Роль голоду в Українській національно-визвольній революції XVII ст.
Українська національно-визвольна революція XVII ст. – епохальна подія в житті українського народу, визначне явище всесвітньої історії. Проте вивчена вона недостатньо. Відсутня цілісна картина її подій, продовжують залишатися дискусійними або частково чи зовсім не з’ясованими багато питань, без висвітлення яких не можна достатньо глибоко і повно зрозуміти сутність цього феномену.
Одним із чинників революційних подій 1648 – 1676 рр. був голод. Є дані про десять голодних років на українських землях під час революції [1]. В опублікованих роботах наведено свідчення про голод, але їх автори не піддають спеціальному аналізові його місце у розвитку подій [2].
Яку роль відіграв голод в Українській національно-визвольній революції 1648 – 1676 рр.? Дана публікація є першою спробою відповісти на це питання. Вона ґрунтується на матеріалах документальних і науково-дослідних видань.
Голод, як явище соціальне, полягає у тривалій нестачі продовольства великих груп населення. Розрізняють явний голод (абсолютний) і прихований (відносний), коли спостерігаються недоїдання, відсутність або брак життєво необхідних компонентів у раціоні харчування.
Стан організму людини під час голоду називається голодуванням. Існує декілька його форм: а) часткове (неповноцінне або однобічне), коли індивід отримує недостатню кількість однієї чи декількох харчових речовин за умови нормальної загальної калорійності їжі; б) неповне (недоїдання) – недостатнє харчування відносно загальних витрат людиною енергії; в) повне, коли зовсім відсутня їжа, але є вода; г) абсолютне, якщо немає й води.
Голод призводить до тяжких наслідків – підвищеної захворюваності, обмеженого фізичного й розумового розвитку, передчасної смерті. Комплекс розладу людського організму, викликаного голодуванням, найчастіше приймає форму хвороби «аліментарна дистрофія». Людина відчуває загальну слабкість, підвищену стомлюваність, біль у м’язах, запаморочення. Голодній людині важко рухатись, уповільнюється дихання, знижується гострота слуху. Це – ознаки аліментарної дистрофії сухої форми. У випадку мокрої форми до всього цього додаються набряки – спочатку на ногах, потім руках, обличчі, тулубі. Граничними строками повного голодування для людини вважаються 65-70 діб, абсолютного – декілька днів.
Як віддалені наслідки, у людини, що зазнала голоду, може довго зберігатися страх голодування, прагнення створювати запаси їжі, а також стійка стомлюваність і виснаження, ослаблення або навіть втрата здатності до тривалої фізичної та розумової діяльності.
З давніх часів голодування було звичним явищем у житті української спільноти. До нього призводили часті неврожаї, війни, стихійні лиха (повені, великі морози та ін.), а також деяких окремих категорій населення. У XVII ст., до початку визвольної боротьби українського народу на чолі з Б. Хмельницьким, голод мав місце в 1615, 1629, 1637, 1638, 1639, 1646 рр. [3]. Голод до краю загострював і без того напружену ситуацію на українських землях, викликану іноземним пануванням.
Привертає увагу той факт, що революційні події почалися в умовах голоду – перші шість років революції були голодними роками.
Літо 1648 р. видалося посушливим. Ситуація ускладнилася нашестям сарани. «Того ж року саранча барзо великая на усей Україні была и барзо шкоди великіє починила, – зазначає Літопис Самовидця, – збожя позедала и трави, же не било где сіна косити...»[4]. Нічим було годувати худобу. Зима була м’якою, нестійкою, тому сарана перезимувала і знову з’явилась наступного літа: «Тая саранча зазимовала на Україні, з которой знову икри навесну другая уродилася, и так великую дорожнету учинила» [5].
У 1649 р. «неврожай великий был, хиба где падалтца зродило жито, где табуры стояли. А ярина была зродила, тилко щеп знесла». Сарана «великая была». «Дорожнета великая была и на хлеб, и на соль, и на сено. Кони… ели не только худые холопы, но и панове» [6].
Літо 1650 р. знову було посушливим і знову сталося нашестя сарани. "… Мало людям бедным было отрады. Наступила дорожнета лихая…Стало жито по Рождестве Христове зараз по два злотых с накладом … На Пасхе жито стало 4 злотых за османку". На дорогах і вулицях «много умирало голодных» [7].
Неврожай і голод продовжувались у наступному році. «Року 1651 был голод барзо велики: жито было по злотых 10, пшениця 12», – зазначає Добромильський літопис [8].
