Зміст
Вступ
Розділ 1. Історичні передумови відродження українськоїдержави
1.1 Розпад Російської імперії тавідродження української держави
1.2 Система органів Центральної ради
1.3 Жовтневий переворот більшовиків.Його вплив на Україну
Розділ 2. ПроголошенняУкраїни незалежною демократичноюдержавою. Розвитокконституціоналізму
2.1 Четвертий універсал іпроголошення України незалежною демократичною державою
2.2 Конституція УкраїнськоїНародної Республіки
2.3 Українська держава за Гетьмана П.Скоропадського та Директорії
Висновки
Список використаних джерел
Вступ
Продекларований в українськійКонституції стратегічний курс країни на формування «громадянськогосуспільства», побудову «правової держави» схвально сприймаєтьсямайже всім спектром її політичних сил і соціальних прошарків. Тобто пріоритетзагальнолюдських цінностей як універсальних соціально справедливих потреб таінтересів індивіда, що визначаються сенсом його суспільного та біологічногоіснування через окрему особистість, громадянство своєї держави і належність досвітової спільноти, нарешті і в нас набуває аксіоматичного характеру.
Отже, необхідність суспільногота державного реформування сприймається як вимога часу. Але ж запропонованішляхи досягнення українським соціумом проголошених конституційних віх насьогодні ще не знайшли не лише одностайності, а й значного превалювання тієї чиіншої точки зору. Така ситуація не може сприяти успішному розвитку держави. Історіядоводить, що демократично-парламентські методи здійснення докорінних реформ утак звані «перехідні періоди» не мали вагомих позитивних результатів,- для цього була необхідна чітка та сильна вертикаль виконавчої влади.
У зв’язку з цим мета нашогодослідження полягає у висвітленні історико-правових аспектів функціонуванняукраїнської держави 1918-20 рр., формування демократичних засад існуваннясуспільства того часу, та закріплення таких засад в нормативних актах таКонституції.
При роботі автор застосовувавконкретно-історичний та системно-структурний методи аналізу інформації
Історіографічну базу складаютьзагальноісторичні та історико-правові роботи, які містять концептуальнівизначення щодо державності в Україні 1918–20 рр.
/>Розділ 1.Історичні передумови відродження української держави
1.1 Розпад Російської імперії тавідродження української держави
Кінець XIX-початок XX ст. характеризується новим політичнимпожвавленням, яке охопило українські землі у складі Австро-Угорської таРосійської імперій, новим спалахом національної свідомості й активності.В
Україні виниклинелегальні політичні партії та організації, зокрема Революційна Українськапартія (РУП), Українська соціалістична партія, ТовариствоУкраїнських поступовців (ТУП) на чолі з М. Грушевським.
Поштовхом длярозвитку українського національного руху стали події 1905-1907рр. у Росії. У цей період булодозволено видавати україномовну літературу, утворювати українські культурнітовариства, установи.
З'явилисяукраїнські видавництва, культурно-просвітницькі товариства («Просвіта»), музичні й театральні колективи. Все це допомагалопіднесенню освітнього рівня українського населення.
Після революції уРосії вперше був створений і почав працювати представницький орган, подібний дозахідноєвропейського парламенту — Державна дума, десформувалась українська фракція депутатів: 1906 р. вона налічувала 40 осіб, 1907 р. — 47, якідомагалися національної автономії України. Однак післяпоразки революції в Росії розпочалися репресії проти українського національногоруху.
Вороже поставилисядо нього не тільки офіційні урядові кола та праві реакційні партії, сили, а йросійські ліберали, котрі на словах захищали "інородців", насправді жвважали український національний рух небезпечним для цілісності Російськоїдержави [8, c.53].
Важливою подією вісторії України стала перша світова війна, під час якої у воюючих, країнахзагострилися численні економічні, політичні та національні суперечності.Розділена між державами-суперниками, Україна перші роки війни (особливоїї західні землі) була дуже-зруйнована. Близько 3 млн. українців воювали у російськійармії, 250 тис. — в австрійській. Яку Австро-Угорщині, так і в Росії розпочався новий наступ на українство.«Кінець українству!» — таке гасловисунула російська адміністрація. Закривали українськівидання, заарештовували і засилали багатьох українських політичних діячів,письменників, інтелігентів. Припинили діяльність політичніпартії, організації, товариства.
На українськийнаціональний рух зводили наклепи. Так, міністр закордоннихсправ Росії А. Сазонов на початку 1915 р. заявив з думської трибуни, що український-рух у Росії — зрадницький, штучний, організований за німецькі гроші.
Аналогічнуполітику проводила російська влада і в захопленій восени 1914 р. Галичині. Російська адміністрація на чолі з графомО. Бобринським закрила всі українські видавництва,просвітні, культурні та інші товариства й організації, вивезла у Росію устаткуваннязаборонила видання будь-якої літератури українською мовою. «Галичина і Лемківщина, — заявив О. Бобрянський делегації магістрату м. Львова,- є здавна корінною частиною однієї великої Росії. На цих землях корінне населення завжди було російським… Я буду тут запроваджувати російську мову, закон і устрій». Почалисямасові переслідування, арешти, репресії, вислання українських політичнихдіячів, інтелігенції. За короткий час депортовано понад 12тис. осіб, закрито всі українські школи. Насильно насаджувалося російське православ'я, для чого в Галичинуприбуло чимало російських священиків на чолі з архієпископом Евлогієм. Митрополита А. Шептицького, сотні українськихсвящеників вивезено до Росії [1, c.86].
Ці діїпояснювались тим, що нібито не існує української мови, культури і взагаліукраїнського народу, а є малороси, рідна мова і культура яких — російські.
Після довгих роківкривавих змагань ворогуючі сторони були знесилені. УНімеччині, Австро-Угорщині та Росії наприкінці війни виникла революційна ситуація.Найгостріше вона проявилась у царській Росії. В лютому 1917 р. тут було повалено самодержавство.Владу захопив Тимчасовий уряд на чолі з князем Львовим, утворенийвнаслідок переговорів Тимчасового комітету Державної думи зменшовицько-есерівським керівництвом Петроградської ради робітничих ісолдатських депутатів, Тимчасовий уряд намагався зберегти панівне становищепоміщиків і капіталістів, «оздоровити» армію, продовжити допереможного кінця війну. Не розв'язувалися питання проземлю, національні проблеми, так само, як і за царського уряду, святооберігався принцип "єдиної і неподільної Росії" [7, c.53].
У національнихокраїнах Росії, які впродовж століть перебували у колоніальному рабстві, почалапробуджуватися національна свідомість, а з нею зріс потяг до незалежності,відновлення власної державності. Насамперед це стосуєтьсяУкраїни, Польщі, Фінляндії, Грузії, Вірменії.
