2

Зміст

Вступ

Розділ І. Лицарство в історії західної і центральної Європи

Розділ ІІ. Лицарське військо

2.1 Озброєння і навчання

2.2 Обряд присвячення і морально-етичні норми лицарства

Розділ ІІІ. Хрестові походи, лицарські ордени, як їх слідство

3.1 Передумови хрестових походів

3.2 Мета і учасники хрестових походів

3.3 Значення хрестових походів

3.4 Створення і організація Тевтонського ордена

3.5 Зовнішня політика Ордена. Підкорення Пруссії

3.6 Агресія проти прибалтійських народів

3.7 Грюнвальдська битва

Розділ IV. Занепад лицарства та наслідки походів

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Північні хрестові походи (Балтійські хрестові походи) -- це історична подія XII--XIII ст., коли католицькі німецькі, датські і шведські феодали організовували «північні хрестові походи» до Східної Прибалтики проти «язичників»: фінських племен, словян (ободритів, поморян, лютичів), левів, естів, прусів. Іноді до Північних хрестових походів відносять військові кампанії шведських і німецьких лицарів проти православних східно-російських князівств. Північний хрестовий похід офіційно почався в 1193 році, коли Папа Римський Целестин III призвав до того, щоб "християнізувати" язичників Північної Європи, хоча ще до цього королівства Скандинавії і Священна Римська імперія вже вели військові дії проти північних народів східної Європи.

Захоплені землі в Пруссії, Південно-західній Фінляндії, Західній Карелії активно колонізувалися, на них утворювалися нові державні структури, як, наприклад, німецькі герцогство Мекленбургське, маркграфство Бранденбургське, володіння Тевтонського і Лівонського духовно-лицарських орденів, що брали активну участь в завоюваннях. Корене населення піддавалося християнізуванню нерідко насильно. На завойованих хрестоносцями територіях, іноді на місці колишніх поселень, виникали нові міста і зміцнення: Рига, Берлін, заснований німцями, Ревель (Таллін) -- датчанами, Виборг -- шведами і ін. Деякі з них, як, наприклад, Рига, були важливими форпостами католицької церкви, резиденціями архієпископів.

Далеко не всі військові події Північних хрестових походів вважалися хрестовими походами в Середні Століття, деякі з них були названі хрестовими походами тільки в XIX столітті національними істориками на хвилі націонал-романтизму.

Значення перемоги над Тевтонським орденом при Грюнвальде можна виказати так: після неї протягом пяти століть, до 1914 року, на землі Білорусі і Литви не ступала нога озброєного німця. До 15 липня 1410 року походи хрестоносців на Велике князівство Литовське, а конкретно на Литву і Білорусь, мали місце до восьми разів на рік. Це не були походи ради наживи.

Стратегічна мета німецької політики полягала в повній асиміляції народів захоплюваних територій. Така доля спіткала словянські племена бодричів і лютичів; в 1157 році імператор Фрідріх Барбаросса перейшов Одру; ста років не пройшло, як на землях шпревян був заснований Берлін, що став столицею Бранденбургського маркграфства і центром німецької колонізації земель між Вартою і Одрою. Словянське населення при щонайменшій спробі опору знищувалося, виганяло або переселялося; частина, що залишалася, піддавалася насильному онімечуванню. Так було і з литовським племям прусів, від якого, як мовилося вище, німці не залишили нічого, окрім імені, та і то закріпилося воно за німцями, - войовниче грізне племя зникло, розчинившись серед німецьких колоністів. Така ж доля чекала білорусів і литовців. Межі територіальних претензій Тевтонського ордена постійно розширялися.

Супротивники

Розділ І. Лицарство в історії західної і центральної Європи

Коли згадують про середні віки, то звичайно уявляють собі закутого в лати лицаря, важким мечем вражаючого ворога, камяні громади феодального замка, виснажливу працю кріпосного селянина, сумовитий дзвоновий дзвін, що лунає за монастирською стіною, і ченця, що відрікся від мирських суне і спокус. Залізо і камінь, молитви і кров.

Так, все це так і було. Немало в середні віки нагромаджувалося важкого, темного, нелюдяного. Але люди завжди залишалися людьми. Людям хотілося, щоб краса мешкала не тільки в тісних храмах, але і на просторах їх повсякденного життя. І щоб виражалася вона не тільки в холодному нерухомому камені, але і в теплих людських поняттях, людському слові, гнучкому і музичному. Поняття ці і внесло в культуру середньовіччя лицарство.

Лицарство - особливий привілейований соціальний шар середньовічного суспільства. Традиційно це поняття повязують з історією країн Західної і Центральної Європи, де в період розквіту середньовіччя до лицарства, по суті, відносилися всі світські феодали-воїни. Але частіше цей термін використовується відносно середніх і дрібних феодалів на противагу знаті. [1, 28]

IX і X віки були суворими часом в житті всіх країн Західної Європи. Жодна з них не представляла з себе згуртованого сильного цілого. Франція, Німеччина, Італія були розбиті на тисячі, а то і на десятки тисяч дрібних і крупних маєтків, власники яких - герцоги, графи, барони - були майже незалежними государями своїх маєтків. Вони творили суд і розправу над кріпосним і вільним населенням своїх земель, розпоряджаючись його життям і смертю, обкладали його податями і податками, збирали війська, оголошували війну і укладали мир. Селянам, зрозуміло, було не під силу нести кінну службу, а тому її несли васали, тобто ленники, що отримали землю від свого сеньйора під умовою відправлення військової служби. Такі озброєні вершники, зобовязані бути на вимогу свого сеньйора на коні у важкій зброї і супроводі деякої кількості піших і кінних воїнів, набраних із залежних людей свого маєтку, носили імя лицарів.

