Лицарські ордени

Ця військово-чернеча організація відома в нас під декількома назвами:

- Орден бідних лицарів Ісуса із Храму Соломона;

- Орден бідних братів Ієрусалимського Храму;

- Орден тамплієрів;

Офіційна назва цього Ордена латинською мовою, яку йому було дано Римським Папою при заснуванні -- Pauperurum Commilitonum Christi Templiqne Solamoniaci.

В 1118 (1119?) році в період між Першими й Другим Хрестовими походами французькі лицарі Гюг де Пайєн і Жофруа де Сен-Омі, і ще сім інших французьких лицарів (Андре де Монбар, Гундомар, Ролан, Жоффрей Бізо, Пейн де Мондезір, Аршамбо де Сент-Ейнан) взяли на себе турботу про захист дороги, що веде від узбережжя Середземного моря до Єрусалима, від розбійників і грабіжників. Передбачалося в першу чергу захищати християнських прочан, що прибули у Святу Землю поклонитися християнським святиням у Єрусалимі. Король Єрусалима Болдуїн відвів їм під резиденцію частину свого замка Тампля (Temple), побудованого на місці древнього іудейського храму Соломона. Ця група лицарів обєдналася у військово-чернечий орден за назвою "Бідні лицарі Ісуса із Храму Соломона" (за іншими джерелами "Бідні брати Ієрусалимського Храму"), однак їх у побуті стали йменувати за місцем резиденції тамплієрами або лицарями Храму.

Вступаючи в Орден лицарі одночасно ставали ченцями, тобто приймали чернечі обітниці слухняності (покірності), бідності й безшлюбності. Устав тамплієрів, як затверджується, був розроблений самим св. Бернаром і затверджений на церковному Соборі у французькому місті Труа Римським папою Євгенієм III в 1128 році. Основою Уставу тамплієрів послужив устав чернечого Ордена цистеріанців (не військово-чернечого, а просто католицького-чернечого), самого строгого й твердого уставу.

Лицар, вступаючи в Орден тамплієрів відрікався не тільки від всього мирського життя, але й від родичів. Його їжею повинні були служити лише хліб і вода. Заборонялися мясо, молоко, овочі, фрукти, вино. Одяг лише найпростіший. Якщо після смерті лицаря-ченця в його речах виявлялися золоті або срібні вироби, або гроші, то він втрачав право на похорони на освяченій землі (цвинтарі), а якщо це виявлялося вже після похорону, то тіло належало витягти з могили й кинути на поживу псам. Вони не мали права вести світське життя, співати й навіть сміятися. Дисципліна була дуже суворою. Лицарям належало дати три обітниці, яких вони повинні були неухильно дотримуватися. Це обітниці цнотливості, бідності й послуху. Після цього неможливо було ослухатися наказу вищого за рангом.

На ділі виявилося, що ці вимоги для публіки. Тамплієри прославилися самими жадібними щодо військового видобутку, почуттєвих розваг і винопиття, не соромлячись убивали й грабували кого завгодно, включаючи й одновірців. Це добре описано в романі В.Скотта "Айвенго". Хоч це й художній твір, але історичні хроніки підтверджують цей стиль поводження тамплієрів в Англії.

Члени Ордена тамплієрів ділилися на три стани:

- лицарі;

- священики;

- сержанти (служителі, пажі, зброєносці, прислуга, солдати, охоронці й т.п.).

На відміну від, скажімо Тевтонського Ордена, чернечі обітниці в тамплієрів приймали всі стани і усі строгості уставу стосувалися всіх членів ордена.

Відмітними знаками Ордена тамплієрів були білий плащ-мантія для лицарів і коричневий для сержантів із червоним восьмиконечним хрестом (відомий ще як "мальтійський хрест"), бойовим вигуком: "Босеан", прапором (штандартом) -- чорно-біле полотнище з девізом "Non nobis Domine" (це початкові слова 9 вірша псалома 113 "Non nobis Domine, non nobis, sed nomini tuo da gloriam... -- не нам, Господи, не нам, але імя твоєму дай славу...); гербом Ордена стало зображення двох лицарів, що їдуть на одному коні (символ бідності тамплієрів).

За деяким джерелам у сержантів зображення хреста було неповним і він мав вигляд букви "Т".

