Антифеодальні виступи селян в Україні у другій половині XVI – першій половині XVII ст

Міністерство освіти України
Волинський державнийуніверситет імені Лесі Українки
Історичний факультет
                   Кафедра історії України
                   на правах рукопису
Лозовицька Наталія Миколаївна
Антифеодальні виступи селян на Україні у другій половині XVI–
 першій половині  XVIIст.
                                                                  Спеціальність: 7.030301 –
історія України
Робота на здобуття спеціалізації бакалавра
Науковий керівник
кандидат історичних наук, доцент
Шабала Ярослав Миколайович
/>Луцьк — 2001
Зміст
 
Вступ ….… .3
Розділ І. Становищеукраїнського селянства в складі
Речі Посполитої….… 8
1.1. Посилення феодального гніту….… .8
1.2.Дискримінація українського селянства у                  національних тарелігійних питаннях… 24
Розділ ІІ. Основні форми пасивногопротесту селян… .31
Розділ ІІІ. Участь селянствау козацько-селянських                        повстаннях….… 42
                   3.1. Виступи 90-х рр. ХVІ ст….… 42
                   3.2. Козацько-селянськіповстання 20-х рр. ХVІІ ст.52
                   3.3. Селянство уконфліктах 30-х рр. ХVІІ ст… 55
Висновки. ….… .66Список використаних  джерел ілітератури… .70ВСТУП
 
Актуальністьтеми зумовлена необхідністю більшґрунтовного дослідження теми на основі документальних джерел і потребоюдетальнішого висвітлення ряду аспектів проблеми, зокрема, слід чіткішевизначити характер і масштаби, форми пасивного опору селянства, дослідитиекономічне підґрунтя соціальних конфліктів, визначити соціальну природунайбільших повстань кінця ХVІ — 20 – 30 рр. ХVІІ ст.
Історіографіюдосліджуваної теми умовно можнаподілити на 2 групи:
1.              Узагальнюючі праці з історіїУкраїни. До них можна віднести   авторські праці Грушевського М. С.“Ілюстрована історія  України” [12], Субтельного О. “Історія України-Руси”[11], Зайцева Ю. “Історія України” [17] та ін., а також вузівські курси:“Історія України. Курс лекцій” [19], “Історія України: нове бачення” [20] та ін. Протеу цих працях дана тема висвітлена фрагментарно. Майже не акцентується увага напасивні форми опору селянства, козацько-селянські повстання подані схематично.Більше уваги селянським виступам у 1569 – 1648 рр. Приділено в “ІсторіїУкраїнської РСР” в 10 т. [21], “Українська національна революція” із серії“Україна крізь віки” [36]. У цих працях показується важке становище селянства,його боротьба проти польських і місцевих феодалів. Але, на мою думку, рядепізодів вимагають документальної аргументації, а окремі питання, зокрема, хідряду козацько-селянських повстань детальнішого висвітлення;
2.                  Спеціальні праці, в яких більшдетально   висвітлені різні аспекти досліджуваної теми. Зокрема, становищеселян в 2 половині   ХVІ ст. досліджують у своїх працях такі історики, якМарочкін В. П. “Антифеодальний і визвольний рух на Україні” [29], Поршнєв Б.“Феодализм и народные массы”[33], Легкий В. М. “КрестьянеУкраины в начальный период освободительной войны 1648 –1654 гг.” [26], Бойко І. «Селянство України в 2 половині ХVІ — 1половині  ХVІІ ст.” [5] та ін. Проблема козацько-селянських виступів вУкраїні в 2 половині ХVІ — 1 половині  ХVІІ ст.досліджував Антонович В. у працях  “Про козацькі часи на Україні” [2], “Короткаісторія козаччини” [1], Леп’явко С. А. в праці “Козацькі війни в ХVІ ст.в Україні” [27],           Щербак В. О. в праці “Антифеодальні рухи на Українінапередодні визвольної війни 1648 – 1654 рр.” [43] та ін.
Вивченнюданої проблеми на території Волині займалися такі дослідники, як Ткачук А. П.[38,39], Кіку І. О. [22] у статтях, які вміщені в збірках: “Минуле і сучаснеВолині: Проблеми джерелознавства”, “Архіви України”. В науковій періодиці,зокрема в “Українському історичному журналі” надрукована стаття Щербака В. О.“До питання про еволюцію класово-станової структури феодального суспільстваУкраїни” [45]. Велика кількість праць, у яких висвітлюється данатематика, видані ще за радянських часів. В них, на мою думку, простежуєтьсяоднобічний підхід до проблеми. Соціальні конфлікти вони висвітлювали уконтексті положення про класову боротьбу як рушійну силу історії. Автори дещоспрощено трактували причини класових протиріч, не вдаючись до аналізу їхекономічної основи. Важко погодитись із визначенням масових повстань кінця ХVІ — 1пол.  ХVІІ ст. як селянсько-козацьких. Виходячи з того, щорозпочинало ці конфлікти козацтво, яке і було організованою рушійною силою, тометою цих рухів був захист у першу чергу станових козацьких інтересів, аселянство приєднувалося до козаків, оскільки їх виступи були спрямовані протиспільного ворога — магнатів і шляхти, то ці повстання доцільніше трактувати яккозацько-селянські.
Сучаснідослідники намагаються більш ґрунтовно дослідити різні аспекти даної проблеми,залучивши ширше коло історичних джерел. У своїх працях вони детально аналізують економічні, політичні, соціальні, етнічні процеси, що мали місце вУкраїні у 1569 – 1648 рр. і у цьому контексті висвітлюють причини соціальнихконфліктів, визначають їх характер. Цікавими є регіональні дослідження, у якихавтори: показують перебіг повстань в окремих регіонах і населених пунктах,серія історичних портретів козацьких ватажків.
Предмет дослідження —антифеодальна боротьба українського селянства в 2половині ХVІ — 1 половині  ХVІІ ст. у різних її проявах і формах.
Об’єктдослідження — документи таматеріали, які характеризують соціально-економічне становище українськогоселянства у 2 половині ХVІ — 1 половині  ХVІІ ст., даютьінформацію про різні форми антифеодальної боротьби, висвітлюють перебігнайбільших соціальних конфліктів за участю селянства.
Хронологічнімежі — 1569 – 1648 рр. — періодперебування основної частини українських етнічних земель у складі РечіПосполитої (від часу її утворення до початку визвольної війни українськогонароду середини ХVІІ ст.).
Територіальнімежі — українські землі, що перебувалиу 1569 – 1648 рр. у складі Речі Посполитої (Волинь, Холмщина, Підляшшя,Галичина, Поділля, Київщина, Брацлавщина, Чернігівщина).
Метароботи — на основі вивчення тааналізу різноманітних джерел, спеціальної літератури, дослідити історичніпередумови соціальних конфліктів за участю українського селянства, визначити їххарактер, показати найбільш характерні форми опору проти посилення феодального,національного, релігійного гноблення з боку Речі Посполитої.
Завдання:
1.              Показати важке становище українськогоселянства в умовах польсько-шляхетського поневолення.
2.              Визначити основні причинисоціальних конфліктів за участю українського селянства.
3.              Проаналізувати основні формисоціального опору селянства.
4.              Визначити причини, характер тапоказати перебіг найбільших повстань в ХVІ ст. — 20 – 30-хрр. ХVІІ ст.
5.              Показати їх наслідки таісторичне значення.
Практичнезначення роботи. Матеріалибакалаврського дослідження можуть бути використані при висвітленні даної темина уроках історії в школі, для більш детального вивчення проблеми в межахвузівського курсу історії України, у краєзнавчій роботі.
Джерельнабаза дослідження. Основуджерельної бази бакалаврської роботи склали опубліковані збірники документів іматеріалів, які висвітлюють різні аспекти досліджуваної проблеми. Так, важкестановище українського селянства в умовах феодального поневолення, різні формийого соціального опору ілюструють документи, вміщені у збірнику “Селянський рухна Україні 1569 –1647 рр.” [35]. Хід козацько-селянських повстань в ХVІ — 1половині  ХVІІ ст. висвітлюють документи збірників: “ВоссоединениеУкраины с Россией” [8], “Документи з російських архівів з історії України”[15], “Україна перед визвольною війною 1648 –  1654 рр.” [40].
Документи,вміщені у цих збірниках, умовно можна поділити на такі групи:
1)              документи, створені вканцеляріях судово-адміністративних установ. Це —  скарги власників надержавців з приводу вчинення за час оренди маєтків зловживань; на ін. шляхтичівза невидачу селян-втікачів; на селян за різні прояви протесту, за виключенняпідданих; судові позови; декрети, апеляції різного змісту;
2)              матеріали сеймового походження;конституції вольних сеймів, промови, постанови;
3)              листи польських короннихгетьманів, інших воєнних начальників, листи і універсали козацьких ватажків,військові реляції, звіти польських комісарів;
4)              документи, що вийшли зкоролівської канцелярії. Це декрети, листи, мандати по скаргах селянкоролівщини; універсали;
5)              фіскальні документи — витяги зпоборних реєстрів та люстрацій з відомостями про масштаби міграції населення.
Структура роботи.Робота складається з вступу, трьох розділів, висновків, списку використанихджерел та літератури.
 
Розділ І. СТАНОВИЩЕ УКРАЇНСЬКОГО СЕЛЯНСТВА В СКЛАДІ РЕЧІПОСПОЛИТОЇ
1.1. Посилення феодального гніту.
Внаслідоклюблінської унії 1569 р. Велике князівство  Литовське і Польща  об’єдналися вєдину державу під назвою Річ Посполита. За цією   унією до складу РечіПосполитої входили такі українські землі: Галичина з Холмщиною і частиноюПоділля, воєводство Волинське, Брацлавське і Київське, Чернігівщина (увійшла напочатку ХVІІ ст.). На цих землях було встановлено польське право назміну литовському, за яким права українського селянства ще більше утискались,тобто збільшився феодальний і національний гніт не тільки в селах, а й по всійУкраїні.
Удругій половині ХVІ ст. посилився тиск феодалів на селянство України.В цей час в основному закінчився процес покріпачення. Пани не тільки позбавилиселян можливості переходу, а й на свій розсуд почали розпоряджатися їхніхмайном і навіть життям. Польський письменник Фрич-Моджевський писав з цьогоприводу: “Шляхта вважає селян і всіх плебеїв собаками”. За словами іншогосучасника, пани “мають над ним (селянином) право життя і смерті… часто велятьїх нізащо немилосердно мордувати, іноді навіть вішають без жодної причини,убивають, не несучи за це ніякої кари”. Познанський воєвода ХристофорОпалінський в сатиричному творі (1650 р.) писав уже після початку Хмельниччини,що шляхта своїми утисками “викликала виступи Павлюків, Мул і Наливайок" іщо “бог карає Польщу понад усе за селян та й далі буде карати, якщо ти, поляче,не схаменешся” [10; 193].
Антоновичзазначає, що “… Польське право за Люблінською  унією введено у всьому великомуЛитовському князівстві і в руських землях, і для всіх зробилося вонообов’язковим.
Цеправо найбільше відбивалося на стані селян. Треба зауважити, що у великомукнязівстві Литовському селян-кріпаків не було. Мало не 9/10 селян приЛитовському устрої були зовсім вільні… коли ж заведено польське право,свободу селян скасовано. Польське право щодо селян було жорстке...” [2; 25,26].
НаУкраїні виник ряд нових величезних маєтків. За “Описом землі Волинської 1528року”, наприклад, у цьому воєводстві нараховувалося понад 430 шляхетських імагнатських родин, яким належали майже всі земельні багатства Волині. А на 1629р. у Волинському воєводстві 37 магнатів володіли 79584 димами, тобто ¾всіх селянських господарств [18, 152].
Земельнібагатства магнатів зростали за рахунок успадкування, купівлі або захопленнямаєтків, шлюбів, залюднення і освоєння окраїнних територій, пожалувань великихкнязів Литовських і королів польських.
Найбільшівоєводства Речі Посполитої кінця ХVІ — 1 пол. ХVІІ ст. фактичноподілили між собою наймогутніші магнати: Волинь належала Острозьким іЗаславським, Київщина — Вишневецьким і Збаразьким.
Найчастішевеликокнязівські й королівські грамоти видавалися вже на захоплені землі. Такбуло, зокрема, у 1553 р. з князем Ф. Пронським, який заволодів селамиЧернеч-Городок, Казиничі, Бруховичі, Колки Луцького повіту, з Т. Хоткевичем,котрий привласнив волинські села Борки, Жилиці, Костевичі, Турію, Бортники,Кобовлю і Самки з усіма людьми та їх майном. Про масовий характер загарбанняземель феодалами, у тому числі шляхтою, в 2 пол. ХVІ ст. свідчитьбагато фактів [18; 153].
Грушевськийпише: “Земля тепер уся вважається панською: панам продано селян з землею, акотрі землі не були ще віддані панам на вічність, то такі різним панамвіддавались у державу (звалися такі пани державцями й старостами), вони тимиселянами так само рядили. Як пани-дідичі своїми підданими — “кріпаками”. Могливід селянина, або, як вони його тоді називали, від “холопа”, землю відібрати,відібрати землю разом з селянином чи нарізно іншому панові продати, могли напідданих накладати всякі роботи, датки й чинши (грошові податки), й справдінакладали все нові та нові”.
Особливошвидко зростало феодальне землеволодіння після Люблінської унії 1569 р., колиПольща загарбала Волинь, Київщину й Брацлавщину. На ці землі накинулись магнатиЗамойські, Струсі, Жолковські, Калиновські, Конєцпольські, Потоцькі, середня йдрібна шляхта; не відставало від них і католицьке духовенство. Захопленняземель активізувалося після  сеймової постанови 1590 р. про роздачу “пустель,що лежать за Білою Церквою”. “Пустелями” ця постанова лицемірно називалатериторію, давно вже заселену селянами й козаками. Польське і українськепанство силою зброї привласнювало селянські та козацькі землі. Таким способомСтрусь став господарем майже усього сейму  Тікича [18;153].
Заслуговуєна увагу той факт, що, інкорпорувавши українські землі до складу своєї держави,польська політична еліта зробила все можливе, щоб запобігти розвиткунаціональної самосвідомості в українських князів, магнатів і шляхти, а відтак —зародженню і їхніх колах державної ідеї. Так, вона відмовилась від юридичноговизнання панівного стану українського суспільства як “народу руського” (втогочасному уявленні саме тільки шляхта становила  “народ політичний”). Якщо вакті польсько-литовської унії серед народів Великого князівства Литовського,поряд з “литовським і лежуцьким, згадується руський (у розумінні білоруський),то реституційні Київський і Волинський привілеї, промовляючи про шляхтуКиївщини, Волині і Брацлавщини, старанно уникають вживання поняття “народруський”, вдаючись натомість до нечіткої, розпливчастої термінології — “стани”цих провінцій. Ще одна сторона уній полягала в тому, що “міські справимагдебурзького права” в українських містах мали вестися “письмом польським івідповідно до звичаю коронного” [40; 23].
Величезніземельні простори захопили магнати на Брацлавщині. В  1629 р. в Брацлавськомувоєводстві 18 магнатам належало 80 усіх селянських і міщанських дворів.
Невпиннозбільшувалося церковне землеволодіння. В ХVІ — 1 половині  ХVІІ ст.найбільшим церковним землевласником на Україні був Києво-Печерський монастир,якому належала велика кількість маєтків мало не по усій території України зрізними угіддями: орними землями і лісами, “пустовщинами”, луками, бортами,ставами тощо. Після Брестської церковної унії 1596 р. почало зростатиземлеволодіння уніатської церкви. Багато земель мала й католицька церква. Лишеу Волинському воєводстві вона на рубежі ХVІ —ХVІІ ст.володіла 2094 димами. [8;180].
Внаслідокрозширення фільваркового господарства, з одного боку, і безперервного процесуосвоєння окраїн, з другого, набагато зросла площа оброблюваних земель. Сільськегосподарство поширювалося на нові місцевості Східного поділля, південну частину Київщини й Лівобережжя, на Слобожанщину. Проте розвиток окремих галузеййого був неоднаковий в різних районах. Так, район найбільш розвинутогоземлеробства становили Белське воєводство, Холмська земля, частково Галичина,густозаселені місцевості з найбільшою кількістю міст, далі йшли Західне Поділляй Волинь. Тут панувало трипілля, поширювалося застосування добрива (гною тапопелу), головним чином у великих і середніх маєтках. Причому удобрені ґрунти,як видно з Литовського статуту 1529 р., коштували вдвоє дорожче від неудобрених. У степових районах, навпаки, ще довго зберігався переліг, а вПоліссі, в тому числі й на Лівобережжі, подекуди зустрічалося й вирубнеземлеробство.
