Міністерствоосвіти і науки України
Рівненськийдержавний гуманітарний університет
Кафедравсесвітньої історії
Магістерська робота на тему:
«Анархізм в Росії: теорія іпрактика»
магістрантнта історико-соціологічного
факультету групи І-51
Марковича В.В.
Науковий керівник:
доц. Северова О.В.
Рівне – 2007 р.
Зміст
Вступ
Розділ I. Теоретичні засади анархізму
1.1 Дефініціяанархізму
1.2 Класифікаціятеорій анархізму
1.3 Основніідеологічні напрями анархізму
Розділ II. Практична реалізація теорії анархізму в Росії
2.1 Реалізаціяанархістської теорії в контексті народницького руху
2.2 Анархістськийтерор в революційних подіях 1905-1907 рр.
2.3 Анархізмв Росії у 1917 році
2.4 Практичневтілення анархістських ідей у період громадянської війни
Розділ III. Анархізм та сучасність
3.1 Теорія тапрактика анархізму на пострадянському просторі
3.2 Сучасніукраїнські реалії анархізму
Висновки
Список використаної літератури
Додаток
Вступ
Дискусії стосовнонайкращої форми організації суспільства точаться досить давно. З цього приводуу теорії філософської та правової думки існують два біполярних напрями:державницький та антидержавницький, які у своїх теоретичних доробках описують "ідеальну"модель регулювання суспільних взаємовідносин.
Анархістськамодель суспільної трансформації ґрунтується на спробах пошуку альтернативидержавній формі організації суспільства. Вона відкидає державу, владу, оскількивони є інститутами примусу, що намагаються нівелювати індивідуальну волю особистостіта нав'язати обов'язкове виконання державної волі. Дана модель або повністювідкидає державу, або пропонує замінити її добровільною асоціацією громадян.
Постулатианархістської теорії розвивали та сповідували мислителі та революціонери ряду європейськихдержав, але справжній шанс на реалізацію дана теорія отримала на територіїРосії. У період громадянської війни 1917-1921 років Росія впритул наблизиласьдо небаченого експерименту по практичному втіленні анархістських ідей у життя.
Багатогранні процеситеоретичного та практичного розвитку ідей анархізму можливо дослідити на різнихрівнях:
- політологічному– визначити ідеологічну суть та значення теорії анархізму;
- історичному– дати об'єктивну оцінку діяльності анархістських організацій;
- психологічному– визначити причини поширення теорії анархізму серед різних соціальних груп;
- історіографічному– дослідити наукову літературу, публіцистику, мемуари провідних діячіванархістського руху.
Важливо дослідитиреальні (практичні) можливості теорії анархізму, оскільки дискусії в науковихколах точаться не навколо постулатів теорії анархізму, а саме навколоможливостей практичного застосування даної теорії, яка на сучасному етапіпереживає своє друге народження. Цим і визначається актуальність даноїнаукової роботи.
Також важливорозкрити суть різнопланових течій анархізму, проілюструвати їхні завдання таеволюцію теорії, оскільки в більшості випадків асоціації, які викликає анархізму громадян вписуються в рамки гасла – «Анархия – мать порядка!».
Об'єктомнаукового дослідження даної роботи являється теорія анархізму, її роль та значенняу історії політичної боротьби в Російській державі та на пострадянськомупросторі.
Предметомнаукового дослідження є практичний аспект реалізації теорії анархізму в Росії в буремніроки революційних подій та на сучасному етапі.
Хронологічнірамки охоплюютьперіод з 50-60 рр. XIX ст. –від поширення ідей анархізму серед представників народницького руху, до 2006 р. — реалізації теорії анархізму натериторії України та країн СНД.
Основноюметою наукової роботи було дослідження причин, змісту та наслідків еволюції теоріїРосійського анархізму, визначення основних рис та особливостей сучасної теоріїанархізму на пострадянському просторі.
Для досягненнямети автор ставив такізавдання: визначення спільних та відміннихрис, особливостей у теорії анархізму у період 50-60 рр. XIX ст., революційних подій 1905-1907рр., революційних подій 1917 р., та на сучасному етапі державного будівництвана теренах пострадянського простору.
Новизнанаукової роботи полягає втому, що в ній зроблено спробу систематизації ідеологічних, політичних,економічних, національних, психологічних передумов та факторів, які сприялиеволюції теорії та практики російського анархізму, оскільки ще немаєвсеохоплюючої та систематизованої монографії, яка охопила усі вище перерахованікомпоненти.
Ступіньнаукової розробки.Проблема зародження альтернативних до державницької позиції теорії почалацікавити науковців досить давно. Початок дослідження теоретичних витоків анархістськоїтеорії та власне завдань анархізму розпочали ще народники, які у своїх працяхта спогадах залишили своєрідний внутрішній погляд на події 50-60 рр. XIX ст. До найбільш відомих робіт даногоперіоду варто віднести праці основних ідеологів теорії російського анархізму:
Бакунін М. «Кнуто-Германськаімперія та соціальна революція» [ 9 ], «Держава та анархія» [ 9 ],Кропоткін П. «Записки революціонера» [44]. У середині XIX ст. на ідеологічну платформуанархізму звернули увагу основоположники марксизму К.Маркс та Ф.Енгельс, які зчасом розпочнуть жорстку ідеологічну критику анархізму, а особливо його бланкістськоїта бакунінської течій. Після проведення жовтневого перевороту теорія анархізмупрактично завжди розглядалась у порівнянні з марксистською теорією, якапротягом 70 років була кононічною та спрямовуючою. З розпадом Радянського союзуширокому загалу науковців відкрилися нові документи та матеріали, які напротязі довгого часу носили гриф — «секретно», їхнє дослідження змоглоб пролити світло на період революційних подій та громадянської війни. Станвивчення даної проблеми важко оцінити однозначно. З однієї сторони,опубліковано сотні робіт: монографій, наукових статей присвяченихнайрізноманітнішим аспектам революційного руху та громадянської війни. Даніпраці в тій чи іншій мірі зачіпають проблему поширення анархізму. З іншого боку,проблема практичних спроб реалізувати дану теорію почала обговорюватись внаукових колах з недавнього часу. Почали проводитись конференції, диспути,знімаються документальні фільми та передачі, які присвячені періоду революціїта громадянській війни.
При написанніданої роботи автор використав монографії та наукові статті відомих дослідників:Канева С. [37,38], Савченка Н. [69], Верастюка В. [17], Боровика В. [13]. Такожвикористовувались документи, публіцистика, особисте листування, мемуари осіб,які були сучасниками тих подій — Кропоткін П., Махно Н., Аршинов П… Такождосить важливою є інформація політичної еміграції та власне погляди іноземнихдослідників на буремні роки громадянської війни — Эврича П. [34 ].
Практичнезначенняданої роботи полягає в можливості використання її матеріалів при вивченнівсесвітньої історії новітнього часу. Доцільним при вивченні політології,оскільки у роботі значну увагу приділено передумовам зародження теоріїанархізму, ґенезі цієї теорії в контексті російської та всесвітньої історії. Проблемніпитання, висвітлені в даній науковій роботі, є також цікавими як для істориків,так і для широкого загалу.
Структурноробота складається з вступу, трьох розділів, кожен з яких включає по кількапідрозділів, списку використаних джерел та літератури що включає в себе …позицій та додатків.
Апробаціядослідження
1) 3-ястудентська наукова конференція. Історичні читання. 29 березня 2006 р., м.Рівне. Тема доповіді: «Терор: випадковість чи невідворотний результатреволюції? »,
2) II Всеукраїнська науково-практичнаконференція студентів та молодих науковців «Наука, освіта, суспільствоочима молодих ». 17-18 травня 2007 р., м. Рівне. Тема доповіді: «Реалізаціяанархістської ідеї в контексті революції 1905-1907 рр. в Росії».
3) Тези науковоїроботи опубліковані в збірнику – Матеріалів II Всеукраїнської науково-практичноїконференції студентів та молодих науковців 17-18 травня 2007 р., м. Рівне.
4) Доповідь відзначенапохвальною грамотою організаторів конференції.
Розділ I. Теоретичні засади анархізму
1.1 Дефініціяанархізму
Анархізм подібнодо будь-якого суспільного явища зароджується та еволюціонує в процесіісторичного розвитку. Як політична теорія анархізм зароджується в кінці XIX – на поч. XX ст. Ідеологія та практикаанархізму залишили помітний слід в історії людства, а багато його ідей прониклив свідомість окремих соціальних груп та збагатили теорію політичних течій.
В результатістановлення держави як форми організації суспільства відбувається процесстановлення державних інститутів та розвитку кодифікованого законодавства. Цепризводить до збільшення рівня організованості суспільства, в якомувідбуваються процеси суспільного поділу, поділу та законодавчого оформленнявласності. Змінюються і типи «полюси» політичної свідомості – етатизмта анархізм.
Анархізм якполітична теорія має давню та стрімку історію, оскільки початкові принципианархізму простежуються в ідеях даосизму в Стародавньому Китаї, ідеяхмислителів Давньої Греції – Зенона з Китію (IV ст. д.н.е.). Анархічні ідеї черезтри століття розвивав єгиптянин-олександрієць Краптократ. Ідеї анархізмурозвивались в громадах та сектах: юдейських єсеїв, грецьких піфагорійців,єгипетських «терапевтів», богемських комуністів, у мюнстерськихкомунах, у католицьких братствах бідняків [62, с.3-4]. На даному етапіанархічний тип політичної свідомості не матеріалізувався у певну теорію чиполітичну доктрину, його прояви носили фрагментарний характер, що відповідалорозвитку політичної культури.
В періодбуржуазно-демократичних революцій та період формування індустріальногосуспільства, анархічний тип політичної свідомості досягає якісно нового рівнярозвитку. В цих умовах під дією багатьох чинників з'являється соціальна основа(опора) анархізму – дрібна буржуазія, яка матеріалізує анархічні ідеї натеоретичному рівні. В практичному значенні анархізм формується як політичнийрух [38, с.25].
Першою спробоютеоретично обгрунтувати анархістські ідеї стала праця англійця В.Годвіна «Дослідженняпро політичну справедливість» (1793 р.). В даній праці автор досить чіткопростежив зв'язок влади і суспільства. На думку В.Годвіна, влада в суспільствібудується на авторитеті монарха (вождя), який уособлює правління Боже. Це інадавало державності сенсу. Майбутній устій він розглядав, як союз вільнихгромад, що з часом замінять державні інститути.
Інколи цей періодназивають класичним, оскільки теорію анархізму у цей період розробляли:М.Штірнер, П.Прудон, М.Бакунін, Ж.Сорель, П.Кропоткін. Кожен з переліченихтеоретиків був родоначальником певної течії в анархізмі.
У XX ст. відбувається становленнядержавно-монополістичного капіталізму, відбувається революційні процеси українах наздоганяючого індустріального розвитку, виникають соціалістичнідержави, створюються умови для формування багатопартійної системи – всі ціфактори значною мірою вплинули на трансформацію політичної свідомості усуспільстві. Власне в анархічній свідомості відбувається глибока криза у періодреволюції 1917 р. Відбувається процес оновлення ряду попередніх ідей, щопризвело до формування цілої низки нових течій «посткласичного»анархізму.
Варто зазначити,що анархістська теорія пристосувавшись (адаптувавшись) до нових умов увійшла у XXI ст, але значної підтримки всуспільстві він вже не має, а ставлення до нього є в основному нейтральним. Насучасному етапі анархізм – теорія невеликої кількості інтелектуалів таробітників синдикалістів. Еволюціонувавши, дана теорія практично реалізуваласьу сучасних акціях спротиву (Сх. Тимор, Краснодарська справа в Росії) [12, с.2].
Отже, необхідновизначити дефініцію анархізму. «Термінологічний та понятійний довідник»дає таке визначення: Анархізму (від грец. anarchia — безвладдя) – політичнатечія, що проголошує метою знищення держави та заміну будь-яких форм примусувлади вільною та добровільною асоціацією громадян. Ніколи не був цілісноюідеологічною доктриною через різні підходи його теоретиків до питання про шляхидосягнення мети [36, с.11].
Так, «Політологічнийдовідник» подає інше визначення Анархізму (від грец. anarchia — безвладдя) –ідейно-політичний рух, центральною тезою якого є заперечення будь-якої влади усуспільстві. Виходячи з ідей про свободу як найвищу цінність людського буттязаперечують правомірність державної влади, оскільки вона є диктатурою…інституцією примушування та підпорядкування вільної волі людей [12, с.16].
Такі різнівизначення лягли в основу однієї з класифікацій анархізму — в залежності відпоглядів теоретиків анархізму на державу та владу. В залежності від того, щоанархісти відкидають державу чи владу їх поділяють: прихильників безвладдя –акратії (анархо-комуністи) та прихильників бездержавного устрою – антиетатизму(анархо-синдикадісти).
Проблему владитеоретики анархізму розглядали в контексті аналізу влади «майбутнього». Владу вони визначали як «понятие отношения зависимостимежду людьми», отже, вонивиділяють такі типи влади: економічну, політичну, соціальну, духовну. Політична владавиступає як особливий різновид публічної влади, яка символізує державну владу.Державна влада склалася як особливий вид владних відносин, особливою ознакоюяких – є виконання державної волі. Вони характеризували державу як монополіставолі – «появлениеединой, надо всем в государстве господствующей воли » [62, с.8-10].
В зарубіжнійнауці існує багато тлумачень цього терміну, які іноді досить сильно різняться.Досить часто дослідники анархізму звужують його на свій смак – чи то дополітичної доктрини, течії або стану безладу, у той час як прихильники цієїтеорії створили широкий спектр суджень про свої погляди. Для них це і теорія, істиль життя, можливість самоствердження. Звичайно саме відсутність певноїсистематизації вплинула на появу великої кількості різновидів анархізму.Незважаючи на розбіжності у цілях та засобах їх об'єднує два основнихпостулати: проблему свободи людини, людини високоморальної, яка здатна «правильно» поводитись у суспільстві («в суспільстві, що складається звідповідальних істот правила поступово зникнуть») та питання скасування держави в особі державних інститутів [12, с.1].
М.Веберохарактеризував владу як узаконене застосування насильства. Тобто, на думкуанархістів, держава монополізує владу на певній території та карає порушниківцієї монополії. Деспотизм полягає не у формі держави, а у її сутності [12, с.2].
В історіїросійської політичної та правової думки XIX-XX cт., на думку С.Ф.Ударцева, можнавиділити такі етапи еволюції анархічної думки:
1) 1830 – 1870рр. – формування раннього класичного анархізму.
2) 1870 – поч. XX ст. – становлення та розвитокпізнього класичного анархізму.
3) 1903 – доперіоду громадянської війни (1917-1920рр.) – криза класичного анархізму.Початок формування посткласичного анархізму.
4) 1918-1920 до1930 р. – еволюція течій посткласичного анархізму (еміграція).
5) 2пол.1980-х –до сучасності – формування сучасного посткласичного анархізму на території СРСРта СНД [75, с.12].
Початковий етаппов'язаний з розвитком поглядів М.Бакуніна. Елементи теорії М.Бакунінаперейняли (рецепіювали), такі діячі: в лівому слов'янофільстві (К.Аксаков), внігілізмі (В.Зайцев, Н.Соколов). До цього етапу відносять анархічний вплив наросійське народництво та політичну еміграцію (М.Сажин, З.Раллі) та ін.
Другий та третійетап пов'язаний з творчістю П.О.Кропоткіна – основної фігури в історіїанархізму кін. XIX – поч.XX ст. Особливістю другогоетапу є його закордонний характер (емігрантський етап). Третій етапхарактеризувався відродженням анархізму як політичної течії на території Росії(з 1903 р.). Відносини між анархістами будувались на основі співпраціемігрантських та місцевих осередків. До цього етапу відносять зародженняхристиянського анархізму (праці Л.М.Толстого та В.Черкезова). З третім етапомпов'язана творчість: О.Борового, Г.Гогеліа, П.Турчанінова, Я.Киріловського.
Етап посткласичногоанархізму базується на теоретичних доробках О.Борового, А.Солоновича,А.Кареліна, А.Гордіна, Г.Максімова, В.Ейхенбаума, А.Атабекяна.
На сучасномуетапі формування пізнього посткласичного анархізму провідними лідерами втеоретичному осмисленні проблем анархізму є А.Ісаєв, А.Червяков, А.Шубін,П.Рауш, М.Цовша [75, с.12]. Характерною особливістю цього етапу є домінуваннясинтетичних організацій, які є результатом компромісу, і тому активно діють натеренах таких країн як Франція, Італія (Федерація Італійських Анархістів),Польща (Федерація Анархістів Польщі), Україна, Росія. Вони прагнуть об'єднатирізні течії анархізму на модерних засадах у рамках монолітної партійноїструктури [12, с.2]. Періодична зміна географічної «концентрації»теоретиків анархізму пов'язана із зміною політичних режимів, репресіямистосовно теоретиків, рівнем політичної свободи та політичним станом усуспільстві.
Власне еволюціяанархізму – складний процес пов'язаний з пристосуванням теорії до новихісторичних умов. Така зміна призводила до переосмислення певних ідеологічних,теоретичних установок з метою пристосування теорії до нових суспільних умов.Так, відбувся перехід від класичного до посткласичного анархізму, який взяв заоснову цілу низку фундаментальних ідей класичного анархізму, але в оновленомувигляді висунув ряд нових положень. Такий перехід супроводжувався появою цілоїнизки нових течій та напрямів. Отже, посткласичний анархізм інтегрував дваосновних напрямки еволюції анархізму:
а) напрямвідносної модернізації – зберігався значний зв'язок класичної та оновленоїтеорії (неокласичний анархізм);
б) напряммаксимально радикальної модернізації – мінімальний зв'язок з класичною теорієюз акцентом на власні теоретичні напрацювання, чи власні методи досягнення мети(некласичний анархізм).
С.Ф.Ударцеввиділяє цілий ряд особливостей посткласичного анархізму:
— критичнеставлення до класичного анархізму у розумінні збереження теоретичних основанархізму;
— більш розвиненаметодологічна основа, яка виробила містицизм та інтуїтивізм;
— наростанняспівпраці на основі толерантного ставлення до інших політичних течій:марксизму, лібералізму;
— активнаінтеграція здобутків та напрацювань суспільних, природничих, гуманітарних наукдля створення синтетичних теорій (політичних, філософських);
— постановкацілої низки проблемних питань (про співвідношення права та закону, про рольбюрократичного апарату);
— поява концепційпланетарного та космічного рівня;
— збільшенняуваги у пізнанні людиною своєї індивідуальності, прав та свобод, творчості;
— дослідження тааналіз історичного розвитку держав.
Некласичнінапрямки анархізму розробляли концепцію свободи особистості, вони ілюструвалинезахищеність особистості на прикладах війн та революцій початку XX ст. [75, с.15-16].
1.2 Класифікаціяанархізму
Питаннякласифікації анархізму є досить дискусійним, оскільки науковці використовуютьрізні підходи у дослідженні анархізму. Розроблялись класифікації на основі наоснові ідеологічних, філософських, суспільних поглядів теоретиківанархістського руху. Розробкою класифікацій займались історики, політологи,філософи, економісти. Вони намагались дослідити диференціацію анархістськоїтеорії.
Так,Ф.Я.Полянський у праці «Социализми современный анархизм» використав традиційний поділ анархізму на анархо-індивідуалізм,анархо-комунізм. Всі течії анархізму (крім вчень М.Бакуніна, П.Кропоткіна таанархо-синдикалізму) науковець відносив до анархо-індивідуалізму. Ванархо-індивідуалізмі він виділяв «християнський анархізм»(Л.М.Толстой), «антиінтелегентський анархізм» (Я.В.Махайський), «максимализм»(Е.Тагин) та власне анархо-індивідуалізм (видавництво "Індивідуаліст",О.Віконт, О.Боровий), «чистий анархізм» (Л.Черний), «революційнийанархізм» (Я.Новомирський), «містичний анархізм» (Г.Чулков,В.Іванов). Дана класифікація не розглядала течії анархізму після 1917р. [75, с.11-20].
С.Н.Канев у своїйпраці «Октябрьская революция и крах анархизма» виділяв такі ідейнітечії в російському анархізмі: анархо-комунізм, анархо-синдикалізм,анархо-індивідуалізм. Паралельно виділялись відгалуження: анархізм-федералізм,анархізм-універсалізм, анархізм-біокосмізам, неонігілізм, «махайська течія»,містичний анархізм, «мирні анархісти» (християнська течія — толстовство) [38, с.33-34].
Л.М.Спірін усвоїй праці «Крушениепомещичьих и буржуазних партий в России (нач. XX в.-1920 г)» розробив класифікацію на основіпрактичної діяльності різних організацій та анархічних груп. Він виділяворганізації таких ідейних напрямків:
1)анархісти-комуністи (1903-1906, 1907-1908, 1917-1922 рр.);
2)анархісти-синдикалісти (1905-1906, 1908-1909, 1917-1926 рр.);
3)анархісти-махаєвці (1900 р.);
4)анархо-махновці (1918-1921 рр.).
Л.М.Спірінпомітив, що в процесі еволюції анархістської свідомості відбувались певні «відгалуження»:від анархо-комунізму – анархо-кооператори; від анархізму-синдикалізму –анархо-федералісти; від анархо-індивідуадізму – містичного анархізму,пананархізму, анархізму-універсалізму та біокосмізму [72, с.304-309].
В.Г.Графський всучасному анархізмі виділяє такі ідейні напрямки: анархо-індивідуалізм,анархо-синдикалізм, анархо-фашизм, анархо-тероризм, анархо-капіталізм. Данакласифікація враховує ідеології анархізму та їхній зв'язок з ідеологіямитоталітарних держав [29, с.112].
На думку С.Ф.Ударцева,класифікація анархізму має враховувати цілий комплекс ознак, які базуються наеволюції анархістської свідомості. Для систематизації науковець використавлітературний термін «класичний анархізм» у характеристиці періодусер. XIX – поч. XX ст. Також автор врахував новіісторичні обставини, які сприяли формуванню модифікованого анархізму – «посткласичнийанархізм», а для характеристики еволюційної складової – поняття «неокласичнийанархізм». У характеристиці перехідних форм вводяться поняття «ранній» та «пізній» анархізм. Отже, враховуючи всі вищеперераховані обставини С.Ф.Ударцев пропонує таку періодизацію анархізму:
I. Класичний анархізм
1.1 Ранній (анархізм-колективізм,М.Бакунін);
1.2 Пізній(анархізм-комунізм, П.Кропоткін);
1.2.2 Християнський(Л.М.Толстой);
II. Посткласичнийанархізм
2.1 Ранній
2.1.1 Неокласичнийанархізм:
а)анархізм-індивідуалізм, неонігілізм (О.Віконт);
б) християнський(«непротивленческий») анархізм толстовців (В.Черкезов);
в) комуністичнийанархізм, ідеї після 1917р.(анархо-універсалізм, анархо-кооператори),(А.Карелін, А.Атабекян);
г)анархізм-синдикалізм (Я.Новомірський, Г.Максімов, В.Волін);
2.1.2 Некласичнийанархізм:
а) асоціальнийанархізм (Л.Черний);
б)анархізм-гуманізм (О.Боровий);
в)анархізм-універсалізм (пананархізм), (А.Гордін);
г)анархізм-біокосмізм (А.Святогор, П.Іваницький);
д) містичнийанархізм, ранній(Г.Чулков) та пізній (А.Солонович );
2.2 Пізнійпосткласичний анархізм (сучасний):
2.2.1 Сучаснийнеокласичний анархізм (анархо-синдикалізм, толстовство, анархо-індивідуалізм,анархо-комунізм);
2.2.2 Сучаснийнекласичний анархізм (містичний, біокосмізм, універсалізм);
2.2.3 Нові течіїпосткласичного анархізму (анархо-екологісти, «помаранчеві анархісти»,синтетичний анархізм) [75, с.18-19].
В залежності відмети дослідження можуть використовуватись і додаткові класифікації, якігрунтуються на систематизації ідей, теорій та організаційних форм анархізму.Так, відносно ставлення до релігії анархізм поділяють на атеїстичний(анархо-комунізм) та релігійний (християнський), позаконфесійний (містичний). Взалежності від теоретичних планів стосовно майбутнього суспільного ладуанархізм поділяють: соціалістичний, комуністичний (анархо-комунізм,анархо-синдикалізм), постсоціалістичний (анархізм-універсалізм), анархо-капіталізм(напрям сучасного анархізму), що орієнтований на поєднання соціалізму такапіталізму. В залежності від рівня поширення теоретичних концепцій –планетарний (бакунізм) та космічний (біокосмізм, містичний анархізм). Залежновід пріорітетної проблеми стосовно майбутнього устрою – анархо-федералізм,анархо-кооперативізм.
Залежно відврахування перехідних форм в еволюції анархічної свідомості виділяють –антиінтелегентський (Я.Махайський), анархо-більшовизм (група «Робітничаопозиція»), анархо-максималізм. В залежності від ставлення до військовихдій – антимілітаризм (толстовство), анархо-пацифізм та анархізм, що визнавав «справедливі»війни (вчення П.Кропоткіна). Залежно від участі в політичному житті анархізмподіляють: пасивний («непротивленческий» — толстовство) та активний анархізм(більшість напрямів). Залежно від ставлення до терору – противники терору(толстовство, містичний анархізм) та анархо-тероризм (окремі напрямкианархо-комуністів, анархо-синдикалістів, анархо-індивідуалістів). В залежностівід ставлення до революції – революційний (анархо-комунізм,анархо-синдикалізм), еволюційний та реформістський (релігійний).
ДослідникА.Л.Нікітін запропонував в основу класифікації покласти поділ на три ідейнінапрями:
1) залежновід способів боротьби «вільної особистості » проти держави (терор, експропріація,бунт);
2) напрямки,що в основу своєї діяльності поклали боротьбу з «капіталістичним ігом»за допомогою перерозподілу національних багатств (анархо-кооператори,анархо-синдикалісти);
3) напрями,які прагнули звільнити особистість від ідеологічного «пресу» держави та релігії. Звільнення грунтувалось насамовдосконаленні особистості [58, с.90].
Отже, в науковійлітературі розроблена ціла низка класифікації, які базуються на різних підходахдо дослідження анархістського руху. Варто зазначити, що кожен з напрямів уанархізмі був самодостатнім, оскільки крім ідеологічної основи анархістськіідеї мислителів втілювались практично.
Ідеї безвладдя,свободи та рівності набули поширення під час народницького руху, вони малимісце в революційних подіях 1905-1907 рр., 1917 р., періоду громадянської війни1917-1922 рр.
На думкуанархістів, узурпація влади більшовиками після 1917 р. породила жорсткуцентралізовану систему державної влади в, якій особистість втрачала можливістьвибору: «большевики– ныне царствующая самодержавная коммунистическая партия, — воспользувавшисьдоверием рабочих захватили власть в свои руки, насадили чрезвычаек… задушиливсякую мысль… а сами, завладев фабриками и заводами, хлебом и всем, чем владелабуржуазия… стали неограниченно властвовать» [41, с.324]. Цілий ряд стосовно майбутньогорадянської держави були трагічно пророчими для російського народу.
Зокрема Р.Дальписав, що державна влада базується на примусі та авторитеті управління, алюдській натурі притаманний автономізм. Історія довела, що остаточноговирішення цього конфлікту не існує – отже, стверджують анархісти, тільки станбезвладдя буде найбільшим досягненням людства. Державницький напрям спростовуєтакий підхід, справедливо вважаючи, що досягти стану, який пропагують анархістинеможливо – утопія. На цьому суперечки щодо можливостей анархізму незакінчуються, бо приклади існування такого стану знайти можна, слід згадати проплемена (Eskimo) на пн. Канади, які століттями жили бездержави об'єднуючись сім'ями в маленькі групи. На прикладі цих суперечок впадаєв око та особливість, що причиною конфлікту не є постулати анархізму, а лише їхздатність до нормального функціонування [12, с.1].
1.3 Основніідеологічні напрямки
Традиційновизначають чотири основні напрями в анархізмі – індивідуалістичний (М.Штірнер),мютюелістичний (П.Прудон), колективістський (М.Бакунін) та комуністичний(П.Кропоткін). Такий поділ базується на ставленні ідеологів анархізму доправа власності та до майбутнього суспільного устрою [пон, с.11].
Так, найпершимможна вважати анархо-індивідуалізм Макса Штірнера (справжнє ім'яЙоган Шмідт) (1806-1856 рр.). М.Штірнер – представник німецькоїполітико-правової та філософської думки.
Навчався уБерлінському університеті. З 1844 р. працював вчителем німецької мови вжіночому пансіоні. Згодом займався літературною діяльністю. Після розчарувань удержавних посадах стає підприємцем та розпочинає власну торгівельну справу.Зайнявшись торгівлею Штірнер у повній мірі відчув тиск держави та великогокапіталу, які «притісняли» дрібного власника у свободіторгівлі.
Ідейний світоглядМ.Штірнера формувався у міському гуртку «Вільних» (1842 р.), щооб'єднав науковців, публіцистів, торговців, студентів. Члени гурткаобговорювали причини консервативності та реакційності держави. На думку членівгуртка, основною причиною консервативності була релігія, яка гальмувалареформи, науковий та суспільний прогрес [38, с.52].