В цей чассоціально-економічна та політична ситуація в Україні залишалася напруженою.Робітничий клас, сконцентрований на великих промислових центрах,був недостатньо свідомий і організований, окрім цього — щей ослаблений військовими мобілізаціями. Робітники терпілисоціальне та національне гноблення, зазнавали русифікації. Впродовж століть російська влада всілякими методами вбивала в українцяхбудь-які національні почуття, національну гідність, свідомість. Іншими методами, але в цьому ж напрямі, діяли й більшовики, вважаючиУкраїну невід'ємною частиною Росії. Селяни домагалисяземлі. Загострювалися суперечності між біднотою і заможноюверхівкою. Проте всі хотіли миру, ліквідації соціальногогноблення, несправедливості.
Національно-свідоміелементи, зокрема серед інтелігенції, прагнули звільнитися з-під влади Росії,створити свою державність або хоча б національну автономію.
Крім партіїбільшовиків, яка розгорнула в Україні активну проросійську діяльність, хоч іналічувала тоді лише 2 тис. осіб, виникли і діялиУкраїнська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП),очолювана В. Винниченком, Українська партіясоціалістів-федералістів (УПСФ) на чолі з М. Ковалевським, військовий клуб імені гетьмана П. Полуботкана чолі з М. Міхновським тощо. Отже,в умовах великих соціально-політичних катаклізмів, коли вирішувалися долі ташляхи історичного розвитку багатьох народів світу, розпочалася третя добастановлення української державності після попередніх двох — княжої та козацької [9, c.34].
1.2 Система органівЦентральної ради
Із ситуації, яка виникла в обохвоюючих блоках — Росії та Німеччині й Австро-Угорщині, скористалася Україна. Історичніподії надали їй великий шанс визволитися з-під гніту й неволі після багатьохстоліть чужоземного панування.
У Києві 4 (за новим стилем — 17)березня 1917 р після відповідної підготовчої роботи зібралися представникиукраїнських політичних партій, професійних, культурних, студентськихорганізацій і товариств, які вирішили утворити єдиний керівний орган дляорганізації, репрезентації й координації національно-політичногожиття України. Цим органом стала Центральна Рада, їїголовою обрали видатного українського вченого М. Грушевського, який у березніповернувся з московського заслання Центральна Рада 22 березня видала відозву«До українського народу», закликаючи населення до спокою,згуртування, організації політичних, економічних і культурних товариств [10, c.77].
На підтримку Центральної Ради уКиєві 1 квітня була проведена багатотисячна маніфестація, що закінчиласьмітингом. Прийнята резолюція висувала вимоги скликати Установчі збори Росії тадомагатися автономії України Незабаром утворились українські національні ради уПетрограді та Москві, що негайно налагодили міцні зв'язки з Центральною Радою.
Важливою подією стало скликанняЦентральною Радою Всеукраїнського національного конгресу в Києві 17 — 21 квітняза участю понад 900 делегатів. Характерно, що на конгресі не висувалося питанняпро незалежність України. Конгрес визнав право створення нового державного ладув Росії та Україні за Всеросійськими Установчими зборами, вимагав у Росіїавтономії України, визначення її території. Конгрес санкціонував утворенняЦентральної Ради як найвищого територіального органу влади в Україні, провів їїперевибори. До складу Ради було обрано близько 150 представників від усіхгуберній, великих міст України, політичних партій, інших громадськихорганізацій, від національних меншостей, які населяли Україну [5, c.33].
Головою залишався М. Грушевський.Його заступниками стали В. Винниченко та С. Єфремов. Після закінчення конгресуЦентральна Рада виділила зі свого складу виконавчий орган — комітет, що згодомпочали називати Малою Радою, на чолі з М. Грушевським і заступниками В. Винниченкомта С. Єфремовим.
Головною метоюдіяльності Центральна Рада визначила здобуття єдності українського народу,відродження національної державності — соборності Українишляхом переговорів з Тимчасовим урядом, оскільки серйозної реальної сили, яка бмогла її підтримати, Центральна Рада не мала, — власнівійськові сили вона тільки почала формувати. До речі, лідеринаціонально-визвольного руху України — М. Грушевський, В. Винниченко та інші невисували тоді питання про державну незалежність України, відокремлення її відРосії.
Вони вважали, що достатньодомогтися національно-територіальної автономії України і входження її нафедеративних засадах до складу оновленої, демократичної Російської держави.
Проте Тимчасовий уряд,продовжуючи великодержавну політику самодержавства, не погоджувався навіть натаку скромну вимогу Центральної Ради. Питання про організацію національноїармії в Україні також було рішуче відкинуто. Позицію Тимчасового уряду легкозрозуміти: він не бажав втратити таку величезну колонію, як Україна. Адже натой час вона давала Російській державі понад 70% вугілля, 96,7% прокату, 68%сортового металу, 53% солі, 81% олова, 90% срібла, 75% чавуну, а також хліб,цукор, м'ясо тощо [12, c.108].
Ворожу позицію щодо ЦентральноїРади та її вимог займала Петроградська Рада робітничих і солдатських депутатів,яку тоді очолювали більшовики.
Розуміючи, що таким шляхомавтономії України не домогтися, Центральна Рада 10 (23) червня видала Першийуніверсал, у якому закликала населення до самостійного будівництва національноїукраїнської державності. «Народе український! Однині самі будемо творитинаше життя», — зазначалося в Універсалі.
Місцевими органами ставалигубернські та повітові ради, волосні, сільські народні управи. Але водночасдіяли комісари Тимчасового уряду, здебільшого росіяни, котрі замінили царськимгубернаторів і дрібних чиновників.
Встановилося своєрідне двовладдя- Тимчасового уряду та Центральної Ради.
У Києві 18-25 травня відбувсяперший Всеукраїнський військовий з'їзд, який обрав Український генеральнийвійськовий комітет на чолі з С. Петлюрою та прийняв рішення про створенняукраїнської національної армії; у червні — другий з'їзд, що обрав Всеукраїнськураду військових депутатів у кількості 130 осіб, які ввійшли у повному складі доЦентральної Ради, а 10-16 червня — Всеукраїнський селянський з'їзд (за участю1500 делегатів), що прийняв рішення скасувати приватну власність на землю і передатиїї без викупу земельному фондові для розподілу серед селян. На з'їзді обраноВсеукраїнську раду селянських депутатів, створено її Виконавчий комітет (212осіб), члени якого також увійшли до складу Центральної Ради [14, c.105].
Нарешті, 24-26 липня відбувся щеВсеукраїнський робітничий з'їзд, де було створено Всеукраїнську раду робітничихдепутатів — вона також повністю увійшла до Центральної Ради (близько 100 осіб).Остання поповнила склад представниками майже всіх національних меншин. котріпроживали в Україні: росіянами, євреями, поляками та ін. Вони становили 30%депутатського корпусу Ради, що налічував понад 800 депутатів. У складі МалоїРади цих представників було 18 (на 40 українців).
Таким чином, Центральна Радастала широким представницьким органом, справжнім парламентом, де повинні булизахищатися інтереси всіх націй, соціальних груп та верств населення України. Однакне всі обрані делегати мали бажання чи змогу брати участь у засіданнях Ради.
