Курсова робота з теми:
Революція Горбачова в СРСР
Вступ
Менш семи років пройшло від обрання М.Горбачова на постГенерального секретаря ЦК КПРС до зняття їм з себе повноважень президента СРСРу зв'язку з формально-правовим припиненням існування цієї держави, що відбулосявсупереч його волі. За короткий проміжок часу грандіозні ідеологічні,політичні, економічні, соціальні зміни приголомшили найбільшу країну світу, нетільки перевернувши зверху до низу всю сукупність державних та економічнихструктур, що затвердилися після жовтня 1917 р., але й докорінно змінившиєвропейський і навіть всесвітній порядок, підтримуваний з кінця другої світовоївійни і знівечений непримиренним антагонізмом капіталістичного Заходу тасоціалістичного Сходу.
Говорячи про обмеженість і невдачі хрущовського проекту, провідторгнення системою спроб провести економічну реформу, іноземні оглядачіспочатку були дуже скептично налаштовані відносно реформаторських намірівГорбачова. Сумніви викликала сама можливість проведення яких би то не булосерйозних змін у системі, яка майже одностайно сприймалася як закостеніла, зповністю вичерпаним потенціалом і приречена щонайбільше на тривалу стагнацію.
Така оцінка була природним наслідком глибоко антиісторичногопідходу до феномена «радянської держави», характерного для прихильників«тоталітарної школи». На їх думку, головними рисами такої держави є політичніструктури, позбавлені соціальної основи, нерухомі, схильні до застосуваннятерору; покірне й позбавлене внутрішніх соціальних зв'язків суспільство;панування всюдисущої і згуртованої бюрократії; планова та надцентралізованаекономіка; всюдисущий ідеологічний контроль в умовах монополії держави назасоби масової інформації і охоплюючи всю «державу, яка панує над усіма іншимисферами життя і навіть над самою історією» (М. Левін).
Зміни, якщо припустити можливість таких, у цьому суспільствімогли б носити лише поверхневий характер; припущення ж, що така держава самаздібна виступити ініціатором серйозних реформ, здавалося немислимим. Тривалийперіод політичної відсталості і консерватизму, в умовах яких Радянський Союзпрожив 20 років (1965-1985 рр.), здавалося, підтверджував правоту цієї точкизору. З одного боку, «олігархія дідуганів», які ототожнювали власне реакційнеправління зі «змістом історії», впевнений в собі апарат, освячений і натхненний«науковим марксизмом»; з іншого — купка дисидентів, нерозсудливихопозиціонерів, осуджуваних і гнаних. А між ними — аморфна напівосвічена масаіндивідів, звиклих до подвійної моралі. У якомусь значенні в наявності буладивна схожість між картинами, які малювалися радянською пропагандою і тими, щопропонувалися домінуючою тенденцією в західній радянології; єдина різниця булав їх дзеркальній протилежності. Обидві схеми ігнорували ті самі явища:існування багатої та складної соціальної тканини з властивою їй постійною еволюцією;наявність «контркультури» та різних субкультур, що сприяли формуваннюумонастроїв, прагнень і очікувань поза і всупереч пропаганді засобів масовоїінформації; розвиток самодіяльних об'єднань і «неформальних» організацій, вяких точилися суперечки про майбутнє. В результаті і радянологи, і апологетиідеологічної чистоти були захоплені зненацька раптовим народженням реформи,ініціатором якої став Горбачов.
Ця реформа народилася не на пустому місці. її основні напрямишироко обговорювалися спочатку в приватному і неофіційному порядку, потім внадрах керівних партійних інстанцій, що підтверджує, зокрема, доля«Новосибірської доповіді». Ті, хто в березні 1985 р. взяли керівництво державоюта партією у свої руки, не могли не знати про глибоку кризу радянськоїекономіки і про пов'язане з ним ослаблення міжнародних позицій країни, колиміжнародна напруженість досягла свого піку. Масштаб кризи, сама його природавимагали справжнього «струсу» всієї країни. Реформа вже не могла бути, як приХрущові в середині б()-хрр., справою маленької групи «реформаторів», якінамагалися шляхом часткових змін поліпшити функціонування системи. Тепер задачібули значно ширшими. Мова йшла про те, щоб докорінно змінити умови виробництваі методи управління економікою, відношення до СРСР на міжнародній арені,позбутися спадщини сталінізму та оковів «адміністративно-командної» системи,насадженої в 30-і рр. У відомому значенні, вказував Б. Керблей, спочатку цізміни можна було порівнювати із скасуванням кріпацтва (1861 р.) внаслідок шоку,пережитого після поразки в Кримській війні.
Якщо порівнювати період 1985-1990 рр. з 60-ми рр. або ж, якдеякі, з періодом І928-1933 рр. — у всіх випадках реформи проводилися зверху.Реформа Горбачова почалася під трьома лозунгами: «гласність», «прискорення»,«перебудова». «Гласність» можна було б визначити таким чином: зробити надбаннямлюдей те, що досі переховувалося (або ж відкрито сказати те, про що «багато хтодумав, знав і говорив тільки в своєму колі); визнати, нарешті, після десятирічсамовдоволення й брехні, наявність не тільки «проблем», але й загальної кризисистеми: економічної кризи, кризи партії, яка стала повною копією міністерськоїбюрократії, частиною економічного апарату, яка давно вже перестала бути дійовоюсилою, здатною запропонувати і здійснити справжню політичну реформу; нарешті,кризи ідеологічної системи, від якої не залишилося нічого, окрім певної«суконної мови», яка вже нікого не переконувала.
Услід за гласністю, яка від самого початку була не тількилозунгом, але й обіцянкою пом'якшити цензуру і полегшити доступ до інформації,нове керівництво висунуло лозунг «прискорення» (щоправда, швидко забутий),який, на перший погляд, виглядав дуже традиційно — як заклик до прискореннятемпів розвитку економіки. Вінчала ж усе «перебудова», яка визначалася яксправжня «реконструкція» всієї будівлі радянського суспільства загалом, але наділі призвела до руйнування і розпаду системи.
Ще ніколи й ніде декрети та лозунги не були здатні радикальнозмінити стан речей і хід подій. Нові цінності затверджувалися лише за умови їхпідтримки досить могутніми соціальними силами. Однак у середині 80-х рр.соціальна криза була такою глибокою, що заклик до реформи негайно знайшоввідгук у сподіваннях «низів», виношених протягом двох попередніх десятиріч. Разомз цим заклик до реформи викликав хвилю невдоволення та опору, що змусилоприхильників змін, і, передусім Горбачова, постійно пристосовувати своїпрограми до вимог і специфічного ритму руху, які визначалися діалектикоюреформування, а також ініційованим звільненою пресою «різнобоєм» в рецептахрозв'язання соціальних і національних проблем. Розпочатий рух все важче ставаловтримувати в намічених спочатку межах. По мірі того як процеси оновленняприскорювалися та набували розмаху й глибини, «архітектор перебудови»перетворювався па підмайстра, не здатного ефективно управляти ходом подій іпостійно вимушеного більш або менш вправно лавірувати між прихильниками реформта прихильниками повернення до старого. Помалу — але особливо помітно з 1990 р.- відмовляючись від скільки-небудь цілісної, певної та рішучої програми реформ,Горбачов був вимушений, незважаючи на міжнародне визнання його історичної ролінатхненника перебудови, поступатися владою тому, хто, скочивши на ходу на поїздісторії, сьогодні (наприкінці 1991 р.) в очах дуже багатьох є «добрим генієм»,останнім, здатним запобігти приходу економічного хаосу та державного розпаду,обраному президенту Росії Б. Єльцину.
1. ГЛАСНІСТЬ І ДЕСТАЛІНІЗАЦІЯ
«Спочатку було Слово». Горбачовська революція розпочаласядуже скромно: із звільнення історичної пам'яті, друкованого слова, живої думки.Сьогодні, коли СРСР занурюється в хаос державно-правової анархії та економічноїрозрухи, головним, якщо не єдиним досягненням семи минулих років, безперечно, єзавоювання свободи слова.
На зорі і горбачовського експерименту для багатьох гласність,перші паростки якої дали про себе знати лише починаючи з літа 1986 р., у час іпісля з'їзду Союзу кінематографістів, була не більш ніж майстерно розігранийГорбачовим та його радниками спектакль. Хіба не сам Генеральний секретар ЦККПРС визначав і не раз ту територію, на якій мала право на існування гласність?Гласність була для Горбачова здоровою критикою існуючих недоліків, але непідривом соціалізму та його цінностей. У свою чергу XIX партійна конференція підтвердила напочатку липня 1988 р., що «гласність не повинна завдавати шкоди інтересамдержави, суспільства і правам людини».
Гласність, що була спочатку політичним лозунгом, направленим,передусім на пожвавлення і «модернізацію» державної ідеології, що втратилавсяку довіру суспільства й країни та стала перешкодою для розвитку, допомоглашвидко звільнити сили, направлені на лібералізацію режиму, які довго,щонайменше, десятиріччя стримувалися. Вона дозволила вийти на поверхню думкам,що існували в середовищі неформальних об'єднань та вогнищ вільнодумства, яківиникли та розвинулися в попередній період.
У всіх областях культурного життя відкрито зазвучало те, щораніше обговорювалося потай, під час суперечок за чашкою чаю, на «кухні» (якугротескно описував Зинов'єв у своїх перших книгах), як і все те, що складалокультурний «авангард», підпілля 70-х рр. зі своїми естетичними течіями, ідеями інавіть формами життя.
З подальшим розвитком гласності управляти нею ставало всеважче. Між скандальними викриттями, пов'язаними з прихованими до того минулим ітеперішнім часом державних організацій та політичних структур, і суспільноюреакцією, яку вони викликали, почав розвиватися достовірно діалектичнийзв'язок. Досить швидко стало очевидним, що «кількісне» перевищення певної мірив критиці і свободі вираження негайно ж спричинило «якісну» зміну: слово владиперестало бути вираженням неспростовної «наукової» істини. Партія вже непредставлялася як одноосібна власниця монополії на істину, що складало самуоснову її законності, вона перестала бути думаючою за всіх інстанцією, органомофіційного вираження думок суспільства, втіленням Історії. Нарешті сталоможливим не погоджуватися з партією. Примітно, що гласність, задумана як засібборотьби з «недоліками соціалізму» без «підриву його цінностей», негайнозвернулася до принципових питань про саму законність партійної влади, до їїісторії, і, передусім до ключової проблеми природи сталінізму, вирішення якоїстало випробуванням на довіру до гласності вже тому, що злочини цього періодускладали головну таємницю і найбільшу ганьбу радянської історії. У цих умовахрух за звільнення думки та її виразу із самого початку придбав морально-етичнийвимір, і не випадково, що одним з перших явищ гласності став вихід на екранифільму грузинського режисера Абуладзе під символічною назвою «Покаяння». Разомз тим критика сталінізму, яка вже починалася при Хрущові і була припинена післяйого відсторонення, пішла значно далі випробування гласності, поставивши вцентр суспільної уваги зміст і стратегію власне перебудови. Минуле й теперішнійчас виявилися нерозривно пов'язаними між собою. Без минулого, писав історик Ю. Афанасьєв,неможлива самосвідомість: значення і безглуздя теперішнього часу, його тривоги,надії та плани стають незрозумілими. Таким чином, засудження сталінізму — визначального періоду радянської історії — у всіх його виявах привело додослідження причин переродження влади і виникнення «адміністративно-командноїсистеми», а також кризи, що обумовило необхідність перебудови. Ось чомуполітичні суперечки між прихильниками руху за оновлення і консервативнимисилами, як правило, велися на історичному ґрунті.
Підтвердженням тому став «феномен Н. Андрєєвої», один ізнайбільш показових епізодів політичної боротьби навколо осмислення того, що М. Горбачовназвав «білими плямами» історії.
