КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ
Навчально-науковий інститут заочного та дистанційного навчання
Житомирське відділення
Контрольна робота
з предмету: “Історія України”
Україна в роки Другої світової війни
студентки 1-го курсу
Карпінської Ніни Вікторівни
Житомир –– 2008
План
Вступ
Початок Другої світової війни і Україна
Окупація українських земель фашистською Німеччиною, Угорщиною та Румунією
Партизанська боротьба в Україні. Діяльність ОУН і УПА
Визволення України від німецько-фашистських загарбників. Вклад українського народу в перемогу над фашизмом
Висновки
Список використаної літератури
Вступ
Друга світова війна, в якій узяла участь 61 країна ––понад 80% населення земної кулі, серед них і Українська республіка, що входила до складу Радянського Союзу, належить до числа тих подій, що визначили маршрут світової історії в другій половині XX ст.
Метою написання контрольної роботи є вивчення ролі України в Другій світовій війні. Структура контрольної роботи складається з чотирьох питань, які послідовно висвітлюють весь шлях українського народу від початку війни до визволення від фашистських загарбників. У першому питанні розглянуто причини, характер та періодизацію Другої світової війни, детально охарактеризовано початковий етап війни: український напрям у плані “Барбаросса”, оборонні бої на території України та причини поразки Червоної армії на початку війни. Друге питання характеризує окупаційний режим в Україні (1941––1944 рр.): політичні та економічні плани нацистів щодо України та методи їх реалізації. В третьому питанні поетапно висвітлено партизанську боротьбу в Україні проти фашистів: партизанський рух на початку війни, розгортання народного опору, діяльність ОУН—УПА в 1941-1945 рр. Четверте питання завершує контрольну роботу описом визволення Лівобережної та Правобережної України від фашистських загарбників та внеску України в розгром фашистів.
Війна проти німецького фашизму всіма своїми вогняними колесами двічі прокотилася українською землею, залишивши глибокі вибоїни й шрами в долі народу України. Саме йому разом з іншими народами українцям довелось узяти на себе найважчий її тягар: радянсько-німецький або «східний» фронт світової війни був головним, вирішальним. Події на цьому фронті мали справді глобальний характер: відбувалися на відстані 4,5 тис. км з півночі на південь європейської частини СРСР, охоплювали територію площею 1 мли. 800 тис. кв. км у безпосередньому тилу фашистів.
Початок Другої світової війни і Україна
Війська Гітлера, вчинивши напад на Польщу 1 вересня 1939 р., розв'язали Другу світову війну. Німецькі дивізії швидко просувались на схід і 8 вересня підійшли до Варшави. До 15 вересня основні сили польської армії були розбиті, німці взяли Люблін і підійшли до Бреста, зайняли Володимир-Волинський і Дрогобич. Бойові дії точилися на теренах Західної України. Акт агресії змусив уряди Великобританії та Франції, пов'язаних з Польщею зобов’язаннями про надання негайної допомоги, оголосити 3 вересня війну Німеччині. Проте в перші місяці війни їх участь у бойових діях була символічною. Після кількох безрезультатних спроб переговорів з гітлерівцями союзники прийняли таємне рішення не розпочинати активних бойових дій проти Німеччини.
З нападом фашистської Німеччини на Польщу Друга світова війна стала фактом. Причинами війни були: політичні — прагнення керівних кіл великих капіталістичних держав перерозподілити сфери впливу, забезпечити неподільне панування своєї системи; економічні — розширити сфери прикладання капіталу, отримати дешеві джерела сировини і робочої сили. СРСР уклав договір про дружбу і кордон з Німеччиною. Пакт про ненапад і таємний протокол до нього про розподіл сфер впливу відкрили шлях Німеччині для нападу на Польщу. Для профашистських країн війна мала загарбницький характер, для інших –– визвольний (справедливий).
Сучасна українська історіографія подає таку періодизацію участі України у Другій світовій війні:
1) 1 вересня 1939 р. — 22 червня 1941 р. (від нападу Німеччини на Польщу до агресії проти СРСР);
2) 22 червня 1941 р. — листопад 1942 р. (від нападу Німеччини та її союзників на СРСР, часу, коли в Західній Україні сформовано національні збройні сили, до наступу під Сталінградом);
3) грудень 1942 р. — жовтень 1944 р. (бої за визволення українських земель від окупантів).
Наказ готуватися до нападу на СРСР німецький генералітет отримав у 1940 р. А 18 грудня 1940 р. Гітлер підписав директиву під номером 21 та назвою “Варіант Барбаросса”, основний керівний документ війни проти Радянського Союзу. Відповідно до цього плану війна повинна була тривати не більше 1,5—2 місяців. Згідно з ним на радянському кордоні було зосереджено три могутні угруповання: “Північ”, “Центр”, “Південь”. Під час підготовки до нападу на СРСР Гітлер уклав політичний і військово-економічний союз з Італією, Японією, залучив до нього Румунію, Болгарію, Угорщину, Словаччину, Хорватію, Іспанію, Фінляндію і використав військово-економічні ресурси захоплених країн з населенням до 300 млн. осіб, але до затяжної війни проти СРСР він не був готовий. Тому німецьке командування планувало раптово завдати сильних ударів і до зими вийти на рубіж Архангельськ—Волга—Астрахань.
