ВІЛЬНАТОРГІВЛЯ НА ДОНЕЧЧИНІ В ПЕРІОД ПЕРЕХОДУ ВІД «ВОЄННОГО КОМУНІЗМУ» ДО НЕПУ (1921– ПЕРША ПОЛОВИНА 1922 РР.)
Проблемиобумовленості та змісту обміну, його впливу на продуктивні можливості індивідівупродовж багатьох століть були в центрі уваги економістів й досі залишаютьсяпредметом дискусій. Ще Арістотель намагався дати відповідь на питання про те,чим визначаються пропорції обміну товарів, чи, інакше кажучи, що саме робитьтовари порівнюваними? Відповідь на це питання поділила дослідників на двівеличезні течії в історії економічної думки – прихильників трудової теоріїцінності та тих, хто виводив вартість, як категорію суб'єктивну, з оцінкисамими індивідами корисності товару. Знову ж таки, від Арістотеля вєвропейській суспільній думці набули поширення твердження про аморальність,протиприродність, огидність комерційної діяльності як такої; про обумовленістьобміну звичаєм чи певною угодою між людьми, у владі яких є виведення його зужитку; про обмін як особливу процедуру зрівняльної справедливості з властивимїй принципом еквівалентності; про штучний характер прирівнювання та йогочужість істинній природі речей. Додамо, що «раціонально» осмислена антипатія докомерційного завжди спиралася на певні психологічні настанови та емоції індивідів,основу яких складали недовіра, страх, ворожість, підозра, нерозуміння. Впродовжмайже всієї історії людства торговці були об'єктом загального презирства йморального осуду: людина, що купувала задешево й продавала втридорога,вважалася апріорно бесчесною [4].
Зазначенівище тези Арістотеля були сприйняті й розвинуті християнськими мислителямисередньовіччя, і перш за все – Т. Аквінським. Останній, розмірковуючи про«справедливу ціну», доводив, що вона повинна забезпечувати як еквівалентністьобміну (тобто – відповідати речі), так і повагу до соціального статусуучасників обміну (тобто – забезпечувати перерозподіл у процесі обміну певноїчастки благ, відповідно до цього статусу). В. Петті та фізіократи такі видидіяльності як натуральний та грошовий обмін, різноманітні складніші формиторгівлі, організації й управління, переміщення товарів з метою їхньогопродажу, відповідно до рівня прибутковості, не вважали справжньою, продуктивноюпрацею. К. Маркс, фетишизуючи уявлення про працю як істинне джерелобагатства та деякі інші постулати трудової теорії цінності В. Петті, А. Сміта,Д.Рікардо, тези послідовників Д.Рікардо (П. Рейвістона, В. Томпсона, Т. Годскіна,Д. Грея, Т. Едмондса, Д.Ф. Брея та ін.) ідеї Ж.Б. Сея, С.де Сісмонді, А. Сен-Сімона та його учнів, Ш. Фур'є, П.Ж. Прудона, В. Годвіна,але не усвідомлюючи значення й цілком ігноруючи відповідні інтелектуальніпрориви В.С. Джевонса, К. Менгера та Є.Ф. Бем-Баверка, взагаліоголосив обмін обманом й у псевдонауковій формі обґрунтував необхідність цілковитогоусунення «системи приватного обміну». Його аргументація зводилася до того, що:«праця окремої особи, розглядувана в самому акті виробництва, – це ті гроші, наякі людина безпосередньо купує продукт, предмет власної особливої діяльності;але це – особливі гроші, на які можна купити лише цей певний продукт. Щобибезпосередньо бути всезагальними грошима, праця окремої особи повинна була б зсамого початку… фігурувати як ланка всезагального виробництва. Але при такійпередумові не обмін уперше надавав би праці характер все загальності, а ранішеданий колективний характер праці визначав би участь працівника в продуктах… зсамого початку роблячи продукт колективним, загальним. Обмін, наявний спочаткув виробництві, – це був би не обмін мінових вартостей, а обмін діяльностей, яківизначалися б колективними потребами, колективними цілями, – з самого початкумістив би участь окремої особи в колективному світі продуктів… праця була бпокладена в якості всезагальної праці до обміну, тобто обмін продуктів взагаліне був би тією проміжною операцією, якою опосередковувалася б участь окремоїособи у загальному виробництві» [5].