13 березня 1988 р. газета «Радянська Росія» помістила листасвоєї читачки, ленінградського викладача хімії, Н.Андрєєвої, під назвою «Неможу поступатися принципами». Суть публікації була у відкритому захистіСталіна, який супроводжувався обвинуваченнями на адресу «деяких представників»інтелігенції, «духовних спадкоємців Дана і Мартова» (меншовистських керівників)і «духовних учнів Троцького і Ягоди». Новоявлені «фальсифікатори історії» (уперші ряди яких були поставлені М. Шатров, автор численних антисталінськихполітичних п'єс, і А. Рибаков, автор роману «Діти Арбата»), як роз'яснювала Н. Андрєєва,запозичали у Заходу свою антисоціалістичну концепцію «гласності» і,скориставшись «перебудовою», закликали до повного перегляду історії партії ірадянського суспільства. Цей лист, названий згодом «антиперебудовнимманіфестом», був передрукований багатьма газетами. Незабаром стало ясно, щовказівка про його публікацію і розповсюдження була дана Є. Лігачовим,прихильником консервативного курсу, членом Політбюро і секретарем ЦК КПРС, колиГорбачова не було в Москві, а його головний соратник (навіть натхненник), якийздійснював політику в сфері ідеології, О. Яковлев також був відсутній. Лише 5 квітня«Правда» відвела цілу сторінку редакційній статті, присвяченій критиці і«спростуванню» положень, що були висунені Н. Андрєєвою. Показово, щоаргументація повністю засновувалася на апеляції до історичних фактівсталінської епохи, а апологія Сталіна та його методу кваліфікувалася якреакційна опозиція перебудові. Установки, викладені у публікації «Правди»(підготовленій, ймовірно, О.Яковлевим), порушували нестійку рівновагу міжучасниками дискусії па користь істинних захисників десталіпізації і підривалипозиції «золотої середини», яку зайняв і старався відстояти Горбачов у своїйрозгорнутій доповіді з пагоди 70-річчя Жовтневої революції. Основні тезидоповіді, які по суті справи повторювали точку зору, викладену на XX з'їзді КП РС, в умовах, коли дискусіяв засобах масової інформації і в суспільстві зайшла далі, ніж у 1956Л964 рр.,були непереконливими не тільки теоретично, але й фактично; а після наступуконсерваторів і відсічі їм вони виявилися вчорашнім днем і в політичному плані.З цього моменту неосталінська хвиля в засобах масової інформації трьохпопередніх тижнів поступилася місцем, після періоду мовчання, одностайнійантисталіпській кампанії. Цей крутий поворот вказував на подвійність самогопроцесу реформ, в якому таке значення зберігалося за «командами» згори.
До моменту виникнення «казусу» Н. Андрєєвої рух суспільствашляхом самопізнання досяг другого етапу, який І. Клямкін охарактеризував як«зріле бажання зрозуміти» (на відміну від першого етапу, що визначався як«підліткове прагнення переписати те, що було стерте»), Історія почалазаповнюватися особистостями — головним чином через літературу. Перш ніжзвернутися до аналізу процесу повернення суспільству його історії, що буввідмічений, як віхами, довгоочікуваними реабілітаціями, потрібно згадати прокроки влади, які полегшили його розвиток. Такими стали деякі зміни в цензурнійполітиці, що обмежили свавілля Главліту відносно будь-яких друкованих творів іаналогічних органів — відносно фільмів, театральних постановок і т.п.,засноване на ідеологічних, політичних, моральних та естетичних установках.
Починаючи з і 986-987 рр. роль цензури поступово булаобмежена контролем за нерозголошенням «державних таємниць» (поняття, по правдікажучи, в СРСР досить широке, що дозволяє цензорам уникнути безробіття).Недоторканною залишалася довгий час тема Леніна. Тому, коли в січні 1988 р. вРадянському Союзі був опублікований роман В. Гроссмаиа «Життя й доля», внайбільш гострих його епізодах, наприклад у тих, де проводилися паралелі міжсталінським і гітлерівським тоталітаризмом, були скорочені критичні фрази,направлені на адресу Леніна (па що негайно ж було вказано в одній із газетлюдиною, яка прочитала цей твір у «самвидаві»). Але вже з! 989 р. критикаЛеніна перестала бути забороненою темою. Пом'якшала значно і цензура фільмів ітеатральних п'єс. Свободі культурного життя сприяла й реорганізація різнихтворчих союзів, органів преси, телебачення і театрів. На з'їзді Союзукінематографістів, який проходив 13-15 травня 1986 р., головою Союзу бувобраний Е.Климов, а колишнє керівництво Держкіно за сімейність на режисерськихкурсах, а також «затиск» режисерів-новаторів було піддано жорсткій критиці, щостало прикладом для наслідування. Невдовзі відбувся Засновницький з'їзд Союзутеатральних діячів, на якому прихильник реформ драматург М. Шатров був обранийсекретарем, і потім трохи більш скромний з'їзд Союзу письменників. Призначенняголовними редакторами провідних журналів людей, що активно виступали заоновлення суспільства (С.Залигіна, який належав до кола Твардовського, в «Новийсвіт», Г. Бакланова в «Знамено», В. Коротича у «Вогник»), сприяло «пожвавленню»цих журналів, які грали важливу роль у період хрущовської відлиги і затихли у70-і рр. Починаючи з осені 1986 р. ці видання буквально навперебій стали друкувативсе більш і більш сміливі твори.
Свого роду сигналом стала реабілітація поета М. Гумільова,розстріляного в 1921 р. За нею пішли інші реабілітації, зокрема письменників,які належать до першої хвилі еміграції (Г. Іванова, В. Ходасевича, В. Набокова),потім реабілітація авторів, репресованих у 20-30-і рр. Лише незначна частинатворів цих авторів (Є. Замятіна, Б. Пільняка, А. Платонова, М. Булгакова, О. Мандельштамата інш.) була надрукована за їх життя або в період хрущовської «відлиги». Вихіду світ творів, раніше заборонених цензурою, збільшився в 1987-1989 рр.:«Реквієм» А.Ахматової, «Софія Петрівна» Л. Чуковської, «Доктор Живаго» Б. Пастернакаі т.д. Нарівні з цими творами, які були видані в багатьох країнах і сталикласичними, було видано безліч нерівних за якістю книг, написаних головнимчином у 60-70-і рр., іноді письменниками, цілком лояльними до режиму. Частішеза все ці твори підпадали під заборону через те, що торкалися сталінської теми.Обмежимося тут найбільш помітними з них: «Діти Арбата» А. Рибакова, «Біліодежі» В. Дудінцева, «Зубр» Д. Граніна, «Зникнення» Ю. Тріфонова, «Життя йдоля» В. Гроссмана, «Ночувала хмаринка золота» А. Приставкіна і т.д. Крімхудожньої прози побачили світ численні мемуари, документи, щоденники: «Спогади»Н. Мандельштам, щоденник К. Симонова «Очима людини мого покоління», спогади Л. Разгона,А. Жігуліна, О. Драбкіної, І. Твардовського і т.д.
Кульмінаційною точкою процесу звільнення слова можна вважатизняття заборони з творчості представників «третьої хвилі» еміграції, щопокинули або були вигнані з СРСР в 70-і рр., і взагалі із дисидентства. У цьомувідношенні помітною подією стало видання віршів Й. Бродського, творів О. Галича,В. Некрасова та особливо О. Солженіцина. Крім художньої літератури у процеспереусвідомлення минулого і в ідейні дискусії 1987-1990 рр. великий внесоквнесли літературна критика та публіцистика, представники яких виступили згострополемічними статтями-роздумами па політичні, соціальні та економічнітеми. Серед найбільш яскравих можна привести економічне та політологічне есе М.Шмельова, Г. Попова, В. Селюніна і особливо численні нариси про шляхисоціалізму, про коріння сталінізму, про значення й зміст виникаючих перетвореньІ. Клямкіна, Ю. Карякіна, А. Цилко та інш.
Розпочавши з «товстих» щомісячних журналів, тираж яких вирісв кілька разів (принаймні, у найбільш «ліберальних»), гласність швидкорозповсюдилася й па інші джерела формування громадської думки, менш елітарні табільш доступні: на тижневики, чиї вітрила наповнював «вітер змін», передусім«Московські новини» і «Вогник», па кіно (з виходом антисталінських фільмів«Покаяння», «Завтра була війна», «Холодне літо п'ятдесят третього...», «Владасоловецька» і просто реалістичних картин, які без прикрас зображали поверненнядо звичайного життя «воїнів-іптернаціоналістів», що відвоювали в Афганістані,убогість буднів або привілеї номенклатури) і особливо на телебачення, деякіпередачі якого стали дуже популярними завдяки їх відвертості та вільній манері(«Дванадцятий поверх», «Погляд», «До й після опівночі», «П'яте колесо»). Ціпередачі насмілилися звернутися до найбільш пекучих і найбільш трагічних тем:загубленість молоді, яка привела до росту наркоманії, алкоголізму тазлочинності, екологічні катастрофи Чорнобиля, Аралу та Волги, свавілля бюрократіїі т.п.
Свобода слова, яка просто увірвалася в суспільство, повиннабула неминуче привести до дискусій, протидій і численних непередбаченихнаслідків. Питання про сталінізм спричинило за собою й питання про йогоджерела. Чи не відповідало виникнення такого феномена, як сталінізм, духу«російської традиції» (термін Т Самуелі), що протягом віків незмінно нехтуваладемократією (І. Клямкін, В. Селюнін)? Яка насправді роль особистості Сталіна,який відкинув правильний по суті проект Леніна і в 30-і рр. відродив«військовий комунізм», узаконений міфом про обложену фортецю (М. Шатров,Р.Медведєв)? У якій мірі затвердження тоталітаризму пов'язане з «міжнароднимисилами» (під якими малося на увазі «всесвітнє єврейство»), винними в руйнуванністарої Москви при Кагановичі, в колективізації села, приписуванійЯковлеву-Епштейну, в терорі, організованому наступниками Ягоди та Єжова в НКВС,таким, як Розаль, Паукер, Берман, Рапопорт, Коган і т.д. (В. Кожінов)? Узв'язку з питанням про сталінізм постало питання про природу суспільства, яке знього виникло: чи соціалістичне це суспільство? Чи є різниця між соціалізмом істалінізмом? Якщо й був соціалізм, то який? Казармений, вульгарний, але все жсоціалізм, незважаючи на всі його недоліки? Третій сюжет дебатів: які цінностітреба тепер визнати визначальними, щоб здійснити необхідне моральне відродженнясуспільства? Національні, тобто, передусім, російські, засновані наспоконвічній традиції взаємодопомоги селянських громад, на християнськійморалі, або «загальнолюдські цінності», які перешкоджали б торжеству«російської ідеї», здатної виховати шовінізм та антисемітизм, прихований внароді.
Гласність, безумовно, пожвавила старі суперечки міжліберальними «західниками» та «слов'янофілами», що тепер іменуються«русофілами». Коли ж настав час кардинального перегляду всієї сукупностівідносин між колишніми союзними республіками, тобто, передусім, між Росією та«іншими», колишні ідейні розходження досить швидко перетворилися на політичнуконфронтацію.
«Зведення рахунків» між різними угрупованнями: «лібералами»,що брали участь у минулому в офіційних структурах і розкололися на «обережнихреформаторів» та відкритих противників реформ; «русофілами», які такожрозділилися на «сталіністів» та «антисталіністів», — було ще найменшим зломгласності, яка набагато сильніше відчувалася у великих інтелектуальних центрах,ніж у маленьких провінційних містах. Як не без гумору писав один читач«Вогника» в липні 1988 р., «існує «гласність 1" в Москві, «гласність2" у Києві, «гласність 3" в Черкасах і «гласність 4" в Миргородіабо в Конотопі. Чи може така багатоступінчаста гласність вважатися гласністю?»