Основнимзнаряддям обробітку ґрунту залишався великий дерев’яний плуг з “залізом”, уякий впрягали, залежно від характеру ґрунту від двох до шести пар волів. Такіплуги застосовувалися як у феодальних маєтках, так і в селянськихгосподарствах.
Якщов документах ХVІ — 1 половини  ХVІІ ст. про плугиє багато відомостей, то про мотики та сапи — дуже мало. Згадуваний вже шляхтичЯ. Вербовецький захопив не тільки плуги залізні, а й 3 мотики, куплені по шістьгрошів литовських. Саме ціна цього знаряддя говорить про його примітивність. У1644 р. шляхтич Бліновський скаржився до Володимирського повітового земельногосуду, що магнат Сапєга, наїхавши на с. Сікуни, побив його підданих у полі,“полік” ярма та сохи. У 1608 р. чинші Кирилівського монастиря захопили в маєткуСоколовського під Києвом 4 волів.
Асортиментсільськогосподарських культур був таким же обмеженим, як і раніше, а сорти їх —низьковрожайними. Хоч основною культурою залишалося жито, підвищувалась рольпшениці, вирощуваної здебільшого в панських господарствах і значною міроюпризначеної на продаж; ціна її весь час зростала. В зв’язку з розвиткомброварства, розширялися значні площі ячменю [].
Найбільшрентабельною культурою була пшениця. Ціна на неї, як правло, була майже вдвоєвища за ціну на жито [5;57].
Урожайністьв селянських господарствах при нормальних і навіть сприятливих умовах: жита сам— три, сам – п’ять, пшениці — трохи вище. До того ж часті неврожаї дуженегативно позначались на селянському господарстві. У фільварках, особливовеликих, урожайність була вищою порівняно з селянським господарством.
Напротивагу цьому Бойко зазначає, що “в літературі існує думка, що в селянськомугосподарстві врожайність була вища, ніж у феодалів, що пояснюється і кращимобробітком селянами свого наділу, і кращим угноєнням [5;60].
Головнимитехнічними культурами, як і раніше, залишалися льон і коноплі. Підвищувалосяекономічне значення хмелю та винограду. В ряді місцевостей, здебільшого уПодільському, Брацлавському (в північній частині) і Волинському воєводствах,закладалися спеціальні хмільники. Що ж до винограду, то, за словами М. Литвина,цю культуру знали в багатьох місцях, зокрема на Київщині. [18, 154].
Городий сади були у всіх селах і містах. У фільваркових господарствах в кінці ХVІ — 1пол. ХVІІ ст. вирощували капусту, цибулю, часник, буряки, моркву,ріпу, редьку, боби, огірки, мак, салат, пастернак, подекуди дині, солодкийіндійський корінь.
Помітніуспіхи спостерігалися в тваринництві, переважно на Київщині, Волині,Брацлавщині, Поділлі й Чернігово-Сіверщині, де розводили головним чином великурогату худобу і свиней. В гірських районах Галичини, Буковини й Закарпаттяосновну галузь тваринництва становило вівчарство. У передстепових і степовихрайонах, в тому числі, на Слобожанщині, значного розвитку досягло табуннеконярство. За Дніпровськими порогами зростало число козацьких зимівників —скотарських господарств [5,67].
Уфільварках дедалі більше волів ставили на відгодівлю. У приміських маєткахпоширеним було молочне тваринництво, розведення породистих коней та овець.Трохи відставало птахівництво, однак, у 1 пол. ХVІІ ст. уфільварках зустрічалися спеціальні пташники для гусей, курей, качок, індиків.
Слідвідзначити також рибництво, переважно у фільварках. Найбільше рибних ставківзустрічалося на Поділлі, у Галичині, на Волині, а також у Південній Київщині.Наскільки рибництво було розвинуте, свідчить, зокрема, існування професіїгробарів, які наймалися копати стави і споруджувати греблі.
Характерноюособливістю рибного господарства було те, що воно являло складову частинусільського господарства того часу і основним працівником на рибних промислах,як і в землеробстві, був закріплений селянин. На цих промислах працювали, якправило, малоземельні селяни- городники, підсусідники тощо [5; 73].
Порядз традиційним бортництвом, поширеним на Поліссі й частково в Карпатах,розвивалося пасічне бджільництво, особливо, в лісостепових районах. На Поліссі,в Північній Київщині, на Чернігівщині й Волині чимала частина продуктивноїренти припадало на мед  і віск. Продукт бджільництва посідали значне місце векспорті.
УЛитичівському старостві в 1566 р. тільки на території замку було 1600 пнів, уСколі — 860 пнів. В інвестарі Староконстянтинівських маєтків Острозького за1615 р. зареєстровано такі пасіки: коло містечка Сушениця 148 пнів, у С.Нападниця — 91, у фільварку Корчівці — 56, у фільварку Чусіле — 90 пнів. Умаєтку Львівської єпіскопії тільки поблизу Львова налічувалося 290 бортей і 120пнів; Галицькому замку в 1565 р. належали 70 пнів [5; 70-71].
Невтратили економічного значення й мисливські промисли, поширені в польних,гірських, передстепових і степових районах. Хутром, особливо бобровим ікуничим, сплачували натуральну данину, одночасно воно становило серйозну статтюекспорту в Західноєвропейські країни, Молдавію і Туреччину.
Середремесел, поширених на селі, помітне місце посідало ткацтво: виробництво полотна,простих селянських сукон, плахт, килимів, ковдр, хусток, рушників, ряден. Те жсаме можна сказати й про гончарство. Сільські ремісники, ткачі, шевці, кравці,гончарі, колісники, бондарі, грибарі, лимарі — виготовляли продукцію як назамовника, так і на ринок.
Усільських місцевостях, а також у передмістях і містах існували промисловіпідприємства для переробки зерна на борошно, крупи, горілку, пиво. Магнати ішляхта багато будували млинів, оскільки млинарство стало джерелом доходів. 1569 року в старостах Руського воєводства діяло 2 тисячі млинів.
Тодіж почали з’являтися великі водяні млини — це своєрідні підприємства-комбінати.Млин під Салоком в 1565 р. давав змогу молотити зерно на борошно, вироблятисукно (валюші), різати колоди на дошки (тартак). У такому млині вже існував,хоч і нечітко окреслений, технічний поділ праці [9; 194].
Розвитокфільваркового господарства уже на середину ХVІ ст. привів досерйозних змін у становищі значної частини селянства. Внаслідок посиленняексплуатації селян і загарбання їхніх земель зростала кількість зубожілих,недієздатних виробників; тим часом змінювалися зв’язки панського господарства звнутрішнім і зовнішнім ринками. Панівний клас шукав шляхів збільшення доходіввід своїх маєтків, насамперед за рахунок експлуатації с5елянства. Аграрнареформа 1557 р. великого князя Литовського і короля польського Сигізмунда ІІАвгуста, відома під назвою “Устава на волоки” мала на меті вирішити це питання [5; 7].
Реформупроводили у великокнязівських володіннях на території Литви, Західної Білорусіїі, частково, на Україні — в Кременецькому повіті, Ратенському і Ковельськомустароствах на Волині (завершилася вона близько 1570 р.).
Спеціальнопризначені ревізори повинні були переміряти землі у всіх великокнязівськихмаєтках, як великокнязівські, так і селянські, і поділити їх на волоки —ділянки площею приблизно 20 – 25 га. В “Уставі” підкреслювалося, що метареформи — заведення фільварків “при… замках і дворах наших”, тобтовеликокнязівських [18; 155].
Підфільварок відводили кращі землі, причому так, щоб була одна велика площа; підселянські волоки — гірші на окраїні маєтку (в таких випадках селяни мусилипереносити свої двори на призначене місце). Кожному селянському дворувиділялося, як правило, три смуги, кожна площею 10 – 11 моргів, — по одній втрьох різних полях, що дорівнювало в цілому волоці. Таким чином примусововпроваджувалася трипільна система землеробства. В тому разі, коли одна родинане могла обробити певну волоку й відбувати з неї всі повинності, дозволялося двомродинам брати в користування одну волоку й розподіляти повинності порівну [9; 196].
Селянинміг прийняти виділену йому волоку або не прийняти. В останньому випадку, вжебез землі, він міг прийти в іншу великокнязівську волость, у володіння іншогофеодала чи до міста. Прийнявши ж волоку, він прикріплявся до неї як до наділу,а якщо тікав, то “тая земля зо всім домовством передавалася іншій особі,збіглого  ж адміністрація маєтку (війт і урядник) мусили шукати [18; 55].
Орніземлі й луки кожного двору вимірювалися й записувалися в інвентар (реєстр).Розселяти свій наділ селянин не мав права.
“Волокастановила ту одиницю, з якої селянський двір мусив виконувати всі феодальніповинності. Для обробітку однієї волоки у фільварку притягувалися селяни з семиволок. Причому кожна селянська волока повинна була відробити два дні панщини натиждень, інакше кажучи, для обробітку однієї волоки у фільварку передбачалосячотирнадцять панщинних днів на тиждень. А там, де не було панщини, селянинмусив сплатити 30 грошів на рік. Крім того, всі селяни сплачували річний чинш усередньому по 12 грошів з волоки, давати данину продуктами вартістю у 18грошів. Нарешті, вони відбували додаткову панщину — толоки й ґвалти(позачергові спішні роботи, не пов’язані в перші часи після впровадженняреформи з працею на полі), зцінені в 22  гроші. Таким чином, із 82 грошів,сплачуваних на рік з волоки,  залежний селянин віддавав на феодала у форміпанщини 52 гроші (63 % ), данини — 18 грошів (32 %) і ще 12 грошів чинши (15 %)[18;156].
Панщина,отже, ставилася на перше місце. Разом з тим “Устава на волоки” узаконюваластарі повинності: мостову, підводну, сторожову (охорону великокнязівськихдворів і замків).
“Уставана волоки” значно обмежила права  переходу селян. Щоб забезпечити шляхту збіжжямна експорт до Європи, “Устава” встановлювала для селян низку натуральнихповинностей. “Путні” бояри та “панцерні слуги” діставали по 2 волоки, селяни,незалежно від того, скільки в них раніше було землі — одну волоку на дворище.Спочатку волоки встановлювалися на державних землях, а потім і на панських.Перші волочні переміри проведено в Білій Русі та Поліссі, потім — на Волинінаприкінці ХVІ ст., на Київщині ще пізніше.
Водночасбуло зроблено обміри всіх великокнязівських лісів (складено карти, введеноспеціальну службу на чолі з лісничими. Селяни позбавлялися права користуватисьлісами: їм дозволялось тільки збирати хмиз і гриби.
Аграрнареформа 1557 р. прикріпила селян до наділів, тобто до великокнязівськоївласності, і повністю позбавила їх земель та права їх придбання. Селяни, отже,перетворювалися на кріпаків і мусили відбувати панщину, яка стала головнимспособом експлуатації, дедалі жорстокішої. Так, в 1 половині  ХVІІ ст.на ґвалти і толоки стали притягувати всіх працездатних членів селянської родини,до того ж на невизначений час і для непередбачених правилами робіт, наприкладна жнива [5;8].
Господарськаініціатива селянина і право розпоряджатися своїм доходом були поступово зведенідо мінімуму, бо він більшу частину робочого часу мусив витрачати на панщинніроботи у фільварку та виконання інших повинностей.
Реформазавдала удару общинній організації селян: тепер не колектив (община), аселянська родина протистояла феодалові, якого представляла призначена нимадміністрація.
Аграрнареформа 1557 р. мала реакційний характер. Разом з тим значення її необмежувалося великокнязівськими маєтками. Процес втягування усіх феодалів утоварно-грошові відносини спонукав їх реорганізувати своє господарство заволочною системою, яка давала їм більші можливості для розширення власноїземельної площі й покріпачення селянина. Перехід феодалів до цієї системитривав приблизно до середини ХVІІ ст. Отже, “Устава на волоки” малазагальнодержавне значення. Викликана  розвитком фільваркового господарства,вона, в свою чергу, стала поштовхом для дальшого його зростання.
Сучасникипри характеристиці економічного життя Речі Посполитої часто вказували на факт,який їм здавався головним і яким вони пояснювали різні явища також у сферісоціальних і політичних відносин: панство дедалі більше охоплював потяг дорозкоші. Воно прагнуло придбати якнайбільше різноманітних і дорогих виробівміського вітчизняного і закордонного ремесла, перебудовувало свій громадськийта приватний побут. Потреби його розширялися в міру того, як на ринкуз’являлися нові товари. “Боже мій, яка розкіш проникла в цю державу! — писаввідомий політичний діяч Петро Скарга (1536 – 1612 рр.) — всі, від великого домалого, відкинули святу поміркованість… рідко який пан не в шовках, безшестерні коней, без лівреї (на слугах)”. А щоб одержати гроші для задоволеннясвоїх примх, пани зверталися до господарства. Розвитку його сприяли зміни всуспільному становищі основної маси феодалів: шляхетство звільнилося відобов’язку відбувати військову службу (місце “рицарства” заступали найманівійська) й ставало “сільськими господарями”. Приблизно через сто років післятого, як почався цей процес, польський публіцист С. Старовольський (1588 –1656) писав: “За старих часів вважалося обов’язком селянина обробляти землю, акупця займатися міськими справами. Шляхтич же віддавався рицарській справі йбезперервно воював. Тепер у нас немає вояків,… зате є корчмарі, гендлярі іпосередники. Найбільшим подвигом у нас вважається знати дорогу, якою женутьбичків з маєтку до Гданська, бо всі заможніші торгують волами, кіньми, вином,медом,… рибою,… всяким хлібом… Все, що їх піддані мають у себе дляпродажу, вони наказують нести на панський двір, скуповують по самих низькихцінах і відправляють до міста… Туди ж вони посилають і свої продукти.”Звичайно, пани відправляли на ринок і натуральні данини, скуповували з цією жметою у селян різні продукти, однак головна увага власників великих і середніхфільварків зверталася на виробництво товарної продукції в самому панськомугосподарстві [8;157].
Власникифільварків з розвиненим землеробством з своїм двором і челяддю могли спожитилише порівняно невелику частину зібраного збіжжя, решта ж ішла на ринок учистому або переробленому виді. З фільварків на ринки відправлялися великівалки з різним зерном. При цьому окремі пани виручали значні суми грошей. Так,у 1637 р. канівський  староста Харлемський за контрактом, укладеним на поставкудо Гданська 150 лаштів жита, мав одержати 5 тис. злотих. Княгиня К. Радзівіллза відправлений у 1642 році з своїх українських фільварків до Гданська і Торунятранспорт (81 лашт пшениці, 121 лашт гречки й 21 камінь) воску мала одержати13058 злотих. Відзначимо, що 26 % цієї суми витрачалося на транспортування [5;123].
Приблизнотака ж картина спостерігалася у тваринництві. Велику рогату худобу гнали навнутрішні і зовнішні ринки. Великі прибутки давали кінські заводи, щозустрічалися в окремих фільварках. У табунному конярстві вже помічалися спробиполіпшувати коней. У деяких фільварках почали закладати й кінські заводи. Конейпродавали здебільшого для потреб війська.
Частинапродукції фільваркового господарства перероблялася на місці.
Розвитокфільваркового господарства призводив до обезземелення селян і воднораз — дозміцнення позицій середнього й, особливо, великого (магнатського)землеволодіння.
НаЗахідній Україні селянське малоземелля зростало швидше. Так, у ХV — 1половині  ХVІ ст. дієздатні селяни, кмети, ще становили величезнубільшість селянства і користувалися наділами в розмірі лана (20 – 25 га), не рахуючипасовиськ, лук тощо, а вже в 2 половині ХVІ ст. став півваловий наділ.
Цейпроцес, однак, відбувався нерівномірно. У Снятинському старостві Руськоговоєводства, наприклад, як відомо з люстрації 1565 р., в 10 селах (усього їхбуло 14) 63,9 % кметів користувалися приблизно повнолановими наділами, а 36,1 %— півлановими. Снятинське староство, розташоване в економічно відсталому районі(селяни в 4 селах, що не входили до числа згаданих 10, займалися здебільшоговівчарством), мало один невеликий фільварок. За городників тут було менше 3 %.У Городокському старостві, поблизу Львова, в центрі Руського воєводства, було 5фільварків, і кмети мали тільки півланові наділи.  Загородників тамналічувалося вже 19,6 %. У Летянському старостві, де було 3 фільварки, в 1565р. 75 % кметів мали фактично по півлана, а за городники й комірники становили22 %.
