Історіографія досліджень голодомору

Міністерство освіти України

Тема:

«Історіографія досліджень голодомору»

Виконала:

Учень К.з «НСЗШ I - III ст. № 24»

10-А класу

Міхневич Марія

Нікополь - 2008р.

Питання про причини голодомору на Україні є одним з найскладніших і водночас одним з найважливіших питань новітньої української історії. Цією проблемою займались і займаються не тільки українські та російські, але також і чисельні західні історики. На сьогоднішній день серед науковців світу одностайної думки щодо причин голодомору немає.

До кінця 1980-х років проблематикою визначення причин, масштабів та наслідків голодомору займалася тільки західна історіографія. Це пояснювалося тим, що до того часу радянській історичній науці в цілому і українській зокрема було заборонено вивчати це історичне явище, бо радянський уряд не визнавав самого факту голоду на Україні у 1932-1933рр. Більшість західних істориків схиляється до думки, що основними причинами голодомору були національно-політичні чинники. Перше значне дослідження голодомору провів У. Чемберлен, який назвав голодомор засобом національної політики більшовиків, свідомо вжитий для того, щоб зламати опір українського селянства колективізації. Видатний історик Джеймс Мейс вважає голодомор московським інструментом пригнічення національних почуттів українського селянства, яке було основним носієм національних рис українського народу. Крім цього, більшовики мали всі підстави вороже ставитися до селянства, бо, як зазначає у своїй статті „Політика голодомору" Дж. Мейса поки пролетаріат... грабує награбоване, експропріює експропрійоване..., селянам тим часом є що втрачати - землю, насамперед, нажите власною працею і успадковане від предків господарство тощо".

Аналогічної думки дотримується і Роберт Конквест, автор першорядного дослідження про голод „Жнива скорботи. Совєтська колективізація і терор голодом". У своїх працях він доводить, що голо; був влаштований більшовиками насамперед для того, щоб зламати український націоналізм. осередком якого вважалося селянство,

Проблема голодомору не залишилася проблемою власне істориків, тому що її було залучено західними державами до ідеологічної боротьби з СРСР. Так, у 1983 році американський уряд висунув на перший план у боротьбі з СРСР права людини^ що надало цій темі більше політичного змісту. Але зайва політизація, використання історичної науки в політичній боротьбі не сприяли обєктивному аналізу даного історичного явища. До сих пір західна історіографія, яка зробила значний внесок у вивчення проблеми голодомору 1932-1933 рр., дотримується думки про те, що голод був результатом цілеспрямованих дій більшовицького уряду направлених на знищення селян-українців. Серед західних істориків є і прибічники поглядів Стефена Віткрофта (Мельбурнський університет), який вважав голод результатом політичних помилок, злочинного недбальства і дуже скрутного економічного становища СРСР, але аж ніяк не результатом цілеспрямованої політики. Російська історіографія 1980-1990-х років не виокремлювала проблеми голоду на Україні, не виявляючи дослідницького інтересу до цього явища. Історики В.П. Данилов, I.Є. Зеленін_; М.О. Івнцький та Д.О. Волконогов цілком слушно і аргументовано виділяли основні економічні та соціальні причини голодомору (колективізація, розкуркулення, хлібозаготівлі), Але вони не виходили за рамки інтернаціональної позиції в оцінці географії та масштабів голодомору, цілковито заперечуючи його антиукраїнську направленість. До того ж розбіжності у поглядах російських та українських дослідників набули політичного забарвлення. Так, М.0. Іваницький, один з провідних спеціалістів Інституту російської історії РАН, у одній зі своїх статей висловив підозру, що українська сторона бажає використати трагічні сторінки загальної історії України та Росії для обґрунтування непростих російсько-українських відносин сучасності.

Сьогодні очевидною є необхідність позбутися політичної за ангажованості при аналізі даного історичного явища та обєднати існуючі гіпотези.

Першими українськими дослідниками, які займалися питанням про причини голодомору були представники української діаспори: М. Вербицький, 0. Второпай, В. Гришко, В. Давиденко та інші. Публікуючи велику кількість розвідок і матеріалів стосовно голодомору, вони намагалися дати відповідь на головне питання - які причини голодомору і хто в ньому винен. Вони вважають. що основним завданням організованого більшовиками голодомору було якщо не винищення, то всебічне ослаблення, упокорення української нації.

В українській радянській історіографії вперше поставив питання про голод С.В. Кульчицький. Він вбачає у голодоморі насамперед найбільш жахливий каральний засіб, застосований Сталіним проти колгоспників, які зробили спробу добросовісно працювати тільки на присадибній ділянці, а не в громадському господарстві.