Наприкінці червня 1917 р. згідноз Першим універсалом був створений Генеральний Секретаріат як уряд автономноїУкраїни. Головою став В. Винниченко (він також очолив секретарство внутрішніхсправ), секретарем (генеральним писарем) — П. Христюк, згодом — О. Лотоцький. Доскладу уряду входили такі генеральні секретарства (міністерства): внутрішніхсправ (В. Винниченко); військових справ (С. Петлюра); земельних справ (Б. Мартос);міжнаціональних відносин (С. Єфремов, згодом — О. Шульгін); судових справ (В. Садовський);фінансових справ (X. Барановський); харчових справ (М. Стасюк); шляхівсполучення (В. Голубович); у єврейських справах (У. Зільберфарб); у польськихсправах (М. Міцкевич); пошти і телеграфу (О. Зарубін); генеральний контролер (М.Рафес). Згодом кількість генеральних секретарств збільшилася до 14 [19, c.126].
Щодо національної приналежності,то в Генеральному Секретаріаті налічувалося дев'ять українців, два росіяни, дваєвреї та поляк; щодо партійної — майже всі належали до різних соціалістичнихпартій.
Центральні органи державноївлади й управління розгорнули активну діяльність. Незважаючи на складнуекономічну й політичну ситуації, в Україні швидкими темпами відбувалосянаціональне відродження.
Перестають діяти заборони щодоукраїнської мови і культури, почали розвиватися українська преса, створюватисявидавництва, які випускали художню і навчальну літературу українською мовою. УКиєві були організовані курси перепідготовки вчителів, відкрита першаукраїнська гімназія.
В Україні на той час діяли трирізні системи управління.
Верховну владу формальноздійснював Тимчасовий уряд, який призначав своїх комісарів і чиновників.
Друга система — це Ради, очоленібільшовиками, меншовиками, есерами.
Третя — Центральна Рада з їїмісцевими органами — радами, управами, спілками. Між ними відбувалася впертаборотьба. Хоч влада та авторитет Центральної Ради невпинно зростали, алеодночасно серед робітників і біднішого селянства успішно проводиласябільшовицька пропаганда. Під її впливом у містах і селах розпочалися масовізаворушення. Заклики Центральної Ради зберігати спокій і чекати Установчихзборів не впливали на збуджене населення.
У липні делегація Тимчасовогоуряду на чолі з О. Керенським, що прибула у Київ, погодилася визнати ЦентральнуРаду і Генеральний Секретаріат своїми крайовими органами в Україні, звівши,однак, українську територію тільки до п'яти губерній (з попередніх дев'яти), аінститут окремої національної влади — нанівець.
Політичні лідери України,розчарувавшись у можливості створення «вільної, демократичної,федеративної Росії», почали вживати конкретних заходів щодо створеннясвоєї державності, армії, законодавства.
Якщо у Другому універсалі,виданому 16 липня, політичні керманичі України ще надіялися на ВсеросійськіУстановчі збори, які нібито мали встановити автономію" України, іпідкреслювали, що Україна не буде відокремлюватися від Росії, то незабаромситуація змінилася. У всіх містах і губерніях створювалися військові ради, якіактивно формували збройні сили України. Було прийняте рішення про оподаткуваннянаселення єдиним національним податком, про усунення з місцевої адміністраціїворожих щодо України сил [18, c.107].
/>1.3 Жовтневийпереворот більшовиків. Його вплив на Україну
Влада Тимчасового урядувиявилася недовготривалою. Більшовики на чолі з В. Леніним і Л. Троцькимготували в Росії державний переворот. Повстання у Петрограді розпочалося 24жовтня 1917 р. Вночі з 25 на 26 жовтня (7-8 листопада) озброєні загони моряків,робітників і солдатів захопили Зимовий палац та арештували Тимчасовий уряд. Прем'єр-міністрО. Корейський втік за кордон. Незабаром у Москві, 17 губерніальних центрах таінших містах і місцевостях влада також перейшла до більшовиків. Жовтневийпереворот або, як його назвали більшовики — Велика Жовтнева соціалістична революція,- здійснився.
Другий Всеросійський з'їзд Рад25 жовтня проголосив перехід всієї влади до Рад, прийняв декрети про мир і проземлю, сформував більшовицький уряд — Раду Народних Комісарів на чолі з В. Леніним.
Жовтневий переворот більшовиківдокорінно змінив становище політичних сил у Росії, сприяючи розгортаннюреволюційного, національно-визвольного руху. У зв'язку з жовтневими подіямиЦентральна Рада 7 (20) листопада видала Третій універсал, яким проголошувалаутворення Української Народної Республіки, але знову ж таки у федеративномусоюзі з Росією [16, c.73].
Окрім цього, в універсалі булипроголошені такі основні положення:
1. Конфіскація поміщицького,удільного, церковного, монастирського землеволодіння і передання земельтрудовому народові без викупу.
2. Встановлення 8-годинногоробочого дня та державного контролю над виробництвом.
3. Негайний початок мирнихпереговорів та укладення справедливого миру між воюючими сторонами.
4. Оголошення повної амністії за політичні виступи та ліквідація смертноїкари як міри покарання.
5. Закріплення за населеннямусіх прав місцевого самоврядування.
6. Забезпечення за населеннямусіх прав і свобод: свободи слова, друку, віри, зборів, союзів, страйків,недоторканості особи і житла, рівноправності усіх мов.
7. Визнання за всіма народами,які населяють Україну, «національно-персональної автономії» та рівнихправ тощо [17, c.123].
Центральна Рада негативновіднеслася до захопленню влади більшовиками. У жовтні 1917 р. Центральна Радана своєму засіданні прийняла резолюцію: «Визначаючи що влада у державі… повиннаперейти до рук усієї революційної демократії, вважаючи недопустимим перехідусієї влади виключно до рук Рад..., які являються тільки частиноюзорганізованої революційної демократії. Українська Центральна Рада через цевисловлюється проти повстання у Петрограді».
У постанові 10 листопадаЦентральна Рада заявила, що, не визнаючи Раднаркому, вона буде прагнути доугоди з «крайовими республіками», які виникли на території Росії, зметою створення нового загальноросійського політичного центру.
Оскільки ради в Україні, очоленібільшовиками, визнали Раднарком як найвищий орган влади і відповідно невизнавали Центральної Ради, то вона розпочала з ними боротьбу — в Полтаві,Конотопі, інших містах та селах України. Були роззброєні загони Червоноїгвардії, військові частини, що не визнавали влади Центральної Ради їх висилализа межі України, у Росію.
