Реферат
натему: «Створення, програмніположення ідіяльністьукраїнськихі загальноросійськихпартій на початкуХХ сторіччя»
План
Вступ
Основна частина
Виникнення, програмні положення та діяльність українських партій
Виникнення, програмні положення та діяльність загальноросійських партій
Висновок
Список використаної літератури
Вступ.передумовисуспільно-політичнихзрушень
ПочатокXX ст. характеризувавсяшвидким розвиткомв Україні визвольногоруху, який виявлявсяв різних формах, однак спільнимбуло те, що вінохоплював всюУкраїну — іСхідну, і Західну.
Уцей період вУкраїні бурхливорозвиваєтьсякапіталізм.Уже наприкінціXIX ст. Українастала основнимкам'яновугільнимрайоном Російськоїімперії, відтіснившина друге місцестарий районгірничоїпромисловості —Урал. У 1900 р. Українадавала більшеніж половинучавуну, якийвироблявсяв Росії, і двітретини кам'яноговугілля. Напочатку XX ст.у промисловостіУкраїни булозайнято понад360 тис. робітників, причому 44% з нихбули зосередженіна великихпідприємствахз кількістюпрацюючих понад500 чол. Така високаконцентраціяробітниківсприяла швидкомувизріваннюїх політичноїсвідомості, посиленнюборотьби протицаризму ікапіталістичноїексплуатації.
Українськіпідприємствапритягали досебе трудящихз усієї Росії.Серед них булиі кваліфікованіробітники, ібезземельніта малоземельніселяни. 3 одногобоку, вони неслиз собою прогресивніреволюційнінастрої, а зіншого — заражалиукраїнськийнарод своїмиідеями і русифікувалийого.
Загальноекономічнакриза на початкуXX ст. призвеладо масовогобезробіттяі різкого погіршеннястановищатрудящих. Улипні та серпні1903 р. Українуохопив загальнийстрайк, якийіз Баку (Азербайджан)перекинувсяна Одесу, Катеринослав, Київ, а згодомдокотився доМиколаєва таЄлисаветграда.Він набув досінечуваногов Україні розмаху: страйкувалоблизько 200 тис.робітників, які впершеоб'єднуваливимоги політичногои економічногохарактеру.
Подібніпроцеси відбувалисяі на західноукраїнськихземлях. Однимз найвідомішихреволюційнихвиступівзахідноукраїнськогопролетаріатуна початку XXст. був страйк4350 будівельниківЛьвова, що тривавз 26 травня по5 червня 1902 р.
Незважаючина стрімкийпромисловийрозвиток, Україназалишаласяпереважносільськогосподарськимрегіоном. Яскравимпідтвердженнямцьому е чисельністьміських і сільськихжителів. Якщо, приміром, напочатку XX ст.у містах Українимешкало 12,7% населення, то в Англії —78%, Німеччині —56%, Франції —41,2%, ОскількипереважнабільшістьнаселенняУкраїни мешкалау селах, на першийплан звичайновиходило аграрнепитання. Найчисленнішимибули найбіднішігосподарстваз наділом до5 десятин. Такестановищеактивізувалоселянські рухи.У 1990-1901 рр. в Українізареєстровано670 селянськихзаворушень.Отже, на рубежідвох столітьреволюційнимнастроєм булиохоплені всіверстви суспільства.
Важливимфактором, якийвпливав нарозвиток політичноїсистеми в України, була и національнаструктура, щосклалася натой час. Швидкийпромисловийрозвиток зумовивприплив населенняз центральноїРосії, насампереду Донецько-Криворізькийрегіон. За рахунокприбулих робітниківбурхливо зросталакількістьмешканців такихміст, як Катеринослав, Миколаїв, Одеса, Харків, Київ.Унаслідок цьогов деяких містахКатеринославської, Херсонськоїі Київськоїгуберній помітнопереважалоросійськенаселення.Наприклад, уМиколаєвіросіян було56,3%, українців —7,5%, у Харковівідповідно62,8 і 26%. в Одесі —47,7 і 9,2%, в Києві —54,5 і 21%. У Донбасіблизько 70% усьогозагалу пролетарівбули вихідцямиз російськихгуберній. Важливоврахувати щей ту обставинунаціональногохарактеру, якадосить помітновпливала нарозвиток політичногожиття України, що майже всяУкраїна, крімХарківськоїгубернії, належаладо так званоїсмуги єврейськоїосілості. Доситьзначна частинасередньої тадрібної буржуазії,інтелігенції, ремісниківта пролетарівбула єврейськогопоходженняі зосереджуваласьу містах. I якщопитома вагаєврейськогонаселення вУкраїні становила7,5%, то у містахця цифра підвищуваласядо 28%. Отже, існувалавельми суттєванаціональнарізниця міжмайже цілкомукраїнськимселом і багатонаціональниммістом.
Ускладненісоціальні инаціональнівідносини, щовстановилисяміж селом імістом, зробилиактуальноюпроблему політичноїспівпраці. Дляїї розв'язаннябільше доклалисяті діячі, якістояли на українськихпозиціях.Представникиж російської, точніше, неукраїнськоїорієнтації, не відчувалитак гостро цієїпроблеми, боїхня діяльністьздебільшогообмежуваласязросійщенимимасами міськогоробітництва, а ідеологічновони булипідпорядкованіполітичнимцентрам Росії.Дослідникробітничогоруху в Україніпочатку XX ст.О.Гермайзепідкреслював, що марксистськійінтелігенції, яка починалапрацювати середнеукраїнськогота зросійщеногоробітництва, українствояк безпосереднєзнаряддя небуло потрібне.Зокрема, удореволюційнийчас РСДРП, якавиникла в 1898 р., так і не спромогласяналагодитивипуск агітаційноїлітературиукраїнськоюмовою, проводиламляву роботусеред селянства, що становилобільшістьнаселенняУкраїни.
Звичайно, для національнозорієнтованихукраїнськихрадикальнихугрупованьполітичніперспектививимальовувалисьзовсім інакше.Вони насампередмусили шукатишляхи поєднаннянепримиренностірадикально-демократичногоукраїнськогонаціоналізмуз визріваючоюідеологієюмарксизму. Надумку Т.Гунчака, українськіполітичніугрупуванняне могли розв'язатиці проблемиз двох основнихпричин.
По-перше, як уже згадувалося, робітничийклас був неукраїнськогопоходженняабо складавсяз русифікованихукраїнців. Ніті, ні інші немали ніякоговпливу на українськесільське населення.
По-друге, українськаполітичнатрадиція іцілий комплекссоціальних, культурнихі громадськихвідносин несприяли поширеннюмарксистськихідей. Однак цене заперечуєфакту, що соціалістичніідеї чи заклики, не пов'язаніз марксизмом, були дуже популярнимимайже в усіхукраїнськихполітичнихугрупуваннях.Непопулярністьмарксизму вУкраїні можнапояснити тим, що українськанаціональнаспільнота недавала підставдля ідеологічногозагострення, особливо втакому питанні, як класоваборотьба.
Основначастина
Виникнення,програмніположення тадіяльністьукраїнськихпартій
Натлі факторів, окреслениху вступі, з’являєтьсянове поколінняукраїнськихдіячів, якіназивають себе«національносвідомимиукраїнцями», вимагаючи длясвого народунаціональнихправ, політичноїсвободи й соціальноїсправедливості.
«Нові»українці —це переважностуденти, іособисті контактиміж ними зав'язувалисяв гімназичномута університетськомусередовищі, де й зароджувалисьнелегальнірухи, які згодомформувалисяв активну опозиціюцарату. ІсторикО. Субтельнийтак описує шляхформуванняукраїнськогополітичногодіяча. Спочаткуюнак-гімназистознайомлювавсяз «підривними»ідеями черезліберальноналаштованоговикладача, якийдавав йомунелегальнулітературуи залучав доучасті в таємнихдискусійнихгуртках. Вуніверситетіюнак вступавдо Українськоїгромади. Деякіз цих громад, наприкладКиївська, налічувалисотні членів.У громаді віносягав різніідеології, спілкувавсяз відомимидіячами і нерідкопочинав займатисянелегальноюдіяльністю, зокрема, публікацієюи розповсюдженнямантицарськоїлітератури.У таких умовахбула утворенаперша на НаддніпрянськійУкраїні українськаполітичнапартія.
На«Раді чотирьох»у Харкові 29 січня1900 року син відомогоісторика Д.Антонович, майбутнійвинахідникБ.Камінський, один з першихвітчизнянихавіаторівЛ.Мацієвич ісин відомихгромадськихдіячів М.Русовдекларувалистворенняпершої насхідноукраїнськихземлях українськоїполітичноїпартії. Вонамала назву«РеволюційнаУкраїнськапартія» (РУП).Як вважаютьсучасні дослідникиТ.Гунчак I Р.Сольчаник, це була першаспроба українськогоруху організовановиступити наполітичнійарені Росіїпід прапоромнезалежності.Створення цієїпарти поклалопочаток переходувід культурницькогоукраїнофільствадо організованоїпраці середшироких мас.
Напершому етапісвоєї діяльностіпартія складаласяз людей різнихпереконань.За словамиД.Дорошенка, тут були і радикальнінаціоналісти, далекі відсоціалізму, однак революційноналаштовані, и особи, хитків своїх переконанняхміж «еСДецтвом»і есерством.За дорученнямД.АнтоновичаМ.Міхновськийпротягом березнясклав програмупартії, яка, якперше офіційневидання РУП, побачила світу Львові підназвою «СамостійнаУкраїна». Засловами авторапрограми, настаєдоба визволеннянародів, епохазбройних повстаньпоневоленихнацій протипригноблювачів.«Державнасамостійністье головноюумовою існуваннянацій, а державнанезалежністье національнимідеалом у сферіміжнаціональнихвідносин», проголошувававтор брошури.Для України, зазначалосядалі, час визволенняще не прийшов:«П’ятий актдрами ще ненаступив длянашої нації, вона переживаєще досі довгийі важкий антракту своїй історії».Розпочаласяця драма у 1654 р., коли Українськадержава з’єдналасяунією з московськоюмонархією.Відтоді «українськанація політичноі культурнопомалу завмирає, старі формижиття зникають, республіканськасвобода нівечиться, нація знесилюється, гине, але потімзнову відроджується».3-під «попелустаровини», за М.Міхновським, відроджуєтьсяідея новоїУкраїни, ідея, що має набутиплоті та крові, набрати конкретнихформ.
Метоюцієї першоїу Східній Україніполітичноїпартії булооб’єднаннярізних поколіньі класів у боротьбіза національніправа і соціальнуреволюцію. До1902 р. діяло вжешість її осередків у Києві, Полтаві, Лубнах, Прилукахі Катеринославі, координованихЦентральнимкомітетомпартії. До партіїтакож входилобагато студентськихгруп. Для реалізаціївидавничоїпрограми, щостановилаобов'язковускладову діяльностіпартії, булизаснованізакордоннібюро у Львовіта Чернівцях.РУП випускаладва періодичнихвидання «Гасло»та «Селянин», які таємнозавозили доСхідної України, щоб політизуватиселянство.
Вдаючисьдо спроби чіткішесформулюватисвою програму, партія зіткнуласязі складністющодо розв'язанняпроблеми, яказ самого початкупостала передРУПівцями, асаме: що з революційногопогляду заслуговуєна більшу увагу національнечи соціально-економічнепитання?
3 праціМ.Міхновського«СамостійнаУкраїна» випливає, що спершу длячленів РУПпріоритетнимбуло національнепитання. Протезгодом з метоюпоширення своїхвпливів позамежі первинногоядра «свідомихукраїнців»на селянствоРУП дедалібільше увагиприділяєсоціально-економічнимпитанням. Дотого ж чималоїї членів сталина позиціїмарксизму, поступовоперетворюючипартію насоціал-демократичнуорганізацію.У ході цих змінміж членамиРУП виникланапруженість.Більшість, начолі з М.Поршемі його товаришамиВ.Винниченкомта С.Петлюрою, вважали, що цяорганізаціямає бути національноюпартією, доякої б входилитільки українціі яка б поєднуваланаціоналізміз марксизмом.Інші ж (головнимвиразникомїхніх поглядіввиступавМ.Меленевський)прагнули, щобРУП відкинуласвою національнуорієнтованість, ставши автономноюорганізацієюРСДРП, яка бпредставлялавсіх робітниківУкраїни незалежновід їх національності.
Ґрунтовнухарактеристикудіяльностій еволюції РУПдав Д.Дорошенков своїй брошурі«3 історії українськоїполітичноїдумки за часівсвітової війни».Уже на початку1903 р., зазначаєавтор, провідпартії заявив, що головніідеї, викладенів «СамостійнійУкраїні», втратилисвою актуальність.В опублікованомув 1905 р. проектіпрограми вказано, що РУП домагаєтьсядля Українилише автономії«з окремимсеймом, якомуби належалоправо законодавствав тих внутрішніхсправах, якіторкаютьсятільки люду, що мешкає натериторіїУкраїни». Одинз лідерів РУПО.Скоропис-Йолтуховськийнамагавсядовести, що длясамих рупівцівпитання продержавну незалежністьУкраїни «ніколине зникало, несходило з порядкуденного», алепоміж нимибула, так бимовити, мовчазназгода: не порушуватийого повселюдно, аж поки не настанутьсприятливізадля цьогообставини, аце могло б статисялише тоді, «колина Українізнову заревутьгармати, а дулаїх будуть зверненіпроти північногополітичногоопиря, що здушивусе наше життя».Слід зазначити, що не лише постулатполітичноїсамостійності, а и саме Українськенаціональнепитання длячастини діячівРУП було нез'ясованим.Про це частковосвідчить редакційнастаття «Розмежуймося, надрукованав „Праці“ за1904 р. У ній, зокрема.зазначалося:»Нам, пролетарям, Українцям, прокрасу і славумайбутностіУкраїни-ненькинемає часумріяти і митаких прихильниківВільної Українине маємо часуслухати. У насе свої Українськупекучі завдання.Нам треба добитись, щоб не ціланація, ш, а щободин тількитой клас Українськогосуспільства.який відтворюєсвоєю працеювсе те, з чогоживуть якнаціональні, так і інтернаціональніпани наші, щобцей пригнобленийклас вирівнявсяі почав житилюдським життям, а не життямробочої худоби".Згодом на сторінкахтієї самої«Праці» розгорнуласядискусія: чиіснує дляУкраїнськогопролетаріатунаціональнепитання і чипотрібна йомусвоя Українськадержава? У статтіпід характерноюназвою «Неіснуючепитання» С.Войшлович(псевд. Д.Антоновича)підкреслив: національнепитання вигадалабуржуазія длятого, щоб «йтидо робітників, ошукати їх ізатулити їмперед очимаперехіднепровалля вкласових інтересах…для пролетарівнаціональнепитання неіснує». Не існуєвоно, мовляв,і для РУП.
