Історичні процеси в міграційних та еміграційних явищах українців

Міністерство освіти і наукиУкраїни
Національний університетУкраїни “КПІ”
Факультет соціології. Кафедраісторії
Курсова робота на тему:
Історичні процеси в міграційних таеміграційних явищах українців.
Київ – 2009
План
1.        Українськаеміграція — причини, хвилі та наслідки
2.         Українськадіаспора, її стан та роль у розбудові української держави3. Етнополітичні аспекти української історії новітнього періоду (1917-2004рр.)
Література

1.        Українськаеміграція — причини, хвилі та наслідки
«Міграція населення» – переселення, переміщеннянаселення у межах країни (внутрішнє), а також добровільне або вимушене ізоднієї країни до іншої з метою постійного або тимчасового перебування в ній(зовнішня). Остання має назву «Еміграція». З погляду країни нового перебуванняцей процес називається імміграцією, а новопоселенні – іммігрантами. Еміграціяможе бути тривала – з метою постійного поселення, тимчасова і сезонна.
За сучаснимиетнологічними теоріями всі українці й особи українського походження складаютьукраїнський етнос. Однак виникають певні складнощі із визначенням термінологійщодо представників українського етносу, які опинилися поза межами України. Колийдеться про окремих осіб, науковці користуються такими термінами: «зарубіжніукраїнці» (з конкретизацією країни, наприклад, канадські, австрійські,американські українці тощо; «особи (громадяни) українського походження»(наприклад, американці українського походження; українці в країні проживання”,“вихідці з України та їхні нащадки). У першому випадку йдеться про тих, хтонародився в Україні, в другому – про тих, хто народився в країні проживання чиемігрував туди з третьої країни, але не народжений в Україні. Якщо мовиться проетнічну спільноту, то переважно використовуються терміни “українськаімміграція”, “українська етнічна група” або “українська діаспора”.
Природа діаспоринеоднозначна. Вона пов’язана і з міграцією частини українського населення(внаслідок соціально-економічних та політичних), і з захопленням сусіднімидержавами окремих українських земель, і з демографічними процесами, зокремаприродним відтворенням іммігрантів. Однією з перших масових міграційних хвиль,був відплив у Туреччину та країни Західної Європи значної частини українцівпісля поразки під Полтавою (1709 р.), друга – після скасування Гетьманщини таруйнації Запорозької Січі. Саме тоді українське козацтво мусило залишати своюземлю і оселятися в Добруджі – землях Туреччини, на Кубані та в районах Тереку.
Частинаукраїнської діаспори перебуває у сусідніх з Україною державах – в Польщі,Румунії, Угорщині, Чехії та Словаччині. Українські етнічні групи цих державналежать до автохтонних. На цих землях представники українців мешкалиспоконвіку. Вони опинилися за кордоном внаслідок захоплення територій, абозміни кордонів. У Польщі – це Бойківщина, Лемківщина, Підляшшя, Холмщина,Надсяння. Доля українського населення у цій країні у новітні часи складаласятрагічно. Так, 1947 р. в результаті здійснення тодішнім польським урядомоперації “Вісла” майже 150 тис. українців насильницьким шляхом були виселені зїхніх земель й розкидані по всіх польських територіях. Відтоді основна масаукраїнського населення живе на західних і особливо північних територіях Польщі– Ольштанському, Гданському, Кошалінському та Вроцлавському воєводствах. Завідомостями Об’єднання українців у Польщі там проживає від 250 до 500 тис.Офіційна польська статистика нараховує 150-200 тис. українців.
Основнимимісцевостями розселення українців у Румунії є Сучавський та Марамуреськийповіти, котрі межують з Чернівецькою і Закарпатською областями України. Крімтого, українці в цій державі компактно проживають у Банаті та Добруджі. ДоБанату переселенці із Закарпаття та Галичини потрапили в ході міграційнихпроцесів в Австрійській (потім Австро-Угорській імперії у XVIII – XIX ст..).Віденський уряд стимулював з метою освоєння необроблюваних врожайних земель напівдні переселенцями з бідних і перелюднених околиць. У Добруджі українці з’явилисянаприкінці XVIII – на початку ХІХ ст… внаслідок переслідування російськимцаризмом після зруйнування Запорозької Січі. Кількість українського населення уРумунії – від 120 – до 800 тис. осіб.
Щодо Угорщини, тоза неофіційними відомостями тут налічується приблизно 3 тис. осіб українськогопоходження. Це здебільшого автохтони в північно-східній частині країни, вздовжсередньої течії Тиси, а також жителі деяких міст, зокрема Будапешта. Значнакількість українців – русинів протягом століть асимілювалася.
На територіїСхідної Словаччини українці з давніх часів проживають у містах і селах краю:Гуменне, Бардіїв, Стара Любовня, Кошіце. Традиційним центром українськогогромадсько-культурного життя є Пряшів, де проживає понад 2 тис. українців.Загалом на території Словаччини за офіційною статистикою проживає понад 39 тис.українців, в Чехії – більше 15 тис.
Майже 250 роківтому з’явилися перші українські поселення в межах колись цілісної Югославії. Цебули вихідці з Пряшевщини та Закарпаття – переважно лісоруби та вівчарі,прагнули створити власне господарство, але через брак землі не могли цьогозробити на батьківщині. Вони осіли в історичній області Бачка на території, якутепер займає Воєводина. За даними перепису населення 1981 р. українцівнараховувалося 13 тисяч (23 тис. русинів). Отже, навколо України створиласясвоєрідна діаспора – українські автохтони української етнічної території – назаході, на сході – більшість районів Орловської, Курської, Белгородської таВоронезької обл. (Берестейщина, Стародубщина, частина Слобожанщини), на півдні– молдавська діаспора – Дубосарський, Рибницький, Слободзейський,Григоріопольський та Кам’янський райони.
Особливу групумігрантів складають українці східної діаспори. Міграцію українців на території,які складали Російську імперію, а згодом Радянський Союз можна розділити накілька етапів: 1) до ХІХ ст.; 2) кінець ХІХ – початок ХХ ст.; 3) середина 20 –початок 40-х рр.; 4) 40-і – початок 90-х рр. Основною причиною міграційнихпроцесів наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. було аграрне перенаселення наукраїнських землях, безземелля та малоземелля селян. Це визначилосоціально-економічний або трудовий характер української імміграції.
Якщо у І половиніХІХ ст. селяни з центральних і східних українських земель переселялися в чорноморськіі приазовські степи, а після їх заселення на Підкавказзя і Донщину, то в 60-70рр. ХІХ ст. міграційний рух пожвавився в Самарську, Саратовську, Оренбурзьку йУфимську губернії. В 1870 р., коли в Європейській Росії стало мало вільноїземлі, міграція спрямовується до Азії, де українці застали поселенців зросійських губерній, звідки переселення почалося раніше. Головними районамиукраїнського поселення були: Приамурський край на Далекому Сході, південнийТуркестан та південно-західний Сибір. Українці поселялися в кліматичній смузі,подібній до України й займалися хліборобством. Українське поселення, щообіймало південну частину Далекого Сходу по р.Амур і понад Тихим океаном(Амурщина і Приморщина) отримало назву Зелений Клин або Зелена Україна. Із 2,5млн. осіб, що оселилися на цій території 47 % складали українці. У 1882 р.губернатор Примор’я видав наказ про безкоштовний перевіз українських сімейпароплавом з Одеси. 68 тисячам селян з України були відведені найкращі земліУссурійського краю.
Друга українськапереселенська країна в Азії на території південно-західного Сибіру, ПівнічногоКазахстану – від Уралу до передгір’я Алтайських гір отримала назву – Сірий Клинабо Сіра Україна. Значну частину населення на площі 1,9 млн. кв. км складалиукраїнці.
Ще один регіонРосійської імперії, де компактно оселилися українці – Кубанська область(Чорноморська губернія). З 1792 р. Чорноморським козацтвом під проводом АнтонаГоловатого, Тимофія Котляревського, Сави Білого почалася колонізація краю. Булостворено 42 курені з такими ж назвами як на Запорожжі. Центром став Катеринодар(Краснодар). У той час разом з родинами переселилися 25 тис. козаків, якістворили лінійне Терське та Кубанське військо. За 15 років на цю територіюпереселилося 250 тис. сімей, переважно українців. Основну масу переселенцівскладали селяни з густо заселеної Лівобережної України: Полтавщини,Чернігівщини, Київщини, Харківщини. Під впливом російської агітації частиниукраїнців з Галичини та Буковини переселилася до Росії.
Спочатку більшістьпереселенців становили державні селяни. Після скасування кріпацтва цей рухохопив різні категорії селян. Вони продавали своє майно і за одержані грошівиїздили та влаштовувалися на новому місці. Міграція на Схід лише частково булаорганізована державою. В більшості це був стихійний рух. Державні органинамагалися контролювати і сприяти йому, оскільки він був в інтересах Російськоїімперії (звільнення малоземельних районів, заселення малолюдної території зогляду конкуренції з боку Японії, збільшення слов’янського елементу середавтохтонного населення Азії). Уряд виділяв землі для населення (до 100 десятинна родину в Алтайській і Семипалатинській обл.), звільняв військовозобов’язанихвід служби, звільняв від податків, допомагав зерном, лісом. В Петербурзііснувало Товариство допомоги переселенцям, але його діяльність, як і урядовадопомога були недостатні. У 1889 р. ухвалено переселенський закон (до цьогочасу існували окремі розпорядження, які стосувалися окремих районів поселення),який вимагав попередньої згоди державних органів. Самовільних переселенціввідправляли назад. Закон 1904 р. передбачав свободу переселень без пільг іправо уряду приймати рішення про пільгове переселення із окремих місцевостей,“виселення з яких визнавалось особливо бажаним”. Вперше воно було застосовано у1905 р. у Полтавській і Харківській губерніях, де спалахнули селянські виступи.Активне переселення було пов’язане із Столипінською аграрною реформою вУкраїні, в наслідок якої на Схід переселилося близько 1 млн. чол… Всього до1914 р. постійно оселилося в Азії близько 2 млн. українців. Процес переселенняна нові землі був дуже складним: незвичайні кліматичні умови, побутованевлаштованість, матеріальні нестатки обумовили недуги, голод, високусмертність. Частина селян поверталася на батьківщину.
На наступному етапі після встановлення радянськоївлади в Україні у 20-х рр… ХХ ст. міграція на схід була незначною. Однаквнаслідок попередніх переселень мільйони українців мешкали на теренах колишньоїРосійської імперії, а тепер Радянського Союзу. В місцях їх компактногопоселення як і в Радянській Україні у 20-х рр. була запроваджена політикаукраїнізації. У наступні 30-40 рр. ХХ ст. мільйони українців були вивезеніпримусово на Схід внаслідок розкуркулювання українського селянства тадепортації учасників боротьби проти радянського режиму на західноукраїнськихземлях. Всього в Україні на початку 30-х років ХХ ст. було розкуркулено біля200 тис. господарств, депортовано тільки у довоєнний період близько 400 тис.осіб у віддалені райони, малопридатні для сільського господарства.
Величезних втратнаселення України зазнало у зв’язку з переселеннями, викликаними Другоюсвітовою війною. Чисельність тільки евакуйованих в Азію склала 1,9 млн.чоловік. Із тієї кількості українців тільки частина повернулася на Батьківщину.Під час німецької окупації України понад 2 млн. осіб, в основному, молодь, булинасильницькі забрані на каторжні роботи до Німеччини. Чимало із репатрійованиху 1945-1946 рр. з Німеччини й Австрії потрапили на постійне перебування доСибіру.
В повоєнні рокинайпомітнішою подією в організованих переселеннях було освоєння цілиннихземель. В кінці 50-х і на початку 60-х років за межі республіки виїхалипереважно до Казахстану 80 тис. переважно юнаків та дівчат. Наприкінці 60-80-хроків найбільший виїзд здійснювався на освоєння нафтогазових родовищ ЗахідногоСибіру. Певна кількість українців мігрувала за межі України у зв’язку з виїздомна навчання та роботу, укладанням шлюбів та оргнабору робочої сили.
Зворотний процесімміграції в Україну також має свої об’єктивні причини та коливання у ті чиінші періоди, хоча практично він як і еміграція, відбувався впродовж ХХ ст.
У РадянськомуСоюзі у роки першої п’ятирічки, споруджувалось 1500 промислових об’єктів, ут.ч. 400 в Україні. На будівництві металургійних та машинобудівних заводівУралу, Сибіру, Казахстану працювали десятки тисяч жителів України. Наспорудження промислових гігантів – Дніпрогесу, ХТЗ, Краматорськогомашинобудівного, металургійних заводів у Запорожжі, Маріуполі, Дніпродзержинськута Кривому Розі приїхали десятки тисяч представників інших союзних республік.
Наступний період– друга половина 40-х років ХХ ст., коли перед Україною гостро постала проблемавідбудови народного господарства. Тільки на відбудові Хрещатика працювалипредставники 35 національностей СРСР. Ще більше їх працювало на відбудовіДніпрогесу, шахт Донбасу, металургійних та машинобудівних гігантівПридніпров’я, залізниць та житлового фонду міст та сіл. Особливу рольвідігравала індустріалізація західних областей України. Разом з заводамиприбували робітники і спеціалісти. Так, лише протягом 1945 р. тільки до Львовабули направлені понад 15 тис. спеціалістів. З Саратова разом з робітниками іінженерами було переведено завод телеграфної апаратури, з Тули – авторемонтнийзавод, з Іжевська – приладобудівний завод. В результаті тільки за два повоєннімісяці на Львівщину росіян прибуло більше, ніж було тут 1940 р.
