МІНІСТЕРСТВООХОРОНИ ЗДОРОВ’Я УКРАЇНИ
ДНІПРОПЕТРОВСЬКАДЕРЖАВНА МЕДИЧНА АКАДЕМІЯ
КАФЕДРАГУМАНІТАРНИХ НАУК
Реферат
«Д.ЯВОРНИЦЬКИЙ – СПІВЕЦЬ ЗАПОРІЗЬКОГО КОЗАЦТВА»
Дніпропетровськ2010
План
1. Вступ
2. Біографія
3. Заслання
4. Яворницький у історіїзапорізького козацтва
5. Історики про Д.Яворницького
6. Висновок
1. ВСТУП
Часомвеликих наукових звершень і досягнень в українській історичній науці, особливоу різних галузях вивчення історії України, була остання чверть XIX — початок XXст. Це був дуже плодотворний період у розвитку української історіографіївсупереч реакційній великодержавній політиці російського царизму щодо України іукраїнського народу, національна свідомість якого дедалі зростала.
Самеу зазначеному періоді науково-творчу естафету корифеїв українськоїісторіографії М. Максимовича, М. Костомарова, Н. Куліша продовжили та значнорозвинули багаточисленні дослідники історії України: В. Антонович, Д. Багалій,М. Василенко, М. Владимирський-Буданов, С. Голубєв, М, Грушевський, М.Дашкевич, М. Довнар-Запольський, Д. Дорошенко, І. Джиджора, О. Єфименко, В.Завитневич, П. Жукович, В. Іконніков, І. Каманін, В. Кордт, М. Кордуба, О.Лазаревський, ї. Лінніченко, В. Ляскоронський, О. Левицький, П. Лебединцев, Ф.Леонтович, М. Молчановський, С. Маслов, В. Модзалевський, І. Малишевський, І.Оглоблін, І. Огіенко, М. Слабченко, С, Томащівський, І. Шпитківський, Т.Флоринський, Ф. Фортинський, М. Ясипський та ін. Кожен із цих вчених мав своєамплуа, своє коло наукових зацікавлень; їх діяльність відбувалась неодночасно із різною ступінню інтенсивності. Серед них особливо плідною була науковатворчість В. Антоновича, М. Грушевського, Д. Багалія, В. Іконнікова. Ці вченіувійшли в історію української історичної науки як автори фундаментальнихтворів, заснованих на міцній джерельній базі та цілком окреслених їх науковихта суспільно-політичних концепцій.
Науковатворчість Дмитра Івановича Яворницького, визначного українського історика,археолога, етнографа, фольклориста і письменника, припадає на час діяльностібагатьох з названих істориків і продовжувалась значний проміжок часу. 3 початку80-х рр. XIX ст. і до кінця 30-х рр. XX ст., хоч останні роки моральних,ідеологічних та службових переслідувань академік АН УРСР Д. І. Яворницькийфактично був позбавлений можливості плідно працювати і не друкувався.
Великийсин Козацької України
Подолавшистепи, кураїни
Ітримаючи міцно перо,
Йдеостанній козак України
ПілігримЯворницький Дмитро.
Академік ДмитроІванович Яворницький (Еварницький; 1855 – 1940) є видатним дослідником історіїзапорозького козацтва і культурно-громадським діячем України кін. ХІХ – поч. ХХст. Великий патріот України, він віддано працював на збереження національногопотенціалу й сам був знаковою постаттю цьогопотенціалу. Учений вельми прислужився справі створення інтелектуального ґрунтудля прийдешніх поколінь. Вагомим є внесок Д. Яворницького у вітчизняну науку,освіту, соціальні інститути, систему соціальних і творчих стосунків тощо.
2.БІОГРАФІЯ
Народився Д.І. Яворницький8 листопада 1855 р. в с. Сонцівці Харківського повіту, Харківської губернії(нині с. Борисівка Дергачівського р-ну) у родині псаломщика. Початкову освітуздобув у рідному селі. 1874 р. поступив до Харківської духовної семінарії, алене скінчив її. Його вабили світські науки, особливо історія, література,мистецтво, це визначило подальші шляхи навчання та праці. У 1877 р. Яворницькийпокинув семінарію. Того ж таки 1877 р. він успішно склав екзамени наісторико-філологічний факультет Харківського університету.
Час навчання вуніверситеті припадає на вельми сумний період в історії української культури ілітератури. Наступ реакції в 70-80-х роках супроводжувався забороноюукраїнської мови, переслідуванням прогресивних письменників і вчених. Тількимужні люди, справжні патріоти вітчизняної культури могли зважитись у такихумовах активно працювати в галузі українознавства, публічно виступати на захистрідного письменства. У Харківському університеті такими були відомівчені-філологи: Олександр Потебня, Микола Сумцов, наукові інтереси якихохоплювали всю слов'янську філологію. Від своїх вчителів Яворницький сприйняв іпотяг до різносторонніх знань, і почасти їхню наукову методологію. У 1881 роцівін закінчив історико-філологічний факультет і був залишений позаштатнимстипендіатом для підготовки до професорського звання. За відхиленнязапропонованої теми з історії Фінляндії його позбавили можливості працювати вуніверситеті. Одночасно молодий дослідник викладав історію в одній із гімназійХаркова. У періоднавчання та роботи в Харкові (1877–1885) Д.Яворницький майже щороку під часканікул або відпусток вирушав у подорожі запорізьким краєм, витрачаючи на цесвій і без того мізерний заробіток. Він обстежив усі місця, де колись містилисякоші, місця господарської діяльності козаків, битв із ворожими військами, фортеці,лісові урочища, дніпровські пороги, степові могили, церкви і монастирі навеличезній території колишнього Запорізького краю. Там учений робивархеологічні розкопки й топографічні виміри, замальовки пам'ятних місць, збиравдокументи і матеріали, свідчення старожилів, пісні, думи, легенди, перекази прожиття і подвиги запорожців. Усе це дало дослідникові величезний матеріал длянаписання історії запорозьких козаків та славнозвісної Січі. Він невтомнорозшукував документи в архівах Харкова, Катеринослава, Одеси, Києва.