Набувшипоширення, уявлення, які заперечували обмін, з часом спричинилися до появизбочених політичних настанов, практично реалізованих на теренах колишньоїРосійської імперії більшовиками. Останні перейменували комерцію на «спекуляцію»і намагалися карати причетних до неї осіб концтабором і вище. Вони «написалибагато декретів, суб'єктивно розрахованих на ліквідацію дрібнобуржуазнихвідносин», але, як мусили визнати їхні речники, – «об'єктивно режим «воєнногокомунізму» як режим злиденності призводив до посилення дрібнобуржуазноїстихії», оскільки розподільча практика «аграрної революції зменшила увеличезному ступеню прошарки сільськогосподарського пролетаріату й збільшила щев більшому ступеню прошарки дрібноселянських власників. В містах режим воєнногокомунізму, пов'язаний з розпадом промисловості, призвів до розпорошенняпролетаріату й перетворення цілих його груп на прошарок дрібних торговців,торбарів та виробників «запальничок»… Упродовж чотирьох років, попри всі колючідекрети радянської влади ця дрібна буржуазія спекулювала, приховувала відобліку рештки товарів, їздила на буферах, руйнувала транспорт, продавала з-підполи. Дрібна спекуляція стала основним джерелом існування мільйонів людей.Новий капіталізм, з його «первісним накопиченням», буйними паросткамипроривався через важкі могильні камені, якими радянська держава намагалася роздушитибуржуазні відносини. Економічно… перемогла всеросійська Сухарьовка, багатолика,невловима, схожа на того казкового змія, в якого на місці відрубаної головивиростають дві, три й більше» [6].
Відчуваючипотребу в продовольстві, одязі та інших предметах широкого вжитку (відкористування ними переважну більшість людей, взагалі-то, неможливо «відучити»),але не маючи змоги отримати ці предмети безпосередньо від «пролетарськоїдержави», мешканці Донеччини дедалі більше мусили звертатися до послуг хоч ібезладного, проте найвищою мірою здатного до адаптації «чорного ринку», з йогонедосконалим обігом та вільними цінами.
Напочатку 1920‑х рр. спекуляція «охопила всіх, перетворивши основний загалгромадян на гендлярів, зайнятих лише однією думкою: де й як якомога скоріше йвигідніше купити… й перепродати… Попри певний професійний ризик, спекулятивнеторбарство виявлялося вигідною справою, в усякому випадку нескінченно більшвигідною, ніж праця на заводі чи в радянській установі». З подорожчанням життяв містах і ті, хто не їздив на село, почали вишукувати певні «комбінації».Йдеться про «хабарництво, чи, м'якше висловлюючись, вимогу вдячності за кожнупослугу, навіть якщо ця послуга є ніщо інше як виконання службового обов'язку».Інші чинили «ще простіше… крадучи чи підробляючи». Частина «чистоплотної» публікинадзвичайно бідувала. Йдеться про тих, хто соромився продавати й тих, комупродавати було нічого. Розповсюдженим був продаж за ринковою ціною товарів,отриманих за «твердою» ціною. Найважливішим було те, що базовий загал населенняне жив «і не міг жити без тих чи інших торговельних комбінацій» [7].
Крадіжкита «незаконна» купівля товарів набули надзвичайного поширення. Спекулянтипідкуповували службовців радянських установ, заводів, складів, робили їхучасниками власних прибутків, а ті вишукували сотні всіляких способів обманноговідпуску товарів зі складів, сприяли чи не протидіяли крадіжкам, утаювалитовари від обліку, організовували крадіжки при перевезенні, пограбування й т.ін. Робітники соляних копалень, «на їх велику ганьбу», систематично крали сільй передавали її до рук скупників і таким чином ставали спільниками зліснихспекулянтів [8].