На світанку 22 червня 1941 р. після сигналу “Дортмунд” танкові й моторизовані частини фашистської армії розпочали наступ одночасно у трьох напрямках: Ленінградському –– “Північ”, Московському –– “Центр”, і Київському –– “Південь”. Почалася німецько-радянська війна, яка тривала 1418 днів і ночей.
Український напрям, за планом “Барбаросса”, був одним із найголовніших розглядався як одна з основних цілей завойовницької політики фашизму. Гітлерівське керівництво мало мету якомога швидше оволодіти ресурсами України, аби послабити військово-промисловий потенціал СРСР і створити гідний плацдарм для подальшого розгортання воєнних дій та перемоги над Радянським Союзом.
В Україну вдерлися 57 дивізій і 13 корпусів групи армії «Південь» під командуванням фельдмаршала Карла фон Рундштейна. Їм протистояли 80 дивізій Київського особливого та Одеського військових округів, перетворених з початком війни на Південно-Західний на Південний фронти. Припущення Сталіна про те, що саме Південний Захід буде метою головного удару німецької армії не виправдалось першого і найтяжчого удару німецька армія завдала на центральному напрямку.
Група армій «Південь» мала завдання протягом короткого часу завдати головного удару на Київському напрямку, захопити переправи, створити сприятливі умови для наступу вглиб території України, заволодіти нею. Для керівництва бойовими діями радянських військ в Україні був утворений Південно-Західний напрям під командуванням маршала С. Будьонного. Членом його Військової Ради було призначено першого секретаря ЦК КП(б)У М. Хрущова. В Україні, як і в інших регіонах СРСР, було оголошено надзвичайний стан та мобілізацію військовозобов'язаних.
Маючи значну перевагу в живій силі й техніці, значні потужні угруповання німців глибоко вклинилися на територію СРСР. Наприкінці третього тижня кровопролитних боїв вони просунулись від 350 до 600 км, захопивши і значну частину України.
Уже з перших годин війни німці наштовхнулись на відчайдушний опір. Перший удар прийняли на себе прикордонники. Однак відсутність єдиної лінії фронту, несподівані зіткнення на марші, необхідність розгортати бойові порядки під вогнем противника на непідготовлених рубежах, удари з повітря за переважання німецької авіації, відсутність налагодженої системи забезпечення боєприпасами, часта втрата управління — все це ставило радянські війська у несприятливі умови, спричиняло серйозні втрати.
Вже за перші два дні бойових дій на аеродромах та в повітрі Червона армія втратила понад дві тисячі літаків, залишившись без прикриття. Контрнаступ радянських мотомеханізованих корпусів у районі Луцьк—Броди—Рівне успіху не мав. До 15 липня війська Південно-Західного фронту втратили 2648 танків, 1907 літаків. За перші півроку війни в полон потрапило 3,6 млн. осіб, у тому числі 1,3 млн. українців.
Здобувши Київ, німецькі армії розгорнули наступ на Донбас і Крим, 30 жовтня вони підійшли до Севастополя. Кровопролитними, з неймовірними жертвами з обох боків були бої за Київ (7 липня — 26 вересня 1941 р.), Одесу (5 серпня — 16 жовтня 1941 р.), Керч (30 грудня 1941 р. — 19 травня 1942 р.), Севастополь (30 жовтня 1941 р. — 4 липня 1942 р.).
Витримавши довгу і виснажливу битву під Смоленськом, фашистські війська наприкінці вересня 1941 р. розгорнули масований наступ на московському напрямку. Але взимку 1941—1942 рр. під Москвою й на західному напрямку було завдано нищівного удару. Тут було розгромлено до 50 дивізій. Німці були відкинуті на 150—400 км. Вермахт зазнав першої великої поразки з початку Другої світової війни.
На той час шляхом формування приблизно 400 нових дивізій було компенсовано втрату основного складу кадрових військ Червоної армії. Але їм бракувало сучасного озброєння і бойового досвіду. Перед армією було поставлено завдання провести наступальні операції на всіх головних напрямках –– від Баренцевого моря до Кримського півострова. Розпорошення сил і засобів, відсутність достатнього матеріального забезпечення військ, необхідних резервів, недооцінка флангових угруповань противника призвели до трагедії. Особливо відчутною була поразка в районі Харкова, де в травні 1942 р. було оточено майже три радянські армії. В полон потрапили 240 тис. червоноармійців і командирів. Загалом під час весняного наступу 1942 р. зазнали поразки шість армій.
Поразки в Україні та в Криму (здача Керчі у травні та Севастополя в липні 1942 р.) започаткували нові невдачі радянських військ. Наприкінці червня 1942 р. німецькі армії розгорнули наступ на півдні й завдали нищівних ударів військам Південно-Західного та Південного фронтів. Незважаючи на відчайдушні зусилля радянських військ, 22 липня 1942 р. Червона армія залишила м. Свердловськ Луганської області. Відтоді вся Україна була окупована ворогом.
Окупація українських земель фашистською Німеччиною, Угорщиною та Румунією
Спочатку в нацистського керівництва було два варіанти поведінки стосовно України. Перший — здобути підтримку українців проти Кремля, надавши їм власну державу, яка мала перебувати під опікою Німеччини, і другий — знехтувати інтересами українців, а українську територію повністю використати для німецької нації. На початку війни події розгорталися успішно для вермахту, тому за основу було взято другий варіант, до якого схилялася більшість нацистської ієрархії і який найбільше відповідав расовій доктрині нацистів (усі слов'яни –– люди другого сорту, а їхня роль –– служити німецькій расі).