Проте, ось уже кілька років, як критика й гласність успішнозавойовують все нові сфери суспільного життя та засоби масової інформації(телебачення й радіо), незважаючи на запеклу опозицію та серйозні перешкоди.Більше не залишилося заборонених тим, і газетні кіоски переповнені сотнямивидань-одноденок, вільних від будь-якої цензури. Однак паралельно прогресують іїх «видатки».
Поширення гласності посилило розгубленість та роз'єднаністьрозумів: що могли думати про соціальну справедливість трудящі, які заробляли150 руб. па місяць, після перегляду фільму «Заборонена зона», який у найдрібнішихподробицях показав привілеї номенклатури, або думати про минуле своєї країнистуденти, що стали свідками несподіваного зникнення екзамену з історії КПРС,який протягом десятиріч був найважливішим предметом, під тим приводом, що всіпідручники повинні бути «осучаснені»?
Гласність підняла па новий рівень невдоволення існуючимпорядком і заохотила найрізноманітніші форми протесту проти нього і врезультаті політизацію та ідеологічну поляризацію все більш широких прошарківсуспільства, які відбувалися на фоні різкого погіршення умов життя таекономічної кризи. Саме цей процес визначав соціально-політичну динаміку п'ятиостанніх років. Все більше невдоволення почало виникати в найрізноманітнішихсоціальних верствах: і в інтелігенції, і серед робітників. З 1986-1987 рр.гласність, яка виражалася в докладних описах одночасно привілеїв еліти таіснуючих на межі з абсолютною убогістю представників «класу-гегемону», ростилапочуття злості людини-трудівника проти номенклатури. Гласність і пропагандареформ звільнили соціальні процеси, які почали трансформувати розчинене в робітничомусередовищі невдоволення на справжній, організований і структурований рухсуспільного протесту па великий подив як уряду, так і інтелігенції, яка довгийчас вважала себе єдиною соціальною верствою, здатною інспірувати суспільнийопір владі. ї все ж найбільш приголомшуючі і, зрештою, найбільш небезпечні длягорбачовського проекту перебудови вияви невдоволення виникли в націоналістичнихрухах і у вогні міжнаціональних конфліктів.
У цих умовах нове керівництво повинне було розплатитися поборгах своїх попередників: за перекручення, пов'язані з «побудовою соціалізму водній країні» і дискредитацією справжнього інтернаціоналізму; за сталінськунаціональну політику, гранично бюрократичну і репресивну: за брежнєвську«кадрову політику», яка намагалася знешкодити бомбу уповільненої діїнаціонального питання, систематично спираючись на бюрократичні регіональні«мафії» і не бажаючи вирішувати жодної серйозної проблеми, пов'язаної звідносинами між різними республіками всередині Союзу. З початком демократизаціїі відновленням історичної правди напруження, нагромаджене за довгий час,розрядилося у відцентрових силах, які стрімко наростали. Так, річницяпідписання радянсько-німецького пакту 1939 р. (що виявилася в центрі увагидруку уперше за багато років) стала приводом для масових маніфестацій 23 серпня1987 р. в столицях трьох Прибалтійських республік. Ці виступи поклали початокпроцесу, який завершився пізніше проголошенням незалежності цих республік.
Пов'язана з національними відносинами напруженість виникла майжеу всіх республіках. Вона торкнулася різних питань, від вимог визнаннядержавного статусу національної мови (сформульованих спочатку в Прибалтійськихреспубліках, потім на Україні, в Грузії, Молдавії, Вірменії, а, зрештою, помірі розширення та поглиблення руху, висуненого і в інших республіках: РРФСР,Білорусії, Азербайджані і мусульманських республіках Середньої Азії) доповернення на історичну батьківщину депортованих народів. Національні проблемипривели до загострення конфліктів між російськими «колонізаторами» тапредставниками «корінних» національностей (передусім у Казахстані та вПрибалтиці) або між сусідніми національностями (грузини й абхази, грузини йосетини, узбеки й таджики, вірмени й азербайджанці і т.д.), які співіснували імирно, і вороже по обидві сторони штучно проведених центральною владоюкордонів. Найбільш трагічних форм прийняв конфлікт між вірменами таазербайджанцями з приводу Нагорного Карабаху, який був приєднаний, незважаючина вірменську більшість його населення в 1923 р. до Азербайджану. У лютому 1988р. вірмени цієї автономної області в складі Азербайджану офіційно зажадаливозз'єднання з Вірменією. Через двозначну позицію союзного уряду та опіркерівництва Азербайджану конфлікт загострився, а погром вірменів, учинений азербайджанцямив Сумгаїті, став прологом до справжньої війни між Вірменією та Азербайджаном.Серйозність вірменської кризи полягала не тільки в конституційних питаннях, яківона зачіпала, але й у винятковому потенціалі самоорганізації маси. її наслідкибули різноманітними: хвиля загальних страйків, що прокотилася протягом кількохмісяців спочатку по Степанакерту, адміністративному центру Нагорного Карабаху,потім по всій Вірменії; створення комітетів сприяння й координації, які нарівних стали вести переговори з місцевою та центральною владою; грандіознідемонстрації, що збирали сотні тисяч людей. Вражаючі результати підтвердилиуроки масових вибухів у різних країнах Східної Європи: велика частина місцевоївлади встала на сторону маси, розділивши та підтримавши їх вимоги. На початку1990 р., після того як Литва проголосила свою незалежність, а переговори проНагорний Карабах зайшли у глухий кут, стало очевидним, що центральна влада не взмозі використати економічні зв'язки у процесі радикального перегляду федеративнихвідносин, що було єдиним способом попередити — або хоч би припинити — розпадРадянського Союзу.
Лише через кілька років після перших скромних кроків: зміни вкерівництві Союзу кінематографістів і публікації віршів «контрреволюціонера» Гумільова- гласність, висловлюючись у китайському стилі, «перевернула гори», їїнаслідки, які одні називають «досягненнями», а інші «гримасами», вже очевидні іяким ще належить проявитися, незліченні. Як і в 1905 або в 1917 р., звільненеслово породило справжню «революцію розумів». Однак при цьому в тій діалектиці,яка визначала характер взаємозв'язку між поглибленням гласності і зростаннямсуспільної активності, «видатки» гласності мали тенденцію переважувати її«досягнення». У інтелігенції, яка більше всіх отримала від звільнення слова,швидко проявився феномен звикання; в 1990-1991 рр. журнали знайшли набагатоменше передплатників, ніж в 1986-1987-рр. З іншого боку, серед «простогонароду» не переставало рости роздратування проти «говорунів», до якихприраховувалися як представники інтелігенції, так і політичні діячі. Гласністьне поліпшила умови життя, які продовжували погіршуватися. Розповіді проздобутки (за кордоном або в колах процвітаючої номенклатури) робили поневірянняще більш нестерпними. «Ми пройшли шлях, пояснював весною 199 і р. один ізкерівників робітничого руху Донбасу, від почуттів, викликаних трьомастамирублями місячної зарплати, до розуміння «вигоди» заробити за місяць десятьдоларів». Нарешті, народжений гласністю плюралізм думок поставив фундаментальнупроблему свого політичного вираження, тобто політичного плюралізму — неминучогозавершення політичних реформ, розпочатого новим керівництвом.
2. ЕКОНОМІЧНІ РЕФОРМИ
В економічному плані підсумки семи останніх роківпредставляються катастрофічними. Ситуація в народному господарстві постійнопогіршувалася. Рівень життя радянських людей стрімко впав, міркування проекономічну реформу в очах населення з кожним днем все менше заслуговували надовіру. Починаючи з 1988-1989 рр. почало помітно скорочуватися сільськогосподарськевиробництво, що негайно позначилося на продовольчому постачанні. Показникиприросту промислового виробництва не переставали знижуватися, досягши нульовогорівня в 1989 р. і відмітивши десятивідсоткове (за офіційними даними) скороченняв першому півріччі 1991 р. До літа 1991 р. посилилися інфляційні тенденції узв'язку з дуже великим бюджетним дефіцитом, який перевищив вже в 1988-1989 рр.100 млрд. руб. (11% ВНП); інфляція, офіційно оцінювана в 1990 р. приблизно в10%, різко підскочила протягом 1991 р., досягши до його кінця 25% за тиждень.Одночасно відбувалося падіння курсу рубля: з 10 руб. за долар на початку 1991р., до 110-120 в кінці.
Проте, в цих умовах була зроблена серія реформ і проведенавеличезна законотворча робота. Прийшовши до влади, Горбачов оточив себе групоюекономістів, соціологів, політологів, в перших рядах яких фігурували таківідомі вчені, як академіки Л. Абалкш, А. Аганбегян, Т.Заславська, проф. Ф. Бурлацький.Основні напрями передбачуваних реформ співпадали з пропозиціями,сформульованими у «Новосибірській доповіді». Дуже швидко було досягнуто єдиноїдумки відносно необхідності розширення самостійності підприємств, які, якпередбачалося, повинні були справлятися з проблемами, виходячи з принципівсамооплатності та самофінансування. Значно зростали права трудових колективівпідприємств і організацій. Нарешті, передбачалося заохочувати розгортанняприватної ініціативи в тих сферах, де це уявлялося «соціально виправданим»,тобто насамперед у сільському господарстві, у сфері індивідуально-трудовоїдіяльності, у сфері послуг, об'єми яких абсолютно не відповідали попиту.Поступове відродження внутрішнього приватного сектора спричинило б відмову відмонополії зовнішньої торгівлі (оскільки підприємства могли б налагоджувати пряміконтакти з іноземними партнерами) і дало б можливість, нехай обмежену, відкритирадянський ринок іноземним інвестиціям і сприяти створенню спільнихпідприємств. Приватний сектор, іноземні капіталовкладення і, якщо брати ширше,більш глибока інтеграція у світовий ринок повинні були стати — в ідеалі — стимулом до розвитку і підвищення конкурентоспроможності радянськихпідприємств, що сприяло б здійсненню довгоочікуваної реформи економічноїсистеми. За умов пожвавлення ринкових відносин підприємства повинні були бполіпшити своє фінансове становище, не забуваючи при цьому про спільні інтересияк в економічному плані, так і в соціальному.
З початку перебудови розвиток реформи визначали дві основнітенденції: розширення самостійності державних підприємств і розширення сфери діяльностіприватного сектора. «Закон про державне підприємство» від 30 червня 1987 р.(який набрав чинності для всіх підприємств з 1 січня 1989 р.) був покликанийзабезпечити перехід на нові принципи: госпрозрахунок і самофінансування. Якщодо 1990 р. план залишався основним стержнем, навколо якого розверталася всядіяльність підприємства, то потім воно отримало свободу самому планувати своюдіяльність, засновуючись на запропонованих, а не контрольних цифрах, нав'язанихвідповідним міністерством, на контрактах, укладених зі своїми постачальниками іспоживачами, па замовленнях, переважно державних, на довгострокових економічнихнормативах і на обмеженому рівні централізованих інвестицій. Підприємстводістало право встановлювати прямі «горизонтальні» зв'язки з іншимипідприємствами, замість того щоб вдаватися до посередництва Держплану. Деякимкатегоріям підприємств було навіть дозволено вступати в прямий контакт зіноземними фірмами.
Насправді ж бюрократія центральних міністерств відразу стала обходитиположення цього закону, оскільки не хотіла здавати свої позиції і відмовлятисявід колишніх прерогатив. До того ж виконання цих положень із самого початкуповинне було б супроводжуватися іншими радикальними заходами (реформоюціноутворення, матеріального постачання і т.д.). У зв'язку з тим, що державазалишалася головним замовником у промисловості, вона майже повністю покриваладержзамовленням виробничі потужності підприємств, залишаючи за ними дужеобмежені можливості для комерційної діяльності. Держава також, крім пріоритетуу визначенні номенклатури продукції, що випускається, встановлювала ціни іставку оподаткування. Центральні міністерства продовжували знімати вершки зприбутків підприємств, знецінюючи, таким чином, їх «фінансову самостійність».