У 1652 р. населення страждало від посухи, сарани та епідемії: "… Барзо приморки великие были в Корсуню и по иных городах в тих поветах, так же и на Заднепру в Переяславлю и в пригородах его, в Косовце, Прилуце, прочь Нежина – много вымерло людей, же пусти зостали дворе" [9]. Особливо сильним голод був у другій половині 1652 та навесні 1653 рр., коли загинуло чимало населення [10].
Можна припустити, що голодування населення у перші роки революції могло відіграти роль одного з мобілізуючих чинників у боротьбі з польською шляхтою. Як відомо, у голодної людини, поряд з іншими симптомами, зростає егоїзм, озлобленість, можлива втрата контролю за поведінкою, різко знижується почуття самозбереження. Вражена голодом особа є здатною на рішучі дії, аж до виявлення аґресивності щодо оточення. Отже, голод міг загострити страждання широких верств українського народу, активізувати його національно-визвольні настрої, сприяти широкому формуванню і поповненню повстанського війська.
Разом із тим голод надзвичайно загострив проблему забезпечення продовольством і фуражем української армії, а потім і молодої козацької держави, утвореної під час визвольної боротьби. Ця обставина повинна була змусити Б.Хмельницького і його оточення більш енергійно шукати шляхів зближення з Московською державою. Цьому сприяла близькість російської території та наявність спільного кордону, що давало можливість у найкоротші строки вивозити з Московії до України продовольчі товари.
У березні 1649 р. московський посол Г. Унковський разом з С. Домашнєво і С. Мужиловським виїхали до України. Вони повинні були вручити Б.Хмельницькому царську грамоту, яка заохочувала намагання України приєднатися до Росії. Але своєї згоди на прийняття українських земель російський уряд поки що не давав, оскільки не вважав себе готовим справитися з тими наслідками, які могли виникнути. Зустріч Г. Унковського з гетьманом Хмельницьким відбулася 19 квітня 1649 р. Б. Хмельницький був незадоволений відмовою царя надати Україні військову допомогу в боротьбі з Польщею [11].
Г. Унковський намагався загладити неприємне враження гетьмана й сказав, що цар, довідавшись про голод в Україні, дозволив вивозити туди всілякі товари, зокрема продовольство, й звільнив від сплати мита українських купців. «А только бы великий государь вас, Запороского Войска, не пожаловал в нынешнее разаренье и в войну, – сказав він, – и в хлебный недород хлеба и соли в своих государевых городех покупать и к вам в Запороскую землю пропускать не велел, и у вас бы в Запороском Войске многие померли з голоду и против поляков за хлебным недородом стоять было не мочь. А как мы по указу царского величества шли к тебе вашею Запороскою землею от путивльские границы, и в городех, и в селех и в деревнех Войска Запороского всяких чинов люди за великого государя бога молят, а нам на государеве милости били челом и говорили: только бы великий государь в нынешнюю войну и в хлебный недород их не пожаловал хлеба и соли в своих государевых городех покупать и пропускать не велел, и они б померли б з голоду» [12].
Дійсно, продовольча допомога Московії на початковому етапі революції досягла значних розмірів. Наприклад, 23 березня 1649 р. у Москві було отримано донесення хотинського воєводи К. Арсеньєва, який повідомляв, що російські торгові люди «хлеб и соль и мед пресной в литовскую сторону возят беспрестани» [13]. У січні 1650 р. брянський воєвода М. Мещерський доповідав: «Из литовской стороны поляки и черкасы и всяких чинов люди и пашенные мужики от голоду идут в твою государеву сторону одинокие без жон и без детей для тово, чтоб в твоей государеве сторане прокормитца. А иные, накупив хлеба, отвозят в литовскую сторону» [14].
Подібних свідчень можна навести багато.
Незабаром дійшло до того, що самі російські прикордонні волості стали відчувати брак хліба та інших припасів. У грудні 1649 р. путивльські воєводи С. Прозоровський та І. Ляпунов писали в Москву: «И больше, государь, того в Путивле и в Путивльском уезде хлеба, ржи и овса купить не добудет потому, что из Севска, государь, и ис Камарницкой волости и из Рыльска – весь государев хлеб из тех городов пошол в литовскую строну, а у путивльцев, государь, у всяких чинов людей хлебных запасов ничего нет» [15].