Молодогообдарованого історика у 1883 році обирають членом Історико-філологічноготовариства, яке було засноване при Харківському університеті, що діяло з 1877року. Там працювали О.Потебня, М.Сумцов, Д.Багалій, О.Єфименко, І.Манжура.
У Харковімісцеві чиновники робили все, щоб перешкодити молодому вченому працювати угалузі українознавства. Під підозрою виявилися і його експедиції в Запорізькийкрай та публічні виступи. Це привело до того, що Д.І.Яворницький влітку 1855року переїхав до Петербурга, де влаштувався викладачем історії і літературиприватної гімназії, викладав в кадетському корпусі, театральному училищі.Працював в архівах.
Тут він близькозійшовся з І. Рєпіним, В. Стасовим. Дружба з І. Рєпіним збережеться на всежиття. Відомо, що Д.І. Яворницький був діяльним радником великого російськогохудожника у створенні знаменитої картини “Запорожці" і навіть позував йомув одязі січового писаря. Тоді ж у гуртку прогресивної інтелігенції Яворницькийпознайомився з художниками М. Микешиним, І. Шишкіним, К. Маковським, зустрівсяз корифеями української сцени М. Кропивницьким, М. Заньковецькою, М. Старицьким,М. Садовським, М. Саксаганським, І. Карпенко-Карим.
3.ЗАСЛАННЯ
У 1892 році занастійною вимогою тодішнього міністра освіти Делянова Яворницького було засланона три роки до Ташкента під нагляд поліції із забороною викладання. Але й цейчас він використав в інтересах науки. Саме у Середній Азії він посиленопрацював над монографією про народного героя Івана Сірка. Історична праця охоплюєостанній період життя і діяльності Івана Сірка (1659–1680), коли розквітнувйого талант політичного діяча і полководця. Д.І. Яворницький здійснивісторико-топографічне і археологічне дослідження і в 1893 році опублікував“Путівник по Середній Азії”.
У 1895–1896 рр.Д.І. Яворницький працював у варшавських архівах. У 1896 р. на запрошенняВ.Ключевського він приїхав до Москви і став приват-доцентом Московськогоуніверситету, де до 1905 року читав курс археології, історії України ізапорізького козацтва. Під час перебування у Москві Дмитро Іванович відвідувавлітературно-художній гурток, у якому брали участь А.Чехов, В.Короленко та іншіпрогресивні літератори.
У 1901 році Д.І.Яворницький захистив при Казанському університеті магістерську дисертацію, воснову якої було покладено перший том “Історії запорізьких козаків”.
Щоб матиуявлення про місця, де доводилось бувати запорожцям під час морських походів ів тяжкий час турецької неволі, а також для роботи в архівах, Яворницький їздивдо Туреччини, Ірану і Палестини. За словами самого Д.І. Яворницького, він “ слідамизапорожців обійшов увесь світ ”. З 1905 р. й до кінця своїх днів ДмитроІванович постійно жив у Катеринославі (з 1926 р. Дніпропетровськ) і очолювавмісцевий історико-археологічний музей.
/>
Пам'ятникДмитру Яворницькому на фоні Дніпропетровського історичного музею його імені.
4.ЯВОРНИЦЬКИЙ У ІСТОРІЇ ЗАПОРІЗЬКОГО КОЗАЦТВА
Д. Яворницькомуналежить пріоритет у створенні комплексного дослідження з історії запорозькогокозацтва. У працях ученого, передусім у фундаментальній трьохтомній “ Історіїзапорозьких козаків ”, здобули висвітлення різні аспекти історії запорозькогокозацтва: політичні та воєнні події, економічне життя, побут, торгівля,стосунки із зовнішнім світом, культура та духовний світ запорожців, природнесередовище, в якому існувало козацтво. Окремі розвідки дослідник присвятивсвоїм улюбленим героям П. Конашевичу-Сагайдачному, І. Сірку, П. Калнишевському,О. Гладкому.
/>
Яворницькийзображений на картині Іллі Рєпіна «Козаки пишуть лист турецькому султану»писарем, у центрі картини.
Десятки роківзбирав Д. Яворницький “ залишки ” запорозької старовини і перекази народу прокозаччину. Внаслідок цієї наполегливої праці вченого з’явилися монументальнізбірки документальних, фольклорних і лексичних матеріалів. Багато джерел,зібраних істориком, ще чекають на публікацію.