Концентровано політика “освоєння” східного простору була викладена у плані “Ост”, розрахованому на 30 років і побудованого на “теорії” расової винятковості німецької нації, народи, що населяли СРСР, передусім росіян, українців, білорусів, передбачалося піддати масовому винищенню й відселенню на інші території, а їхню землю мали колонізувати німці. Цю програму окупанти активно здійснювали вже під час війни. Особливо інтенсивно “виселяли” українців вздовж лінії планованої нацистами шосейної магістралі “Г—Г” (“Гамбург — Готенланд, так нацисти перейменували Крим”). Сюди прибували ешелони з тирольськими переселенцями. Лише після визволення Києва, коли війська 1-го Українського фронту розгорнули навальний наступ на Житомир, закінчилося “велике переселення нордичної раси”.--PAGE_BREAK--
Окупувавши Україну, гітлерівці встановили на її території режим кривавого терору. Згідно зі своїми цілями вони поділили Україну на окремі адміністративні одиниці. У липні 1941 р. Чернівецька та Ізмаїльська області, захоплені румунськими військами, з дозволу Гітлера були включені до складу Румунії. їй були віддані також землі між Бугом і Дністром, вся Одеська, південні райони Вінницької, західні райони Миколаївської областей, лівобережні райони Молдавської РСР. Ці території увійшли до так званої “Трансністрії”, створеної румунами. У серпні 1941 р, на території Львівської, Дрогобицької, Станіславської та Тернопільської областей було створено дистрикт “Галичина”, що увійшов до складу польського генерал-губернаторства. Того ж місяця створено рейхскомісаріат “Україна”, поділений на 6 генеральних округів:
1) “Волинь” — Рівненська, Волинська і Кам'янець-Подільська області, а також південні райони Брестської і Пінської областей Білорусі;
2) “Житомир” — Житомирська, північні райони Вінницької, а також південні райони Полісся;
3) “Київ” — Київська і Полтавська області.
4) “Миколаїв” — Миколаївська (без західних районів) і Кіровоградська області;
5) “Таврія” — лівобережні райони Миколаївської (тепер Херсонської) і Запорізької областей.
6) “Дніпропетровськ” — Дніпропетровська і частина Запорізької області.
Райони Донбасу, Чернігівської, Сумської та Харківської областей були включені в окрему, воєнну зону, яка перебувала під владою німецького військового командування. На чолі кожного округу стояв начальник поліції безпеки. Загальне керівництво всіма поліцейсько-каральними заходами здійснював командувач військ СС і поліції. У містах та районних центрах діяли зондеркоманди й оперативні команди поліції безпеки і СД.
Рейхскомісаром України було призначено Б. Коха, відомого своєю жорстокістю й нетерпимістю, а також особливою ненавистю до слов'ян. Він став справжнім катом українського народу. В перспективі на території України й півдня Росії передбачалося створити нову арійську імперію під назвою “Остготія” як пам'ять про напівлегендарну остготську державу, що процвітала на початку нашої ери в при-азовських степах і була знищена гунами.
За Україною нацисти не визнавали права на будь-яке державне існування, а її територію розглядали як “німецький простір”. Гітлерівці називали окуповані райони України “німецькою Індією”, а український народ — “білими рабами”. Українська нація була оголошена “неповноцінною”. Магазини, ресторани, перукарні обслуговували тільки окупантів та їхніх посіпак. Населенню міст заборонялося користуватися залізничним і комунальним транспортом, поштою, аптеками тощо. Увесь час окупації в містах і селах діяла комендантська година. За її порушення мирних людей розстрілювали на місці. Було заборонено і вилучено із щоденного вжитку саме слово “Україна”. Населення позбавлялося елементарних юридичних прав, власної історії та культури.
Уцілілі промислові підприємства на території України окупанти оголосили власністю Німеччини, приєднали до імперських фірм, використовували для ремонту військової техніки, виготовлення боєприпасів. Частину підприємств повернули колишнім власникам. Німці зберегли колгоспи і радгоспи, які діяли під їх суворим контролем дещо зміненій формі та під іншою назвою. Селян примушували працювати в них з ранку до пізнього вечора, і як результат — 85% усього постачання Німеччини продуктами з окупованих радянських територій здійснювалося з України. Окупанти закривали навчальні заклади й наукові установи, клуби, всіляко принижуючи гідність українського народу. Школи були ліквідовані, перетворені на казарми, склади, конюшні, закрили всі дитячі садки, а їх майно пограбували.
Німці планували щорічно знищувати 10 млн. неарійців. Першими в цьому трагічному реєстрі стояли євреї. Спеціальні частини СС знищили євреїв в Україні 900 тис. Крім Києва, найбільшими “фабриками знищення” були табори смерті у Дніпропетровську, Львові, Умані та інших містах України (усього понад 250). Водночас фашисти організували масове винищення військовополонених — 1366 тис. осіб було замучено у концтаборах. Уже на початку війни фашистські окупанти знищили сотні населених пунктів, стратили десятки тисяч їхніх жителів. За останніми даними, замордували та стратили на українській землі 5264 тис. осіб — кожного шостого.
