Історія Уманщини

Історія Уманщини
 
1. Доісторичнадавнина
Якою була Уманщина колись? Які люди жили тут раніше?
Найперша сторінка історії рідного краю губиться вглибині віків світової цивілізації і поки що не прочитана...
В лісостеповій смузі між Дніпром і Дністром ще 5 ст.,а може й більше тисяч років тому жили землеробсько-скотарські племена.Археологічну культуру тих далеких часів у наших краях називають трипільською.Це вершина розвитку землеробського неоліту, золотого віку людства. На Уманщинівиявлено кілька десятків поселень тих племен, найвідоміші з них Сушківське,поселення «Талянки».
Біля Сушківки у 1916 і 1926 роках віднайшли залишкикількох жителів трипільської культури. Вони мали глинобитні долівки, печі іспоруди культового призначення. Знайдено там також різні знаряддя праці зкаменю, кременю і кісток, глиняний посуд, статуетки людей, бика, барана.Особливо цікавою виявилась глиняна модель внутрішнього вигляду тодішньогожитла.
Біля села Легедзино, що розташоване за 30 км від містаУмань, розкопки ведуться і в даний час. Археологічнідослідження на поселенні «Тальянки» ( землі с. Легедзине) проходять з1994 року. Поселення «Тальянки» (450 га) є найбільшим у світіпоселенням періоду раннього землеробства, що нараховувало біля 3000 будівель ііснувало в 30-29 століттях до нашої ери. На місці виявлення некрополяжили заможні люди, вели торгівлю з Римом, зналися в гончарстві і мали залізнийреманент. Загалом розкопали 25 поховань. У могилах археологи знайшли свідченнязмішання готської, кочової та сарматських культур, відшукали металеві прикраси,посуд, рештки одягу.
Також відкриті нові форми посуду, якіпоки не траплялися в черняхівський культурі.
На початку 70-х років розпочалися перші дослідженняцих поселень. Вченими та громадськістю на початку дев'яностих років сталипорушувати питання щодо створення на Черкащині Державного історико-культурногозаповідника «Трипільська культура». Зрештою, 13 березня 2002 рокуз'явилася постанова уряду про утворення державного історико-культурногозаповідника «Трипільська культура» в Черкаській області. Заповідникмає 11 поселень трипільської культури: Доброводи, Косенівка, Аполянка(Уманського), Тальянки, Майданецьке, Веселий Кут, Онопрієва, Глибочок, Піщана(Тальнівського району), Чичеркозівка, Вільховець (Звенигородського районів).
Трипільське помешкання складалося з двохчастин: на першому поверсі було розташовано господарчі приміщення, а нагорі –житлові, тобто спальні.
За глиняними фігурками вдалосявстановити, що тканини, які виготовляли стародавні жителі України, маливізерунки, а це вимагає від виробників знання досконалих технологій ткацтва. Тай кравці з них були вдатні – самих лише жилеток придумали близько 123 моделей,а жінки прикрашали себе щонайменше вісьмома видами зачісок, серед яких булизнані нам косички та вузли.
Але найцікавіше криється в таїнствітрипільського гончарства. Посуд призначався для здійснення обрядів ісимволізував прагнення до безсмертного життя. Тому витвори цього виду мистецтваприрівнюють до єгипетських пірамід і шумерських зіккуратів. Майже всі горщики,знайдені археологами, прикрашено символічними знаками. Науковці розглядають їх,як свідчення зародження писемності. До речі, символічні знаки, які ми звиклибачити на українських писанках, походять ще з тих часів. Усі ці знаки,орнаменти та статуетки є свідченням того, що трипільці не цуралися магії. Упокинутих житлах, які вони зазвичай спалювали, археологи знаходять поламанілюдські фігурки. Історики припускають, що спочатку чаклували всі без винятку,але із часом магія стала надбанням лише обраних, сформувавши таким чиномпрошарок привілейованих. Цікаво, що трипільська релігія така ж давня, якпоширені сьогодні християнство та іслам, які, як відомо, нараховують по двітисячі років. Але достеменно встановити, кому чи чому поклонялася ця цивілізаціяй що це значило, на жаль, так і не вдалося. Ще одна загадка, залишена намтрипільцями, – знамениті китайські символи "Інь" та «Янь»,присутні на трипільських черепках.
Невелика кількість достовірних свідченьпро життя трипільців пояснюється браком матеріальних надбань тієї доби. Цестосується і зовнішності самих людей. Це ще одна загадка. Хоч як дивно, алеархеологи не виявили жодного трипільського могильника. Своїх померлих трипільціховали так, що не залишилося жодних слідів. Можемо лише здогадуватися, якимритуалам поховання піддавали тіла померлих – топили, спалювали чи залишали наповерхні. Тому за знайденими черепами досить складно робити антропологічну реконструкцію,а за пізнішими могильниками важко, оскільки було втрачено «чистотураси», кажуть дослідники. Проте вчені умудрилися виокремити дваантропологічні типи трипільців: вірменоїдний (тобто тип людей, дуже схожих насучасних вірмен, із видовженою головою, носом із горбинкою, овальним обличчям)та середземноморський (ознаками якого є кругла голова та обличчя). Але,безсумнівно, усі вони були європейцями.
Причиною занепаду цивілізації булаекономічна криза. Трипільці не знали озимих, і літній неврожай призводив доголоду. Спочатку їх виручало мисливство, але невдовзі всі природні ресурси буловичерпано: диких тварин відстріляли, коріння з'їли, навіть слимаків і черепахне залишилося (запечена черепаха, до речі, вважалася великим делікатесом).Гнані голодом люди покидали нажиті місця. Історики розповідають — на одномумісці трипільці жили 50-60 років. Коли земля виснажувалася, переселялися в іншемісце, а як йшли, проводили ритуал очищення — спалювали поселення. Наразіархеологи розкопують два таких будинки.
Археологічні розвідки довели, що на територіїсучасного міста Умань та його околиць були розташовані поселення пізньогопалеоліту, трипільської культури, доби пізньої бронзи, черняхівської культурита доби Київської Русі… Понад п’ять тисяч років тому тут були розташованіпоселення трипільської культури, в деяких із них жило не менше тридцяти тисячмешканців. У межах міста теж є залишки двох поселень цієї давньої цивілізації,а також і інших культур аж до ХІ століття нашої ери. Поблизу Умані є Курганискіфського часу.
За кілька століть до початку нової ери здалекої Азії прикочували на південь Українські скіфи. Сильними і войовничимибули вони, бо переможні походи робили навіть на Сірію, Єгипет, перемагали військацаря Дарія. Високою була і їх матеріальна культура. Скіфи підкорили землеробів,які осіло жили в наших краях, тому і їх згодом почали називати скіфами. Однак,ще батько історії Геродот відрізняв справжніх скіфів-кочівників відскіфів-орачів. Це справді були зовсім різні люди. Кочівники не мали хат, жили вкибитках на возах, землеробством не займались, а скіфи-орачі не кочували, жилив хатах, вирощували зерно. Мова скіфів-кочівників ірландського походження, а скіфів-орачівінша. Ті люди, яких Геродот називав скіфами-орачами, самі себе називалисколотами. В них здається, найдавніше коріння української нації.
У 3 ст. до н. е. на простори від Волгидо Дунаю прикочували зі сходу сармати. Вони виявились сильнішими за скіфів,тому й стали власниками кращих пасовиськ і всього іншого. Були серед сарматів інапівосідлі роди, і навіть осідлі. Вони знали ковальське, деревообробне,шкіряне та інші ремесла. Вміли виготовити зброю, кибитки, взуття. Зроблені нимиприкраси високо цінувались навіть у Візантії. Велику роль відіграла Сарматія ів міжнародних відносинах, вела жваву торгівлю з грецькими містами. Багатьохкочівників сармати прогнали на інші землі, інших підкорили, забрали їх кращітабуни, отари, кибитки. А осідлі орачі, нащадки сколотів, і за сарматівпродовжували жити своїх землях, тільки підкорялись і данину платили вжесарматам.
Період сарматів – великий відрізокісторії України і нашої Уманщини. Літописець Самійло Величко та деякі іншіавтори вважали, що українці походять від сарматів.
В середині І тисячоліття нашої ерислов’ян, які жили між Дніпром і Дунаєм, називали антами. Жили вони в укріпленихгородищах, вирощували пшеницю, просо, коноплю, полювали, розводили худобу,збирали щедрі дари лісів і рік. Землю обробляли дерев’яними ралами з залізниминаральниками, жали серпами, молотили ціпами, зерно мололи на жорнах. Мали антиі царів, які були обмеженими у владі. Більшу роль у вирішені важливих справвідігравали народні збори. Оборонітись від нападників антам доводилось часто,для цього в деяких місцях насипали захисні вали. Залишки таких валів тягнутьсявід Звенігородщини через південь Умані біля сіл Нерубайки та Копеньковата. Культуру,пов’язану з антами, археологи називають черняхівською. Уманщина розташована всамому центрі цієї культури. Деякі історики вважають, що анти – то предкиукраїнської нації.
У 8-9 ст. прикочували в наші краї зПрикаспія і Приазов’я хозари. Вони не були жорстокими, не знищили навітьправлячої верхівки їх попередників. Але тим не менш мали абияку силу:Хозарський каганат відібрав у Візантії Тамань, Боспор, Крим, змусив платитиданину полян, радимичів і в’ятичів. Але наприкінці 9 ст. він почав занепадати,спочатку під натиском печенігів, а згодом від Київської Русі. Коли наші далекіпращури опинились під владою хозарів, то їх стали називати хозарами. Томунемало авторів стверджують, що українці – то прямі нащадки хозарів.
Про те, що на землях теперішньоїУманщини ще понад півтори тисячі років тому вирувало життя, свідчать виявленіостанки залізоплавильних печей. У двох місцях біля Умані знайдено залишки такихпечей, у яких виплавляли залізо ще в першій чверті І ст. н. е. Спеціалістивідмічають: «Найбільшу увагу викликають залишки металургії заліза поблизусучасного м. Умань Черкаської області, де спостерігається їх найбільшаконцентрація» [1].
2. Русьі Куманія
 
Коли печенігів перемогли половці (кумани), то частинаїх перекочувала до Дунаю, частина підкорилась переможцям, а частина разом зторками, берендеями, ковуями, турпеями та іншими пришлими кочівниками осілипівденніше від Київської Русі утворивши об’єднання чорних клобуків. Були чорніклобуки і на півночі Уманщини. Також тут жили і уличі. Як писав один баварськийгеограф 9 ст., особливо численним був народ уличів, вони мали 318 міст, аволиняни всього 70 міст. Князь Ігор ходив походом на уличів, побив, пограбував,але не підкорив.
З кінця ІІ ст. на півдні Уманщини і в степах кочуваликумани, там була розташована Куманія. Руські літописці називали її ще ЗемлеюПоловецькою, Страною Куманською. Саме до складу Куманії впродовж двох віківвходила Уманщина.
Перемігши печенігів кумани стали повноправнимивласниками цих земель. Куманія – то союз орд, великих кочових об’єднань. Князіокремих орд на з’їзді обирали хана, наділяли його великою владою. Менші частиниорди називались кошами, куренями; їх очолювали нижні начальники. Кумани строгодотримувались законів: кожна орда і кожен її підрозділ кочував не там, де йомузаманеться, а тільки в межах відведених йому територій. Добре було організованеі військо куманів. Розрізняли Білу (західну) і Чорну (східну) Куманії. Уманщинавходила до Білої Куманії.
Кумани-кочівники до південних лісостепів прикочуваливлітку, коли на півдні трави вигоряли. В інші пори року вони випасали своїтабуни і отари в Придунайських степах. А селяни, які осіло жили в лісостепах,нащадки уличів та інших україномовних племен, були під їх владою. Раніше вонипідкорялись печенігам, а коли печенігів перемогли кумани, то стали підкорятисьновим господарям. Тоді в наших краях було набагато більше лісів, ніж тепер, ана великі поляни, обмежені лісами, кочівники не заходили. Там здебільшого ігосподарювали селяни. Хоч і під владою прийшлих кочівників, але жили, оралисвої землі, вирощували хліб, народжували і виховували дітей, передавали відпокоління до покоління свою віру, культуру, збагачували і розвивали давнюукраїнську мову.