В цей час отримали широке розповсюдження умовні форми феодального землеволодіння, спочатку довічні, пізніше спадкові. При передачі землі у феод його «жалователь» ставав синьйором (сюзереном), а одержувач - васалом останнього, що припускало військову службу (обовязкова військова служба не перевищувала 40 днів в році) і виконання деяких інших повинностей на користь сеньйора. До них відносилася грошова «допомога» у разі присвячення сина в лицарі, весілля його дочки, необхідності викупу сеньйора. що потрапив в полон. Згідно звичаю, васали брали участь у в суді сеньйора, були присутні в його пораді. Церемонія оформлення васальних відносин називалася омажем, а клятва вірності сеньйору - фуа. Якщо розміри, отриману за службу землі дозволяли, новий власник у свою чергу передавав частину її як феодів своїм васалам (субінфеодація). Так складалася багатоступінчата система васалітету («сюзеренітет», «феодальна ієрархія», «феодальні сходи») від верховного сюзерена - до одно щитових лицарів, своїх васалів, що не мали. Для континентальних країн Західної Європи правила васальних відносин відображав принцип «васал мого васала не мій васал», тоді як, наприклад, в Англії (солсберийська присяга 1085 року) була введена пряма васальна залежність всіх феодальних землевласників від короля з обовязковою службою в королівському війську. [3, 172]

Ієрархія васальних відносин повторювала ієрархію земельних володінь і визначала принцип формування військового ополчення феодалів. Так, разом із затвердженням військово-ленних відносин йшло формування лицарства як військово-феодального стану служивого, розквіт якого доводиться на XI-XIV століть. Військова справа стала його головною соціальною функцією. Військова професія давала права і привілеї, визначала особливі станові переконання, етичні норми, традиції, культурні цінності.

У військові обовязки лицарів входило захищати честь і гідність сюзерена, а головне - його землю від посягань як з боку сусідніх феодальних володарів в міжусобних війнах, так і військ інших держав у разі зовнішнього нападу. В умовах усобиці грань між захистом власних володінь і захопленням чужих земель була достатньо хиткої, і поборник справедливості на словах нерідко виявлявся загарбником на ділі, не кажучи вже про участі в завойовних компаніях, організованих королівською владою, як наприклад, численні походи німецьких імператорів до Італії, або самим татом римським, як хрестові походи. [2, 56]

Розділ ІІ. Лицарське військо

2.1 Озброєння і навчання

Лицарське військо в ті часи, коли не було пороху і вогнепальної зброї, представляло з себе могутню, важко крушену силу. Бойова зброя робила лицаря невразливим. Гнучка кольчуга - сорочка з металевих кілець з рукавицями і капюшоном щільно облягали тіло, доходячи до самих колін, довгі кольчужні панчохи з шпорами закривали його ноги, сталева загострена шапка - шлемо, надіта поверх кільчастого капюшона, оберігала від ворожих ударів в голову і залізна пластинка, що йде від шолома уздовж носа, наличник або забрало, захищала обличчя. Для віддзеркалення ворожих ударів він використовував деревяний, оббитий шкірою щит, в середині якого красувалася бляха з позолоченого заліза, а для нападу на ворога - широкий, короткий з плоскою рукояткою меч, який прикріплявся у пояса і довгий із залізним наконечником спис. Що було робити селянину піхотинцю з своєю убогою зброєю проти лицаря, закутого в залізо? Його стріли не пробивали кольчуги, а перш ніж він міг пустити в справу свій ніж, рогатину, спис або іншу зброю, кіннота дружинним натиском збивала його з ніг і топтала кіньми. Піхота і стрілки прагнули вбивати коней, щоб таким чином спішувати вершників, але лицарі завжди мали в запасі свіжого коня. Вони ніколи не відправлялися на битву одні, а завжди брали з собою одного або двох зброєносців, які залишалися вчасно сутичок позаду бойової лінії з двома-трьома кіньми і запасною зброєю. Ці зброєносці набиралися або із залежних людей або ж з лицарських синів, які ще не отримали звання лицарів. Його озброєння, тактика відповідали військовим задачам, масштабам військових операцій і технічному рівню свого часу. Лицарське військо складалося із загонів, які в бою будувалося «клином», тобто так, що у вістря колони входило не більше 5 чоловік - в 1-й ряд, а потім йшли 2 ряди по 7 - потім ряди по 9, 11, 13 чоловік; що ж торкалося решти лицарської кінноти, то вона шикувалася правильним чотирикутником. Мета клина полягала в тому, щоб прорвати зімкнутий стрій ворогу, а потім вже битися з кожним по окремості. [5, 135]

Феодальні війни не вичерпували соціальної ролі лицарства. В умовах феодальної роздробленості при відносній слабкості королівської влади лицарство, що скріпляє системою васалітету в єдину привілейовану корпорацію, охороняло право власності феодалів на землю, основу їх панування. Яскравим прикладом тому може служити історія придушення найбільшого селянського повстання у Франції - жакерії (1358-1359), що спалахнула під час Сторічної війни. При цьому лицарі, представляючи воюючі сторони, англійці і французи, обєдналися під прапорами наваррського короля Карло Злого і обернули зброю проти повсталих селян, вирішуючи загальну соціальну проблему. Впливало лицарство і на політичні процеси епохи, оскільки соціальні інтереси феодального класу в цілому і норми лицарської моралі до певної міри стримували відцентрові тенденції, обмежували феодальну вольницю. В ході процесу державної централізації лицарство (середні і дрібні феодали) складало основну військову силу королів в їх зіставленні знаті в боротьбі за територіальне обєднання і реальну владу в державі. Так було, наприклад, у Франції в XIV столітті, коли порушуючи колишньої норми васального права значна частина лицарства притягувалася в армію короля на умовах грошової оплати.[7, 211]