Неймовірних фізичних поневірянь і душевних мук завдала українському народові примусова праця на німецьких поневолювачів, особливо масове насильницьке вивезення молоді на каторжні роботи до Німеччини. Всього протягом 1942—1944 рр. з України було вивезено 2400 тис. осіб. Житла тих, хто не з'являвся на збірні пункти для відправки до рейху, спалювали разом з усім майном. Десятки тисяч примусово вивезених з України людей загинули на чужині від виснаження, хвороб та травматизму, а значна частина, боячись розправи сталінського режиму, не повернулася на Батьківщину.
Політика нацистів в Україні була надзвичайно жорстокою. Вона ставила за мету підкорення та колонізацію України, винищення її населення.
Партизанська боротьба в Україні. Діяльність ОУН і УПА
Розглядаючи питання про рух Опору на окупованій фашистами території України, необхідно врахувати ту обставину, що в ньому паралельно існували дві незалежних течії: перша –– радянські партизани і підпільники, друга –– формування створені українськими націоналістами. Їх стратегічні і тактичні цілі не тільки не збігалися, але й були відверто ворожими відносно один одного.
Гітлерівці за два роки війни в Західній Європі вже мали чималий досвід боротьби з підпіллям, тоді як поспіхом підготовлені підпільники погано розумілися на конспірації. У перші місяці війни на окуповану територію перекидали цілком не підготовлені, слабо озброєні партизанські загони та диверсійні групи, навіть без засобів зв'язку. Учасники цих загонів і груп не знали ні української мови, ні звичаїв народу, ані місцевості. Вони відразу ж потрапляли в руки гітлерівців більшість із них була страчені. Це був трагічний і несприятливий період розвитку партизанського руху в Україні.
Для керівництва діями партизан 30 травня 1942 року було створено Центральний штаб партизанського руху, а через місяць було утворено Український штаб партизанського руху, начальником якого став Т. Строкач. Пізніше виникли обласні штаби партизанського руху. Поступово дії партизанів і підпільників, ставали результативнішими. Героїчну боротьбу ворожому тилу вели підпільні антифашистські організації: “Молода гвардія” (м. Краснодон), “Спартак” (Кіровоградська обл.), “Вуйко” (м. Тернопіль), “Народна гвардія ім. І. Франка” (м. Львів), “Партизанська іскра” (Миколаївщина), підпільні організації в м. Сталіно (тепер Донецьк), Ніжині. Особливо активну бойову та диверсійну діяльність здійснювали підпільники під час наступу Червоної армії (переходили до відкритої збройної боротьби, здійснювали збройні напади на ворожі колони, автомашини, штаби, обози, порушували зв'язок, викликали паніку серед гітлерівців).
Однією з найяскравіших сторінок в історії партизанської боротьби в Україні були рейди партизанських з'єднань. На початку лютого 1943 р. партизанське кавалерійське з'єднання М. Наумова, здійснивши багато бойових операцій, за 65 днів пройшло територіями Курської, Сумської, Полтавської, Кіровоградської, Одеської, Вінницької, Київської та Житомирської областей і закінчило рейд у Білорусі. В першій половині березня у рейд на Правобережжя вирушило Чернігівське партизанське з'єднання під командуванням О. Федорова. Улітку 1943 р. розпочав великий рейд С. Ковпак. Партизанське з'єднання не зуміло виконати основного воєнного завдання — знищення нафтових промислів у Прикарпатті. Але рейд справив значне психологічне враження, продемонстрував нездатність німців забезпечити свої тили.
За самовіддану боротьбу проти фашистських загарбників партизани і підпільники одержали понад 57,5 тис. державних нагород, 95 осіб удостоєні звання Героя Радянського Союзу. Двом командирам партизанських з'єднань — С. Ковпаку і О. Федорову — це звання було присвоєно двічі.
Діяльність партизанських загонів і підпільних організацій в Україні з самого початку була спрямована на розгортання політичної, економічної і збройної боротьби в тилу ворога. Хоча українське населення надзвичайно постраждало в передвоєнні роки від сталінських репресій, голодомору, фашистський “новий порядок” не сприймався людьми. Боротьба проти нього була всенародною.
Роль “третьої сили” в німецько-радянській війні намагалася виконати Організація українських націоналістів (ОУН). У лютому 1940 року в Кракові вона розкололася на ОУН (революційну, яку очолив Степан Бандера — ОУН(б) — та мельниківську, очолювану Андрієм Мельником — ОУН(м). Обидві фракції продовжували, хоч і по-різному, орієнтуватися на політичну та фінансову допомогу Німеччини.
26—27 червня 1941 р. у Львові частини Червоної армії придушили виступ бандерівців. Однак бандерівці оволоділи 30 червня радіостанцією і за підтримки українського батальйону “Нахтігаль” (“Соловейко”), який увійшов до міста на сім годин раніше від австрійської дивізії вермахту, передали звістку про створення уряду Української держави на чолі з прем'єр-міністром Я. Стецьком. Берлін відреагував арештом С. Бандери і його співробітників. Гітлер волів використовувати ОУН “як п’яту колону”, але рішуче відкидав найменші ознаки її незалежності, тим паче несанкціоноване проголошення української державності.
Невдача спіткала ОУН і в Чернівцях, де з 29 червня точилися бої оунівців з відступаючими частинами Червоної армії. Після відходу цих військ 1 липня 1941 р. було створено Українську національну раду на чолі з І. Карбулицьким, та вже через дев'ять днів Північну Буковину контролювали румуни.