Українські дослідники В. Даниленко і П. Бондарчук вважають надмірні заготівлі (а фактично вилучення) зерна у селян прямою причиною голодомору. Дослідники зазначають. що національно-культурний розвиток України за часів українізації викликав глибоке занепокоєння у Москві, яка боялась децентралізації суспільного життя СРСР, по-перше, могутнім каталізатором українізації" в місті виявилось село, яке було базою українізації"...По-друге, у 20-ті роки відбувалась чітка диференціація між двома національними культурами - архаїчною і модерною. Для першої було характерним...існування разом з колоніальною структурою. Інша - модерна і динамічна - була нетерпима до колоніальних структур і намагалася їх знищити, Однією з ознак такої національної культури було гасло Хвильового геть від Москви". В. Даниленко і П. Бондарчук також наголошують на необхідності розглядати більш глибокі причини організованого більшовизмом голодомору. Сталін наголошував на тому, що без селянської армії не буває і не може бути сильного національного руху і що національне питання є питанням селянським. Тобто національна та селянська політика більшовиків е взаємоповязаними - удар по селянству був лише однією зі складових політики наступу на український національний рух, Отже, на думку дослідників, головною причиною голодомору 1932-1933 років є політика Москви, направлена на підрив та придушення українських національних сил.

Таким чином, цілком слушним є зауваження Дж. Мейса, що можна зрозуміти політику та процеси лише в контексті сукупності (тотальності) їхніх взаємовідносин, в контексті проекту суцільної трансформації суспільства під проводом режиму, який фанатично увірував, що він (і тільки він) володіє науковими" формулами створення утопії".

На основі цієї думки ми маємо звернути увагу саме на першоджерела комуністичної ідеології. Вже у «маніфесті комуністичної партії» Маркса та Енгельса можна знайти деякі пояснення голодомору 1932-1933рр. У „Маніфесті" написано, що селяни ,,не революційні, а консервативні. Навіть більше, вони реакційні: вони прагнуть повернути назад колесо історії", Вже тут ми бачимо вороже ставлення творців комуністичної ідеології до селянства, яке не було схильним до ідеї, що заперечувала приватну власність, в той час коли для селянина своя земля була найціннішим засобом існування. Тобто у „ світлому комуністичному майбутньому " основоположники марксизму не виділяли місця селянам як традиційному класу.

Розглядаючи ситуацію власне в Радянській Росії після 1917 року, ми знаходимо передумови більшовицького терору проти села. Після захоплення влади більшовики почали будувати ідеальне суспільство у відсталій аграрній країні, де сучасний сектор економіки був незначним. Існуюча тоді у Росії промисловість не могла забезпечити модернізацію, тобто перехід сільського господарства на новий технологічний і організаційний рівень індустріального господарства. Більшовики зробили спробу модернізації сільського господарства не еволюційним, а прискореним, суто політичним шляхом - впровадженням комун як нового способу організації сільськогосподарського виробництва. Але в більшості своїй селянство не тільки не підтримало цю спробу більшовиків, але й виступило проти радянської влади зі зброєю з руках. Шляхом поступок (відміна комун і продрозкладки) та терору опір села вдалося зламати. У всіх партійних діячів склалося тверде переконання в тому, що селянство (як і зазначали Маркс з Енгельсом) являється не революційним класом, а потенційним ворогом радянської влади чисельним та досить жорстоким, що продемонстрували події громадянської війни. Про це ще в квітні 1917 року попереджав більшовицьке керівництво Ленін: „Не можна пролетарській партії покладати тепер надії на спільність інтересів з селянством".

Теоретично більшовики мали змогу повільно здійснювати модернізацію села шляхом його технологічної модернізації і поступового перетворення селян в аграрних робітників індустріального тилу. Це потребувало великих капіталовкладень у сільське господарство і часу для „комуністичного перевиховання" селянства. Як зазначила Є. Шаталіна, „вольові ідеолого-політичні, урядово-партійні рішення влади згідно з доктринерськими програмами йшли врозріз із закономірностями обєктивного процесу соціально-економічного збалансованого розвитку всіх галузей народного господарства". Поступовий, еволюційний варіант розвитку унеможливлювався месіанським характером марксизму взагалі і його російського варіанту зокрема. Метою більшовиків було не будівництво комунізму „у окремо взятій країні", а світова революція. Ленін твердив, що пролетаріат, який переміг у одній країні, повинен „ повстати... проти капіталістичного світу, залучаючи до себе пригнічені класи інших країн... виступаючи у разі необхідності навіть з воєнною силою проти експлуататорських класів та їхніх держав", Сталін, продовжуючи думку вождя пролетаріату, вбачав значення Жовтневої революції в тому, що „ вона складає перший етап світової революції та могутню базу її подальшого розгортання". Дестабілізація економіки та політичного ладу США і західноєвропейських країн внаслідок кризи перевиробництва та світової депресії 1929-1933 рр. спонукала Сталіна прискорити темпи підготовки до другого етапу світової революції. В 1929 році на пленумі ЦК ВКП(б) було вирішено прискорити „ будь-якою ціною" розвиток машинобудування та інших галузей важкої промисловості. I в тому ж році було прийнято курс на форсовану колективізацію, бо сільське господарство було не в змозі забезпечити міста навіть необхідним мінімумом продовольства - з 1928 року в містах було впроваджено хлібні картки. Сталін описував цю ситуацію так. „Основа наших хлібних труднощів полягає в тому, що зріст виробництва товарного хліба іде в нас повільніше, ніж зріст потреб у хлібі... Виробництво товарного хліба росте страшенно повільними темпом". Причиною цих труднощів Сталін вважав те, що в складі народного господарства є елементи, „що не піддаються поки що плануванню. є, нарешті. ворожі нам класи, які не можна подолати виключно простим держплановським плануванням".