Однією з важливихознак міжреспубліканських міграцій радянського періоду поруч з їх значнимобсягом був неодмінно позитивний для України міграційний приріст. В’їзд вреспубліку постійно перевищував виїзд з неї. Поверталася на батьківщину значначастина тих, хто з різних причин виїхав раніше. Помітну частину в’їздустановили переселенці з інших республік СРСР. Через сприятливі кліматичніумови, порівняно вищий рівень соціально-економічного розвитку Україна завждиприваблювала їх. Канали в’їзду були в основному тими ж, що і для виїзду: армія,навчання, працевлаштування. Переселення в Україну мотивувалося, як правило,виробничими потребами, хоча для густозаселеної на відміну від Сходу і ПівночіСРСР республіки нагальної необхідності в поповненні трудових ресурсів іззовнішніх джерел не існувало.
Окремо требасказати про заселення Криму після депортації кримських татар, представниківінших національностей (караїмів, кінчаків, болгар, вірмен) – всього депортованопонад 200 тисяч чоловік. Сюди було відправлено 17 тис. сімей з Краснодарського,Ставропольського країв, Брянської, Воронезької, Курської, Орловської, Ростовської,Тамбовської областей, а також з України. Всього за 1950-1954 рр. в Кримуоблаштувалися 13,7 тис. сімей і переселенців.
В другій половині80-х років міжреспубліканські міграції почали набувати нових рис. Швидкозростали такі категорії мігрантів як біженці, вимушені переселенці. Чисельністьв’їзду все більше переважала чисельність виїзду.
Початок 90-хроків, коли розпався СРСР і проголосила державну незалежність Україна,позначився значними переміщеннями населення. Це, перш за все, відчутне зменшеннязагальної кількості мігруючого населення як наслідок припинення організованихнаборів робочої сили, служби в армії та направлення на роботу за межі своєїреспубліки. Переважання в’їзду над виїздом значно збільшилося. Зазнав зміннаціональний склад міграційних потоків. Особливо це проявилося після прийняттяЗакону “Про громадянство” у період 1991 та 1992 рр.
Ще одна ізособливостей міграційних процесів 90-х років – тимчасова міграція робочої сили.Реальний виїзд з України значно більший ніж зафіксовано статистикою (до 5 млн.осіб). Останнім часом заробітки в Росії стали поширеним явищем. Там знаходятьроботу працівники різних спеціальностей – будівельники, транспортники, шахтарі.Оцінку масштабів трудової міграції важко здійснити, оскільки для неї немає фактичнихданих, проте, безумовно, цей процес наростає.
В еміграціїукраїнців на захід виділяються два напрямки – до Західної Європи та за океан.Вона також має різні етапи (хвилі), що обумовлені як соціально-економічними такі політичними причинами.
Українськіпоселення з’явилися в країнах Європи у давні часи. В Швеції, Німеччині таФранції 1714 р. певний час перебував гетьман П.Орлик зі своїми прихильниками. Ав 70-і рр. XIX століття починається хвиля політичної еміграції українців докраїн Західної. Ще один потік складався з українців, головним чином з Галичини,Буковини та Закарпаття з тих, хто в кінці ХІХ ст. виїжджав тимчасово дозахідноєвропейських країн на заробітки. Цей процес мав обмежений характер.Нерідко окремі групи українців, які мали намір емігрувати на заробітки до СШАабо Канади, змушені були через брак коштів залишатися тимчасово в ЗахіднійЄвропі. Ще до 1-ї світової війни невеликі групи українських заробітчанпоселилися у Великобританії, Бельгії. На цей же період припадає початоксезонної міграції селян із західноукраїнських земель до Німеччини (до 75 тис.на рік) і в менших розмірах – до Данії.
Чергова, значночисельніша порівняно з попередніми періодами, хвиля політичної еміграції зУкраїни припадає на 1919-1920 рр. Європейські країни стали притулком для тихжителів України, котрі не прийняли радянської влади (Наддніпрянщина),польського окупаційного режиму (Західна Україна). Кістяк української еміграціїсклали міністри, працівники адміністрації та військові урядів УНР та ЗУНР,1920-1921 рр. В Польщі перебувало близько 30 000 українських емігрантів,головним чином в таборах інтернованих вояків; в м.Тирново тимчасово знаходивсяекзильний уряд УНР. У Франції, Англії, Німеччині, Бельгії, Нідерландах, Швеції,Норвегії, Фінляндії залишилися члени дипломатичних місій УНР. Частина вояківУГА були розміщені в таборах інтернованих в Чехословаччині. Емігрувала такожчастина діячів науки і культури, студентської молоді. Крім того, українськіемігранти поселилися в Австрії, Німеччині, Румунії, Югославії, Італії,Норвегії, Швеції та ін. Загальна чисельність емігрантів доходила до 80-100 тис.В їх розміщенні згодом відбулися деякі зміни. Більша частина галицькихукраїнців повернулася після визнання у 1923 р. Галичини за Польщею та амністіїпольського уряду. Незначна кількість наддніпрянської та галицької еміграції підвпливом курсу “українізації” переїхала до УРСР. Багато емігрантів (40-50 тис)залишили Польщу й Австрію та поселилися у Франції. Головними осередкамиеміграції стали Прага, Варшава, Берлін, Париж, де розвивалися різні ділянкиукраїнського політичного і культурного життя. Був заснований Українськийвільний університет у Празі, Українська сільськогосподарська академія уПодебрадах, науково-дослідні інститути у Берліні, Варшаві. В 1930-х роках значначастина емігрантів почала приймати громадянство країн свого перебування.
Між двомасвітовими війнами тривала заробітчанська еміграція із західноукраїнськихземель, що знаходилися під Польщею, Чехословаччиною і Румунією. З УРСР заокремими винятками еміграція була припинена.
Подальший процесукраїнської еміграції, пов’язаний безпосередньо з ходом і наслідками ІІ-їсвітової війни. В Західній Європі, головним чином, в Німеччині й Австрії позакінченні війни опинилося близько 2-3 млн. українців. За даними Центральногопредставництва української еміграції (Ашафенбург, Німеччина) наприкінці 1946 р.на території Західної Німеччини знаходилось 177 тис. українців, у тому числі вамериканській зоні – 104 тис., в англійській – 54 тис., у французькій – 19 тис.У трьох західних окупаційних зонах Австрії проживало 29 тис. українців. Близько15 тис. українців, переважно з числа колишніх солдатів дивізії “Галичина”,інтернованих наприкінці війни англійцями, було розташовано у таборах в Італії.Серед більшості українських емігрантів були вивезені на примусові роботи,примусово евакуйовані, в’язні німецьких концтаборів, військовополонені, членивійськових формацій, втікачі з України і політичні емігранти з 1920-х рр…Більшість їх добровільно або під тиском повернулася на батьківщину, а рештастворила основну масу повоєнної політичної еміграції. За більшістю українськихемігрантів визнано статус “переміщених осіб”.
Першапереселенська хвиля із Західної Німеччини припадає на 1946-1947 рр. За цейперіод виїхало близько 25 тис. чоловік, у першу чергу в Англію, Бельгію таФранцію.
СССР, з свогобоку, вважав всіх українських емігрантів своїми громадянами і на цій підставі з1945 р. постійно домагався їх репатріації. Правове становище повоєннихемігрантів визначала окупаційна влада, а з 1947 р. також міжнародні установипід егідою ООН.
У період після ІІсвітової війни українці в Західній Європі розбудували досить широку мережунових громадських організацій та установ, ряд з яких представляє їхні інтересив зносинах з властями країн поселення. До таких організацій належатьУкраїнський центральний громадянський комітет у Франції, Об’єднання українськихробітників у Франції, Центральне представництво української еміграції вНімеччині та ін.
Цій же метіпідпорядкована й діяльність багатьох жіночих, молодіжних, професійних,культурологічних і просвітянських організацій, товариств і об’єднань, початкияких були закладені ще в період перебування українців у таборах для біженців і“переміщених осіб”. Серед них: Спілка української молоді і Пласт, Об’єднанняукраїнських жінок, Об’єднання купців і промисловців та ін.
У 80-ті рокизагальна кількість українців та їхніх нащадків у ФРН подавалися зарубіжнимиавторами в межах 20 тис., із них 9 тис. або 44 % проживало у Баварії.
Внаслідокпереселення українців з таборів біженців і “переміщених осіб” з найчисельнішихукраїнських колоній на Європейському континенті сформувався ще один осередок уВеликобританії. Крім учасників дивізії СС “Галичина” (понад 8 тис. осіб) сюдиприбуло близько 6 тис. українців із корпусу польського генерала В.Андерса, атакож 21-24 тис. із західних окупаційних зон Німеччини та Австрії. Союзукраїнців Британії вважає, що кількість українців у цій країні на середину 80-хрр. становила 35 тис. чол. Другою західноєвропейською державою, де проживаєпорівняно багаточисельна колонія українських переселенців продовжує залишатисяФранція. Приблизно там мешкає 25-30 тис. українців. Певна частина “переміщенихосіб” прибула до Бельгії, Швеції, Данії, Нідерландів, що позначилося накількісному складі української діаспори у цих країнах. Однак за чисельністю цігромадяни поступаються українським громадянам Німеччини, Франції,Великобританії.
Майже одночасноіз рухом українців з Центральної та Східної України на схід відбувалася масоваеміграція із західноукраїнських земель за океан. Східна Галичина, Закарпаття,Буковина були аграрно перенаселеними. Слабо розвинена промисловість не могладати працю великій кількості робочих рук. Виїзд на сезонні роботи розв’язувавсправу тільки частково. В умовах низького життєвого рівня, недоїдання, високоїсмертності еміграція була чи не єдиним виходом. Звістки про великі можливостізаробітку в Америці дійшли в 1870-х рр. і до українців. Їх перебільшували різнікорабельні агенти, що вербували робітників до пенсільванських шахт. 1877 рікколи до США прибула перша група закарпатських селян для роботи на шахтахПенсільванії, можна вважати початком масової імміграції українськихпереселенців.
Масову еміграціюз українських земель до північної Америки можна поділити на три “хвилі”:останнє десятиліття ХІХ – початку І світової війни; 2) початок 20-х рр. ХІХ ст.– до закінчення ІІ світової війни; 3) повоєнна еміграція.
За масштабамиперша “хвиля” української еміграції переважає наступне. В США за цей періодприбуло від 200 до 300 тис., а в Канаду – 17 тис. українців. Серед іммігрантів,що прибули до США 97,87 % були селяни й лише 2,03 % кваліфіковані йнапівкваліфіковані робітники. Переважали мало — або й неосвічені люди, беззнання мов, без фінансів. Вони зустрічалися з новою структурою суспільнихвідносин, з новими звичаями й традиціями.
Емігрувалипереважно бідніші селяни, люди молодого віку, без родин. Їхньою метою булозаробити, виплатити борги за подорож, а по поверненні купити землю ігосподарювати. Хоча з часом еміграція переросла із тимчасової на постійну.
Саме в цей періодадаптації перед іммігрантами стала нагальна потреба в об’єднанні їх у певнуспільність. Власне, імміграція кінця ХІХ – початку ХХ ст. склала основу дляформування етнічних груп у США і Канаді. Цьому процесові сприяло утворенняоднорідних поселень українських іммігрантів у американських штатах Нью-Йорк,Пенсільванія та Нью-Джерсі (тут сконцентрувалося близько 77 % усіх українців,що прибули до США). Саме у названих штатах були зосереджені центри гірничодобувної,металургійної промисловості, будівництва, які потребували значну кількістьробочих рук.
З 1890-х рр.розпочалася сільськогосподарська еміграція до Канади. Країна мала великіпростори необробленої землі, які потребували робочих рук. Зубожілих селянохопила своєрідна “еміграційна гарячка”. Вони продавали своє майно іпереїжджали на постійне поселення в Канадські прерії (провінції Альберта,Манітоба, Саскачеван).
В межахновоутворених етнічних поселень українські іммігранти зберігали свою етнічнусамобутність, свої культурні та побутові особливості. Та обставина, щоіммігранти зазнавали дискримінації, необхідність опору вимушенійамериканізації, посилювала тенденцію до об’єднання. Вже в перші десятиліттяпоселення вихідці з України створили різного роду організації, що керувалигромадсько-політичним життям – церкву, страхово-допомогові й професійнітовариства, жіночі й молодіжні організації.
Суттєву роль узбереженні етнічної специфіки відіграє шкільне навчання: парафіяльні школи приукраїнських церквах, недільні школи, суботні програми та ін. Значний вплив назбереження української етнічності в Америці мають музеї, зокрема Українськиймузей-архів у Клівленді (США), село-музей спадщини української культури вАльберті (Канада).
За кількістюпереселенців другої та третьої хвиль масової еміграції значно поступаютьсяпершій. Наприклад, під час другої і третьої хвиль у США емігрувало близько 100тис. осіб, в Канаду – 100 тис. Причому переважна їх більшість прибула за океанпісля ІІ-ї світової війни, так звані “переміщені особи”. Для кількісногозбільшення українських етнічних груп вони не мали вирішального значення, в США“переміщені особи” складали лише 7 % осіб українського походження, в Канаді – 9%. Емігранти українського походження прибували у Північну Америку з інших країн(Аргентини, Бразилії, ФРН), але їхня кількість була незначною. Сьогодні запідрахунками дослідників української діаспори США в цій країні налічуєтьсяпонад мільйон осіб українського походження. Переважна їх більшість (85 %) – це ті,хто народився в країні їхнього проживання.