Зменшенняселянських наділів і втрата їх залежали від степеня розвитку фільварковогогосподарства в даному районі.  Загалом у королівщинах (державних маєтках) Руськогой Белзького воєводства селянське землекористування в 60-х рр. ХVІ ст.виглядало так: 47,5 % кметів мало пів ланові наділи. Всіх же селян зпівлановими та більшими наділами було понад 56 %. Приблизно 25 % кметівкористувалося наділами в ¼ лана, а 6,3 % (5,5 % усіх селян) — меншими¼ лана [8;159].
Величезнабільшість за городників не мала польових земель, а тільки городи — присадибніділянки різного розміру. Загородники не сплачували чиншу, але давали “повозне”трохи більше тих селян, що “сиділи на 1/16 лана”. Часто халупники за своїммайновим становищем наближалися до за городників. У найгіршому становищіперебували комірники, що не мали навіть власного житла, хоч дехто з них мавхудобу.
Загородники,халупники, комірники й підсусідники становили найбільшу частину сільськогонаселення.
Захопленняфеодалами селянських земель привело до таких наслідків: в половині  ХVІІ ст.на українських землях під владою Польщі лише до 15 % кметів мали наділи більшепівлана, а близько 33 % — півлана, до 20 % — менше чверті лана. На землях, якіперебували до Люблінської унії 1659 р. в складі Великого князівстваЛитовського, цей процес відбувався в тому ж напрямі. Так, тільки за 1570 – 1583рр. у Кременецькому, Володимирському й Луцькому повітах Волинського воєводствачисло селянських ланів зменшилось на 138 [5;217].
Одночасноз скороченням селянського землекористування зростала експлуатація селян імінялося співвідношення різних форм ренти залежно від галузі господарства,переважаючої в тій чи іншій місцевості. Причому навіть в межах одного селакартина селянських повинностей була строката. Характер повинності великою міроюзалежав від рівня та характеру сільськогосподарського виробництва. Так, у  1половині  ХVІІ ст. в Сокальському старостві (Руське воєводство), тобтов районі розвинутого землеробства, селяни відбували панщину протягом трьох днівна тиждень від чверті лану,  сплачували чинши по золотому від лану й приносилипо два корця вівса — данину. Городники працювали в панському господарстві водних випадках два, а в інших — три, чотири, п’ять і навіть шість днів натиждень (залежно від пори року), крім того, сплачували чинш. Тут перше місцепосідала панщина. Таке в цілому становище спостерігалося у Волинськомувоєводстві і на Поділлі. А в південних районах того ж Руського воєводства, дене було (або було мало) фільварків, на першому місці стояли натуральні данини [18;160].
Особливоюформою експлуатації населення були поміщицькі оренди. Суть оренди полягала втому, що пан заявляв своє право на монополію деяких видів виробництва у своїхмаєтках і віддавав їх в оренду за гроші. Орендар, який заорендував якусьділянку господарства мав право її організувати за власним розсудом,встановлювати ціни на продукти та інше. [5;56].
Увідносно малоземельному Брацлавському воєводстві (особливо в східній йогосмузі), де переважали тваринництво та промисли і значна частина селян сиділа“на слободах”, а фільварки лише починали розвиватися, головною формою рентибули поволовщина, вепрівщина, данини баранами і медом. Тільки в тих свободах, девже минули пільгові роки, селян примушували відбувати “толоку” кілька днів нарік.
Дужерізноманітними були повинності на Київщині, краї, великому за своїми просторамиі неоднорідному за географічними умовами, який до того ж пережинав інтенсивнународну колонізацію і наступ феодалів. Тут панство захопило майже 2/3 найкращихземель, заснувало багато маєтків і почало впроваджувати панщину. Однакземлеробство в цій місцевості ще не встигло розвинутися і головною формою рентибули данини та частково й чинши.
ЛівобережнаУкраїна розділялася на 2 частина — північну (Чернігівщину) й південну (пізнішеПолтавщину), кожна з яких мала своє економічне обличчя: Чернігівщина, щовходила до складу Російської держави й на початку ХVІІ ст. булазахоплена Річчю Посполитою, являла собою край лісів з їх багатою фауною, сірихґрунтів, особливо придатних для вирощування льону й конопель. Повинності селянстановили головним чином данини і чинши.
НаПівденному Лівобережжі, особливо степовій його частині, освоєння якоїпочиналося, землеробство ще не встигло розвинутися, відносно мало  було йфільварків, у господарстві велике місце займало тваринництво та промисли,наприклад, мисливство й селітроваріння. Тут залежні селяни платили головнимчином натуральну данину і також чинши.
Отже,панщина переважала в районах розвинутого землеробства і поширення фільварковогогосподарства.
Кількістьповинностей селян постійно зростала, особливо з того часу, коли шляхта перейшлана фільваркову систему господарювання, але основне місце займала панщина. У1640-ві роки панщина досягла вже 5 – 6 днів на тиждень. У с. Байбичах на Волиніселяни, що мали повний лан, відробляли щоденно панщину і, крім того, несли ще йварту; жнива і на косовицю йшло по два – три робітники від двору; крім того,селянин був зобов’язаний дати панові чотири маці (четверті) вівса, чотирьохпівнів, одну курку, одну гуску, півкопи яєць та сплатити чиншу 1 злотий і 16,5грошей. З півлану селянин працював п’ять днів і давав половину того, що збиравз цілого лану. Загородники працювали по три дні, давали чиншу півзлотого і подва півні [24;19 — 20].
Панствовсіляко намагалося збільшити доходи від маєтків.
Продуктивністьпраці у фільварковому господарстві феодально-залежного селянина, незацікавленого в ній особисто, була низькою. Це ставило феодалів Речі Посполитоїв невигідні умови на західноєвропейських ринках. Щоб компенсував ати відповіднівитрати, пани весь час посилювати експлуатацію селян, тим самим дедалі більшерозорюючи їх. У 1616 р., описуючи Кременецьке староство, королівські ревізоризазначили, що піддані с. Міцовців (воно ж городище) раніше сплачували чинш,давали овес, курей, яйця, медову десятину, двадцяти ну від баранів і кабанів,кожний третій рік поволовщину, а нині таке убозтво”, що крім робіт у фільварку,з них нема чого взяти. Отже, у фільварках стали з’являтися зворотні сторонинадмірної експлуатації селян [8;161].
Умаєтках поступово збільшувалася кількість пауперів, так званих гультяїв,позбавлених усякого майна, експлуатувати яких можна було, даючи їм незначну плату.Вже у середині ХVІ ст. в деяких фільварках спостерігаєтьсяспорадичне застосування найманої праці. Навіть “Устава на волоки” 1557 р.передбачала найм дівчат і пастухів. Інколи пани двірську челядь обертали внаймитів. Наймити, що працювали за гроші певною мірою зв’язувалися з ринком.
Селянськегосподарство продовжувало залишатися натуральним. Селяни в масі своїй, особливов місцевостях, віддалених від міст (Полісся, гірські райони Закарпаття іБуковини) дуже мало продавали й так само мало купували. Однак і в їхніхгосподарствах, хоча і дуже повільно, зростала питома вага продукції,призначеної на продаж. Це зумовлювалося необхідністю сплачувати панові чинш ідержаві податки, а також купувати потрібні ремісничі вироби. Часто селянинмусив продавати й частину необхідного продукту.
Становищеселян було залежне від правового устрою сіл. Існувало право руське, волоське,німецьке і загально-шляхетське-польське. В селах руського права залишилисьостанки давнього громадського ладу, що походив з князівської епохи. Зовнішньоці села вирізнялися тим, що хати стояли не в одній лінії, а розкиданимигрупами. Основою господарства було дворище, що складалося з 5 – 10 димів-хат;господарство вела велика родина, що приймала збоку підсусідків, потужників,поплічників. Кілька чи кільканадцять дворищ творило громаду, яка обирала собістаршого, що звався — старець, тивун отаман. Громада мла свої спільні ліси,пасовиська, сіножаті, рибні озера; вона вела адміністрацію і суд на своїйтериторії, платила разом данини, утримувала церкву і священика. Кільканадцятьгромад творила волость під проводом старця, якого вибирали “мужі” з усієїтериторії. Зібрання волості звалися вічем, громадою або копою. На такихзібраннях відбувалися також суди, звані копними судами, у процедурі яких є слідиРуської Правди, наприклад, “ведення сліду” — розшуки злочинця [25;135].
1.2.Дискримінація українського селянства у                  національних тарелігійних питаннях.
Православне духовенство не мало у Речі Посполитійтого привілейованого становища, як католицьке. Проте один з панівних станів —найвище православне духовенство — всіма своїми інтересами було пов’язане зкатолицькими магнатами і шляхтою, а не з православним селянством і міщанами. Цей визначало його угодовську політику щодо православних кіл польської держави.
Посилення кріпацтва в ході наступу феодалів населянство (особливо після Люблінської унії (загострило соціальні конфлікти наУкраїні). Страх перед вибухом народного гніву іноді був важливою причиною, щостримувала перехід православного пана чи шляхтича у католицтво. Тому пануючаверхівка Речі Посполитої знайшла інший вихід: зміну релігії самого українськоголюду. Ватикан вирішив створити нову, уніатську  церкву, яка мала статиперехідним містком до повного навернення православних до католицизму, зберігаючи при цьому обряди православ’я, відправу церковнослов’янською мовою ікалендар, але визнаючи адміністративну зверхність Ватикану, приймаючи догматикатолицизму, передусім про непогрішність і божественність папи римського та про“Дух святий”. Все це не відповідало настроям широких мас українського населення— селянства і міщан, частини середньої та дрібної шляхти. Для них православнавіра (“руська”, “батьківська”) зберігала традиційну роль гасланаціонально-визвольної боротьби, католицька ж церква була символом і знаряддяміноземного поневолення [19;147].
Православні і знеохочені непорядками в Церкві,приймали чутки про унію в значній мірі індиферентно. Пішов за унією Тишкевич,один із стовпів Православної церкви. Інакше поставився до тієї справи князьКостянтин Острозький. На Собор, що відбувся 1593 р., він надіслав“артикули”-умови, на яких Українська Церква може об’єднатися з Католицькою: 1)збереження обряду;  2) заборона католикам забирати православні церкви;  3)заборона переходити на латинський обряд;  4) зрівняння православногодуховенства з католицьким;  5) повідомлення в справі унії патріархів;  6)повідомлення про те Москви і Молдовії;  7) відкриття шкіл для православногодуховенства. Ці “артикули” князя К. Острозького не проголошено на Соборі[32;389].
Душею справи виявив себе Кирило Терлецький, доякого згодом пристав Іпатій Потій (1541 – 1613), сенатор і каштелян, що зайнявкатедру Володимирську в 1593 р. по смерті єпископа Мелетія Хребтовича. Саммитрополит Михайло Рогоза був згодом втягнутий у справу унії, але він активноїролі не грав. Літом митрополит скликав до Берестя синод православної церкви, наякому мали обміркувати різні непорядки в церковнім житті й способи їх усунення.На нараді крім тих 4-х єпископів, що з’їздилися у Белзі, був сам митрополитМелетій Хребтович Володимирський. Нарада винесла кілька постанов: з’їзжатищороку на нараду, не вмішуватись владикам до справ чужих єпархій; розглянутобуло й вирішено деякі біжучі справи. Але далеко важливішим було те, що всі 4учасники Белзької наради зібралися потаємно окремо і склали декларацію проунію, яку Кирило Терлецький мав вручити королеві. В декларації підписанізаявляли, що бажають мати своїм верховним пастирем римського папу, вимовляючисобі свої прежні обряди і увесь церковний порядок православної церкви. Усічетверо: Кирило Терлецький, Гедеон Балабан, Діонісій Збіруйський і ЛеонтійПельчицький підписалися під декларацією. Але тільки в 1590 р. доложив їїКирило  Терлецький королеві. Жигмонт ІІ прийняв її дуже прихильно, обіцяв, щоуніатів буде зрівняно з католиками в правах, і просив, щоб проект нарешті бувоголошений до загального вдома. Досі справа велася у великій таємниці. Хочаєзуїти дуже гаряче саме в той час агітували за унію, але владики боялись щеприлюдно виступати з своїм папером. Ще  пару років справа велася конспіровано.Аж нарешті в кінці 1594 року остаточно вироблено акт про унію й предложено йогокоролю та панському кунцію в Кракові. Вихідним пунктом догматичних умов буловзято флорентійську унію 1439 року. Духовенство й миряни мали підлягати всправах віри римському папі й прийняти новий календар. Всі релігійні обряди йцеремонії православної церкви мали залишитися; остаточне вирішення справипричастя мав зробити папа. Допускалися мішані шлюби й жонате духовенство.Уніатським єпископам дозволялося відправляти службу Божу в римо-католицькихкостелах, а католицьким — в церквах. Уніатські єпископи мали дістати місця всенаті і бути вільні від усяких податків. Уніяти допускалися до всіх державнихпосад нарівні з католиками [16;181].
Значну роль у підготовці унії відіграли єзуїти. В1577 р. єзуїт Петро Скарга видав книгу “Про єдність церкви Божої під однимпастирем і про грецьке від сеї єдності відступлення”. Автор змалював занепадправославної церкви і твердив, що єдиний порятунок для неї — це, залишившинедоторканими свої обряди, порвати з патріархами та визнати верховенство папи ідогмати римської церкви. Тим самим “руська” церква звільниться з-під впливусвітських людей, а її добробут і освіченість піднесуться. Русь (Україна) увійдев культурне спілкування з іншими католицькими народами, уніяти ж одержать змогуобіймати державні посади. А все це, мовляв, піде на благо і Речі Посполитої.Після обрання Сигізмунда ІІІ королем Польщі, якого підтримувала єзуїтськагромада, Скарга у 1590 р. перевидав свою книгу і закликав короля, католицьких іправославних панів, і особливо православних єпископів подбати про укладенняунії [19;149].
На 6 жовтня 1596 року був призначений Собор уБересті. Царгородський патріарх Никифор запросив на нього Кирила Люкаріса,протосінкела Олександрійського патріарха, кількох єпископів, митрополитаБілгородського.
З українських владик, з яких не прибуло лише двоє,з’явились католицькі єпископи: Львівський — Осніковський, Луцький — Мацейовськийта Холмський — Гомолицький, четверо видніших проповідників і крім того,воєводини: Троїцький — Микола, Радзівілл — Сирітка, канцлер Сапіга,Берестейській староста Халецький. На боці православних були: 2 єпископи —Гедеон Львівський та Михаїл Перемиський, які розірвали з унією, протосінкелиЦаргородський та Олександрійський, Сербський митрополит Лука, архімандрити,ігумени, понад 200 осіб білого духовенства, воєводи: Київський — князь К.Острозький, Волинський — князь О. Острозький, каштелян Новгородський Полуленський, депутати шляхти воєводств, багато без мандатів шляхти, міщан [32;390- 391].
Собор одразу ж розколовся на два окремі собори —православний і уніатський. Побоюючись вибуху народного гніву учасники соборузачинилися в Миколаївській церкві, виставили для охорони королівських жовнірів,і протягом кількох днів не наважувалися проголосити акт про унію. Зрештою 8(18) жовтня 1596 р. під тиском представників  Сигізмунда ІІІ вже не вМиколаївській церкві, а в католицькому костьолі Рогоза і єпископи (на чолі зПотієм) підписали угоду про унію, присягнули на вірність папі римському, хочаніяких повноважень на цей акт від патріарха вони не мали.
На православному соборі, який відбувся в домі князяОстрозького, були присутні 2 єпископи — Балабан та Копистянський і інші. Соборвідкинув унію і оголосив ієрархів-відступників позбавленими духовної влади.Учасники собору підписали протест проти унії та надіслали його з делегацією докороля. Проте Сигізмунд ІІІ затвердив рішення уніатського собору [19;151].
Представники православних старалися перенести своюсправу на парламентарну арену. Острозький нав’язав зв’язки з протестантами, атакож з іншими опозиційними елементами; шляхта вела тоді боротьбу з королем задемократичні права, і для української опозиції ситуація була сприятлива.Православні   на сеймиках і різних з’їздах підносили свої домагання, і сеймнатискав на короля, щоб не ламав релігійної толерантності. Але позадругорядними поступками, православним не пощастило здобути нічого важливого;Жигмонт ІІ продовжував свою католицьку політику, протегуючи всюду уніатськуієрархію [25;157].
Згідно з рішенням унії уніатське духовенство, як ікатолицьке, звільнялося від податків; шляхта, яка прийняла унію одержувалаправо обіймати державні посади нарівні з католицькою шляхтою, а уніати-міщанизрівнювалися у правах з католицьким міщанством. Уряд вважав унію обов’язковоюдля всіх  православних на території Речі Посполитої. Отже, православна церква,стала, по суті, незаконною.
