Вступ
Микола Костомаров — український і російський історик,етнограф, письменник, член-кореспондент Петербурзької Академії наук (1876 р.),один з керівників Кирило-Мефодіївського товариства, автор історичних досліджень«Богдан Хмельницький», «Руїна», «Мазепа», «Бунт Стеньки Разіна»,«Північноросійське народоправство», «Російська історія в життєписах їїнайголовніших діячів» та інших робіт.
ВкладМ.І. Костомарова в історичну науку був величезний. Яскраву оцінку творчостіМ.І. Костомарова зробив визначний історик та політичний діяч XX ст. М.С.Грушевський, називаючи його трибуном, агітатором та полемістом. Історичнийкритицизм вченого «з особливою приємністю звертався на скидання з місцьстарих канонізованих фетишів: псевдонаукових догм, загально визнанихнаціональних легенд, офіційно освячених героїв. З не меншим завзяттям… вінрозбивав ідеологічні підстави старорежимної царської Росії — розвінчануофіційною тріадою „православия, самодержавия и народносте“Миколаївську Росію...» [див.: 1, с.111 ].
«О.О. Кізеветтер виділяє в творчостіМ.І.Костомарова декілька напрямків. В більшості історичних досліджень увагазосереджена на вивченні побуту народних мас та спрямована проти перебільшенняісторичної ролі окремих діячів, зокрема І.Сусаніна та Д.Донського".Найбільш значні дослідження історика присвячені подіям та епохам, в яких напершому плані стояли масові народні рухи — «Богдан Хмельницкий»,«Рунна», «Мазепа», «Гетманство Виговского»,«Гетманство Юрия Хмельницкого», «Смутное время Московскогогосудар-ства», «Бунт Стеньки Разина» та ін. Ці праці та їхняідейна спрямованість викликали гарячу полеміку з М.П. Погодіним, І.Є. Забелінимта С.М.Соловйовим. [див.: 5, с.6]
Блискучуоцінку творчості М.І. Костомарова дав його сучасник, відомий дореволюційнийісторик В.О. Ключевський: «Русская история была для него музеем,наполненным коллекцией редких или обыкновенных предметов. Он равнодушнопроходил мимо последних и останавливался перед первыми, долго и внимательнолюбовался ими. Чрез несколько времени читающая публика получала прекраснуюмонографию в одном или двух томах и прочитывала ее с наслаждением, отнимавшимвсякую охоту спрашивагь, как и из каких материалов построена отапривлекательная повесть. Так накопился ряд исторических образов, оторванньїх отисторического прошедшего и связавшихся неразрывно с их автором. Мы говорим: этокостомаровский Иван Грозный, костомаровский Богдан Хмельницкий, костомаровскийСтенька Разин...» [див.: 4, с.177-178].
Актуальністьдослідження.Добрі слова про вченого-подвижника історії сказали його визначні сучасники М.Г.Чернишевський, Д.Л. Мордовцев, О.М. Пипін, В.І. Семевський. Роботи історикависоко цінили О.І. Герцен, К. Маркс, Ф.І. Писарєв, О.М. Горький та ін.Досліджували його спадщину й в пізніші часи (В.О. Замлинський, П.М. Попов, М. Лук,Ю. Пінчук, К.Б. Лемещенко). Саме тому необхідно дослідити наукові праці вченогоз точки зору сучасної історіографії, щоб виключити можливі помилки та по-новомуоцінити, застосувати усі досягнення.
Метадослідження – аналіз наукової спадщини М. Костомарова, встановлення особливостейісторіософської концепції вченого.
Досягненняпоставленої мети передбачає виконання таких завдань:
Проаналізуватиосновні події, етапи життєвого шляху М.Костомарова.
Встановитиособливості погляду М. Костомарова на роль народу в історії.
Дослідитинауково-громадську діяльність М.Костомарова.
Проаналізувати дослідженняМ.Костомарова, присвячені українському козацтву.