Раднарком, очолений В. Леніним,спочатку визнав за українським народом право на відокремлення й утвореннясамостійної держави, яке проголосила Декларація прав народів Росії. Про цеговорив і писав сам Ленін. Це ж підкреслював і нарком військових справ Росії.Л.Троцький у розмові по прямому зв'язку з головнокомандувачем збройними силамиРосії М. Криленком 24 листопада 1917 р. Проте відчувши реальну загрозу втратитиУкраїну, В. Ленін швидко переорієнтувався. Раднарком РРФСР 4 (17) грудня 1917 р.видав «Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами доЦентральної Ради». Заявляючи, що «Рада Народних Комісарів признає УкраїнськуНародну Республіку, її право зовсім відділитися від Росії», РНК висуваларізні звинувачення УНР, зокрема стосовно дій Центральної Ради та її уряду навласній території, в Україні, з якими Раднарком не погоджувався. Цей ультиматумбув грубим втручанням Раднаркому у внутрішні справи України. Від Ради вимагалитакож допомагати революційним військам, припинити роззброєння радянськихполків, які, до речі, не визнавали, перебуваючи на території України, владиЦентральної Ради [8, c.35].
У відповідь на цей ультиматумГенеральний Секретаріат надіслав Раднаркомові РРФСР ноту, в якій зазначав, щоне можна визнавати право народу на самовизначення і грубо порушувати це право,нав'язуючи свої форми політичного устрою. Проте ця відповідь ситуації незмінила. Раднарком вирішив припинити «всякі словесні загравання» іприступив до активних дій.
У Харкові 11-12 (24-25) грудня1917 р. відбувся Перший Всеукраїнський з'їзд Рад, який, визнаючи Українуфедеративною частиною Російської республіки, оголосив Центральну Раду позазаконом, передавши всю повноту влади тільки Всеукраїнському з'їздові Рад, а намісцях — Радам робітничих, селянських і солдатських депутатів. Українаоголошувалася Республікою Рад. У період між з'їздами влада належала ЦВКУкраїни, обраному на з'їзді у кількості 41 особи (35 більшовиків) на чолі з Ю. Медведєвим.Було обрано також радянський уряд України — Народний Секретаріат, поширено натериторію України діяльність декретів та інших законодавчих актів Росії. НароднийСекретаріат складався з 13 секретарств, очолених народними секретарями. До йогоскладу входили В. Ауссем, С. Бакинський, Е. Бош, В. Затонський, Ф. Сергєєв, В. Люксембург,Г. Лапчинський та ін. Головою незабаром став М. Скрипник.
Для підтримки цієї акції з Росіїв Україну були послані війська. Ще 1 січня 1918 р. Раднарком призначивнадзвичайного комісара України — С. Орджонікідзе. Тоді ж В. Ленін надіславтелеграми у Харків — командувачеві більшовицьких військ в Україні В. Антонову-Овсієнкуі С. Орджонікідзе: «Дуже й дуже просимо вжити якнайнещадніших революційнихзаходів… Усіма засобами просувати вагони з хлібом у Петроград, інакшезагрожує голод… Ленін» [17, c.86]. Росії дляцього передусім і була потрібна Україна.
Народний секретар радянськогоуряду України Г. Лапчинський згадує, як народний секретар військових справ В. Шахрайскаржився йому: «Що це за уряд український, що його члени зовсім не знаютьі не хочуть знати української мови? Що не тільки не користується жодним впливомсеред українського суспільства, але воно навіть ніколи не чуло раніше їхніхпрізвищ?.. коли всі українізовані частини в Харкові мені доводитьсяроззброювати, бо вони не хочуть іти за мною на оборону Радянської влади? Заєдину військову опору… ми маємо лише військо, що привів на Україну з РосіїАнтонов».
/>Розділ2. Проголошення України незалежноюдемократичною державою. Розвиток конституціоналізму
2.1 Четвертий універсал іпроголошення України незалежною демократичною державою
У ці тривожні дні ЦентральнаРада 9 (22) січня 1918 р приймає Четвертий універсал, на якому зупинимосядокладніше. «Народе України, — пишеться в універсалі, — твоєю силою,волею, словом стала на землі Українській Вільна Українська Народна Республіка. Справдиласяколишня мрія батьків твоїх, борців за вольності і права трудящих. А тим часомПетроградське Правительство Народних Комісарів, щоб повернути під свою вдастьвільну Українську Республіку, оповістило війну Україні і насилає на наші землісвої війська..., які грабують хліб наших селян і без всякої платні вивозятьйого в Росію, не жаліючи навіть зерна, наготовленого на засів, вбиваютьнеповинних людей, сіють скрізь безладдя, злодійство, безчинство».
Центральна Рада, зазначалосядалі, не хоче війни, не претендує на ніякі чужі території, а «бажає вестисвій край до миру, до творчої роботи, до скріплення. волі нашої». Оскількиу складі Росії Україна не могла мати справжньої волі, то «одниніУкраїнська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною,вільною, суверенною державою».
Чи було щось протиприродне,незаконне у цьому? Ні. Прагнення до свободи, незалежності, бажання бутигосподарем на своїй землі, а не жити під владою чужинців — це природне,невід'ємне право кожного народу, кожної нації. Зрештою, Акт проголошеннянезалежності України відбувся у повній відповідності до Декларації прав народівРосії, прийнятої Раднаркомом Росії 2 (15) листопада 1917 р.
Україна, зазначалося вЧетвертому універсалі, хоче жити у мирі та злагоді з усіма сусідніми державами,але жодна з них не повинна втручатись у внутрішнє життя України. До скликанняпарламенту — Установчих зборів — влада тимчасово буде здійснюватися ЦентральноюРадою та її виконавчим органом — Радою Народних Міністрів. Раді НароднихМіністрів тут же було доручено самостійно проводити переговори про мир здержавами Центрального блоку і домагатися укладення справедливого миру. Щодонашестя «петроградських більшовиків, що нищать та руйнують наш край,приписується Правительству твердо і рішуче взятись до боротьби з ними». Післяпідписання миру планувалося розпустити армію, а замість неї створити народнуміліцію [11, c.146].
Зруйновані війною міста і селамали бути відбудовані за кошти держави. З поверненням додому демобілізованихсолдатів у всій Україні планувалися перевибори місцевих органів влади — міських,сільських, волосних і повітових народних рад, міських дум. До перевиборів«слід встановити на місцях таку вдасть, до якої б люди мали довір'я і якаб опиралася на всі революційно-демократичні верстви народу». Пропонувалосявсім радам селянських, робітничих і солдатських депутатів співпрацювати наблаго українського народу.
Щодо аграрного питання, вУніверсалі повідомлялося:
«Земельна комісія… вжевиробила закон про передачу землі трудовому народові і без викупу, прийнявши заоснову скасування власності (очевидно, поміщицької — Т. Б) і соціалізацію землі».Проект закону планувалося розглянути і прийняти на найближчому засіданніЦентральної Ради, «щоб передача землі в руки трудящих неодмінно відбуласьще до початку весняних робіт». Усі ліси, води і надра конфісковувались упопередніх власників і переходили у власність держави. Оскільки «війнінаступає кінець, приписуємо Раді Народних Міністрів приступити до переведеннявсіх заводів і фабрик на мирний стан, на вироблення продуктів, потрібнихнасамперед трудящим масам».