5.ІСТОРИКИ ПРО Д. ЯВОРНИЦЬКОГО
Більш рельєфномувизначенню місця, що його посідає Д. Яворницький у вітчизняномуісторіографічному процесі й в загалі в культурно-громадському житті України,сприятиме відтворення образу вченого в контексті минулого і сучасного, вісторіографічній традиції й в уявленні широкого громадського загалу. Широчіньнаукових інтересів і творчих та дружніх стосунків Дмитра Івановича, йогодовголітня плідна творча праця, активна громадська діяльність – все це передбачає,що узагальнюючий образ ученого має бути досить багатогранним і вельми насиченим.Узагальнюючий образ Д. Яворницького «складається» з мікро-образів, щостворюються з оцінок і характеристик різних аспектів його діяльності: наукової,літературної, педагогічної, просвітницької, культурно-громадської та ін. й,нарешті, суто людських якостей особистості Д. Яворницького.
Й хочамікро-образи Д. Яворницького формувалися внаслідок суб’єктивних оцінок іхарактеристик з боку його сучасників й представників наступних поколінь,порівняльний аналіз цих оцінок дозволяє «сконструювати» узагальнюючий образученого, визначити ті «константи», що є загально визначальними в оцінках Д.Яворницького як в минулому, так й сьогодні.
У створенніобразу Д. Яворницького пріоритетним є його наукова творчість. В цьому планіважливу роль відіграє тема, що її досліджував вчений, а саме історіязапорозького козацтва. Це є “вічна”, знакова для українства тема, що була йзалишається пріоритетною у вітчизняній історіографії.
Процесформування образу Д. Яворницького його сучасниками відбувався двома шляхами: убезпосередньому спілкуванні з ученим й «заочно». В основі «заочного» (опосередкованого)формування образу було знайомство з творами вченого, численними статтями тарецензіями на них, з хронікальною інформацією в періодиці стосовно лекцій таекскурсій Д. Яворницького, його наукових експедицій, археологічних розкопок,обстежень і знахідок пам’яток, участі в тих, чи інших наукових, культурних йгромадських заходах.
Серед значноїчастини української людності, головним чином селян, формування образу Д.Яворницького відбувалося внаслідок розповсюдження чуток про вченого — збирачапам’яток, який розкопує «могили» (так місцеві люди називали кургани), записуєпісні та різні українські слова, а також про створений ним у Катеринославімузей, до якого він збирає старовинні речі.
Відтворитиобраз вченого, що склався в уявленні його сучасників у їх безпосередньомуспілкуванні з ним, можливо завдяки джерелам особового походження, передусімепістолярній спадщині Д. Яворницького і спогадам його колег, друзів, знайомих,рідних. Значна частина цих джерел вже введена до наукового обігу шляхомархеографічного опрацювання (камеральних, «персональних» та серійних корпуснихвидань) і фрагментарної інтерполяції у текст монографій та статей.
Внаслідокособливостей своєї творчої лабораторії, залучення до співпраці широкого колааматорів, частих подорожувань і переїздів (Харків, Петербург, Ташкент,Самарканд, Варшава, Москва, Катеринослав-Дніпропетровськ), громадськоїактивності, викладацької і лекційної діяльності й, нарешті, відкритості,щирості й доброзичливості натури, Д. Яворницький мав широчінь творчих і дружніхстосунків, його добре знали в культурно-громадських колах Україні й за її межами.
На особливуувагу заслуговує дослідження творчих та дружніх стосунків Д. Яворницького, вконтекст яких входили видатні вітчизняні та іноземні вчені, митці, священики,культурні й громадські діячі, представники соціальної еліти й пересічнімешканці провінційних міст і сіл. Вчений був позбавлений національноїобмеженості. Серед колег, знайомих і друзів Дмитра Яворницького відзначимодіячів України, Англії, Німеччини, Польщі, Росії, Франції, Чехії: учених В.Антоновича, Д. Багалія, В. Біднова, Р. Брандта, О. Веселовського, М.Грушевського, А. Гьотце, Д. Дорошенка, М. Кареєва, В. Ключевського, М.Комарова, Ф. Корша, М. Костомарова, А. Кримського, О. Лаппо-Данилевського. М.Любавського, О. Міллера, Е. Міннза, Л. Нідерле, П. Пірлінга, Н.Полонську-Василенко, Ф. Поспішила, О. Потебню, М. Сумцова, О. Шахматова,письменників і поетів: І. Бєлоусова, К. Білиловського, В. Гіляровського, Б.Грінченка, М. Коцюбинського, Лесю Українку, Д. Мордовцева, Олену Пчілку, ПанасаМирного, В. Самійленка, М. Старицького, Л. Толстого, художників: С.Васильківського, М. Мікешина, І. Рєпіна, О. Сластьона, М. Самокиша, М.Струннікова, театральних діячів: М. Кропивницького, М. Садовського, П.Саксаганського, М. Заньковецьку, композитора М. Лисенка, музеєзнавців: М.Біляшівського, Б. Варнеке, громадських діячів: Г. Вашкевича, М. Дмитрієва, В.Леонтовича, О. Лотоцького, П. Пелехіна, П. Салодилова, П. Стебницького, Ю.Цвітковського, Є. Чикаленка та ін.