Встановлення економічних нормативів, утворення фондів оплатипраці, фондів економічного стимулювання не тільки залишалися довільними, алечасто наносили шкоди найбільш рентабельним підприємствам. Ще одним «вузькиммісцем» виявилося постачання. Через відсутність оптової торгівлі підприємстватак і не змогли вибирати собі постачальників, а останні у випадку порушеннядоговорів не несли за це відчутної відповідальності. Таким чином, сфера ринкувиявилася обмеженою договорами між підприємствами, які укладалися післявиконання держзамовлень, в той час як сфера централізованого контролю, навпаки,розширилася завдяки перевірці «держприйманням» якості виробленої продукції вмомент її здачі (процедура, що застосовувалася раніше тільки на військовихпідприємствах). Розширення державного контролю за якістю продукції на діліпривело, передусім, до фактичного скорочення заробітків мільйонів робітників,оскільки виявлена повсюдно невідповідність виробів «стандартам якості»позбавила їх премій, що нараховувалися раніше. Від самого початку робітникивідчували, що, незважаючи на галас, який чиниться навколо «фінансовоїсамостійності» підприємств і навіть їх «самоврядування», всі рішенняпродовжували їм нав'язуватися бюрократією без передачі підприємствам реальноїможливості контролю. Залишаючись під жорсткою опікою колишніх управлінськихструктур, підприємства як свого роду «компенсацією», як і раніше, продовжуваликористуватися (незважаючи на без кінця проголошуваний принцип самофінансування)великими субсидіями, які тільки й дозволяли десяткам тисяч підприємств уникнутибанкрутства і звільнення надлишкового персоналу (насамперед адміністративного).На думку М. Костакова, заступника директора Науково-дослідного інститутуДержплану, «тимчасове безробіття» (тобто період між втратою роботи івлаштуванням на іншу з перекваліфікацією) ризикує зачепити, якщо передбачитисправжню раціоналізацію політики в області зайнятості, від 14 до 19 млн.чоловік протягом найближчих десяти років.
Реорганізація міністерств і деяких інших органів управлінняпромисловістю привела до скорочення протягом шести років біля 1 мли.службовців. Звичайно, велика частина «апаратників» влаштувалася в новихструктурах (в тому числі у приватному секторі) завдяки системі зв'язків інавіть залученню капіталів громадських фондів.
Найбільш складною проблемою, зумовленою переходом досправжньої самостійності підприємств і ринкової економіки, виявилася проблемаціноутворення. При встановленні цін на основі собівартості продукції довелосяб, зберігши дотації більш ніж на 70 млрд. руб., збільшити роздрібні ціни натовари на 60 млрд. руб. У цій області давно назрілі й необхідні для продовженнярозпочатих реформ кроки примусили себе чекані аж до весни 1991 р. За цієюзатримкою переховувалися численні причини: опозиція як регіональної, так ігалузевої бюрократії, яка побоювалася, що реформа ціноутворення поставить підсумнів усю систему прибутків і привілеїв, створених грою на субсидіях,гарантованим збутом, маніпуляцією ціновими співвідношеннями, неодноразовимиперепродажами, пов'язаними з дефіцитом і тіньовою економікою; боязнь керівниківкраїни прийняти соціальну ціпу, яку кожний вважав дуже високою, за послідовневизволення цін і перехід до ринкової економіки в обстановці загального дефіцитуі відсутності владних і правових структур, які б користувалися довірою тавизначали обличчя правової держави.
Другий напрям економічної реформи полягав у розширенні сферидіяльності для приватної ініціативи. Прийнятим 19 листопада 1986 р. ідоповненим 26 травня 1988 р. законом приватна діяльність була легалізованабільше між у 30 видах виробництва товарів та послуг. Бажаючі відкрити своюсправу повинні були зареєструватися, а їх прибутки підлягали оподаткуванню (якесягало 65%, поки цей дуже високий рівень не був знижений 26 травня 1988 р.). Заданими весни 1991 р., більше 7 млн. громадян (5% активного населення) булизайняті в кооперативному секторі, який бурхливо розвивався. Крім того, біля 1млн. чоловік отримали патенти або реєстраційні дозволи на заняттяіндивідуальною трудовою діяльністю. Встановлення дуже високих цін (обід укооперативному ресторані в Москві коштував приблизно в 10 разів дорожче, ніж удержавному ресторані першої категорії) і розвиток побічних видів діяльності(орієнтованих аж ніяк не на середнього — який відчував себе обдуреним — споживача, що постійно стикався з дефіцитом) привели до того, що приватнийсектор, який виник протягом кількох місяців і без звертання, як правило, добанківських кредитів, став «відмивати» капітали тіньової економіки — засередніми оцінками, до 70-90 млрд. руб. на рік. При цьому приватний секторохопив лише частину з приблизно 15 млн. чоловік, які, за радянськими джерелами,були більш або менш постійно зайняті у сфері тіньової економіки.
Незважаючи на заяви керівництва країни про підтримку, в рокиперебудови розвиток приватної ініціативи стикався із найрізноманітнішимитруднощами: офіційними, коли місцеві власті використовували весь свій талант,щоб обмежити діяльність кооперативів; виробничими, зумовленими загальнимдефіцитом матеріальних ресурсів, що змушувало вдаватися до нелегальних джерел.Нарешті, найбільш істотну роль грали ідеологічні установки та умонастрої усуспільстві. Як показували опитування громадської думки, велике число опитанихне приховували свою ворожість відносно розвитку кооперації. Якщо більшістьрадянських людей вітали розширення свобод у сфері політики та ідеології, товони ж виявляли недовіру, коли мова заходила про свободу підприємництва (завинятком права обробляти свою дільницю землі, пов'язаного швидше з деяким містичнимобразом, ніж з ущемленням прав споживача). Для більшості громадян, якістикнулися з чотирма мережами розподілу і рівнями цін (державні, договірні,кооперативні і чорного ринку), економічна свобода з'явилася в образі падінняжиттєвого рівня. Десятиріччя пропаганди, направленої на викорінювання духупідприємництва і приватної власності, а також труднощі, характерні длясуспільства, яке відчуває постійну недостачу необхідного, в якому нормуванняспоживання сусідству з гарантованими державою цінами, сприяли розвитку урадянських людей страху перед ринком, властивого людям, економічно опікуваним;формуванню мислення доіндустріального типу, коли споживач покладає на державуобов'язок захищати його від «спекулянтів», «хапуг» і «товстосумів» (і взагалівід усіх тих, хто «виділяється», — скільки народних приказок повчають: «сиди йне висовуйся») і гарантувати йому «справедливі» ціни.
Ці умонастрої частково пояснюють труднощі, з якими стикнувсяуряд, намагаючись розширити сферу приватної ініціативи в сільськомугосподарстві. Офіційно визнане в 1988 р. формулювання пропонувало «оренднийдо-і овір», згідно з яким одна або кілька сімей беруть землю в оренду натривалий термін (до 50 років) і повністю розпоряджаються продукцією. До того жу новому положенні про колгоспи, прийнятому в березні 1988 р., обумовлювалося,що площа індивідуальної дільниці і поголів'я худоби в особистому господарствібудуть встановлюватися колективом кожного колгоспу «в залежності від участійого членів у загальній праці». Ці заходи на ділі принесли лише символічнірезультати. Колгоспи, що так і не отримали справжньої самостійності, на якувони могли б розраховувати з моменту їх основи, будучи «кооперативними»організаціями, так і залишилися під опікою районної влади, яка, як і раніше,планувала їх виробництво і постачання державі, визначала норми площі особистихдільниць. Орендний рух не набув широкого поширення: в господарствах орендарівбуло до літа 1991 р. тільки 2% земель, від тих, що обробляються і 3% поголів'яхудоби. Відродити одразу у селян дух підприємництва виявилося тим більше важко,що найактивніші з них пішли з села (протягом двох останніх десятиріч міграція зсела була дуже великою). Визнане, нарешті, право вільно орендувати землю невикликало ентузіазму селян, позбавлених сільськогосподарської техніки, як івсієї економічної інфраструктури, необхідної для падання продукції товарноговигляду та її реалізації. З іншого боку, місцеві власті з початку перебудови непереставали придушувати селянську ініціативу, як про це свідчить історія«архангельського мужика», яка широко освітлювалася засобами масової інформаціїв кінці 1888 р. Селяни, які бажали працювати на умовах оренди, не моглиотримати землю на передбачені законом 50 років; частіше за все термін оренди неперевищував п'яти років, щонайбільше десяти. До того ж орендні договори моглибути розірвані владою в односторонньому порядку з повідомленням за два місяця.Вони мали силу тільки для особи, яка їх укладала і у разі її смерті не моглибути передані іншій особі. Зазначимо, нарешті, ворожість великої частинисільського населення до можливості появи «нових куркулів»,
Жодна із розпочатих в економіці реформ практично не далапозитивних результатів. З одного боку, тому, що, будучи продуктом політичногокомпромісу, воші не були досить радикальними — найбільш «хворобливі» всоціальному плані заходи (реформа ціп, кредит і система постачання підприємств)були відстрочені; з іншого боку, вони були дуже радикальними, спричиняючиодночасно опір населення, який відчував па собі, як погіршуються умови життя, іпротидію на всіх рівнях бюрократичного апарату. Економічні реформи, як ігласність, представляли смертельну загрозу для всіх його привілеїв та зисківвід існуючого положення. Нарешті, не можна забувати, що реформи намагалисязмінити економіку, в якій протягом десятиріч були відсутні ринкові механізми іпроцвітала корупція. Ці обставини привели до непередбаченої реакції на зробленікерівництвом кроки: в державному секторі міцно запанувала мінова, бартернаекономіка, а в приватному — свого роду «економіка казино», в рамках якої новіпідприємці шукали негайної спекулятивної вигоди на шкоду розвитку з далекимприцілом виробництва товарів і послуг. В умовах дуже нестабільної політичноїситуації мова йшла про отримання максимального прибутку в найкоротші терміни,перш ніж у черговий раз будуть змінені правила гри. Куди виведе цей примітивнийхижацький капіталізм? На це питання можливі будь-які відповіді. Якщо політичнаситуація стабілізується, і особливо якщо буде створена дійсно правова держава, цей«капіталізм казино» може послужити прологом до виробляючого капіталізму. Якщо жні, існує ризик, що він складе не більш ніж перехідний етап до паразитичної ікорумпованої економіки, подібної до існуючих у країнах третього світу. Яквиміряти шлях, який належить пройти, коли в країні відсутнє навіть урядовевидання, що дозволяло б кожному в будь-який момент бути в курсі чинногозаконодавства!
3. ПОЛІТИЧНІ РЕФОРМИ
Політичні перетворення різко прискорилися починаючи з кінця1990 р. (цей процес буде детально розглянутий в останній частині даногорозділу). Вони зачепили до осені 1990 р. багато які рівні — те, що можнаназвати «стилем» політичного життя, найбільш дійових осіб, структури таінститути, взаємовідносини між державою та громадянами, — вони були згодомобігнані ходом подій. Згідно з думкою одного із найближчих співробітників інатхненників М. Горбачова, О. Яковлева, розпочаті в процесі перебудовиполітичні та законодавчі перетворення повинні були зумовити радикальний поворотв російській історії. Протягом тисячі років Росія керувалася людьми, а незаконами, і задачею перебудови було знищення колишнього порядку речей і замінайого іншим, дійсно заснованим на науковому розумінні суспільства. Іншимисловами, мова йшла про те, щоб замінити тисячолітню модель державної системи.Проте, бажання команди Горбачова зберегти при цьому політичну систему на чолі зКПРС і союз радянських республік в його колишньому вигляді, заснованому напримушенні або нерозумінні національних спрямувань, обмежувало дієвість політичнихреформ і прискорювало розпад системи.