На думку більшовицького керівництва, основним економічним завданням колективізації було забезпечення промислових центрів необхідною сільськогосподарською продукцією та сировиною. а також робочою силою з села. Політичним же завданням була негайна ліквідація „ ворожих класів^:. Навіть за оптимальних умов заміна одних форм організації виробництва (індивідуальних) принципово іншими (колективними) призводить до тимчасової дезорганізації даного сектору економіки. В Радянському ж Союзі така зміна не була забезпечена ні технологічними поставками нової техніки, ні ідеологічно - ефективною пропагандою переваг колективних форм виробництва Крім того, становище погіршувалося тим. що темпи переходу були прискореними. Єдине. що більшовики зробили належним чином, була політична підготовка до колективізації. Шляхом репресій, виселення та знищення ..куркулі" та ..підкуркульники" були ліквідовані як клас. Таким чином було ліквідовано можливих найактивніших організаторів опору колективізації. Як зазначав

М. Івницький, „ ліквідація „ куркульства" як класу, в результаті якої найбільш дієздатний і працелюбний прошарок селянства було експропрійовано і значну його частину депортовано , призвела до падіння сільськогосподарського виробництва". Але основною причиною падіння сільськогосподарського виробництва українські дослідники вважають нездатність колгоспів організувати ефективне виробництво, що зазначив С. Кульчицькій у своїй статті „ Криза колгоспного ладу".

Більшовицьке керівництво не бачило (або не бажало бачити) обєктивних передумов продовольчої кризи, розцінюючи неефективну роботу колгоспів як результат саботажу селян, Крім цього. Сталіну було відомо про нищення реманенту. худоби самими селянами, „які не бажали віддавати своє добро, нажите важкою працею". О.Д Бойко повідомляє, що „ за період 1929-1932 рр. В Україні поголовя великої рогатої худоби скоротилося на 41%, коней - на 33,3%, свиней - на 62,3%_; овець на 74%. Річний валовий збір зернових культур в СРСР 1933 і 1934 рр. Становив 680млн ц (найнижчі показники після голодного 1921 р.)". Це сприймалося більшовиками як боротьба селянства проти радянської влади. С. Кульчицький зазначає, що „ опір селянства відбувався в різних формах. Цей опір був абсолютно неорганізованим, але його сила полягала в масовості". 3 огляду на це Сталін вирішив зробити крок назад. 2 березня 1930 року було опубліковано його статтю «Запаморочення від успіхів» де у „ перегинах" у процесі колективізації він звинуватив владу на місцях. Зразу після цієї публікації почався масовий вихід селян з колгоспів, щоправда селян „ випускали на волю" без худоби, реманенту, їм виділялися лише гірші землі, в той час коли колгоспники мали певні пільги, але вже восени 1930 року у колгоспах залишилося менше третини селянських дворів. У вересні 1930 року вийшла директива, у якій ЦК ВКП(б) наказував завершити колективізацію вирішальних сільськогосподарських районів протягом 1931 року. Це означало прискорення колективізації на Україні. яку завжди вважали всесоюзною „ житницею". Тільки протягом 1930 року було депортовано близько 75 тисяч селянських родин. За роки суцільної колективізації було експропрійовано понад 200 тисяч селянських господарств, Хоча у 1930 році вже було проведено кампанію проти ..куркулів", на грудневому пленумі ЦК КП(б)У було вирішено провести повторний „нещадний наступ на глитая по всьому фронту". Але цей наступ , за словами С. Кульчицького. не обовязково означав розкуркулення. Рекомендувалося наступати на нього хлібозаготівлями і... посиленням оподаткування. Наступали на тих, хто не давав згоди на колективізацію. Саме їх оголошували куркулями".