За своїмиісторичними поглядами Д. Яворницький належав до напряму романтичного народництвав українській історіографії, з притаманним йому етнографізмом, романтизацією тагероїзацією минулого, сталим інтересом до соціальної та побутової історії, допроблем мови, фольклору, піснетворчості, духовності українського народу.Творчість Д. Яворницького яскраво демонструє родову рису українськихісториків-романтиків, якою, за визначенням І. Колесник, є культ джерел,нестримний потяг до їх розшуку та описання, що криється в мовно-літературнійстихії українського романтизму. За образним висловом Н. Полонської-Василенко,Д. Яворницький “почепив серпанок романтизму на історію запорозького козацтва .
Високу оцінкутворам Д. Яворницького ще за його життя надали науковці й письменники О. Пипін,М. Сумцов, Д. Мордовцев, Б. Грінченко, М. Коцюбинський, Г. Хоткевич, Ф. Корш,І. Франко, В. Данилов та ін. В рецензіях на книгу Д. Яворницького “Запорожье востатках старины и преданиях народа» зазначалося, що «горячим, искреннимчувством любви к родной старине проникнуты все страницы этой любопытной книги,посвященной прославлению Запорожья» .
Історики-позитивістивважали Д. Яворницького не дослідником, а “співцем запорозької слави”, якийідеалізував запорозьке козацтво. За визначенням О. Лазаревського, “Історіязапорозьких козаків” Д. Яворницького є не історичним твором, а “зводомвідомостей щодо участі Запорожжя у подіях зовнішньої історії Малоросії”. Також“зводом ріжного матеріалу про запорожців”, — назвав цю монографію Д.Яворницького його молодший колега, історик Д. Дорошенко (1882-1951), з якимДмитро Іванович співпрацював в Катеринославській вченій архівній комісії йтоваристві “Просвіта”. Роль Д. Яворницького в розвитку вітчизняноїісторіографії Д. Дорошенко бачив в евристичній діяльності вченого, внаслідокякої була створена неоціненна джерельна база для майбутніх досліджень.
Академік В.Пічета (1878-1947), який у 1903 – 1905 рр. викладав у Катеринославі іспівпрацював з Д. Яворницьким у місцевій архівній комісії, вважав його творицікавими з точки зору “побутових картинок”, як “історичний опис”, але в цихтворах, підкреслював В. Пічета, немає головного – історичного методу.
Істориком, якийідеалізував запорозьке козацтво, вважав Д. Яворницького і В. Голобуцький. Разомз тим, останній підкреслив також особливу джерельну цінність опублікованих Д.Яворницьким документальних збірок .
На думкусучасних дослідників, саме внаслідок занадто суворої однобічної критики з бокуофіційної історіографії (передусім О. Лазаревського), яка не побачила новаційвченого у підході до висвітлення проблеми, Д. Яворницький припинив працю над4-м томом “ Історії запорозьких козаків ” і спрямував свою діяльність налітературну творчість. Історик зневірився у власних силах вченого й доситьсамокритично писав у листах до друзів, що в нього не було “критичного розуму” і“широкого погляду на історичні явища” і що йому, “чим брати на себе званняученого, або літерата”, краще було б працювати за своїми здібностями гарноголектора і оповідача.
Свої помилки Д.Яворницький пояснював всепоглинаючою пристрасною любов’ю до Запорожжя. «Еслибы Вы знали, как я люблю своё Запорожье и его сердечных сиромах?! – писавісторик в листі до Г. Маркевича. – Всё готов оставить, со всем готоврасстаться, лишь бы только одна моя нога могла стоять на священной для меняземле…». Сенс свого життя Д. Яворницький бачивв науці, в якій були “ його серце, його пристрасть, весь запал його юності ”.
Проте усі – йсуворі критики, й пристрасні шанувальники були одностайні в тому, що Д.Яворницький є великий трудівник і подвижник, неперевершений збирач пам’яток ізнавець, навіть до дрібніших деталей, історії запорозького козацтва,безкорисливий, натхненний дослідник старовини.
Для сучаснихісториків Д. Яворницький – вчений постає як сумлінний дослідник, якому булипритаманні прогресивні й демократичні погляди на історичне минуле українськогонароду (Г. Сергієнко), як “ великий історіограф ”, дослідницька методика якогобазувалася на “концептуальних імперативах М. Костомарова ”. Д. Яворницькомувельми імпонували ідея “народної історії” і високі художні якості творів М. Костомарова,намагання через використання фольклору більш адекватно відтворити історичніподії минулого. В. Заруба відзначив, що Д. Яворницький є автором періодизаціїісторії запорозького козацтва і що саме він завершив формуванняісторико-етнографічного напряму в українській історіографії.
На думку І.Гапусенка, головна заслуга Д. Яворницького полягає в тому, що він, на відмінувід офіційної історіографії, показав прогресивну роль козацтва від часів йоговиникнення й до 1775 р.
Професор М.Ковальський також вважає Д. Яворницького продовжувачем М. Костомарова укомплексному підході до висвітлення історії запорозького козацтва,істориком-новатором у розробці джерельної бази в дослідженні даної проблеми,зачинателем комплексного використання джерел (писемних, фольклорних, речових,зображувальних та ін.), які Д. Яворницький вперше в історіографії з такоюповнотою й інтенсивністю сам розшукав, зібрав, опублікував і зберіг у численнихтворах, документальних збірках та музейних колекціях. Д. Яворницького можнауважати “піонером” комплексного джерелознавства у царині дослідження історіїзапорозького козацтва.