Ми не будемо детально зупинятися на вражаючих змінах «стилю»політичного життя, безпосередньо пов'язаних із розквітом гласності: короткі табезликі повідомлення про незмінно одностайні рішення Центрального Комітету іПолітбюро поступилися місцем багатослівним і напруженим телевізійним трансляціясуперечливих дебатів на засіданнях нових парламентів колишніх союзних республік- Верховних Рад і з'їздів народних депутатів.
Після двох десятиріч непохитної стабільності і старінняпартійних кадрів протягом п'яти останніх років сталося їх масове оновлення таомолоджування на всіх рівнях. «Чистка» Політбюро проходила поетапно, по мірізміцнення влади нової правлячої групи; із Політбюро віддалялися (з одночаснимусуненням з державних посад) найбільш консервативно настроєні діячі, пов'язаніз брежнєвськими часами: Романов (липень 1985 р.), Тихонов (жовтень 1985 р.),Гришин (лютий 1986 р.), Кунаєв (січень 1987 р.), Алієв (жовтень 1987 р.),Громико, Соломенцев, Долгих (вересень 1988 р.). Одночасно Політбюропоповнювалося керівниками, що дотримувалися схожих (до відомої міри) ізГорбачовим поглядів і належали до його покоління: Шевард-надзе, Рижковим,Зайковим, Слюньковим, Яковлевим, Ніконовим. У свою чергу ці керівники були в1990-1991 рр. розметені вітром історії та замінені новим поколінням політиків,які були значно молодшими (35-40 років) і не мали ніякого відношення допартійного «сералю».
У Центральному Комітеті партії оновлення досягло небувалогодля такого короткого терміну розмаху — 85%. Навіть в період 1934-1939 рр. вроки масових чисток, воно становило 77%. Оновлення політичного апарату пройшлоі в республіках, де зміна складу керівних працівників до кінця 1990 р. склалавід 45 до 70%. Цей рух сильно позначився і на омолоджуванні обласних кадрів.Радикальні зміни, спочатку (1985-1987 рр.) повільні, потім все більш і більшстрімкі, спричинили серйозний опір місцевої партократії; в центральних органахконсервативний табір після відходу старої «брежнєвської» гвардії очолив членПолітбюро ЦК КПРС Є. Лігачов. Опозиція центру апелювала головним чином доідеологічних доводів, систематизованих у виступі Апдрєєвої, яка знаходилася «напередовій» консервативного фронту. На периферії протидія «питомих князів»пояснювалася нападками па привілеї і загрозою з боку гласності. Чим далі відМоскви, тим більшу вони зберігали владу, спираючись на відданих їм політичних,господарських і радянських керівників. їх вплив навіть ріс — в тій мірі, в якійслабшала центральна влада (особливо в останні роки, відмічені безсиллям усіхіснуючих державних структур, що викликало асоціації з процесом, який відбувавсяв 1917 р.).
Як би не визначався процес оновлення політичних структур — «демократичний централізм» або «бюрократична колонізація», — він не був підійсно радикальним, ні достовірно демократичним. Проте, опір перебудовівиявився досить серйозним для того, щоб примусити владу всі виступ на шляхрадикальної політичної реформи з метою оживити інститути, які партія позбавилаїх функцій, — Ради і громадські організації (Горбачов визнав, що вони«виявилися за бортом»). На думку Генерального секретаря ЦК КПРС, було необхідноповністю відновити роль Рад як органів соціалістичної влади і повернутигромадським організаціям їх первинне значення. Це можна було розуміти двояко:кажучи про «споконвічні функції», Горбачов звертався до перших роківрадянського режиму, «золотого віку» ленінізму. Однак саме ці «споконвічніфункції» Рад, заводських і фабричних комітетів, профспілок, які гралинайважливішу роль в лютому — жовтні 1917 р., були привласнені партією. Яке жмісце відводилося в горбачовському проекті реальній незалежності профспілок,справжньому плюралізму?
Другою метою реформи був перерозподіл влади, але призбереженні ведучої ролі партії. Саме з цією метою були організовані вибори зучастю великого числа конкуруючих між собою кандидатів, з розрахунком тим самимповернути законність партійному керівництву, зганьбленому сталінізмом і«брежнєвським застоєм», і перетворити партію на силу, здатну виступати з пропозиціямиперетворень і проводити їх в життя.
Реформа почалася з різного роду політичних та організаційнихзаходів, прийнятих на пленумі ЦК партії в січні 1987 р.: альтернативні вибори;таємне голосування при обранні відповідальних партійних працівників; виборикандидатів на самому підприємстві; введення нових форм і механізмів участітрудящих в управлінні підприємствами. Практичні результати цих заходівзалишалися дуже скромними аж до весни 1989 р. Так, під час місцевих виборів 21червня 1987 р. альтернативні кандидатури були представлені тільки у 0,4%виборчих округів; всі вони, по суті, пройшли попередній відбір у партійнихінстанціях. Місцеві власті, за рідким винятком, поводилися відносно нововведеньпасивно або влаштовували обструкцію; що ж до «маси», то вона виявила глибокийскептицизм.
Висунення XIX партійною конференцією (28 червня — 1 липня 1988 р.) важливого проектуконституційної реформи (прийнятого Верховною Радою СРСР в жовтні 1988 р.) сталодругим етапом політичних перетворень, який нове керівництво розглядало яквирішальний.
Ця реформа, зрештою, привела до встановлення дворівневоїпредставницької системи — З'їзд народних депутатів СРСР і Верховну Раду СРСР,обрану з депутатів з'їзду, і заснування поста президента СРСР, наділеногоширокими повноваженнями.
Колишня Верховна Рада, псевдопарламент — декорація,позбавлена якої-небудь влади, орган, який реєстрував партійні та урядовірішення, — був замінений новою Верховною Радою, постійним органом, якийнараховував 544 члени, обраних таємним голосуванням на з'їзді народнихдепутатів, що складався з 2250 депутатів із п'ятирічним терміном повноважень. Зних 1500 депутатів обиралися населенням країни і 750 партією, профспілками тагромадськими організаціями. У функції з'їзду входило проведення конституційних,політичних, соціальних та економічних реформ, а також обрання, нарівні зВерховною Радою СРСР, президента країни, який керував зовнішньою політикою таобороною, призначав прем'єр-міністра і т.д.
Пропонуючи таку систему, автори реформи хотіли відкрити дверіз'їзду найбільш рішучим прихильникам перебудови, намагаючись уникнутинесподіванок на виборах в округах. З іншого боку, встановивши сильнупрезидентську владу в особі Генерального секретаря ЦК КПРС, законність якоївідтепер залежала — хоч би непрямо — від народного волевиявлення, вонинамагалися захистити його від підступів апарату. Для Горбачова, обраного 15березня 1990 р. союзним з'їздом народних депутатів президентом СРСР, цей аспектреформи був вирішальним, оскільки дозволяв йому долати протидію, яку чинилоПолітбюро ЦК КПРС, де засідали ного колеги, що далеко не завжди розділялиполітику генсека.
Конституційна реформа викликала критику як консерваторів, такі радикалів, прихильників перебудови, яких очолив Б.Єльцин. Для радикалівреформа була неповноцінною, оскільки запропонована система не була ні прямою,ні рівною і до того ж зосереджувала надто багато влади в руках президента — Генерального секретаря ЦК КПРС. Крім цього, виборчий закон внаслідок своєїнечіткості залишав широкі можливості для різних маніпуляцій, що й довів хідвиборчої кампанії в березні 1989 р. Проте, якщо апарату і вдалося в багатьохвипадках зберегти свої позиції, то використані при цьому методи, викриті рядомзасобів масової інформації, сприяли прискоренню політизації радянських людей.На відміну від Горбачова Єльцин зумів використати до своєї вигоди цю новуситуацію і рішуче пішов демократичним шляхом. Обраний на загальних виборах,президент Росії зміг перевершити відносно легітимності президента СРСР, якийотримав свій пост із рук парламентаріїв, які в значній частині домоглися свогоположення за допомогою політичних маніпуляцій. Загалом вибори народнихдепутатів в березні 1989 р. і потім навесні 1990 р. означали величезний розривз політичною практикою, встановленою після 1917 р.
Всі ці зміни відбувалися в атмосфері демократизаціїгромадського життя, чому сприяли підготовка і прийняття законів з метоюзаснування «правової держави» і розквіт численних «неформальних об'єднань».
У резолюціях XIX партійної конференції було визнано, що радянське право служило несуспільству, а державі, являючись тим інструментом, який дозволяв державіпроводити свою політику та захищати всемогутність його адміністрації. Прагненняподолати спадщину сталінізму, гарантувати права громадян, бажання гідно йцивілізовано виглядати в очах всього світу можна вважати першою підставоюпереходу до побудови правової держави. Другою стала необхідність створенняправової бази для економічних реформ. Нове керівництво країни засудило«адміністративно-командний стиль», піддавши критиці надмірну владуадміністративних органів, які постійно вторгалися в діяльність підприємств,ігноруючи при цьому закони.
Нарешті, сама політика демократизації, яка привела довиникнення численних неформальних об'єднань, перетворила багатотисячні мітингита демонстрації на звичайне явище, зажадала розробки і прийняття відповіднихюридичних положень і процедур. У зв'язку з цим в 1988-1990 рр. було прийняторяд законів та указів, розпочато підготовку інших.
Серед найбільш важливих були: закон про право громадян насудове оскарження неправомірних рішень адміністрації; постанова про періодичніпереатестації фахівців; закон про державну безпеку; закон про пресу та засобимасової інформації; закон про громадські організації; закон про в'їзд і виїзд зСРСР. Було розпочато перегляд Основ карного законодавства (зокрема, відміненістатті про «антирадянську пропаганду» і т.п.), законодавства відносно релігії іт.д.
Лібералізація політичного клімату прискорила й перевела нановий рівень процеси розвитку та об'єднання десятків тисяч «неформальних» групі організацій. Хоча далеко не всі з них включилися в політичну діяльність,починаючи з 1988 р. число груп, які вважали себе «політичними», продовжувалорости. Багато хто з них об'єднувався в союзи, асоціації або народні фронти — прообрази політичних партій. Найбільшою активністю із самого початкувідрізнялися Комітет Карабаху, народні фронти Литви, Латвії та Естонії,Демократичний союз у Москві та в Ленінграді, очолені колишніми дисидентами, якіпрагнули, передусім відновлення справжнього плюралізму, товариство «Пам'ять»,яке об'єднало русофілів, ультранаціоналістів та антисемітів. В основі створеннянеформальних об'єднань не завжди лежала чітка політична програма, часом вонивиникали в процесі розв'язання практичних проблем, пов'язаних із повсякденнимжиттям (особливо екологічних).
Перший комітет суспільного самоврядування був створений умосковському мікрорайоні Братеєво, відомому своїм важким екологічним становищем(відповідно організаторами комітету були місцеві неформальні екологічні групи).Після створення комітет провів ряд заходів, направлених на захист здоров'янаселення, організацію культурного життя, розв'язання соціально-побутовихпроблем у районі. Поява тисяч незалежних «зборів трудових колективів», «радпідприємств» і навіть легальних «страйкових комітетів», які, перевищуючи вдеяких випадках надані новим законом про державне підприємство права, такожстали «мікроцентрами» влади, свідчила про тиху революцію, завершенням якоїстало скасування або відсторонення від реальної влади колишніх профспілкових таполітичних структур. Цей процес примушував згадати про події, що відбувалися в1917 р: утворення «сузір'я» автономних центрів влади, що з кожним днем робиловсе більш очевидною слабкість традиційних політичних інститутів.
Виявлена в масі воля до розкріпачення соціального життя,велика кількість комітетів, організацій, груп, народних фронтів, які народилисяу вогні нонконформізму, жарини якого тліли у період «застою», все більш явновказували на обмеженість та суперечність часткової, спотвореної демократизації.Неповноцінність останньої найбільш яскраво виражалася в прагненні до збереженняоднопартійної політичної системи, монополії КПРС на аналіз загальнополітичнихпроблем і розробку стратегічних концепцій. Але що ж залишалося «відродженим»Радам?