Лицарями Ордена могли стати тільки французи (пізніше й англійці) шляхетного походження. Тільки вони могли займати вищі керівні посади (великий магістр, магістри володінь, капітулєри, каштеляни, драпієри й т.п.).

Втім, щодо національності дотримувалося це не занадто строго. Серед лицарів зустрічаються й італійці, іспанці, фламандці.

Сержантами Ордена могли стати як багаті городяни (займали посади зброєносців, рахівників, управителів, комірників, пажів і т.п.), так і прості люди (охоронці, солдати, прислуга).

Священиками ордена могли стати священики католицької церкви, однак, вступаючи в орден, такий священик ставав членом ордена й підкорявся тільки магістрові ордену і його вищих сановників. Єпископи католицької церкви й навіть сам папа втрачали над ними владу. Священики виконували духовні обовязки в ордені, хоча й лицарі ордену були наділені правами духівників. Будь-який член ордену міг відправляти свої релігійні обовязки тільки перед орденськими священиками (сповідь, причастя й т.п.).

Поступово орден переростав у бойову одиницю, що підкорялася лише Великому магістрові й Папі Римському. Великим магістром відразу ж був обраний де Пейнсон.

У результаті суворої дисципліни й беззаперечної слухняності тамплієрам вдалося домогтися організованості. У результаті вони заволоділи величезними багатствами. Тамплієри стали власниками корабелень і портів, не кажучи про численні землі. До того ж у них був свій могутній флот. Доходило до того, що вони могли позичати величезні суми грошей монархам, які втратили своє становище, у результаті чого мали можливість впливати на державні справи.

Феодали різних країн дарували ордену маєтки, села, міста, замки, церкви, монастирі, податки й податі від яких стікалися в касу ордену. Уже в 1133 році бездітний король іспанської провінції Арагону Алонсо I, що також володів Наваррою й Кастилією, вмираючи заповів всі свої володіння орденам тамплієрів і госпітальєрів. Хоча цей заповіт не був виконаний, але Раміро ель Моне, які зійшов на арагноський престол відкупився від орденів дуже великими милостинями. Французький король Филип I Август дарує в 1222 році ордену величезну по тим часам суму в 52 тисячі золотих.

Однак, як доводять багато істориків, дійсною основою багатств ордену виявилися не військова здобич і пожертвування, а активна лихварська діяльність, фактично, створення банківської системи Європи.

З історичних джерел відомо, які саме тамплієрами були введені бухгалтерські документи й банківські чеки. Лицарі Храму не цуралися науки, усіляко заохочували її розвиток. До того ж намагалися всі новітехнічні винаходи тримати в себе. Відомо, що, наприклад, компас, уперше використали саме тамплієри. Лицарі-тамплієри були вправними хірургами. Часто їм доводилося лікувати поранених, що, зрештою, входило до обовязків членів ордену.

1191 рік став роком загибелі або розпаду ордену Тамплієрів, які не змогли втримати фортецю Сен-ЖандАкр під час Хрестового походу. Однак, частина його продовжувала існувати.

У Німеччині король Генріх обмежився тим, що оголосив орден розпущеним, однак ще й в 1318 році госпітальєри скаржилися Папі, що хоча орден і розпущений, але тамплієри продовжують володіти своїм майном і проживати в замках.

В Італії наказ папи римського про арешт тамплієрів був виконаний швидко й неухильно. Однак, ордену був нанесений нищівний удар і фактично 13 жовтня 1307 року орден тамплієрів припинив своє існування. У всякому разі, як організована сила, як дієздатна організація. Хоча маршал ордену, драпієр і скарбник були арештовані на Кіпрі тільки 27 травня 1308 року, але судовий процес проти тамплієрів уже йшли щосили й ці останні вищі сановники ордену просто очікували своєї долі.

Ордену були інквізицією предявлені звинувачення, скажімо так, формальні, хоча очевидно багато з обвинувачень і не необґрунтовані.

Юридично орден Тамплієрів припинив своє існування на підставі булл Папи Римського Клемента V від 22 березня 1312 року (Vox clamsntis), 2 травня 1312 року (Ad providam) і 6 травня 1312 року (Considerantes dudum). З погляду сучасного права це законні розпорядження, тому що й створений орден був також буллою Папи Римського.

Останній Великий Магістр ордену тамплієрів Жак де Молі був визнаний винним у предявлених йому обвинуваченнях, присуджений до смерті й спалений на багатті в 1314 році в Парижі.

