Національно-духовне відродження України у першій половині XIX ст.

12

Національно-духовне відродження України у першій половині XIX ст.

Україна у Вітчизняній війні 1812 р.

Значний вплив на піднесення громадсько-політичного життя держави справила Вітчизняна війна 1812 р. У протиборстві з Росією французький уряд важливе місце відводив Україні. Завдяки діяльності Івана Мазепи, Пилипа Орлика та їх однодумців Наполеон і його прибічники вважали Україну державою, що потрапила в залежність від Москви й де неминуче мали існувати антиросійські сили. Ця думка знаходила підтвердження і в донесеннях дипломатів. Військовий аташе французького посольства у Петербурзі після детального вивчення життя петербурзької колонії українців, яка у 1805 р. налічувала понад 132 тис. чол., писав у Париж про її невдоволення режимом і прагнення здобути Україні державну незалежність. Дипломат радив урядові в разі війни відрядити в Україну спеціальних агентів з метою на прикладі героїчного минулого розпалювати серед місцевого населення антиросійські настрої, які могли б перерости в повстання. Такої ж точки зору дотримувався посол Франції у Стамбулі Еміль Годен та інші дипломати. А закинутий на Волинь перед війною шпигун доповідав своєму начальству, що волиняни охоплені антимосковськими настроями, палять магазини й державні споруди в Острозі, Володимирі та Бердичеві.

Чіткого плану повоєнного устрою України французький уряд не мав. Існували загальні прожекти відновлення української державності в межах центральних земель під безпосереднім управлінням Наполеона. Окраїнні землі планувалося віддати союзникам як плату за допомогу у війні з Росією: Туреччині -- Крим і Чорноморське узбережжя, Австрії -- Волинь, а недавно створеному герцогству Варшавському -- західноукраїнські землі. Герцогство Варшавське мало відіграти головну роль у подіях в Україні. Правда, імператор відкинув пропозицію поляків зупинитися на Дніпрі й Двіні, реорганізувати Польщу й чекати наступу росіян з тим, щоб розгромити російську армію на цих рубежах. Французька армія підтримувала свою боєздатність тільки рухом і безперервними воєнними діями, й Наполеон уже не міг зупинитися. В інструкції своєму представникові у Варшаві напередодні війни він наказав приступити до формування повстанських загонів у Литві, Білорусії та в Україні. Вівся пошук лідера з числа колишньої козацької старшини, здатного взяти на себе командування повстанськими силами. Україна розглядалася французьким командуванням як надійний плацдарм наступу на Росію з півдня. Важливого значення південно-західному напрямку надавало й російське командування. Спішно сформована 3-я Західна армія генерала О. Тормасова дислокувалася на Волині й прикривала західні кордони імперії. Регулярні війська захищали Україну з півночі вздовж Припяті, а також з південного заходу й півдня. Були зміцнені фортифікаційні споруди у Києві, Акермані, Тернополі, Севастополі, Одесі та в інших містах. У Житомирі та Мозирі створені укріплені табори, зібрані великі запаси харчів і фуражу, військових припасів. У ніч на 12 (24) червня 1812 р. французькі війська переправилися через Німан під Каунасом і вторглися в межі Російської імперії. Почалися воєнні дії і на інших ділянках фронту. В них активну участь у складі російської армії брали українські військові формування. Перший і другий Бузькі козацькі полки протягом 12--30 червня прикривали частини 1-ї армії й вели бої з французькими розїздами. В арєргарді цієї армії відступали Ізюмський, Маріупольський та Сумський гусарські полки. Таку ж роль у складі 2-ї армії виконували Охтирський гусарський, Київський і Чернігівський драгунські полки. І російські, і українські солдати виявляли чудеса героїзму, відважно й мужньо билися під містечком Мир, Красним і Смоленськом. На Київському напрямку воєнні дії спочатку не велися. Сподівання на вступ у війну Туреччини не справдилися, підняти українське населення на повстання не пощастило. Тим часом 3-я армія Тормасова на початку липня перейшла в наступ. Вона вступила на територію герцогства Варшавського, оволоділа Брестом, а в ніч на 15 липня розгромила 3-тисячний загін саксонців. Обєднані сили австрійців і саксонців генерала К. Шварценберга, а також польська дивізія генерала Косинського протягом 22--31 липня відтіснили армію Тормасова на схід і зайняли Ковельський, Володимирський і частину Луцького повітів. На зайнятій території почався партизанський рух.