Виступи проти унії набували активних форм.Наприклад, у 1620 р. спалахнуло повстання православних міщан Луцька, якимвласті заборонили під загрозою суворого покарання “будування там тої церкви ішколи”. Налякані масовим опором міщан, власті змушені були відступити. У 1629р. селяни відмовилися відбувати повинності на користь ченців Дерманськогомонастиря, які прийняли унію. Виступ селян було придушено. Закінчилося поразкоюй повстання міщан Острога в 1638 р., які протестували проти закриттяправославних храмів. Між прихильниками унії та православ’я розгорілася активнаідейна боротьба, відбита в полемічній літературі. Ширився рух за відновленняправославної ієрархії [19;152].
Року 1599 у Вільні зібралася конференціяпротестантської і православної шляхти, яка ухвалила діяти спільно в обороніЦерков — Православної  та Протестантської. Тим часом у Польщі повстала опозиціяпроти короля, його зовнішньої політики (боротьба зі Швецією за престол), йогонетерпимості супроти православних та протестантів-“дисидентів”. Почалися“рокоші”  — бунти проти короля, дозволені конституцією. Під впливом дисидентівта православних польський уряд примушений був піти на деякі поступкиправославним: 1605 р. їх повернено Києво-Печерський монастир, що його на правінадання дістав архімандрит Єлисей Плетенецький, обраний ченцями та шляхтою.
1607 року Сейм прийняв конституцію стосовно“грецької релігії”. За цією конституцією церковні маєтки можна було надаватизгідно з волею їх фундаторів і дозволялося відправляти без перешкод Богослужбиза давніми обрядами. Помилкою конституції було те, що вона не відрізнялауніатів від православних. Лише сеймова конституція 1609 року відрізнилаправославних від уніатів.
Проте, поступки ці не змінили справи: уніатипродовжували відбирати у православних церкви, переслідували православнедуховенство, не допускали міщанство до цехів, магістратів. У малих містах тамістечках вся влада була в руках католиків, а українські міщани не мали повнихправ. У деяких містах не дозволено було будувати православні церкви, в інших —церкви було передано уніатам. Навіть у центральних і східних землях України, декатоликів було менше, мав місце національний гніт з боку польських панів. УКиєві воєвода Тишкевич зруйнував православну церкву в замку, щоб побудуватикостьол; частину земель міста передано домініканам на побудову їх монастиря. УНовгороді-Сіверському Спаський монастир з приписаними до нього селами 1635 р.був переданий єзуїтам, які готувалися організувати тут свою школу. Густинськиймонастир біля Прилук зазнав таких переслідувань з боку шляхти, що більшістьченців 1638 р. “отгонения ляхов на православную веру” переселилася заросійський кордон. На західноукраїнських землях польська шляхта примушуваласелян і міщан давати “мешне”, десятину на утримання католицьких костьолів іксьондзів, що викликало величезне обурення, бо сприймалося як знущання надрелігійними почуттями [24;35 — 36].
Отже, після Люблінської 1569 р. становище наукраїнських землях погіршилося, тобто посилився не тільки феодальний гніт, а йнаціонально-релігійний.
Правове становище українського селянства з  2половини ХVІ ст. визначається в основному польським державнимзаконодавством. У своїй праці дослідник І. Бойко зазначає: “За законами РечіПосполитої селянство як клас не мало будь-яких політичних прав. Воно позбавленебуло права представництва як у загальному сеймі, так і в місцевих сеймиках,участі в центральних і місцевих органах влади” [5;12]. Також в цей періодзначно посилилось закріпачення селян, збільшилась панщина і грошовий оброк.Велика кількість українського селянства збідніла, про що зазначає ГильомЛевассер Боплан у своєму творі: “Селяни тут дуже бідні, бо мусять тричі натиждень відбувати панщину своїми кіньми і працею власних рук… коли селянипотрапляють у ярмо до… пана, то опиняються у гіршому становищі, ніж каторжникина галері” [6;28].
Що ж до релігійного гніту, то він посилився післяБерестейської унії 1596 року, за якою православна об’єднується з католицькою.Дуже велика частина українського духовенства прихильно поставилася до цієїпропозиції. Але міщанство, селянство, частина шляхти протестували і відбувалисянавіть окремі виступи.
Після цієї унії православна церква стала, по суті,незаконною. Це пояснюється тим, що більшою владою на території Україникористувалися уніати, тобто шляхта, яка прийняла унію, одержала право обійматидержавні посади на рівні з католицькою шляхтою, а уніати-міщани зрівнювалися управах з католицьким міщанством.Розділ ІІ.ОСНОВНІ ФОРМИ ПАСИВНОГО ПРОТЕСТУ СЕЛЯН
Другаполовина ХVІ — 1 половина  ХVІІ ст. в соціальній історії України можуть бутиназвані “ерою селянського відходу”. В цей період втечі були найпоширенішоюформою селянського руху. Зокрема, з виданих селянами Речі Посполитої багатьохконституцій про втечі (у ХVІ ст. — 24) більшість повністю або часткововідносилась до українських земель. Вони втягували в себе всі категоріїсільського трудового населення.
Селянський рух проходив у різних формах,співвідношення і роль яких залежали від конкретних обставин і часу. Вінвідбувався, зокрема, у скритій і відкритій формах. Скрита, або непряма, нижча,як правило індивідуальна, чисто економічна форма, джерелами майже невловима, —це прихована від людського ока повсякчасна боротьба, головним чином застоєнийсаботаж при виконанні повинностей — з метою збільшення продуктивності ідоходності селянського господарства і тим самим зменшення відносного розміручастини селянських доходів, експропрійованих феодалами. Відкрита форма включалав себе протест, більш-менш висвітлений джерелами:             1) частковий опірі індивідуальну або колективну відмову від виконання тієї чи іншої вимоги,припису, порушення будь-якої наказної заборони, спір з феодалами з приводуокремих прав і обов’язків; 2) відхід і втечу, тобто опір не окремим вимогамфеодала, а повний розрив з ним, пошуки кращих умов соціального буття в іншомумісці; 3) повстання, тобто застосування колективного збройного виступу протигнобителів [33;311].
Гуслистий зазначає, що втечі селян були пасивноюформою їхнього соціального протесту, тому що відходячи, ці селяни відмовлялися відборотьби за покращення свого становища на старому місці. Велику групу втікачівскладали ті, відносини яких з феодалами були більш-менш “нормальні, не набувалитої гостроти, щоб покинути насиджені місця ці селяни переселялись виключно зособистих міркувань, переважно, просто шукачі кращих умов для існування”[14;12]. Стан джерел не дозволяє визначити питому вагу кожної з цих двох груп втікачів у загальній масі переселенців.
Втечі відчутно зачіпали економічні позиціїфеодалів, багатство яких залежало від кількості підлеглих їм селянськихгосподарств, примушували феодалів бути обережними у відносинах з підданими,враховувати небажані протиріччя з їх боку. Для селян же, прив’язаних всім своїмжиттям до землі, відхід був крайнім кроком, зв’язаним з ризиком, і здійснитицей крок було тим тяжче, що звичайно селяни тікали з сім’ями, худобою тадомашнім начинням [24;24].
Частина селян мігрувала на порівняно невеликівідстані — у маєтки сусідніх панів. Це так звані місцеві, локальні переселення.Більшість же втікачів намагалися відійти подалі, щоб не бути знайденими своїмипанами. Значний потік мігрантів вирушав далеко на схід, південний схід, де булиобширні необроблені площі, придатні для землеробства, слабо або практичнонезалюднені, де феодально-кріпацький гніт був м’який. Новоприбульці своєюпрацею заснували тут міста і села, зорювали цілинні землі. Вони засновувалислободинові села, при заснуванні яких пан звільняв колишніх кріпаків відпанщини і данини на тривалий час, звичайно на 10 – 15 років. Отже, протягом цихроків селяни могли вести вільне господарство, не відробляючи панщини та несплачуючи чинів і данини, і хоч на короткий час вважали себе вільними людьми.Але пани і в цих умовах не залишалися без вигод. У свободах селяни розпочиналигосподарювати “на сирому корені”, освоюючи лісові або степові “пустині”, і панміг пізніше ці оброблені землі використати для себе. Деякі пани, не зважаючи на“волю”, все ж залучали “слобідних” до деяких другорядних робіт, так, наприклад,у Кирилівцях на Київщині 1616 було “20 слобідних”, які не мали “ніякихповинностей, тільки літом робити зажинки, обжинки, залозки, обкоски,  також утолоці допомагати за панською стравою” [25;25].
Особливо зросла кількість слобод у 30 – 40–і роки ХVІІ ст. За реєстром подимного Київщини від 1640 року вкожному великому панському “ключі” існувало по кілька слобід; у всіх умовах пропродаж чи оренду згадуються слободи і слобідки. Часто і самі пани були змушенізасновувати  слободи. В Остерському старостві 1636 р. існувало 15 слобід, якимстарости “для швидкого поселення на багато років подали вольності і тим немалолюдей до них привабили”. Люстатор зауважує, що якби довелося з цих селян братиподатки, які дають старі села і змушувати виконувати повинності, то “неодмінноскоро б повтікали з цих селищ і шукали собі інших слобод, за звичаєм тутешніхкраїв. Тому було вирішено залишити ці села ще на 3 роки при їх вольностях”.
Слободи були вимушеною поступкою панів. Щобутримати селян на своїх землях шляхта погоджувалася давати їм на певний часволів, втрачаючи доходи. Коли ж пан намагався присилувати селян зновувиконувати панщину, “слободяни” залишали село й шукали собі нових земель”[24;25].
На сеймську Белзького воєводства в жовтні 1649 рокушляхта скаржилась, що відкрито “широкі ворота до слобод і нових поселень”, щопольські закони занадто слабі, “щоб спинити хлопство, яке втікає від своїхдідичних панів”. Шляхта висловлювала жаль, що “українні панове різнимиспособами волі на кількадесят років проти звичного і так що в скорому часіхлопство з цих країв повтікає і вже починає втікати” [25;30].
Актові книги свідчать далеко не про всі випадкипереселень: вони не подають відомостей про втікачів, місце знаходження якихвиявити не вдалося (а таких було дуже багато), з огляду на великі відстані міжпоселеннями,  звідки і куди здійснювалися втечі і немалі видатки, які йшли наце виявлення; крім того чимало справ про втечі залагоджувалися полюбовно, за“приятельськими” угодами, без будь-якого розгляду їх на офіційному рівні. Але йте, що міститься в актових книгах про переселення вражає багатством матеріалу.
Відбувалися масові втечі селян, які проходили зодних і тих же переселень одноразово або етапами, звичайно в нічну пору.Наприклад, за документом 1593 р. “Зізнання водного Андрія Храновського передЛуцьким городським урядом про видачу київським воєводою князем КостянтиномОстрозьким підданих втікачів князю і Іоахіму Корецькому”, вказується, що князьОстрозький має віддати князю Корецькому близько 70 чоловік.
Відходи селян нерідко носили організаційний характер:за дорученням і  намовою феодалів, зацікавлених у заселенні своїх маєтків, їхніпіддані “виловлювали”, тобто потаємно “виводили” селян з володінь їх феодалів,перед тим діставали від цих селян згоду втекти. Часто “викотці” самі булинедавніми втікачами з тих сіл, звідки переманювали підданих. Діяльність їхсуворо переслідувалась, за неї їм навіть грозила кара “на горло”.  Наприклад, вдокументі 1609 року від 13 серпня “Декрет Кременецького Бродського суду усправі про викочення підданих Андрія Ярмолинського із с. ДанилівкиКременецького повіту Волинського воєводства до маєтку Синют с. Посорілиницівтого ж повіту з засудженням селянина-викотці Кузьми до страти”. Зазначається“За которымъ добровольным признанъем помененного Кузмуна горло вказу ть и симъ дєкрєтомвсказам єсмо. И на учинєнє  тоє єкєкуции над тымъ обвинєным длянєбытности мистра тут, в Крємєнцу, додня двадцять пєрвого мца авъгустаоткладаемъ" [35; 146].
Щоб якось запобігти втечам пани примушували селянпоручатися на певну грошову суму за осіб, підозрюваних в намірі піти геть; колиж ці особи тікали і ручителі їх не повертали, то останні повинні були за нихвнести “поручену суму”, а в разі несплати її каралися ув’язненням та іншимизнущаннями. Наприклад, у документі від 2 жовтня 1627 р. у Львові — “Скаргаселян с. Бортятина Перемишльського повіту Руського воєводства до Львівськогогородського уряду на Вишенського старосту Яна Коритка за порушення їхгромадських прав та примушення до надмірної панщини”, зазначено: “Також Павла іГриця Ониського безперервно мучить ув’язненням те, що підданий,  у якого вінзабрав жито і вирубав запусти, і вивіз у свій маєток, залишивши все, виїхав звеликим жалем з Бортятина до Яворівської волості. Згаданих Павла і Омельковичавін зобов’язав тою підданою, що був під їх порукою розшукати. Вони знайшли йогов Яворові, під владою замку, але ані замковий уряд, ні міський Яворівський нехочуть його видати. Бо пан староста, незважаючи на те, що його видати не хочутьмучить їх ув’язненням і випускати не хоче” [35;216].
За втікачами “гонили слід”, тобто влаштовувалипогоню. Наприклад, коли селяни втекли з с. Ліщина на Житомирщині з маєтку князяРужинського Роман Борисович туленський урядник “… иэ поддаными его милости пна моего лещинскими незавтрие впонеделок рано следом за ними гонил и пригнал есми следом до имена его млстикнзя Кирака Ружинского до места Котелки…...”[35;74].
Заставши їх там, де вони опинились “постраждані”пани родили спробу одразу повернути у свої маєтки або  ж “заарештувати” припосередництві водних, надісланих громадським чи земським судом. Часто бувало,що ці дії викликали опір громад поселень, де втікачів було виявлено. Зокрема,такі події описує Андрій Жоравський в своїй реляції про арешт втікачів —підданих Адама Стрибаля і з села Кам’яного Броду. Він пише, що прийшовши достарости в новоствореній слободі, він зустрів опір. Тобто староста села ВеликіРачі Теодор Сусла не дозволив забрати втікачів [35;329].
Феодали, які приймали втікачів, прагнули за всякуціну уникнути їх видачі позивачам, користуючись існуючими правовими нормами,вони домагалися перенесення (динації) розгляду відповідних позовів потерпілихпанів з однієї судової сесії на другу, а так дозволялося робити до трьох разів,затягували виконання судових декретів, які були не на їх користь, або навітьігнорували їх, як до речі, і “неугодні” їм декрети Люблінського короткоготрибуналу. Невидачу новопоселенців обґрунтовували, зокрема, тим, що піддані,про яких йшлося в позовах “засиділи земську давність”, тобто визначенийтодішнім законодавством строк, перебувши який в новому для них маєтку,переселенці не підлягали поверненню позивачам; після цього вони ставали“властивими підданими”, “власними отчичами” власника маєтку, де належний строквиїдали. Цей строк, наприклад, у Волинському, Брацлавському і Київськомувоєводствах за Другим (Волинським) Литовським статутом 1566 р., яким тамтешнісуди користувалися дорівнював щонайменше 10 р. Самі селяни добре знали “земськудавність”, тож не дивно, що оселившись у володіннях іншого пана, вони, коли вінїх утискав, погрожували піти від нього, заявляли, наприклад, таке: “мы еси люди вольные где хочем, пуйдемо, если тут под крывдабудет“[35;334].
Бувало, що позивачам вдавалося повернути частинусвоїх підданих з їх сім’ями і рухомим майном або без них. Зокрема, в зізнаннівідомого Андрія Храповського перед Луцьким громадським судом зазначено: “…А иншихъ подданыхъ самыхъ, жон, детей, ани маетности ихъего млсть пан воеведа киевский его млсти кнзю Корецкому не отдалъ, ани урядникиего млсти пан воевода киевский по сту копъ грошей его милости князю Корецкомуведле запису не заплатить...”[35;100].
За повне невиконання судових декретів щодо видачівтікачів відповідачам погрожувало позбавлення права володіння своїми маєтками,де втікачі осіли, на користь позивачів, а за недопущення останнім вводу уволодіння (ув’язнення інтрописії) цими маєтками —  баніція, тобто оголошенняпоза законом, засудження на вигнання з Речі Посполитої (“выволание с панстваего королевское милости”). Яким слабким не був державно-адміністративний апаратРечі Посполитої, але не всі феодали наважувалися загострювати свої відносини зним; багато хто з них, а то, можливо, й більшість мусили рахуватися з судовимидекретами, які вимагали повернення втікачів або сплати за них грошової компенсації.