Початок масовоїеміграції у Латинську Америку припадає на кінець ХІХ ст. Серед країн, до якихприбували українці були перед усім Аргентина та Бразилія. За певними джерелами,у Бразилії (початком еміграції у цю країну вважається 1897 р.) на зламі ХІХ іХХ ст. мешкали 47 тис. українців. За період першої хвилі еміграції (1897-1914рр.) в Аргентині поселилося близько 14 тис. чол. Осідаючи майже в непридатнихдля нормального життя лісових масивах Південної Америки, кожен українськийпереселенець в Аргентині мав право за досить високими цінами придбати до 50 га“червоної землі”, а в Бразилії значно більше. Часто-густо українці поповнювалинайбідніші верстви населення.
Друга хвиляукраїнської еміграції до Південної Америки припадає на період між Першою таДругою світовими війнами. Третя хвиля еміграції українців у ці країни належитьдо перших повоєнних років, а в наступній період туди приїздили хіба щопоодинокі українці, й не стільки з України, скільки з інших країн поселення.Еміграція до Південної Америки у цей час була частиною так званої політичноїеміграції. Приплив українців до Аргентини і Бразилії загальмувався іврешті-решт припинився внаслідок економічної кризи 1950-1952 рр.
Перші рокиперебування українців в країнах Південної Америки у плані облаштування життя занових умов були подібними до таких як у США і Канаді. Як правило, церкваставала вагомим об’єднуючим фактором, була найважливішою організацією дляукраїнських переселенців. Згодом виникли мистецькі, просвітницькі організації.Так, у 1924 р. в м. Беріссо виник український драмгурток “Молода громада”, якийпізніше трансформувався у товариство “Просвіта”.
В Аргентинівагому роль відіграють українські кооперативи, такі як “Відродження”,“Фортуна”, “Тризуб”. “Союз українських купців, промисловців, підприємців тадипломованих спеціалістів”.
Велика кількістьукраїнських інтелектуалів залишила помітний слід в країнах, де вони проживали.Це – професори різних аргентинських та бразильських університетів: С.Онацький,О.Борушенко, Б.Галайчук, Ю.Полянський, В.Зінько, В.Бурка, І.Вігоринський,художники, архітектори, скульптори: О.Климко, Ю.Шумлінський, Б.Кульдина,І.Грищенко, В.Цимбалан.
Українськагромада в Бразилії докладає чимало зусиль, щоб продовжити традиції вивченняукраїнської мови, а через неї зберегти свою самобутність й цілісність убразильському середовищі. Перспективи рідної мови діячі української спільнотипов’язують з прийняттям конституційного закону, що дозволяє викладатиукраїнську мову в державних школах штату Парана, де мешкає основна масаукраїнців Бразилії.
Декілька десятківтисяч українців проживають в Уругваї, Парагваї, Венесуелі та ін. країнахЛатинської Америки.
Українськадіаспора в Австралії – наймолодша. За період з кінця 40-х до середини 60-х рр.ХХ ст. українська етнічна група зросла від кількасот до 21424 чол. Вонирозселені практично в усіх штатах Австралії.Організаційне життя українців вАвстралії бере свій початок від 1950 р., коли в Мельбурні було засновано“Об’єднання українців в Австралії”, перейменоване 1953 р. у “Союз українськихорганізацій в Австралії”. Сьогодні він налічує близько 20 організацій.
Українці мешкаютьі в інших країнах – Китаї, північній та південній Африці, Туреччині, Таїланді,Ізраїлі та ін., але їх кількість незначна, вони не організовані в сталігромади.
Отже, українськаеміграція – складне соціальне і політичне явище. Лише з кінця ХІХ ст. українцямдовелося пережити чотири важкі еміграційні хвилі, шукаючи кращої долі. Усьогоднішньому світі налічується від 47 до 50 млн. українців. За межами нашоїдержави мешкають до 16 млн. українців, переважна більшість – до 11 млн. натерені колишнього Радянського Союзу: Росія (4,3 млн. чол.), Казахстан (896 тис.чол.), Молдова (600 тис. чол.). Далі йдуть Білорусь (291 тис. чол.), Узбекистан(153 тис. чол.), Киргизстан (108 тис. чол.), Латвія (92 тис чол.), Грузія (52тис. чол.), Естонія (48 тис. чол.), Литва (44 тис. чол.), Таджикистан (41 тис.чол.), Туркменистан (35 тис. чол.), Азербайджан (32 тис. чол.), Вірменія (8,3тис. чол.).
Будь-якістатистичні данні про чисельність українців та про їхнє розселення у сучасномусвіті умовні. Є статистика державна, а є статистика громадсько-культурнихорганізацій і церковна. Дані, якими вони оперують, суттєво відрізняються. Ще донедавнього часу українці в деяких країнах Східної Європи (та й у республікахколишнього СРСР) не мали змоги самоідентифікуватися.
2.        Українськадіаспора, її стан та роль у розбудові української держави
З точки зоруетнічної самосвідомості українських емігрантів можна поділити на три групи.Найбільшу складають ті, чиї предки покинули батьківщину 3, 4 й навіть 5поколінь тому, як правило, вони не розмовляють українською мовою, мало або йзовсім не контактують з українськими організаціями й найчастіше мають доситьприблизне уявлення про свої національні витоки. Представники іншої групи – ті,хто порвав зв’язки з батьківщиною одне чи два покоління тому, – знайомі зукраїнською культурою й шанують її, але мало дбають про її збереження. Третягрупа – невелика, але найактивніша: це ті, кому вдалося зберегти своєнаціональне обличчя. Складаючись переважно з українців, котрі емігрували післяДругої світової війни, та їхніх дітей, а також з окремих представників іншиххвиль еміграції, вона становить серцевину українських громад на Заході.
Сьогодніпасивність стає однією з причин поступової соціально-культурної асиміляціїукраїнства за кордоном, а отже, зменшаться, по суті, і можливості українськоїполітики. Ці небажані тенденції прослідковуються навіть у тих державах, деукраїнське життя розвинене найсильніше, зокрема в Канаді. Якоюсь мірою цепідтверджують дані офіційних переписів щодо мови й церкви – основи духовногожиття українців.
Адже якщо напочаток 40-х рр. кількість українців, що знали українську мову, становила 92 %,то на початку 90-х рр. їх залишилось лише 40 % (30 % вважають її рідною, а лишекожний десятий користується нею в побуті), половина українців вже не відвідуєтрадиційних греко-католицьких і православних церков.
У ситуації, колизменшується кількість природних носіїв мови й духовності за кордоном, колидуховний центр українства вже в Україні, потрібно всіляко заохочуватиінтегративні процеси України з діаспорою і державами, в яких вона компактно чидисперсно проживає.
Проголошення Актупро незалежність України 24 серпня 1991 р. викликало не тільки піднесення всередовищі української діаспори, але й зміцнило її надії на те, що справапобудови демократичної Української держави буде результативною. Останні 12років незалежності Україна поступово набуває рис, стандартів демократичноїєвропейської держави. Необхідні величезні зусилля щоб подолатисоціально-економічні труднощі і в цьому певну роль могла зіграти українськадіаспора.
Цей величезнийлюдський масив, поділений полярними політичними орієнтаціями, має численнігромадські установи й організації, свої видавництва, журнали і газети,займається науковими дослідженнями. Українці об’єднані переважно в українськихгреко-католицькій та православній церквах.
У продовждесятиліть зарубіжні українці видавалися радянською історіографією далеко неоднозначно. Особливо коли це стосувалося діаспори далекого зарубіжжя.
Не дивно, щовідносини між радянською Україною та діаспорою мали в основному не дружнійхарактер. Емігранти першої хвилі прив’язані до своїх церков, громад, булипереважно войовничими націоналістами, дивилися на радянський режим з недовірою.В той же час радянська пропаганда постійно зображувала українців – емігрантівяк “прислужників капіталізму, фашизму та Риму”. Від таких стосунків, щосклалися між українцями, не виграла жодна сторона. Українці в СРСР не змогливикористати зарубіжні українські громади як вікна на Заході, а українськадіаспора була позбавлена притоку свіжих сил, якого вона дуже потребувала. Алечаси мінялися. Об’єктивний хід історії ніхто не може зупинити. На часіоб’єднатися всім українцям у боротьбі за розбудову своєї суверенної інезалежної держави.
Як бачимо існуєнагальна необхідність у вивченні реальних історичних і сьогочасних масштабів таумов утворення українських спільностей у зарубіжному світі, місць переважногоїх поселення, сфер зайнятості, громадсько-політичної діяльності, соціальногостатусу в минулому і сьогоденні. Впродовж віків і навіть десятиріч вукраїнському етнічному середовищі відбувалися помітні зміни. В яких напрямахвони йшли? Як виглядає картина розміщення українців за кордоном, якими єпрофесійні, освітні, загальносоціальні ознаки їхнього буття.
Нинішня політичната економічна ситуація вимагає активізації залучення до культурно-освітнього,економічного, політичного процесу усіх надбань українства, в тому числіукраїнської діаспори, оскільки це формуватиме нас як націю з єдиноюсамосвідомістю, відчуттям цілісної спільноти. Становлення і розвитокукраїнської державності робить цей процес закономірним і перспективним. Більш як16 млн. українців, які проживають за межами України, можуть стати одним збагатьох чинників зміцнення нашої державності, силою, використовуючи якувдасться значно розширити український вплив у світовому процесі.
Характер зв’язківзарубіжних українців з батьківщиною залежав від багатьох об’єктивних ісуб’єктивних факторів, насамперед від суспільно-політичної ситуації в країнахпоселення і в Україні, позицій різних поколінь української діаспори. Незважаючина історичні катаклізми українці в західному світі завжди прагнули до зв’язку зземлею, яку полишили перші емігранти і яку не бачила більшість їхніх нащадків.Це прагнення відбилося у русі солідарності й допомоги українському народові, щобув започаткований у перші десятиліття еміграції.
В 1913 р. українців Канаді та США розпочали збір коштів на підтримку українських шкіл СхідноїГаличини, а також на підтримку політичних партій Галичини. В 1917 р. вонипідтримали боротьбу земляків за державність України.
З новою силою рухсолідарності проявився під час голоду в Україні і в Росії на початку 20-х рр.Українські робітники і фермери Канади та США зібрали понад 10 тис. доларів зкожної країни для допомоги голодуючим Поволжжя та України. У 1922 р. в Канадібув створений Український робітничо-фермерський комітет за визволення СхідноїГаличини з під влади Польщі. За короткий час було зібрано й передано майже 15тис. доларів. В роки Другої світової війни канадські українці створили комітетидопомоги Батьківщині. Документи свідчать, що в Канаді й США не було жодної акціїсолідарності, в якій би не брали участь українці. Для підтримки СРСР у війні зфашизмом канадськими українцями було зібрано 678 тис. доларів, карпато-русинамив США і Канаді – понад 200 тис. доларів. В повоєнний період серед українськоїдіаспори існував рух солідарності з тими людьми в Україні, які боролися протирадянського режиму й постраждали від нього. Учасниками цього руху, як правило,були представники повоєнної еміграції, які критично ставилися до “побудовисоціалізму” на українській землі.
Окремої увагизаслуговує питання культурних зв’язків діаспори з Україною. Такі контакти неприпинялися ніколи. Спочатку вони були опосередкованими — через збереженнякультурної спадщини українського народу. Починаючи з перших повоєнних роківвстановлювалися безпосередні культурні зв’язки української громади з Україною.1946 р. в Канаду прибула делегація митців України – народні артисти З.Гайдай,І.Паторжинський, поет А.Малишко. Вони взяли участь у фестивалі українськоїмузики, пісні і танцю.
Серед українськоїеміграції є багато людей, які глибоко шанують українську культуру, знають іплекають її. Своєю культурницькою діяльністю вони збагачують рідну українськумову, літературу, культуру та національні традиції нашого народу. У 1964 р. назібрані кошти від 100 тисяч українців в Америці українська громада встановилапам’ятник Т.Шевченку у Вашингтоні. В пам’ять 50-річчя голоду в Україні в1932-1933 р. українці Канади створили документальний фільм про цей трагічнийперіод нашої історії.
Чималий внесокукраїнців у розвиток культури, науки, мистецтво. Знедавна для широкого загалупочали відкриватися видатні імена: художник В.Курилик, педагог Г.Ващенко,вчений-фізик І.Пулюй, просвітитель І.Огієнко та багато інших, чиї талантирозвивалися не на нашій землі. Гідне місце посідає тут М.Парашук, уродженецьс.Варваринців, що на Тернопільщині, визначний майстер, учень Родена, про якогоболгарин Сава Овчаров сказав: “Професор Паращук по праву має називатисяАрхіскульптор”. І справді йому належить багато чудових робіт, які він створювавв Україні, Німеччині, Польщі, Австрії, Франції, Болгарії. Найважливіші споруди:Софійський Університет, Судова Палата, Народний Банк, Військова Академія,парламент, музичний театр, бібліотека, Академія наук, резиденція патріарха вДрагалівському монастирі, в містах Бургасі, Слиневі та інших представленішедеврами мистецтва М.Паращука.
