План:1. СтолицяГаличини – Львів2. ІсторіяГаличини3. Геральдіката герби Галичини: історія та сьогодення.4. ПрилученнєГаличини і Буковини до Австрії.5. КрайоваКонституція Галичини 1850 р.Використаніджерела
Столиця Галичини –ЛьвівГаличина – обмежена трьома областями (хоча з цього приводунемає однозначної думки (Наприклад, із Буковини походить проект чернівецькогодепутата Олега Хавича про утворення галицько-української монархії, хочабільшість населення цього краю галичанами себе не вважає))територія з відчутним переважанням українського елементу серед міськогонаселення.Історія міста короля Лева — Львова
-----------------------------------------------------------------------------------
Перша писемна згадка про місто Лева датується 1256 роком. Засновникомміста вважають Данила Романовича, короля Галичини та Волині. Назвапоходить від
імені його сина Лева. Однак, археологічні розкопки доводять, щопоселення на цьому місці існували ще в V столітті. Зручнерозташування на перетині торгових шляхів сприяло швидкомуекономічному розвитку міста. Значення Львова як важливогоекономічного, торгового та політичного центру швидко зростало… .
В XIV столітті Львів завойовує польський король Казимир III. Накілька століть Галичина потрапляє під владу королівства Польського.
1356 р. Львів отримує Магдебурзьке право (право на міськесамоврядування). Розвиваються ремесла, створюються цехи. XVI–першаполовина XVII ст.–період найбільшого розквіту міста. Купці з усіхкуточків світу з’їжджаються до Львова,
щоб торгувати своїм крамом. Львів стає справді багатонаціональниммістом: крім українців та поляків тут живуть німці, вірмени, євреї,греки, молдавани, татари
та ін… Заможні міщани та шляхта зводять для себе розкішні будинки,не шкодують
грошей на будівництво релігійних споруд. З’являються численнімонастирі, храми.
У 1661 році на базі Єзуїтського колегіуму створюється ЛьвівськійУніверситет.
Після першого поділу Польщі у 1772 році Галичина входить до складуАвстрії (згодом Австро-Угорської імперії). За розпорядженням новоївлади знесено старі міські укріплення, скасовано численні чернечіордени, здійснюється ряд заходів
для благоустрою міста.
Інтенсивний розвиток промисловості припадає на другу половину XIXстоліття.
Було відкрито родовища нафти у Бориславі, залізничні шляхисполучили Львів із столицею імперії та іншими європейськимимістами. У місті прокладено трамвайну колію, запроваджено газове, азгодом електричне освітлення. Розбудовуються
нові квартали, з’являються театри, дорогі готелі, банки, громадськіустанови. У 1870 році Галичина одержала статус автономногоуправління. Крайова виставка 1894 року була важливою подієюекономічного та культурного життя Львова і Галичини. Кінецьстоліття XIX–початок XX–це також період національного піднесеннясеред галицьких українців. Львів став центром національного відродження, тут жили й працювали видатні українські політичні такультурні
діячі. Після Першої світової війни Австро-Угорська Імперіярозпалася. Країни, що
входили до її складу, здобули незалежність. 1 листопада 1918 року уЛьвові проголошено Західно–Українську Народну Республіку. Аленовостворена держава проіснувала всього декілька місяців–післякривавої українсько–польської війни Галичина знову на 20 роківопиняється під владою Польщі. Цей період був
особливо важким для українського населення Галичини.
В 1939 р. згідно з Пактом Ріббентропа-Молотова Західна Українавходить до
складу СРСР. Прихід радянських військ до Львова повів за собою жорсткірепресії місцевого населення, заслання до Сибіру, страти. Але в1941 р. радянські війська змушені були відступити під тискомнімецької армії. 1941–1944–роки фашистської окупації. В роки ІІCвітової війни загони українських патріотів були змушені вести нерівну боротьбу як проти фашистів, так і проти комуністів.Підпільна боротьба на Західній Україні тривала до серединип’ятдесятих років.
1944 р.-Львів увійшов до складу УРСР. Але навіть за часіврадянського ярма місто зуміло значною мірою зберегти своюнаціональну ідентичність. Наприкінці 80-х
років Львів відіграв провідну роль в боротьбі за незалежність ідемократію.
24 серпня 1991 року–день, коли Верховна Рада України прийнялаДекларацію про Незалежність, що стало початком нової епохи вісторії держави і початком великих змін для Львова. Місто Львів є обласним центром Львівської області,населення якої становить 2,6 млн. жит., площа – 21,8 тис. кв.км.
У місті постійно проживає біля 830 тис. жит., щодня доїжджає з навколишніх сілна роботу, відвідує Львів з екскурсіями понад 200 тис. чол.
Як справжній діамант Східної Європи, Львів нагадує музей підвідкритим небом, у ньому знаходиться 2000 історичних, архітектурних ікультурних пам'яток./> Місто було засновано в середині ХІІІ ст. (1256 р.) князем ДаниломГалицьким і названо на честь його сина Лева.
Львів швидко став торговельним та економічним центром регіону. Вигіднерозташування міста на перехресті торговельних шляхів з портів Чорного таБалтійського морів, з Києва, Центральної та Західної Європи сприяло йогошвидкому економічному розвитку.
Географічне положення та природні ресурси вабили чужинців: татар,німців, угорців, поляків, литовців, австрійців та шведів.
Протягом віків вони приносили сюди свої культуру і традиції,релігію – звідси в архітектурі Львова суміш готики та барокко, ренесансу тароманського стилю, рококо та ампіру, сучасної еклектики та конструктивізму.Однак впродовж всієї української культури залишалися у Львові визначальнимиСтарий Львів – це перш за все площа Ринок, центр і осередок його громадського,економічного і культурного життя. Шість століть історія Львова нерозривнозв’язана з цією порівняно невеликою, майже квадратною площею розміром 142 на129 м. Тут знаходився магістрат, палаци і будинки значних городян, тутторгували, тут вершили суд і розправу../> З чотирьох сторін площі у 1793 р. на місці колишніх колодязів встановленофонтани-скульптури: Нептун, Адоніс, Діана і Амфітрита.
Площа Ринок була свідком найбільш важливих міських подій з 1356року, з часу прийняття Магдебурзького права. Магдебурзьке право – одна знайбільш відомих систем феодального міського права. Воно виникло у ХІІ ст. унімецькому місті Магдебурзі. Юридично закріпило права і свободи міщан, їх правона самоуправління.
З прийняттям Магдебурзького права Львів перестав бути залежним відкоролівської адміністрації, а підпорядкувався безпосередньо королю, інтересиякого репрезентував староста.
Найбільш рання згадка про ратушу відноситься до 1381р. Тоді цебула дерев’яна споруда, завершена високою вежею і галереєю для міськогосурмача. Але пожежі не пощадили будівлі. На початку XVII ст. була збудовананова ратуша з високою восьмигранною вежею, увінчаною позолоченим залізнимлевом. Але ця ратуша не збереглась до наших днів – її вежа завалилась у 1826 р.Спорудження будівлі, яка зараз здіймається на площі було завершено у 1835р. запроектом Ю.Маркля, Ф.Третера, А.Вондрашки./> Недивлячись на свою масивність, ратуша органічно ввійшла в архітектурний ансамбльЛьвова, а її вежа стала символом міста. Висота вежі 65 м.
