ЗМІСТ
ВСТУП
РОЗДІЛ 1. ОСОБЛИВОСТІ ІСТОРИЧНОГОРОЗВИТКУ КОСОВО В XIV СТ.
1.1 Косово під владою Османськоїімперії (ХIV ст. – 1878 р.)
1.2 Соціально – економічний іполітичний розвиток Косово у кінці ХІХ ст., та під час першої Югославії
РОЗДІЛ 2. РОЗВИТОК АЛБАНО – СЕРБСЬКИХПРОТИРІЧ, ТА ВАРІАНТИ ЇХ ПОДОЛАННЯ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХХ СТОЛІТТЯ
2.1 Загострення албано – сербськихпотиріч в другій половині ХХ століття
2.2 Шляхи вирішення проблеми в Косово
ВИСНОВКИ
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТАЛІТЕРАТУРИ
ВСТУП
Регіональні конфлікти у світі не припиняютьсяпротягом всієї історії людства. Соціальна, національна і конфесійнанеоднорідність суспільства нерідко приводять до конфліктів. Конфлікти єневід'ємною частиною громадського життя. Протиріччя пронизують усі сфери життя:соціально-економічну, політичну, духовну. Одночасне загострення всіх цих протирічстворює кризу.
В силу свого географічного розташуванняБалкани відіграють ключову роль у транспортній мережі, яка з’єднує західну тапівденно — східну частини європейського континенту, а також Європу з країнамиСереднього Сходу та Азії. Крім того саме тут пролягає єдиний водний шлях завектором Захід – Схід.
Існує кілька причин, що спонукують людейрізних національностей піднімати питання автономії і сепаратизму: расові,національні і релігійні розходження з глибокими історичними коренями, на якінакладаються економічні причини і соціальна нерівність.
Не всі проблеми цього ряду вдаєтьсярозв’язати мирним шляхом. Яскравий приклад тому албано — сербські протиріччя,він не тільки привернув увагу усього світу, але і втягнув у нього світовеспівтовариство, загостривши багато протиріч. Косовський конфлікт – це складовачастина серії балканських конфліктів, пов'язаних з розпадом Югославії насамостійні держави.
Сучасні події на Балканах підігрівають востанній час інтерес до історії балканських народів. А особливо до історіївиникнення албано – сербських протиріч. У відносоно невеликому, з географічноїточки зору Косово зустрілися декілька світових релігій та багато різнобічнихкультурних традицій.
Актуальність даної теми полягає в тому, що албано – сербськіпротиріччя до цього часу залишаються не вирішеними, у прийнятній для всіхучасників конфлікту формі. Проголошення парламентом краю Косово, 17 лютого 2008р. незалежності Косова, неоднозначно оцінюється, і самими учасниками конфлікту,і міжнародною спільнотою. З 15 червня 2008 р. набрала чинності нова конституціяКосова, яку було одноголосно прийнято парламентом Косово 9 квітня 2008 року. Ав січні 2008 р. Косово оголосило про створення власних збройних сил.
Незалежність краю визнали США, Японія ібільшість країн Євросоюзу. Росія, Китай, Іспанія відмовилися визнатисамопроголошену державу. Зокрема, Росія пообіцяла не допустити членства Косовав ООН. Україна досі не визначилася з реакцією на проголошення незалежностіКосова. Міністр закордонних справ Сербії Вук Єреміч заявив на засіданні РадиБезпеки ООН, що Белград ніколи не визнає незалежність Косова.
Актуальним є і інтернаціональнийхарактер проблеми. Саме тут з найбільшою гостротою перетнулися інтереси Заходуі Сходу, християнства та ісламу, Європи та Азії. Саме інтернаціональнийхарактер протиріч, споріднює їх з багатьма ключовими протистояннями, щовиникають в світі. Балкани завжди були і є важливим центромзагальноєвропейської спільноти і разом з тим найбільш гарячою точкою. Саме томудо вирішення албано – сербських протиріч долучилась більшість країн світу і втому числі Україна, яка направила своїх миротворців в регіон суперечок.
Мета кваліфікаційної роботи полягає в дослідженніісторії виникнення, розвитку албано – сербських протиріч, та шляхів її вирішення.Виходячи з цієї основної мети, автор визначив такі завдання:
· Провести аналізджерельної та літературної бази даної проблеми.
· Прослідкувати історіювиникнення конфлікту.
· Вияснити причини, щовпливали на виникнення та розвиток протиріч.
· Розглянути позиції яківідстоюють сторони – учасниці конфлікту.
· Визначити аргументи яківисувають та відстоюють албанці та серби.
· Означити позиціїміжнародних організацій щодо конфлікту.
· З’ясувати можливі шляхивирішення конфлікту.
· Зробити загальнівисновки.
Хронологічні рамки. Враховуючи специфічність теми, початковим періодом дослідженнядоцільно вважати ХІІ ст., коли з’явилася історична назва сучасного Косова –Косово і Метохія. День проголошення незалежності Косова — 17 лютого 2008 р. авторкваліфікаційної роботи визначив, як кінцеву межу власного дослідження.
Історіографія проблеми. Сербо – албанські відносини є однією з «гарячих»тем нової балканської історії. В останні роки було багато написано про «албанськепитання» в старій Сербії, тобто про албано – сербські відносини в Косово іМетохії, в південних областях Сербії.
Багато уваги приділяли вивченню даноїпроблеми, російські, аостаннім часом і українськідослідники. Автором кваліфікаційної роботи була широко використана робота О.Я.Маначинського «Косово і Метохія. Історичні перехрестя. Історичні особливості,причина та генеза косовського конфлікту»[35]. В праці висвітлюються причиннакопичення «конфліктного потенціалу» в Косово, що в кінцевому підсумку призвелодо збройного конфлікту, вплив зовнішніх чинників, застосування збройних силНАТО для врегулювання конфлікту, військово – політичні наслідки війни, такожбуло використано ще декілька праць цього автора, а саме: « Косово – осередокнапруженості Союзній Республіці Югославія » [36], «Югославия: приговор вынесен»[34].
Особливо автор критикує позицію західнихдержав щодо вирішення конфлікту « … через Балкани і Чорне море поширити свійвплив на Близький і Середній Схід та на Закавказзя» [35,36].Крім того в монографії приділяється увага причині конфлікту між албанцями тасербами, та називаються особи, що мали відношення до конфлікту. Також авторнаголошує на упереджене ставлення лідерів іноземних держав до сербів, тапояснює чому вони більш схильні підтримувати албанців..
Крім того в кваліфікаційній роботівикористовувалось праця М.І. Рижкова та В.М. Тетьокіна «Югославская Голгофа» [43].Автори однобоко висвітлюють становище в регіоні виправдовуючи дії сербів. Укнизі відчувається ностальгія за втраченими сферами впливу Росії на теренахколишньої Югославії. Робота містить в собі багато документального матеріалу,особливо того, що стосується рішень уряду і керівництва Російської Федераціїщодо подій в колишній Югославії, наводиться багато фотографічного матеріалу.Автори даної монографії акцентують увагу на тому, що до основних причинвтручання іноземних держав в конфлікт. Автор цієї монографії наголошує назначимій ролі Росії в домовленостях про припинення вогню. В монографії доситьчітко розкриті інтереси Росії на Балканах.
Досить цікавими є також роботи Т.Замятіної, яка постійно займається балканської проблеми, а особливо проблемиалбано – сербських протиріч в Косово. Цей автор постійно друкується в журналі «Эхо планеты ». Зокрема в кваліфікаційній роботі використовувались такі їїпраці: «Ненависть в Косово густа как масло: (межнациональный кризи в Косово)» [17],«Бархатная революция» югославський варіант» [19],«Югославия. Огненное десятилетие» [18].
Крім О. Маначинського серед українськихавторів, що займалися цією проблематикою, необхідно згадати праці: М. Александрова«Порохова діжка Європи: Югославський апект» [7],І. Денисенко «Сучасне балканське життя»[15], В. Самохов «Нова гарячаточка. Албанський сепаратизм на Балканах: Формування і сучасний стан» [44].
Варто відзначити, що при виборісвоїх пріоритетів українські автори в переважній більшості схиляються допозиції, яка в цілому відповідає офіційній позиції України. Україна не визнала незалежність Косово. ПрезидентВіктор Ющенко заявив, що Україна виходитиме з того, що для рішення про визнанняабо невизнання незалежності Косова для більшості країн ще потрібний час.Водночас у Косові перебувають 98 українських миротворців у рамках спільногоукраїно — польського миротворчого батальйону Укрполбат багатонаціональноїтактичної групи East сил KFOR — сили під керівництвом НАТО, відповідальні зазабезпечення стабільності в Косові. Російські ж автори більше підтримуютьсербську сторону та піддають нищівній критиці позицію США та НАТО в Югославії [56].
Для більш ґрунтовного вивчення даноїтеми автор кваліфікаційної роботи документи але нажаль всі вони маютьвідношення, що до сьогоденного становища албано – сербських протиріч. Це першза все «Нотатки з 5-ої конференції Міжнародної асоціації з вивчення релігії уЦентральній та Східній Європі (Львів, 11-14 грудня 2003 р.)» [1],в котрій засуджується збройний конфлікт в Косово. Також було використано «Резолюціюсоюзу сербів Косово і Метохії»[6], де наголошується на постійнупрактику гноблення сербів, та приводяться факти що на думку союзу доводятьправа саме сербів на спірну територію[3]. Також було використано «ОбращениеСвященного Архиерейского Собора Сербской Православной Церкви о Косово иМетохии», у якому визначено позицію сербів, що Косово є «…неотьемлимой частьютерритории Сербии» [4,1]. Також використано висновок спостерігачівГаазького суду щодо подій в Косово. «Сувернитет предстанет пере судом»;використано і нотатки з ХІ Міжнародного Руського Народного Собору, а самевиступ Ієроманха Петра Драгойловича[3], Резолюция 1244 (1999), принятаяСоветом Безопасности на его 4011-м заседании[7]
Структура роботи: структурно дане дослідження складається з двохрозділів, та підрозділів, висновків та списку використаних джерел та літератури– 57. Загальний обсяг тексту – 63.
РОЗДІЛ 1. ОСОБЛИВОСТІІСТОРИЧНОГО РОЗВИТКУ КОСОВОВ XIV СТ.
Для більш точного і повнішого розуміннясучасних подій в Південно Східній Європі необхідно, хоч приблизно знати генезистих процесів, які призвели до конфлікту. Албанська та сербська історіографіядоводять, що саме албанці, або серби мають найбільше історичних прав на Косовота Метохію. Вони жили тут, раніше інших, раніше за інших освоїли цю територію вгосподарському та культурному плані, спорудили тут історичні пам’ятки [18,14].
Після розпаду Римської імперії всятериторія сучасного Косова ввійшла в склад Візантійської імперії. До кінця VI століття Косово, як і більша частинаБалканського півострова, було колонізоване слов’янами, які частковоасимілювали, а частково витіснили, місцеве романізоване населення на узбережжя(іллірійці), або в гори (валахи або албанці).
Хоч Візантія і залишалася номінальнимсюзереном територій, на яких розселилися слов’яни, влада належала місцевимвождям слов’янських племен, (жупанам), котрі на території сучасної Сербії, тасучасного Косово утворили напівдержавні утворення – жупанії. Хоча жупаніїпоступово об’єднувалися в невеликі князівства, процес утворення державності бувдосить повільний, через віддаленість територій, які були населені різними сербськимиплеменами, віддаленість від міст та центрів торгівлі, відсутність взаємних економічнихзв’язків. В результаті на сербській території виділилось декілька центрівутворення державності, один з яких, знаходився на північ від сучасного Косово –в Рашке[24, 19].
Паралельно з утворенням держав проходивпроцес християнізації сербського населення. Почавшись в період правлінняІраклія, хрещення населення Рашке та Косово в цілому було завершене приблизноIX столітті [28, 6].
У балканських народів відчуттярелігійної приналежності та релігійної солідарності, і досі має великезначення. Цей фактор пояснюється умовами багатовікового чужоземного панування. Християнськаправославна церква відігравала і зараз відіграє помітну роль в консолідаціїсербського народу. Вона довгий час залишалася єдиною організацією, яка зберегластруктуру і вплив, об'єднала на ґрунті релігійних принципів різні верстви іпрошарки населення. Церква стала тією силою, в якій народ вбачав захисникасвоїх прав, берегиню культурної спадщини. Віками сербська православна церквавиконувала не лише релігійні, а й громадські, а іноді і державні функції [28,8].
Серби почали заселяти Балкани наприкінціVI — початку VII століття. В XII сторіччі як позначення регіону, населеногосербами, з’явилася історична назва сучасного Косово — Косово і Метохія. УVIII-XII ст. територія Косова і Метохії становила центральну частину Сербськоїдержави. Косово — означає край чорних птахів, а метохіями називалися володінняправославних монастирів у цьому регіоні. Відомий як «збирач сербських земель»легендарний князь Стефан Неманя в XII ст., об'єднав князівство Рашка (СтараСербія), Косово і Метохію, ряд інших територій населених сербами, в однудержаву. Формування єдиної держави сприяло розвитку сербської середньовічноїкультури, та укріпленню православ'я як провідної релігії.
Історичні, географічні, культурні,духовні, топонімічні та інші факти є переконливим доказом, що область Косово іМетохія була колискою сербської культури і держави з тих пір, як серби прийшлина Балкани. Те, що Сербська середньовічна держава мала дуже високий рівеньрозвитку, підтверджується також фактом, що в той час коли населення Лондонаскладало 2000 жителів, Ново Брдо мав 40 000 мешканців, багато хто з яких булишахтарями та ремісниками. Багато іноземців, включаючи саксів, жили в Ново Брдо [35,8].
Область Косово і Метохія стала центромСербської середньовічної держави в IX-XIV ст., коли виникли численні церкви імонастирі, а також єпархії (Приштинська — 1019 р.) і резиденції єпископів.Метохійське місто Печ, було центром Патріархії з 1346 по 1459 і з 1557 по 1766роки. Найбільш важливі культурні та історичні цінності — монастирі Граканіца(1321 р.), Богородиця Левицька, Патріарший Печ і Високі Декані, як і затишкисередньовічних міст Ново Брдо, Звецан чи Душанов Град. Скарби монастирівДекані, Граканіца і Патріарший Печ містять більш ніж 300 дорогоцінних рукописіві друкованих книг, а теж чимало інших пам’яток культури XII — XVIII сторіч.