Формивільного обміну – через цілковитий занепад промислового виробництва,дезорганізацію транспорту, розлад грошової системи, натуралізацію сільськогогосподарства, скасування офіційної та заборону приватної торгівлі (а потім –їхню бюрократичну регламентацію), вражаюче зубожіння загалу населення – булинайархаїчнішими, асортимент – найпримітивнішим. Ціни, які ми знаємо, або проіснування яких здогадуємося, це ціни, що коливалися: доказ того, що «чорнийринок» – попри всі негаразди – лишався «живою», ефективно функціонуючоюпідсистемою економічного механізму, ушкодженого радянським адмініструванням.Елементи цієї підсистеми, які були неінтенціонально пов'язані одне з одним, можутьпринагідно накреслити обриси зв'язків між попитом та пропозицією, інтенсивністювтручання з боку держави та рівнем цін, містом та селом тощо. Навіть якщо вмістах крамниці були закриті чи порожніли, «на вулицях, бульварах, перехрестях,через кожні два кроки» перехожого міг чекати «столик торгаша знайрізноманітнішими товарами!.»; великі крамарі могли «роздавати свої товаридрібним торговцям і брати собі левову частку прибутку», аби не сплачувати заприміщення під крамницю й право на торгівлю, не вести звітність, не утримуватиштат приказчиків й не сплачувати податки. Великий крамар міг не торгувати. Вінчасто займав відповідальну посаду чи виконував «загальнокорисні» функції, маючизахист від небезпеки бути зареєстрованим в якості «буржуа» й від наслідків, щовипливали з такого становища. Всі його торговельні операції полягали увидобуванні товарів, зберіганні їх у таємному сховищі й роздаванні цього товарусвоїм, готовим до його усіляким послугам, приказчикам в особі дрібних вуличнихй летючих торгашів.
«Розпорошеннявеликої торгівлі викликало до життя мільйони посередників і торгашів, залучаючидо цієї справи людей, які жодного стосунку раніше до торгівлі не мали». Цейпотік захоплював все більші й більші прошарки населення, які йшли «до цієї арміїспекулянтів у гонитві за легкою й великою наживою». Спекулянт, таким чином,вносив «деморалізацію в середовище робітників та селян, розвиваючи в нихпочуття дрібних буржуа, потяг до отримання великих грошей без великих витратсил та енергії». Всмоктуючись у робітниче середовище, дрібнобуржуазнапсихологія не тільки притлумлювала «соціалістичну свідомість мас», але цілкомзнищувала її, й, так би мовити, породжувала «контрреволюцію» [9].
Відноснополітекономічного принципу, пануючого «в царстві Леніна», тогочасник висловивсягеть недвозначно: «хто не спекулює, той не їсть» [10]. Є очевидним, що у вирнебезпечних оборудок з перепродажу (зиск від чого, за спостереженнями представниківЧК, становив, як правило, не більше 20%) тьму-тьмущу «нероб» штовхала можливістьрозраховувати, буцімто будь-яка пропозиція товару зустріне автоматичний ібільш-менш тривалий прихильний прийом. «Якщо б існував на світі ідеально чеснийкупець, – бідкався тогочасний публіцист, – то він брав би такий відсоток,котрий за погашенням видатків дорівнював би найвищому заробітку якої-небудьдобре оплачуваної професії. Але в тім то й річ, що таких ідеальних торговців насвіті не існує. Є навіть народне прислів'я «Не обдуривши – не продаси». І всіторговці намагаються зробити якомога більшим цей відсоток прибутку, під різнимиприводами обдурюючи споживачів… У торговій справі те й приваблює, викликаєазарт зиску, що цей прибутковий відсоток не створюється працею власних рук, анібито звалюється з неба. Гонитва за цим прибутком і є спекуляцією… яка длязиску використовує найнечесніші прийоми. Жадоба спекулянтів не має жодних меж.Усі ми бачимо, як у нас на очах зростає цей огидний азарт. Спекулянтові зовсімне властиві людські почуття. Цих товстошкірих гендлярів не може торкнути жоднегоре, жодне суспільне лихо» [11].