Петро Яцик ізТоронто забезпечив переклад на англійську мову та видання 12 томів “ІсторіїУкраїни – Руси” М.Грушевського. Кошти створеної ним освітньої фундації використовуютьсядля виплати стипендій талановитим українським студентам, для нагород переможцівМіжнародного конкурсу з української мови.
Богдан Гаврилишин– громадянин Канади, іноземний член національної Академії наук, докторфілософії та економіки Міжнародного університету менеджменту Женеви, почеснийдоктор права Йоркського університету та університету Альберта в Канаді востанні роки живе і працює в Україні.
Останнім часомпомітно активізувалося громадське життя українців у країнах Східної Європи. 120українських товариств прагнуть зберегти культуру та традиції. Це відбуваєтьсянасамперед завдяки демократичним перетворенням які там сталися. Так, у Польщігромадські організації етнічних меншин, у тому числі українські, вийшли зпідпорядкуванням Міністерства внутрішніх справ. Ними тепер опікується відомствокультури і мистецтва. При польському парламенті діє комісія національних меншинта етнічних груп. У цьому контексті слід, зокрема, розглядати, як один з актівактивності засудження в лютому 1990 р. на надзвичайному з’їзді Українськогосуспільно-культурного товариства національно упередженої оперети “Вісла”. З’їздпоклав початок діяльності нової громадської організації – Об’єднання українціву Польщі. До нього увійшли особи українського походження незалежно від їхніхполітичних поглядів, релігійних вірувань та соціального стану.
Велике значеннямає зміна на позитив стереотипу негативного відношення поляків до українців.Центральні видання: газета “Виборча”, “Жеч посполита” подають читачам Українуяк демократичну державу та перспективного партнера. Польський уряд надаємолодим українським вченим стипендії для навчання у престижних польськихуніверситетах. Ці заходи уповільнюють процес асиміляції українців.
У Росії, демешкає наймогутніша українська діаспора, українці відчувають брак державноїпідтримки свого етнокультурного розвитку. В країнах – колишніх радянськихреспубліках на жовтень 1994 р. діяло 25 недільних шкіл з викладаннямукраїнською мовою, 2 державні українські школи в Акмолі та Ризі, 12 періодичнихі неперіодичних видань, 3 постійні радіопередачі (Таллін, Нижньовартівськ,Кишинів) та 20 непостійних. Перспектива вирішення етнокультурних проблемзалежатиме й від того як Українська держава буде захищати їх права.
Для того, требастворити правову базу, спираючись на яку українська держава могла б надаватидопомогу українцям у всіх регіонах колишнього Союзу. В першу чергу приукладанні договорів між Україною та іншими державами. На сьогоднішній деньпідготовлені проекти угод про забезпечення прав національних меншин з Естонією,Литвою, Латвією, Узбекистаном, Казахстаном та іншими країнами. У договорів проспівробітництво і дружбу між Україною та Росією ставиться питання про створенняумов задоволення етнокультурних потреб української меншини в Росії, а також російськоїменшини в Україні. Цьому процесові зарадила б спеціальна програма стимулюваннясоціально-економічного й етнокультурного розвитку українців, що має бутирозроблена в Україні й на базі існуючих міждержавних договорів узгоджена зурядами держав колишнього союзу, де мешкають українці.
Українська держава маєвзяти під свій захист українців за її межами, прагнучи поліпшити їх життя. Цейфактор необхідно враховувати при вирішенні важливих питань внутрішньогорозвитку України та здійсненні зовнішньої політики. З одного боку таким чиномзберігається канал взаємодії з тією чи іншою державою. З другого боку турботаукраїнської державам дає зарубіжним українцям впевненості й стимулює їхнєпрагнення відчувати себе частиною українського народу. Мабуть маловірогідною єідея щодо масового переселення українців з інших країн до України.
24 вересня 2001 р.було затверджено Національну програму “Закордонне українство” на період до 2005року. Це свідчить про те, що наша держава дбає про задоволеннянаціонально-культурних і мовних проблем закордонних українців, сприяєконсолідації та розвитку української нації, її свідомості, традицій і культури,що визначено Конституцією України. Ця Програма спрямована на підтримку тарозвиток зв’язків з українцями, які проживають за межами України, сприяннязбереженню їх етнічної ідентичності, залучення до участі в процесах, щовідбуваються в Україні шляхом концентрації зусиль у цій сфері органіввиконавчої влади України та створення у державі та за її межами авторитетнихгромадських організацій.
Програма передбачаєвироблення ділових механізмів підтримки українців, які проживають за межамиУкраїни, насамперед у державах, що утворилися на території колишнього СРСР, детриває процес самоорганізації українських громад і утворюється інфраструктурадля задоволення культурних, інформаційних, мовних та освітніх потреб українців.
Вагомим в Програмі є те, що вона має на метізбереження і залучення інтелектуального потенціалу закордонних українців дляналагодження та зміцнення взаємовигідного, економічного, політичного такультурного співробітництва України з іноземними державами, що в кінцевомупідсумку підносить престиж України у світі. Вона передбачає вивчення історіїукраїнської еміграції.
У процесівиконання Програми буде створений механізм широкого залучення потенціалуукраїнців, які проживають за межами України, до процесів розвитку Українськоїдержави та інших змін, що сприяють вирішенню даної проблеми.
Програма маєзміцнити зв’язки органів державної влади та організацій, які беруть участь у реалізаціїдержавної політики України щодо закордонних українців з їх громадськиморганізаціями в іноземних державах, а також органами іноземних держав, докомпетенції яких належать питання міжнаціональних відносин. Програма передбачаєсприяння поглибленню співробітництва між створеними в Україні та за її межамигромадськими організаціями українців.
Тут сприятимесправі закон України, прийнятий Верховною Радою, про правовий статусзакордонних українців.
Національнапрограма “Закордонне українство” допоможе, створити каталог статей про видатнихсинів і дочок українського народу, їхніх досягнень і здобутків, щоб долучившицю спадщину до загальних українських надбань, сприяти підвищенню величі нашоїнауки, культури, і духовності.
Тут важлива підтримка ініціатив, спрямованих назбереження, розвиток і зміцнення етнічної самобутності українців, якіпроживають у діаспорі, сприяння поширення в Україні культурних здобутківзакордонних українців, допомога бажаючим у їх поверненні на історичнубатьківщину.
Виконання цієїПрограми здійснюється шляхом реалізації Центральними та місцевими органамивиконавчої влади України відповідних заходів у таких сферах як: розвитокправових засад співробітництва з закордонними українцями,організаційно-координаційна діяльність, науково-освітнє співробітництво,інформаційно-видавнича діяльність, культурно-мистецькі взаємини, економічне,молодіжне та спортивно-туристичне співробітництво, сприяння репатріації.
Досвід показує,що в ідеалі українська політика, історія, культура, наука, мистецтво хоч би девони не творилися, мають функціонувати як цілісний народний організм дляпробудження національної гідності для відродження природного зв’язку зЄвропейською і світовою культурою, для справжнього державотворення.
Аналізпідтверджує, що в більшості держав дітей багатьох наших співвітчизників (іздипломатичних представництв) навчають нерідною мовою, на основні іншогоосвітнього стандарту. Навіть там, де проживає значна кількість українців, немаєшкіл, культурних центрів. Є лише поодинокі випадки іншого становища, наприкладу Болгарії силами українського посольства видано болгарською мовою “ІсторіюУкраїни” О.Субтельного, виходить суспільно-політичний часопис “Україна”, щобхоч якось створити український інформаційний простір. Ті ж кроки можна зробитий посольствам інших країн.
Допомагаютьпросувати українську справу і представники болгарської інтелігенції І.Стоянов,К.Дийчев, Л.Терзійська. У Велике Тирново, Благоєвграді в університетах відкритіукраїнські філологічні відділення. Але й для майже 70 тис. українців незапроваджено вивчення рідної мови у школах.
У той же час вУкраїні 7746 школярів болгарської національності вивчають українську мову талітературу як предмет, 1589 – факультативно.
Велике значеннямає проведення спільних заходів за участю українців з різних країн світу зметою збереження української етнічності в сучасному світі. Особливе значенняпроведення світових конгресів українців. Перший конгрес українців відбувся у1992 р., також діє створений у 1967 р. у Нью-Йорку Світовий Конгрес України,він об’єднує понад 100 громадських та релігійних українських організацій зпонад 20-ти країн світу поза материковою Україною. За всі роки існування СКУвперше його засідання проводилося 18-21 серпня 2003 р. в Україні.
ПроводятьсяВсесвітні форуми українців, діє Українська Всесвітня Координаційна Рада (приКабінеті Міністрів), Сьогодні, координаційним центром у ній виступає ДержавнийКомітет у справах національностей та міграцій, залучаючи до роботи надформуванням й реалізацію такої програми науковців, політичні й громадськіоб’єднання. Важливим етапом на цьому шляху стала прийнята Урядом України 22січня 1996 р. Державна програма “Українська діаспора до 2000 року”, якапередбачала певну підтримку відродженню українства на теренах колишнього РадянськогоСоюзу. Діаспора вбачає лише один шлях такої участі – запровадження інститутуподвійного громадянства.
Урядові структуримогли б приділити більше уваги проблемам наших земляків у двосторонніхвідносинах України з іншими державами. У світі подібні організації маютьпостійну підтримку своїх держав. Наприклад, Росія за останні 5 років витратила825 млн. доларів на підтримку російських громад за кордоном. Словаччина виділяєщорічно млн. доларів на підтримку своєї діаспори. “Полонія”, яка опікуєтьсязв’язками поляків зарубіжжя із батьківщиною, фінансується державою.
У прагненні дооб’єднання всіх українців навколо незалежної держави створилися нові канализв’язку з ядром етносу – обмін людьми та інформацією. Розробка науковообґрунтованих концепцій щодо задоволення потреб національних меншин в Україні,моделювання безконфліктних ситуацій у міжетнічних стосунках, подоланнянегативних етнічних стереотипів – таку ж модель має розробити наша держава щодозв’язків з українською діаспорою. Після 1991 р. з’явився новий вид українськоїеміграції – виїзд на роботу за кордон спеціалістів та нелегальна еміграція.Сьогодні Україна – лідер на Європейському континенті щодо кількості нелегальнихемігрантів. Це – мільйони людей, їх кількість збільшується з кожним роком. Ці потокиукраїнців можна назвати четвертою хвилею еміграції. Гостро постала проблемазахисту наших громадян з боку Міністерства іноземних справ України, а такожзбільшення робочих місць в Україні з метою повернення співвітчизників. Окремоюпроблемою є торгівля «живим товаром». У нас не надається належного значення івивченню історії української діаспори. Лише в деяких підручниках чи посібникахз історії України є розділи про українську еміграцію. Майже не читається курсівчи спецкурсів з історії діаспори у вищій школі. Правда, дещо роблять академічнінаукові установи
Отже, пройшовчас, коли виникла нагальна проблема, з однієї сторони об’єднати українство,згуртування наших співвітчизників де б вони не проживали, чи то в східній, чито в західній діаспорі, з другої – мобілізувати їх на благородну справу –розбудову української держави. Шляхів до цього багато. Приклад же вматеринському ставленні до своїх співвітчизників безумовно мають податидержавні органи України всі разом і кожен окремо. Лише в такий спосіб можнадосягти мети спільно будувати демократичну державу.

3.Етнополітичні аспектиукраїнської історії новітнього періоду(1917-2004рр.)
 
На початку ХХ ст. більша частина Українських земельвходила до складу Російської імперії. Національний гніт, русифікація,посилилися під час першої світової війни. Така політика царського урядустосувалася не тільки українців, але й представників інших етносів — мешканцівУкраїни.
Можливості реалізації ідей самостійногоетнополітичного розвитку України з’явились у наслідок перемоги Лютневоїдемократичної революції. Створена у березні 1917 р. Українська Центральна Радапочала формувати власну політику у сфері регулювання міжнаціональнихвідносин очолили цей процес її керівники М. Грушевський, В. Винниченко,С. Єфримов, П. Христюк та інші. Перед Центральною Радою посталозавдання втілити ідею самовизначення української нації у формі національноїавтономії у складі Російської федерації, а також виробити концепцію етнічнихперетворень в Україні з активним залученням до них усіх національностей, щопроживали на її території.
Провідні діячі Центральної Ради прагнули сформуватиправову базу регулювання міжетнічних відносин, тому що розвиток і перемоганаціонально-демократичної революції, доля української держави залежала відпідтримки іншими етносами. В Україні кожен четвертий мешканець був неукраїнцем.Промисловість, торговий капітал та власність на землю належали російській,єврейській, польській, французькій буржуазії. На всіх вищих адміністративнихпосадах були неукраїнці. Неукраїнські панівні верстви, у тому числі більшістьпредставників інтелігенції, вкрай вороже ставилися до українськогонаціонального руху. У брошурі «Вільна Україна» М. Грушевський рішучезаявив, що «оборонці української нації не будуть націоналістами». Він запропонуваввизначити «усілякі прояви українсткого шовінізму, виключності, нетолерантностісупроти інших народностей націоналізм злочинством». Принциповоне погоджуючись з гласом «Україна для українців», за яким стоялиМ. Міхновський та його прихильники, М. Грушевський засуджував проявинаціональної нетерпимості, робив усе можливе для нормалізації міжетнічнихвідносин в Україні.