В другій половині IX ст. розпочаласяінтенсивна експансія болгар, на сербські землі. Косово стало ареною боротьбиміж Першим Болгарським Царством, Візантією і більш слабким сербськимкнязівством Рашка. На початку X ст. Косово стає частиною Болгарської державиСимеона. Спроба відновити самостійність Рашки при Часлав'є завершилась невдало:до кінця X ст., Косово знову повернулося під владу болгар, визнавши своїмсюзереном царя Самуїла.
Та все ж в 1018 р. болгарська державабула завойована візантійським імператором Василем II, а Косово та Рашка,фактично вперше після IV ст., опинилась під контролем Візантії. Це призвело, допереміщення центру формування сербської державності в приморські області – вДуклю, де в середині XI ст., утворилось сильне слов’янське князівство, котрепри Констянтині Бодині підкорило Рашку і північне Косово [39,15].
На початку XII ст., після смертіКонстянтина Бодіна, Дуклянська держава розпалась. Косово знову стало ареноюпротистояння між відновленим князівством Рашка та Візантією. Переломниммоментом цієї боротьби стало вступ на престол Рашки князя Стефана Немані,засновника династії Неманічей [35, 17].
Наприкінці 1160-х рр. він підкорив північнучастину Косова, а до кінця 1180-х рр. і все Косово, Метохію ВардарськуМакедонію. Хоча в 1190 р. Стефан Неманя потерпів поразку від візантійців вМоравській битві, більша частина Косова і Метохії, були визнані володіннямиСербської держави, яка отримала незалежність. Остаточне входження територіїсучасного Косова в склад Сербії, сталося в 1208 році, після взяття Прізрена іЛіпляна. В 1217 р. князь Стефан Первовінчанний був коронований королем Сербії.
В цей період більшість населення Косовабули слов’янами, головним чином сербами, про це свідчать монастирські грамоти,які збереглися з того часу, в котрих згадуються виключно слов’янські імена.Крім сербів, очевидно, в Косово проживала невелика кількість албанців, валахів,греків, болгар, німців [35, 11].
8 вересня 1331 р. Стефан Душанакоронувався як король Сербії. Внутрішнє становище королівства було нетривким: уЗеті стався заколот знаті на чолі якого, стояв воєвода Богоя. Отримавши в своїруки владу, Стефан приступив до зміцнення свого статусу. Окрім підтримкиСербської православної церкви (і особисто архієпископів — спочатку Данила II, апізніше за його наступника Іоанникія), Душан отримав відчутну допомогу від приморськихміст (зокрема, від Котора). Завдяки цьому, вже до 1332 р. заколот зетської знатібув придушений, а над самою Зетою — вогнищем неодноразових заколотів — був посиленийкоролівський контроль [25, 360].
Перехід під владу Стефана Душанавеличезних територій, дуже різних по своєму розвитку, населених різниминародами, поставив перед новоспеченим царем серйозну проблему об'єднанняземель. Вихід був знайдений в розділенні країни на дві, рівноправні, частини.При цьому північна, населена переважно сербами, частина, продовжувалауправлятися традиційними методами сербських королів, «за сербськими звичаями».На чолі неї встав син Душана, Урош, що отримав королівський титул. Сам жеСтефан управляв«Романієй» — новозавойованими землями, в основному з грецькимнаселенням.
Подібне розділення знайшло своєвіддзеркалення і в титулі монарха: так, на монети поміщався напис «rex Rasie,imperator Romanie» — король Сербії («Рашки») і імператор Візантії (Романії). Втой же час, царський двір залишався єдиним для всієї новоствореної імперії.Влаштований він був по візантійському зразку: еліта отримала характерні дляВізантії титули; вищі державні посади стали іменуватися на грецький лад. Завізантійськими канонами оформлялися також документи царської канцелярії, проте,як правило, на сербській мові. Приблизно з 1347 р. у внутрішній політиціСтефана Душана починає виявлятися інша тенденція — уніфікація державногоуправління. У всіх областях, навіть у тих, що вже давно не входили до складуВізантії, починають вводитися владні структури по візантійському зразку: намісникімператора («кефалія» — «голова») здійснював суд і управління на підвідомчіййому території з центром в місті, що служило йому резиденцією [38,10].
І хоча в даному випадку не можнасказати, що Душан був повністю оригінальний в своїх діях (система «кефалій» вобмежених масштабах існувала ще при дідові Душана, Мілутіне), введення цихструктур на всій території держави було явною новиною. При цьому місцева знатьзавойованих візантійських територій широко притягувалася до управління країною,її землі і права, зберігалися в недоторканості, а самі представники знатіобіймали вищі посади.
Украй важливим кроком в розвиткудержавної системи Душана, стало кодифікування законодавства. Ще ранішесербською мовою було перекладено цілий ряд візантійських законів — зокрема,Номоканон («Святосавська кормча» — збірка церковних правових норм), Прохирон(«Закон міський» — збірка цивільних, кримінальних, і частково церковних ісудових норм).
21 травня 1349 р. на Соборі в Скоп’є,було оприлюднено абсолютно нове зведення законів — «Законник Стефана Душана» (у1354 р. його текст був доповнений). Основна увага приділялася справам церкви,кримінальному праву і підтримці громадського порядку; майнові справи(регульовані звичаєвим правом) піддалися регламентації значно менше [28,9].
Цікаво, що кодекс зобов’язував дотримуватися«закону» і «правди», у тому числі і імператора. Нова збірка законів містила, наприклад,такі висхідні для сербського звичаєвого права норми, як становий суд присяжнихабо колективна відповідальність жупанів або сіли. Одночасно з цим в кодексібула зафіксована необхідність письмового вироку суду, а сам судовий процес бувуніфікований — що поряд з новою системою покарань, було явним запозиченням зВізантії. Створення «Законника», було лише частиною набагато ширшого процесууніфікації законодавства.
Новий кодекс увійшов складовою частиноюв створений за наказом Стефана Душана збірник законів, до якого увійшли такожперекладені на сербський «Закон Юстиніана» (компіляція норм візантійськогоправа), і скорочена версія Синтагми Матвія Властаря (збірка канонічнихцерковних правил) [35, 40].
Важливою частиною політики СтефанаДушана стало його реформування сербської православної церкви. На Соборі 1346 р.,разом з вінчанням Стефана на царювання, замість колишньої автокефальної архієпископіїв Сербії була заснована патріархія, першим патріархом став Іоанникій II.Переведення візантійського законодавства, а також підтримка властей значноукріпили позиції новоствореної патріархії. Особливо варто виділити заступництвоДушана монастирям Афона [28, 11].
У 1347—1348 рр. імператор з сім'єюнавіть провів декілька місяців на Святій горі, відвідуючи і обдаровуючи різнімонастирі. При цьому різко виросло значення сербського монастиря Хиландар, а наважливі посади в інших монастирях були призначені сербські ченці [28,9].
Щедро обдаровував Стефан церкви імонастирі і в інших частинах своєї держави. У їх володінні знаходилися значніземлі, самі монастирі користувалися імунітетом. Помітним було і будівництвонових церковних будівель: так, за прикладом своїх предків, ще будучи королем,Стефан віддав наказ про початок будівництва монастиря Святих Архангелів(поблизу Прізрена). У 1347 р. монастир був освячений.
Заступництво православній церкві добрепомітно в юридичних актах Душана: так, окрім пам'ятників чисто церковногозаконодавства, велику увагу церкві приділяє і «Законник». Перші 38 його статей,власне, регулюють цю сферу. Найбільш важливими нормами при цьому є:обов'язковість церковного шлюбу, заборона на перехід в католицтво (що буловельми актуальне для імперії, що складалася з безлічі частин), регулюваннястосунків між господарем сіла і священиком.
Незабаром після утвердження на троні,Душан приступив до врегулювання стосунків з сусідами. 19 квітня 1332 р. вінодружується на сестрі нового болгарського царя Івана Олександра, Олені. Накордоні з Боснією ситуація також придбала стабільність, хоча Хум і долинаНеретви залишилися в руках боснійського бана, між сторонами було укладеноперемир'я. Забезпечивши, таким чином, відносний мир на західному і східномукордонах Сербії, король забезпечив собі можливість зайнятися південнимнапрямом, де розташовувалися великі і багаті землі, що належали Візантійськійімперії.
У 1333 р. Стефан Душан оголосив війнуімператорові Андроникові III. Сербські війська, вийшовши до річки Струме,оволоділи Струміцей. В кінці того ж року Душан уклав союз з візантійськимвельможею Сиргианом, що втік від Андроника, Палеологом, і при його підтримці захопившиМакедонію, приступив до облоги Фессалоник. Проте смерть Сиргиана від рукипідісланого вбивці зруйнувала всі подальші плани [38,11].
26 серпня 1334 р. Стефан Душан іАндроник III уклали мир. Згідно з його умовами, серби очищали Македонію, протеутримували за собою Струміцу, а також Прілеп і Охрід, крім того, візантійцівиділяли сербському королеві допоміжний загін для ведення війни проти Угорщини.Хороші стосунки з Візантією збереглися до самої смерті Андроника III.
15 червня 1341 р.візантійський імператор Андроник III помер. Спадкоємцем був оголошений йогонеповнолітній син, Іоан V, а фактичними правителями країни стали мати новогоімператора, Ганна Савойська, і сподвижник Андроника III, полководець ІоанКантакузін. У короткий термін відношення між регентами загострилися, і в жовтні1341 р. Іоан Кантакузін, за підтримки провінційної знаті оголосив себеімператором [34, 255].
Тим часом сили Стефана Душана почалипросування на візантійські землі. З червня по жовтень сербські війська, ведучибойові дії, досягли околиць Афона. Втім, не все було просто: ще в 1340 р. насторону візантійців разом зі своїми володіннями перейшла багата сербськавельможа Хреля, фактично, він виявився главою незалежного князівства, щозаймало південно — східну частину Македонії (з центром в місті Струміце). У цихскладних обставинах Іоан Кантакузін, що частково розгубив підтримкуприбічників, звернувся до Стефана Душана.
В середині 1342 р. сторони уклаливійськовий союз і продовжили бойові дії. Сербські війська досягли значнихуспіхів в Албанії і Македонії, а Іоан Кантакузін зумів встановити свою владу уФессалії, аристократія якої визнала його імператором. Проте, вже до 1343 р.союз Душана і Іоана Кантакузіна розпався, Стефан почав переговори зконстантинопольським двором. У вересні 1343 р. п'ятирічний син Стефана, Урош, одруживсяз сестрою імператора Іоана. Таким чином, зближення з Константинополем дозволилолегітимізувати захоплення території сербами, а поліпшення стосунків зімператорським двором давало підстави до того, що б кардинально переглянути статусСербської держави [35, 55].
Проте, вже до 1343 р. союз Душана іІоана Кантакузіна знову розпався. У 1344 р. війська Стефана Душана вступили увідкрите протиборство з покликаними Іоаном Кантакузіном на допомогу силами Умур- бея, правителя Смирні. У другій половині травня один з сербських загонів (якимкомандував воєвода Прелюб) потерпів поразку в битві при Стефаніане (на схід відСерр). Ця невдача, проте, не зупинила просування сербів в Македонії: до осені 1345р. в руках Стефана Душана виявилися, Серри і півострів Халкидіки з Афоном. Успішнізавоювання дали Стефану Душану основу для підвищення свого зовнішньополітичногостатусу, що відбилося на зміні його титулу [23,27].
16 квітня 1346 р. (на Паску) СтефанДушан був коронований як «цар Сербів і Греків». Коронацію провів сербськийпатріарх Іоанникій II, на церемонії був присутній і болгарський патріархСімеон. Втім, варто відзначити, що новий титул не був визнаний більшістюсусідів Сербії (Візантією у тому числі), царем Душана іменували лишепредставники Венеції і Дубровника. Сам Душан, проте, визнавав за візантійськимімператором верховенство, так, в тому ж 1346 р. на переговорах з представникамимонастирів Афона, він дав згоду на те, що його ім'я поминатиметься в молитвахлише після імені імператора Візантії [8, 10].
На початку 1347 р. відношенняз Візантією, які здавалося, що налагодилися, знов кардинально змінилися. ІоанКантакузін увійшов до Константинополя, ставши фактичним правителем Імперії, новавізантійська влада продовжила курс на конфронтацію. У цих умовах військаСтефана Душана розвернули наступ на південь, і до кінця 1348 р. зайняли ціземлі, залишивши, таким чином, під контролем Константинополя лише Фракію.
Проте завоювання земель, що щезалишалися під владою Візантії, було неможливе одними лише сухопутними силами,а флотом Сербія не володіла. У 1350 р. Стефан запропонував Венеції антивізантійськийсоюз — з метою опанування Константинополя — проте, потерпів невдачу: республікане була зацікавлена в подальшому посиленні Сербського царства, і переговоризакінчилися ввічливою відмовою венеціанців. До цього ж часу відноситьсязагострення обстановки на північних кордонах: після закінчення термінуперемир'я боснійський бан відмовився повертати спірні території, почавбудівництво фортеці в гирлі р. Неретви і зробив декілька походів на області щоналежали Сербії [46, 35].
У жовтні 1350 р. Стефан Душан виступив впохід проти Боснії. Бойові дії проти бана Стефана Котроманіча були доситьвдалі: сербські сили зуміли узяти ряд фортець, і продовжили просування уздовж узбережжяАдріатики. В середині жовтня прибуття військ Душана очікувалося вже в містахШибенике і Трогире. Проте ситуація змінилась, скориставшись відсутністюСтефана, активізувалися візантійці. Встановивши зв'язок зі своїми прибічникамина недавно втрачених землях і призвавши на допомогу турок, Іоан Кантакузінрозвернув настання на Фессалію. В зв'язку з цим Душан був вимушений покинутиХорватію і Боснію, і направити свої сили на південь. Результатом таких дійстала втрата всього, що було відбите у боснійців, закріпитися на цих територіяхсербам не вдалося. Втім, Македонію вдалося втримати від візантійців.