ВідповідаючиС. Войшловичу, М.Порш доводив, спираючисьна авторитетК.Каутського, що и для пролетаріатунаціональнепитання маєтакож великезначення, і щоколи автономіяне може цьогопитання розв'язати, то робітничийклас муситьсам узяти справув свої руки івнести до своєїпрограми вимогуполітичноїсамостійностіУкраїни.
Однаксправа цієюполемікою насторінках«Праці» необмежилась.Дедалі більшепереймаючисьмарксистськоюдоктриною(головно в иросійськійінтерпретації), деякі Українськісоціал-демократиприходили додумки, що нетільки політичнасамостійністьУкраїни непотрібна дляУкраїнськихтрудових має, але и самевідокремленняУкраїнськогопролетаріатув осібну відзагальноросійськоїполітичнупартію шкодитьйого інтересам, бо гальмуєрозвитокреволюційногоруху на України.Вони вважали, як висловивсяна сторінкахоргану РСДРПгазети «Искра»Українськийсоціал-демократП.Тучапський, що великатериторіальнадержава значновигідніша дляпролетарськоїборотьби иоб’єднанняробітничоїмаси, ніж державамала, і що допомагатирозпаду такоївеликої держави —це означаєсприяти послабленнюкласової боротьбив даній місцевості.інші. зокремаО.Скоропис-Йолтуховський, закликалидокласти всіхзусиль, щоб«пролетарсько-сільська..., маса зробиласяполітично ісоціальносвідомою, анаціональноУкраїнськоювона, мовляв, залишитьсявсе одно самасобою». ВідхиленняРУП від соціал-демократіїі відмова п відгасла самостійностіУкраїни призвелидо того, що тіреволюційноналаштованіукраїнськіелементи, якінадавали більшоїваги національно-політичнимпроблемамУкраїнськоїсправи, ніжсоціальним, відокремилисявід РУП. Вонистворили в1902 р. Українськународну партію(УНП) під ідейнимкерівництвомМ.Міхновського.У цьому ж родіпартія видаладві брошури —«Робітничесвято 1 травня»і «Робітничасправа в програміУкраїнськоїнародної парти».У першій брошурібуло висунутояк програмнезавдання боротьбуза «вільну, демократичну, самостійнуУкраїну безхлопа і пана», а в другійпроголошувалось, що Українськіробітникиповинні поставитиза мету «повневигнання зУкраїни чужинціві створеннясвоєї самостійноїдержави». УНПне вийшла замежі невеликої, суто інтелігентськоїорганізації.Згодом, у 1917 р., вони створилипартію соціалістів-самостійників.
3'ясовуючивнутрішню кризуРУП, колишнійП член М.Галаганзазначав, щоза своєю суттювона булаінтелігентськоюпартією, якане мала підсобою певноїсоціальноїбази. Спочаткувона орієнтуваласьна селянствоале, все більшепереймаючисьтеоріями Маркса, стала шукатиопори в міськомупролетаріаті, а тому и не малаясного та виразногохарактерупартії класово-пролетарської.Відчувши необхідністьопори на робітниківяк на свою базу, РУП опиниласяперед вибором: або знаходитиробітників-українців, національноі політичносвідомих, абож вийти позанаціональніУкраїнськімежі и об’єднатив своїй організаціїробітничі масирізних національностей, які проживалив Україні. Асаму «амплітуду»хитань відсамостійностіУкраїни до«неіснуючогонаціональногопитання» М.Галаганназиває «крикомнаболілоїУкраїнськоїдуші». Вказуючина вплив російськихсоціал-демократівна рупівців, М.Галаганпідкреслював, що внаслідокцього національнепитання відсувалосяна другий плані відігравалолише підпорядковану, допоміжну роль.Один з колишніхрупівців, згодомфундатор «Спілки»М.Меленевськийна IV з’їздівРСДРП у 1906 р.заявив: «Українськийпролетаріатцілком зрусифікувавсяі тому існуванняокремої йогоорганізаціїне має ніякогоглузду». Однакорієнтаціяна національнепитання в окремихрупівців перемогла.Перетворившисьу 1905 р. в Українськусоціал-демократичнуробітничупартію (УСДРП), колишня РУПзалишиласьсамостійноюорганізацієюУкраїнськоїсоціал-демократії, а спілчанистали автономноюорганізацієюРСДРП. За словамиД.Дорошенка,«Спілка» поповниласязначною міроюне тільки чужимии байдужимидо українствачинами, але йпринциповимисупротивникамиукраїнськогонаціональногоруху.
Допершого Головногокомітету «Спілки», обраного влистопаді1904 р., увійшлиМ.Меленевський, О.Скоропис-Йолтуховський, П.Тучапський, Г.Довженко,І.Кирієнко таінші. Органом«Спілки» сталагазета «Правда», яка з січня1905 р. видаваласьу Львові. Вліткутого ж року їїперенесенодо Одеси, девона виходила(вже російськоюмовою) нелегально.Розквіт діяльності«Спілки» припадаєна 1906-1907 рр., колиїй вдалосяввести до другоїДержавної Думисвоїх депутатів.Однак незабаромдо «Спілки»увійшло декількапровокаторів, за допомогоюяких поліціярозгромилавсі її головніустанови. В1908 р. її діяльністьмайже припинилась.
НаV (Лондонському)з'їзді РСДРП(відбувся в1907), яка 1903 р. розкололасяна більшовиківта меншовиків, Україну представлялиделегати від6 тис. членів«Спілки» і 4,5тис. більшовиків.3 усіх основнихпитань «Спілка»прийняла поглядиРСДРП, однакбільше тяжіючидо меншовицькоїфракції якпоміркованої, заперечуваланеобхідністьнаціональноїпрограми інаціональноїорганізаціїдля українськогопролетаріату.Тому після IV(Об'єднавчого)з'їзду РСДРП(1906) вона фактичнооб’єдналасяз місцевимиорганізаціямиостанньою: улютому 1906 р. —з провінціальноюорганізацієюРСДРП Південно-Західногокраю, а в листопаді —з Полтавськимгубернськимсоюзом РСДРП.Особливий впливмала «Спілка»на залізничниківі сільськийпролетаріат(восени 1905 р. тутбуло створено17 селянськихкомітетів).
ПротеУСДРП, незважаючина неодноразовіспроби, так іне вдалосяоб’єднатисяз РСДРП, а такожзі «Спілкою».«3 усіх тактичнихпоглядів, —доповідав ЦКУСДРП у 1907 р. наМіжнародномусоціалістичномуконгресі вШтутгардті, —партія нашапредставляєліву течію всоціал-демократіїв Росії і наближаєтьсядо так званихбільшовиків, не поділяючикрайнощів їхреволюціонаризму».Однак останнініяк не моглизмиритися зполітичноюпрограмою«Спілки»: вимогаавтономії дляУкраїни, визнанняУСДРП національноюорганізацієюпролетаріатуі входженнялише на правахфракції в РСДРП.Під кінецьреволюції вУСДРП налічувалосьблизько 3 тис.членів (1 тис. —у містах), близько20 організаційу містах і декількадесятків уселах. За рокиреволюції вонавипустила 300тис. примірниківдрукованихлистівок таінших пропагандистськихвидань, організувалачимало страйків, мітингів, селянськихсходів, на якихселяни домагалисядемократизаціїладу, автономіїУкраїни і конфіскаціївеликої земельноївласності. ХочМ.Меленевськийта О.Скоропис-Йолтуховський, закладаючи«Спілку» іпочували себе, за їх словами,«зрадникамиукраїнства», але вони вірили, що «пролетарсько-сільська»маса залишитьсяукраїнською, аби лише вонабула політичнота соціальносвідомою, однаквони швидковпевнились, що «розширеннядіяльності»Спілки" фатальновідривало їївід українськогоґрунту, направляючипо лінії загальноросійськоїроботи і культури".Тому не дивно, що люди, якістояли за українськевідродження, поволі відходиливід «Спілки»і поверталисядо УСДРП, колишньоїРУП, з якою вонипорвали. Таі не могло бутиінакше. Як писавО.Гермайзе, місцеві організації«Спілки», які центр, що складавсячасто з неукраїнців, могли боротисяіноді не тількиз українськимдрібнобуржуазнимрадикалізмом, але і з самоюідеєю українськоговідродження.
3 виходомукраїнськихнаціональнихелементів«Спілка» чимразбільше ставалазвичайноюросійсько-єврейськоюорганізацієютериторіальногохарактеру.Перед першоюсвітовою війноюдіяльність«Спілки» зовсімзавмерла. Більшістьїї членів перейшладо російськихсоціал-демократичнихорганізаційта до єврейськоїсоціал-демократичноїорганізації«Бунд», а національніукраїнськіелементи, якуже зазначалося, повернулисяздебільшогодо УСДРП. Алей для неї розколі викликананим внутрішнякриза легконе минулися.II з'їзд УСДРП, що відбувсяв Києві у грудні1905 р. і остаточнозмінив назвуРУП на УСДРП, виробив своюпрограму, воснову якоїпокладено такзвану Ерфуртськупрограму німецькоїсоціал-демократії, внісши до неїпункт про автономіюУкраїни. Напочатку 1906 р.у Петербурзіпочав виходитимісячник «ВільнаУкраїна» заактивною участюС.Петлюри іП.Понятенка, після їхньогоповерненнязі Львова, девони переховувалисявід переслідувань.
Водночаснаприкінці1905 р. в Україні, як і в Росії, відбуваєтьсяпроцес консолідаціїукраїнськихліберальнихпартій: створеніще в 1904 р. демократична(УДП) і радикальна(УРП) об’єднуютьсяв єдину українськурадикально-демократичнупартію (УРДП).Її керівникамибули Б.Грінченко, С.Єфремов, М.Левицький, С.Чикаленкота інші відомідіячі.
Ідеологічніпошуки у процесітворення українськихполітичнихпартій буливиявом зростаючоїгромадськоїі політичноїсамосвідомостіукраїнцівНаддніпрянськоїУкраїни.
Напочатку 1901 р.активізуютьсястудентськірухи в Україні, у зв'язку з чимцарський урядрозпорядивсявіддати в солдати183 студентівКиївськогоуніверситетуза участь удемонстраціях.На ці репресіїстуденти Українивідповілистрайком, іуряд вдавсядо їх масовоговиключенняз навчальнихзакладів. Назнак гострогопротесту протиутисків, що їхчинив російськийцаризм, 24 березня1901 р. у Львовівідбулися збористудентів-українцівуніверситету.Згодом цейпротест бувнадрукованийі розісланийв усі студентськіорганізаціїАвстро-Угорщини.Учасники зборіввітали борцівпроти самодержавстватакими словами:«Ми не можемоприйти у вашіряди і прийнятиучасть у ційсічі, в якій випадаєте підударом ворожихрук. Ми, на жаль, осуджені вбездіяльностічекати вістокз поля битви! Але ми більшеніж переконані, що боротьбаця скоро закінчитьсядля вас повноюперемогою, атому від усієїдуші вітаємовас з покликом: щасливої боротьби, товариші».
Звісно, далеко не всістуденти бралиучасть у радикальнійдіяльностіта чимало відходиловід неї відразупісля закінченнянавчання. Однаксеред українськихполітичнихпровідниківважко булознайти тих, хтоб не завоювавсобі популярностіяк студентськийактивіст абоне був членомнелегальнихстудентськихгромад, що служилипервиннимбудівельнимматеріаломдля українськихполітичнихорганізацій.
Знаменнимявищем новогостоліття сталиселянськізаворушенняна Харківщиніта Полтавщиніу 1902 р. Чималуроль у тих подіяхвідігравалаРеволюційнаукраїнськапартія, діяльністьякої, як ужезазначалося, великою міроюбула зорієнтованана село.
Визначноюподією тогочасу було відкриттяпам’ятникаІ.Котляревськомув Полтаві 30 серпня1903 р. До Полтавиприбули найвідомішіпрогресивніукраїнці царськоїРосії, а такожделегати зГаличини таБуковини. Торжествоз приводу відкриттяпам’ятникаобернулосяна могутнюВсеукраїнськунаціональнуманіфестацію.
Робітничий, селянський, національно-визвольнийрухи особливоширокого розмахунабули в періодреволюції1905-1907 рр. Загальновідомо, що поштовхомдо першої народноїреволюції вРосійськійімперії сталиподії 9 січня1905 р. в Петербурзі.Страшна звісткапро кривавіподії в столиціблискавичнооблетіла всюкраїну, викликавшинебувале обуреннянароду. Гасло«Геть самодержавство!»стало головноюполітичноювимогою революційнихсил імперії.
Протягомсічня 1905 р. страйкивідбулися в66 містах Росії, охопивши 440 тис.робітників, тобто більше, ніж за 10 попередніхроків. Усьогоу січні-березні1905 р. на Українівідбулося 177страйків, вяких взялоучасть 170 тис.осіб. Навесніта влітку 1906 р.країну охопиламогутня страйковахвиля. Апогеємстав величезнийзагальнийжовтневийстрайк, в якомувзяли участьблизько 2 млн.робітників, у тому числі120 тис. — на Україні.Водночас поселах ширилисязаворушення, які здебільшогозводилися дорозграбуванняі спаленнямаєтків поміщиків.Навіть в арміївиникали повстання, найвизначнішимз яких був заколотна панцернику«Потёмкин», команда якогоскладаласяпереважно зукраїнців начолі з вихідцемз ХарківськоїгуберніїО.Матюшенком.Серед небагатьохофіцерів, котріприєдналисядо повсталих, був українецьО.Коваленко.
Українськомуруху революціяпринесла двізначні перемоги: нарешті булопокладено крайненависті щодоурядової політицізаборониукраїнськоїмови й українцямдозволеноорганізаційнооб’єднуватися.Результатине забарилисяі вражали своїмимасштабами: якщо в листопаді1905 р. видаваласьлише одна газета, то на початок1906 р. їх налічувалося17, з яких 13 виходилов Києві. Майжев кожному містістворювалисьгромади аботак звані українськіклуби. По селахпоширювалися«Просвіти» —культурнізаклади, щостворювалисяна зразок однойменнихорганізаційу Галичині.Перша на СхіднійУкраїні «Просвіта»була засновананаприкінці1905 р. у Катеринославі, а до середини1907 р. по великихмістах Україниїх налічувалося35, причому кожнамала численніфілії у сусідніхселах. Однакнавіть у розпалреволюції урядобмежувавпоширення икоординаціюдіяльностітаких товариств.В одному з документівце пояснювалосьтак: «Враховуючи, що засоби, якими»Просвіти"намагаютьсявпливати нанарод, є в теперішнійнеспокійнійситуації дуженебезпечними…а також пам'ятаючипро те, що Малоросіяє частиноюєдиної Великоруськоїдержави й те, що тепер неможна допуститипробудженнянаціональноїта політичноїсвідомостімалоросійськогонароду..., адміністраціявирішила відмовитив реєстраціїукраїнськоготовариства«Просвіта».
