного розвитку набуло рабство, яке поряд із збиранням данини було початковоюформою експлуатації в процесі становлення класового суспільства.
Суспільний і політичний ладантів привертав до себе пильну увагу дослідників. Зокрема, ПрокопійКесарійський писав, що антами не править хтось один, а здавна управляє ниминародне зібрання, і всі справи, вони вирішують спільно ( демократія).
Проте в моменти загальної небезпекивони обирали царя, авторитет якого визнав увесь народ. Воєнна здобич, подарункисприяли накопиченню багатств антських вождів, що, в свою чергу, посилювало їхвійськову і політичну владу. Все це прискорювало майнову та соціальнудиференціацію слов’янського суспільства, сприяло формуванню в ньому класовихвідносин.
На думку вчених, у цей періодвиникає перехідна ( між докласовою та класовою формаціями) форма управліннясуспільством, коли продовжували використовуватися деякі родові формирегулювання соціальних процесів, але вже в інтересах пануючого класу, щопоступово зароджувався. Таку форму управління суспільством деякі дослідникиназивають військовою демократією, на стадії якої знаходилися й анти. Військовадемократія містила в собі якості, властиві суспільному самоврядуванню, йводночас елементи державного ладу. В результаті посилення соціальноїдиференціації в союзах слов’янських племен усе більше зміцнюваласядержавно-правова основа, що зумовлювало поглиблення класового поділусуспільства й утворення держави.
Факт об’єднання антів у союзфактично був першою відомою спробою прямих предків українського народу створитивласне державне утворення з організованим військом та участю населення вполітичному житті, яке проіснувало три сторіччя ( к.IV — п.VIIст.).
В 602р. Держава антів упалапід тиском кочових племен аварів. Після цього анти в писемних джерелах уже незгадуються, а в літературі починає вживатися назва слов’яни.
Поступово ця загальнослов’янськаспільність ділиться на три великі відгалуження: східну, західну та південну.Подальший розвиток цих слов’янських угруповань веде до їх дроблення іформування досить стабільних етно-політичних утворень – союзів племен.
Найбільш ранніми племінними об’єднаннямивважаються полянське ( з осередком у Києві), дулібське і волинянське, натериторії пізнішої Волинської землі. Академік Б.Греков припускав, що в VI-VII ст. існував величезний і потужний дулібсько-волинянськийсоюз племен, який був одним із найдавніших союзів східно-слов”янських племен.Як зазначає сучасний дослідник стародавньої історії М.Котляр, дулібське об’єднанняплемен було зародком державності східних слов’ян, що в майбутньому, поряд ізполянським союзом, стало основою формування Давньоруської держави – КиївськоїРусі.
В процесі подальшої консолідаціїу VIII – XI ст. Виникли ще ширші політичні об’єднаннясхідних слов’ян, своєрідні ” союзи союзів ” та “ надсоюзи”. В арабськихджерелах, зокрема, згадується про існування в цей період трьох великихполітичних центрів: Куяби (Куявії ), Славії та Артанії. Майже всі дослідникисходяться на тому, що Куявія чи Куяба – це Київська земля з Києвом.
У вітчизняних літописахполітичні об’єднання навколо Києва відомі під назвою Русь (VIII ст.) та Руська земля (IX ст.).
В історичних джерелах, яквідомо, по-різному тлумачиться термін “ Русь”. Дехто з дослідників намагаєтьсядовести його фінське походження, інші шукають його корені у шведській, слов’янськіймовах. Це свідчить про значне поширення назви
“ Русь” в інших народів. Улітописах та інших давніх джерелах Руссю називалася уся територія, яку посідалируськи люди, тобто східні слов’яни. Цим же словом ( варіант – Руська земля)іменували й Давньоруську державу з центром у Києві.
Як вважає сучасна дослідницяР.Іванченко, до появи Рюриковичів у Києві правила династія Києвичів (Кий, Дир,Аскольд). У 882р. Олег, який володів словенським князівством, здійснив у Києвідинастичний переворот, усунувши від влади династію Києвичів. Повідомленням прозахоплення Олегом Києва літописи традиційно починають історію єдиної східнослов’янськоїдержави – Київської Русі.
3.Становлення Давньоруської держави
Київська Русь (умовна назва першої Давньоруської держави з центром у Києві) в IX – XIII ст. об’єднувала фактично усіхсхідних слов’ян і була однією з найбільших держав середньовічної Європи. Їїтериторія простягалася з півночі на південь – від Балтики та Льодовитого океанудо Чорного моря, зі сходу на захід – від Волги до Карпат. У стародавніхлітописах ця держава, як правило, називається Руською землею.