2. Госпітальєри -- Мальтійський орден

1070 рік став роком заснування в м. Палестині купцем Мауро з Амальфи госпіталю для прочан до святих місць. З кожним роком госпіталь розростався, перетворившись через якийсь час у братство з догляду за хворими й пораненими. Воно почало набувати значення в найвищих колах, його позиції стали міцними й непохитними.

У 1113 році братство офіційно визнається Папою Римським, перетворюючись на духовно-лицарський орден. Братство почало називатися -- «Орден вершників госпіталю святого Іоанна Ієрусалимського».

Як і в тамплієрів, у госпітальєрів були три обітниці: послуху, бідності й цнотливості. За свій символ лицарі взяли білий восьмикутний хрест, розташований на лівому плечі чорної мантії. Щоб засвідчити обітницю послуху, у мантії були зроблені дуже вузькі рукави, що показували, наскільки мало свободи в ченця. Через певний проміжок часу лицарі змінили колір свого одягу. Відтепер вони почали носити червоне вбрання з хрестом, який був розташований на грудях.

Орден розпадався на три категорії. Тут були просто лицарі, капелани, службова братія. Главою ордену був проголошений Раймонд де Пюї, призначений Великим магістром. Щоб прийняти важливі рішення, лицарі збирали генеральний капітул. З метою продемонструвати, що госпітальєри не прагнуть багатства й згодні його позбутися, члени капітулу повинні були віддавати Великому магістрові гаманець із вісьма динарами.

Протягом тривалого часу догляд за пораненими й хворими -- це й був одним з основних завдань ордену. Головний госпіталь, розташований у Палестині, уміщав близько 2 тисяч ліжок. Іоанніти безкоштовно допомагали біднякам, намагалися нагодувати їх, чим могли. Підкидьки й немовлята також не були обійдені увагою госпітальєрів. Що цікаво, умови для всіх, хто знаходився в госпіталях або притулках, були однакові, незалежно від наявності або відсутності грошей. Але незабаром пріоритети змінюються.

Із середини XII століття лицарі зобовязані захищати прочан і воювати з невірними. Орден уже не бідний: йому належать землі в Південній Франції й Палестині. З кожним роком вплив іоаннітів зростає й стає практично рівним впливу тамплієрів. Кінець XII століття не був щасливим для лицарів. Християні були вибиті з Палестини, й іоаннітам довелося переселитися на Кіпр. Незабаром вони втрачають практично всі землі в Європі. Тоді вони вирішують знову спробувати своє щастя й пристають до європейських берегів.

Для вступу до ордену госпітальєрів з 1262 року треба було довести, що ти належиш до дворянського стану. Але з часом вимоги прийому до ордену змінилися. Зявилося дві категорії бажаючих вступити до ордену. Одна з них припускала вступ за покликанням, а інша -- за правом народження. Люди, що вступають до ордену за покликанням, повинні були тільки довести, що їхні предки не були ремісниками або рабами.

Історія мальтійського ордена, члени якого колись називалися іоаннітами і родоськими лицарями, починається з 1530 р., коли лицарі одержали від імператора Карла V у ленне володіння Мальту із двома сусідніми островами, Гоццо й Коміно, зобовязавшись охороняти Середземне море і його узбережжя проти турків і африканських корсарів.

До ордену мали право вступити й монархи, які зуміли переконати всіх у своїй прихильності до християнства. Як не дивно, але Мальтійський орден відкривав свої двері також для жінок. У лицарів Мальтійського ордену були свої обовязки, якими не можна було нехтувати. Вони повинні були знаходитися постійно в казармах і покидати їх тільки з дозволу Великого магістра. У казармі лицарів, або конвенті, вони зобовязані були провести не менше пяти років. Конвенти знаходилися на острові Мальта -- їхній основній резиденції. Також до обовязків мальтійців входило плавання на кораблях ордену протягом 2,5 років, що мало назву «караван».

Мальтійський орден зявився як би аванпостом християнських держав проти Оттоманської імперії, що досягла в той час апогею своєї могутності. Незабаром після свого переселення на Мальту лицарі допомогли імператорському флоту оволодіти важливою африканською міцністю Галетою. В 1541 р. флот ордена підтримав імператорські війська, що вже відступали під натиском алжирців.