Повсюдновиникали кооперативи, які звичайноочолювалиукраїнськідіячі: в Київськійгубернії їхкількістьзросла з трьоху 1904 р. до 193 у 1907 р., на Поділлі —з 18 в 1905 р. до 200 у1908 р., а в Харківськійгубернії —з двох у 1905 р. до50 у 1907 р. Сталоочевидним, щозі скасуваннямобмежень українськийрух виявивнабагато більшийпотенціал, ніжможна булосподіватися.
Післяпоразки революціїв Росії запанувалаполітичнареакція, внаслідокчого чималодіячів партіїзовсім відійшловід політики, а деякі змушенібули виїхатиза кордон.Провінційніорганізаціїй гуртки розпадалися.Влітку 1909 р. булозроблено першуспробу відновитиУСДРП: у Львовівідбуласянарада десятиїї діячів, наякій ухвалиливидавати часопис«Праця». Доредакційноїколегії увійшлиД.Донцов, В.Дорошенкои А.Жук. Однакінша групачленів партіїна чолі з М.Поршемі Л.Юркевичем, незадоволеназ «опортунізмуи ліквідаторства»Праці"", повелаагітацію протинеї на України, а на кошти Л.Юркевичазаснувала новийчасопис «Робітник».У квітні 1910 р. уЛьвові на партійнійконференціїбуло прийняторішення замість«Праці» і «Робітника»видавати новийспільний орган —місячник «Нашголос» на коштиЛ.Юркевича, яких вистачилолише до кінця1911 р. Місячникприпинив своєіснування, апартійне життямайже завмерло.Незважаючина формальнеоб’єднанняспілчан з УСДРПу 1912 р., сама партіяфактично вжене існувала.
Першаросійськареволюція далапоштовх допоширенняанархізму середукраїнськогосуспільства.Нові історичніматеріалисвідчать, щоанархізм бувнабагато ширшимявищем, користувавсябільшою популярністюі становивзначно серйознішунебезпеку длявсього революційногоруху, як цетрактувалосядо сьогоднірадянськимидослідниками.Поразка самодержавствав російсько-японськійвійні, хронічнаекономічнакриза та безробіття, які охопиликраїну, політичнареакція, поразкивизвольногоруху на Україніпризвели дотого, що значнакількістьрізних верствнаселення, якіраніше співчувалисоціалістичнимпартіям, влиласяв ряди анархістів.Разом з поширенняманархізму наУкраїні починаєтьсяі процес йогодиференціації —утворилисятакі три основнихнапрями: анархо-синдикалісти, анархо-комуністита анархо-індивідуалісти.
Анархо-синдикалістигрупувалисянавколо журналу«Хлеб и воля», а згодом —«Новый мир».Діяли вонипереважно вЧернігівськійгубернії, Києві, Одесі, КривомуРозі. Основніїхні програмнівимоги: побудовабездержавногокомунізму,ігноруваннябудь-яких іншихетапів розвиткусуспільства, відмова відреволюційноїдиктатурибудь-якогокласу або групилюдей. Для вирішенняцих завдань«хлібовольці»радили готуватисядо загальногострайку. Середзасобів боротьбипропонувалирізні масовівиступи, в томучислі й терористичніакти. Однакприбічникицього напрямувисловлювалисяпроти так званогоневмотивованоготерору (тобтотерористичнуборотьбу збудь-якимпредставникомпанівної верствитільки заприналежністьдо того чи іншогокласу). Вонивважали занеобхіднеорганізуватитаємні синдикати, які повиннівходити довідкритихбезпартійнихпрофспілокз метою пропагандиідей анархізмута боротьбиз соціалістичнимипартіями, щопрагнулипідпорядкуватисобі пролетарськийрух.
Щодоанархо-комуністів, то вони поділялисяна дві течії: прихильниківгрупи «безначальність»і тих, хто підтримував«чорнознаменський»напрям. Першібули супротивникамиборотьби законкретнівимоги мас ірізко виступалипроти профспілок, спираючисьнасампередна безробітнихта люмпен-пролетаріат.Вони пропонувалитероризм, руйнуваннята захопленнябуржуазноївласності, фізичне винищеннявсіх класовихворогів пролетаріату, а також нещаднуборотьбу зсоціалістичнимипартіями. Своєзавдання цятечія вбачалав необхідностівикликати вмасах незадоволення, яке б привелодо повногознищення державногокапіталізму.
Другаанархо-комуністичнатечія групуваласяспершу навколожурналу «Черноезнамя», єдинийномер якоговийшов у грудні1905 р., а потім —журналів «Анархист»та «Бунтарь».Ця течія здійсниларяд антібуржуазнихакцій, насамперед«невмотивованоготерору». Наприкінці1905 р. з середовища«чорнознаменців»виділяєтьсядві групи —індивідуальнітерористи-«безмотивники»і «комунари».
«Безмотивники»ставили собіза мету вестиборотьбу протибуржуазії лишешляхом індивідуальноготерору. Прихильникицієї течі переважалив анархістськихгрупах м. Одеси.
«Комунари»з тих же причин, що и «безмотивники», крім індивідуальноготерору, намагалисяшляхом частковогоповстаннястворити бездержавнукомуну. Наприклад, у грудні 1905 р. вм. Катеринославіз групою «комунарів»прибув В.Стрига(один із відомихлицарів анархізму), завданням якогобуло піднятиповстання иорганізуватианархістськукомуну. Однакраптовий арештмайже всієїгрупи на самомупочатку поклавкрай цій ідеїі більше подібніспроби неповторювались.
Нарешті, третій напрям —анархо-індивідуалісти, що діяли у Києві, були представленіневеликимигуртками літераторівта окремимиособами, яківидавали твори, присвяченіанархізму."Індивідуалісти"вважали, щоразом з матеріальнимзадоволеннямусіх людськихпотреб, звільненалюдська особадедалі більшерозцінюватимесебе як єдинийсмисл процесусуспільноїорганізації.Тому вонизаперечуваликомуну як таку, що є обтяжливоюдля особистості.
Незважаючина гучний успіханархізму вУкраїні, вінз самого початкумістив у собіелементи майбутньогорозпаду тазанепаду.Безперервнийекономічнийтерор ставпризводитидо закриттяпідприємств, локаутів. Масовий«політичний»терор викликаврепресії з бокусамодержавства, що в свою чергуускладнювалодіяльністьсамих анархістів.Швидкому розкладаннюанархізмусприяли такожекспропріаціята здирства, які притягалив його рядизначну кількістьзлочинногоелементу. Причинипоразки булизакладені всамій природіанархізму —розпорошеністьсил і течій, також авантюризм, який призвівдо розгромубагатьох груп, провокаційтощо.
Восени1905 р., саме післявидання відомогоманіфесту 17жовтня, розпочавсяперіод активногозростаннямонархічнихорганізацій.Цьому сприялидекілька обставин.По-перше, розвитокреволюційнихрухів, дії якихздебільшогомали руйнівнийхарактер, породжувалисеред певнихверств суспільствапотребу у збереженітрадиційнихдержавнихінститутів, насамперед —монархи, в якихвони вбачализапоруку соціальноїстабільності.По-друге, послабленнясамодержавствата розкладеннядержавноїмашини привелидо того, що владавже не могласам на сампротистоятиреволюційномурухові, урядовікола відчувалипотребу в організаціїправих сил і, головне, кризасистеми супроводжуваласязростаннямнаціональнихрухів, що ставилопід загрозусаме існуванняімперії. Отже, великодержавнийшовінізм стававоднією з об’єднуючихідей певнихверств російськогосуспільства.
Головноюмонархічноюорганізаціюбув «Союз русскогонарода» (СРН), заснований8 листопада1905 р. Розпочавшиактивну діяльністьу 1905-1907 рр., ця чорносотеннаорганізаціядосить швидкозростала. Всьоговідділи СРНв Україні об’єднувалипонад 190 тис.членів — майжеполовину загальноїкількості«Союза русскогонарода». Українастала однимз оплотівчорносотенногоруху самодержавноїРосії. На жаль, великодержавнашовіністичнапропаганда, антисемітизммали певнийуспіх середросійськогоі зрусифікованогоукраїнськогонаселеннягуберній, більшістьз яких знаходиласьу «смузі єврейськоїосілості».
Соціальнийсклад рядовихчленів відділівСРН був доситьстрокатим: дрібна буржуазія, торговці, духовенство, селянство, пізніше —робітники.Зокрема, київськийвідділ очолювалипрофесор М.Міщенко і домовласникФ.Постний, одеський —граф О.Коновнин, київську «Партиюнационалистов» —журналістВ.Шульгін іцукрозаводчикВ.Бобринський.Центральнимидрукованимиорганами СРНбули «Русскоезнамя» (1905-1907) і«Вестник Союзарусского народа»(1908-1917). Основніідеологічнізасади СРНзапозичив зпрограми «Русскогособрания», асаме: непорушністьсамодержавства, пануванняправославноїрелігії, державністьросійськоїнародності.
Однимз болючих питаньдля монархістівбув бурхливийрозвиток українськогонаціональногоруху. I якщо появаперших українськихполітичнихпартій в Російськійімперії спочаткуне викликалау чорносотенцівособливогозанепокоєнняі вони взагаліне відокремлювалиїх від загальногоантиурядовогоруху, то поступовомонархістиусвідомлювали, що українськийнаціонально-визвольнийрух є однієюз небезпечнихдля царизмусил. У розвиткуукраїнськогонаціональногоруху, а провіднуроль у ньомувідігравалисаме ліворадикальніпарти, монархістивбачали загрозуіснуванню якєдиної держави, так і суспільномуустрою. На думку«Киевлянина», одна з небезпекРосійськійдержаві, крім«инородческо-еврейскойреволюции», загрожує з боку«нелепыхманьяков»самостійного«украинства».Монархістивважали, щоіснує лишеєдиний російськийнарод, ніякогоУкраїнськогонароду немає, а є лише «гілкаросійськогонароду». Томуи українськийрух — «явищетакою ж міроюшкідливе, які безпідставне».
Ворожістьдо українськогонаціональногоруху чорносотенціпронесли черезроки. А тим часомРосійськаімперія йшладо свого логічногокінця. ПісляЛютневої революції1917 р. діяльністьчорносотеннихорганізаційзаборонили.
Післяостаточногокраху революції1905-1907 рр., 1908 р. українськігромадськісили об’єдналисьв один союз —«Товариствоукраїнськихпоступовців»(ТУП). Це товариствоне було партією, його платформа— лише визнанняконституціоналізмута парламентаризмукерівнимипринципамиавтономії. Томусюди входилилюди різнихполітичнихнапрямів. Діяльністьтупівців виявляласьв організованійпідтримці тихукраїнськихтовариств івидань, якібули визнанізгідно з додержаннямвищезазначенихпринципів усвоїх прагненняхздобути прихильниківі вплив у думськихта земськихколах, в ознайомленіросійськогоі закордонногогромадянстваіз завданнямита характеромУкраїнськогоруху. За дотепнимвисловом одногоз його членів, це було «нелегальнетоваристводля веденняцілком легальноїроботи».
Щобзастрахуватисявід напливунебажанихелементів, дляприйняття вчлени ТУП вимагалипевного моральногоцензу и громадянськогостану. Ця організаціяоб’єднувалав собі увесьцвіт українськоїінтелігенції, а згодом до неїпочали вступатий селяни. До їїскладу входили, з одного боку, В.Винниченко, С.Петлюра, М.Грушевський, з іншого —Ф.Матушевський, А.Ніковський, А.В'язлов, баронФ.Штейнгель, С.Чикаленко, П.Стебницькийта інші. ТУПскладалосьз окремих громад, що існувалипо всіх губернськихі багатьохповітовихмістах України, а також у Петербургута Москві. Начолі ТУПу стоялаРада, що розміщаласьу Києві. Її обирализ'їзди делегатів, які збиралисьне менше ніждвічі на рік.Неофіційнимиорганами ТУПубули щоденнагазета «Рада»в Києві та місячник«Украинскаяжизнь» у Москві.Під його впливомперебувалимайже всі «Просвіти», клуби, йомуналежала «Українськакнигарня» вКиєві.
Протягом1912-1913 рр. організаціївдалося зав'язатиблизькі и дружністосунки зпредставникамипрогресивногоросійськогогромадянствав особі лідерівпарламентськихгруп, учених, редакторівпрогресивнихвидань. ПредставникиТУПу частоїздили до Петербургаи Москви, деразом з земляками-тупівцями, що там проживали, брали участьу конференціяхта нарадах зпредставникамифракції кадетіві трудовиків.
Назламі ХІХ-ХХст. у житті українцівГаличини таБуковини сталисявеликі зміни.Тут швидкимитемпами розвиваютьсясуспільні силиі національнасамосвідомість.Рушієм цьогопроцесу булаінтелігенція, передусім —вихідці знародовськихгромад. Порядз ними діяланова генераціядуховенства.У цей періодсвященик уГаличині бувневтомнимпрацівникомі провідникомпрогресивнихпоглядів. Вінорганізовувавчитальні, позичковікаси, крамниці, осередки «Сільськогогосподаря», народний дім.Активну участьу суспільномужитті браливчителі.
Підвпливом галицькоїінтелігенціїформуєтьсянове поколіннявідданих, свідомихі талановитихпровідниківіз селян, якіпройшли школугромадськоїроботи в селі.Отож, лави галицькихгромадськихдіячів ширилисьта міцніли ідовкола нихгуртуваласянаціональносвідома українськагромада.
Активновливалася усуспільно-політичнежиття студентськамолодь, якавиступала протинаціональногогноблення, домагаласявідкриттяукраїнськихвищих навчальнихзакладів, обстоювалаідею українськоїсамостійності.Зокрема, насвоєму черговомувічі 14 липня1900 р. студентЛ.Цегельський(згодом визначнийгромадсько-політичнийдіяч) у своїйпрограмніпромові підкреслював:«Залишаєтьсяодне — створитисвій власнийдержавнийорганізм, своювласну незалежнусамостійнуукраїнськудержаву ветнографічнихграницях повсій території, заселенійукраїнськимнародом. Тількив самостійнійУкраїні зможевідповіднозажити нашанація». ПромоваЛ.Цегельського, його аргументипро необхідністьсамостійностіУкраїни свідчатьпро формуваннянових українськихпатріотів, яківсю свою діяльністьприсвячуютьвтіленню вжиття цієїнезалежностіУкраїни.