Починаючи з літа 1990 р. перехід до багатопартійності ставпитанням, яке вимагало негайного вирішення Розумінню цього у величезній мірісприяла весняна перемога Єльцина та його вихід з партії в липні на останньому, XXVIII з'їзді КПРС. Цей демаршЄльцина був з повним правом витлумачений як перший крок до конституювання новоїмасової партії.
Особливо значні зміни в країні сталися в області зовнішньоїполітики. Вони супроводжувалися послідовною і всеосяжною критикою колишніхпідходів. «Критичний аналіз минулого показав, — можна прочитати в тезах,прийнятих XIX партійною конференцією, — щой на пашу зовнішню політику наклали відбиток догматизм, суб'єктивістськийпідхід. Було допущене її відставання від фундаментальних змін у світі, не вповній мірі реалізовувалися нові можливості для зниження напруженості табільшого взаєморозуміння між народами. Домагаючись військово-стратегічногопаритету, в минулому не завжди використовували можливість забезпечити безпекудержави політичними засобами і в результаті дали втягнути себе в гонкуозброєнь, що не могло не позначитися на соціально-економічному розвитку країниі на її міжнародному становищі».
Цей крутий поворот (згідно М.Татю, «мова тут йде вже профундаментальний перегляд концепцій, які визначали обличчя радянської зовнішньоїполітики») отримав ґрунтовне «теоретичне» обґрунтування, назване «новиммисленням», зусиллями ідеологів перебудови і самим Горбачовим у його книзі«Перебудова і нове мислення для нашої країни і для всього світу», яка вийшла в1987 р.
Журнал «Комуніст» в № 7 за 1988 р. опублікував тези дляобговорення, озаглавлені «Соціальний прогрес у сучасному світі», суть якихполягала в наступному. Три «світи» людської цивілізації — капіталістичний,соціалістичний і третій світ — сьогодні знаходяться у глибокійвзаємозалежності. Вони належать єдиному світу, в якому вже неможливо досягтипереваги військовими засобами. У рівній мірі віджила своє і практика оцінкиміжнародних подій виключно через призму конфронтації між Сходом та Заходом.Ідеологія повинна підкоритися реальним умовам, в яких існує світова спільнота.У розв'язанні специфічних проблем, пов'язаних з протистоянням окремих країн тарегіонів, потрібно виходити з глобальних тенденцій і залежностей. Перед обличчямнових задач демаркаційна лінія між силами прогресу і силами реакції більше неспівпадає, в широкому розумінні, з кордонами, що історично склалися міжкраїнами та блоками, і навіть між класами та партіями.
Ці малопереконливі імпровізації («рішуча ревізія марксистськоїтеорії імперіалізму», за Е. Манделем) не могли приховати подвійну, прямопов'язану з перебудовою економіки мету, поставлену перед зовнішньою політикою.
Насамперед.мова йшла про скорочення витрат на гонкуозброєнь, які стали непосильними для Радянського Союзу. Друга мета «мирногоспівіснування» нового типу полягала в отриманні від Заходу солідних кредитів,особливо важливих для забезпечення продовження імпорту зерна (біля 40 млн. тзерна в 1988 р. і 60 млн. т — в наступному), і в той же час масованогопостачання сучасної техніки і технології.
Оновлення радянської зовнішньої політики передбачало,передусім, усунення зі своєї посади всесильного (і непохитного) міністразакордонних справ Громико, який протягом кількох десятиріч очолював міжнароднуполітику Радянського Союзу. Він був призначений на почесний пост головиПрезидії Верховної Ради СРСР, на якому пробув до 1989 р. Пост міністразакордонних справ зайняв наближений до М. Горбачова Е. Шеварднадзе, членПолітбюро з 1985 р., який був першим секретарем ЦК Компартії Грузії, зробивуспішну кар'єру в умовах кавказького політичного життя і вже цим бувпідготовлений до дипломатичної роботи. Усунення А. Громико спричинило масовеоновлення керівництва Міністерства іноземних справ: було замінено десять іздванадцяти заступників міністра: з 1988 р. другою особою у зовнішній політицістав О. Яковлев, який завідував міжнародними питаннями в ЦК КПРС.Теоретики-ідеологи поступилися місцем більш схильним до прагматизму «експертам»з різних академічних інститутів, таких, як Інститут США і Канади (керованийіншим впливовим радником М. Горбачова Г.А рбатовим) та Інститут світовоїекономіки і міжнародних відносин.
Однак не хто інший, як сам Горбачов, протягом всіх цих роківвиступав у ролі головного ініціатора і «патрона» нового політичного курсу. Закілька років він завоював величезний особистий авторитет на міжнародній арені,як на зустрічах «у верхах» з керівниками іноземних держав, так і під часпрес-конференцій, які дозволили йому виявити свій безперечний талантспілкування і здатності представляти новий вигляд Радянського Союзу.
Разом із своїми соратниками Горбачов визначив три основнихнапрями діяльності: пом'якшення напруженості між Сходом та Заходом за допомогоюпереговорів із Сполученими Штатами про роззброєння; урегулювання регіональнихконфліктів (починаючи з Афганістану); визнання існуючого снігового порядку ірозширення економічних зв'язків з усіма державами, не піддаючи більше перевагидержавам марксистсько-ленінської орієнтації (до того ж дуже нечисленним).
Після ряду зустрічей «у верхах» між Горбачовим та Рейганом(Женева, листопад 1985 р., Рейк'явік, жовтень 1986 р., Вашингтон, грудень 1987р.) радянська та американська сторони підписали 8 грудня 1987 р. угоду прознищення ядерних ракет середньої та меншої дальності, поклавши, таким чином,кінець періоду конфронтації. Радянська сторона взяла на себе зобов'язаннядемонтувати й знищити протягом трьох років 1752 ракети, американська — 869. Цяугода була доповнена шістьма місяцями пізніше встановленням детальної системивзаємного контролю. Уперше була досягнута угода, яка передбачала реальнийпроцес роззброєння, а не тільки обмеження майбутнього озброєння, як це було увипадку з договором ОСО в 70-і рр.
Нове керівництво пішло також на припинення радянської інтервенціїв Афганістані. Ця війна на чужій землі, яка коштувала СРСР більше 13 тис.убитих і 37 тис. поранених, була, якщо судити хоч би за реакцією латвійськоїмолоді (фільм Гіоднієкса «Чи легко бути молодим?»), такою ж непопулярноюв СРСР. як війна у В'єтнамі для американців. Процес урегулювання та виведеннявійськ проходив у кілька етапів: у травні 1986 р. пішов у відставку Б. Кармаль,афганський комуністичний лідер, який «звернувся за допомогою» до РадянськогоСоюзу в грудні 1979 р.; в лютому 1988 р. Горбачов оголосив про виведення, якепочалося 15 травня 1988 р. і було закінчене дев'ятьма місяцями пізніше,
Виведення радянських військ з Афганістану зробило можливимпоновлення діалогу між СРСР та Китаєм, для якого припинення радянськоговійськового втручання було однією з трьох умов нормалізації відносин із своїмсусідом. Дві інші умови стосувалися скорочення чисельності радянських військ пакордоні між СРСР та КНР і відходу підтримуваних Радянським Союзом в'єтнамців ізКамбоджі.
У промові, вимовленій 28 липня 1986 р. у Владивостоці.Горбачов висловив побажання істотно поліпшити відносини, особливо економічні,між Радянським Союзом та Китаєм, підтвердивши, що перешкоди нормалізації цихвідносин (Афганістан і прикордонне питання) скоро будуть усунені. Радянсько-китайськезближення було підкріплене візитом Горбачова у Пекін в травні 1989 р. Яксправжній «символ демократії», Генеральний секретар ЦК КПРС був відповіднозустрінутий опозицією, яка саме в той момент виражала свою незгоду з режимом,захопивши площу Тяньанминь. Стримана реакція Радянського Союзу на репресії, щовідбулися через кілька днів після візиту Горбачова, ясно показала, що радянськікерівники не збираються в ім'я прав людини заморожувати процес нормалізаціїрадянсько-китайських відносин.
Радянське керівництво перейшло до політики заспокоєння врайонах «регіональних конфліктів» — як в Південній Африці, так і в Персидськійзатоці, в Південно-Східній Азії і в Центральній Америці радянська сторонадотримувалася миротворчої політики. У 1989 р. серйозні зміни сталися всоціально-політичній і територіальній ситуації в Європі, вперше перетворивши їїпіслявоєнне обличчя. Не може бути сумнівів, що широкий визвольний рух нерозвернувся б з такою силою і з такою глибиною, якби імпульс до змін не походивз Москви. Згода, надана радянським урядом у липні і990 р. на об'єднанняНімеччини, як і його позиція відносно кризи в Персидській затоці, сталибезперечними свідоцтвами його дійсно нового підходу до міжнародних реалій.
До осені 1990 р. вже було очевидно, що після п'яти зполовиною років перебудови Радянський Союз увійшов у нову стадію своєї історіїі з точки зору внутрішньої політики, і в розвитку відносин з усім світом.Сталася справжня революція розумів, яка унеможливила повернення до колишньогостану. Проте -1 це було грізною небезпекою для майбутнього зробленогоГорбачовим і його командою експерименту по модернізації країни — не булавирішена жодна з трьох ключових проблем, що постали після 1985 р.:
проблема політичного плюралізму, органічної складової частинивсякого процесу демократизації;
проблема створення ринкової економіки. Звичайно, 20 липня1990 р. основні положення прийнятої російським урядом програми, яка отрималаназву «Мандат довіри на 500 днів» і яка передбачала приватизацію державноївласності та звільнення цін, були обнародувані в пресі. Цей «план Єльцина» бувпредставлений як програма, альтернативна більш обережному плану, підготованомудля усього Радянського Союзу головою РМ СРСР Рижковим. «План Єльцина» повиненбув реалізовуватися в чотири етапи: в перші сто днів були б гарантовані прававласності на землю та засоби виробництва, за цей час були б оцінені виробничіможливості, золотий запас, вартість нерухомості та розміри боргу. На останньомуетапі передбачалася відміна централізованого ціноутворення, що супроводжувалосяб певний час сильним падінням виробництва та закриттям численнихнизькорентабельних підприємств. Як би там не було, ця програма виявиласямертвонародженою;
проблема федеративного договору. 24 липня 1990 р. пресі бувпредставлений первинний проект нового союзного договору, який передбачалосявосени подати на обговорення повноважним делегаціям республік. Тісно пов'язанийз переходом до ринкової економіки, новий федеративний договір повинен буврозширити права республік, передусім, замінивши існуючі центральні структури тавертикальні зв'язки прямими відносинами горизонтального типу між республікамибез посередництва центру. Але й тут подіям було призначено випередитизаконодавців.
4. РОЗПАД РАДЯНСЬКОГО СОЮЗУ (осінь 1990 — зима 1991)
горбачов реформа радянський союз
Три названі вище проблеми панували в політичних дебатахостаннього року існування Радянського Союзу. Саме вони послужили каталізаторомполітичної кризи, яка в грудні 1991 р. привела до розпаду СРСР і відставкиГорбачова.