Нарешті, виняткову важливість допомоги Московського царства відзначив у розмові з російським послом Г. Нероновим (22 листопада 1649 р.) і сам Б. Хмельницький. Він заявив, що «государева милость к нему и ко всему Запорожскому Войску большая, и в хлебный недород их з голоду не поморил, и велел их в такое злое время прокормить, и … многие души от смерти его царского величества жалованьем учинились свободны и с голоду не померли» [16].
Отже, допомога Московії в боротьбі з голодом на українських землях, поряд з іншими факторами, сприяла зближенню України з Москвою.
Окрім несприятливих погодних умов голод породжували також воєнні дії, руйнування й спустошення поселень. Наприклад, документи 1653 р. свідчать, що в місті Берестечку «жители все умерли с голоду». У селищах Шумське і Кутах «оставшиеся жители умерли от голоду и моровой язвы», в інших місцевостях «жители перебиты», «подданные, разогнанные жолнерами, прочь пошли, а другие с голоду вымерли, хаты разрушены, уцелевшие стоят пустыми» [17]. На початку 1650 р. становище селян і міщан Руського, Волинського і особливо Подільського воєводств внаслідок лютого голоду стало зовсім нестерпним. Анонімний автор «Римованої хроніки» свідчив, що подоляни поїли собак і котів, вживали слимаків, жаб, птахів, пташині яйця, різні трави. Але допомагало це небагатьом. Доведені до відчаю батьки не витримували, залишали дітей удома й ішли вмирати під тини й на вулиці, гризучи в агонії власні руки чи «напихали себе болотом і гноєм». Траплялися випадки людоїдства [18]. Єврейські хроніки XVII ст. повідомляли, що в 1650 р. в Україні була надзвичайна дорожнеча, не вистачало харчів. «Біднота з православного народу вмирала тисячами й десятками тисяч від голоду» [19].
Внаслідок неймовірно важких життєвих умов, загострених голодом, у населення почали з’являтися ознаки емоційно-психологічної втоми, поширювалася зневіра у перемогу над ворогом, розчарування й промосковські настрої. Царські посли Г.Неронов і Г.Богданов, які в кінці 1649 р. поверталися з України до Москви, свідчили: «А в запорожских городех говорят всяких чинов люди, что они от войны и разоренья погибают, и кров льется безпрестанно, и за войною хлеба пахать и сен косить им стало неколи, и ныне помирают они голодною смертью. И молят о том все бога, чтоб великий государь царь и великий князь Алексей Михайлович всеа Русии был над ними великим государем. А ныне многие хотят в государеву сторону и ныне прейтить и государство Московское похваляют...» [20].
Посли царського уряду А.Матвєєв та І.Фомін, які влітку 1653 р. відвідали Україну, навели у своєму звіті розповідь козака Долговського, який був у війську Б. Хмельницького під Кам’янцем-Подільським: "… И учинилось в войску голод, хлеба и живности не стало. И к гетману де их, Богдану, приходили начальные люди – атаманы, и есаулы и редовые козаки, опричь полковников, з большим шумом: сколько де нам так жить и живот свой мучить беспрестанно. Зимою и летом в войску бываем, а никакова себе покою не имеем. А в домех наших жены и дети помирают голодною смертью. Да и впредь не ведаем, что будет, где свои головы приклонить … Пойдем де все своими головами з женами и з детьми к великому государю к его царскому величеству, чтоб он, государь, велел нас принять под свою государеву высокую руку в вечное холопство" [21].--PAGE_BREAK--
Багато козаків, селян і міщан, рятуючись від польсько-шляхетського ярма і голоду, переселялися на Слобідську Україну, що входила до складу Російської держави. Царський уряд у своїй грамоті від 17 липня 1651 р. наказував воєводам прикордонних міст приймати «на вечное житье от гонения поляков» українських переселенців і надавати їм допомогу [22].
Відомо, що голод призводить до тяжких захворювань голодуючих. Звичайним явищем стають епідемії. Дійсно, протягом 1650 – 1652 рр. на теренах Подільського, Брацлавського й правобережної частини Київського воєводств лютували епідемії чуми та холери, які призвели до збезлюднення цілих районів. У лютому-березні 1653 р. пошесть знову з’явилася в деяких місцевостях Правобережжя, найбільш вражених голодом [23].
Голод супроводжувався й іншими тяжкими соціальними наслідками – падінням моральності населення, зростанням злочинності, різким скороченням народжуваності. Деякі історики гіпотетично припускають, що людські втрати козацької України внаслідок воєнних дій, спустошень, епідемій та голоду з 1648 до літа 1653 рр. становили не менше 35-40 %. Істотно зменшувалося козацьке військо. Якщо в 1648-1651 рр. воно становило 80-100 тис. вояків, то в наступні роки – лише 40-50 тис. [24].