Перше з'єднання під назвою “Українська повстанська армія” створив на Поліссі представник екзильного уряду УНР Т. Боровець (псевдо — Байда, потім Бульба), перекинутий на українську територію ще в липні 1940 р. Восени 1941 р. Т. Бульба (Боровець) сформував на Поліссі і Волині загони “Поліської Січі”. Бульба не був оунівцем і користувався підтримкою уряду УНР у вигнанні. Прагнучи зберегти самостійність, він перетворив свої загони на партизанські і дав їм назву — Українська повстанська армія (УПА). Бульбівці боролися одночасно з німцями і радянськими партизанами, але не досить активно.
Восени 1942 р. ОУН(б) взяла курс на створення партизанської армії, яка мала боротися як з окупантами, так і з польськими та радянськими партизансько-підпільними формуваннями. В цю армію, яку називали УПА, явочно було виключено збройні формування Бульби і ОУН(м). Очолив армію один з керівників розформованого німцями “Нахтігалю“ Роман Шухевич (бойовий псевдонім Тарас Чупринка). УПА користувалася широкою підтримкою західноукраїнського населення і за своїм складом була переважно селянською. Вона налічувала десятки тисяч бійців (за деякими оцінками до 100 тис. на початок 1944 р.) і діяла переважно на Волині, Поліссі, Галичині. Разом з тим нечисленне оунівське антифашистське підпілля діяло в центрі, сході і на півдні України.
Керівні кадри УПА складалися переважно з бандерівців. Але ОУН(б) не претендувала на монополію, а розглядала армію як національну. З ініціативи С. Бендери у липні 1944 року на Галичині відбулися збори українських організацій за винятком ОУН(м). На них утворився координаційний воєнно-політичний центр — Українська головна визвольна рада (УГВР).
У 1942—1943 рр. УПА вела запеклу боротьбу з польською Армісю Крайовою (АК), підпорядкованою лондонському еміграційному урядові Польщі. Ця боротьба, яку розпалювала і німецька адміністрація, набула характеру етнічної чистки як з боку УПА, так і з боку АК. В ній загинули десятки тисяч мирних українців на Холмщині і поляків на Волині.
Лише 29 квітня 1945 р. делегації УПА й Армії Крайової домовилися не воювати одна проти одної, а зосередити сили проти Червоної армії. У вересні об'єднані загони УПА й АК атакували радянські гарнізони в Ковелі та селі Бірча під Перемишлем. Однак тривалого співробітництва досягти їм так і не вдалося. З травня 1943 р. голова іноземного відділу ОУН (б) М. Лебідь поставив завдання структурам УПА вступити в контакт з представниками Румунії, Польщі, Угорщини, США та Великобританії. Внаслідок переговорів з делегацією угорської армії восени було підписано перемир'я, якого загалом дотримувалися. Переговори з румунами не досягли мети через неприйнятність умов, висунутих як УПА, так й іншою стороною. Контактів з Англією та США встановити на офіційному рівні так і не вдалося. Однак серед окремих активістів ОУН (б) існувала думка, що саме Захід забезпечить Україні ту модель самоуправління, яку одержали Філіппіни під владою Японії.
28 квітня 1943 р. двома маніфестами було проголошено про створення дивізії. У них зазначалося про формування СС — Стрілецької Дивізії “Галичина”, німецької дивізії з українців за принципом добровільності для боротьби з більшовиками. До створення дивізії негативно поставилося керівництво ОУН та УПА. 28 червня 1944 р. дивізію відправили на фронт, де вона була розгромлена військами 1-го Українського фронту. Пізніше рештки дивізії охороняли німецькі військові об’єкти в Словаччині, далі були направленні в Югославію для боротьби проти партизан. Згодом дивізія була переформована в українську. продолжение
--PAGE_BREAK--
8 травня 1945 р. Після капітуляції Німеччини, аби не потрапити в полон радянським військам, дивізія здалася англійським збройним силам в Австрії Англійська адміністрація протягом 3,5 років утримувала полонених у концтаборі Ріміні (Італія). Було встановлено, що дивізія участі в бойових діях майже не брала і злочину проти свого народу і проти англійців не скоїла. За рішенням комісії англійський уряд поселив дивізійників на Британських островах. Так закінчився бойовий шлях дивізії “Галичина”.
З появою в західноукраїнських землях радянських органів влади польові військкомати почали мобілізацію місцевої молоді, але вона зусиллями ОУН всіляко зривалася. Але чимало тих, хто ухилилися від призову, не пішли в лави УПА, а поповнили зграї мародерів, бандитів (тому обговорювалося питання про ліквідацію польських та українських банд, котрі своїми діями дискредитували національно-визвольний рух).
Після того як група Енея (П.Олійника) 29 лютого 1944 р. смертельно поранила командувача 1-го Українського фронту генерала армії Ватутіна, тиск на повстанців посилився. Щоб підірвати соціальну базу УПА, органи НКВС вдавалися до терору, провокацій проти місцевого населення, спалювали села, широко використовували практику взяття заручників та їх розстріл.