Залучити представників інших національностей додержавотворчих процесів можна було лише послідовною демократичноюетнонаціональною політикою. Український Національний Конгрес ( 6-8 квітня1917р.) ухвалив рішення: «Одним із головних принципів Української автономії єповне забезпечення прав національних меншостей, які живуть на Україні». Тому назахист вимоги автономії України у складі Російської федерації виступилипредставники від російського товариства охорони жінок, Єврейськоїсоціалістичної робітничої партії, Польського соціалістичногогуртка у Києві, грузинських, латинських, естонських громадських організацій. УI та II Універсалах Центральна Рада закликала українців запроваджуватиавтономну систему правління в Україні разом з іншими етнічними групами,«негайно прийти до згоди і порозуміння з демократією інших національностей».Суттєвим досягненням у забезпеченні прав національних меншин стала можливістьвикористання ними рідної мови, в тім числі у школах, утворення культурних ірелігійних товариств, виділення коштів для їхньої діяльності з державногобюджету. Зокрема, Статут Генерального Секретаріату передбачив публікаціюправових актів російською, єврейською, польською мовами, що й виконувалося уподальшому.
Незаперечними залишаються результати діяльностікерівників Центральної Ради щодо залучення представників національних меншин доїї складу. Якщо на початковому етапі її існування представництво у нійзапроваджувалося за територіальним, професійним та партійним принципами, то ізсередини літа 1917р. Останні були доповнені ще й «національною приналежністю».
Згідно з пропорційним представництвом національнимменшинам виділялась кількість депутатських місць відповідно до їх чисельності.Перевага надавалась організованій революційній демократії — тим етнічнимгрупам, які входили, до Рад робітничих та солдатських депутатів або утворилисоціалістичні партії. Тридцять відсотків депутатів Центральної Ради складалипредставники національних меншин, а саме – росіяни, євреї, поляки, молдовани,німці, татари, греки, білоруси, болгари та інші. Це дозволило перетворитиЦентральну Раду із органу суто національного, українського та тимчасовий крайовийпарламент – справжній центр політико-правового життя в Україні.
Іншим важливим напрямом етнополітичної діяльностіЦентральної Ради було створення у структурі її виконавчих органів (спочатку ускладі генерального Секретаріату, а потім у раді народних міністрів)генерального секретарства (міністерства) з національних справ і посад трьох товаришів– секретарів або міністрів – з російських, єврейських та польських справ. Усівони мали права повноважних членів уряду. Генеральним секретарем з національнихсправ став С.О. Єфремов. Генеральне секретарство з єврейських справ діялоактивно і наприкінці листопада 1917р. Підготувало законопроект про механізмстворення єврейських органів місцевого самоврядування.
У контексті формування сучасного механізму захиступрав національних меншин досвід Центральної Ради щодо запровадженнянаціонально-персональної автономії заслуговує на особливу увагу. Ідеї цієїформи вирішення етнонаціональних проблем містилися у резолюції з’їзду народівРосії, що відбувся у Києві у вересні 1917р., у III Універсалі Центральної Ради.9 січня 1918р. було прийнято Закон Української Центральної Ради «Пронаціонально-персональну автономію». Під час роботи над цим Законом буловикористано ідеї, висунуті соціал-демократами Австрії, в якій, порівняно з іншимидержавами світу, представлено чи не найбільше нацменшин, К. Реннером таО. Бауєром. Цей вид автономії передбачав створення національних союзів наоснові добровільних особистих заяв громадян. Вона мала забезпечити реальнийзахист національних прав незалежно від кількості представників національноїменшини, території її проживання, не порушуючи територіальної цілісностідержави.
Закон про національно-персональну автономію складавсяз 10 статей, що увійшли окремим розділом («Національні Союзи») до КонституціїУНР. Він містив конкретний механізм набуття автономії національними меншинами.Національним союзам належало право представництва певної нації, яка жила натеренах УНР, у державних і громадських організаціях, а також право законодавчоїініціативи і самоврядування і статус інших національних органів. Вищимпредставницьким органом були Національні збори і яка відповідала перед нимизгідно Законом; національно-персональна автономія надавалась великоруській іпольській етносам як найчисленнішим і політично організованим. Нації –білоруська, чеська, молдавська, татарська, грецька та болгарська – моглискористатися правом національно-персональної автономії за умов подання нарозгляд Генерального суду заяви, підписаної не менше як 10 тис. громадянами УНРнезалежно від статі і віри. Заяви, інших націй мали подаватися до парламентуУНР.
Таким чином, Українська центральна Рада протягом рокупройшла складний шлях в етнополітиці – від формування принципів та правовихвзаємин з національними меншинами до запровадження національної персональноїавтономії. За складних політичних обставин їй не вдалося здійснити наміченупрограму демократичних перетворень у сфері міжнаціональних відносин. Вартонаголосити, що заходи Центральної Ради щодо регулювання міжетнічних відносинпо-різному сприймались у середовищі національних меншин, зокрема поляками,євреями, росіянами. Так, Д. Дорошенко, один із лідерів українськоїреволюції, відмічав, що тільки поляки прагнули організуватися на ґрунті своїхнаціональних інтересів. Євреї не думали відокремлюватися, беручи найактивнішуучасть у революції. Росіян важко було відокремити від російськомовнихукраїнців.
Намагання Центральної Ради спиратися на підтримкунаціональних меншин у складні часи української революції після збройних постаньу Петрограді та Києві, наступу радянських частин не було успішним. Під часголосування за IV Універсал на засіданні Малої Ради представники неукраїнськоїдемократії не підтримали проголошення незалежності УНР.
Отже, складні внутрішні і зовнішні обставини, в якихдіяла Центральна Рада, завадили їй здійснити програму демократичних перетвореньу сфері міжнаціональних відносин, чого вимагала тогочасна політична ситуація.
Гетьманська Українська держава успадкувала відЦентральної Ради багато невідкладних міжетнічних проблем. На початковому етапіправління гетьмана П. Скоропадського правовий статус національних меншинне був визначений. «Грамота до всього українського народу» та «Закон протимчасовий державний устрій України» — документи, що стали юридичною основоюйого діяльності, не відображали якихось особливих прав національних меншин.Декларувалась рівність усіх громадян Української держави незалежно віднаціональності. Кадрові призначення свідчили про толерантне ставлення гетьманадо неукраїнців. Єврей С.Гутник став міністром промисловості, німець Й. Вагнер – міністром праці, росіянинГ. Афанасьєв – державним міністром.
У липні 1918р. гетьман П. скоропадський анулювавзакон про національно-персональну автономію і скасував національніміністерства. Їхні повноваження в культурно-освітній сфері було переданоміністерству народної освіти та мистецтва. Відміну одного з найсерйознішихздобутків української революції українська газета «Нова Рада» характеризувалаяк повернення національної справи до початкового періоду революції. Танезважаючи на цей крок гетьманська держава була послідовна у забезпеченнірівноправності усіх громадян, що підтверджують створення нової єврейськоїпартії, Російського національного центру, всеукраїнського центру, поновленнядіяльності чехословацького комітету. У заснованої у листопаді 1918 р.Української Академії наук існував окремий структурний підрозділ – кафедраєврейської мови та письменства, а пізніше – єврейська історико-археологічнакомісія.
Найскладнішою була справа українізації шкіл. Міськенаселення України переважно з росіян, російськомовних українців та іншихнаціональ-них меншин. Тому, щоб уникнути міжетнічних конфліктів, гетьманськеміністерство освіти та мистецтва за прикладом Центральної Ради вважало задоцільне заснувати нові українські гімназії, ніж українізувати російські.Влітку 1918р. було відкрито 54українські гімназії, а наприкінці гетьманськоїдоби їх було вже 150. У гімназіях з російською мовою навчання було введенообов’язкові предмети: українську мову, історію та географію України, історіюукраїнської літератури. У цей час було розпочато видання україномовнихпідручників з багатьох напрямів. У Кииєві та Кам’янець-Подільському відкритодва державні університети. Засновано також Державний український архів,Національну галерею мистецтв, Український історичний музей, Українськунаціональну бібліотеку, Український театр драми та опери, Українську державнукапелу, симфонічний оркестр тощо.
Гетьманський уряд, його міністерство закордонних справіз самого по-чатку вели дипломатичні переговори з урядами сусідніх держав –РСФР, Австро-Угорщини, Польщі, Румунії – за повернення до Української державиземель, заселених українцями. Ставилось також питання про входження до їїскладу Криму на правах автономії. Таким чином, у період Гетьманату булоздійснено чимало кроків, спрямованих на вирішення етнонаціональних проб-лем.
Завершальний етап української революції, пов’язаний зкороткочасним відновленням влади УНР у формі Директорії, не ознаменувавсяконсоліда-цією українського суспільства. У країні, де панувала анархія, анаступ на здобуту незалежність вели більшовицькі та білогвардійські війська,влада не могла приділити належної уваги врегулюванню проблем національнихмен-шин. Директорія УНР декларувала відновлення принципів етнонаціональноїполітики Центральної Ради, підтвердила необхідність відновлення діїнаціонально-персональної автономії. У грудні 1918р. було підтверджено чинністьвідповідного закону. Тимчасово при уряді працював відділ у справах національнихміністерств. Однак, з огляду на різні обставини, розпочало роботу лише одне зних – з єврейських справ.
Директорія, створивши національним меншинам правовіумови їх діяль-ності, водночас вживала і протилежних заходів, порушувалисямовні права росіян, у Києві було замінено російськомовні вивіски на крамницяхна україномовні, вимоги поляків надати їм національно-персональну автономію незнаходили підтримки. Це пов’язували з мовними проблемами українців у Польщі.Примусова українізація не сприяла діалогу з національними меншинами. Фактичнополітичні сили, які представлялиінтереси меншин, відмовилися відспівробітництва з Директорією у розбудові української держави. Росіяни взагалізігнорували співпрацю з новою владою. Поляки більше переймалися відновленнямвласної державності. Ці стосунки особливо загострилися у зв’язку зпроголошенням ЗУНР та намірами її до злуки з УНР, що обумовлювала змінудержавних кордонів.
Внаслідок загостення соціально-економічних, політичнихта міжнаціональних суперечностей під час громадянської війни українська владане мала змоги утримати під контролемвнутрішню ситуацію у країні, захиститиєвреїв від погромів. Масовий їх характер з початку 1919 р. дало формальніпідстави пов’язати їх з Директорією УНР. Її намагання забезпечити охоронуєвреїв, притягти до юридичної відповідальності не завжди були успішними.Останній період діяльності Директорії, ускладнений військовою боротьбою тасуперечностями в самій владі унеможливлював реалізацію національно-персональноїавтономії. Однак навіть за таких умов влада УНР не відмовлялася від тихпринципів української демократії, які були проголошені на початку українськоїреволюції. Вже перебуваючи в еміграції й сподіваючись на поверненя, уряд УНРухвалив правові акти, у яких йшлося про права національних меншин.
Прикладом послідовності політики на праваових засадахстала діяльність проголошеної в листопаді 1918 р. БагатонаціональноїЗахідноукраїнськоїнародної республіки. Її представницький орган – УкраїнськаНародна Рада, яка очолила національно-визвольний рух у Галичині, — у першихсвоїх законодавчих актах підкреслювала, що всім громадянам ЗУНР незалежно віднаціональності і віросповідання надавалася «громадянська, національнавідповідальна і віросповідальна рівноправність». Найчисельнішим національнимменшинам – полякам, євреям, німцям – було запропоновано обрати своїхпредставників до складу Української Національної Ради. Однак поляки бойкотуваливибори, а євреї з німцями, щоб не втягуватися в українсько-польський конфлікт,не брали у них учасі. Керівництво ЗУНР високо оцінило пронаціонально-персональну автономію УНР. Українська Національна Рада 18 листопада1918 р. Ухвалила рішення про створення окремих польських, єврейських, німецькихсекретарів як органів державної влади з широкою компетенцією. Реалізація правана свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації сприялиутворенню німецької національної ради ЗУНР і єврейської національної радиСхідної Галичини у Станіславі 11 і 18 грудня 1918 р. з метою запровадженняпропорційного представництва було створено національні виробничі округи(курії). В них виборчі права мали тільки громадяни – представники конкретнихнаціональних меншин. Закон від 15 лютого 1919 р. надавав полякам, євреям,німцям право вільного користуватися рідною мовою під час звернень до державнихустанов, публічних інституцій і підприємств. Реалізувались права національнихменшин на освіту (відкриття шкіл з рідною мовою навчання)та особистої безпеки.,на отримання інформації, на свободу віросповідань та утворення релігійнихгромад, а також захист права власності та особистої безпеки. Військовийконфлікт з поляками перешкодив запровадженню задекларованої етнополітики ЗУНР.Важливого значення для зібрання українських земель у єдину соборну незалежнудержаву набуло проголошення 22 січня 1919 р. в Києві Акту злуки УНР та ЗУНР.
Таким чином, у період існування Центральної ради,Гетьманату П. Скоропадського, Директорії УНР та ЗУНР було започаткованоформування державної політики у сфері регулювання міжетнічних відносин.Розбіжності серед керівних кіл органі влади, загострення у суспільстві класовихта соціальних протиріч, економічна криза, військове втручання іноземних країнприрекли на невдачу наміри українських політичних сил щодо побудови незалежноїдержави та здійснення власної етнополітики. Однак досвід часівнаціональної-демократичної революції 1917-1920 рр. є дуже важливим длясьогодення.