Зростаннянаціональноїсамосвідомостінароду, прагненнядо політичного, культурногои економічноговідродженнявикликалошалений опірпольськихпанівних кіл.Вони висунулишовіністичнуконцепцію«польськогонаціональногостану посідання»у Галичині, якаполягала унамаганнідовести польськийхарактер Галичини.її втіленняу життя сталогаслом, що об’єдналовсі польськішовіністичнісили, політичніпартії в одинфронт боротьбипроти українськогонаціонально-політичногоруху. Під цимгаслом йшлаборотьба протизбільшеннякількостіукраїнськихшкіл, поширенняукраїнськоїмови в адміністрації, суді, виділеннякоштів з державногоі крайовогобюджетів наукраїнськікультурні игосподарськіпотреби, протипризначенняукраїнців надержавну посаду, навіть на найнижчу.Українцівбойкотувалив усіх сферахсуспільногожиття, мотивуючице тим, що вонизагрожували«польськомустану посідання».
Такезапекле переслідуванняукраїнськогоруху в краї з1900 р. проводилаНародно-демократичнапартія — еНДеки, яку в ГаличиніочолювалипрофесориЛьвівськогоуніверситетуС.Грабськийта С.Гломбшський.Партія еНДеківспиралася напольськихаристократів, римсько-католицькедуховенство, міщан. Вонипрагнули об'єднативсі польськіземлі під владоюросійськогоцаря. Ненавистьдо українстваштовхала IX наконтакти згалицькимимосквофілами.
Польськаполітика уГаличині, намаганняперешкодитирозвиткомукраїнствапризвели донового загостренняукраїнсько-польськихвідносин. Населеннячинило впертийопір антиукраїнськійполітиці польськоїадміністрації.Провідникомнаціонально-визвольногоруху на початкуXX ст. виступилаНаціонально-демократичнапартія. Підгаслом боротьбиза автономіюукраїнськихземель у складіАвстро-УгорщиниНДП намагаласяоб’єднатиполітичні силив краї в "єдинийнаціональнийфронт", спрямовуючийого на боротьбупроти польськогозасилля. З'їздНДП, який відбувсянаприкінцігрудня 1902 р., рішучевиступив заполітику масовоїсамооборонита опозиціїпроти галицько-польськоїадміністраціїта проти центральногоуряду, якийпідтримувавїї. Для реалізаціїцього завданняз'їзд постановиврозгорнутишироку організаційнуроботу в масах, передбачаючистрайкові рухисільськогосподарськихробітників, а також вестипосилену боротьбуза загальневиборче право.Засудившиполітикуавстрійськогоуряду щодоукраїнськогопитання, націонал-демокративказали нанеобхідністьпосиленняпарламентськоїборотьби.
Значнийвплив у Галичинімала такожУкраїнськарадикальнапартія (УРП), яка післяспричиненогорозколом занепадуз 1904 р. активізувалася.Для реорганізаціїпартії доклализусиль М.Павлик, Л.Бачинський,I.Макух, К.Трильовський.На з'їзді УРП20-21 листопада1904 р. було створеноспеціальнукомісію длярозробки новоїпрограми партії.Підготовленакомісією відозвазакликала«приступитидо завзятоїпраці та організаціїмас робочогоукраїнськогонароду по селахі містах». Новапрограма партибула схваленау 1905 р. на наступномуз'їзді УРП.
УРПпроголосиласебе партієювсього трудовогонароду. В основунової програмипокладено ідеюпоєднаннянаціонально-визвольноїборотьби українськогонароду з соціальною.Зокрема, вирішеннянаціональногопитання УРПбачила в перебудовіАвстро-Угорщинина федеративнійоснові шляхомутвореннянаціональнихтериторій знаданням повноїполітичноїавтономіїкожній народності.Отже, партіявимагала утворенняокремої українськоїполітичноїавтономії зукраїнськихчастин Галичинита Буковини.
Важливимиполітичнимивимогами УРП, відображенимив програміпартії, буловпровадженнязагальноговиборчого правата демократичнихсвобод. Дляробітниківпартія домагаласяскороченняробочого дня, дотриманнянедільноговідпочинку, заборони дитячоїпращ, введенняробітничоїінспекції. Уселянськомупитанні радикаливиступали завикуп земліу великих поміщиківкоштом громадськогофонду і передачіїї селянам.Отже, програмаУРП була побудованана засадахгромадськогосоціалізмуи відмежовуваласявід марксистськоїсоціологічноїконцепції.
3 усіхукраїнськихполітичнихпартій найскладнішимбуло становищев Українськійсоціал-демократичнійпарти Галичиниі Буковини, яка до 1907 р. фактичнобула секцієюПольськоїсоціал-демократичноїпартії Галичинита Сілезії, федеративноючастиноюСоціал-демократичноїпартії Австрії.Нерівноправністьу відносинахміж польськимита українськимисоціал-демократами, яка виявляласяу засиллі польськоїмови в профспілках, касах хворих, пресі, у виборахдо парламентупольськихсоціал-демократівголосами українськихробітниківвикликалаопозицію молодихчленів УСДП, які прагнулисамостійноїпартії, оскількиїї дотеперішнєстановищеприрікалоукраїнськихробітниківна колонізацію, втрату політичноїініціативи.Газета УСДП«Вперед» з цьогоприводу писала:"… наша партіядо 1907 р. се гуртокагітаторів.Цілий наш здобутоксе один малийдвотижневикта львівськетовариство«Воля».
Однимз напрямівдіяльностіукраїнськихполітичнихпартій Галичинина початку XXст. була організаціямасових вічі демонстраційз вимогамипроведенняземельноїреформи, підвищенняплатні сільськогосподарськимробітникаму поміщицькихмаєтках. Радикали, націонал-демократи, а також соціал-демократипропагувалив масах проведенняселянськихстрайків, створювалистрайковікомітети. Урезультатіспорадичнінеорганізованіакції сільськогосподарськихробітниківі сільськоїбідноти, єдинимджерелом існуванняяких були заробіткина панськихдворах та фільварках, згодом перерослив організованийстрайковийрух з вимогамиполіпшенняжиттєвих умов.
Найвищогопіднесеннястрайковийрух досяг у1902 р. Він охопивпонад 500 сіл 28повітів СхідноїГаличини, уньому бралоучасть понад200 тис. чол. Це бувперший масовийселянськийстрайк у Європі.Страйкуючихпідтрималивсі українськіполітичніпартії та студенти.Народний комітетяк виконавчийорган УНДПзакликав усюукраїнськуспільноту досолідарностізі страйкарями.Щоб приборкатиселян, великіземлевласники(здебільшогоце були поляки)домоглися вадміністрації, щоб проти страйкарівнаправилижандармів інавіть військо.I хоча були жертви, проте селянивистояли в ційнерівній боротьбі, в результатічого примусилиуряд піти назадоволеннядеяких економічнихвимог.
НазасіданніНародногокомітету УНДП29 вересня 1902 р., розглядаючипитання прострайки, булоухвалене рішення, яким визнанострайки кориснимидля українськогонароду. Дляподальшоїорганізаціїхліборобськихстрайків вирішеностворити окремийфонд.
Отож, громадське, економічнеи політичнежиття Галичинирозвивалосяу тісномувзаємозв’язку.Співпраця селянта інтелігенціїзблизила щ двісоціальніверстви, щовідчутно допомоглорозвитковіукраїнськоїнаціональноїсправи. Діяльністьрізноманітнихорганізаційта угрупованьбула загаломцілеспрямованою, оскільки вонипрацювали дляспільної мети —добра українськогонароду.
Однієюз проблем, дорозв'язанняякої були залученіполітичні силиГаличини напочатку XX ст., стала боротьбаза українськийуніверситету Львові. В їїоснові булавимога рівноправностіукраїнськоїі польськоїмов викладанняв університеті.Водночас почаласяборотьба зарівноправністьукраїнськоїмови в урядовихустановах, атакож за українськешкільництво.Оскільки полякине мали намірупоступатисяукраїнськимдомаганням, Львівськийуніверситетстав ареноюгострої конфронтації.Українськістуденти 8 жовтня1901 р. провели віче, яке налічувалоблизько 3 тис.осіб, у ньомувзяв участьпрофесорМ.Грушевський.Студенти вимагалистворенняцілком українськогоуніверситету, проте булиготові погодитисязі запровадженнямвикладанняукраїнськоюмовою на медичному, юридичномута філософськомуфакультетах.Але правлячікола Галичинине відреагувалина ці вимоги, тому демонстраціїукраїнськихстудентів неприпинилися.Водночас депутатавстрійськогопарламентуЮ.Романчук внісу палату депутатівпроект резолюціїщодо заснуванняукраїнськогоуніверситетуу Львові, I цейпроект дляостаточноговирішеннянадійшов упарламент.Проте замістьрозв'язанняцих назрілихпроблем з Львівськогоуніверситетувідчислилиорганізаторіввіч і демонстрацій.На знак протеступроти цієїакції університетськихвластей 440 студентівзалишили Львівськийуніверситет.Про це своєрішення студентитого ж дня, 3 грудня1901 р., повідомилиукраїнськугромаду черезгазету «Діло».
Вчинокстудентів бувжертовним дляУкраїни. Непереборнепочуття любовідо рідногонароду, йогоісторії, культури, мови, традиційта ненавистьдо ворога стаютьтим ґрунтом, на якому зароджуєтьсянова рушійнасила, яка називаєтьсянаціоналізмом.Рішуча позиціястудентівзнайшла підтримкуу громадськихі політичнихколах Галичини.За ініціативоюгромадськостібуло створеноспеціальнийфонд для продовженнянавчання українськихстудентів вуніверситетахВідня, Праги, Граца. Лише задекілька днівбуло зібраноблизько 100 тис.крон.
Проблемаукраїнськогоуніверситетувийшла на поверхнюполітичногожиття. Як підкреслювавлідер націонал-демократівК.Левицький, університет«став майжеальфою і омегоюнаших національнихзмагань». Цепитання невтрачало своєїгостроти вАвстрійськійімперії аж допершої світовоївійни.
Одниміз центральнихполітичнихпитань у Галичинібула виборчареформа. Ліквідаціястарої куріальноїсистеми, надумку українськихдіячів, малазабезпечитиперевагу українськогопредставництвав австрійськомупарламентіта галицькомусеймі над польським, уможливитидосягненняполітичноїмети легальнимконституційнимшляхом. Особливоїінтенсивностіборотьба зазагальне, рівне, безпосереднєі таємне виборчеправо набулау 1906 р. Цісар ФранцЙосиф 22 січняу цій справіприйняв українськуделегацію, відімені якоївимоги українціввисловив митрополитАндрій Шептицький.На підтримкудомагань делегаціїпровести виборчуреформу 2 лютого1906 р. політичнісили Галичинискликали наВисокому Замкуу Львові віче, в якому взялоучасть близько50 тис. українськогонаселення.Подібні вічаі демонстраціїз вимогою проведеннявиборчої реформипроходили повсьому краю.Один із лідерівУСДП С.Вітикписав, що «тихвіч і селянськихзборів, скликанихлише у СхіднійГаличині протягомодного місяця, було більше500».
Змаганнягаличан засправедливусистему виборівувінчалисяуспіхом. Прем'єр-міністрМ.Бек 27 січня1907 р. видав законпро запровадженнязагальноговиборчого правау виборах доавстрійськогопарламенту, внаслідок чогополітичне життяукраїнцівзначно активізувалося.
Однакновий виборчийзакон викликаврізку протидіюшовіністичноналаштованихпольськихполітичнихсил, які до цьогозабезпечувалисвоє пануванняв Галичині задопомогоюкуріальноїсистеми виборів, побудованоїна основі майновогоцензу. Теперже, щоб забезпечитисвою чисельнуперевагу вавстрійськомупарламентінад депутатамивід українськоготабору, поляки, користуючисьвпливом, а такожза допомогоютак званої«виборчоїгеометрії»зуміли такподілити виборчіокруги, що одинпосол припадавна 50 тис. польськогонаселення іна 120 тис. — українського.Отже, на 106 депутатськихмандатів доавстрійськогопарламентувід Галичиниукраїнськенаселення малоправо обратилише 28 послів(26% загальноїкількості). Уцих умовахукраїнськіполітичніпарти, викриваючимахінаціїпольськихшовіністів, повели активнуагітацію вмасах за демократичнийвиборчий закон.
Першівибори доавстрійськогопарламентуна основі загальноговиборчого прававідбулися утравні 1907 р. Вонидали 27 мандатівукраїнцямГаличини тап'ять — Буковини.У Галичинінаціонал-демократиодержали 17 мандатів, радикали —три, соціал-демократи —п'ять. Русько-українськийклуб у віденськомупарламентіоб’єднав 30 депутатів(соціал-демократиЯ.Остапчук іС.Вітик вступилидо загальноавстрійськогосоціалістичногоклубу). На засіданніпалати послів20 червня 1907 р. члениклубу склализаяву, в якійвисловилисяза національно-територіальнуавтономіюукраїнськихземель в Австро-Угорськійдержаві, а такожпроти незаконнихвиборчих махінацій, які призвелидо зменшенняпредставництваукраїнськогонароду.
Роботупольськогоклубу ускладнюваладіяльністьпослів-москвофілів, які домагалисяу парламентівизнання галицькихукраїнців заросійськийнарод, а російськоїмови — як крайової.Безнадійновтративши уборотьбі зукраїнствомсвої колишніпозиції, москвофіливсе більшевідмежовувалисявід українськогополітичноготабору, схиляючисьдо угоди з польськимиполітичнимиколами. Заявивши, що в Галичиніє два руськінароди — росіяний українці, москвофіли8 жовтня 1907 р. вновообраномусеймі виступилиза об’єднанняз польськимипослами.
3 відходоммосквофіліврусько-українськийпосольськийклуб булоперейменованов «український»(Українськапарламентськарепрезентація).Це сприялошвидкому утвердженнюв свідомостінароду термінів«Україна»,«українець», оскільки назви«Русь», «русин», які широковикористовувалисьдо того часу, були основоюполітичнихспекуляцій.