Участь в лицарському війську вимагала відомої забезпеченості, і той, що земельний подарував був не тільки винагородою за службу, але і необхідною матеріальною умовою її здійснення, оскільки і бойового коня і дороге важке озброєння (спис, меч, булаву, зброю, броню для коня) лицарі придбавав на власні засоби, не кажучи про зміст відповідної свити. Лицарська зброя включала до 200 деталей, а загальна вага військового спорядження доходила до 50 кг., з часом росли їх складність і ціна. Підготовці майбутніх воїнів служила система лицарського навчання і виховання. В Західній Європі хлопчики до 7 років росли в сімї і залишалися звичайно в жіночих руках, а після 7 починалося його лицарське виховання. Але воно полягало не в навчанні яким-небудь наукам. Про розвиток розуму мало хто піклувався у той час. Рідко хто з лицарів умів писати і читати: грамота і рукоділля вважалося швидше приналежністю жінок, які вивчалися їй у свого домашнього капелана. Таким чином, з найюнішого віку син лицаря навчався лицарським заняттям: цілими днями пропадав в лісі, вчився поводитися з соколом, носити його на руці, відправляти його на птаха, полювати з собаками, битися на мечах і на списах, битися на палицях. В цьому і полягала вся наука. Коли ж йому виповнювалося 12-13 років, його посилали до двору сеньйора, де він закінчував своє виховання як пажа, потім - зброєносця. Сеньйор доручав йому різні галузі свого господарства: залицятися за кіньми і собаками, зустрічати його гостей, допомагати злізати з коней, накривати на стіл і так далі. Коли отрок досягав 15-річного віку, нарешті, здійснювалася церемонія присвячення їх в лицарі. Проте, часто присвячення здійснювалося іноді пізніше, іноді - раніше. Особливо до XIII століття помітно прагнення відсовувати його до 21 року. Іноді його не було взагалі, тому що не кожна кишеня могла витримати катастрофічні витрати, які супроводили цьому обряду.[4, 43]

В XII-XIII століттях вироблялися специфічні поняття про честь і борг, ідеалізуючи лицарство і що використалися пануючим класом перш за все в класовій меті: для зіставлення «благородного» ніби призначеного до панування лицарства, простому народу, для зміцнення станової організації феодалів і так далі. Відданість релігії, відданість своєму сеньйору, войовничість оголошувалися вищими чеснотами лицаря. Відносно осіб, нижче що його стоять на соціальних сходах, лицарі часто були грубими насильниками. В процесі складання феодальної централізованої монархії дрібне і середнє лицарство ставало головною опорою королівської влади. Традиція вимагала від лицаря бути досвідченим в питаннях релігії, знать правила придворного етикету, володіти «сьома лицарськими чеснотами»: верховою їздою, фехтуванням, майстерним поводженням із списом, плаванням, полюванням, грою в шашки, твором і співом віршів на честь пані серця. Найулюбленішим задоволенням були турніри, які влаштовувалися постійно і повсюдно і королями, і володарними князями, і простими баронами, іноді, щоб гідним чином відсвяткувати яку-небудь подію, весілля дочки, присвячення в лицарі сина, висновок з ворогом миру, а іноді просто, маючи зважаючи на лише веселощі. Звістку про майбутнє задоволення швидко розносила чутка і гінці, яких посилали з листами до найзнатніших персон. Тоді у всіх замках починалися квапні приготування: відмикалися скрині, виймалися найкращі плаття, готувалися найдорожча зброя, виїжджувалися найдорожчі коні. Кожний хотів перевершити іншого розкішшю своїх нарядів і свого озброєння. Кожний чекав з нетерпінням майбутнього святкування, де він сподівався задоволення всім своїм таємним прагненням, прославитися, звернути на себе увагу, придбати собі переможеного супротивника, заслужити прихильність пані свого серця, зробитися героєм в її очах. [8, 167]

Преклоніння перед жінкою або, краще сказати, перед пані, оскільки воно торкалося виключно благородного стану, отримало свій початок в південній Франції, в Провансі, і звідси розповсюдилося по всій Західній Європі був джерелом лицарства, при чому там процвітала саме світська любовна сторона.

2.2 Обряд присвячення і морально-етичні норми лицарства

Річ у тому, що не кожний феодал міг бути в той же час лицарем. Лицарська гідність повідомлялася лише через особливий обряд присвячення. З другого боку не потрібно було неодмінно володіти леном, щоб стати лицарем. За особливі заслуги і простий селянин, не вододіючий феодом, також міг бути присвячений в цей сан. Проте, як загальне правило, лицарство було установою для феодальних володарів. Присвячення в лицарі символізувало входження в привілейований стан, залучення до його прав і обовязків і супроводилося особливою церемонією. Згідно європейському звичаю лицарі присвячує в звання, ударяв присвячуваного мечем навзнаки по плечу, вимовляв формулу присвячення, одягав шолом і золоті шпори, вручав меч - символ лицарської гідності - і щит із зображенням герба і девізі. Присвячений, у свою чергу, давав клятву вірності і зобовязання дотримувати кодекс честі. Ритуал лицарських достоїнств відносили військову відвагу і презирство до небезпеки, гордість, благородне відношення до жінки, увага до потребуючим в допомозі членів лицарських прізвищ. Засудженню підлягали скнарість і скупість, не прощалася зрада. [4, 33]

Але ідеал не завжди був у згоді з реальністю. Що ж до грабіжницьких походів в чужі землі (наприклад, узяття Єрусалиму або Константинополя під час хрестових походів), то лицарські «подвиги» приносили горе, розорення, наругу і ганьбу не одним простолюдинам. Жорстока експлуатація селян, захоплення здобичі у феодальних війнах, грабіж купців на дорогах були основними джерелами лицарських доходів. Прагнучи захоплення чужих земель і багатств, лицарство взяло діяльну участь в загарбницьких грабіжницьких підприємствах - хрестових походах.

Розділ ІІІ. Хрестові походи, лицарські ордени, як їх слідство

Ще в старовині розпочалася боротьба за панування в країнах Передньої Азії, особливо в Серії і Месопотамії, а також за оволодіння Єгиптом. Ці країни були одним з багатющих і культурних районів тодішнього миру. Через них пролягали шляхи міжнародної торгівлі. За панування в цих країнах вели боротьбу Візантія і Іран, Іран і араби, араби і Візантія. В кінці XI століття в боротьбу вступили і феодальні держави Західної Європи.