Cучасні вчені(І. Ковальова, І. Яременко та ін.) визнають Д. Яворницького також новатором й уцарині археологічної науки, що стояв біля її витоків в Україні, започаткувавтакий її напрям, як археологія козацького періоду, розробив власну методикуархеологічних досліджень і створив один із перших посібників з археології .
Одним зґрунтовних досліджень, присвячених творчості Д. Яворницького, є стаття В. Ульяновського,в якій здійснено глибокий аналіз сприйняття Д. Яворницьким минулого, йоговідношення до релігії й церкви, роль останніх в житті і творчості вченого. В.Ульяновський уважає Д. Яворницького “живою моделлю” козацького релігійногосвітогляду. В творчому доробку Д. Яворницького є переклади українськоюЛітургії, Книги псалмів, твору св. Андрія (архієпископа Крітського) “Великогопокаянного канону”. У 1920-ті рр. вчений виступав за відродження українськоїцеркви, за відправлення служби Божої рідною мовою.
ОсобливістюЯворницького — вченого було те, що він поєднував у собі історика-романтика зісториком-позитивістом, історика-митця з істориком-дослідником. Саме цепоєднання “підводило” вченого до створення праць перехідного характеру,синкретичних жанрових форм відтворення історичної дійсності(історико-географічних, історико-фольклорно-етнографічних,художньо-етнографічних нарисів тощо).
Невід’ємноюскладовою в творчості Д. Яворницького була його літературна діяльність. Йоготворча спадщина містить прозові (“Наша доля – Божа воля”, “За чужий гріх” таін.) й поетичні твори (збірка поезій “Вечірні зорі”). Сучасні дослідники (Н.Василенко, М. Олійник-Шубравська, І. Руснак, Л. Скупейко) підкреслюють, що Д.Яворницький освоїв літературно-художні форми зображення дійсності.
Один із перших іглибоких дослідників художньої творчості Д. Яворницького літературознавець П.Єфремов уважав Дмитра Івановича письменником-кольористом, наслідувачем традиційетнографічного реалізму в українській літературі, для якого характерним був культдеталі, подробиці. Панас Мирний називав Д. Яворницького талановитимписьменником, знавцем народної душі, а мову його творів – виразною і плавною.
На відміну віднаукових, усі художні твори Д. Яворницького написані рідною українською мовою.Сучасники, в тому числі й письменники, відзначали гарну українську мову ДмитраІвановича, його велику любов до народного слова, що знайшло яскраве втіленняв “Словнику української мови”, над яким вчений працював усе життя і який, разомз музеєм, вважав найкоштовнішим своїм скарбом.
Особливоїпопулярності художні твори Д. Яворницького набули у селах, містечках, тобто вукраїнській провінції. За висловом П. Єфремова, Дмитро Іванович був “масовим”українським письменником, який засвоїв “той тонкий характеристичний гумороборотів української мови, котрі роблять її такою високо чарівною, єдиною подуху між останніми слов’янськими мовами”. Саме в мові бачив П. Стебницькийвелику силу таланту Д. Яворницького і уважав, що колись уривки з його творівбудуть заведені в українські хрестоматії, як взірцеві.
Особливістьтворчості Д. Яворницького полягає також в тому, що його наукові працівідзначаються “поетичністю”, тоді як художні твори, навпаки, документальністю іетнографізмом.
Вчений самусвідомлював, що він має поетичне “чуття”, а його “Історія запорозькихкозаків” у декого асоціювалася із співом кобзаря. Д. Яворницький бувісториком-художником, який яскраво і жваво зображував кращі риси запорожців іпробуджував любов до України. Його твори, за висловом М. Вороного, наповненітакою “чарівливою поезією”, що переносять читачів у часи козацтва. В науковихмонографіях Д. Яворницького читачі знаходили такі місця, де історик стає вжепоетом і “виливається бурхливим джерелом власних почувань”.
Неперевершенийхист шукача й збирача пам’яток Д. Яворницький найбільш повно реалізував уцарині музейної справи. Вчений став одним з провідних музейних діячів України,фундатором Дніпропетровського (до 1926 р. — Катеринославського) історичногомузею, який він очолював понад 30 років (1902-1933).
І в музейнійпрактиці Д. Яворницький орієнтувався на комплексний підхід – поєднаннязбирацької, експозиційної, просвітньої й науково-дослідної роботи. Новизною вмузейній практиці були запроваджені Д. Яворницьким своєрідні комплексніекскурсії (поєднання екскурсії в залах музею з екскурсією на Дніпрові пороги).На жаль, вченому не вдалося реалізувати програму демонстрування “відкритихфондів”, втілення якої він почав у 1912 р. Неймовірний розмах музейноїевристики Д. Яворницького є взірцем збирацької діяльності й для сучаснихмузейних співробітників. За висловом Д. Яворницького, “він носився, мов накрилах, по містах та селах”, видобуваючи різними засобами пам’ятки і наповнюючиними музей. Він пишався тим, що залишить після себе великі скарби майбутньомупоколінню.