Через деякий час в Константинополі зноврозгорілася громадянська війна між Іоаном VI Кантакузіном та імператором ІоаномV Палеологом. Стефан Душан підтримав молодого імператора, на стороніКантакузіна виступили турки. У 1352 р. сербський загін був розбитий османами вбитві при Дімотіке. Невдачі змусили Душана шукати союзників, у 1354 р. віннавіть запропонував Папі Римському організувати хрестовий похід, проте з цієї затіїнічого не вийшло [35, 39].
Турки тим часом закріпилися в містіГалліполі, що стало першим опорним пунктом османів в Європі. У тому ж 1354 рокузнов ускладнилася обстановка на північних кордонах царства Душана. Цього разубойові дії почав король Угорщини Людовик I. Проте епідемія в угорській армії(від якої помер, серед інших, і брат короля) зупинила війну; угорці повернулисядодому. Незабаром в Константинополі був повалений (і через деякий часпострижений в ченці) Іоан Кантакузін. Одноосібним імператором Візантії ставІоан Палеолог, союзник Душана, і аж до самої смерті Стефана стосунки зКонстантинополем залишалися рівними.
Таким чином, можна прослідкувати, щоконфлікт між албанським та сербським населенням, має глибоке коріння, та довгуісторію. Отже в новий період своєї історії, тобто в період панування в КосовоПорти, землі ввійшли ослабленими та роздрібненими. Вони не мали єдиної сильноївлади. Майже все населення Косово і Метохії було християнізовано. Християнськаправославна церква відігравала і зараз відіграє особливо помітну роль вконсолідації сербського народу.
Також складною була і міжнароднаситуація. Територія Косово постійно була ареною протистояння між князівствомРашка та Візантією. І лише в останній період перед завоюваннями Порти, СтефануДушану, вдалося дещо нормалізувати стосунки з Константинополем, і навітьзробити їх рівними. Але об’єднати націю, та землі в одне державне утворенняйому так і не вдалося. Саме Стефану Душану вдалося здійснити ряд реформ вполітичній та економічній сфері, реформувати православну церкву, такодифікувати закон.
1.1Косово під владою Османської імперії
Політика опори Стефана Душана на заможнуземельну аристократію, під контроль якої були передані жупи та намісництва,призвела після його смерті до швидкої загибелі Сербської держави. В Косовоприйшов до влади Воіслав Войнович, який проводив власну політику (1363 р.), нерахуючись з номінальним царем Сербії Стефаном Урошем V. Він став одним з найвпливовішихвельмож в Сербії. Поступово, він створив собі величезні володіння. В кінці1360-х рр. Косово було поділене між володіннями Ніколи Алтомановича, князяЛазаря і короля Вукашина. Постійні війни, котрі вели між собою місцевіправителі, ослабили Сербію [35, 48].
З середини XIV ст. посилилася загрозатурецького завоювання балканських країн. У 1352 р. османи завдали поразкизагонам греків, сербів і болгар, що боролися на стороні візантійськогоімператора. Після того, як у 1371 р. турки розбили військо македонців, їхнімспустошливим набігам стали піддаватися болгарські, а потім сербські ібоснійські землі. Через реальну небезпеку турецького вторгнення в Сербію іБоснію, володарі цих земель стали виявляти прагнення до зімкнення іконсолідації.
Так, сербський князь Лазар Хребелянович,у 70-і рр. об’єднавши усі північні і центральні сербські області, прагнув допідпорядкування своїй владі, деяких володарів у власних областях, і доприпинення в сербських землях феодальної міжусобиці.
Політика князя «привела до деякого зміцненнявнутрішнього становища в країні».Об'єднання під владою князя Лазаря значної частини населенихсербами земель могло покласти початок їхньої внутрішньої консолідації в міцнуєдину державу [46, 41].
Здійснюючи завойовницьку політику Османськоїдержави, султан Мурад I у 1382 р. напав на Сербію і взяв фортецю Цателицу. Немаючи достатніх сил для відсічі, Лазар був змушений відкупитися миром іприйняти на себе зобов'язання у випадку війни дати султану 1 тисячу своїхвоїнів. Незабаром ситуація яка склалася перестала влаштовувати обидві сторін.
Туркам хотілося більшого. У 1386 р.Мурад взяв місто Ніш. У свою чергу, серби ще сподівалися розірвати оковипринизливого миру. У відповідь на військові приготування турків Лазар оголосивпро початок загального повстання.
У 1386 р. сербський князь завдав поразкитурецьким військам у Плочника. Одночасно він підсилив дипломатичну активність: булиналагоджені відносини з Угорщиною, вдалося одержати військову допомогу відбоснійського володаря Твартка, що направив в Сербію військо на чолі з воєводоюВлатко Вуковічем [38, 10].
Із сербських феодалів у коаліції взялиучасть: Вук Бранкович — володар південних областей Сербії, і деякі інші, сербськийкнязь також одержав підтримку від володарів Герцеговини й Албанії. Таким чином,до складу союзного війська входили серби, боснійці, албанці, валахи, угорці,болгари і поляки. Його чисельність коливалася в межах 15-20 тисяч чоловік.Слабкою стороною війська союзників була відсутність внутрішньої єдності. Донещастя, Лазаря оточували розбрат і зрада. Інтрига виходила від ВукаБранковича, чоловіка старшої дочки князя [46,37].
Турецька армія під командуванням Мураданараховувала від 27 до 30 тисяч чоловік. Вирішальний бій між сербами ітурецькою армією відбувся 15 червня 1389 р. на Косовому полі — улоговині вПівденній Сербії, біля міста Приштина, із двох сторін оточеної горами іпрорізаної посередині р. Ситниця [46, 38].
Напередодні битви, 14 червня, в обох таборах,турецькому і сербському, проводилися військові наради. Багато турецькихвоєначальників пропонували прикрити фронт верблюдами, щоб їх екзотичним видомпривести в замішання сербську кінноту. Однак Баязид, син султана, заперечувавпроти застосування цієї дріб'язкової хитрості: по-перше, це означало б невір'яв долю, до того благоволившу зброї Османів, а, по-друге, верблюди самі моглизлякатися важкої сербської кавалерії і привести в розлад основні сили.
Султан погодився із сином, думки якогорозділяв великий візир Алі — паша. На раді союзників, багато хто пропонувавнав'язати ворогу нічний бій. Однак взяла гору думка їхніх опонентів, щознаходили чисельність союзної армії достатньою, щоб здобути перемогу в денномубої [26, 7].
Після ради сербський князь улаштувавбенкет, під час якого знову виявилися розбіжності, взаємна ворожість і образи.Вук Бранкович продовжував інтригувати проти Мілоша Обилича, одруженого намолодшій князівській дочці. Лазар піддався повчанням Бранковича і дав знатиіншому зятю, що сумнівається в його вірності.
В 6 годин ранку 15 червня почаласязапекла битва. Спочатку серби потіснили турків і до 2 години дня вже сталидолати їх, але потім стратегічною ініціативою міцно заволоділи турки. Ізсербської сторони правим крилом командував тесть князя Лазаря Південь БогданБрато, лівим Вук Бранкович, у центрі знаходився сам Лазар. З боку турків направому крилі був Евренос-Бег, на левом Якуб (старший син султана); центромзбирався командувати сам Мурад. Однак султан був смертельно поранений МілошемОбиличем, що довів у такий спосіб свій патріотизм і особисту відданістьсербському князю [26, 10].
Командування основними силами турецькоїармії прийняв на себе Баязид. Турки стрімко напали на ліве крило союзної армії.Бранкович, що раніше обвинувачував свояка Мілоша в зраді, сам виявивмалодушність і власне кажучи зрадив загальній справі, відступивши зі своїм загономза р. Ситниця. За ним побігли боснійці, атаковані кіннотою Баязита. ПотімБаязид повернув на праве крило сербів, де непохитно тримав Південь БогданВратко. Він мужньо боровся, але загинув у запеклій і кривавій сутичці [26,11].
Після нього, один за іншим, командуванняприймали всі його дев'ять синів. Вони теж героїчно боролися, але отрималипоразку в нерівному бою. Князь Лазар бився на смерть. Однак, коли він від'їхавперемінити змиленого коня, відбулося нещастя. Військо, що звикло бачити йогопопереду, і думаючи, що він убитий, здригнулося. Спроби князя відновити порядокні до чого не привели. Необережно заїхавши вперед, він був оточений ворогом,поранений і відведений до вмираючого Мураду, за наказом якого його умертвилиразом з Мілошем Обиличем. Серби, втративши своїх доблесних вождів, почастидеморалізовані зрадою Бранковича, потерпіли повну поразку [54,120].
Після битви на Косовому полі, Баязид, ставшисултаном, після смерті батька, спустошив Сербію, а вдова Лазаря, Милиця, вимушенабула віддати йому в дружини доньку Мільєву. Так була втрачена державнанезалежність Сербії, що перетворилася після поразки у васала Туреччини [54,145]. У 1459 р. країна була включена до складу Османської імперії і, такимчином, потрапила під багатовіковий турецький гніт, що затримав економічне,політичне і культурний розвиток сербського народу.
Жодна подія сербської історії незалишила такого глибокого скорботного сліду, як поразка на Косовому полі. Однакі туркам перемога дісталася дорогою ціною: вони понесли великі втрати, а смертьМурада й убивство спадкоємця престолу викликали в Османській державі тимчасові заворушення.Надалі Баязид I, прозваний Блискавичним, продовжував завойовницьку політикусвоїх попередників. Він захопив Болгарію (1393-1396 рр.), Македонію, Фессалію,зробив спустошливі набіги в Морею (1394 р.) і Угорщину (1395 р.). Розбивши вбитві під Нікополем на Дунаї (1396 р.) військо хрестоносців, Баязид підкоривБоснію, примусив платити собі данину Валахію, зміцнив турецькі позиції. Битвана Косовому полі стала національним символом боротьби за свободу і незалежністьв свідомості сербського народу [54, 200].
З XVI ст. розпочалося розгортаннявизвольного руху народів Балканського півострова проти влади Османськоїімперії. Почастішали повстання селян. Політична еліта сербського населення,передусім Печська патріархія, встановила зв’язки з іншими державами – ворогамиПорти (Венеціанська республіка, Австрія, Іспанія). Це дозволило поєднатиповстання з війнами, котрі вела Османська імперія.
Рушійною силою антитурецького повстанняпочинаючи з XVI ст. була Австрія. В період австро – турецької війни 1593-1606рр. по сербським землям прокотилася хвиля повстань, яка в значній міріпідбурювалася Печською патріархією. Наступний підйом визвольного руху припав накінець XVII ст., коли австрійським військам вдалося витіснити турків зУгорщини. В 1688 р. австрійці захопили Белград. Це викликало масові виступи навсіх сербських землях. З’явилася надія на звільнення всієї Сербії, тавідновлення її незалежності [39, 13].
Однак в 1690 р. розпочався контрнаступтурків, австрійці відступили з Македонії, а потім покинули Сербію. Турецьківійська знову захопили Ніш а потім і Белград. Розпочалися турецькі репресії. Запокликом Печського патріарха Сава III, в 1690 р. розпочався масовий відтікправославного населення з території Косова, Південної та Центральної Сербії заДунай на територію Австрійської монархії [54,210].
Цей відтік православного населення,отримав назву Великого переселення сербів. Його результатом стало розширенняетнічної сербської території на північ: Банат, Срем, Бачка і Баранья булизаселені сербами, котрі прийшли. З іншого боку, опустіли південносербськітериторії. Лише з Косово емігрувало понад 37 000 сімей. Відтік сербськогонаселення продовжувався і в першій половині XVIII ст., особливо після поразкитурків в австро – турецькій війні 1735 – 1737 рр. землі були спустошені,господарство зруйноване [54, 250].
На звільнену сербами територію, в XVII ст.,розпочалося поступове переселення албанців. Потрібно сказати що албанці значноефективніше інтегрувалися в соціально – політичну систему Османської імперії.До кінця XVIII ст. майже половина албанців прийняла іслам, вони несли військовуслужбу в турецькому війську, в тому числі і в корпусі яничарів, албанці такожпроникли і у вищі органи влади Порти, аж до самого поста великого візира.
Потрібно сказати, що на самій територіїАлбанії влада центрального апарату була слабкою, управління та земельнавласність знаходилась, переважно в руках місцевих феодалів. Крім цього, більшістьтурків, які проживали на цій території, були асимільовані албанцями.
На початок XVII ст. припадає розквіталбанської економіки, особливо торгівлі і міського ремесла. Ці фактори сприяликолонізації албанським населенням сусідніх територій, котрі були спустошенівнаслідок війн та еміграцій.
Зміни етнічного складу населення Косово,призвело до виникнення албано – сербського протистояння. В XVIII ст. врезультаті еллінізації православної церкви на території Османської імперії,вона перестала слугувати центром визвольного руху сербів. В 1776 р. Печськийпатріархат був знищений, припинилася експансія Габсбургів на Балкани. Все цесприяло спаду визвольного руху, та його переміщенню в Північну Сербію. В Косовопродовжувався ріст частки албанського населення, особливо в його західнійчастині [14, 5].
Послаблення сербського національногоруху Косово з кінця XVIII ст., супроводжувалося зародженням та зростаннямалбанського національного руху. Перші його зародки відносять до так званої«епохи пашликів», коли в умовах кризи центральної влади в Порті, нарегіональному рівні сформувались напівнезалежні пашлики, керували якими місцевівеликі феодали, які не виступали проти центральної влади [14,7].
Значна частина Косово в 1780-х рр., потрапила під владу Махмед –паші, який створив на землях Центральної таПівнічної Албанії, Косово та Західної Македонії власне князівство з центром вШкодері, і який лише умовно визнав владу султана.
На початку XIX ст. Шкодерський пашликпочав набувати рис національного утворення албанців, з’явилися заклики доповної незалежності від Туреччини. Однак це утворення виявилося не стійким. В1831 р. війська Мустафи – паши були розбиті, і в регіоні відновлена центральнавлада Порти.