Основиіндивідуалістичної теорії викладені у праці "Єдиний та його власність"(1844 р.). До основних «постулатів» даної теорії відносять: вищістьособистих інтересів людини, індивідуалізм, що переростає у егоїзм, захистприватної власності та невтручання влади у життя громадян. Вихідним положенняміндивідуалістичної теорії є — культ «Я» незалежної, автономної,самодостатньої особистості, яка має звільнитись від усіх обмежень. М.Штірнерназивав себе «смертельним ворогом держави», яка обмежує свободу особистості. Надумку М.Штірнера, у держави є тільки одна альтернатива: «вона або я» [37, с.65].
Майбутнєсуспільство М.Штірнер бачив без держави, замість неї створювався «союз егоїстів». Штірнер вважав, що мільйонистражденних егоїстів об'єднавшись зметуть державу [38, с.54]. Звільнившись від обмеженьособистість починає ставити власний інтерес вище всього, так формується девізегоїстів: "Для мене немає нічого вищогоза мене!". Рушієм суспільних змін Штірнервважав, бунт особистостей, які визнають основним законом власне благо. Штірнеру своїй теорії досить чітко розмежував поняття бунту та революції. На думкуШтірнера, революція передбачає зміну існуючих суспільних та державних умов,тобто в своїй основі революція несе певний устрій. Бунт на думку Штірнера, несеможливість задоволення власного блага: «достигнуть того, чтобы не нас устраивали, а мыустраивались бы сами и не возлагали надежд на различные институты» [38, с.62].
Теорія М.Штірнеравідкидала необхідність ведення політичної боротьби. Натомість пропонувалосьведення економічного спротиву, який мали очолити економічні організації типу «суспільних пекарень» (професійних об'єднань): «рабочим стоит лишь остановитьработу, взглянуть на виработаные продукты, как на свои, и пользоваться ими»[38, с.66].
Індивідуалістичнатеорія відкидала необхідність створення політичних партій, оскільки індивідуалізмта партійна відповідальність – несумісні. Егоїстичний «Я» повинензавжди враховувати власні інтереси, отже потрапивши до будь-якої партії особаповинна використовувати її у власних корисливих цілях, якщо власні інтереси таінтереси партії розбігаються її слід покинути.
Поява книгиШтірнера в Росії стала каталізатором для розробки проблеми звільненняособистості в революційно-демократичному русі. Так, В.Г.Белінськийрозмірковуючи про егоїзм визначав його як другорядну та руйнівну складову життялюдини: «это –разъедающее, а не связывающее начало… ». На думку мислителя, в чистомувигляді егоїзм спонукаєособистість до втрати моральних принципів. В.ГБелінський розглядав суспільство як сукупність особистостей, які маютьдуалістичні інтереси: власні інтереси та інтереси суспільні [37, с.56-57].
М.ГЧернишевський, досліджуючи проблему свободи особистості, розробив теоріюрозумного егоїзму, в якій поєднались два принципи: задоволення потреб власногоорганізму та принцип взаємного блага, який є природною властивістю людськоїнатури. Дані принципи були описані в романі «Что делать?» устами одного з героїв – Рахметова: «мы требуем длялюдей полного наслаждения жизью — вообще». Відповідно до цих принципів, чимбільше дія окремої людини відповідає інтересам суспільства, тим більшальтруїстичний характер вона носить [38, с.60-61].
Отже, теоріяіндивідуалізму збагатила філософську думку цілим рядом нових підходів увизначенні потреб особистості та відповідно описала можливості їх задоволення.Вона спонукала науковців та мислителів до розробки проблем співвідношенняособистих та суспільних інтересів, проблем етики та моралі. На сучасному етапідана теорія є в більшій мірі не впливовою.
Мютюелістичнатеорія анархізму.
Творцем цієїтеорії бувП'єр Жозеф Прудон (1809-1865 рр.). Саме він вводить термінанархізм та засновує мютюелістичний напрям анархізму. П.Прудон був депутатомНаціональних зборів Франції, але на відміну від більшості представниківсоціалістичного напряму він не займався практичною революційною діяльністю, арозробляв теоретичні аспекти різних суспільних проблем. На початковому етапівплив на його творчість, формування концепцій мала теорія Фур'є, проте невдовзівін створив власну, абсолютно самостійну теорію. Основні принципи теоріїП.Прудона викладені в працях: «Система економічних протиріч чи філософіябідноти» (1846), «Що таке власність?» (1864), «Про війну імир» (1861), «Про засади федералізму» (1863).
У своїх працяхП.Прудон обстоював такий суспільний лад, який базувався б на взаємній співпрацівсіх членів суспільства з гарантованою свободою людської особистості. Йогоідеал – суспільна асоціація дрібних власників, які мали б рівну за розмірамивласність, яка була найважливішою умовою свободи особи. Теоретик критикував яккапіталістичне, так і комуністичне суспільство, оскільки розробив «третюформулу» – синтез спільності та власності. Цей "ідеальний" стан науковець визначив як анархія: «Анархия – отсутствие господина,суверена… свобода есть анархия… Высшая степень совершенства заключается всоидинении порядка с анархией» [38, с.35].
П.Прудонзаперечував будь-яку державність як основне суспільне зло, не схвалював ідеюкласової та політичної боротьби. Він критикував систему парламентаризму,оскільки в його розумінні вона була осередком політичної боротьби. На йогодумку, парламентська система мала ряд недоліків: по-перше, представництвосуперечить ідеї суверенності, оскільки рішення парламенту не є виявом цієїсуверенності; по-друге, парламентська демократія є тільки математичноюбільшістю, оскільки не враховуються інтереси меншості та окремого індивіда.
На думкуП.Прудона, треба повалити буржуазну державу, ліквідувати центризм ізагальнонаціональну владу, але ліквідація державного апарату не має привести доліквідації права та свавілля. Натомість П.Прудон висунув ідею федералізму. Уйого розумінні федерація повинна складатись із сукупності самостійнихтериторіальних одиниць, пов'язаних між собою взаємовигідними та рівноправнимидоговірними відносинами. Такі територіальні одиниці можуть утворювати будь-якігрупи населення: раси, національності, міста тощо. По суті, федерація П.Прудона– комунальний устрій.
Організаціясуспільства на принципах комунального устрою повинна мати «аполітичний» характер, і не передбачати поділу наволодарів та підлеглих. Він так, визначав статус окремої комуни: кожна комунамає право на самоврядування, адміністрацію, збір податків, розпорядженнявласністю та своїми податками. Вона має право мати свою поліцію, національнугвардію (армію), призначати суддів, мати газети, банки. Крім економічноїсамостійності кожна комуна має право видавати свої закони і навіть мати власнурелігію. Тобто, по суті, кожна комуна є практично суверенною.
Замість політикив управлінні комунами з'являється наукова організація суспільства, дезаконодавча влада має належати лише розуму. Зокрема, «законодавча влада належить лишерозуму, який методично визнаний та доведений», оскільки «правдаі законність не залежать від нашої згоди, так само як і математична істина» [38, с.78]. Для пізнання та розумінняуправління необхідні розмірковування та навчання. Виконавча влада у комунахналежить народу як охоронцю закону.
Головним джереломсуспільних бід та конфліктів П.Прудон вважав гроші, які, за його словами, даютьзмогу не працювати та мати доходи за рахунок доходів з праці інших. Звідси йогоідея «банку обміну» – обмін товарами за посередництвомспеціальної інституції, яка буде надавати робітникам «марки праці» для обміну та буде надаватибезвідсотковий кредит потрібною продукцією. Мислитель стверджував, що будь-якавласність, яка не здобута власною працею – крадіжка.
Тобто, урозумінні П.Прудона справедливий лад мав базуватись на самоврядуванніробітничих груп. Цей лад не заперечував приватної власності, оскільки власність– елемент свободи.
П.Прудон створивконцепцію «мютюелізму» (взаємності послуг, якої можна досягтипереконанням). Мютюелізм – це система рівноваги між рівнимисилами, де кожній силі забезпечено однакові права за умови виконання однаковихобов'язків. Відносини між рівностатусними суб'єктами мають грунтуватись наобміні послугами за певні послуги. На думку П.Прудона, усі суспільні зміни маливідбуватись еволюційним шляхом: «якщо піднялись ідеї, каміння бруківкипідніметься саме » [75, с.129].
Саме Прудон бувавтором вислову, який згодом став крилатим –
«Анархія – мати порядку!». Порядок він розглядав якнеобхідність та бажання змін. «Мати» в сенсі предтеча, передумовамайбутнього об'єднання вільних людей за принципом об'єднання професійних груп,родових чи мистецьких угруповань. Ці об'єднання і утворять нації за новимпринципом.
Свободу мислительрозумів з одного боку, як вроджену властивість людської природи, з іншого якпостійну мету розвитку людини. Розвиток цей є постійним, оскільки людськасвідомість розвивається також постійно. Дуалізм цього явища зумовлений подвійністюсамої людини, яка одночасно є істотою індивідуальною, і водночас суспільною,оскільки людина є людиною лише в суспільстві. Забезпечення свободи є тимчинником, що пов'язує особу та суспільство. Свобода у розумінні П.Прудона єінтегральною, оскільки не можна посягнути на свободу взагалі, не порушуючисвободи окремих індивідів, тобто порушуючи свободу окремих індивідівпорушується свобода взагалі. Тому, за Прудоном, анархія – це не абсолютнасвобода діяльності – вона несе в собі почуття нерозривного зв'язку власноїсвободи та свободою інших осіб. Свобода полягає у її взаємному забезпеченні тадотримані індивідами.
На російськуполітичну та правову думку праці П.Прудона мали грандіозний вплив, оскільки вінрозробив цілу концепцію перебудови суспільства. Нове суспільство в своїй основіносило «справедливий» порядок, який теоретично виключав використаннялюдини людиною, людини державою чи владою. Такі ідеї надихали молодихреволюціонерів, які виросли в «поліцейсько-жандармському суспільстві»,які бачили «невігластво» власного народу та хотіли змін. Дані ідеїсприяли якісному розвитку думок та теорій.
Так, О.І.Герцен ззахопленням відреагував на вихід перших праць П.Прудона. Він навіть під часеміграції у 1847 р. входив до парижського гуртка анархістів, згодом входив доскладу редакційної групи анархістської газети [38, с.42].
В 40-50х роках XIX ст. елементи анархістських ідейпростежуються у О.І.Герцена, петрашевців, інших представниківреволюційно-демократичного напрямку. В цей час теорію анархізму розвиваютьМ.Штірнер, П.Прудон. За наступних два десятиліття ідеологія анархізму придбалаще більше прихильників, але як масовий революційний рух анархізм оформився іпочав відігравати певну роль тільки в системі суспільно-політичних поглядівнародників в 70-х роках XIX ст., під впливом ідей М.О.Бакуніна.
Колективістськатеорія анархізму.
МихайлоОлександрович Бакунін (1814-1876 рр.) – основоположник нового напряму ванархізмі – колективістського чи анархо-колективізму.
Визначальнийвплив на формування бакунінської теорії мали філософія Г.Гегеля, згодомдоктрина П.Прудона та марксизм.
М.О.Бакунін –представник російської політично правової та філософської думки. НародивсяМ.О.Бакунін в Тверській губернії в дворянській родині. Після закінченнявійськового училища їде до Москви, щоб викладати математику та готуватися додіяльності професора філософії.
У 1840 р. Бакунінзалишає Росію та їде на навчання до Берліну, де одразу долучився до участі уреволюційних гуртках. У 1842 р. був помічений царською «охранкою» та переїздить до Цюриху. Тут вінпознайомився з німецьким мислителем Вейтлінгом. Через публікацію статей вгазеті «Швейцер республіканер», які підтримували думки Вейтлінга,швейцарська поліція стала характеризувати Бакуніна як прихильника ідеймислителя. Швейцарський уряд звернувся до царського уряду з відозвою прообвинувачення проти Бакуніна. Так, М.Бакунін був змушений емігрувати, втратившидворянський титул та заочно засуджений на заслання до Сибіру. Бакунін непідкорився урядовому наказу і поїхав у Париж. Даний вирок створив Бакунінурепутацію революціонера. У Парижі Бакунін познайомився з Ж.Санд, П.Прудоном,Л.Бланом, К.Марксом.
Післяреволюційних подій 1848-1849 рр. Бакунін був заарештований та засуджений досмертної кари, але вирок був замінений довічним поселенням. Покарання відбувавв Ольмюці, згодом в Петропавлівській фортеці. У 1857 р. був відправлений доСибіру звідки у 1861 р. втік до Лондона. Брав участь у Польському повстанні1863 р… Побував в Італії, Сша.
Помер М.Бакунін 1липня 1876 р. в Берліні, де і був похований [32, с.25-29].
Свої погляди надержаву та право, свою концепцію анархізму виклав у працях: «Бог і держава» (1871), «Держава та анархія» (1873), «Кнуто-германська імперія тасоціальна революція» (1871).
М.Бакунін –основний противник К.Маркса у I Інтернаціоналі, власне їхній конфлікт став однією з причин розколу у I Інтернаціоналі. Внаслідок розколувідбулось утворення анархічного крила в Інтернаціоналі – «Міжнародного альянсу соціалістичноїдемократії» [38, с.117].
Мислитель напочатку 60-х років XIX ст.формує власну концепцію, основним постулатом якої були абсолютна свобода особи,знищення держави, приватної власності, натомість основою суспільних змінставала колективна форма власності заснована на традиціях російської общини. Навідміну від теорії М.Штірнера та П.Прудона, для теорії М.Бакуніна притаманнареволюційна спрямованість ідей.
М.Бакуніннамагався здійснити в Росії соціальну революцію, яка стала б каталізаторомповалення держави, оскільки в його розумінні держава – джерело соціальноїнерівності: «Мыобявляем себя врагами всякойправительственой, государственой власти… и думаем, что народ может бытьтолько тогда счаслив, свободен, когда… он сам создаст свою жизнь» [9, с.525].
Також необхідновиділити цілий ряд принципів анархізму, які знайшли відображення в теоріїМ.Бакуніна: заперечення державної форми організації суспільства, індивідуалізм,федералізм, заперечення парламентаризму, аполітизм. М.Бакунін вважав, щоосновою будь-якої політичної чи соціальної організації має стати принцип «знизуверх» – принцип федералізму. Цей принцип мав втілюватись за допомогоювстановлення автономії особистості та общини, які за допомогою договору можутьоб'єднатись та створити міжнародну федерацію.
У своїй теоріїМ.Бакунін стверджував, що соціальна революція – це світове явище, оскількиосновною причиною революції є ступінь пригноблення робітників та людей праці(селян). Революція народжується з небажання цих прошарків жити в умовахпригноблення. В теорії соціальної революції особливе місце займала проблемабунту, який він розглядав як засіб повалення старого устрою. У теоріїМ.Бакуніна поняття революції та бунту – тотожні, тобто бунт М.Бакунінхарактеризував як універсальний засіб спротиву проти будь-якого пригноблення.За допомогою бунту Бакунін намагався вплинути на селянську общину, яка на йогодумку ще «спала»: «Главный недостаток делающий до сих пор невозможнымвсеобщее народное восстание в России, — это замкнутость общин и крестьянскихмиров» [9, с.522].
Але Бакунінзазначав, що незважаючи на замкнутість слов'янський народ на відміну віднімецького має більшу схильність до антиетатизму та бунту, це проявилосьісторично у спротиві Новгорода та Пскова проти московських царів, бунтахС.Разіна та Е.Пугачова. Бакунін намагався виділити основні причини, якіспонукали людей до бунту: "И во всех этих чисто народных движениях мы находим ту жененависть к государству, то же стремление к созданию вольно-общинногокрестьянского мира" [9, с.332]. Бакунін розглядав общину якрозширення роду в якій не було раба чи деспота, в якій всі були в рівнихумовах. Єдиними суб'єктами, що порушували общинну гармонію були монарх,чиновники та розбійники. Якщо монарх стоїть над общиною, то розбійник можевиступити навіть проти монарха, тобто, М.Бакунін визначав С.Разіна таЕ.Пугачова як перших революціонерів, які змогли об'єднати селян у боротьбі засвободу. Бунт «человеческогоиндивида против всякой божественной и человеческой, коллективной ииндивидуальной власти» Бакунін розглядав, як боротьбу за свободу [38, с.129].
Бакунін розглядавнеобхідність злиття селянських бунтів у «велику революцію», але поставала проблема замкнутості общини, яка вирішуваласьза допомогою встановлення: «живой бунтовской связи революционной молодежи с разъединеннымиобщинами» [9, с.517]. Під впливом ідей Бакуніна середросійської молоді зароджується ідея «ходіння в народ» з метоюпідготовки селянських виступів.
Іншим варіантомпропаганди анархічної ідеї, був план створення анархістської газети, яка вписьмовій чи усній формі мала повідомляти на всю країну: «о всяком народном, крестъянскомили фабричном бунте… для того чтобы наш работник не чуствовал себя одиноким» [9, с.523]. Всі ці принципи та ідеї надумку С.Н.Канева, мали планетарний характер [38, с.114].
Основною метоюбунту за Бакуніним, було вирішення двох основних завдань: досягнення політичноїрівності за допомогою повалення авторитетів та держави та економічногозавдання, оскільки економіка визначала політичні та духовні процеси. Рушійнимисилами усіх суспільних змін ставало селянство, яке може «розбудити»від сну розбійник-революціонер. Також для зародження народної революціїМ.Бакунін пропонував використати свободолюбивих козаків.
Ідея свободи утворчості М.Бакуніна формується в процесі полеміки з іншим ідеологом анархізму– М.Штірнером, який протиставляв свободу власного «я» суспільству та державі. На думку М.Бакуніна, суспільствостановить природне середовище буття особи, натомість її свобода порушуєтьсядержавою, тому досягнення повної свободи можливе шляхом ліквідації держави. Урозумінні Бакуніна, будь-які штучні інституції чи перехідні форми держави укінцевому підсумку завжди спричиняють порушення чи знищення свободи особи.Мислитель підкреслював принципову відмінність становища особи у суспільстві тадержаві. У державі панує право засноване на примусі, у суспільстві – традиціята звичай, а взаємодія індивідів базується на солідарності. При цьому формадержави не має принципового значення, тобто за будь-якого устрою (монархія,республіка) держава несе деспотизм та підпорядкування. Бакунін характеризувавідею диктатури пролетаріату, як апарат керівництва привілейованої меншості.Тому, на думку Бакуніна, для народу не залишається нічого іншого, як знищитидержаву шляхом анархістської революції.
Розглядаючиперспективи майбутнього суспільного устрою, Бакунін особливу увагу приділяєідеї колективізму. Базуючись на твердженні, що людина є істота суспільна, віннамагався окреслити майбутнє життя людей, яке він не мислить поза колективом.Отже, для Бакуніна колективізм є не тільки основним напрямком суспільноїорганізації, але й стає найвищою моральною сферою, яка регулює життя якіндивіда, так і суспільства, що стає організацією солідарності індивідів, якіоднаково користуються всіма необхідними матеріальними благами. На думкуМ.Бакуніна, найбільшого розвитку суспільство досягає у розвитку індивідуальногота колективного. На основі поєднання індивідуального та колективного М.Бакунінстворив теорію – «колективної індивідуальності», під якою мислитель розумів народвцілому, народ не розділений на класи [37, с.130].
Теорія Бакунінаактивно втілювалась у життя під час Ліонського повстання у Франції 27 вересня1870 р., оскільки мислитель був активним учасником цих подій. Під час виступівзачитувалась програма складена М.Бакуніним про скасування адміністративної тадержавної влади, про розпуск муніципальних організацій, які реорганізовувалисьу Комітет Порятунку Франції. Після початку заворушень влади міста досить швидковідновила порядок, отже спроба організувати «анархістську революцію» зазнала невдачі. Досить активно використовувалась теоріяБакуніна під час Іспанської революції 1873 р. Для цієї революції притаманнаідея федералізму, ідея аполітизму [38, с.138].
Після хвиліпоразок Бакунін переосмислив деякі ключові положення власної теорії, вінпідтримав ідею тимчасової необхідності державних інституцій на початковомуетапі революційних змін. У період співробітництва з С.Г.Нечаєвим розроблялисьнові методи боротьби. У брошурі «Витоки революції» Бакунін визначав необхідність використання терористичнихметодів боротьби: «Яд, нож, петля! Революция все равно освящает в єтой борьбе» [38, с.140]. У боротьбі з державоювикористовувались обман, шантаж, хитрість це повністю виправдовувалось теорією.Пізніше ці думки були сформульовані у вигляді формули: «Дух разрушающийєсть дух созидающий!» – це девіз усіх анархістів, що називали себереволюціонерами.
В Росії доситьбагато гуртків з ентузіазмом сприйняли ідеї Бакуніна, а їхня діяльність сталабазуватись на пропаганді ідей анархізму (гурток Долгушина). У гуртках поширюваласьідея «ходіння в народ» з метою підготовки селянських бунтівта здійснення соціальної революції.
Синдикалістськатеорія анархізму
Теоріяанархо-синдикалізму близько стоїть до вчення М.Бакуніна. Це течія в робітничомурусі, у якій пропагується відмова від партійно-політичної системи, а за основуу реорганізації суспільства береться профспілковий зразок організації, якийпереноситься на «загальнодержавний» рівень. Боротьба за політичне таекономічне звільнення робітників має вестися революційними та автономними(звільненими від влади держави) синдикатами (від фр. syndicat — профспілка). Основні вимоги: ліквідаціякапіталістичної економіки, держави, знищення будь-якої влади над людьми,пропаганда бунту [12, с.2].
Засновником цієїтеорії став французький анархіст Жорж Сорель (1847-1922 рр.). Захопившисьмарксизмом, він поступово перейшов до його критики, і сформулював політичнудоктрину синдикалізму, став визнаним лідером та ідеологом однойменного руху,співпрацюючи з конфедерацією праці, заснованою у 1895 році.
Він заперечувавдемократію, парламентаризм, соціалізм – усе, що мало відбиток державності,вважав, що після смерті К.Маркса відбулось утвердження ліберальної демократії,а наступники К.Маркса спотворили його вчення.
Усі суспільнізміни мали відбутись за допомогою збройного повстання – бунту. Головним методомреволюційної боротьби вважав насильство, а засобом перманентної мобілізаціїробітників – страйк, бойкот, саботаж, тобто, економічні методи впливу [68, с.9].
Н.В.Пономарьовзазначає, що на сучасному етапі багато течій у анархізмі стали надбаннямісторії та філософії. Сучасний анархізм він поділив на два основних напрямки –анархо-комунізм та анархо-синдикалізм, які у XX ст.в повній мірі розкрили сутність анархістськоїконцепції змін [62, с.4].
На сьогодні цеодна з найчисельніших течій заснованих на теорії безвладдя, оскільки поширенавона на території Франції (Confederation Nationalde Travail), Італії (ІталійськийСиндикалістський Союз), Іспанії, Росії. На сучасному етапі вже не користуютьсятерором як засобом боротьби, але популяризують власну ідею через міжнародніорганізації [12, с.2].
Анархо-комуністичнатеорія анархізму.
Одна з основнихтеорій російського анархізму, що спиралась на теорію бездержавного комунізму.Творцем цієї теорії був Петро Олексійович Кропоткін (1842-1921 рр.).П.О.Кропоткін був вихідцем з князівської родини, а коріння родоводу сягалодинастії Рюриковичів. Навчався у Пажеському військовому корпусі, післязакінчення якого продовжив навчання у Москві. Значний вплив на формування поглядівП.Кропоткіна здійснило знайомство з революційно-демократичною літературою таперіодикою: «Современник» М.Г.Чернишевського, «Колокол» та «Полярная звезда» О.І.Герцена. З 1872 р. проживав уШвейцарії. У своїх спогадах згадує, з якою пристрастю він займався дослідженнямсоціалістичних праць. У 1873 р. повертається у Росію як анархіст запереконаннями. В Росії входив до гуртка чайковців. Був автором програмногодокументу гуртка – записки «Чиповинні ми займатись розглядом ідеалу майбутнього устрою?». Став активним членом гуртка,оскільки крім теоретичної роботи брав участь у «ходінні в народ» під псевдонімом Бородіна. В програмному документі гурткаідеалом майбутнього устрою була анархія – союз вільних комун безцентралізованої державної влади, приватної власності.
Запропагандистську діяльність та участь у гуртку був заарештований, а покараннявідбував у Петропавлівській фортеці. Після хвороби був переведений доМиколаївського військового шпиталю, звідки втік у червні 1876 року. Після втечіемігрував до Англії, а згодом до Швейцарії, де з 1879 р. був редактором газети «Le Revolte» (Бунтар) [38, с.194-198].
Основні постулативласної теорії виклав у працях: «Записки революціонера» (1885), «Анархізм,його філософія й ідеали» (1896), «Взаємна допомога як фактор розвитку»(1902), «Промови бунтівника», «Завоювання хліба», «Державата її роль в історії», «Етика».
Згідно з йоготеорією «суспільного прогресу», розвиток суспільства здійснюється уформі стрибків та еволюційних процесів, а соціальна революція – закономірнийетап, який призводить до повної ліквідації держави. В своїй теорії він визначивнеобхідність створення анархістських груп, які будуть проводити «тихую подготовительную идейнуюработу» [36, с.11].
Анархію Кропоткінрозглядав як: «Равенствово всем – синоним справедливости. Это и есть анархия», даний стан базувався насвітогляді, що пропагував механічне розуміння явищ суспільного життя, щовизначені об'єктивними законами природи [43, с.301].
Бездержавнесуспільство він уявляв у формі асоціацій – вільно об'єднаних комун тавиробничих общин, у яких не повинно бути жодної форми зовнішнього примусу, щодоконкретного індивіда. У такому суспільстві рішення повинні ухвалювати напідставі спільної згоди та на засадах моралі. Досягти такого стану можливозавдяки анархістській революції. Кропоткін заперечував не тільки приватну, алеі особисту власність. На його думку, одразу ж після повалення існуючого ладу,ліквідації держави повинен бути запроваджений принцип – «кожному за здібностями, кожному запотребами» [12, с.2].
Кропоткінзаперечував необхідність створення будь-якого революційного уряду, не визнававнеобхідності запровадження революційної диктатури, оскільки внаслідокзапровадження диктатури (навіть народної) управління перетворюється надеспотизм та свавілля.
Кропоткінрозглядав державу як штучне утворення, що мало на меті тримати в покорі тапримушувати індивідів працювати на себе. Дане підкорення відбувалось черезінститути влади, які за основу взяли курс на виховання смиренності: «Священник приучает к мисле озаконе, чтобы лучше подчинить его божественному закону, а законник говорит озаконе божественном, чтобы лучше подчинить закону уголовному… понемногу мысльследуэщого поколения принимает религиозный оттенок, оттенок раболепия ивластвования» [43, с.281].
Держава та влададосягає мети за допомогою страху: «детский ум слаб, его так легко покорить при помощистраха».Виходячи з цих позицій, на думку П.Кропоткіна можна сформулювати наступнийпринцип: «несклоняйся ни перед каким авторитетом… не принимай на веру никакого утверждения,если оно не установлено разумом» [43, с.284]. Тобто, автор постійноапелює до розуму людини, який має відкинути міфи.
Закони, які діялив державі і регулювали суспільне життя, він вважав вийнятково сучаснимутворенням, підкреслюючи, що людство століттями існувало без кодифікованогозаконодавства і відносини між людьми регулювались лише звичаями та традиціями.
П.Кропоткіндоводив історичне походження понять: справедливість та рівноправ'я, оскільки щедо християнства був сформульований принцип: «не роби іншим того, чого небажаєш, щоб інші зробили тобі», принцип рівноправ'я здійснювався на основіпринципу таліону – «зуб за зуб, око за око». Ще у Стародавніх племенправила поділялись на два види: обов'язкові (засновані на принципах справедливостіта рівноправ'я) та прості поради, які носили рекомендативний характер. Межеюпокарання за проступки у такому випадку був – суспільний осуд. На думкуП.Кропоткіна у простих порадах було сконцентроване прагнення членів роду бутиподібними чеснішому, сильнішому, щедрішому з представників роду. Ці якості малиуспадкувати майбутні покоління.
На підставікритики вчення Ч.Дарвіна про виживання сильнішого він обгрунтовував законвзаємної допомоги та солідарності, як всезагальний (універсальний) біосоціологічнийзакон. Так, П.Кропоткін визначив три основні етапи формування еволюції людськоїсвідомості: формування суспільного інстинкту, формування поняттясправедливості, почуття самопожертви (альтруїзм) індивіда заради блага роду.Власне у цих положеннях і криється основна відмінність з індивідуалістичноютеорією М.Штірнера, оскільки в екстримальних обставинах людина здатна насамопожертву. Кропоткін виділяє причину зародження солідарності тасамопожертви: «всеболее сложные животные первоначально произошли из колоний простейшихорганизмов… вот почему солидарность не изчезает в человечестве» [43, с.298-299].
Отже, розглянувшитеоретичний блок про дефініцію, класифікацію, основні ідеологічні напрямианархізму, варто зазначити, що анархістська теорія має давню та стрімкуісторію. Вона дифереціювалася залежно від "ідеалу" майбутніхсуспільних перетворень, від теоретичного обгрунтування поняття власності, відпроблеми свободи особистості у суспільстві. Тобто, анархізм – теорія, якакинула виклик державницькому напряму (макіавеллізму) та розкрила власнутеоретичну "ідеальну" модель суспільних перетворень, які грунтувалисьна двох основних принципах – заперечення необхідності держави як формиорганізації суспільства та заперечення будь-якої влади у суспільстві.