Ім’я Д.Яворницького, як історика і директора Дніпропетровського історичного музею,було добре відоме в світовому науковому і музейному співтоваристві. Поряд змузейною роботою вчений здійснював активну діяльність у царині охорони пам’ятокісторії та мистецтва, виступав ініціатором і автором програм і заходів щодопроблеми збереження скарбів національної культури.
Д. Яворницькомуналежить образне визначення самої дефініції “музей”. В листі до відомогомузейного діяча, фундатора і директора Херсонського краєзнавчого музею В.Гошкевича Дмитро Іванович писав, що “музей – це минуле, його історія, це душа,це – серце наших предків, а для нас – просторий храм, куди ми повинні входити зблагоговінням, а виходити з глибокою повагою і палкою любов’ю до всього того,чим жили наші батьки, діди і прадіди й чому повинні наслідувати і навчатися усіми і майбутні за нами покоління, поки стоїть земля і світить сонце”.
Талант Д.Яворницького, як чудового оповідача – імпровізатора, яскраво виявився влекційній і екскурсійній діяльності вченого, внаслідок якої відбувалосябезпосереднє спілкування Дмитра Івановича із широким громадським загалом йогосучасників. З 1884 р., коли у Харкові, в біржовій залі, молодий науковецьпрочитав першу публічну лекцію про запорозьких козаків, розпочалася активнадіяльність вченого у царині популяризації історичних знань. Лекції, що їхвчений читав майже протягом 60-ти років, здобули велику популярність іпривернули численну аудиторію слухачів, які мали змогу уявити “у всіхдрібницях” життя запорозького козацтва. Цьому сприяли глибокі (до тонкощів)знання предмету дослідження, феноменальна пам’ять, музична і акторськаобдарованість, вміння відтворити яскраві образи минулого, соковита мова. “Цебули блискучі імпровізації”, — згадував екскурсії Д. Яворницького Остап Вишня.– Експонати буквально оживали в його вустах”. Свої лекції та екскурсії Д.Яворницький провадив в етнографічній манері, любив “пересипати” анекдотами,згадками про те, як до нього “привикла” та чи інша річ. На всяк випадок вінмав “свою” примовку, “своє” слівце. В пам’яті багатьох відвідувачів музеюзакарбувався образ Д. Яворницького як чудового оповідача, виразна мова якого“ласкаво лунала” у залах музею, зачаровувала відвідувачів й, за висловомселянина А. Артеменка, “відкриваючи нам очі на нашу любу старовину, твердимґрунтом залягала у нашу пам’ять і роїла багато думок”.
Безпосереднєсприйняття Д.Яворницького сучасниками відбувалося також внаслідок йогодидактичної (викладацької) діяльності в гімназіях, училищах Харкова,Петербурга, Москви та Катеринослава, в Московському та Катеринославськомууніверситетах. Він став одним з перших професорів Катеринославськогоуніверситету (29.07.1918 р.), розробив курс з історії місцевого краю, керував науково-дослідноюкафедрою українознавства у Дніпропетровську (1921 – 1932 рр.). Саме вбезпосередній комунікації (передачі знань) [5, 422] здобула яскравий проявхаризма Д. Яворницького, який був істориком “лекторського” типу.
Українськасвідома громадськість покладала на Д. Яворницького своєрідне “соціальнезавдання” – створити україномовні наукові та белетристичні твори з історіїУкраїни. Ці твори повинні були б “захопити читачів і навернути їх до бажаннягрунтовніше познайомитись з минулим України, її історією”.
Д. Яворницькийбув своєрідною “сполучною ланкою” між українськими колоніями на теренахРосійської імперії, співпрацював з багатьма діячами українського національногоруху, представниками старої Київської, Харківської, Полтавської, Чернігівської,Одеської громад, членами Загальної безпартійної української організації, різнихукраїнських політичних партій, брав активну участь в благодійницькихтовариствах та українських починах (шевченківських вечорах, святкуванніювілеїв, відкритті пам’ятників тощо), боровся проти цензурного тиску наукраїнське друковане слово, підтримував українські періодичні видання(“Киевскую старину”, “Раду”, “Рідний край” та ін.)
Активнагромадська позиція Д. Яворницького, його енергія борця за рідну мову, культуру,самосвідомість українського народу, за право останнього на власну історіюяскраво виявилася в діяльності вченого у просвітянському русу, передусім укатеринославській “Просвіті”, у співпраці з “Просвітами” інших міст України.Сучасники вважали Д. Яворницького “історичною особистістю”, “щирою українськоюдушею”, борцем за незалежність України .
Д. Яворницькогодобре знали і поважали, він мав вплив на різні кола тогочасного суспільства, донього постійно звертались за протегуванням у громадських й особистих справах. Зависловом Євгена Чикаленка, Дмитро Іванович міг при нагоді агітувати за ту чиіншу українську справу, “поштурхати” за неї своїх вельможних знайомих. Д.Яворницького вважали “заступником” і “оборонцем” українських письменників .
Творча ігромадська діяльність Д. Яворницького в українському співтовариствірозглядалася як така, що мала велике суспільне значення. Вчений здобув широкевизнання в наукових й культурно-громадських колах України і Росії, про щосвідчить обрання його членом багатьох наукових та інших товариств й, нарешті,академіком Української АН (1929 р.). Багато науковців вважали Дмитра Івановичасвоїм “хрещеним батьком”, духовним наставником в науці, “старим запорозькимдубом”, що велетенські стоїть на сторожі наукової справи й захищає молодихнауковців .