У 1852 р. на ній було встановлено годинник. До нього ведуть 400сходинок. Діаметр циферблата 3 м, довжина великої стрілки 2м 15 см.
Вхід у ратушу стережуть два леви. Вони тримають щити з гербомміста.
В основу герба Львова покладена печатка галицьких князів. На гербі– міські ворота з вежами, які свідчать про оборонну могутність Львова, гративоріт підняті – це говорить про гостинність городян, а від непроханих гостейвхід у місто стереже лев.Сьогодні Львів є скарбницею національних ідей та культури, цеекономічний, освітній та культурний центр Заходу України. У ньому багатомузеїв, картинних галерей, театральних та музичних труп. Величний Львівськийтеатр опери та балету має надзвичайно насичений сезон.
У Львові розташовані 12 закладів вищої освіти, він має справедливозаслужену репутацію міста з високим рівнем освіти. Саме тут знаходиться один знайстаріших у Центральній Європі та перший заснований в Україні університет.
Проте Львів славиться не лише як культурний та освітній центр, вінє також центром розвинутого підприємництва.
/>
Подібно до історії окремихміст, селищ і навіть цілих народів оперний театр у Львові має кілька датнародження, відстань між якими вимірюється століттями. За 225 років, коли йбуло зроблено найперші кроки створеного у тодішній столиці королівства Галичиниі Лодомерії постійно діючого «цісарсько-королівського привілейованого театру»,змінювалися приміщення, у яких працювала трупа, спрямованість репертуару і самхарактер діяльності, зміни торкалися і національного обличчя театру. Спочаткубув він австро-німецьким, наслідував у всьому велику імперську столицю ієвропейський центр культури — Відень. У репертуарі панували німецькомовнідрами, призначені для привілейованого прошарку населення — державнихслужбовців, австрійської аристократії. Для більш демократичноїрізнонаціональної аудиторії, що складалася з українців, поляків, євреїв,вірмен, ставили музичні вистави. Серед останніх спочатку перевага віддаваласянімецьким зінгшпілям, тобто п’єсам, у яких музика чергувалася з розмовнимисценами. Однак поступово театр з драматично-музичного перетворився на музичний.Оперні вистави стали визначати репертуар, бо більш відповідали строкатомускладу населення міста.
Львіву всьому, в тому числі у музично-театральному житті, прагнув бути схожим намаленький Відень. Львів’яни мали змогу знайомитися з популярними у Європіоперними творами, з балетами і пантомімами, слухати гастрольні виступи відомихспіваків. Театр мав постійний склад солістів і хористів, свій оркестр, якимкерували досвідчені диригенти. Оркестр відігравав важливу роль у розвоїмузичного життя міста, крім участі у виставах давав самостійні концерти.Австрійський театр у Львові здійснював офіційну політику онімечення. Цевикликало подвійне ставлення до його діяльності і врешті-решт привело доостаточного падіння. Однак він припинив своє існування лише після більш ніжсторічної історії, сповненої різноманітних подій, злетів і криз, зміни антрепренерів,від хисту і смаків яких залежало все: формування трупи, запрошення солістів тадиригентів, вибір репертуару.
/>
Попри те, що австрійськасцена допомогла столиці королівства Галичини ствердити себе як європейськемісто з розвинутим культурним середовищем, польське і українське населенняЛьвова прагнуло мати свій театр. З кінця ХVIII століття тут розпочинає своюдіяльність один з фундаторів польської театральної культури ВойцехБогуславський. Австрійська і польська антрепризи довгий час існують не лише усуперництві, але й у певній взаємодії. Богуславському вдалося залучити доспівпраці відомого композитора і диригента, німця за походженням ЮзефаЕльснера, майбутнього вчителя Фредеріка Шопена. Ельснер приїхав до Львова у1792 році, на початку своєї кар’єри, куди його запросили на посадукапельмейстера німецького театру. На німецькі тексти були написані і його першіопери. Згодом він виконує замовлення Богуславського і пише твори для польськоїсцени.
Польська опера стверджуєтьсяу Львові як культурний осередок, що виконує важливі національно-патріотичніфункції. Твори виконуються тут польською мовою, друкуються польські перекладилібрето найбільш популярних опер загальноєвропейського репертуару. Значне місцеу афіші посідають твори польських композиторів. Польська оперна трупа зі Львоваз успіхом гастролює у Кракові, Перемишлі та інших містах. Тут разом працюютьартисти як польського, так і українського походження. Звичайно, говорити процілковиту гармонію національних стосунків не доводиться. Українське населенняГаличини зазнавало утисків і не мало змоги вільно розвивати власну культуру.Однак існування у спільному просторі диктувало свої вимоги і накладало відбитокна процес формування української культури у регіоні, що складав зону етнічногопограниччя.
Історія Галичини
Почати екскурс “вглиб столітьГаличини” важко не через її марґінальність, а, як це не парадоксально, через її“центровість”. Річ у тім, що ґенеза слов’ян і досі залишається предметомдискусії. Є чимало теорій про слов’янську “прабатьківщину”, але більшість ізних розташовує Прикарпаття більш-менш у середині цього простору. Навітьнайвідмінніша від інших “паннонійська теорія” розташовує Галичину поруч із цимпраслов’янським ареалом. Приблизно у V-VI століттях слов’яни починають активномігрувати на схід і північ аж до Фінської затоки і витоків Волги, на захід – догирла Ельби, на південь – до Адріатики й Егейського моря. Парадокс полягає утому, що відомі нам слов’янські державності стали формуватися саме на периферіїцієї слов’янської діаспори, і, коли вони стали набирати потужности, їхнікордони стали межувати, і Прикарпаття опинилося між ними, тому його історію миможемо розглядати лише з “їх” точки зору – цим, напевне, і можна пояснитидискретність, різнорівневість, а часто незрозумілість напрямків дослідженьсучасних культурологів щодо Галичини.
Впродовж XIV-XVI ст. населенняукраїнських земель вважало себе “руським” (“руссю”, “русинами”), а самий термін“Русь”, остаточно втративши своє первинне, вузьке значення, виступав як назвавсього східнослов’янського ареалу. Втім, складні політичні та етнокультурніпроцеси окресленого періоду не могли не позначитись на цілісності цьогопоняття, в межах якого стали виділяти “Малу”, “Велику”, “Червону”, “Білу” й“Чорну” Русь.