На Україні більшовики вживали особливо жорстоких засобів для придушення опору селянства колективізації. На це було декілька причин. По-перше, Україна була дуже важливим сільськогосподарським регіоном - „ житницею" СРСР. Зрив колективізації в українському селі означав би загострення продовольчої кризи_; яка зявилася раніше - після переходу до колективних форм виробництва, а також втрату Москвою контролю над стратегічно важливим регіоном. Це, в свою чергу, означало б зрив прискореної індустріалізації_: чого більшовики допустити не могли. По-друге, більшовицькі керівники мали досвід громадянської війни, коли українське село проявило здатність до самоорганізації з метою опору. Тепер, коли маси селян були невдоволені колективізацією,

репресіями та виселеннями, вони могли знову піднятися зі зброєю в руках на боротьбу з радянською владою. чому більшовики прагнули запобігти шляхом повторних репресій, надмірних хлібозаготівель та інших засобів. По-третє, Україна була пограничною зоною і мала б стати плацдармом розгортання другого етапу світової революції, 3 огляду на це Москва прагнула придушити всілякий рух опору на цій території, поставити Україну під повний контроль українське село являло собою базу, яка постійно породжувала націоналістичні настрої. Внаслідок притоку колишнього сільського населення до промислових центрів. націоналістичні настрої могли в перспективі поширитися і серед міського населення. Таким чином, від успішної суцільної колективізації України залежало вирішення продовольчої та сировинної кризи, насичення промислових центрів робочою силою з села та придушення національного руху в українському селі. Для цього більшовики не застосували свої звичайні засоби (розстріли, каральні експедиції), тому що боялися масового збройного опору. Ю. I. Шаповал пише, що „ влада добре памятала масштаби селянського спротиву в Україні у 1930-1931 р.р. коли проти „ великого перелому" воювали цілими селами, бо хто ж віддає зароблене просто так". У вересні 1932 року Сталін писав до Кагановича: „ Якщо не візьмемся тепер же за виправлення положення на Україні, Україну можемо втратити... Поставити собі за мету перетворити Україну у найкоротший строк на справжню фортецю СРСР...". I Москва вирішила застосувати терор голодом. Якщо продовольча криза в СРСР мала обєктивні передумови, то голодомор на Україні 1932-1933 роках був штучним, організованим Москвою з метою упокорення українського села.

Аналіз постанов ЦК КП(б)У та ЦК ВКП(б), законодавчих актів РНК УСРР та СРСР за1929-1933 роки дають нам можливість стверджувати, що голодомор 1932-1933 років був влаштований більшовиками штучно з метою упокорення селянства,,проведення суцільної колективізації українського села та придушення українських національних сил. В. I. Марочко пише, що „збереглося чимало документів політбюро ЦК КП(б)У, радянського уряду... які можна зважати такими, що підтверджують спрямовану та обґрунтовану політику самого геноциду в усіх його проявах: масове винищення етнонаціональних та релігійних груп населення в Україні. депортація за класовими та національними ознаками, навмисне застосування репресій проти українців та інших національностей, ліквідація інтелігенції, штучне переселення представників інших націй з Росії до українського села тощо".

20 листопада 1932 року уряд УСРР видав постанову „ Про заходи посилення хлібозаготівлі", виконання якої призвело до позбавлення українських селян продовольства і, як слідство з цього до масового голодомору. 21 листопада Раднарком УСРР провадив подвійне оподаткування так званих „ індусів" - індивідуальних селянських господарств. Це свідчить про навмисне і свідоме створення умов для виникнення голодомору на Україні, тому що і уряду УСРР, і уряду СРСР було відомо про ситуацію на селі і більшовицькі керівники усвідомлювали наслідки своїх постанов та розпоряджень. Функції статистиків та інформаторів виконували органи ДПУ, які надавали обєктивні дані про масштаби та характер соціальної катастрофи на селі. Виходячи з цього, ми маємо всі підстави визнати неприйнятною версію проте, що голодомор був слідством помилок. прорахунків або недбальства радянського керівництва. В листі до Шолохова Сталін писав, що „ хлібороби... проводили... саботаж і не проти були залишити робітників, Червону Армію без хліба. Той факт що саботаж буз тихим та ззовні невинний (без крові), - цей факт не міняє і того, що поважні хлібороби вели „ тиху війну" з Радянською владою. Війну на змор, дорогий товариш Шолохов". Це показує відношення радянського керівництва до селянства, коли невиконання ним завищених планів хлібозаготівель сприймалося як обявлення війни, саботаж.

У постанові „ Про заходи посилення хлібозаготівлі" зазначалося що потрібно „ припинити видачу будь-яких натуральних авансів по всіх колгоспах, що незадовільно виконують плани хлібозаготівель". Ті колгоспи, які вже видали натураванси, повинні були організувати повернення селянами назад «незаконно розданого хліба». Тобто більшовики позбавляли колгоспників хліба, а тих, хто не пішов до колгоспу, обкладали величезними податками. Торгівлю зерном було заборонено, зерно фактично вилучалося з сімейного ужитку. 6 грудня 1932 року Раднарком УСРР разом з ЦК КП(б)У видали постанову „ Про занесення на чорну дошку сіл, які злісно саботують хлібозаготівлі". До деяких українських сіл урядом було застосовано особливі заходи:

Товаропостачання припинялося, усіляка торгівля заборонялася, а товари з крамниць вивозилися.