Конфлікт міжанархістською та державницькою теорією грунтувався не на проблемах постулатівта теорій, а у функціональній, практичній площині, тобто у здатності донормального функціонування даних теоретичних доробків.
У даному розділірозкривається еволюційна зміна анархістської теорії, що диференціюваласязалежно від характеру суспільних перетворень. Враховуючи характер суспільнихперетворень у теоретичному блоці анархістської теорії простежується визначенанеобхідність у проведенні соціальної анархістської революції, яка має докоріннозмінити основи суспільного устрою та реорганізувати суспільні відносини зановим «справедливим» принципом. Основною ж відмінністю між різниминапрями, які визначались з необхідністю проведення соціальної революції булиформи та методи боротьби, які розділили анархістів на радикалів, реформістів таеволюціоністів.
Крім теоретичних напрацювань, анархісти намагались практично втілити свої ідеї у життя. Власне, наступний розділ буде демонструвати практичний аспект діяльності анархістських організацій: форми та методи революційної боротьби, роль анархістської теорії у революційних подіях в Росії у період
1905-1907 рр., у період 1917 р., у період громадянської війни 1917-1921 рр. та власне роль анархістської теорії у сучасному суспільстві.
Розділ II. Практична реалізація теорії анархізму в Росії
2.1 Анархістська теорія в контексті народницького руху
У 50-60-х рр XIX ст. в Росії наростала криза кріпосницького ладу, яка охопила різні сфери суспільного життя. У даній ситуації, по всій Росії стали виникати гуртки революційно налаштованої молоді.
Проникнення до Росії творів П.Прудона та М.Штірнера сприяли активізації розвитку політичної та філософської думки, обговоренню проблем майбутнього суспільного устрою. Проблеми свободи особистості, федералізму розвивались в своєрідній «полеміці» з російським народництвом. Проблеми звільнення особистості розглядались у працях О.І. Герцена, який характеризував егоїзм як одну з типових рис особистості. Він визначав діалектичне поєднання двох основних рис особистості — егоїстичної та суспільної. Повну свободу особистості О.Герцен пов’язував з соціалізмом, перехід до якого мав здійснитися через селянську общину (ідеологія народницького соціалізму). М.Г. Чернишевський був творцем теорії «розумного егоїзму». Дана теорія грунтується на поєднанні двох рис людської натури: задоволенні потреб власного організму та доброзичливості, яка притаманна всім людям.«Розумний егоїзм» проявлявся у вірному розумінні особистого та суспільного приорітетів. В основі суспільного приорітету лежить загальне благо, тобто загальне прагнення жити в кращих умовах. Молодь сприйняла ці ідеї як заклик до боротьби за соціальне звільнення селян та боротьби з класом «соціальних п’явок» [38, с.58-59].
Народництво — ідеологія та політичний рух частини інтелігенції в Російській імперії другої пол. XIX ст., яка виступала проти залишків кріпосництва і капіталістичного розвитку країни, за повалення самодержавства революційним шляхом. Родоначальниками народництва були О.Герцен і М. Чернишевський. Підґрунтям народництва є віра в соціалістичний потенціал селянства, громаду та артіль як основні форми соціальних відносин, у можливість розвитку Росії, на відміну від країн Західної Європи, некапіталістичним шляхом. Ідеологами народництва в Росії були М. Бакунін (бунтарський, анархічний напрям), П. Лавров (пропагандистський напрям), П. Ткачов (змовницький, терористичний напрям), що зумовлювало три основні напрями, найвпливовішим з яких на поч. 70-х років XIX ст. був бакунізм. Ці три напрями різнилися тактикою, проте сходилися на думці, що майбутній соціалістичний лад має бути бездержавним [36, с.256-257].
Найвідоміші народницькі організації 60-80-х рр. XIX ст.: гуртки — "ішутинців" (1863-1866 рр.), «чайківців» (1869-1874 рр.), «москвичів» (1874-1875 рр.); товариства: «Земля і воля» (1876-1879рр.), «Чорний переділ» (1879-1882 рр.), «Народна воля» (1879-1881рр.).
В другій половині 50-х – початку 60-х рр. суспільно-політична ситуація в Росії загострилася у зв’язку з початком Кримської війни (1853-1856 рр.), яка стала зовнішнім каталізатором майбутніх внутрішніх суспільних змін. В цих умовах утворювалися різноманітні політичні напрями: консервативний (за основу бралося збереження існуючого ладу), ліберально-демократичний (пропагував суспільні зміни шляхом реформ «зверху»; найбільш прийнятною вважали конституційну монархію), революційно-демократичний (пропагував проведення суспільних змін шляхом революційної зміни влади; найкращою формою правління вважали демократичну республіку, розвивали ідеї ліквідації поміщицької власності та приватної власності зокрема, натомість пропагували встановлення суспільної власності; розвивали ідею ліквідації будь-яких національних утисків, а стосунки між народами розглядали в контексті співробітництва). Частина представників революційно-демократичного напряму сповідувала ідею бездержавного устою – анархістська течія.
Кожен з політичних напрямків висував власну програмусоціально-економічних і політичних змін. Основною рушійною силою більшості рухів60-70-х рр. були різночинці. Своїм ідеологом різночинці вважали МиколуГавриловича Чернишевського (1828-1889рр.). На сторінках підцензурного журналу «Современник»М.Чернишевський розробляв програмні та тактичні аспекти перебудови суспільства.У 1858-1859 рр. долучився до обговорення питання про звільнення селян відкріпосної залежності у зв'язку з підготовкою царським урядом проекту селянськоїреформи. Він боровся за те, щоб максимально забезпечити інтереси безправногоселянства внаслідок ліберальної реформи «зверху», виступав за звільненняселян з землею з мінімальним розміром викупу, за участь «всієї нації»у викупних платежах, за збереження общини. Якщо реформу «зверху»ліберали вважали кращим шляхом проведення перетворень в Росії, то Чернишевськийреформу підпорядковував справі підготовки революції. Для проведення суспільнихзмін Чернишевський практично втілював тактику створення "єдиного"антикріпосницького опозиційного фронту, який би сприяв прогресу та єднаннюсуспільної думки. Такий опозиційний фронт являв собою союз частинипредставників революційно-демократичного напряму та лібералів. Після провалурозробки компромісного рішення Чернишевський почав пропагувати ідеїреволюційних змін. Після Маніфесту 19 лютого 1861 року Чернишевський закликавселян до підготовки повстання, а в листопаді 1861 р. сформулював ідею створенняпідпільної організації (1-ої «Землі і волі»), яка мала очолитиселянські виступи. Після цих закликів він був заарештований 7 липня 1862 р.
Власне і в народницькій теорії спостерігалось два основних напрямки:ліберальний та революційний, які виникли після Маніфесту 19 лютого 1861 р, якийнеоднозначно сприйнявся різними політичними силами.
Ліберальний напрям народництва намагався спонукати «верхи» (владу) піти на поступки: звільнити селян з землею без викупу, скликати депутатів для розробки демократичної конституції. Дані тези були висвітлені на сторінках «Великоруса» у першому номері за липень 1861 р. Тактична лінія даного напрямку пропагувала мирні методи боротьби, а революцію вони розглядали як «запасний варіант» у разі невдачі мирного діалогу влади та освідчених людей (інтелігенції). Інтелігенція мала стати рушієм суспільних змін у діалозі з владою.
Революційний напрям народництва представлений прокламацією «Молода Росія», яка була створена в студентському осередку гуртка П.Зайчевського створеного на базі Московського університету. Дана прокламація проголошувала:
— Єдиним виходом з «кабального» становища селян — негайна революція та радикальна зміна основ суспільного устрою.
— На чолі революції — революційна партія керована інтелігентською меншістю на основі широкої народної підтримки.
— Основні завдання — знищення самодержавства, ліквідація поміщицького устрою, ліквідація приватної власності на землю, націоналізація церковного та монастирського майна, наділення селян землею, надання жінкам політичних прав.
— Найкраща форма державного устрою — федеративна республіка з загальним виборчим правом та виборними органами влади та суду.
— Передбачалось визнання незалежності Польщі та Литви. Дана прокламація через свій радикалізм неоднозначно була сприйнята ідеологами народництва. Так, М.Чернишевський та О.Герцен піддали критиці поспішний радикалізм авторів «Молодої Росії», який міг нашкодити підготовці революції. На думку О.Володіна та Ю.Карякіна, в народництві зароджуються думки про розмежування справжньої та уявної революційності, яка проявилася у засобах досягнення поставленої мети [38, с.74-77].
Питання про витоки ідеології народництва, періодизацію, причини зародження та розвитку народництва як політичного напрямку навіть на сьогодні є дискусійними. Частина науковців характеризує народництво як рефлексію на буржуазні, реформістські тенденції розвитку Росії, і вважають, що становлення народництва як політичного руху відбулось у 60-70-х роках XIX ст. Друга частина характеризує народництво як синонім різночинського етапу революційно-демократичного руху 50-60-х років XIX ст., який дотримувався антифеодальної ідеології. Власне обидві ці погляди не заперечують формування нового світосприйняття, нових поривань молодих людей, які прагнули змін.
Головною відмінністю у практичній діяльності народницьких гуртків були способи досягнення мети, які вражали своєю різноманітністю: від теоретичного обговорення суспільних проблем, та пропаганди своїх ідей до тактики терору на основі радикальних закликів.
З кінця 50-х рр. в Росії зароджується нігілізм, усередині якого виникають перші зародки анархістського руху. В основі нігілістичного руху лежав " безумовний індивідуалізм". «Філософський словник дає таке визначення»: Нігілізму — (від лат. nihil- ніщо, нічого) — заперечення загальноприйнятих цінностей: ідеалів, моральних норм, культури, традицій. Особливого поширення набуває в періоди суспільної кризи. Ф.Ніцше характеризував нігілізм як «переоцінку цінностей», до яких він включав: рівність, справедливість, істину тощо. В Росії нігілістичні настрої набули поширення в період глибокої суспільної кризи, коли необхідність заперечення старого ясно усвідомлювалась, а нові ідеали ще не визріли. Такий підхід сприяв формуванню нового типу політичної свідомості, який грунтувався на звільненні від нав’язування будь-якого «суспільного зашморгу», обов’язку. Нігілізм сприяв формуванню нових підходів у розробці теорії революційної демократії [77, с. 445-446].
Ідейним провідником нігілістичного руху в 60-х років вважався
Дмитро Іванович Пісарьов (1840-1868 рр.). Друкованим виданням нігілістичного руху був журнал «Русское слово». Статті Пісарьова привертали увагу демократично налаштованих читачів. Пісарьов виражав настрої революційного нігілізму. Він спирався на теорію «розумного егоїзму» М.Г. Чернишевського, як на знаряддя боротьби проти «зовнішнього примусу та способу подолання обмеження людини» [38, с.122 ].
Нігілізм ще не мав чіткої програми і об'єднував людей радикальних поглядів на основі несприйняття існуючої дійсності. Він не міг бути прийнятий прихильниками Чернишевського, але після численних арештів його послідовників, нігілізм в Росії поширив свій вплив.
Нігілістичний рух не був однорідною масою, він поєднував людей різних поглядів. Типовим представником нігілістичного руху Пісарьов вважав героя романа І. С. Тургенєва «Батьки і діти» — Базарова.
Інший тип нігіліста представлявМикола Андрійович Ішутін (1840-1878 рр.) вільний слухач Московського університету, ідеолог підпільного таємного гуртка «Організація», що керувалася принципом: «Мета виправдовує засоби». Основною метою діяльності гуртка була підготовка селянської соціальної революції. Основним засобом досягнення мети була тактика індивідуального терору. Гурток був частково викритий царською жандармерією в 1866 р. після замаху Д.Каракозова на імператора
Олександра II.
До нігілістичних організацій цього періоду можна також віднести гурток «Вертепників» ідеологом якого був Павло Миколайович Рибніков (1831-1885рр.); катеринославський гурток Миколи Петровича Баліна «Общество самоусовершенствования » (з 1858 р. перейменований у «Пиквикский клуб»).
Формування нігілістичного світогляду описав П.О Кропоткин у праці «Етика». Він характеризував нігілізм як спосіб звільнення від суспільних стереотипів, які неможливо подолати без певного світогляду: "… нигилизм объявил войну так называемой лжи культурной жизни. Его отличительной чертой была абсолютная искренность. И во имя ее… нигилизм отказался… от суеверий, предрассудков, привычек и обычаев, существования которых разум не мог оправдать. Нигилизм признавал только один авторитет — разум… По философским своим понятиям нигилист был позитивист, атеист, эволюционист или материалист… Он порвал, конечно, с суеверием отцов " [43, с.404,405]. Всі зовнішні форми вічливості нігілісти характеризували як лицемірство. Вони виступали проти сентименталізму, який був притаманною рисою "ідеального" устрою російського суспільства. Така поведінка на думку П.Кропоткіна, була «рефлексией против внешней полированности отцов…, что не мешало им быть настоящими дикарями по отношению к женам, детям и крепостным» [44, с.405]. Важливе місце у поширенні ідей нігілізму займали жінки – С. Перовська та В. Батюшкова, які були представницями аристократичних родів. Їх власний приклад продемонстував початок боротьби за рівність прав чоловіка та жінки. Вони виробили своєрідний «кодекс стосунків» між чоловіком та жінкою. Будь-які стосунки розглядалися як продукт любові чи хоча б дружби. Якщо батьки нав'язували шлюб з розрахунку, вони залишали родинний маєток та намагались здобути освіту з метою досягнення особистої незалежності.
До 60-х років в Росії остаточно сформувався індивідуалістичний анархізм, який був переважно нігілістичним. До його представників можна віднести М.В.Соколова, М.Д.Ножина, М.К.Михайловського, О.О.Козлова, що своїми публікаціями перенесли теорії П.Прудона та М.Штірнера на російський грунт. Так, М.В. Соколов намагався поєднати ідеї Прудона з ідеями селянської революційності. В його поглядах чітко простежується зв'язок з теорією Прудона: він розвивав ідею «безвідсоткового кредиту», який виступав засобом захисту селян від експлуатації капіталом. Основи своїх поглядів виклав у працях: «Гроші та торгівля», " Економічні ілюзії", які стали реакцією на реформу 1861р. В концепції Соколова важливе місце займає співвідношення політики та економіки. Він стверджував, що політика поступово буде втрачати свої домінуючі позиції, і назріє процес економічних перетворень, які стануть рушійною силою революційних змін. Соколов подібно Прудону критикував парламентаризм, конституціоналізм та принцип «сакралізованої» державної влади [38, с.75-78].
Отже, у практичній діяльності гуртків революційно-демократичного напрямку у 50-і роки XIX cт. важливе місце займає поширення ідей П. Прудона та М. Штірнера, які критикували власників-латифундистів, пропагували бунт проти держави та консервативного суспільства. Дані думки імпонували революційно налаштованій молоді, яка крім практичної діяльності виробила особливий світогляд, особливе сприйняття дійсності, що грунтувалися на несприйнятті традиційних цінностей. Процес кристалізації нових поглядів притаманних даному періоду описав І.С. Тургенєв у своєму романі «Батьки і діти».
В 60-х роках ідеологи революційно-анархічних рухів посилено
працювали над розробкою теорії революції, але з'явилася вона лише в 70-х роках і пов'язана з ім'ям М.О.Бакуніна, який був творцем анархічної теорії соціальної революції. Революцію Бакунін розглядав у поєднанні двох цілей: політичної — боротьба за політичну рівність без «нав'язаних» авторитетів, та економічної, яка розглядалась в контексті зміни соціально-економічних відносин, які є джерелом визначення політичних форм та суспільної організації. розглядалась можливість виникнення соціальної революції у тих народів, які знаходяться у важких економічних умовах, а народи, що знаходяться в кращих умовах, на його думку, втрачали революційний дух [38, с.123-125].
Розроблена в еміграції теорія соціальної революції, Бакуніна намагалась поширити свої ідеї не тільки у європейському робітничому русі, але і серед революційно-демократичних гуртків та товариств Росії.
Незважаючи на жорстке переслідування з боку влади, гуртки революційно налаштованої молоді продовжували діяти навіть у періоди реакції. Так, після розгрому ішутінського гуртка 1866 р. на теренах Росії діяла ціла низка гуртків та товариств: «Рублевое общество»(назва походить від розміру членського внеску) з відділами у Петербурзі та Москві, «Сморгонская академия», що діяла у Петербурзі, та гуртки Солодовнікової, Суфщинського, Натансона, Перовської. Внаслідок об'єднання частини гуртків у 1869 р. утворюється «Велике товариство пропаганди» (організація революціонерів-Чайківців). Дана організація вела активну революційну пропаганду під час студентських виступів у Петербурзі (1867-1869 рр.) та налагодила зв'язок з емігрантськими революційними центрами, які стали осередками розробки передових ідей та практичних рекомендацій для революціонерів. Практична революційна діяльність одного з ідеологів анархізму П.О.Кропоткіна розпочалась у гуртку М.В.Чайковського. П.Кропоткін був активним учасником «ходіння в народ», займався пропагандою революційних ідей серед робітників столиці під псевдонімом Бородін. Цікавим є факт, що саме П.Кропоткін був автором програми чайківців «Чи повинні ми займатись розглядом ідеалу майбутнього устрою» (1873 р.), яка стала прикладом поєднання революційно-демократичних цінностей та цілої низки анархістських положень. Ідея федералізму стала визначальною у програмі «чайківців». У праці "Єтика" П.Кропоткін описав своє перебування у гуртку: «В эти два года моя жизнь была полна лихорадочной деятельности. … Я находился в семье людей тесно сплоченных для общей цели и взаимные отношения которых были проникнуты глубокой любовью к человечеству … Этот факт оценят в особенности те, которым приходилось когда-нибудь вести политическую агитацию » [43, с.407].
В емігрантському журналі «Народне слово» були викладені основні постулати теорії Бакуніна, який закликав молодь до активної пропаганди з метою пробудження «соціалістичної свідомості». Під впливом цих ідей серед російської молоді зароджується ідея «ходіння в народ» з метою підготовки селянських виступів — бунтів. Молодь мала підготувати та організувати «соціальну революцію».
Основною відмінністю у пропаганді ідеї «ходіння в народ» між різними гуртками була мета, яку переслідували революціонери. Частина революціонерів дотримувалась ідеї поширення освіти серед селян та робітників, яка буде сприяти розумінню прав та свобод народом. Тільки після того, як народ зрозуміє свої права його слід спонукати до бунту. Ідеальною формою правління вважали республіку, а розбудову суспільства планували провести на основі демократизації суспільства. Інша частина революціонерів на основі теорії М. Бакуніна (бунтарська течія народництва) дотримувалась ідей пропаганди «негайного» бунту серед селян. М.Бакунін писав: "… на них можно действовать только путем практики, отнюдь же не посредством теорий… Значит, одною из главных обязанностей революционной молодежи должно быть установление… живой бунтовской связи между разъединенными общинами … Русский мужик невежа, но не дурак … он начал понимать наконец, что у него нет врага пуще царя …, что столь ненавистное ему государство- это сам царь … вот прямая и теперь главная обязанность революционной пропаганды" [9, с.506,517,522]. Бакунін вважав, що для початку великого бунту, який охопить всю Росію, не вистачає маленької "іскри", невеликого поштовху, щоб спалахнув «всенародний пожар» [38, с.157]. Статті Бакуніна сприяли активізації діяльності російської молоді, яка прагнула активної дії у боротьбі з самодержавством. Іншою важливою рисою, що відрізняла анархістів-бунтарів, була пропаганда ідей заперечення держави та аполітизм. У період підготовки «ходіння в народ» представники гуртків різних напрямків збирались разом для вирішення організаційних питань. Незважаючи на різні тактичні завдання різних гуртків, було запропоновано розпочати негайну роботу серед народу з метою підготовки «соціальної революції». На зборах вирішувались практичні аспекти «ходіння в народ»: обговорювались питання необхідності теоретичної підготовки революціонера, тривалості пропаганди серед народу, територіального розподілу сил, необхідності опанування спеціальностей та ремесел робітника, фельдшера, вчителя, коваля, столяра для зближення з народом. Перші спроби «ходіння в народ» відбулись у 1872-1873 роках, а 1874 рік характеризувався початком масового «ходіння в народ», що територіально охопило 37 губерній Росії [38, с.160].
Під час студентських виступів 1867-1869 рр. у Петербурзі розроблялася проект створення підпільного гуртка на засадах чіткої централізації на основі тактики «прямої дії».Отже, утворюється – «Народна розправа». Його ідеологом став Сергій Геннадійович Нечаєв (1847-1882 рр.). Він розробляв ідею створення революційної організації, яка мала об'єднати розпорошений студентський рух. У 1868-1869 рр. був розроблений програмний документ гуртка «Програма революційних дій» у якому чітко окреслювались завдання: "… разрушения государства со всеми его учреждениями для того, чтобы освободить массы народа из рабства умственного, политического и экономического " [37, с.147]. Основним засобом знищення держави, вважалась соціальна революція, яка подібно до теорії Бакуніна розглядалась у формі бунту. С.Нечаєв закликав революціонерів бути рішучими та використовувати будь-які засоби у політичній боротьбі яку, він на відміну від ідеологів анархізму не відкидав. Ідеї децентралізації, поділу революції на політичну та соціальну свідчили про зв'язок його ідей з анархізмом. Після хвилі арештів серед студентів у 1869 році С.Нечаєв емігрує за кордон.
Він був особисто знайомий з М. Бакуніним, М. Огарьовим, О. Герценом. Для ідеологів анархізму Нечаєв був своєрідним «містком» між теорією анархізму та практичним її застосуванням у російському революційному русі. Нечаєв цікавився розробкою практичних аспектів теорії анархізму. Нечаєв, Бакунін та Огарьов спільними зусиллями опублікували цілу низку практичних рекомендацій та прокламацій для революціонерів: «Русские студенти!», «Несколько слов к молодым братьям в России», «Начала революции », «Катахизис революционера», статті «Народної розправи». Ідейна спрямованість даних прокламацій визначалась теорією Бакуніна. Після знайомства з ідеологами анархізму, Нечаєв формулює власні теоретичні підходи, які мають спорідненість з анархістською теорією у концептуальному плані та практичною програмою у формі «Революційного катахизису». М. Бакунін та С.Нечаєв розробляли проект створення російського відділу «Міжнародного альянсу соціалістичної демократії» для поширення ідей анархізму серед революціонерів Росії.
Після повернення в Росію у вересні 1869 року Нечаєв намагався відродити «Народну розправу» на засадах внутрішнього централізму та чіткого підпорядкування. Московський осередок гуртка налічував біля 40 чоловік, Петербурзький біля 20 чоловік. Переважну більшість членів гуртка складали студенти [38, с.151]. Централізована організація гуртка вимагала чіткого підпорядкування усіх його членів. На цьому грунті відбувся конфлікт між Нечаєвим та студентом Івановим, який після виходу з «Народної розправи» намагався утворити власний гурток. Побоюючись викриття гуртка, Нечаєв звинуватив Іванова у зраді і організував його вбивство 21 листопада 1869 року. Дане вбивство мало грандіозний резонанс серед революціонерів, оскільки вперше методи терору були використані проти члена гуртка, а влада організувала відкритий судовий процес проти революціонерів. Незважаючи на політичний колорит судової справи обвинувачення проти Нечаєва грунтувалося на кримінальному злочині.
У листі до Нечаєва (2 червня 1870 року) М. Бакунін виклав своє ставлення до створення гуртка та його організаційної атмосфери. Він характеризував централізацію «Народної розправи», як диктатуру лідера, як єзуїтський шлях, що породжує внутрішню напруженість серед членів гуртка, які замість практичної революційної діяльності займаються розробкою доносів. Бакунін вважав, за основу внутрішнього клімату у колективі довіру, яка переростає у принцип відповідальності та солідарності під час виконання спільної справи [9, с.530-531].
У 70-х роках XIX ст. також діяла ціла низка гуртків, які займались дослідженням та поширенням ідей анархізму на основі теорії М. Бакуніна. Серед них гурток Ф. Н. Лермонтова заснований у Петербурзі у 1863 році. До 1872 року Ф.Н. Лермонтов був членом гуртка «чайковців», але розчарувавшись у пропагандистських методах боротьби організував власний гурток, який займався розповсюдженням анархістських ідей серед революційно налаштованої молоді.
Серед гуртків, які займались поширенням ідей анархізму, помітне місце займав гурток С.Ф.Ковалика. На початковому етапі революційної діяльностіС.Ф. Ковалик співпрацював з Долгушином. Вони спільно розробляли проект створення пунктів пропаганди у Мглинському повіті Чернігівської губернії. У 1873 році під час подорожі за кордон він знайомиться з П. Лавровим, П. Ткачовим та М. Бакуніним, які значною мірою вплинули на формування його світогляду. У 1873 році у Петербурзі він організовує власний гурток, який об'єднав студентів різних навчальних закладів столиці. Членами гуртка Ковалика були: І. Кабліц та І. Чернишов, які в майбутньому стануть організаторами власного гуртка.
Значний вплив на практичну діяльність гуртків здійснила праця М. Бакуніна «Державність та анархія», яка з'явилася в Росії в кінці 1873 року. Дана праця містила теоретичні основи ідеології анархізму та два додатки: «А» та «Б». Додаток «А» став основою програм багатьох гуртків, оскільки містив теоретичні та практичні рекомендації революціонерам Росії. Додаток «Б» характеризував основні завдання міжнародної анархістської організації створеної за кордоном — Слов'янської секції у місті Цюрих. Гуртки, що прийняли за програму додаток «А» розроблений М.Бакуніним, діяли у Москві, Харкові, Нижньому Новгороді, Самарі, Саратові, Оренбурзі, Чернігові, Полтаві, Ярославлі [Ка, с.158].
Теорія М.Бакуніна зазнала часткових змін у трактовці її гуртком
Й. І. Кабліца, який дотримувався думки про необхідність дрібних, локальних селянських виступів – «вспышек». Представники гуртка вважали, що локальні бунти краще будь-якої пропаганди сприяли підготовці загальнонародного виступу. Вони вважали, що цілеспрямована соціалістична пропаганда буде зайвою, оскільки замість неї розроблялись проекти організації дрібних селянських виступів проти місцевої адміністрації [38, с.157]. У 1874 році гурток продовжив роботу у Києві, об'єднавшись з місцевим гуртком під назвою «Комуна». У слідчій справі по «процесу 193-х» даний гурток проходив як – «вспышкопускатели».
Після провалу «ходіння в народ» та викриття більшості гуртків поліцією, влада організувала гучні політичні процеси проти революціонерів — «процес 50-ти» та «процес 193-х». У 1874 році бакуністи, що залишились на волі, почали розробляти нові підходи у пропаганді бунту. Вони вирішили пропагувати ідеї, які були більш актуальні та зрозумілі селянам: перерозподілу землі та виступів від імені царя. Ці ідеї розроблялись у Київському гурту В.К Дебогорія – Мокрієвича, який об'єднав представників різних гуртків, які намагалися продовжувати практичну діяльність після арешту товаришів. Від чайківців перейшли В. Засулич, М. Фроленко, П. Аксельрод. У 1874 році вони розробили план створення "інтелегентського" ядра гуртка з представників бунтарського напрямку. Розроблялась тактика змови серед революціонерів на основі «псевдо покровительства» запланованого повстання з боку монарха, який бачить селянські біди, але не може вплинути на справедливий перерозподіл землі серед селян. Для цього він посилає своїх «таємних» представників, які будуть мати «вірчі грамоти» та устав «Таємної дружини» з закликом до перерозподілу поміщицьких володінь на засадах справедливості. Планувалось створення озброєних загонів з революціонерів та залучених до змови селян. Ці загони у визначений час мали сприяти повстанню серед селян Чигиринського повіту Київської губернії. Вони розгорнули агітацію навколо ідей про подушний перерозподіл землі серед селян замість класичного подвірного поділу. М.Бакунін ознайомившись з цим планом, негативно охарактеризував змовницьку тактику гуртка, оскільки вважав, що: «народ никогда и ни под каким предлогом …обманывать не следует. Это было бы не просто преступно, но и в видах достижения революционного дела вредно … Если ми будем стремиться к освобождению народа путем лжи, мы непременно запутаемся … т.е. будем действовать в смысле и на пользу реакции » [9, с.514-515]. У кінці 1876 року внаслідок негативної оцінки програми дій з боку Бакуніна та проблемами з постачанням зброї гурток розпадається. Керівництво гуртком взяв на себе Я. Стефанович, який продовжив підготовку повстання. Він зайнявся організацією селянського товариства «Таємна дружина» та розробив текст «Святої присяги», яка була «затверджена» царем. Після обряду присяги почали формуватись групи по 25 чоловік, які обрали старост та зобов'язувались не сплачувати податки та закуповувати зброю. Рада старост обирала отамана, який підпорядковувався «царському комісару» – Найді (Я.Стефановичу). Внаслідок конспіративної необізнаності членів дружини організацію викрила поліція. Десятки селян були засудженні нарізні строки та сотні були обвинувачені у співучасті підготовки повстання. В історіографії дана змовницька тактика отримала назву «Чигиринська змова».
