МІНІСТЕРСТВООСВІТИ ТА НАУКИ УКРАЇНИКРИВОРІЗЬКИЙДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТКафедраісторії України
Контрольнаробота
на тему: Гайдамацький рух: причини, характер, рушійнісилиВиконав: студент-заочник Історичного факультету
Групи ІФ-07-1 Яровенко М. О.
Перевірив: викладач Печеніна Н. А.
2010р.
Зміст
Вступ
1 Причини виникнення гайдамацького руху
2 Характер
3 Рушійні сили
Висновок
Список використаної літератури
Вступ
В історіїПравобережжя та Західної України друга половина XVII– XVIII ст. були вкрай трагічними. Постійні війни з початком визвольної війнизруйнували цей край. Нові біди принесло на Правобережжя повернення краю доволодінь Речі Посполитої на початку XVIII ст… Польська шляхта почалавідновлювати старі звичаї і порядки, а відтак різко зросли утиски населення.
Масовийсоціальний і релігійний гніт на фоні зростання політичної анархії та посиленнявпливу шляхти в Речі Посполитій спричинив відчайдушний опір українськогонаселення. На правобережній Україні цей опір проявився у формі гайдамацькогоруху, пік його припав на середину XVIII ст… Гайдамацькі загони постійно здійснювалиграбіжницькі напади на шляхетські маєтки, чим здобули значну підтримку середнаселення і змушували польський уряд повсякчас звертати на себе увагу. Але явновиражена антифеодальна суть цього руху призвели до швидкої протидії проти ньогоможновладців Польщі і Росії.
Актуальність:Тема дослідження є досить актуальною навіть в наш час, тому що гайдамацький рухі подібні до нього закладали фундамент національної свідомості і прагнення до справедливої,правової, національної держави.
Велике значення гайдамацькогоруху в тому, що він підірвав польсько-шляхетський політичний устрій наПравобережній Україні, наблизило час її входження до складу Росії. Він надовго зберігся ународній пам’яті й відіграввелику роль у формуванні визвольних традицій українського народу. Цим подіямКобзар присвятив один із кращіх своїх творів — поему “Гайдамаки”.
Мета: метою дослідження євивчення гайдамацькогоруху на Правобережній Україні у XVIIIстолітті спираючись на життя і діяльністьголовних його представників.
Завдання:
— Спираючись на документальну основу, проаналізувати та визначити головні причини зародження і розвитку гайдамацького руху на території ПравобережноїУкраїни;
— на основі діяльності представників дати характеристику характеру розгортанняі розвитку гайдамацького руху, як всезагального соціального прояву українськогонароду;
— ознайомитись з учасниками та головними рушійними силами;
- визначити вплив і значення гайдамацького руху.
Відомі українськіісторики В.Антонович і Я. Шульгін досліджували гайдамацькийрух, він також добре висвітлений в роботах таких дослідників: Петро Мірчук«Коліївщина: Гайдамацьке повстання 1768 р.» та В. Антонович: «Розвідка проГайдамаччину».
1 Причини виникнення гайдамацькогоруху
Згідно з умовамиБахчисарайського договору (1681) територія між Дністром і Бугом 20 років мусилазалишатися нейтральною і незаселеною. Проте, зважаючи на родючість ґрунтів,сприятливі кліматичні умови, спочатку Туреччина, а згодом Польща розпочинаютьпроцес заселення цих земель Правобережжя. Новий колонізаційний рух стаєособливо масовим після того, як Ян Собеський видав 1684 р. універсал, щодозволяв козацькі поселення на південь від Росі[1,117]. Після падіння І. Мазепи тапоразки П. Орлика система міжнародних договорів 1711—1714 pp. остаточно визналаправа Польщі на володіння Правобережжям. Таким чином, тільки в 1713 р. надПравобережжям були встановлені польсько-шляхетські порядки.
Коріннягайдамацьких рухів треба шукати в тих політичних умовах, в яких перебувалаправобережна Україна від самого початку XVIII ст. Як знаємо, польський уряд,утвердившись знову на Правобережжі, розпочав наново колонізацію. Як тількизаспокоїлася воєнна буря й край офіціально перейшов під польську владу, почалипоявлятися пани, сини й онуки колишніх власників маєтків. Вони розшукували поархівах старі документи, і свідчили про їх власницькі права й на законнійоснові вступали у володіння своїми землями.