Вторгнення армії Наполеона пробудило в українського населення глибокі патріотичні почуття. Хоч як тяжко жилося людям, але вони готові були захищати Батьківщину. Молодь у Камянці-Подільському, Києві, Чернігові та інших містах горіла бажанням потрапити в діючу армію і в боях донести свій патріотизм. За розпорядженням уряду почалося формування добровільних козацьких полків та інших військових загонів. Населення зустріло це розпорядження з ентузіазмом, сподіваючись після війни дістати за заслуги полегшення в житті, а то й відновлення козацьких прав. Першими сформувалися чотири козацькі полки в Київській та Подільській губерніях, над якими нависла безпосередня загроза вторгнення французьких військ.

Патріотичний ентузіазм панував і на Лівобережній та Слобідській Україні. Памятаючи лицарську славу своїх предків, колишні козаки та їхні сини діставали шаблі, рушниці, списи і йшли на збірні пункти. Серед добровольців було чимало й дворян, у тому числі батько відомого письменника Євгена Гребінки, та вихідців з інших заможних сімей. Багато зробив для створення 5-го козацького полку на Полтавщині письменник Іван Котляревський. До вересня замість запланованих десяти Лівобережжя виставило 15 козацьких полків по 1200 чол. кожен. Крім них, було створено кілька військових підрозділів з лісних сторожів Київської, Подільської губерній та Тернопільської області загальною чисельністю 1067 кіннотників. Поміщик Херсонської губернії В. Скаржинський сформував за власний кошт ескадрон із 144 чол. Козацькі та інші українські добровільні формування налічували 26,4 тис. воїнів. Після указу Олександра І від 6 липня швидкими темпами почало створюватись і земське ополчення. У добровольці виявила бажання записатися величезна кількість як кріпаків, так і державних селян з різних місцевостей України. Це не на жарт стурбувало уряд і поміщиків, які не бажали втрачати основне джерело прибутків. Тому уряд дав дозвіл на створення земського ополчення тільки в Полтавській та Чернігівській губерніях, які знаходилися в безпосередній близькості від головного театру воєнних дій. Воно налічувало понад 42 тис. ратників. Всього ж Україна виставила понад 68 тис. добровольців, витративши на їхнє спорядження, як писав князь Микола Рєпнін, «всі свої капітали». Шість чернігівських і 3-й Бузький козацький полки прикрили північний кордон України після відходу російської армії в глиб Росії. У липні французькі війська спробували оволодіти Києвом з півночі, їхні передові частини з Південної Білорусії та Смоленської губернії проникли на територію Київщини і Чернігівщини. Шлях дальшого просування противника перетнули українські добровольці. Ратники й козаки утворили так званий кордонний цеп, що простягнувся майже на 800 км від с. Осадчини Остерського до с. Клюси Городнянського повітів. Він прикрив північні райони України з великими запасами продовольства, фуражу, а також пороху на Шосткінському пороховому заводі. У розпалі цих подій під Москвою відбулася славнозвісна Бородінська битва (26 серпня). Кожен з противників завоював право бути непереможеним. У битві поряд з російськими відзначились і українські формування -- Таврійський, Новоросійський, Харківський драгунські, Глухівський, Катеринославський кірасирські та інші полки, в яких було чимало українців. Особливо відзначились рядові Чернігівського драгунського полку М. Власенко, П. Милешко, І. Харченко, Київського -- І. Козлкж, Я. Колесник та багато інших. Перебуваючи у Москві, Наполеон дістав повідомлення про те, що його війська в Україні зазнали поразок від армії Тормасова, залишили Волинь і частину Гродненської губернії. Але імператор не відступився від наміру підняти повстання на Україні й зайняти Київ. За його наказом на початку вересня війська спробували прорватися в глиб України з Південної Білорусії. Наступ вівся двома колонами -- з Бобруйська на Чечерськ і Речицю та з Єльні на Рославль, Брянськ, Мглин. На території Суразького й Мглинського повітів він захлинувся в оборонних позиціях козаків і ратників. Припяттю і Сожем курсували канонерки Дніпровської флотилії. Напередодні відходу французів з Москви