З точки зору політичного аналізу рік з осені 1990 до зими1991 р. ділиться на три частини:
період до підписання 23 квітня 1991 р. Горбачовим, якийпредставляв союзний центр, та керівниками дев'яти республік (Росія, Україна,Білорусія, Казахстан, Узбекистан, Туркменія, Киргизія, Таджикистан,Азербайджан) документа, відомого як «Заява 9+1», в якій декларувалися принципинового союзного договору. Досягнута принципова згода була найважливішою умовоюі припинення конфлікту, все більш гострого, між головою Верховної Ради РосіїБ.Єльциним, безперечним лідером у таборі прихильників рішучого продовженняреформ, і президентом СРСР М. Горбачовим, який намагався зберегти крихкурівновагу між реформаторами та консерваторами і відстояти інтереси центру передобличчям зростаючих вимог з боку республік, які домагалися самостійності,суверенітету і навіть повної незалежності. На фоні цього протистояння міжпарламентами Росії та Союзу розвернулася справжня «війна законів», якапаралізувала всяку конструктивну діяльність і з кожним днем посилювалаекономічну кризу, неефективність органів управління, особливо на місцях, щозагострювало все більш очевидний «вакуум влади»;
період з кіпця квітня 1991 р., відмічений свого роду«перемир'ям» у відносинах Єльцина та Горбачова, взаємно стурбованих падіннямавторитету якої б то не було державної влади. Горбачов повіз більш тонкуполітичну гру, переставши систематично вдаватися, як це виявилося під чассічневих подій в Вільнюсі, до використання консервативних сил для створення«противаги» Єльцину. Тим часом політичне та економічне становище з країнінастільки погіршилося, що в серпні стала можливою спроба консервативних силздійснити державний переворот;
період після невдачі путчу 19-21 серпня 1991 р., колипоразка, нанесена табору консерваторів, катастрофічно прискорила розпад Союзу,привела до скасування колишніх державних структур, включаючи КДБ, припиненнядіяльності подальшої заборониКПРС. Менше ніж за чотири місяці на місці колишнього СРСР виникло нове і дуженестійке геополітичне утворення: Співдружність Незалежних Держав (СНД).
Переходячи до більш ґрунтовного розгляду цих періодів,нагадаємо, що перший відкритий конфлікт між прихильниками Горбачова та Єльцинавибухнув у жовтні 1990 р. під час обговорення альтернативних проектів економічноїреформи. 11 жовтня, виступаючи на пленумі ЦК КПРС, Горбачов висловився напідтримку варіанту, представленого головою Ради Міністрів СРСР Рижковим. Цейплан, який передбачав, зрештою, перехід до «справжніх» цін, звільненнязаробітної плати, підвищення самостійності підприємств, соціальний захистбезробітних, появу яких неминуче повніша була викликати його реалізація (до 2млн. офіційно визнаних восени 1990 р. протягом року мало додатися ще 10 млн.чоловік), відразу ж зазнав критики з боку авторів конкуруючого проекту,відомого як «Програма 500 днів», який отримав підтримку Єльцина і більшостіросійських парламентаріїв. Г.Явлінський, заступник голови Радміну РРФСР, іпотім Б.Єльцин 17 жовтня виступили в російському парламенті проти «поверненнядо адміністративно-командної системи». «Програма 500 днів», схвалена народнимидепутатами РРФСР кількома тижнями раніше, заявив Єльцин, торпедована вжепершими заходами, зробленими відповідно до президентського плану.Взаємовиключаючий характер двох програм не викликав сумнівів. 1 листопадаЄльцин закликав російський парламент проголосувати за закон, який би гарантувавекономічні основи суверенітету РРФСР передачею в російську власність природнихресурсів, що знаходяться на її території. Незважаючи на докладні поясненняГорбачова, підтриманого академіками Абалкіним та Аганбегяном, що інтеграціяринку на союзному рівні за допомогою міжреспубліканської кооперації,контрольованої центром, дозволяє сумістити «здорову конкуренцію» республік з їхнайширшою економічною самостійністю, прихильники Єльцина відмовилися відбудь-якого компромісу, переконані у швидкій невдачі президентського плану.
Листопад був відмічений посиленням позицій політичнихпротагоністів. 14 листопада «Московські новини» опублікували адресований Горбачову«відкритий лист» визнаних прихильників перебудови під назвою «Країна втомиласячекати!». «Влада не може або не хоче лікувати хворе суспільство», — говориласяв ньому. «Пане Президент, — резюмували автори «відкритого листа», — абопідтвердьте свою здібність до рішучих дій, або йдіть у відставку». Реакцієюконсерваторів був перехід у наступ. 28 листопада міністр оборони Язов,зажадавши «відновити порядок у країні та забезпечити проведення призову вармію», обрушився на «націонал-екстремістів», а 12 грудня голова КДБ Крючков утелевізійному виступі пов'язав останніх з деякими радикальними течіями, «щоматеріально та ідеологічно підтримуються іноземними спецслужбами». 4 грудняГорбачов зробив важливу поступку консерваторам, відправивши у відставку з посадиміністра внутрішніх справ прихильника реформ В. Бакатіна і призначивши на цюпосаду Б. Путо, а його першим заступником генерала Б. Громова. Перед новимкерівництвом МВС була поставлена задача розгорнути боротьбу з організованоюзлочинністю, а також проти націоналістичних і відцентрових тенденцій. Кількоматижнями пізніше Горбачов перекопав народних депутатів СРСР, що зібралися насвій четвертий з'їзд, обрати віце-президентом країни Г. Янаєва. Цьому сіромуапаратнику і консерватору була віддана перевага перед іншою кандидатурою на цейпост — блискучим Е.Шеварднадзе. Міністр закордонних справ із скандалом пішов увідставку 21 грудня, заявивши з трибуни з'їзду про загрозу реакційногоперевороту і встановлення диктатури. Незважаючи на пристрасні виступи реформаторівза надання справжньої самостійності республікам, більшість з'їзду проголосувалаза збереження СРСР. Таким чином, в останні дні 1990 р. співвідношення сил,здавалося, різко змінилося на користь консерваторів.
Насправді ж ніколи суперечність між президентськими указамита діяльністю місцевої влади не була такою великою. Протягом усієї осенівідбувалося посилення відцентрових тенденцій. II з'їзд Українського Руху, якийвідбувся наприкінці жовтня, проголосив «боротьбу за незалежність України таненасильне відновлення незалежної і демократичної республіки». У Грузії післяперемоги на виборах націоналістів із руху «Вільна Грузія» республіканськийпарламент під головуванням З. Гамсахурдії схвалив програму, яка передбачала«перехід до суверенної і повністю незалежної Грузії». У Нагарному Карабасіпродовжувалася ескалація збройного конфлікту між вірменськими формуваннями тапідрозділами азербайджанської міліції, яка підтримувалася спеціальнимичастинами Радянської Армії. Як і раніше, зберігалася сильна напруженість уПрибалтиці, яку не зняли переговори між представниками Союзу і литовськимикерівниками про поетапний перехід до незалежності, що пройшли 4 жовтня вМоскві.
23 листопада республікам був представлений черговий варіантпроекту нового союзного договору. У його обговоренні взяли участь усіреспубліки, за винятком Прибалтійських та Грузії. Хоча з проекту зникли згадкипро соціалізм та «Союз Радянських Соціалістичних Республік» поступився місцем«Союзу Радянських Суверенних республік», вплив центра відчувався в кожнійстатті і цього варіанту договору. Разом з тим вже під час подання цей проектналежав минулому: трьома днями раніше, 20 листопада, було укладено двостороннюугоду між Росією та Україною, за якою дві республіки визнали суверенітет однаодної та необхідність економічної співпраці без участі центру на основірівності та взаємної вигоди. Ще через два дні аналогічний договір бувпідписаний між Росією та Казахстаном. Цими угодами, заявив Б.Єльцин,створюється модель нового Союзу і стержень, навколо якого він буде утворений.
На початку січня 1991 р., після рішення Міністерства оборониСРСР використати війська для проведення в Литві та Латвії призову молоді вармію, напруженість в цих республіках різко зросла. 12 січня в ході операціїРадянської Армії по захопленню будівлі литовського телебачення у Вільнюсі буловбито 16 чоловік. Ця акція, яку з ентузіазмом зустрів литовський Комітетнаціонального порятунку, створений із противників незалежності республіки,військових, консерваторів, і частини преси (що давно розділилася на дватабори), привела до остаточного розколу інтелігенції, яка до цього в своїйбільшості підтримувала Горбачова. 16 січня «Московські новини» вийшли втраурній рамці і з недвозначною «шапкою» на першій смузі: «Злочин режиму, якийне хоче сходити зі сцени».
Події у Вільнюсі, повторені через кілька днів у Ризі, різкозагострили конфлікт між реформаторами та консерваторами. 22 січня Б.Єльцинрішуче засудив застосування сили в Прибалтійських республіках. 26 січня союзнийуряд оголосив про введення з 1 лютого спільного патрулювання міліцією тавійськовими вулиць великих міст під приводом посилення боротьби із зростаннямзлочинності. Гуркіт чобіт роздався в атмосфері, і без того гранично напруженійпісля подій у Прибалтиці і «сюрпризу», піднесеного населенню урядом, якийоголосив 24 січня 1991 р. про вилучення із обігу купюр номіналом у п'ятдесят тасто рублів. Ця міра, яка викликала загальну паніку та стовпотворіння передощадними касами (для обміну банкнот населенню було надано усього три дні), повиннабула, зі слів прем'єр-міністра В.Павлова, «завдати смертельного удару потіньовій економіці». Насправді ж держава вилучила лише біля п'яти відсотківтієї суми, яку вона сподівалася вивести із обігу, щоб оздоровити внутрішнійринок. Негайним і, по суті, єдиним відчутним результатом цієї операції сталиобурення і зростання невдоволення населення, замученого посеред зиминескінченними труднощами із постачанням продуктів.
Пленум ЦК КПРС, що проходив па початку лютого, підтвердиврішучість консервативних сил взяти реванш. Учасники пленуму звернулися догромадян країни із патетичним закликом «виступити проти антикомуністичноїістерії, яка розпалюється ворогами перебудови». Горбачов заздалегідь відмовивсявизнати результати підготовленого у Литві референдуму з питання пронезалежність, оголосивши його антиконституційним (10 лютого більше 90% жителівЛитви, які брали участь у референдумі, висловилися за незалежну і демократичнуреспубліку). 21 лютого, у розпал демонстрацій та контрдемонстрацій, щозахлеснули Москву, Ленінград та інші великі міста, Єльцин у виступі потелебаченню зажадав виходу Горбачова у відставку і розпуску Верховної РадиСРСР. У відповідь Горбачов звинуватив «так званих демократів» у «прагненнідестабілізувати країну» напередодні загальносоюзного референдуму з питання прозбереження СРСР, призначеного на 17 березня. Подальші тижні були відмічені всебільш запеклим протиборством між російськими реформаторами, які, отримавши всвоє розпорядження телевізійний канал, з новою енергією повели боротьбу занегайну відставку Горбачова, розпуск союзного парламенту, передачу влади «РадіФедерації», яку б склали перші особи республік, за визнання референдуму 17березня простою формальністю, що не має реального значення, і консерваторамивсього Союзу, які наполягали на фундаментальній важливості цієї «наради знародом», який однозначно, на їх думку, висловився за збереження цілісностіРадянської Батьківщини. Вимоги реформаторів отримали могутню підтримку з бокуведучих організацій незалежного робітничого руху, літніх страйків, що виниклипід час 1989 р. передусім у вугільних басейнах Донбасу, Кузбасу і Воркути. У1991 р. шахтарі розпочали страйк 1 березня, вимагаючи тепер вже не тількизбільшення заробітної плати у зв'язку з оголошеним підвищенням після 2 квітняроздрібних цін, але й відставки Горбачова, розпуску Верховної Ради СРСР,націоналізації майна КПРС, реальної багатопартійності, департизації підприємствта організацій. По суті, процес департизації йшов уже з осені, коли на сотняхпідприємств робітники та страйкові комітети усунули від справ парткоми таофіційні профспілкові органи і зайняли їх приміщення. Знову, як в 1917 р.,стала очевидною недієздатність офіційних структур, у повній мірі проявився«вакуум влади» — передусім на місцях. Хаос в органах державного управління щезбільшився після референдуму 17 березня, який не тільки не вніс ясності всуперечки про зміст союзного договору, покликаного скріпити новий Союз, але й,навпаки, виявився позбавленим всякого значення, оскільки кожна республіка організовувалайого на свій лад, додаючи за своїм розсудом нові питання, а деякі простовідмовилися від його проведення. Згідно з результатами референдуму, 80% росіянпідтримали проведення загальних виборів власного президента, і тільки біля 50%москвичів та ленінградців і 40% киян висловили бажання зберегти Союз узапропонованому вигляді.