Всіляке кредитування припинялося, стягнення різноманітних фінансових зобовязань проводилося достроково.

Кооперативний та державний апарат „ очищувався" від „ ворожих" та „ контрреволюційних" елементів.

20 січня 1933 року союзний уряд запровадив практику „ твердих завдань" для одноосібних господарств. Невиконання їх призводило до застосування репресивно-каральних заходів, а виконання фактично призводило голодну смерть усієї родини. Крім цього, існувала загальнодержавна установка - не видавати селянам трудодні, які не виконали плану хлібозаготівель, основних зернових культур за вироблені ними трудодні. Після припинення продовольчого постачання майже у третину регіонів України, позбавлення селян винагороди за працю та запровадження „ чорних дошок" означали смертний вирок селянству. ЦК КП(б)У та голова уряду В. Чубар знали про голод на селі, мали докладну інформацію, але, являючись одними з організаторів геноциду, не зробили нічого для полегшення життя селян. Більше того, хлібозаготівлі супроводжувалися репресіями проти „ саботажників": селян, членів правлінь колгоспів, уповноважених та всіх інших. Репресії посилилися після постанови ЦВК та РНК СРСР „ Про охорону майна державних підприємств, колгоспів та кооперацій I зміцнення громадської (соціалістичної) власності" від 7 серпня 1932 року. За крадіжку колгоспного майна давали 10 років таборів з конфіскацією майна, або просто розстрілювали. В. Марочко повідомляє, що тільки ,,у січні 1933 року у 182 районах УСРР засудили за несдачу хліба 1309 осіб, а репресії набули планового характеру та своєрідного змагання між районами: хто більше знищить „ саботажників" В. М. Кривоніс зазначає, що „ органи юстиції не проводили слідства, не брали до уваги економічної спроможності селянських господарств, покладалися на списки сільських рад ...". Наркомюст та генеральний прокурор республіки підтримували терор державних структур і в листопаді 1932 року видали наказ, в якому зокрема говорилося : „ Репресія, що є одна з могутніх знарядь подолання класового опору в хлібозаготівлях, повинна стати справжнім чинником боротьби за хліб. Своєчасно та правильно вжита сувора репресія обумовлює успіх та ефективність боротьби зі зривачами хлібозаготівель. Треба застосовувати нещадну кару до куркулів і всіх класових ворогів, що зривають бо гальмують успішну боротьбу за хліб".

В той час селяни знаходилися фактично у кріпосній залежності від радянської влади. бо на селі мали паспорти лише представники влади. Селянин міг виїхати за межі села лише за контрактом та за плановим набором робочої сили для новобудов першої пятирічки, а молодь для навчання у вищих закладах та технікумах. Самочинне „ відходництво" селян не визнавалося за правомірне і „уходників" повертали назад до колгоспу-резервації. Українське село було соціальною резервацією, де хлібороби, педагоги, діти винищувалися планово і методично. про що свідчать факти масової смертності, епідемій та канібалізму.

За наказом уряду СРСР 21 тисяча господарств з інших регіонів підлягала переселенню в українські села, спустошені організованим більшовизмом голодомором та карально - репресивними діями державних органів, що свідчить про спрямованість дій радянської влади проти українського селянства.

Голодомор не був наслідком нестачі коштів у СРСР, як твердить Стефен Віткрофт. Кошти в наявності були, але вони направлялися не просто на індустріалізацію, а на небачених темпів і масштабів мілітаризацію. Так, наприклад, Харківський і Сталінградський тракторні заводи, які теоретично могли забезпечити сільське господарство принципово новою технікою, перетворилися в найбільші в світі центри танкобудування. В 1931 році в СРСР було виготовлено 740 танків, а в 1932 році - вже 3121 Такий темп зберігався до початку Другої Світової війни. Всього за 1929 - 1933 рр було виготовлено 7500 танків які „ мали суттєву перевагу над танками, що знаходились на озброєнні західних армій^!.Для порівняння слід зауважити, що армія Великобританії на початок Другої Світової війни мала 922 танки, США - 320 танків, а Франція за 17 років після Другої Світової війни випустила всього 280 нових танків - в 2,6 рази менше, ніж Союз у 1931 році! Танк - це зброя не оборони, а наступу. Для країни. яка збирається оборонятися. наступальна зброя в таких кількостях не потрібна. Це ще раз підтверджує те, що основною метою колективізації була не індустріалізація, а мілітаризація з метою підготовки до розвязання війни. Саме прагнення більшовиків до здійснення «світової революції» стало причиною прискореної форсованої колективізації. Репресій проти „ класово ворожого" українського села, які в свою чергу спричинили голодомор 1932-1933 років.