Землі КиївськоїРусі були багаті родючими ґрунтами, в лісах водилося безліч звірини. Це давалозмогу слов’янам вести осілий спосіб життя. Водночас кількість людей, які тутмешкали, залишалася невеликою. Внаслідок цього густота населення тривалий часзалишалася незначною. Така розпорошеність населення і території значною міроюзумовила специфічність функціонування державного утворення східних слов’ян.Головне завдання такої держави полягало у тому, щоб утримати, захиститивеличезні території, що були в її розпорядженні, а не нападати і завойовуватинові землі.
Вітчизняніісторики у своїх працях, як правило, доводять, що Київська Русь утворилася навласній основі, внаслідок тривалого процесу розкладу первіснообщинного ладу таформування класового суспільства у східних слов’ян. Розвиток феодальнихелементів у суспільно-економічному ладі, а також переростання органівплемінного управління в державні органи влади сприяли перетворенню союзівплемен у “ княжіння ” і “ землі ” державного типу. Князівська влада набуласпадкового характеру, внаслідок чого виникли слов’янські князівські династії.
Найбільшінтенсивно серед племінних союзів розвивалося створене у VII-VIII ст. об”днання полян у середньому Подніпров’їз центром у Києві. На цих землях у VIII-IXст. Виникла перша державасхідних слов’ян – Руська земля. ЇЇ територія обіймала землі Київського,Чернігівського і Переяславського князівств.
З кінця IXст. Руська земля стала центром,політичним і територіальним ядром утвореної єдиної держави східних слов’ян, яказакріпила за собою стару назву — Русь.
4.Державно-політичний устрій Київської держави.
Перші київськіправителі менше всього керувалися високими ідеалами створення могутньоїдержави, вони мали бажання дістатися нових джерел збагачення. Зокрема,завойовуючи Київ, Олег прагнув об’єднати його з Новгородом, аби підпорядкуватисобі ці два головних центри на торговельному шляху “у греки”. Звідси він рушивуниз Дніпром до Чорного моря і далі на Константинополь – найбагатше місто вусьому християнському світі, величезний ринок, де йшла жвава торгівля злевантинськими містами. Перші київські князі мали обмежені контакти і вплив напідвладні їм племена. Свої права вони забезпечували грубою силою, на яку буласпроможна їхня дружина. Так, за часів, коли кровна помста була абсолютноморальним обов’язком, княгиня Ольга ( дружина Ігоря) швидко і жорстокопомстилася древлянам за смерть чоловіка. Але вона добре усвідомлюваланеобхідність упорядкувати збирання данини. Тому Ольга здійснює перші вКиївській Русі “реформи”, чітко встановлюючи землі, з яких через певні проміжкичасу мала збиратися означена кількість данини.
Важливо знатитакі найголовніші риси політичного ладу Київської Русі:
1. Князь ікиївська знать.Князі зі своїми дружинами стають вищими представниками державної влади. Князі,котрі виросли з племінних вождів – носіїв монархічної влади, перетворюютьнародне надбання – землю у власне майно і домогають своїм дружинникам статиземлевласниками. Таким чином, у процесі розпаду родів і громад з’являютьсявеликі землевласники, які підтримують своїх князів.
2. Військо – “вої ”. Дружина, вої неіснують як постійна армія. Їх збирають у разі потреби і в різних кількостях.Для вирішення важлих міжнародно-політичних завдань потрібні були значні збройнісили; у великі походи відправлялися під керівництвом князів, бояр десятки тисячозброєних людей. Внутрішня політика Київської Русі зводилася до питаньутримання якомога більшої кількості війська – князівської дружини. Розширенняпідвладної території давало можливість виділяти значні кошти на утримання дружини.Між князем і дружиною склалися особисті, взаємозалежні стосунки, які булиосновою політичної організації ранньої Київської держави.
3. Влада іправо. ПравлінняВолодимира ( 978-1015) започаткувало нову добу в історії Київської Русі. Вінусунув від влади місцевих князів, зосередивши її виключно в руках своєїдинастії, і здійснював більш конструктивний підхід до управління державою.Володимир дбав про добробут підданих, а не про загарбання нових земель і збірданини. Саме за його князювання Русь почала утверджуватися як ціліснесуспільство і держава. Він посадив власних синів по великих містах і земляхсвоїх володінь. Це був “ родовий сюзеренітет”.
Ярослав Мудрийспробував розв’язати проблему запобігання міжусобної боротьби за київськийпрестол, що, як правило, спалахувала після смерті князя між його синами. Урозподілі земель і політичної влади він застосував принцип старшинства в рамкахродини. Деякий час система ротації влади діяла успішно, але вона суперечилаіншому глибоко вкоріненому принципу – успадкуванню від батька до сина.Характерною рисою поярославової доби стали жорстокі сутички між племінниками ідядьками.