Хрестові походи - цей військово-колоніальний рух західноєвропейських феодалів в країни Східного Середземноморя, що продовжувалося протягом майже двох сторіч (1096 - 1270) під знаком боротьби християнства з ісламом за «святі місця», вони були направлені на звільнення Труни Господня з рук невірних. [11, 195]

3.1 Передумови хрестових походів

Найменування хрестових походів в історії отримали військово-колоніальні походи західноєвропейських феодалів в країни східного Середземноморя, а також в межі земель належали західним словянам і прибалтійським народам. Хрестові походи в країни Східного Середземноморя, що походили під виглядом релігійних заходів, звідти і їх назва, почалися в кінці XI століття і продовжувалися з перервами до кінця XIII століття.

В хрестових походах брали участь різні шари феодального суспільства. Найкрупніші з феодалів - королі, графи і герцоги прагнули шляхом захоплень багатих земель розширити свої володіння, збільшити доходи і посилити вплив в Європі.[11, 210]

Головну військову силу хрестових загонів складали загони дрібних феодалів-лицарів. Основний засіб виробництва в цю епоху феодалізму - земля виявилася на Заході до XI століття поділеної між світськими і духовними представниками пануючого класу. Перетворення ж довічного бенефіція в спадковий феод привело до встановлення певного порядку спадкоємства землі феодалами. Тепер вона стала переходити від батька тільки до старшого сина (право старшинства, або майорат). В результаті цього в Західній Європі утворився численний прошарок лицарів, не мали феодів і жадаючих як захоплення і грабежу нових територій, так і закріпачення що живуть на них селян.

Окрім крупних і дрібних феодалів, в хрестових брали участь також і представники купецької верхівки багатьох міст Генуї і Венеції, що прагнула захоплення територій Передньої Азії, і ліквідації торгового суперництва Візантії і до зміцнення своєї ролі посередників між Сходом і Заходом.

Найактивнішу роль в хрестових походах грала римська католицька церква, що є найбільшим феодальним власником і зацікавлена у військово-колоніальному русі. Через ті ж причини, що і решта крупних феодалів. Але у церкви були ще і свої особливі інтереси. До часу першого хрестового походу західна і східна церкви остаточно відділилися один від одного. З цієї миті прагнення західної церкви підпорядкувати собі східну складало один з головних пунктів в реакційній теократичній програмі папства, що бажало поставити владу римського папства вище за всяку іншу світську і духовну владу. Вдалі походи на схід католицькій церкві розраховували також збільшити кількість єпархій (церковних областей, зобовязаних сплачувати їй десятину) і підвищити таким шляхом свої доходи. Крім того, що йшли в похід особи часто жертвували свої заощадження церкви або віддавали під її заступництво своє майно. Багатства церкви після цього безперервно росли. [13, 57]

В кінці XI століття духівництво почало посилену проповідь походів на схід і захоплення Серії і Палестини. Церква закликала віруючих до завоювання Єрусалиму (був в руках у мусульман), де, згідно християнським легендам знаходилася гробниця Ісуса Христа. Церква висунула під час хрестових походів офіційне гасло: «Звільнення Труни Господня». Дійсні ж причини східного напряму хрестових походів були інші. Європейця мали перебільшене уявлення про легкість завоювання країн Східного Середземноморя, роздроблених на низку феодальних володінь - сельджуйські емірати безперервно ворогували один з одним. У важкому положенні в цей час знаходилася Візантія, яку з усіх боків вороги, що захоплювали її володіння. Вона була вимушена звертатися на захід за допомогою. Головне ж, в Європі існувало переконання щодо «казкових багатств» Сходу, що стояв по своїй матеріальній і духовній культурі значно вище за Захід, що здавна склалося.

Численні богомольці (паломники), що відправлялися до Єрусалиму на поклоніння «Труні Господню» і купці, що торгували з країнами Передньої Азії, були в містах Візантії, Серії і Палестини, незмінно дивувалися з краси і витонченості будівель і храмів, достатку багатих лавок і ринків і всіляких на Заході товарів. Повертаючись на батьківщину, купці і паломники приносили з собою розповіді не тільки про пальми Ієріхона, водах Йордана і про «Труну Господові», але і захоплені відгуки про багатства Сходу. Так в Західній Європі складалася думка про заморські країни, повні достатку, які не тільки вигідно, але і не важко завоювати. [18, 82]

Що склалася в кінці XI століття на Близькому Сході обстановка сприяла здійсненню цих загарбницьких планів. Турки-сельджуки, заволодівши в 1055 році Багдадом і розгромивши візантійське військо в битві при Манцикерте в 1071 році захопили майже всю Малу Азію, а також Сірію і Палестину з Єрусалимом, де знаходилися головні християнські святині. Це до деякої міри утрудняло відвідини паломниками «святих місць». Вони в XI столітті десятками тисяч притікали сюди зі всіх країн Західної Європи. Турки кривдили богомольців, грабували торгові каравани і тим робили абсолютно неможливими торгові стосунки з Сходом.

Все це і дало духівництву мотив призвати до походу для звільнення «Труни Господня» від «невірних». Успіху цієї проповіді сприяв обіг по допомогу, що виходило від Візантії. Переляканий імператор Константинополя звернувся до західних християн з проханням надати йому допомогу в боротьбі з невірними. Він думав найняти на заході солдатів і скористатися ними для відвоювання втрачених азіатських областей. [16, 154]

3.2 Мета і учасники хрестових походів

Рух хрестоносця охопив спочатку не тільки феодалів, але і широкі верстви населення. Сотні тисяч народу багатого і бідного, і князів і простолюдинів відгукнулися на цей заклик. В ньому брали участь маси селян, а також купецтво північно-італійських міст-республік. Натхненником і духовним вождем хрестоносців було католицьке духівництво на чолі з татом.