Які стосунки були між Руссю і Куманією? Різні в різнічаси. Нерідко люди цих країн мирно співіснували, навіть родичались. Алелітописці найчастіше писали про військові походи. Російські історики, узагальнившибагато різних документів, прийшли до висновків, що кумани нападали на Русьздебільшого з вини руських князів, що були схильними до політичних інтриг іавантюр, що Русь намагалась знищити половців. Русь воювала з Куманією протягоммайже двох століть. Ізяслав (з 1054 р.) спочатку «воевал несчастливо противполовцев»; Святополк «вел с переменными успехами вону против Половцев»; Володимир Мономах «велпобедоносные войны против половцев»; Ярополк «вел счастливую войну противПоловцев», Ростислав «с помощью Половцев свержен»; Изяслав «с помощью Половцеввступил на престол». Отак руські князі не могли підкорити Куманії протягом двохстоліть. Щоб протистояти навалі монголів, Київське, Переяславське іГалицько-Волинське князівства виставляли разом 100 тисяч воїнів, а одна Куманія– 50 тисяч.
У давньоруську добу регіон відігравав спочатку рольпорубіжної, а згодом буферної території, бо не входив до складу Київської Русі.Але, ймовірно, тут були укріплені городки або ж навіть фортеці. Це припущенняґрунтується на легенді, яка оповідає, що на місці сучасного села Паланки,зокрема західної його частини, було місто Кудрин (Кудрик). Під час монгольськоїнавали в XIII ст. місто було вщент зруйноване. Від Кудрина лишилась однацерква, та й та потім була зруйнована. Старожили кажуть, що в урочищі Дубина єзакидана криниця. Якщо на Великдень зранку прикласти до неї вухо, то можнапочути дзвін. Місто так і не було відновлене. На полі «Середина» й досізнаходять пам'ятки тієї доби: залишки будівель, посуд, перепалену глину.
3. Підтатарами
 
У 13 ст. всю Уманщину, як і багато інших земель,заполонили монгольські орди. Яких-небудь значних боїв у наших краях тоді,здається не було. Татари поділили територію на тьми, окремі податкові округи;на чолі округа стояли отамани, що були представниками місцевої людності.Керівну верхівку куманів-кочівників нові господарі степів знищили, їх табуни,отари, всі цінності забрали собі. Не чекаючи такої розправи, багато куманіввідкочували до Угорщини і Болгарії. Кумани осіли між Дунаєм і Тисою, тумісцевість довго називали Малою Куманією.
Основна маса корінного населення залишилась набатьківських землях або поблизу них. Татари не нав’язували ні своєї мови, нірелігії, ні своїх звичаїв. Хоч і підневільними ставали тодішні жителі, ітерпіли багато від поневолювачів, але – жили. Чінгісхана та його оточенняцікавили насамперед гроші і прибутки. Від підкорених князів і царів вони брали«подарунки», а взамін видавали ярлики. Від усіх інших людей брали данину.Селяни за татар обкладалися численними податками, відбували багато повинностей:данина, мито, плужне, підводне, ловче тощо. А духовенство звільнялось відданини. Взагалі, монголи толерантно ставились до християнської релігії іправославної церкви. Від селян лісостепів, зокрема і тих, що жили на Уманщині,татари насамперед вимагали: «да имь орют пшеницю и проса». В ті часи Уманщинапідтримувала «болохівський рух», спрямований проти руських князів. «Такестановище на Гуманщені сприяло, очевидячки, тому, що людність, платячи данинумогла жити своїми формами життя. Татари сюди не втручались. В цей час натериторії Гуманщини могли бути торгівельні зносини з татарами та півднем, згенуезькими колоніями.» [2].
Під тарами Уманщина була приблизно 100 років. За часіворди влада руських князів ослабла. Місцевому населенню було вигідніше платитиданину одним татарам, ніж татарам і руським князям, які не захищали від татар.Тому люди часто цих князів і не слухали. А в той час швидко змінювалась Литва.Литовські князі завдяки вдалій політиці спокійно розширювали свої володіння.Вони і від татар захищали і до чужих звичаїв і порядків пристосовувались,поважали чужу мову і культуру: «Ми старини не рушаємо, а новини не уводимо».Тому українцям стало вигідніше підкорятися литовським князям ніж руським.
Київ під литовським впливом був уже в 1320 році. Хочформально тут ще правили руські князі. Уманщина, як і більшість українськихземель перейшла під зверхність Литовсько-Руської держави, повна назва якої –Велике князівство Литовське і Руське, у 14 столітті. У 1363 році неподалік селаПаланка, на річці Синюха, відбулась битва між об'єднаним литовсько-руськимвійськом та монголо-татарами. Ця перемога поклала край татарському пануванню наукраїнських землях. Вищими володарямив тому князівстві були литовські феодали, а основну масу населення становилиукраїнці, білоруси і частково росіяни. Люди поділились на стани: бояри, вільніземлевласники, кріпаки і смірди. Податки платили двох видів: дяко і серебщину.Дякло (данину) князі одержували сіном, вівсом, домашньою птицею, яйцями.Серебщина спочатку бралась від сохи, волів і коней, а згодом вийшла постанова,щоб платив 5 литовських грошей за рік тільки той, хто мав соху. Вся юриспруденціяв Літовсько-Руській державі велась старою українсько-білороською мовою Тоді,здається, вперше українська мова стала державною, ніхто на неї не чинив ніякоготиску. Між Дніпром і Дністром побудували три лінії укріплень. Третя з нихпроходила через Канів, Черкаси, Звенигород, Брацлав, Вінницю. Не виключено, щовже тоді існувало якесь укріплення і на місці теперішньої Умані. Польськіісторики в кінці 16 ст. писали, що на південний схід від Брацлава, а саме тутзнаходиться Уманщина, були і села, і замки, і городища, щоправда – зруйновані. В15 ст. великі володіння на Уманщині мав Семен Кошка, потім – Ф. Четверинський,К. Острозький, О.Сангушкович, М, Забарзький. Але з часом жити тут ставало всеважче і важче. Основна причина – наскоки татар. Мова йдеться вже не проорганізовану владу Орди, а про татар кримчаків. Як відомо, Хаджі-Гірей,засновник кримської держави, подарував литовським князям Брацлавську,Звенигородську і Київську тьми. Він з литовськими князями був у добрих стосунках,тому спочатку уманчанам кримські татари не докучали. А за часів кримського ханаМенглі-Гірея Уманщина знову потерпала від руйнівних набігів татар. Саме на ціземлі вони здійснили 86 грабіжницьких походів по Чорному, Удицькому,Кривошарівському та Звенигородському шляхах. Так, Чорний шлях пролягав черезЧорний ліс та броди на річці Синюха поблизу міста Умань.
/> 
Маршрут Чорного шляху.
4. Польськаколонізація
 
Не дивлячись на набіги кримських татар, територіяУманщини заселялась новими людьми. Виникали нові поселення.
Й. Верещинський писав про Україну такі рядки: «Українаможе бути житницею інших країн, як колись був Єгипет. Поля її такі чудові, якЄлисейські поля у Вергілія; то простягаються рівнинами, то перерізаються горамиі лісами; характер їх веселий і урожайний. В Україні так багато худоби звірів,різних птахів, риби та інших речей, придатних на харч людям, що можна подумати,неначе вона була батьківщиною Церери і Діани. Меду стільки береться в її бортяхі пасіках, що забувається сіцілійська Гілла, і андійський Гамлет… Але навіщовитрачати напищені слова, коли можна одним словом визначити, що Україна – таобітована земля, яка тече молоком і медом» [3]. Писалось це не просто так, а знаміром: автор радив польській шляхті якнайшвидше заселити ту обітовану землю.
І почалась колонізація. Великі польські землевласникистали випрошувати від князів литовських і королів польських нових володінь унаших краях. За сеймовою ухвалою від 10 вересня 1609 року «Гуманська пустка»,що становила територію не менше однієї тисячі квадратних кілометрів, перейшла уволодіння старости Брацлавського, Вінницького та Звенигородського — ВалентинаОлексія Калиновського. Спочатку словом Умань або Гумань називали не місто чиякесь поселення, а велику територію, говорили «Пустка Гумань». Гуманська пусткав документах згадується у 1609 році, коли Річ Посполита послала своїхкомісарів, щоб вони об’їхали ті землі і описали їх. Місто Умань починає свою історію здавніх часів. Перша згадка про Уманщину є в літописі Супрасльського монастиря1497 року. Географічне розташування міста визначило його статус якмісто-фортеця. Так як місто знаходиться на кордоні степів, зайнятих татарами,Умань часто зазнавала нападу, а тому була зміцнена. В Умані у 1629 році було1064 двори, побудована неприступна фортеця із ровами і валами, проживало 9600чоловік. Археологічні дослідження визначили і розміри фортеці, що буларозташована в районі колгоспного ринку. Серед краєзнавців і до сьогодні немаєспільної думки щодо походження назви «Умань». Одні краєзнавці виводять цю назвувід куманів (половців): Куманія – Кумань – Гумань – Умань. Другі стверджують,що назву місту дала р. Уманка (Ума: тюрк. Умар – велика річка, Кума – пісочнаріка). Треті оповідають про корчму «У Мані», яка нібито стояла на перехрестішляхів. Четверті проводять паралелі з трипільською культурою і вважають, що«Ума» є одним із імен богині Махадеви або Парасваті.
Як бачимо, ця місцина була заселеною,чому вона отримала назву «Пустка Гумань»? Для Речі Посполитої, яка будь-щопрагнула розширити свої володіння від моря до моря, і «майже пустині», ізаселені місця вигідно було називати пустинями, хоч там і жили люди. Про цесвідчить скарга старости на іншого його земляка: «Князь Януш Острозький з 2000душ конно, з возами, з розним оружиєм, заїхали з Липовця і Тетієва, пограбувалипасіки біля Буків; він забрав 850 вуликів та інше майно у підданих міщанвінницьких і цим учинив тим підданим шкоду немалу. Також ловив бобрів, лосів,оленів, диких кабанів, диких кобил на грунтах Звенигородських та на річкахБабань, Івані, Гірському Тікичу, Конелі» [2]. Як бачимо, водились у наших краяхі лосі, і олені, і дикі коні. І люди проживали тут також.
Для тих, хто закладав міста на землях,що граничили з татарськими, король давав «привілеї» в яких поселянзобов’язували: « вони повинні огородитись заборами і укріпитись вежами, а такожпобудувати ратушу. Їм дозволяється користуватись всякими землями впродовж 24років, а дичину в лісах і рибу в річках вільно ловити і після 24 років, але зтим, щоб промисловики давали в замок десяту рибу або частину улову; в міськихставках дозволяється ловити рибу тільки 4 роки. По закінченню пільгових літкожен, хто бажає гонити горілку, повинен платити по 1 злотому від котла. Коженміщанин повинен мати добру рушницю, два фунти пороху, копу куль під страхомпокарання замковим начальством за відсутність. За оголошенням старости міщанинз цією зброєю повинен без будь-яких відмовлень іти з підстаростою туди, де стоятимекоролівський табір, чи на інше місце призначення. Якщо кому-небудь з міщан несподобається жити в даному місті, йому дозволяється переселитись в інше місце,а будинок і майно продати, дати чи дарувати на власний розсуд, тільки несторонньому кому-небудь і не козакам; при цьому заплатити вихідного війту ізамковому начальству по 6 литовських грошей. Кожен міщанин, одружуючись сам, чижінка, чи одружуючи своїх дітей, має платити поємщини куницю за дівку …» [4].
Українців польські колонізатори називалихлопами, вважаючи їх надто нижчими від себе. А француз Г. Боплан, який в1630-1648 роках керував відбудовою фортець на Україні, зокрема й Уманськоїфортеці, називав місцеве населення винахідним, кмітливим, щедрим, дотепним:«Відомо, що серед них зустрічаються взагалі люди досвідчені у всіх промислах,необхідних людині як то: теслярі, котрі вміють будувати і будинки, і кораблі,екіпажні майстрі, ковалі, зброярі, чинбарі, лимарі, бондарі, кравці і т.д. Вонинадзвичайно умілі в виробництві селітри, якої багато видобувають у тому краї, іроблять з неї найліпший порох… Всі вони уміють добре обробляти землю, сіяти,жати і пекти хліб, приготовляти різні сорти м’яса, варити пиво, мед і брагу,курити горілку. А втім усі вони здатні до будь-якої роботи» [5].