Найлегше булоутвердитися в своїх старих володіннях панам-магнатам. Знову виростаютьвеличезні лятифундії, як колись сто років перед тим. Деякі з колишніхмагнатських родів повимирали, як наприклад Вишневецькі, Конецпольскі, Собеські,й їх володіння були поділені, або попереходили цілком до рук спорідненихмагнатських фамілій. Протягом XVIII віку найбільші земельні багатства направобережній Україні зосередилися в руках Потоцьких, Любомірських,Яблоновських, Чорторийських, Сангушків, Тишкевичів, Браницьких та інших[2,11].
До середини XVIIIст. близько 40 магнатських родів, представники багатьох із яких були нащадкамипольських вельмож, вигнаних у 1648 р., володіли 80 % території Правобережжя[3,322]. Як і століття тому, магнатипринаджували на ці землі селян, пропонуючи їм наділи на строк від 15 до 20років та звільнення від усяких повинностей. Селяниз ентузіазмом зустріли
цей крок, цілими потоками перебираючись сюди з Галичини, Лівобережжя й навітьЦентральної Польщі. Не важко було передбачити, що з подальшим заселенням цихземель і закінченням терміну слобод, зростали й вимоги панів до селян. До кінцяXVIII ст. у більшості земель Північного Заходу селяни були перетворені накріпаків, що працювали у панських маєтках по чотири-п'ять днів на тиждень[7].
Якщо селовідроджувалося швидко, то процес відновленняміських центрів перебігав повільніше. На додаток до руйнувань, викликанихвійнами, місто підривав його давній ворог — шляхта. Сидячи по своїх сільськихмаєтках, які постачали їй усе необхідне, шляхта всіляко заважала розвитковіміст: численні ремісники, що працювали в її маєтках,конкурували з міськими ремісниками; міщанам заборонялося займатися такимивигідними промислами, як млинарство, ткацтво, виробництво поташу й особливовисокоприбуткове винокурство; багато міст булитакими лише за назвою, позаяк становили приватнувласність магнатів, причому до 80 % їхніх мешканців складали селяни, якіобробляли навколишні землі[7].
Незважаючи на цітруднощі, деякі міста, як, зокрема, Луцьк і Дубно на Волині, Кам'янець-Подільський та Бар на Поділлі, Бердичів таУмань у Київському і Брацлавському воєводствах,змогли значно вирости, головним чином завдяки місцевій та зовнішній торгівлі.Великий обсяг цієї торгівлі здійснювали євреї, що значно урбанізувалися.
Майже всібагатства, створені на Правобережжі, йшли до кишеньпольських «корольків». Іншим прикладом поверненняшляхетських порядків стало відновлення на Правобережжі утисків православ'я.Спираючись на активну підтримку польського уряду та війська, греко-католицькі ієрархи провадили систематичнукампанію, скеровану на підрив православного духовенства й навернення йогопастви до католицизму. Вона була настільки ефективною, що в 1760-х роках уКиївському та Подільському воєводствах лишалося якихось 20 православних парафій[1,118].
Позбавлені церков,православні стали дивитися на свої монастирі як наоплот віри. У 1761 р. Мельхіседек Значко-Яворський— молодий архімандрит Мотронинсько-Троїцькогомонастиря й провідник православних на Правобережжі — почав організовувати опіркатолицькому та греко-католицькому гнітові[5]. Найважливішим його кроком сталозвернене до Катерини II прохання прийти на допомогу православним у Польщі. Ізвтручанням у справу православної Росії релігійне питання прибирало наПравобережжі нового й загрозливого забарвлення.
Поштовхом дорозгортання конфлікту став активний наступ уніатів, очолюваних митрополитом Ф.Володкевичем, на права православних на півдні Київщини. Застосування польськихвійськ з метою перетворення православних на уніатів, ув'язнення православнихсвящеників, покарання різками — це далеко не всі форми і методи, за допомогоюяких уніатство намагалося утвердитися в цьому краї. Православний ігуменМелхиседек Значко-Яворський. зумів добитися аудієнції в Катерини II, під часякої вона пообіцяла православним Польщі підтримку та заступництво. Діючи черездипломатичні канали, російська цариця здійснила свою обіцянку. У 1768 р.польський король С. Понятовський під тиском Росії підписав трактат проформальне зрівняння в правах з католиками віруючих православної тапротестантської церков[2,11].