Вторгнення османських військ в Албанію,а також постійні міжусобні війни місцевих феодалів на рубежі XVIII – XIX ст.,дали новий поштовх до переселення албанців, в більш спокійне Косово. Часткаалбанського населення продовжувала зростати, і до середини XIX ст. становила,приблизно 50% населення краю [35, 59].
Одночасно зростало значення Косова дляалбанського національного руху. Вже в 1830-х рр. з початком епохицентралізаторських реформ в імперії (танзимат) почалися виступи албанців проти османськоївлади.
У 1840-х рр… просвітницька діяльністьНаума Векильхарджі лягла в основу албанського національного відродження, лідериякого виступали за об'єднання албанських земель і самоврядування в рамкахОсманської імперії. У 1866-1867 рр. у Косово сталося велике повстання албанцівпроти турецької влади.
А саме албанська національна програмаз’явилася в кінці ХІХ століття. На відміну від інших балканських народів –сербів, греків, болгар, румун – до початку Східної кризи (1875 – 1878 рр.), уалбанців не було такої національної програми. На початку кризи албанці, яківоювали в рядах регулярних та нерегулярних військ, в Османській імперії, билисяпроти повстанців – християн [25, 360]
Проте після підписання в 1878 році Сан — Стефанського мирного договору, котрий не враховував інтереси албанців, ставсякорінний перелом в національному русі. Питання про антиосманське повстання булозняте з порядку денного, замість нього лідери албанців виступили з ідеєюоб'єднання всіх населених албанцями земель в автономний вілайєт у складіімперії, та проти розчленовування країни іноземними державами [25,363].
10 липня 1878 р. пройшов всеалбанськийз’їзд, на котрому було утворено Албанська Прізренську лігу – воєнно – політичнуорганізацію, яка мала захищати національні інтереси албанців. Місцем засіданьбуло обрано м. Прізрен, місто в Старій Сербії, на периферії албанських етнічнихтериторій. Специфічною особливістю Статуту ліги ( Карарнаме ), був іслам. Вусіх 16 статтях Статуту, навмисне не згадуються албанці та Абанія, навпаки,обумовлюється лише в загальній формі про «націю та державу», про «країну», про нашкрай», «балканську країну» на «Балканах». Політичним суб’єктом Ліги виступаютьмусульмани [39, 15].
Створення Албанської ліги в 1878 р. небуло результатом лише внутрішніх визвольних процесів, так як албанці були надещо нижчому рівні розвитку ніж інші народи. Албанська ліга була знаряддямспочатку в руках турецької влади, а потім і деяких великих держав, длязбереження османської імперії. В Константинополі в квітні 1878 р. був створенийАлбанський центральний революційний комітет ( в склад якого ввійшли: АбдулФразері, Паско Васо, Самі Фразері, Зія Пріштина, Яні Врето та ін. ), котрийзаймався організацією боротьби албанської сторони, проти визвольних акційСербії, Чорногорії та Греції [55, 137]
Створення ліги одночасно з підготовкоюдо проведення Берлінського конгресу 1878 р., не було випадковістю. Адже спробаРосії здійснити тут свої інтереси, а саме створити тут Велику Болгарію,викликала сильну протидію інших європейських держав. Англія наприкінці ХІХ ст.дуже боялася посилення впливу Росії у цьому регіоні, і тому розглядаланаціонально – визвольну боротьбу слов’янських народів на Балканах як знаряддяРосії, яке вона використовувала для посилення свого впливу на Балканах [39,17].
В Косово і Метохії, як і в іншихобластях сучасної західної Македонії, переважав радикальний тип ісламу, носіємкотрого було населення гірських областей північної Албанії. Ліга розвинулабурхливу діяльність, її відділення були створені по всій Албанії, Косову іЗахідній Македонії, в деяких регіонах учасники Ліги встановили контроль надмісцевою адміністрацією.
Після відмови порти обговорювати питанняпро створення автономного албанського вілайєта в 1880 р. керівництво Лігирозірвало зв'язки з Портою, а її озброєні сили зайняли основні центри Косова іЗахідної Македонії. На цих територіях була сформована місцева албанськаадміністрація, підпорядкована тимчасовому уряду Ліги [25,350].
В той час, як власне в Албанії комітетиЛіги були зайняті внутрішніми конфліктами, саме Косово стало ядромнаціонального опору, в який були залучені широкі верстви албанського населеннякраю. Проте радикальний тимчасовий уряд в Прізрені не отримав підтримкипоміркованих комітетів північної і південної Албанії .
Тому, коли в 1881 р. до Косово вступилаосманська армія, рух був швидко подоланий. Прізрен після деякого опору бувзахоплений турками, потім влада імперії була відновлена і в інших областяхКосово. Прізренська ліга припинила існування.
В кінці XIX ст. в Косово посиливсяалбанський просвітницький рух, була створена ціла мережа шкіл і культурно-просвітницькихутворень. У національному русі почався розкол, на прибічників автономії, таприбічників незалежності албанських земель. У 1896-1897рр. в результаті посилення прослов'янської агітації в Косово і Македонії, атакож у зв'язку з виникненням претензій іноземних держав (зокрема,Австро-Угорщини) на встановлення протекторату над Албанією, розпочався новийпідйом національного руху. Його центром знову стало Косово [35,40].
У 1897 р. склався союз косовських міст(Прізрен, Печ, Пріштіна) на підтримку самоврядування Албанії. У 1899 р. в Пече(алб. Пейі) була заснована Албанська ліга в Пейі, метою якої стала організаціяборотьби за об'єднання і автономію албанських земель. Були створені військовіформування і місцеві комітети, але в 1900 р. до Косово і Албанії були введенітурецькі війська, що подавили виступи албанців.
В той час, як албанський національнийрух в Косово в кінці XIX ст. переживав розквіт, сербський національний рухпродовжував знаходитися в застої. Хоча вже з 1850-х рр. на території краюпочалася пропагандистська і агентурна робота емісарів і просвітителівСербського князівства, прагнучих підготувати грунт для об'єднання всіхсербських земель в рамках незалежної держави, політична активність місцевогонаселення залишалася низькою. Значних результатів вдалося, проте, досягти вкультурно-освітній сфері: в кінці XIX ст. в Косово, головним чином в східних іпівнічних регіонах краю, було засновано безліч сербських шкіл ікультурно-просвітницьких суспільств.
У 1896 р. була досягнута угода міжСербією і Чорногорією про розділ сфер впливу в Косово, Македонії і Албанії:Метохія, Санджак і Північна Албанія визнавалися зоною інтересів Чорногорії,Східне Косово і Македонія — Сербії. У тому ж році Сербія і Чорногорія спільновиступили на захист культурно — релігійної автономії слов'ян Косова, колитурецька влада спробували призначити митрополитом Прізрена грека — фанаріота [41,244].
В 1878 р. Сербія отримала незалежність відОсманської імперії. Значно пізніше у 1912 р., Сербія отримала контроль надКосово і Метохією. І лише в 1918 р. Косово увійшло до складу Королівствасербів, хорватів і словенів, де було розділене між Вардарськой, Зетськой іМоравською бановінамі [41, 250].
Таким чином, можна зробити висновок, щопротиріччя між албанським та сербським населенням в Косово навіть післязавоювань Порти, не лише не припинилися, а навіть набули нового розвитку. На цепосприяли і міжусобні протиріччя, всередині краю, і нестабільність зовнішньоїполітики. В результаті завоювання, зламу традиційних поземельних стосунків іторгівельних зв'язків, введення нових податків і закріпачення селянства,економіка Косово прийшла до занепаду, цілі райони спустіли. Почався першиймасовий витік сербів з Косова, колиски сербського народу. Місцева аристократіябула витиснена мусульманами, у тому числі з числа слов'ян, що прийнялиіслам.
1.2 Косово у складіЮгославії
Територія Косова спочатку була частиноюКоролівства сербів, хорватів, і словенців у 1918-1945рр., а з 1929 р. у складі різних провінцій. Албанська держава включала в себебільшу частину албанських територій. Природно, що на Балканах, де особливо вперіод османського панування мали місце великі міграції та змішування різнихнародів, мов та релігій, не було можливості провести чіткі етнічні кордони.
Області, права на котрі заявлялавеликоалбанська пропаганда, ніколи не входили в склад албанської держави. Однакдеякі албанські політичні лідери, які втратили деякі свої привілегії післярозпаду Порти, не бажали миритися з кордонами нових держав на Балканах. Вони відразуж розгорнули підривну діяльність, ціллю котрої було зумовити розпад цих держав,перш за все Сербії та Греції [49, 360].
На першому місці була фашистська Італія.Але окрім Італії третій Комуністичний Інтернаціонал, штаб квартира котрогознаходилася у Москві, також притримувався схожих поглядів. «Косовський комітет»,члени котрого знаходилися на великоалбанських позиціях, на початку 1920 р.встановив зв’язки з Комінтерном; в грудні 1921 р. один з лідерів цієїорганізації Барам Цурі, зустрівся з радянським представником у Відні та провівз ним переговори по проблемі Косово та Метохії, він також передав радянськомудипломату меморандум з викладеною програмою Комінтерну [49,363].
В період між двома світовими війнамичастина албанців, котра залишалася жити в югославській державі, виявлялисеціоністські устремління, які у відкритій формі підтримали, напередодні другоїсвітової війни фашистські сили в Європі, перш за все в Італії та Германії.Фашистська Італія надавала безпосередню допомогу албанським терористам вЮгославії після Першої світової війни. Керівники цього албанського руху ХасанПріштина та Мустафа Кроя отримували допомогу від італійського уряду спочатку врозмірі 50 000 лір в місяць, пізніше приблизно 200 000 лір в місяць,а в вересні 1927 р. – значно більшу суму [22,377].
В міжвоєнний період комуністичний рух,очолюваний Комінтерном, в своїх планах приділяв увагу діяльності албанськихіредентистів. В 1928 р. албанськими емігрантами в СРСР було заснованоКомуністичну групу Албанії. Зокрема, в резолюції, котра була прийнята начетвертому з’їзді Комуністичної партії Югославії, котрий проходив в Дрездені у1928 р., наголошувалося, що партія висловлює солідарність з революціонерамиробочими та селянами, «з албанським національно – революційним рухом в особіКосовського комітету та закликає робочий клас надавати будь яку допомогу вборотьбі розділеного на частини пригноблюваного народу за створення незалежноїі об'єднаної Албанії» [22, 379]. Дещо пізніше, в середині 1937 р.,Комуністична партія Югославії засновує Обласний партійний комітет Косово таМетохії.
З 1939 р. підривна діяльністьфашистської Італії, котра була направлена проти Чорногорії та Югославії, стаєще більш активною. Як відомо, 7 квітня 1939 р. Італія окупувала та анексувалаАлбанію. Граф Чано уже в липні 1939 р. надав інструкції албанським емігрантамщодо проведення акцій в Епірі, в Косово та Метохії. Щодо цього він полюблявповторювати «… косово – албанський ірридентський рух це – ніж, приставлений до серцяЮгославії» [22, 380]. Саме в цей час у Римі в 1939 р. булозасновано бюро з організації албанського «ірридентського» руху в Югославії, ауже в січні 1940 р. лідер Албанської фашистської партії в Скадарі Коль Бібазробив заяву, що найближчим часом будуть анексовані деякі частини Югославії таГреції.
З початком другої світової війни, танападом на Югославію фашистськихсил 6 квітня 1941 р. розпочавсярозділ Югославської держави, котрий супроводжувався включенням більшої частиниКосова та Метохії в створену фашистами в Албанії — Велику Албанію. МустафаКроя, прем’єр – міністр уряди в червні 1942 р. відвідав Косово і Метохію івідкрито заявив, що « необхідно докласти зусилля до того, щоб в найближчий час всіхсербів старожилів з Косово вигнати … Потрібно всіх сербів проголоситиколоністами, і за це з допомогою албанських та італійських урядів заслати вконцентраційні табори Албанію. А сербів переселенців потрібно убити.» [21,340]. Місцеві албанці за допомогою своїх одноплемінників з Албанії і здопомогою фашистських сил, розпочали масові злочини проти сербів, більшість їхбуло вигнано зі своїх земель.
У роки Другої світової війни велика частина Косовабула включена до складу італійського протекторату Албанія. В період італійськоїокупації албанські озброєні формування розвернули боротьбу за вигнання сербів зтериторії краю. В цей період були скоєні злочини над не албанським населенням (сербами,євреями, ромами та інш.). 100 000 сербів були виселені. За 1941 — 1945 рр. уКосово і Метохію було переселено приблизно 100 тис. албанців. Це відповідалопланам італійських міграційних служб, що планували переселити 100 тис.албанців. У Косові і Метохії фашистська влада наділяла албанців землею іроздавала їм будинки сербів, яких було вбито або вигнано [40,47].
Албанська ірридентська діяльність в міжвоєннийперіод, мала значну підтримку з боку фашистських держав, котрі були зацікавленів знищенні щойно створеної югославської держави (Королівства Югославії), котре вониназивали продуктом «версальської системи». Після виходу фашистської Італії звійни, територія знаходилась під прямим контролем Німеччини.
Уряд королівської Югославії намагавсядопомагати поверненню сербів в Косово і Метохію. Значна кількість сербськихсімей повернулося, було немало і нових переселенців. Сербська влада велаборотьбу з радикально налаштованими елементами серед косовських албанців.
Наприкінці 1943 р. було створено Другу албанськулігу. Восени 1943 р. албанські партизани визволили від гітлерівських окупантівм. Дебар — центр населеного албанцями району Югославії і підняли над нимчервоний прапор із двоглавим орлом — державний прапор Албанії. У результатівідбувся перший албано — югославський конфлікт. Йосип Броз Тіто вважав цей актпроявом екстремістського вирішення територіально-національного протиріччя ізапропонував плебісцит: спочатку треба звільнити ці райони від окупантів імісцевих зрадників, а потім народи самі вирішать, чого вони прагнуть і кудихочуть іти. Але плебісцит не відбувся.
Уквітні 1944 р.–було створено 21-у Добровольчудивізію СС «Скандерберг», що була укомплектована мусульманами з Албанії таїхніми співвітчизниками з Косова. На головних уборах військовослужбовці дивізіїносили символ Скандерберга середньовічного національного героя, якийпрославився у боротьбі проти османських завойовників, а на рукавах — його герб:двоглавий чорний орел на червоному тлі [49, 380].