В Універсалі йшлося також пронеобхідність вжити термінових заходів щодо ліквідації безробіття, матеріальногозабезпечення інвалідів, сиріт, людей похилого віку і всіх тих, хто потерпів відвійни.
Проголошувалася націоналізація«найважливіших галузей торгівлі», весь дохід від якої «піде накористь народові». Встановлювалася монополія держави на зовнішню торгівлю.Для конкретної реалізації цих положень уряд повинен був подати проективідповідних законів, а також видати розпорядження про «монополію державина виробництво заліза, шкур, тютюну та інших товарів і продуктів, з якихнайбільше бралося прибутків з робочих класів на користь нетрудящих класів».
Встановлювався контроль державинад усіма банками, «які допомагали визискувати трудові класи». Зцього часу кредити банків повинні були надаватися «головним чином напідтримку трудового населення та розвиток народного господарства в Україні»[17, c.55].
Раді Міністрів приписувалося«рішуче боротися з усіма контрреволюційними силами, а всякого, хтокликатиме до повстання проти самостійної Української Народної Республіки, доповороту старого ладу, — карати, як за державну зраду!».
Назвемо ще такі дуже важливіпункти універсалу:
«Всі демократичні права ісвободи громадян потверджуються. Всі нації в Українській Народній Республіцікористуються рівними правами і національно-персональною автономією». Розуміючинестійкість і непевність
свого становища, будучизвідусіль оточеною ворогами та недоброзичливими сусідами, Центральна Радапроголошувала;
«Все, чого не встигнемозробити ми, те довершать, справлять і до останнього порядку приведутьУкраїнські Установчі Збори».
Цікаво, що Центральна Рада,проголосивши незалежність України, і надалі не відкидала можливості укластифедеративний союз «з народними республіками колишньої Російської держави».
Ось таким був цей відомийдокумент — Четвертий універсал Центральної Ради. Без сумніву — прогресивний,без сумніву, незважаючи на певні недоробки і неясності, — історично значущий. Вінзавершив складний і нелегкий процес становлення у ті роки Українськоїдержавності.
Проголошення суверенноїУкраїнської Народної Республіки викликало значний міжнародний резонанс, їївизнали у 1918 р.: Румунія, Франція, Великобританія, Сполучені Штати Америки,Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія, Туреччина, Японія, Китай, Португалія,Данія, Греція, Норвегія, Ірак, Іспанія, Фінляндія, Польща, Швеція, Швейцарія таін.; у 1919 р. — Угорщина, Чехословаччина, Ватикан, Голландія, Італія тощо. Протеу січні російські війська під командуванням колишнього полковника царськоїармії М. Муравйова розпочали наступ на Центральну Раду. До них приєдналисядонецькі робітничі загони, частини Червоного козацтва, харківська червона гвардія.Одночасно 16 (29) січня у Києві вибухнуло збройне повстання робітників заводу«Арсенал». Воно тривало шість днів. Чимало арсенальців було вбито,300 — розстріляно. Цей факт подавався як найхарактерніший прикладконтрреволюційності Центральної Ради. Але чи могла вона вчинити інакше? Яканалогія напрошується інший характерний приклад — повстання кронштадськихматросів 1921 р. проти радянської влади. Воно було нещадно придушено, а тисячіматросів, які здалися владі, без усякого суду і слідства розстріляні.
Об'єднані російсько-українськірадянські війська 26 січня (8 лютого) 1918 р. після завзятих боїв ібагатогодинного артилерійського обстрілу міста зайняли Київ. У його оборонізагинуло під Кругами 300 українських юнаків-студентів та учнів старших класівгімназій, які намагалися зупинити частини більшовицьких матросів. На вулицяхміста більшовицькі війська вчинили жорстокий погром, розстрілюючи багатьохлюдей часто тільки за те, Що розмовляли українською мовою чи були у вишиванках.Центральна Рада евакуювалась до Житомира.
У Брест-Литовську, де проходилимирні переговори між державами Центрального блоку та Росією, 27 січня 1918 р. делегаціяЦентральної Ради від імені Української Народної Республіки, яку визнали країниЦентрального блоку, підписала з Німеччиною та її союзниками (Австро-Угорщиною,Болгарією і Туреччиною) мирну угоду. Взамін на визнання своєї влади в УкраїніЦентральна Рада зобов'язалась поставити, Німеччині близько 1 млн. т хліба,величезну кількість іншого продовольства та сировини. Щоб утримати владу. ЦентральнаРада звернулась до німецького уряду з проханням про військову допомогу,оскільки достатніх власних збройних сил не було. Німецькі та австро-угорськівійська 18 лютого почали окупацію України. Однак цей відчайдушний захід неврятував Центральної Ради. У країні поширювалося невдоволення, розгорнуласяборотьба проти окупантів. Центральна Рада втрачала соціальну опору, авторитет,а 29 квітня 1918 р. вона зібралася на чергове засідання [20, c.34].
2.2 Конституція Української НародноїРеспубліки
Окрім іншихзаконів, обговорювалася і була прийнята Конституція Української НародноїРеспубліки — Основний закон держави, її опрацюваласпеціальна конституційна комісія на чолі з професором М. Грушевським,що вивчила досвід конституційного законодавства різних країн світу, передусімнайближчих сусідів України, яких об'єднували спільні або подібні з неюісторичні, економічні, політичні умови розвитку.
Конституція мала підназву:«Статут про державний устрій, права і вольності УНР».
Вона складалася з восьмирозділів і 85 статей:
І розділ — Загальні постанови;
II розділ — Права громадянУкраїни;
III розділ — Органи владиУкраїнської Народної Республіки;
IV розділ — Всенародні збориУкраїнської Народної Республіки;
V розділ — Про Раду Народних Міністрів Української Народної Республіки; VI розділ — Суд Української Народної Республіки;
VII розділ — Національні союзи;
VIII розділ — Про тимчасовеприпинення громадянських свобод.
У розділі «Загальніпостанови» підкреслювалося, що Українська Народна Республіка — держава«суверенна, самостійна і ні від кого не залежна», а носієм державногосуверенітету є увесь народ України, всі громадяни України, які проживають на їїтериторії. Реально свій суверенітет народ здійснюватиме через Всенародні збориУкраїни (ст.3) [17, c.52].
Звертає на себе увагу ст.4, дезазначалося, що територія України — єдина, неподільна і без згоди 2/3 депутатівВсенародних зборів ніяка зміна кордонів України, а також ніяка зміна удержавно-правових відносинах якоїсь частини території держави до всієїцілісності неможлива. «Не порушуючи єдиної своєї власти, — підкреслюєтьсяу ст.5, — УНР надає своїм землям, волостям і громадам права широкогосамоврядування». Усім націям і національностям, які населяють Україну,надавалося право «на впорядкування своїх культурних прав у національнихсоюзах».
Відразу за першим загальнимрозділом йшов розділ про громадянські права й свободи. Отже, у тогочаснійУкраїнській державі велике значення надавалося проблемі проголошення ігарантування прав та свобод громадянам.
Громадянином УНР вважалася кожнаособа, яка набула це право у передбаченому законодавством порядку.