Врахувавши недоліки «ходіння в народ» на початковому етапі представники революційного напрямку народництва переконалися у необхідності створення централізованої (монолітної) організації, що об’єднала б представників різних напрямків народництва на основі досягнення спільної мети. Також визріла необхідність створення єдиної більш зрозумілої (чіткої) програми дій, яка б базувалась на узгодженні рішень та на розумінні її принципів серед «народу». Така організація виникла у Петербурзі у 1876 році – «Земля і воля».
Розглядючи значення та поширення бунтарської ідеології варто зазначити, що до «Землі і волі» увійшла ціла низка представників цього напрямку: В. Засулич, Я. Стефонович, П. Аксельрод, С. Ковалик, М. Фроленко, Л. Дейч та інші. Незважаючи на свою «незначну» чисельність в організації, на тлі ідеологічного різноманіття членів «Землі і волі» дані представники сприяли утвердженню цілої низки принципів та положень анархізму, що відобразились у програмних документах організації. Це перш за все «перехід землі до народу», тобто до тих прошарків населення, що її обробляють; принцип колективізму, що проявився у праві общинного користування землею; принцип общинного самоврядування, що проявлявся у переході всіх суспільних важелів до рук общини, яка мала повну автономію та можливість об'єднання з іншими общинами. В цих умовах була розроблена нова тактика дій, спрямована на налагодження «живого» зв'язку з народом, яка проявилась у створенні постійних поселень революціонерів по селах та містечках. Основною метою даної тактики була підготовка народної селянської соціальної революції, яка готувалась за допомогою агітації та «практичної дії» шляхом бунтів та демонстрацій. На думку С.Н. Канєва, в 70-х роках XIX ст. землевольці дотримувались бунтарських принципів, розроблених на основі теорії М. Бакуніна [38, с.169]. Ставши членами новоутвореної «Землі і волі», бакуністи визнали необхідність створення централізованої організації на конспіративних засадах, але відкидали необхідність боротьби за політичні свободи. Саме принципи проведення активної політичної боротьби та боротьби за політичні свободи стали «наріжним» каменем у розгляді нових методів досягнення мети. Історики у характеристиці цього періоду визначають перехід частини народників до «бланкістської» – змовницької тактики ведення політичної боротьби на основі проведення цілої низки терористичних актів.
У серпні 1879 року на петербурзькому з’їзді «Землі і волі» відбувається розкол на основі вибору подальшої тактики дій. Було утворено дві самостійні організації — «Народна воля», яка за основу у політичній боротьбі взяла змовницько-терористичну тактику, та «Чорний переділ», який відкидав необхідність політичної боротьби та залишався на пропагандистських позиціях. Чорнопередільці вважали, що соціалістичний рух без опори серед народу – «штаб без армії» чи ілюзорна величина. Вони дотримувались принципу федералізму. Дана організація поєднала цілу низку принципів анархізму та народницького (селянського) соціалізму, оскільки до її складу увійшли: Я. Стефанович, Л. Дейч, П. Аксельрод, Г. Плеханов, О. Аптекман. У зв'язку з посиленням реакції, викликаної вбивством народовольцями імператора Олександра II, частина чорнопередільців емігрує за кордон. Радянська історіографія досліджуючи процес переходу частини чорнопередільців до ліберального табору, вкладала в нього своєрідну невідповідність принципам анархізму. Інша частина чорнопередільців вдалась до тактики терористичних методів боротьби.
Отже, для 60-70-х років XIX ст. притаманне взаємопроникнення соціалістичної ідеї у різних її різновидах, яка у своєму поширенні не обмежувалась кордонами окремо взятої країни. У кожній країні під впливом цих ідей зароджувались власні моделі перебудови суспільства, власні політичні доктрини та рухи, які мали «народницьку» (народну) спрямованість. Поширення цих ідей було загальноєвропейським явищем, що у своїй суті протиставляло ідеям імперської політики великих держав, ідеї загального блага, свободи вільної особистості, федералізму. Звичайно, ці "ідеальні суспільні моделі" в своїй суті не розкривали практичних методів та шляхів перебудови суспільства, вони лише вимальовували певну загальну концепцію змін. Такий підхід дозволяв радянській історіографії розглядати концепції анархізму, як соціальну утопію, виходячи з позицій класової боротьби та антагонізму, яким, на відміну від анархічної моделі, були притаманні варіанти пошуку класового ворога, який розглядався у формі капіталу (власників капіталістів). Дана теза була тією «ниткою», що поєднувала усі політичні рухи даного напрямку, але моделі перебудови суспільства децентралізована та централізована, співвідношення власності особистої, індивідуальної та колективної, значення та необхідність держави у суспільному регулюванні, значення релігії та моралі, кожен з напрямків трактував відповідно до своєї ідеології.
У момент посилення російського народницького руху на його теоретичніплатформи звернули увагу родоначальники марксизму К. Маркс і Ф. Енгельс,поклавши початок критики народництва, особливо його анархістським ібланкістским течіям. Пропаганда ідей анархізму М.О. Бакуніним мала великийвплив на регіональні організації I Інтернаціоналу, членом якого Бакунін був з1864 р. Тому ця пропаганда і сам зміст анархістської доктрини російськогонародника-анархіста викликала різку критику з боку К.Маркса і Ф.Енгельса, щопризвело до виключення М.Бакуніна з російської секції I інтернаціоналу.
Народництво проявилось як суспільний рух, що залишив значний слід в історії соціально-політичної боротьби російського народу за свободу і землю, як особливе явище російської культури і як ідеологія, що поєднує в один комплекс економічні, політичні, соціалістичні, філософсько-соціологічні ідеї про самобутність російського шляху суспільного розвитку, російське народництво має свою півстолітню історію, але і більш ніж вікову історія свого вивчення. Як ідеологія, що породила новий світогляд, — світогляд, що відкидав багатовікову модель суспільних відносин, що робила одних господарями, а інших «рабами». Не варто ототожнювати народництво з анархізмом, оскільки народництво поєднало цілу низку напрямів, що розвивались відповідно до загальних тенденцій розвитку революційної думки. Дані тенденції еволюціонували від формування нового світогляду до практичного втілення ідей у життя, оскільки акції «ходіння в народ» проводили різні напрями, проект створення централізованої організації належав революціонерам, що врахували попередні невдачі пропаганди.
2.2 Анархістський терор в революційних подіях 1905-1907 рр
До початку революції 1905-1907 рр. в Росії анархісти мали вплив переважно на Півдні країни (головні центри Одеса, Катеринослав), а також на Кавказі та в Польщі [38, с. 29].
В науковій літературі існують думки про територіальне тяжіння анархізму до півдня Росії. В основному це твердження базується на аналізі соціального складу анархістського руху. Адже основну підтримку анархісти одержували від дрібного власника в особі селянина. В цей час в теоретичних працях П.Кропоткіна основний акцент робився на проблемах вирішення земельного питання. Отже, вирішення цих проблем стало головним у теорії російського анархізму. Відносини серед селян на думку анархістів, грунтувалися на обміні, на особистому контакті з виробником міста, тому державне втручання тільки сповільнювало розвиток села. Держава у розумінні анархістів намагалась законодавчо регулювати усі сфери суспільного життя: «Все попадает мало-помалу под власть правительства. Ему не хватает только заведования всей промышленностью и торговлей » [43, с.394].
Невирішеність цілої низки проблем в аграрному секторі сприяла зростанню невдоволення серед селян, які підтримували ідею анархічного бунту, вірили в ідеал «вільного хлібороба», який ідеалізував П.Кропоткін.
До початку революції в анархізмі чітко сформувались три основні ідейні напрями: анархо-комунізм, анархо-синдикалізм та анархо-індивідуалізм кожен з них був представлений цілою низкою більш дрібних напрямів. Ці течії, крім різних програм та цілей, мали різні регіони дій, різні сфери соціального впливу, та різні за змістом періодичні видання.
I. Напередодні революції більшість анархістів була прихильниками ідей анархо-комуністів(″хлібовольців″). Практичну діяльність анархо-комуністи почали з 1903 р. утворивши у Женеві групу «Хліб і воля». Очолили дану групу Г. Гогеліа, Л. Іконникова, М. Церетелі, Г. Деканозов, які в Російській імперії закріпили свій вплив у м. Білосток та Ніжин. У 1903 р. анархо-комуністи («хлібовольці») організували публікацію першого російського анархістського видання за кордоном — журналу «Хліб і воля». На І-му з'їзді анархо-комуністів у грудні 1904 р., у Лондоні були визначені основні стратегічні й тактичні завдання напряму. Головним ідеологом анархо-комуністи вважали П.Кропоткіна. В програмі хлібовольців виділялися наступні пункти:
— Мета та основа усіх змін — «соціальна революція, тобто повне знищення капіталізму і держави та їхня подальша заміна анархічним комунізмом» (бездержавним комуністичним суспільством) [36, с.12].
— Революцію повинен розпочати «загальний страйк знедолених
як в містах, так і в селах».
— Головний метод боротьби – повстання проти експлуататорів [кан, с.200].
Питання про застосування терористичних методів боротьби має вирішуватись тільки місцевими жителями, залежно від конкретної ситуації. В опублікованій у 1903 році статті «О терроре» Г. Гогелія визначав терор як революційну необхідність: " Из всех форм террористической борьбы – децентрализованный террор мы считаем наиболее выгодным и целесообразным". Террор автор статті розглядав у різних формах: аграрний, фабричний, антидержавний, індивідуальний та масовий. Організаційною формою об'єднання анархістів повинна була бути організація створена на засадах добровільної угоди про об’єднання осіб у групи. Відкидалась необхідність співпраці з органами управління — Державною Думою, Установчими зборами чи іншими політичними утвореннями та організаціями.
На 2-му з'їзді (17-18 вересня 1906 р.) в Лондоні П.Кропоткін представив проект резолюції про економічний і політичний аспект революції: «Народная революция, которая продлится несколько лет… извергнет старый порядок вообще и глубоко изменит все экономические отношения вместе с политическим строем» [38, с.229]. В організаційних питаннях П.Кропоткін всіляко заохочував самостійність анархічних груп.
Важливим для хлібовольців було питання майбутнього суспільного ладу створеного за принципами анархо-комунізму. Прихильники П.Кропоткіна уявляли майбутнє суспільство як союз або федерацію вільних общин, об'єднаних договором, де особа, позбавлена державного контролю отримає необмежені можливості для діяльності. Для перебудови економіки П.Кропоткін пропонував децентралізувати промисловість, яка почне розвиватись на основі спеціалізації окремих регіонів. В аграрному питанні П.Кропоткін та його соратники вважали за необхідне передати всю землю, захоплену в результаті революції, народу, тобто тим, хто її обробляє. Передача землі та її розподіл грунтувались на принципі общинної власності. В умовах революції 1905-07 рр. в російському анархо-комунізмі внаслідок різних поглядів на шляхи досягнення мети утворилося декілька нових течій:
— «Безначальці», на чолі з З.М. Романовим і Н.Дивногорским (П.Толстой). В основі ідеології цієї течії лежав терор як спосіб боротьби з самодержавством. Піддавались критиці консервативні морально-єтичні норми, що нав’язувались суспільству державою. Знищити самодержавство передбачалось шляхом «кривавої народної розправи» з узурпаторами влади.
-"Чорнознаменці". Організатором і ідеологом чорнознаменців в Росії був І.З. Гроссман (Рощин). Восени 1905 р. утворилась течія назва походить від кольору прапора анархістів(«чорное знамя»). В революції ця течія відігравала одну з провідних ролей. Соціальну базу чорнознаменців складали представники інтелігенції, робітники та ремісники. Однією з основних умов успішної боротьби вони вважали, створення широкого масового анархічного руху на основі налагодження зв'язків з усіма напрямами у анархізмі. В кінці 1905 р. чорнознаменці розкололися на «безмотивних» терористів на чолі з В. Лапідусом та «анархістів-комунарів». Перші вважали, основною метою діяльності проведення «безмотивного антибуржуазного терору», а другі висловлювалися за проведення антибуржуазної війни у формі стихійних повстань.
II. Ідеологами і організаторами течії анархо-синдикалізму в Росії були Яків Ісаєвич Кирілловській (Д.І.Новомирській), Борис Наумович Крічевській, Володимир Олександрович Поссе. Основною метою своєї діяльності синдикалісти вважали повне та всебічне звільнення праці від всіх форм експлуатації. Нове суспільство являло собою союз вільних професійних об'єднань робітників. Профспілкова організація на думку синдикалістів, була вищою формою організації суспільства. У 1906 році у Петербурзі синдикалісти утворюють виробниче товариство – «Трудовий союз», яке чисельно охопило понад 8,5 тис. робітників. Дане товариство об’єднало робітників та дрібних власників, які були згодні реалізовувати власну продукцію за договірними цінами. Вони створили широку мережу продовольчих «лавок».
Зі всіх видів боротьби синдикалісти визнавали тільки безпосередню, пряму боротьбу робітників з капіталізмом у формі: бойкоту, страйку, саботажу, знищення майна та фізичного насильства над капіталістами. Відданість цим ідеалам привела синдикалістів до ідеї проведення «безпартійного робітничого з'їзду» та до агітації за створення Всеросійської робітничої партії з пролетарів не залежно від існуючих партійних поділів [38, с.218]. Деякі з цих ідей були запозичені у синдикалістів меншовиками.
На початку XX століття в життя були втілені деякі ідеї В.О.Поссе. Він виступав за створення спеціалізованих професійних кооперативів, які мали допомогти робітникам захистити свої професійні та економічні інтереси. Створення таких кооперативів дозволило б уникнути збройних методів боротьби з самодержавством та не застосовувати терор як засіб впливу на суспільство.
Д.І.Новомирській в роки революції очолював організацію синдикалістів в Одесі, де видавав програмні брошури синдикалістів. Одеса вважалася центром синдикалізму в Росії.
III. В Росії до початку революції 1905-1907 рр. зароджується течія анархо — індивідуалізму. Основними представниками анархо-індивідуалізму в Росії були О.Віконт, Н.Бронський, О.Боровий. Ідеологи індивідуалізму брали за основу абсолютну свободу особи як початкову мету та кінцевий ідеал. У період революції анархо-індивідуалізм був репрезентований цілою низкою різновидів індивідуалістичного анархізму:
1. Містичний анархізм. Ідеологом даного напряму був Г.І.Чулков, який у період 1905-1906 рр. розробив основні постулати містичної теорії анархізму. Основними представниками якого була інтелігенція: поети і письменники – З.М. Гордецкий, В.І. Іванов, Р.І. Панчох, Л.Жердин, К.Эрберг та інші. Вони відкидали революційність, а основою суспільних змін вважали внутрішню зміну особистості, яка у різних ситуаціях стояла вище конфлікту. Містичний анархізм на перше місце у своїй теорії ставив розробку питання внутрішньої свободи особистості, яка розглядалась як особлива умова розвитку та еволюції суспільства. Високі моральні якості особистості та критична оцінка інформації мали сприяти переходу від внутрішньої еволюції особистості до розробки шляхів та методів реорганізації суспільства.
На думку А.Л.Нікітіна, основним ідеологічним «девізом» містичної течії в анархізмі була боротьба з догматизмом у релігії, філософії, моралі, політиці, тобто під містикою приховувався нерелігійний особистий досвід. Розробляючи власний світогляд містики переступали через релігійну статику, яка розглядала значення людського життя у спробах відродження втраченого «земного раю». Розвиток суспільства на думку ідеолога даного напряму Г.Чулкова, грунтується на процесі звільнення від одноплановості, обмеженості особистості у розумінні всіх суспільних процесів. На основі цього принципу грунтувалась критика матеріалізму. У 1906 р. цей напрям організовує – «Черний Крест помощи нуждающимся и заключоним анархистам» [58, с.94-98].
2. Асоціативний анархізм. Був представлений в Росії в особі Лева Чернова (псевдонім П.Д.Турчанінов). Його концепція була розроблена на основі праць М.Штірнера, П.Прудона і американського анархіста В.Р.Теккера. Турчанінов виступав за створення політичної асоціації виборців. Основним методом боротьби вважав систематичний терор.
3. Антиінтелегентський анархізм. ". Творцем і теоретиком даного напряму був В.К.Махайській (псевдонім — А.Вольський).Махаєвці", який розглядав інтелегенцію, як специфічний експлуататорський клас, що створив науковий соціалізм для свідомої омани робітників. Він характеризував революцію 1905, як «революцию господ» Махаєвці демонстрували вороже ставлення до інтелігенції, влади і капіталу. [38, с.234].
4. Ще до початку революції активізувалась діяльність ідеологів християнського анархізму. Основи даного вчення розробив Лев Миколайович Толстой, який розглядав усі суспільні зміни з позицій гуманізму. Толстовство було своєрідним мирним, напіврелігійним варіантом анархізму в Росії. Лев Толстой ніколи прямо не називав себе анархістом, проте низка постулатів анархізму: категоричне заперечення держави, відміна смертної кари (як прерогативи влади) поєднували християнську теорію Л.М.Толстого з анархізмом. Толстовці організували видання цілої низки газет та журналів, які закликали людей об'єднуватись у комуни. Члени комун проповідували принципи самоврядування, відмови від участі в державному житті: сплати податків, служби в армії. Все це вносило свій внесок в розвиток анархізму в Росії. Комуни толстовців проіснували в Росії до 1930-х рр. і були остаточно розгромлені більшовиками [80, с.14].
В 1901 р. в Лондоні вийшов перший номер журналу «Вільне слово» під редакцією В.Г.Черткова, де пропагувались ідеї християнського анархізму на основі принципу: «непротивления злу насилием».
Толстовці відкидали революцію як метод боротьби, сповідували принцип аполітизму та заперечували необхідність організації за партійними зразками. Вони прагнули зруйнувати існуючий поміщицький устрій, не роблячи акценту на політичній боротьбі, яка породжувала насилля: «спасение не в насильственной революции, а в христианском освобождении». Толстовці критикували молодь за поспішний радикалізм, вони закликали до пасивного спротиву владі. Вони розуміли, що молодь за допомогою революції прагне швидких суспільних змін, а не розмірковувань про особисте самовдосконалення [38, с.235-236].
На думку А.Нікітіна, поширенню анархістських ідей у кінці XIX-поч.XX ст. сприяв процес наростання конфліктної ситуації на рівні «Особистіть -Суспільство», що почався у кін.XIXст. В цих умовах відбувається процес звільнення особистості від «рудиментарних», феодальних інститутів держави. Зародження ринкових відносин стає каталізатором наростання відчуття безпорадності особи, тобто особистість в умовах збільшення конкуренції відчувала себе незахищеною перед капіталом, оскільки жодних механізмів захисту (трудового законодавства, визначення статусу робітника) розроблено не було. Ці процеси породжували «бунт» індивідуальності, яка втрачала багатовікові соціальні зв'язки. Суспільна реакція, реакція індивідуальності на ці процеси мала кілька проявів: перший прояв мав форму бунту, який ідеалізувався теоретиками анархізму у романтичних поглядах в минуле; інша форма прояву анархізму пов'язана з синдикалізмом, оскільки в своїй основі синдикалізм апелював до ідеалізації історії кооперативного руху Середньовіччя у формі гільдій та цехів. На початку XXст. кооперативний рух трансформується у професійні союзи — профспілки, що виконували функцію «протектора» своїх членів в жорстких умовах ринку [58, с.91].
За своїм соціально-економічним і політичним характером революцію 1905-1907 рр. анархісти охарактеризували як буржуазно-демократичну, яка усунула перешкоди для подальшого розвитку капіталізму. Розроблена П.Кропоткіним анархістська теорія «соціальної революції» у 1905 р. не була сприйнята прихильниками анархізму в Росії. В даний час російський анархізм був представлений різними напрямами. В творах П.Кропоткіна періоду революції продовжує розвиватись теорія революції залежно від зміни суспільних подій. На сторінках періодики з'являються заклики до «самовооружения» населення з метою проведення збройного повстання робітників. Він вважав, що російському народу слід провести «велику революцію» та «глибокий економічний переворот». На думку радянського дослідника М.В Пономарьова, анархісти намагались поєднати буржуазно-демократичну революцію з соціалістичною, і намагалися перескочити через демократичний етап [62, с.54]. Дана характеристика пов'язана з критикою анархістами проектів створення революційного уряду: «Пора, давно покинуть иллюзию революционного правительства, за которую пришлось столько раз … так дорого расплачиваться… никакое правительство не может быть революционным» [43, с.399].
З початку 1904 року посилюється роль анархістських організацій. За 1905-й кількість міст, в яких діяли анархістські організації, зросла з 15-ти до
73-ох. Вони поширили свій вплив на значну територію Росії – від Петербургу до Закавказзя та Далекого Сходу. Принцип аполітизму завадив анархістам створити централізовану організацію за партійним принципом, яка очолила б керівництво регіональними організаціями. Добиваючись розширення свого впливу, анархісти організовували широку пропаганду створивши біля 16-ти друкарень, які публікували брошури і листівки. В еміграції та в Росії анархісти видавали біля 20-ти газет і журналів [38, с.388-389].
На сторінках анархістської преси тактична лінія анархізму характеризувалася як постійний бунт, безперервне повстання проти існуючого суспільного і державного устрою на основі тактики «пропаганди дією». Анархісти нерідко закликали народ готуватися до збройного повстання. Анархістські бойові дружини здійснювали так званий «безмотивний терор». В роки революції тактика політичного і економічного терору, експропріацій у анархістів нерідко зводилась до грабунок. За рахунок вилучених коштів анархістські групи створювали так звані «бойової каси», з яких частина коштів передавалась робітникам. В 1905-07 рр. до анархізму долучилося чимало злочинних елементів, які намагались прикрити злочинну діяльність ідеологією та революційною необхідністю [38, с.245].
Проблеми співвідношення анархізму та тероризму досліджували В.Ліпкан та Д.Никифорчук. У своїй праці «Боротьба з тероризмом» науковці розглядали зародження тероризму в історичній ретроспективі. Науковці зазначали: «наріжним каменем анархізму є негайне знищення держави, при тероризмі ж, у більшості випадків, іде вплив на невизначене коло осіб, які становлять субстрат держави..., тобто, якщо анархізм усуне державу, це послужить деструктивним чинником для тероризму, бо позбавить останній об'єкта впливу… Тобто за певних умов необхідність у ньому відпаде сама собою… у більшості випадків(тероризм-см.) не є кінцевою метою, а є лише засобом досягнення поставлених цілей „[14, с.40,41]. Анархісти ведуть постійну боротьбу з державою як “джерелом» влади, їм байдуже, хто з осіб репрезентує цю державу: доки існує держава, доти анархісти будуть боротися. Звичайно з вище наведеної цитати помітний нерозривний зв'язок анархістської ідеології та практики терору, але крім "ідейних" анархістів значна частина анархістів використовувала терор у будь-якій формі(політичній, економічний) для задоволення власних інтересів. Дану тезу у характеристиці анархістського терору висвітлював О.Будницький: «ничьи интересы они объективно не выражали… и выражали свои, именно свои интересы – интересы людей,… стремящихся к самореализации и для начала – к устранению внешних для этого препятствий» [16, с.39].
Анархістський терор як засіб впливу не був суто російським явищем. Деякі анархістські групи Європи та Америки перейшли до тактики прямої дії (терористичних методів боротьби) які, набули популярності серед революціонерів. Зрозуміло, що терор завжди привертає більше суспільної уваги, ніж мирні і конструктивні форми діяльності. Хвиля анархічного терору кінця XIX – почала ХХ в. в історіографії отримала назву «Равашольовщіни» – на честь відомого французького терориста Равашоля. Жертвами анархістів стали італійський король і австрійська імператриця, президент США і багато інших державних діячів. В деяких випадках подібні акції трактували як відплата за те, що деякі політичні сили чи особистості не рахувалися з ініціативою анархічних груп. На думку П.Рябова, політичні вбивства були актами відчаю одинаків, які смутно уявляли собі значення ідей анархізму [81, с.15].
Дослідник В.Савченко у статті «Анархістський рух в Україні у 1905-1907 рр.» розглядав практичне втілення ідей анархізму. Одним з аспектів розкритих у статті були значення та роль терору у практиці анархістів. Терор анархістів науковець розглядав у порівнянні з іншими політичними напрямами, що взяли на озброєння тактику терору. Зокрема автор статті порівнював практику терору есерів та анархістів. Для есерів на думку дослідника, була притаманна "індивідуальна" тактика терору спрямована проти монаршої родини, міністрів, великих князів, що мала на меті гучний політичний та суспільний резонанс. Тактика есерів була пов'язана з столичними колами політиків та інтелегенції, які планували продовжити подальше революційне реформування держави. Терор анархістів автор статті характеризує як «провінційний»(масовий) спрямований проти «сатрапів влади» на місцях (у провінціях): власників крамниць, директорів фабрик, рядових поліцейських. Дана тактика грунтувалась на принципі аполітизму, що заперечував орієнтацію на столицю як центр влади, уособлення держави та осередок політичної боротьби. Терор анархістів на думку В.Савченка характеризувався своєю полівекторністю, що виявилась у політичній та економічній сферах. У практичному втіленні від фізичного знищення до практики експропріацій – економічного послаблення ворога — держави та власників-капіталістів.
Для порівняння наводяться статистичні данні застосування терористичних методів боротьби у період з 1902-1909 рр. Есери у цей період провели у Російській імперії приблизно 300 терактів «проти особистостей», а анархісти у південно-західних губерніях імперії провели біля 500 терактів у яких загинуло близько 600 осіб. У різних джерелах дане число коливається від 600-700 осіб це пов'язано з спрямуванням терору, оскільки досить часто жертвами терору анархістів ставали робітники та односельчани, які мали відмінну позицію у політичній боротьбі. У 1906-1908 роках у Південних губерніях Російської імперії анархістські групи (організації) існували у 120 населених пунктах. Чисельно ці організації об'єднували від 4-4,5тис. активістів та бойовиків [69, с.1-2].
Сучасники подій 1905-1907 рр. Розробили класифікацію анархізму за спрямуванням, тобто, почали виділяти «південний» анархізм – терористичний, агресивний, масовий, відрізняючи його від «північного» анархізму – кабінетного, поміркованого, пропагандистського, іншими словами – «столичного».
Анархістська «пропаганда дією» повинна була підштовхнути маси до рішучих дій у боротьбі з владою на шляху неминучої соціальної революції, що має знищити «cоціальних паразитів». Хлібовольці користуючись концепцією «пропаганди дією» розробили тактику — особистої ініціативи у терорі, що мало продемонструвати вищий прояв «свободи особи» вільної від вказівок організації.
Південний регіон Російської імперії став «полігоном» теорій та експериментів, оскільки тут репрезентовані всі напрямки анархістської теорії: анархо-комуністи («хлібовольці», «безначальці», «чорнознаменці», «безмотивники», «комунари»), анархо-синдикалісти та анархо-індивідуалісти (містичний та антиінтелегентський). Всі перераховані напрями розглядали терор як «революційну необхідність» відрізняючись лише за спрямованістю терору: масового, економічного, «адресного» чи «безмотивного».
«Столицями» анархістського руху в Російській імперії стають найбільші промислові центри «на південних окраїнах»: Одеса і Катеринослав (Дніпропетровськ). Крім анархістів Одеси і Катеринослава, основна маса «південних» анархістів була породженням міських слобідок Донецько-Криворізького промислового району чи патріархальних єврейських ґето Центральної України. Посилення радикальних настроїв та нечіткість програм анархістських організацій пов'язано з незначним відсотком інтелегенції у складі анархістського руху, що сприяло відірваності від магістральних політичних та культурних процесів.
Особливості зародження та розвитку анархістського руху можна спробувати пояснити на основі положень різних теорій. «Теорія внутрішнього колоніалізму» концептуально розглядає поділ суспільства на «Центр та Переферію». «Центр» контролює основний неподільний ресурс – владу, він провадить дискримінаційну політику по відношенню до «переферії», що грунтується на економічній, політичній та національній дискримінації внаслідок швидких процесів модернізації. Рушієм конфлікту у даному випадку стає економічна відсталість «переферії», а конфлікт стає наслідком дискримінацій. З запровадженням машинного виробництва економічні відмінності між «центром та переферією» поглиблюються значною мірою. В цих умовах нерівномірність розвитку регіонів та поява «нових» міст в яких чисельно зменшувався відсоток інтелегенції в процесах урбанізації. Так, відбувається чисельне збільшення робітників у складі революційних організацій цей процес ознаменований появою маргінального світогляду серед молодих революціонерів. Формування нового світогляду відбувається в умовах, коли, «переферія» залишається сировинним придатком (аграрною), відірваною від центрів політики та культурного життя, що і породжує «спрощений» світогляд у розумінні значення та необхідності держави, а боротьба з державою ведеться у формі знищення її «представників» та багатих капіталістів [27, с.52-54].
Українська ментальність початку XX ст. у Пд. губерніях формувалась як «анархічна», індивідуалістична, що часто-густо ігнорувала державність та ідеалізувала «козака Мамая» [69, с.4]. Дана теза має деякі риси теорії «премордіалізму» (англ. Рremordial — спадок), яка характеризує спадкове походження менталітету, який покоління успадковують від нащадків. Дану тезу висловив М.Боровик у статті «Анархізм в Україні 1917-1921 рр: закономірність чи випадковість?». Автор статті розглядав аспект існування в Україні специфічних традицій козацької «вольниці», що зумовило особливу схильність українського селянства чинити опір будь-якій владі [13, с.30]. При цьому автор наводить цілу низку контраргументів до цієї теорії на основі сумнівів висловлених Н.Яковенко, стосовно здатності соціуму утримувати «живу пам'ять про минуле». На думку М.Боровика, ідеалізацією козацтва займалась інтелегенція, яка як ми вже зазначали була представлена у анархічному русі у незначній кількості [13, с.30].