Дивізія «Скандерберг» виявиласянебоєздатною, її солдати грабували населення, а не воювали з партизанами,масово знищували цивільне сербське населення. У цей час деслов’янізація таетнічні чистки набрали форми геноциду. Саме тоді албанці стали етнічноюбільшістю у краї Косово і Метохії [49, 382].
Після звільнення Косова, партизанами була створенаАвтономна Косово-Метохійська область (серб. Автономна Косовсько — Метохійскаобласть), як частина Демократичної Федеральної Югославії, з 1946 р. — Народна РеспублікаСербії в складі Федеративної Народної Республіки Югославія.
Після війни Тітто, сподіваючись навходження до складу Югославії Албанії, в обмін на передачу їй Косова і Метохіїприйняв 400 тис. біженців з Албанії, і переселив з Косова і Метохії в іншірегіони Югославії 200 тис. сербів. Одночасно розширювалася самоврядуванняпровінції. Після Другої світової війни уряд Соціалістичної ФедеральноїРеспубліки Югославії прагнув до об'єднання з Албанією, як і з деякими іншимикраїнами, при головній ролі Югославії.
Щоб створити привід для об'єднання зАлбанією, Тіто дозволив албанцям, які в ході Другої світової війни виявилися натериторії Югославії, залишитися в Косово. Історично албанці давно проживали в Косово,але не складали істотної частини населення аж до початку XX століття.
Отже можна зробити висновок, щовизволившись з під гніту Порти, Косово потрапило під гніт Югославської держави,так і не отримавши самостійності. Можна сказати що і на цьому етапі історії,про благополуччя, чи самостійність краю мало хто думав. Адже більшістьалбанських політичних лідерів, намагаючись повернути собі привілеї, не бажалимиритися з новими кордонами на Балканах.
І саме в цей період починаютьпроявлятися албанські сеціоністські устремління. Косово знову стає ареноюполітичною боротьби великих світових держав. Саме в цей час розпочинаютьсямасові вигнання, зі своїх домівок сербів, та заселення територію краюалбанцями. Починає розвиватися та набувати радикальних форм націоналізм, середкосовських албанців. Сербська влада намагалася вести боротьбу з ними, алебезрезультатно. Албано – сербські протиріччя починають набувати гострих форм,які в майбутньому грозили перетворитися у збройні сутички.
РОЗДІЛ 2. ВИНИКНЕННЯ ТАРОЗВИТОК АЛБАНО – СЕРБСЬКИХ ПРОТИРІЧ
2.1 Загострення албано –сербських протиріч, в другій половині ХХ століть
Косовська проблема, а в більш широкомусенсі – албано – сербські відносини набули в останні десятиліття не лишенаукове, але і актуальне міжнародно – політичне значення. Більшість політиків,військових, дипломатів, вчених, експертів сходяться на думці, що витокининішнього косовського конфлікту слід шукати в складній історії всьогоБалканського регіону, особливо в подіях початку ХХ ст., які призвели до великихзмін.
Балкани – це конфліктний геополітичнийпростір, на якому відбувається часте й інтенсивне чергування подій.Дестабілізуючий осередок існує в Албанії, що сприяє пожвавленню албанськогонаціоналізму і в Косово. Внаслідок дій НАТО Балкани стають зоною особливоїуваги альянсу: великий військовий контингент миротворчих сил НАТО перебуває вБоснії, додаткові контингенти розташовані в Албанії та Македонії, в Угорщинівздовж сербського кордону розміщені бази, а біля берегів Чорногорії стоїть Шостийфлот США [56, 7].
Значну роль в косовському конфлікті відіграєпроблема національного самовизначення. Нинішня косовська криза виникла саме зтакої проблеми. Крім того, було ще багато інших моментів, інших нашарувань,таких як релігійні відмінності, історичні образи, криза економічного розвитку,політична нестабільність, дія ззовні на конфлікт усередині держави.
Крім того, для повнішого осмислення цихконфліктів можна застосувати поняття націоналізму як ідеології, яка обґрунтовуєвимогу політичного визнання етногруппи в суспільстві і є засобом мобілізаціїруху за зміну політичного статусу або етнічного домінування [56,17].
Косовський конфлікт більшою мірою можнаохарактеризувати як етнонаціональний, де під етнонаціоналізмом розумієтьсяконфлікт між етнічними групами, в який залучена держава. У цьому конфлікті одназ етногруп керується ідеологією націоналізму і вимагає свого політичноговизнання в одному з двох можливих видів: політична автономія (аж до створеннянаціональної держави) або політичне переважання етногрупи в структурінаселення. В обох випадках конфлікт відбувається по етнічній лінії, і виконаннявимог однієї із сторін означає зміну державного устрою суспільства.
Розібратися у витоках албано — сербськихпротиріч в цілому, і в конфлікті в Косово зокрема, неможливо, якщо не знаєшісторії питання. Не можна обійти стороною історію і менталітет сербів, щобзрозуміти, чому вони так завзято захищають саме землі Косово у складіЮгославії, а тепер і Сербії. На території Косово знаходиться величезна кількістьпам'ятників сербської культури – православні церкви, монастирі і інші культовіспоруди [21, 345].
Тому обійти все це стороною було б украйпомилковим. Аналізуючи конфлікт без врахування історичної підоснови,менталітету, місцевих особливостей, міряючи все загальними шаблонами – було букрай помилковим. Наприклад, албанці експлуатують історичний факт, що слов'яниприйшли на Балкани відносно пізно – в ХІ ст. н.е., сербська держава булазаснована в 12 столітті. Сьогодні всі сторони, залучені в конфлікт, в Косово,використовують власну національну історію як ідеологічний інструмент длявиправдання теперішнього політичного моменту [21,347].
Етнонаціональні конфлікти, як правило,носять затяжний характер. Ознаками затяжного етнонаціонального конфлікту вданому регіоні є: відтягування закінчення, чергування угод і насильства вструктурній ситуації, що не змінюється, підвищена кровопролиття, пособництвоворогуючим сторонам зовнішніх сил, поширення місцевого конфлікту за межікордонів держави. Косовський конфлікт поширився в регіональному просторі івийшов за межі держави. У цьому затяжному конфлікті беруть участь зовнішнісили, перш за все прикордонні держави.
Серби основним аргументом вантиалбанській риториці висувають факти геноциду сербів, з боку албанського населенняпід час другої світової війни, а також в подальших за цими післявоєнних років,пік насильства прийшовся, на їх думку, на 80-і рр. ХХстоліття. Саме тоді починає виникати націоналізм, різних відтінків.
Причиною, що викликала до життянаціоналізм, стала політика децентралізації, яка проводилася в першій половині50-х років під час введення системи самоврядування. Передбачалося, що шляхомпередачі функцій федерації республікам, республік — областям (зрізам), а зрізів- районам (общинам), при одночасному розвитку суспільного самоврядування будедосягнуте відмирання держави, на зміну якому прийде пряме народовладдяпролетаріату, що самоорганізовується[8, 10].
Вимоги представників національних рухів, щопроцвітають в країнах котрі протистоять одна одній, багато в чому однотипні.Вони виходять з ідейної спадщини XIX ст. — «історичного» і «природного» права,а також з національного принципу. В обгрунтуваннях позицій обох сторінмістяться посилання на резолюції ООН та інші документи міжнародного права про національнесамовизначення, права людини й національних меншин, що можна трактувати накористь як однієї, так і іншої сторонни[14, 10].
У 70-і рр. ХХ ст. албанські націоналісти почалипереслідувати косовських сербів, створювати їм нестерпні умови життя. Псувалимайно, заважали торгувати на ринку, сербів могли побити, зґвалтувати. Сербистали жорстокими. У березні 1981 р. стався черговий вибух албанськогонаціоналізму. У Пріштіні почалися заворушення, що охопили весь край. Загинуло 9чоловік і більше 200 було поранено.
Націоналісти тепер вимагали надання краю статусуреспубліки, оскільки республіка мала право на вихід із складу Югославії. УКосово ввели надзвичайний стан, але приборкати націоналістичний рух не вдалося.Надзвичайне положення то відміняли, то знову вводили, а Косово продовжуваловирувати.
З албанцями намагалися абияк домовитися, проте наполітичній арені з’явився Слоблдан Мілошевич, президент Союзної Республіки Югославія(1997-2000 рр.), Сербії (1986-2000 рр.).Укріпивши свої позиції в державному апараті Сербії,він взявся за Косово. Сербські націоналісти перейшли в наступ і отрималиперемогу. У край направили додаткові підрозділи федеральної поліції, і,користуючись заворушеннями, що виникли в березні 1989 р., коли загинуло більше20 чоловік, сербська влада ввела надзвичайний стан і в 1990 р. ліквідуваликосовську автономію.
5 липня 1990 р. була розпущена краєва скупщина, а вжовтні того ж року прийнята нова конституція Сербії, по якій сербські автономнікраї втратили майже всі права, зберігши переважно лише культурну автономію.Албанці стали гнобленою нацією. Хочеться привести сказані СлободаномМілошевічем слова: «У нас ніколи не було проблем ні з однією національноюменшістю в Сербії, включаючи албанців»[15,90].
Перемога сербських була нетривкою. Силоміць«утихомиривши» албанців, вони не знищили причини конфлікту, проте, знищившиможливості для легальної боротьби за незалежність краю, вони штовхнулиалбанських націоналістів до збройної боротьби. Албанські націоналісти, якпомірні, так і крайні активізувалися.
Для проведення збройної боротьби, албанськиминаціоналістами було створено терористичну Визвольну армію Косова (ВАК). Загальновідомо, що косовські албанці,вдаючись до терористичних актів та організовуючи вуличні заворушення,розраховували змусити світове співтовариство надати спеціальний статус Косову, після чого, був би прокладений шлях донезалежності. Боротьба терористів проти лояльних до влади албанцівгомогенізувала албанський сепаратистський рух за принципом «хто не з нами, тойпроти нас» [15,90].
На зміну настрїв албанського населення в Косові,найбільшою мірою вплинула поява тероризму як засобу політичної боротьбисепаратистів. Безглуздість останнього (оскільки він ще ніде у світі не сприявздійсненню мети і не змінив кордонів), а також небезпеку того, що він можепризвести до ще більшого загострення конфлікту в регіоні, раніше від усіхзрозуміла албанська інтелігенція [23,25].
Більшість сербів сприймають вимоги албанців яксепаратизм, руйнування їхньої національної держави, спробу відібрати у нихспоконвічні території на яких вони мешкали багато століть, які вважають своєюколискою. Албанська сторона вважає ситуацію, що склалася, «історичноюнесправедливістю» не тільки з боку сербів, чорногорців і македонців, а й з боку«великих держав», що не допустили утворення їхньої етнічної держави.
Після Другої світової війни, світовийпорядок визначається в геополітичному ракурсі – балансом двох суперпотуг – СШАта СРСР, а в міжнародно – правовому, функціонуванням інститутів ООН. Зокрема, важливароль у легітимізації політичних дій належить Раді Безпеки ООН. Геополітичносвіт був поділений на зони переважних впливів двох супердержав, та на проміжнийпростір конфронтації, в якому точилася з перемінним успіхом боротьба задомінування й встановлення свого впливу.
Обидві держави вели також активнупідривну роботу в країнах «третього світу». Отже, фактично зберігався стансвітової війни, яка мала назву «холодної», що навряд чи можна назвати «світовимпорядком». Зона дії міжнародного права зберігалася, але як форма досягненнякомпромісів та домовленостей у взаєминах між суперпотугами, хоча, зрозуміло,поширювалася і на звичайні взаємини між іншими державами. Обидві супердержавидотримувалися концепцій обмеженого суверенітету у взаєминах зі своїми «васалами»,тобто закони міжнародного права тут часто поступалися міркуваннямгеополітичного гатунку[33, 151].
Слід зауважити, що протягом останніх 300 роківчисельність албанського населення у краї постійно збільшувалась, а сербського —зменшувалась. Це спричинювалось як високими темпами народжуваності албанців,так і недостатнім соціально-економічним розвитком області, що призводило доеміграції сербів[34, 280].
Сьогодні однією з головних проблем післявоєнногорозвитку Косово, є проблема біженців і вимушених переселенців. Основнимипричинами, стримуючими процес повернення вимушених переселенців з Косово(сербів в основному), в місця свого колишнього мешкання, можна назвати:
· загрозу особистійбезпеці, страх за власне життя;
· слабке і невчасне фінансуваннябудівельно-відновлюваних робіт соціальної інфраструктури і житла, відсутністьпобутових умов, емоційно-психологічний клімат;
· проблемипрацевлаштування переселенців, що повернулися [39, 15].
Однією з найважливіших умов, сприяючих вирішеннюскладних і суперечливих проблем подолання наслідків конфлікту, є підтримкаправопорядку і забезпечення безпеки, тим, хто повернувся в місця колишньогопроживання. А його, як показує сьогоднішній досвід, повною мірою забезпечити невдається ні офіційним властям Сербії, ні миротворчим силам, ні вже тим більшеалбанцям [43, 250].
Прослідковуючи процес виникнення та загостренняконфлікту, можна виділити економічні та політичні причини, його виникнення:
До політичних причин косовського конфлікту належатьтакі:
• внутрішня політична нестабільність в Косово;
• антисербська спрямованість американської політики,яка триває; про це свідчить той факт, «що розморожування» югославських рахунківу банках США і Європи Сполучені Штати Америки пов'язували з політичнимивимогами до колишнього СРЮ;
• механізми «дисциплінування» Балканських країнрізноманітні, проте помітні зусилля альянсу щодо того, як за допомогоюекономічного співробітництва і політичного тиску схилити їх до більшоїкорпоративності, а отже, встановити над ними стратегічний контроль;
• турецькі амбіції надали Туреччині унікальний шансповернути в нових формах свій політичний, економічний, культурний і військовийвплив у межах колишньої Османської імперії;
• зацікавленість провідних країн світу, насампередСША, в остаточному розпаді та підпорядкуванні колишнього СРЮ. Західні країниактивно сприяли відокремленню краю, хоча на словах закликали вирішувати питанняна основі територіальної цілісності Югославії;
• Німеччина відроджує геополітичні принципи концепціїСередньої Європи і освоює за допомогою власної потужної економіки те, що буловтрачено у двох світових війнах на Балканах;
• нездатність керівництва минулого СРЮ, і Сербіїсвоєчасно визначити політичну лінію щодо Косова, реалізувати політикунаціонально-культурної автономії, спрогнозувати основні напрямки загостренняобстановки і вплинути на лідерів опозиції;
• схильність тодішнього керівництва СРЮ до силовихметодів вирішення конфлікту, украй непродуктивних через етнорелігійнезабарвлення;
• прихована і відкрита підтримка сепаратистськихнастроїв місцевого населення ззовні, як з боку мусульманських держав, так і збоку сильної албанської діаспори;
• наявність історичної національної ідеї етнічнихалбанців — створити так звану Велику Албанію [34,43].