Кількість померлих від терору голодом встановити досить важко. I дотепер немає точних даних про кількість жертв більшовицького терору, Існує велика кількість різноманітних версій, які належать як українським, так і іноземним дослідникам. Однак слід зазначити, що деякі дослідження не є обґрунтованими статистично і в них наводяться завищені цифри, які приваблюють тих, хто надто емоційно ставиться до подій минулого. В той же час нз Заході є відомі вчені. які твердять. що в 1932-1933 роках в Україні не відбувалося нічого особливого. С. Кульчицький звертає увагу на те що деякі історичні міфи небезпечні, бо здатні посіяти недовіру до очевидних явищ навіть таких як український голодомор". Необхідність обєктивного наукового вивчення демографічних наслідків голодомору посилюється необхідністю спростування результатів „ сумнівних" досліджень. Першим повідомив про голод в СРСР англійський журналіст Малькольм Маггерідж. У березні 1933р. у газеті „Манчестер гардіан" було опубліковано його статтю, в якій він описав свої враження від поїздки по голодуючій Україні і Північному Кавказу. Ця стаття і ще дві наступних засвідчували масову загибель селян, але ніяких цифр не наводили. Перша кількісна оцінка полеглих від голоду зявилася у зарубіжній пресі в серпні 1933 року. Газета „Нью-Йорк геральд трібьюн" опублікувала матеріал Ральфа Барнса, який написав про один мільйон загиблих від голоду. Буквально через кілька днів у пресі зявилося свідчення Фредеріка Берчелла, за словами якого кількість загиблих становила 4 мільйони. Московський кореспондент _«Манчестер гардіан» Уільям Чемберлен, який за завданням редакції відвідав Україну та Північний Кавказ. виїхав з СРСР і видав книгу „ Залізний вік Росії", де повідомлялося про охоплені голодом території з населенням 60 мільйонів і 3-4 мільйони померлих,

Суттєвим недоліком всіх наведених оцінок було те, що вони робилися без опори нз статистичні дані, „з пташиного льоту". Так, наприклад, у 1938 році Фред Біл видав у Лондоні книгу, де розповів проте, що іноземний робітник на харківському заводі дізнався від відповідального працівника, що Петровський (голова ВУЦВК) говорив про 5 мільйонів загиблих від голодомору на Україні. Подібні дані повинні розглядатися критично, особливо з огляду на політичне забарвлення питання про голодомор.

Після 1933 року демографічна статистика в СРСР була закрита, а офіційні цифри не могли бути основою для затримання достовірних результатів, тому що радянське керівництво заперечувало сам факт голодомору. Так, у січні 1937 року було проведено Всесоюзний перепис населення, дані якого не співпали з офіційними. Перепис свідчив, що у 1937 році в Радянському Союзі виявилося на 6 мільйонів людей менше, ніж на початку 1934, якщо вірити фальшивим цифрам. які оприлюднив Сталін у 1934. Авторитетний російський демограф Борис Урланіс зробив підрахунки. згідно яких на XVII зїзді ВКП(б) у 1934 році Сталін завищив кількість населення СРСР на 10 мільйонів. Перепис 1937 року вивів на поверхню наслідки голодомору і це викликало граничне незадоволення більшовицького керівництва. Результати перепису було скасовано, начальника Центрального управління народногосподарського обліку I. Краваля - заарештовано і розстріляно Також було ліквідовано Демографічний інститут АН УРСР.

Голод 1932-1933 років відрізняється від попереднього (1921-1923) і наступного (1946-1947) тим, що спричинені ним демографічні втрати піддаються підрахункам. Перший радянський голод мав місце після майже семи років безперервної війни, а третій - після кривавої Другої світової війни. В обох випадках неможливо встановити хоча б приблизну кількість загиблих саме від голоду, відокремивши їх від тих, хто загинув на війні або виїхав з України.

Працівник Російського дослідницького центру Гарвардського університету в США Сергій Максудов дійшов висновку, що голод і репресії на Україні в 1927-1938 роках викликали демографічні втрати в 4,5 мільйонів людей. Ці результати було оприлюднено у 1983 році в українському журналі „ Сучасність". який в той час видавався в Мюнхені.

Також слід згадати про дослідження В. Кубійовича та В. Гришка, які намагалися визначити конкретну кількість жертв українського голодомору. У Кубійовича ця цифра складає 2.5, а у Гришка - 4,8 мільйони. Така значна розбіжність в результатах пояснюється дією багатьох факторів, а також недоступністю архівної джерельної бази.

Особливо слід відзначити роботи українського історика С. В. Кульчицького, який на основі ґрунтовних досліджень і, в тому числі, глибокого аналізу статистики, зробив висновок про те, що демографічні втрати населення України внаслідок голодомору 1932-1933 років становлять від 3 до 3,5 мільйонів людей.

„ Голод слід розглядати як соціально-біологічне явище, зміст якого складає постійне відчуття ненаситності людського організму їжею в межах необхідного відтворення його життєдіяльності. Психологічними ознаками голоду є природний потяг до їжі; перманентний позив на їжу; ненаситність, потреба їжі".