Фіксація вченими різних дискурсів причин зародження конфлікту – їх прочитання, з одного боку, як засобу реалізації цілей, з другого – як самодостатньої для групи мети, призвела до їхньої деверсифікації на реалістичні та нереалістичні. На думку М.Гона, перший тип спрямований на об'єкт, який викликає фрустрацію групи. Відтак конфлікт перетворюється в функціональний засіб для досягнення групою конкретних цілей та програмних директив. Другий — нереалістичний висовує Л.Козер, зумовлюється не антагонізмом цілей різних груп, а виступає засобом розрядки принаймні одного з суб'єктів взаємодії. Тобто одна з груп у конфлікті «випускає пару», що і є причиною досягнення певних «цілей» групою, що дозволяє визначити даний конфлікт як нереалістичний, тобто такий, що втратив спрямування (мету). Дотримуючись даної класифікації конфліктів, варто зазначити, що український ідеал був «замішаний» на волюнтаризмі, непокорі та виправданні насильства, що надавало боротьбі з державою мети та сенсу, оскільки українці бачили в державі лише «гвалтівника» [27, с.52-53]. З іншого боку на думку М.Савченка, для росіян виступ проти основ своєї держави був «святотатством». Цієї тези дотримувався російський історик І.Орлов, він вважав, що російська громада попри всі суперечності у відносинах з владою не мислила себе поза общиною та сферою державного впливу [13, с.26].
Науковці стверджують, що українському суспільству початку XX ст. притаманна особлива світоглядна «детермінанта», яка сприяла сприйняттю та поширенню ідей анархізму, а її витоки слід шукати в особливостях суспільного розвитку окремих регіонів Російської імперії. Якщо характеризувати дану тезу з позицій марксистів, — економічний фактор стає визначальним у формуванні протистояння, оскільки негативні наслідки індустріальної модернізації стали причиною появи маси зубожілих, соціально дезорієнтованих людей, які були готові підтримати найрадикальніші заклики до руйнування існуючих систем на основі суспільного антагонізму породженого приватною власністю [28, с.26].
В цих умовах зароджується «армія соціального вибуху», яка шляхом боротьби (революції) прагне завоювання землі, а справедливий перерозподіл якої стає основою пропаганди більшості політичних сил, в тому числі і анархістів. При цьому в ідеології та практиці анархізму періоду 1905-1907 рр. суспільні групи та інститути, що перешкоджають вирішенню цього завдання викликають ворожість, що створювало сприятливий «грунт» для поширення антиетатистських та егалітарних ідеологій, що протиставляли себе макіавеллізму держави.
Поширення ідей анархізму на найбільш урбанізовані та промислові регіони Донбасу та Запоріжжя визначались розкладом традиційних суспільних культур. Не випадково, що серед членів анархістських осередків значну частину складали пролетаризовані елементи: селяни та робітники у першому поколінні, які аналогічно частині рядових військових не втратили зв'язку з селянською общиною [13, с.27].
Ще однією важливою складовою до розуміння причин поширення анархізму у 1905-1907 рр. стала теорія – «Ми-Вони», яка у практичному розумінні проявилась не тільки у формуванні опозиційних владі політичних груп, але і у створенні революційних організацій у даному випадку у формі – «Ми» з власною ідеологією, метою, цілями та завданнями, які протиставили себе владі, державі, капіталістам та регіональним «сатрапам» – «Вони». Основою даної теорії у даному випадку на нашу думку, є формування нового світогляду — «неонігілізму» серед дезорієнтованої, асоціальної молоді, що поривала з давніми традиціями віри, родини, громади ставши на шлях боротьби за власне бездержавне майбутнє.
В.Савченко визначав декілька вікових та психологічних типів притаманних представникам анархістського руху 1905-1907 рр.:
1) Анархісти були наймолодшими представниками серед революціонерів Російської імперії. Середній вік – 15-17 років, вони могли претендувати на звання молодіжних організацій. (За підрахунками В.Єрмакова анархісти Російської імперії на 58% складались з неповнолітніх, осіб до 19 років) [69, с.97].
2)Психологічним типом анархіста «бойовика» періоду революції стає молода особа – юнак, представник маргінальних міських прошарків, що був тісно пов'язаний з кримінальним світом. Експропріації для таких анархістів стали не тільки джерелом поповнення коштів для «революційної необхідності», але й способом здобуття «кишенькових коштів». Дані особи стояли на максималістських позиціях – швидких та докорінних суспільних змін, відкидали ідею «пасивної» революційної пропаганди підтримуючи ідею «пропаганди дією».
3) Іншим психологічним типом анархіста – є молодий селянин-бунтар світогляд якого формувався в осередку бідняків та наймитів. Такі селянські групи досить часто вдавались до тактики «прямої дії» та експропріацій спрямованих проти місцевої еліти. Саме в такому осередку формувався світогляд Н.І.Махна, що у період революції 1905-1907 рр. був членом селянської терористичної організації братів Семенют з Гуляй-Поля.
За національним складом за підрахунками О.Іванова в анархістському русі переважну більшість складали євреї (до 50%), росіяни (41%), українці (до 35%) [69, с.3]. Більшість анархістів до початку революції 1905-1907 рр. у віці 15-17 років проходили «політичну підготовку» у лавах поміркованих партій. Партійна робота, пропаганда, дисципліна були не до вподоби шукачам «політичного екстриму». Лідери та бойовики були переважно без середньої освіти, що зумовлювало характер та спрямування вимог анархістів.
«Пересічна особа» у великих губернських містах намагається відшукати сенс свого буття у боротьбі проти держави, не справедливих законів, і ця боротьба часом має досить спрощену ідеологію, яка вміщується в ірраціональному словосполученні – «Бей гадов!» (під «гадами » були приховані: поліція, чиновники, буржуа) [69, с.5-6].
Розглянувши теоретичний блок, що визначав причини зародження та поширення анархістських ідей під час революції 1905-1907 рр., що визначав соціальну базу та опору анархізму, визначав психологічні та вікові особливості членів анархістських організацій, що визначав формування «нового» світогляду перейдемо до розгляду практичної діяльності анархістів під час революції.
Наприкінці 1903 р. в Одесі з «махаєвців» створюється анархістський "Союз непримиримых", який починає переходити до терористичних методів боротьби. Очолив союз "єлизаветградський міщанин" Капєль Єрделевський. У 1904 р. в Одесі виникає анархо-комуністична група «хлібовольців» Мойсея Меца, що організував замах на одеського градоначальника і поліцмейстера.
До березня 1905 р. в Одесі було арештовано 55 анархістів. У листопаді 1905 р. в Одесі діяло біля десяти анархістських організацій, які об'єднали близько 200 членів. Мода на анархізм була «підкріплена» жахаючими актами «безмотивного» терору в грудні 1905 р. – січні 1906 р., що прокотилися Одесою. У цих акціях загинуло і було важко поранено більш ніж 30 людей. П’ять бомб були кинуті в кав’ярню Лібмана, у самому центрі Одеси; кілька бомб – у групу «черносотенців», козаків і святкову юрбу народу, що зібралася на Соборній площі; бомби летіли й у ряди солдатів, на параді. Новими жертвами "безмотивників" стали: власник і три прикажчики магазину, у якому відмовилися давати гроші «на революцію». "Безмотивники" вважали, що смерті заслуговує будь-який «білоручка», багато одягнені перехожі, завсідники ресторанів та кафе. Немотивовані вбивства «багатих» розглядалися як єдиний шлях до рівності .
В 1906 р. в одеських терористів з’явилося нове «підкріплення». До терору перейшла щойно створена Півенноросійська група анархо-синдикалістів "Новый мир" (лідер Янкель Крілловський-Новомірський). Синдикалісти вважали, що проводять винятково «економічний» терор. Вони підірвали два великих пароплави компанії «РОПИТ», вбили капітана пароплава й адміністратора з метою підтримки страйкуючих моряків. Це була найчисленніша анархістська група в Україні, що об'єднала до тисячі членів (моряків, вантажників, робітників, босяків) [69, с.6-7].
1907 рік в Одесі гримів терором «Робітничої анархістської групи Півдня». Група займалася підпалами економій на околицях Одеси і «терором помсти» (вбивство начальника в’язниці, замах на одеського поліцмейстера, спроби підірвати садибу Пурішкевича і будинок «Союза русского народа»). Анархісти провели 6 великих експропріацій, що принесли їм близько 300 тис. крб. золотом. За частину грошей був створений "Боєвий інтернаціональний загін анархістів-комуністів" – для підготовки повстання в Одесі, Катеринославі, Києві, на Чорноморському флоті.
У період реакції анархісти активізують власну діяльність, що проявилось у планах підготовки та проведення «анархістського» повстання (бунту), що мало покласти початок формування бездержавного суспільства.
Розпочати «анархістське» повстання планувалося на весні 1908 р., але на початку 1908 р. поліція розкрила всю анархістську мережу на Півдні України. Після 1908 р.за ґратами опинилося до 400 бойовиків і активістів, анархістського руху в Україні. Одночасно з великими анархістськими організаціями, що на гроші від «ексів» здобували не тільки динаміт, але і видавали газети і листівки, в Одесі з’явилася безліч дрібних «стихійних» анархістських банд (кожна налічувала від 10 до 50 членів): "Чёрный сокол", "Чёрная маска", «Смерть буржуазии», «Чёрный ворон», «Ястребы», «Шантажисты», «Вольный сокол», «Безвластие», «Молодая воля», «Вымогатели». Ці групи мало чим відрізнялися від звичайних бандитських угруповань, тільки злочини вони маскували за «революційними гаслами»[79, с.7-8]. Крім ідеологічно організованих груп діяла ціла низка селянських анархістських груп: «Вільна громада», «Селянський союз» «Союз крестьян-синдикалистов», «Союз бідних хліборобів», які також застосовували різну тактику боротьби з владою. Саме в осередку селянської анархістської організації формувався світогляд Н.Махна. Український менталітет народив вже у 1919 р., феномен махновського руху, який затяг у свою орбіту сотні тисяч мешканців Півдня України. Недарма колишній терорист – Нестор Махно – зумів сформувати анархістську армію у 80 тис. осіб (подібного не було ніде у світі), а Україна стала тереном небаченого експерименту – «будівництва анархії».
Досить змістовний опис суспільної ситуації після революції 1905-1907 рр. наводить П.Кропоткін у своїх спогадах :«Правительственный механизм, имеющий задачей поддержание cуществующего порядка, еще действует; но его испорченные колеса то и тело цепляются и останавливаются. Его воздействие на общество становится все более и более затруднительным, а недовольство, вызываемое его недостатками, все растет. Каждый день приносит с собой новые требования. „Здесь нужны реформы! Там нужна полная перестройка!“ — кричат со всех сторон. „Военное дело, финансы, налоги, суды, полицию — все это нужно переделать, всех устроить на новых началах“, — говорят со всех сторон. А между тем все понимают, что ни переделать, ни преобразовать понемножку нельзя, потому что все связано одно с другим и переделывать придется все разом. А как это сделать, когда общество разделено на два открыто враждебных лагеря? Удовлетворить одних недовольных,— значит, вызнать недовольство в других» [43,c.402].
Така оцінка суспільної ситуації та ролі держави у її вирішенні у повній мірі за розрахунками П.Кропоткіна вписувалася у рамки суспільної кризи, що нищить суспільство з середини (соціально диференціює) та розкладає основи держави, що поступово втрачала механізми впливу. Дана ситуація у розумінні П.Кропоткіна мала стати каталізатором у поширенні ідей анархізму. На нашу думку, така оцінка була трошки поспішною, оскільки саме цей період у житті «адепта» анархізму був пов'язаний з політичною еміграцією за кордон, що створювало умови для «викривленого» розуміння внутрішньо-політичної ситуації у державі, яка переживала своєрідне «затишшя» перед початком реакції. Реакція держави стане адекватним викликом общині, яка почне свій розпад з початком аграрної реформи, вона проявиться у швидкому викритті та знешкодженні дрібних анархістських організацій, які керуючись принципом аполітизму у політичній боротьбі не змогли утворити централізовану організацію здатну революційно виступити проти основ держави єдиним (монолітним) фронтом. Даний принцип відкидав необхідність участі у будь-яких представницьких організаціях створених державою, що створювало перешкоди для поширення ідей анархізму серед політичних кіл. На нашу думку, участь у цих організаціях сприяла б збільшенню авторитету ідеологічної доктрини анархізму, яка змогла б донести свої ідеї до ширшого кола осіб. Отже, революцію 1905-1907 рр. анархісти сприйняли як буржуазну, що лише прискорить розвиток капіталізму, а не вирішить усіх проблем, що назріли у суспільстві. На початку XX ст. в осередку анархістського руху склалась ситуація аналогічна ситуації 60-70 х років XIX cт., коли «каменем спотикання» між різними напрямами в анархізмі стають форми та методи революційної боротьби, що і породжувало внутрішню конфронтацію та організаційну нестабільність анархістського руху. Тактика «прямої дії» та різних різновидів терору розроблених та практично втілених анархістами в повній мірі вписувалась у Бакунінську тезу: «Страсть к разрушению есть творческая страсть!», що відображала настрої революційно налаштованої молоді у російському суспільстві. У цей період серед молоді відбувається процес формування «нового» революційного світогляду, світогляду — «неонігілізму», що завоював серця тисяч молодих людей у імперії.
Криза анархізму, що почалася на початку 1908 р. у зв’язку з тотальним «загальноімперським» провалом, привела до швидкого і повного затухання анархо-терору. Від середини 1909 р. поліцейські рапорти фіксують тільки окремі акції анархістів. Але головне – загальна «мода» на терориста пройшла ще у 1908 р., суспільство відійшло від «революційного шоку» і виправдання терору, «прямі дії» втратили «героїзм» і стали вважатися «гріхом» і злочином [69, с.10-11].
Анархізм у період між двома революціями (1907 – 1917 рр.) характеризувався новими хвилями революційної активності та політичної боротьби. Так, у листопаді 1910 року помирає основоположник християнського анархізму – Л.М. Толстой. Похорони одного з «адептів» анархізму переросли у широкомаштабну політичну акцію з оголошенням останньої волі покійного та революційними політичними промовами учасників процесії.
Анархісти аналізували уроки першої революції. Вони намагались врахувати усі прорахунки зроблені у 1905 році: «Да, пора иллюзий завершилась. Первый штурм отбит – и надо готовить второй» [38, с.251]
До 1914-го року, на думку Кропоткіна, «наступив сприятливий час». Але до цього часу відбувся розкол і серед анархістів у зв'язку з початком "імперіалістичної" війни. Власне ставлення до участі країни у війні сприяло розколу табору анархістів на соціал-патріотів на чолі з П.Кропоткінім, які на основі принципу патріотизму виступали за захист Батьківщини від агресивних планів Троїстого союзу, що розв'язав імперіалістичну, загарбницьку війну та інтернаціоналістів, що засуджували участь революціонерів у військових діях залишаючись на позиціях можливості використання війни у революційних цілях. У період між двома революціями активізувалися синдикалісти, які розпочали широкомаштабну пропаганду публікуючи листівки з закликами до відкритої революційної боротьби.
В цілому анархістам в цей період так і не вдалося активізуватися. Загалом кількість анархістських організацій в Росії у цей період суттєво зменшилась.
Проте після Лютневої революції 1917 р. анархісти знову різко активізували свою діяльність. І цей період вважається розквітом анархізму в Росії [37, с.257-258].
2.3 Анархізм в Росії у 1917 році
1917 рік ознаменувався проведенням двох революцій, які кардинально змінили основи суспільного устрою Російської держави. Ситуація у таборі анархістів в організаційному плані кардинально не змінилася. Анархістська теорія у подіях 1917 року репрезентована течіями анархо-комунізму, анархо-синдикалізму та індивідуалістичного анархізму. Домінуючу позицію на арені міжпартійної боротьби займали представники анархо-комунізму.
Серед лідерів анархо-комунізму виділялись А.Атабекян, І.Блейхман, О.Ге, А.Карелін. Подальшу розробку теорії анархо-комунізму продовжив П.О. Кропоткін, який у травні 1917 р. повернувся з політичної еміграції.
В період з 1905-1917 рр. анархо-комуністи пережили декілька розколів.
Від ортодоксальних анархо-комуністів відділились анархо-кооператори, які об'єднались навколо групи «Почин», що почала видавати однойменний журнал. Дана група на основі власної теорії почала розглядати можливість швидкого переходу від капіталізму до соціалізму без будь-яких проміжних (перехідних) етапів [38, с.263]. Іншим важливим аспектом, що спряв розколу серед анархо-комуністів, було ставлення до участі революціонерів у військових діях на фронтах I-ої світової війни. Представники анархо-комунізму до 1917 р. налагодили діяльність у 59 населених пунктах Російської імперії. Організаційно дані групи єдналися навколо «Московської федерації анархічних груп». Важливе значення у подіях 1917 р. мала ціла низка анархістських з'їздів проведених анархо-комуністами з метою об'єднання ідеологічно розрізнених течій анархізму.
Енергійніше за інші напрями діяли анархо-синдикалісти. Провідними діячами цього напряму у 1917 р. були В.Волін, Х.Ярчук, Р.Максімов. На відміну від анархо-комуністів, синдикалісти краще знали настрої серед робітників, оскільки розгорнули активну пропаганду у профспілках та кооперативних об'єднаннях. На думку синдикалістів, наступного дня після соціальної революції держава та влада повинні бути реорганізовані за зразками економічних «федерацій-синдикатів». Дані «синдикати» очолять реорганізацію суспільства на рівні федерацій та будуть керувати організацією виробництва та розподілом виробленого продукту.
У 1918 р. від синдикалістів відділились анархо-федералісти. Лідерами анархо-федералізму стали Н.Проферансов та М.Лебедєв. Теоретики анархо-федералізму вважали себе прихильниками «чистого синдикалізму». На думку федералістів, суспільне життя після соціальної революції має реорганізовуватись на основі договору чи угоди про об'єднання осіб у комуни.
Організаційною основою анархо-синдикалізму був союз анархо-синдикалістської пропаганди «Голос труда». Даний союз мав відділення у Петрограді та Москві. У 1918 р. синдикалісти проводять два об'єднавчих з'їзди (25 серпня та 1грудня), але об'єднати сили, так і не вдалося [75, с.18-19].
До 1917 р. в Росії активно діяли анархо-індивідуалісти. Індивідуалістичний анархізм був у більшій мірі «багатоликим», оскільки в ньому виділялась ціла низка дрібних груп та об'єднань:
— "Пананархізм", що теоретично виступав за негайне впровадження «безвладного» устрою у формі анархії. Ідеологом даного напряму був В.Гордін.
Його соціальною опорою були жебраки та частина робітників.
— Течія "Анархо-біокосмізму" розглядала повну свободу особистості, як найвищий суспільний "ідеал". У новому суспільстві свободу особи не може обмежити жоден закон чи організація.
— "Анархо-гуманізм". Ідеологом даного напряму був О.Боровий, який став ініціатором створення «Московського союзу ідейної пропаганди». Основою теорії гуманізму також була ідея «повної» свободи особистості. Особистість, на думку О.Борового, повинна прагнути свободи у всіх її проявах. Іншим аспектом, що вирізняв даний напрям було ставлення до військових дій та власне необхідності участі Росії у війні.
— «Містичний анархізм». Подальшу розробку теорії містичного анархізму продовжили А.А.Карелін, А.О.Солонович та М.І.Проферансов. Діяльність даного напряму у подіях 1917 р. зводилась до спроб консолідації інтелегенції. Основою та прикладом у розбудові організаційної структури даного напряму стали «орденські» структури на зразок організації Ордену Тамплієрів. Вони мали поєднати найталановитіших представників наукової та творчої інтелегенції. Необхідність даної організації обгрунтовував А.Карелін, який під час вимушеної політичної еміграції до Франції, займався науковою діяльністю, був професором Вищої Школи соціальних наук у Парижі. З часом він був помічений масонською організацією Ордену Тамплієрів. Даний напрям об'єднував художників, філософів, артистів, музикантів на основі «духовної спорідненості». На думку А.Нікітіна, містичний анархізм об'єднав людей, які «задыхались в вакууме бездуховной тогдашней жизни» [58, с.96]. Серед таких організацій варто виділити: «Орден Света», «Орден Духа», «Орден Тамплиеров», які розпочали діяльність на території Росії. Глибоко законспіровані організації займались обговоренням політичної ситуації, книг та наукових розробок, досліджень у напрямі філософії історії. Саме розробка та пошук причин будь-якого суспільного явища на основі досягнень різних наук та принцип боротьби з «одноплановістю», на думку А.Нікітіна, сприяли жорсткій політиці щодо інтелегенції та науковців в Радянський період під час якого нав'язувалось "єдине", загальне розуміння процесів та явищ. Саме даний ідеологічний тиск на думку дослідника, сприяв початку еміграції інтелегенції після перемоги більшовиків [58, с.97].
У 1918 р. представники даного напряму організовують у США видавництво газети «Рассвет» та журналу «Пробуждение», які видавались у 1926-1927 роках. Ще сучасники революційних подій 1917 р. помітили «умовний» ідейний поділ в анархізму на «містичний» (мирний) та «авторитарний» (революційний). Авторитарний напрям необхідно розглядати в контексті загальної соціалістичної пролетарської ідеї, що частково поєднувала теорію анархізму з більшовизмом.
Крайніми формами анархо-індивідуалізму були – «неонігілізм» та «махаєвщина». Ідеологами цих напрямів були А.Андрєєва-Богданова та Я.Махайський [38, с.260-273].
Таким чином, до 1917 р. анархістський рух був репрезентований цілою низкою поліморфних, розрізнених груп, що відрізнялися своєю строкатістю та ідеологічною плутаниною. Отже, 1917 р. давав анархістам новий "історичний шанс", який вони не реалізували у 1905-1907 рр. Бунтарський дух Лютневої революції, звільнення політичних в'язнів, повернення політичних емігрантів стимулювали зростання чисельності анархістського руху. Після 40 років політичної еміграції у Росію повертається П.О.Кропоткін. У розумінні частини анархістів Росії репутація П.Кропоткіна як «корифея» анархізму була підірвана підтримкою царського уряду у питаннях необхідності продовження військових дій. У цей час до Росії з США повертаються анархо-синдикалісти В.Волін та Е.Ярчук.
Представники різних напрямів анархізму у період 1917-1918 рр. провели цілу низку з'їздів, на яких обговорювались питання необхідності вироблення загальної анархістської революційної стратегії, та питання створення централізованої організаційної структури на базі сильних анархістських федерацій Петрограду, Москви, Харкова. Незважаючи на спільні цілі, ідеологічна різновекторність та різні підходи до тактики революційної боротьби завадили анархістам об'єднати власні сили. Після Лютневої революції відбулись обласні конференції анархістських груп. Так, 18-22 липня у Харкові відбулась Південноросійська конференція, яка утворила «Временное осведомительное общество», але спроби скликати загальноросійський з'їзд зазнали невдачі. Аналогічну інтеграційну спробу здійснила у квітні 1917 р. організація Петроградських анархістів, яка прагнула об'єднати революційні сили анархістів столиці для розробки спільної програми дій. Ця спроба була також невдалою [34, с.35].
У період Лютневої революції анархісти не проводили значних політичних акцій, що значною мірою могли вплинути на хід подій. У практичному значенні однією з найважливіших акцій у діяльності анархістів стало захоплення дачі царського міністра Дурново, що знаходалась на Пелюстровській набережній у Петрограді. У цей період анархісти тільки починали свою діяльність: революція звільнила з в'язниць Н.Махна та П.Аршинова, які були активними учасниками анархістського руху у 1905-1907 рр; поверталися з сибірського заслання І.Блейхман та Л.Чорний.
Одразу після Лютневих подій анархісти починають публікувати листівки з характеристикою політичного стану Росії: «Геройскими усилиями солдат и народа свергнута власть царя Николая Романова и его опричников. Многовековые оковы, терзавшие душу и тело народа, — порваны.
Перед нами, товарищи, встает великая задача: создать новую прекрасную
жизнь на началах свободы и равенства… Мы, анархисты и максималисты, говорим, что народные массы, организуясь в союзы, сумеют взять в свои руки дело производства и распределения и установить порядок, обеспечивающий действительную свободу, что работникам не нужна никакая власть, не нужны суды, тюрьмы, полиция.
Но, указывая наши цели, мы, анархисты, ввиду исключительных условий момента, … пойдем совместно с революционным правительством в его борьбе со старой властью, пока наш враг не будет сокрушен…
Да здравствует социальная революция» [46, с.117].
У період між двома революціями характерною рисою стає зниження ролі терору, оскільки анархісти бачили слабкість Тимчасового уряду. У їхньому розумінні революційні зміни мали незавершений характер, оскільки лише соціальна революція зможе звільнити народ від "іга" держави та влади. Основний акцент адепти анархізму робили на тактику «прискорення» соціальної революції на основі використання можливостей пропаганди.
Після повного переходу влади до Тимчасового уряду анархісти почали різко критикувати «прокапіталістичну» політику «міністрів-капіталістів». На думку С.Н.Канєва, політична діяльність анархістів між лютим-жовтнем 1917 р. зводилась до спроб «прискорення» соціальної революції. Дану тактику вони протиставили партіям, які зайняли вичікувальну позицію.
До 1917 р. анархістські організації діяли у 7-ми великих містах, а після Лютневої революції, внаслідок розширення пропаганди, анархісти поширили свій вплив у Петрограді, Москві, Харкові, Самарі, Саратові та цілій низці міст Південних губерній. Анархісти почали створювати молодіжні клуби, які стали центрами революційної пропаганди. Агітатори виступали з лекціями на промислових підприємствах, у військових частинах, на кораблях вербуючи робітників, солдат та матросів. Гучні «викривальні» вуличні мітинги з критикою політики Тимчасового уряду сприяли поширенню ідей анархізму.
Відродженні анархістські групи з новою силою організували видавничу діяльність, друкуючи листівки, брошури, газети, журнали. Вони великими тиражами перевидавали роботи М.Бакуніна та П.Кропоткіна. У період між лютим-жовтнем 1917р. анархісти видавали біля 20 журналів, але найбільшою популярністю користувався Петроградський журнал «Коммуна», що публікувався з березня 1917 року [38, с.276].
Еволюцію зміни політичних цілей анархістів можна простежити на прикладі трьох березневих з'їздів петербурзьких анархістів, проведених на початку березня 1917 року. На першому з'їзді було вирішено вести активну революційну пропаганду спрямовану на усунення династії Романових від влади. Другий з'їзд петербурзьких анархістів відбувся 2 березня 1917 р. у зв'язку з підписанням МиколоюII Маніфесту про зречення престолу. Даний з'їзд прийняв наступні вимоги: «Анархисты заявляют:
1. Все приверженцы старой власти должны быть немедленно удалены со своих мест.
2. Все распоряжения нового реакционного правительства, представляющие
опасность для свободы – отменить.
3. Немедленная расправа с министрами старого правительства.
4. Осуществление действительные свободы слова и печати.
5. Выдача оружия и патронов всем боевым группам и организациям.
6. Материальная поддержка нашим товарищам, вышедшим из тюрьмы»[42, с.16].
Третій з'їзд відбувся 4 березня 1917 року. На ньому були заслухані доповіді про діяльність столичних груп, відкореговані та затвердженні нові вимоги — «Право представительства от организации анархистов в Петрограде в Совете Рабочих и Солдатских Депутатов;
— Свобода печати всех анархических изданий.
— Немедленная поддержка освобожденных из тюрьмы.
— Право носить и вообще иметь при себе всякого рода оружие» [коммуна, с.17-18].
З тактичних питань анархісти після Лютневої революції розділились на «анархо-бунтарів» та «мирних анархістів». Бунтарі пропонували одразу після Лютневої революції підняти збройне повстання, спрямоване на повалення Тимчасового уряду та швидке встановлення «безвладного» устрою. На думку С.Канева, ця тактика у перші місяці носила відверто авантюрний характер, оскільки населення у цей період довіряло Тимчасовому уряду. «Мирні анархісти» умовляли своїх прихильників не братися за зброю. До них долучився і П.Кропоткін. Якщо «бунтарів» не підтримували практично ніякі інші політичні сили, то погляди «мирних анархістів» розділяли, і інші політичні партії. Так, деякі тези П.Кропоткіна у своїх листівках наводила партія кадетів: "… Мужчины, женщины, дети России, спасите нашу страну и цивилизацию от черных сотен центральных империй! Нельзя терять ни одного часа. Противопоставьте им героически объединенный фронт. Теперь, когда вы так доблестно справились с внутренними врагами, каждое усилие, которое вы сделаете для изгнания вторгшихся врагов, послужит к утверждению и дальнейшему развитию нашей свободы и к прочному миру" [44, с.324].