Розділ1. Життєвий шлях М. Костомарова
Костомаров МиколаІванович [літ. псевд. Ієремія Гапка;4(16).5.1817-7(19).4.1885] — видатнийукраїнський історик, етнограф та письменник. Народився у Юрасівці Острогозькогоповіту Слобідсько-Української губернії (нині Ольховатського р-ну Воронезькоїобл.). У 1832 Костомаров позбувся кріпацької залежності. Вчився у Воронезькійгімназії. В 1836 закінчив історико-філологічний ф-тет Харківського ун-ту. Вгрудні 1837 склав іспити на звання кандидата, після чого вступив на військовуслужбу юнкером до Кінбурнського драгунського полку. [див.: 2, с.357 ]. Залишившиполк, знову прямує до Харкова, щоб доповнити свою історичну освіту. Почавсяновий період життєвого шляху молодого Костомарова. Юнак слухає лекції, вивчаєісторичні твори, осмислювавпрочитане. Весну 1838 р. він провів у Москві, відвідуючи лекції в університетіі працюючи в бібліотеках. Вже в цей час історія стала для нього «улюбленим допристрасті предметом». Велику роль в його становленнізіграло спілкування з такими відомими літераторами і ученими, якфілолог-славіст І. Срезневський, український поет і професор російської історіїХарьковського університету П. Гулак-Артемовский, письменник Гр.Квітка-Основ’яненко, поет і фольклорист О. Метлинський. Під враженням відповістей Гоголя Костомаров й сам починає писати літературні твори. Вже в 1838р. він видав під псевдонімом Ієремія Галка свій перший літературний твір —драму «Савва Чалий», написану українською мовою. Наступного року вийшла збіркавіршів «Українські балади», трохи пізніше — «Гілка». [див.: 18,с.221]. В 1840 Костомаров розпочав підготовку до складання іспитів на ступіньмагістра історичних наук, які успішно витримав і одержав дозвіл писатидисертацію. Першу дисертацію «Про причини і характер унії в Західній Росії»подав до захисту в 1841, але з огляду на протест церковної влади її буловилучено й знищено. У 1844 успішно захистив другу дисертацію: «Об историческомзначений русской народной поэзии». [див.: 2, с.357].
«Весною 1843 р.,подавши в Харківський університет на захист дисертацію, Микола Івановичрозпочинає роботу над історією Визвольної війни 1648 —1657 рр. і вивченнямжиття і діяльності її головних героїв. Ця тема стане найважливішою в йогожитті» [5, с.13].
Протягом 1844-47К. вчителював у Віденській та 1-й Київській гімназіях, а згодом був ад'юнктомкафедри російської історії в Київському інституті шляхетних дівчат. У Києві Микола Івановичзближувався з представниками української інтелігенції М. Гулаком, О.Марковичем, В. Белозерським, П. Кулішом, Т. Шевченка. Незабаром в їх колізародилася і розвинулася ідея створення суспільства, метою якого була бреалізація ідей слов'янської єдності на принципах рівноправ'я народів,ліквідації кріпосного права, релігійній і соціальній свободі. Такоюорганізацією і стало Кирило-мефодієвське товариство. Костомаров розробив йогоосновні програмні, викладені як в «Статуті і правилах», так і в «Книзі буттяукраїнського народу», відозвах «Брати українці», «Братья великоросіяни іполяки» [див.: 18, с.222]. У 1847 Костомарова заарештовано івідправлено до Саратова, де був змушений служити чиновником у губернськомустатистичному комітеті. З 1857 за згодою уряду переїхав до Петербурга, де у1859-62 був екстраординарним професором ун-ту [див.: 2, с.357]. Про його майстерність лектора,про глибоку науковість лекцій і багатство їх фактичного матеріалу буквально зперших же днів серед студентів ходили легенди. Майже кожна лекція ученогозакінчувалася овацією. Його слухачами були не лише студенти, але і колеги, друзі-історики,письменники, митці. Багато з них, у тому числі Т. Шевченка, М. Чернишевський, М.Добролюбов, І. Тургенев, В. Белозерський, П. Куліш, М.Ге, В. Стасов, О. Пипін,збиралися по вівторках у Костомарова вдома, обговорюючи питання історії ісучасності. Разом з деякими колишніми членами Кирілло-мефодієвського товаристваМикола Іванович заснував журнал «Основа», на сторінках якого публікувалися матеріали,присвячені історії і культурі України. Деякі свої роботи надрукував в «Основі»і сам учений («Дві російські народності», «Межі народної південноросійськоїісторії» і ін.).
У 1860-85 — член-редактор Археографічної комісії, один з організаторів журналу «Основа» іредактор збірника «Акти Южной и Западной России». З 1861 по 1865 р. Костомаров написав і видав більше200 робіт, серед яких такі крупні дослідження, як «Північноросійськенародоправство», «Лівонськая війна», «Смутний час Московської держави»,«Останні роки Речі Посполитої», «Руїна», «Мазепа», три томи «Російської історіїв життєписах її найголовніших діячів», а також багаточисельні повісті,розповіді, нариси, дослідження в області фольклору. Велику роботу вів учений іяк член Археографічної комісії. Їм були розшукані і оброблені численніісторичні документи, що увійшли до багатотомного видання «Акти, що відносятьсядо історії Південної і Західної Росії». М. І. Костомаров був також редакторомтрьох випусків «Пам'ятників старовинної російської літератури». Він підготувавдо видання і відредагував твори Т. Шевченко (1866 р.), брав участь в публікації«Російської історичної бібліотеки», журналу «Вісник Европи», в багатьохісторичних з'їздах [див.: 18, с.224].