Наринках міст губернії, за даними відповідальних працівників ДонгубЧК, середспекулюючих були дружини робітників, відпускні червоноармійці, радянськіслужбовці, «колишні торгівці», «інтелігенція», безробітні, зрідка траплялися і робітники;до спекуляції й торбарства були причетні також селяни, бо ж саме вони постачалирізноманітні матеріали та продукти, отож слугували джерелом прибутку.
Унедільні дні торгівля набувала «колосальних розмірів»; базар майорів «різногоштибу гендлярами». Там можна було побачити «дітей, котрі привчаютьсяспекулювати, жінок, циганів, євреїв». На ринок йшов і «обиватель», що продавав«свої останні речі», розпродував свої пожитки і багато хто з селян. Внаслідокмасових облав, влаштовуваних підрозділами ЧК, міліції, співробітниками продкомів,карного розшуку, «загальний вид спекуляції» нібито зменшувався, але продавали«з-під поли», і ціни все одно мало не щодня зростали – гостра продовольча кризадавала «змогу наростити ціни на предмети першої необхідності на ринку донеймовірних розмірів» [12].
Радянськавлада «вдавалася до різноманітних заходів боротьби з так званою спекуляцією…Однак більшість цих заходів призводили до ще більшого зростання цін, а отже – йдо ще більшої спекуляції» [13]. Так само й «неодноразові підвищення ставок, якімали на меті поліпшити матеріальне становище службовців й робітників, ні дочого не призводили», «оскільки спекулянти, довідавшись обхідним шляхом пропередбачене збільшення жалування», одразу підвищували ціни на всі найістотнішіпредмети споживання. Простодушність й пасивність провінційних робітників йслужбовців, які, залишаючись переважно людьми без будь-якого почину, ігноруваливласні інтереси, й іноді навіть непомітно для себе, заохочували спекуляцію,«інакше кажучи, відкритий й систематичний грабунок серед білого дня», булатільки на руку торговцям і спекулянтам. Тогочасний публіцист дивувався: «нанашому боці влада й сила, а між тим ми голодуємо, а спекулянти благоденствують»[14]. Ті, для кого принципи залишалися непорушними, а життя ставало зовсімнестерпним, ставали «клієнтами» держави як гігантського Соцзабезу. У безупиннійборотьбі, при всіх переживаннях, які доводилося виносити, вони не бідкалися, непросили, не казали, що є голодними, бо переживали це з революційною гордістю йенергією, доки вистачало сили волі й були можливості для життя – «що з себепродаси, те й з'їси»; але потім, попри їхню «відданість революції й партії»,попри всі переконання, голод змушував робити вибір [15].
Потягдо додаткового зиску був властивий представникам владних структур:маріупольська залізнична ЧК, приміром, (цей факт набув розголосу в лютому 1922 р.)спекулювала квитками на проїзд, внаслідок чого бідній людині і поїхатибудь-куди було неможливо. Безробітні та селяни пухнули від голоду, а їхнізахисники тиснули «на додачу». «Неймовірне пачкарство, – бідкався іншийтогочасник, – що розвинулося на залізниці, не вписується у жодні рамки і сягаєцинізму. Здирництво і хабар стали звичним явищем», і останній відкрито бравсяяк «компенсація». Цьому чимало сприяли господарники, котрі і тут і там давали«колосальні хабарі при перевезенні й відправці своїх маршрутів»; крадіжкивантажів на залізниці набували величезних розмірів, причому розкрадалися в основномунасіннєві та продовольчі вантажі [16].