“Малоросійська” традиція єнайдавнішою на теренах України. Її започаткували галицько-волинські князі,ініціювавши створення власної митрополії в межах колишньої загальноруської(близько 1303 р.). цей феномен був осмислений візантійськими ієрархами яквиділення зі складу “Великої Русі” (у грецькій огласовці – Росії), щоохоплювала 19 єпархій, “Малої Русі”, в складі галицької, холмської,перемишльської, володимиро-волинської, луцької та туровської єпископій (тобтоГаличини, Волині й Турово-Пінщини). Попри всю ефемерність цього новотвору,запроваджена греками термінологія прижилась на місцевому ґрунті, потрапивши йдо світської титулатури: останній галицько-волинськийволодар Юрій-Болеслав II у 30-х рр. XIV ст. іменував себе «князем усієї Малої Русі»; «королем Ляхії таМалої Русі» називали польського короля Казимира, котрий поширивсвій політичний контроль на значну часткуволодінь Юрія-Болеслава
Найтрадиційнішим є погляд навитоки Галичини з точки зору київського літописання. В “доісторичній” довідціпро племена східних слов’ян, в “Повісті давноминулих років” в одному місці прохорватів (тобто, головне прикарпатське плем’я) взагалі нічого не сказано, а вдругому вони уміщені лише наприкінці списку, що зроджує підозру про пізнішудописку. Безпосередньо в літописному тексті перша згадка про ці землі припадаєна 981 рік, під яким сповіщається, що Володимир Святославович відібравПеремишль, Червень і “іни гради” в ляхів. Це повідомлення свого часу (а іноді ітепер) змушувало істориків ламати стоси списів: хто в кого і чи легітимно тіЧервенські городи відібрав? Але чомусь ніхто не міркував над питанням: щозабрав? Річ у тому, що Червенські городи відносилися до Волині, а Перемишль –до Галичини… Підкоривши невідомо що, Володимир засновує однойменне місто(Волинський) і садовить там єпископа, хоча логічніше було поставити його встарішому та важливішому Перемишлі (а може там уже було єпископство!). В 993році Володимир йде війною, тим разом на хорватів – результат невідомий, але цейетнонім в подальшому на сторінках літопису не згадується. В IX столітті маємолише дві короткі звістки про бойові дії навколо тих самих Червенських городів.І лише після Любецького з’їзду 1097 року в галицьких уділах на столи сідаютьпредставники Рюриковичів. Ясно, що після цієї дати ці землі та їхні князідедалі частіше фігурують у київському літописанні, яке закінчується майжетріумфальним життєписом Ярослава Осьмомисла і дублюється фрагментами “Слова проІгорів похід”. І нарешті ми підходимо до так званого “Галицько-Волинськоголітопису”. “Так званого” тому, бо давно відомо, що його галицька частина всвоїй основі – це літературний твір – біографія Данила Романовича, де датуваннязроблене пізніше і не завжди слушно, а лише відтак включене до літописнихізводів. Літопис прийнято вважати 100%-им джерелом з історії Галичини, але такетвердження є також не більш, ніж історичним штампом, фальшивість якого чомусьдосі не змогли (чи не захотіли?) розгледіти дослідники, незважаючи на всюпрозорість тенденційности.
Справа у тім, що давновідомо: “Галицько-Волинський літопис” написав у Холмі (тобто на Волині)шанувальник (і талановитий!) Данила Романовича. Неупередженому читачеві одразувпадуть у вічі епітети щодо галицьких бояр: невірні, підступні, проклятігаличани. І дійсно, чого вони тільки не витворяють: диктують свої умови князям,піднімають проти них повстання, “замикаються” в містах, захоплюють солянікопальні, запрошують княжити то угрів, то ляхів, то інших Рюриковичів, а фактповішення двох Ігоревичів (синів Ярославни зі “Слова…”) взагалі безпрецедентнийвипадок в історії не лише Руси, але й Европи. І все це їм сходить з рук! Можеце зумовлено “толерантністю” Данила, котрий відчував свою нелегітимність уГаличині, адже його батько захопив галицький стіл силою і був дійсним “окупантом”,знищивши стільки галицьких бояр, що до нас дійшла його історична фраза: “Неподусивши бджіл, меду не з’їси”. Але така ж поведінка боярства простежується іщодо попередньої легітимної династії Володаревичів: згадаймо хоча б спаленняНастаськи – фаворитки Ярослава Осьмомисла або вигнання його сина Володимира(принагідно зауважимо, що останній, як, на нашу думку, переконливо довів ЛеонідМахновець, був автором “Слова”)…
Єдина сила в історії Руси, зякою можна порівняти галицьких бояр, було новгородське боярство. Але ми знаємо,що незалежна поведінка новгородців була легітимізована наданням їм “РуськоїПравди” Ярославом Мудрим взамін на військову та матеріальну підтримку в йогозмаганнях за великокняжий стіл. Це означало, що він делегував новгородськомубоярству одну з головних державних княжих прерогатив – право суду,висловлюючись сучасною термінологією – надав Конституцію. Чи не було чогосьподібного в Галичині?
Як писалося в літописі, “а мина попереднє повернемося”. За чеськими джерелами прикарпатські територіїпочинаючи від Краківської землі аж до Бугу входили до складу Великоморавськоїдержави – одного з перших слов’янських державних утворень. Таким чином, плем’яхорватів входило спершу до сфери впливів майбутньої Чеської держави (до речі, хорватижили і в самій Чехії – на схід від Влтави). Можливо, що Перемишль був таким жеж символом-форпостом чехів-Пшемиславичів у Галичині, як Володимир і Ярослав –символами кордонів експансії Києва на захід Волині. Це пояснює і заснуванняєпископської катедри саме у Володимирі, а не в Перемишлі, де вона існувала,мабуть, від часів Кирила і Методія або їхніх послідовників – у кожному разідостеменно відомо, що перше хрещення поляки прийняли саме від чехів. З часомвпливи Чеської держави у Прикарпатті слабшали, а експансія Києва на західзростала, що й призвело до включення цих земель у державний конгломерат Руси.Цілком можливе припущення, що чеські князі чи королі надали галичанам якісьпевні права або галичани прийняли князів-рюриковичів на певних умовах, закріпленихтогочасними юридичними документами. На це можуть вказувати присяги Казимира IIIв середині XIV століття при прийнятті влади над Галичиною не порушувати їїправі та звичаїв, що було продубльовано його послідовницею королевою Ядвігою.Що це: тривіальна юридична формула чи йшлося про якісь важливі політичні права?
Ще один цікавий епізодпов’язаний із королем Владиславом II Ягайлом, коли він перетворив православнукатедру у Перемишлі на костел і повикидав труни похованих там (кого?).Традиційно це пов’язують із ягайлівською ревністю неофіта виказати відданістькатолицтву. Але чому саме в Перемишлі? Чому не в столичному Львові? Не вколишніх столицях Галичі та Володимирі? Чи не тому, що при храмі моглизберігатися якісь документи й літописи або тексти наданих галичанам праввідчитувалися у вигляді графіті на стінах собору, а поховання належалинамісникам чи духівництву, поставлених ще чеською владою, які зберігали угаличан згадку про їхні автономні права щодо нових володарів?..