Оцінюючи науковийдоробок Костомарова Рада Київського ун-ту в 1864 присвоїла йому вчений ступіньдоктора російської історії. В 1876 К. було обрано чл.-кор. Російської АкадеміїНаук, 1869-почесним членом сербського ученого Дружества, а у 1870 — членом Південно-Слов'янськоїАкадемії. Помер К. у Петербурзі. Похований 11(23).4. на Волковському кладовищі.[див.:2, с.357].
Розділ2. Наукова діяльність М.І. Костомарова
2.1Науковий доробок М. Костомарова
Науковий доробокКостомарова величезний і різноманітний. Перший його твір «Сава Чалый,драматические сцены на южнорусском языке» було опубліковано в 1838 у Харкові.Основні історичні дослідження присвячені вивченню історії українських земель16-18 ст., зокрема, монографії «Богдан Хмельницький» (1857), «Руїна»(1879-1880), «Мазепа» (1882), «Мазепинці» (1884), «Останні роки РечіПосполитої» та розвідки «Гетьманство Виговського», «Гетьманство ЮріяХмельницького», «Павло Полуботок», «Богдан Хмельницький данник ОттаманськоїПорти» та ін. Характерною особливістю всіх цих праць є те, що вони базуються надокументальних матеріалах.
Костомаров — автор «Русской истории в жизнеописаниях ее важнейших деталей» (т. І-З,1874-76). Він — засновник народницького напрямку в українській історіографії. Усвоїх працях він відстоював ідею самостійністі української нації, окремішністьукраїнського історичного процесу, який, на його думку, є втіленням вільнолюбногодемократичного духу українського народу. Велику цінність мають і етнографічніпраці Костомарова: «Об историческом значений южнорусского народного песенноготворчества», «История казачества в южнорусских народных песнях» та ін. У 1867ним написано передмову, а також упорядковано і відредаговано зібрання творів Т.Шевченка — «Кобзар». К. є автором великої кількості публіцистичних статей,опублікованих у 1860-80 на сторінках часописів «Основа», «Отечественныезаписки», «Современник», «Вестник Европы» та ін. видань. Костомаров — представник української школи письменників-романтиків. Його літературні творивідображають подїї часів Київської держави, Хмельниччини та Гетьманщини (поезії«Співець Митуса», «Ластівка», «Дід пасічник»; історичних драми «Сава Чалий»,1638 і трагедії «Переяславська ніч», 1841 та ін.). Написав кілька повістейросійською мовою — «Сорок лет» (1840), «Сын» (1865), «Холоп» ( 1878),«Черниговка» ( 1881 ) та ін. [див.:2, с.358].
2.2Історіософська концепція М.Костомарова
«Мислитель створив власну історіософську концепцію, вякій осмислює проблему «Україна і світ». Спираючись на традиціїромантизму, а також ідеї християнської філософії, він виокремлює поняття народяк головну проблему свого пошуку, а поняття Україна робить символом визволення,свободи нації» [16, с.14].
«Історія — це не опис життя вождів і ідей, а опис прагнень, дій івідчуттів народу» — таким було кредо Костомарова, якому він прагнув слідувативпродовж всього свого життя. Роздуму про зміст історичної науки привелиКостомарова до думки про пріоритетність історії народу і його духовного життяперед історією держави. При цьому починати потрібно «з вивчення свогоросійського народу, а оскільки жив тоді в Малороссиі… то і вирішив почати зйого малоросійської гілки, вивчати яку потрібно не лише по мертвих літописах ізаписках, а й в живому народі [див.: 18, с.220-221].
«Поставивши своїм завданням, — писав М. Грушевський, — розробляти«народну історію» (як він це називав в протиставлення заняттям історієюдержавною), й досліджувати життя частин Російської держави, а не її державногожиття, що притягало увагу інших істориків, — він хоч нібито уважав історичноюнеобхідністю об'єднання в централізованій державі колишніх автономнихобластей-земель, але всею душею ненавидів сей процес примусового об'єднання івсі насильства над народнім життям, що його супроводили, як явища глибокопротивні моральному почуттю і стихійним пориванням до свободи і рівности, заложеним в основах народнього життя. Всісимпатії його лежали на стороні виявів народніх потягів до свободи,ініціятивности і боротьби за своє самоозначення, а всі антипатії зверталисяпроти політики його обмеження»[див.: 1, С.ІІІ ].
Найважливішим досягненням М. Костомарова як історика стало відтвореннябезперервності українського історичного процесу. Його самостійність щодо загальноросійської тапольської історії обґрунтовано в низці монографій ученого, які отримали логічнезавершення у працях М. Грушевського, зокрема у знаменитому есе «Звичайна схема«русской» історії і справа раціонального укладу історії східного слов'янства».