Вищого розквіту слава Мальтійського ордена досягла в правління великого магістра Ла-Валетта (1557-1568 рр.), при якому Мальті довелося витримати страшну облогу турків. Сорокатисячному турецькому війську орден міг протиставити всього 700 лицарів і 71/2 тис. солдат. Християнські государі, яких Ла-Валетт молив про допомогу, не поспішали підтримати лицарів; але останні зуміли самі відбити ворога. Після чотиримісячної облоги турки змушені були відступити, втративши понад 20 тисяч чоловік. Втрата ордена налічувала 240 лицарів і 5 тисяч солдат.

Блискуча перемога як би спянила членів ордена. Лицарі їдуть на материк і проводять там час у бенкетах і задоволеннях. Ті, які живуть на острові, з не меншим захопленням віддаються почуттєвим насолодам.

Колишня військова дисципліна слабшає; виникають розбрати між лицарями окремих народностей.

Минали віки, змінювалися відносини лицарів Мальтійського ордену із зовнішнім світом. Середина XIX століття принесла свої нововведення. Мальтійський орден із військового став духовно-благодійним закладом. Він існує й донині, продовжуючи виконувати цю функцію, його резиденція розташована в Римі.

3. Тевтонський орден

Тевтонський орден (Орден дому св. Марії в Єрусалимі) -- католицький військово-чернечий орден, заснований німецькими хрестоносцями наприкінці XII ст. на базі госпіталю ("Дім святої Марії") для германських хрестоносців. Інакше його також називають Прусським або Німецьким орденом. Орден здійснював політику папської експансії в Прибалтиці і північно-західних руських князівствах. На захоплених орденом територіях проводилося насильницьке окатоличування населення.

Орден був заснований в 1128 в Єрусалимі невеликим кружком багатих німців з метою надавати матеріальну допомогу хворим і бідним прочанам германського походження. Невеликий кружок швидко розрісся в ціле товариство, члени якого стали називатися братами святої Марії Тевтонської.

Близько 1189 року син Фридриха Барбаросси надав новому ордену військовий характер, дав йому устав тамплієрів і форму одягу (білий плащ із чорним хрестом) і назвав Тевтонським орденом Дому святої Діви Ієрусалимської. В 1191 р. папа Климент III затвердив устав ордену, і його назву -- Тевтонський орден.

Першим начальником ордена -- або гохмейстером, як вони стали називатися згодом,-- був Генріх Вольдботт. Перетворившись на військову установу, Тевтонський орден проте зберіг і свій первісний характер релігійно-благодійної установи, з багатьма правилами монастирського життя. Поповнювався він, головним чином, членами германських аристократичних родин.

Великої ролі в Палестині орден не грав, тому що відразу став на сторону Фридріха II і взагалі Гогенштауфенів у боротьбі останніх з папою.

Незабаром після падіння Акри гохмейстер Тевтонського ордену Герман Зальца разом з лицарями переправився у Венецію, де й заснував свою резиденцію.

Фридріх II і папа Гонорій III наділили орден численними землями в Німеччині і Італії. Кожний з них хотів залучити його на свою сторону. Зальца дуже спритно лавірував між ними, прагнучи якось помирити їх. Головною його метою було знайти таку область, де можна було б стати самостійним государем.

Саме в цей час угорський король Андрій запропонував Тевтонському ордену Трансільванську область Бурзу, із містами. Крейцбургом і Кронштадтом, під умовою захищати її від набігів половців, але незабаром відняв в ордена землю під приводом невиконання ним свого зобовязання.

Після цього в 1226 році князь мазовецький Конрад запропонував Тевтонському ордену Кульмську і Льободську землі за захист від прусів. Навчений попереднім досвідом, Зальца виклопотав у Фрідріха II грамоту на володіння Кульмською землею й на Прусську землю, щоб «ввести там гарні звичаї й закони для зміцнення віри й установлення благополучного миру між жителями». В 1228 р. загін лицарів Тевтонського ордена прийшов на береги Вісли.

Пруссія, інакше Боруссія, була населена прусами або борусами, народом литовського племені. Це були язичники з досить розробленим культом. В 1209 р. у цій країні вперше став поширювати християнство єпископ Християн, із благословення папи й за сприяння Конрада, князя мазовецького. В 1215 р. папа призначив Християна єпископом і владикою Пруссії. Християн став скликати хрестовий похід проти прусів. Похід не вдався. Конрад Мазовецький, який сприяв Християну, звернувся, як сказано вище, до Тевтонського ордена, але Християн не погоджувався визнати права ордена на Кульмську землю й на Пруссію.