Траплялося, що видані, згідно з судовими рішеннями,селяни під час повернення їх позивачам, тікали з півдороги знову, навіть тудиж, де їх перед тим було виявлено. В декреті Вінницького городського суду всправі про втечу підданих Яна Висоцького з с. Курян Руського воєводства домаєтку Лавріна Пісочинського  м. Жорнища Вінницького повіту Брацлавськоговоєводства зазначається, що селяни-втікачі “вночи сточих, подавит хотели,окрутистных потовшин, сами проч поутекали и знову до имения в м. Звыжем минованогоместечка Жорнищъ з жонами, з детми и зо всемимаетностями своими пришли ы збычли итак подъ в м. мешкают.” [35;135]. Бувало й так, що втікачі, зіткнувшись на новомумісці з гіршими, ніж очікували, умовами, верталися за якийсь час назад —туди,звідки раніше вийшли.
До  дуже рідкісних належить згадка про“мимоходщину” — плату, яку від мігрантів знімали у володіння, через які вонипроходили на шляху до поселень, де мали осісти.
Втечі, особливо масові, мали не абиякесоціально-економічне значення. Міграції сприяли рівномірному населенню по всійтодішній території України, а значить — і більш збалансованому в регіональномувідношенні розвиткові господарства і суспільних відносин. Втечі, народнаколонізація великих просторів, яка була їх наслідком, прискорювали формуваннясоціально-політичної свідомості українського народу, були одним із чинниківВизвольної війни 1548 – 1557 рр.
Селяни вдавалися і до інших, не таких частих, яквтечі, нелегальних, з точки зору панівного класу, видів боротьби: зволіканнявиконання повинності або ж відмова їх виконання: “… не рахуючись з панськоюволею і забувши про звичайну пристойність, вони відмовлялися городити плоти.Коли ж їм було нагадано про їх повинність, вони ж тільки ослухались, а й ще йзібравшись разом, силою увірвались у двір і тогочасного помічника пана…образили грубими і зневажливими словами...” [35;191], знищення межових знаківпанських володінь (… границу свицовскуюпереоранную и там, далее и, едучи долиною от дороги, которая идет от Свицова доНадчич...) [35;48], захопленняпанської землі і самовільний її обробіток і засівання її для себе (“…здійснені ними насильне переорення і за сіяння власних полів та ланів позивача,у володінні якими і в їх широкому вживанні він як власник здавна перебував, іпро захоплення та привернення на власну користь переораних полів та ланів...”)[35;67], нищення лісів феодалів (“… поїжджають вночі і вдень вирубають інищать (ліс). Часто повторюючи свої наїзди, вирубали 1030 урожайних дубів,буків і різного іншого дерева на кілля, підпори, крокви, лати, палі, підвалини,на городіння плотів...”) [35;251], винищували їх сіножаті, фізична розправа надфеодалами та їх урядниками — побиття і навіть вбивство (“… пильнодопитувались і достатньо довідались про за мордування  й забиття заліковогоключника, слуги пана старости, а також про ваше ґвалтовне поривання до іншихйого слуг, заворушення, бунти й непокору урядові пана старости, учиненівами...”) [35;56], напад на володіння сусідніх панів, спалювання панськихдворів і фільваркових будівель (“… зауказаниемъ через его мл., виделом тые местца и хусты, которыми ого и ветроезакладано. Виделемъ и оденки, на которых збомя погорело, и попел высоко накаждом з них лежали, въ липче шестнадцат …”), спускання панських ставів і виловлювання з них для себериби, виступи проти військових постоїв-станцій [35;188].
Щербак в своїй статті також зазначає, що проявамиборотьби селян було захоплення панської землі, хліба і худоби, порубка лісу,самовільна оранка земель, виколення панських луків тощо. В документальнихджерелах зафіксовані аналогічні факти соціального протесту в с. Вільшані, Тумечах, Суходолі, Заліссях, Тагачині, Жолобові та багатьох інших [44;165].
Більшість скарг належать підданим державнихмаєтків: селяни, які їх населяли, мали неспівмірно кращі можливості дляопротестування і оскарження спрямованих проти них дій феодалів (старост ідержавців, інколи й орендарів), ніж їх побратими в приватних володіннях. Вонимогли спершу жалітися в надвірний королівський суд, а з 1580 р. — у створенийтоді в Варшаві спеціально для розгляду їхніх справ референдарний суд.
Селянам приватних маєтків не було кому жалітися насвоїх дідичів — власників цих володінь. Вони могли скаржитися тільки наорендарів і заставників самим дідичам і тоді, коли орендно-заставні угоди міжцими панами передбачали таке право, причому і в цих випадках селянинаважувалися подавати скарги при умові, коли обидві сторони — феодали були успорі між собою. Не дивно, що таких скарг з’являлося порівняно небагато.
Відомості про скарги приватновласницьких селянобмежуються тільки їх змістом, в той час як інформація про супліки королівськихпідданих значно багатші, бо виходять далеко за рамки самого факту писемногопротесту, хоч би й дуже широкого змісту; для цих селян складання і внесення вактову книгу скарг часто означало початок або продовження судових процесівпроти своїх безпосередніх гнобителів, процесів, які, бувало, тривали довго,навіть десятиліттями і в яких селяни проявляли неабияку наполегливість івпертість, щоб досягти своєї мети — добитися видання референдарським судомдекретів, які б визнавали старост і державців винними і при допомозіпризначених цим судом комісарів примусити їх відмовитися їх від нав’язуванняпідданим надмірних повинностей та ще й відшкодування понесені ними втрати підчас виконання цих завищених повинностей.
Будучи шляхетським за своїм складом і характеромдіяльності референдарський суд захищав інтереси старост і державців. Але діючиводночас в інтересах державного скарбу, який в немалій степені наповнювавсягрошовими надходженнями від селянських повинностей і податків суд змушений бувчинити певні перешкоди для руйнівного господарювання феодалів і тому виноситивироки на користь селян (дуже рідко). Виконання вироків, однак, з огляду наслабкість центральних і місцевих властей та запеклий опір старост і державцівзустрічалось в більшості випадків з непереборними труднощами. Не домігшисьбажаними реакціями на одну скаргу, жителі одного й того ж села подавали другу,третю і т. д. Наприклад, громада с. Бортятина Вишненського староства, що уПеремишлянській землі Руського воєводства подано у 1625 – 1633 рр., виходячи зматеріалів документів 6 скарг [14;18].
Що ж до скарг приватновласницьких селян наорендарів і заставників, адресованих дідичам, то останні реагували на тих жепанів. Результати дідичних скарг в документах не вдалось вивчити.
Великий опір чинили селяни проведені волосноїпоміри. В останній третині ХVІ ст. феодали почали передати селян на волоки і вдеяких місцях Київського воєводства. В 1593 р. власник містечок Старого іНового Слободи (на Житомирщині) Пишкевич вирішив провести волочну поміру іпослав для цього в згадані містечка ревізора. Ревізор, зібравши “міщан” (вдійсності це були селяни), запропонував їм погодитися дати переміряти своїземлі на волоки і господарювати кожному на волоці, а також вписати їх з дітьмиі з усім майном у реєстр. У відповідь на це “ця громада закричала: боже борони,щоб ми це зробили і по волоках свої землі розібрали, а свої родини дали вписатив реєстр. Це неможлива річ, щоб пани наші записували нас, людей вільних, нашихдітей, наше майно і заводили собі в неволю. Батьки наші і ми самі, живучи,постарілись, а того не тільки не бачили, але про те й не чули, щоб нас такпідступом перевели на волоки. А то ми зараз, як люди вільні, дамо нашомутеперішньому панові по 20 грошей, вийдемо і підемо куди схочемо, а тут жити небудемо, імен наших записувати не дамо і, як люди вільні, в неволі бути нехочемо.” А коли пан почав заспокоювати їх, вони не слухались і “почали всі бунтувати,отже, поміру і реєстр довелося відкласти”. Проте пізніше опір селян бувзломлений і поміра в згаданих містечках була проведена” [14;29].
Отже, основною формою пасивного протесту селян 2пол. ХVІ —         1 пол. ХVІІ ст. буливтечі. Це засвідчує ряд документів, які опубліковані в збірниках. Втечі дуженегативно впливали на економічний стан господарства феодала. Більшість селянутікали на вільні землі, де створювали свої господарства. На  цих землях вониутворювали слободи. Створення слобод було вигідним і для феодалів. Цепояснюється тим поселялися на цілинних землях, викорчовували ліси і оброблялиземлі, які пізніше забирав феодал.
У період Люблінської унії були втечі від одногофеодала до іншого, де можна було на більш вигідних умовах господарювання: звільненнявід сплати податків на деякий час, надання більше землі, вольностей і втечі навільні території такі, як Слобожанщина і Запоріжжя, де селянин відчував себевільним землевласником і користувачем.
Крім такого прояву пасивного протесту, були ще й інші.Це такі, як підпали панських маєтків, вирубування лісу, збирання збіжжя, оранказемель без дозволу феодала.
Але ці форми опору могли лише в локальних масштабахвплинути на становище селянства, послабити гноблення з боку одного або кількохфеодалів і майже не впливали на урядову політику щодо феодально залежних селян.
Розділ ІІІ. УЧАСТЬ СЕЛЯНСТВА У КОЗАЦЬКО-СЕЛЯНСЬКИХПОВСТАННЯХ        
3.1. Виступи  90–х рр. ХVІ ст.
Найвищого піднесення селянський рух на українськихземлях досягав під час збройних виступів — селянсько-козацьких повстань підпроводом Косинського (1591 – 1593), Наливайка (1594 – 1596), Жмайла (1625),Федоровича (Тряска, 1630 р.), Павлюка (1637) і Острянина (1638) — першихвеликих соціальних битв українців і водночас битв від іноземного панування.
З огляду на соціальну природу і виробничурозосередженість селян вони не могли охопити повстання. Керівним ядром уповстання було козацтво — військово-політично організоване часи важкихвипробувань, згуртоване плоть від плоті українського народу, виражаючи йогопрагнення, волелюбне, — а тому здатне очолити його соціально-визвольнуборотьбу. Королівські комісари, говорячи 1638 р. про повстання 1637 р. малирацію, коли писали: “хлопи не бунтувалися б, якби вони (козаки) не були їхнімикерівниками… ні хлопи без козацького імені і породи, ані козаки без хлопськоїсили вистоять не можуть” [35;284].
Лави козацтва, реєстрового і нереєстрового постійнопоповнювалися вихідцями з селянства (в меншій мірі — міщанства), особливо вповстанський періоди козацтво була притягальною силою для селян, невдоволенихнаростанням соціального і національно-релігійного гніту, і шукаючих йогопослаблення; самим своїм існуванням козацтво показувало селянству як можнауникнути, позбутися панської сваволі і стати вольним; попадаючи в козацькесередовище, селяни вибували із старого юридичного статуту — кріпацтва,підданства. У бажанні вжитися в ряди козаків їх не стримувало те, що козацькастаршина нещодавно гнітила голоту.
Боплан, говорячи про те, що в умовах “рабства”,багато селян України тікає від панів зазначає: “Найвідважніші х них подаютьсяна Запоріжжя, яке є місцем притулку козаків на Борисфені… За рахунок такихселян-втікачів козацькі загони вельми зростають” [6;29]. Пануючі колаРечі Посполитої всіляко противилися селянському відпливу до козаків, наказувалиперехоплювати і карати всіх тих, хто покидав своїх панів заради того, щобвливатися в козацьке середовище. Про втечі до козаків, покозачення свідчать,поза Бопланом, майже виключно попередні дані, коли селянам вдавалося дістатисядо теремів, контрольованих козаками, пани вважали справу їх розшуку практичнопрограною і не чинили старань, щоб повернути втікачів у свої маєтки. Цимипосередніми даними є, зокрема, погрози підданих феодалам піти геть до козаків,якщо не буде припинено зловживань у повинностях [35$191]. До речі, наявність козацтва як військовоїорганізації значною мірою зумовлювала  великий розмах народної колонізаціїпівденно-східних окраїн українських земель, бо тамтешнє населення, серед якогобачимо і чимало козаків-землеробів, знаходилось немов під захистом козацтва яквід панської сваволі, так і від руйнівних татарських набігів [42;34].
Прямі і непрямі свідчення участі селян спільно зкозаками у повстаннях містяться в листах і зверненнях керівників повстань таіншої козацької старшини. Зокрема: універсал полковника Карпа Скидана докозаків і селян на Задніпров’ї, в якому наказується виступати до м. МошинКиївського повіту і воєводства, а також лист старшини реєстрового козацтва докороля Владислава IV про хід селянсько-козацького повстання. Інформаціящодо повстань міститься в реляціях і листах польських гетьманів, багатому надокументи “Щоденнику” Ш. Окольського — сучасника описаних у ньому подій,російських джерелах.
Шимон Окольський супроводжував коронне військо підчас каральних експедицій на Подніпров’ї в 1637 та 1638 рр. і згодом опублікувавв Замості свою працю двома окремими випусками. Автор прикрасив розповідьрізноманітними моральними сентенціями, цитатами з античних авторів, поетичнимиепітафіями. Водночас в ній міститься велика кількість описів військових дій,наводяться окремі цифрові дані. Особлива цінність щоденника полягає у наявності в ньому документальних матеріалів.
Ш. Окольський  занотував насамперед своїспостереження. Він детально описує шляхи просування коронного війська,зазначаючи в окремих випадках чисельність загонів та їх  озброєння, хіднайважливіших битв з повстанцями. Крім того, автор використовував  донесеннярозвідників, а також чутки, що не могло не позначитися на достовірностізафіксованих у щоденнику подій [41;133].
Всі заходи польського уряду, скеровані напридушення “української сваволі”, не досягли своєї мети. Маса селянствапродовжувала покозачуватися, число козацтва зростало, територія поширення йогозбільшувалась, а одночасно зростав і селянсько-козацький рух проти шляхти. Вкінці 1591 і на початку 1592 року цей рух переріс у велике козацько-селянськеповстання. Цьому до певної міри сприяв голод на Україні в 1591 р. інтенсивнорозгорнувшись, повстання це охопило значну частину України і являло великузагрозу для шляхетства, для панування Польщі на Україні. Королівський універсалвід 16 січня 1592 р. свідчить про широкий розмах руху, який охопив воєводстваВолинське, Брацлавське і Київське, де “великі і нечувані шкоди, кривди,грабунки і вбивства як у містах і містечках, так і в селах починено від деякихлюдей свавільних” [14;54].
Найвидатнішим проводирем цього повстання бувгетьман реєстрового козацтва Кшиштоф Косинський, що походив, очевидно, зшляхти. В 80-х рр. XVI ст. він був на Запоріжжі, де займав видатнестановище серед запорозької старшини. В 1590 р. він разом з іншимипредставниками козацької сторони шляхетського походження одержав від короляподання на маєток Рокитне на Білоцерківщині (над. р. Рокитою, притокою Росі).Але на ці землі заявив домагання князь Януш Острозький (син князя В. К.Острозького), як староста Білоцерківський, і добився на них грамот від короля.Тоді Косинський з іншою козацькою старшиною, на чолі реєстровців, виступив вкінці 1591 року проти Острозького. Він напав на Білу Церкву, пограбував будинокбілоцерківського підстарости князя Курцевича-Булиги і позабирав документи намаєтки [14;54-55].
Повстання поширилося на Волинь і Поділля. Селяни іміська біднота оволоділи замками, фортецями й містами, захоплювали зброю ігармати, виганяли, ув’язнювали, нищили панів, оголошували себе козаками,запроваджували козацькі порядки і збиралися на ради, обирали отаманів і суддів,розподіляли землі, повинності, вступали до війська Косинського, поповнюючи йогоряди. Деякі шляхтичі, рятуючи життя, прийняли присягу перед козаками [3;22].
Для придушення повстання король Сигізмунд ІІІ напочатку 1592 року призначив комісію, що складалася, головним чином, з магнатів,старост Брацлавського, Черкаського і Барського. Комісія на чолі війська рушиладо Трипілля, де засіли, і зажадали від козаків видати “зрадника короля і РечіПосполитої” Косинського, а самим “волі королівській не перечити”, загрожуючи вразі відмовлення розправою.
Козаки відмовилися видати Косинського. Побачивши,що вона безсила розгромити повстанців, комісія ухвалила проти козаків заочнерішення, оголосивши їх поза законом як бунтівників і ворогів держави.