Особливо слушними щодо значення наукових пошуків Костомарова та їхзв'язку з громадсько-політичною діяльністю вченого є такі слова М.Грушевського: «...історична й публіцистична праця Костомарова досить послідовнорозвивала ті революційні ідеї, що були заложені в його молодечих «Книгах битіяУкраїнського Народу», і сьому виразно революційному духові, що віяв сильно інепереможно спід ріжних антикварних декорацій, завдячувала його наукова праця — не вважаючи на ріжні старомодности й дивацтва автора — високу, широку і тривкупопулярність серед поступових верств всього Східнє-Слов'янського світу:великоруського, українського і білоруського. Костомаров був одним з предтечвеликої східнєевропейської революції. Він стелив їй дорогу не менше ніжМонтеск'є або Русо великій французькій» [див.: 1, С.ІV ].
2.3 «Дві руськінародності»
У М. Костомарова найповніше осмислена ідея народності,що стала основною у романтизмі. Автор робить акцент на самобутності,національній виокремленості українського, народу у світовій спільноті і поруч зросійським та польським народами, висвітлюючи це у своїй роботі «Двіруські народності». Незважаючи на те, що дана праця є своєрідниметнопсихологічним дослідженням і обґрунтуванням ментальності українськогонароду, автор у такий спосіб виявляє своє україноцентричне мислення, аргументуєідею української народності, паралельно виявляючи її неповторність.
Побудова дослідження на порівнянні двох народностеймала чітко окреслену політичну спрямованість. По-перше, М.Костомаров відшукуєнові переконливі аргументи щодо правомірного обґрунтування утворення окремоїукраїнської держави, виходячи саме з національної психології українськогонароду; по-друге, — це спроба автора наголосити на не ідентичності українськогонароду з російським, підкреслюючи цим самобутність і самоцінність українців.Для обґрунтування своєї тези він звертається до аналізу сутності українськоїпсихіки, способу життя, діяльності українця.
М.Костомаров також осмислив основні форминаціонального співжиття, які, на його думку, мають відтворити суть буттяукраїнця, його психічного складу, моральних та родинних традицій. Такоюоптимальною формою для українства, як вважає він, була насамперед громада. Уполітичному житті М.Костомаров пропонує свою федеративну концепціюполітико-суспільного устрою. Така форма політично-суспільного життя передбачала«створювати поміж собою добровільні товариства», існування яких нешкодило незмінному праву особистої волі. Федеративна концепціяполітично-суспільного життя, виключаючи всякий примус і насилля, здійснюєпостулат непорушності індивідуальної волі. Виходячи з визначення етнопсихологічнихвластивостей, М.Костомаров пропонує форму політичного життя пристосовувати донаціонального характеру української нації.
М.Костомаров уперше розкриває і «внутрішніпринципи» чи причини буття українського народу, що окреслені сутністю йогоментальності; обґрунтовує самобутність українського народу і його неідентичність з російським народом. Серйозно рефлектує М.Костомаров і над такою ментальною ознакою українського народу, як йогорелігійність. Суттєвим моментом у даному контексті є оцінка Костомаровимросійського православ'я як духовного інструменту насаджування російськоїімперської політики і руйнації українських засад духовного життя[див.: 16, с.14-15].
2.4 М.І.Костомаров про козацтво
Дослідженням козацтва як соціально-політичного явища України займалосьбагато вчених. Але одне з найбільш обгрунтованих вивчень козацтва провівпредставник ліберального руху XIX ст. М. Костомаров. Зокрема, в 68 публікаціяхМ. Костомарова (з-понад 300 робіт вченого) зустрічаються поняття, пов'язані зкозацтвом та його роллю в розвитку суспільства на Україні. [див.: 9, с.95].
У науці існує декілька теорій виникнення та розвитку козацтва. На основібагатьох наукових досліджень М. Костомаров розробив свою теорію. Підтримуючиточку зору М. А. Максимовича, вчений визначав козацтво як категоріюсоціально-політичну та історичну, а не етнічну. Причиною його виникнення М.Костомаров вважав зовнішні фактори — напад татар на Україну і гноблення народуЛитвою та Польщею. Він глибше вивчив соціальні процеси, що виникали всередовищі козаків, проаналізував структуру козацтва, вказавши на поділкозацького стану в другій половині XVI ст. на низовців, або запорожців ігородових, або українських козаків. Стверджував, що між городовими козакамиз'явився стан підпомагачів, зобов'язаних займатися тільки землеробством ідомашніми роботами. Вчений не розглядав козацтво як явище, властиве винятковоУкраїні. Він відзначав появу козаків у середині XVI ст. у різних місцевостяхРосії. З'явившись на берегах Дніпра і самовільно заснувавши Запорізьку Січ,вони зустрічалися також і в Східній Русі. На Нижній Волзі козаками називалисявільні працівники на річкових суднах. Його висновок: слово «козак» уXVI ст. в широкому розумінні сприймалося як так звана гуляща людина, тобтоособа не зв'язана тяглом. Козацтво в широкому розумінні — це не особливий рідвійськ, а та маса народу, що шукала волі і виражала «протест народу протидержавного гніту»[див.: 13, с.47 ].