Виконуючи вказівки Й.Сталіна про ліквідацію ОУН—-УПА у 1944—1945 рр., з грудня 1944 р. до червня 1945 р. було проведено три величезні каральні операції проти головних угруповань УПА силами кількох дивізій за підтримки танків, артилерії. Однак загони УПА маневрували, переходили в інші райони, за підтримки місцевого населений знову поповнювали свої лави і продовжували боротись. У січні 1945 р. у Західній Україні голова уряду М. Хрущов вимагав рішучих заходів: прилюдно вішати полонених повстанців, репресувати їхні сім'ї, запровадити систему заручників та ін. Радянський терор посилювався. Збільшувалася кількість убитих і арештованих повстанців, мирних жителів. Розгорнулась масова депортація сімей повстанців, а дуже часто і жителів сіл, які оголошувались бандерівськими, але ніякої участі в діяльності ОУН не брали. Було вбито 103 тис, затримано 125 тис. повстанців. Оскільки кількісний склад УПА не перевищував 80 тис, то зрозуміло, значну частину вбитих і арештованих становило мирне населення.
Закінчення німецько-радянської війни, перемога над фашистською Німеччиною і мілітаристською Японією не принесли миру, заспокоєння на українську землю. Без надії розгромити могутній тоталітарний Радянський Союз провід ОУН (б) марно підняв на боротьбу значну частину населення Західної України. В історичних умовах зростання сили та міжнародного авторитету СРСР, ідей соціалістичних революцій в Європі стратегія і тактика ОУН виявилися неефективними, хоч повстанці виявляли неабияку мужність. В умовах звірячої розправи над західноукраїнським населенням меркло і те добре, що робилося радянською владою для західних областей (культурно-побутове будівництво, ліквідації неписьменності, утвердження українства).
Визволення України від німецько-фашистських загарбників. Вклад українського народу в перемогу над фашизмом
У 1943 р. почався корінний перелом у війні. В запеклих чотиримісячних оборонних боях радянським військам вдалося зупинити наступ. 19 листопада під Сталінградом вони почали рішучий наступ, який закінчився оточенням і розгромом (лютий 1943 р.) 330-тисячного угруповання німецьких військ. Перемога на Волзі стала корінним переломом в ході німецько-радянської і загалом Другої світової війни, його закріпила Курська битва (5 липня — 23 серпня 1943 р.).
18 грудня 1942 р. було звільнено перший населений пункт української території — с. Півнівка Мілівського району Ворошиловградської (нині Луганської) області. На початку 1943 р. Червона армія розгорнула широкий наступ на фронті завширшки 1600 км. Почалося масове вигнання окупантів, у тому числі з території України. Першим серед обласних центрів України було визволено 14 лютого 1943 р. Ворошиловград.
Внаслідок успішної Чернігівсько-Прип'ятської операції, яка почалася в серпні 1943 р., радянські війська прорвали німецьку оборону і в ніч на 9 вересня форсували Десну. Станом на 14 вересня було звільнено понад 100 населених пунктів, 15 вересня взято Ніжин — останній великий укріплений пункт противника на київському напрямку. Війська Воронізького фронту до 20 вересня визволили 800 населених пунктів північних областей України. Поразки німецьких військ змусили Гітлера прибути у Вінницю. Розроблялись плани стабілізації ситуації, але вони зазнали краху. 21 вересня було взято Чернігів і відкрито шлях до Дніпра, 22 вересня визволено Полтаву. Протягом вересня 1943 р. звільнено Харківську, Сумську, Чернігівську, Полтавську області та лівобережні райони Київщини.
У другій половині вересня 1943 р. радянські війська вийшли до середньої течії Дніпра на 750-кілометровому фронті. У ніч на 6 листопада бої розгорнулися на північних околицях Києва, а потім перемістилися в центр. О 4 годині ранку 6 листопада 1943 р. столицю України було визволено. У складі наступаючих частин діяли так звані польові військомати, що мобілізували до армії всіх, здатних тримати зброю, навіть 16—17-річних юнаків, яких було залучено майже чверть мільйона. Нерідко їх, ненавчених, і майже неозброєних, кидали в бій. “Прикриттям” були загороджувальні загони, за “підтримки” яких це військо кидали навіть на добре укріплені позиції противника. Під час таких операцій майже всі мобілізовані гинули, але за це ніхто не відповідав. Протягом січня 1943 — жовтня 1944 рр. загальні втрати Радянської армії становили майже 3,5 млн. бійців і офіцерів. Таких втрат не мала жодна армія воюючих держав.
Визволивши столицю України та відбивши контрнаступи німецьких військ, радянське командування зосередило всю увагу на підготовці масштабної операції з визволення Правобережної України, маючи завдання вийти на державний кордон. Ставка планувала завдати удару силами 1-го, 2-го, 3-го і 4-го Українських фронтів і дістатися Південної Польщі, Чехословаччини і Балкан. З грудня 1943 р. до середини квітня 1944 р. на величезних просторах від Полісся до Чорного моря, від Дніпра до Карпат було розгорнуто одну з найбільших битв Другої світової війни.
У 1944 р. було проведено нові блискучі операції, котрі дали змогу чотирьом Українським фронтам розгромити угруповання німецько-фашистських військ “Південь” і групу “А”, що забезпечило звільнення всієї України. Так, внаслідок успішного проведення Кіровоградської, Корсунь-Шевченківської та Рівненсько-Луцької операцій Червона армія, окремими частинами форсувавши Південний Буг та Дністер, вийшла 23 березня 1944 р. на державний кордон.