Природно, що спонукальні мотиви і мета кожної з цих соціальних груп феодального суспільства були різними, хоча їх всіх обєднувало одне гасло - звільнення християнських святинь. Для крупних феодалів і лицарства головним мотивом була нажива, захоплення земель і багатої здобичі. Крупні сеньйори прагнули створити на Сході самостійні князівства, а що брали участь в походах монархи західних держав - колоніальні володіння. Численне лицарство сподівалося отримати в завойованих країнах земельні «лены». Духівництво чекало прибуткових церковних посад і багатих приходів. Папство, виступаючи в ролі єдиного керівника, переслідувало мету укріпити своє верховенство не тільки над католицькою церквою, але і над всіма західними державами, а також розповсюдити вплив римського престолу в країнах східного православя, що недавно відокремилося. Вже тато Григорій VII планував похід для освоєння «святих місць» і припускав на цій основі обєднати православя з католицизмом. Папство сподівалося також на успіх католицької місії в мусульманських країнах. Важливу роль грали і фіскальні міркування - поповнити казну за рахунок багатих церковних володінь на Сході.

Для маси селян, що страждали від феодального гніту у себе на батьківщині, відхід «за море» в далекі країни давав надію знайти свободу, позбулася експлуатація, можливо, і розбагатіти. Але, на жаль, ці надії виявилися марними, а подальші хрестові походи вже не викликали серед бідноти колишнього ентузіазму. Втратили своє колишнє значення і релігійні мотиви походів, що звиродніли в звичайні грабіжницькі експедиції.

В хрестових походах активно брали участь крупні північно-італійські міста-республіки - Венеція, Генуя. Піза і інші, які прагнули укріпити свої позиції в торгівлі з Сходом, захопити бази і створити колонії в Східному Середземноморї. [7, 81]

Лицарі охоче збиралися в далекий шлях. Боротьба з невірними відповідала їх ідеалам, передчуття битв розпалювало їх войовничий запал, а віддалені невідомі країни і небезпечні подорожі будили в них невтомну пристрасть до пригод. Удома ці солдати втомлювалися від неробства, гинули від нудьги і часто тужили в безвихідній потребі. Багато хто абсолютно заплутався в боргах, а тим часом, тато звільняв всіх хрестоносців від боргових зобовязань. Таким чином, гонитва за багатством, яке обіцяли незвідані країни, потреба і заплутані грошові обставини грали чималу роль в захопленні лицарства хрестовими походами. Але, крім того, не потрібно забувати, що середні століття були століттями палкої віри, і багато хто з хрестоносців, одушевлені дійсною набожністю, бажали спокутувати свої гріхи обтяжливими і небезпечними і небезпечними походами.

Лицарі споряджалися в похід так, як ніби вони і не розраховували на повернення. Вони везли з собою весь свій маєток, зброю, начиння вели всю свою челядь. Їх намети блищали золотом, в обозі вони везли всі свої коштовності. За обозами пнулися співаки, блазні, музиканти і скоморохи, що розважали під час зупинки все лицарське суспільство. Війська наростали, як сніжна лавина, тому що по дорозі до них приєднувалися всі нові і нові загони.

Хрестові походи і захоплення більшої частини побережжя Східного Середземноморя утворилися чотири держави хрестоносців: Єрусалимське королівство в Південній Сірії і Палестині, графство Тріполі на сірійському побережжі, князівство Антіохськоє в Північній Сірії і графство Едесськоє у Верхній Месопотамії. [13, 197]

В державах хрестоносців були заведені порядки, що панували на батьківщині більшості з них - у Франції. Феодальне звичайне право отримало тут письмову фіксацію в так званих «Єрусалимських асизах», що були як би конституцією єрусалимського королівства. Відносини між феодалами будувалися на основі ленної залежності. Хрестоносці піддавали місцеве населення жорстокої експлуатації. Селяни обкладалися важкими оброками в розмірі від 1/3 до Ѕ урожаю, місцями існували і панщинні повинності. Корінне населення неодноразово піднімало повстання проти прийшлих тих, що пригноблюють. Хрестоносцям насилу вдавалося утримувати владу над мусульманським населенням. В той же час їм доводилося напружувати сили для оборони своїх вельми уразливих володінь, що розтягнулися більш ніж на тисячу кілометрів з півночі на південь. Щоб мати постійну військову силу для оборонних і наступальних воєн, були створені духовно-лицарські ордени тамплієрів (храмовників) і госпітальєрів (іоаннітів). Пізніше виник ще і Тевтонський орден, що обєднував німецьких лицарів. (XII-XIII століття) Членами цих орденів були лицарі, що жили по особливих чернечих обітницях. Тамплієри носили білі плащі з червоним хрестом; госпітальєри - червоні плащі з білим хрестом; у тевтонських лицарів був білий плащ з чорним хрестом. Члени ордена давали чернечих обітниць (не здобувається, відмова від майна, цнотливість, покора), носили схожі з чернечим одіяння, а під ними військова зброя. [16, 132]

Члени орденів завжди були готові до війни з «невірними». У розпорядженні лицарів знаходилися слуги, яким відводилося низьке місце в ордені. На чолі ордена стояв «великий магістр», що підкорявся безпосередньо татові. Ордени користувалися великими привілеями і з часом перетворилися на багатющі корпорації, що володіють землею і нерухомою власністю. Тамплієри, наприклад, займалися лихварськими операціями і мали свій в розпорядженні величезні грошові кошти.