Україна знову опинилася в центрі уваги Наполеона. Вирішивши пробиватися в Україну, імператор наказав своїм тиловим частинам посилити наступ на Київ з півночі та заходу й тим самим допомогти головним силам армії. На початку жовтня сім днів точилися тяжкі бої з ворожими військами на півночі Чернігівщини. Українські добровольці вистояли й не пропустили противника в глиб України. Водночас російська армія 12 жовтня під Малоярославцем змусила французьке командування відступитись від попереднього плану й по вернути на смоленську дорогу. Героїзм регулярної армії та українських добровольців заступив шлях французам в Україну. Плани Наполеона щодо України зазнали краху. Під час контрнаступу в діючій армії перебувало понад 21 тис. українських козаків. Три київських і один донський полки до грудня 1812 р. робили рейди на територію Польщі. Громлячи невеликі гарнізони й окремі загони противника, вони полонили кілька тисяч ворожих солдатів, відбили 26 гармат. За видатні заслуги ці полки були нагороджені срібними трубами, досить високими на той час нагородами. 1-й Бузький полк діяв у партизанському загоні Дениса Давидова, 2-й -- О. Фігнера, а потім О. Сеславіна, 3-й та 9-й Полтавські козацькі полки рейдували в складі загону генерал-адютанта А. Ожаровського. На початку листопада лівобережне ополчення перейшло її наступ на Південну Білорусію і до середини місяця здобуло Могильов. Тим самим була ліквідована загроза північним районам України. Важливу допомогу діючій армії подавали українці й в тилу ворога. Чимало українців влились у партизанські загони ибо стали їх організаторами. Серед партизанських ватажків організаційним талантом, мужністю та відвагою вирізнявся уродженець с. Нефедівки Новгород-Сіверського повіту Чернігівської губернії Єрмолай Четвертак (Четвертаков). Після втечі з полону він у серпні створив з мешканців сіл Басмані й Задкового Смоленської губернії партизанський загін і почав громити ворожі обози та фуражирів. Слава про відважного проводиря поширилася по всій окрузі, й звідусіль до нього потяглися селяни із сокирами, рогатинами, мисливськими рушницями. Зібравши до 3 тис. ратників, Четвертак звільнив від французів Гжатський повіт, інші місцевості й утримував їх до підходу регулярних військ. Рядовий Єлисаветградського гусарського полку Федір Потапов, потрапивши пораненим у полон, незабаром утік з нього й організував під Колоцьким монастирем партизанський загін з місцевих селян і колишніх полонених. Потапов узяв собі прізвисько легендарного козацького полковника Самуся, котрий наприкінці XVII -- на початку XVIII ст. прославився непримиренною боротьбою проти польської шляхти на півдні Київщини. Загін Самуся відзначався мобільністю й оперативністю. Він складався з 3 тис. партизанів, поділених на невеликі загони. За сигналом церковних дзвонів партизани одночасно нападали на гарнізони французів або виходили на тракти й атакували обози чи військові команди противника. Успішно діяли також інші загони. Російське командування високо цінувало дії партизанських загонів, у тому числі й тих, якими командували українці. Головний штаб повідомляв військові частини про героїчні вчинки партизанів і допомагав їм зброєю, військовим спорядженням і продовольством. Четвертак, Самусь та Єременко були нагороджені військовими орденами й дістали перший офіцерський чин. Участь українського народу у Вітчизняній війні 1812 р. вплинула на його соціальну психологію. Сподівання людей на поліпшення свого становища не здійснилися. Вони переконалися в тому, що царський уряд не збирався відновлювати автономію України й повертати старшині, козацтву і міщанству скасовані права та привілеї. Не справдилися мрії селянства про волю та землю, забрані царизмом у попередні роки. Серед інтелігенції України зароджувалась ідея необхідності боротьби за зміну існуючих порядків. Ідеал майбутнього устрою держави вона вбачала або у старих автономних правах України, або в устрої на зразок європейських країн. Учасники закордонного походу російської армії 1813 р. на власні очі побачили переваги європейських форм державності й прагнули наслідувати їх у своїх діях.