Якщо розглядати практичний аспект діяльності анархістів цього періоду, то варто зазначити, що вони брали активну участь у всіх великих мітингах і досить часто були їхніми організаторами. Так, 20 квітня робітники Петрограду стихійно вийшли на вулиці міста, протестуючи проти імперіалістичної політики Тимчасового уряду. Анархісти, користуючись можливістю пропаганди своїх ідей, розмістили на Театральній площі свою трибуну, прикрашену чорними прапорами [38, с.272].
У квітні 1917 р. анархісти Петрограду приймають декларацію анархічних груп, яка репрезентувала настрої більшої частини анархістів:
«1.Анархический социализм ведет борьбу за замену власти классового господства международным союзом свободных и равных работников, с целью организации мирового производства.
2. В целях укрепления анархических организаций и развития анархо-социалистической мысли, продолжать борьбу за политические свободы.
3. Ведение анархической пропаганды и организация революционных масс.
4. Рассматривать мировую войну как империалистическую, анархический социализм стремится к прекращению ее трудами пролетариата.
5. Анархический социализм призывает массы к воздерживанию от участия в непролетарских организациях – профессиональных союзах, советах рабочих и солдатских депутатов.
6. Полагаясь только на революционную самодеятельность масс, анархический социализм выдвигает всеобщую стачку рабочих и всеобщую стачку солдат в качестве переходной ступени к прямому захвату организованным пролетариатом орудий и средств правительства.
7. Анархический социализм призывает массы к организации анархических групп по промышленным и транспортным предприятиям в целях образования анархического интернационала.
Адрес для писем и обращений: Москва, 3-й Переведенный переулок, дом 16, кв. 40, Бюро Федераций» [46, с.177].
Продовжуючи тактику «прискорення» революції, анархісти у травні 1917р. організували дві демонстрації, які мали спонукати робітників до збройного виступу проти політики Тимчасового уряду.
Червень 1917р ознаменувався двома гучними акціями, що мали грандіозний суспільний резонанс. Анархісти розробили тактику «рейдерства», тобто захоплення споруд та приміщень, що мали стратегічне революційне значення. Так, 5 червня анархістський загін на чолі з І.Блейхманом захоплює редакцію газети «Російська воля». Основною метою даної акції був доступ анархістських організацій до видавничої діяльності. Мотивацію своїх дій анархісти виклали у листівці: «К рабочим и солдатам. Граждане, старый режим запятнал себя преступлением и предательством. Если мы хотим, чтобы свобода, завоеванная народом, не была захвачена лжецами и тюремщиками, мы должны ликвидировать старый режим, иначе, он опять поднимет свою голову … Мы, рабочие и солдаты, … хотим возвратить народу его достояние и потому конфискуем типографию „Русской воли“ для нужд анархизма. Предательская газета не будет существовать. Но пусть никто не усмотрит в нашем акте угрозу для себя, свобода прежде всего. Каждый может писать, что ему заблагорассудится. Конфискуя „Русскую волю“, мы боремся не с печатным словом, а только ликвидируем наследие старого режима, о чем и доводим до общего сведения. Исполнительный комитет по ликвидации газеты „Русская воля“» [46, с.179].
Тимчасовий уряд досить швидко відреагував на захоплення видавництва, направивши туди військові сили. Після переговорів частина анархістів була заарештована. Під час акцій боротьби з анархізмом міністр юстиції Тимчасового уряду М.Переверзев спрямував військовий загін проти інших анархістських «рейдерів», які захопили дачу Дурново. Ця будівля стала резиденцією анархістів. Крім анархістів дача Дурново стала резиденцією робітничого клубу «Просвіта» та правління профспілок Виборгського краю. Військове втручання у конфлікт викликало хвилю страйків, що охопила 28 заводів. Під тиском страйкуючих Тимчасовий уряд пішов на поступки і залишив будівлю «новим власникам».
У травні 1917 р. на дачі Дурново анархісти провели конференцію участь у якій взяли представники військових частин столиці та представники 95 підприємств. За результатами конференції був створений «Тимчасовий революційний комітет», який розробив декілька стратегій подальших дій. Анархісти визначили необхідність продовження революційної пропаганди серед військових Кронштадту, визначились з необхідністю участі у робітничих маніфестаціях з метою розширення ідеологічного впливу та продовжили розвивати тактику захоплення стратегічних приміщень та установ.
Крім пропагандистської діяльності анархісти розпочали акції звільнення з в'язниць своїх однодумців. Дані дії анархістів носили провокаційний характер, оскільки спонукали Тимчасовий уряд застосувати силові методи впливу. Так, під час маніфестацій 18 червня, анархісти здійснили звільнення своїх однодумців з в'язниці «Крести». Внаслідок вдалої акції анархісти звільнили 7 чоловік: анархіста Хаустова (редактора газети «Окопна правда»), Мюллера, Гусєва, Стрельченка та кількох карних злочинців. Свої дії вони прокоментували листівкою: «Мы видим, что смертная казнь отменена для коронованных и титулованных преступников: царя, министров, генералов, а с уголовниками можно расправляться как с бешеными собаками без всякой церемонии, именуемой судом. … Настоящие преступники, холопы старой власти, получают амнистии, восстанавливаются в правах, приносят присягу новому правительству и получают назначения. …Самый закоренелый злодей и уголовный преступник не сделал и сотой доли того вреда, который принесли бывшие вершители судеб России …Мы должны приити на помощь к уголовникам и братски протянуть им руку, как жертвам социальной несправедливости …» [42, с.18]. В цій тезі простежується зв'язок з ідеями М.Бакуніна про важливе революційне значення злочинців у боротьбі з державою, оскільки сталих та міцних соціальних зв'язків вони не мають. Дана акція викликала жорстку реакцію з боку влади, яка 19 червня направила на дачу Дурново козачий загін з бронемашиною на чолі з міністром юстиції М.Переверзевим, який вимагав видати звільнених злочинців. Внаслідок зіткнення кілька анархістів було поранено, близько 59 чоловік було заарештовано [38, с.284].
Протестуючи проти «погрому», вчиненого урядовими військами, анархісти намагались заручитись підтримкою 1-го кулеметного полку, але військові відмовили у допомозі: «Мы не разделяем ни взглядов, ни действий анархистов и не склонны их поддерживать, но вместе с тем мы не одобряем и расправы властей над анархистами и готовы выступить на защиту свободы от внутреннего врага» [37, с.576-577].
В липні 1917р. політична ситуація в Петрограді загострилася. До столиці надходили повідомлення про провал наступу російської армії на фронті. Дана ситуація викликала урядову кризу. Всі кадетські міністри Тимчасового уряду подали у відставку.
Анархісти, врахувавши сприятливі умови, вирішили діяти. 2 липня на
дачі Дурново керівники Петербурзької федерації анархістів-комуністів
провели таємну нараду, на якій вирішили мобілізувати свої сили та закликати
народ до «збройного» повстання під гаслами:«Долой Временноеправительство!», «Безвластиеи самоустройство!».Анархісти розпочали активну пропаганду серед населення.
Головною опорою анархісти, вважали 1-ий кулеметний полк, схвильований чутками про розформовування. Агітаторами в полк анархісти вирішили направити І.Блейхмана, П.Колобушкина, П.Павлова та А.Федорова. Казарми полку знаходились неподалік від «штабу» анархістів — дачі Дурново. 2 липня в Народному домі був проведений мітинг під керівництвом більшовика Р.І.Петровського. Анархісти прагнули зайняти домінуючу позицію в організації повстання. 3-го липня за ініціативою анархістів, всупереч волі полкового комітету був відкритий полковий мітинг. Від анархістів виступав І.Блейхман. Він закликав військових: «выступить сегодня же, 3-го июля, на улицу с оружием в руках на демонстрацию для свержения десяти министров-капиталистов» [67, с.387]. Виступали і інші анархісти, що видавали себе за представників Путилівського заводу, кронштадтських матросів та солдат з фронту. Ніякого конкретного плану повстання анархісти не розробили. «Мету покаже вулиця» стверджували агітатори. Анархісти поширювали ідею про велику організаційну силу повстання. На мітингу було ухвалено рішення: «Негайно вийти на вулицю з зброєю в руках».
Кулеметники вирішили заручитись підтримкою матросів
Кронштадту і послали до них делегацію, до складу якої увійшов анархіст
П.Павлов. У фортеці делегація потрапила на засідання виконкому Рад. У керівництва матросів анархісти попросили підтримки для проведення «збройного» виступу, але їм відмовили. Тоді делегати вирішили звернутися безпосередньо до матросів. Агітація серед матросів сприяла чисельному збільшенню повстанців. Незабаром на Якірній площі зібралося 8-10 тисяч чоловік.
Кулеметний полк почав зводити барикади. Кулеметників підтримали Гренадерський та Московський полки. Біля семи полків приєдналося до повстання. На червоних та чорних прапорах повстанців були як більшовицькі гасла («Вся влада Радам робітничих та селянських депутатів»), так і анархістські («Да здраствует анархия!»).
Власне, повстання 3-4 липня 1917 року. незважаючи на велику кількість повсталих, закінчилось провалом. В історіографії роль анархістів у подіях 3-4 липня оцінюється як «справа» анархізму. Радянський дослідник С.Канев критикував поспішні дії анархістів, які з початку носили провальний та деструктивний характер, але, не зважаючи на критику, варто зазначити, що ці події були своєрідною «пробою» революційних сил.
Анархісти були активними учасниками жовтневих подій, діючи в основному як союзники більшовиків та лівих есерів. Причини об'єднання ідеологічних противників описав П.Єврич: «Полные решимости избавиться от двойного ига – Временного правительства и частной собственности, анархисты нашли общий язык со своими идеологическими противниками большевиками – единственной из прочих радикальных групп в России, которая требовала немедленного уничтожения „буржуазного государства “ [34, с.60].
Не зважаючи на спільну мету більшовиків та анархістів, більшовики зберігали своєрідну подвійність у ставленні до анархістів. Більшовики за основу співпраці з анархістами взяли принцип: „Идти будем врозь, а бить вместе!“, тобто вони підтримували анархістів у боротьбі з владою, капіталом зберігаючи при цьому повну ідейну та організаційну самостійність. Жовтневе повстання стало апогеєм анархо-більшовицької співпраці. Фракція анархістів з 4-ох осіб входила до Військово-Революційного Комітету. Так, анархіст І.Жук очолив загін шліссельбурзьких червоноармійців, А.Железняков стояв на чолі загону матросів, А.Мокроусов брав участь у штурмі Зимового палацу, І.Блейхман, Р.Богацький, Е.Ярчук входили у штаб повстання.
Фактично одразу після перемоги між союзниками наростають конфлікти з деяких принципових питань. Анархісти подібно більшовикам проголошували гасло: „Вся влада Радам!“, але цей заклик містив анархістське розуміння значення Рад. На думку анархістів, Ради мали формуватись не на основі партійного принципу (без квот представництва). Так, анархісти намагались протистояти тотальній „більшовизації“ Рад [62, с.82]. Іншим проявом конфлікту стає питання про форми робітничого контролю на виробництві. В теоретичному плані конфлікт зводився до дискусії про роль диктатури пролетаріату як перехідної форми від капіталізму. У розумінні анархістів перехід до комунізму здійснюється за допомогою „великого стрибка“, який проявиться у суспільному та економічному плані.
У відкрите зіткнення конфлікт між „вчорашніми“ союзниками переріс навесні 1918 року. Його каталізатором стала дискусія про мир, яка розколола погляди більшовиків та анархістів. На противагу ленінським тезам про об'єктивну неможливість військових дій на російсько-германському фронті та необхідність підписання миру на будь-яких умовах, анархісти висували ідею „революційної війни“. Анархісти пропонували не підписувати мир, а розпочати „партизанську“ війну проти окупантів. У відповідь на підписання миру у Брест-Литовську, Московська федерація анархістських груп почала формувати власні військові формування „чорну гвардію“. Формально дані військові формування створювались для боротьби з німцями, а реально для боротьби з більшовиками. Анархістів не задовільняли результати Жовтневої революції, що усунула від влади буржуазію, а натомість проголосила диктатуру пролетаріату. Отже, на основі цілої низки конфліктних розбіжностей між більшовиками та анархістами, анархісти проголошують ідею „третьої революції“. Анархісти стверджували, що: Лютнева революція повалила монархію, Жовтнева – Тимчасовий уряд, а нова „третя“ революція повинна усунути від влади більшовиків та ліквідувати державну форму правління.
Реалізувати ідею „третьої революції“ анархісти планували за допомогою агітації та підтримки „чорної гвардії“, яка мала стати ударною їх силою анархістів. Більшовики врахувавши небезпеку, 11-12 за допомогою загонів ВНК провели нейтралізацію „чорної гвардії“. Приводом до військового втручання стала хвиля експропріацій, проведених чорногвардійцями. Крім ліквідації військових формувань більшовики закрили кілька столичних анархістських видавництв. На думку П.Аврича, більшовики „испитивали большое нежелание подавлять анархов“ [34, с.73]. Більшовики аргументували „чистки“ серед анархістів боротьбою з бандитизмом, „ідейних“ анархістів вони оминули.
Отже, у середині 1918 року в анархістському русі починається чітке розмежування на основі ставлення до Радянської влади. Частина анархістів, яку називали „радянською“, займала позицію підтримки чи нейтралітету у ставленні до політики більшовиків. Інша частина стала на шлях терористичної боротьби з більшовиками [34, с.73-75].
На початку літа 1918 року починає діяти анархістське терористичне підпілля. Впродовж трьох років „анархісти підпілля“ діють в Москві. Апофеозом їхньої діяльності став теракт 25 вересня 1919 року – підрив штаб-квартири Московського комітету РКП(б) у Леонтієвському провулку. Внаслідок вибуху постраждало 12 осіб, 55 осіб було поранено, серед них М.Бухарін, Е.Ярославський, Ю.Стеклов [41, с.329]. Анархісти „підпілля“ так визначили причини теракту: „Наша задача – стереть с лица земли строй коммисародержавия и черезвычайной охрани и установить Всероссийскую вольную федерацию союзов трудящихся и угнетенных масс“ [41, с.329].
У новій політичній ситуації досить велика частина анархістів була мирно „асимільована“ новою системою. Частина анархістів або просто вступила у більшовицьку партію, або, залишившись на анархістській платформі, співпрацювали з більшовиками. Так, Д.Новомірський – теоретик російського анархо-синдикалізму, у 1919 році став співробітником Комінтерну, відомий анархіст О.Шапіро та Г.Сандомирський стали соратниками Г.Чичеріна в Наркоматі закордонних справ, О.Боровий – ідеолог „анархо-гуманізму“, став комісаром в управлінні охорони здоров'я, А.Карелін – один з ідеологів анархо-комунізму, увійшов до складу ЦИК [34, с.77-80].
В цілому діяльність анархістів у 1917 році науковці оцінюють по-різному. У практичному значенні після Лютневої революції діяльність анархістів зводилась до спроб „прискорення“ соціальної революції. У подіях 1917 року в умовах „багатовладдя“ та „хаосу“ анархісти поводились як „риба у воді“. У своєму прагненні остаточно знищити владу Тимчасового уряду та встановити „бездержавне суспільство“ вони часто виступали як союзники більшовиків. Різні ідеологічні платформи, незважаючи на спільний ідеал, неминуче вели до конфлікту між анархістами та більшовиками.
Більшовики, прийшовши до влади, забули про своїх „союзників“, розпочавши широкомаштабні чистки політичних опонентів, які, озброївшись ідеєю „третьої революції“, розпочали „ідейну“ та терористичну боротьбу з більшовиками та державою пролетаріату. В цих умовах частина анархістів перейшла на позиції більшовиків та почала будівництво нової держави.
Але на цьому історія анархізму в Росії не закінчується. Період громадянської війни стане „піком“ популярності анархізму. В цих умовах Росія стане „полігоном“ небаченого експерименту – „будівництва анархії“. Деякі анархістські ідеї будуть підтримані матросами під час Кронштадського виступу проти політики більшовиків у лютому 1921 року. Даний виступ був спрямований проти „монопольного“ впливу більшовиків у Радах. Після 1921 року відбулось звільнення з в'язниць частини анархістів, які на вимогу більшовиків мали залишити країну. Проте у 1922 році анархістська партія в СРСР буде офіційно заборонена, але підпільні анархістські організації продовжать діяти до початку 30-х років.
2.4Практичне втілення анархістських ідей у період громадянської війни
У період революцій 1917 р. та громадянської війни анархізм був впливовим чинником суспільно-політичного життя України. Завдяки активній участі в повстанському русі та масовій підтримці селянства саме в Україні вперше у світовій історії анархісти змогли стати домінуючою силою на значній території і впритул наблизилися до здійснення маштабних експериментів відповідно до своєї ідеологічної доктрини [13, с.25].
Радянська історіографія понад 70 років розглядала події громадянської війни у „двоколірному“ варіанті. Червоно-біле розуміння подій громадянської війни сприяло розгляду істориками всіх опозиційних більшовикам сил як контрреволюційних. До них віднесли і лідера українського селянського руху – Нестора Івановича Махна.
Згадки в радянських довідниках та енциклопедіях розглядали постать Н.Махна як лідера анархо-куркульської контрреволюції, який співпрацював з Петлюрою, відкрив фронт Денікіну, об'єднався з Врангелем. Свою справу зробили і кіноматографісти, які у стрічках: „Червоні диявлята“, „Пархоменко“, „Ходіння по муках“, де змальовували лідера селянського руху як пияка та кровожерливого тирана [8, с.4].
Існує і інший портрет Н.Махна у зарубіжних виданнях. Вони описують Н.Махна, як народного лідера – спадкоємця Пугачова та Разіна XX cт, який за допомогою тактики партизанської війни у період „війни всіх проти всіх“ боровся з гетьманщиною, петлюрівщиною, військами білогвардійців та інтервентів. Вони розглядають Махна як лідера, який у період протиборства двох великих військових сил у громадянській війні намагався стати „третьою силою“, яка не злякалась виступити проти „вчорашніх“ союзників – більшовиків. Дана сила була спрямована на будівництво „безвладного“ устрою у рідному Гуляйполі [17, с.3-8].
Досить часто ідеологію махновського руху порівнювали лише з анархо-комуністичною доктриною. Власне таке порівняння не розкриває у повній мірі суть анархістської доктрини махновського руху.
Якщо виходити з дефініції ідеології – це систематизована сукупність ідейних поглядів певного політичного напряму, що виражає інтереси окремої соціальної групи. Ідеологія ставить певну проблему у центр теоретичного розгляду. Оскільки ідеологія спрямована на колективну свідомість, то неминучою є невідповідність (конфлікт) між ідеологією та індивідуальною свідомістю [36, с.150]. Внаслідок такого конфлікту з'являються різні інтерпритації ідеологічної доктрини.
Існуючі на той час анархістські доктрини пропонували часто протилежні відповіді на ключові питання суспільного розвитку і сходилися лише в окремих положеннях, головними з яких є заперечення державної форми організації суспільства та відмова від використання інститутів державної влади. Саме ці ознаки є головними у визначенні анархістського характеру серед ідеологічних течій. Дослідження останніх років доводять, що ні ідеологія, ні політична програма махновського руху не суперечать цим принципам [13, с.25].
Якщо характеризувати причини поширення анархістської ідеології у період 1917-1921 рр., то варто зазначити, що відповіді на ці питання шукали і лідери КП(б)У. В резолюціях IV конференції (17-23 травня 1920 р.) читаємо: „Повна дезорганізація господарського життя країни, повний розрив зв'язку міста та села, безперервна зміна влад створили грунт для значного зростання ненависті в селянських масах… до держави, навіть робітничої “ [72, с.90].
Поширення анархізму досить часто пов'язують з соціально-економічними чинниками. В Україні соціально-політична нестабільність набула особливої гостроти. Як зазначає М.Боровик, українське селянство болісно переживало модернізаційні процеси і прагнуло за будь-яку ціну зберегти традиційний спосіб життя [13, с.26]. Починаючи з 1917р. можемо простежити наростання відчуження між державою (владою) та українським селянством у міру того, як сподівання, що покладалися селянами на уряди, передусім сподівання отримати землю, послідовно не здійснювались. Активна участь держави у модернізаційних процесах, в яких вона підтримувала поміщиків та підприємців, сприяла поширенню антиетатистських настроїв серед селян. Тобто, питання справедливого розподілу землі стало головною метою селян у період революції та громадянської війни. При цьому суспільні групи та державні інститути, що перешкоджали вирішенню цього завдання, викликали серед селян незмінну ворожість.
В цих умовах, на думку М.Поповича, українське село „замикається в собі“, тобто відбувається процес формування „хутірної свідомості“, яку дослідник назвав – „сільською анархією“ [63, с.568].
Ключовими факторами у політичному виборі ідеології соціальними групами стають: масова свідомість та роль харизматичних лідерів. Вийнятково важлива роль належить особливій популярності Н.Махна, зважаючи на властиву схильність українського селянства до персоніфікації політики [13, с.29].
Стосовно грандіозної концентрації влади в руках Н.Махна писав радянський дослідник Н.Пономарьов, який у моногафії „Критика анархистской концепции власти и современность“ зазначав, що будь-який анархістський рух у більшості випадків спирався на „вождизм“ та культ сильної особистості. Автор книги називав Н.Махна „царем“, який керує захопленими територіями за допомогою „терористичної диктатури“, оскільки анархісти створили репресивний орган – „Комісію“, що поєднала функції жандармерії та розвідки [62, с.90-92]. Звичайно, дана оцінка носить елементи суб'єктивності, оскільки аналогічні прояви носив і більшовицький режим з позасудовими повноваженнями Всеросійської Надзвичайної Комісії та культом особистостей серед лідерів ВКП(б).
Іншим важливим аспектом у поширенні анархізму є вплив визвольного чинника на початковому етапі махновського руху у період боротьби з німецькими військами, які за Брест-Литовським договором окупували частину території України. М.Боровик зазначає, що національна свідомість українського населення Гуляйполя знаходилась у зародковому стані. І саме ця обставина сприяла вирішальному впливу анархізму у формуванні позицій українського населення щодо держави [13, с.27].
Важливу роль у поширенні анархізму у 1917-1921рр. відіграло існування цілої низки анархістських організацій у період революції 1905-1907 рр., які у боротьбі з владою об'єднали інтелегенцію, робітників, селян, декласованих елементів, тобто людей з різними інтересами по своїй суті. Зважаючи на дослідження у царині українського ментальності, варто зазначити, що погляди населення на владу, на шляхи розбудови суспільства, на співвідношення колективного та індивідуального трансформувались в процесі революційних змін. На думку анархістів, усі суспільні зміни, що відбулись під час двох революцій мали незавершений характер [13, с.30].
На особливу увагу заслуговує специфічний морально-психологічний клімат, на тлі якого було можливе масове поширення анархізму. У контексті даного твердження варто розглянути емоційний підйом серед молоді, в атмосфері якого сотні молодих людей віддавали життя за ідеї, які з сучасних позицій можна вважати безглуздими [13, с.30].
Таким чином сплеск анархізму в Україні у 1917-1921 рр. став закономірним породженням тієї соціальної катастрофи, яка сколихнула основи суспільного устрою. Маштаби та географічні особливості поширення анархістського руху відобразили суттєві та якісні параметри українського соціуму, який пережив трансформацію внаслідок революційних змін. Об'єктивно розвиток анархістського руху періоду 1917-1921 рр. став однією з причин та наслідків краху української революції [57, с.31].
Для більш грунтовної характеристики махновського руху та його взаємозалежності з анархістською ідеєю, необхідно звернутись до сторінок біографії Н.І.Махна. 26 жовтня 1888 (27 жовтня 1889 р.) в родині селянина Катеринославської губернії народився п'ятий син – Нестор Іванович Махно. Після закінчення трьох класів церковноприходської школи працював у маєтках заможних односельчан.
У період революції 1905-1907 рр. працював чорноробом на заводі Кернера. У період з 5 вересня по 9 липня 1908 р. був членом анархістської організації – „Спілки бідних хліборобів“, що діяла на території Гуляйполя. Як зазначає В.Волковинський, даній організації притаманна „селянську специфіка“, оскільки експропріації та терор цієї організації були спрямовані проти регіональної еліти: поміщиків, чиновників, багатіїв, жандармів. Представники даної організації називали себе „анархо-комуністами“, які за допомогою підпільної боротьби намагались залишитись без будь-якої влади, і хоча б на деякий час відчути свободу та незалежність [21, с.5-6]. Н.Махно був єдиним членом анархістської організації, що працював на заводі, чим також відрізнявся від інших експропріаторів [48, с.14].
Після часткового викриття „Спілки бідних хліборобів“ був заарештований та засуджений до вищої міри покарання, яка через неповноліття Н.Махна було замінене довічною каторгою в Бутирській в'язниці. Під час ув'язнення відбулось зближення Н.Махна та одного з ідеологів анархізму – П.Аршинова, який значною мірою вплинув на формування світогляду молодого Нестора. В майбутньому П.Аршинов стане історіографом махновського руху [6, с.22-25]
Лютнева революція сприяла звільненню політичних в'язнів. 23 березня 1917 р. Н.Махно повертається в рідне Гуляйполе, де на практиці почав застосовувати отримані знання. Після повернення Н.Махно починає об'єднувати навколо себе близьких за духом людей. Так, він об'єднав колишніх експропріаторів та молодь на боротьбу з верствами, які захопили владу в Гуляйполі. Анархісти під керівництвом Н.Махна розпочали боротьбу з „Громадським комітетом“, який заснували прихильники Центральної Ради. На противагу „Громадському комітету“ анархісти засновують „Селянський союз“, що мав представляти інтереси простих робітників та селян. У рідному Гуляйполі Н.Махно очолював „Селянський союз“, Раду робітничих та селянських депутатів, Профспілку деревообробників та металістів. Цікавим є той факт, що не зважаючи на початок стрімкої політичної кар'єри, Н.Махно працював маляром на заводі „Богатир“. Цей крок спряв популяризації анархістської ідеї серед робітників [20, с.8-10].
До початку літа 1917 р. з соратників Н.Маха була створена „Чорна гвардія“, яка тримала під контролем весь Гуляйпільський регіон. До „Чорної гвардії“ увійшли: О.Калашников, П.Гавриленко, С.Лютий, О.Марченко, більшість вищеназваних осіб була нагороджена Георгієвськими хрестами за успіхи на фронтах Першої світової війни. Загони „Чорної гвардії“ розпочали боротьбу з поміщиками та експлуататорами, які відповідно до ідеологічної доктрини піддавались жорсткому тиску у різних формах: від розподілу майна та виселення за межі регіону до фізичного знищення [21, с.10-11].
Діяльність Гуляйпільських анархістів у міжреволюційний період зводилась до повного ігнорування політики Тимчасового Уряду та Центральної Ради. Так, резолюція „Гуляйпільського з'їзду трудящих“(вересень 1917 р.) проголошувала незалежність у проведенні внутрішньої політики. У вирішенні земельного питання Н.Махно взяв курс на ліквідацію поміщицької форми землеволодіння: „Народ – правитель для себе… Це його споконвічна мрія, і настав час втілити її у життя. Віднині вся земля, фабрики і заводи повинні належати трудящим. Трудове селянство – господар землі, робітники – господарі заводів“ [21, с.10-12]. Дані тези зближували анархістів та більшовиків у питаннях незавершеного характеру революційних змін.
Жовтневий переворот та розпуск Установчих Зборів анархісти Гуляйполя зустріли схвально. Ставлення до Брест-Литовської угоди було двояке, оскільки, з одного боку, це був вдалий військово-тактичний маневр більшовиків, а з іншого боку, за умовами миру частина українських земель була окупована німецькими та австрійськими військами. Дана політична ситуація на, думку Н.Махна, була спрямована на перемогу контрреволюції. Отже, на початку січня 1918 р. анархісти разом з більшовиками починають формувати військові загони для боротьби з контрреволюцією та німецькою окупаційною владою, які заручилась підтримкою націоналістичних сил. Таким чином з приходом німецьких військ Н.Махно втрачає владу на території Гуляйполя. Політична ситуація у регіоні змінюється кардинально, оскільки до своїх маєтків починають повертатись колишні власники – поміщики та колоністи, які за допомогою військової сили починають боротьбу з повсталими. Діяльність анархістів цього періоду нагадувала боротьбу 1905-1907 рр., що ґрунтувались на тактиці „малої війни“, тобто на партизанських акціях повсталих.
На думку В.Волковинського, у цей період Н.Махно був рівним серед рівних, оскільки на загальних підставах брав участь в обговоренні військових операцій, але при цьому мав неабиякий авторитет [21, с.14]. Махно сміливо та рішуче керував повстанським загоном, так, в ході однієї операцій по визволенню с.Дібріки повстанці нарекли його козацьким званням – „Батька“. В майбутньому в офіційних документах він почне підписуватись ім'ям: „Головнокомандувач революції, товариш, батько Махно“ [48, с.14].
Внаслідок протистояння з регулярними німецькими частинами та армією С.Петлюри, чорногвардійські загони віддалені від продовольчих регіонів починають розпадатись. Втративши військову силу, Н.Махно вирішив заручитись підтримкою Москви. За протекцією столичного анархіста Гросс мана він зустрівся у Кремлі з В.Леніним та Я.Свердловим, які запропонували Махну взяти участь у боротьбі з контрреволюцією в рамках червоного терору [48, с.14]. Крім теплих зустрічей з більшовицькими лідерами Н.Махно зустрівся з П.О.Кропоткіном. Повернувшись у рідне Гуляйполе, Н.Махно починає відновлювати повстанський рух з новою силою.