Лицарські ордени виникли як класові феодальні організації, неодмінною умовою вступу в них була приналежність до феодального класу, в деякі лицарські ордени приймалися тільки представники родової феодальної знаті. Найбільше розповсюдження і значення ордена отримали в період феодальної роздробленості, будучи однією з форм ополчення феодального класу в цілях утримання в покорі експлуатованого селянства і здійснення військових захоплень. В XIV-XV століттях деякі ордени фундирувалися государями, що перетворювали їх на знаряддя зміцнення своєї влади (Орден Підвязки, встановлений англійським королем Едуардом III в 1350, орден Золотого руна, встановлений бургундським герцогом Пилипом добрим в 1429 році і ін.). велике розповсюдження отримали: орден Іоаннітов (1113), орден Тамплієрів (1118), Тевтонський орден (1128). Пізніше в Іспанії діяли ордени Калатрава, Сант-Яго, Алькантаре. В Прибалтиці відомий орден Мечоносців і Льовонській. Організаційно вони будувалися на основі строгої ієрархії, очолюваної виборним магістром, затверджуваним тато римський. При магістрі діяв капітул (порада), із законодавчими функціями. [11, 230]

3.3 Значення хрестових походів

Найважливішим хрестових походів для Західної Європи був західноєвропейськими країнами торгових шляхів по Середземному морю, які раніше знаходилися в руках у Візантії і країн Східного Середземноморя. А то обставина, що торгові шляхи по Середземному мору потрапили в руки західноєвропейських купців, сильно сприяло їх торгівлі з Сходом, що зіграла в економічному розвитку західноєвропейських держав велику роль. північно- італійські міста отримали в цій торгівлі важливе значення, оскільки Візантія, розгромлена в результаті четвертого хрестового походу, вже не могла з ними змагатися. Це мало велике значення для більш швидкого зростання північно-італійських міст і полегшило виникнення в них ранніх паростків капіталістичних відносин.

На Сході хрестоносці познайомилися з шовківництвом, новими землеробськими культурами (не відомими доти на Заході), рисом, кавунами, лимонами і деревами фісташок. Саме під час хрестових походів в Європі почали користуватися вітряними вітряками, познайомилися з їх вживанням в Серії. Зустрівши більш високу матеріальну культуру на Сході, населення Західної Європи навчилося також виготовленню більш тонких тканин, різній обробці металів. Феодали, що побували на Сході, набуває там більш витончені смаки. Розширення ж потреб вищих класів західноєвропейського суспільства вело до посилення експлуатації селян, а отже, і до їх загострення класової боротьби в Європі. Були такі економічні і соціальні наслідки хрестових походів для західноєвропейських. [14, 156]

3.4 Створення і організація Тевтонського ордена

Орден виник в кінці 12 в. в Палестині під час хрестових походів, в 1198 р. затверджений татом Інокентієм III. Він виник спочатку як госпітальне братство для догляду за пораненими під час облоги фортеці Аксон. Тевтонський орден склався з двох орденів: Мечоносців і Ордени лицарів чорного хреста діви Марії. Обєднання відбулося в 1237 році за наполяганням тата римського Григорія 9-го. Тевтонський орден після занепад Єрусалимського королівства і повернення до Європи з 1211 по 1225 рік діяв в Угорщині, але був вигнаний звідти і виявився без місця. В цю важкий для нього годину Ордену пощастило - в 1226 році він отримав запрошення від мазовецького князя Конрада осісти на 20 років в Хелмінської землі (в Польщі) для заспокоєння і християнізує прусів. [17, 202]

Відповідно до статуту Орден складали члени трьох категорій лицарі, що мали право посідати вищі адміністративні посади, священики і службові брати. В число лицарів приймалися тільки особи дворянського походження. Серед священиків були як вихідці з дворян, так і з простонароддя. Лицарі і священики давали обітницю довічного служіння Ордену. Службові брати набиралися з недворянських станів і посідали низькі адміністративні і господарські посади. Службовим братам дозволялося по статуту давати тимчасову обітницю служіння. В Орден могли вступити тільки особи німецького походження. Хоча іноді ця статутна вимога порушувалася. Всю орденську ієрархію очолював великий магістр ( або гросмейстер), що обирався довічно вищою адміністративною порадою - генеральним капітулом. До цього органу входили представники всіх відділень Ордена. Генеральний капітул збирався щорічно для вирішення найважливіших питань діяльності всієї орденської організації. Великий магістр призначав з відома генерального капітулу братів на вищі посади Ордена: великого маршала, великого госпітального, головного скарбника і т.д.

В Ордені підтримувалася сувора дисципліна, особливо під час військових дій. Основою дисципліни був страх перед покаранням. Брати вели аскетичний спосіб життя, хоча аскетизм в частині живлення, наприклад, був вельми помірним - війна вимагала сильних чоловіків. [18, 212]

3.5 Зовнішня політика Ордена. Підкорення Пруссії

Тевтонський орден після занепаду Єрусалимського королівства і повернення до Європи з 1211 по 1225 рік діяв в Угорщині, але був вигнаний звідти і виявився без місця. В цю важкий для нього годину

Оскільки натиск, що все більш посилювався, турок створював украй несприятливі умови діяльності лицарів на сході, великий магістр ордена Герман фон Зальца (1210-1239) переніс центр тяжкості діяльності ордена на захід. Тевтони обзавелися великими землями в Німеччині і Сілезії і за пропозицією угорського короля відкрили своє відділення на угорській межі, в Семіградді. Проте угорський король вчасно зрозумів, яка небезпека загрожувала йому від сусідства німців, і в 1224 р. позбавив тевтонів Семіграддя їх привілеїв. В 1226 році за договором великого магістра ордена Германа фон Зальца з польським питомим князем Конрадом Мазовецьким орден отримав Кемлінську землю і, перенісши свою діяльність до Східної Європи, почав підкорення прусів. [19, 152]

Захопивши прусські землі, Орден цілеспрямовано відвоював у Конрада важливі для себе польські території (Поморя) і направив військовий удар проти Великого князівства Литовського.

Необхідно сказати, що в тому ж 1226 році магістр Ордена заручився грамотою імператора Фрідріха 2, яка всі територіальні завоювання в землях пруссів «передавала» у власність хрестоносців. Через два роки Конрад був вимушений віддати Ордену Хелмінську землю в «вічне володіння».В Прибалтиці утворилася крупна феодальна держава військово-колонізації Тевтонський орден, володіння якого тягнулися від Вісли до Нарви, перегородивши вихід до Польщі, Литви, Росії. Опорними пунктами хрестоносців сталі укріплені замки. Місцеве населення було майже винищено, частково бігло за Німан. Резиденцією гросмейстера (великого магістра) ордена був )с1309 Марієнбург (з 1466 Кенігсберг).