Як і слід булоочікувати, значна частина польської шляхти негативно поставилася до зрівняння вправах католиків та православних і перейшла до активних дій. Створивши збройнісоюзи — конфедерації, вона оголосила «хрестовий похід» проти православних підгаслом захисту католицизму, шляхетських прав і звільнення Польщі з-підросійського впливу. Організуючим центром цього руху стала Барська конфедерація(м. Бар на Поділлі)[5]. Сіючи смерть середправославних, глумлячись над їхніми святинями, руйнуючи православні монастиріта церкви, конфедерати кривавим смерчем пройшлися Київщиною, Поділлям таВолинню.
Саме того часупанське господарство занепало внаслідок зміни торговельної кон'юнктури:перенесення основного ринку зерна з берегів Балтійського моря на узбережжяЧорного[2,12]. Нечіткість перспективрозвитку, що запанувала у господарстві Польщі, безумовно, позначилася на взаєминахукраїнських селян і польських панів, посиливши соціальне напруження.
У ПівнічнійКиївщині, яка надалі стала базою для розгортання Коліївщини, найменші соціальніутиски, збільшення панщинних тягарів сприймалися як насильство і викликалобурхливу реакцію. Це пояснюється тим, що в цьому регіоні, заселеному пізнішевід інших земель Правобережжя, селяни тривалий час були звільнені від панщиннихповинностей. До того ж близькість Запорожжя посилювала віру місцевого населенняу власні сили.
Таким чином, можнастверджувати, що населення українських земель під владою Польщі було вкрайнезадоволене політикою Речі Посполитої. Як було сказано вище, втрата політичноїавтономії, економічний і соціальний гніт, релігійні утиски з початком ХVIII ст.різко посилюються. Все це і викликало розгортання гайдамацького ті інших народнихрухів.
2 Характер
Посилення польсько-шляхетського гноблення на Правобережжі йзахідноукраїнських землях викликало величезне незадоволення й протест широкихнародних мас. Цей протест виливався у різні форми: втечі селян на Запоріжжя,Лівобережжя та інші місця, розгром і підпали поміщицьких маєтків, убивствапоміщиків, орендарів, лихварів, масові народні повстання. Багатозагонів-повстанців у XVIII ст. дістали назву гайдамацьких, їх учасниківназивали гайдамаками, а повстання гайдамацькими[6,141]..
Як правило,діяльність гайдамацьких загонів починалася навесні і тривала до осені. Взимкуїх діяльність не фіксується. Але з настанням весни, в лісах і байраках, нахуторах і пасіках, у запорозьких степах гуртувалися селяни-втікачі. Вониоб’єднувалися у загони і здійснювали напади на панські маєтки. До загонівпрагнули залучити мешканців того краю, куди передбачався похід. Однією зважливих умов успіху гайдамаків було їх швидке переміщення, тому вони завждимали коней.
За виняткомвідносно невеликого числа козаків, що наймалися на
службу до польських магнатів, козацтва на Правобережжі більше не існувало.Через те, на відміну від ситуації 1648 р., пригнобленим селянам бракувало сил,що могли б підтримати його у повстанні проти шляхти. І все ж виникали широкі,хоч і стихійні прояви народного опору.
Гайдамацький рухоб’єднав у своїх рядах незаможних селян втікачів, найманих робітників згарулень, млинів, фільварків, міщан, дрібну шляхту й нижче духовенство,але підтримували його найширші верстви українського населення.
Переважногайдамаки діяли невеликими загонами, застосовуючи тактику партизанськоїборотьби, стрімкі й несподіванні рейди у запорізьких степах, куди не сягаларука польских магнатів, та й чимало запорожців нелегально діяли у гайдамацькихзонах[7]. Підтримку надавала йчастина православного духовенства, яке вбачило в гайдамаках месників за кривдиправославної церкви і борців проти унії.
Саме тому в«гайдамакуванні» на початковому етапі виразно окреслювався грабіжницький ірозбійницький аспекти. Спочатку їхні загони були невеликі й вели боротьбурозрізнено, грабуючи панські маєтки та фізично знищуючи шляхту та найнятих неюорендарів, які переважно були єврейського походження. Разом з тим, згідно зтвердженням українських істориків В. Смолія та В. Степанкова, слід відрізнятитак званий гайдамацький рух XVIII ст. від великих й організованих народнихповстань, які мали місце в 1734 р., 1750 р. та, особливо, 1768 й 1789 рр[2,11].