Післявиборів 1907 р. центрдіяльностіукраїнськихполітичнихпартій перемістивсяу парламент.Своєю основноютактичноюзасадою УПРпроголосилаопозицію докожного уряду, який ігнорувавпроблеми розвиткуукраїнськогонароду. Однієюз найголовнішихбула вимогазапровадженнязагальноговиборчого правау виборах догалицькогосейму, в якомуполяки малибільшість.Українськіпосли домоглисябільшої увагидо українськихпроблем з бокуавстрійськогоуряду. Було, зокрема, виданорозпорядженняГалицькомунамісництвупро однаковетрактуванняобох націй, усунено перешкодив організаціїукраїнськихгімназій, призначенніукраїнськихурядовців доцентральнихустанов тощо.
Хочавиборчий закондіями польськоїадміністраціїв Галичинівносив певніобмеження дляукраїнців, однак дававможливістьшироким народниммасам братиучасть у виборах, здобуватидосвід політичноїборотьби.
Передвоєнніроки характеризуютьсяособливимпіднесеннямукраїнськогонаціонально-політичногоруху. Незважаючина те, що міжукраїнськимиполітичнимипартіями у цейперіод і спостерігаютьсяокремі розбіжностіта незгоди, проте в принциповихпитаннях вонистворюваликоаліцію йвиступалиорганізаторамиширокого народногоруху за національнеі політичневизволення.
Активізаціяукраїнськогополітичногоруху викликалавідповіднупротидію, згуртувавшиусі антиукраїнськісили. Польськіпанівні коладля боротьбиз українськимнаціональнимрухом використалимосквофільство, намагаючисьтим самим розколотиі дезорганізуватиукраїнськийтабір.
Москвофільствов Галичині утой час зазнавалозначних змін.Молодше поколіннямосквофілівстало на позиціїповної національноїі культурноїєдності «галицькихукраїнців зросіянами».Їх активністьособливо зрослапісля закінченняросійсько-японськоївійни, колипосилилосьнапруженняміж Австро-Угорщиноюі Росією заГаличину, Буковинуі Закарпаття.Галицькі москвофілиодержали тодізначні субсидії.
Розколмосквофілівна так званихстарокурсниківі новокурсниківстався у 1909 р…Старокурсникина чолі з В.Давидякомта М.Королембули протиповного злиттяз Росією, непоривали зукраїнством, декларувалисвою лояльністьдо Австрії.Новокурсники, лідерами якихбули В.Дудикевичі Д.Марков, виявлялибільшу активність, ніж старокурсники.Вони мали перевагуу більшостімосквофільськихорганізацій.У селах Галичинии Буковининовокурсникипропагувалиперехід направославнувіру.
Однакмосквофільськапропагандане знаходиласуттєвої підтримкив масах. Національнийрух поглинаврусофільськутечію. Сприялоцьому об’єднанняукраїнськихнаціональнихсил. У Львові2 лютого 1910 р. буласкликана нарадаукраїнськихпослів доавстрійськогопарламенту.У програмнійзаяві послизвернулисядо національносвідомих українськихполітичнихдіячів зі закликомактивізуватиборотьбу занаціонально-територіальнуавтономіюукраїнськихземель в Австро-Угорщині, виступити протимосквофільськоїпропаганди, вимагати відавстрійськогоуряду здійсненнямирної зовнішньоїполітики.
Питанняконсолідаціїукраїнськихсил було в центріуваги Національно-демократичноїпартії. З'їздНДП у 1911 р. ухваливвідозву всіхпарламентськихпослів зі закликомзнову об’єднатисяв єдиний українськийклуб. Під головуваннямК.Левицькогоз числа українськихпослів віднаціонал-демократів, радикалів табуковинськогоклубу 16 липня1911 р. сформованоУкраїнськийпарламентськийсоюз. Ідеязгуртуваннянаціонально-демократичнихсил була в центріуваги всіхпередвоєннихфорумів НДП.Зокрема, з'їзднаціонал-демократіву грудні 1912 р.закликав усюукраїнськугромадськістьнегайно залишитивсі партійніи фракційнісуперечки ізосередитизусилля наконсолідації.Рух за консолідаціюукраїнськихсил знаходиврозуміння вбільшостіполітичнихорганізацій, які в ціломупідтримуваливимоги націонал-демократівщодо проведеннявиборчої реформи, відкриттяукраїнськогоуніверситетуу Львові, поділуГаличини наукраїнськуй польськучастини.
3колишньогоКатолицькогорусько-народногосоюзу у грудні1911 р. була утворенаХристиянсько-суспільнапартія (ХСП), яку очоливО.Барвінський.Однак вона незмогла здобутизначного впливута стати масовою.
Активнупозицію внаціонально-політичномурусі на початкуXX ст. займалогреко-католицькедуховенствона чолі з митрополитомАндрієм Шептицьким, який розгорнувшироку громадськудіяльність.На знак солідарностіз українськимистудентами, які залишилиЛьвівськийуніверситет, А.Шептицькийу 1901 р. закривдуховну семінарію.Він виголосивпершу українськупромову у справіукраїнськогоуніверситетув палаті панів.Митрополитдоклав багатозусиль дозапровадженнявиборчої реформи.Все це зміцнювалоавторитетгреко-католицькоїцеркви у громадськомужитті.
Налівому криліукраїнськихполичних силнайважливішоюзалишаласяУкраїнськарадикальнапартія. Післявиборів 1907 р. воназдійснюваласвою політикупереважно узгоді й контактіз націонал-демократами.У парламентівони разомвиступилиспівтворцямиУкраїнськогопарламентськогосоюзу.
Водночасрадикали активноспівпрацювализ молоддю. Цейнапрям діяльностівилився в організаціюсічового руху.Ідея відновленнясеред українськоїмолоді лицарськогодуху запорозькогокозацтва сталадуже популярна.Напередоднісвітової війнив Українськомусічовому союзі(організаторК.Трильовський)було 916 осередків.Крім того, діяло305 «Очей» Сокола-Батькапід керівництвомІ.Боберського.Обидві січовіорганізаціїоб’єднувалиу своїх рядахдекілька десятківтисяч представниківукраїнськоїмолоді.
Відбуваютьсязміни в Українськійсоціал-демократичнійпартії. Опозиціяв партії підкерівництвомМ.Ганкевича, В.Старосольського, П.Буняка, І.Квасницістворює самостійні, незалежні відпольськоїсоціал-демократії, комітети УСДПі робітничо-культурнітовариства«Воля». Протиборстводвох течійзакінчилосяна IV з'їзді в 1911р. розколомпартії. ЧастинаУСДП на чоліз С.Вітиком іМ.Ганкевичемі надалі залишаласясекцією Польськоїсоціал-демократичноїпартії Галичиниі Селезії. Іншатечія проголосиласебе самостійноюУСДП и виступилаза проведенняокремої українськоїполітики істворенняосібної профспілковоїорганізації.
СамостійнаУСДП проводилаактивну роботусеред українськогопромисловогои сільськогосподарськогопролетаріату, організовуваластрайки, велакультурно-просвітницькуроботу. ОднакдіяльністьУСДП буланепослідовною.Партія відмовиласявід утворенняпрофспілковихорганізацій.Протистоянняобох фракційУСДП послаблювалисилу и впливівсеред робітників, здатність доборотьби. Урезультатіна парламентськихвиборах 1911 р.соціал-демократипровели лишеодного кандидата, а на сеймових —не вдавалосяжодного протягом1908-1914 рр. Становищепартії зміцнилосьлише післяоб’єднанняобох фракцій, яке відбулосяу березні 1914 р.на V з'їзді УСДП.
Унаціональномупитанні соціал-демокративиступали заперебудовуАвстро-Угорщинина основісамоуправліннянародів. Партіяобстоювалаідею відокремленняукраїнськихземель відпольських ізапровадженняавтономнихорганів управління, організовуваламітинги тадемонстраціїна підтримкувиборчої реформи, українськогошкільництватощо. Пріоритетнаціональноїідеї над соціальноюбув основоюдля зближенняУСДП з іншимиукраїнськимиполітичнимипартіями.
Українськіполітичніпартії виробилисвою позиціюу ставленнідо можливоївійни міжАвстро-Угорщиноюи Росією. 3 цьогоприводу 7 грудня1912 р. відбуласядовірча нарадапредставниківусіх українськихполітичнихпартій. Нарададійшла одностайноговисновку, що«все українськегромадянствооднозгіднои рішуче станена бік Австріїі проти Російськоїімперії якнайбільшоговорога України».Антиукраїнськаполітика царськоїРосії альтернативине допускала.Думка опинитисяу складі Росіївикликаластрах.
Допочатку світовоївійни всі впливовіукраїнськіполітичніпартії у Галичинівиробили спільнуполітичнулінію. ПобудовуУкраїнськоїдержави вонипов'язувализ визволеннямНаддніпрянщинивід пануванняРоси, ліквідацієюпольськогопанування вГаличині таствореннямз усіх українськихземель національно-територіальноїавтономії ускладі Австро-Угорщини.
Виникнення, програмніположення тадіяльністьзагальноросійськихпартій
--PAGE_BREAK--
Початковимпунктом дляаналізу становленняпартійноїсистеми служатьособливостісоціально-економічного, політичногоі духовногорозвитку Росіїкінця XIX — почалаXX століття.Зберігаласястанова, соціальнаструктура; вонаносила перехіднийхарактер. Загальначисельністьробітників, включаючисільськогосподарських, в 1900 р. складала12,2 млн. — менше10% населення.Індустріальнийже пролетаріатналічував лише2,6 млн. (2% населення), причому середних потомственихробітниківбуло лише близько40%, інші ж прийшлиз села. До 1917 р. 31% (у Москві — до40%) робітниківмали землю! Сила молодоївітчизняноїбуржуазії(приблизно 1,5млн. чоловікдо кінця XIX в.) невідповідаларівню індустріальногорозвитку країниунаслідоквеличезноїролі державиі іноземногокапіталу врозвитку економіки.Через слабкістьсередніх шарівбуржуазія непридбала міцноїсоціальноїопори; не встигнувшив цілому знайтисвою класовусамоідентифікацію, буржуазія нетільки не стоялау влади, але іне дуже-то донеї прагнула, принаймні до1905 року. 77% населення(до 97 млн. чоловік)складало забите, безправнеселянство, вбільшості своїйгромадське, обплутанезалишкамидокапіталістичнихвідносин. Дворянськийстан (1,85 млн. разомз класнимиурядовцями, менше 1,5% населення), не дивлячисьна поступовеослабленнясвоїх позицій, все ще панувалов суспільствіі перш за всев політиці, вдержавномуапараті, депотомственідворяни в кінціXIX в. складали37% (серед офіцерів —51%), а серед вищихчинів — пригнічуючябільшість.Росія, по висновкуН. А. Бердяєва,«суміщала всобі декількаісторичнихі культурнихвіків, від ранньогосередньовіччядо XX століття».
Врезультатівиникаючі вмножині російськіпартії не спиралися, як правило, начіткі, структурованісоціальніінтереси. Звідсивідносно самостійнароль ідеології, що перетворюваласяна найважливішийконсолідуючийчинник партійногобудівництва, а також відоманестійкістьпартій, їх радикалізмі опозиційністьцарськомурежиму. (Останнєбагато в чомупояснювалосяі тим, що партіїдо 1906г. не буливключені вполітичнусистему, у владнімеханізмисуспільства.)Сама поява ідіяльністьпартій відображалиперш за всенаростаючийконфлікт міжмодернізацієюі традиціоналізмом, що поклавсяна глибокийсоціокультурнийрозкол «низів»і «верхів»суспільстваі загостренийштучним гальмуваннямсоціально-політичногореформуваннякраїни, різкимзростаннямсуспільнихочікувань імасового рухуу середині 90-хроків XIX століття.
Росіятрадиційновідрізняласявисокою релігійністюнаселення.Кризові явища, що проте виявлялисяв післяреформенийчас, в православ'їсприяли «вивільненню»деякого ідейногопростору, якийі заповнювавсяпоступоворізними ідеологіями, особливосоціалістичними.Цьому сприялихворобливість, конфліктністьсуспільно-політичногорозвитку, зростаннясоціальноїнапруженості, опозиційнихі революційнихнастроїв всуспільствідо початку XXстоліття.Соціалістичніідеї, не дивлячисьна своє «західне»походження, виявилисяблизькі деякимдуховним традиціям, російськомунаціональномухарактеру своїмрадикальним, безкомпроміснимі колективістськимдухом, прагненнямдо абсолютноїсправедливості, рівності, а вцілому — відомоюсхожістю зєвангельськимхристиянством.І лише післяледве не поголовногозахоплення«передовоїгромадськості»легальниммарксизмому середині 90-хроків XIX в., а багатов чому і завдякиньому, середінтелігенціївсе більшерозповсюджувавсялібералізм, притулком якомудо того служивголовним чиномлише вузькийкруг дворян-земців.
«Демократичнаінтелігенція, що зробила своюмобілізаціюпід прапороммарксизму, докінця 90-х роківпочинає…самовизначатися, —наголошувалосяу фундаментальнійменшовицькійпраці, — з одногобоку, в значеннібуржуазноголібералізму, з другого боку, —дрібнобуржуазногонародництва».Подібні оцінкирозділяли іліберали. «Особливосоціалізмслужив тієюколискою, вякій пестуваласянаша політичнадумка», — підкреслювавкадет А. З. Ізгоїв.«Російськиймарксизм виконавту задачу, якаскрізь в іншихкраїнах випадаєна часткулібералізму»,- робив висновоквідомий «легальниймарксист», апотім ліберал(кадет) П. Б. Струве.