У революційних подіях 1648-1676 рр. голод широко використовувся як засіб боротьби з противником – і з боку повсталих, і з боку поляків. Як зазначається в одному з літописів, коли влітку 1649 р. Б. Хмельницький оточив польську армію у м. Збаражі в Галичині, "… толко в осаженю держал ляхов з Вишневецким, утесняючи тяжко и голодом морячи, что аж принуждены ляхи собаки и кошки и прочее стерво исты и наветь пацюкив, мишей, ижаков, жаб, гадюк и усяку нечисть до щенту повиїдати мусели; да и того уже не было" [25]. А ось як гадяцький полковник Григорій Грабянка описує стан поляків, які після підписання Зборівського мирного договору змогли залишити Збараж: «Щойно відійшов Хмельницький із своїми загонами з-під Збаража, як повиходили з міста на ринок і поляки. Повиходили після дев’яти тижнів облоги, йшли нужденні, худі, схожі на мертву скотину, або як потойбічні привиди. Ледве переставляючи ноги, під вітром качались, хто тримався за кінські стремена, хто за хвіст,… спрагли ковтка води чистої та шматочка хліба» [26].
У кінці 1652 р. у Польщі посилився голод. Джерела того часу зазначають: "… В Польше и Литве голод большой и многие люди мрут голодом". Польський король Ян-Казимир, внаслідок припинення підвозу хліба з України, вимушений був прохати перемир’я у Б. Хмельницького, щоби відновити хлібну торгівлю. Але Хмельницький «им посланцом отказал и хлеба пущать к ним не велел и писал о том листы по всем полковником и сотником, чтобы к ним хлеба не пущали и берегли б того накрепко» [27]. 6 січня 1653 р. гетьман скликав у Чигирині старшинську раду, на якій чернігівський полковник повідомив, що він захопив під Стародубом «язиків» і від них довідався, що в Польщі і Литві великий голод. Рада постановила заборонити купцям возити хліб до Польщі й розпочати широку підготовку до війни всіх 16 козацьких полків [28].
Голод допоміг повсталим у Жванецькій облозі – останній великій операції війська Б. Хмельницького. Нагадаємо, що у вересні 1653 р. польське військо вдерлося на Поділля. «Тим часом, порадившись із Хмельницьким, – повідомляє у своєму літописі Самійло Величко, – хан (Іслам-Гірей ІІІ – авт.) постановив обов’язково йти на польське військо вальним наступом, знаючи напевне від „язиків“, що число їхнє значно зменшилося проти літнього числа – вісімдесяти тисяч: одні вмерли з холоду й голоду, інші повтікали з обозу, а решта так підохляли, що ледве жили й валилися від вітру» [29]. Війська Хмельницького й кримського хана оточили поляків під Жванцем неподалік Кам’янця-Подільського. Облога тривала два місяці. Становище обложених було катастрофічним: "… Им, наконец, из стана своего и выглянуть невозможно стало, чрез что сделался у них преужасный голод, такой, что чрез оный в короткое время от 15000 пехоты не боле 4000 осталось, также и конницы весьма много от меча и голода пропало". Тільки зрада допомогла оточеним: Іслам-Гірей за спиною українського гетьмана домовився з королем про перемир’я [30].
А втім, від голоду страждало й козацьке військо, голодування знесилювало повсталих, обмежувало їх можливості. Ця обставина часом суттєво впливала на перебіг військових подій, згубно впливаючи на визвольну боротьбу повстанців. Як відомо, влітку 1651 р. Б. Хмельницький зазнав поразки під Берестечком. Можна припустити, що це сталося не тільки внаслідок втечі з поля битви союзників-татар на чолі з Іслам-Гіреєм, але й від фізичної виснаженості повсталих, зумовленої тяжким недоїданням українського війська. Ось як, наприклад, польський шляхтич Кшицький у своєму листі від 14 червня 1651 р., тобто напередодні битви, характеризував становище козацького війська: «Среди казаков голод большой, ядят дохлых лошадей. Много пешей голи посылает Хмельницкий в засады под Дубно, под Острог для того, чтобы добыть продовольствие. Если он постоит еще лагерем недели две, половина их останется без коней». Багато людей, зазначається далі у листі, намагалися покинути військо, але Хмельницький наказав татарам брати в полон кожного, хто спробував би втекти [31].