Відбудовувати фортеці в наших краяхзапросили Боплана польські колонізатори. Їм ці фортеці потрібні були, щобоборонятись від татар, козаків, місцевих селян. Чекати з боку хлопів можна буловсього, бо визискували їх нещадно. Кожного змушували три дні щотижня працюватина пана. Крім того – возити панові дрова, відбувати багато інших повинностей,давати кілька мір хліба, курей, гусей … Свідки того всього відмічали: «Такавелика воля в польського панства, що живе воно, як в раю, а селяни – немов учистилищі» [2].
5. Козаччина
Від багатьох напасників доводилось захищатисьукраїнським людям, а найбільше – від кримчаків. Тому місцевому населеннюдовелось добре дбати про оборону. Організовувалось козацтво. В XVII ст. місто Уманьстало форпостом у боротьбі з татарами. Був створений Уманський Козацький полк –один з найбільших полків України, що налічував близько 3000 козаків і займавсхідну частину нинішніх Черкаської, Кіровоградської та південну частинуВінницької областей.
Національно-визвольна революція, яка розпочалася зповстання під проводом Богдана Хмельницького, охопила і Уманщину. Повстанняпроти поляків та євреїв спалахнуло в Умані у червні 1648 року. Тоді ж містостало центром Уманського полку. Першим уманським полковником став Іван Ганжа,якого направив сюди Б. Хмельницький. Полк за часів Богдана Хмельницького — цене тільки військова, а й адміністративна одиниця. Це був один з найбільшихполків України. В 1648 році він нараховував 2949 козаків, які ділились на 14сотень, в 1650 році в полку вже було 3472 козаки.
За період козацької революції місто неодноразовонамагалися здобути вороги. Навесні 1653 р. на Умань напало польське військо начолі з Станіславом Потоцьким і Стефаном Чарнецьким. Обороною міста керував ІванБогун, поляки відступили. Павло Алепський, який супроводжував патріарха Макаріяпід час подорожі через українські землі, залишив опис Умані (1654 р.). Це буловелике місто, поділене на три фортеці. Третя фортеця представляла собою великийдерев’яний замок, який був оточений вежами з гарматами і ровами. У місті багатопалаців, 9 церков і монастир, будинки дуже гарні та високі (належали полякам,вірменам та євреям), одежа у козаків гарна, а у старшини гаптована золотом тасріблом.10 січня 1655 р. польсько-татарське військо оточило місто. Фортеця буланеприступна, її ототожнювали з голландською фортецею Бредою. Фортечний комплексУмані являв собою три окремі фортеці, найбільша з них знаходилася в центрі напагорбі (територія сучасного заводу «Мегомметр»). Її захищали 12 тис. козаківна чолі з Богуном. Штурм розпочався наприкінці січня. Поляки захопили першийвал, але далі не просунули. Вони змушені були відступити до Охматова, де згодомвідбулася відома «Дрижжипільська битва».
Після смерті Б.Хмельницького, коли козацька держава поринула у період боротьби за владу, містодосить часто ставало столицею правобережних гетьманів. В 1665 році в Уманіпроголосив себе гетьманом Правобережжя Степан Опара. Через декілька років містостало фактично столицею гетьмана Михайла Ханенка.
Правобережна Українапотерпала від протистояння гетьманів Ханенка і Дорошенка. Умань на початку 70-хроків перебувала під контролем то одного, то іншого. Страшні то були часи. ЗаПравобережну Україну воювали Польща, Росія, Туреччина, а господарювали туттатари. В 1674 році Уманщину відвоювала Росія. А через два роки прийшли сюдитурецькі війська.
Під час війни між Дорошенкомі Ханенком, у 1671 році Дорошенко оволодів Уманню і залишив тут у виглядігарнізону один козачий полк. Але жителі Умані признали гетьманом Ханенка, томурозбили та прогнали козаків Дорошенка. У серпні 1674 р. турецьке військо взяломісто Умань в облогу, пізніше сюди ж прибула козацька старшина гетьманаДорошенка. Тривали переговори – козаки і мешканці міста не бажали здаватися,але зрозумівши своє катастрофічне положення вислали парламентерів – полковникаСтефана Яворського і представників козацької старшини. Ще двічі з фортецівиходили уманці на переговори, але їх чекали тільки кайдани. Залишившись безвійськового керівника, захисники уманської фортеці не змогли встояти перед навалоючужинців. Понад тиждень оборонялися уманці, але зрадництво і хитрість зробилисвою справу. Врівень із фортечними мурами турки насипали земляний вал івстановили власні гармати таким чином, що влучно «в гармати уманські стріляно».Місцевість, де стояли турки, стали називати Турок. Одночасно турки розпочалипідкоп і заклали в нього велику кількість пороху. Пролунав вибух, якийзруйнував частину укріплення. Уманчанам вдалося закласти цей пролом у стіні.Тоді завойовники скористалися підземними ходами і увірвалися у місто. 25 серпнямісто захопили турецькі війська, на уманському ринку загинуло близько 7 тисячмісцевих жителів. Людська кров лилася по вулицях міста. Турки, втративши неменше 13 тисяч вояків, спалили місто.

6. Гайдамаччина
У 1701 році розпочалась шведська війна. Уманщинавходила тоді до складу Польщі, ото ж і їй дісталось.
Уманський полк існував до 1711 року і входив до складуРосійської Гетманщини. Але згідно Прутського миру Петро І змушений буввідмовитись від території на Правобережній Україні, Уманщина знов перейшла доПольші. Шляхта тут спочатку діяла за одно з козаками, бо хотіла мати добрихсоюзників проти турок. Тому життя в наших краях повільно нормалізувалось, люди,які втекли за Дніпро, повертались на батьківські землі. У 1726р. Уманщина стаєволодінням Франциска Сілезія Потоцького. Щоб укріпити Умань, граф заохочуєпереселення сюди з інших своїх володінь селян та ремісників. Запрошує торгувати вірмен, греків, євреїв. Щоб залучити сюдибільше людей, новосельцям давали привілеї. І знову завирувало життя, місто, як той фенікс, поступово відроджується,відбувається повторна колонізація регіону. В 1732 році Ф.С. Потоцькийбув власником 70 міст і містечок, кількох сотен сіл, 400 тисяч кріпаків. Уманьі навколишні села він здавав в оренду і від того мав найбільші прибутки. Тоді вУмані щороку відбувалось 12 ярмарків, деякі з них тривали до двох тижнів.Торгували на них жваво. 28 березня 1761 р.спорудження фортеці (Старе Місто) було урочисто завершено і Умань зновуперетворили в неприступну фортецю. Фортеця буларозташована на пагорбі, мала дві брами – Новоміську та Раківську. Над брамамибули вежі, на яких стояли гармати. З боку Лисої Гори у палісаді була таємнахвіртка, яка постійно охоронялася. Місто-фортецю з двох боків оточувала річка Уманка.З третього боку місто боронив глибокий яр; передмістя (Нове Місто) відокремлювалосявід Старого Міста безводним ровом і земляним валом. Земляний вал навколофортеці, а також двоповерховий будинок уманського комісара були наїжаченідубовим частоколом (палями). За фортечними мурами знаходилися будівлі монастирята монастирської школи, костьол, церкви, синагога, ратуша, а також дерев’яніжитлові будинки.
В 1764р. Потоцький заснував в Умані католицькиймонастир і католицьку духовну базиліанську школу на 400 учнів. Цей періодвідображений двома пам’ятками архітектури – Базиліанським монастирем та міськоюратушею. У 1768 році Умань була одним з найкращих міст України, тут проживали восновному греки, армяни, євреї і поляки. Під стінами міста знаходилась слободаУманських козаків, вільних від податків, але зобов’язаних воювати з ворогами іохороняти місто від гайдамаків.
Майже протягом всього 18 ст. в наших краях діяли гайдамаки.Відомі їх виступи в 1715, 1734, 1736, 1743 роках. Гайдамаччина 1768 рокуназивається ще «Коліївщиною» (від «колій», «колоти»). Пронеслась вона багатьмаповітами незадоволеної і збудженої України, а кульмінації своєї досягла вУмані. Як відповідь на створення і дії Барськоїконфедерації у 1768 році на Черкащині, в урочищі Холодний Яр, неподалік відМотронинського монастиря (духовного та ідеологічного центру повстання),відбулася рада, на якій Максима Залізняка було обрано отаманом. В квітні-травні1768 року повстанський рух поширився на значну територію Правобережної України.На Уманщині гайдамаки свої дії розпочали з села Різане. Захопили місцевушляхту, перебили усіх, не милуючи ні жінок, ні дітей. Потім пішли на Буки,Соколівку. Здобувши Жаботин, Смілу, Корсунь, Богуслав, Канів та Лисянку напочатку червня повстанці підійшли до Умані. Загін вів Залізняк. Уманськеначальство послало супроти гайдамаків своїх козаків під проводом полковникаОбуха. Той полк пройшов кілька десятків верств в напрямку на Звенигородку істав табором в степу. Три тижні стояли там, чекали Залізняка. Врешті вирішилине йти проти гайдамаків, а йти з ними – на Умань. Цьому сприяв також ІванГонта. Гонта дав можливість Обуху втекти, а сам оточив уманський полк. Уманськийсотник Іван Гонта перейшов на бік загонів М. Залізняка і разом з ними штурмувавмісто. 9-10 червня 1768 р. (за н. ст. 20-21 червня) Умань була здобута.Мешканців фортеці, поляків та євреїв, які не згоджувалися прийняти православ’я,чекала смерть. «Железняк и Гонта вступили в город.По улицам и домам полилась кровь. Гонта собственноручною рукою убил Младановича,Шафрановский убит в башне, Костецкого подняли на копя, а учениками его завалиликолодезь, над которым поставлена была после ратуша. В жидовской школе вырезали3 тис. жидов. Всего жидов и шляхты истреблено было в один день 18000. Толькотот уцелел, кто решился принять православную веру. Крестил беспрестанно старыйсвященник церкви Святого Михаила, восприемниками были казаки. Гонта был креснымотцом детей Младановича, отказавшихся от латынства. Множество жидовок ишляхтянок вышли тот час замуж за казаков. Железняк стал обозом под Уманью издесь назначил главную квартиру.» [4].
Наприкінці червня задопомогою російських військ генерала Кречетникова керівників повстання булозаарештовано. 25 червня під час вечері у таборі росіян, куди запросив керівниківповстання полковник Гур’єв, Гонту і Залізняка було затримано. Уманськогосотника передали полякам, які скарали його, як сотні інших гайдамаків, у селіКодня на Житомирщині. Залізняка, як запорозького козака, чекав суд російськоїімператриці, але по дорозі на заслання він утік. Подальша доля його невідома,але за неперевіреними даними керманич Коліївщини брав участь у селянській війніпід проводом О. Пугачова (1773-1775). Після арешту керівників виступ ще тривав,але вже не так активно. Здобуття Умані було вищою точкою антифеодальноговизвольного руху. Під час повстання постраждав і Свято-Богородицький монастирсв. Василія з колегією (школами) або училищем в місті Умані. Вже згадуванийвище Францишек Салези намагався перетворити Умань на центр уніатства в регіоні.В 1762–1763 рр. за його пропозицією та при фінансовій підтримці в місті діялакількамісячна семінарія з підготовки уніатських та «перекваліфікації» православнихсвящеників, очолювана єпископом Белзьким та Холмським М. Рилом, під час якоївідбулася посвята 150 священиків для церков Уманщини. Через два роки в Умані засприяння Потоцького було відкрито василіанський монастир, а 1766 року – школипри ньому. Серед навчальних предметів були математика, фізика, філософія, красномовство,право, французька, німецька мови та, звичайно ж, богослов’я. Велика увагаприділялася фізичному вихованню учнів, особливо влітку, коли всі вихованці йшлив поле, де займалися різними іграми, військовими вправами тощо. Найбільшздібних учнів нагороджували медалями, королівською милістю. В училищінавчалися: польський поет Юзеф (Йосиф) Богдан Залеський (1802–1880), етнографГенріх Франциск Духінський (1817–1886), Міхал Грабовський (1804–1863),польський поет Северин Гощинський (1801–1876), С. Голендзоровський, учасникпольського національно-визвольного руху Ян (Іван) Креховецький (1804–після1838), історик-славіст Віктор Іванович Григорович (1815–1876). Саме Гощинський,Грабовський та Залеський були ініціаторами створення при монастирілітературного гуртка «За-Го-Гра», на засіданні якого і були прочитані першівірші цих представників «української школи» в польській літературі. Наприкінці1831 року села Гереженівка та Монастирок, що належали Уманському василіанськомумонастирю, були конфісковані до казни, а в 1832 році закрито і сам монастир. 5березня 1834 року монастир було остаточно ліквідовано, приміщення перейшли урозпорядження місцевої влади. Ченців було переведено до Преображенськогомонастиря, що знаходився у м. Трегури на Волині. Частину монастирських ішкільних речей було залишено в костьолі міста Умані, а картини та скульптурибули відправлені до Київського університету св. Володимира.