Починаючи з 30-хроків народні повстання проти польської шляхти та феодального гніту наПравобережжі і західноукраїнських землях не припинялися.
Повстанцігромлять панські маєтки, захоплювали міста і містечки, у тому числі Вінницю,Умань, Летичів, Радомишль, Чигирин, Фастів, Корсунь та інші[8,211]. Гайдамакизвільняли селян від влади польських панів, скасовували панщину та інші формивизиску, створювали органи селянсько-козацького самоврядування. Загонигайдамаків діяли на всій території Правобережжя і користувалися широкою підтримкоюнаселення. Повсталі боролися за захист прав православної віри, відновлення козацькихвольностей, звільнення від шляхетсько-магнатської залежності. Але, як і раніше, повстанські загонидіяли роз'єднано, не мали єдиного керівництва, тому польська шляхта і царськівійська спільними зусиллями придушили повстання. Проте рух не припинився.
Гайдамацький рух— це насамперед широкий соціальний рух селянства, спрямований проти гнітупольських і українських феодалів. Але оскільки на Правобережжі феодалами,експлуататорами виступали переважно польські або полонізовані українськішляхтичі, які були носіями й національно-релігійного гніту, класова боротьбаукраїнського селянства проти кріпосництва, набираючи тутнаціонально-релігійного забарвлення, набувала водночас форминаціонально-релігійного руху. Тому, виступаючи проти соціального йнаціонального гноблення, гайдамаки боролися й за возз'єднання Правобережжя зЛівобережною Україною в єдине ціле.
3 Рушійні сили
Учасників рухуназивали гайдамаками. Як і «козак», слово «гайдамака» тюркське за походженням іозначає «волоцюга», «грабіжник». Від початку XVIIIст. й надалі поляки називали так селян-утікачів, які ховалися глибоко в лісах ічас від часу виходили грабувати шляхетські маєтки. Основною масою гайдамаківбули селяни-кріпаки, селяни, яким загрожувало покріпачення, сільські наймити, атакож міська біднота.
Гайдамаки, якіспочатку викликали у правобережної шляхти тільки легке роздратування, поступовоперетворилися на головну загрозу для неї. Однією зпричин зростання їхньої чисельності було закінчення15—20-річного терміну звільнення селян від повинностей.Після стількох років свободи багато селян не бажали миритися з раптовимзакріпаченням і приєднувалися до гайдамаків. Польська армія не була великоюперешкодою для втікачів. Через небажання шляхти фінансувати армію, військовісили Речі Посполитої зменшилися до 18 тис. чоловік[9]. Із них 4 тис.закріплювалися за Правобережною Україною, чого було замало, аби утриматипорядок. Але чи не найвирішальнішим чинником, що сприяв зростанню гайдамаччини,було сусідство із Запорозькою Січчю, з якої надходили постачання, людське поповненняі — що найважливіше — досвідчені ватажки.
Гайдамаки в очахнаселення з звичайних розбійників і грабіжників ставали ніби оборонцями віри інародності. В звичайні часи гайдамаки виступали в своїй першій ролі; але вмоменти вибухів якогось активного протесту з боку ширших народних мас, вониставали на чолі руху, як готові кадри, як організуючий, провідний елемент.Протягом 1715 – початку 1730-х рр. за соціальним складом до «гайдамаків»належали маси розорених козаків, селян і міщан[9].
В.В. Антонович усвоїй монографії проаналізував склад і діяльність окремих гайдамацьких банд,поскільки ця діяльність полишила свій слід у судових актах. От кількаподробиць, які показують, що уявляла з себе звичайна гайдамацька банда в своємупервісному вигляді. От, наприклад, у 1717 р. запорожець Дзюба сформував воколиці Київа на гетьманській території ватагу з 15 людей: тут були місцевіселяни, донські козаки, молдавани, жиди-вихрести і навіть один шляхтич із своїмслугою[7]. Отже люди найрізнороднішого соціального стану, віри йнаціональности. Удаючи з себе ватагу робітників, які хотіли десь найнятися насільські роботи, вони перейшли на територію польської України й дійшли аж доДністра, їх радо приймали по панських маєтках, як робочу силу, але вони ніде ненайнялись, бо дожидали легшого заробітку: вони почали нападати на купецькікаравани й грабувати їх. Підчас одного такого нападу вони здобули по 450золотих на брата, добули собі коней[7]. Тоді вони розійшлися поселах, поженилися й почали господарювати. Якби не те, що декого з них пізналипограбовані купці, то гайдамакування проминуло б для них безкарно.