Щоб покласти крайворожнечі, у 1097р. князі на своєму з’їзді у Любечі одностайно визнали право успадкуванняземель, які вони займали на той час. З перемогою принципу спадковогопрестолонаслідування вотчини над системою старшинства Ярослава Мудрого княжіроди все глибше пускали коріння у своїх батьківських землях. Їхнє майбутнєвідтепер було пов’язане з удільними володіннями, а не з Києвом. Внаслідок цьогоКиївська Русь поступово перетворилася на одне ціле з багатьма центрами, об’єднанимиспільними релігійними та культурними традиціями, династичними узами. Протецентри ці були значною мірою самостійними й часто ворогували між собою.
КнязюванняЯрослава Мудрого вважається апогеєм могутності Київської Русі. Досягненням, зяким найбільше пов’язують зміцнення політичного становища держави, булозведення загальноприйнятих у ті часи законів у “Руську правду ” — правовийкодекс усієї країни. В ній існуючі закони не лише систематизувалися, а йудосконалювалися, змінювалися згідно з умовами часу. За Олегових часів русичімали власні закони, але письмово законодавство вперше було зафіксоване приЯрославі.
“Руська правда” ґрунтуваласяна старих звичаях слов’ян. Сини Ярослава доповнили її новими законодавчимиактами. Один із них мав особливе значення, оскільки він забороняв кровнупомсту. Ці закони визначили й важливі права громадян, пов’язані зуспадкуванням. Князь позбавлявся права успадковувати майно бояр і дружинників,- якщо вони не мали синів, то власниками майна ставали їхні доньки.
Безперечно, княжавлада відігравала домінуючу роль в управлінській системі Київської Русі, алеразом з тим поєднання в ній військової, судової, адміністративної функцій свідчить,наскільки ця система була відносно примітивною й нерозвиненою.
5.Причинирозпаду Київської держави.
Створене першимиукраїнськими правителями об’єднання руських земель почало поступово занепадати.Цим величезним, хоч і примітивним, політичним утворенням просто бракуваловідповідних технічних засобів та організаційних структур для того, щобутримувати під своєю владою величезні території у продовж тривалого часу.
Розпад КиївськоїРусі був зумовлений, головним чином, розвитком феодальних відносин, появоювотчинного землеволодіння. Завоювавши наділ, князь перетворював його на своювласність, порядкував самостійно і передавав у спадщину дітям. Так виникли новімалі і великі князівства, які перестали підкорятися київському князю.
З відокремленнямнових князівств населення і територія Київської держави зменшилися настільки,що перед нею мало чим поступалися інші князівства. Саме тоді Київ з прилеглимитериторіями став називатися “Руською землею” – у вузькому значенні цього слова.
Все це відбилосяй на господарському розвитку країни. Європейські купці, обминаючи Київ, налагодилипрямі зв”язки між Західною Європою та Візантією, Малою Азією та БлизькимСходом. Крім того, руським князям, які воювали між собою, важко було захиститишлях по Дніпру від наскоків кочовиків. Під час хрестового походу в 1204р. булипограбовані Константинополь та Багдад. Внаслідок цього Київ втратив двохнайзначніших своїх торгових партнерів. Велична колись столиця Русі поступовозанепадала, й водночас з її занепадом починає руйнуватися і весь державнийорганізм Київської Русі.
Остаточнезруйнування Києва монголо-татарами у 1240р. ознаменувало собою завершеннякиївського періоду історії України.
6.Висновок
Безперечно,Київська Русь не була державою в сучасному розумінні цього слова. Вона не малацентралізованого управління, всеохоплюючої бюрократичної системи. Основноюформою взаємозв’язку між володарями і підданими було збирання данини. Згодомрозвинулась система оподаткування. У політиці князі керувалися особистими чидинастичними інтересами. Політичні проблеми часто розв’язувалися за домогоюсили.
Водночас слідзазначити, що українці мають все ж таки більше підстав, щоб претендувати наісторичну спадщину Київської Русі. Адже головний осередок цієї держави фактичносформувався на території сучасної України, а її основою стало середнє Подніпров’яз Києвом, який був центром об’єднання слов’янських племен і столицею держави.Заснували цю державу ті, хто здавна проживав на цих землях, у VI-VIII ст., — це поляна-антська народність,яка була генетичним ядром майбутньої української нації і називалася “Руссю”.
Література
1. Іванченко Р.П. Київська Русь: початкиукраїнської держави.Київ,1995
2. Котляр М.Ф. Утворення Давньоруськоїдержави. Історичні зошити.Київ, 1993
3. Шевчук В.П., Тараненко М.Г. Історія українськоїдержавності. Київ,1999
4. Субтельний О., Україна: історія. Київ,1993
5. Бойко О.Д. Історія України: Посібник.Київ,2003