Становлення українознавства як науки

На початку XIX ст. посилювався тиск з боку царизму на українську ментальність. Зі свідомості українців чиновники намагалися витравити память про їхнє походження, національну окремішність, славу предків й одночасно навязати уявлення про культурну меншовартісність порівняно з російським народом. Різні прошарки суспільства реагували на такі дії уряду неоднаково. В своїй більшості національна аристократія пішла на співпрацю з царизмом і фактично втратила національну ментальність. Меншість вистояла. За її зовнішньою покірністю й вірнопідданством ховалися патріотизм, гордість за героїчну минувшину і жаль за втраченими правами. І досить було найменшого поштовху, щоб приховані почуття прорвалися назовні й проявились як у помислах, так і в діях конкретних осіб. Зазнаючи меншого тиску, прості люди хоч стихійно й трималися за традиційну духовність, але через неосвіченість не могли ініціювати й очолити процес національного відродження. Таку функцію взяв на себе середній стан українського суспільства в особі тих його інтелектуалів, які зберігали національну свідомість, прагнули відновити історичну справедливість й одночасно були відсунуті від влади та основних джерел збагачення.

Українській інтелігенції першої половини XIX ст. належить історична заслуга у відновленні національної свідомості народу. Відтоді питання національної ідеї стає чи не найважнішим у розвитку ментальності українського народу нового й новітнього часу. Подібне відбувалось і в інших народів. У діяльності української інтелігенції першої полонини XIX ст. можна виділити три етапи: збирання історичних документів, фольклору, старожитностей; відродження національної мови, активне впровадження її в літературу, освіту, театр; створення політичних організацій, одним із етапів яких була пропаганда національної незалежності.

Значний вплив на діяльність української інтелігенції у піднесенні національної свідомості народу справили ідеї німецького філософа Йогана Гердера про етнічну культуру селянства. Аналізуючи ментальність українського народу, його духовні надбання, Гердер зробив вражаюче сучасників передбачення: «Україна стане новою Грецією: прийде день і постануть перед усіма це прекрасне небо, цей життєрадісний народний дух, ці природні музичні обдарування, ця родюча земля». Справді, велике краще бачиться здалеку.

Пробудження національної свідомості українців почалося наприкінці XVIII ст. і набрало сили в першій половині XIX ст. на Лівобережній і Слобідській Україні, де ще не згасла память про славні часи Гетьманщини, де жили й творили високоосвічені інтелектуальні сили. На перших етапах національно-духовного відродження аматорський підхід до відтворення історії та культури народу поєднувався з науковим. Але поступово на перший план виходить науковий метод. Якщо спочатку історія, фольклор, побут, звичаї, обряди розглядалися в працях разом, то в першій половині XIX ст. започатковуються окремі галузі українознавства. Від загальноісторичних досліджень відгалужуються етнографічні, фольклористичні та мовознавчі праці. З цього почалося поглиблене вивчення тих сторін життя народу, які разом і становили народознавство. Ним займались інтелігенти з високою, часто європейською освітою. Серед них наприкінці XVIII ст. найпомітніше місце займав Опанас Шафонський. Закінчивши університети в Галле, Лейдені й Страсбурзі, одержавши диплом доктора права, філософії та медицини, він повернувся на Батьківщину. Найпомітніший слід його діяльність залишила в українознавстві. Шафонський зробив першу серйозну наукову спробу дати читачеві чітке комплексне уявлення про історію та культуру українського народу. Цій меті було присвячено працю «Черниговского наместничества топографическое описание...» (1786), підготовлену на основі матеріалів, зібраних Д. Пащенком. У першій частиш твору розглядалося питання про походження «малоросійського народу», характеризувались його мовні та фізичні особливості, побут, звичаї, обряди, вірування. Автор не виділяв українців з-поміж словянства й вважав, що воно походило від племен скіфів. Така точка зору Шафонського в окремих сюжетах перегукується з поглядами деяких сучасних вчених на етногенез українського народу. Про походження українського козацтва Шафонський не мав єдиної думки. В одному випадку він доводив, що запорожці походили від черкес, які нібито переселилися на Подніпровя з Кавказу, в іншому -- повязував їхню появу з місцевим населенням, змушеним захищатись від нападів татар. На реальних фактах, позитивному досвіді й реалізмі базуються описи Шафонським сучасної йому культури України. Вчений вперше ввів стосовно Лівобережної України такі поняття, як «Полісся»,«Степ», виділив північно-західну, східну та східно-південну зони. Причому показав явні особливості в матеріальній, духовній культурі та мові їхнього населення. Суттєві відмінності в описах одягу, взуття, побуту українців і росіян не залишилися непоміченими сучасниками. Колосальний етнографічний матеріал був зібраний в описах Київського і Харківського намісництв кінця XVIII ст. Але в той час вони не побачили світу й були відомі тільки небагатьом дослідникам. Майже одночасно з Шафонським оригінальну працю «Летописное повествование о Малой России...» підготував (1785-- 1786) Олександр Рігельман. У ній органічно поєднувалися дані як літописів, хронік, мемуарів, так і власні спостереження та документи. Вчений розвивав версію про переселення на Подніпровя черкесів і про заснування ними м. Черкаси, звідки нібито й пішла назва «черкаси» щодо запорізьких козаків.