Та повернемось у XIIIстоліття. Монгольська навала стала трагедією для народів Руси, але до певноїміри вона була вигідна Рюриковичам. На відміну від Европи, на Русі не булокняжого феодалізму як такого, тобто юридично володарем Руси був великий князь — всі решта були в уділах “на кормлінні”: тобто в будь-який момент удільногокнязя могли “перекинути” на інше княжіння, яке не було спадковим. Саме цюспадковість, “вотчину”, виборювали князі у взаємних чварах, одночасно прагнучипосісти і київський стіл. Татари ж надавали ярлики князям на пожиттєвеволодіння уділом, з перспективою зробити князювання спадковим. Данило відбувпоїздку до Орди і прийняв формальний васалітет, легітимуючи тим свою владу надГаличиною в очах Східної потуги. В 1253 році він прийняв від папи корону короляРуси, і таким чином його влада набуває легітимних підстав для Заходу. Саме цейперіод — середина XIII століття – слід вважати часом остаточного формуванняГалицько-Волинської держави та її юридичного визнання у західному та східномусвітах. Додамо, що Данило активно втручався в центральноевропейську політику:згадаймо, принаймні спробу посадити свого сина Романа на австрійський престолчи військову демонстрацію у Центральну Европу з метою підтримки угорськогокороля в суперечках останнього з германським імператором. Показовим у цихподіях є не вони самі чи їх результати, а те, що відтоді і до 1944 рокуГаличина постійно бере участь у загальноевропейському історико-цивілізаційномупроцесі.
Наступним вузловим моментом вісторії державности Галичини є середина XIV століття, коли ці землі поступовопереходять під владу польських королів. Тут ми також маємо справу із пізнішимитенденційними трактуваннями подій із використанням пропагандистського прийомупроекції сучасних понять на події минулого. Йдеться про “загарбання”,“окупацію” Галичини Казимиром III. За тогочасними династичними поняттямипольський король мав на галицький стіл такі ж юридичні права, як і йогосуперник у боротьбі за княжу спадщину Великий князь литовський Любарт, алепереміг саме Казимир. Відомо, що львів’яни піддалися йому після того як вінзобов’язався зберігати їхні права та звичаї. Руських феодалів з їхніх земельвін не зганяв, нових податків не запроваджував, руське право залишив,релігійних утисків не чинив, своїм намісником (старостою) призначив бояринаДмитра Детька (якому чомусь дехто з “істориків” приписує провід у повстанніпроти короля). Ба більше, незважаючи на те, що традиційно в Польщі не буловідомо реґіональних монет, саме Казимир III починає карбувати особливу монетудля Галичини, на якій завжди був присутній лев – герб цих земель. А карбуваннямонети у середньовіччі – право незалежного сюзерена, і окрема галицька монетазасвідчувала перед навколишніми володарями, що польський король засідає нагалицькому троні, кажучи по-сучасному, за сумісництвом. Тому виставлятиКазимира якимось нелегітимним “загарбником” і “окупантом” м’яко кажучиісторично некоректно, адже іноземний володар на троні якоїсь країни – усередньовіччі не дивина. Прикладів можна навести безліч, починаючи з Рюриковичів-норманів.Так, наприклад, ніхто в Чехії не говорить про окупацію в періоди, коли начеському троні сиділи Люксембурґи або Габсбурґи. До речі, наступником Казимирабув Людовік Угорський (Анжуйський). А ще суттєвіше те, що в 1387 році королемПольщі став Володислав Ягайло, і таким чином, якби навіть у війні за галицькуспадщину переміг Любарт, все одно наприкінці XIV століття Галичина увійшла б доскладу польсько-литовської держави.
З часів Казимира і до кінцяРечі Посполитої (кінець XVIII століття) польські королі у своїй офіційнійтитулатурі мали “великого князя Руси” (Галицького).
Титул “короля Галичини іЛодомерії” носили і австрійські, і австро-угорські імператори від 1772 до 1918року, а після впровадження австро-угорської Конституції 1867 року було створеноГалицький Сейм – парламент Галичини (розташований був у сучасному головномукорпусі Львівського національного університету).
Після розпаду Австро-Угорщинив 1918 році Східна Галичина мала всі шанси на одержання принаймнінаціонально-культурної автономії, але авантюристичний “листопадовий зрив” давпідстави полякам переконати учасників системи Версальських угод, що українськийрух в Галичині має плебейсько-більшовицький відтінок, і безумовно включити їїдо складу унітарної міжвоєнної Другої Речі Посполитої.
Етапним для Галичини був і1939 рік, коли згідно з пактом Ріббентропа-Молотова ці землі увійшли до складуСовєцького Союзу. Це ж підтвердили і Ялтинські угоди 1945 року.
Після розпаду СССР в 1991році питання Галичини не піднімалося: в міжнародних колах про неї чомусь вжезабули (саме посилаючись на денонсацію пакту Ріббентропа-Молотова одержалинезалежність прибалтійські республіки), а всередині “свідомі” галасували проте, що Україна чомусь “мусить бути єдиною і соборною”. Як миттєвий політичнийманевр блимнула і згасла “Галицька Асамблея”, і розмови про автономіюперетворилися в схоластично-інтелектуальну гру…
Але прецедент, хоча іпарадоксальний, все ж є – це Кримська автономія. Дійсно, які підстави їївиникнення? Етнічні? Але Крим з античних часів був поліетнічною територією.Історико-державні? Але тоді, відтворюючи Кримське ханство, треба до ньогоприєднати степи Приазов’я від Дніпра аж поза Дон, а водночас віддати всеузбережжя від Севастополя до Керчі Туреччині. А якщо врахувати, що Крим вжебільше 200 років входив до складу Росії та СССР, то Галичина, яку остаточновирвали з Европи лише в 1944 році, має всі підстави для автономії.
Геральдіката герби Галичини: історія та сьогодення
/>Герб австрійського періоду
/>
/>
Герб австрійського періоду має вигляд розтятого щита; в правій половині — австрійський герб Галичини, тобто в лазуровому полі чорна галка з складеними крилами, під нею — три корони; в лівій — герб Потоцьких «Пілава». Функціонував до 1939р.
/> /> /> Сучасний герб
/>
/>
У срібному полі чорна галка з піднятими крилами у золотій короні.
Чорна галка з піднятими крилами у срібному полі відома ще як геральдичний символ з ХІІІст. у Галицько-Волинській державі, від ХVст. фігурує на гербі та прапорі Галицької землі Руського воєводства (до складу якої входила територія сучасної Івано-Франківської області), а від кінця ХVІІІст. до початку ХХст. була на знаку Галичини.
Із зацікавленням, яке післякількох речень доповнилося здивуванням, прочитав я статтю пана Гречила “Лев угербі та корономанія”. Майже літературний стиль, аргументи з прикладами йанекдотами – але не зовсім переконливо. Стаття, що базується на дещо емоційнійчасом надінтерпретації з так далеко посунутими (та використаними з метоюподразнення) національними сентиментами, завжди буде трохи непереконливою.
Пан голова Українського геральдичного товариства (УГТ), є в нас, без сумніву,найбільшим знавцем геральдики, сфрагістики, генеалогії,… знавцем усього того,що служить допомогою історії як науці. Проте, як мені здалося, все це булопереповнене емоційністю і опинилося глибоко на дні його статті. Це, здається,можна пояснити тим фактом, що пан Андрій своїм проектом символіки Львівськоїобласті програв проектові, що був поданий його колегами з Українськогогеральдичного товариства, а коли точніше – заступником пана голови УГТ й одниміз художників УГТ.