Тим часом повстання  на  Україні росло. Повстанцінападали не тільки на шляхетські маєтки, містечка й дрібні міста, а на міставеликі. В тому ж році було вчинено кілька нападів на  Київ, київський замок, деповстанці, за свідченням В. К. Острозького на осінньому сеймі, “позабиралиґвалтом гармати, лінші, порох і всю зброю”. Козаки на чолі з Косинськимпродовжували боротьбу. Косинський нападав на маєтки Острозьких. Острозький зсусідніми старостами виступив проти Косинського, але військо його було розбите.
Особливо великих розмірів набрало повстання в кінці1592 і на початку 1593 року. На початку січня 1593 р. волинська шляхта, щоз’їхалася в                  м. Луцьк на судові “рочки” (сесія земського суду),вирішила відкласти засідання судів і виступити на боротьбу з “великимнебезпечинством в Речи Посполитой от людей свовольных, которые се называют быти козаками низовыми» [14;55].
Косинський  в цей час стояв у містечку Острополі вмаєтках князя Острозького, а далі відійшов під містечко П’ятку, недалеко відЧуднова (також у маєтках Острозького). 2 лютого 1593 року Острозький вщентрозбив Косинського під П’яткою. 10 ж лютого між козаками і Острозьким булаукладена угода, за якою козаки зобов’язалися скинути Косинського з гетьманстваі перебувати в повному послушенстві королю і не нападати на сусідні держави;перебувати за порогами; не чинити надалі нападів на маєтки кн… Острозького,його друзів, взагалі всіх шляхтичів, що були при цьому під П’яткою; видати усіхутікачів селян, а також слуг (шляхтичів), повернути захоплені у шляхти зброю,майно, коней, худобу й, нарешті, старатися перебувати завжди в милості князів іРечі Посполитої [14;56]. Лист написаний від імені гетьмана КшиштофаКосинського, сотників, отаманів і всього лицарства війська запорозького іпідписаний Косинським і Іваном Крочковичем, “лицарем войсковым именем всего войска”. Після цього Косинський “три рази упав до ніг” Острозького і його синів ібув відпущений з військом [16;189].
Проте, відступивши  на низ, козаки не скинулиКосинського з гетьманства і почали готуватися до нового виступу.Князь                                    Ол. Вишневецький, черкаський іканівський староста, писав у травні 1593 р., що Косинський ставив своїмзавданням перевернути догори дном усе погромити і знищити усіх панів.
Про існування тісного зв’язку між запорожцями імосковським урядом в ці роки свідчить Лясота, який приїздив у Запорізьку Січ в1594 році. По дорозі в Запорізьку Січ він зустрів московського посла ВасиляНікіфоровича, що віх подарунки запорізькому війську. Лясота пише, щомосковський цар тримав запорозьких козаків “до того часу на своїй службі” івважав їх своїми підданими [35;135].
В травні Косинський на чолі 2-тисячного козацькогозагону виступив під Черкасами. Проте тут він зазнав рішучої поразки відВишневецького і, як передає Вишневецький, сам  загинув у битві. Козаки ж утеклина Запоріжжя. За іншими даними Косинський був підступно вбитий у корчмі слугамиВишневецького. В цьому ж місяці Варшавський сейм оголосив козаків поза законом.
В другій половині 1593 року козацько-селянський рухна Україні продовжувався. Влітку козаки знову вирушили в Запорізьку Січ наНадніпров’я. Одночасно татари напали на Волинь. В цих умовахселянсько-козацького руху князь Вишневецький, незважаючи на свою перемогу надКосинським, змушений був всупереч постанові сейму проти козаків, укласти всерпні з ними угоду. Вишневецький мав вернути козакам забране у них майно; засмерть Косинського та інших козацьких старшин їх родичі могли добиватисязадоволення судом; урядники не повинні були забирати на користь черкаськогостарости майно, що лишилося після померлих козаків. А майно це мало переходитив спадщину дружинам, дітям і родичам козаків. Козаки, що були на службі уВишневецького діставали право вільного приходу і відходу. Запорізькі козакимогли вільно приходити на волості, що були у віданні Вишневецького, а такожвідходити на Запоріжжя, і повинні були тільки обрати серед себе старшого, якийсудив би їх за злочини, вчинені на волості.
Восени того ж 1593 року Подніпров’я було зновуохоплене полум’ям повстання. Це було відповіддю на знущання панів, якібрутально порушили умови договору. Київський воєвода К. Острозький, наприклад,схопив козацьких послів, які прибули подати скаргу на черкаського старосту О.Вишневецького, і кинув їх до в’язниці, звелівши віддати на тортури, від якиходин посол сконав [3;25].
Угода була укладена, але повстання не припинилося.Вся південно-східна Україна була в цей час фактично в руках повсталих козаків,селян і міщан. Особливо уперте було повстання міщан м. Брацлава, яке тривалокілька років.
Найвидатнішим проводирем повстанців у період від1594 по 1596 рр. були Гр. Лобода і Северин Наливайко.
Лобода належав до багатих козаків. Він володів с.Сошники на Київщині і мав багато рухомого майна, яке під час повстанняпереховував у Печерському і Пустинському монастирях і у приватних осіб. Післяпридушення повстання польський уряд конфіскував майно Лободи і роздавшляхтичам. Лобода був зв’язаний з київською шляхтою і київським духівництвом,підтримував добрі стосунки з кн… В. К. Острозьким [14;58].
Після смерті Косинського він виступає як запорозькийгетьман. В червні 1594 року, коли на Запоріжжя приїжджав Лясота, гетьманом бувБогдан Микошинський, але Лобода й далі займав видатне місце серед запорізькоїстаршини, і незабаром його знову обрали гетьманом.
Наливайко мав також зв’язки зі шляхтою, особливослуживою, якої було чимало в його загоні. Називаючи Лободу паном, князьОстрозький Наливайка називав “лотром” (розбійником).
Родом Наливайко з Поділля. Існує переказ, що батькойого був міщанином-кушніром і володів землею в м. Гусятині. Вмер батько відпобоїв польського магната Каліновського, власника м. Гусятина, який захопивземлю Наливайка.
Старший брат Северина був попом при острозькомузамку і займав видатне місце серед діячів Острозького літературного гуртка, щовиступали проти унії і католицизму. Сам Наливайко вступив на службу в військокн… Острозького  і приймав участь у боротьбі проти повстанців на чолі зКосинським. Це викликало незадоволення серед козаків проти Наливайка. Аленезабаром він покинув служби і, організувавши загін нереєстрового козацтва,почав боротьбу проти шляхти і організовував походи проти татар і турків уМолдовію [31;36].
В той час, коли Наливайко і Лобода робили походи вМолдовію, на Україні тривав селянсько-козацький рух, що являв велику загрозудля Польщі.
Повернення Наливайка і Лободи з походів сприялопіднесенню анти шляхетської боротьби на Україні. Ця боротьба дуже загостриласяв вересні 1594 р. на Брацлавщині, кудли знову повернувся Наливайко з Молдовії.Розташувавшись у Брацлаві, він зажадав від шляхти “стації” і “помірної” длясвого загону. Шляхта відмовилась виконати цю вимогу. Зібравшись у Вінниці, вонавирішила збройною силою поновити свою владу і рушила на Брацлав. Брацлавськіміщани разом з Наливайком несподівано напали вночі на шляхетський табір на березіБугу і розгромили його. Другий крок — захоплення замку.
Особливо розгорнувся антишляхетський рух в околицяхБара і на Брацлавщині зимою 1594 – 1595 рр., під час перебування тут загонівЛободи й Наливайка, що повернулися з походу, в загони почало прибувати багато“гультяйства”, “хлопства”, а також збіднілої служилої шляхти. Козацькі загони,особливо Наливайка, нападали на шляхетські маєтки, обкладали шляхтуконтрибуціями, знищували її судові й земельні документи. Особливо діставалосьвід загонів Наливайка маєткам Каліновського [16;190].
Ще ширше розгорнулося селянсько-козацьке повстаннявосени 1595 р., коли Наливайко повернувся з походу в Угорщину. Він зі своїмкозацтвом з’явився на Волині, де його зустріли бідняки. Повстанці знищилижовнірський загін, заволодівши зброєю і майном. Налякана місцева шляхта, яказібралася в Луцьку з нагоди судової сесії, сплатила повсталим контрибуцію.Наливайко, мабуть не був нею задоволений, бо пограбував передмістя Луцька ічерез Волинь направився в Білорусію. Повертаючись, повстанці знову пройшлиВолинською землею, розгромили маєтки прихильників церковної унії, зокрема,маєток Отовчичі, де зберігалися єпископські цінності [37;36].
В кінці січня 1596 р. Наливайко повернувся з своїмвійськом на Волинь. В цей час на Україні назрівала нова важлива політичнаподія: польський король Сигізмунд ІІІ і папа римський Клімент VІІI,намагаючись посилити наступ католицько-шляхетської  Польщі на Україні готуваливведення церковної унії. Частина українських феодалів пішла назустріч цьомупланові, намагаючись таким шляхом зміцнити свої позиції в складі Польщі.
Зібравши коронне військо в Кременці, Жолкевський вкінці лютого 1596 р. швидко рушив на південь Волині, ставлячи собі завданнярозгромити насамперед Наливайка. Останній, довідавшись про наступ хорошоговійська, почав відступати — спочатку на схід, а далі повернув на південь, наБрацлавщину. Наливайко під час виступу встиг зібрати всього коло тисячікозаків, а тому ухилявся від бою з силами Жолкевського.
Відступаючи на Брацлавщину, Наливайко сподівавсяоб’єднатися з Брацлавськими міщанами. Жолкевський старався не допуститиНаливайка до Брацлава. За Прилукою Жолкевський настиг військо на чолі зНаливайком. Скориставшись ніччю повсталі утекли, а Жолкевський залишився вБрацлаві і чинив там розправу [14;65]. ПідБілою Церквою загін Наливайка об’єднався з запорожцями на чолі з Лободою.
Жолкевський вислав проти повстанців передовий загінна чолі з князем Кириком Ружинським, українцем, магнатом-авантюристом… ПідБілою Церквою він був погромлений повстанцями. Жолкевський з новими військаминастиг повсталих біля урочища Гострий Камінь, де відбулася битва. Після цієїбитви повсталі відступили за Дніпро до Переяслава, а Жолкевський звернувся докороля по допомогу [16;194].
Після Переяслава повсталі пішли на Лубни. ТаЖолкевський наздогнав їх з військами і вони змушені були отаборитись поблизуЛубен за Сулою на урочищі Солониця. 26 травня відбулася облога повстанськоготабору, що тривала біля 2 місяців.
В цих умовах Жолкевський знову почав розмову про переговори.Він обіцяв їм дозволити вільно розійтися по домах, але, як і  раніше вимагавнасамперед видати проводирів, а також віддати гармати й військові відзнаки,одержані козаками від іноземних держав за боротьбу проти турків і татар[14;66].
Частина повстанців вирішила кінець-кінцем прийнятиці умови. Наливайко зі своїм загоном хотів вирватися з табору і почавоборонятися, але його схопили і видали Жолкевському. Були видані також Шостак,Шаула і ще кілька старшин. Виконані були і інші умови.
Але після цього Жолкевський поставив нову умову —віддати всіх кріпосних панам. Повстанці відмовилися і почалася страшнарізанина. Так закінчилося це повстання.
Козацько-селянські повстання 1581 – 1596 рр. булинасамперед найгострішою формою виявлення суперечностей між гнобленими масамиселянства, козацтва  і міського населення з одного боку, і їх гнобителями —польською і українською шляхтою  — іншого. Протягом майже 5 роківпівденно-східна Україна перебувала фактично в руках повсталих. Шляхетськегосподарство було дуже підірване. Дуже багато селянства покозачилось. Основнимзмістом повстання була боротьба проти кріпосного гніту.
Разом з тим повстання були спрямовані проти національно-релігійного гноблення українського народу польськими панами, протипанування Польщі над Україною.
Ці повстання були першими великими виступамиукраїнських козацько-селянських мас проти шляхетства. Вони поклали початоквизвольній боротьбі українського народу за незалежність, що розгорнулась в Іпол. XVII ст.
3.2.Козацько-селянські повстання 20-х років XVIIст.
Козацькі походи на турецькі землі  і підтримкакозацькою старшиною Яхії загрожували польському урядові війною з Туреччиною.Велику небезпеку являли для польського уряду також зносини козацької старшини іправославного духовенства з російським урядом. Але авантюра Яхії провалилась.Козацькі походи на турків, зокрема похід влітку 1625 р., були невдалі абомаловдалі для козаків. Одночасно був розірваний союз козаків з Шагин-Гиреєм: завиплату польським урядом дволітніх “упомників” Шагин-Гирей відмовивсяпідтримувати козаків.
Всі ці обставини польський уряд вирішив використатидля приборкання козацтва і здійснення своїх попередніх постанов щодо нього.Король призначив комісію, що складалася з магнатів на чолі з коронним гетьманомСтаніславом Конєцпольським. В вересні 1625 р. комісія з військом походом рушилаз Поділля на Київщину, спустошуючи, палячи і грабуючи по дорозі міста і села.
Про підготовку на Україні визвольного повстаннянародних мас повідомляли в липні 1625 р. в Розрідний приказ севські воєводи П.Воєйков і Н. Власьєв: “Черкаси вывезли изЗапорог в украинные городки 70 пушек и под остальных Черкас в Запорог послали,чтоб и остальные черкасы из Запорог шли в сход в украинные городки”. В той же час (31 липня 1625 р.) Рильськийвоєвода М. Гагарін слав звістку в Москву, що козаки “хотят бится с поляками заверу и за свои домы” і  почали “збиратся противгетьмана Конецпольского” [29;71].
11 жовтня польське військо підійшло до Канева.Канівські козаки відправили послів до польського гетьмана, повідомляючи, щогетьман їхній Марко Жмайло ще перебуває на Запоріжжі, і просили не наступати намісто і дозволити їм зібратися на раду. Козацька рада вирішила не піддаватисяКонєцпольському, і 3 тисячі козаків вийшли з міста. Конєцпольський послав упогоню за ними великий загін війська. Під Мошнами між козаками і полякамистався бій. Козаки, укріпившись у таборі відступали до Черкас, де стояв загін в2 тис. козаків. Останній з’єднався з канівським загоном, і вони разом почаливідступати до козацького війська, які від Маслового Ставу збирались до Крилова.Польське військо підійшло до Крилова і розташувалось над р. Цибульвиком,поблизу козацького табору. 25 жовтня козацькі посли повідомили Конєцпольського,що в козацький табір прийшов гетьман Жмайло з артилерією. Конєцпольськийвирядив до козаків комісарів, пропонуючи їм умови, які вони повинні булиприйняти. Проте козаки відкинули їх. Після цього Конєцпольський кинув накозацький табір коронне військо. Козаки відступили і стали табором в урочищіВедмежі Лози за Курукувим озером (на місці теперішнього Крилова, протиКременчука). Спроби Конєцпольського розгромити тут козаків були відбиті.Польське військо зазнало великих втрат убитими і пораненими. Сам Конєцпольськийледве врятувався від смерті.
Вранці 19 жовтня до польського табору прибуликозацькі посли з проханням припинити просування коронних військ до прибуттягетьмана Жмайла, який з кількатисячним загоном козаків ішов із Запоріжжя. Насвітанку 29 жовтня розгніваний Конєцпольський, відпускаючи козацьких послів,заявив: “Ви незабаром відчуєте силу наших шабель на своїх шиях за вашу непокоруі свавілля” [29;75-76].
Комісари почали з козаками переговори. Переговоритривали 3 дні.           5 листопада 1625 року між козаками і козацькоюстаршиною відбулася угода, що дістала назву Куруківської. Комісари дали згодуна те, щоб причетних до повстання не віддавати полякам. Реєстр збільшувався до6 тис. чоловік і мав бути складений протягом 6 тижнів. Реєстрові козаки малиправо обирати старшого, але затверджував його король або від його іменікоронний гетьман. Платня реєстровим козакам збільшувалася до 60000 злотих.Старшині призначалася окрема платня. Козацькими правами й вольностями малиправо користуватися лише реєстровці, і тільки в королівщинах. З маєтківдуховних і шляхетських реєстровці повинні були виселитись протягом 12 тижнів.Решта козаків — біля 40 тисяч — мусила повернутись у кріпосний стан. Реєстровікозаки не повинні були робити походів на турецькі володіння і мати зносини зіноземними державами. Тисяча козаків мусила перебувати як сторожовий загін наЗапоріжжі.