Інститут подвійного громадянстване допускався. Позбавити людину громадянства міг тільки суд республіки. Цивільно-правова,громадянська і політична дієздатність наступала з 20-річного віку. «Ніякоїрізниці у правах і обов'язках між чоловіком і жінкою, — писалося у ст.11Конституції, — право УНР не знає».
У Конституції підкреслювалося (ст.12),що всі громадяни рівні у громадянських і політичних правах — незалежно відстаті, національності, раси, віросповідання, освіти, майнового стану. Використаннястарих титулів і звань заборонялося. Оберігалася недоторканість особи, житла,таємниця листування. Порушення цих останніх прав допускалося тількиправомочними органами у випадках, передбачених законом.
Ніхто не обмежувався натериторії України у свободі слова, друку, віросповідання, створення організаційі союзів, праві на страйк, якщо тільки вказані дії не мали характерукримінального злочину. Проголошувалася повна свобода вибору місця проживання і пересування.
На території УНР скасовувалисьяк вид покарання смертна кара, тілесні покарання та ті, що ображали людськугідність і честь. Скасовувалась (як покарання) конфіскація майна.
Виборче (активне і пасивне) правонадавалося тільки громадянам УНР, яким на день виборів виповнилося 20 років. Виборчеправо було загальним, рівним, таємним. Не могли голосувати і бути обранимитільки особи, визнані у законному порядку душевнохворими.
У наступних чотирьох розділахКонституції йшлося про вищі органи державної влади, управління й судові органи.
Основу побудови структури вищихорганів держави становила відома теорія розподілу влади — на законодавчу,виконавчу і судову. Отже, найвища законодавча влада вручена, згідно зКонституцією, Всенародним Зборам, виконавча — Раді Народних Міністрів, судова — Генеральному Суду.
Місцевими органами влади йуправління стали виборні Ради та управи-у громадах (сільських і міських),волостях, землях.
Парламент країни — ВсенародніЗбори — мав обиратися населенням на основі рівного, прямого, загального,таємного голосування за пропорційною системою виборів: депутат від 100 тис. жителівстроком на три роки. Проголошувався принцип депутатської недоторканості,вводилася оплата праці депутатів. Сесії парламенту повинні були скликатисядвічі на рік. На першій сесії вибирався Голова, його заступник і так званітовариші. Всі вони становили Президію Всенародних Зборів. Голова організовуваві очолював роботу парламенту, виконував «усі чинності, зв'язані зпредставництвом Республіки» (ст.35).
Закони приймалися тількипарламентом. Він встановлював бюджет країни, оголошував війну, укладав мир тощо.Право законодавчої ініціативи належало: Президії Всенародних Зборів, партійнимфракціям, зареєстрованим Всенародними Зборами, групам депутатів (не менше 30 осіб), Раді Народних Міністрів, органам самоврядування, якіоб'єднували не менше 100 тис. виборців, виборцям у кількості не менше 100 тис. осіб.
Рада Народних Міністрівформувалася, згідно з Конституцією, Головою парламенту, її склад і програмазатверджувалися парламентом. Перед ним уряд відповідав за свою діяльність — яккожен міністр зокрема, так і уряд загалом. У випадку вотуму недовір'я вони булизобов'язані (як міністри, так і уряд) піти у відставку. Парламент більшістю у2/3 голосів міг віддати їх під слідство і суд (ст.58).
Депутати парламенту мали праводепутатського запиту до уряду. Впродовж семи днів окремі міністри чі урядповинні були дати відповідь.
Найвищим судом республікиоголошувався Генерали ний суд, який обирався Всенародними Зборами. Він виступав як касаційна інстанція для інших судів, не міг бути судом першої тадругої інстанцій і мати функції адміністративної влади. На який строк обиравсяГенеральний суд та інші суди країни, як вони обиралися — у Конституції несказано. Це мало бути вирішено окремим законом про судоустрій. Зате уКонституції є інше важливе положення: «Судових вирішень не можуть змінитині законодавчі, ні адміністраційні органи влади (ст.63).
Судочинство оголошувалось уснимі гласним, усі громадяни, незалежно від посад, — рівними перед судом і передзаконом.
Окремий розділ Конституціїрозглядав національні проблеми. „Кожна з населяючих Україну націй, — зазначалосяу ст.69, — має право в межах УНР на самостійне устроєння свого національногожиття, що здійснюється через органи Національного Союзу“. Кожнанаціональна меншина входить у свій Національний Союз, обирає свої органисамоуправління. Кожен Національний Союз видає законодавство, що не повиннепротирічити Конституції та законодавству України (в іншому випадку створюютьсяспільні „погоджувальні комісії“), встановлює свій бюджет тощо. Органикожного Національного Союзу були органами не громадськими, а державними, щонадавало їм відповідний правовий статус і авторитет.
Цікавим був останній розділКонституції, де йшлося про можливість тимчасового (не більше ніж на три місяці)призупинення дії громадянських прав і свобод — у випадку війни чи внутрішніхзаворушень. Таке рішення приймали Всенародні Збори, а у виняткових, терміновихвипадках — Рада Народних Міністрів.
Нічого у Конституції не булозаписано про герб, прапор, гімн держави, про основні принципи внутрішньої тазовнішньої політики, порядок обрання місцевих органів влади й управління,органи прокуратури, судову систему тощо.
Конституція, очевидно, повиннабула мати тимчасовий характер, адже вона створювалася на перехідний період — періодстановлення української державності. Незважаючи на це, вона мала демократичнийхарактер, була доброю правовою основою держави, основою для всього іншогозаконодавства України, створення демократичної державності, законності,правопорядку [14, c.53].
2.3 Українська держава заГетьмана П. Скоропадського та Директорії
Зайнявши всю Україну, 29 квітнянімецькі військ розігнали Центральну Раду, поставивши при владі колишньогоцарського генерала, великого землевласника, потомка козацької старшини ПавлаСкоропадського. У Києві 30 квітня на так званому з'їздіхліборобів Скоропадського обрали гетьманом України. Цього ж дня гетьманопублікував „Грамоту до всього українського народу“. Повідомляючи просвій прихід „волею народу“ до влади, він оголосив Центральну Раду таїї установи нездатними до державної творчої праці, заявивши, що длязабезпечення порядку і спокою він бере необмежену владу над Україною, оголошуєрозпущеними Центральну Раду, її місцеві органи та установи, земельні комітети,уневажнює все її законодавство, повертає правову силу всім попереднім видам іформам приватної власності.
Ставши на ґрунті українськоїдержавності, яку нібито врятували Німеччина й Австро-Угорщина, що, „вірнісвоєму приреченню (обіцянці), готові й далі боротися за волю та мир в Україні“,гетьман обіцяв проведення у майбутньому виборів до українського законодавчогосейму, право викупу селянами землі у поміщиків та інших великих землевласників(за їх згодою), відбудову крайової торгівлі, промисловості.