Після довгих сперечань між Фрідріхом II, папою, Конрадом Мазовецьким і Християном, Тевтонському ордену вдалося влаштуватися. За таємним договором з Конрадом орден одержав від останнього у власність Кульмську землю (правда, договір цей був складений у дуже невизначених вираженнях), раніше віддану Християнові: папі повідомили деякі статті цього договору, де він санкціонував його.

В 1231р. був укладений договір і із Християном: орден визнав себе його васалом, зобовязався платити йому десятину й віддати значну частину Пруссії, якщо її вдасться завоювати. Із цього ж року починається поступове захоплення землі прусів за певним планом: завойовується відома місцевість; у ній будують замки, міста; жителів бють; призиваються переселенці з Німеччини, і завойована область стає германською.

В 1231 р. був побудований Торн. Користуючись тим, що Християн попав в полон, Тевтонський орден в 1234 р. одержав від папи Кульмську землю й Пруссію у вічне володіння за зобовязання платити данину.

З тих пір папи захищали всіма силами Тевтонський орден, який заволодів Помезанією і всіма зміцненнями до устя р. Ногати.

В 1237 р. був захоплений Бальгас, звідки йдуть спроби заволодіти Вармією. В тому ж році до Тевтонського ордена приєднується Ливонський орден.

Тевтонському ордену довелося у своїх завойовницьких прагненнях зіштовхнутися з Руссю; в 1242 р. Олександр Невський розбив його війська на льоді Чудського озера. Піднялося повстання. Положення Тевтонського ордену було хибке, тим більше, що єпископ Християн до цього часу був викуплений з полону й заявив домагання на володіння ордену; але папа підтримував орден, а Християн незабаром помер.

В 1249 р. суперечка з архієпископською владою була остаточно вирішена на користь ордена папою Інокентієм IМ. Архієпископська кафедра була перенесена в Ригу; кульмські і прусські єпископи стали самостійними і призначалися зі членів ордену.

Папа ревно підтримував орден, схиляючи лицарів надходити в братерство «хоробрих Маккавіїв». Завоювання йшло успішно. У 1254-1255 роках був початий богемським королем Оттокаром хрестовий похід проти прусів, який закінчився розширенням володінь ордену і заснуванням Кенигсбергу. Населення упокорилося й стало приймати християнство, але жахи завоювання й керування викликали загальне повстання в 1260-1261 роках під керівництвом литовського князя Миндовга.

Положення ордену було критичне. Марно папи Урбан IV і Климент IV прохали про допомогу ордену: у Німеччині панувала анархія. Правда, Оттокар, на настійну вимогу папи, рушив хрестовим походом, щоб «здолати воскресле в Пруссії чудовисько колишнього ідолослужіння»; але похід його був невдалий.

Обрання Рудольфа Габсбургського врятувало орден. З Німеччини при сприянні Рудольфа рушив цілий потік германців, і повстання було подавлено: у Помезанії всі жителі були перебиті, у Замландії частина населення винищено, частина ховалося в лісах; Судавія перетворена в пустелю; Курляндія і Земгалія скорені й спустошені.

У такий спосіб Тевтонському ордену, за допомогою Німеччини й Ливонського ордена, удалося заволодіти великою площею від низовя Вісли до границь Литви на сході й до Мазовії на півдні.

Було засновано багато замків і міста Ельбінг, Мариєнвердер [Квидзин], Марієнбург, Гольдинген [Кулдига], Віндава [Вентспилс], Митава [Елгава] і т.д. Була викликана безліч німців-колоністів, які осіли частиною на землі, частиною в містах; міста одержали право самоврядування (магдебурзьке, любекське); прибуло багато й германських дворян; місцеве населення перетворили в кріпосний стан і поводилися з ним жахливо --воно було поза законом.

Війна тривала, власне кажучи, близько 55 років -- з 1230 по 1285 рр. До початку XIV ст. Пруссія являла собою справжню германську провінцію; навіть лівий берег Вісли був у руках Тевтонського ордену й тут стояв квітуче м. Данциг.

XIV ст. було часом найбільшого процвітання ордену; завоювання були зміцнені, торгівля й промисловість росли, міста багатіли. В 1309 році гохмейстер Зигфрід Фейхтванген переніс свою резиденцію з Венеції у Марієнбург. Із цього часу Тевтонський орден відмовився від свого релігійного покликання й став державною установою.