Жмайло скинутий з гетьманства, і на його місцеобраний Михайло Дорошенко, представник угодовської козацької верхівки, якийбрав участь у Хотинській компанії і він був до того гетьманом. Конєцпольськийзатвердив цей вибір. Договір був підписаний Дорошенком і кількома старшинами іскріплений військовою печаткою.
Після Куриківського договору козацтво остаточноподіляється на 2 групи — городових, реєстрових, що займали угодовську позиціювідносно польського уряду, і нереєстрових, так званих “випищиків", центромяких стало Запоріжжя. Польському урядові не вдалося повернути в кріпосний станмасу нереєстрового козацтва, яке продовжувало збільшуватись.
А  також Антонович зазначає, що всіх пунктів угоди5:
1)              за козаками зоставлено їхгромадський суд;
2)              право вибирати гетьмана абостаршого Запорозького війська;
3)              поляки зобов’язувалися платитиреєстровим козакам 60 тис. злотих річно;
4)              обмежено число козаків 6 тис.;
5)              козаки обіцяли не робитинападів на турків і спалити всі свої чайки [2;85].
3.3. Селянство уконфліктах 30-х років
Основною причиною козацько-селянських повстань в30-х рр. XVII ст. було поширення кріпосного гніту на Наддніпров’ї, щопідсилилось в кінці      20-х і 30-х рр. Захоплення польськими панами земель наНаддніпров’ї розгорнулося в кінці XVI ст. на початку XVII ст.
В листопаді 1629 р. закінчилась війна Польщі зШвецією. В війні цій на стороні Польщі брало участь багато козаків-випищиків,взятих на службу польським урядом. Після закінчення війни козаки мали лишитисяпоза реєстром, отже повернутися у кріпосний стан. Тому повернення козаків зпоходу загострив антишляхетську боротьбу на Україні.
Одночасно з козаками на Україну повернулося військоКонєцпольського. Розташувавшись на Наддніпров’ї, коронне військо почалограбунки, розправи, що привело до обурення населення.
В цій розжареній атмосфері весною 1630 року наНаддніпров’ї почалось велике козацько-селянське повстання.
Населення багатьох сіл, міст і містечок стихійнопіднялося на боротьбу з гнобителями. Поштовхом для її активізації булозапровадження в січні         1630 р. збору подимного. Селяни і міщани активнопротистояла введенню нового оподаткування. Вони виганяли збирачів податків, аразом з ними і представників місцевої адміністрації, громили шляхетські маєтки.Згодом окремі виступи переросли в могутнє козацько-селянське повстання [43;30].
Т. Федорович, як відомо, був гетьманом нереєстровихкозаків під час походу на Крим в 1629 році. Після цього гетьман — ЛеонІванович. Напередодні повстання випищики знов обрали гетьманом Федоровича, якийстояв на непримиренній позиції відносно польського уряду. Т. Федорович виступаєв джерелах також під іменем просто Тараса. “История русов” називає йогоТрясилом. Його найбільшими соратниками були полковники Андрій Віденко, ДанилоБілоцерківець, Михайло Пововаренко, старшини — Богдан Кизим, Іван Гиря, ЛевкоБут, Федір Прало, Іван Сорока, Левко Каленик, Григорій Яцина. На початковомуетапі в рядах повсталих перебували також Константин Вовк, Борзяк, Бородка[43;30].
Коли Конєцпольський повернувся на Україну, Чорнийстав вимагати від нереєстрових козаків покори. Далі, коли була прийнята платареєстровцям Чорний і польські комісари почали переглядати реєстри, виписувати знього небажані елементи. В числі виписаних було 300 реєстровців, що були наЗапоріжжі. Чорний вимагав від них, щоб вони з’явилися з артилерією на волость.Вони обіцяли скоритись його наказові, але прийшовши на волость у березні,несподівано схопили Чорного і привезли до Тараса, який також уже був наволості. Тут Чорного стратили. Пізніше поширилися чутки, що козаки йогостратили за те, що він ніби перейшов унію і поклявся полякам знищитиправослав’я і козацтво.
Виступ нереєстрових козаків на волость ставпоштовхом до повстання. Уже в кінці березня путивльські воєводи доносили царю,що запорізькі козаки “из Запорог выгреблись вПереяславль с пушками, и ныне де государь, сбираются изо всех городков козаки,которые гроши имели и выпислые казаки, что были выписаны, а собрався де,государь, выгонять им из Киева и изо всех городов после великодня поляков” [14;33].
Налякані виступом Тараса, реєстровці втекли підохорону коронного війська в Корсунь. Підійшовши до Корсуня, Тарас почав бій зпольським військом і реєстровцями. Корсунські міщани підтримали повстанців. Підчас бою до повстанців приєдналась також більшість реєстровців. Коронне військоз частиною реєстровців змушене було відступити.
Після цього повстання почало швидко поширювати наНаддніпров’ї. Козаки розпинали універсали, в яких закликали народ приєднуватисядо них для охорони віри, обіцяючи козацькі вольності. Частина повсталих загонівприєдналася до Тараса, а частина діяла самостійно, нападаючи на шляхту іпольських жовнірів.
Перебування селянсько-козацького війська наПравобережжі справило позитивний вплив на розширення території повстання. Вже всічні відбувся збройний виступ селян і “випищиків” у Трипільському староствіКиївського воєводства, під час якого повстанці розгромили маєток пана А. Фірлеяв містечку Обухові. В заяві Святської і М. Мики в Житомирський городський судвід 12 травня 1630 року говориться про дії народних месників в районі Паволочі,які спалили шляхетський маєток із “всім нерухомим майном і документацією”.Населення Києва, Василькова, Де метра, Білгородки та ін. населених пунктівпідтримало повсталих. У реляції сейму (1631 р.) коронний гетьман С.Конєцпольський зазначав, що універсали Т. Федоровича та заклики “деяких осібдуховних і світських грецької релігії, в яких сповіщалось, що їх віру нищать…роздратували чернь і всю Україну, розбурхати так, що ніхто з тамошньої шляхтине був у безпеці в своєму домі” [43;33].
Повстання являло велику загрозу для польськихпанів, тим більше, що повстанці, за словами Конєцпольського мали план “трактуватиз Москвою і віддати їй всі тамошні краї”. На початку квітня Конєцпольськийрушив з коронним військом з Бара в напрямку на Київ, розіславши перед цимуніверсали, в яких закликав шляхту йти до коронного війська. Конєцпольськийпослав вперед стражника коронного Самійла Лаща.
Просуваючись до Києва, Лащ на перший день великоднявдерся в містечко Лисянку і вирізав усе населення “як мужов, так і жон, так ідетей в церкви будучих, и попас ними” і по дорозі “людей невинных былт бы тилько русин был, забивали” [14;134]. Другий польський загін вирізав усенаселення в містечку Диметрі.
Особливо бурхливо розгорнулися повстання наЛівобережжі в районі Переяслава. Туди ж рушив із своїм військом Тарас ірозташувався табором під Переяславом.
Бої під Переяславом тривали близько трьох тижнів.Уже перша битва з повстанцями була невдала для Конєцпольського. В бояхповстанці виявляли велику мужність і відвагу.
Рішучий бій відбувся між повстанцями і короннимвійськом 22 травня. Цю битву автор  “Истории русов” назвав “Тарасовою ніччю”.                                    Т. Г. Шевченко оспівав розгром Конєцпольського в своєму творі “Тарасова ніч”,використавши для нього оповідання “Истории русов” і, очевидно, народніперекази.
Повстанці розгромили польські загони в Коначеві, вДимері, в Білгороді, під Києвом, коло Боришполя. Під Києвом була  знищено“Золота рота”, що складалася виключно з шляхтичів. Щоб не дати змоги короннимвійськам переправитись через Дніпро на допомогу  Конєцпольському, повстанціспалили в києві 50 байдаків і силу човнів.
Конєцпольський змушений був вступити з повстанцямив переговори, намагаючись договоритися з реєстровцями.
Ініціатором переговорів між сторонами виступив,очевидно, коронний гетьман. У декларації, надісланій С. Конєцпольським дотабору                      Т. Федоровича під назвою “Спосіб заспокоєння гнівуйого королівської милості за провини Війська запорозького, він пропонувавприпинити військові дії на таких умовах: а) збереження в цілому Куруківськогодоговору 1625 р.;  б) видача Т. Федоровича, як головного призвідця “бунту і  наякого є певні докази, що він мав зрадливі наміри щодо Речі Посполитої”; в)визнання старшого, якого призначить король; г) об’єднання реєстрових, які бралиучасть у боях з обох сторін в єдине військо; д) розпуск реєстрових козаків; е)повернення полонених жовнірів” [43;38].
Заможні козаки, як реєстрові, так і нереєстрові,згодилися піти на компроміс з Конєцпольським. 8 червня 1630 р. під Переяславомміж Конєцпольським і козацькою старшиною був укладений договір. Куруківський  договір лишався в силі, але реєстр фактично збільшувався до 8 тис. чоловік: невключені до реєстру повинні були розійтися по домах, але їм гарантувалась“безпека”.
Під час переговорів гетьманом козацького військабув Антін Конашевич Бут. А при укладенні договору Конєцпольський затвердивгетьманом Орендаренка. Долю Тараса мав вирішити король, але до того він лишавсяпри війську.
Так закінчилось повстання 1630 р. Хоч воно непривело до значних змін в становищі українського населення, але битва під Переяславомнадала більшої впевненості у своїх силах.
Весною 1631 р. Т. Федорович розіслав на волостізаклики про продовження боротьби проти шляхти. Учасник переяславської битвиГригорій Рубчинський розповідав у Севську, що на початок червня на нихвідгукнулося близько 15 тис. козаків, що зібралися в Черкасах, Переяславі,Каневі. Великі козацькі загони зосереджувалися також у Лубнах і Острі [43;40].
Наступним селянсько-козацьким повстанням в 30-х рр.XVII ст. було повстання під проводом Павлюка. Причиною було те,що польський уряд прислав на Запоріжжя комісарів Потоцького і Киселя дляпереоглядання реєстру. На чолі цього повстання став Павлюк, що повернувся зКримського походу.
Про переважну кількість селян у війську повстанцівповідомляли навіть окремі польські джерела, незважаючи на те, що в нихселянсько-козацькі повстання інтерпретувалися виключно у вигляді боротьбикозацтва за свої привілеї. Так, Ш. Окольський зафіксував у своєму щоденнику, щоПавлюк наказував “набирать как можно больше войска из среды крестьян”[43;58].
Повернувшись з кримського походу, Павлюк  повівагітацію на Запоріжжі проти старшини реєстровців. В травні він на чолівипищиків виступив на волость, захопив козацьку гармату і вивіз її наЗапоріжжя.
Починаючи повстання Павлюк висував програму:
—                центром козацтва мало бутиЗапоріжжя;
—                за запорізькими нереєстровимикозаками мали бути визнані козацькі права і привілеї;
—                все козацтво повинно було матиодну організацію і одного гетьмана на Запоріжжі [14;140].
22 серпня Павлюк видав універсал до всього козацтваі поспільства (тобто селянства і міщанства), в якому закликав усіх приєднатисядо його війська, пропонував ловити реєстрову старшину як зрадників і продажнихлюдей, і приставляти до нього. Одночасно Павлюк послав у переяславський полк своїхполковників Скидана і Семена Биховця, які поширювали листи з закликом козаків іпоспільства до повстання. Листи ці мали величезний вплив.
В вересні 1637 року гетьман реєстрового козацтваКононович і кілька старшин були схоплені Павлюком і страчені. Частинареєстровців приєдналась до Павлюка, значна ж частина лишилась при хорошомувійську.
Повстання швидко охопило Наддніпров’я. Шляхтавтікала з своїх маєтків.
З особливою силою розгорнулося повстання наЛівобережжі. Частина повстанців вирушила на Могили на Київщині, де Павлюкпризначив зборний пункт для війська. Багато загонів діяли на місцях. Швидкому йвеликому поширенню повстання сприяв голод, що спалахнув на Україні внаслідокневрожаю 1637 р.
З якою інтенсивністю поширювалося повстання показуєтаке свідчення польського гетьмана Миколи Потоцького: “На Задніпров’ї все доостанку покозачилось, — писав він на сонові донесень з кінця листопада 1637 р.— Міста княжі [Вишневецького] Ромни видають величезні купи своєвільників, і всіінші без винятку, і мій Ніжин теж  пришився до них. Замкові козаки, котрих було200 чоловік, виторили службу” [12;264].
Переяславський староста писав коронному гетьмановіСтаніславу Конєцпольському про події на Лівобережжі: “Кизим теж звів з Києвачималу купу за Дніпро; стоїть тепер  в Переяславі і там до нього збираються.Острянин з Полтави теж збирає їх до себе. В тамошніх містах, що належать достароств, все хлопство покозачилося; в самім Гадячу  втекло в козаки 2 тисячі”[2;265].
Для придушення повстання коронний гетьман С.Конєцпольський вирядив польного гетьмана М. Потоцького. 6 грудня 1637 року міжповстанцями на чолі з Павлюком і польською армією М. Потоцького стався лютийбій під Кужейками на Черкащині. Коронне військо було краще озброєне і займалозручну позицію. Битву почав Павлюк, пославши загін Лаща від Масиків доКужейків. “Наступ селян, — пише  Окольський, — являв дуже показне видовище:вони йшли табором вишикуваним у 6 рядів з чотирма гарматами на чолі, двома побокам і двома в кінці, а всередині між возами йшло військо… Ідучи, ворогсильним кроком, богохульством, лайкою, непристойними словами ганьбив і зневажавшляхту, жовнірів, гетьманів і самого короля… Козаки йшли під майорячи мипрапорами, з гарматними пострілами і гучними вигуками. “А чи далеко гетьманбуде ночувати? Лящику, побіжиш до хащику!” [14;147].
Після дуже впертого бою коронному війську  вдалосявдертися в табір повстанців. Повстанці билися надзвичайно мужньо. Сам Потоцькийписав про це: “Було таке уперте і завзяте це хлопство, що ніхто з них не хотівкричати “миру”, навпаки, тільки кричали, щоб одному на одному вмирати… Котримне ставало стрільби і зброї, били жовнірів голоблями й дишлями”. Бій тривав допізньої носі. Павлюк і Скидан відступили на південь для того, щоб зібратибільше повстанців.
Після здачі повстанців під Моровицеюкозацько-селянське повстання не припинилось. Центром його було Лівобережжя,особливо Лубенщина, де після Скидана діяли Кукла і Скрибень.
Весною 1638 року на  Наддніпров’ї знову почалосьвелике селянсько-козацьке повстання. Уже за рік (1638) починається новеповстання, і до нього пристають тепер і селянські маси. Козаки зрозуміли, щобез простого народу, вони не можуть нічого зробити, і через те підіймаютьповстання тепер не за права свого тільки стану а за права свого народу. Здається,що це повстання могло б мати успіх, але вибрали на гетьмана чоловіка слабкоїволі, не здатного до військової справи. Це був Ясько Острянин [2;98]. Поштовхдо розгортання повстання був денний виступом запорожців на чолі з гетьманомЯськом Остряниним на волость. Правою рукою Острянина був Скидан.
10 березня Острянин видає універсал, в якому вінзвертався до “по обоим сторонам реки Днепра вМалой России, отчизне своей, з предков своих, от давних времен мешкаючим, тутже и всему посполитому народу малороссийскому”. У відповідь на жорстокі переслідування з бокупольсько-шляхетських властей, зазначалося в універсалі, козаки й селянипіднялися на боротьбу за “визволення при помощи божей вас, народа нашогоправославного, от ярма, порабощения и мучительства тиранського ляховского идля  отмщения починенных обид, разорений имучительских ругательств” [45;133].
Великі надії Острянин і Скидан покладали надопомогу донських козаків, до яких було виряджене посольство.
Між запорожцями і донцями був укладений договір провзаємодопомогу. Як говорили в 1632 році донські козаки стрілецькомуп’ятидесятнику Угрюмову, — “у нас де, у донских казаков, з запороским черкасы приговор учинен таков: как приходуоткуды чаять каких… людей многих на Дон или в Запороги, и запороским черкасомна Дону нам, казакам, помогать, а нам, донским казакам, помогать запороскимчеркасом» [14;15].
В кінці березня – на початку квітня Острянин і Скиданрушили по суші й воді в Запоріжжя на волость. Українське населення з нетерпінням чекало появи запорожців.В багатьох місцях готувались до повстання. Окольський з цього приводу писав:“Одні готують порох, другі дають людей, гроші і провіант. Уже влаштовувалилікарню в Трахтемирові, Межигірський монастир посилає їм благословіння іПечерський віддає часть. На водах уже готові переправи. Самі ріки Псел, Сула,Стариця і Дніпро несуть Острянину луку...” [41;140].