Розповсюдженнюліберальнихідей важкочерез відноснуслабкість іаполітичністьпотенційнонайважливішогоїх носія —буржуазії, ачастково ічерез політикувластей. До1895г. уряд не звертавуваги насоціал-демократичнийрух.Та і потімвін спокійновідносивсядо легальногомарксизму, алебоявся конституціоналізму.Головне ж, ідеїлібералізмубули об'єктивночужі системіцінностей ісоціальномуположеннюбільшостінаселеннякраїни. Першза все це відносилосядо громадськогоселянства, щодотримувалосяколективістськогоспособу життя, настороженовідносилосядо будь-яких«барів-панів»і в основномубезграмотному.Російськіробітники —недавні вихідціз села, зберігаючибагато в чомутрадиційнусвідомістьі що жили у важкихматеріальнихумовах, — такожне могли бутиживлячим середовищемдля ліберальнихідей. «Робочааристократія»складала вРосії лише 4%від чисельностіпролетаріату, що в 2 – 4 разипоступалосярівню Англіїі Німеччини.Незавершеністьсоціальноїструктуризаціїсуспільстваі могутні традиціїдуховності,інтересу інавіть преклонінняперед друкарськимсловом (не дивлячисьна неписьменність3/4населення, Росія в ХІХ ст.займалатретє місцев світі по числуназв видаваноїлітератури)сприяли тому, що політичніпартії, як помічаливже на початкуXX в., створювалисяне стільки наоснові соціальнихінтересів, щоще не повністюкристалізувалися, скільки ідей, причому ці ідеїнайчастішебули запозиченіна Заході. (Мабуть, в найбільшіймірі це відносилосядо РСДРП і кадетів, проте навітьтака самобутняросійськапартія, як есери, не уникнуласильного ідейноговпливу європейськихпартій II Інтернаціоналу)Запозиченіна Заході ідеїі доктринидалеко не завждибули пристосованідо російськихумов, і їх адаптація, власне, і булаголовною проблемоюдля більшостівітчизнянихпартій. Рішенняцієї задачіускладнювалосямаксималізмомінтелігенції,її схильністюдо абстрактногомислення, іможна сказати, що в цілому«партійна»інтелігенціяз даною проблемоюне впоралилася.
Російськіпартії, такимчином, складалисяне стільки наоснові різнихсоціальнихгруп, корпорацій, як це було наЗаході, скількинасаджувалисяінтелігенцією.В умовах незавершеностікласоутворенняі відсутностіпредставницькихустанов інтелігенціябрала на себероль виразникаінтересіврізних соціальнихгруп, створювалаі «обслуговувала»практично всіпартії, діючив партійномубудівництвіподібно каталізатору.Вона як бикомпенсувалавідсутністьмогутньої, політичноконсолідованоїбуржуазії, здатної узятина себе лідируючуроль у виразінасущних суспільнихпотреб. Активну, дотепер частонедооціненуроль в створенніпартій виконувалоі дворянство, а також земській інші суспільніструктури.
НаЗаході більшістьпартій створюваласяз парламентськихфракцій абов усякому разіу зв'язку з виборамидо представницькихорганів влади.У самодержавнійРосії багато, у тому числіі відносномасові, партії, виникли ще достворення Думи(наприклад, Бунд в 1904г., заоцінками своїхкерівників, налічував від23 до 30 тис. людина, РСДРП до літа1905 г.— 26,5 тис. членів"). Разом з тим, вибори в I Державнудуму зіграли, можливо, вирішальнуроль в оформленнібільшостіпартій і партійноїсистеми в цілому.Основна масапартійнихорганізаційвиникла навесні— влітку 1906 року.
Унікальнийсам порядокутворенняпартій в Росії.Прародителемросійськихполітичнихпартій виступала«Народна воля»(1879— 1882). На прямуспорідненістьз цією політичноюорганізацієютерористів(які, до речі, вже називалисебе партією)претендувалиесери, а на непряме— соціал-демократиі навіть кадети.Проте першимив країні з'явилисянаціональніпартії, причомумайже всі вонив тій чи іншіймірі використовувалисоціалістичнуідеологію: Гнчак (1887г.), Дашнакцутюн(1890г.), Соціал-демократіяКоролівстваПольського(1893г.), Литви (1896г.), Бунд (1897г.) та ін.Несоціалістичнінаціональніпартії виниклидещо пізніше— на початкуXXстоліття.(Виняток становила, зокрема. Польськанаціонально-демократичнапартія, що утвориласяв 1897г., а її основа— Польська лігавиникла ще в1887 році.) Випереджаючомуствореннюподібних партійсприяли початоккризи імперії, зростаннянаціональноїсамосвідомості(особливо помітнийна фоні незавершеностіформуваннякласів і класовоїсамоідентифікації), а також наявністьу складі Росіїнародів з відносновисокою культуроюі могутньоюзакордонноюдіаспорою.
Нарубежі столітьутворилисявласне російськісоціалістичніпартії: РСДРП(1898—1903 рр.) і партіясоціалістів-революціонерів(1901—1902 рр.). СтвореннюРСДРП частковосприяв прикладСоціал-демократичноїпартії Німеччини, а також утвореннянаціональнихпартій, першза все Бунда, який зігравзначну рольв скликанніI з'їзду РСДРПі в цілому встворенніпартії). Виникненнянелегальнихполітичнихтечій і організаційу ряді випадківпочиналосяз відпаданняїх майбутніхчленів, групінтелігентіввід соціал-демократії.«Легальнімарксисти», що остаточновідкололисявід РСДРП, зіграливажливу рольв створеннів 1902г. ліберальноїгрупи «Звільнення», на чолі якоївстав Струве.У якійсь мірі, на думку Д. Н.Тарновського, подібні процесибули характерніі для есерів, до 1902 р., а в деякихвипадках і докінця 1905 р. мализагальні зсоціал-демократамиорганізаціїв Поволжі, наУралі і Ташкенті.
У1899 р. виник кружок«Бесіда», а в1903 р. — набагатовпливовішіліберальніорганізації: Союз звільненняі Союз земців-конституціоналістів.Організаційнеоформленнялібералів, поїх власномувизнанню, підштовхувалозростанняреволюційногоруху, побоюваннятого, що «внайважливішийі критичнішиймомент» їхможуть потіснитиінші елементи, більш “крайніі рішучі”. Усвою чергу, увідповідь наактивізаціюлібералів в1900 р. виниклатрадіционалістсько-монархичнаорганізація(спочаткукультурно-просвітницькоготолку) Російськізбори. Зростанняреволюційногоруху привелодо створенняв 1901 р. першихзубатовськіхробітничихорганізацій— «Обществавзаимноговспомоществованиярабочих вмеханическомпроизводстве»і «Еврейскойнезависимойрабочей партии», що розглядаласяяк противагаБунду.
В1902 р. під керівництвомзубатовськіхорганізаційв Москві відбуласямонархічнаманіфестаціяробітників, в якій взялиучасть 50 тис.осіб. У 1903 р. виниклогапоновськесуспільствофабричних ізаводськихробітників, яке до кінцянаступногороку налічувалодо 20 тис. членіві було наймасовішоюі наймогутнішоюорганізацієюСанкт-Петербурга.Поряд з неюсила нелегальнихсоціал-демократичноюі інших революційнихпартій, за словамименшовиків,«здаваласямайже нікчемною».Примітно, щоспроби соціал-демократіворганізуватидемонстраціїв обох столицяхв листопаді— грудні 1904 р.провалилися, а по закликуГапона на вулиціПетербургу9 січня 1905г. вийшло150 тис.осіб, щозастигнулосоціал-демократівзненацька.
Такимчином, на початкуXX в. організаційнооформляютьсяосновні політичнітечії. При цьомув ході «утробного», прихованогоформуванняпартійноїсистеми явнуперевагу одержуютьпартійно організованісоціалістиі «націонали»(частково цеповторилосяі на останніхетапах існуванняпартійноїсистеми післяЖовтня 1917 року).Утворенняліберальнихі традиціоналістсько-монархічнихпартій відноситьсялише до 1905—1906 років.Такій «затримці»сприяли першза все відноснаслабкість, політичнапасивністьросійськоїбуржуазії ііснуючий політичнийрежим, що недопускав легальнихпартій.
Специфічнийгенезис партійнаклав відбитокна партійнусистему країни, яка вельмишвидко сформуваласяв 1905—1906 роках.Найнадійнішідані про їїструктурумістять оцінкичисельностічленів партійі кількостімісцевих організацій(показник «ґрунтової»партій). Вонивідповідноскладали: РСДРПразом з національнимипартіями, щовступили в неї,— 167 тис. (з нихвласне більшовикиі меншовики —приблизно 100тис.) і 518 (числонаселенихпунктів, дебули організації); есерів — 65 тис.і більше 2 тис.(включаючи 1555селянськихбратств); кадетів— до 70 тис. і 360; октябристів— до 80 тис. і 260(включаючи 23місцеві політичніорганізації, що прилучилися); Союз російськогонароду (СРН) —350 тис. і 2148 організацій.Таким чином, основні ліберальніпартії поступалисянайважливішимсоціалістичнимпартіям і СРНпо сукупномучислу членівв 1,5—2,3 рази, а покількостімісцевих організацій— в 3,5—4,1 рази. Відноснаслабкістьлібералів, тобто партійногоцентру (точніше, лівого центру)і наявністьмогутніх (дотого ж непримиренноворожих одинодному і лібералам)флангів, представленихсоціалістичнимиі традиціоналістсько-монархічнимипартіями, склалиособливістьпартійноїсистеми Росії.
Облікдрібних партійі особливодумської статистикивносить деякікорективи воцінку впливовостіосновних політичнихтечій. Не дивлячисьна відому умовністьданих про партійний, фракційнийсклад російськогопарламенту, можна констатувати, що у всіх Державнихдумах, окрімДругої, найрадикальнішої, ліберали вцілому малив своєму розпорядженніне тільки відносну, але і абсолютнубільшість, вусякому разіна момент початкуроботи Дум.Проте, беручидо уваги збитковістьвиборчогозаконодавства, обмежені праваросійськогопарламентуі суперечностіусерединілібералів, можна констатувати, що їх сильніпозиції в Думахне могли повністюкомпенсувативузькість їхмасової базиі відноснуслабкість їхвпливів в суспільствів цілому.
Росіятак і не сталапарламентськоюкраїною, і впливпартій у парламентіне мав тут такогозначення, якв більшостізахідних країн.За виняткомперіодів 1906—1907і 1915—1917 рр., колиДума, виступаючицентром опозиціїцарськомурежиму, приверталадо себе широкуувагу і суспільнісимпатії, пригнічуючичастину населенняРосії, слабоцікавилисядумською роботоюі, як правило, не покладалапа її особливихнадій. На засіданнісоціал-демократичноїфракції III Думив жовтні 1908 р.наголошувалося:«Доповіді змісць констатуютьабо повнийіндиферентизмнаселення доДержавної думиі до фракцій, або ж негативневідношення»" (тут, правда, потрібно враховуватиособливостіелекторатусоціал-демократів).
Диспропорціяв співвідношеннічисельностічленів, партійнихорганізаційі кількостіодержаних навиборах голосівбагато в чомупояснюваласявідмінністюорганізаційноїбудови соціалістів, СРН і лібералів, більшою міроюорієнтованихна думськудіяльність.Разом з тимдуже значнапитома вагапозапарламентськоїдіяльності— чим на Заходівідрізнялисяголовним чиномсоціалісти— була взагаліхарактернийдля російськихпартій. Кадетиі у меншій міріоктябристирозуміли важливістьорганізації.Але в реальностісила партійнихструктур якби убувалазліва направо.Могутні організаціїмали есери, РСДРП (у більшовиківформувавсяновий типцентралізованої, по суті вождистськоїпартії), їмпоступалисякадети, ще більш— октябристи, а СРН багатов чому нагадуваворганізаціютипа руху. Силапартійноїорганізації— за інших рівнихумов — гралавеличезну, аз 1917 р. і визначальнуроль в «живучості»партій.
Правийпартійнийфланг, традиціоналісти, багато в чомуспирався напідтримкудержави. Основнаідея Союзуросійськогонароду, писавЗ. Е. Крижановській, полягала втому, щоб «… виповнитина засадахсамооборони— «око за око, зуб за зуб» —недоліки урядовоїохорони, зв'язаноїдержавнимиформальностями».Справа доходиладо того, що деякічлени чорносотеннихпартій, опинившисьв «обмеженому»матеріальномуположенні, зверталися«за нагородою»за свою активнуполітичнудіяльністьдо Департаментуполіції. «Длянас, необізнаних, —іронізувавА. У. Пешехонов, лідер народнихсоціалістів, —не зовсім ясно, де кінчаєтьсякорпус жандарміві де починаєтьсяСоюз російськогонароду». Протезв'язки чорносотенцівз державою іособливо зполіцією неможна переоцінювати.В ціломутрадиціоналістсько-монархічніпартії зберігалисвою самостійність.Проте різностороннядержавна підтримкаяк би завищувалав якійсь міріїх реальнусилу. В той жечас лівий фланг— соціалістичніпартії — до1917г. діяли переважнов обмеженихдержавою умовах, що стримувалореалізаціюїх потенційнихможливостей.Таким чином, вже із самогопочатку партійнусистему Росіївідрізнявгіпертрофованийлівий, соціалістичнийфланг, дія якогона суспільствобагато в чомузалежало відстабільностідержавноївлади.
Вжез 1906 р. дослідникипомічали, щона відміну відбільшостієвропейськихпартій російськінабагато менш«співпадали»з класами ікрупними соціальнимигруппами. Цебуло однієюз причин характерногодля Росії розколуспоріднених, близьких однаоднії партій.У країні практичноне було скільки-небудькрупних «буржуазних»партій. Російськабуржуазіявідносиласядо кадетів, частково дооктябристіві навіть допрогресистів(хоча останністворювалив 1912г. свою партіюсаме як буржуазну)з деякою настороженістюі, не дивлячисьна зближення, що посилювалося, не рахувалаїх, по крайніймірі до 1917г., «своїми»партіями. Багатов чому тому іу фінансовомувідношеннікадети і октябристиледве зводиликінці з кінцями.Та і самі кадети, не чужі, особливоспочатку, просоціалістичнихідей (деякі зних не заперечувалисоціалізм як«ідеал, до якогойде і прийделюдство»), скептичновідносилисядо російськоїбуржуазії. Зповною визначеністюсвою прихильністьпринципамприватногопідприємництвавони офіційнодекларувалилише в липні1917г. на IX з'їздіпартії. Така«небуржуазність»складала особливістьросійськоголібералізму, додаючи йоголівому крилу— кадетам —додатковурадикальність, але в ціломуістотно йогоослабляючи.
Більшістьзахідних ліберальнихпартій лишечерез певнийчас розколювалася, виділяючирадикалів. УРосії лібералізмбув розколенийз 1903 р., тобто щедо того, як вінпартійноорганізувався.Істотні розбіжностівиявилися нетільки відноснолібералів доуряду (октябристищонайменшедо 1909 р. підтримувалиП. А. Столипіна, а кадети йогожорстко критикували), але і в їх ідеологіях, що пропонувалисяними моделяхмайбутньогодержавногопристрою. Цейрозкол, не подоланий, в усякому разі, до створенняПрогресивногоблоку, зігравдалеко не останнюроль у тому, щолібералізмв Росії не змігвиконати тієїмісії, яка булаздійснена їмна Заході.