Після «Уманської різанини»місто знову було спустошеним (з 20 тис до 1354 жителів), торгівля занепала. Людитікали з Уманщини, переселялись на Кубань і навіть на Далекий схід, засновуючитам нові поселення. В Краснодарському Краї до 1934 року існувала станицяУманська (згодом її перейменували в Ленінградську). Кажуть, що там оселивсяУманський курінь запоріжців. З 1793 року Уманщина, як і вся ПравобережнаУкраїна, знову опинилась під Росією. Умань – центр Уманського повіту, який в1795-1797 роках входив до Вознесенського намісництва, а з 1797 року – доКиївської губернії. Зміни тоді відбувались великі: польська мова, польськізакони замінялися російськими, католицька віра витіснялась православною. Алевласників ті зміни не змінили. Як і досі, Умань залишалась особистою власністюграфів Потоцьких.
7. Про Софію і Софіївку
Немало було тих Потоцьких іза Польщі, і за Росії. Сотні літ визискували вони поневолених і закріпаченихпрабатьків наших. Але тільки ім’я одного з них – Станіслава Щенського (Фелікса)Потоцького – пов’язане з будівництвом парку «Софіївка». Маршал Торговицькоїконфедерації, генерал-аншеф російської армії, кавалер ордену ОлександраНевського і обох польських орденів розпочав грандіозне будівництво диво-парку«Софіївка»у 1796 році який згодом подарував своїй дружині Софії.
Коли Софії було 13 років,мама-гречанка продала її і ще одну свою дочку польському послу, який колекціонувавкрасунь для свого короля Станівлава Понятовського. Але довезти те чарівнестворіння до Варшави виявилось не так просто. Дорогою її перекупив за тисячузлотих карбованців син кам’янець-подільського коменданта Йосиф Вітт. Софія нехотіла відповідати на пристрасті того майора просто так, і він був змушений знею обвінчатися. Згодом молоде подружжя поїхало в Париж де сімнадцятирічнадружина майора повністю розпрощалась з «забобонами, які стримували її на шляхуморалі і вірності чоловікові» [6]. В Парижі Софія мала багатьох відомихзалицяльників, в тому числі і майбутнього короля Людовика XVIII. Та хіба тільки в Парижі! Хоч істала вона вже матір’ю двох синів, а її чоловік комендантомКам’янець-подільської фортеці, біля красуні продовжували впадати чоловіки з гарнізону,з міста, з околиць. Бувала Софія і в таборі Салтикова і в князя Потьомкіна,знали її і князь Ангольт-Бернбуржський, і принц Де-Лінь, і граф Браницький, ікнязь Нассау, і граф д’Амеас … ЇЇ чорні блискучі коси недбало розсипались нарозкішних плечах, чорні іскристі очі прицінялись довгими шовковими віями. Хитраі енергійна жінка вміла вигідно торгувати своєю красою.
ЗналаСофію і імператриця Катерина ІІ. Не просто знала, а навіть подарувала їй маєтокв Білорусії за те, що вона «оказала большие услуги русскому правительству». А послуги ці стосувались підготовкиТорговицької конфедерації, в результаті якої було здійснено другий поділПольщі. То ж зближення Софії з Потоцьким відбулось не без відома імператриці.Те зближення почалось в Яссах, де Софія виступила в ролі політичного агента,намагаючись кокетством примусити закоханого графа прийняти вимоги Росії. Хоч неодин генерал-фельдмаршал Суворов радив Потоцькому не зв’язуватись з Софією: «Отошлите вы Виттиху мужу в степи, асами возвращайтесь сюда, потому что любовь – это глупость, корда есть одиннадцатьдуш детей и уже таких взрослых», Потоцький нікого не слухав. [6]Вітте погодився віддати свою дружину графові спочатку за 450 тис. злотих. Алеце – тільки завдаток. Згодом Потоцький заплатив за неї ще два мільйони. Софіяне ображалась, спостерігаючи, як чоловіки торгуються за неї; навпаки їйподобались і ціна і покупець. Офіційно ж і після сплати мільйонів Софіязалишалась дружиною Вітте. Тільки після смерті другої дружини Юзефіни Потоцькийобвінчався з Софією. «Молоді» перебрались жити в Умань. На цей час граф п’ятьсвоїх дочок уже віддав заміж, п’ять синів навчались у Петербурзі і тільки один22 річний син Юрій завдавав клопотів. За невеликий час він напозичив ірозтратив понад 2 мільйони карбованців і поводив себе так, що сам імператорПавло змушений був прогнати його з столиці. Прочитає хтось про те, якими грішмирозкидались Потоцькі, та й думає: жили ж люди! І помилиться. Бо то не люди такжили, а магнати. Селяни ж, щоб купити бодай солі і дьогтю змушені булипродавати зерно, навіть самі не доїдаючи. Бо не мали чого іншого продати, а безсолі і дьогтю – не прожити. Мішок зерна коштував тоді біля 10 копійок сріблом.То ж мільйон карбованців – незбагненно великі гроші.
У1796 перебравшись до Умані Станіслав Потоцькийрозпочав створення парку «Софіївка» в честь кохання до своєї дружини. Парк бувподарований Софії у травні 1802 року до дня народження коханої.
Авторомі керівником топографічного і архітектурного проекту був польський інженерЛюдовик Метцель, а всі роботи в парку виконували безпосередньо кріпосні Умані.
Паркбуло створено майже в безлісистій місцевості, розділеною річкою Кам’янка,каньйонами, що врізались в граніт який часто виходив на поверхню. Головнакомпозиція парку проходить по руслу Кам’янки де споруджено ряд самостійнихбасейнів і озер: Верхній – більше 8 га., Нижній – близько 1,5 га. та інші,водоспади (один з яких 14 м. висотою), шлюзи, каскади, підземна ріка Ахерон(довжиною 224 м.). Парк прикрашають скелі (Левкадська, Тарпейська), гроти(Венера, «Горішок», «Страху і сумніву»), павільйони (Флори, Рожевий), альтанки,скульптури. Створювався парк тисячами селян з навколишніх сіл. То вони викопалиставки, перевернули і перетягли сотні величезних брил, зробили гроти, іпідземні ходи, насадили десятки тисяч дерев і кущів, набудували різних споруд.Щодня над створенням парку працювало в середньому 800 душ. І працювали такмайже 7 років.
Внаймодніших енциклопедіях писалось, що «по розкоши устройства сад этот соперничает с знаменитыми европейскимистаринными парками Giard I ho Balbi в Флоренції, Sapc-sopci близ Берліна и дворцовым парком в Версали» [7], що він – найкращий у всій Росії. Дуже гарнозмальовували нашу «Софієвку» І. Долгорукий, Н. Андрєєв, О. Шишкіна, Т. Темері,Л.Похилевич та багато інших авторів [8]. Відвідувалипарк Олександр І, Олександр ІІ, великий князь Іван Михайлович Долгорукий, Т.Г.Шевченко, О.С. Пушкін – і кожний знаходив у «Софіївці» щось особливе, близькейому.
НазивавсяУманський парк спочатку Софіївкою, з 1836 р. – Царициним садом, з 1859 р. –Уманським садом головного училища садівництва, з 1927 р. – Парком ІІІІнтернаціоналу, з 1946 р. – знову Софіївкою.
ПроУмань у 1809 році «Словарьгеографический Российского государства» писав: «Умань – уездный город Киевской губернии, лежит на левойстороне реки Уманки, те кущей посредством реки Етсрана в Синюху, а сиявливается в реку Буг… Прежде он был хорошее местечко, принадлежащее графуПотоцкому, в котором по причине пространного и далее в 150 верстах простирающегосяего владения установлен уездным городом. В нём каменный гостиный двор, Униатскоедля шляхетного юношества училище, довольное число обывательских и его графаПотоцкого хороших каменных строений, множество жидов, всякие ремеслаотправляющих. И Умань конечно превосходит большую часть наших милых городов» [9].
8. Аракчеєвщина
Характерноюрисою історії кінця XVIII – початку ХІХ столітьбуло утвердження Росії на півдні України. Почалось це із розорення Катериною ІІЗапорізької Січі і з виселенням козаків. На Уманщині тоді співали:
«Ти, царице Катерино, що ти наробила?
Край веселий, край зелений панам роздарила …
А ти, графе, ти Потоцький, розпроклятий сину,
Занапастив свою Польщу, та взяв Україну …»
У 1796 році Катерини ІІ померла. Трохи вільніше сталожити на Уманщині простим людям за царя Павла, але російські гвардійськістаршини задушили його. З 1801 до 1825 р. правив Росією імператор Олександр І.А ще більше діяв його фаворит генерал Аракчеєв. Війни тривали майжебезперервно.
1779-1800 – війна Росії з Францією,
1804-1813 – війна Росії з Іраном,
1806-1812 – війна Росії з Туреччиною,
1808-1809 – війна Росії з Швецією,
1812-1814 – війна Росії з Наполеоном,
1826-1828 – війна Росії з Іраном,
1828-1829 – війна Росії з Туреччиною …
Війну з Туреччиною Росія виграла. Бої тоді йшли інедалеко від Умані. Саме для турецької війни І. Котляревський в Уманікомплектував козачі полки. Не оминали уманчан і інші війни. В 1812 році нетільки Наполеон наступав на Моству, його пруські і австрійські союзники тоді жокупували Волинь і йшли далі. Тоді селяни Уманщини не тільки поповнювалиросійські армії, а й давали для війни коней, вози, фураж, харчі.
Хоч Уманщина була під Росією, але перші десятиліттяXVIII тут переважав «польський дух». Бо Польщі було надано широку автономію:тут зберігалась польська мова, польська культура, польські магнати. ВласникамиУмані і багатьох навколишніх земель залишались Потоцькі. Самі магнати звичайножили у Варшаві, а від своїх володінь чекали тільки прибутків. А селянамУманщини з кожним роком жити ставало все важче.
Істотно змінилось життя на Уманщині за військовихпоселень. Ініціатором запровадження військових поселень в Росії був Аракчеєв.Той самий, про якого Пушкін писав: «Полон злобы, полон лести, без ума,без чувств, без чести».
Військові поселення царським указом запроваджено вРосії з 1817 року, а на Уманщині – з 1839 року.
Створення військових поселень означало перетвореннявсіх селян вказаної місцевості в невільних поселян, які повинні були нестивійськову службу і водночас дбати про харчі і все інше для себе і своєї родини.Поселянин не мав своєї власності, не розпоряджався своїм часом. Усі поселяничоловічої статі, починаючи з 6 років, обов’язково мали носити військову форму ідотримуватись військового режиму. За барабанними сигналами ішли селяни орати,сіяти, косити чи виконувати будь-які інші роботи. Після роботи ставали домуштри, несучи службу нерідко по 18 годин на добу. За порушення розпорядженнякарали палицями. Регламентувався не тільки кожен крок чоловіка, але й жінки.Якщо котра, наприклад, запалювала в хаті світло після 10 години вечора, їїтакож били палицями. Такий був аракчеєвський регламент. Тільки за один місяць вселах Городецькому, Паланці, Кочубіївці, Кочержинцях та на Передмісті булопокарано різками сорок четверо поселян. Один із свідків тих подій, колишнійкантоніст з Умані, згодом згадував, що ті військові поселення «представлялисобой на фоне русской жизни одно из безстраднейших явлений, по сравнению скоторым крепостное право могло быть названо даже благом» [10].А П.І. Пестель писав так, «Одна тільки думка про військові поселення,влаштовані попереднім урядом, наповнює кожну благомислячу душу муками і жахом.Скільки загинуло невинних жертв для пересичення того нечуваного зловластя, якемучило з люттю нещасні села».