Голодомор 1932-1933 років є наслідком створення більшовицькою владою для селян нелюдських, антиприродних умов життя за допомогою цілого комплексу засобів: економічних, репресивних. каральних. організаційних та інших. Голодомор був спрямований на знищення, умертвіння людей і на деморалізацію, залякування тих, кому вдалося вижити, з метою придушення масового опору селям.

Голодомор відноситься якраз до тих страхіть, переживши які людина вже не може повернутися до абсолютно нормального життя. Голодомор відзначався надзвичайними проявами тваринно-хижацької природи людини: підвищеним станом агресивності, канібалізмом, трупоїдством та іншим „ Знавіснілі люди божеволіли, втрачали моральний і психологічний контроль над своїми вчинками, не відчували свою людську сутність. Вони їли собі подібних, споживали трупи загиблих, вбивали дітей, членів сімї, сусідів, родичів, односельців, просто перших-ліпших перехожих громадян і т і Морально-психологічна деградація голодуючого селянства дійшла своєї крайньої точки відліку, коли вже не спрацьовували будь-які загальнолюдські норми співжиття". Всі ці явища створювали загрозу для подальшого збереження суспільства, принаймні певної його частини. С. Кульчицький у одній зі своїх статей зазначає: „ Один з моїх старших колег по роботі, який у минулому працював на високій посаді в Москві. розповів мені у хвилину відвертості, що в його селі всі знали, хто кого з^!їв, але жили з цими жахливими спогадами десятиліттями, замовчуючи їх". і це стосується не тільки якогось одного окремого села. Архівні документи свідчать про такі випадки, що сталися в Донецькій області під час голодомору. „...Колгоспник Бабенко Лука 28 березня у померлого брата відрізав голову, руки, ноги і викинув у річку, решту зїв. ...Хрипова Ірина задушила свою онуку 9 років і з нутрощів готувала їжу. ...20 березня 1933 р в селі Булавинівка помер одноосібник Круподера Свиридон Миколайович 46 років. Жінка його... на підґрунті голоду... порубала труп на частини і склала у діжку з метою споживання...". Донецький обласний відділ ДПУ 6 квітня 1933 року повідомляв Донецький обком КП(б)У, що „ за період з 27.02 по 9.03 ц.р. включно по 21 району області зареєстровано 1008 голодуючих сімей... За період з 1 лютого по 9 березня ц.р. на підґрунті голоду по 12 районам області померло 267 чоловік, з них дітей (за не зовсім точним обліком) - 76 чоловік, з них до сімей одноосібників відноситься 20 дітей" 3 них у Новопсковському районі померло 117 людей, Біловодському - 32, Рубіжанському - 26. Міловському - 13. Троїцькому - 8, Старобільському - 45, Новоайдарському - 8.

Використовуючи голодомор, більшовики підривали внутрішні сили селянства Під час так званого „ розкуркулення" було знищено не тільки заможних селян -„ куркулів. а й всіх інших, хто намагався чинити опір більшовикам або був просто „ класово ворожим елементом", що значно ослабило рух опору, бо село завжди було базою українського національного руху. Відомо_: що тривале перебування в стані голоду знижує активно-вольові потяги людини до опору, перетворюючи вчорашніх бунтівників на покірних „трудящіхся". Масові репресії спричинили до зміни соціальної структури села, руйнації традиційних суспільних відносин. які довгий час існували в українському селі до колективізації. Нелюдські умови життя, які створили більшовики селянам. призвели до зростання імунодефіциту організму та зниження потенційних можливостей для спротиву захворюванням у голодуючих. Це викликало зростання смертності не тільки вщ самого голоду, а й від різноманітних хвороб, які його супроводжували.

Голодомор також позначився на ментальності українського селянства і. як слідство - на ментальності української нації. „ПІД ментальністю розуміють стійкі структури глибинного рівня колективної та індивідуальної свідомості й підсвідомості, що визначають устремління. нахили, орієнтири людей, у яких виявляються національний характер, загальновизнані цінності суспільна, психологія... Ментальність являє собою глибинне джерело мислення, ідеології та віри, почуттів та емоцій".