А ось уривки з листа галицького стольника А. Мясковського, датованого 18 липня 1651 р. – незабаром після закінчення Берестейської битви, у якому він пише про становище полонених козаків: «Привели… (привязанных) за шею к их лошадям нескольких казаков, родом из Заднепровья, очень истощенных от голода. Они имели в карманах только ржаные колосья, но достаточно пороха и пуль и немного табака. Рассказывали, что по этим лесам и рощам находится несколько тысяч мужиков, которые в течение нескольких дней должны погибнуть от голода» [32].
Голод боляче дошкуляв і польським військам, змушуючи поляків йти на перемир’я з повсталими. Показово, як коронний гетьман М. Потоцький у листі до канцлера А. Ліщинського описував обстановку, за якої укладався Білоцерківський договір 1651 р.: «26 сентября, во вторник, шел сильнейший дождь, лошади также стали сильно голодать, а ни пастбища, ни хлеба не было, войско Хмеля все потравило». Б. Хмельницький пропонував мир. «Приняв затем во внимание, что он просится, и что иногда не мешает сделать послабление подданным, а табор взять также невозможно, я пригласил их милости для совета, что в этом случае делать». На нараді було вирішено «миритись», взявши також до уваги, що "… среди пехоты частично от голода (ибо никто нам при этом вступлении нашем на Украину не подносил продовольствие добровольно, а на деньги также нечего было купить и не у кого достать, даже нам самим хлеб кушать не приходилось), частично также от невзгод распространилась какая-то заразная болезнь, так что от нее всюду часто умирали…Начался голод не только для лошадей, но для нас самих" [33].
За наявними даними, іншими голодними роками в історії Української революції були 1660, 1663 і 1673-1674 рр.
У 1660 р. голод стався від посухи, яка викликала неврожай. Цей рік був названий сучасниками «бесхлебным временем». Воно принесло населенню жорстокі злидні [34]. Як вважають, 1663 р. неврожай і голод у східних землях Польщі та на Правобережній Україні були викликані сильними дощами [35]. У 1673-1674 рр. великі дощі знову супроводжувалися недородом. У 1673 р. знову від голоду померло багато людей [36]. Протягом 1674 р., за літописними даними, "… был великий голод, жито было по злотых 14, пшеница по 15, людей дуже много вымерло, была война с турками и тем же году было барзо дорого во Львове и всюду голод был великий и люди с голоду пухли и умирали" [37].
На жаль, автор не має у своєму розпорядженні конкретних даних, які б свідчили про характер і масштаби впливу голоду на розвиток подій у ці роки. Проте з великою впевненістю можна стверджувати, що лихо голоду, як і на початковому етапі національно-визвольної боротьби українського народу, головним чином загострювало ситуацію і прискорювало перебіг революційних подій. На це слід зважати, даючи оцінку заключним акордам Української революції.
Таким чином, голод був важливим фактором Української національно-визвольної революції XVII ст. До нього призводили, насамперед, несприятливі погодні умови, неврожаї, а також воєнні дії, руйнування й спустошення. Голод широко використовувався як засіб боротьби з противником.
Вплив голоду на розвиток подій був багатогранним. З одного боку, він загострював і без того тяжке становище народних мас, які страждали від іноземного панування, сприяв піднесенню їх визвольних настроїв, штовхав до активної боротьби з гнобителями. Особливо вагомо це позначилося на початку революції – в 1648-1653 рр. З іншого боку, голодне лихо сприяло зближенню молодої козацької держави, очолюваної Б. Хмельницьким, із Московським царством, яке закінчилося Переяславською Радою 1654 р. Нарешті, голод знесилював повстанців і поляків, неодноразово заважав успіху військових заходів, був грізною зброєю в руках супротивників. Голод призвів до великих людських втрат. На жаль, встановити більш-менш точну кількість загиблих від голоду неможливо, оскільки відсутні дані. Окремі джерела називають тисячі та десятки тисяч жертв. Отож можна вважати, що частка голодних смертей у загальних втратах була досить значною.
Автор визнає, що роль голоду в Українській революції 1648 – 1676 рр. з’ясована ним лише в загальних рисах, особливо в подіях, які сталися після Переяславської Ради. Це вимагає подальшої уваги науковців до проблеми. Проте з’ясованого достатньо, щоб узяти до уваги причини, наслідки та уроки голодного лихоліття того часу.