Проект заступника голови УГТ Івана Сварника та художника Ореста Гнатіва вигідновирізнявся кращим формально-мистецьким вирішенням і присутністю історичноїдовідки, котрої бракувало у проекті пана голови, і цей недолік він із розмахомкомпенсував у своїй статті – не тільки про корономанію. На мою думку, причинакорономанії та коронофобії лежить у політичній площині.
Присутність корони є типом “угонорування” й має естетичну привабливість; протета естетика є стисло залежною від політичного світогляду. Це можна довести наприкладі кількох фактів. На чолі Січових Стрільців стояв кандидат наукраїнський трон Вільгельм фон Габсбурґ (Василь Вишиваний) і нікому до головине прийшло усунути корони з голови “Галицького лева”, але корони не сталовідразу ж після того, як уряд ЗУНР очолили ліві. Те саме сталося з“болгарським” та “богемсько-чеським” левами, те саме сталося і з “польськиморлом”…
Цікавою, як на мене, є аналогія між гербами Галицької землі та Львівської.Обидва за своїм змістом пов’язані з назвами столиць, тобто Галич – від “галка”,Львів – від “лев”, причому останній зайняв місце першого й успадкував від ньогоназву держави. Се дає підстави стверджувати про існування геральдичноїзакономірності. Складовою частиною герба Галицької землі є корона на головігалки. Присутність корони вказує на галицький трон. Зображення лева в гербіЛьвівщини є територіально-династичним знаком, який говорить про “землю Лева”, априсутність на його голові корони може вказувати на те, що джерелом гербу бувдинастичний знак тої гілки Рюриковичів, яка мала у Львові свійтериторіально-адміністративній центр – трон.
Галицька держава втратила свою самостійність у другій половині XIV ст. Алевтрата територією самостійності може, проте не мусить спричинитися до втратиабо упослідження територіального герба. Це, що дійшло до нас від часівнезалежності Галичини, дозволяєстверджувати тільки те, що в гербі був лев. Проте це означає лише те, що немаєпідстав на 100 % стверджувати, наприклад, що на печатці короля Юрія ІІ на щитівершника зображено коронованого лева, який підпирає скелю.
Депутатам обласної ради, як на здоровий глузд, не залишалося нічого іншого, якз-поміж двох гербів львівської землі вибрати більш привабливий. Тобто той, щобув на хоругві, під якою львівські лицарі перемогли в Грюнвальдській битві,той, що вишила на прапорі для рутенської ґвардії цісарева Єлизавета, той, доякого так пасують слова про князя Осмомисла: “Галичкы ОсмомыслЬ Ярославе!Высоко сЬдиши на своем златокованнЬм столЬ. Подпер горы угорскыи своимижелезными плЬки”.
А що ж із левом без скелі? Оскільки гербом Львівщини вибрано історичний герб Львівської землі, то, як на мене,золотий лев на блакитному тлі пасує для території значно більшої, ніж Львівськаобласть, – наприклад, для відродженої Галицької держави.
Прилученнє Галичини іБуковини до Австрії.
Разом з тим як руйнували ся вдругій половині XVIII в. українські порядки на лївім боцї Днїпра та наЗапорожу, великі зміни робили ся також і на Правоберажу та в Західній Україні,творячи нові обставини і нові підстави українського житя. Падала Польща—саметільки встигла придавити останні рухи народні на Гіравобережу і до рештиослабити національне житє заведеннєм унїї в західній Україні,—як прийшов несподїванийкінець державному житю самої Польщі. За кілька років дорешти розібрано її міжсусїднї держави, і даремно заходила ся потім польська шляхта, щоб ту своюпольську державу вирвати з їх рук і відновити наново.
Не на користь вийшли Полякамїх великі придбання в землях українських і литовських: здобуваннє та заходиколо затримання сих земель знесилили саму Польщу, вона ослабла і стала здобичеюсусїднїх сильнїйших, міцнїйше організованих держав. Польська шляхта, захопившив свої руки правлїннє, поневолила не-шляхетську людність, позбавила всякогозначіння і саму королівську власть, відобрала всї засоби від правительства, абивоно, зміцнивши ся, не хотіло покоротити шляхетські вільности і свободи.Держава польська ніколи не мала нї грошей в скарбі своїм, нї війська, нї міцноїоргайїзації. Всю силу захопили великі пани магнати, але вони думали не продержаву, не про суспільство, а про свої власні роскоши й інтереси, і дуже частобрали гроші від сусідніх держав за те, щоб своїми впливами кермувати справамиПольщі так, як треба було тим сусїдам, а не їй самій.
Вже Хмельнищина задала Польщітакий сильний удар, їдо від нього вона не здужала поправити ся. А від початківXVIII віку Польщею кермують не її правителі, а заграничні правительства. Вонине дають перевести в Польщі ніяких реформ, щоб вона не поправила ся, не сталасильнїйща; мішають ся при кождій нагодї в її внутрішні справи, підіймають черезмагнатів-запроданцїв повстання (конфедерації) і взагалї роблять все що хочуть.А при тім все від часу до часу виникають ріжні проекти про те, щоб зовсімрозібрати сю велику, але слабосилу, на живу нитку зшиту державу,—як то ми вжебачили за часів Хмельницького.
о смерти короля польськогоАвгуста III (1763 р.) цариця Катерина зєднавши ся з своїми одномишленниками й Польщі,ввела свої війська, посадила на королівстві польськім свого приятеляСтанїслава-Августа Понятовского, і хотїла під його іменем кермувати по своємупольськими справами Головний привід до того давала справа православної віри вПольщі, котру росийське правительство держало нїби в своїй опіцї, а духовніправославні до його помочи звертали ся у всяких своїх бідах. Польськеправительство хогїло визволити ся від росийських впливів і думало скористатидля того, що Росія з 1768 року увязала ся в війну з Туреччиною, а за Туреччиноюпотягала Австрія, не хотячи дати Росії поширити ся далї на турецьких границях.Росія хотїла взяти під свою вдасть Крим і Молдаву і домагала ся, щоб Туреччинапризнала сї землї від себе незалежними, свобідними; Австрія ж не хотїла на сепристати, бажаючи собі поширити ся в молдавських землях. Польща надіяласьскористати з сього напруження, але зовсім несподіваний оборот дав тому всьомупруський король: він задумав собі скористати з такої замотакини і з тогонапруження між Росією й Польщею й дав таку думку, що Росія замість Туреччининехай би поширила ся коштом Польщі, а при тім і Прусія та Австрія собі забралиб пограничні землі польські. Цариця Катерина не дуже охотила ся на сей плян, боне хотїла дїлити ся Польщею, бажаючи задержати її цілу під своїми впливами. Алеяк Австрія почала хилити ся до Туреччини, згодила ся цариця на пляни Прусії,щоб її затримати по своїй стороні. Пішли переговори про се і нарешті прийшло дотакої угоди, що Росія справді зрікла ся своїх претенсій на Молдаву (Крим одначеТуреччина мусїла признати незалежним і в 1783 р. його без усякої війниприлучено до Росії, за згодою Австрії). Замість Молдави Росія взяла собі відПольщі пограничні землі Білоруські, Австрія Галичину, Прусія— землі колоБалтийського моря. Так стала ся умова між ними з серпнї 1772 р., і висланівійська без війни позаймали кожде свою пайку, а сойм і правительство польське,настрашені, або й закуплені, мусїли згодити ся на сї утрати й відступити тіземлі, Австрія взяла ціле воєводство Руське, майже ціле Волзьке, сусідні частиПодільського і Волинського воєводства і Холмської землі. Посилала ся при тім нате, що сї землі —колишнє княз. Галицько-волинське, їло було підвластне королямугорським. А маючи тепер в своїх руках порічє горішнього Прута (Покутє),цісарева, а ще більше син її Иосиф II захотіли прилучити до того й сусіднючастину Молдави: побувавши сам в 1773 р. в сусіднім Семигороді, Иосиф побачив,що для Австрії дуже важно взяти собі північну Молдаву для того, щоб мати зГаличини дорогу до Семигороду, і рішив забрати Ті від Туреччини. 1774 рокуавстрийське військо перейшло молдавську границю та зайняло Чернівці, Серет,Сучаву—теперішню Буковину.