У кінці 1918 р. відбувся з'їзд анархістів Гуляйполя. За резолюціями була утворена Конфедерація анархістів України – „Набат“, яка діяла в Україні у 1918-1920 рр. Дана організація була керівним центром повстанського руху. На чолі даної організації стояв анархіст В.Волін, який в майбутньому стане членом реввійськради в армії Н.Махна.
Політика Н.Махна ніколи не відзначалась постійністю та „канонічністю“ у доборі союзників. Несприятлива зовнішньополітична ситуація сприяла світоглядному розколу поглядів Н.Махна. Так, після спроб анархістів очолити повстанський рух Н.Махно заявив: „Я сначала революционер, а потом анархист!“, тобто лідер повстанського руху не хотів поліцентричності влади в умовах громадянської війни [6, с.84].
У період з листопада 1918 по лютий 1919 р. армія Н.Махна чисельно зросла від 8 до 50 тис. бійців, а до початку 1920 р. до 100 тис. бійців [48, с.14].
21 лютого 1919 р. з махновських та григо'євських загонів була сформована 1- ша Задніпровська Українська дивізія. ЇЇ керівником став більшовик П.Дибенко, а командування 3-ю бригадою було доручено Н.Махну. Отже, на початку 1919 р. анархісти разом з більшовиками вели боротьбу з військами Директорії та білогваодійців. За вдало організовані операції по звільненню Бердянська та Маріуполя Н.Махно був нагороджений орденом бойового Червоного Прапора [48, с.14].
На території Гуляйполя Н.Махно розпочав „будівництво анархії“. Почали утворюватись добровільні сільськогосподарські комуни. Серед комун організованих за анархістським принципом варто виділити комуну імені Р.Люксембург, яка об'єднала 300 чол. Як зазначав один з історіографів махновщини П.Аршинов: „Внутренняя жизнь коммуны не имела ничего общего с тем учением, за которое боролась Люксембург“ [6, с.84]. У керівництві комуною не було постійних керівників, а управління комуною почергово здійснювали кілька її членів. Своєрідно реорганізовувалась місцева влада Гуляйполя. На думку Н.Махна, Трудові Ради не мали представляти політичну владу, а мали виконувати функцію суспільно-економічного регулювання. Дане регулювання здійснювалось у формі налагодження господарських зв'язків з іншими територіальними Радами.
Для загального керівництва військовими операціями був створений – Військово-революційний комітет, але реальна влада в Гуляйполі належала Н.Махну, який одноосібно приймав стратегічні рішення та розглядав питання страти чи помилування. Справи меншого значення розглядали довірені особи з його штабу [21, с.33].
1 вересня 1919 р. повстанські загони Н.Махна були реорганізовані в армію – „Революційну повстанську армію України (махновців)“. Було обрано Реввійськраду, до складу якої увійшли Н.Махно, В.Волін, В.Білаш. Вона складалась з двох відділів – воєнно-контрольного та культурно-освітнього, які відповідно очолили П.Хохотва та лідер „Набату“ В.Волін.
У жовтні 1919 р. Повстанська армія нараховувала, за данними В.Білаша, 40тис. багнетів, 10 тис. шабель, 1тис. кулеметів та 20 гармат. Основою такої швидкої мобільності армії Н.Махна були тачанки – легкі ресорні дрожки з чотирма сидіннями та кулеметом, які за день долали понад 80 верст [30, с.14].
Серед повстанців траплявся і відверто кримінальний елемент: грабіжники, мародери, шовіністи та антисеміти. Злочинців суворо карали, але недобру славу приписували Н.Махну. Так, у наказі №1 по Повстанській армії від 5 серпня 1919 р. командуючий писав: „Всілякі самочинні реквізиції та кофіскації… забороняються під страхом суворої відповідальності. Кожному повстанцю належить пам'ятати, що самочинні реквізиції приваблюють у чесні ряди Повстанської армії відвертих хуліганів, які прагнуть лише наживи“ [17, с.191]. Дезертирство та сконцентрування великої кількості зброї серед населення сприяли утворенню банд дезертирів, які під виглядом махновських підрозділів грабували місцеве населення.
Важливо відмітити той факт, що ставлення Н.Махна до діяльності різних партій на території Гуляйполя було толерантним, оскільки анархісти, комуністи, есери, меншовики вели пропагандистську роботу цілком легально. На сторінках періодичних видань: більшовицької „Звезди“, анархістських „Путь к свободе“ і „Набат“, лівоесерівської „Знамя борьбы“ велась відкрита полеміка стосовно майбутніх суспільних перетворень [17, с.192].
Н.Махно та його соратники досить швидко розчарувались у соціальних експериментах, що почали проводити більшовики. По-перше, замість перерозподілу землі між селянами більшовики почали передавати поміщицькі землі радгоспам. Для забезпечення подовольством робітників центру більшовики почали створювати Комбіди, які розпочали боротьбу за продрозверстку. По-друге, тотальна більшовизація Рад сприяла поширенню закликів: „Долой коммисародержавие!“, „Долой однобокий большевистский Совет!“. По-третє, посилення репресивних, позасудових органів: губкомів, ревкомів та Всеросійської Надзвичайної Комісії сприяло поглибленню розколу між анархістами та більшовиками. Цікавим є факт, що у боротьбі з ВНК махновці відправляли її співробітників на передову фронту.
Отже, восени 1919 р. Н.Махно та його соратники розпочали впроваджувати в життя ідею „третьої революції“, основною метою якої було проведення боротьби з більшовиками за встановлення „вільного радянського ладу“ на основі безвладного принципу [48, с.14].
Радянська влада жорстко відреагувала на заклики анархістів. Голова Раднаркому Х.Раковський закликав застосувати проти куркульської конртрреволюції червоний терор. 6 червня 1919 р. за ініціативою Л.Троцького був створений Надзвичайний Військово-Революційний Трибунал, який мав „каленим залізом“ випалити „язву провокації григор'євщини та махновщини“ [21, с.25]. Радянська влада терпіла Н.Махна поки він був потрібен, поки його армія тримала фронт. Зважаючи не ненадійність повстанців, їхнього командира оголосили поза законом. Протистояння з Махном влада охарактеризувала як боротьбу з бандитизмом. У частини Червоної Армії надходили директиви про необхідність роззброєння Повстанської армії, що вийшла з-під контролю. Ці дії спонукали Н.Махна здійснити рейд по тилах Червоної Армії.
Після початку наступу Врангеля між „колишніми союзниками“ був укладений новий договір про спільні військові дії проти білої контрреволюції. Розгромивши військові з'єднання Врангеля, доля махновського руху була вирішена. Махновська армія знесилена епідемією тифу почала чисельно зменшуватись.
В ейфорії успіху нові вершителі долі країни оголосили війну селянству на знищення. У цей час крім „бунтівного півдня“ спалахнуло селянське повстання проти політики більшовиків у центральних губерніях Росії. Повстанці Тамбовської губернії взяли на озброєння гасло – „Даєш ради без більшовиків!“. Радянська влада на боротьбу з повсталими спрямувала 150 тис. армію під командуванням М.Тухачевського, бронепоїзди, артилерію. Проти повсталих було використано хімічну зброю. Розпорядження на використання підписав особисто В.Ленін. В історії людства це був перший випадок застосування хімічної зброї проти власного населення [48, с.14].
Усі спроби спіймати бунтівного „батька“ були марними. Повага серед селян до лідера селянського руху сприяла тому, що селяни за період громадянської війни жодного разу не виказали „батька“, хоча за його голову більшовики обіцяли 100тис. карбованців [48, с.14].
Поступово махновщина почала „згасати“. Перехід Радянської влади до непу та оголошення політичної амністії спряли зміні соціальної бази махновщини, яка почала втрачати підтримку.
На останніх засіданнях махновської реввійськради велись активні дискусії про врятування ядра армії. Частина ради на чолі з В.Білашем пропонувала укласти нову угоду з Радянською владою та вступити в Туреччину на підтримку національно-визвольної революції під проводом М.Кемаля, інша частина на чолі з Н.Махном розглядала ідею підняття революційної боротьби на території Галичини [21, с.40]. Майже до середини літа 1921 більшовики вели боротьбу з махновщиною.
28 серпня 1921 року Н.Махно разом з найвідданішими соратниками перейшов кордон з Румунією. З цього часу починається емігрантський період життя Н.І.Махна. З Румунії Н.Махно разом з дружиною був інтернований в Польщу. У польській в'язниці 30 жовтня 1922 р. народилась їхня дочка Олена. Після звільнення Н.Махно разом з родиною переїздить до Німеччини, де його заарештовують вже німці. Після втечі з в'язниці проживав разом з родиною у Франції. Одночасно він писав статті, відозви, спогади в яких намагався узагальнити гіркий досвід своєї діяльності. Серед таких праць варто виділити: „Махновщина та її вчорашні союзники — більшовики“, „Відкритий лист до ВКП(б)“.
Помер Нестор Іванович Махно — 25 липня 1934р від туберкульозу легенів у Парижі. Тіло на кошти зібрані європейськими анархістами було кремовано, а урна з прахом замурована у стіну комунарів на паризькому кладовищі Пер-Лашез.
Важка участь випала на долю його родини. Після окупації Франції гітлерівськими військами дружина Н.Махна була заарештована. Після Другої світової війни його рідних заарештовує НКВС. У 1946 році був оголошений судовий вирок: дружину Н.Махна – Галину Кузьменко засуджують до 8 років таборів, а дочку – Олену Міхненко до 5 років заслання у Казахстан. Після звільнення Галина Андріївна переїздить до дочки в Джамбул. У 1978 році померла дружина Н.Махна, дочка у 1993р. Реабілітована родина Н.Махна була у 1989 році [48, с.14].
На нашу думку, найбільшою жертвою ідеологій та соціальних експериментів стало селянство. Воно було змушено постійно коливатись між ідеологічно різними таборами. Громадянська війна з її „чехардою“ влади посилювала твердження, що влада вміє тільки щось брати. Не зважаючи на те, що революція дала селянам право на землю, селяни так і не побачили влади, яка могла залишити її у спокої разом з землею.
Історія громадянської війни засвідчила, що селянство здатне до політичного самовираження, яке у повній мірі проявилось у Махновському русі. На думку В.Верастюка, селянський рух став рефлексією на ті соціальні зміни, які пропонувала, „нав'язувала“ держава. Селянство шукало своєрідний „третій шлях“, який міг встановити статус-кво у стосунках з владою. Не зважаючи на масовість селянського руху, різні ідеологічні підходи завадили вираженню селянських вимог у єдиній політичній програмі.
За своїм характером махновський рух в ході громадянської війни репрезентує своє особливе ставлення до всіх політичних режимів, які існували на території України у 1918-1921 рр. Основу – стрижень руху, складали два характерних явища: боротьба селянства півдня України проти спроб реставрації поміщицького землеволодіння та негативна реакція того ж селянства на ліворадикальний „воєнно-комуністичний“ експеримент. Безкомпромісна боротьба з білими, багаторазові союзи з червоними свідчили про те, що Махновський повстанський рух повністю ототожнював себе з революцією [17, с.351].
Якщо характеризувати взаємозалежність махноського руху та анархізму, то вплив анархізму як ідеології на повстанський рух невиправдано перебільшений. В радянській історіографії анархістська складова махновського руху завжди розглядалась у протиставленні більшовицькій, яка прагнула всезагального домінуючого впливу. Історики прагнули розкрити деструктивність та не можливість практичного застосування доктрини анархізму, оскільки Н.Махно критикував державність, сповідував ідею самоврядування та децентралізації. Махновський рух поставив під сумнів керівну та спрямовуючу роль комуністичної партії.
Серед керівного складу махновського руху не було однозначного ставлення до анархізму. Н.Махно на різних етапах то наближав, то віддаляв від себе ідейних анархістів. На думку В.Верастюка, анархісти у махновському русі були „культурною силою“, яка сповідувала ідею розбудови Гуляйполя за анархістськими безвладними принципами. Вони сприяли пропаганді ідей „третьої революції“, реорганізації Гуляйпільських Рад за безпартійним принципом. На території Гуляйполя Ради втратили політичну (владну) основу, а їхні повноваження зводились до організації господарського життя.
У домовленостях з Радянською владою досить часто ставилось питання про створення автономії на підконтрольних Н.Махну територіях. В основі ідеї автономії лежало прагнення створення вільних регіональних органів політичного та економічного самоврядування, але радянська влада свідомо ігнорувала такі вимоги, і ніколи не підтримала ідею створення анархо-махновської республіки [21, с.35].
Отже, підводячи підсумок варто зазначити, що махновський рух репрезентував особливе прагнення селян жити поза владою, оскільки прірва між інтересами влади, держави, еліти та простого селянства надто велика. Вона, на думку анархістів, породжена різним характером їхніх цілей, поривань та кінцевої мети. Невипадково саме непересічна, харизматична постать Н.Махна репрезентувала інтереси повсталого селянства, яке після поразки махновщини не змогло протистояти терору та утискам з боку держави. Не варто сьогодні розглядати постать Н.Махна як „антигероя“ чи політичного авантюриста, оскільки лідер селянського руху боровся за те, у що справді вірив.
Розділ III.Анархізм та сучасність
3.1 Теорія та практика анархізму на пострадянському просторі
Анархістська теорія кінця XX — початку XXI ст. зазнала суттєвих змін. Суспільна трансформація, яка розпочалась з початком гласності на території СРСР, сприяла значному зростанню популярності альтернативних до комуністичної ідеології теорій. Даний процес ознаменувався відродженням анархістської теорії на території СРСР, яка переживає період пристосування до нових суспільних умов, що грунтуються на зближенні її постулатів з нормами та цінностей виробленими у сучасному світі. Як зазначає А.Біденко, на сучасному етапі відбувається оновлення ідеологій, що характеризується зближенням постулатів анархізму та лібералізму. Іде процес рецепції ідей заради суспільного прогресу. Зароджується новий напряму політичної думки – лібертаризм, який у своїй основі несе мінімальне втручання держави в усі суспільні процеси, коли громадянин може сам обрати межу захисту своїх інтересів (ідея держави – „нічного сторожа“) [12, с.2].
Іншою магістальною тенденцією у розвитку анархістської теорії є консерватизм, оскільки значна частина анархістських течій залишилась на позиціях „канонічної“ теорії М.Бакуніна та П.Кропоткіна.
До 1990 р. теорія анархізму була репрезентована цілою низкою ідеологічно строкатих течій та напрямів. Науковці пропонують диференціювати усі анархістські напрями відповідно до теоретичного поділу на анархо-синдикалістські та синтетичні, які об'єднали представників різних сил на основі компромісного рішення у взаємовідносинах з владою. Відповідно до практичних форм та методів боротьби анархістів поділяють на „реформістів“ (частина анархо-синдикалістів, частина анархо-екологістів) та „революційних анархістів“ (Черная Звезда, Асоціація Рухів Анархістів, Инициатива Революционных Анархистов та ін. ).
Так, у 1989 р. Конфедерація Анархо-Синдикалістів проводить свій установчий з'їзд. Ідеалом майбутніх суспільних перетворень синдикалісти вважали профспілкову модель реорганізації суспільства. У 1990 р. внаслідок внутрішніх конфліктів стосовно форм та методів боротьби серед анархо-синдикалістів відбувається розкол: від монолітного синдикалістського напряму відділяється більш радикальна Асоціація Рухів Анархістів. Синдикалісти у політичній діяльності орієнтувалися не лише на столицю, оскільки у регіонах, зокрема у Харкові, у 1990 р. починає діяти Конфедерація Анархо-Синдикалістів, що об'єднала біля 200 членів. Власне самі анархісти оцінюють процес розколу двояко, оскільки, з одного боку, це справді конфлікт стосовно добору методів боротьби, з другого боку, вони визначають значний вплив провокаторів, які досить тісно співпрацювали з КДБ [93].
Серед синтетичних організацій варто виділити анархо-екологістів, які розпочали активну діяльність на території Росії, України, Білорусії. Очолює даний напрям С.Фомічов, який розробив теоретичні основи сучасного екологічного анархізму у статті „Прелюдия к анархизму“. Представники даного напряму організували видавництво журналу „Третий путь“, на сторінках якого обговорюються питання формування бездержавного, антиіндустріального устрою.
Особлива увага представників даного напряму сконцентрована на „зеленій“ (екологічній) проблематиці, яка проявилась у проведенні цілої низки екологічних акцій: Чапаєвськ (1989), Балаково (1990), Запоріжжя (1991), Одеса (1994), Тамань (1995).
На сторінках журналу „Третій шлях“ анархо-екологісти дискутують проблему повної ліквідації капіталізму, оскільки це єдина раціональна можливість для подальшого розвитку людства. У витоків реформування мають стояти саме представники анархістського руху [94]. Звичайно, дана концепція побудована на максималістському твердженні, що нівелює можливість вибору, оскільки вона базується на конкретному твердженні „або-або“. На думку екологістів, „авторитарна“ конституція РФ 1993 р. визначила необхідність революційної трансформації суспільства. Революційні зміни, на думку С.Фоміна, мають торкнутись сфери державного управління, що проявиться у повній ліквідації бюрократичного апарату.
У 1990 р. саме екологісти проголосили гасло: „Власть народам, а не партиям!“. Даний заклик був спровокований початком 1-ої Чеченської кампанії. Представники даного напряму у характеристиці військових дій визначили даний конфлікт, як національно-визвольну війну Чеченського народу.
На думку представників Асоціації Рухів Анархістів, анархо-екологісти обрали досить специфічну (не анархістську) тактику, яка ґрунтується на інтеграції до органів місцевого самоврядування з метою популяризації власних ідей. Стосовно необхідності інтеграції до органів державної влади, серед сучасних анархістів триває досить жорстка дискусія на відкритих форумах у Інтернеті [93].
На території СНД діє ціла низка синтетичних анархістських організацій. Так, на території Кубані діє „Федерация Анархистов Кубани“. Цікавим є той факт, що це анархо-феміністичний напрям, який закликає жінок самоорганізовуватись для боротьби з проявами патріархату. Цей напрям є типовим поєднанням індивідуальної акратії заснованої на принципі суспільного звільнення та руху за рівність прав чоловіка та жінки. Дана організація має свою періодику – анархо-феміністичний бюлетень „Мать порядка“, який закликає жінок змінити свій спосіб життя вже сьогодні, не чекаючи „революції“ чи прозріння чоловіків [91].
Досить значну частину анархістських періодичних видань класифікують як розважальну: петербурзький „Новий світ“, калінінградський „Екодефенс“, „Хранители Радуги“. Практична діяльність більшості напрямів анархізму орієнтована не на проведення широкомасштабних маніфестацій чи залучення нових членів, а сконцентрована на видавничій діяльності [94].
Більшість анархістів генерації XXI ст. переконана, що саме ієрархічна організаційна структура на зразок партії зможе протистояти державі та великому капіталу. Отже, більшість ліберальних анархістських напрямів пішли шляхом створення легальних анархістських партій, які відповідно до власної програми популяризують свої ідеї.
90-ті роки ознаменувалась проведенням цілої низки політичних кампаній у союзних республіках, які розпочали боротьбу за утворення національних суверенних держав. Такі заклики російська сторона охарактеризувала як прояви сепаратизму. Отже, важливою складовою анархістського руху була підтримка Чеченського права на самовизначення. Власне така позиція сприяла розколу серед анархістського руху, який поділився на антимілітаристів, що протестували проти військового вирішення даного конфлікту, та напрямів, які характеризували даний конфлікт як національно-визвольну війну Чеченського народу.
Представники першої течії не проводили жодних політичних акцій, оскільки їхня діяльність була спрямована на надання юридичної допомоги російській молоді, яка прагнула ухилитись від військової служби. Представники другої столичної течії у 1994 році утворюють комітет „Руки прочь от Чечни“, який відповідно до програмних документів мав об'єднати представників різних політичних сил, від крайніх правих до крайніх лівих. Основне гасло, яке було на озброєнні у даного комітету „Банду Єльцина – под суд!“. Внаслідок конфлікту між представниками „РпоЧ“ та комуністами антивоєнна кампанія пішла на спад.
У 2000 р. проводиться ціла низка нових антивоєнних акцій, які відбувались під патронатом правозахисних організації „Солдатские Матери Санкт-Петербурга “, однак після початку орієнтації даного напряму на партію „Яблоко“ (Г.Явлінського) анархісти перестають брати участь у мітингах. Також у 2000 році відбулось утворення Антивійськового комітету, до складу якого увійшли петербурзькі анархісти та представники Революційної Робітничої партії (крило троцькістсько-більшовицької партії).
Регіональні представники анархістського руху міст Ярославля, Нижнього Новгорода, Єкатеринбургу, об'єднавшись з лібералами утворили „Движение против насилия “(ДПН) [93].
Більшість анархістських організацій, що діють на території пострадянського простору проголошують, що керівництво Російської Федерації намагається підмінити право союзних республік на самовизначення неофедералістською теорією, яка містить неоімерський колорит. Дана теорія ґрунтується на розподілі сфер впливу, оскільки, і до сьогодні російські військові формування та бази перебувають на території Абхазії, Грузії, Придністров'я, України. Отже, не зважаючи на популістський та комерціалізований колорит сучасної анархістської теорії, вона у більшості випадків виступає за мир та як не парадоксально, за демократію, оскільки вона відкриває ширші можливості, ніж авторитарна держава у реалізації анархістської теорії. Анархістські організації Білорусії досить відверто описують авторитарну політику президента Лукашенка, який за допомогою вірної „номенклатури“ гальмує поступальний розвиток Білорусії та не випускає її з орбіти російського впливу [84].
Російські соціологи у дослідженні суспільних процесів, що відбуваються на пострадянському просторі, зазначають, що все суспільство внаслідок невдало проведених реформ пережило своєрідну „анархізацію“. Даний процес ознаменувався криміналізацією суспільного життя, що проявилась як у верхах, так і серед простих громадян. Влада у період, коли суспільству був необхідний арбітр для вирішення різних проблем, проголосила гасло „Обагащайтесь!“. Даний підхід на шляху прискореного реформування зробив одних мільйонерами, а інших декласованими пролетарями, маргіналами. Але, звичайно, саме суспільство знайшло вихід, оскільки талановиті інженери та педагоги поповнили ряди дрібних підприємців, кваліфікованих робітників, будівельників, в перспективі саме ці верстви претендують стати середнім класом. Науковці зазначають, що понад 50% грошового обороту знаходиться поза сферою державного впливу, а анархісти трактують цю тезу, як можливість відмови від держави у майбутньому: „Страх перед идеологией, желание урвать побольше теми, кто наверху, и борьба за выживание тех, кто внизу, препятствуют любому макрообъяснению происходящего на уровне повседневной жизни. Между тем идеология имеется — это идеология негативной мобилизации, предоставляющая каждому идеал негативной свободы — свободы от вcего“ [71, с.22].
Отже, теорія анархізму у повній мірі відродилась на територія пострадянського простору, оскільки представлена низкою течій та напрямів, які відрізняються формами та методами боротьби з державою та владою. Частина анархістських організацій намагається реалізувати власну теорію, інтегрувавшись у владу, а інша частина залишається на радикальній платформі та поповнює опозиційні до влади напрями.
3.2 Сучасні українські реалії анархізму
На початкових етапах відродження теорії анархізму українська складова даного руху перебувала в орбіті загальносоюзних організацій, але з проголошенням незалежності Української держави перед представниками регіональних течій анархізму постали нові можливості та організаційні завдання. Не зважаючи на схожі назви та спільні ідеологічні завдання, більшість анархістських організацій України проводять автономну політику.
Серед анархістських течій найбільш поширеним напрямом в Україні є анархо-синдикалізм. Синдикалісти України утворили „Революційну Конфедерацію Анархо-Синдикалістів“(РКАС). У своїй теорії вони відстоюють ідею реорганізації суспільства за профспілковим зразком. Територіально даний напрям тяжіє до сходу України. В ідеологічному плані даний напрям є найбільш консервативним, але у сучасних умовах синдикалісти вже не використовують терор як засіб впливу на суспільство. Даний напрям репрезентований дрібними групами, які популяризують ідеї анархо-синдикалізму через Міжнародну Асоціацію Трудящих.
На сайтах у Інтернеті анархо-синдикалісти розміщують статті: „Размышления о анархизме в пост-социалистическом мире “, „Зачем человеку государство?“ в яких представники данного напряму обгрунтовують необхідність суспільних змін. Реорганізацію суспільства вони планують провести за допомогою децентралізації влади, тобто вони обгрунтовують ідею „колективної демократії“ у дрібних громадах, які почнуть представляти інтереси простих трударів. На загальнонаціональному рівні на думку синдикалістів, мають вирішуватись найбільш загальні проекти,»заповіді" з якими погоджуються всі [92].
Інший напрям анархізму репрезентують синтетичні організації, які у своїх лавах об'єднують представників різних течій анархізму. Оскільки, ці організації є наслідком компромісу з владою, вони визнають закони встановленні державою. Характерною особливістю цих організацій є об'єднання прихильників у рамках єдиної партії, які реєструються державою для здійснення своєї статутної діяльності. Серед таких організацій на території України варто виділити «Союз Анархістів України»(САУ), який утворився у серпні 1999р. в Одесі [12, с.3]. В основі теорії синтетичного анархізму лежить ідея зменшення ролі бюрократичного апарату та апарату примусу, які в умовах формування нового інформаційного суспільства тиснуть на творчу особистість.
Лідером цієї партії є Вадим Чорний. Представники даного напряму популяризують свої ідеї за допомогою Інтернету де розміщене їхнє інтернет видання «Набат». На сторінках цього видання знаходиться програма САУ, яка передбачає, що: «кінцевою метою правого анархізму – анархія в умовах приватної власності» [www].
Досить цікавим є практичний аспект діяльності САУ, оскільки крім пропаганди своїх ідей, вони у Одесі взяли курс на охорону пам'яток історії та архітектури від недоцільних реконструкцій та підприємницьких зазіхань. Вважаючи Українську державу багатонаціональною та полікультурною вони виступають за впровадження російської мови як другої державної. У 2006 році Печерський районний суд Києва розглядав позов лідера САУ до президента України В.А.Ющенка. Позивач – В.Чорний, вимагав скасувати Президентський Указ №793 «Щодо увіковічнення пам'яті діячів УНР та ЗУНР» у тій частині де йдеться про увіковічнення пам'яті С.Петлюри, якого В.Чорний характеризував як антисеміта та погромника. Дана справа викликала грандіозний резонанс серед партій націоналістичного спрямування, які на сторінках газети «Персонал плюс» розпочали критику САУ [19, с.7].
В Інтернеті опублікована відозва САУ від 22 вересня 2006р. про «Подвійні стандарти української влади в питаннях Голокосту та ескалації націоналізму в Україні» [84].
Іншим анархістським напрямом є – «помаранчевий» анархізм. В основі ідеології даного напряму лежить прагнення втілити постмодерні ідеї в політиці. Серед ідеологів даного напряму в Україні варто виділити О.Новікова та Ю.Духоніна. У практичній діяльності даний напрям відзначається проведення вуличних спектаклів, вистав, святкувань. Не зважаючи на мінімальний зв'язок з ідеологією анархізму даний напрям домінує на території пострадянського простору.
Севастопольський представник даного напряму О.Соф'яник у 1995 р. був затриманий СБУ через отриманий лист, в якому псевдореволюційна організація «Київська Організація Фракції Червоної Армії» закликала анархістів до революційного виступу. Власне співробітники СБУ перехопили листування представників однієї організації, які вирішили пожартувати [12, с.3].
Досить часто представники «помаранчевого» анархізму проводять епатажні акції на кшталт заходу «День Незалежності з Махном», що відбулось 24 серпня 2006 року на території Гуляйполя. В рамках святкування було організовано конкурс «боді-арту», літературні читання, що вражали присутніх сміливістю слова, показ фільму М.Каптана «9 життів Нестора Махна», катання усіх бажаючих на тачанках під чорними прапорами [55, с.12]. Як зазначає А.Біденко, дані акції носять комерціалізований характер та спрямовані на залучення коштів [12, с.3].
Тобто, сучасний український анархізм – суміш класичних текстів М.Бакуніна, П.Кропоткіна та революційних закликів, які спрямовані на привернення уваги. Більшість «неоідеологічних» доктрин анархізму пропагують відмову від боротьби за створення довершеного соціуму без примусу та насилля. Натомість, анархістська доктрина пропагує внутрішню зміну особистості, що проявляється у «внутрішньому бунті» особистості проти несправедливості. Головним та магістральним напрямком, на думку анархістів, є робота з підростаючим поколінням у напрямі створення індивіда вільного від соціологізації [1, с.3]. Дана робота полягає у періодичних зборах, обговореннях політичних процесів, святкуваннях та масових заходах. В більшій мірі такі «лекції» зведені до обговорення романтики громадянської війни та розгляду постаті Н.Махна.
Історично склалось, що анархістська доктрина в більшій мірі поширена на сході та півдні України. На нашу думку, це пов'язано з грандіозною урбанізацією цих регіонів, в яких чисельність молоді досить велика. Якщо характеризувати причини поширення анархізму саме у цих регіонах, то варто зазначити, що перехідний етап від радянського періоду до новітнього Україна переживала досить болісно в рамках діяльності різних молодіжних організацій та спортивних секцій. На даному етапі влада не змогла заповнити цей організаційний вакум, який спряв кризі організації дозвілля молоді. Цей вакум заповнили андеграундні молодіжні субкультури: панки, репери тощо, які в більшій мірі носять маргінальний характер.