Аналізуючи національну політику в УРСР, важливозвернути увагу на 20 – 30-ті роки, що стали особливим періодом дляетнополітичних процесів, які відбувались у радянський період. Це – складний ісуперечний час, який дав позитивний досвід державної політики у сферіміжнаціональних відносин. Радянська влада в Україні отримала у спадщину складнуситуацію у міжетнічних відносинах як наслідок імперської політики царськогоуряду, подій Першої світової та громадянської воєн. З метою подолання цихнегативних явищ згідно з рішеннями Х (1912 р.) та ХІІ (1923 р.) з’їздів РКП(б)Комуністична партія та уряд України здійснювали державну політику уміжнаціональній сфері двома способами: коренізацією (укронізацією) та заходамищодо захисту прав національних меншин. Цей курс був зумовлений такимифакторами: лібералізацією суспільства в умовах НЕПу, зростанням опозиційнихнастроїв серед національних меншин, складністю управління іноетніційнихнастроїв серед національних меншин, складністю управління іноетнічнимитериторіями, намаганням розіграти національну карту для вирішення геополітичнихзавдань. Національна політика розглядалася не як складова загальної державноїдіяльності, а як вимушений крок, знаряддя політичної боротьби за неросійськийелекторат в країні.
Український варіант цієї політики увійшов в історіюпід назвою українізації. Вона передбачала підготовку, виховання і висуваннякадрів корінної національності, врахуваннч національних факторів під часформування партійного і державного апаратів; надання української мові статусофіційної та застосування її у діловодстві центральних і місцевих державнихустанов; організацію мережі шкіл усіх ступенів, закладів культури, газет і журналів,книговидавничої справи українською мовою і мовами національних меншин. Державніслужбовці мали складати іспит з української мови. Частка українців у КП(б)Узросла з 23% у 1922 р. до 60% у 1933 р. Водночас зросла кількість українців вурядових установах, у 1923 р. вони складали лише 35% урядових службовців, а в1927 р. їхня частка становила 54%. Проте українці займали переважно нижчіпосади партійної та державної ієрархії.
Управління цим процесом покладено на Комісію ПолітбюроЦК КП(б)У з українізації на чолі з секретарем ЦК КП(б)у В. Затонським іЦентральну Комісію з українізації радянського апарату при Раді НароднихКомісарів УСРР на чолі з головою РНК УСРР В. Чубарем. Головна роль вукраїнізації відводилась Народному комісаріату освіти УСРР, який у 20-х рокахочолював Г. Гринько, В. Затонський, О. Шумський,М. Скрипник. Першими практичними кроками у реалізації цієї політики сталиДекрет РНК УСРР «про заходи у справі українізації навчально-виховних ікультурнопросвітних установ» від 27 липня 1923 р. та Постанова ВУЦВК та РНКУСРР «Про заходи щодо забезпечення рівноправності мов і про сприяння розвитковіукраїнської мови» від 1 серпня 1923 р.
У 1292р. в УСРР діяло 80% шкіл, понад 60% технікумів і30% інститутів з українською мовою навчання. Понад 97% українських дітейнавчалися рідною мовою. Якщо в 1922 р. Україна мала не більше десятиукраїномовних газет і журналів, то в 1933 р. з 426 газет 373 були україномовні.Лише протягом 1924 – 1927 рр. тираж українських газет збільшився у п’ять разів.Газету «Комуніст», огран ЦК КП(б)У з 1926 р. почали друкувати українськоюмовою. Українською мовою почали спілкуватися в побуті, розширювалася сфера їїзастосування. Бурхливий розвиток національної культури та мистецтва у згаданийперіод отримав назву «українське національне відродження». Широко відоміпрізвища письменників Михайла Драй-Хмари, Григорія Косинки, Євгена Плужника,Миколи Куліша, Миколи Хвильового, Миколи Зерова, Павла Тичини, МаксимаРильського, засновника театру «Березіль» Леся Курбаса, у кінематографі – ОлександраДовженка та інші.
У процесі українізації органам влади довелосьпереборювати величезні труднощі: не вистачало вчителів з знаннями українськоїмови, бракувало підручників. Українізація викликала значний опір середнеукраїнської та обрусілої верхівки КП(б)У Д. Лебідь висунув теорію«боротьби двох культур». Він стверджував: «Поставити перед собою завданняактивно укїнізувати партію, тобто робітничий клас… Це значить стати на точкузору нижчої культури села, порівняно з вищою культурою міста».
У межах здійснення політики українізації булорозпочато роботу зі створення умов для культурного і духовного розвиткуукраїнського населення в місцях його компактного проживання за межамиреспубліки. У 1925 р. поза україною проживало 6,5 млн. українців. Найбільшкомпактні поселення були на Кубані (2 млн. осіб), у Курській області (1,3 млн.осіб), Воронезькій (1 млн. осіб), у Сибіру, на Далекому Сході і Туркестані. НаКубані працювало понад 600 українських шкіл. У 300 українських школахказахстану навчалося 166 тис. учнів, працювало понад 2 тис. учителів. До того жу цьому регіоні функціонувало кілька педадогічних технікумів. Поза межамиУкраїни на сході у згадани й період виходило кілька українськомовних газет –три в Казахстані та одна в Хабаровську під назвою «Соціолістична перебудова».
Разом з українізацією державна етнополітика УСРРпередбачала реалізацію спеціальних заходів щодо сприяння політичному,соціальному і культурномурозвиткові національних меншин. У 1920 р. на їїтериторії проживали: євреї (1 млн. 200 тис.), німці (210 тис.), поляки (177тис.), латиші (10 тис.), литовці 916 тис.), вірмени (9 тис.), а такожпредставники інших національностей. У республіці налічувалося 95% болгар, 82%молдаван, 75% чехів, 52% євреїв від загальної кількості їх в СРСР.
З метою управління процесами розвитку національнихменшин в Україні було створено мережу державних, культурно-освітніх танаукових установ. У травні 1921 р. Президія ВУЦВК прийняла рішення простворення відділу національних меншин при Наркоматі внутрішніх справ. Місцевимиорганами відділу були німецький, єврейський, польський, підвідділи що діяли вКиїв-ській, Катеринославаській, Волинській, Подільській і Полтавськійгуберніях. У деяких губерніях у підвідділах створювалися єврейські, німецькі,татарські, латинські, естонські секції. При наркоматі освіти УСРР у 1921 р.було створено Раду національних меншостей з розвитку культури та освіти, длзавдань якої входила координація діяльності національних бюро: єврейського,татарського і німецького. Одним із напрямів їх діяльності було створеннянаціональних шкіл. Так, в 1924-1925 навчальному році у республіці діяло 566шкіл з німецькою мовою навчання, 342 – єврейською, 294 – молдавською, 255 –польською, 43 – болгарською, 31 – татарською, та інші. У наступні роки їхкількість постійно збільшувалась. Для національних меншин в Україні булостворено широку мережу вищих і середніх спеціаль них навчальних закладів. Натой же час існувало 9 національних факультетів педагогічних інститутів, 8педагогічних технікумів, 19 індустріальних та 18 сільськогосподарськихінститутів. Широкий спектр національних інтересів задовольнявся багатомовноюпресою. Поряд з газетами і журналами українською мовою на початку 30-х роківблизько 500 видань виходило російською, 21 – молдавською, 24 – єврейською, 17 –польською, 23 – німецькою, 8 – болгарською, 4 – грецькою, 3 – татарською, 1 –латинською і 1 – вірменською мовами. У культурно-освітній роботі брали участь інауково-дослідні організації, зокрема Всеукраїнська академія наук (ВУАН). В їїскладі функціонував Шнститут єврейської культури, де було відділенняукраїнсько-єврейських зв’язків. З 1931 р. розгорнув свою роботу Інститутпольської культури.
Подальше зростання обсягу роботи зумовило створення уквітні 1924 р. при ВУЦВК Центральної комісії у справах національних меншостей.У квітні 1932 р. спеціальною постановою ВУЦВК при обласних виконкомахутворювалися комісії у справах національних меншин. Вони діяли до 1941 року.Центральна комісія розробила зміни в адміністративно – територіфльному поділіУкраїни з урахуванням і нтересів етнічних груп. Крім створення у жовтні 1924 р.Молдавської АССР в районах, де національні меншини проживали компактно,виділялися національні адміністративно-територіальні одиниці, в яких діялирайонні, селищні і сільські національні ради. У складі УСРР до 1930 р. булоутворено 25 національних районів, 1087 національних рад: 450 російських, 254німецьких, 156 єврейських, 12 чеських, 4 білоруські. Національним районуваннямбуло охоплено також болгарське, грецьке, албанське, молдовське населення. Одниміз головних напрямів роботи з іноетнічною частиною населення дуло подоланняйого економічної відсталості, залучення до сфери матеріального виробництва,зміна соціальної структури національ-них груп у напряму пролетаризації.
Ознак з кінця 20-х – початку 30-х років у національнійполітиці відбулися кардинальні зміни, пов’язані з остаточним оформленням в СРСРкомандно-адміністративної системи. Новий курс в етнополітиці України полягав, зодного боку, у згортанні політики українізації, а з другого – у корінній змініроботи з національними меншинами. Під тиском загально-союзного керівництвапартійні органи ухвалили низку рішень, на підставі яких здійснювалися спочатку«чистка кадрів» а потім ліквідація навчальних закладів з викладаннямнаціоналістичного впливу. Приймались рішення щодо закриття національнихкультурно-освітніх закладів, газет і журналів. Здійснювалися реорганізація іліквідація національних адміністративно-територіальних одиниць спеціальнимипостановами партійних і державних органів. Політбюро ЦК КП(б) У ухвалилопостанови «Про реорганізацію національних районів та сільдрад УРСР в звичайнірайони та сільради» від 16 лютого 1938 р. та «Про ліквідацію та перетворенняштучно утворених національних районів та сільрад» від 7 тквітня 1938 р. Такимчином, наприкінці 30-х років було припинено функціонування системинаціональ-ного районування в Україні. Нав’язувалася думка про те, щопредставники німців, поляків, інших національностей – потенційні зрадники,шпигуни, диверсанти. Наслідком такої політики стали репресії щодо іноетнічногонаселення: звільнення з роботи людей через їхню національну належність,депортації з місць компактного проживання, фабрикація карних справ проти«націоналістів». У 1933 – 1934 рр. репресивними органами в Україні було«викрито» контрреволюційні організації: «Союз визволення України», «Польськаорганізація військова», «Національний Союз німців на Україні».
У 1939 і 1940 рр. до складу УРСР увійшлизахідноукраїнські та буковинські землі. Партійно – радянське керівництвореспубліки з метою найшвидшої інтеграції цих земель в існуючу політичну системуздійснювало політику «українізації» та задоволення етнокультурних потребнаціональних меншин. Було прийнято низку постанов про відкриття польських,румунсь-ких, інших національних закладів, видання літератури моваминаціональних меншин. Проте для етнополітики, що проводилась назахідноукраїнських землях, як в УРСР в цілому, властиві були подвійністандарти. Наприкінці 30-40-х було здійснено масові депортації українців якнаслідок розгрому національно-визвольного руху в західних областях України, атакож поляків, німців, інших етнічних груп.
На завершальній стадії Великої Вітчизняної війни,після звільнення окупованої території постало питання про розширення правсоюзних республік, які були у 20-х роках узурповані центральною владою.Терміново скликана сесія Верховної Ради СРСР одностайно ухвалила рішення простворення республіканських наркоматів оборони і зовнішніх справ. У той самийчас відбувалась депортація цілих народів – чеченців, інгушів, калмиків,карачаївців, балкарців, кримських татар, західних українців. 18 травня 1944 р.стало днем трауру в історії кримських татар: протягом доби тисяці людей,переважно дітей, жінок, старих людей було вигнано з рідних домівок івідправлено на спецпоселення. Протягом травня-червня 1944 р. з Криму буловиселено понад 225 тис. осіб, причому не тільки татар, а й болгар, греків,вірмен, представників інших національностей.
Незважаючи на це, єдність народів СРСР у роки ВеликоїВітчизняної війни відіграла вирішальну роль у врятуванні України і її населеннявід фашистського поневолення. Пліч-о-пліч з українцями воювали росіяни, казахи,татари, білоруси, молдавани, киргизи, узбеки та представники інших народівРадянського Союзу, а також національних меншин, що мешкало на територіїУкраїни.
Остаточне врегулювання територіальних питань уповоєнний період не обійшлось без переміщення населення. Понад сорок тис. чехіві словаків виїхали до Чехословаччини після приєднання Закарпаття до України. Ще9 вересня 1944 р. голова Ради народних комісарів УРСР М. Хрущов та головаПольського комітету національного визволення Е. Осубка-Моравськийпідписало угоду про взаємну евакуацію українського населення з території Польщідо УРСР і польського населення з території України до Польщі. У 1944-1946 рр.близько вісімсот тис. поляків, а також євреїв та українців, які визнавали себеполяками, переселились до Польщі. До УРСР переселились понад 500 тис.українців, із них 90 тис. добровільно. Своєрідним сигналом до початку репресійта репортацій на західноукраїнських землях стало розпорядження НКВС СРСР відсьомого січня 1944 р., у якому зазначалось: «…усіх виявлених пособників натериторіях України заарештувати з конфіскацією майна і відправити до Чорногорськогоспецтабору» (Красноярський край). Про масовий характер репресій переконливосвідчить той факт, що лише за 1946-1948 роки із Західної України булодепортовано до східних областей СРСР майже 500 тис. осіб. Основними жертвамирепресій були члени сімей оунівців, так звані «бандопособники», старазахідноукраїнська інтелігенція, священики греко-католицької церкви.