ЛІТЕРАТУРА
Борисенков Е.П., Пасецкий В.М. Тысячелетняя летопись необычайных явлений природы. – М.: Мысль, 1988. – С. 333-334, 336-337, 339.
Освободительная война 1648-1654 гг. и воссоединение Украины с Россией. – К.: Изд-во Академии Наук Украинской ССР, 1954. – С. 175, 220, 232, 244; Голобуцкий В. Дипломатическая история освободительной войны украинского народа 1648 – 1654 гг. – К.: Гос. изд-во пол. лит-ры УССР, 1962. – С. 183, 186 – 187; Мельник Л.Г. Боротьба за українську державність (XVII ст.). – К.: Освіта, 1995. – С.45, 78; Смолій В.А., Степанков В.С. Українська національна революція XVII ст. (1648-1676 рр.). – К.: Вид. дім «Альтернативи», 1999. – С. 145, 172 – 173, 178; та інші.
Борисенков Е.П., Пасецкий В.М. Тысячелетняя летопись необычайных явлений природы. – С. 328-332.
Літопис Самовидця. – К.: Наукова думка, 1971. – С.56.
Там само.
Борисенков Е.П., Пасецкий В.М. Тысячелетняя летопись необычайных явлений природы. – С. 333.
Там само. – С. 334.
Сборник летописей, относящихся к истории Южной и Западной Руси, изданный комиссиею для разбора древних актов, состоящей при Киевском, Подольском и Волынском Генерал-Губернаторе. – Киев, 1888. – С. 239.
Борисенков Е.П., Пасецкий В.М. Тысячелетняя летопись необычайных явлений природы. – С. 334.
Смолій В.А., Степанков В.С. Українська національна революція XVII ст. (1648-1676 рр.). – С.173.
Голобуцкий В. Дипломатическая история освободительной войны украинского народа 1648 – 1654 гг. – С. 178, 180-182.
Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы в трех томах. Том ІІ. 1648 – 1651 годы. – М.: Изд-во Академии Наук СССР, 1954. – С. 153.
Голобуцкий В. Дипломатическая история освободительной войны украинского народа 1648 – 1654 гг. – С. 186.
Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы в трех томах. Том ІІ. 1648-1651 годы. – С. 323.
Голобуцкий В. Дипломатическая история освободительной войны украинского народа 1648 – 1654 гг. – С. 186.
Там само. – С. 187.
Освободительная война 1648-1654 гг. и воссоединение Украины с Россией. – С. 220.
Смолій В.А., Степанков В.С. Українська національна революція XVII ст. (1648-1676 рр.). – С.145.
Еврейские хроники XVII столетия (Эпоха «хмельниччины»). – Москва; Иерусалим: Гешарим, 1997. – С. 126.
Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы в трех томах. Том ІІ. 1648-1651 годы. – С. 278.
Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы в трех томах. Том ІІI. 1651-1654 годы. – М.: Изд-во Академии Наук СССР, 1954. – С. 299-300.
Мельник Л.Г. Боротьба за українську державність (XVII ст.). – К.: Освіта, 1995. – С. 81-82.
Смолій В.А., Степанков В.С. Українська національна революція XVII ст. (1648-1676 рр.). – С.173.
Там само.
Сборник летописей, относящихся к истории Южной и Западной Руси, изданный комиссиею для разбора древних актов, состоящей при Киевском, Подольском и Волынском Генерал-Губернаторе. – С. 9.
Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки. – К.: Т-во «Знання» України, 1992. – С.64.
Освободительная война 1648-1654 гг. и воссоединение Украины с Россией. – С. 232.
Там само. – С. 244.
Самійло Величко. Літопис. Том перший. – К.: Вид-во художньої літератури «Дніпро», 1991. – С. 124.
Рігельман О.І. Літописна оповідь про Малу Росію та її народ і козаків узагалі. – К.: Либідь, 1994. – С.214.
Документы об освободительной войне украинского народа 1648 – 1654 гг. – К.: Наукова думка, 1965. – С. 464.
Там само. – С. 570.
Там само. – С. 623-624.
Борисенков Е.П., Пасецкий В.М. Тысячелетняя летопись необычайных явлений природы. – С. 336.
Там само. – С. 337.
Там само. – С. 339.
Там само; Сборник летописей, относящихся к истории Южной и Западной Руси, изданный комиссиею для разбора древних актов, состоящей при Киевском, Подольском и Волынском Генерал-Губернаторе. – С. 239.