Українознавчий характер з поєднанням аматорства й науковості мала праця Якова Марковича «Записки о Малороссии, ее жителях и произведениях» (1798). Історик відстоював ідею автохтонності походження східних словян, характеризував епоху Київської Русі як спільний період в історії України та Росії. Разом з тим його твердження про особливе географічне положення України наводили читача на думку й про її суттєві відмінності від сусідніх держав. Маркович детально описав особливості жителів степової зони України у веденні сільського господарства, тваринництві, бджолярстві, садівництві. Одночасно він показував специфіку матеріальної культури, антропології та характеру українців. З подібних праць читачі дізналися про Те, що український народ мав власну культуру, яка багато в чому відрізнялася від культур інших словянських народів. Справжнім відкриттям для інтелігенції стала анонімна «Історія Русів». Зявившись наприкінці XVIII -- на початку XIX ст., вона тривалий час поширювалася у рукописних списках і лише в 1846 р. вийшла друком, її можливими авторами вважаються батько й син Григорій і Василь Полетики, Григорій Кониський та інші особи. «Історія Русів» є трактатом перехідного періоду, коли публіцистичні твори почали поступатися місцем науковим розвідкам. В «Історії Русів» простежується прагнення довести, що тільки Україна була прямою спадкоємницею Київської Русі й мала власну, .відмінну від Росії історію. Початок етногенезу українського народу повязується із сарматськими племенами, а під русами розуміються лише українці. Серед найвидатніших українських князів названо Кия, Аскольда, Діра, Святослава. Ідея про народоправя давніх українців різко контрастувала з монархічним правлінням Росії та спонукала передову громадськість до необхідності відновити старі демократичні порядки. Сторінки твору про героїчну боротьбу українського народу з агресією Кримського ханства й Туреччини пробуджували в людей глибокі патріотичні почуття, гордість за своїх предків. Чи Не вперше багато з них дізналися про Богдана Ружинського, Михайла Вишневецького, Івана Підкову та інших славних козацьких ватажків, котрі без вагань несли на жертовник свої чубаті голови в імя незалежності й слави України. Серед причин антипольських виступів запорізького козацтва першої половини XVII ст. автор на перше місце ставив наступ польської шляхти на права українського населення та його прагнення до незалежності. В описах визвольних війн робився наголос на етнічній та релігійній близькості українського і російського народів, що й стало першопричиною обєднання України з Росією в 1654 р. Головний здобуток цього історичного акту вбачається в успішній збройній боротьбі проти шляхетської Польщі. Різким дисонансом з усталеною традицією стало те, що в праці В політичні дії Івана Виговського, Юрія Хмельницького, Демяна Многогрішного та інших гетьманів не трактувались як зрада Росії. Тобто «Історія Русів» почала реабілітацію українських гетьманів і відновлення історичної справедливості. Не могли нікого залишити спокійним сторінки про масову загибель українських козаків на будівництві Петербурга, ритті каналів та на інших роботах далеко від Батьківщини. Тим більше, що поряд з цим показана й боротьба частини козацької старшини за автономні права України. В уста гетьмана Павла Полуботка автор вклав обурення українського народу антиукраїнською політикою царя Петра І. Безіменний автор не приховував і відмови частини козацької старшини від національної ідеї й пристосування до політики царського уряду. Незважаючи на значні фактологічні неточності, національно-визвольна спрямованість зумовила широку популярність «Історії Русів». її знали й глибоко шанували Дмитро Бантиш-Каменський, Микола Гоголь, Пантелеймон Куліш, Микола Маркевич, Олександр Пушкін, Тарас Шевченко та багато інших поетів, письменників, вчених. «Історія Русів» започаткувала пробудження ідеї національної самобутності українського народу за допомогою наукового й полемічного методів. Формуванню національної ідеї сприяла й чотиритомна «История Малой России», видана Дмитром Бантиш-Каменським 1822 р. в Москві. Сам автор походив з молдавських дворян, які багато років раніше жили в Ніжині. Тому його інтерес до історії України був невипадковим. На спрямування праці значний вплив справило спілкування Бантиш-Каменського з найближчим інтелектуальним оточенням всемогутнього правителя генерал-губернатора краю князя Миколи Рєпніна. Василь Капніст, Григорій Квітка, Іван Котляревський і Василь Полетика заклали у свідомість ученого думки про славетне минуле України, її автономію, давнє походження й особливі права козацької старшини. Саме вони дивно уживалися з монархічним напрямом роботи. Науково обґрунтована ідея самобутності України була тим більше своєчасною і важливою, що вона протистояла ідеї великодержавності «Истории государства Российского» російського історика Михайла Карамзіна, томи якої саме тоді друкувалися. Ідейне спрямування праці Бантиш-Каменського не могло залишити спокійною ту частину українського суспільства, яку царизм іще більше денаціоналізовував і відштовхував від джерел збагачення.