Після закінчення війни ЦК ВКП(б) звинуватив українькихкомуністів у недостатній політико-ідеологічній підготовці кадрів в галузінауки, літера-тури і мистецтва, де «існувала ворода буржуазно-націоналістичнаідеологія». Відповідно до цього курсу ЦК КП(б) У за період із серпня 1946 р. потравень 1948 р. ухвалив низку постанов, в котрих переважали обвинувачення у«бур-жуазному націоналізмі». З кінця 1948 р. в Україні розгорнулась компаніябо-ротьби проти «низькопоклонства» перед заходом і космополітизмом єврей-ськоїінтелігенції.
Після смерті Сталіна, за «хрущовської відлиги»створилися об’єктивні умови щодо суттєвих змін у сфері національних та міжнаціональнихвідно-син. Це дозволило Україні у 60 – 70 рр. гармонізувати етнонаціональнівід-носини із союзними республіками в провідних галузях народногогосподарс-тва, передусім, у сфері впровадження новітніх досягнень науки ітехніки у виробництві, підготовки наукових та науково-педагогічних кадрів,спеціаліс-тів з вищою освітою. Наприклад, вчені технічних кафедр Київськогополітех-нічного інституту розробили 27 проектів нових машин та іншогообладнання, які використовувалися в п’яти національних республіках. Кафедразварювального виробництва КПІ винайшла технологію чистової різки металу киснем,що дало змогу потім упровадити її на 300 підприємствах союзних республік. У ціроки вчені вищих навчальних закладів України підтримували зв’язки з 4547науковими організаціями та підприємствами СРСР, проводили спільні дослідження з55 тем, з них 28 тем – за межами України. Інститути АН УРСР значну увагуприділяли підготовці наукових кадрів через аспіран-туру. В 1967 – 1972 рр. вцих інститутах було підготовлено 62 спеціалісти вищої кваліфікації для 9союзних республік. Одним із напрямів співробітництва стала підготовка кадрівчерез стажування в наукових устано-вах України. У 1969 – 75 рр. в інститутах АНУРСР пройшли стажування молоді вчені всіх союзних республік з перспективнихнапрямів науки і техніки. В навчальних закладах України готувалися спеціалістиз вищою освітою для Вірменії, азербайджану, Грузії, республік ПівнічногоКавказу.
Однак, наростання негативних явищ усуспільно-політичному житті у другій половині 60-х – середини 80-х років, щопроявлялося у порушенні за-конності, нехтуванні прав і свобод людини,національної гідності, відбилося на етнополітичному курсі партійно-радянськогокерівництва. Винятком мож-на вважати діяльність П.Шелеста, що обіймав посаду Першогосекретаря ЦК Компартії України протягом 196 – 1972 рр. Він намагався захиститинаціона-льні інтереси мешканців України, висловлювався на захист українськоїмови, культури, самобутності українського народу.
У цей період в УРСР, як і в інших республіках, підгаслами «пролетар-ського інтернаціоналізму», «розквіту і зближення націй вСРСР», формуван-ня нової історичної спільноти «радянський народ» здійснюваласьполітика русифікації та денаціоналізації етнічних груп, велася рішуча боротьбаз проявами українського буржазного націоналізму. Комондно-адмінісиративнасистема ігнорувала потреби національного розвитку. Демографічні, економі-чні тасоціальні процеси, насаджувані під гаслом «інтернаціональної допомоги» тазлиття націй, суттєво змінювали співвідношення корінного населення тамігрантів, прирікали представників різних етносів на втрату національноїсамобутності, а національні меншини на асиміляцію і, таким чином, пагубновпливали на міжетнічні стосунки. Подібні прцеси були характерні щодо лемків,гуцулів, русинів, кримських татар, інших етнічних спільнот України. Одночасно у60 – 80 рр. у республіці посилився процес русифікації. В обласних центрах і уКиєві українські школи становили 28 %, російські – 72 %. В Україні працювало17600 російськомовних дошкільних закладів, а також 30 російських та 36українсько-російських театрів, 55 % бібліотечного фонду України складали книжкиросійською молвою, понад 55 % газет таки були російськомовні. Крім цього,з Росії розповсюджувалось в республіці 2600 найменувань різних газет тажурналів. На одну книгу, видану українською мовою, припадало 56 російськомовнихкниг.
У другій половині 80-х років в СРСР унаслідок реформ увнутрішній і зовнішній політиці розпочався етнічний ренесанс, що став ізфакторів його розвалу. Це передусім було зумовлено деякими зовнішніми чинникамив розвитку країн світу після Другої світової війні: науково-технічноюреволюцією, розвитком торговельно-економічних і туристичних зв’язків;зростанням етнічної мозаїчності людства, поглибленням процесів глобалізаціїтощо. Внутрішні причини етнічного відродження народів колишніх СРСР та УРСР –це перебудова, демократизація, гласність, реабілітація, репресових народів,культурних та політичних діячів, активна національно-патріотичних організацій,вплив зарубіжної діаспори, зародження нового етнополітичного мислення. Широкадискусія громадськоі поставила під сумнів усі теоритичні постулати радянськоїетнополітики.
Одним із важливих питань державотворення післяпроголошення незалежності України стало формування основ власної етнополітики.Країна отримала загостерну міжетнічну ситуацію після розпаду СРСР, тому виникланеобхідність подолати деформації етнонаціональної сфери. Потреба у формуваннісучасної стратегії етнополітичного розвитку зумовлена також іншими чинниками:суверенним існуванням України як демократичної держави з поліетнічним складомнаселення, її інтеграцію у європейське співтовариство та адаптацією правовихнорм етнонаціонального розвитку до міжнародних стандартів, активізацією участіетнічних спільнот у внутрішньому і зовнішньому житті країни. Нинішняетнополітична ситуація в Україні характеризується підвищенням ролінаціонального фактора в суспільстві, його тісної взаємодії з економічними,соціально-політичнимими та правовими процесами.
Українська держава має вікові традиції співіснуванняна її території представників різних народів. Натепер за даними перепису 2001р. на її тере-нах проживає 37541 700 українців, 8334 100 росіян, 103600 євреїв,275800 бі-лорусів, 2568600 молдован, 204600 болгар, 441100 поляків, 156000угорців, 151000 румунів, 248200 кримських татар, а також греки, казанськітатари, німці, грузини, всього більш як 100 різних національностей.Представники різних етносів є відповідними крмпонентами етнічної структурисуспільства: українська нація, що має статус титульної, яка дала назву державі,націона-льні меншини, корінні народи, мігранти та біженці. Згідно з новимипідхода-ми до етнонаціональної сфери поліетнічне суспільство має функціонуватияк цілісний організм, забезпечуючи рівноправ’я і задовольняючи специфічніін-тереси та потреби етносів і повністю долаючи будь-які привілеї на етнічномугрунті.
Один із пріоритетів державної етнополітики України –забезпечення через відповідне законодавство однакових можливостей для участігромадян, незалежно від їхгьої національності, в усіх сферах матеріального ідуховного життя, гарантії їх рівних прав і свобод, що створює оптимальнийбаланс інтересів етнічних спільнот. В «Декларації про державний суверінітетУкраїни» від 16 липня 1990 р. поняття «народ України» трактується як «громадяниРеспубліки усіх національностей». Їм гарантовано право вільногонаціонально-культурного розвитку, користування рідними мовами в різних сферахсуспільного життя, включаючи освіту, виробництво, одержання і розповсюдженняінформації. При цьому забезпечується національно-культурне відродженняукраїнського народу, його історичної свідомості і традицій,національно-етнографічних особливостей, функціонування української мови якдержавної в усіх сферах суспільного життя. «Декларацією прав національностей»від 1 листопада 1991 р. було створено правові засади для самоорганізаціїнаціональних меншин, прояву їхньої ініціативи та політичної активності. Вониотримали державні гарантії прав на сповідання своєї релігії, використаннянаціональної символіки, відзначення національних свят, на розвиток вільнихконтактів з історичною батьківщиною. Вже перші законодавчі акти Україниузгоджувались з положеннями Загальної Декларації прав меншин ООН та міжнароднихпактів про права і свободи особистості. Саме цим можна пояснити широкупідтримку не тільки українцями, а й етнічними групами проголошення незалежностіУкраїни. Про це свідчить аналіз підсумків Всеукраїнського референдуму 1 грудня1991 р., більш як 90 % учасників якого підтвердили Акт проголошеннянезалежності України, який відповідає інтересам усіх національностей, щоскладають народ України.
Закон України «Про національні меншини в Україні»,прийнятий Верховною Радою 25 червня 1992 р., ряд інших документів разом зКонституцією України гарантують забезпечення національним меншинам рівнихполітичних, економічних, соціальних та культурних прав. Зокрема, КонституцієюУкраїни гарантують забезпечення національним меншинам рівних політичних,економічних, соціальних та культурних прав. Зокрема, Конституція Українинаголошує: «Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, їїісторичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної,культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національнихменшин України». Визнавши українську мову державною, Конституція України (ст.10) водночас гарантує «вільний розвиток, використання і захист російської,інших мов національних меншин України». Закріплене Законом України пронаціональні меншини України право на національно-культурну автономію гарантуєкористування і навчання рідною мовою, вивчення рідної мови в державних закладахабо через національні культурні товариства, задоволення потреб у літературі,засобах масової інформації, створення національних культурних і навчальнихзакладів та будь-яку іншу діяльність, яка не суперечить чинному законодавству.В інших законах України «Про громадянство України» (1991р.), «Про освіту» (1992 р.), «Про біженців» (1997 р.) зафіксовано основнітенденції в державній етнополітиці.
Регулювання взаємодії держави з етнічними меншинами єнадзвичайно важливим чинником в утриманні оптимального балансу між прагненнямнаціонально-патріотичних сил до подальшого зміцнення української держави іпотужної хвилею етнічного відродження національних меншин, що характеризуєтьсяпоняттям «етнічний або етнополітичний ренесанс». Воно означає процесетнокультурного оновлення, розвиток специфічних рис етносів в нових умовах якунікального продукту загальносвітової цивілізації. Серед найхарактернішихнапрямів етнічного відродження національних меншин в Україні можна виділити:
-          утворення національнихгромадських, політичних, культурно-освітніх товариств. Нині їх діє близько450, 25 мають всеукраїнський статус, серед них «Партія мусульман України»,«Всеукраїнський єврейський конгрес», «Федерація греків», «Союз вірмен України»,«Союз німців Криму», «Російський рух» та ін.;
-          діяльністьхудожньо-мистецьких колективів. За попередніми підрахунками таких в Україніблизько 1200. Задовольняють культурні потреби національних меншин російськітеатри, Київський циганський театр «Ромен», угорський театр ім. Д. Іллешув Береговому Закарпатської області, польський фольклорний ансамбль «Яскулки»,німецький Камерний хор «Оранта», та ін. При національно-культурних товариствахдії 2,5 тис. колективів художньої самодіяльності, проводяться всеукраїнськіфестивалі мистецтв;
-          функціонування державнихшкіл з повним або частковим навчанням етнічними мовами; за даними Міністерстваосвіти і науки у 2002/2003 н.р. в Україні діяло 21100 загальноосвітніхнавчальних закладів; серед них з українською мовою навчання 16937 шкіл,російською – 1732, румунською – 94; угорською – 69; кримськотатарською – 13;молдовською – 9; польською – 4 та ін. Нині в Україні діє також 156 недільнихшкіл з вивченням ассирійської, гагацької, узбецької та інших мов, в якихнавчається близько 5 тис. учнів;
-          видання газет і журналів.Їх кількість сягала 188 видань на початок 2003 р.; радіомовлення длянаціональних меншин, яке ведуть, зокрема Закарпатська, Одеськаоблдержтелерадіокомпанії, а також Державна телерадіокомпанія «Крим» таНаціональна радіокомпанія України;
-          видання літератури моваминаціональних меншин; з цією метою у 1992 р. було утворено Головну редакціюлітератури мовами національних меншин. За час функціонування державноївидавничої мережі з випуску літератури етнічними мовами побачили світ близько500 різних видань, надрукованих понад шістдесятьма мовами.
Наведені приклади свідчать не лише про етнічневідродження меншин, а й про реалізацію їх прав в українській державі. У процесіетнополітичного ренесансу відбуваються дискусії навколо пошуку оптимальноїстратегії етнополітичного розвитку України. Національно-радикальні політичнісили: Конгрес Українських Націоналістів, Українська Національна Асамблея,Всеукраїнське об’єднання «Свобода» та інші виступають за побудову моноетнічноїдержави під гаслом «українська Україна», за особливі права корінно їнації.Національно-демократичні партії правової та центристської організації: НРУ,«Наша Україна», НДПУ та інші, розглядають Україну як національну державу збагатонаціональним складом населення. Національний характер держави при цьому ветнічному, а в державному значенні, використовує термін «українська політичнанація». Українська політична нація є спільністю вищого рівня ніж етнічнаукраїнська нація. Ядром її є українська титульна нація, яка дала назву державі.Водночас вона об’єднує навколо українців інші етнічні групи країни.