До економічних причин косовського конфліктузараховують такі економічні проблеми в Югославії, які пов'язані з наслідкамиекономічної блокади, припиненням інвестування і заморожуванням югославськихрахунків за кордоном:
• низький промисловий рівень розвитку регіону, високийрівень безробіття (за деякими даними, до 60 %), низький рівень освіти, що порядз етнічною непримиренністю провокує активне невдоволення дієздатного населенняі створює підґрунтя для шовінізму, сепаратизму і тероризму;
• хронічна нестача кваліфікованих кадрів у виробничихгалузях (дотепер переважна більшість спеціалістів були сербами, проте подіїостанніх років призвели до того, що майже всі спеціалісти серби залишилиКосово, а це одразу далося взнаки);
• розвиток тіньової економіки, що призвело до порушенняоснов косовського господарства;
• великі запаси на території краю корисних копалин, утому числі рідкоземельних (до 50 % запасів колишньої Югославії лігнітів, цинку,олова і срібла, 98 % — хрому і 36 % — магнезитів), що дає можливістькерівництву сепаратистів сподіватися на одержання достатніх засобів дляавтономного існування;
• фінансова підтримка сепаратистів з боку іноземнихдержав: Албанії, Туреччини, ісламських держав Азії та Африки[34, 35]
Таким чином, на мій погляд, косовська проблема залишаєтьсяневирішеною і потребує дослідження. Конфлікт загалом є наслідком неадекватногоусвідомлення реальності політичними елітами як Заходу, так і Югославії. Воснові кризи лежить послідовне застосування західною дипломатією принципупостімперської легітимності й спроба штучно підтримати існування нежиттєздатнихдержав, які в подальшому використати для власних інтересів. Конфлікт в Косовостав серйозним викликом регіональної безпеки на Балканах, оскільки вже з 1997 р.був вписаний в міжнародний контекст.
2.2Шляхи вирішення проблеми в Косово
У 1945 р. Косово і Метохія утворили автономнуобласть, у 1963 р. автономний край у складі Сербії. Перша Конституція ФНРЮ 1946р. створювалася під сильним впливом Конституції СРСР 1936 р. Вона остаточнозатверджувала федеральний устрій, визначаючи, що Югославія є «союзною державоюреспубліканської форми, об'єднанням рівноправних народів, які на основі правана самовизначення, включаючи право на відділення, виразили свою волю житиспільно у федеральній державі»[41, 245].
Союзними одиницями ставали республіки, як одиниці співдружностінародів, що проживають на їх територіях. Сербія була конституйована, як складнафедеральна одиниця. Воєводіна, де проживало близько 500 тис. угорців, і Косовоі Метохія отримали статус автономних областей у складі Сербії.
Стосунки між республіками і федеральними органами вцей період будувалися на пріоритеті центральної влади. Албанці Косово не булизадоволені своєю долею у складі Югославії. В усякому разі, в цьому запевнявкерівництво СРСР Ходжа в 1949 році.
У Косові і Метохії почав проявлятися крайнійалбанський націоналізм, що супроводжувався демографічним вибухом і спробоютільки логікою великих чисел (у структурі населення Косова і Метохії албанцістановлять 87 %, серби — 12 %, інші нації — 1 %), вийти зі складу Сербії іприєднатися до Албанії. При цьому не враховувалось, що під тиском албанців цютериторію залишили 200 тис. сербів. А з 1945 р. з благословення тодішньої владина їх місце поселилось близько 350—400 тис. албанців, які залишили Албанію. Утакий спосіб тривалий час змінювалась етнічна структура населення в Косові і Меторії,і створювались умови для виступу албанців на політичній сцені з вимогоювиокремити їх у державне утворення[35, 16].
Проте в 50-і рр. анти — югославська діяльністьв краї не носила масового характеру. Вона виявлялася в створенні мережіпідпільних груп, залученні в них відданих людей, пропагандистській діяльності,особливо серед молоді, налагодженні зв'язків в керівництві республіки і країни.Албанські націоналісти так і діяли по етапах: пропаганда націоналізму – в 50-х,демонстрації і провокації – в 60-х, озброєна боротьба – в 70-х, повстання – напочатку 80-х, війна за незалежність – в кінці 90-х роках. Підпільні організаціїусередині країни були підтримувані албанськими організаціями по всьому світу:“Союз косоварів” з центром в Римі, пізніше – в Туреччині, третя «Прізренськаліга», з центром в Нью-Йорку і філіями в Туреччині, Австралії, Канаді, Франції,Бельгії, ФРН.
В 1963 р., за новою коституцією створено СоціалістичнийАвтономний Край Косово, як частина Соціалістичної Республіки Сербія в складіколишньої СФРЮ. Албанське керівництво цієї провінції намагалося будь-що змінитиназву Метохія, оскільки це було беззаперечним доказом того що ця територія вжез ХІІ ст. є складовою сербської держави, її релігійним та культурним осередком [42, 112]
Конституція була беззаперечно суперечливим законом:з одного боку, піднімався статус національних меншин, які стали називатисянародністю, а автономні області, зокрема Косово, отримали статус країв. Зіншого боку, принижувалося значення нації в політичній системі. Керівництвокраїни намагалося побудувати нове, так зване самостійне суспільство, тому взміненій структурі парламенту не знайшли віддзеркалення принципи обліку інтересівнародів і народностей, що населяли Югославію.
Але в багатонаціональній країні не можна було невраховувати вимоги народів, що населяють її. Тому з 1967 р. по 1971 р. булоприйнято 42 поправки до Конституції. Які збільшували суверенність прав республікі країв, та звужували компетенції федерації. Передбачалося, що такими змінамибудуть зняті причини міжнаціональних конфліктів. Проте запобігти розвиткунаціоналістичних виступів в країні не удалося [42, 130].
Тому в 1968 р. албанськими комуністичними лідерамиподвійну назву Косово і Метохія трансформовано в Косово. Цю зміну з тодішнімкерівництвом Сербії ніхто не узгоджував, отже воно й не підозрювало, чогодомагаються албанці[42, 115]. У 1968 р. в країсталися масові виступи, демонстрації націоналістичної албанської молоді, якібули розігнані поліцією, албанці діяли вже активніше – влаштовували провокації тадиверсії, руйнували сербські церковні і культові пам'ятники, залякувалиправославне населення.
Хвилі заворушень і вандалізму охопили не тільки міські,а й сільські райони Косова і Метохії, що посилило відплив сербського населеннядо центральних частин Сербії. На території Косова і Метохії, жителі залишили800 сербських і чорногорських селищ, які згодом заселили албанці [39, с.49].
Югославська влада на чолі з Тіто — Карделем —Бакаричем, тобто без єдиного серба у вищому керівництві, після виходу з ньогоОлександра Ранковича в 1966 р., не вживала заходів щодо припинення масовоговідпливу сербського населення з Косова, а всі, хто намагався говорити про це,звинувачувались у «сербському націоналізмі» і зазнавали жорстоких репресій. Післятого як Ранкович пішов з посади, албанці стали сміливішими, а їхній націоналізм— войовничішим і непримиреннішим.
Вони почали вважати себе переможцями щодо сербів. У70-ті рр. почастішали випадки, коли навколо сербського населення створюваласянетерпима обстановка, і воно змушене було залишати власне майно і тікати доСербії. У 1971 — 1981 рр. (між роками переписів населення) 50 тис. сербів) залишилиКосово [42, 137].
Албанізації цього краю багато в чому сприяв ізовнішній чинник: втручання, підтримка сецесіоністів, заклики до бунту і підривусербської державності. Згідно з конституцією тодішньої СФРЮ, 1974 р., автономнийкрай Косово не тільки входив до складу Соціалістичної Республіки Сербії, а й наділявсяще ширшими повноваженнями, набував політичної і економічної самостійності. Отримавшииповноваження за рішенням всіх питань внутрішнього життя, Косово почало володітишироким подвійним статусом: з одного боку, воно були складовою частиною Сербії,а з іншої – фактично мали ті ж права, що і сама республіка в рамках СФРЮ.
Сербія не могла прийняти жодне рішення без схваленняавтономного краю, а він у свою чергу міг не вважатися з думкою керівництваСербії. На практиці при вирішенні господарських або політичних питань важкобуло досягти єдності республіки – керівні органи краю підкорялисяреспубліканським лише в тому випадку, якщо вважали це вигідним для своїхінтересів. Автономний край володів рівними правами з республіками, окрім одного– не міг відокремитися від Сербії. Тому в Косово з перших днів виступу албанцівзвучали вимоги надання краю статусу республіки. Оскільки албанці за чисельністюбули четвертою нацією в СФРЮ після сербів, хорватів і мусульман, вони вважалисвої вимоги обгрунтованими[42, 222].
Керівництво Сербії боялося «контрреволюційного підпілля»в Косово, тому продовжувалась його діяльність по албанізації краю, і підсилюваласьробота міністерства внутрішніх справ і служби безпеки. Але з боку керівництвакраїни і інших республік дії Сербії часто розцінювалися як унітаристські іпіддавалися різкій критиці.
В 1974 р. були розширені автономні праваСАК Косово, та прирівнено до інших республік Югославії. В 1980 р. албанцірозпочинають рух за визнання Косово окремою республікою СФРЮ, а далі і за повнунезалежність. Але в 1990 р. (під час розпаду СФРЮ) автономія була зменшена,заснуванням Автономного Краю Косово, та «деградацією» головного статуту, зКонституції Краю до Статуту Краю. У відповідь група албанських політиківстворює «Конституцію Республіки Косово» і проголошує незалежність провінції.Владою СРЮ було оголошено надзвичайний стан, у липні був розпущений парламентКосова [42, 150].
У березні 1981 р. в Косово спалахнуло повстання.Дуже швидко соціальний протест переріс в постійну політичну акцію, яка тривала10 років, підсиливши напруженість усередині Сербії і загострившиміжреспубліканські відносини. Вже через кілька днів демонстранти неслитранспаранти з відкрито політичними вимогами: «Косово республіка», «Ми албанці,а не Югослави», «Косово – косоварам». Албанці, боячись втратити високий рівеньавтономії, заявили про себе як про силу, яка готова відстоювати свої цілі.Поступово мітинги стали носити антидержавний характер – все частіше звучаливимоги про об'єднання з Албанією, з флагштоків скидалися югославські прапори.Сепаратистів активно підтримувала Албанія, радіо — і телепередачі якоїприймалися майже на всій території Косово[45, 40].
Демонстрації в краю супроводжувалися саботажем наокремих підприємствах, поширенням листівок, активізацією діяльності поперетворенню Косово на «етнічно чистий край». Націоналісти використовувалибудь-які методи, аж до погроз фізичного винищування в адресу сербів іЧорногорії. Албанці поганили пам'ятники культури, православні церкви ікладовища, підпалювали будинки, та людей, насильницьки займали чужу землю,обмежували свободу пересування
Подальший розвиток подій пов'язують з ім'ямСлободана Мілошевича, обраного в 1986 р. головою ЦК Союзу комуністів Сербії. У1987 р. популярність цієї людини нестримно зросла – його виступ в квітні в Косово-полі,де він вперше відкрито говорив про несправедливе положення Сербії вюгославській федерації і пообіцяв сербському народові захист, було сприйнято якнаціональна сербська програма. У Мілошевичі серби побачили національного лідера [12, 144].
У 1988 р. він організував ряд маніфестацій і такзваних «мітингів істини» в Ужіце, Валове, Заєчаре, Шабаце, Крушеваце, Кральове,Варане, Леськоваце, Крагуєваце, Ніші, Белграді, на яких збиралося від 100 до 300тис. чоловік. Натхненні можливістю вперше говорити про свої національніпочуття, проблеми влади, люди скандували ім'я Мілошевича, несли його портрети.До кінця 80-х р. він виділився з партійно-державної олігархії і став незалежнимносієм політичного суверенітету, фактично «недоторканним політичним правителем Сербії»,перестав ділити владу з «залишками олігархії», створив свій штаб близькихрадників, «інтимне коло посвячених», підкреслювали югославські учені [12, 147].
У березні 1989 р. Сербською Скупщиноюбуло прийнято поправки до Конституції Сербії, які позабавляли автономний крайКосово права вето щодо конституційних змін у Сербії (як і іншого автономногокраю — Воєводини). Ці поправки албанці Косово зустріли у штики. Починаютьсянегаразди з югославським та сербським керівництвом, та заворушення на етнічномуґрунті, більша частина албанців в Косові бойкотує перепис населення 1991 р., які всі вибори. Пізніше вони обрали тимчасовий уряд, очолюваний Буджаром Букоші,який був визнаний Албанією в жовтні 1991. На неконституційному референдумі 1992р., більшість каже «так» незалежності Косова.
В 1992 р. стає частиною РеспублікиСербія (Союзної Республіки Югославія). Ситуація загостряються 1996 р. іперетворюються на відкриту громадянську війну між Армією Звільнення Косова(алб. Ushtria Çlirimtare e Kosovës) та албанських військовиходиниць з однієї сторони та сербсько-югославських з іншої. Призводить до виїздуКосова коло 500.000 албанців та 12.000 загиблих.