М. Костомаров вважав, що на Україні козацтво одержало поширення у зв'язкуз її своєрідним географічним положенням (найбільш сприятливий клімат та землі),а також історичними умовами, які ще більше вказували «холопам», що нехотіли підкорятися безправ'ю, потяг до козацтва. У менш заселених південно-західнихстепових районах країни (на Брацлавщині, Канівщині, Черкащині) із втікачівформувався порівняно однорідний прошарок громадян. Це було вільне збройненаселення — козацтво, котре в умовах сусідства з татарами не лише відстоювалосвободу боротьбою проти татарських нападів, а й займалось «промислами іторгівлею» [див.: 12, с. 49]
Дослідження сучасних вчених підтвердили висновки М. Костомарова зосновних економічних питань. Розвиток торгового промислу набув важливогозначення у добу формування козаччини. Військова здобич, яку, наприклад, зачасів кошового отамана І. Сірка збирали у Криму і Туреччині, поступово втрачаєроль для розвитку та збагачення козацтва. Надалі Запорізька Січ все більшеперетворюється не на фортецю, а на тор торгове місто, своєрідну «вільну економічнузону» [див.: 9, с.96-97].
На відміну від поглядів деяких сучасників на козацтво, як на явищеспоконвічне, М. Костомаров показав його як суспільно-політичне явище, пов'язанез неминучим антагонізмом у феодальному суспільстві взагалі.
Аналізуючи склад козацтва, М. Костомаров відзначив, що вже при польськихкоролях Сигізмунді І та Сигізмунді II Августі існувало два види козаків: однихнабирали старости з королівських містечок і волостей, а інші збиралися у вільнізагони і самі собі обирали керівників. Виникнення козацтва М. Костомароввідносить до кінця XV ст., вказавши на грамоту, видану в 1499 р. київськимміщанам, у якій вперше письмово визначається поняття «козак». Вченийвказує на те, що козацтво і Січ виникли не з волі панства. М. Костомаровдотримується думки, що Запорізька Січ виникла через кілька років після того, якД. Вишневецький побудував військові споруди на острові Хортиця, і що Січ стала«ядром вільного козацтва», яке утворювалося із втікачів — селян таміщан, тобто з «народного елементу». Вчений не дотримувався якоїськонкретної дати утворення Січі. Він припускав, що спочатку постійне розміщення«вільного козацтва» було на острові Томаківка. Першу вказівку вписьмових актах про заснування Січі вчений відносив до 1568 р. Його висновки:«напевно, утворення Січі вчинилося не раптом, а поступово з так званої»сіроми", якій ні за чим було шкодувати на батьківщині", або щеточніше — з «сільських холопів», що не хотіли скорятися своїмпанам" [див.: 12, с.113].
Він виділяв козаків городових і запорізьких, а також «своєвільних».Останні формувалися переважно з «панськиххолопів». Своєвільні козаки самостійно вибирали собі керівників. При цьомув самому козацькому стані існувала диференціація: «утворювалась козацькастаршина, в протилежність якій були козаки прості, котрих називали козацькоючерню» [див.: 5, с. 786.]
Заслуговують на увагу обґрунтовані погляди М. Костомарова на козацтво, якна продукт антагонізму феодального суспільства, як на соціальний стан, в якомувоскресли старі стихії «вічової вольниці староруського світу», котрийзавершував свою боротьбу із самодержавством. М. Костомаров вніс значний вклад у постановку,розробку та висвітлення історичних, політичних і філософських питань виникненнякозацтва і організації Запорізької Січі. Певною мірою він очистив первіснуісторію козацтва від фантастичних вимислів літописців, описав кошацькі іселянські повстання, що передували визвольній війні 1648-1654 рр., ввів унауковий обіг цікаві подробиці з польських і турецьких джерел про козацькібитви за незалежність, включно до їх морських перемог.
Таким чином, за М. Костомаровим, в основі виникнення козацтва на Українілежали явища, що мали місце в історії інших слов'янських народів, головнимчином соціально-економічні мотиви та протиріччя в суспільстві.
У широкому діапазоні творчих пошуків визначного вченого головне місцезаймає пильний інтерес до боротьби українського народу за своє соціальне інаціональне визволення. Саме опозиційність до самодержавства, інтерес доісторії масових народних рухів і становить основну цінність історичної танаукової спадщини М. Костомарова [див.:9, 101].
2.5 «Книга буття українського народу»
«Закон Божий (Книга буття українського народу)» —унікальний за змістом і долею твір видатного українського та російськогоісторика, письменника й громадського діяча М. Костомарова, викладає програмніположення Українсько-Слов'янського товариства святих Кирила й Мефодія, чи більшвідомого нам під назвою Кирило-Мефодіївське братство.