Молоді особи в умовах панування ідеї «долара» реагують відповідно: або адаптовуються до нових умов, або починають боротьбу з таким станом речей. На нашу думку, дана незгода проявляється у конфліктах між поколіннями та конфлікті на рівні «Я — Суспільство». Інколи такий конфлікт носить відверто максималістський характер, оскільки молодь справді вірить у можливість радикальних та докорінних змін. Ця незгода виявляється у графіті, «важкій» музиці та цілій низці інших проявів. Важливе місце займає «антисоціальна» реклама алкоголю, тютюну, телевізійна жорстокість, які заполонила телеефір. Саме такі фактори, які влада «не бачить» чи свідомо ігнорує, сприяють моральному розкладу суспільства, в якому влада бачить тільки наслідки, не аналізуючи причин цих процесів.
Все це викликало гостру дискусію серед різних генерацій анархістів. Старше покоління ( покоління «90-х») брало участь в екологічних акціях, маніфестаціях, основною метою яких було задоволення корпоративних інтересів, спрямованих на загальне благо. Нова генерація анархістів – «XXI ст.» спрямувала свою діяльність на задоволення власних індивідуальних інтересів. Досить сильно простежується споживацький характер сучасного анархізму [93, с.3].
Європейські дослідники сучасного українського анархізму зазначають, що Україна є перспективною в рамках створення анархістських організацій, які в майбутньому будуть носити опозиційний до влади характер. Але перешкодою на шляху поширення анархістських ідей були: історичне минуле держави періоду сталінських репресій та відсутність централізованої організації європейського зразка на кшталт монолітної Федерації Італійських Анархістів [12, с.3].
В умовах несформованості громадянського суспільства будь-яка опозиційна діяльність можлива доти, доки вона не торкається економічних питань. Через це українські групи анархістів надзвичайно автономні в ідеологічному та фінансовому плані. Вони використовують всі можливі заходи: відкривають платні сайти, організовують святкування та вечори з метою «вижити» в сучасних умовах [12, с.4].
Цікавою є подія, яка репрезентувала не організаційну ініціативу певної організації, а особисту ініціативу мешканця Кременчука – пенсіонера-десантника, який «незаплановано» встановив пам'ятник Н.Махно на одній з вулиць міста у 2006р. Дозволу на встановлення пам'ятника у міської влади ініціатор не брав, що сприяло дискусії серед політиків стосовно доцільності цього просвітницького акту [15, с.16].
Міський голова Кременчука відповідаючи на депутатський запит з цього приводу підтримав ініціативу пенсіонера, який у місці встановлення пам'ятника попередньо очистив сміттєве звалище та висадив кілька дерев. Визначальним у рішенні міської влади залишити пам'ятник був факт створення даного монументу за кошти пенсіонера.
Як зазначив даний факт, інколи особиста ініціатива громадян носить більш прогресивний характер, оскільки спонукає владу показати власне ставлення до дражливих проблем у нашій історії. На нашу думку, люди, які заплющують очі на суперечливі проблеми минулого, не мають майбутнього [47, с.8].
Отже, підводячипідсумок варто зазначити, що теорія українського анархізму на сучасному етапіпереживає процес модернізації та адаптації до нових суспільних умов. І напевно,не варто виключати дану теорію з політичної арени, оскільки споживацтво,пасивність у роботі з населенням є характерними рисами сучасного суспільства.Враховуючи дані тенденції необхідно сказати, що на сучасному посткомуністичномупросторі анархістська теорія переживає своє «друге народження».
Висновки
Будь-яка теорія,яка обґрунтовує необхідність кардинальної трансформації суспільнихвзаємовідносин, залишається лише теорією без спроб практичної реалізації їїпостулатів. Такий шанс на практичне втілення теорія анархізму отримала саме натеренах Російської держави.
Однією з основнихпричин такого грандіозного поширення анархізму в Росії було нівелювання роліпростої особистості у абсолютистській державі. Держава пропонувала преференціїкапіталу, надавала станові привілегії обраним та сакралізовувала «богообрану»владу. Не випадково, що саме XIXст.ознаменувалось появою «народних будителів» серед інтелігенції. Вони сформувалита матеріалізували новий нігілістичний (анархістський) тип політичноїсвідомості. Під впливом їхніх ідей частина інтелігенції виступила протибагатовікової моделі суспільних взаємовідносин, що робила одних господарями, аінших безправними рабами.
Грандіозний вкладу розвиток анархістської теорії зробили два російські мислителі-революціонери:М.Бакунін ( основоположник колективістської теорії анархізму) та П.Кропоткін(основоположник комуністичної теорії анархізму). Отже, зароджується новатеорія, що поєднала в один комплекс політичні, економічні, соціалістичні,філософські ідеї майбутнього революційного реформування. Дана теоріяпротиставила абсолютизму ідеї свободи, федералізму, децентралізму, аполітизмута добровільної асоціації вільних громадян.
Важливо відмітити, що анархістська теорія ніколи не була монолітною в контексті "ідеалу" майбутніх суспільних перетворень. Спектр практичної діяльності анархістів коливався від мирних, пропагандистських методів боротьби та принципу «непротивления злу насилием» – християнській анархізм, до тактики змови та «безмотивного» терору, який проводили анархо-комуністи. Серед різновекторних напрямів анархізму слід виділити три самостійні ідеологічні напрями: анархо-комунізм, анархо-синдикалізм, анархо-індивідуалізм. Кожен з цих напрямів мав низку течій, що диференціювалися залежно від ідеологічної мети, форм та методів боротьби у досягненні бездержавного ідеалу [38, с.200]. Консолідуючим фактором, що об'єднував майже всіх анархістів, є заперечення державної форми організації суспільства (антиетатизм) та відмова від використання державних органів влади (акратія) [12, с.25].
Анархістська теорія та практика еволюціонували в ході революційної трансформації держави та суспільства. Анархісти у повній мірі прагнули реалізувати власну ідеологічну доктрину, але спроби утворити монолітний анархістський блок та об'єднати ідеологічно розрізнені сили були провальними. Про це свідчать результати об'єднавчих з'їздів 1917 р., 1918 р..
У теорії анархізму необхідно виділити основні магістральні напрями, які диференціювали теорію анархізму та власне визначали практичні методи боротьби:
— Прагнення доповної свободи дій особистості у консервативному, державному суспільстві(бунтарська течія у народництві),
— Боротьба зазвільнення праці від капіталістичного "іга" та боротьба за кращіумови життя, які можуть бути досягнуті за допомогою перерозподілу національнихбагатств (синдикалізм та кооперативний рух),
— Прагнення додуховного звільнення особистості від ідеологічного пресу держави(індивідуалізм). Дане звільнення розглядалось в контексті самовдосконаленняособистості
У більшостівипадків основними формами боротьби були терор, експропріації та бунт. [58, с.90].
Революційні події1905-1907 рр. сприяли початку дискусії по вирішенню земельного питання, яке сталонаріжним каменем пропаганди анархізму. Селяни схвально сприйняли ідеюанархічного бунту, який пропонував "ідилію вільних хліборобів". Підвпливом цих закликів у південних губерніях Російської держави зароджується ціланизка стихійних селянських анархістських організацій, діяльність яких мало чимвідрізнялася від діяльності бандитських угруповань.
Діяльність анархістів у 1917 році науковці оцінюють по-різному. У практичному значенні після Лютневої революції діяльність анархістів зводилась до спроб «прискорення» соціальної революції. У подіях 1917 року в умовах «багатовладдя» та «хаосу» анархісти поводились як «риба у воді». Вони використали тактику провокації та рейдерства (захоплення стратегічних приміщень для власних цілей). У своєму прагненні остаточно знищити владу Тимчасового уряду та встановити «бездержавне суспільство» вони часто виступали як союзники більшовиків. Різні ідеологічні платформи, незважаючи на спільний ідеал, неминуче вели до конфлікту між анархістами та більшовиками.
Більшовики, прийшовши до влади, забули про своїх «союзників», розпочавши широкомаштабні чистки політичних опонентів, які, озброївшись ідеєю «третьої революції», розпочали "ідейну" та терористичну боротьбу з більшовиками (теракт у Леонтієвському провулку) та державою пролетаріату. В цих умовах частина анархістів перейшла на позиції більшовиків та почала будівництво нової пролетарської держави.
Період громадянської війни ознаменувався конфліктом ідеологій, що зійшлися у боротьбі за право визначати майбутній устій Російської держави. У цих подіях армія Н.Махна намагалась стати «третьою силою», яка на підконтрольних територіях прагнула утворити «автономну» від радянської влади республіку, яка б формувалась на засадах нового устрою. Почали утворюватись добровільні сільськогосподарські комуни. Серед комун організованих за анархістським принципом варто виділити комуну імені Р.Люксембург органінізовану на території Гуляйполя у 1919 р… У керівництві комуною не було постійних керівників, а управління почергово здійснювали кілька її членів. Своєрідно реорганізовувалась місцева влада Гуляйполя. На думку Н.Махна, Трудові Ради не мали представляти політичну владу, а мали виконувати функцію суспільно-економічного регулювання. Дане регулювання здійснювалось у формі налагодження господарських зв'язків з іншими територіальними Радами. Утворення радгоспів, початок продрозверстки, тотальна більшовизація рад, свавілля репресивної системи сприяли тому, що Н. Махно озброївшись гаслом «третьої революції», розпочав боротьбу за встановлення «вільного радянського ладу» на основі безвладного принципу. Радянська влада терпіла Н.Махна поки він був потрібен, поки його армія тримала фронт.
Якщо характеризувати революційні перетворення, то не зважаючи на те, що революція дала селянам право на землю, селяни так і не побачили влади, яка могла залишити її у спокої разом з землею. У цій ситуації анархісти постійно відчували незавершений характер революційних перетворень, отже вони намагались взяти курс на реалізацію власної теоретичної програми, що проявилось в ідеї «третьої революції». Цікавим є той факт, що постулати анархістської теорії ніколи до кінця так і не були реалізовані на території російської держави, отже питання про можливості практичного втілення теорії анархізму і до сьогодні залишається відкритим. У 1922 р. діяльність анархістських організацій у СРСР була заборонена.
Анархістська теорія кінця XX — початку XXI ст. зазнала суттєвих змін. Суспільна трансформація, яка розпочалась з початком гласності на території СРСР, сприяла значному зростанню популярності альтернативних до комуністичної ідеології теорій. Даний процес ознаменувався відродженням анархістської теорії на території СРСР в останні роки його існування… Теорія анархізму переживає період пристосування до нових суспільних умов, що грунтуються на зближенні її постулатів з нормами та цінностей виробленими у сучасному світі. На сучасному етапі відбувається оновлення ідеологій, що характеризується зближенням постулатів анархізму та лібералізму. Зароджується новий напряму політичної думки – лібертаризм, який у своїй основі несе мінімальне втручання держави в усі суспільні процеси, коли громадянин може сам обрати межу захисту своїх інтересів (ідея держави – «нічного сторожа») [12, с.2].
У XXI ст. анархісти вже не використовують терор як спосіб впливу. Більшість «неоідеологічних» доктрин анархізму пропагують відмову від боротьби за створення довершеного соціуму без примусу та насилля. Натомість, анархістська доктрина пропагує внутрішню зміну особистості, що проявляється у «внутрішньому бунті» особистості проти несправедливості (анархо-феміністичний напрям, анархо-капіталістичний напрям, синтетичні напрями ).
Частина анархістських організацій розпочала роботу по інтеграції в органи місцевого самоврядування з метою популяризації власних ідей. Досить багато анархістських організацій поповнили ряди політичних партій та громадських організацій, які проводять власну діяльність відповідно програм та статутів зареєстрованих державою. Анархісти популяризують власні ідеї за допомогою Інтернету, відкриваючи платні сайти та форуми, займаються охороною пам'яток історії та культури, організовують святкування та демонстрації, присвячені постаті Н.Махна та ін. В більшості випадків їхня діяльність спрямована на привернення уваги.
Отже,підводячи підсумок, варто зазначити, що теорія анархізму на сучасному етапіпереживає процес модернізації та адаптації до нових суспільних умов. І,напевно, не варто виключати дану теорію з політичної арени. Враховуючи данітенденції необхідно сказати, що на сучасному посткомуністичному просторіанархістська теорія переживає своє «друге народження». У більшостівипадків «анархію» у державі творять не анархістські організації, анаші політики, які поглиблюють політичну кризу боротьбою за чини таповноваження.
Cписок використаної літератури
1. АлексєєвС. Держава розплатиться кров'ю…: Всесвітня розправа з буржуями – мрія сучасниханархістів // Політика і культура.- 2001.- №40.
2. Анархисты:Из истории политических партий // Родина.-1993.- №5-6.
3. Анархо-синдикаліст.Центральний інформаційний орган Бюро Революційної КонфедераціїАнархо-Синдикалістів (РКАС — Україна).- 1998.- №7.
4. Арендт Х.Джерела тоталітаризму.- К., 2002.
5. АрефьеваМ.А. Философияанархизма.- С-Пб., 1992.
6. Аршинов П.История махновского движения (1918-1921).-Запорожье, 1995.
7. Бабічева О.С. Значення анархо-махновського руху вперіод української революції 1917-1918 рр. // Наука. Релігія. Суспільство. — Донецьк, 2006.- №3.
8. БабічеваО.С. Причини поразки анархістського руху наприкінці 1920-початку 1921 рр. //Наука. Релігія. Суспільство. – Донецьк, 2006.- №4
9. БакунинМ.А. Философия, социология, политика.-М., 1989.
10. Белаш А.В., БелашВ.Ф. Дороги Нестора Махно.- К., 1993.
11. Берлін І. Чотири есе про свободу.- К.,1994.
12. БіденкоА. Сучасні українські реалії теорії анархізму // Людина і
Політика.- 2000.-№4.
13. БоровикМ. Анархізм в Україні 1917-1921 рр.: закономірність чи
випадковість? // Укр. істор. журн.- 2006.- №2.
14. Боротьбаз тероризмом / Ліпкан В.А., Никифорчук Д.Й., Руденко М.М.-
К., 2002.
15. БрусенськийО. У Кременчуці незаконно встановлено пам'ятник Махнові // Українська газетаплюс .- 2006.- №37.- 19 жовтня.
16. Будницкий О.В.Терроризм в российском освободительном движении:
идеология, этика, психология: (2 пол. ХIX – нач. XX в.).- М.,2000.
17.Верастюк В.Ф. Махновщина: повстанський селянський рух на Україні
(1918-1921).- К., 1992.
18. ВинарЛ. Причини до ранньої діяльності Нестора Махна в Україні //
Розбудова держави.- ч.2.- Монреаль, 1953.
19.Вишневецький Б. Сіла свиня за стіл… // Персонал Плюс.- 2006.-№40.- 6-
12 жовтня.
20. Волка С.С. Нестор Махно. Воспоминания.- М., 1992.
21. Волковинський В.М. Батько Махно.- К., 1992.
22. Володин А.И. Чернишевскийили Нечаев? О подлинной и мнимой
революционности в освободительном движении России 50-60 годовXIX в
— М., 1976.
23. Георгиева Н.Г. Революционное движение в России в кон. ХIX – нач.
XX в.- М., 1986.
24. Герасименко Н.В. Батько Махно. Мемуары белогвардейца.
Воспроизведение издания 1928 г.- М., 1990.
25. ГіберЙ.Г. Від поета до вчителя, від анархіста до класика: (Б.Брехт) // Всесвіт. –1998. — №8.
26. Глинский Б.Б.Революционный период русской истории (1861-1881 гг.):
Исторические очерки.- С-Пб.,1993.
27. Гон М.М. Особливості міжетнічноївзаємодії в контексті політичних процесів на Західно-Українських землях уміжвоєнний період.- Рівне, 2006.
28. Горев Б. Анархизм в России (от Бакунина до Махно).- М.,1969.
29. ГрафскийВ.Г. Бакунин.- М., 1985.
30. ГрациозиА. Большевики икрестьянство на Украине в 1918-1919 годах: очерк о большевиках и крестьянскихвосстаниях.- М., 1997.
31. Грицак Я. Українська революція1914-1923: нові інтерпретації // Україна модерна.- ч. 2-3.- Львів, 1999.
32. Дюкло Ж. Бакунин и Маркс. Тень и свет.- М., 1975.
33. ЕрмаковВ.Д. Портрет российского анархиста начала века // Социс.- 1996.- №3.
34. Эврич П.Русские анархисты 1905-1917.- М., 2006.
35. Историяполитических партий в России.- М., 1994.
36. Історичнанаука: термінологічний та понятійний довідник: Навч. посіб. / В.М. Литвин, В.І.Гусев, А.Г. Слюсаренко та ін.- К., 2002.
37. Канев С.Н.Октябрьская революция и крах анархизма (борьба партии большевиков противанархизма 1917-1922).- М.,1974.
38. Канев С.Н.Революция и анархизм: из истории борьбы революционных демократов и большевиковпротив анархизма (1840-1917 гг.).-М., 1987.
39. Комин В.В.Анархизм в России.- Калинин, 1969.
40. Комин В.В. НесторМахно. Мифы и реальность.- М., 1990.
41. Красная книга ВЧКТ.1-2.- М., 1989.
42. Кривенький В.В.Анархисты. Документы и материалы. Т. 2(1917-1935).-
С-Пб., 1998.
43. Кропоткин П.А.Этика: Избранные труды.- М., 1991.
44. Кропоткин П.А.Записки революционера.- М., 1988.
45. Кропоткин П.А.Хлеб и Воля. Современная наука и анархия.- М., 1990.
46. Кулегин А.М. Мыпереживаем самый страшный момент, от которого зависит наша судьба, счастье и свобода народа (листовки 1917-го) // Новый журнал.- 1996.- №4.
47. Косиченко Л.Незапланований пам'ятник // Урядовий кур'эр.- 2006.- №237.- 15 грудня.
48. Кудрявцев Л.Звисті стежки Нестора Махна // Урядовийкур'эр.- 2006.- №168.- 9 вересня.
49. Лебеденко А.М.История анархизма в Украине (конец XIX -начало XX в.).- К., 1995.
50. Ледняєв В.Г. Власть: концептуальный анализ // Полис.- 2000.- №1.
51. Лобачов В. Был ли батька Махно анархистом? //Наука и религия. – 2001.- №11.
52. Максимов В. Я – христианский анархист: Мне будет неудобно присамой идеальной власти… // Книжноеобозрение. – 1994.- 27 дек.
54. Мартинюк Р. Московська анархія та київськийетатизм // Визвольний шлях: Суспільно-політичний, науковий та літературниймісячник. –– кн.2.- К., 2005.
55. Мартусь О. Махно помилявся: анархія – мати безладдя: До сторіччя Нац. музею історіїУкраїни // Голос України. – 1997. – 12 лютого.
56. Махно Н.И. Азбука анархиста.- М., 2005.
57. Неттлау М. Очерки по истории анархических идей и статьи по разным социальным вопросам. Издание Профсоюза.- Детройт, 1951.
58. Никитин А.Л. Заключительный этап развития анархистской мысли в России // Вопр. Философии.- 1991.- №8.
59. Первая российская: Справочник о революции 1905-1907 гг. / С.В. Тюткин, В.В. Шолохаєв.-М., 1985.
60. Пирумова Н.М. Михаил Бакунин. Жизнь и деятельность.- М., 1966.
61. Пирумова Н.М. П.А. Кропоткин.- М., 1972.
62. Пономарев Н.В. Критика анархистской концепции власти и современность. Издат. Казанского У-та.- 1978.
63. ПостниковВ. Русские корни «зеленогоанархизма» // Гуманитарний экологическийжурнал: Международный экологический журнал. – Вып.6.- К., 2004.
64. Присяжнюк Ю.П. Ментальність українського селянства в умовах капіталістичноїтрансформації суспільства (2 пол. XIX- поч. XX ст.). // Укр. іст. журн.- К.,1999.- №3.
65. Присяжнюк Ю.П. Українське селянство XIX-XX ст.: еволюція, ментальність,традиціоналізм: Навч. посіб.- Черкаси, 2002.
66. Пятигорский А. Реакция философии на тоталитаризм: Не методологические заметки о возможности анархической философии// Независимая газета. – 1994. – 31декабря.
67. Раскольников Ф.Ф. Рассказ о потерянном дне // Утро страны советов.- Л., 1988.
68. Рябов С.Г. Політологія: Словник термінів іпонять.- К., 1998.
69. Савченко В. Анархістський рух в Україні в 1905-1907 рр. (з архівн. джерел) // Збірникнаукових праць з питань політичної історії.- К., 1992.- №169.
70. Скрипка О. Як махновці державне свято відзначали// Голос України.- 2006.- №157.- 26 серпня.
71. Сорокин П. Современное состояние России. // Новый мир.- 1992.- № 4.
72. СпиринЛ.М. Россия, 1917 г.: Из истории борьбы политическихпартий.- М., 1987.
73. Телицин В.Л. Русская революция 1917 г.: деревня против города или перманентная война // Акад. П.В. Волобуєв: Неопубликованные работы. Воспоминания. Статьи.- М., 2000.
74. Троицкий Н.А Царизм под судом прогрессивной общественности. 1866- 1895 г.- М.,1979.
75. Ударцев С.Ф.Политическая и правовая теория анархизма в России: История и современность.- Алмааты, 1994.
76. Федотова В. Г. Хорошее общество. // Философские науки.- 1999.- № 2,3.
77. Філософський словник / В.І. Шинкарук.- К., 1986.
78. ХавешиМ.А. Анархізм и нигилизм как умонастроение // Социс. – 1998. – №2.
79. Шанин Т.Революция как момент истины: Россия 1905-1907 гг.; 1917-1922 гг.: Пер. с англ.-М., 1997.
Інтернет ресурси:
80. anarchive.virtualave.net/
81. http://krock.dp.ua/system/print.php?id=16
83. anarch.brovari.kiev.ua/progr.htm
84. www.anarcho.net/
85. www.rusnauka.com/SND/Istoria/1_babicheva%20o.s..doc.htm
86. www.zn.kiev.ua/nn/show/429/37457/
87. www.peoples.ru/military/hero/mahno/
88. www.hrono.ru/biograf/mahno.html
89. exlibris.org.ua/machno/r04.html
90. exlibris.org.ua/machno/r08.html
91. www.socialism.ru/discussion/2005/mahnovschina.html
92. http://www.vintovka@front.ru
93. http://www.anarcho@front.ru
Додаток
ПРОГРАМА ПОЛІТИЧНОЇПАРТІЇ«СОЮЗ АНАРХІСТІВ УКРАЇНИ»(САУ)
ОСНОВНІ ПОНЯТТЯ
— Індивідуальна воля – вища мета й основа суспільства. Воля безвідповідальності – головна погроза торжеству анархії.
— Анархія – гармонічне суспільство, що існує без апарата примуса, заснованена соціальному консенсусі, вільному договорі й самоорганізації.
— САУ сповідає цінності правого анархізму (анархізму-індивідуалізму,анархо-капіталізму). Кінцева мета правого анархізму – анархія в умовахприватної власності.
— САУ є організацією анархістів-еволюціоністів, що заперечують шляхреволюцій і політичних переворотів. Ціль САУ – наближення анархії. Завдання САУ- еволюційне, поетапне скорочення апарата примуса (держави).
СИСТЕМА ЦІННОСТЕЙ
Анархізм — високо моральне, етичне навчання. Будь-яка інша політичнафілософія говорить, що для гармонічного розвитку суспільства й безпечногоповодження його громадян необхідний спеціальний апарат примуса – держава. Ітільки анархізм затверджує, що для самостійної й вихованої людини не потрібнопримус, він може жити в гармонії з іншими людьми й розвивати соціальнівідносини без стороннього нагляду й погрози покарання. Тобто без держави. Іпитання лише у звільненні й приученні до самостійності. Таким чином, на відмінувід будь-яких інших ідеологій, анархізм вірить у здатності й глибиннупорядність людини.
Тільки анархізм визнає дійсною волею волю всіх людей, а не обраних(еліти, класу, народу, раси). Слідом за Олексієм Боровим ми говоримо: «воляанархіста є воля всіх. Раз є раб – він /анархіст/ не вільний».
Повне заперечення влади – нонсенс – що відкидався й Штирнером, Бакуніним,і Кропоткіним. Суспільство немислимо без влади звичаїв, традицій, соціальнихдомовленостей. Навіть саме вільне об'єднання анархістів – це не тількикооперація зусиль, але й добровільне підпорядкування, обмеження власних вользаради досягнення загальної мети. Саме так ми розуміємо дисциплінусамоорганізації.
Осьовий шлях розвитку людства – пряма від рабства до волі. На одномуполюсі – тоталітаризмі – державою контролюються всі сфери громадського життя.Будь-яку соціальну прояву контролює чиновник. На протилежному полюсі – анархії- чиновник не контролює ні одну зі сфер громадського життя. Суспільствоорганізоване на принципах самоврядування й вільного договору. І звільненнябудь-якої сфери соціального життя від контролю держави – є анархізаціясуспільства, анархізм у дії.
Слідом за Петром Кропоткіним ми говоримо, що наша мета таке суспільство,що «найбільше повно прагне до найбільш повного розвитку особистості, разомз найбільшим розвитком добровільних союзів – у всіх їхніх формах, у всілякихступенях, із усілякими цілями – союзів, що постійно видозмінюються, що носять усамих собі елементи своєї тривалості й приймаючих у кожен даний момент тіформи, які найкраще відповідають різноманітним прагненням всіх». Тільки натаких умовах суспільні домовленості можуть бути максимально дотримувані йнерушимі.
Анархізм-індивідуалізм – філософія й спосіб життя третього тисячоріччя,ери глобалізації, коли творча особистість нового інформаційного суспільствауправляє сама собою й утворить соціальні зв'язки без втручання держави, минаючидержавні кордони, у планетарному масштабі. У розвитку такого типу суспільства вУкраїні ми бачимо заставу торжества анархії. Слідом за Абой Гордіним миговоримо: «всі національні перегородки, що відокремлюють людину відлюдини, повинні бути стерті. Людство у вигляді союзу особистостей.Інтеріндивідуал населяє, володіє світом, „Універсумом“.
ШЛЯХИ РЕАЛІЗАЦІЇ
Що таке „держава“? Це не жива всемогутня істота, що володієсвоєю волею або мовою. Це ієрархія керівників (чиновників), найманих нами черезподатки для того, щоб вони облаштовували наше соціальне життя. Не можнаототожнювати поняття народу, країни й держави. Держава всього лише маса. Масаполітичних рішень і владних повноважень. Його те більше, те менше. А, виходить,згодом може й не стати зовсім. З початку перебудови суспільство усе більшеанархізується. Величезна кількість соціальних відносин, зв'язків, сфер нашогожиття тепер саморегулюється, не контролюється державою. І, чим менше чиновниккерує нашим життям, тим менша питома вага держави в нашому суспільстві. Тимбільше в ньому вільних домовленостей, самоорганізації, самостійності. Цеприродно. Це дорослішання нас як особистостей.
На шляху до анархії необхідний особливий перехідний період, що використаєв анархічних цілях соціальні зв'язки й інститути неанархічного соціуму. Дляреанімації широкого анархічного руху в Україні ми використаємо таку організаціюстарого суспільства, як політична партія. Ми будуємо потужну дисциплінованузагальнонаціональну організацію, здатну боротися за суспільну свідомість нарівні з будь-якою „партією влади“. Боротися й перемагати.
Ми бачимо два шляхи еволюційного скорочення держави – це децентралізаціявлади й скорочення нормативної бази (законодавства). Децентралізація(розпилення) влади — зсув прийняття рішень, що стосується життя громадян нарівні влади найбільше до них наближені. Від центрального уряду досамоврядування мікрорайону. Цим ми домагаємося граничного скорочення числалюдей, що керують нашим життям і збільшення нашого контролю над ними. Апоступовим скасуванням законів ми домагаємося скорочення сфер нашого життя, уяких припустиме їхнє керівництво.
Скорочення законодавства в сучасному суспільстві неможливо позапредставницькими органами. Всі партії йдуть у Ради, щоб видавати закони, якіпросувають лише їхні інтереси, під якими набираються нові чиновники. Ми йдемо вРади, щоб закони скасовувати. Поступово, розумно, але неухильно. Однаково гарналюдина, як і тисячі років тому, живе по Десятьох заповідях. Нічого кращий світне придумав.
Єдиною альтернативою „диктатурі закону“ повинна стати традиція,звичай, створення в суспільстві системи безконфліктної взаємодії, іменованоївільним договором. Суспільство повинне бути пронизане, скріплене йвзаємозалежне винятково відносинами добровільного договору, взаємовигідними длявсіх сторін у ньому що беруть участь. Тому наше бачення суспільної реформиприпускає гігантську виховну роботу в цьому напрямку. Однак це все лише коштидосягнення мети. Наша головна мета – поступове виключення механізмів прийняттяполітичних рішень. Коли хто-небудь береться вирішувати для нас і за нас. Всірішення повинні прийматися єдино можливим механізмом – вільним договором тих,кого вони стосуються.
Прийнята на 2-му з'їзді
»Союзу анархістів України"
13 липня 2003 р.