Виступивши з Запоріжжя, Скидан  пішов по правомуберезі Дніпра під Чигирин, звідки частина його війська переправилась за Дніпроі підійшла до Іраклієва, де був розташований загін польського війська. Головнісили на чолі з Остряниним, що плили човнами по Дніпру, напали на Кременчук,заволоділи Хоролом і Ожельником, а даної повернули до Голтви, міста князяЄремії Вишневецького, зайняли тут зручну позицію і добре укріпились.
Все Наддніпров’я і Задніпров’я, територія Сули,Хорола, Псла, місцевість межуючи з Слобожанщиною, були охоплені вогнемповстання. Велике повстання спалахнуло на Чернігівщині. Тут повстанцірозгромили війська чернігівського підстарости і його самого вбили [14;152].
Під Сніпородом на Острянина напали Потоцький іВишневецький. Не одержавши вчасно підтримки від козацького  загону на чолі зСокирявим, Острянин відступив назад до Лукомля. Сокирянин, не знаючи провідступ Острянина, несподівано наскочив на польське військо і був розбитий.
3 червня 1638 р. повстанців на чолі з Острянинимбуло атаковано. Відбулася битва, в якій перевагу мало польське військо. Під часданої битви Острянин утік на Слобожанщину, де й оселився.
Після втечі Острянина повсталі обрали гетьманомДмитра Гуню. Це дало змогу козакам протриматись до вечора.
 На другий день битва знову відновилася. Почалисяп5реговори, але вони не мали успіху. Оскільки прийшла звістка про поверненняСкидана з боєприпасами. Довідавшись про це польське командування на зустрічйому вислало військо. У битві Скидан був взятий у полон.
Вночі з 11 на 12 червня (ст. ст.) Гуня відступивз-під Жовтина до гирла Сули і зайняв позицію при  впадінні в останню р.Стариця. Тут він зробив свій табір. Окольський з подивом пише провинахідливість Д. Гуні при організації оборони: “Місцевість ця багата водою,лісом і  пасовищами для коней, дніпровський берег неприступний, тепер  же вонатак добре була укріплена із середини і з боку поля, що ворота завжди лишалися відкритими.Не один інженер дивувався винахідливості грубого хлопа і його мистецтву в такихспорудах і дивлячись на міцні вали, шааці, батареї і бруствери” [41;35].
Коронне військо на чолі з Потоцьким після кількохневдалих атак почало облогу повстанського табору. Одночасно Потоцький розіславзагони польського війська по навколишніх селах з наказом знищити їх.Переконавшись, що взяти повстанського табору не можна, Потоцький запропонувавповстанцям здатися, обіцяючи помилування. Гуня вступив з ним в переговори,вимагаючи поновлення козацьких прав і вольностей. Далі він погоджувався на мирна умовах поновлення Ку рухівських статей. Потоцький рішуче відмовився відпропозиції повстанців і розпочав нову атаку.
Повсталі 7 серпня  вирішили здатися. Гуня зчастиною козаків утік на територію Російської держави, а ті, що залишилися втаборі, присягли на вірність королю. З таким результатом закінчилось цеповстання [14;153].
Таким чином, проаналізувавши козацько-селянськеповстання 2 пол. XVI — 1 пол. XVII ст. можна зробити такі висновки:
—       причинами всіх повстань булипосилення соціального та національного гноблення українського селянства,обмеження станових прав козаків;
—       основну масу повстанцівстановило селянство, але головною боєздатною силою було козацтво;
—       ході повстань були досягнутіпевні результати, але вони не вплинули радикально на становище мас селянства ікозацтва;
—       причинами поразок цих повстаньбули:
а)    стихійність і неорганізованість повстань;
б)  суперечності між реєстровими (що перебували наслужбі в Речі Посполитої) і нереєстровими козаками;
в) відсутність єдиного командування, розрізненістьселянських виступів;
г)    погана озброєність;
—       значення повстань у тому, що вході повстань селянство та козацтво згуртовувались, набували досвіду боротьби протисоціального та національного гноблення, готували ґрунт для наступних подій, якірозгорнулися під час визвольної війни українського селянства середини XVIIст.
ВИСНОВКИ
Після Люблінської унії 1569 р. до складу РечіПосполитої увійшли такі українські землі: Галичина з Холмщиною і частиноюПоділля, воєводство Волинське, Брацлавське і Київське, Чернігівщина. На цих землях встановлюється польське панування, яке супроводжується посиленнямсоціального гноблення і національно-релігійних утисків з боку як польських такі  місцевих феодалів.
Становище селян після Люблінської унії значнопогіршилося: по-перше, вони не мали ніяких прав; по-друге, збільшилася панщина,різні податки, а також посилювалося закріпачення основної  маси селянства;по-третє, після Берестейської унії почалися утиски православної віри натериторії України.
На середину XVI ст. остаточносклалося  польське та литовське феодальне землеволодіння, за яким правокористування землею мав шляхетський стан. Селянство на землях феодалівперебувало під їхньою  “необмеженою владою”. В “Уставі про волоки” 1557 р.зазначалося, що селянин і його майно повністю належить феодалові. Протягом 2пол. XVI ст. польський і литовський уряди видавали ряд законів іззабороною селянам переходити з місця на місце без дозволу феодала-власника.
За литовським статутом 1588 р. остаточно селянствовводилося до закріпаченого стану. Селянин, який прожив 10 р. на землі феодала,ставав кріпаком. Шляхтич мав право розпоряджатися не тільки майном  селянина, ай його життям.
Розвиток товарно-грошових відносин спонукавфеодалів до перетворення своїх маєтків на фільварки, тобто власногогосподарства, яке базується на постійній щотижневій панщині. Норма відробітківбула неоднаковою у різних регіонах України. Якщо взяти Галичину і Волинь, то вних селяни відробляли 4 – 5 днів панщини, а на півночі Київського воєводства 2– 3 дні на тиждень.
Крім панщини селяни сплачували різні данини —натурою або грішми. Серед данин натурою на першому місці стояли данини хлібом.Також існувала данина худобою. Жителі лісових околиць постачали  куниць, лисицьі іншу звірину, а ті, що селилися вздовж річок — рибу. Сільські ж ремісникибули зобов’язані доставляти  до панського двору свої вироби. Бортникисплачували данину медом, а жінки давали прядиво, пшоно.
Грошова данина вживалася рідше. Тільки в 40-і рр. XVIIст. шляхта все частіше почала заміняти панщину грошовим чиншом.
Становище селянства погіршувалося ще й унаслідокздачі феодалами своїх маєтків в оренду. Орендар мав право розпоряджатися на цихземлях на свій розсуд, що ще більше посилювало експлуатацію селян.
Розвиток фільваркового господарства супроводжувавзменшення селянських наділів та зростанням числа  малоземельних і безземельнихселян. Зростала кількість городників, за городників і комірників, у маєткахзбільшувалася кількість “гультяїв”, які не мали ніякого майна.
Панство накладало на селян різні побори: за правовипасати худобу, за помел зерна, за вола, за вулик на пасіці, за право ловитирибу в панському ставі, за  вирубування лісу. Державі селяни сплачували такожподатки на утримання королівського війська.
За всякий непослух пани жорстоко карали селян:саджали в “колоди”, ув’язнювали, наказували бити, засуджували до смерті.
Все це привело до протесту селян проти феодалів.Найпоширенішою формою протесту  були втечі від одного феодала до іншого та навільні землі (Слобожанщина, Запоріжжя).
Селяни утікали як з сім’ями, так і по одинці. Коженшукав кращої долі в  іншому краї з іншими людьми. Вони знаходили захист у такзваних слободах або волях. Це нові поселення, при заснуванні яких пан звільнявколишніх кріпаків від панщини і податків на 10 – 15 р. протягом цих роківселяни розробляли цілинні землі, вели вільне господарювання, що давало, хоч накороткий час, селянству відчути себе вільним. Але такі поступки були вигідніфеодалам. По-перше, селяни обробляли нові землі (цілинні), освоюючи  лісові істепові “пустині” і пан міг використати ці землі  пізніше для себе. По-друге,були випадки, коли пани, не дивлячись на волю селян, залучали їх до виконаннядругорядних повинностей у своїх маєтках.
Але, коли на Слобожанщині почали розвиватисяслободи, водночас на західних землях почали занепадати феодальні маєтки. Цебуло зумовлене  великою кількістю переселень селян. Були випадки, що залишалисяпусті села — жителі повтікали. Це привело до того, що велика кількість панівзверталася до польського  суду для вирішення цієї проблеми. Для того, щоб зменшити кількість втікачів була запроваджена кругова порука на селі, тобтогромада  поручалася за селянина, а якщо він утікав, то повинна була  сплачуватигроші або шукати його.
Крім втеч, селяни ще й відмовлялися відроблятипанщину. Також без дозволу пана збирали врожай на полі, рубали ліс, косили сінона луках. Пізніше ці протести перетворилися у сутички з урядниками і підпаленняпанських маєтків.
Втікаючи на Запоріжжя, селяни  записувалися в станкозаків і жили за звичаями Запорізької Січі. Козаки також були не задоволеніполітикою польського уряду. Це привело до об’єднання їх  в одну силу, яка маєназву повстання.
Найвищого піднесення селянський рух досяг під часзбройних виступів — козацько-селянських повстань, під проводом Косинського,Наливайка, Жмайла, Федоровича, Павлюка, Острянина.
Основною масовою силою цих виступів було селянство,яке приєднувалося до козаків. Оскільки, козаки були більш організовані, ніжселяни і краще озброєні, то вони очолювали ці повстання. То ж, справедливо, намою думку, їх називати козацькими. Але, оскільки селянство підтримувало козаківі масово приймало участь у цих виступах, то їх можна визначити яккозацько-селянські повстання.
В ході даних повстань відстоювались у першу чергуінтереси козацтва і їх наслідки не мали впливу на становище основної масиселянства України.
Ці виступи мали велике значення в тому, що під часрозгортання цих подій козацтво згуртовувалося, набувало досвіду боротьби протигноблення з боку уряду Речі Посполитої, а також готувало ґрунт для наступнихподій, які розгорнулися в середині XVII ст. і набули характеру національно-визвольної війниукраїнського народу.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ І ЛІТЕРАТУРИ
1.         Антонович В. Коротка історія козаччини.- Київ:Україна, 1991. – 158 с.
2.         Антонович В. Про козацькі часи на Україні. — Київ:Видавництво художньої літератури. “Дніпро”, 1991. – 238 с.
3.         Апанович О. Розповіді про запорізьких козаків. –Київ: Київ: Видавництво художньої літератури. “Дніпро”, 1991. – 334 с.
4.         Баранович А. И. Украина наканунеосвободительной войны середины XVII века(Социально-экономические предпосылки войны). – Москва: Изд-во АН УССР, 1959. — 209 с.
5.         Бойко І. Селянство України в 2 половині XVI ст. – 1 половині XVIІ ст. – Київ: Вид-во АН УРСР, 1963. – 332 с.
6.         Боплан Г. Левассер Описание Украины отпределов Московии до границ Трансильвании, составленное Гельомом Левассер деБопланом. – Київ, 1901. – 37 с.
7.         Верстюк В. Ф. Україна від найдавніших часів досьогодення: Хронологічний довідник / В. Ф. Верстюк, О. М. Дзюба. – Київ:Наукова думка, 1995. – 688 с.
8.         Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы в 3-хтомах. – т. 1, 1985. – 302 с.
9.         Гарасимович В. Матеріали до історії козаччини XVIІ віку. – Львів, 1994. – 153 с.
10.       Голобуцький В. А. Запорізьке козацтво. – Київ: Вищашкола, 1994. – 539 с.
11.       Грушевський М. С. Історія України-Руси в 11 томах,12 книгах. – Київ: Наукова думка, 1991.
12.       Грушевський М. С. Ілюстрована історія України. –Київ: Левада, 1999.  – 696 с.
13.       Гурбик А. Аграрна реформа в Україні XVI ст. – Київ: Інститут історії України НАНУ,1997. – 64 с.
14.       Гуслистий К. Нариси з історії України. Вип. ІІІ.Визвольна боротьба українського народу проти шляхетської Польщі в 2 пол. XVI ст. і в 1 пол. XVIІ ст. – Київ: Вид-во АН УРСР, 1941. – 187 с.
15.       Документи з російських архівів з історії України.т. 1. Документи до історії запорізького козацтва 1613 – 1620 рр. – Львів, 1991.– 442 с.
16.       Дорошенко Д. Нарис історії України в 2-х томах.Київ: Глобус, 1991. – 238 с.
17.       Історія України / ред. Ю. Зайцев. – Львів: Світ,1996. – 488 с.
18.       Історія УРСР у 8 т., 10 кн. – Наукова думка, 1979.– т.1. – 343 с.
19.       Історія України. Курс лекцій. т. 1. Від найдавнішихчасів до кінця ХІХ ст. – Київ: Либідь, 1991. – 570 с.
20.       Історія України: нове бачення: у 2 т. – Київ:Україна, 1995. – 496 с.
21.       Історія УРСР в 10 т., т.2. – Київ: Наукова думка,1995. – 496 с.
22.       Кіку І. О. Актові книги 1638 – 1648 рр. як джерелаз історії селянства Волині // Архіви України – 1986. – №2. – С.67-70.
23.       Коли земля стогнала. 2 пол. XVI – 1 пол. XVIІ ст. / В. О. Щербак. – Київ: Україна, 1995. – 432 с. (Історія Українив прозових творах і документах)
24.       Крип’якевич І. Б. Хмельницький. – Київ: Вид-во АНУРСР, 1954. –     535 с.
25.       Крип’якевич І. Історія України. – Львів: Світ,1992. – 556 с.
26.       Легкий В. И. Крестьяне Украины в начальныйпериод освободительной войны 1648 – 1654 гг. – Львов: Изд-во АН Ленингр. у-та,1959. – 175 с.
27.       Леп’явко С. А. Козацькі війни кінця XVI ст. в Україні. – Чернігів: Сіверська думка,1996. – 286 с.
28.       Леп’явко С. А. Шляхетська анархія і становище селянВолині в к. XVI ст. // Минуле ісучасне Волині. – Луцьк, 1989. – С. 151 – 154.
29.       Марочкін В. К. Антифеодальний і визвольний рух наУкраїні в 1 чв. XVIІ ст. – Київ:Вища школа, 1989. – 111 с.
30.       Між двох вогнів: 2 пол. XVI – 1 пол. XVIІ ст. / І. О.Ворончук. – Київ: Україна, 1996. – 413 с. (Історія України в прозових творах ідокументах).
31.       Мишко Д. І. Северин Наливайко. – Київ: Вища школа,1962. – 120 с.
32.       Полянська-Василенко Н. Історія України у 2 т., т.1. До середини        XVIІ ст.Київ: Либідь, 1995. – 672 с.
33.       Поршнев Б. Ф. Феодализм и народные массы. –Москва, 1964.
34.       Рибалка І. Історія України. Дорадянський період.Київ: Вища школа, 1991. – 607 с.
35.       Селянський рух на Україні 1569 – 1647рр. Збірникдокументів і матеріалів. Київ: Наукова думка, 1990. – 534 с.
36.       Смолій, Степанков С. Українська національнареволюція XVIІ ст. (1648 – 1676). – Київ: Альтернатива, 1999.
37.       Субтельний О. Україна: історія. – Київ: Либідь,1993. – 720 с.
38.       Ткачук А. П. Структура комплексу документальнихматеріалів по вивченню історії селянських рухів на Волині в 2 пол. XVI – 1 пол. XVIІ ст. // Минуле і сучасне Волині: Проблеми джерелознавства. – Луцьк,1994. – С.76 – 78.
39.       Ткачук А. П. Роль Волині у козацько-селянськихповстаннях XVI – XVIІ ст.  // Велика Волинь: Минуле і сучасне. –Житомир, 1993. – С. 34 – 36.
40.       Україна перед визвольною війною 1648 – 1654 рр.Збірка документів. – Київ: Вид-во АН УРСР, 1946. – 256 с.
41.       Феодалізм на Україні: Збірник наукових праць /Смолій. Київ: Наукова думка, 1990. – С. 193.
42.       Шевальє П. Історія війни козаків проти Польщі. –Київ: Томі ріс, 1993.
43.       Щербак В. О. Антифеодальні рухи на Українінапередодні визвольної війни 1648 – 1654 рр. Київ, 1975.
44.       Щербак В. О. Антифеодальна боротьба народних масВолині в 40-х рр. XVIІ ст. –Луцьк, 1998. – ч. 1. – С. 163.