«Любов до України, до її історії в «Законі Божому», які в інших програмних документах братства, стала центром усього ідейногонавантаження цього твору. Автор подає уроки історії України на тлі загальноїісторії людства, в біблійно-епічному стилі викладає трагічну минувшину нашогонароду. Трактат можна умовно поділити на три логічні частини: 1. Про Бога,всесвітню історію, віру Христову. 2. Про слов'ян, Литву, Польщу, Росію та віруХристову. 3. Про Україну, козацтво та віру Христову. Віруюча людина, за схемоютвору,— то серцевина історичного процесу. Віра Христова веде її до свободи.Тільки свобода забезпечує рівність, а отже, й щастя країн, народів, кожноїлюдини зокрема. Визнаючи, що людське життя та існування всякого суспільствапідкоряється законам Божим, М. Костомаров тим самим високо піднімав планку розуміннядуховності й у житті, й у пізнанні історичного процесу. За схемою молодогоісторика, повного осмислення, визнання та розуміння Бога не осягнув жоденнарод, але найближче підійшла до цього мила йому Україна» [7, с.7].
Вже на початку твору М. Костомаров показує своєбачення всесвітньої історії. Народи, пише він, забувши справжнього Бога,«… повидумували собі богів і стали за тих богів биться, і почала земляполиватися кров'ю і усіватися попелом і костями, а на всім світі сталось горе,і біднота, і хвороба, і несчастя, і незгода...». Людство від давна потрапляє у безкінечні біди,бо видумує панів, які роблять других людей невільниками.
Кілька разів у «Законі Божому» наголошується біблійне:«Всяка власть од Бога». Але автор підкреслює, що влада повинна підлягати законуі сонмищу, тобто народному зібранню. А представники законної влади, такіненависні за царату як урядник і правитель, насправді мають бути слугами, «житипросто і працювати для общества пильно, бо власть од Бога, а самі вони грішнілюди і самі послідніші, бо усім слуги».
М. Костомаров був істориком народних рухів, вивчав ірозумів народну душу. Минувшина України;відкривалась йому, як забута історія його народу. Як і всі інші народи йдержави, пише він, «не любила Україна ні царя, ні пана, а зкомпоновала собікозацтво, єсть то істеє братство… і були козака між собою всі рівні...».Козацький приклад у визвольних змаганнях за часів Хмельниччини — ось тагероїчна, повчальна сторінка історії, яку так боялися відкривати українськомународові його поневолювачі. Костомаров і його однодумці внесли до «ЗаконуБожого» цілу розповідь про козацтво, чим переступили цензорське табу, накладенена цю тему. Від параграфа 76 й до кінця (всього 109 параграфів) трактатрозкриває роль козацтва і його вільного духу в історії України. Стрижневим єпараграф 86, в якому говориться, що «козацтво піднялось, а за їм увесь простийнарод, вибили і прогнали панів, і стала Україна, земля козацька вольна, бо всібули рівні і вільні, але не надовго». Справді, недовго мали ми своюдержавність. Все тут мовлено достеменно, без пієтету, без месіанства.
Автор торкається й інших сторін історії: відносинУкраїни з Литвою, Польщею, Росією. По-різному складалися ці відносини, алеісторик відзначає спільне: сусіди не хотіли жити з Україною «по-братерськи —нерозділимо і несмісимо». М. Костомаров прямо й однозначно заявляє: «Але цьогоне второпали ні ляхи, ні москалі», тому вони вчинили «найпоганіше діло» —розділили Україну між собою[див.: 7, с.7-8].
2.6Костомаров про місцеве самоврядування
В наукових дослідженнях і публіцистичних статтях представникаукраїнського лібералізму М.І. Костомарова чітко визначенні ідеї пронеобхідність поєднати політичну централізацію з децентралізацією місцевогоуправління. Відносна самостійність на місцях сприяє обмеженню панівноїбюрократії, запровадженню всестанового представництва у місцевому керівництві,проведенню деяких реформ, спрямованих на відміну тілесних покарань, введеннюгласності судової системи, послабленню цензури. У подальшому ці ідеї булисистематизовані й трансформувалися в політичну програму земського лібералізму[див.: 17, с.88].
Вчений М.І. Костомаров провів дослідження правового питання про першіпредставницькі органи в структурі державної влади на Русі, що обмежували бабсолютистське й чиновницьке свавілля влади.