Двозначні підсумки референдуму швидко затьмарило підвищенняцін (від 2 до 5 разів), яке спричинило тим більше обурення, що заробітна платабула збільшена в середньому лише на 20-30% («мінімальна» і найпоширенішакомпенсація була встановлена в 60 руб. на місяць). Наступного дня післявведення в дію нових цін сотні трудових колективів приєдналися до страйкуючихшахтарів. Найбільш масові страйки пройшли в Мінську, наочно показавши,наскільки виросла й радикалізувалася після літа 1989 р. самосвідомістьробітничого класу: не обмежившись економічними вимогами, робітники виступилипроти соціально-політичної системи загалом, висунувши лозунги відставкиГорбачова й усього союзного уряду, скасування всіх привілеїв, скасування КДБ,відновлення в повному об'ємі приватної власності на землю, проведення вільнихвиборів на засадах багатопартійності, департизації підприємств та передачі їхпід юрисдикцію республік. У квітні число страйкуючих перевалило за мільйон;страйки продовжувалися протягом кількох тижнів і були припинені, лише коливласті прийняли вимоги робітників, передусім в частині переходу підприємств підреспубліканську юрисдикцію і припинення перерахування прибутку (особливо валютного)до союзного бюджету.
Чи була згода Б.Єльцина поставити 23 квітня в Огарьово свійпідпис під «Заявою 9+1», уклавши таким чином свого роду «перемир'я» з М. Горбачовим,спробою зупинити хаос, який наростав у країні або ж у його підоснові лежалитактичні розрахунки, продиктовані виборами президента РРФСР, що наближалися? Узаяві представники дев'яти республік та Горбачов підкреслювали необхідністьнайшвидшого укладення нового союзного договору. Численні зустрічі, що відбулисяв Огарьово у травні-липні виявили, однак, значні розходження і протиріччя: якщоодні наполягали на конфедеративних принципах, то інші бажали збереження більштісних відносин, тобто федерації. Ці дві антагоністичні тенденції найбільшпослідовно відстоювали, з одного боку, Росія та вслід за нею Україна, найбільшнепоступлива у своїх вимогах із республік, а з іншого — голова Верховної РадиСРСР А. Лук'янов, переконаний прихильник політико-економічного централізму.Непоправний оптиміст, М. Горбачов прагнув на кожній зустрічі продемонструватипросування вперед і обіцяв, що новий союзний договір буде готовий до підписанняв липні, перед його візитом до Лондону на зустріч глав семи ведучихкапіталістичних держав.
Тим часом увага громадської думки і засобів масовоїінформації була прикута до перших всенародних виборів президента РРФСР. Уборотьбі за голоси виборців взяли участь шість кандидатів, однак, як писала«Російська газета», 12 червня народ Росії повинен буде зробити вибір міждемократами та комуністами, між Б.Єльциним і маразмом. Навпаки, для ТАРС, щовідображав переваги союзного уряду і М. Горбачова, який все ж утримався відучасті в російських політичних дебатах, «хорошим» кандидатом був В. Бакатін,який «представляв політичну лінію президента СРСР і втілював центристську«золоту середину» між радикальним популізмом Б.Єльцина і технократичнимконсерватизмом М. Рижкова». Безперечна перемога Єльцина вже в першому турі,якому віддали свої голоси біля 57% виборців (другим прийшов Рижков, що зібравлише 16%), означала отримання їм нового статусу, як в очах світової спільноти,так і па внутрішньополітичній арені. Президентство Б.Єльцина виявлялося тимбільше законним і вагомим, що його постійний опонент М.Горбачов був обранийпрезидентом СРСР на З'їзді народних депутатів, де демократичні процедурипостійно порушувалися різного роду маніпуляціями. Перемога Єльцина означалатакож нищівну поразку комуністичної партії, яка втратила за п'ять років, -.авизнанням, зробленим Горбачовим на пленумі ЦК, який відбувся в липні, більшеп'яти мільйонів своїх членів, загальне число яких скоротилося з 2! до трохибільше 15 млн.
На початку липня ряд видних політичних діячів, у числі якихбули Е. Шеварднадзе і О. Яковлев, закликали до створення нової масовоїполітичної партії — «Рух демократичних реформ». Кількома тижнями пізніше напленумі ЦК КПРС Горбачов добився відмови від усякої загадки в основоположнихпартійних документах «марксизму-ленінізму». Напередодні пленуму, 24 липня, вінурочисто оголосив про те, що «робота над союзним договором завершена» і щодокумент «відкритий для підписання» (хоча насправді остаточний текст, поширенийТАРС тільки 14 серпня, містив більше питань, ніж відповідей). У ходіновоогарьовського процесу республікам вдалося відстояти багато які свої вимоги,і порівняння його з попереднім варіантом, опублікованим в кінці червня,показувало, що Горбачов повинен був піти па додаткові поступки по ряду поліцій.Так, російська мова, залишившись «мовою міжнаціонального спілкування»,перестала бути «державною мовою»; глави республіканського уряду брали участь уроботі союзного кабінету міністрів з правом вирішального голосу; підприємствавійськово-промислового комплексу переходили у спільне ведення Союзу тареспублік. У той же час текст страждав через нечіткість формулювань багатьохпринципових положень, здатну викликати можливі різночитання й конфлікти. Чиозначало, наприклад, з точки зору міжнародного права визнання «сувереннихдержав», які виступали суб'єктами союзного договору, «повноправними членамисвітової спільноти», те, що вони можуть вступити до Організації Об'єднанихНацій і мати власні посольства? Найважливіші статті, 5-а і 6-а, якірозмежовували компетенції Союзу і республік, також рясніли протиріччями тадвозначностями. Чи переходили у повну власність республік природні ресурси,найбільш цінні й прибуткові з яких знаходилися на території РРФСР? Але якщоРосія діставала повні права на все, що видобувалося (і потім вироблялося) на їїгігантській території, то що ж залишалося союзу? Так же мало було врегульованей принципове питання про союзні податки. Видно, перемогла точка зору Єльцина,згідно з якою союзний бюджет повинен був формуватися за рахунок узгоджених зреспубліками фіксованих відрахувань із республіканських бюджетів; однак неуточнювалося, хто буде стягувати цей податок — союзні органи абореспубліканські. Без вирішення залишалося й питання про статус шести республік(Вірменії, Грузії, Латвії, Литви, Молдови та Естонії), що не мали намірпідписувати союзний договір. Вже напередодні офіційного представлення текстуУкраїна дала зрозуміти, що за будь-якого розв'язання спірних питань, щозалишилися, поки не підпише договір до прийняття своєї конституції; тим часоммусульманські республіки Середньої Азії, не ставлячи центр до відому щодо своїхнамірів, уклали між собою двосторонні угоди.
Для консерваторів всі ці проекти і вже зроблені крокиозначали не що інше, як «розпродаж Радянської Батьківщини» та похорони КПРС.Підписаний Єльциним 20 липня указ про департизацію, який забороняв діяльністьпартійних організацій та їх комітетів на державних підприємствах і в установах(що узаконив ситуацію, яка фактично склалася на багатьох з них), став дляконсерваторів останньою краплею.
Вранці 19 серпня ТАРС передав повідомлення про створенняДержавного комітету по надзвичайному стану в СРСР, до якого увійшли 8 чоловік,в числі яких були віце-президент СРСР Янаєв, прем'єр-міністр Павлов, голова КДБКрючков, міністр оборони Язов, міністр внутрішніх справ Пуго. Заявивши про те,що президент СРСР Горбачов, який знаходився на відпочинку в Криму, «за станом здоров'яне може виконувати свої обов'язки», комітет оголосив про свій намір відновитипорядок в країні і запобігти розвалу Союзу. Надзвичайний стан встановлювався нашість місяців, вводилася цензура. Однак, зустрівши народний опір, очолюванийпрезидентом РРФСР Єльциним, путч провалився. Нерішучість і розкол у військах,розгубленість путчистів, які впали у прострацію перед обличчям непередбаченоїними реакції москвичів (а також ленінградців, жителів інших найбільших міст),десятки, а потім сотні тисяч яких стихійно зібралися перед будівлею російськогопарламенту, який став оплотом опору новоявленій хунті, коливання введених уМоскву військ, що так і не наважилися «розметати» (термін одного з відданихними наказів) беззбройних людей, що протистояли їм, підтримка Єльцина більшістюурядів країн світу і міжнародною громадською думкою — у своїй сукупності всі цічинники обумовили те, що менше ніж за три доби спроба державного переворотубула ліквідована. Увечері 21 серпня Горбачов повернувся до Москви, однак, до цьогочасу Єльцин, який вийшов головним переможцем із цього випробування, зі сліводного французького політичного діяча, «завоював собі погони глави держави».
Невдача спроби державного перевороту, яка продемонструваланеймовірне зростання суспільної свідомості і політичної зрілості маси (головнийчинник, проігнорований путчистами, перекопаними у своїй здатності безкарноповторній «палацовий переворот» 14 жовтня 1964р., внаслідок якого був усуненийХрущов), різко прискорила розпад СРСР, привела до втрати Горбачовим йоговпливу, до скасування колишніх інститутів центральної влади. У наступні заневдачею путчу дні вісім республік заявили про свою незалежність, а триПрибалтійські республіки, які вже домоглися їх визнання міжнароднимспівтовариством, 6 вересня були визнані й Радянським Союзом. М.Горбачов,незважаючи на знову підтверджену ним прихильність комуністичним ідеалам,залишив свій пост Генерального секретаря ЦК КПРС і розпустив ЦентральнийКомітет (зі свого боку союзний парламент повернув собі надані ним ранішеГорбачову особливі повноваження в економічній області). Діяльність КПРС булаприпинена, а через кілька тижнів і зовсім заборонена Єльциним. За рахуноквилучення з компетенції КДБ ряду важливих функцій і управлінь ця організаціябула сильно скорочена. Сталося повне оновлення політичного істеблішменту (відкерівників засобів масової інформації до членів уряду), в який прийшлиреформатори та наближені Єльцина, які відразу ж закріпили нове становище рядомпостанов парламенту.
Горбачов, бажаючи зберегти центр і тим самим свій пост,запропонував новий варіант союзного договору, який, щоправда дуже нагадував проминуле. Однак політичні позиції президента СРСР були вже дуже послаблені черезпутч, останній (?) натиск консерваторів, і день за днем він все більшеперетворювався на «президента в лапках», президента Радянського Союзу, якийбільше не був єдиною державою.
1 грудня більше 80% населення України висловилося занезалежність своєї республіки. Тижнем пізніше президенти Росії, України таБілорусії, зібравшись у Мінську, констатували, що «Радянський Союз більше неіснує». Ними було проголошене утворення «Співдружності Незалежних Держав»,відкритої «для всіх держав колишнього СРСР». 21 грудня на зустрічі в Алма-Аті(куди, як і в Мінськ, Горбачов запрошений не був) до СНД приєдналися ще вісімреспублік, підтвердивши тим самим кончину СРСР. У цих умовах Горбачову незалишалося нічого іншого, як оголосити про припинення виконання ним функційпрезидента СРСР у зв'язку із зникненням самої держави.
1991 рік має великі шанси увійти в історію як завершеннярозпочатого в 1917 р. експерименту, який призвів у 1922 р. до утворення СоюзуРадянських Соціалістичних Республік. Нежиттєздатність системи, яка протягомсеми десятиріч у формі СРСР була фактичною спадкоємицею колишньої царськоїімперії, породила більше проблем, ніж виявилася спроможна вирішити. Незважаючина всю невизначеність майбутнього, одне не викликає сумнівів: те, щовідбувається на наших очах, визначає майбутнє не завершеного ще оновлення і,отже, новонародженої — і також дуже крихкої — демократії.