Дещобільше класі партія співпадалиу соціал-демократів.Хоча до початку1905 р. в керівнихорганах партіїробітниківне було зовсім.їх частка взагальнійчисельностіРСДРП перевищувала60%. Звітуючи продіяльністьсоціал-демократичноїфракції в II Думі, Р. А. Алексинськійгордо заявляв, що його партія«має винятковийвплив і авторитетсеред пролетарськогонаселенняРосії. Робочакурія майжевся голосувалаза соціал-демократів».Проте, не дивлячисьна дійснийуспіх на виборах1907г. і прагненняРСДРП спиратисяна пролетаріат, самі робітникив основній масіще не вважалиїї своєю партією.Доведено відсутністьбезпосередньогозв'язку міжрозмахом страйковогоруху в 1905 – 1907 рр.і чисельністюорганізаційРСДРП. Але партіявсе ж таки булав робочомусередовищі, мабуть, найпопулярнішоюсеред іншихпартій, черпаючив цьому життєздатністьі силу, не дивлячисьна існуванняпісля розколуїї в 1903 р. двохворогуючихфракцій (з 1917 г.—партій) більшовиківі меншовиків.
Партійнусистему Росіївідрізнялавеличезнапитома вага«несистемнихпартій». Партіїв більшостіне тільки булиопозиційніпо відношеннюдо існуючогополітичногорежиму, але іпрагнули йогопоруйнувати(соціалісти, націонали, кадети, частковоі традиціоналісти).У партійнихсистемахзахідноєвропейськихдержав питомавага такихпартій буланезрівняннонижчою, більшістьопозиційних, зокрема соціалістичніпартії, булавже інтегрованав існуючі в цихкраїнах політичніпорядки і томувтратило свійрадикалізм.Російські жпартії займали, як правило, самі крайніпозиції середтих, що відповідалиїм — в тій чиіншій мірі —європейськихпартій. Соціал-демократи(і меншовики,і, особливо, більшовики)були найрадикальнішимисеред соціал-демократівЄвропи, кадети— серед європейськихлібералів (прощо з гордістюзаявляв Мілюков), а таких«консерваторів», а точніше, традиціоналістів-реакціонерів, як СРН, не булонавіть близькосеред західноєвропейськихпартій. Всі цінадрадикальніпартії діялив одній країні, складаючиросійськупартійну систему, яка могла існуватитільки в умовахсильної монархічноївлади.
Відміченіособливостіпартійноїсистеми, їївнутрішняантагоністичністьі диспропорційністькомпенсувалисямогутнім державнимвтручанням: підтримкатрадиціоналістів, що служилипротивагоюлібералам ісоціалістам; обмеженістьповноваженьДуми і «штучне»виборче законодавство; репресії протисоціалістіві «націоналів»і т.д. Величезнароль держави(що відображалаісторичнітрадиції, потребимодернізаціїі несформованістьцивільногосуспільства), а частково івідносна молодістьнових для Росіїполітичнихінститутів(легалізованихлише в 1905 — 1906 рр.)зумовили приниженемісце партійі в цілому партійноїсистеми в політичнійсистемі країни.Крім імператора, навіть згідноОсновномузакону 1906 р., щозберіг величезніповноваження, великий, а деколи —вирішальнийвплив на політикуробили непартійніструктури назразок Радиоб'єднаногодворянства.Та і в суспільнійсвідомостіпартії, особливоспочатку, сприймалисявельми суперечливо.Навіть В. О.Ключевськійбув супротивником«партійно-політичногорозподілусуспільствапри організаціїнародногопредставництва».Верховна жвлада, по суті, так і не змириласяз наявністюпартій, а вжетим більше —з їх претензіямина владу. Не«шукайте підтримкив політичнихпартіях, вониу нас такінезначні»,—повчала прем'єр-міністраВ. Н. КоковцоваімператрицяОлександраФедорівна. «Мисподіваємося, що ви ніколине вступитена шлях цихжахливих політичнихпартій, якітільки і мріютьпро те, щоб захопитивладу або поставитиуряд в рольпідлеглогоїх волі».
Усвою чергу, приниженеположенняпартій підсилювалоїх опозиційність.Партійна системане вписуваласяв політичнийрежим, силипартій і державизнаходилисяв зворотнійзалежностіодин від одного.Це протистояннявідображалосяі в партійнихідеологіях,і в державнихдоктринах.
Лібералівоб'єднувалаорієнтаціяна досвід державностіЗаходу, включаючитакі його компоненти, як широкі особистіправа і свободи, загальне виборчеправо, конституційнамонархія, законодавчийпарламент, правова держава(хоча позиціядеяких партій, наприклад, октябристів, в останньомупункті не булапослідовною).Традиціоналістсько-монархічніпартії, навпаки, орієнтувалисяна історичнийдосвід російськоїдержавності, перш за всенеобмеженогосамодержавства, пов'язаногоз православ'ямі російськоюнародністю,«державноюі пануючою».Лише частинатрадиціоналістівзмогла змиритисяз існуваннямз 1906 р. законодавчоїДуми. Ультрарадикальнів цілому російськісоціалістипрагнули доздійсненнясуто ідеологізованихі принциповонових суспільнихмоделей.
Доктрининайважливішихвітчизнянихпартій в більшостіпередбачалируйнуванняіснуючої вРосії з 1905—1906 рр.моделі державності.Соціалісти, кадети, СРНвиступалижорсткимикритикамидумської монархії.Виключення —серед крупнихпартій — складалиголовним чиномоктябристи.В основномуїх задовольнялапрограма перетвореннядержавноголаду, висловленав Маніфесті17 жовтня і орієнтованана створенняконституційноїмонархії, потипу німецької, з сильною владоюгосударя івідносно неширокимиповноваженнямипарламенту.Зате вже кадетивимагали радикальнихперетворень, що включаливведення нетільки загального, але і рівногоі прямого виборчогоправа, а також«відповідальногоміністерства»— уряду, відповідальногоперед парламентом, по англійськомузразку. (У 1905—1906рр. під впливомреволюційноїейфорії ідеяпро загальних, рівних і таємнихвиборах в Думузахопила російськесуспільство,і її прихильниками, за деякимисвідоцтвами, стали такідіячі, як А. І. Гучков, Д. Н. Шипові навіть В. А.Бобринський.Проте надаліпомірні ліберали, на відміну відкадетів, відмовилисявід гасла рівнихі таємних виборів.)Таким чином, відмінностіміж октябристамиі кадетамивизначалисяне тільки якісноіншою міроюдемократизації, але і іншимимоделями майбутньогодержавногоустрою, а в цілому —різним ступенемадаптації їхдоктрин доросійськихумов і звідси —їх реалістичності.Разом з тим, якщо кадети, що скопіювалисвій зразокз англійськоїпарламентськоїмонархії, грішилиявним утопізмом, то і набагатобільш «приземлені»октябристив досягненнісвоїх цілейдуже тіснозалежали відуспішностіурядового курсуреформ.
Есериі особливосоціал-демократисповідаливельми туманніі двозначнідержавні доктрини, що суміщалидеякі ліберальніцінності, типапарламентаризму, демократичноїреспубліки, —з радикальними, зокрема марксистськимиположеннямипро замінупостійної арміїзагальнимозброєннямтрудящих,«самодержавствонароду», «тимчасовуреволюційнудиктатуруробочого класу», а також із зневагоюдо розділеннявластей, фактично— і до особистихправ і свобод.Більш того, вони розглядалимайбутню республікуяк тимчасову, скороминущуформу на шляхудо соціалізму, владні механізмиякого залишалисяне проясненими, але малися(особливо усоціал-демократів)на увазі диктаторськіметоди правління.Національніпартії в більшостіоб'єднувало(як показавподальшийісторичнийдосвід) прагненнядо національноїдержавностіабо щонайменшеавтономії.
Такимчином, якщо повідношеннюдо існуючоїв Росії державибільшістьпартій об'єднувавсвого родунегативнийконсенсус, товідносно майбутньоїдержавностієдності не булонавіть середспорідненихпартій. Це малопід собою деякуоб'єктивнуоснову. Ключевській(дотепер недооціненийу нас як проникливийі тонкий очевидецьбурхливих подійкінця XIX — почалаXX в.) писав в 1905 р., що в умовах, коли «становийрозподіл вжене відображаєв собі повноі точно діючихв суспільствіінтересів, аці інтересище не встигликристалізуватися, стулитися всуспільнікласи, здатнізнайти своїхпредставників.., можна проектуватиякі завгодносистеми народногопредставництва, викроюючи їхчи за зразкомстаровиннихмосковськихЗемських соборів, або за сучаснимизахідноєвропейськимиконституційнимишаблонами».
Мабуть, лише дві загальніриси характеризувалив тій чи іншіймірі більшістьпрограм провіднихросійськихпартій. По-перше, це прагненнядо посиленняролі державив економіці, соціальнійабо інших сферах, що було своєрідноюреакцією суспільствана процесимодернізації,і що — з різнихпозицій —виражали нетільки соціалісти, але такожчорносотенціі частина лібералів(особливо кадети).По-друге, більшістьпартійнихдоктрин відрізняласянереалістичністюїх державнихмоделей, абообернутих вминуле, донеобмеженогосамодержавства(СРН), або, навпаки, необачно взятих —повністю абов своїх принциповихпунктах — ізЗахідної Європиі передбачаючих, зокрема, негайневведення загальногоі рівного виборчогоправа, всіхмислимихдемократичнихсвобод, дляздійсненняяких Англіїі Франції, наприклад, після появив них парламентівпотрібно більшешести століть.А понад те багатопартій вимагалище і щонайширшихсоціально-економічнихправ (включаючи8-годинний робочийдень), які в повномуоб'ємі не булиреалізованінавіть в передовихєвропейськихкраїнах.
Такимчином, і співвідношенняполітичнихсил і пануючів суспільствіполітичніуявлення робилималовірогіднимперехід Росіїдо демократичноїдержавності.
Особливостіпартійноїсистеми як бивідображалиреволюційноекстремальнийчас її створенняі в тій чи іншіймірі зберігалисядо лютого 1917 року.В цьому відношенністратегічнезначення«Третьочервневогоперевороту», думається, декількапереоцінюєтьсявітчизняноюісторіографією.Деякі сумнівивикликає коректністьпоширеноготерміну «третьочервневаполітичнасистема». Зрозуміло,3 червня 1907 р. з'явилосяважливим рубежем, що ознаменувавкорекцію деякихвладних механізміві всієї суспільноїатмосфери.Розпуск II Думи, зміна виборчогозакону і деякеобмеженнядумських повноваженьусунули тойрозлад в політичномуустрої, якийслужив постійнимджереломнапруженості.Проте, це означалоне створеннянової політичноїсистеми, а змінуполітичногорежиму. Якщовиходити зпереважаючогоу нас і в Європівизначенняполітичноїсистеми яксукупностіосновних політичнихустанов, доведетьсявизнати, щонайважливіші«державні»і «суспільні»елементи політичноїсистеми —законодавчоі інституційнообмежена монархія.Дума, Рада міністрів, видозміненаДержавна рада, майже всі основніпартії і суспільніорганізації— виникли в1905 – 1906 роках. Саметоді відбувсяякісний стрибокв розвиткуполітичнихструктур. якийбагато в чомувизначив подальшийрозвиток подій.
Третьочервневийрежим здійснивістотний впливна політичнусистему. В ціломурадикалізмуу партійцівістотно поменшало.Придушеннясоціалістичнихпартій, виділенняв них широкоїтечії, направленоїфактично наінтеграціюв існуючийрежим, перетвореннянепримиренноїопозиції всистемну; розколиСРН, що виражалипочаток пристосуваннячастини традиціоналістівдо третьочервневихполітичнихумов і перетворенняїх в консерваторів; нарешті, відноснепосиленняпозицій лібералів— все це дещовидозмінилоі, здавалося, гармонізувалопартійну системуі в ціломуспіввідношенняполітичнихсил. Це знайшловіддзеркаленняв працездатнійIII Думі. У життіпартій різкозросла рольдумських фракцій, тоді як внедумськаробота згущалася.Дві так званібільшості, щостворилисяв Думі, обіцялизвести фракціїв стабільніі ефективнідля парламентськоїдіяльностікоаліції. Новимимоментами впартійнійсистемі Росіїстало утворенняпартій націоналістів(1910г.) і прогресистів(1912г.). Обидві вонистояли ближчедо партійногоцентру, ніж дофлангів. У створенніїх найважливішуроль зігралидумські фракції.Прогресистибули, по суті, першим досвідомстворення«класової»(і парламентської)партії буржуазії.Націоналісти, не дивлячисьна істотні риситрадиціоналізму, примикали, швидше, до лібералів, ніж до украйправих монархістів, що виявилосяв їх послідовнійпідтримціСтолипіна, йогореформ. Всі ців основі позитивнізрушення буливикликані першза все загальним столипінськимкурсом. Протепозначиласяі та обставина, що недооцінюваласяв історіографії, що уряд зумівподати підтримкутим партіямі організаціям, від яких чекавсприяння. Цевитікало якз самої стратегіїСтолипіна, щоприпускалапроведенняреформ спільнимизусиллями урядуі III Думи, широкоїгромадськості, так і із слабкостіурядової влади, причому нетільки політичної, але і адміністративної, викликаноїархаїчнимстаном місцевогоуправління.«Апарату управлінняна місцях неіснувало, абули тількиурядовці різнихвідомств.., причомуміж собою неспаяні», — писавКрижановський.Та і зверху, недивлячись наіснуванняоб'єднаногоуряду, «спайкаорганів управління»була ще слабка.Це ускладнюваловплив урядуна політичнуобстановку, на вибори вДуму. «Уряд неміг бути навітьупевнений утому, що посадовці, що стоять увиборчих ящиків, не діятимутьйому в шкоду…При такомуположенні урядудоводилосяшукати опорив партійнихорганізаціяхправих і допевної міриоктябристських, що зароджувалися».Крім безпосередньоївидачі сум зсекретногофонду, урядстворив більше30 газет правоїорієнтації(правда, черезвідсутністьпідготовленихкадрів особливоговпливу вонине надбали), випускав брошурина злободеннітеми, налагодивконтакти ізземськими іміськими діячами.Витрати наурядову пропаганду, підтримкупартій і окремихосіб на виборахдосягали заСтолипіна 3млн. крб. в рік.Але вже урядКоковцевазгорнув цюдіяльність(новий прем'єрїї недооцінив), різко скоротивфінансуванняпартій, що сприялозаходу чорносотенців, націоналістіві розкладаннютретьочервневогорежиму.