В праці «Старовині земські собори» він провів дослідження роботипредставницьких органів в умовах правління руських царів та їх значення длязародження і становлення народного самоуправління в структурі державної владитого часу. В XVI ст., як писав М.І. Костомаров «основними ознаками московськогопанування на Русі було поглинання основних позитивних рис земського обласногожиття народу, знищення канонів вічевого ладу, що перешкоджало особистій свободіі сприяло поневоленню народних мас владою великого князя та його намісників».Але з часом, продовжує він, у країні «почали робитися кроки до поверненняобластям якщо не повної свободи, то певної участі жителів у місцевомууправлінні» [див.: 8, с.7]
На думку М.І. Костомарова, виникнення земських соборів та зборів виборнихлюдей усієї Московської держави за наказом верховної влади в середині XVI ст.сприяло здійсненню деяких прогресивних змін у державі. А саме, після першогозбору в Московії було складено новий судебник, нові уставні грамоти, в якихуказувалося, що по всіх містах держави громадяни самі повинні вибирати старості деяких інших керівників. Також суд і місцеве управління, згідно з цимидокументами, передавалися «від царських представників до народу в особівибраних ним посадових осіб. Слід зазначити, що ніяких законоположень проскликання виборних для земського собору, ні умов, за якими він проводився, небуло передбачено. Вчений вважав, що основною метою скликання соборів булапотреба верховної влади говорити з народом, об'являти йому свою волю йдізнатися про погляд народу на яку-небудь подію. Надалі земські соборискликалися в Московській державі аж до початку правління царя Петра Великого[див.:8, с.10].
«З позицій костомарівської ідеології лібералізму, земства відкривалиможливість різним верствам населення України частково реалізувати свої права,домагатися правових та економічних свобод, повніше розв'язувати місцевігосподарські, соціальні й культурні завдання. Переважна частина земських діячівформувалася з представників ліберальної інтелігенції та дворянства. Вони булинебайдужими до прогресивного розвитку
шкільництва, медицини, будівництва шляхів, місцевого господарського йкультурного життя»[10, с.47]
Як стверджував М.І. Костомаров, місцеве самоврядування має завждиспецифічну правову форму в кожній державі й залежить від устрою, історичних,національних та інших особливостей. За однаковості ознак місцевогосамоврядування в різних країнах по-різному вирішуються питання: чипредставляють конкретні органи місцевого самоврядування основний глибиннийрівень державної влади або чи є відокремленими від держави, але взаємодіючими знею, специфічними додатковими організаціями управління справами суспільства.
Із започаткуванням місцевого самоврядування держава робила перші спробизалучення громадян до прийняття адміністративних рішень, і це наочнопідтверджувало дієвість прав і свобод у суспільстві[див.:10, с.48-49]
Висновки
ВкладМ.І. Костомарова в історичну науку був величезний.
Хочдосі немає наукової біографії вченого та неупередженої і всебічної оцінки йогоісторичних праць, можемо зробити деякі висновки. Його наукова заслуга полягає втому, що він яскравою постановкою різних проблем збуджував роботу дослідницькоїдумки незалежно від того, чи вона спрямовувалась на подальший розвитоквисловлених ним положень чи на їх критику і спростування [див.: 5, с.5].
Вінстворив цілу портретну галерею історичних діячів, докладно досліджував багатонайважливіших проблем як української, так і російської історії, впершерозглядаючи народ як її головну рушійну силу. «Історія — це не опис життявождів і ідей, а опис прагнень, дій і почуттів народу» — таким було кредоКостомарова, якому він прагнув слідувати впродовж усього свого життя.
Головнимсвоїм завданням історик вважав розкриття „народної історії“ напротивагу історії державницькій. Свою точку зору з цього питання МиколаІванович відстоював принципово і безкомпромісно.
Розробившивперше багато питань із історії козаччини, М.І. Костомаров виступив протиультрадержавницьких поглядів С.М.Соловйова, продовжених потім П.О.Кулішем накозаччину як елемент руйнівний, протигромадський і протидержавний, що не хотівпрацювати, а бажав жити за чужий рахунок. Микола Іванович доводить, щоукраїнська козаччина — це український народ, і її не можна відірвати віднароду. Вчений-патріот своїми дослідженнями вперше підняв завісу над багатьмаісторичними фактами і явищами історії України, висвітлив героїчну боротьбуукраїнського народу проти релігійного, національного і соціально-економічногогніту шляхетської Польщі. Вчений громадянин відстоював право на існуванняукраїнської мови і літератури, за виховання дітей, видання науково-популярнихкниг і переклад Євангелії рідною мовою.
М.І.Костомароввперше в вітчизняній історіографії обґрунтував і став широко використовувати всвоїх працях такі важливі історичні джерела як пісні, перекази, легенди. Самевони стають темою його другої магістерської дисертації „Об историческомзначений русской народной поззии“. Працюючи в багатьох вітчизняних ізарубіжних архівах та книгосховищах, вчений виявив і ввів до наукового обігувеличезну кількість документів. Чи не першим із вітчизняних істориків Микола Івановичвисловив сумнів в достовірності літописів, піддав їх критичному розгляду,вказуючи на їх легендарність, суб'єктивізм та упередженість при висвітленідеяких подій. М.І.Костомаров проголосив російське самодержавство продуктом монголо-татарськогопоневолення, яке засвоїли московські князі і стали його насаджувати насхіднослов'янський грунт. Історик доводив, що централістичне самодержавствобуло огидне і чуже народному життю[див.: 5, с.6].