Ізсічня 1921 по вересень 1922 рр. цін на продовольчі товари в Донецькій губернії(у карбованцях, за фунт) зросли в 100–1000 разів [17], що відображало рівеньінфляції, величину надлишкового попиту та силу фіскального тиску. Разом з тим,розбіжності в динаміці цього зростання по окремих видах продовольства свідчатьпро наявність специфічних чинників, які впливали на процес ціноутворення.Впадає в око низька – щодо решти продуктів – ціна борошна на початку 1921 р.(фунт білого борошна тоді коштував 700 крб., чорного – 450, ковбаси – 4,5 тис.крб., капусти – 1,7 тис., олії – 4,5 тис., масла вершкового – 9 тис., яблук – 5тис. крб., мила – 1,2 тис.; аршин селянського полотна – від 8 до 10 тис. крб,дюжина яєць – 7 тис., коробка сірників – 300 крб. [18]). Такий стан речей,здається, безпосередньо був пов'язаний з певним ступенем забезпеченості (умежах натуроплати, пайка, «самопостачання», крадіжок та ін.) борошном робітниківі службовців міст губернії, а також похідним від нього співвідношенням міжпропозицією борошна та попитом на нього на «чорному ринку». Завважимо ібільш-менш врівноважене зростання цін на цей товар упродовж 1921 – першоїполовини 1922 рр., у певній мірі уможливлене дієвістю механізмуадміністративного регулювання.
Зростаннюпропозиції борошна та інших продуктів на «чорному ринку» губернії сприяла такожприватна ініціатива різного штибу мандрівних посередників. Аби поділити ризик,вони іноді об'єднували свої зусилля: «спекулянти, – читаємо в інформзведенніДГЧК, – під виглядом голодуючих робітників здійснюють організацію робітництва йголоти для довезення хліба з сусідніх губерній: Полтавської і Харківської. Намісцях через це безлад: ОДТЧК хліб затримує, відсилає у розпорядженняРайзаготконтори; потім часто-густо хліб повертається до спекулянтів під маркою«бідноти», а хліб робітництва конфіскується, оскільки робітники не самі їздятьза хлібом, бувши не в змозі полишити працю, а дають доручення спекулянтам, якіпід час фільтрації прагнуть мерщій вирвати свою частку хліба, а про дорученемовчать» [19]. При перевезеннях вантажів такі ділки використовували залізничнуприслугу.
Попривсі зусилля влади саме торбарі царювали на українських залізницях. Мовби саранавони обліплювали «все навкруги: вокзали, шляхи, вагони, дахи, площадки йбуфера». Особливо багато енергії в цьому напрямі проявляли жінки. Всі потягибули забиті жінками з лантухами, торбинками, вузлами і т.ін. На всіх станціяхдесятки й сотні таких самих жінок юрмилися в очікуванні потягу, з галасом ішумом оточували його й зі слізьми умоляли надати їм місце, бо, в більшостівипадків, потяг вже на попередніх станціях був переповнений. Скільки ж енергіїтреба було мати, скільки голоду й холоду, бруду, принижень – перенести, щобипривезти додому хоча б пуд хлібу чи півпуда солі! Тогочасник визнавав, щобільшістю цих жінок керувала «не жадоба зиску, а дійсно тяжкі злидні» [20].
До«самопостачання» харчами, – зазначає один сучасний публіцист, – вдавалися ісамі залізничники, беручи з собою в дорогу «лантухи з бахмутською іслов'янською сіллю, щоби обміняти її на хліб» за межами губернії; загалом же, –провадить він далі, – з 56 тис. працівників Донецької залізниці (кожен з якихотримував зарплатню та продпайок), реально працювали залізничниками лише 25тис. осіб [21]. Чи гаяла час решта?
Цінина хліб, як прийнято вважати, визначаються цінами на борошно, але на початку1920‑х рр. при цьому, здається, часто давалося взнаки махлярство пекарів.Так, на подібну практику увагу наглядових служб звертав дописувач одного змісцевих часописів: на базарі продавали житній, пшеничний, ячневий, білий,чорний хліб. Просили за нього, відповідно, 30, 25, 7 тис. крб. Затурканий покупецьмав 100–150 тис., а вдома 5–7 душ; отож він і шукав, де б дешевше купити, абибільше додому принести. «Ось купив, біжить до хати. Зустрічають його, якопосланця Божого з манною небесною. Благоговіючи, беруться краяти дешевий хліб(23–24, якщо не 25 тис.), що скидається на мішанку, яку раніш давали буликоням: борошно, солома, зернята, висівки. До того ж уся ця маса недбалопропечена. Благоговіння хутко зникає. Їси той хліб, давишся, випльовуєш соломуі зерно, та й гадаєш, куди дивиться Санупр, навіщо міліціонери вештаються побазару?» [22].