Білорусь і Литва ще при Міндовзі випробовували тиск Ордена.

Необхідність протистояння йому привела в 1325 році Велике князівство Литовське до союзу з Польщею. Союз скріпляв браком польського короля Казимира 3 з дочкою Гедіміною Алдоною. [2, 357]

Із земель Великого князівства для хрестоносців життєво важливо було дістати Жмудь, яка відділяла ливонців від орденської Прусії. У разі обєднання у хрестоносців опинилося б в руках все балтійське побережжя; для литовців і білорусів таке обєднання створювало смертельну загрозу і, крім того, сильно ущемляло їх економічно, віднімаючи вихід до моря.

Формально походи хрестоносців на Литву і Білорусь представлялися як місіонерські, богоугодні - проти язичників і російських «недомірків».

Великі князі литовські вимушено укладали з Орденом угоди, що обіцяли йому Жмудь під орденську владу.

3.6 Агресія проти прибалтійських народів

Загарбницькі задуми Ордена, проте не обмежувалися Жмуддю. В 1392 році між Тевтонським орденом і угорським королем Сигізмундом Люксембургським був укладений договір про сумісне ведення війни проти Польщі і Великого князівства, в результаті якої передбачалося розділити територію супротивника таким чином: Орден одержував Жмудь, Білу і Литовську Русь, Полісся, Подляшье, Мазовецкоє князівство, землі Пскова і новгородського, Велікопольшу; Сигизмунд повинен був знайти південну Польщу і Червоную Русь (тобто всю Волинь і Поділля).

При такому сусідстві державний розвиток Великого князівства і Польщі не міг проходити нормально. Той, що крушить Ордена став невідкладною задачею, життєво необхідною потребою литовців, білорусів і поляків. Цю задачу і розвязала Велика війна 1409-1411 років. [6, 305]

Стратегічне рішення у війні ухвалене польським королем Владиславом - Ягайлом і великим князем литовським Вітовтом на таємній нараді в Новогрудці в грудні 1408 року. Першою дією війни стало повстання Жмуді, яка в цей час знаходилася під управлінням Ордена. За наказом Вітовта жмудскі загони напали на лицарські землі і вирубали хрестоносців. Посли Ордена, як записав Ян Длугош, негайно звернулися до Ягайле зясувати його відношення до того, що Олександр - Вітовт

Великий князь литовський, забрав у них землю самагитів (Жмудь), не дивлячись на те, що відкритою грамотою записав її у вічний дар магістру і Ордену і відрікся від всякого права домагатися на неї, а начальників і намісників його.

Ордени перебив або захопив в полон з ганьбою і соромом. І хоча магістр і Орден споряджали багато посольств до згаданого Олександру - Вітовту і багатократними проханнями і наполяганнями добивалися повернення захопленої землі і повернення полонених, проте їх старання і прохання не надали ніякої дії, оскільки Олександр, князь литовський, насміявся над їх наполяганнями і вимогами.

Польські посли в Марієнбурге (столиця Ордена) у відповідь на загрозу магістра, що він набере військо і нападе на Велике князівство відповіли:

«Перестань, магістр, страхати нас, що підеш війною на Литву, оскільки, якщо ти вирішиш це зробити, то не сумнівайся, що тільки ти нападеш на Литву, наш король вторгнеться до Пруссії». Тоді німці, не зволікаючи, почали військові дії проти поляків і захопили Добжінську землю. Бойові дії тривали не довго і завершилися перемирям Польщі з Орденом до 1410 року. Але перемиря з Великим князівством великий магістр не уклав, що давало йому можливість продовжувати військовий натиск проти Литви і Білорусі. Арбітром в суперечці Польщі і Ордена взявся виступити чеський король Вацлав; рішення його повинне було оповістити в Празі 9 лютого 1410 року. Оскільки ні Ягайла, ні Вітовт не сумнівались, що Вацлав оголосить рішення на користь Ордена, те відновлення війни наступним літом було невідворотно. [9, 54]

В грудні 1409 року Вітовт і Ягайла зустрілися в Бресті, де обговорили детальний план літнього походу на хрестоносців. На цю брестську нараду запрошувався хан Джелаледдін, син Тохтамиша, якому підкорялося прийняте у Великому князівстві велике золотоординське військо. З ханом була укладена домовленість, що він виводить на війну певне число кінноти, а за це після війни Вітовт допоможе Джелаледдіну повернути батьківський престол в Золотій Орді.

На брестській нараді Вітовт і Ягайла обговорили також чисельність і місце збору військ Польщі і Великого князівства, стратегію удару, питання набору найманців, дипломатичну тактику залучення своїх можливих союзників і нейтралізації можливих союзників Ордена.

Відповідно плану в останніх числах травня 1410 року в Гродно стали стягуватися полиці з білоруських і литовських земель і князівств. Звідси рушили вони до витоків річки Нарев, де був призначений збір всьому війську Вітовта вчинили перехід через мазовецькі землі і прийшли на Віслу, де зустрілися з польськими корогвами. Це було на початку липня, а за два тижні відбулася Грюнвальдська битва, що стала кульмінацією всієї війни 1409-1411 років і що визначило її результат. [10, 79]

3.7 Грюнвальдська битва

У ряді великих битв того часу Грюнвальдська виділяється як кількістю що брали участь в ній військ, так і незвичайним успіхом результатів: Орден, який ще вранці 15 липня 1410 року був однією з могутніх держав Європи, до вечора став майже нічим, і йому загрожувало зникнення з політичної карти. Хоч згодом Ордену вдалося повстати і окріпнути, поразка його в Грюнвальдській битві змінила політичний і військовий клімат в Європі і вивела Польщу і Велике князівство Литовське в число дієвих країн, з якими було слід вважатися.