1998 р. розстановка сил у краї кардинально змінилася:почалася «радикалізація позицій косоварів» щодо надання Косову державного статусу.На початку 1998 р. бойовики ВАК, що пройшли підготовку в албанських таборах,спровокували поновлення конфлікту, що вилилося у збройні сутички із сербськоюполіцією, вибухи в македонських містах Гостівар, Куманово та Прилеп і вбивствамирних жителів, що не припинялися. Крім насильницького витіснення сербів ізкраю, і блокади сербських сіл серед методів, до яких вдавалися терористи, буливбивства і погрози на адресу лояльних албанців, які не бажали воювати [12, 150].
Загострення конфлікту почалося з того,що в жовтні 1998 р. президенту СРЮ С. Мілошевичу було передано офіційнепослання Вашингтона, у якому йшлося про неминучість повітряних ударів НАТО. 13жовтня 1998 р. Рада НАТО приймає політичне рішення щодо нанесенняракетно-бомбових ударів по території Югославії у зв’язку з кризою в Косово.Рішення про військові дії проти суверенної країни НАТО вийшло за рамкиВашингтонського договору щодо утворення Альянсу, який передбачає, що він є сутооборонним блоком із певною зоною відповідальності [12, 152].
Таке рішення прийняте в обхід РадиБезпеки ООН, хоча і на підтримку її резолюцій. Отже, воно створює прецедентпорушення міжнародного права, оскільки мандат на застосування військової силиможе дати тільки РБ ООН. Без цього будь-які дії держави або блоку держав протибудь-якої суверенної країни кваліфікуються не інакше, як воєнна агресія.
Великомасштабні воєнні дії протисуверенної держави не можуть не викликати засудження з боку міжнародноїспільноти. Це справедливо, оскільки, якщо ламають систему, починається безладдяй сваволя, порушується усталений порядок, і тоді будь-хто вважатиме можливимбрати на себе право втручання на користь якої-небудь групи населення в тій абоіншій країні. Так і в ситуації з Косово світова громадськість не залишиласябайдужою. В багатьох країнах пройшли акції протесту проти ракетно-бомбовихударів НАТО по Югославії.
В 1999 р. НАТО заставляє вийти з Косовасербсько-югославські війська і ставить провінцію під контроль ООН. За період з12 червня 1999 р. по 16 січня 2000 р. кількість викрадених і зниклих осіб склало688 чоловік. З них: 630-серби, 36-албанці, 22-представники іншихнаціональностей. Доля 581 викраденого цивільного невідома, 69 убито, 6 втекло і32 відпущено на свободу. Зареєстроване число зламаних і насильно зайнятихприватних квартир, що належать сербам, — 776 в Пріштині, понад — 200 вКосовській Мітровіні, 190 — в Гнілане, багато в Косовому Полі і Ліпляні [35, 60].
У кампанії етнічного чищення, післядислокації КФОР і УНМІК, з Косово і Метохії вигнано близько 350 000 сербів,циган, мусульман, турок і іншого неалбанського населення, з них 250 000 сербів.Члени терористичної «АОК» здійснювали особливо сильний тиск на територію Горе,де проживала автохтонна етнічна група — горянці, яким в школах і повсякденномужитті забороняли користуватися рідною сербською мовою, з метою помилковопредставити цю групу як албанську національність.
Після встановлення в Косово тимчасовоїадміністрації місії ООН значне число біженців залишилося на території Сербії,головним чином з числа сербів і циганів. За сербськими даними, їх число в 2002р. складало 277 тисяч чоловік.
23 жовтня 2004 р. під контролемтимчасової адміністрації пройшли вибори до парламенту Косова. Більшість голосів(47%) були віддані Демократичному союзу Косово (лідер – Ібрагім Ругова,помірні), Демократична партія Косово (лідер – колишній польовий командир ХашимТачи) отримала – 27% голосів. Ще один колишній командир Армії Визволення Косова– Рамуш Харанднай – очолював парію Альянс за майбутнє Косово [15, 91].
Всі албанські партії виступали занезалежність краю. Переважна більшість косовських сербів вибори проігнорували —проголосувало близько 900 чоловік, тобто менше 1 % сербського населення. На їхдумку, в краї не було створено нормальних умов для проведення виборів, щопризвело до чергового кровопролиття в березні 2004 р., коли в результатібезладів і погромів 19 чоловік загинули, 4 тисячі сербів і інших неалбанціввтратили дах, були спалені сотні будинків і зруйновані десятки православниххрамів і монастирів.
Кількість місць в парламенті Косоворозподіляється за етнічною ознакою: етнічним албанцям належить 100 місць з 120,останні зарезервовані за національними меншинами, у тому числі 10 — за сербами.Президента і уряд Косова — вибирає парламент. У веденні тимчасової адміністрації місії ООНзнаходилися міліція і система правосуддя, цивільна адміністрація, формуванняцивільних інститутів і демократизація, відновлення господарства і економічногорозвитку. Поступово функції внутрішнього управління були передані органам владиКосова [16, 21].
6 грудня 2004 р. уряд Косова очоливРамуш Харадінай, обвинувачений в скоєнні злочинів проти мирного населення вроки війни. У березні 2005 р. він подав у відставку під тиском європейськоїгромадськості і з'явився перед Міжнародним трибуналом. На зміну йому прийшовпомірніший Байрам Косумі. Після смерті в 2006 р. Ібрагима Ругови президентомбув вибраний Фатмір Сейдігу, а прем'єр-міністром знов став колишній польовий командирАЗК — Агим Чеку. З 9 січня 2008 р. уряд Косова очолює Хашим Тачи, у минуломупольовий командир Армії Звільненні Косова, підозрюваний в сприянні викраданняммирних сербських громадян для подальшого продажу їх внутрішніх органів вклініки Європи і Америки[16, 23].
Спочатку відносно Косова світоваспільнота намагалася застосувати формулу «стандарти до статусу», якапередбачала досягнення консенсусу між всіма політичними силами і етнічнимигрупами, і лише після цього — визначення статусу краю. Проте ця політика, непривела ні до повернення в край сербів, ні до припинення насильства. У жовтні2005 р. Рада безпеки ООН висловилася за початок переговорів про статус краю. 16лютого 2008 р. Євросоюз схвалив розміщення місії EULEX в Косово.
31 січня 2006 р. на засіданні контактноїгрупи по Косову, на рівні міністрів закордонних справ (Росія, США,Великобританія, Франція, Німеччина, Італія, ЄС і НАТО) було прийнято заяву,згідно з якою «при вирішенні питання про статус Косово необхідно повністю взятидо уваги характер косовської проблеми, яка оформилася в результаті розпадуЮгославії, конфліктів, що послідували за цим, етнічних чищень і подій 1999 р.,а також його тривалого перебування під міжнародним управлінням наоснові резолюції ООН 1244» [7]. Міністри висловилися за необхідність зробити всізусилля для досягнення домовленості по Косову вже в 2006 р… Росія виступилапроти встановлення конкретних термінів врегулювання, так само як і Сербія. Булипогоджені три основні принципи переговорів:
· Косово не може бути поверненепід управління Сербії;
· не може бути розділено;
· не може бути приєднанодо іншої держави.
Главою міжнародних посередників поврегулюванню проблеми Косова призначений колишній президент Фінляндії МартіАхтісаарі. Останнім часом, дуже часто почали проявляютися міжетнічні зіткненняміж сербами і албанцями, що досягли кульмінації 2004 р. коли після загадковоговбивства албанського хлопця, маси озброєних албанців руйнували сербські церкви,монастирі та державні інституції[17, 19].
Незалежність проголошена парламентомкраю Косово 17 лютого 2008 р. Декларацію про незалежність прийнято відкритимголосуванням 109 з 120 депутатів косовського парламенту, некосовари участі вголосуванні не брали.Того ж дня презентовано офіційнісимволи Косова. Прапором Косова є жовте зображення обрисів краю на синьомуполотнищі із шістьма білими зірками вгорі[24, 19].
Країна не є членом ООН, проте їїнезалежність визнали понад п'ятдесят країн зі всього світу, серед нихАфганістан, США, Бельгія, Німеччина, Франція, Об’єднане Королівство, Польща. Натомість такі країни, як Іспанія, Росія, Грузія,Молдова, сама Сербія й деякі інші все ще не готові визнати Косово, головнимчином через те, що побоюються виходу окремих територій зі свого складу подібнимчином, як це відбулося з Косово.
Воїслав Коштуніца, прем’єр Сербії,заявив, що його країна ніколи не визнає незалежність Косова й боротиметьсямирним шляхом за існування Косова на правах автономії лише в складі Сербії.Євросоюз уже вислав до провінції свою поліцейсько-адміністративну місію, що маєзамінити миротворчі сили ООН (KFOR). Белград розкритикував такі дії, заявивши,що це демонструє визнання незалежності краю Косово, який є невід’ємною частиноюСербії. У самому Косово такі дії Європи оцінили як дозвіл на проголошення незалежності.
Десятки тисяч людей вийшли на вулиціПріштини – столиці краю – для святкування, не дочекавшись спеціальногозасідання крайового парламенту. За вихідні місцевий аеропорт прийняв удвічібільше рейсів, аніж зазвичай. До провінції з’їжджаються албанці з усього світу.Серед приїжджих – і закордонні кореспонденти.
Тим часом інший настрій панує на вулицяхБелграда. Там тисячі демонстрантів зібралися біля посольства Словенії, якаголовує в Євросоюзі, щоб висловити протест діям влади Косово. Для жителів СербіїКосово – святиня, де є багато історичних пам’яток, зокрема монастирів, оскількидо XVIII ст. там був престол сербського патріарха [31, 6].
Глава уряду Сербії Воіслав Коштуніца вженазвав незалежне Косово “псевдо країною у складі Сербії». Крім того, Сербськавлада підписала резолюцію, згідно з якою проголошення керівництвом Косовонезалежності є незаконним і недійсним, а всі серби, які проживають на територіїкраю, залишатимуться громадянами Сербії та матимуть право не визнаватинезалежності, проголошеної косоварами. Також у Белграді пообіцяли послабитидипломатичні стосунки з країнами, які готові визнати незалежність Косово. ОднакПрезидент Сербії Борис Тадіч заявив, що відносини з країнами не обриватимутьповністю, навіть у разі відправки із Сербії дипломатів цих держав.
Разом із Сербією акту незалежностіКосово опозиціонує Росія. У міністерстві закордонних справ Російської Федераціїповідомили, що визнання одностороннього проголошення незалежності Косоводеякими країнами Заходу матиме вплив на ситуацію в Абхазії й Південній Осетії [30, 6].
Таким чином описова частина косовськогоконфлікту потребує істотного аналітичного дослідження і розгляду різних причин,що привели до кризи. Країна зіштовхнулася з проблемою міжнародного визнання.Вихід з ситуації, тобто проголошення незалежності, не знайшов багатоприхильників. Це рішення не задовольняє в повній мірі всіх учасників конфлікту.Тим більше що це рішення розділило і міжнародну спільноту, до того ж доситьважко спрогнозувати, наскільки довго протримається нове політичне утворення.Залишаються невирішеними низка проблем, це і демографічна, і соціальна, іполітична.
ВИСНОВКИ
Югославська криза загалом є наслідкомнеадекватного усвідомлення реальності політичними елітами як Заходу, так і безпосередніхучасників конфлікту. В основі кризи лежить послідовне застосування західноюдипломатією принципу постімперської легітимності й спроба штучно підтриматиіснування нежиттєздатних держав.
Подальше поглиблення Балканської кризистановить загрозу сучасній системі міжнародних відносин взагалі. Врегулюванняконфлікту на Балканах принципово неможливе без радикальних змін політики Заходущодо Югославії, а також і в самій СРЮ. Політика Заходу загнала її у глухийполітичний кут, вийти з якого принципово неможливо без повної відмови відпринципу постімперської легітимності й визнання гельсінських принципів такими,що не можуть бути застосовані до державних формацій, які утворилися врезультаті розпаду Югославії. Тільки таке рішення відкриє шлях до формуванняжиттєздатних національних держав за участі світового співтовариства і дастьзмогу досягти стабільності на Балканах.
Основні результати кризи на постюгославському просторі з погляду діяльності міжнародних організацій і системиєвропейської безпеки є такими:
• зміна структури системи рівноваги сил,що склалася у повоєнні роки, призвела до зростання в міжнародних відносинах права і законусили через відсутністьпартнерства між головними державами у вирішенні кризових проблем. Можливістьзастосування воєнних заходів при вирішенні конфліктів або нав'язування свогобачення внутрішнього устрою тій чи іншій країні стає нормою політики в Європі;
• виключена можливість встановленняполітичної рівноваги, урівноваження негативних тенденцій на глобальному йрегіональному рівнях, які виникають внаслідок того, що на провідну роль уміжнародному процесі претендує одна держава;
Зараз на шляху цивілізованогоурегулювання цього конфлікту знову нагромаджено велику кількість насилля. Хочапотрібно сказати що албанці та серби жили мирно на одній території, і між нимине завжди виникали жорстокі збройні конфлікти. Хоча, тепер мирне врегулюванняконфлікту навряд чи можливо.
Проблему врегулювання ситуації в Косово,звичайно ж, потрібно розглядати значно ширше, враховуючи всі обставини. Такийпідхід вимагає не лише знання архівних документів, врахування факторуісторичної спадщини, але і осмислення інших факторів цієї проблеми –політичних, економічних, соціальних, культурних та релігійних. Без такогопідходу неможливо знайти раціональне пояснення складної косовської проблеми,котра часто через односторонність підходу європейських політичних кіл (сербивиступають винуватцями албанських страждань), по суті, ще більше ускладнюється,що робить неможливим вирішення її в цивілізованому та мирному руслі.
Потрібно враховувати, що всоціокультурному плані албанська етнічна група близька до так званого«закритого» або традиціоналістського типу, для котрого характерна повільнареакція на реальність яка міняється, при різкому зростанні стихійної активностів кризових ситуаціях.
Нині Балкани — це простір, на якомучасто й інтенсивно чергуються події. Дестабілізуючий осередок існує в Албанії,яка неабиякою мірою сприяла терористичному буму в югославській провінціїКосово. Тільки активна політика на Балканах допоможе запобігти ескалації кризи.А поки що Косово є класичним прикладом трагічної невідповідності двохміжнародно — правових принципів — права націй на самовизначення, аж довідокремлення і права держави на непорушність кордонів.