Потім був виданий гетьманськийдекрет про тимчасовий державний устрій України, що встановлював замістьдемократичної республіки свого роду конституційну спадкову монархію. Гетьмановіналежала вся повнота законодавчої та виконавчої влади, він був також верховним»воєводою" армії, флоту. Замість назви держави Українська НароднаРеспубліка встановлено нову назву — Українська держава. Поновлено попередній,діючий ще за царату адміністративно-територіальний поділ — на губернії, повіти,волості. Уряд, сформований гетьманом. складався здебільшого з російськихкадетів і монархістів. У губерніях, повітах призначалися старости — також зколишніх генералів, поміщиків, царських чиновників. Під. виглядом так званоїдержавної варти відроджувалася стара охранка, поліція. Весь штаб і командуваннявійськових частин складалися з царських офіцерів. Офіційною урядовою мовою буларосійська.
Розпочалося масовеповернення поміщиків і капіталістів в Україну — російських,польських та ін. їм поверталися землі, маєтки, заводи йфабрики, палаци, виплачувалась компенсація за збитки. Народні масипозбавлялися політичних прав і свобод. Було ліквідовано 8-го-динний робочийдень, у селян відбиралися захоплену ними землі, інвентар. Жорстокопридушувалися будь-які прояви невдоволення чи опозиції.
Діяльність гетьманських установта органів проходила під суворим наглядом окупаційної влади, що посиленопродовжувала грабувати Україну. Ешелонами відправлялось у Німеччину зерно,м'ясо, мед, цукор, масло, промислове устаткування. Така грабіжницька політикаокупаційної влади та антинародна — гетьманату, викликали а Україні все більшеобурення, опір.
Водночас у період гетьманатуУкраїнська держава мала й певні здобутки. Зокрема, це стосуєтьсязовнішньо-політичної сфери. Відбувся обмін дипломатичними представниками здержавами Центрального блоку. Розпочалися переговори з Румунією, Фінляндією,Швейцарією, Іспанією, Данією, Швецією тощо. Під тиском німців навіть Росіявідрядила до Києва мирну делегацію на чолі з X. Раковським. У Києві 12 червняміж обома країнами був підписаний прелімінарний мир. Росія визнала Українськудержаву, сторони зобов'язалися встановити дипломатичні відносини на рівніконсульських.
Відбудовувалися залізниці,мости, дороги. Вдалося налагодити фінансові справи. Проводилися важливі судової-реформи. Створювалася система губернських і повітових судів. Сенатвважався найвищим судовим органом. Судочинство стало гласним, з участюприсяжних засідателів. Помітними були здобутки у галузі культури й освіти, ачому велика роль належить міністру освіти М. Василенку. Так, 6 жовтня вурочистій обстановці у Києві відкрився перший державний українськийуніверситет, потім другий — у Кам'янці-Подільському. В усіх вищих навчальнихзакладах почали працювати кафедри української мови, літератури, історії. Заснованоукраїнський державний театр, Національний музей, Національну капелу. СтвореноУкраїнську Академію Наук, урочисте відкриття якої відбулося 24 листопада 1918 р.Президентом Академії обрано В. Вернадського.
У середині квітня в зв'язку зокупацією німцями України ЦВК і Народний секретаріат, які перебували вТаганрозі, були ліквідовані, замість них створено Повстанбюро з дев'яти членів.За постановою ЦК КП (б) У 28 листопада 1910 р. у Курську створено Тимчасовийробітничо-селянський уряд України, куди входили В. Аверін, К. Ворошилов, В. Затонський,Ю. Коцюбинський, Ф. Сергеєв та ін. Маніфестом 29 листопада він проголосивповалення влади гетьмана і відновлення влади Рад в Україні, для чого попросиввійськової допомоги в Росії.
Наближався кінецьімперіалістичної війни. Центральний блок зазнав у ній поразку. ВАвстро-Угорщині та Німеччині у жовтні-листопаді 1918 р. вибухнула революція. ВЦВКРРФСР 13 листопада оголосив Брест-Литовський мирний договір анульованим. Розпочавсяновий наступ радянських військ на Україну. Німецькі та австро-угорські військане хотіли більше воювати. Гетьман Скоропадський втрачав свою останню опору. Українськіпартії, інші організації об'єднуються в Український Народний Союз і починаютьготувати повстання проти гетьманату. На таємному засіданні УНС 13 листопада бувстворений уряд Директорії на чолі з В. Винниченком і С. Петлюрою. Петлюра посівпост головного отамана збройних сил УНР. З Фастова, де знаходилася Директорія іформувалися її збройні сили, почався наступ на Київ. Нечисленні військаДиректорії (менше тисячі воїнів), основу яких становив батальйон СічовихСтрільців (300 осіб), вщент розбили гетьманців.
До них почали масовоприєднуватися повстанці, а 14 грудня 90-тисячна армія Директорії здобула Київ. Скоропадськийзрікся влади і втік до Німеччини.
Уряд Директорії 19 грудняурочисто в'їхав у Київ. Влада Директорії швидко встановилася на значнійтериторії України. Знову почали діяти заборонені гетьманатом ради. Поспішноформувалися регулярні збройні сили, основу яких становив корпус січовихстрільців під командуванням Є. Коновальця.
Директорія відновила дію усіхзаконів УНР, ухвалила новий закон про передання поміщицької землі селянам безвикупу. На початку грудня Директорія вирішила взяти за основу розбудови державитак званий трудовий принцип, згідно з яким влада у губерніях і повітах маланалежати трудовим радам робітників, селян, інтелігенції (без будь-якої участіексплуататорських елементів). Центральні органи влади й управління мав утворитиТрудовий Конгрес — свого роду парламент, сформований з делегатів робітників,селян і трудової інтелігенції. До речі, ця своєрідна система політичної владибула розцінена зарубіжною пропагандою як «більшовицька».
Перша сесія Трудового Конгресувідбулася 23-28 січня у Києві. В ній взяли участь близько 300 депутатів (з 528).Конгрес затвердив Акт з'єднання УНР і ЗУНР (конкретніше про це йтиметься далі),передав тимчасово законодавчу і виконавчу влади Директорії, проголосив загальневиборче право для виборів майбутнього українського парламенту, але черезбільшовицький наступ він перервав засідання [8, c.71].
Внутрішня і зовнішня ситуація, вякій опинилась Директорія, була дуже складною. Південь України замістьнімецьких захопили англо-американські, французькі, а також грецькі, румунськівійська. На заході, в Галичині, йшла кровопролитна війна з поляками. Проголошенатам Західноукраїнська Народна Республіка потребувала допомоги.
Зі сходу почався наступрадянських військ, оскільки радянські уряди Росії та України оголосилиДиректорію контрреволюційною, буржуазно-націоналістичною владою і почали протинеї збройні дії. Вже у першій половині січня радянські війська зайняли всюЛівобережну Україну. В багатьох селах і містах повстали робітники й селяни,сподіваючись, що радянська влада дасть їм більше, ніж Директорія. Остання, як іЦентральна Рада, основним завданням вважала побудову Української держави,відкладаючи розв'язання болючих соціальних проблем не пізніше, коли будутьскликані Всеукраїнські Установчі збори. Це вміло використовувала більшовицькапропаганда, поширюючи, окрім цього, всілякі наклепи на українську владу.