В родинному тадружньому колі Дмитро Іванович виступав душею компанії, веселим, доброзичливим,щирим співрозмовником, з гострим почуттям гумору, цікавими оповіданнями. Всі,хто завітав до нього, згадували його гостинність, рідкісну доброту, братськулюбов до ближнього. Приятель вченого Петро Салодилов відзначав “дар” Д.Яворницького “діяти на людей”. Дмитро Іванович вельми любив “погомоніти” ізмолоддю. Приятелі вважали вченого вірним щирим другом. В пам’яті колег ДмитроІванович залишився щедрою людиною, що завжди відгукувався на прохання,допомагав, сприяв своїми зв’язками з впливовими особами тощо.
Майже усі, хтоспілкувався з Д. Яворницьким, сприймали його як типового, етнографічногоукраїнця, з притаманним цьому типові “художнім” стилем мислення, прикрашеннямминулого життя й свідомості. Не тільки в творчості, але й у повсякденномужитті Д. Яворницького, в його побуті й лексиконі, була постійно “присутня”запорозька тематика. На думку Д. Дорошенка, Д. Яворницький “ціле своє життяприсвятив культу запорозького козацтва”. П. Панч побачив в Д. Яворницькому“живого запорожця”, а М. Рильському він здавався запорожцем – характерником,сучасником тих подій, про які розповідав. “Правовірним українцем” з веселимизапорозькими розповідями, що створювали “образ козака”, — таким залишивсяДмитро Іванович в уявленні московського літературного співтовариства кінця 1890-х– поч. 1900-х рр. На письменника О. Ільченка Д. Яворницький справив враження“поетичного і хитруватого українця, котрий і сам скидався інколи на того ж такикозака Мамая”, а режисер В. Галицький “побачив” Дмитра Івановича “кошовимотаманом”, який здавалося, лише випадково переодягнений в теперішній одяг.
У випадку з Д.Яворницьким, як вважає В. Ульяновський, стався рідкісний факт проникненняісторика у “предмет” своїх студій до такої міри, що останній став осердямособистого життя самого дослідника; відбулося “органічне поєднання суб’єкта іоб’єкта вивчення, автора і героя, історичних реалій і суб’єктивно-інтимних,навіть інтуїтивних почуттів”. Й тому вельми символічним виглядає зображення Д.Яворницького в образі козака-писаря на картині І.Рєпіна (який був близькимдругом вченого) “Запорожці пишуть листа турецькому султанові”. Це зображеннясимволізувало психологічне й інтелектуальне “злиття” Д. Яворницького зпредметом його дослідження [40, 766]. На думку В. Ульяновського, Д.Яворницькийй постає символічним “подвійним каталізатором” вивчення козацькоїментальності: як дослідник і одночасно як “жива модель” козацького світогляду.
В уявленнісучасників Д. Яворницький постає захопленим, натхненним дослідником іпопуляризатором української історії, неперевершеним знавцем козаччини і шукачемпам’яток старовини, подвижником в науці, ученим з широким дослідницькимдіапазоном, істориком-митцем, високим патріотом України, активним діячемнаціонального руху, щирим українцем.
Окремо требапідкреслити видатну роль Д. Яворницького в культурно-громадському життіНаддніпрянщини й передусім міста Дніпропетровська (до липня 1926 р. –Катеринослава). Творча “співпраця” вченого з містом розпочалася ще на початку1880-х рр., а у 1905 р. Дмитро Іванович остаточно переїхав до Катеринослава, депрожив до кінця життя (5.08.1940 р.) і де понад 30 років очолював Історичниймузей (музей ім. О. Поля), викладав в середніх та вищих навчальних закладах,керував губернським архівним управлінням, науково-дослідною кафедроюукраїнознавства, написав історію міста (1937 р.), постійно перебував у гущинімісцевого життя. Вчений мав надзвичайну популярність; його знали майже усідніпропетровці та мешканці навколишніх сіл. За висловом академіка М. Сумцова,Д. Яворницький був “катеринославським старожилом”, який своєю працею, своїмизнаннями, передусім музеєм, прикрасив весь край. Безумовно, головним для ДмитраІвановича був музей, який друг історика Яків Новицький назвав “безсмертноюславою” Д. Яворницького.
ІсторіюДніпропетровська не можливо уявити без імені Д. Яворницького, як не можливоуявити культурний ландшафт Дніпропетровська без створеного ним Історичногомузею. Останній мав і має метафізичний статус в культурному просторі міста, буві залишається центром місцевого культурного життя. Символічним здаєтьсярозташування музею на горі, в центрі площі між гірничим університетом (символомінтелекту) і Преображенським собором (символом духовності). Музей “ввібрав” усебе (у вигляді пам’яток) здобутки людського розуму й духу. Видатна роль взбереженні й вивченні цих пам’яток належить академікові Д. Яворницькому, всежиття якого було спрямоване на розширення обріїв рідної культури, розкриттявеличі духовної спадщини українського народу. За висловом Д. Яворницького, вінвсе життя працював для своєї дорогої України і для свого народу .