Проблематика праць М. Костомарова має загальнолюдський сенс,конкретизуючи у науковому аналізі діяльність народів та окремих осіб. На думкувченого, результати діяльності попередніх поколінь є основою матеріального ідуховного життя народу. Тому він вважав, що світ історії не може розглядатисязалежно від людської волі. В цьому розумінні розвиток суспільства єприродно-історичним процесом. Однак цей процес не є автоматичним. Наразі матеріальній духовні потреби суспільства трансформуються в інтересах його носіїв (націй,народностей, соціальних груп, окремих осіб) і реалізуються в боротьбі таєдності їх зацікавлень [див.:15, с.14].
Як один з провідних теоретиків народництва в Україні М. Костомароввідіграв визначальну роль у формуванні народницького напряму в українськійісторіографії, сповна використовуючи здобутки національного романтизму тафольклорно-етнографічних досліджень народного життя, а також ідеї вітчизняногомесіанізму, панславізму, федералізму та егалітаризму. Він надавав пріоритетнароду, народним масам як вирішальному чиннику історичного процесу та приділявувагу переважно висвітленню громадських рухів, повстань, інших явищ народноїісторії, хоча часто подавав останні в ідеалізованому та романтизованомувигляді. Для його народницької концепції характерне негативне ставлення до роліцентралістично-бюрократичної абсолютистської держави в історичному процесі.Проте обстоювати українські інтереси М. Костомаров змушений був саме в політичному кліматіабсолютистської Росії, будучи переконаним прихильником еволюційного шляхупоступу людського суспільства.
М. Костомаров зробив помітний внесок і в дослідженнязагальнометодологічних проблем історичного процесу, проаналізувавши в науковомуі суспільно-політичному плані зміст таких понять, як слов'янське питання,слов'янофільство, українофільство та багато інших.
Списоквикористаної літератури
1. Грушевский М.С. Зпубліцистичних писань Костомарова// Науково-публіцистичні і полемічні писанняКостомарова. – К.: Держвидав України, 1928. – 315 с.
2. Довідникз історії України (А-Я): посіб. для серед. загальноосв. навч. закл. / за заг.ред. І. Підкови, Р. Шуста. — К.: Ґенеза, 2001. — 545 с.
3. Золотакнига української еліти: Інф.-іміджевий альманах у 6-ти томах. – К., 2001: ТОВ«Компанія «Євроімідж»», ЦНТ «Гопак». – Т.2. – с.72-73.
4. Ключевский В.О. Н.И.Костомаров// Неопубликованныепроизведения. – М.: Наука, 1983. — 416с.
5. КостомаровМ.І. Богдан Хмельницький: Історична монографія. – Дніпропетровськ: Січ, 2004. –843с.
6. КостомаровМ.І. Дві руські народності: Лист до ректора// Українська мова і література вшколі, 2001. — №6. – с.58-63.
7. КостомаровМ.І. «Закон Божий» (Книга буття українського народу) – К.: Либідь, 1991. – 40с.
8. КостомаровН.И. Земские соборы: Исторические монографии и исследования. — М.: Чарли, 1995.— 640с.
9. ЛемещенкоК.Б. М.І.Костомаров про козацтво як соціально-політичну силу суспільстваУкраїни ХVІ-ХVІІ ст.//Бюлетень Міністерства юстиції України. – К., 2006. – №1.– с.95-101.
10.ЛемещенкоК.Б. М.І.Костомаров про місцеве самоврядування як форму управління вукраїнській державі// Часопис Київського ун-ту права. – К., 2007. — №2. –с.45-49.
11.ЛукМ. Феномен ментальності народу в історіософських концепціях українськихромантиків (М.Костомаров і П.Куліш)// Освіта і управління. – К., 2006. — №3-4.– с.180-186.
12.Пинчук Ю.А.Историческиевзгляды Н. И. Костомарова: (Критич. очерк) / Ю. А. Пинчук; АН УССР, Ин-тистории. — К.: Наук. думка, 1984. — 190 с.
13.Пинчук Ю.А. Костомаров Н.И.1817-1885гг. – К.,1992. – 231с.
14.ПінчукЮ. М.Костомаров: людина, вчений, громадський діяч//Історичний журнал. –К.,2007. — №1. – с.3-16.
15.ПінчукЮ.А. Микола Костомаров як історик козацтва// Наукові праці історичногофакультету ЗДУ. – Зап., 1999. – Вип.VІІІ. – с.264-265.
16.СініцінаА.В. Історико-філософські ідеї українського романтизму (П.Куліш, М.Костомаров):Автореферат дис. Канд… філософ. Наук. – Львів, 2001. – 20с.
17.СкакунО.Ф. Политическая и правовая мысль на Украине (1861-1917гг.) — К., 1987. — 496с.
18.Харченко Т.Н., Очкурова О.Ю.,Рудычева И.А. 100 знаменитых людей Украины. – Харьков: Фолио, 2004. – 511с.