І тут австрийськеправительство на своє оправданнє посилало ся на те, що сч країна колись належаладо Галичини. Дійсно, в XIII в. бачимо місця на середнїм Прутї, так само як і насереднім Дністрі в залежности від Галицького князівства—се так зване Понизє;потім воно перейшло в безпосередню власть Татар, а як в половинї XIV в.організувало ся осібне князівство чи воєводство Молдавське, то воєводимолдавські загорнули згодом під свою власть і землі між Серетом і Диїстром, такзване Покутє і землю Шипинську. Пізнійше засї землї, як ми вже знаємо, не разбула боротьба між Польщею і Молдавою (гл. 49), аж вони розмежували ся: польськаграниця стала по Кути і Снятин, і так українська країна поміж Днїстром іСеретом—теперішня північна Буковина, зістала ся під воєводами молдавськими, аждо 1774 р., як її заняло австрийське військо. Вона була залюднена українськимселянством, шо сиділо на землях воєводських, боярських, монастирських; обовязкибули сорозмірно не великі і тому сюди напливала людність з Галичини. Сяпівнічна, українська Буковина творила округ Чернівецький, але разом з нею бувзахоплений також округ Сучавський, переважно румунський, і так як нова Галичинапід австрийською властю була зліплена з земель українських і польських, так інова Буковина мала характер українсько-румунський: північна українська,полуднева румунська.
Воєвода молдавський дуже сильнопротестував против австрийського нападу, але турецький султан, його зверхник,не підтримав його і в 1775 р. згодив ся відступити Австрії північно-західнючастину Молдави. Визначено було комісарів, вони відмежували сю країну, і вонадістала назву Буковини, за свої густі ліси букові. Якийсь час була під управоювійськовою, а потім, 1786 р. прилучено її до Галиччини, і так при Галичинї воназіставала ся аж до р. 1849, коли Буковину зроблено осібною провінцією.
Галицьке відродженнє і 1848 рік. ВГаличчині перший гурток, який досить свідомо ставав на грунт національний,відомий нам в Перемишлі, в духовних кругах його, при кінці другого десятилїтяXIX в. Тут було засноване те товариство для поширення народньої освіти; зкругів тутешнього духовенства вийшла перша звісна записка в оборонірівноправности і культурної вартости української мови, з нагоди питання пронаучаннє в школах українською мовою; звідси йшли звісні нам заходи колоукраїнського шкільництва.
Одначе сей перемишльськийкружок ще не мав ясного понятя про значіннє народньої української стихії йстояв на роздорожу між нею і книжною словяно-росийською мовою, і в 1820-х рокахсе питаннє ще не ставило ся гостро; автори перших граматик з перемишльськогокружка прихиляють ся до народньої мови, але вважають потрібним „очищати"їі від простонародньоі грубости й наближати до старої книжної й церковної мови.В 1830-х рр. виявляють ся вже два ріжні напрями: против оборонців книжноїтрадиції виступають прихильники живої народньої мови, горячо обороняючи їїчистоти від книжного калічення і добиваючи літературного її уживання іграматичного оброблення. Тут були впливи і словянського відродження, і щебільше— літературних проб на чистій народній мові східньої України, якими немогла похвалити ся досі Галичина, тому що тут книжна українська традиція небула задавлена і гальмувала літературне уживаннє народньої мови. Против авторапершої друкованої угорської-української граматики Мих. Лучкая, що хилив ся докнижної, церковної мови, і автора першої друкованої галицької граматики ИосифаЛевицького, що хотів держати ся не тільки старої української книжної мови, алей зближати ся також до книжної великоруської, виступив досить рішучо ИосифЛозинський, боронячи чистої народньої мови. А ше більш рішучо стає наукраїнський народній грунт кружок молодих богословів, що зібрав ся в львівськійсемінарії в 1830 роках.
Ся українська молодіж стоялавже під впливами відроженого українського письменства Росії 1820—1830 років, іпід впливами сучасного словянського відродження та сучасної польськоїреволюційної агітації розвинула ся в напрямі більш поступовим і народолюбнім, вдусї романтичного народництва росийської України. Вона також цікавить сяісторією й етнографією свого народа, збирає пісні й перекази і пробує свої силив лїтературнїй роботі, зближаючи ся до взірцїв українських— відчуваючи в повнійсилі одність українського народу по оба боки росийськоавстринського кордону.Симпатичний поет Маркіян Шашкевич являєть ся першим народнім поетом Галичини іпізнійший український, пародовецький рух Галичини признав його своїмпервоначальником і патроном. Якову Головецькому судило ся стати першимпатентованим ученим—професором української мови на новозасновачій катедрільвівського університету. Третій член сеї „руської трійцї" Іван Вагилевичзаймався історією, етнографією, словесністю—всїм по троху. Та діяльність сьогокружка не йшла гладко. За останнї десятилітя відносини офіціальних кругів доукраїнського питання встигли змінити ся рішучо. Австрийські власти, маючидосить клопоту з тодїшніми польськими революційними течіями не хотіли матинових клопотів ще й з українським рухом. В духовних уніатських кругах, котримпередано цензуру українських книг, також панував напрям реакційчий,узко-церковний, неприязний і підозріливий народнім елементам в лїтературіКнижки навіть самого цензурного змісту: релігійнї, похвальні оди на честьавстрийського дому—забороняли ся тому тільки, що мова їх була не доситьсловя-нська, або що замість словянського письма вони були написані гражданкою.Заходи „руської трійцї" були прийняті тут підозріливе і ворожо. Першийальманах „Зоря", зложений для друку кружком Шашкевича в 1834 р., сядуховна цензура заборонила. Зложили новий збірник, ще обережнїйше, з народніхпісень і переказів та власних поезій і наукових статей під назвою „РусалкаДністрова" і надрукували його в Пештї, в Угорщинї, щоб розминути ся згалицькою цензурою. Але й се не помогало: коли книжка прийшла до Львова,цензура арештувала її всю і тільки в 1848 р. удало ся її видобути з арешту. Насамих авторів впали ріжні неприємности. Хоровитий Шашкевич не витримав їх івмер в недостатках, як священик на убогій парафії; Вагилевич пішов шукати хлібау польських панів. Галицьким гасителям здавало ся, що придавили до рештиукраїнський рух.