Розвитокколивань цін на м'ясо та сало, на наш погляд, значною мірою зумовлювавсявзаємодією природнокліматичних та соціально-економічних чинників. Якщо напочатку 1921 р. на ринках губернії пару биків можна було придбати за 500–800тис. крб., коня – за 100–300 тис., свиню піврічну – за 40–70 тис. крб., гусака– за 20–25, пару курей – за 15–17 тис. крб., фунт сала – за 5–6 тис. крб., яловичини– за 2–3 тис. [23], то в наступні місяці ціни на зазначені товари певною міроюзнижувалися (в абсолютних та відносних показниках). Це вказує на те, що з бокуселян – на тлі загострення продовольчої кризи – мав місце масовий розпродаж ізаріз худоби та птиці. Стрімке зростання цін на м'ясо у листопаді-грудні 1921 р.,здається, невипадково збіглося у часі зі згортанням продподаткової кампанії(значну частину податку селяни здали саме худобою). У перші місяці 1922 р.,«намагаючись зібрати на посівний матеріал», і «для придбання зерна на ринку вінших повітах», селяни масово продавали чи міняли свою худобу на хліб, іноді –за межами губернії. У більшості повітів, внаслідок браку кормів, спостерігаласямасова загибель худоби; за інформацією ДГЧК, на базарах Маріуполя та іншихнаселених пунктів повіту базовим м'ясопродуктом стала конина; у ковбасу клали«усіляку дохлятину»; по селах продавалися «коти і собаки ціною в 6 тис. крб.»;мали місце «натяки на продаж харчових виробів з людського м'яса в умовахголоду» [24].
Черговий«стрибок» цін на м'ясо весною 1922 р., припускаємо, став результатомістотного зменшення пропозиції цього товару в умовах весняного потепління,початку весняно-польових робіт за повсюдного браку робочої худоби. Фунт свіжоїриби у вересні 1921 р. коштував 2,5–3 тис. крб., у квітні 1922 р. –50 тис., у вересні – 150 тис. крб. Ціна фунту солі у жовтні 1921 р.становила від 700 до 1 тис. крб., у листопаді – 1,75 тис., у лютому 1922 р.– 2,5 тис., у березні – 7,5 тис., у травні – 8,75 тис. крб. [25]. Ціни навершкове масло, як видно з графіка, певним чином корелювали з цінами на м'ясо(зазнаючи при цьому істотнішого впливу сезонних коливань). Ціни на молоко такожзростали: у січні 1921 р. пляшку молока (0,5 л.) продавали за 900крб., у березні 1922 р. – за 35 тис.; у червні – за 70 тис. крб.(зауважимо для порівняння, що роздрібна ціна газети тоді становила 80 тис., асплата за оголошення в газеті – від 200 до 800 тис. крб. за рядок), у вересні –за 140 тис. крб. Додамо для порівняння, що ціна фунту сіна в січні 1922 р.сягала 2,5 тис. крб. [26]. Рівень цін на цукор та олію, ймовірно, значною міроюзумовлювався тією обставиною, що виготовлення цих продуктів потребувалонаявності значних обсягів вихідної сировини (зауважимо, що на відміну відсоняшника, вирощування цукрових буряків на Донеччині не було поширеним) тазастосування певного промислового обладнання.
Висновок
Підсумуємо.Соціалістичні експерименти загалом і спробу знищити обмін в перші роки існуваннярадянського режиму зокрема слід розглядати в контексті розвитку економічноїдумки, як наслідок методологічних помилок, забобонів і невігластва в питаннях,пов'язаних з функціями торгівлі, з нерозумінням і невизнанням того, щокількісне збільшення наявного запасу фізичних засобів існування й життєвихзручностей залежить не стільки від видимого перетворення одних речовин в інші,скільки від процесу їхнього переміщення, завдячуючи якому змінюється їхнявідносна значущість і цінність. Непередбачуваним, проте цілком очевидним наслідкомспроб знищити обмін на початку 1920‑х рр. стало самовідтворення структурринкового порядку й усеохоплююча спекуляція. Завдячуючи, а не всупереч їй змігвижити загал населення Донеччини в зазначений період. При цьому істиннимигосподарями становища ставали саме ті, хто «робив гроші». Решта ж змушена булапристосовувати до цих обставин власні дії й спосіб життя.