Зробившись державою de facto, Тевтонський орден не відмовився від чернечого забарвлення. Лицарі як і раніше давали обітниці цнотливості, слухняності й бідності, але це було порожньою формальністю: вони потопали в розкоші, бенкетували й розпусничали.

Тевтонський орден не відмовився від своєї політики захоплень за рахунок Литви й Польщі, але й сусіди ордена у свою чергу поєднували свої сили. Почалася багаторічна спустошлива війна між орденом і Литвою, а потім Польщею.

В XIV ст. пристрій Тевтонського ордена закінчився. На чолі його стояв гохмейстер, що обирається старшими лицарями. При ньому в якості дорадчого й у той же час контролюючої його дії установи був орденський капітул. Останній судив гохмейстера, міг навіть позбавити його сану, видавав закони, призначав вищих сановників. Гохмейстер був верховним володарем; він затверджував і магістра Ливонського ордену. Його помічники були свого роду міністри. Всі землі Тевтонського ордена були розділені на області, якими управляли особливі комтури. Всі посади заміщалися винятково лицарями ордена.

В 1410 році польсько-литовсько-російські війська в битві під Грюнвальді завдали нищівної поразки тевтонському ордену.

На початку XVI ст. Тевтонський орден припинив своє існування як самостійна держава, протримавшись біля пяти сторіч. Після секуляризації Тевтонський орден (його гохмейстер Альбрехт, скориставшись поширенням у Пруссії Реформації, в 1525 р. секуляризовав орден і одержав його від польського короля у ленне володіння як герцогство) багато лицарів, що залишилися вірними католицизму, виїхали в Німеччину, склали новий устав ордену й осіли в м. Мериннгеймі (у Франконії), який і залишався їхньою головною квартирою до остаточного знищення ордену.

Політичного значення Тевтонський орден набути більше не міг. У такому вигляді Тевтонський орден існував до початку XIX ст., коли був остаточно знищений декретом Наполеона. У якості досить нечисленної церковної організації він існує дотепер у Німеччині.

Так закінчується двохсотлітня історія трьох найбільш відомих духовно-лицарських орденів, які залишили помітний слід в історії середньовіччя військово-чернечих організацій епохи хрестових походів. З початком хрестових походів ці ордена народилися, розцвітали, були дітищем епохи й з її закінченням зійшли з політичної арени. Тамплієри зійшли з арени із шумом, залишивши після себе безліч легенд; госпітальєри довго намагалися знайти своє місце в політичній мозаїці наступних століть (ще російський імператор Павло I номінально був вибраний Великим Магістром цього ордену) і їхня бліда тінь за назвою Мальтійського Ордена існує й сьогодні. Довше інших на поверхні втримувалися представники тевтонського ордену. Тільки до середини XVI століття починається захід Тевтонського Ордена. Він існує й понині й під своєю же назвою, але це вже просто суспільна лікарняна благодійна організація.

Список використаної літератури

1. Всемирная история в 24-х томах. -- Т. 8. Крестоносцы и монголы. -- Минск: Современный литератор, 2000. -- 528 с.;

2. Егер О. Всемирная история в 4-х томах. -- Т. 2. Средние века. -- М.: ООО «Изд-во АСТ», 2000. -- 696 с.;

3. Заборов М.А. Иоанниты // Вопросы истории. -- 1984. -- №9. -- С.92-102;

4. История Европы. -- Т. 2. Средневековая Европа. -- М.: Наука, 1992. -- 808 с.;

5. Кардини Ф. Истоки средневекового рыцарства. -- М.: Прогресс, 1987. -- 384 с.;

6. Кочан Н. Мальтійський орден // Людина і світ. -- 1996. -- №7. -- С.19-22;

7. Логинова Р. Хрестові походи та духовно-лицарські ордени // Людина і світ. -- 1996. -- №8. -- С.39-43;

8. Логинова Р. Хрестові походи та духовно-лицарські ордени // Людина і світ. -- 1996. -- №9. -- С.34-39;

9. Лозовицький О. Мальтійський Орден // газ. Історія України. -- 2001. -- №37. -- С.6-8;

10. Лозовицький О. Мальтійський Орден // газ. Історія України. -- 2001. -- №38. -- С.5-8.