В наш час, найбільш агресивні, ті рухи,котрі виступають за перегляд теперішнього стану албанців та державних кордонівна Балканах, а також за створення нових албанських держав або єдиної «ВеликоїАлбанії».
Поки що ідею Великої Албанії непідтримує ніхто, крім частини самих албанців, і реалізація її дуже сумнівна,оскільки Югославія та Македонія не готові поступитися ні частиною своїх земель,ні правом самостійно вирішувати власну долю. І в цьому прагненні не допуститистворення мононаціональнихдержав за рахунок зміни існуючих кордонів їх непідтримуватимутьвсупереч сподіванням сепаратистів і Західна Європа, і США, і Канада, і Росія, іКитай, і багато інших країн, оскільки в кожній з них є власні етнічні меншини іпов'язані з ними проблеми.
Зрозуміло,що відокремлення Косова і частини Македонії спричинило до колосальних зсувів урегіональному балансі інтересів. Створення Великої Албанії на території площею60 тис.км2 з чисельністю населення приблизно 7 млн чол. дестабілізуєситуацію на Балканах.
Таким чином, на думку авторакваліфікаційної роботи, косовська проблема залишається невирішеною і потребуєвиважених дій світової спільноти. Хоча Косово і проголосило незалежність,прийняло свою конституцію, намагаючись вирішити проблему, але досить важкосказати, що цей варіант вирішення проблеми, влаштовує всіх учасників конфлікту.
Чи зуміють європейці, позбувшисьстереотипів, реально проаналізувати геополітичну ситуацію на Балканах, деосновною загрозою миру став албанський сепаратизм, покаже час. А поки щонепримиренні продовжують боротися за визнання незалежної держави Косово.
Не виключена можливість, що НАТО,можливо, скористається нагодою черговий раз показати, хто відіграє провіднуроль в Європі й завдасть повітряних ударів по сербах, як це було в Боснії. Апоки що сербське й албанське прочитання історії, теперішні позиції Белграда іПріштини, висунуті ними попередні вимоги не мають сенсу. Компроміс без сильноготиску з боку неможливий.
Таким чином, у Косові вже сформувавсяосередок етнічного конфлікту — албанський чинник — міна уповільненої дії, щоможе спрацювати в будь — який момент, дестабілізувавши обстановку одразу у двохреспубліках Югославії — Сербії і Чорногорії, а також у Македонії. Конфліктмиттєво може перерости в балканську війну. Усе це разом з яскраво виражениміноземним підігріванням сепаратизму етнічних албанців у Косові й Метохіїстановить серйозну загрозу миру і безпеці на Балканах.
Якщо визнати головним право націй насамовизначення, то у XXI ст. точитимуться нескінченні суперечки щодо кордонів,і 100 або 150 нових членів ООН зможуть остаточно паралізувати і без тогоскладну працю світового співтовариства. Якщо ж визнати пріоритетом непорушністькордонів, це спровокує нескінченні конфлікти на Балканах, у Тибеті, Кашмірі, наКавказі й інших регіонах світу.
Можливо, доцільно розробити новеміжнародно — правове положення, що адресуватиметься не державам і етносам, абезпосередньо громадянам, які представляють етнічні меншини, забезпечуючи їмрівні права з представниками титульних націй. У світі існують позитивніприклади: шведи на Аландських островах у Фінляндії, французи і німці уШвейцарії.
Події в Косово стали прологом розпадуЮгославії і нових війн. І час настав. 24 березня 1999 р. НАТО почало агресіюпроти суверенної країни — Союзної Республіки Югославія.
З аналізу Балканської війни та іншихконфліктів останнього часу випливає, що їх природа істотно змінюється. Навітькласифікація війн за масштабом на світові, регіональні, локальні та збройніконфлікти потребує дещо іншого трактування. Перенесення центра ваги збройноїборотьби в повітря і космос, її тотальна інформатизація глобалізують практичнобудь-який збройний конфлікт.
Таким чином, на наш погляд, косовськапроблема залишається невирішеною і потребує виважених дій світової спільноти.
СПИСОКВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ
Джерела
1. Центрально-СхіднаЄвропа: релігійні зміни та релігійний плюралізм Нотатки з 5-ої конференціїМіжнародної асоціації з вивчення релігії у Центральній та Східній Європі(Львів, 11-14 грудня 2003 р.) Віктор ЄЛЕНСЬКИЙ. www.pravoslavie.ru/arhiv/.
2. «Сувернитет предстанет пере судом ». 22.04.2009 16:32 Айя Куге (Белград). www.pravoslavie.ru.
3. Страданиесербського народа в Косово и Метохии в наше время / Выступление на ХІ всемирномРуском Народном Соборе. Иероманх Петр Драгойлович. www.pravoslavye.org.ua.
4. ОбращениеСвященного Архиерейского Собора Сербской Православной Церкви о Косово иМетохии. Принято на заседании Священного Архиерейского Собора СербскойПравославной Церкви, проходившего с 14 мая по 25 мая 2007 г. в Белграде. www.pravmir.ru/article_3064.html.
5. Геноцидсербського население Косово и Метохии в годы Второй мировой войны. osdea.ru/?cat=50.
6. Резолюціюсоюзу сербів Косово і Метохії. www.pravoslavye.org.ua
7. Резолюция1244 (1999), принятая Советом Безопасности на его 4011-мзаседании.http://www.un.org/russian/documen/scresol/res1999/res1244.htm
Література
8. АлександровМ. Порохова діжка Європа: Югославський аспект // Українське слово. – 2000. № 46– С. 9 – 11.
9. БобицькийН. Косово – Висновки для України. Міжнародно — правовий аспект. // Дзеркалотижня. – 2008. – 23- 29 лютого. – С. 5.
10. Бовин А. Россияи НАТО: отдаляющиеся планеты // Известия. 1999. — 29 апреля. С. 12.
11. ГерасимовЕ. Косово. Пять лет спустя // Международная жизнь. – 2004 — № 4-5 – С. 183 –191.
12. ГоловинськийК. Фактор особистості та криза – портрет Слободана Мілошевича на тлі конфліктівв колишній Югославії // Людина і політика. – 2002. — № 3. – С. 144 – 155.
13. ГубенкоД. Причина для ненависті: сербо – албанський конфлікт в Косові. // Коментар.Додаток до часопису критика. – 2004. — №3. – С. 4 -8.
14. ГуськоваЕ. Прецедент: Тероризм как метод достижения независимости: ( Переговорнійпроцес на Косово ) // Литературная газета. – 2008 – 16 — 22 января. – С. 3 –10.
15. ГренвилДж. История ХХ века. Люди. События. Факты. – М.: Аквариум, 1999.- С. 89 – 92.
16. ДенисенкоІ. Сучасне балканське життя //Історія в школі. – 1999. — № 1 -2. – С. 21 – 23.
17. Ейде К.Косово: шлях, що лежить попереду //НАТО Ревю ( історичні зміни на Балканах ) –2004 — грудень –С. 18 -19.
18. ЗамятинаТ. Ненависть в Косово густа как масло: ( межнациональный кризис в Косово ) //Эхо планеты. – 2004 — № 13 — С. 14 – 15.
19. ЗамятинаТ. Бархатная революция» югославський варіант // Эхо планеты. – 2000 — № 42. –С. 14 – 17.
20. ЗамятинаТ. Югославия. Огненное десятилетие // Эхо планеты. – 2001 — № 9. – С. 14 – 17.
21. ИскендеревП.А. Сербо – албанские разраничение и общественно – политическая ситуация в Сербии в 1913 – 1914 гг. //Человек на Балканах: власть и общество, опыт взаимодействия ( конец ХІХ –начало ХХ в. ) Сборникстатей. – сп. б, 2009.- С. 336 – 352.
22. ИскендревП. А. Косово в начале ХХ века.: столкновения этносов, религий, епох. // Человекна Балканах: социокультурное изменения процесса модернизации на Балканах. (середина ХІХ – середина ХХ в. ) Сборник статей. – СП. б, — 2007 – С. 376 – 383.
23. Иванова Ю.Албанцы и славянезакономерно ли противостояние? // Материалы 28 межвузовской научно –методической конференции преподавателей и аспирантов 15 – 22 марта 1999 г. Санкт –Петербург. СПб., 1999 –С. 24 — 35.
24. КалинцевН. Косово в лабіринтах проблем. ( Этнические чистки в Косово. Трагическаясудьба Сербов ) // Эхо планеты — 2004 — № 18 – 19 — С. 18 – 20.
25. КарасевА.В. Исторические корни возникновения современного косовского конфликта.Інститут славяноведения РАН // Человек на Балканах. Сб. статтей. – СП.б., — 2007.- С. 353 – 367.
26. Кожемякин М.Последняя битва на Косовом поле: (Проблеманезависимости Косово в 90 – е и ХХІ в.) // Эхо планеты — 2006 — № 9 — С. 6 – 11.
27. КожемякинМ. Эффект Косово. Взглядизнутри. // Эхо планеты. – 2006 — № 48 – С. 6- 11.
28. Косово иМетохия – Сербский край // Наука и релігія — № 5 – С. 6 – 11.
29. Косовопровозгласило независимость. Что думают в Западной Європе? // Эхо планеты… –2008. — № 8 – С. 18 – 19.
30. Коваль О.Косово незалежність із відстрочкою // Дзеркало тижня. — 2007 — 15 грудня – С. 5– 7.
31. КоспрукВ. Косовська рана « християнської Сербії » Дзеркало тижня. — 2007 – 24 — 30листопада – С. 6 – 8.
32. КоспрукВ. Незалежність Косово чи прецедент не рішення для європейських націй //Дзеркало тижня – 2006 – 25 лютого – С. 5.
33. Кузнецов Е.Сувернитет. Незыблемый и неделимый: сувернитет государства может бытьограничен, если оно им злоупотребляет. // Международная жизнь. – 2004 — № 7 – 8– С. 150 -167.
34. МаначинськийА. Я. Югославия: приговор вынесен. – К.: Изд. Дом «Румб», 2005. – С. 250 – 288.
35. МаначинськийО. Косово і Метохія. Історичні перехрестя. Історичні особливості, причина тагенеза косовського конфлікту – К.: 2001.- С. 6 – 63.
36. МаначинсткийО. Косово – осередок напруженості в Союзній Республіці Югославія // Історія вшколі. – 1999. — № 1-2. – С. 10 – 14.
37. Писарев Ю.А.Образование югославского государства. – М.: Наука, 1975-416 – 5 С .
38. Полегоев Г.Косово – история ненависти // Эхо планеты. – 1999. — № 15 – С. 6 – 13.
39. Решетников Л.,Смирнова Н. Советско албанский конфликт. Как это было. //Коммунист. — 1990. — № 9.- С. 11 – 20.
40. РоманенкоС.А., Улунян А.А. Балканская политика 90-х годов: в поисках смысла // Pro etContra. — 2001. — Т.6,- №4. — С. 46 — 59.
41. РоманенкоС.А. Югославия, Россия и «славянская идея»: Вторая половина XIX — начало XXI века. М.: Институт права и публичной политики, 2002.- С. 243 – 342.
42. РоманенкоС.А. Югославия: история возникновения, кризис, распад, война, образованиенезависимых государств: Национальное самоопределение народов Центральной иЮго-Восточной Европы в XIX-XX вв. / Московский общественный научный фонд. М.:Изд. центр науч. и учеб. программ, 2000.- 495 С.
43. Рыжков Н.И.Тетёкин В.Н. Югославская Голгофа. – М.: ОЛМА-ПРЕСС,2000 – С. 200 – 300.
44. СагайдачнийІ. Мирний план для нової війни (Політичний статус Косова) // Дзеркало тижня. –2007 — 10 лютого – 6 С.
45. СамоховВ. Нова гаряча точка. Албанський сепаратизм на Балканах: формування і сучаснийстан// Політика і час. – 2001. — № 9.- С. 30 -41.
46. СамохваловВ. Нова гаряча точка: Албанський сепаратизм на Балканах: формування і сучаснийетап. // Політика і час. – 2001 – № 9 – С. 30 – 41.
47. СироткинВ. Ревизия в Косово под флагом НАТО: (События на Балканах: история исовременность) // Литературная газета. – 2004. – 23-30 марта (№11). – 1 С.
48. Сербо –албанские отношения в начале ХХ в.: мифы и реальность // Двести лет новойсербкой государственности: к юбилею начала первого сербського восстания 1809 –1813 гг. – СП. б., 2005. –С. 40-45.
49. СмирноваН.Д. Институт всеобщей истории РАН балканський кризи (Косово) в контекстенациональной безопасности России. Взгляд в ХІХ век. // Человек не Балканах в эпохукризисов и этноетнических столконовений ХХ века. – СП. б, — 2002. –С. 290 -295.
50. СмирноваН., Языкова А. Балканы в росийской политике ХІХ – ХХ веков // Европейский альманах.История, традиции, культура. — 1977. — М.: Наука, 1985. – С. 290 – 295
51. Стругар В.Югославия в огне войны 1941-1945гг. – М.: Наука, 1985. –343 – 355 С.
52. ТерешкоС. Балкани: в очікуванні незалежності Косово / зеркало тижня. – 2006 – 17червня – 5 С.
53. Центральноевропейскиестраны на рубеже ХХ – ХХI вв. Аспекты общественно – политического развития. Историко –политологический справочник. Отвественный составитель Ю.С. Новопашин. — М.:Новый хронограф, 2003. –256 С.
54. ЧеркасовД. Косово поле. Балканы. – М.: АСТ. 2006. – 398 С.
55. ШамраєнкоТ. Балканська «порохова бочка» детонує в сучасність // Віче. – 1999 р. — № 8. — С. 138 -147.
56. Шерр Дж.Регіональна безпека і диктат крайнього терміну (Росія. Пошук нових перспектив.Розв'язанн проблеми Косова і можливі наслідки. НАТО і Україна: що нас очікує вмайбутньому. Як правильно розуміти ситуацію в Грузії ) // Дзеркало тижня. — 2007– 1 грудня. – С. 3 – 15.
57. Ющенкодопоможе українським миротворцям в Косові грошима і обладнанням //http://www.newsru.ua/ukraine/25apr2008/cossofo.html.