Аналізнаявних цінових показників на базові продовольчі товари засвідчує, поряд зфактом стрімкого зростання цін, існування між цінами на різні групи товарівпевної ієрархії, зумовленої традиціями господарювання і харчування,економічними закономірностями, прямими співвідношеннями й опосередкованимивзаємозв'язками та ін. Чутливий механізм ціноутворення реагував також на вплив«зовнішніх», щодо цін, обставин та чинників (інфляційних процесів, політичноїта господарчої кон'юнктури, природно-кліматичних умов, специфіки землеустрою,стану справ у переробній промисловості і т.і.), породжуючи відповідніколивання. Саме такі ціни давали індивідам інформацію, яка допомагалаухвалювати адекватні рішення в обставинах, що швидко змінювалися.
Література
1. Бродель Ф.Матеріальна цивілізація, економіка і капіталізм, XV–XVIII ст. У 3‑х т.Том 2. Ігри обміну/ Пер. з фр. Г. Філіпчук. – К.: Основи, 1997. – С. 7.
2. Гусев-ОренбургскийС. Советские эскизы // Коммунист. – 1920. – 21.11.– №262.
3. Див.: Никольский В.Н.,Изюмов В.И. НЭП в Донбассе. – Донецк, 1992. –128 с.; Лихолобова З.Г. Частноепредпринимательство в промышленности и торговле в условиях НЭПа // Новыестраницы истории Донбасса. Кн.2. – Донецк, 1992. – С. 3–22; Лихачева Л.Б.,Соловей А.В. Развитие розничной торговли в Донбассе в годы «военногокоммунизма» и НЭПа // Там само. Кн.6, 1998. – С. 73–83.
4. Хайек Ф.Таинственный мир торговли и денег. – В кн.: Пагубная самонадеянность. Ошибкисоциализма / Пер. с англ. – М., 1992. – С. 156–183.
5. Маркс К. Критикаполитической экономии. – В кн.: Маркс К., Энгельс Ф. Соч. в 50 т. – 2‑еизд. – Т. 46. Ч. 1. – С. 115–117.
6. Блок В. ВсероссийскаяСухаревка и режим диктатуры // Вісті Одеського губернського виконавчогок-ту й губернського к-ту КП(б) У. – 29.11.1921. – №595.
7. Владимиров М.Гнойный нарыв // Коммунист. – 1920. – 27 июня.
8. Державний архівДонецької області (далі – ДАДО).-Ф. 1, оп. 1, спр. 630, арк. 33.
9. ИзвестияЕкатеринославского губревкома и губкома КП(б) У. – 1920. – 12 мая.
10. Терне А. Вцарстве Ленина: Очерки. – М., 1991. – С. 279.
11. К.Б. Торговляи спекуляция // Більшовик. Орган Київського губкому КП(б) У. – 1921. – №486.– 9 грудня.
12. ДАДО. – Ф. 1,on. 1, спр. 185, арк. 6.
13. Аросев А. Какпобедить рынок // Известия Николаевского революционного комитета. – 1920.– №77.
14. Безвестный А. Всео них же // Знамя Советов. Орган Черниговского губисполкома и губкома КП(б)У. – 1920. – 1 декабря.
15. ДАДО. – Ф.Р.2470, оп. 1, спр. 206, арк. 63.
16. Там само. – Ф. 1,оп. 1, – спр. 1107, арк. 86–87.
17. Складено нами за:там само.-Арк. – 387; спр. 185, арк. 4–7; спр. 276, арк. 128.
18. Там само. – Спр.185, арк. 6.
19. Знамя Советов. –1920. – №256. – 10 ноября; №282. – 8 декабря.
20. ДАДО. – Ф. 1,оп. 1., – спр. 1107, арк. 62–67.
21. Клименко К. Голодстращал и железнодорожников // Железнодорожник Донбасса. – 1993. – 23октября.