3. Формування наукових центрів українознавства

Серйозні народознавчі праці базувалися на попередніх наукових дослідженнях різних сторін життя народу. До них прилучались як викладачі навчальних закладів, так і широкий загал любителів старовини, національної культури й мови. Вперше В історії України формуються губернські, регіональні та загальноукраїнські наукові центри українознавства.

Одним з перших такий центр почав складатись у Харкові Після відкриття в ньому університету. В місті зросла кількість

високоосвічених людей, захоплених національною ідеєю, Серед них, безумовно, був ініціатор створення університету Василь Каразін. Перебуваючи під наглядом поліції у своєму селі Кручик, він часто приїздив на засідання ради і різних товариств університету, закликав людей вивчати й популяризувати історію, культуру, побут народу, виступав проти розпалювання національної ворожнечі. Помітними фігурами національно-духовного відродження не тільки Слобожанщини, а й всієї України були декани університету Григорій Успенський, Петро Гулак-Артемовський, професор Ізмаїл Срезневський, а також прозаїк Григорій Квітка-Основяненко. Навколо них групувалися молоді вчені, студенти, вчителі, дрібні поміщики тощо, котрі їздили Слобожанщиною у пошуках народних дум, пісень, переказів, повірїв, інших етнографічних матеріалів. Результати етнографічних експедицій обговорювалися на засіданнях різноманітних гуртків. Завдяки ентузіазмові харківської професури пробудився інтерес до україністики у багатьох студентів, у тому числі в Миколи Костомарова.