Однією з останніх великих битв на Україні була наступальна операція 1-го Українського фронту на Рава-Руському та Львівському напрямках проти сильного ворожого угруповання “Північна Україна”. Розвиваючи наступ, війська угруповання оточили в районі м. Броди 8 німецьких дивізій і розгромили їх. Розгромом німецько-фашистських військ у Карпато-Ужгородській операції наприкінці жовтня 1944 р. і звільненням Ужгорода 28 жовтня завершилось визволення України. Битва за повне звільнення України від фашистів тривала довгих 22 місяці в ній брало участь до половини живої сили й бойової техніки всіх діючих радянських військ. Однак війна тривала, і тепер вона спрямовувалась на визволення поневолених фашистами країн Європи, завершення розгрому Німеччини.
Зміцненню могутності радянських військ сприяли трудівники тилу, які створили матеріальні передумови для успішного здійснення наступальних операцій на фронтах (авіаційна промисловість, танкова, артилерійські заводи). Керівництво Німеччини мобілізувало нові промислові та людські резерви і планувало перехопити ініціативу, завдати рішучої поразки радянським збройним силам.
Втрата на початку війни важливих у воєнно-економічному відношенні районів зумовила створення в тилу могутньої бази оборонної промисловості. На основі евакуйованого з України та інших західних районів СРСР устаткування виникали й зростали сотні нових потужних підприємств на Уралі, в Сибіру, Казахстані та Середній Азії. Тисячі працівників господарських органів і спеціалістів очолили колективи шахт і відповідальні ділянки виробництва.
Зростаючі темпи розвитку металургії у східних районах СРСР вимагали значного збільшення видобутку залізної та марганцевої руд. За участю українських гірників відкривалися нові родовища руд. Українські майстри впровадили у галузі високоефективний метод багатозабійного буріння, що в декілька разів підвищував продуктивність праці.
Виробництво зброї, авіаційної техніки і боєприпасів вимагало значної кількості легованої сталі, яку до війни виплавляли переважно заводи України. У зв'язку з фашистською агресією за безпосередньої участі українських металургів розпочалася реконструкція заводів Уралу.
Значно посилили виробничі можливості енергетичної промисловості Уралу спеціалісти й обладнання з електростанцій України. Одними з перших почали випускати свою продукцію перебазовані з Дніпропетровська, Запоріжжя, Києва, Харкова підприємства авіаційної промисловості. У Новосибірську освоїло випуск бойових літаків підприємство, збудоване робітниками і спеціалістами Київського авіаційного заводу на базі власного обладнання. На Пермському авіаційному заводі було встановлено 10 тис. т обладнання з Дніпропетровська і Харкова.
У Нижньому Тагілі Харківський завод ім. Комінтерну виробив 35 тис. танків Т—34. За роки війни значний внесок у забезпечення продовольством Червоної армії та працівників тилу зробили хлібороби з України, евакуйовані у переважно Поволжя, Казахстан і Азербайджан.
Героїчною працею в тилу трудящі України зміцнювали обороноздатність країни. Могутня промислова база, великий досвід організаційної та виробничої діяльності спеціалістів і робітників з України допомогли створенню в тилу потужний військово-промисловий комплекс СРСР. На Уралі й у Сибіру виникли нові галузі виробництва — авіаційна, танкова, тракторна, моторотурбобудівна, електротехнічна промисловість, вугледобувне і хімічне машинобудування, металургія якісного металу, труб і прокату. Народ України дав Збройним силам СРСР 6 млн. бійців. Кожен другий з них загинув на фронті, кожен другий з тих, хто залишився живий, став на все життя інвалідом. Із численної армії партизанів і підпільників, які вели боротьбу з фашистами на території України, 59% були українцями. Багато українців брали активну участь у русі опору в західноєвропейських країнах. Одним із таких борців-антифашистів був колишній лейтенант Червоної армії Василь Порик, уродженець села Соломірки (тепер с. Порик) Вінницької області. Втікши з табору, він успішно керував діями створеного ним партизанського загону. Порик став національним героєм Франції. Багато українців за боротьбу проти фашизму в лавах опору отримали високі бойові нагороди від польського, чехословацького, румунського, угорського, італійського та інших урядів.
Воїни-українці та уродженці України вписали безсмертні сторінки в історію війни, показавши приклади ратного героїзму. Так, подвиг білоруса капітана М. Гастелло (вихованця Луганської авіаційної школи) повторили й українці. Серед учасників повітряних таранів — 55 льотчиків українців та уродженців України. З 15 фронтів, що діяли в період радянсько-німецької війни, більше половини очолювали маршали і генерали за походженням українці.
Із 11603 воїнів, які в роки війни за бойові подвиги були удостоєні звання Героя Радянського Союзу, 2072 — українці, причому 32 із них удостоєні цього звання двічі, а один — І. Кожедуб — тричі. Із 7 млн. нагород 2,5 млн. належать українцям. Партизани і підпільники України за самовіддану боротьбу проти фашистських окупантів одержали майже 63,5 тис. нагород із 152 тисяч.
Висновки
Людство втратило — і це найвідчутніші навіть посьогодні втрати — приблизно 60 млн. загиблих, тобто, в 6 разів більше, ніж у Першу світову війну. З цієї моторошної цифри загиблих майже половину становлять втрати лише однієї з воюючих країн — Радянського Союзу. Людські жертви, принесені ним на вівтар Перемоги, приголомшують. Та якою колосальною була її ціна — протилежний результат війни став би катастрофою планетарних масштабів.