За військових поселень села на Уманщині дужезмінились. До того вони не мали вулиць, хати розташовувались розкидано, безсистеми, в селах розрізняли не вулиці, а кутки. І садки, переважно вишневі,були біля хат. За військових поселень ті садки повирубували, а хати кожна ротабудувала по лінії. З часом ті «лінії» перетворились на вулиці.
Зрозуміло, що російські офіцери командували поселянамиросійською мовою, а селяни її не знали і не дуже хотіли знати.
Длясіл Уманщини військові поселення – то найчорніша, найнеприємніше сторінкаісторії. А для міста ті поселення дали немало позитивного.
Після смерті Станіслава Потоцького (1805 р.) Уманськиммаєтком опікувалася його вдова Софія, хоча за поділом спадщини ключ успадкувавОлександр Потоцький, який ще був неповнолітнім. У 1809 р. графиня Софія Потоцькапристала на пропозицію російського уряду продати повітове місто Умань додержавної казни. Але через пожежу, яка знищила більшість дерев’яних споруд, тазамалу ціну, яку пропонував уряд, ця фінансова операція не відбулася.
У1826 році в Умані був побудований костел Успіня Богородиці, який зберігся донаших часів і внесений до реєстру культурної спадщини України, збереглась такожі міська ратуша. Належало місто Умань магнатам Потоцьким до 1834 року, а потімбуло конфісковане і надійшло до казни.
З1838 року Умань, залишаючись на правах міста, знаходилась у відомствівійськових поселень, після скасування яких у 1857 році перейшла до громадськоговідомства.
Вже на початку ХІХ століття місто мало військовийхарактер. Тут розташовувалися підрозділи різних військових частин. У 1805 роців Умані проходив службу автор легендарної «Енеїди» Іван Петрович Котляревський.Штаб 7-го піхотного корпусу, що був розташований у місті 1818 року, очолювавгерой Вітчизняної війни 1812 року поет Денис Давидов. Умань була одним ізцентрів декабристського руху в Україні. До Сергія Григоровича Волконського,який квартирував в Умані, на наради приїздили М. Бестужев-Рюмін, П. Пестель, О.Поджіо, В. Давидов. У грудні 1825 року в його будинку відбулася нарада, на якійрозглядався план захоплення Тульчина з метою визволення Павла Пестеля, якого натой час заарештували. О.С.Пушкін проїздив через Умань у 1828 році, їдучи з Києва до Тульчина. В 1839 році Умань сталацентром військових поселень, містом військової адміністрації, чиновників,купців і попів. В цей час почалась розбудова аристократичної частини міста, якабула добре впорядкована, з забрукованими вулицями, кам’яними будинками,гасовими ліхтарями. Умань, як говорили в ті роки, це – «Київ в мініатюрі». Місто було розділене на дев’ять частин. Щорокувідбувалося 12 ярмарок, які призначалися на церковні свята. Промисловість булапредставлена одним пивоварним та двома цегляними заводами, а також різнимиремеслами – срібним, мідним, ковальським, ткацьким та іншими.
Військові поселення на Уманщинівідмінено у 1857 році, а саме місто – у 1860. «ГосударьИмператор в 19 день декабря 1860 года Высочайше повелеть соизволил: приступитьк передаче в ведение Министерства Внутренних дел состоящего в Южном поселенииг. Умани … В г. Умани состоит: 1) Духовное и Еврейское училища и Богадельня; 2)Городские присутственные места, как то Ратуша с совестным судом, Полицейскоеуправление, Квартирная комиссия и Строительный комитет … 4) жителей дворян иразночинцев 199, духовых лиц 91, почетных граждан: потомственных 8, личных 737,купцов 394, мещан и ремесленников 8388, разных податных сословий и гражданскоговедомства 58, поселян 894, иностранцев 43; 5) домов обывательских каменных 36,деревянных 1511, поселянских деревянных 127, общественных зданий каменных 19,деревянных 16» [11]. Такою була Умань в середині ХІХ століття.
9. Другаполовина ХІХ століття
Майжевсі українці жили тоді в селах, а в містах – переважно євреї, росіяни, полякита ін. В селах звучала тільки українська мова, в містах – переважно російська ієврейська. Майже всі селяни займались однією й тією ж справою, ходили до однієїцеркви, дотримувались прадідівських звичаїв і норм поведінки, були надтоконсервативними, не знали ні грамоти ні політики.
Хати поселах стояли тоді не так близько як зараз, бо кожен господар мав корів, коней,волів, своє поле, тому мав стайню, хлів, комору, клуню, льох, криницю та ін.Хати навіть найзаможніші селяни робили глиняними – з вальків чи на слупах,вкривали їх житнім околотом або очеретом. Віконця маленькі. В хаті обов’язковобула піч, піл, стіл, мисник, скриня, лавки, ослін, цебер. Уся сім’я нерідконараховувала більше десяти душ. Товклися всі в одній кімнаті, а в зимові дні –ще й телята, ягнята, квочка. Топили здебільшого соломою, дим «стоявкоромислом», а в холодні дні вікна й одвірки замерзали так, що на них бурулькивисіли. Навіть найбагатші хати на Уманщині мали глиняні долівки тож біля цебравони мали вигляд болота. На долівках (підлозі) і спали. Тільки тато з мамоюспали на полу (так раніше називали ліжко), баба чи дід з одним-двома онуками напечі, а решта на долівці. Встелять, було, її соломою, накриють ряднами – ото йпостіль. Укривались свитками та кожухами. Ніяких лазень селяни не мали, передсвятами обмивались в ночвах. Воші і блохи надокучали всім. Ні трусів ні майокселяни не знали: чоловік носив сорочку і підштаники, жінки – сорочку. Тільки вдуже холодні дні жінки надівали власноруч пошиті матьки.
Невсі діти мали чобітки. Старі латані-перелатанів татові або мамині чоботислугували для всієї малечі. Коли взимку, хтось взувався в них, щоб піти донужника чи й погратись з півгодини, інші сиділи в хаті. Про школи більшістьселянських дітей й гадки не мали. Тільки в кінці століття деяким дітям пощастилооду чи й дві зими ходити до школи. Навчались тільки взимку, бо в інші пори рокудоводилось багато працювати.
Працювалиселяни дуже багато. Адже кожен мав збудувати хату, клуню, хлів, викопати льох,криницю та ін. Хоч робилось це часто толокою, але ж згодом відроблялось і наінших толоках. А ще треба було ремонтувати усе те, а також воза, сани, плуг,борони тощо. І корів, коней, волів, овець, свиней, курей треба своєчаснонакормити, а головне – постаратись, щоб було чим кормити протягом року. А вжнива виходили в поле всі – від дітей до жінок з грудними дітьми. Пшеницю чижито спочатку жали серпами, пізніше – косили косами. Потім в’язали в снопи,складали в копи (60 снопів), або в полукіпки; далі возили до стодоли, складалив стіжки. Тільки після жнив молотили те збіжжя ціпами, віяли на вітрі, зсипалив засіки. Жнива тривали майже всю осінь, а молотьба навіть взимку.
Длятого щоб купити саме необхідне – сіль та дьоготь, селяни змушені були продаватизерно. Якщо селянин навіть знав, що зібраного зерна не вистачить до новоговрожаю, він все ж змушений був продавати частину. Ось що розповідавселянин-середняк: «Я, наприклад, козак, хазяїн середньої руки; у мене жінка,син двадцяти літ, записаний у ревізію, та ще двоє менших дітей. У цьому році умене від корму залишиться пудів сто різного хліба – можу його продати. Ціна,слава Богу, тепер не по 4 ¼ копійки сріблом за пуд жита, як було кількароків тому, а по 10 коп. сріблом. Ото ж я виручу 10 крб. сріблом. Ну чобіт трипари для мене, жінки і сина, по 1 крб.15 коп. пара – 3 крб. 45 коп. Пудів півторасолі – 1 крб. 80 коп., дьогтю відро – 1 крб., горілки і риби для косарів – бохто допоможе косіння відбути без горілки і риби – 1 крб. 25 коп. Чи багато щезалишилось? Два кар. 50 коп. А подушне за дві душі, рекрутські та ще різні там… А присіпається чого старшина, писар, голова, окружний і т.д. і т. п. А серпизубити, сокиру нову купити, попам дати, залізо в плузі порветься і т.д. і т. п.Ні, жінко, моя, ні, мій сину, не буде вам у цьому році обнови до різдвяних свят…»
Отак жили.Ще й бога хвалили, що живуть – не як бідняки. Бідніші ж селяни, які не малипудів хліба на продаж, не мали навіть за що солі купити. Боялись селянипошестей, воєн, засух, неврожаїв. Та ще – нечистих сил і чарів. Бувало, коливдавався посушливий рік, всіх жінок села заганяли в ставок. Вірили, щоопускання відьми в воду викликає дощ. Траплялось і чоловіків підозрювали вчаклунстві. Одного разу в Уманському повітовому суді розглядалась справа двохселян. Один з них поскаржився, що його супротивник хоче виграти справу задопомогою чарів. Судді обшукали того чоловіка і справді знайшли в шапці якесьзілля і кілька вузликів. Не розглядаючи суті справи, присудили дати «чародійнику»двадцять різок.
Авзагалі до судів селяни тоді звертались не часто, здебільше чинили самосуд.Наприклад, коли з’ясовували, що якась жінка вкрала у іншої курку, то до шиїзлодійки підвішували живу курку і так проганяли її через все село. Прив’язанакурка верещить і б’є крильми, а жінка йде. За нею – гурт людей, які щось вигукують,галасують. Найжорстокіше розправлялись з конокрадами. Для них придумували такіпокарання, які обов’язково закінчувались смертю, але спричиняли великі муки.Взагалі ж селяни Уманщини, як і всієї України, вважались не метушливими,кмітливими, чуйними і простодушними.
Українськіселяни торгували мало, в основному займались натуральним господарством: купувалисіль, дьоготь, гас, мило, сірники, а майже все інше робили самі. Кожна сім’япекла для себе хліб. Робили це раз на тиждень, частіше в суботу. Ця досить нелегкаробота займала майже цілий день і не завжди «вдавалась». Бо мука була не зкращих, і піч підводила, та й технологія надто давня. То ж частенько їлиглевтяки. Робили для себе і полотно. Сіяли прядиво (коноплю), вибивали її,молотили, замочували на кілька днів у ставку, потім висушували, тіпали, чесали– робили клоччя. З нього пряли нитки – здебільшого вручну, веретеном, тількибагатші жінки мали прядки. З тієї пряжі на примітивних верстатах ткалі прялигрубу тканину, з якої шили мішки, сорочки, підштаники тощо. Велика і тривала торобота: тільки випадала вільна хвилина в жінки, особливо взимку, вона сідала докужеля. Взагалі тоді селяни виконували багато таких робіт, про які ми тепернавіть гадки не маємо. Відпочивали ж тільки в неділю та свята.
Вселах де були раніше військові поселення, перед реформою 1861 року не буловеликих землевласників. Тому після реформи майже всю землю Уманщини поділилиміж селянами. Поділ відбувався так: частину землі віддавали церкві, частинувідводили для вигону худоби, цвинтаря тощо. Решту ділили між господарствамипропорційно від числа душ в родині. Через кожні 10-15 років ті наділипереглядали і змінювали відповідно до зміни кількості душ у родині.