Зрозумілий тому глибокий інтерес до цієї битви з боку істориків багатьох поколінь Польщі, Литви, Білорусі, Німеччини, Росії.

В битві брали участь корогви зі всіх білоруських земель і князівств; всі міста, кожне село дали воїнів для Грюнвальдської битви, і, звичайно ж, цікаво прослідкувати за наявними прямими і непрямими свідченнями, була яка ця участь.

Польське військо прийшло на битву у складі 50 корогов; з них 7 виставили підлеглі Польщі українські землі. Длугош називає наступні українські полиці: Львівський, Холмській, Галицький, Перемишльській і три Подільських; в двох корогвах були наймані лицарі з чехів, моравів, сілезців.

Велике князівство Литовське виставило на полі бою 40 корогів:

30 з них мали на прапорі Погоню - герб Великого князівства; 10 - герб Колони - білі стовпи на червоному фоні. Крім них, з Вітовтом прийшла кіннота хана Джелаладдіна. Длугош в своїй « Історії Польщі визначає число татар, що брали участь в Грюнвальдській битві в 300 чоловік. Цифра, безумовно, у багато разів занижена. По переказах білорусько-литовських татар, їх прийшло до Вітовту 40 тисяч. Тому думки дослідників були вельми суперечні. Одні вважали, що в поході 1410 року було близько 30 тисяч татар, інші затверджують, що Джелаледдін виставив для битви 10-15 тисяч воїнів, треті обмежують чисельність допомагаючих Вітовту татар 1- 2 тисячами. Не маючи точних даних, важко погодитися з будь-якою думкою, але непрямі свідоцтва дозволяють вважати, що Джелаледдін приєднав до війська Великого князівства не менше 5 тисяч вершників. Такий висновок можна зробити на підставі того, що ординці, що прийшли з Тохтамишем були розміщені в багатьох білоруських і литовських повітах; і потім - відновлення на батьківському троні могло бути реальним для Джелаледдіна тільки за наявності у нього самого достатньої військової сили. [12, 352]

Вітовту була потрібна перемога над Орденом. В цьому випадку він повертав Жмудь, одержував Судави, а Ягайла повертав йому ту частину родючих подільських земель, якими користувалася Польща. Поразка Ордена і мирні межі із Золотою Ордою у разі приходу туди Джелаледдіна перетворювали Велике князівство в найсильнішу державу; реальні можливості самостійного розвитку Великого князівства, зрозуміло, добре бачилися Вітовту, і він був зобовязаний для досягнення заповітної мети докласти всіх сил. Це означало, що він повинен був вести на битву граничне число своїх полків.

Орден дозволив супротивнику перейти межі, що виявилося згубним для багатьох замків і поселень - їх розграбували і спалили. Не просто зрозуміти, чому орденський капітул вирішив дати бій Вітовту і Ягайле на своїй території. Удар Ордена по військах Польщі і Великого князівства під час їх зєднання під Червіньськом на Віслі міг би швидше і з меншими втратами вирішити результат літньої кампанії на користь хрестоносців. Але не все, що стало відоме дослідникам цієї битви, було відоме великому магістру, коли він ухвалював рішення. Зокрема він ніяк не міг знати, чи ударять на нього Ягайла і Вітовт зєднаними силами або розрізнено, по двох напрямах. Коли ситуація яснішала і стало відомо, що польські і білорусько- литовсько- українські війська спільно рухаються до бродів на Дрвенце, перехід через які відкривав прямий шлях в глибінь орденських земель, Ульрік фон Юнгинген зустрів їх на цих бродах і був тут готовий дати рішучу битву. [11, 170]

Броди були укріплені частоколами і палісадами, за ними стояла напоготів артилерія і загони арбалетників, а в глибині - важка і легка кіннота. Штурм бродів обернувся б для союзників поразкою, і тому Вітовт і Ягайла вирішили обійти Дрвенцу біля витоків. Цей маневр був несподіваним для хрестоносців, але вони швидко зорієнтувалися в стратегії супротивника і досить точно визначили маршрут його руху.

Шлях, яким просувалися війська Ягайла і Вітовта, неминуче проходив через села Грюнвальд, Людвіково і Танненберг, і тут великий магістр вирішив зупинити ворога і навязати йому бій. Німці прийшли сюди на день раніше. Обоз хрестоносців розташувався біля Грюнвальда, а їх корогви зайняли бойові позиції між селами Танненберг і Людвіково.

Саме тут вранці 15 липня і почалася знаменита битва.

Слід сказати, що як все відбувалося на полі битви насправді ніхто не знає, і навряд чи виявиться документ, проливаючи яскраве світло ясності на багато загадок цієї запеклої січі багатьох народів. Тому всі висунуті істориками версії перебігу битви, її розвитку носять гіпотетичний характер. Але сукупність робіт багатьох дослідників і минулого і нашого часу дозволяє представити дії білорусько- литовсько- українських корогів і татар на Грюнвальдських горбах з деякою визначеністю. Хрестоносці програли битву. Поховавши убитих рушили до Мальборку. Рухалися украй поволі, сто кілометрів йшли більше тижня. Зволікання Ягайла дозволило хрестоносцям налагодити захист Марієнбургу, втягнути війська Ягайла і Вітовта в тривалу і безплідну облогу, і таким чином Орден виграв час, зібрав деякі сили, організував проти Польщі і Великого князівства коаліцію імперських німців, угорського і чеського королів. Півтора місяця облоги ні до чого ні привели, і 8 вересня війська Вітовта першими знялися і пішли на батьківщину.

Розділ IV. Занепад лицарства та наслідки походів

В Грюнвальдській битві Тевтонський орден зазнав вирішальну поразку, експансія ордена була зупинена. Орден хоча і зберігся, але міцно слабшав, і вже не був в змозі звістки агресивну політику проти сусідів з колишньою наполегливістю і силою.