«Нам необхідно повернутиУкраїну Росії, — говорив тоді Л. Троцький, — без України нема Росії» [17, c.47].
Залишена напризволяще,Директорія гарячкове шукала виходу з тяжкого становища. Вона вступила упереговори з представниками французьких військ, що перебували на півдні України(зокрема, в Одесі). Тут був підписаний документ про передачу України підпротекторат Франції. Але ця спроба Директорії знайти якогось союзника неувінчалась успіхом. У Франції та в її окупаційних військах поширювавсяреволюційний рух, і незабаром ці війська були виведені з України.
З огляду на інтенсивнепросування радянських військ та їх небажання припинити наступ, 16 січня 1919 р.Директорія оголосила війну Радянській Росії. Але сили були надто нерівними. Наприкінцісічня-на початку лютого радянські війська розбили основне угруповання військДиректорії під Києвом, а 5 лютого вони зайняли Київ. У квітні під ударамирадянських військ і повстанських загонів сили Директорії були повністю розбиті,відступивши частково у Східну Галичину, а частково у Румунію [15,c.64].
С. Петлюра у липні 1919 р.,об'єднавшись з Українською Галицькою Армією і скориставшись наступом Денікіна,знову вступив у межі України. Після завзятих боїв 30серпня його війська зайняли Київ. Щоправда, вже наступного дня у місто ввійшлиденікінці, які не визнавали ніякої України і Директорії. Розпочався драматичнийвідступ військ Директорії аж до Кам'янця-Подільського. У такій ситуації Петлюрапроводив активні переговори з Польщею, сподіваючись знайти союзника у боротьбіз більшовиками. Проти цього рішуче запротестували галичани, розуміючи, що союзПетлюри з Польщею і надання нею допомоги Директорії відбудеться! за рахунокСхідної Галичини, яку Петлюра віддасть Польщі. Розгорівся конфлікт. КомандуванняУГА (три корпуси) оголосило про перехід до Денікіна (17 листопада), а черездеякий час — на бік Червоної Армії. Петлюра із залишками військ перейшов натериторію Польщі, звідки у квітні 1920 р., підписавши з Ю. ПілсудськимВаршавський договір, вирушив з його армією в останній невдалий похід в Україну.Однак і білополяки, і його війська були розбиті Червоною армією. Ще одна спробастворити незалежну Українську державу закінчилася невдачею.
/>Висновки
Досвід розвитку незалежноїУкраїни за останнє десятиліття показує, що для того, щоб правильно визначити їїперспективи, необхідно виявити та засвоїти уроки минулого, зважити кожен етапвітчизняної історії, зробити з цього відповідні висновки.
Одна з найскладніших тадраматичних сторінок нашої політичної історії — 20-ті роки ХХ століття. Саме вцей період почала формуватися політична та економічна структура країни, їїідеологічне «обличчя», які протягом семи десятиріч визначали долюкраїни та мільйонів її громадян. У цей же час було закладено перші цеглини умонумент радянського тоталітаризму, який став своєрідним негативним феноменомХХ століття.
Прийняті в той час Універсали таКонституція, повинні були мати тимчасовий характер, адже вони створювалися наперехідний період — період становлення української державності. Незважаючи наце, вони мали демократичний характер, були доброю правовою основою держави,основою для всього іншого законодавства України, створення демократичноїдержавності, законності, правопорядку.
Отже, вихід України в кінці 1917р. на міжнародну арену з перетворенням автономістського курсу самостійницьким,здійснювався у руслі розвитку загальносвітових демократичних державно-правовихпроцесів. Розбудова державності в Україні за концепцією Центральної Радипроходила в умовах надзвичайно гострого протистояння різних політичних партій ісил. Боротьба за владу не припинилася і в часи гетьманської УкраїнськоїДержави, хоча в цей період було створено найпотужніший державний апарат. Підвалинамийого організації став зразок царської Росії.
/>Списоквикористаних джерел
1. Графский В.Г. Всеобщая история права и государства: Учебник для вузов. — М.: Издательство НОРМА, 2003. — 744 с.
2. Греченко В.А., Ярмиш О.Н. Україна у добу «раннього» тоталітаризму(20-ті роки ХХ ст): Монографія. — Харків: Вид-во НУВС, 2001. — 276 с.
3. История государства и права славянских народов. Учебное пособие /Под ред.И.Н. Кузнецова. Мн.: БГЭУ, 1998.
4. История отечественного государства и права. Часть I. Учебник (Под ред.О.И.Чистякова). — М., 1998. — 350 с.
5. История политических и правовых учений. Учебник / Под ред.О.Э. Лейста. — М.: Юридическая литература, 1997.
6. Історія держави і права України. Підручник. — У 2-х т. / За ред.В.Я. Тація,А.Й. Рогожина, В.Д. Гончаренка. — Том 1. — Кол. авторів: В.Д. Гончаренко, А.Й. Рогожин,О.Д. Святоцький та ін. — К.: Концерн «Видавничий Дім „Ін Юре“, 2003.- 656 с.
7. Історія держави і права України: Курс лекцій / За ред.В.Г. Гончаренка. — К., 1996.
8. Історія держави і права України: Навч. посіб. / За ред. А.С. Чайковського.- К., 2000.
9. Історія держави і права України: У 2 т. / За ред. В.Я. Тація, А.Й. Рогожина.Академічний курс. — К., 2000. — Т.2.
10. Історія держави і права України: У 2 ч. / За ред. А.Й. Рогожина. — К.,1996.
11. Історія українського права: Навч. посіб. / За ред. О.О. Шевченка. — К.,2001.
12. Кузъминецъ О., Калиновсъкий В., Дігтяр П. Історія держави і праваУкраїни: Навч. посіб. — К., 2000.
13. Кулъчицъкий В.С., Тищик Б.Й. Історія держави і права України: Навч. посіб.- К., 2001.
14. Музиченко П.П. Історія держави і права України: Навч. посіб. — К., 1999.
15. Тимощук О.В. Охоронний апарат Української Держави (квітень — грудень1918 р.): Монографія. — Харків: Вид-во Ун-ту внутр. справ,2000. — 462 с.
16. Українська Центральна Рада. Документи і матеріали: У 2 т. — К., 1996-1997.
17. Хрестоматія з історії держави і права України: У 2 т. / За ред.В.Д. Гончаренка.- К., 1997. — Т.2.
18. Ченцов В.В. Політичні репресії в Радянській Україні в 20-ті роки. Тернопіль,2000.
19. Шаповал Ю, Україна XX століття: Особи та події в контексті важкоїісторії. — К.: Генеза, 2001.
20. Шульженко Ф.П., Андрусяк Т.Г. Історія політичних і правових вчень. — К.:Юрінком Інтер, 1999. — 304 с.