Разомз тим, визначаючийвплив на партійнусистему надалогальмуваннястолипінськихреформ, причиниякого коренилисяв слабкостіреформаторськогопотенціалусуспільстваі загибелісамого Столипіна.Третьочервневийрежим спирався, головним чином, на страх передреволюцією(який швидкопроходив) інеабияку особуСтолипіна. Йогопрем'єрствування, проте, триваловсього 5 років, причому вінтак і не одержавміцної і стабільноїпідтримки черезколивання царяі особливостіпартійноїсистеми, зокремаслабкостіпомірних лібералів.Надії на традиціоналістів, що тільки почали(не без допомогиСтолипіна)зсуватися доконсерватизму, причому далеконе у повномускладі, очевидно, ще не могливиправдатися.Угода з радикалами-кадетами, з їх утопічноювимогою відповідальногоміністерстваі співчутливимвідношеннямдо общини іреволюційноготероризму, також буланеможлива.Октябристамже і націоналістамбракуваловпливу, щобпротистоятинатиску правих— супротивниківСтолипіна.
Урезультатізазначені вищепозитивні змінив партійнійсистемі нестали глибокимиі довготривалими.Створити адекватнустійку партійнусистему Третьочервневийрежим не зумів.Соціалістичніпартії вижилиі окріпнули.Не дивлячисьна участь вДумах, ліквідаторство, а потім і «оборонство», вони так і неуросли в існуючийполітичнийрежим. Посиленняліберальногоцентру буловельми відносним.Розкол в 1913г.думської фракціїоктябристів, а незабаромфактично ісамої партіїпідривавпозиції лібералівв цілому. Зростаннячисла прогресистівне могло цьогокомпенсувати, та і самі вонине встиглистати партією«більшостібуржуазії».Поза Думоюпозиції прогресистівбули вельмислабкі. Збільшенітруднощі вроботі, внутрішнісуперечностіі різке зниженнячисельностіяк соціалістів, так і традиціоналістіві лібералів, були не простопроявом пристосуванняпартій до умов, що змінилися, але багато вчому свідчилиі про кризовіявища в партійнійсистемі.
Особливоглибоко вониторкнулисятрадиціоналістсько-монархічнихпартій. РозколиСРН і внутрішнісклоки, викликаніне тільки амбіціямикерівників, але і прагненнямчастини з нихвписатися впісляреволюційнеполітичне життяі Третьочервневийрежим, деморалізувалирядових членів.На Волині, яквизнавали саміправі, «селяни-союзникизалишені безкерівництва, а як тількирозпропагандованіпартійноюборотьбою двохрад, і перетворилисяна небезпечнийелемент, якийтому тількине перейшовв революцію», що зберіг монархічнівідчуття.
Поступововідбувалосярозмиванняідей і стереотипів, системостворюючихдля доктринтрадиціоналістіві, що ще більшважливе, дляавторитарно-патріархальноїполітичноїкультури мас(яку і використовуваличорносотенці).У 1905 — 1907 рр. булозафіксованобільше 500 виступівселян протидуховенства, включаючивбивствасвященнослужителів, руйнуванняцерков і монастирів.Падіння релігійностінаселенняпродовжувалосяі в подальшіроки, що дужетурбувало іправих і церковнихієрархів.
Першаросійськареволюція, щонаклавшисьна релігійнийв своїй основі, а тому максималістськийспосіб мисленняшироких мас, зміцнила радикальнінастрої. «Ми, діти 5 го року, сприймали її[революцію] якнове євангеліє —на віру… У самодержавствіми бачили єдинуперешкоду дотого, щоб небостягнути наземлю. Чимпропонувалисязасоби коротшеі рішучіше, тимшвидше за ниххапалися», —писав пізнішеодин з учасниківанархістськогоруху. Останнімироками існуванняцаризму насіння, посіяне впередреволюційнийі революційнийчас дало ряснісходи. У лютому1913 директорДепартаментуполіції С.П.Білецький зтривогою докладавміністру внутрішніхсправ Н.А. Маклакову, що в армії вжез 1909 р. спостерігалися«ознаки розвиткузлочинноїпропаганди», а у селян, «якимиголовним чиномкомплектуютьсявійська, значнознизилосяуявлення проборг, патріотизмі святістьприсяги, оскількибільшістьнародних вчителів, через руки якихпроходитьмолоде покоління,є прихованимисоціал-демократамиабо есерами».У казармахдеякі солдати, підозрюванів чорносотенстві, переслідувалисясвоїми товаришами.Більш того, навіть священикидеколи відмовлялисябрати участьв діяльностітрадиціоналістськихпартій і допомагатиїм.
Першасвітова війнане тількиозлоблювала, радикалізувалаі озброїлаширокі маси, але і сприялаостаточнійдискредитаціїМиколи ІІ, йогооточення і вцілому державноївлади. По виразуВ. А. Оболенського,«відчуття, щоРосія управляєтьсяв кращому разібожевільними, а в гіршому —зрадниками, було загальним».Всі ці факторив умовах зростаннянапруженостів суспільствіробили рядових«союзників»легкою здобиччюреволюційноїагітації. Західтрадиціоналістсько-монархічнихпартій, що намітивсяще до 1917 р., означавостаточнепадіння ідеїсамодержавства, необмеженогоабо навітьспівіснуючогоіз законодорадчоюДумою. Більштого, навітьіснуюча в Росії«думська монархія»позбавляласяодного зважливихполітичнихатрибутів, що, враховуючипоширеністьопозиційнихнастроїв в1915—1916 рр., серйозноускладнювалоїї положення.
Думау результатітак і не змогланалагодитиефективноїспівпраці зурядом. Із створеннямв 1915 р. Прогресивногоблоку вонаперетвориласяна найважливішийцентр опозиціїі неабиякоюмірою підхльоснулареволюційнінастрої всуспільстві.Прогресивнийблок вимагаввід царя «урядусуспільноїдовіри», фактичноскладеногоз опозиціонерів-лібералів.По суті, ця вимогамало чим відрізняласявід «уряду, відповідальногоперед парламентом».Йшлося прорізкі, принциповізміні політичногорежиму, що вумовах війнизагрожувалоруйнуваннямдержави.
Партіїв Росії не сталипарламентськими.Крім того, остаточнозакріпилосяїх розділенняна «думські»— ліберали і«внедумські»— більшістьсоціалістіві традиціоналістів, що направлялисвою діяльністьбагато в чомупроти Думи, хоча і використовуючиїї трибуну. Уцьому ж виявивсяі набагатоглибший розколпартій на «партіїнизів» (соціалістиі, в значніймірі, традиціоналісти)і на «партіїверхів» (першза все, ліберали).Таким чином, соціокультурнийрозкол «низів»і «верхів» або, за виразомфранцузькогопосла М. Палеолога,«той глибокийрів, та прірва, яка відділялавищі класиросійськогосуспільствавід мас», пройшлачерез всю партійнусистему. Відомийрозкол спостерігавсяі усерединіпартій, першза все у соціалістів(інтелігенти— робітники, селяни) і традиціоналістів(дворянсько-поміщицькекерівництво— народні низи).Багато соціал-демократів, підкреслюючирізке розділенняпартії наінтелігентіві робітників, говорили пронаявність вній «аристократії»(професійнихреволюціонерів)і «партійногоплебсу». Зрозуміло, відзначеневище соціокультурнерозділенняне було абсолютним.(Наприклад, в1905—1907 рр. робітникиі селяни складалидо 15% кадетів, в окремих кадетськихорганізаціяхна Уралі селяниспочатку складалибільшість.)Проте, вонореальне існувалоі зіграло важливуроль в доліпартійноїсистеми, та іРосії в цілому.
Важкіпоразки в світовійвійні, недієздатністьвлади викликаливибух опозиційнихнастроїв всуспільстві, широке неприйняттяіснуючогорежиму. Лютневареволюція, щовідбулася нацьому тлі, тимчасовооб'єднала партії«верхів» іпомірну частинупартій «низів».Але вже із самогопочатку цеоб'єднання булонеміцним, щоі відобразило«двовладдя».Даний феноменбув обумовленийне тількиоб'єктивнимичинниками, тим, що російськареволюція пішлатрохи далі, ніжбільшістьєвропейськихбуржуазнихреволюцій, алеі ідеологічнимипереконаннямипомірних соціалістів, що не припускали— на даному,«буржуазно-демократичному»етапі — узятивсю повнотувлади в державі, але в той жечас не дуже-тодовіряючихлібералам.
Набагатобільша близькістьвиявиласяусерединіпартій «низів»— соціалістіві традиціоналістів.Після Лютневоїреволюціїблискуче підтвердивсязробленийСтруве ще в1906 р. висновок:«Суть і білого,і червоногочорносотенстваполягає у тому, що освіченаменшина народупротиставляєтьсянароду як ворожасила». Марксизм,«підкреслюючисоціальнуворожнечукласів, неминуче…підштовхуваві культурнуворожнечукласів, яка вросійськомужитті тіснопереплітаєтьсяз соціальнимиантагонізмами».Ця глибиннасхожість, щоспонукалалібераліврозшифровуватиСРН як «соціал-революціонеринавиворіт», не могло невиявитися ів політиці. Зтим, щоб не втратитимаси в умовахїх подальшоїрадикалізації, чорносотенці, на думку деякихсучасників, засвоїли «майжету ж соціальнупрограму імайже ті ж прийомипропаганди, якими користувалисяпартії революційні.Різниця булалише у тому, щоодні обіцялимасам насильницькийперерозподілвласності ім'ямСамодержавногоЦаря як представникаінтересівнароду і йогозахисника відутисканнябагатих, а другі —ім'ям робітниківі селян, об'єднанихв демократичнуабо пролетарськуреспубліку».Все це пояснюєшвидке розчиненняосновної маситрадиціоналістівпісля лютого1917 року. Детальногодослідженняцього феномена, зокрема, політичноїдолі рядовихтрадиціоналістівв 1917г., поки немає.Численні свідоцтвасучасниківпро масовийперехід чорносотенцівв ряди більшовиків, на сторонурадвлади незнайшли покищо документальногопідтвердження.Проте сам фактподібногомасового переходупобічно визнавЛенін. У 1920г. наIX конференціїРКП(б) він говорив, що революція1905г. підняла«найкрупнішіі в той же часнайвідсталішіелементи селянства,і цю роботу намдопомагалиробити чорносотенніелементи… Вийшлотак. що ця зноввиникаючачорносотеннаорганізаціявперше об'єдналаселян, привернулаїх до організації.І ці піднятіселяни сьогоднівиступали зчорносотеннимивимогами, аназавтра вимагаливсієї землівід поміщиків».Типологічнасхожість «білогоі червоногочорносотенства»сприяла ствердженнюв РадянськійРосії держави, багато в чомусхожої з самодержавним, але володарюючоїне під православними, а під комуністичнимипрапорами.
Такимчином, в царськійРосії не склалосястабільної, життєздатноїпартійноїсистеми. Надзвичайноюмножинністюпартій (від 100до 150 і більш, зарізними оцінками),їх дробовою,і певною нестійкістюпартійна системаРосії нагадувала, здавалося, такікраїни, як Франціяабо Італія.Проте якісноіншими булирівень їїполяризації, частка несистемнихпартій і надрадикальнихідеологій. Врезультатіпартії зіграливажливу (хочаі не для всіхочевидну) рольв краху державноївлади в лютому1917 року.
Висновок
Партії, створені вкінці XIX — початкуXX в., не тількиборолися завладу, але інамагалися— крізь призмусвоїх ідеологій— виражатирізні соціальніінтереси іреалізуватисвої доктринина практиці.Конкуренціяміж партіямибула, такимчином, і конкуренцієюмоделей державного, суспільногоустрою Росіїі України. Аналізпартійноїсистеми країн— тобто сукупностіполітичнихпартій, що володілипевною внутрішньоюструктурою, логікою розвиткуі місцем в політичнійсистемі суспільства,— відкриваєнові можливостів дослідженніособливостейі динамікиполітичногопроцесу, а частковоі ідеологічногоїх середовища.Подібний підхіддозволяє нетільки кращеосмислитидіяльністьі історичнішанси різнихпартій, але ів якійсь міріподолати відомуізольованістьдослідженьподій 1905 – 1917 рр., пов'язати їхіз стійкимитенденціямиполітичногоі ідеологічногорозвитку Росіїі України, атим самим —заново оцінитиймовірністьприходу довлади більшовиківі інших, що нездійснилисятоді, варіантівсуспільногорозвитку.
Дослідженняпартійноїсистеми насилувходить доукраїно-російськоїісторіографії; останні узагальнюючіроботи з історіїросійськихпартій фактичноне використовуютьпоняття партійноїсистеми, хочасама логікарозвиткуісторіографії, та й потребив осмисленніформуваннясучасної партійноїсистеми підштовхуютьдо дослідженняданої проблеми.
Поясненняцьому слідшукати у тому, що на відмінувід кінця 80-х— початку 90-хроків, колижорстка боротьбаіз закостенілимиідеологічнимистереотипами, за вивільненняз тісних рамокмарксистсько-ленінськоїметодологіїдиктувалапідвищенийінтерес дотеоретичнихі концептуальнихпроблем, нинішнійперіод в історіографіїознаменованийпередусімзалученнямв науковийоборот новихджерел, перевагою, що надаєтьсяконкретно-історичнимсюжетам, і деякимпослабленнямінтересу дометодологічнихпроблем.
Але, зрозуміло, вивчення політичнихподій початкуХХ ст. є дужеважливим сьогодні, оскільки, розглядаючиїх досвід крізьпризму часу, ми маємо можливістьпо-перше, неповторити їхпомилок, а, по-друге, використатиїх позитивніідеї та надбанняв процесі розбудовинової українськоїдержави.
Списоквикористаноїлітератури
Антология мировой политической мысли: в 5 томах. Т. IV.: Политическая мысль в России во 2-й пол. ХІХ – ХХ ст. — М.: Мысль, 1997. — 830 с.
Висоцький О.Ю. Українські національні партії початку ХХ ст.: соціалістичний сегмент. — Дн-ськ, 2001. — 160 с.
Леонов С.В. Партийная система России: конец XIX – 1917 год // Вопросы истории. — 1999. — №11 – 12. — С. 29 – 49.
Нариси з історії суспільних рухів та політичних партій в Україні (ХІХ – ХХ ст.) / Малик А. Й. та ін. — Львів: Світ, 2001. — 294 с.
Политические партии России. Конец XIX – первая треть ХХ ст.: энциклопедия. — М.: РОССПЭН, 1996. — 800 с.
Політологія: кін. ХІХ – перша половина ХХ ст.: хрестоматія. — Львів: Світ, 1996. — 800 с.
Скакун О.Ф. Политическая и правовая мысль на Украине. — Х.: Вища школа, 1987. — 157 с.