Українська ментальність формувалася впродовж століть під впливом землеробства, яке з найдавніших часів було основним заняттям українців. Соціальна організація, культурні орієнтири світобачення - все це визначалося у великій мірі саме способом життя землеробів. Для того щоб упокорити українську націю, більшовики прагнули нанести удар по основі нації - по селу. Голодомор заставив українського селянина змиритися з колективізацією, з своїм безправним положенням. Тих, хто потенційно міг організувати і очолити активний опір вже не було. а пасивний спротив селянських мас згас, коли селянина було доведено до межі біологічної загибелі. Ю Котляр зазначає, що „ більшовицький підхід до селянського питання призвів до знищення індивідуального власника - справжнього носія української духовності". Руйнація традиційних цінностей суспільства в цілому і цінностей селянства зокрема. розлад психіки народу під час більшовицького терору в значній мірі пояснюють ганебні поразки Червоної армії на початку Другої світової війни, коли сотні тисяч радянських солдатів здавалися в полон до ворога. Селянин-власник, якого „ як клас винищили більшовики, був хорошим оборонцем своєї землі_; чого не можна сказати про селян - колгоспників. За що їм було воювати? За повернення до колгоспного рабства^ На початку війни з фашистами воювали не самостійно мислячі воїни, які чітко усвідомлюють, за що і проти кого вони воюють_: а схильний до паніки, дезорієнтований натовп з розладнаною психікою Орест Субтельний зазначає, що гітлерівці „ до грудня 1941р... контролювали близько 80млн чоловік, або 42% населення Радянського Союзу, й велику частину його економічного потенціалу, а також захопили 3,8млн радянських військовополонених.,, Відносна легкість, із якою ці люди були захоплені в полон, свідчила про те, наскільки байдуже ставилося багато червоноармійців до захисту радянської системи".

Голодомор 1932-1933 років та колективізація не могли не позначитися на економіці СРСР. Колективізоване селянство вже не мало особливої економічної зацікавленості у праці на радянську владу. Є. Шаталіна пише, що „ тут вступали в дію... морально-психологічні фактори. Будучи найманими працівниками в одержавлених колгоспах, селянство втратило право на розпорядження результатами своєї праці і відповідну винагороду за свій труд". Відсутність економічної зацікавленості людей у власній праці робило колгоспну систему неефективною, якою вона і залишалася до самого розпаду Радянського Союзу, Людей заганяли в колгоспи силою. тероризуючи людей, прирікаючи їх на голодну смерть. Підірване фізичне та психічне здоровя селян унеможливлювало їхню ефективну, високопродуктивну працю. Таким чином, голодомор 1932-1933 років мав не тільки згубні демографічні наслідки для українського народу, але також і соціально-психологічні, і політичні, і біологічні, і економічні. Причому останні позначилися на всьому радянському сільському господарстві. Окреслити більш-менш обєктивно розміри тіеї шкоди, якої завдав голодомор українській нації, дуже складно, Сьогодні ні серед науковців, ні серед інших авторів немає одностайної думки з цього приводу, як немає чіткої відповіді на питання, хто повинен нести відповідальність за страждання українських селян. Одні твердять, що „Російська Федерація оголосила себе спадкоємицею СРСР. ...Вона й повинна нести відповідальність перед громадянами України". Інші вважають, що нікому відповідати, бо ніякого голодомору взагалі не було. Якої б точки зору ми не дотримувалися в цьому питанні, ми не маємо права звинувачувати у голодоморі ні російський, ні єврейський, ні будь-який інший народ, бо більшовиками були і росіяни, і євреї, і українці. За злочинні дії більшовиків мають відповідати більшовики, а не народи, до яких вони належать.

Більшовики прагнули знищити селянство - осередок українського національно-визвольного руху Після голодомору український народ був деморалізованим і радянська влада вирішила. що з українським національним рухом покінчено. Але цього не сталося. Історія показала, що український народ знайшов в собі сили для розбудови власної держави. Сьогодні ми повинні памятати, що без власної національної держави, без національної еліти, національної ідеї та народу, який може вистоювати свої національні інтереси нація не може існувати.

Література

1. Котляр Ю. В. Ментальність південноукраїнського селянина і голодомор 1932-1933 років. /; Голодомор 1932-1933 років як величезна трагедія українського народу: Матер. Всеукр. Нзук Конф. Київ, 15 листоп. 2002 р - К.: МАУП, 2003 - 280 с

2. Кривоніс В. М. Соціальні функції органів „ правопорядку" в період голодомору 1932-33 рр. в Україні. /7 Український історичний журнал. - 2004. - №1 (454).

Кульчицький С. В. Опір селянства суцільній колективізації. // Український історичний журнал. - 2004. - №2 (455).

4. Марочко В. I. Геноцид в українському сєлі 1932-1933 років: історико-політологічний аспект. // Голодомор 1932-1933 років як величезна трагедія українського народу: Матер. Всеукр. Наук. Конф Київ, 15 листоп. 2002 р. - К.: МАУП_; 2003. - 280 с.

5. Шаталіна Є. Голодомор: соціально-економічні. суспільно-політичні, морально-психологічні аспекти. // Голод-геноцид 1933 року в Україні: історико-політологічний аналіз соціально-демографічних та морально-психологічних наслідків: Міжнар. Наук. -теорет. конф., !<иїв_; 28 листопада. 1998р,: Матеріали / Редкол.: С, Кульчицький (відп. ред.) та ін. - Київ - Нью-Йорк: Вид-вс М. П. Коць, 2000. - 536 с.