Багатьохселян мучили тоді рекрутські набори. З тисячі мешканців держава вимагала 6рекрутів. Ото ж хто мав 2-3 сини, не молодше 21 року, одного з них мусиввіддати для служби в армії. Рекрутські набори починались восени, під нихпідпадали тільки ті стани, які платили податки, тобто селяни і міщани. Щобрекрути не тікали приводили їх на прийомні пункти попарно закутими в пута. ЗУмані рекрутів брали мало, бо там жили здебільшого євреї, а єврейська общиназнаходила найманців по селах. Кожному найманцю платили до 300 крб., а крім тогоодягали його: жовтий кожушок, сіру шапку-чумарку, зелений пояс та чоботи. Тактривало до 1874 року поки рекрутську повинність не замінили військовоюповинністю.
Міськеж населення було досить неоднорідним: розрізнялось за національністю, вірою,грамотою, заняттями.
У1859 році в місто Умань з міста Одеси було переведене Головне училище садівництва.
У1890 році Умань була з’єднана залізничною дорогою з Києвом, а у 1891 році – зОдесою. З другої половини ХІХ ст. населення міста різко виросло; якщо у 1860році тут проживало 10 тис. чоловік, то у 1897 році – 29 тис. чоловік, а у 1914році – близько 50 тис. чоловік.
На початку 80-х років ХІХ століття Умань належала догрупи кращих міст Київської губернії, поступалася в торгівлі тільки Бердичевута Білій Церкві, а за розвитком промисловості переважала їх. В місті булосконцентровано значний освітній потенціал: училище садівництва і землеробства,2-класне міське училище, 4-класне духовне училище, єврейське училище.
Наприкінці ХІХ століття Умань була важливимторгівельним центром. Щороку з Умані вивозилося 1797 тис. пудів хліба. Особливароль, у цьому належала новозбудованій залізниці, яка зв’язала Умань,Христинівку з Києвом та Одесою. Уманьпочатку ХХ століття представляла собою приклад міста, яке спочатку не справляловраження. Тільки після відвідин «Софіївки» воно змінювалося. Залізнична станціяУмань була кінцевим пунктом шляху потягу, далі він не йшов. Візники, якізабезпечували перевезення містом, на відміну від Києва, керували неоднокінними, а двокінними екіпажами. Послуги візників від станції до міста оцінювалисявід 20 до 40 копійок. Більшість вулиць міста, за винятком центральної частини,не мали бруківки, а тому під час руху ними з ґрунту піднімалися клуби пилюки.Центральні вулиці міста – Миколаївська, Двірцева, Дворянська були забудовані восновному помешканнями заможних жителів: дворян, чиновників та офіцерів. Вцентральній частині розташовувалися готелі: «Гранд-Отель», «Франція»,«Брістоль», «Англія» та інші. Поруч із «Францією» знаходиласякав’ярня-кондитерська Сковронського у закопанському стилі. Печиво і морозиво,що продавалися тут, конкурувало із тим, що продавалося у кав’ярнях Києва таПетербурга. Вулиці заселені переважно єврейськими міщанами, так і називалися –Ниєньоєврейська, Верхньоєврейська, Кагальна.
Значнізрушення у другій половині ХІХ століття намітились в розвитку освіти. До тогона весь Уманський повіт діяла одна тільки школа – Уманське духовнеповітово-приходське училище. В 1859 році на Івангородському передмісті відкритопочаткову школу – на 20 хлопчиків. Згодом стали працювати чотири єврейськіприватні початкові школи. 1896 році відкрилось міське двохкласне училище дляхлопчиків і дівчаток, а в 1883 році – Уманська прогімназія, яка через три рокистала шестикласною. На той час це був досить високий навчальний заклад. В 1892році в прогімназії навчалось 209 учнів. У 1897 році Уманську прогімназіюперетворено на гімназію. Працювало тоді в місті ще двокласне училище, в якому у1892 році навчалось 1193 хлопці і 156 дівчинки, а також приватні жіночіучилища: І розряду (училище Левицької) на 35 дівчаток і ІІ розряду (училищеБоболович) на 40 дівчаток.
Хоч ішколи множились і все ж у 1897 році в Умані було 63,1 % дорослого населеннянеписьменних. А в селах майже всі були неписьменні та малописьменні. В кінціХІХ століття на всю Уманщину, тобто майже на 300 тисяч душ, було близько 700школярів. Навчання скрізь велось російською мовою, а в єврейських школах – ієврейською.
Важливимісторичним моментом є розвиток хасидизму.Більшість населення в цей період складали євреї. Єврейська громада мала у містісинагоги, громадську школу (Талмуд-Тору), школи грамоти (хедери), приватнечоловіче та два жіночих училища, безліч крамничок і бібліотеку. На початку ХХстоліття їх кількість зросла, з’явилися також єврейські лікувальні заклади.Тому і не дивно, що місто стало осередком поширення хасидизму. У 1810 році на старому єврейському цвинтарі булопоховано рабі Нахмана (1772-1810) із Брацлава (Бреслава), більш відомого якцадик Нахман. Правнук рабина Ізраїля бан Еліезера (1700-1760), відомий такожпід іменем Баал Шем Тов (Власник Доброго Імені), був одним із фундаторівхасидського руху. Хасидизм (хасид — благочестивий) – це містичний релігійнийнапрям іудейського віросповідання, започаткований у 30-х роках XVIII століттяна Поділлі у середовищі єврейської бідноти. Благочестивий Нахман, місце якоготак і не посів жоден з наступників, заповідав відвідувати його могилу на єврейськийНовий рік (Рош ха-Шан). До нього, великого хохема (мудреця) приїздили євреї запорадою. Сутність хасидизму полягає у тому, що вся земля наповнена Богом, атому весь світ є втіленням Божества. Відповідно вчинки і слова людини маютьзначний вплив на дійсність. Найбільше на небо діє молитва, яка є звільненнямлюдини від матеріальних кайданів і сприяє злиттю з Богом. Роль найважливішого посередникау цьому процесі відіграє цадик, який рятує душі євреїв на Землі. Цадик був непросто нащадком Баал Шев Това (це звання було спадковим), він був духовнимсуддею і наставником єврейської громади.
Умань у 1900 році.
Населення_______29895 чол.
Чоловіків_______14694
Жінок__________15201
Православних____7235
Капимів___________5
Католиків_______1028
Розкольників______10
Лютеран___________39
Євреїв__________21560
Магометан________18
Містоволодіє 1487 десятинами 1427 сажнями землі. Із них 76д. 2390 саж. — підшляхами., 4д. 1900 саж., — під ріками, озерами і ставками., 14д. 899 саж., — під чагарниками та заростями., 819д. 1567 саж., — під вигонами, випасами, площами.
Містозаймає простір в 15 кв. верст.
Вмісті числиться: будинків — 2737, із них кам’яних — 279, дерев’яних — 2458, нежитлових — 1106.
Учбовізаклади: Чоловіча гімназія, училище землеробства та садівництва, духовнеучилище, міські двохкласні чоловіче і жіноче училища, пансіон Левицької. 4церковно-приходських школи 4 єврейських приватних училища.
2соборні церкви2 приходські церкви1 римсько-католицький костел13 єврейськихмолитовних будинків3 єврейські синагоги.
Театрів- 1, бібліотеки для читання — 7, клубів — 2, лікарень: 1 міська і 1 приватна.
Богадільня- 1 Готелів — 6 Трактирів — 2Винних погребів – 7 Постоялих дворів — 20Ресторанів — 2 Пивних лавок – 5.
10. Уманщина за трьох революцій
 
Напочатку ХХ століття в Уманському повіті жило понад 300 тис. душ, більше 80 %становило селянство. Господарювали селяни в селах, містечках і в передмістях,здебільшого неграмотні, малограмотні і далекі від політики. Тільки окреміхлопці і дівчата переходили з села в місто – служити панам або здобуватиосвіту. В Умані жили переважно євреї (майже 75 %), росіяни і поляки. Євреїзаймались кустарними виробництвами, створювали все нові й нові «заведения».
Працювалитоді в Умані і великі виробництва: на чавунному заводі було до 90 робітників,на гільзовій фабриці – 50, на тютюновій – 30 і т. д. Працювати робітникамдоводилось по 12-18 годин на добу, а заробляли по 2-4 крб. на місяць.Народжувався пролетаріат. Звичайно, розвиток промисловості на Уманщині не можнагеть і порівнювати з тим, що відбувалось тоді на Донбасі та інших промисловихрегіонах. Але політичні ідеї доходили і сюди.
Політикуцаря-батюшки в Умані проводили здебільшого російські чиновники, які ратували за«единуюнеделимую» і вважали, що ніякої української мовиі української нації «нет, не было и быть не может».Більшість євреїв не схвалювали політику шовіністів, були інтернаціоналістами.Поляки тримались окремо, організовували групи жіноцтва, гарцерів, скаутів,культурно освітні школи. Інтереси польських, російських, єврейськихінтелігентів не співпадали. А української інтелігенції тоді майже не було. Вонатільки зароджувалась, зокрема і в уманських навчальних закладах.
В1902 році в Умані організовано групу РСДРП. В 1903 році створено друкарню дляпередруку газети «Искра». Розгорнули діяльність представники й інших політичнихпартій. В березні 1905 року застрайкували робітники, в жовтні стало настількинеспокійно, що в Умані оголосили військовий стан. На перехрестях вулицьпоставили солдатів з кулеметами. В училищі землеробства і садівництва припинилизаняття, виключили з нього 70 активніших учнів. А дехто закликав і селян іти доміста і бити євреїв і поляків. В 1906 році уже весь Уманський повіт був увоєнному стані. А включав наш повіт тоді 18 волостей.
Революція1905-1907 років зазнала поразки. Але слід залишила великий. Стара імперія хочвстояла на ногах, але чи надовго? В 1910 році в Умані працювало 3 гімназії, 5середніх училищ (два комерційні, землеробства і садівництва, будівельно-технічне,духовне). В них навчалось близько 2,3 тисячі душ, переважно юнаків. Діяли також8 початкових шкіл на 700 дітей і 3 вищих початкових на 474 учні. Розвиваласьосвіта і в селах: станом на 1913 рік «в Уманском уезде, заисключением города Умани, в настоящее время числится детей школьного возраста(то есть 8,9,10,11 лет) 34 827 человек, из которых в настоящее время обучаетсяв школах 15 822. Остальное количество детей (19 005), то есть 50,4 % общегочисла остаётся за бортом школы» [12]. Хоча фактичношколу відвідували не всі записані. Дівчатка здебільшого ходили тільки у першугрупу і то тільки взимку, коли дома роботи було менше. Навчання в усіх школах велосьтільки російською мовою. В 1913 році від училищ вимагалось, щоб всі книги, якінаписано на «малорусском наречии» були вилучені із використання та відіслані вУправу, незалежно від їх змісту. В доданому до наказу списку книжок крім творівГрінченка, Нечуя-Левицького, Котляревського, Глібова, Тобілевича, Коцюбинського,перераховувались також брошури: «Розмова про сільське господарство», «Яквибирати коня», «Про городину» та інші. Не дозволялось українським людям читатиукраїнські тексти. Але такі дії викликали ще більшу протидії. Українська нація,яка досі майже вся була в селах далеко від освіти і політики, поволі пробуджувалась,вчилась читати і писати, проникала в училища, в міста.
Важкимтягарем лягла на плечі уманчан перша світова війна. Німеччина оголосила війнуРосії 19 червня 1914 року. Від цього дня почались лихоліття. Багато чоловіківмобілізовано і відправлено на фронти, значно погіршилось економічне становище,різко підвищились ціни. Незадоволення людей зростало з кожним днем. Наближаласьреволюція.
У липні 1917 року, через декілька днів після Києва, вУмані на площі перед військовим собором і школою-гімназією було виголошенотекст Першого Універсалу Української Центральної Ради. Його після молитвизачитала Надія Суровцова. У лютому 1918 року в місті вперше було встановленорадянську владу, але вже у березні до міста увійшли німецькі війська.Кайзерівська армія надавала допомогу Центральній Раді за Брестськимидомовленостями. Описувати той період складно: безлад, злочинність, анархія,громадянська війна. У 1918-1919 роках Умань переходила з одних рук до інших неменше 15 разів. В навколишніх селах – ще частіше, бо в них часто заходили різнібанди, які не визнавали ніякої влади. Нерідко в ті неспокійні дні і брат протибрата виступав,, і син проти батька, Така вона – громадянська війна. Сотнітисяч дітей зробила сиротами, безпритульними. Особливо жорстокою вона була наУманщині. Не випадково тоді зачастили сюди найвищі воєначальники і політичнідіячі: М.В. Фрунзе, Г.І. Котовський, Я.В. Гамарник, Й.Е. Якір, М.І. Калінін,В.П. Затонський, Г.І. Петровський, С.В. Косіор, П.П. Постишев та багато інших.Остаточно радянська влада в Умані була встановлена у січні 1920 року.