Перемога СРСР і країн антигітлерівської коаліції над Німеччиною та п союзниками була здобута ціною неймовірних зусиль і величезних жертв. Точної кількості людських втрат у СРСР так і не опубліковано. Одні дослідники називають 7 млн. осіб, інші — понад 40 млн., у тому числі 15— 20 млн. загиблих на полі бою, померлих від ран, у концтаборах. Втрати мирного населення, в тому числі й демографічні, становлять більше 40 млн. осіб.
Підкреслюючи той незаперечний факт, що саме радянсько-німецький фронт був головним у Європі під час Другої світової війни і що як зусилля, так і втрати СРСР були набагато більшими, ніж його союзників, не слід зосереджувати увагу лише на «престижних» моментах, тобто, на показниках вирішальної ролі СРСР у досягненні перемоги над фашистським агресором. Необхідно показати й те, що стоїть за цим явищем. Одна з причин астрономічних втрат є об'єктивною: це спроба реалізації Гітлером небувалої за масштабами експансіоністської програми здобуття життєвого простору й встановлення світового панування «вищої арійської раси». її складовими були колонізація Сходу методами тотального обезлюднювання й пограбування захопленої території з одночасним знищенням соціалістичного ладу та ідеології, заселенням її десятками мільйонів німців. Належну оцінку цим злочинам фашистського агресора дав Міжнародний військовий трибунал у Нюрнберзі відразу по війні, який покарав на горло її головних призвідців. Другою причиною неймовірних поразок і втрат були суб'єктивні прорахунки та помилки в передвоєнному зовнішньополітичному курсі СРСР, внаслідок чого Радянський Союз був втягнутий у світову війну за найнесприятливіших для нього обставин.
Згубність прорахунків сталінського одноособового диктаторства, як і гітлерівської загарбницької політики, чи не найбільше відчула Україна, яка однією з перших республік опинилась у вирі світової війни. Але український народ не був лише жертвою фашистів. У своїй переважній більшості він знайшов сили, щоб піднятися на боротьбу проти поневолювачів. Війна проти гітлерівських завойовників була народною, справді «українською», оскільки фашисти оголосили її не тільки Україні, а й усьому українському. В свою чергу, населення боролося за існування українського етносу, України як такої. Десятки мільйонів українців однозначно й рішуче заявили про неприйняття ідеології фашизму, оголосили йому боротьбу не на життя, а на смерть. Україна відрядила до Збройних сил СРСР, формувань радянських партизанів не менш як 6 млн. своїх синів і дочок. На заході республіки десятки тисяч їх влилися в Українську повстанську армію,. місцеві загони якої нерідко навіть усупереч політичним розрахункам керівництва ОУН чинили опір окупантам.
На початку 1945 р. Постановою Кримської конференції глав трьох держав (лютий 1945 р.) “Про Польщу” юридично визнавалося встановлення кордону між Радянським Союзом і Польщею по лінії Керзона. За цим договором кордон між СРСР і Польщею пролягав вздовж лінії Керзона з відхиленням від неї у деяких районах до 5—8 км на користь Польщі.
У листопаді 1944 р. І з'їзд Народних комітетів Закарпатської України ухвалив рішення про вихід Закарпаття із складу Чехословаччини і возз'єднання його з Радянською Україною. 29 червня 1945 р. у Москві було укладено радянсько-чехословацький договір про Закарпатську Україну, в якому визнавалося, що на основі дружньої угоди обох сторін Закарпатська Україна возз'єднується з УРСР. Возз'єднання Закарпатської України з УРСР завершило історичний процес збирання всіх українських земель у межах однієї держави.
Возз'єднання всіх українських земель, як і вступ України до ООН в квітні 1945р., стали важливим кроком на шляху втілення в життя споконвічної мрії українського народу про відродження своєї незалежної соборної держави.
Література
Безсмертя. Книга пам’яті України 1941-1945. – К. –– 2000.
М.В. Коваль. Україна в Другій світовій і Великій Вітчизняній війнах (1939 –– 1945 рр). Серія Україна крізь віки Т.12. –– К.: Видавничий дім “Альтернативи”. –– 1999. –– 336 с.
Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. –– Львів. –– 1993.
Мірчук П. Українська повстанська армія 1942 –– 1952 рр. –– Львів –– 1992.
Муковський І.Т., Лисенко О.Е. Звитяга і жертовність. Українці на фронтах Другої світової війни. –– К. –– 1996.
Субтельний Орест Україна: історія /Пер. з англ. Ю. І. Шевчука –– 3-тє видання перероблене і доповнене –– К.: Либідь. –– 1993. –– 720 с.
Шевченко В.Ф. Фашистські окупанти –– вороги української державності. Друга світова війна і Україна. ––К. –– 1996.
Історія України: Курс лекцій: Навчальний посібник У 2 кн. Кн. 2 /Мельник Л.Г., Верстюк В.Ф., Демченко М. В. та ін. –– К.: Либідь. –– 1992. –– 464 с.
Історія України XX –– поч. XXI ст.: навчальний посібник /П. П. Панченко, Н.П. Барановська, С.С. Падалка та ін.; За заг. ред. В.А. Смолія. –– К.: Знання. –– 2004. –– 582 с.
Історія України: Посібник /За ред. Г.Д. Темка, Л.С. Тупчієнка –– К.: Видавничий центр “Академія”. –– 2002. –– 480 с.