Активнимиучасниками і здебільшого ватажками цих загонів були запорізькі козаки, козацькабіднота. Крім українських селян, міщан, запорожців, у гайдамацьких загонах булий представники інших народів — білоруси, волохи, молдовани, російські селяни ісолдати-втікачі з царської армії, російські розкольники, що жили наПравобережжі, донські козаки, а інколи й польські селяни[7]. Підтримувалогайдамаків і нижче православне духівництво, незадоволене насадженнямкатолицизму й унії. Активне співчуття і підтримку боротьба гайдамаків знаходилапо всій Україні, в тому числі і від лівобережних селян та козаків.
Висновок
Попри поступовувтрату своєї автономії Гетьманщина Лівобережжя лишалася виразно українськимполітичним, культурним та соціально-економічним цілим, яким ще понад століттяправила знать українського походження. Ця автономія не поширювалася на майжеполовину українців, що лишалися під владою Польщі. З огляду на те, що їхнязнать переважно полонізувалася й не мала ніяких політичних інституцій, ціукраїнці (більшість яких становили селяни) були безпораднимиперед жорстоким соціально-економічним і релігійним гнобленням. Мало що лишилосявід культурних центрів Західної України. Особливо страшні лиха спіткалиПравобережжя.
Після поразкиУкраїнської революції Правобережжя надовго стало об'єктом територіальноїекспансії сусідніх держав — Польщі, Росії та Туреччини. Встановлення на початкуXVIII ст. контролю Польщі за цим краєм відновило польсько-шляхетські порядки,посилило релігійний гніт, спричинило нову колонізацію правобережних земель,зростання соціального напруження та виникнення гайдамацького руху.
Гайдамацький рухзіграв важливу роль в історії Правобережної і Західної України. Причини їхвиникнення були досить різноманітними, так домінували тут безперечносоціально-економічні та релігійні чинники, але в їх основі безперечно лежали іантифеодальні мотиви.
Рух охопивпрактично всю Правобережну Україну, його учасниками були селяни і козацтво. Вінбув спрямований, в першу чергу проти польської шляхти. Алегайдамацький рух був стихійним, слабо організованим і безперечно не мігпротистояти добре підготовленим арміям Польщі та Росії, саме тому повстанняшвидко придушувались. З іншого боку маючи в своїй основі соціально-економічні ірелігійні чинники він набув широкого резонансу в українському суспільстві.
Боротьбаукраїнських селян, козаків, міських низів на правобережних і західноукраїнськихземлях наприкінці XVII — на початку XVIII ст. в своїй основі була спрямованапроти класового гноблення, феодальної експлуатації. Водночас, оскількиповстанці виступали й проти іноземного поневолення, протинаціонально-релігійного гніту, за національно-релігійну незалежністьукраїнського народу, ця боротьба мала також і національно-визвольний характер.
Список використаної літератури
1. Алексєєв Ю. М., Вертегел А. Г. Історія України. –К.: Наука, 1999 Стр. 117-119
2. Дмитриев А. Гайдамаччина.– М., 1939 Стр. 11-12
3. Бойко О. Д. Історія України – К.: Смолоскип, 2000 Стр.322-336
4. Грицак Я. Нарис історії України:формування модерної української нації. – К: Дніпро, 1996 Стр. 165-167
5. Мірчук П. Коліївщина: Гайдамацьке повстання 1768 р.– Інтернет
[ exlibris.org.ua/hajdamaky/index.html]
6. Полянська-Василенко Н. Історія України – К.:Либідь, 1997. т. 2 Стр. 141
7. Вл. Антонович. «Исследование огайдамачестве по актам 1700—1768 гг.» Інтернет – [ exlibris.org.ua/hajdamaky/index.html]
8. Субтельний О. Історія України – К.: Либідь, 1998Стр. 211-212
9. Дорошенко Д. Нарис Історії України– Інтернет [http://varnak.psend.com/narys/ch12.html]