Післязакінчення громадянської війни місто розвивалось як промисловий центр великогосільськогосподарського району. Будуються нові промислові підприємства:будівельних матеріалів, легкої, харчової, текстильної промисловості.Відкриваються нові учбові та лікувальні заклади. Проведені значні роботи поблагоустрою міста. З січня 1920 року по січень 1923 рокуУмань була повітовим містом Київської губернії, а з січня 1923 року по жовтень1930 року в зв’язку з адміністративною реформою – окружним центром Уманськогоокругу. До складу округу входило 17 адміністративних районів. З жовтня 1930 рокуУмань стала районним центром, спочатку Вінницької, а частинаісторико-географічної Уманщини (Бабанський, Тальнівський райони) входили доскладу Київської області. Умань тільки у 1932 р. ввійшла до складу Київськоїобласті УСРР.
11. Сталінщина та Друга світова
 
Після кількох років громадянської війни Уманщина, як весьРадянський Союз, опинилась «в імлі». Очікуваної всесвітньої пролетарськоїреволюції не сталось. Від соціалізму країна ще більше віддалилась, ніж була дореволюції. Заводи зупинились, села захиріли. Наближався голод. І тоді булазапропонована нова економічна політика – неп. Одержавши трохи волі людиоклигали, наїлись, почали працювати, господарювати. Але Леніна скоро не стало іза кермо взявся Сталін. Метою Сталіна було – встановлення диктатури пролетаріатуу всіх країнах, а ще простіше – завоювання всього світу. Досягнення такої метиможна здійснити тільки методами і засобами, якими користувався Сталін. Він щеза 15 років до другої світової війни розумів, що вона неминуча. А щоб вистоятив тій війні треба мати гармати, танки, літаки, кораблі, снаряди, бомби, а дляцього потрібні сталь, алюміній, мідь. Щоб мати все це в достатніх кількостях,потрібно збудувати десятки нових доменних печей, мартенів, бесемерів,машинобудівних заводів тощо. Потрібна індустріалізація країни. Для їїздійснення потрібні десятки тисяч робочих рук. Вони є тільки в селян, бо країнааграрна. А як відірвати селян від землі і послати копати шахти чи будуватизаводи там, де ще й людська нога не ступала? Великими грішми? Їх немає держава.Залишається одне – сила. Тільки силою можна розв’язати і іншу болючу задачу.Селяни – елемент ненадійний: захочуть і не дадуть хліб державі. За таких умовне набудуєш і не повоюєш. То ж треба зробити так, щоб не держава просила вселян, а навпаки – щоб селяни просили в держави. Отже потрібно починати з села.Потрібен великий перелом.
Переважна більшість селян Уманщини не хотіла колективізації.Найбідніші, звичайно, стояли за СОЗ, а заможнішим та спільна обробка земліболіла, як болячка. Працьовитіші і вмілі не хотіли впрягатись в одну упряжку зледачкуватими, п’яницями і невмілими. Перші сози на Уманщині організовувались в1927 році. Але вони не витримували конкуренції навіть з середняцькими господарствами.Так було скрізь. Тому в Кремлі вирішили позбутись одноосібних господарств, щобколективні не мали конкуренції. Запропонували знищити куркульство. На Уманщинізагонити людей в колгоспи почали в 1930 році. Трохи раніше організовувалосьрозкуркулення і масові репресії селян. В созі селяни не мали ні своєї землі, ніконей, ні інвентаря. Якщо колгоспник на своєму полі зрізав кілька колосків,його за це жорстоко судили, як за крадіжку державної власності.
Найважчими видався 1933 рік. Той голод штучний був спеціальноорганізований для зламу та покори українського селянства. На даний час данніпро кількість загиблих від голоду різняться – від 4 млн. до 10 млн. селян, алескільки б людей не загинуло то є страшною трагедією для всієї України.
Наслідки Голодомору ми відчуваємо і зараз: криміналізаціясуспільства, втрата моральних нормами, що створювались тисячоліттями,байдужість до лиха інших людей, поява «слухняної, покірної, невимогливої»нації.
Впередвоєнні роки селяни жили дуже бідно, але були задоволені бо з кожним рокомїх життя поліпшувалось. Хоча, зрозуміло, порівняння проводилось не з нормальнимлюдським життям, а з тим, що було у 1933 році.
СамаУмань в передвоєнні роки майже не змінилась. Нічого не будувалось, окрімвійськового аеродрому. Все було спрямовано на підготовку до війни. Сталін знав, що основна війна буде з Німеччиною.Готувались до тієї війни, як тільки могли: для неї здійснювалиіндустріалізацію, запроваджували наджорстку дисципліну. А ще створюваливідповідний настрій, майже щодня співали «Если завтра война».
Розпочалась війна. Гітлер розпочав бліц-кріг – блискавичнувійну. Але в Кремлі розуміли, що встрявати в блискавичну війну ризиковано, тожнав’язали напасникам свою стратегію – затяжну війну. Величезної кількостілюдських життів коштувала та стратегія але в результаті бліц-кріг провалився.Особливо видно це стало взимку, коли в німецьких вояків навіть на Уманщинівідмерзали вуха. Бо морози настали 30-градусні, а німецькі солдати навіть шапокне мали, ходили в пілотках.
Німецькі армії не йшли широким фронтом, а вбивали клини, оточувалирадянські армії, брали їх в «котли». Недалеко від Умані під селом Підвисокенімцям вдалось зробити найбільший на всій правобережній Україні «котел». Вньому опинились: 20 дивізій 6-тої і 12-тої армій, в тому числігенерали-лейтенант І.М. Музиченко, генерал-майор П.Г. Понєдєлін, командир 49-гострілкового корпусу С.Я. Огурцов, командир 8-го стрілкового корпусу М.Г.Снєгов, Я.І. Тонконогов, В.І. Чистяков. Опинилась в оточені і прославлена 99-таЧервонопрапорна стрілецька дивізія. Гітлеровці повідомляли, що в районі Уманівони взяли в полон 103 тис. радянських бійців, 317 танків, 858 гармат. Прочисло вбитих можна тільки здогадуватись; очевидці розповідали, що вода в р.Синюсі у ті дні стала рудою від крові.
В кар’єрі Уманського цегельного заводу окупанти влаштуваликонцтабір «Уманську яму» (додаток 1), де розмістили,за даними німецькогокомандування, 14 августа 1941 рокузнаходилосьблизько50 тыс. російських військовополонених. Російський поет Є.Долматовський, який пройшов страхіття німецького полону, у своїй книзі «Зеленабрама» розповів про уманський табір. Під пекучим сонцем, або під дощовою зливоюпостійно знаходилися близько 80 тис. військовополонених. Для того, щобврятуватися від дощу, полонені будували собі «помешкання» у глиняних стінах кар’єру.Ці нори, по іншому їх важко назвати, часто обвалювалися, і це призводило дозагибелі людей. У таборі постійно відчувалася нестача води та їжі.
«Уманська яма»
Умань була окупована з серпня 1941 року по березень 1944року. Німці в місті почували себе як вдома. Немало людей радо вітали їх навітьз хлібом-сіллю, але скоро погляди змінились на протилежні. Люди зрозуміли, щоприйшли поневолювачі набагато гірші за більшовиків. Євреїв і циган знищувалибез будь-яких причин, а українцям, у кращому випадку, випадало бути довічнимирабами. В селах почались облави. Не брали до Німеччини тільки хворих заразнимихворобами. Тому багато дівчат і хлопців навмисно заражали себе різнимикоростами, щоб до Німеччини не послали. А інші більше ховались в льохах, тікалипід час облав в поле, викопували схованки в хатах.
Від початку окупації євреям було дозволено мешкати тільки вгетто (район Старого базару). Під приводом проведення перепису єврейськогонаселення гітлерівці наказали всім євреям з’явитися з речами і документами упризначений час. У Судний день (Йом-Кіпур) в Сухому Яру почалися масовірозстріли. Згодом ще одним «полігоном» для нацистів став Собківський ліс поблизуУмані. У цих двох місцях було розстріляно понад 20 тис. євреїв.
У результаті запеклих боїв 9-10 березня 1944 р., які булискладовою розгортання Умансько-Ботошанської наступальної операції, радянськівійська визволили Умань від окупантів. Двадцять військових формувань, якігероїчно проявили себе під час Умансько-Ботошанської операції стали носитипочесні звання Уманських.
Порядкували гітлерівці у нашому міст 943 дні і наслідкизагально відомі: концтабір «Уманська яма», 25 тисяч розстріляних уманчан уСухому яру, зруйноване місто. Важкимвипробуванням для жителів міста стала Велика Вітчизняна війна. Уманськаоборонна операція була однією з трагічних сторінок початкового періоду війни.Тисячі військовополонених були замучені в концтаборі «Уманська яма». Фашистирозстріляли 12 тисяч жителів міста, декілька тисяч вивезли на примусові роботидо Німеччини. Місто зазнало значних руйнувань. Підчас Великої Вітчизняної війни окупанти спалили в місті близько п’ятисот кращихбудинків, зруйнували п’ять великих корпусів сільськогосподарського інституту,більшість шкільних будинків і медичних закладів, будинки пошти, телеграфу ітелефонної станції, знищили міську бібліотеку, пограбували краєзнавчий музей ічудовий субтропічний сад-оранжерею в парку «Софіївка», в самому парку вирубалибагато вікових дерев, влаштували своє кладовище.
Місто лежало у руїнах, музей та бібліотеки були розкрадені.Загальні збитки склали понад 160 млн. крб. (у цінах 1941 р.). Відбудова містарозпочалася майже одразу після визволення міста. Вже 1944 року відновили роботубільшість підприємств міста, школи, лікарні, аптеки, педагогічний та сільськогосподарськийінститути та інші установи.
12. Друга половина ХХ століття
Післявійни люди Уманщини ходили в чорних калошах, темних фуфайках і з світлиминадіями і намірами. Доброго взуття, як і раніше не вистачало. Тому жінки шилидля себе ватяні валянки і взували їх у глибокі калоші. Так ходили восени, зимоюі весною майже всі сільські жінки і багато міських. Чоловіки поверх чобіт такожнадівали калоші: в них і сухіше, і латки менше проглядали. А коштували тодікалоші порівняно недорого і випускали їх багато. І працювали люди, і базарювалимайже всі в фуфайках, переважно чорних. У всьому проглядала бідність і світланадія. Бо з кожним роком життя поліпшувалось: ціни знижувались, зарплатапідвищувалась, школи переповнювались.
Алежиття після війни поступово налагоджувалось. З полів і доріг позабирали розбитітанки, гармати і машини, позасипали і заросли бур’янами колишні окопи ітраншеї, відремонтували дорогу на Київ. Появились автобуси, навіть власникилегкових автомобілів. Це дивувало, адже раніше навіть однієї кінської сили(коня) не дозволяли тримати, а тепер дехто був власником десятків кінських сил.
Сільськіобістя виглядали ще досить скромно: одна хата, декотрі не мали ні тинів, нінужників. Але число стріх з часом зменшувалось, більше ставало хат під шиферомабо бляхою. І всі хати, навіть старенькі, стали чепурнішими, жінки і дівчатащедро розмальовували їх. Найчастіше малювали квіти і голубів. Не було жодноїхати без таких малюнків, навіть клуб і сільраду розмальовували. Перед кожнимсвятом усі ті квіти, голуби і жар-птиці освіжались, підмальовувались або йперемальовувались. «Хати у Війтівці білі, трохи підсинені, ззовні, з тилумазані рудою глиною. На припічку квіти. Призьба чорна, віконниці та дверіздебільшого різьблені. Всередині хати теж розписані: не лише пташки на коминіта квіти в затулі, а й мальовані стіни від стелі до долу» [13]. Детальнішеописували малюнки сестер Ярини і Софії Гоменюк з Війтівки. Заслужені діячімистецтв І.П. Кавалерідзе писав про них: «Спасибі тій землі, що народила Вас, спасибітому народові, що виховав Вас, Ярино і Софія Гоменюк, – Ви самі не знаєте, щотаке Ви для нас, художників». Згодом села стали змінюватись. В хатах появиласьелектрика і радіо, а в декого – навіть приймачі. Будувались нові хати,впорядковувались дороги. Замість старої Київської дороги проклали чудову на тічаси автостраду Ленінград – Одеса. Встановили прямий автомобільний зв’язок Уманіз половиною Обласних центрів, зі всіма селами Уманського району.