Вісторіографічній традиції і в уявленні як його сучасників, так й сьогоднішніхпоколінь, Д. Яворницький залишається вченим-подвижником, великим трудівником,носієм і виразником кращих почуттів й заповітів українського народу, вченим,який своїми творами пробуджував національні почуття і любов до Батьківщини.Сучасники вважали Д. Яворницького людиною духу та вищих, небуденних вимог,“велетнем” в науці про Україну.
Такою вважаєтьсяпостать вченого й сьогодні. Українська громадськість не відрізняла Яворницького- вченого від Яворницького – громадянина, убачала в його особистості дослідникаі популяризатора вітчизняної історії, оборонця рідної культури, активного діячаукраїнського національного руху. Й сьогодні творча спадщина вченого продовжує“працювати” на здобуття нових знань, збереження історичних традицій, формуваннянаціональної самосвідомості українського народу.
Висновок
Для Яворницькогохарактерним було те, що він не обмежувався колом лише наукових, так би мовити,академічних досліджень, не був кабінетним вченим, а бачив своє покликання упопуляризації в широких народних масах придбаних ним відомостей з історії,особливо України, шляхом проведення музейних екскурсій, читання публічних таучбових лекцій. Його життєва місія, невтомно та цілеспрямовано ним здійснювана,полягала у фіксації та збереженні у збірках Катеринославського, а пізніше Дніпропетровськогоісторичного музею виявлених ним різноманітних типів та видів джерел з історіїзапорозького козацтва та місцевого краю — письмових, речових, усних,етнографічних та інших. Це, безперечно, виділяє Яворницького серед іншихтогочасних істориків і визначає його місце в українській історичній науці таісторіографічному процесі.
Яворницький —засновник нового напрямку в українській історіографії, пов’язаного з новимпідходом у методиці залучення та використання історичних джерел. Вперше удослідженнях з історії України ним широко залучались та аналізувались поряд зписьмовими джерела різних інших типів: фольклорні, різноманітні зразки усноїнародної творчості, у переважній більшості вперше ним зафіксовані (народніперекази, спогади старожилів, нащадків запорозьких козаків, записи творчостікобзарів, приказки, народні пісні), пам’ятки матеріальної культури й побуту,дані топоніміки, гідрографії, історичної географії, народної медицини, народнихвірувань, тощо. Всі ці свідчення у сукупності вчений використовував длярозкриття багатогранної та всебічної історії широких народних верств, особливоукраїнського козацтва. Слід зазначити, що не лише до Яворницького, але й післянього таких комплексних праць з історії України ніхто не виконував.
Відносно Д. 1.Яворницького, слід підкреслити, що хоч у своїй центральній проблематиці —історії запорозького козацтва — він мав попередників («козацькі літописи»,«История Русов или Малой России», твори П. Симоновського, С. Лукомського, В.Рубана, О. Рігельмана, Й. Енгеля, Я. і О. Маркевичів, Д. Бантиша-Каменського,М. Маркевича, ЇХ Куліша, М. Костомарова, В. Антоновича), проте ні один з них незастосовував усього комплексу різних типів джерел у своїх дослідженнях.Заслугою Яворницького було звернення до вивчення середовища проживання козаків,майже у тотожньому ареалі їх проживання з врахуванням аутентичних природних,кліматичних умов та топонімії, що, на жаль, нащадки запорожців у сталінськічаси (довоєнні та повоєнні) легко віддали на поталу та знищення (і не лише в результатізатоплення під час будівництва каскаду гідроелектростанцій на Дніпрі). Широкезастосування народних переказів, оповідань, народних пісень та ін. зразківфольклору, у тому числі записаних і самим Яворницький, у значній мірі сприялореконструкції народного життя козацьких часів.
Особливостітворчого шляху та об’єктивних несприятливих умов діяльності Яворницькогопозначились на тому, що він не був спроможним повністю реалізувати своїпотенційні можливості. Ці ж обставини стали на перешкоді й у створенні тарозвитку його наукової школи. Лише поодинокі його послідовники і учні(наприклад, К.Г. Гуслистий) зуміли продовжити естафету свого вчителя, хоч ібули змушені, всупереч своїм глибоким переконанням, пропагувати штучний«класовий» підхід, гіперболізувати соціальні конфлікти на Запоріжжі, і все ж.піддавались гострій і несправедливій критиці та обвинуваченням з бокусталіністів в особі Кагановича і його клевретів на Україні у «буржуазномунаціоналізмі», як раніше і його вчитель — академік Яворницький.
Література:
1. Абросимова С.В. Дмитро Яворницький.
2. Василенко Н.Є. Д.І. Яворницький –письменник
3. Двірна К.П. Сучасні проблемиісторіографічної дослідженості творчості Д.І. Яворницького
4. Ковальський М.П. Невтомний дослідник
5. Неопубликованные письма Д.И. Яворницкогок И.Е. Репину
6. Чабан М. Сучасники про Д.І.Яворницького.
7. Шаповал І. Козацький батько: Образ Д.І.Яворницького у спогадах письменників, діячів культури і науки.
8. Шубравська М.М. Д.І. Яворницький: Життя,фольклористично-етнографічна діяльність.
9. Эварницкий Д.И. Гетман Пётр КонашевичСагайдачный
10. Яременко І.І. Д.І. Яворницький:археологічні дослідження