На базі широких наукових досліджень при Харківському університеті в 1812 р. створюється перше в Україні Товариство наук, прообраз сучасної Національної Академії наук, важлива увага приділялась народознавству. Статті про побут, звичаї, усну народну творчість та історію України регулярно друкувались у щойно створених журналах «Харьковский еженедельник», «Украинский журнал». На популяризацію народознавчих студій працювала потужна університетська друкарня. За 10 перших років свого існування вона видала майже половину друкованої продукції царської Росії. Харків у 30-ті роки став регіональним науковим центром відродження й формування нової української ментальності. Помітним був його вплив і на інші регіони. На 20-ті роки XIX ст. важливий губернський центр формується навколо Полтави. Центральною фігурою українознавства на Полтавщині став Іван Котляревський. Протягом ряду років він збирав дані про народне життя, а потім широко використовував їх у своїх працях. Котляревський був неперевершеним знавцем народних одягу, їжі, ігор, музики, звичаїв, обрядів, сімейного, громадського побуту, знань тощо. Глибока народність і літературна геніальність зумовили небувалу популярність творів Котляревського. Письменник щедро ділився своїми знаннями із сучасниками. Зокрема він надавав етнографічні матеріали Бантиш-Каменському для опису українців у третьому томі «Истории Малой России», консультував інших учених Важливий регіональний центр народознавства склався в Одесі. Тут відкриваються різні заклади, товариства, в роботі яких важливе місце займали народознавчі студії. Серед них-- ліцей (1817) та інститут східних мов при ньому (1828), міський музей старожитностей (1825). Особливо пожвавилась українознавча робота місцевих аматорів і науковців після створення Товариства сільського господарства Південної Росії (1823) та Одеського товариства історії і старожитностей (1839). Даючи дозвіл на відкриття товариств, царський уряд ставив за мету з їхньою допомогою науково обґрунтувати права Росії на південні українські землі й Крим. Але це не завжди виконувалося. Поряд з історичними й археологічними дослідженнями Одеське товариство історії і старожитностей розгорнуло широке вивчення звичаїв, обрядів, занять, побуту та фольклору місцевого населення. З 30-х років результати досліджень регулярно публікувалися в «Одесском альманахе» і «Одесском вестнике», а з 1844 p.-- в «Записках» товариства, пропагуючи й зберігаючи для нащадків досягнення багатонаціональної культури Півдня України.

Після відкриття університету значним науковим центром українознавства став Київ. Значну роль у цьому відіграв Максимович, навколо якого гуртувалися вчені й аматори старовини. Українознавча робота в Києві активізувалася після створення у 1843 р. при канцелярії київського, подільського й волинського генерал-губернатора Тимчасової комісії для розгляду давніх актів. Вона мала розшукувати в Україні та за її межами документальні матеріали й друкувати їх. Дещо подібне запланував собі й Тарас Шевченко ще в петербурзький період свого життя. У 1843 р. він здійснив етнографічну поїздку по Київщині, Чернігівщині, Полтавщині, змальовуючи з натури народне житло й одяг та записуючи народні звичаї, памятки усної народної творчості. У Петербурзі Шевченко організував видання «Живописна Україна», але з усього зібраного матеріалу зміг опублікувати тільки шість офортів. У 1845 р. Шевченко приїздить до Києва з наміром оселитися тут назавжди й починає працювати в Археографічній (Тимчасовій) комісії. Під час історико-археологічних експедицій по Україні він зібрав значну кількість матеріалів про культуру українців, записав ряд пісень і дум, зробив замальовки народного житла. Велику увагу приділив Шевченко родинному й громадському побуту українців. У творчості генія поезія й українознавство органічно поєднувалися, що зробило її близькою і зрозумілою для народу. У 40-х роках у Києві жив уже тоді відомий своїми народознавчими працями Пантелеймон Куліш. З 1846 р. на кафедрі російської історії Київського університету почав працювати Костомаров. Він підготував, а наступного року видав курс лекцій «Славянская мифология», де розкривалися вірування словян. Таким чином вже на початку XIXст. набуває розвитку національна культура, інтерес до історії українського народу, не дивлячись на залежне становище визрівають умови для розквіту національної культури освіти, самосвідомості.

Література

1. Субтельний О. Україна:Історія. - К.:Либідь, 1994. - 736с.

2. Борисенко В. Й.Курс української історії: 3 найдавніших часів до XX століття. 2-ге вид.: Навч. посібник. -- К * Либідь 1998.- 616 с.