Та налетів бурхливий 1848 рікі зараз перемінив усю обстанову. Европейська революція сильним відгомономвідбила ся по австрийських краях, викликавши більше або меньше значні рухи; вГаличині Поляки начали ладити повстаннє для визволення Польщі. Австрийськеправительство тодї знову пригадало собі галицьких Українцїв і заходило ся колоних, щоб ослабити польський рух. Виходять наверх такі справи як розділеннєГаличини (недорічно звязанеї з українських і польських земель) на- частинуукраїнську і польську; заведеннє в українській Галичині української мови пошколах вищих і низщих; визволеннє українського селянства з власти польськихпанів—все те про що думало в 1770—80 х роках правительство Марії Тереси іИосифа II, а потім так міцно забуло, підпавши під впливи польської шляхти івласних своїх гасителів-реакціонерів. Галицькі Українці підняли голови і собізаворушили ся. Пляни польських революціонерів про відбудованнє Польщі були Тмне з лад, і тільки не велика частина української інтелігенції пішла разом зПоляками. Переважна ж більшість почала організувати ся в напрямі окремішнім іПолякам ворожім, користаючи з прихильности і помочи австрийської адміністрації—славного галицького намістника Стадіона, про котрого Поляки потім говорили, щото він видумав галицьких Русинїв-Украінцїв, а перед тим мовляв не було їх.Засновано політичне товариство „Головна Рада", свого рода українськенаціональне правительство, що мало вияснити і представити центральномуправительству політичні й національні потреби Українцїв, а як орган його сталавиходити газета „Зоря Галицька". Против польських революційних ватагорганізовано українську гвардію, українські батальони стрільцїв. В осени 1848р. скликано „Собор руських учених"—всїх прихильників культурного інаціонального розвитку галицької України, щоб вияснити культурні і національніпотреби та виробити програму дальшої дїяльности для розвою українського народу.
Сей „собор" став рішучона національнім українськім грунті, відріжняючи українську народність з одногобоку від польської, з другого—від великоруської, з котрою мішали її ріжніприхильники книжної „словяно-росийської мови", не вміючи відріжнити її віднародньої української. „Собор" уважав конче потрібним, щоб була уставленаодна одностайна граматика і одностайна правопись для всього „руського народу вАвстрії й Росії" („руським" далї називали свій український нарід імову)-аби була вона згідна з язиковими прикметами української мови, а незалежнавід граматики і правописи польської і росийської Домагав ся, щоб у всякихшколах галицьких заведено українську мову, а для розвою письменства булозасноване просвітнє товариство, на взір чеської „Матиці". Підтримувавдомаганнє, щоб українську частину Галичини віддїлено від польської, і такеиньше. Се був дуже важний момент в галицькім житю і не дурно Ант. Могильницький,найбільша літературна сила сього часу накликав „собор" високолетними, хочна теперішню оцінку досить нескладними віршами.
равительство йшло на зустрічукраїнським бажанням. Воно обіцяло завести українську мову в усїх школах, вгімназіях і унїверситетї, серіозно думало про поділ Галичини, і в 1850 р.дійсно був виданий такий закон, тільки не війшов у житє. За те велике значіннємало і сильно вплинуло на настрій українського громадянства проголошене в 1848році скасованнє панщини і визволеннє селян з власти поміщиків.
В Галичині перед веламитрополича консисторія, „святий Юр", як її звали поімени катедральноїцеркви, де проживав митрополит і консиСторські канонїки. Тодішня інтелЇґенціяукраїнська в Галичині складала ся майже з самих священиків і вони, зовсімзрозуміло, дивили ся на митрополита і -його консисторію як на своїх натуральнихпровідників. А сі провідники дивили ся неприязно і підозріливе на кожний проявякогось живійшого і поступовійшого руху взагалї і народнього українськогозокрема. Знов виходять на верх прихильники книжної словяно-росийської мови,неприхильні українському елєментови в мові і культурі, як простонародньому і„необразованому". Всякі сміливійші пориви й пляни 1848 р. затихали йзабували ся серед загальної реакції, а серед неї знов на гору вийшлипольсько-шляхетські елементи. Вони фактично захопили в свої руки адміністраціюгалицьку, під началом тодішнього намісника графа Голуховского. Галичина спинилася в польських руках, а до українського елементу польські верховоди подбали настроїтиправительство як найбільш підозріливе і неприхильне, представляючи, що галицькіУкраїнцї тягнуть до Росії і до православія.
Так і в Галичині жвавий рух1848 р. на дїлї став не початком нової епохи, а вступом до темної реакційноїдоби, і тільки згодом українське громадянство мало змогу вернути ся до тихдомагань і справ, що ставили ся в 1848 роцї й тодї були вже такі близькі досвого сповнення
Крайоваконституція для Галичини 1850 року: її структура та основні положення
/>
1848 р.в багатонаціональній Австрії, як і в інших країнах Західної Європи, відбуласябуржуазна революція. На боротьбу за своє соціальне і національне визволенняпіднялися слов’янські народи (чехи, словаки, поляки, українці, серби, хорвати,словенці), які становили основну масу населення Австрійської імперії:Габсбургів. За офіційними даними, Австрія налічувала тоді 37 593 096жителів, зокрема: австрійські німці становили 7 980 920 осіб,слов’яни – 15 170 612 осіб.
Особливість іскладність революційних подій 1848 р. у Галичині полягали в тому, щонаціонально-визвольну боротьбу проти монархії Габсбургів очолювала польськашляхта і буржуазія, які прагнули зберегти національний гніт українськогонароду.
Польськіліберальні і прогресивно-шляхетські діячі склали петицію до австрійськогоімператора, в якій висувалися вимоги знищення цензури, звільнення політичнихв’язнів, організації національної гвардії, скасування селянських повинностей,запровадження польської мови в діловодстві і школах, призначення на всі посадимісцевих людей (маючи на увазі тільки поляків), реорганізації станового сейму,рівності всіх перед законом. У петиції зовсім ігнорувалися справедливінаціональні вимоги українського народу.
І. Франков своїй праці «Панщина та її скасування 1848 р. в Галичині»вказував, що у відповідь на віденські події 13 березня у Львові«поляки відразу почали думати, що тепер пора виконати свій план, такпогано розбитий у 1846 р., і бодай у Галичині зробити собі самостійнуПольщу».
Під тискомзростаючого революційного руху в країні австрійський уряд видав 25 квітня1848 р. першу австрійську конституцію (за прізвищем автора – конституцію Піллерсдорфа), якапроголошувала монархічно-конституційні порядки та деякі буржуазно-демократичніправа і свободи громадян, встановлювала гласність суду, відповідальністьміністрів перед парламентом, надавала парламенту виключне право видавати іскасовувати закони. Однак уже 16 травня того ж року вона була припинена всвоїй чинності.