Розбудовувалосьі місто. В 1957 році став до ладу завод «Мегометр», а потім –оптико-механічний, машинобудівний, плодоконсервний, лікеро-горілчаний,пивоварний, будівельних матеріалів та інші. В 1967 році відкрито центральнийунівермаг «Ювілейний». В місті працювало 4 кінотеатри, 10 клубів, 77 бібліотек,2 інститути, кілька середніх навчальних закладів, 20 загальноосвітніх шкіл,музична школа. З’явились телевізори. Тепер уманчан своїми очима побачили, якживуть люди в інших країнах, як вони живуть, як вони працюють, відпочивають, дочого прагнуть.
Удругій половині ХХ століття Умань, як більшість міст України, стала українськиммістом. Це дуже важлива епохальна подія. Ще під час Київської Русі у нашихмістах жили переважно не українці. На початок ХХ ст., українців у нашому містібуло не більше 10 %, а після війни ситуація змінилась. Урбанізація не минула іУманщини: багато українських селян перейшло з села в місто. До того ж не мало зних отримали добру освіту, стали учителями, лікарями, інженерами, суддями,керівниками установ і організацій. Появилась багато численна і добрепідготовлена інтелігенція. Так із селянської малограмотної і майже аполітичноїлюдності українська нація ставала потенціально сильною, здатною реалізуватиправо на самовизначення. А російські вожді розгорнули русифікацію широкимфронтом: навіть в сільських дитсадках появились російськомовні виховательки, вшколі учителю української мови за навчання 40 учнів платили менше, ніж учителюросійської за навчання 20 учнів паралельного класу. В більшості СПТУ,технікумів і вузів велось навчання тільки російською мовою. Навіть дисертації зукраїнської мови заборонили писати і захищати українською. А колгоспи ірадгоспи Уманщини називали іменами: Дзержинського, Котовського, Гагаріна,Кутузова, Фрунзе, Постишева, Кірова тощо.
Впіслявоєнні роки Радянський Союз досяг свого найвищого розвитку. Запуск першогосупутника, першого космонавта. Держава стала видобувати вугілля, нафти,залізної руди, виплавляти чавуну і сталі більше, ніж будь-яка інша країна.Порівняно добре працювали школи, технікуми, вузи, лікарні, відмінно виступалирадянські спортсмени, артисти. Але країна рухалась немов би за інерцією, взятийраніше розгін з часом сповільнювався. Зникали мотиви і стимули до праці, людипереставали вірити в старі гасла. Назрівала криза – і економічна, і політична,і соціальна. А застаріле кремлівське політбюро, очолюване ветхими дідусями, невміло та й не могло нічого змінити. Коли ж партію і уряд очолив М.С. Горбачов –молодший, грамотніший, сміливіший і енергійніший від своїх попередників,з’явилась надія. Більшість уманчан спочатку також підтримали його перебудову.Але діяв він дуже необережно, не врахував, що й суспільство вже змінилось, іпартія, і настрої людей. І трапилось те, що неминуче повинно було трапитись.
В1991 році на Уманщині, як і на всій Україні, замайоріли жовто-блакитні прапори.Почалась нова Історія України, а отже і нова історія Уманщини.
13. Сьогодення
уманщина історія
В другій половині ХХ століття місто активно розвивалося.Особливо варто відзначити збільшення кількості промислових підприємств.Новий етап у розвитку міста розпочався з серпня1991 року. Складнощі перших років розвитку української держави впливали і нарозвиток таких міст, як Умань. Більшість підприємств у середині 90-х роківпростоювали, а їх працівники, відправлені у відпустки за власний рахунок, щобивижити, шукали порятунку в комерції. Для одних базарна торгівля стала рятівнимколом, і через деякий час вони повернулися до своєї професії, а для інших сталасправою життя, і тепер вони вже відкривають магазини та офіси у центрі міста.Таким чином, відроджується торгівельна слава Умані ХІХ століття. Кінець 90-ххарактеризується відродженням місцевої промисловості. Серед відомих не тільки вУмані, а й далеко за її межами підприємств, варто назвати «Білосвіт»,«Вітаміни», Уманський тепличний комбінат, «Вторма» та інші.
Музеї, парки
— Державний заповідник — дендропарк«Софіївка».- Уманський краєзнавчий музей (заснований 1917 року). Адреса:вул.Жовтневої Революції, 31.- Уманський художній музей.- Уманський музейкультури.- Уманський музей підпільної друкарні «Іскра».- Уманськиймузей-квартира Г. Котовського.
Сучасна Умань — місто обласногопідпорядкування з розвиненими промислово-сільськогосподарськими,науково-освітніми, соціально-культурними, адміністративними та туристичнимиінфраструктурами. Сьогодні в Умані працює 21 промислове підприємство, близько450 малих підприємств і кооперативів, 4 транспортні та 6 будівельнихорганізацій, більше 370 торгових закладів громадського харчування різних формвласності.
Небагато міст України можуть похвалитисятим, що в них збереглася ратуша – символ місцевого самоврядування. У містізнаходиться близько 20% всіх пам'яток архітектури Черкаської області (з них трипам'ятки загальнонаціонального значення, 33 — місцевого значення), 64 — запропоновановзяти під опіку держави. Лише дендропарк «Софіївка» — пам'ятникісторії і культури загальнонаціонального значення, зразок садово-парковоїархітектури та науковий центр — зібрав на своїй території понад ста об'єктів,занесених до Державного реєстру національно-культурної спадщини.
Коли проходиш вулицями міста, товідчуваєш подих старовини від кожного будинку. На вулиці Жовтневої революції (вминулому — Палацовій) — будинок міської бібліотеки (колись готель «Європа») — прикраса центральній площі міста. Побудований в кінці XIX століття будиноквражає місцевих жителів і гостей чудовою архітектурою, оригінальним оформленнямфасаду з різноманітними скульптурними деталями, що прикрашають віконні прорізи,арки, парадний вхід.
Агротехнічний коледж (в минулому — чоловіча міська гімназія) — один із шедеврів зодчества відомого архітектораВладислава Городецького, споруджений у 1896 році. Міська гімназія (раніше — жіночагімназія, заснована в 1900 році) — одне з найкрасивіших будівель Умані.
Важко встояти перед красою Уманськогодержавного краєзнавчого музею, в якому до 1924 року містилася приватна лікарня.Це будівля побудована в 1900-1902 роках. Будинок, в якому сьогодні перебуваєМіський відділ управління внутрішніх справ, а раніше розміщувався готель «Новоєвропейський»,побудований на схилах Осташевського ставка в 1901-1902 роках архітекторомФайнштейн, знаходиться біля в’їзду в місто з боку залізничного вокзалу.
В архітектурному оформленні фасадівбудівлі, в якому сьогодні розміщується Станція юних техніків (колисьКомерційний банк), використані елементи неоренесансу. Також заслуговує наособливу увагу і приміщення Кооперативного училища (раніше тут знаходився«Гранд-готель»).
А ось вулиця Садова з'єднує центральнучастину міста з дендрологічним парком «Софіївка». Заслуговує на особливу увагубудівля головного корпусу Педагогічного університету ім. Павла Тичини (вминулому — будинок Міської управи), побудована в 1912 році акціонернимтовариством домовласників як прибутковий будинок.
Одне з найстаріших будівель, щозбереглися сьогодні, – Монастир Василіан – пам'ятник архітектури XVIII століття,заснований у 1764 році графом Потоцьким як католицька школа уніатських ченців.Першим ректором і будівельником школи був ксьондз Геракліт Костецький. Сьогоднітут проводяться реставраційні роботи. Святомиколаївський собор споруджений в1812 році на місці дерев'яного, що згорів. У 1977-1988 роках «Укрреставрація» провелатут відновлювальні роботи. Сьогодні собор передано релігійній громаді.
Неможливо пройти мимо, не звернувшиуваги на Педагогічне училище, в минулому — Вище міське народне училище,побудована за проектом Владислава Городецького. Цікаві архітектурні рішення удвох колишніх готелів «Лондон» і «Брістоль». Особливе місце серед пам'ятокархітектури займає костел Успіня Богородиці на вулиці Коломенської, зведений у1825 році на місці дерев'яного костелу Святого Антонія. Сьогодні в ньомурозміщена міська Картинна галерея.
У 1899 році з Одеси до Умані булопереведено Головне училище садівництва — комплекс споруд, що налічує сімпам'яток архітектури. Нині в ньому знаходиться Уманська сільськогосподарськаакадемія.
В Умані проживає майже 88,7 тис.мешканців (дані останнього перепису), 30% населення – це молодь. Незважаючи насвої невеликі розміри та кількість населення, місто можна із впевненістюназвати студентським, адже в Умані діють Уманський державний педагогічнийуніверситет імені Павла Тичини, Уманський державний аграрний університет,Уманська філія Європейського університету та філія Київського інституту бізнесуі технологій, а також педагогічне училище, агротехнічний коледж, музичнеучилище та інші навчальні заклади. У 2003 році в номінації Всеукраїнськогоконкурсу «Місто кращого благоустрою» Умань серед міст ІІІ категорії, знаселенням 60-200 тис. чоловік, виборола І місце.Умань – місто, яке спорідненез містами Європи та Америки: з 1961 р. – Ромійї-Сюр-Сен (Франція), з 1988 р. –Девіс (США), з 1990 р. – Мілфорд-Хейвон (Великобританія); 2003 р. – Хаапсалу(Естонія); 2003 р. – Ланьцут (Польща); 2003 р. – Ботошани (Румунія); 2005 р. –Гнєзно (Польща). Нині Умань є центром Уманськогоадміністративного району Черкаської області і відіграє роль міжрайонного центрузахідної частини області, знаний в Україні ісвіті, завдяки «Софіївці», туристичний центр. Тисячі туристів щороку відвідуютьцей мальовничий парк.
Доля міста тісно пов'язана з хасидизмом– це одне з течій юдаїзму. Щороку до Умані приїжджають тисячі віруючих з понад20 країн світу помолитися на могилі свого духовного наставника – цадика Нахманаз Брацлава. Адже тут знаходиться місце паломництвахасидів усього світу – поховання рабі Нахмана (1772-1810) із Брацлава(Бреслава). Для прочан (паломників) збудовано сучасний готель «Шаарей Ціон».
Умань – одне з найбагатших у Черкаськомукраї міст, що славляться історико-культурною спадщиною.

Висновок
 
Уманьчи не найбагатша на історико-культурну спадщину в нашому регіоні. Близько 20%всіх пам'яток архітектури Черкаської області зосереджено в нашому місті. Лишедендропарк «Софіївка» зібрав під своєю назвою 101 пам'ятку історії і культури,що занесені до державного реєстру національного культурного надбання. Сучасна«Софіївка» — це не тільки пам'ятка садово-паркової архітектури, а йнауково-культурний центр.
Небагатоміст України можуть похвалитися тим, що у них збереглась ратуша – символмісцевого самоврядування. Є і менш яскраві, але важливі пам'ятки, що характернілише для нашого міста: монастир Василіанів, заснований графом Потоцьким якучбовий заклад в 1764 році, Костьол Успіня Богородиці, ансамбль пам'ятківархітектури центральної частини міста, який налічує 99 споруд і будинків, 33 зяких перебувають на державному обліку.
Такимчином, на прикладі Умані бачимо, як масштабні події історії України впливали нарозвиток міста і як історія населеного пункту впливає на його сьогодення ймайбутнє.
Размещенона www.