Реалізація цієї ідеї розглядається більшістюнауковців, державних діячів як процес консолідації, який забезпечує природніправа як українського етносу, так і національних меншин, формує єдинийзагальнодержавний інтерес у сфері економіки, політики, культури. Українськадержава виступає як загальнонародна, що захищає інтереси всії громадян,зберігає баланс інтересів, соціальну рівновагу і міжнаціональну злагоду.Формування української політичної нації збігається з бажанням неукраїнцівзберегти свою самобутність, із прагненням пов’язати своє життя з долеюукраїнської держави. Таким чином, прагнення зорієнтуватися на міжнародністандарти з урахуванням власного історичного досвіду дає можливість створитивласну оптимальну етнонаціональну модель українського суспільства з гармонієюміжетнічного співіснування, непорушністю державного сувернітету татериторіальної цілісності України.
Водночас, складність етнополітичних процесів,пов’язана як з минулим, так із недостатньою регуляторною діяльністю молодоїнезалежної української держави, політична нестабільність суспільства змушуютьшукати інші форми захисту інтересів національних меншин. Крімкультурно-національної автономії, гарантованої державою, останнім часомсуспільна думка звертається до ідеї національно-персональної автономії якнайпродуктивнішого засобу задоволення потреб різних етнічних груп. Спробувавреалізувати її уряд УНР, прийнявши Закон «Про національно-персональнуавтономію» 1918 р. Привертає увагу право відновлення національно-територіальниходиниць, що було реалізовано в УСРР 1920 – 30 -х рр. – національнихрайонів і національних сільських і селищних рад для етносів, що компактнопроживають за межами своєї держави, або з різних причин не можуть створитивласну державність. У країні компактно проживають 96% угорців в Закарпатськійобласті, 86% гагаузів в Одеській, 85% греків в Донецькій, 74% румунів уЧернівецькій і 22% у Закарпатській, 71% болгар та 45% молдаван в Одеськійобластях. Верховна Рада України виступає проти створеннянаціонально-територіальних формувань, оскількі це загрожує територіальнійцілісності країни і не відповідає її національним інтересам. Згідно зКонституцією Україн6а – унітарна держава. У той же час не слід ігноруватифеномен політизації етносів, які претендують на реальні механізми впливу щодоприйняття політичних рішень, участі у розділі влади, представництва в державнихі громадських установах. Завдання сучасної етнополітики – сприяти кожному ізнеукраїнських народів зайнятя в драбині національного пробудження той щабель,який би найбільше відповідав його потребам і водночас слугував зміцненню самостійноїУкраїнської держави. Забезпечення контретно-історичного підходу, поєднанняплюралізму та інтеграції є кращим національним варіантом етнополітики України.
Надзвичайно складною проблемою для українськогосуспільства стало відновлення прав депортованих народів. Українська державазобов’язалась вжити комплекс заходів щодо їх правової, соціально-політичної ікультурної реабілітації. Першочергова увага приділяється облаштуванню кримськихтатар – одного із найчисельніших депортованих народів. Постанови КабінетуМіністрів України «Про деякі питання, пов’язані з поверненням кримських татар уКримську АРСР» (1992 р.), «Про утворення Фонду депортованих народів Криму»(1992 р.), «Про утворення Республіканської комісії у справах депортованихнародів Криму» (1992 р.) та інші сприяли виділенню матеріальних та фінансовихресурсів на виконання програм економічного та соціально-культурногозабезпечення депортованих народів Криму.
На сьогодні в Криму, як вважають дослідники, існуєкримсько-татарська національно-персональна автономія: активно діє вертикальорганів національного самоврядування, яка включає Курултай (з’їзд), Меджліс(Центральний виконавчий орган), регіональні і сотні місцевих меджлісів у місцяхкомпактного проживання кримських татар. При президентові Україні діє радапредставників кримсько-татарського народу. Кримські татари обрані депутатамиВерховної Ради України, Верховної Ради Автономії Республіки Крим (один із них єїї віце-спікером), вони складають 12% депутатів місцевих рад. Три кримськихтатарина є членами уряду АРК. Під патронатом Меджлісу створенокримсько-татарські громадські організації, засоби масової інформації, мережунавчальних закладів, шкіл, класів з національною мовою або з двома моваминавчання, кримсько-татарський музично-драматичний театр, Республіканськукримсько-татарську бібліотеку ім. І.Гаспринського, творчі професійні ісамодіяльні колективи. Кримсько-татарська мова є однією з трьох офіційних мовАвтономної Республіки Крим. Попри гострі соціально-економічні проблеми,невирішеність питання забезпечення земельними наділами, більшість представниківетному, його політична еліта лояльно ставляться до української держави. Зодного боку такий напрям етнополітики дає змогу повною мірою релізувати татарамсвої національно-культурні інтереси, з другого – проголошує привілейованестановище порівняно з іншими етносами. За даними перепису кримські татаристановлять близько 12% населення республіки. Тому держава враховує інтересиінших депортованих народів національних меншин Криму. Наприклад, постійнозбільшується кількість недільних шкіл, факультетів вищих навчальних закладів звивчення болгарської, німецької, вірменської та грецької мов. Вони діють майжев кожному районному центрі автономії. Певні досягнення у здійсненні сучасноїетнополітики не заперечують сепаратистської тенденції окремих етносів. Нерідкопорушується питання про утворення територіальної автономії і відокремлення(русинство Закарпаття, Крим).
Ускладнення етнополітичної ситуації вимагає державногорегулювання міжетнічних стосунків і попередження конфліктів на етнічній основі.Безпосередньо за управління та контроль щодо проведення державної етнополітикивідповідає Державний комітет Україниу у справах національностей та міграції звідповідними управліннями і відділами обласних держадміністрацій. Його булостворено у 1996 р. після ліквідації відповідного міністерства. При КабінетіМіністрів діють Фонд розвитку національних меншин, Рада національно-культурнихтовариств України. Значну роль у справах нацменшин відіграє депутатська постійнакомісія Верховної Ради. Український фонд культури розробив спеціальну програму«Збереження і розвиток культур народів, які живуть на території України».Етнонаціональний аспект відбитий у «Комплексній програмі основних напрямів урозвитку культури до 2005 р.». Створення державних структур свідчить прозначення етнополітичного фактора для утвердження сувернітету України, побудовиправової демократичної держави. Також це є гарантом попередження будь-якихпроявів сепаратизму, екстремізму, усунення виявів дискримінації громадян занаціональною, релігійною або мовними ознаками, захист прав біженців таіммігрантів. Українська держава координує свої зусилля з етнополітики держав,для котрих етнічні меншини України виступають своєрідними діаспорами. Зокрема,у договорі між Україною і Польщею (травень 1992 р.) наголошується, що сторонидіють у відповідності до загальновизнаних міжнародних стандартів захисту правнаціональних меншостей. Договір про державу, співробітництво і партнерство міжукраїною і російською федерацією 31 травня 1997 р. містить положення про те, щообидві держави забезпечують захист етнічної, культурної, мовної і релігійноїсомобутності національних меншин на своїй території. Крім згаданих договорівУкраїни уклала ряд угод з питань співробітництва у цій сфері з Литвою, Латвією,Німеччиною та іншими країнами. Таким чином Українська держава об’єднуєвнутрішні і зовнішні аспекти етнополітики щодо національних меншин.
Негативно впливають на етнополітичні процеси в Україніполітична нестабільність суспільства, соціально-економічна і політична криза,використання проблем у сфері етнополітики різними політичними силами, якіштучно роздмухають етнорегіональні особливості у боротьбі за владу. Певнідержавні і політичні структури Росії, Румунії, Угорщини та інших країнстимулюють серед деяких національних меншин антиукраїнські настрої.
Україні вдалося уникнути гострих міжетнічнихконфліктів. Але підтримання міжнаціональної злагоди вимагає чималих зусиль, збоку держави – аналіз етнополітичної ситуації в сучасній Україні, прогнозуванняконфліктних ситуацій у національній сфері. На часі продовження законотворчоїроботи, бо не всі статті законів відповідають політичним реаліям. Фактичноігнорується той факт, що між українським етносом та етнічними меншинами існуютьзначні відмінності ціннісних орієнтацій та політичної структури, нерівність уполітичній, економічній, культурній сферах життєдіяльності. Не визначені правадесятків нечисельнних народностей (караїми, кримчаки). Не враховуєтьсяпоетапний розвиток національних меншин, етнонаціональний вимір етнічних меншинпродовжує зводитися до проблем культурництва. За роки незалежності не булазатверджена концепція державної національної політики, що негативно вплинуло нарозробку базової правової документації, виникло невизначеність держави в деякихпитаннях щодо захисту прав національних меншин. Водночас більшість складовихзгаданої концепції обгрунтувана в публікаціях багатьох науковців і політиків:О. Антонюка, В. Євнуха, І. Кураса, О. Майбороди,Л. Нагорної, М. Панчука та інших. Сучасна етнополітична ситуація вкраїні вимагає розробку і реалізацію етнонаціональної політики, яка б могларегулювати стосунки між українцями та етнонаціональними групами. Упереджуватиконфліктні ситуації в їхній взаємодії, створити умови для їхнього гармонійногопереспективного розвитку а складі української дежрави. Надзвичайно важливимчинником є утримання оптимального балансу між прагненням українськихнаціональних питріотичних сил до утвердження і потужною хвилею відродженнянаціональних меншин. Необхідно також активізувати зусилля усіх громадян Українинаколо спільних загальнодержавних інтересів, на збереження національного миру.
Видатні постаті:
Керівники українськоїЦентральної Ради, які сформували основні заходи її етнополітики:
М. Грушевський –голова української Центральної Ради;
В. Винниченко –голова Генерального Секретаріату, генеральний секретар внутрішніх справ;
С. Єфримов –генеральний секретар з міжнаціональних справ;
О. Шумський,М. Скрипник – анродні комісари освіти періоду «українізації» 20-х – 30-хрр. ХХ. ст.
Л. Каганович – Ісекретар ЦК КП(б)У у 1925 – 1927 рр., з 1947 р. – організатор проведеннякомпанії боротьби з «українським буржуазним націоналізмом» у повоєнний період;
М.С. Хрущов – Ісекретар ЦК КПРС з 1953 по 1964 рр., ініціатор боротьби з культом особиСталіна, демократичних реформ;
Л.І. Брежнєв –генеральний секретар ЦК УПРС з жовтня 1964 р. по листопад 1982 р. – провідниккурсу «злиття націй», фактично русифікації українців та інших народностей СРСР;
Л.М. Кравчук,Л.Д. Кучма, В.А. Ющенко – президенти незалежної України, фундаториконцепції державної ентополітики.
Хронологія головнихподій:
Основні документиукраїнської Центральної Ради, в яких містяться положення її етнополітики:
І УніверсалЦентральної Ради 10(23) червня 1917 р.
ІІ УніверсалЦентральної Ради 3(16) липня 1917 р.
ІІІ УніверсалЦентральної Ради 7(20) листопада 1917 р.
Проголошення УНР
Закон «Пронаціонально-персональну автономію УНР» від 9 січня 1018 р.
ІV універсалЦентральної Ради 9(22) січня 1918 р.
Проголошення УНРнаціональною державою.
29 квітня 1918 р. –розпуск Центральної Влади
Проголошеннягетьманату П. Скоропадського. Новий етап державної етнополітики.
22 січня 1919 р. –урочисте проголошення Акту злуки УНР та ЗУНР.
1 серпня 1923 р. –ВУЦВК та РНК УСРР ухвалили постанову «Про заходи щодо забезпеченнярівноправності мов і про сприяння розвиткові української мови».
Документи, в якихрозроблено основні заходи державної етнополітики сучасної України:
16 липня 1990 р. –Декларація про державний суверенітет УРСР.
24 серпня 1991 р. –Акт проголошення незалежності України.
1 листопада 1991 р. –Ухвала Верховною радою України «Декларації прав національностей України»
25 червня 1992 р. –Ухвала Верховною Радою України Закону «Про національні меншини України».
28 червня 1996 р. –Прийняття Верховною радою України Конституції України.

Література
1.  Грушевський М. ІсторіяУкраїни-Руси: У 12кн. К., 1991. Кн. 1,2,3,4.
2.  Аркас М. ІсторіяУкраїни-Руси. К., Вища школа 1991 – с. 6-11.
3.  Крип’якевич І.П. ІсторіяУкраїни – Львів, 1990.
4.  Апанович О. Розповіді прозапорозьких козаків. – К., 1991.
5.  ЄнциклопедіяУкраїнознавства. Мюнхен – Нью-Йорк, 1949.
6.  Історія України За ред.проф. Б.П. Ковальського. – К., Вища школа, 1998. – с.20-87.
7.  Толочко П. Київська Русь.– К., 1996 – 249с.
8.  Півторак Г. Українці:звідки ми і наша мова. – К., Наукова Думка, 1993 – 200с.
9.  Пономарьов. Етнічність таетнічна історія України: Курс лекцій. – К., Либідь, 1996 – 272с.
10.     Юрій М.Т. Етногенез таменталітет українського народу. – 2-е вид., доп. – К., Таксон, 1997 – 237с.
11.     Етнографія України: Навч.посібник / За ред. С.А. Макарчука. – Львів: Світ, 1994. – 520с.
12.     Історія України: Навч.посібник За ред. В.А.Смолія. – Київ., ВД “Альтернативи”, 1997.
13.     Національні процеси вУкраїні. Документи і матеріали. За ред. В.Ф. Панібудласки. – К. “Вища школа”,1997.