Користуючиськонституційними свободами, представники галицької інтелігенції ігреко-католицького духівництва заснували 2 травня 1848 р. у ЛьвовіГоловну Руську Раду на чолі з єпископом Г. Яхимовичем, яка звернулася довіденського уряду, а згодом – до рейхстагуз проханням про поділ Галичини на українську і польську частини, про створенняокремого коронного краю з українським крайовим сеймом, з українськимиустановами, судами і школами.
Обмеженупрограму Головної Руської Ради підтримали закарпатці, які прагнули вийти зіскладу Угорщини й об’єднатися із Східною Галичиною у складі Австрійськоїімперії. Представники ж Буковини вимагали відокремлення від Галичини івиділення її в окремий край з своїм сеймом. Ця вимога була задоволена в1849 р., що ще більше посилювало дроблення західноукраїнських земель.
У березні1849 р. молодий австрійський імператор Франц-Йосиф «дарував»імперії нову антидемократичну так звану «откройовану» конституцію.Вона створювала централізовану державу, в якій вся повнота виконавчої владибула зосереджена в руках імператора і його міністрів.
Законодавчавлада належала імператору разом з рейхстагом, який складався з двох палат. Доверхньої палати (Oberhaus) входили обрані на строк п’ять років делегати відкрайових сеймів, а нижня палата (Unterhaus) обиралася прямими виборамиповнолітніми платниками не менше 5 гульденів безпосередніх податків на рікза нормою один депутат на 100 тис. населення. Прийнятий обома палатамизаконопроект вимагав обов’язково санкції імператора.
Для управлінняокремими коронними краями імператор призначав наділених широкими повноваженняминамісників (Staathalter). Крім того, при імператорі cтворювалася на правахдорадчого органу призначена ним Державна рада, яка була єдиним реалізованим напрактиці заходом откройованої конституції.
Березневаконституція 1849 р. у 77-й статті проголошувала, що всі австрійськікоронні краї одержать свої крайові конституції. Для Галичини крайоваконституція була видана патентом імператора від 29 вересня 1850 р.Того ж самого дня була надана крайова конституція і для Буковини.
Крайоваконституція для Галичини налічувала 82 статті і складалася з таких розділів:«Про край» (ст. 1–6);«Про крайове представництво взагалі» (ст. 7–9); «Склад крайовогопредставництва» (ст. 10–55);«Компетенція крайового представництва» (ст. 56–81); «Кінцеві постанови»(ст. 82).
Крайоваконституція для Галичини, порушуючи єдність краю, ділила його на три округи(Краківський, Львівський і Станіславський), тобто суто польський, змішанийпольсько-український і суто український. Начальником крайової адміністрації бувнамісник, якому підпорядковувалися призначені сеймовими куріями президентиокругів.
ПоділГаличини на три округи був невдалою спробою вирішення національнихсуперечностей у Галичині, де поляки становили 45,9 % населення, українці –45,4 %, євреї – 7,1 % та інші – 1,6 %. Тому аж ніяк не можнапогодитися із твердженням відомого польського історика права професораЛьвівського університету О. Бальцера, що встановленням трьох окремихокругів штучно порушувався органічний зв’язок окремих складових частинГаличини, а тим самим применшувалося значення краю як цілості в державномуорганізмі. Таку ж позицію займали польські правлячі кола, які заперечувалиукраїнський характер Східної Галичини і виступали тоді і пізніше протибудь-яких культурних і політичних домагань галицьких українців.
Крайовепредставництво за конституцією повинно було складатися з трьох сеймових курій:Львівська – 50 депутатів, Краківська – 58 депутатів, Станіславська – 42 депутати. Депутати обиралися прямимивиборами на строк шість років при наявності майнового цензу. Пасивне виборчеправо надавалося з 30-річного віку. Згідно зі ст. 24 Конституції сеймовікурії щорічно скликалися імператором у листопаді, тривалістю чотири тижні. Імператоровіналежало право розпуску курій. Кожна сеймова курія більшістю голосів обиралаголову (офіційно він йменувався президентом) і його заступника терміном на трироки. Компетенція курій зводилася головним чином до питань господарськогохарактеру, і їхні рішення вимагали санкції імператора. Внаслідок цього вониодержували статус крайового закону в справах, які перелічені в крайовійконституції (ст. 61).
Виконавчиморганом усіх трьох курій був спільний Крайовий виділ (комітет) у складі 15членів, обраних порівну куріями. Члени комітету зобов’язані були проживати уЛьвові і з свого середовища обирали голову. Спільним законодавчим органом усіхтрьох округів Галичини був Центральний виділ у складі 33 членів (15 членівКрайового виділу і по шість депутатів від кожної курії). КомпетенціяЦентрального виділу зводилася до розгляду питань, які конституція вважаласпільними для всього краю.
Намісниккраю, а також президенти округів і призначені ними комісари контролювалидіяльність сеймових курій і Центрального виділу, беручи в обов’язковому порядкуучасть у їх засіданнях (ст. 35).
З метоювведення в дію крайової конституції для Галичини міністр внутрішніх справАвстрії О. Бах 8 жовтня 1850 р. видав розпорядження про поділтрьох округів Галичини на повіти. Львівський округ поділено на 19, Краківський– на 26; Станіславський – на 18 повітів.
Одночасно зкрайовою конституцією для Галичини було опубліковано обширну крайову виборчуординацію (86 статей), яка детально регулювала порядок утворення виборчихокругів, складення списків виборців, порядок голосування і підрахунку голосів,видання посвідчення про обрання і перевірку повноважень депутатів, причомуосновну роль у всіх цих питаннях відігравав намісник.
Видана вберезні 1849 р. загальнодержавна і крайова конституція для Галичини1850 р. так і не були введені в дію. Пізніше патентом від 31 грудня1851 р. вони були і формально скасовані. Австрія знову перетворилася всамодержавну монархію, в якій і мови не могло бути про автономію окремих народів.І тільки пізніше, наприкінці 60-х рр. XIX ст., ставши двоцентровою(дуалістичною) державою, Австрія вступила поступово на шлях буржуазногоконституціоналізму. Однак і тут державна влада перебувала в руках земельноїаристократії, а пригнічення окремих народів, зокрема слов’янських,продовжувалося аж до розпаду імперії Габсбургів у 1918 р.
Використаніджерела:1. Коронофобіятагерб Галичини. VolodymyrKOSTYRKO2. ВолодимирКульчицький 13.12.2003, Право Галичини3. Леопольдфон ЗАХЕР-МАЗОХЖІНОЧІОБРАЗКИ З ГАЛИЧИНИ4. Центральнийдержавний історичний архів України у Львові. — Ф. 389. — Оп.1. — Спр. 92. — Арк. 14. 5. Вогні.- Львів, 1938. — № 1-3. — С. 4. 6. Львівський шлях. — Львів, 1930.- Лютий. — С. 20. 7. СавчукБ. Україна — Івано-Франківськ,1996. — С. 129. 8. ЛуцькийЯ. З історії туристично-краєзнавчої роботи. — Івано-Франківськ, 1998. — С. 15 9. ЛевицькийС. Український улад у спогадах.Причини історії. — Мюнхен, 1967. — С. 12.